[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2285-2300.]

Попередня     Головна     Наступна





Похідні групи ОУН, похід ОУН на сх., організований у 1941 — 42 pp. двома фракціями Орг-ції Укр. Націоналістів, під проводом С. Бандери і полк. А. Мельника, відрядження націоналістичних кадрів і діячів з Зах. Укр. Земель і з теренів укр. еміґрації в Сер. і Зах. Европі на зайняті німцями Центр. і Сх. Землі з метою організувати укр. самоуправу в окупованих нім. армією місцевостях, щоб після втечі больш. влади місц. адміністрація опинилася в укр. руках, заки німці опанують окупований терен. Розраховуючи на скору війну гітлерівської Німеччини з СССР, обидві ОУН почали розробляти плян походу П. г. ще на поч. 1941 р.

ОУН під проводом С. Бандери організувала П. г. на Посянні й на Лемківщині і вислала їх на сх. після вибуху сов.-нім. війни. Це були три П. г.: півн. — під проводом Д. Мирона-Орлика і М. Климишина, півд., керована З. Матлою і Т. Семчишином-Річкою, та сх. — під проводом М. Лемика й О. Мащака. Після переходу через територію Зах. України ці П. г. вже у липні 1941 р. дійшли до Вінниці, Бердичева, Житомира і Кривого Рогу. Під час вимаршу вони нараховували яких 1 500 чл., але до місць призначення дійшло не більше 1/3. Вони оминали зустрічей з місц. командами нім. частин, які, зрештою, й самі не знали політ. мети окупації укр. теренів. П. г., крім активізації місц. нац. життя, вели боротьбу в пляні популяризації проголошеного 30. 6. 1941 у Львові відновлення укр. державности. На поч. вересня 1941 р. Ґестапо провело масові арешти серед чл. П. г. ОУН Баядери у Житомирі, Василькові. Бердичеві, Вінниці, Миколаєві й Херсоні, розстрілявши деяких, а ін. депортувавши до концентраційних таборів. Одночасно з масовими арештами на Зах.-Укр. Землях (15. 9. 1941), ув’язненням С. Бандери та більшости чл. його проводу, Ґестапо розгромило П. г. на сх. під проводом М. Лемика і частково групу Північ. Продовжувала діяти тільки група Південь, яка зазнала найменших втрат. З уваги на ці репресії й ін. вияви нім. екстермінаційної політики очолений М. Лебедем провід ОУН Бандери доручив П. г. розбудовувати підпільну організаційну мережу на Центр. і Сх. Укр. Землях. Розпочата ними підпільно-рев. акція була керована двома осередками: у Києві — під проводом Д. Мирона і в співпраці з Д. Маївським. М. Прокопом. П. Саком, Я. Хомовим й ін. та під проводом З. Матли, а від травня 1942 — В. Кука-Леміша, у співпраці з О. Лоґушем. П. Дужим, Т. Семчишином, Є. Стаховом та ін. — у Дніпропетровському. Поповнюване місц. молоддю самостійницьке протинім. підпілля діяло в Одесі, Криму, на Донбасі, у Кривому Розі, Миколаєві, Вінниці, Кременчуці, Полтаві, а також у Харкові та Чернігові аж до відступу нім. армій. Більшість керівників і чл. цих підпільних осередків була ліквідована німцями.

Є. Стахів

П. г. ОУН А. Мельника були сконцентровані в трьох р-нах: Грубешів-Кристинопіль (керівник І. Неболя), Ярослав-Радимно (І. Малий), Сянік (Т. Бак-Бойчук), з яких у липні (в ч. 500 осіб) посунулися на Волинь, Львів і Підкарпаття — Чернівці — Одесу. Гол. тереном діяльности П. г. стала спершу Житомирщина, згодом Київ, в якому вони організували міську адміністрацію, розбудували гром., культ. і видавниче життя. Там, за їх ініціятивою, постала для заг.-укр. проводу на Центр. і Сх. Укр. Землях Укр. Нац. Ради. Вже у перші тижні після здобуття Києва німцями, в якому зосередилося яких 200 чл. ОУН А. Мельника, їх кількість значно зросла коштом новоприбулих, гол. вояків Буковинського Куреня, організованого у липні під проводом П. Войновського на окупованій румунами Буковині (500 осіб). З Києва були перекинуті менші П. г. до Харкова (під проводом Б. Коника), на Полтавщину, Донбас і у Крим. Цей рух П. г. ОУН А. Мельника очолювали спершу О. Сеник-Грибівський і М. Сціборський, убиті підступно 30. 8. 1941 у Житомирі, і згодом, уже в Києві: О. Ольжич-Кандиба, Я. Гайвас, Я. Шумелда, О. Бойдуник, М. Капустянський. Крім названих, провідними діячами цієї фракції ОУН у Києві були: П. Олійник, І. Рогач, О. Чемеринський, В. Яхно, Р. Ґордон-Біда, Р. Захвалинський. М. Кузьмик, О. Зибачинський, О. Жданович, З. Домазар-Аркадій та ін.

П. г. ОУН А. Мельника, як і дії П. г. ОУН С. Бендери, наразилися на важкі репресії. У кін. листопада 1941, після масових відзначень річниці Зимового походу й Базару, на Житомирщині Ґестапо заарештувало понад 700 українців, у тому ч. кількадесят чл. П. г. ОУН А. Мельника, багатьох з-поміж яких розстріляно. Дальші арешти відбулися у Києві в грудні 1941 р. і потім у лютому 1942, в результаті яких були розстріляні знову десятки провідних чл. ОУН А. Мельника О. Теліга, І. Рогач. О. Чемеринський); у Миколаєві розстріляно Б. Сірецького, В. Баранецького. В. Антонюка, В. Малярчука та ін. У наслідок цих репресій частина проводу і членства цих П. г. перейшла у підпілля; більшість з них зосередилася на Зах.-Укр. Землях, гол. на Волині, де вони включилися у партизансько-повстанську боротьбу проти нім. і сов. військ.

Р. М.

Література: Лебедь М. Укр. Повстанча Армія. Мюнхен 1948; Павлюк Є. Боротьба укр. народу на Сх.-Укр. Землях 1941 — 44. Календар Провидіння на 1947 р. Філядельфія 1946; Матла З. Півд. Похідна Група. Мюнхен 1952; Armstrong J. Ukrainian Nationalism, 1939 — 1945. Нью-Йорк 1955; Орг-ція Укр. Націоналістів, 1929 — 1954. На чужині. 1955: Шанковський Л. Похідні Групи ОУН. Мюнхен 1958; Гайвас Я. Коли кінчалася епоха. Чікаґо 1964.


Поховання (похорон), пов’язані з різними звичаями й обрядовими діями проводи померлої людини в могилу, як також спосіб покладення в землю чи у спеціяльну споруду її тіла або попелу (праху) після спалення. Різноманітність П. у різних етнічних чи племінних груп зумовлена їхніми традиціями, побутом, рел. віруваннями, уявленнями про смерть тощо.

У праіст. часи найдавніші П. були всі кістякові, покійники лежали на боці, у сплячій позі (ритуально скорчені), іноді посилані червоною вохрою для магічних цілей. П. цього роду на Україні відомі з стоянок сер. й пізнього палеоліту (у печері Кіїк-Коба, у Старосіллі б. Бахчесараю в Криму). Такий спосіб П. зберігався далі у неолітичну й бронзову добу, але вже в неоліті (5 000 — 1 800 до Хр.) деякі племена (трипільці, нордійці) почали іноді спалювати покійників, щоб, здогадно, очистити їх від усього земного перед відходом на «той світ». Цей двоякий обряд (біритуалізм) на Україні зберігався аж до ранньої залізної доби (800-500 до Хр.). Над П. насипали, особливо у добу перебування скитів на Україні, високі могили (кургани) як, напр., Чортомлик, Лита могила, Мелітопольська могила, і цей звичай зберігався у княжу добу (Чорна могила) й у запорожців до другої пол. 18 в. (див. Могила). З заміною рел. вірувань у залізну добу покійників почали ховати у випростаній позі навзнак, але вже в останнє століття до Хр. прищепилося заг. тілоспалення з наступним П. попелу, що стало прикметним для всіх племен ранньослов. доби, зокрема для П. липицької, зарубинецької та черняхівської культури (див. «Поля поховань») та припинилося тільки з прийняттям христ. У всі часи, почавши з палеоліту, існувала віра у позагробове життя, тому покійникам давали в могилу харчі, різні приладдя, зброю й прикраси для вживання на «тому світі». У Київ. державі початково було поширене тілоспалення, але з прийняттям християнства церк. влада заборонила цей спосіб П. Покійників ховали тоді у видовбаних з дерева домовинах або (князів) у саркофагах. Заключною частиною П. була тризна — поминки з лицарськими іграми й бенкетуванням.

Я. Пастернак

Багато елементів доіст. й ранньоіст. укр. П. збереглося у нар. похоронних звичаях та обрядах. Покійників обмивали і, одягнених здебільше у біле, укладали на лаві під вікнами, головами до образів і ногами до дверей. У деяких частинах України коло померлого вночі відбувалися т. зв. посидіння (привеґія) інколи з співом пісень й ритуальними іграми з метою не залишити його самого. Саме П. відбувалося на третій день по смерті. Покійника клали у труну, зроблену з однієї колоди чи з дощок, вистелену зіллям, тирсою, білим полотном. До труни клали іноді різні речі, найчастіше іконку, гроші, чоловікам — шапку й палицю, не одруженим (дівчатам і парубкам) — вінок. Усе це робилося у супроводі різних обрядово-магічних дій і заклинань. При «Прощанні покійника з хатою» тричі стукали труною об поріг. Труну виносили звич. близькі до померлого люди, за винятком найближчих осіб — батька, матері, дітей, і несли її на руках до церкви чи просто на цвинтар або везли туди возом (кіньми) чи в деяких місцевостях за стародавнім звичаєм на санях, запряжених волами. Похоронний обряд супроводився похоронними піснями-плачами, або т. зв. голосіннями, що їх виводили жінки з найближчої родини померлого, або запрошувані плакальниці. Після відправлення панахиди відбувалося «останнє цілування» — прощання з покійником, потім спускали труну з його тілом в яму — обличчям на сх. сонця, і свящ. «запечатував» труну знаком хреста над нею й іноді киданням навхрест землі на труну. Докладніше про похоронні обряди, див. ЕУ 1. стор. 242 — 43. П. закінчувалося поминками.

Нині на Україні, особливо на селі, в основному зберігаються давні нар. і церк. похоронні звичаї. У містах П. відбуваються за церк. обрядом і за новим, введеним ком. режимом; з громадянською панахидою, жалобною процесією і несенням вінків, «траурним мітинґом» на цвинтарі та з своєрідними поминками п. н. «день громадських спогадів». У великих м. України існують крематорії.

Б. Кравців


Похожі селяни, категорія вільних селян у В. Князівстві Лит. у 15 — 16 вв.: на них були покладені основні тягарі публічно-правного характеру («тягло»), звідси й назва «тяглі с.». Пізніше особисті (бути свідком на суді), а також маєткові права П. с. обмежувалися, гол. у випадку тих, які переходили на майно панів і не платили податків, проте ставали частково закріпаченими («Непохожі» селяни). Маєткові права П. с. були забезпечені законом, у тому ч. і права спадковости (див. також Тяглі селяни).


Почаїв (III — 6), с. м. т. на Волині, Крем’янецького р-ну Тернопільської обл., положене на півн. березі Подільської височини; 7 000 меш. (1966). Овочевоконсервний зав., взуттєва фабрика. У П. Почаївська Лавра і (до 1917) Почаївська друкарня.


Почаївська друкарня, один з осередків книгодрукування 17 — 20 вв., заснований у Почаєві. Там, у перенесеній К. Ставровецьким-Транквіліоном друкарні з Унева, було надруковане 1618 р. його ж «Зерцало Богословія». П. д. розгорнулася за Василіян за луцького єп. Т. Лубенецького-Рудницького й ігумена Г. Козубського після одержання 1732 р. королівського привілею на друкування богослужбових і церк. кн. Першою надрукованою кн. був «Служебник» 1734 — 35 pp., який мав потім ще 8 вид. Багато з вид. П. д. посіли визначне місце в історії укр. друкарства і літератури, між ними: «НародовЂщаніє», «ПолЂтика свЂцкая» й особливо «Богогласник» 1790 р. з піснями і віршами тогочасних поетів. У 1735 — 1827 pp. П. д. видала (за І. Огієнком): 40 богослужбових кн. (113 вид.). 39 церк. (80 вид.), 10 різних (15 вид.) і понад 50 кн. поль. і латинською мовами, у тому ч.: публікації документів з історії Церкви на Україні, шкільні підручники латинської мови і літератури тощо; в 1778 — 1813 pp. — 8 кн. для старообрядців (14 вид.). Новіший реєстр друків І. Тилявського подає 263 чч. за 1735 — 1830 pp. Книжки П. д. відзначалися добрим поліграфічним виконанням і мист. оформленням. У них вживався ориґінальний укр. курсивний шрифт, т. зв. почаївський. вироблений на основі укр. скоропису 16 — 18 вв.

П. д. сприяла розвиткові укр. ґравюри на дереві й міді: у ній працювали визначні укр. ґравери Н. Зубрицький (1702 — 04), А. і Й. Гочемські та ін.

Після передання Почаївської Лаври правос. 1831 р. П. д. продовжувала видавати богослужбові і церк. кн. і кн. світського змісту, у тому ч. з історії Волині. У 1867 — 1915 pp. у ній друкувалися «Волынские Епархиальные Ведомости» і з 1887 р. — реакційний «Почаевский Листок», пізніше орган чорносотенного «Союза Русского Народа». З 1917 р. П. д. перестала існувати: частину її устаткування вивезено до Києва і звідти до Москви частину згодом ло Варшави.

Література: Тиховский Ю. Мнимая типография Почаевского монастыря (с конца XVI до 1 четверти XVIII в.). КСт., ч. 7 — 8. 9. К. 1895; Свєнціцький І. Початки книгопечатання на землях України. Жовква 1924; Огієнко І. Історія укр. друкарства. Л. 1925; Коляда Г. Винахід друкарства і поч. його на Україні. До 500-ліття друкарства 1440 — 1940. ж. Ком. освіта, ч. 11, К. 1940; Ісаєвич Я. Словарь-справочник о книгопечатании на Украине в XVI — XVIII ви. Книга. Исследования и материалы, сборник 5, М. 1961.

Б. Кравців


Почаївська Лавра, правос. чоловічий манастир у м. Почаєві, найбільша правос. святиня Волині й друга, після Києво-Печерської Лаври, України. За переказом, П. манастир заснували ченці Києво-Печерського манастиря, що втекли від тат. нападу 1240 р. У документах П. манастир згадується вперше 1527 р. 1597 р. укр. шляхтянка Анна Гойська подарувала манастиреві великі маєтки і чудотворну ікону Матері Божої, що її привіз на Волинь 1559 р. грец. митр. Неофіт. Розквіт П. манастиря пов’язаний з діяльністю ігумена Йова Заліза, який очолював його у першій пол. 17 в. Тоді (1649) коштом подружжя Федора і Явдохи Домашевських збудовано Свято-Троїцьку церкву. У 17 в. на П. манастир наскакували татари й турки; він був в облозі 1675 p., але, за леґендою, турки відступили завдяки чудові Матері Божої (цій події присвячена дума «Ой зійшла зоря вечеровая»). 1713 р. П. манастир перейшов остаточно до уніятів; тут був осідок чину Василіян, які розвинули жваву культ., зокрема видавничу діяльність (див. Почаївська друкарня). У 1771 — 83 pp. на місці розібраної церкви, коштом графа М. Потоцького збудовано величний Успенський собор. У зв’язку з ліквідацією поль. повстання 1831, якому сприяв дехто з П. манастиря, рос. уряд віддав П. манастир правос. і надав йому титул Лаври. У 1833 — 41 pp. тут була катедра волинського єп. і центр епархіяльного управління, пізніше архимандритами були острозькі єп. У другій пол. 19 в. при П. Л. відновлено друкарню, створено іконописну майстерню, музей старовини й постійно поширювано її будівлі. У 20 в. під наглядом волинського архиєп. Антонія Храповицького, збудовано Троїцьку церкву; тоді ж П. Л. стала центром русифікаційної діяльности на Волині «Союза Русского Народа», речником якої був антиукр. «Почаевский Листок». До П. Л. належало кілька скитів, в яких жило по кілька або кільканадцять ченців (Козачі Могили, Рудно-Почаївський й ін.). У період між двома світовими війнами священоархимандритом П. Л. був митр. варшавський у Польщі; тепер ним є єп. Львівсько-тернопільської єпархії. По приєднанні Волині до УССР П. Л. втратила свої багаті маєтки, хоч і зберегла значення шанованої народом святині. Ч. ченців сильно зменшилося: 1939 р. — 200, 1959 — 74, з них 40 ієромонахів, 1970 — кільканадцять. Спроби сов. влади закрити П. Л. у 1964 p., завдяки укр. протестам і під тиском світової гром. думки, не мали успіху.

П. Л. до больш. часів була одним з найславніших на Україні місць прощ. До святощів П. Л. належали: відтиск стопи Матері Божої з цілющою водою, її чудотворна ікона й мощі преподобного Йова. Прощі збирали десятки тис. вірних, особливо на свята Успіння (28 серпня н. ст.) і преподобного Йова (10 вересня).

П. Л. являє собою величний ансамбль, при будові якого вдало використано природні дані терему. Окремі будови розміщені на схилах скелястої гори з поступовим підвищенням аж до триповерхової тераси з мист. парапетом, утвореної з підпірних стан, на яких підноситься центр. будова П. Л. — монументальний Успенський собор побудований (1771 — 83) у сталі рококо за проєктом шлезького архітекта Ґ. Гофмана. Скульптурні роботи (6 вівтарів) виконав М. Полейовський (1781 — 86). До собору добудовані у формі каре корпуси келій, трапезна з церквою з багатим барокковим фронтоном і дзвіниця (1860). Первісний вигляд інтер’єру відомий з малюнка Т. Шевченка «Собор Почаївської Лаври» (1846). Розпис бані — Пархомія Пренятицького, декорація середини Л. Долинського (ікони для іконостасу, цикл «Чудо Христа» і 50 малих образів у клясицистичному стилі) і Л. і В. Бернакевичів (різьбарські роботи) та ін. 1861 іконостас замінено новим, а по пожежі 1869 р. залишилися тільки 4 образи Долинського. Сучасний розпис собору (1876) належить лаврським місц. іконописцям. Побудована (1910 — 13) Троїцька церква, за проєктом О. Щусева, у стилі новгородської архітектури 12 — 13 в. дисонує з рештою ансамблю.

Література: Антонович С. Короткий іст. нарис Почаївської Успінської Лаври. Крем’янець 1938, 2 вид. Сан-Андрес (Арґентіна) 1961; митр. Іларіон. Фортеця православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ 1961; Tylawskyi P. I. Monastero di Počaiv. La sua tipografia e le sue edizioni. Analecta Ordinis S. Basilii Magni. т. IV, 1 — 2. Рим 1953.

Р. М.


Почайна, невелика права притока Дніпра, що впадала в Дніпро в р-ні теперішньої Поштової площі Києва. На П. з часів Київ. Руси до поч. 18 в. була Київ. гавань. У 1712 р. під час весняної повені води П. злилися з річищем Дніпра.


Почапи, с. Золочівського р-ну Львівської обл., поблизу якого на просторі піскової дюни були знайдені палеолітичні крем’яні вироби, сліди мезолітичної стоянки, великого неолітичного селища, погребища ранньої бронзової доби (Я. Пастернак, 1932), сліди селища і бронзового виробництва ранньої залізної доби та поселення княжої доби. (T. Sulimirski, «Kultura wysocka», 1931; Я. Пастернак, «Перша бронзова доба в Галичині», 1933).


Почаповський Єронім († 1636), уніятський єп. у Луцькому (з 1621), теологію вивчав у Грец. Колеґії у Римі.


Почаський Софроній (також Софонія, світське ім’я Стефан), церк. діяч, педагог і письм. першої пол. 17 в. Вчився у Київ. Братській школі і, мабуть, за кордоном. Був проф. реторики Лаврської школи у 1631 — 32 pp. і згодом Києво-Могилянської Колеґії й ректором останньої (1638 — 40). Співзасновник правос. школи в Ясах (Молдавія) й ігумен тамошнього манастиря «Трьох Ієрархів» (з 1640), де й помер. Видавець-упорядник (за здогадом деяких дослідників — автор) зб. панегіричних віршів студентів Києво-Могилянської Колеґії п. н. «Евхарістіріон, албо вдячність... Петру МогилЂ...» (1632), присвятний вірш у якому підписаний його ім’ям.


Початкове шкільництво, початкові школи, заг.-осв. навчально-виховні заклади для дітей молодшого віку, в яких вони вчаться читати й писати і здобувають елементарні відомості з історії, географії, природознавства, аритметики, співу тощо. Про П. ш. на Центр. і Сх. Укр. Землях до 1917 р. і на Зах.-Укр. Землях до 1939 р. — див. Народні школи. У роки укр. державности система заг. освіти включала П. ш. з 4-річним курсом навчання. Програма і методи праці в П. ш. того часу залишалися здебільша такі, як до революції, лише що сіль. і частково міські школи переходили на укр. мову навчання. Проєктовані в той час і згодом, після встановлення сов. влади на Україні, нові системи і схеми шкільництва, зокрема Єдиної Трудової Школи (ЄТШ), здебільша не були реалізовані і практично заг. не застосовувалися (див. Педагогіка). Не набула повного застосування й оприлюднена Нар. Комісаріятом Освіти України влітку 1920 р. відмінна від запровадженої в РСФСР нова схема ЄТШ, в системі якої передбачалися два концентри: перший (1 — 4 кляси) і другий (5 — 7 кляси), перший становив П. ш., охоплюючи дітей 8 — 11 pp. Значна частина існуючих на основі цієї схеми П. ш. діяла не в повному складі. У 1928 р. з 17 102 шкіл першого концентру було 6 157 трирічних (36%) і 2 693 дворічних (15,7%). Переважна кількість сел. дітей, що навчались у перших двох клясах, до 3 й 4 кляс не ходили; 4 клясу відвідувало тільки 15% дітей. Ідучи за постановою ЦК ВКП(б) про заг. обов’язкове початкове навчання, ЦК КП(б)У ухвалив у серпні 1930 р. таку ж постанову про повне охоплення початковим навчанням дітей і підлітків і про інтенсивнішу політехнізацію навчального процесу в П. ш. У той час і пізніше 4-клясові П. ш. існували як окремі заклади, так і в складі семирічок і десятирічок як їх перший концентр. Порівняно з 1914 — 15 р. кількість П. ш. як самостійних закладів і учнів у них та разом усіх учнів 1 — 4 кляс ін. шкіл була така:


1914 — 15

1928 — 29

1938 — 39

1940 — 41*

Початкових шкіл

18 775

17 488

11 120

15 310

Учнів у них в тис.

1 493

1 586

986

1 177

Учнів 1 — 4 кляс ін. шкіл у тис.

1 538

2 207

3 354

3 881

* Після включення Зах. Укр. Земель у 1939 р.

У 1938 — 39 р. в 1-4 клясах з заг. кількости учнів укр. мовою навчалося 78,7%, рос. — 14,2%, ін. — 6,3%.

Після перерви в нормальній діяльності П. ш. у роки другої світової війни й нім. окупації при активній участі місц. населення у відбудові шкіл воно швидко відновилося. Уже в 1944 — 45 р. діяло 15 596 П. ш. і в них навчалося 1 366 тис. учнів. У наступні роки у зв’язку з введенням обов’язкового семи- й восьмирічного навчання велика частина П. ш. була перебудована і перетворена на неповні (семи- й восьмирічки), а в окремих випадках і на повні сер. школи. У післявоєнні роки етан П. ш. був такий:


1945 — 46

1950 — 51

1960 — 61

1969 — 70

Початкових шкіл

17 365

14 776

12 933

9 531

Учнів у них в тис

1 568

981

517

317

Учнів 1 — 4 кляс ін. шкіл у тис.

3 984

3 818

3 138

3 389

Починаючи з 1950 р. кількість П. ш. зменшується, і тепер вони діють здебільша в менших сіль. місцевостях, віддалених від більших осередків, в яких існують 8-річки чи сер. школи. З установленням обов’язкового семи- й восьмирічного навчання П. ш. почали втрачати характер самостійного закінченого ступеня навчання. З 1969-70-их pp. П. ш. перетворено на підготовний ступінь до вивчення основ наук у старших клясах, почавши з четвертої, і мають у своєму складі тільки 1-3 кляси. Введене поновно за законом 1959 р. про зв’язок школи з життям у програму П. ш. трудове і політехн. виховання й навчання зазнало з 1964 р. ґрунтовних змін: його обмежено тільки годинами ручної праці, екскурсій тощо. За навчальним пляном 1966 р. у 1-3 клясах укр. П. ш. на укр. мову було відведених 27,5 год., а на рос. мову 8,5 год. тижнево. Підготовка вчителів для П. ш. провадиться гол. в пел. училищах.

Література: див. Педагогіка, Педагогічна освіта.

І. Бакало


Почеп (I — 14). м. на півн. Чернігівщині, п. п. Брянської обл. РСФСР; 15 700 меш. (1959). Відоме з 15 в., у 17 в. сотенне м-ко Стародубського полку. 1917 — пов. м. Чернігівської губ. За переписом 1926 р. українці в Почепському пов. становили 11.7% населення. Харч. і деревообробна пром-сть: конопляний зав.


Почепцов Валентин (* 1919), лікар-терапевт родом з Олександрії (Кіровоградщина), проф. Харківського Мед. Ін-ту (керівник катедри факультетської терапії): понад 40 друкованих праць перев. з проблематики запобігання і лікування серцево-судинної недостатности та алергії.


Пошесні хвороби (епідемічні хвороби), тобто інфекційні (заразливі) хвороби (І. х.), яні набувають масового поширення серед населення. І. х. спричинюються патогенними збудниками (бактерії, віруси та ін. найпростіші мікроорганізми), які передаються «ід зараженого організму до здорового. Їх тепер нараховують понад 1 300 і поділяють на кишкові (черевний тиф, холера, дизентерія, паратифи й ін.); кров’яні (малярія, поворотний та висипний тифи, чума, жовта пропасниця й ін.); дихальних шляхів (запалення легень, ґрипа, віспа, дифтерія й ін.), зовн. покровів (сифіліс, сибірка, парша, трахома та ін.). Збудників І. х. вивчає мікробіологія, закономірності поширення І. х. і методи боротьби з ними — епідеміологія.

На Україні П. х. не раз згадувані у наших літописах; їх називали повітрями або морами. Вже тоді розуміли потребу ізоляції заразливих хворих. Пізніше (16 — 17 вв.) на Україні практикувалися вже систематично різні заходи проти поширення П. х. (ізоляція хворих в окремих хатах, карантени, окремі кімнати у шпиталях, спалення заражених речей, дезинфекція вогнем, окурювання тощо). Найстрашнішими з П. х. на Україні, як і в ін. країнах Европи, у давні часи була чума, віспа, холера та ін. кишкові захворювання, які знищували сотні тис. людей; з ін. І. х. найпоширеніші були туберкульоза, сифіліс, малярія, дитячі І. х. (шкарлятина. дифтерія, кір, дитячі кишкові інфекції тощо). Ще у 19 в. на Україні спалахували великі епідемії віспи (у 1802, 1807. 1810. 1826 pp.) і холери (у 1830. 1831, 1847, 1853, 1855 pp. і навіть на поч. 20 в.). У 1920 р. на висипний і поворотний тифи хворіло 4,3 млн осіб: на малярію щорічно у 1923 — 24 pp. бл. З млн, у 1932 — 34 pp. бл. 2 млн; від туберкульози до революції вмирало щорічно бл. 200 000 осіб, у 1937 — 40 pp. бл 100 000 (докладніше про поширення хвороб див. відповідні гасла та Рух захворювань та смертности на Україні).

Деякі поради щодо боротьби з П. х. зустрічаємо вже у праці першої укр. вченої-медика, кн. Євпраксії-Зої (12 в.), пізніше у працях Юрія Дрогобича (15 в.). Видатними епідеміологами українцями у 18 в. були дослідники чуми: Д. Самойлович (він також керував протиепідемічними заходами на півдні України), К. Ягельський, О. Шафонський. І. Руцький; сибірки: С. Андрієвський, М. Гамалія, В. Жуковський; сифілісу: І. Андрієвський, С. Венечанський; корости — Д. Писчеков. У 19 — 20 вв. визначилися у вивченні П. х. (епідеміології і мікробіології) вчені: І. Мечніков. М. Гамалія, О. Безредка, Г. Мінх, В. Високович, В. Підвисоцький, Д. Заболотний. М. Нещадименко, О. Мочутковський, І. Савченко, В. Дроботько, Л. Громашевський, Б. Падалка, А. Зюков, В. Данилевський, В. Рубашкін та ін. У 1886 р. Мечніков заснував у Одесі першу на Україні бактеріологічну станцію (нині Одеський Н.-Д. Ін-т Епідеміології та Мікробіології); пізніше виникли: 1896 р. у Києві — перший Бактеріологічний Ін-т (тепер Київ. Н.-Д. Ін-т епідеміології та мікробіології), 1908 р. у Харкові Ін-т для виготовлення вакцин та сироваток, 1913 р. у Катеринославі Санітарно-Бактеріологічіний Ін-т (нині Дніпропетровський Н.-Д Ін-т Епідеміології, Мікробіології та Гігієни); крім того, існують н.-д. ін-ти з цих ділянок у Львові та Ужгороді.

Тепер на Україні епідемії холери, тифів, дизентерії майже ліквідовані, випадки віспи та чуми трапляються надзвичайно рідко, значно знизилися захворювання на туберкульозу, малярію, дитячі І. х. Велику ролю у ліквідації епідемій та зниженні захворювань на І. х. відограли широкі заходи профілактики, хемо- та антибіотична терапія.

Боротьбу з І. х. на Україні ведуть нині через стаціонарно-поліклінічну мережу, спеціяльні санітарно-епідемічні заклади, за допомогою ін-тів епідеміології, мікробіології та гігієни (див. стор. 1507 — 08, 1909 — 40). Катедри І. х. існують при всіх мед. ін-тах (одні з перших в Одесі — В. Стефанський, у Києві — А. Зюков, у Дніпропетровському — М. Станішевська) та при ін-тах вдосконалення лікарів. Там же викладається епідеміологія, мікробіологія та імунологія. Одні з перших підручників І. х. укр. мовою написані А. Зюковим та Б. Дадалкою (1947), з епідеміології К. Соловйовим (1936), з мікробіології Д. Заболотним (1932) і В. Дроботьком (1936). Ін-т Мікробіології АН УРСР видає наук.-практичний ж. укр. мовою «Мікробіологічний Журнал» (з 1934 p.; виходить у Києві 6 разів на рік).

В. Плющ


Пошта, стоянка, місце зміни гінців і коней для дальшої передачі повідомлень і листів чи перевозу людей, один з видів зв’язку — система для пересилання листів, газ. і журн., пакетів, переказування грошей і цінностей. Поштове обслуговування населення здійснюється з допомогою різних видів транспорту: зал., автомобільного, водного, літунського тощо. У країнах Зах. і Сер. Европи організовано заг.-приступну П. з поч. 17 в.

На Україні інформаційний зв’язок для потреб кн. здійснювався з допомогою спеціяльних посланців вже у Київ. державі. Деяку ролю в утримуванні зв’язку з чужими країнами відогравали купці «гості». З 13 в. на Центр. і Сх. Укр. Землях поштовий зв’язок для передачі наказів і повідомлень був організований за тат. зразками і здійснювався з допомогою «ямської гоньби», тобто стоянок з кіньми й ямщиками. Упродовж 15 — 16 вв. для кур’єрської служби між замковими адміністраціями і підлеглими їм дворами і для перевозу листів використовувалися путні бояри. У Польщі у другій пол. 16 в. столиця держави — Краків був сполучений поштовими трактами серед ін. з Львовом та Луцьким. Першу постійну П. у Львові заснував 1629 р. італієць Р. Бандінеллі. Вона курсувала у двох напрямах: до Замостя, Варшави, Торуня і Ґданську та до Ярослава, Ряшева, Тарнова і Кракова. Листи й ін. посилки перевозили заприсяжені курсори — посланці на конях. Оплату для них вираховували від піваркуша листового паперу і також залежно від відстані.

П. для передавання наказів, повідомлень й ін. держ. посилок у коз. державі Б. Хмельницького існувала для військ. потреб. Тоді й згодом зв’язкову службу з використанням утримуваних напоготові підвод і кур’єрів виконували козаки-підпомічники при ген. та полкових канцеляріях. За гетьманування Д. Многогрішного рішенням Глухівської ради 1669 р. був установлений постійний поштовий зв’язок між Києвом, Ніженом і Батурином та Москвою. Поставивши свої залоги у Києві та ін. м. України, Москва з 1674 р. запровадила свій поштовий зв’язок, обтяживши видатками на його використання по пол. укр. міста та моск. скарбницю. Введена за наказом Петербурзького Сенату 1736 р. внутр. П. почала діяти на Україні тільки з 1760-их pp. і тоді ж перейшла виключно у відання рос. уряду, який мав нагляд над усією діяльністю П. Поштові оплати в Рос. Імперії уреґульовано 1844 p., згодом були випущені перші штемпльовані коверти і 1857 р. перші поштові марки (див. Філателія). В Австрії перші поштові марки були випущені в обіг 1850 р.

З другої пол. 19 в. значно поширилося поштове обслуговування населення, особливо з розбудовою мережі залізниць, будованих у той час. З 1865 р. допоміжною в поширенні поштового зв’язку була земська П., організована земствами у тих місцевостях, де не було поштово-телеграфного зв’язку. У 1913 р. в усій Рос. Імперії було 11 000 установ зв’язку, у тому ч. на Україні тільки 675; лише 3% поштових контор було на селі. Галичина й Буковина були охоплені аж до листопада 1918 р. держ. австр., Закарпаття — угор. П.; вони були значно краще забезпечені поштовими підприємствами, яких на 1913 р. нараховувано 711.

З липня 1917 р. П. на Центр. і Сх. Землях перейшла у відання ген. секретаря пошти і телеграфу при Центр. Раді й згодом такого ж мін-ва в уряді УНР і Гетьманської держави. Для оплати листів й ін. посилок були видані окремі укр. поштові марки або використовувано давніші з відповідними укр наддруками. В ЗУНР з 1918 р. діяв держ. секретар пошти і телеграфу, а 1919 були введені власні поштові марки (укр. наддруки на австр. марках).

Перебуваючи у складі Рос. Імперії і Австро-Угорщини Україна з 1875 входила до Всесвітнього Поштового Союзу. Правилами цього Союзу Україна користувалася також після проголошення незалежности 22. 1. 1918 та з 24. 6. 1924 користується ними далі, як приналежна до СССР територія і з 13. 5. 1947 як чл. Всесвітнього Поштового Союзу, хоч вона і не диспонує власною поштовою системою.

З 1923 р. П. України була включена повністю у держ. поштову систему СССР і підлягає безпосередньо всесоюзному мін-ву зв’язку. Укр. землі під Польщею у 1918 — 39 pp. були охоплені держ. поштовою системою, Буковина і Басарабія — рум.; Закарпаття, яке у межах Чехо-Словаччини користувалося деякою автономією і двомовністю поштового зв’язку, у березні 1939 р. мало короткий час свою П., підлеглу мін-ву пошт і телеграфів Карп. України. Під час нім. окупації у 1939 — 44 pp. на Зах. Укр. Землях діяла П. Ген. Губернії; на Центр. і Сх. Укр. Землях П. Райхскомісаріяту України (в його межах).

На території сучасної УССР діяло у 1969 р. 13 700 поштово-телеграфних контор (1913 р. — 1386), у тому ч. 9 700 у сіль. місцевостях. У тому ж році було відправлено 1 454,6 млн листів (1913 р. — 263,9), 55,1 млн телеграм (9,9), 31,9 млн посилок (6,6) та 124,0 млн грошових переказів. Т. ч. в УССР на 1 меш. припадає річно 28,0 відправлених листів (1913 7,5); числа для всього СССР — 29, 1.

Р. М.


Поштове (до 1954 — Базарчук; IX — 14), с. м. т. Бахчесарайського р-ну Крим. обл., положене у передгір’ях Крим. гір. над р. Альмою; 2 500 меш. (1966). Філіял Симферопільського консервного зав. Засноване у другій чверті 19 в.


Поштові марки, знаки оплати за пересилання кореспонденції поштою. Див. Філателія.


Поштучне, рід податку натурою у В. Князівстві Лит., Польщі й Молдавії у 14 — 17 вв., що стягався з селян у певному розмірі (1/10 — 1/30) від кількости (штук) худоби, метрів витканого полотна, рушників тощо. На укр. землях під Польщею і Литвою П. стягали з держ. селян старостинських маєтків.


«ПОЮР», див. «Потребительское Общество Юга России».


«Права, по которымъ судится малороссійскій народъ», спроба кодифікації укр. права і зб. діючих на Гетьманщині правних норм, що не була затверджена рос. урядом і залишилася тільки проєктом укр. кодексу. Ініціятива скласти кодекс вийшла від рос. уряду, який у ст. 20 «Решительных пунктов» 1728 р. запропонував скласти збірку чинного на Україні права в перекладі на рос. мову. Це підтвердив і указ 1734 p., який поширив завдання, запропонувавши певні поправки до діючих норм і складення нових правних приписів «для пользы малороссийского народа».

Складення проєкту кодексу укр. права було доручене спеціяльній кодифікаційній комісії, яка працювала у Глухові. До її складу увійшов ряд високоосвічених укр. правників (лохвицький сотн. В. Стефанович, ген. хорунжий М. Ханенко та ін.), істориків (С. Савицький, С. Лукомський, Я. Лизогуб), проф. Киево-Могилянської Академії і культ. діячів (напр., П. Апостол). Кодифікаційна праця була закінчена у 1743 р. і в 1744 р. проєкт кодексу був надісланий до рос. Сенату. Проєкт кодексу не був затверджений і у 1756 р. знову повернений на Україну для доповнень і поправок, для чого у Глухові було створено нову кодифікаційну комісію. Ця праця не була закінчена почасти через опозицію частини коз. старшини і знатного товариства, які побоювалися, що внесені до проєкту кодексу новелі можуть обмежити шляхетські привілеї, встановлені Лит. статутом.

Підготований комісією 1728 — 43 pp. кодекс являв собою систематизовану зб. чинних на Україні-Гетьманщині правних норм у формі цитат з їх джерел. Такими джерелами були: Лит. статут (у поль. вид. 1648), компіляції нім. маґдебурзького і хелминського права, виготовлені у 16 в. М. Яскером, П. Щербичем і П. Ґроїцьким. Поруч з ними були використані гетьманські універсали, практика коз. судів і укр. звичаєве право. Творча праця кодифікаційної комісії виявилася як у підборі цитат з писаних джерел, так і в частковій перерібці і доповненні їх.

Підготований у 1728 — 43 pp. кодекс охоплював у своїх 30 розділах і 1697 пунктах на 532 аркушах широке поле норм і підстав держ., адміністративного, цивільного, торг., карного і процесуального права. У цитованих нормах цивільного права відбито принципи рим. права, запозичені з нім. і поль. компіляцій. Приписи карного права не змогли значно відійти від застарілих уже для 18 в. норм Лит. статуту і зб. нім. права.

«П., по к. с. м. н.» були вперше видані проф. О. Кістяківським у «Киевских Университетских Известиях» (1876 — 77 pp.). a y 1879 p. вийшли окремим вид.

Література: Кистяковский А. Очерк исторических сведений о своде законов, действовавших в Малороссии. К. 1879; Теличенко І. Очерк кодификации малороссийского права до введення свода законов. КСт. К. 1888; Яковлів А. Укр. кодекс 1743 p., ЗНТШ, т. 159. Мюнхен 1949.

Л. Окіншевич


«Правда», літ.-наук. і політ. часопис, виходив у Львові з різною періодичністю, у 1867 — 79 pp. (з перервою у 1871) як декадник, тижневик, півмісячник і місячник; за 1880 р. як літ.-наук. зб., у 1884 р. — за ред. І. Франка; у 1888 — 96 pp. як місячник і півмісячник. Заснована за ініціятивою львівських й ін. гал. громад і підтримувана матеріяльно О. Кониським і П. Кулішем, «П.»була у свій перший період аж до виходу «Діла» 1880 р. провідним органом народовців і одночасно заг.-укр. трибуною літ. й наук. життя. У «П.» співпрацювали видатні гром., літ.-мист. й наук. сили з зах., центр. і сх. укр. земель, серед них: О. Огоновський, І. Франко, О. Партацький, І. Верхратський, О. Барвінський, Ю. Федькович, С. Воробкевич, В. Навроцький, М. Подолинський, О. Терлецький, М. Драгоманов, О. Кониський, П. Куліш, Ганна Барвінок, Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, І. Нечуй-Левицький, О. Стороженко. Гол. ред. «П.» були: Л. Лукашевич, І. Микита, А. Вахнянин, О. Огоновський, В. Барвінський. «П.» виходила у в-ві приватних осіб, а в 1878 і 1880 pp. у в-ві Літ. Т-ва ім. Шевченка. Відновлена 1888 р. за ініціятивою В. Антоновича і О. Кониського, «П.» стала органом правого крила народовців і у 1890 — 94 pp. пропаґувала політику «Нової ери». Гол. ред. «П.» у цей період були: Є. Олесницький, І. Стронський, П. Кирчів, А. Березинський. Видавцем і фактичним ред. був О. Барвінський. Видатнішими співр. у той час були серед ін.: Б. Грінченко, М. Коцюбинський, А. Кримський, М. Комаров, О. Маковей, Ю. Романчук. Проти політ. позицій «П.» виступали: М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик. «П.» відограла визначну ролю у поборюванні москвофільства й поширенні укр. нац. свідомости, як також у розвитку укр. літератури й укр. літ. мови. Після заборони укр. друку в Рос. Імперії вона була однією з всеукр. трибун укр. слова.


«Правда», орган допомотової русофільської орг-ції «Общества Русских Братств», виходила з 1902 р. як тижневик, з 1915 — два рази на тиждень у Нью-Йорку, згодом в Олифаяті, Вилкс-Беррі й Філядельфії.


«Правда», місячник, орган Укр. Соц.-Дем. Спілки (див. Спілка), виходив у Львові з січня до літа 1905 p., згодом деякий час нелеґально в Одесі рос. мовою; ред. П. Тучапський і П. Канівець.


«Правда», масовий щоденник, центр. орган ЦК КПСС; почала виходити з травня 1912 р. до липня 1914 і знову з березня 1917 в Петербурзі (часто з перервами й під різними назвами), з березня 1918 виходить у Москві. З большевиків укр. походження серед чл. її ред. й активних співр. були М. Скрипник, М. Подвойський, Ю. Коцюбинський та ін. Від поч. свого існування газ. була речником больш. партії, хоч на поч. її створення і в перші pp. після жовтневої революції 1917 р. ще можливі були публікації дискусійних ст. від авторів, які з лінією партії не погоджувалися (т. зв. передз’їздівські партійні дискусії). Від часу зміцнення влади Сталіна «П.» стала директивним речником лінії ЦК КПСС, і всі друковані в ній матеріяли є висловом офіц. лінії політбюра у всіх питаннях внутр. і зовн. політики. У нац. питанні «П.» віддзеркалювала демагогічну непослідовність Леніна залежно від ситуації, а пізніше здійснювала Сталінову політику знищення укр. культури. Поки йшлося большевикам про завоювання мас у боротьбі проти Тимчасового уряду, «П.» підтримувала Ленінове гасло «права націй на самовизначення аж до відокремлення», а після жовтневого перевороту виступила проти відокремлення від сов. Росії новостворених нац. держав, зокрема й УНР, та виправдувала інтервенцію Червоної армії на Україні. Так само по XII з’їзді РКП(б), на якому під тиском відродження нац. меншостей кол. Росії була ухвалена коренізація республік, що на Україні дістала назву українізації, «П.» офіц. підтримувала ці тимчасові заходи, але вона ж у скорому часі почала кампанію проти українізації й підтримала політику русифікації й асиміляції, ведучи дедалі гострішу боротьбу з «буржуазним націоналізмом» поневолених націй. Зокрема в «П.» на догоду рос. великодерж. шовінізмові друкуються русифікаторські ст. керівних діячів КПУ (А. Скаба, В. Маланчук та ін.). Крім того, саме поширення «П.» на Україні є одним з найпотужніших факторів русифікації: її друкують з матриць, виготовлених у Москві й доставлених літаками у всіх більших центрах України (Київ, Харків, Львів, Одеса, Дніпропетровське, Запоріжжя, Донецьке, Симферополь), так що в продажу вона появляється раніше від укр.-мовної центр. преси і витісняє її з ужитку, тим більше, що ця остання не має своїх кореспондентів за кордоном і подає інформацію з великим запізненням, часто просто як передруки з «П.». Наклад «П.» понад 8 млн примірників.

Р. М.


«Правда», ілюстрований популярний кат. тижневих, вид. Ін-ту Непорочного Зачаття Пресв. Діви, виходив у Львові у 1927 — 39 pp.; ред. о. В. Яценко, А. Лотоцький і (з 1930) Р. Гайдук. Як додаток до «П.» виходив ж. для дітей «Віночок».


«Правда», орган рум. цараністичної партії, виходив неперіодично у Чернівцях 1930 — 36 pp.; ред. Г. Андріящук.


«Правда», двотижневик для укр. робітників і фермерів у Канаді, протиком. напряму, виходив у Вінніпеґу 1936 — 38 pp. і як тижневик 1938 — 40 п. н. «Вперед» у Торонто. «П» підтримувала кан. роб.-фермерську партію; ред. газ. — Д. Лобай.


«Правда і Воля», тижневик «для укр. робітників і фармерів у Новому Світі», орган Укр. Нар. Дому у Вінніпеґу, виходив 1929 — 32 pp.; ред М. Мандрика.


«Правда Руська», див. «Руська Правда».


«Правда Украины», партійно-урядовий щоденник рос. мовою в Києві, орган ЦК КПУ, Верховної Ради і Ради Мін. УРСР, створений за М. Хрущова 1938 р. п. н. «Советская Украина», у 1943 р. була об’єднана з газ. «Комуніст» п. н. «Радянська Україна». З кін. того ж року виходила знову окремо під старою назвою, а з 1944 — п. н. «П. У.». Містить офіц. документи партії й уряду і стандартну сов. інформацію. Від поч. свого існування газ. мала завдання центр. органу русифікаційної політики й приниження ролі укр.-мовної преси в УССР.


Правдич-Неминський Володимир (1879 — 1952), фізіолог родом з Києва; з 1908 р. — асистент, пізніше доц. катедри фізіології Київ. Ун-ту, у 1923 — 29 pp. працював у ВУАН, 1929 — 49 — в Укр. Н.-Д. Ін-ті охорони матері та дитини в Києві, з 1949 р. — керівник лябораторії електро-цереорографії та заг. фізіології Академії Мед. Наук СССР. П.-Н. перший у світі за допомогою струнного гальванометра зареєстрував електричні реакції кори великих півкуль мозку; ін. праці присвячені проблемам електрофізіології, обміну речовин у нервовій тканині, фагоцитарній активності крови тощо.

[Правдич-Неминський Володимир († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


«Правління Гетьманського Уряду», орган створений рос. владою 1734 р. по смерті гетьмана Д. Апостола для управління Гетьманською Україною. «П. Г. У.» складалося з 3 росіян (серед них царський представник кн. О. Шаховський) і 3 українців (між ними ген. обозний Я. Лизогуб), але вирішальне значення мав кн. Шаховський. Компетенції «П. Г. У.» в основному повторювали права гетьманської влади. Створення «П. Г. У.» мало на меті обмеження автономних прав України. «П. Г. У.» існувало до 1750 p., до обрання гетьманом К. Розумовського.


Правнича наука на Україні, почалася, коли з розвитком держ. життя в Київ. Русі творилися норми звичаєвого права, які збирано й систематизовано («Закон Руський», «Руська Правда»). Кваліфікований рівень зб. вказує, що в той час діяли правники з фаховим знанням. Також договори київ. кн. з Візантією багаті на правничий зміст. Вперше за середньовіччя зформульовано в них засади міжнар. приватного права, що дає підставу припускати наявність в оточенні кн. визначних правників, прізвища яких нам невідомі. Переклади візант. Номоканонів п. н. «кормчих книг» вказують на зв’язки з візант. правниками.

У 16 в. поява трьох видань Лит. Статуту свідчить також про діяльність на укр. землях визначних правників і компіляторів.

Під час Коз.-Гетьманської держави вчені Києво-Могилянської Академії продовжували традиції правничих студій і публікацій. Визначнішими правниками 18 в. були: В. Стефанович (1697 — 1773), один з найдіяльніших укладачів «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ», і Ф. Чуйкевич († 1759), який 1750 р. склав зб. про судочинство «Суд і розправа».

З повільною ліквідацією укр. держ. життя в його автономних формах й інтеґрацією України до складу Рос. Імперії звужувалися передумови для розвитку П. н. на У. Правники, що закінчили навчання в Киево-Могилянській Академії і продовжували його в ун-тах Зах. Европи, переходили на службу до Петербурґу й Москви. Серед них був вчений і письм. — Теофан Прокопович (1681 — 1736), який на виклик Петра I переїхав до рос. столиці і там опублікував ряд студій на теми правних і політ. принципів абсолютної монархії.

Поч. розвитку модерної П. н. у Рос. Імперії, що виявився у ділянці філософії права, припадає на другу пол. 18 в.; виникло особливе зацікавлення природним правом (ініціяторами цієї філософії були чужинці, насамперед, німці). Першим автором самостійної монографії про природне право в Рос. Імперії був українець В. Золотницький, родом з Київщини, автор праці «Сокращение естественного права» (1764). Першим проф. Моск. Ун-ту, який нар. у межах Рос. Імперії, був. С. Десницький († 1789), українець родом з Ніжена, що здобув докторат права в ун-ті в Ґлезґов, автор трактату про конечність обмеження монархічної влади і встановлення незалежного судівництва. Визначними правниками Росії були закарп. українці II. Лодій, В. Кукольник і М. Балудянський (Балугянський), що їх було запрошено працювати до Петербурґу. Кукольник викладав в ун-ті рим. і рос. цивільне право і залишив багато друкованих праць з цієї ділянки; Балудянський був наступником М. Сперанського на посту гол. комісії для кодифікації права.

Після заснування на Україні ун-тів у Харкові, Києві й Одесі вони стали центрами правничих студій, які розвивалися також на правничому фак. при Ніженському Ліцеї (з 1840) і у Київ. Духовній Академії (канонічне право). У той час, замість студій філософії права, в Рос. Імперії вивчалися «енциклопедичні студії» права. Автором першого рос. мовою підручника цих студій був укр. правник П. Деґай, випускник Харківського Ун-ту: «Пособие в правилах изучения российских законов или материалах энциклопедии, методологии и истории литературы российского права» (1831). Принципи геґельянізму відстоював М. Пилянкевич, проф. Київ. Ун-ту («История философии права»), О. Лохвицький (1830 — 84), проф. Рішельєвського Ліцею в Одесі, згодом Петербурзького Ун-ту, досліджував питання морського та міжнар. права війни.

Значну частину проф. права на Україні становили росіяни, німці й поляки. Серед українців були визначними у другій пол. 19 — на поч. 20 в. Л. Білогриць-Котляревський (1855 — 1908, кримінальне право), О. Гуляєв (цивільне), В. Карпека (цивільне і фінансове), С. Орнатський (цивільне), О. Федотов-Чеховський (цивільне і рим.), Г. Гордієнко (карне), П. Лашкарьов (канонічне) та ін.

Великі заслуги щодо заснування фак. права в Київ. Ун-ті поклав кримінолог С. Богородський (1804 — 57). Його учнем був О. Кістяковський, дослідник кримінального і укр. звичаєвого права (гол. праця «Элементарный учебник общего уголовного права»). Проф. Київ. Ун-ту були В. Незабитовський, О. Ейхельман (міжнар. право) і Б. Кістяковський, син Олександра (філософія права). Більшість укр. правників були прихильниками філософії Канта, яка, на протилежність до Росії, була глибоко закорінена на Україні. У Харківському Ун-ті працювали: Д. Каченовський, В. Данилевський, В. Ястжембський (міжнар. право), В. Гордон (цивільне право і процес), М. Чубинський (кримінолог) та ін.; в Одеському: П. Казанський (міжнар. і адміністративне право), О. Боровиковський (цивільне), Ю. Пригара (конституційне) та ін. Чимало вчених правників укр. походження навчали в ун-тах Рос. Імперії поза Україною: Носенко (цивільне і торг. право), Ісаченко і Семченко (фахівці цивільного права), фахівці міжнар. права: О. Ященко та плідний автор В. Грабар (ун-т у Дорпаті), М. Кравченко (Томський Ун-т), В. Олександренко (Варшавський Ун-т) й ін.

У 19 в. вийшло багато праць, присвячених минулому права України. Чимало у цій ділянці дали поль. вчені Т. Чацький, І. Данилович (деякий час проф. Харківського і Київ. ун-тів), а також рос. дослідники права Київ. Руси і Гетьманської держави: В. Сергієвич, К. Неволін, Б. Чічерін, М. Дьяконов, П. Сільванський і М. Владимирський-Буданов.

Нац. відродження 19 в. було стимулом широких студій правних форм і держ. структури Гетьманської держави. Ці питання досліджувано гол. в «Чтениях...», що їх видавало Історичне Товариство Нестора Літописця, засноване 1873 р. у Києві, в ж. «КСт.», у вид. «Архива Юго-Западной России» та ін. З монографій, що появилися окремо, найвидатніше вид. зб. законів «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» з коментарями О. Кістяковського.

Історії укр. права присвячували увагу на поч. 20 в. М. Василенко, Д. Міллер, М. Слабченко, М. Максимейко, Й. Шалиновський, Ф. Леонтович, білорус М. Любавський, поляки О. Бальцер, С. Кутшеба, росіянин С. Юшков та ін. Деякі з них продовжували свої дослідження у сов. часи.

На Зах. Землях осередками П. н. були ун-ти у Львові й Чернівцях. Серед проф Львівського Ун-ту були українці: О. Огоновський (приватне право), П. Стебельський (кримінальне право), С. Дністрянський (цивільне право).

Ред. укр. тексту «Вісника законів», видананого з 1850 р. у Відні, укр. право завдячує першу спробу опрацювання правничого термінологічного словника. Наслідком праці створеної австр. урядом комісії, у якій участь брали І. Головацький, Г. Шашкевич і Ю. Вислоцький, був нім.-укр. словник правничо-політ. термінології: «Juridisch-politische Terminologie für die slavischen Sprachen Österreichs Deutsch-ruthenische Separat-Ausgabe» (Відень 1851).

Укр. осередком П. н. в Галичині була Правнича Комісія при НТШ, яка видавала «Правничу Бібліотеку» (4 тт.), «Збірник Правничої Комісії» (2 тт.) та ж. «Часопись Правнича» і «Часопись Правнича і Економічна». Т-во укр. правників видавало квартальник «Правничий Вісник» (1910 — 13), присвячений як практичним, так і теоретичним питанням права. Серед правників науковців треба згадати, крім уже названих, К. Левицького, В. Вергановського, В. Охримовича, М. Лозинського, С. Барана, В. Пагейка, В. Левинського та ін.

В УССР П. н. (заг. й укр. права) розвивалася з різними перешкодами. На поч. 1920-их pp. досліди над іст. правом України зосереджувалися при УАН. У складі її Соц.-Екон. Відділу постали 1919 р. Комісії для вивчення зах.-руського та укр. права (її з 1920 р. очолював М. Василенко) і для вивчення звичаєвого права (гол. — О. Левицький). Досліди були спрямовані насамперед на вивчення архівних матеріялів у Києві, Москві й ін. м. З 1925 р. виходили «Праці комісії для виучування історії зах.-руського та укр. права» (7 тт.), з 1929 — укр. права (1 т.). За Й. Малиновським, Комісії у своїх працях трималися погляду, що княжа Русь мала своє право, Лит. Статути в основному є інкорпорацією існуючого в давній Русі права, і тільки після скасування автономії Гетьманської держави закінчився період власного укр. права. Крім дослідів історії укр. іст. й звичаєвого права, велася праця над правничою термінологією («Рос.-укр. словник правничої мови», ред. А. Кримський). Видатніші праці Комісії: «Збірка матеріялів до історії Лівобережної України та укр. права XVII — XVIII ст.», «Як скасовано Лит. Статути», «Початки розроблення зах.-руського права» М. Василенка; «Соц.-правова орг-ція Січі Запорізької» М. Слабченка; «Про смердів „Руської Правди“» М. Максимейка; «Етнологічна метода для історії укр. права» П. Сосенка; «Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVII — XVIII вв.» І. Черкаського; монографії з лит.-руського права (напр., про адвокатуру) С. Борисенка; «Давність в манастирському землеволодінні Гетьманщини» В. Гришка; «Ген. рада на Україні-Гетьманщині XVII — XVIII ст.» та ін., Л. Окіншевича «Нариси з історії суду в Лівобережній Україні в другій пол. XVIII ст.» Н. Мірза-Авак’янц. Див. також Право звичаєве.

З розгромом укр. життя на зламі 1920 — 30-их pp. припинилася праця згаданих комісій і взагалі досліди над укр. правом. Щойно у 1950-их pp. появляються праці К. Софроненко «Малороссийский приказ Русского государства во второй половине XVII — начала XVIII вв.» (М. 1951), В. Дядиченка «Нариси суспільно-політ. устрою Лівобережної України кін. XVII — поч. XVIII ст.» (1959). У 1960-их pp. історію дорев. права студіювали також В. Калинович, А. Ткач, А. Пащук та ін.

Ін. установи дослідження права поза Академією були під сильним впливом марксизму й спрямовані насамперед на застосування права для потреб економіки і держ. інтересів. У П. н., яка мала за свій об’єкт дослідження позитивного, тобто чинного сов. права, брали участь і правники старшої ґенерації.

Харків, столиця УССР, став гол. осередком правничих дослідів і дискусій. Там з 1922 р. при співпраці Укр. Юридичного Т-ва і Нар Комісаріяту Юстиції виходив «Вестник советской юстиции на Украине», що від 1929 р. появлявся як «Вісник радянської юстиції» та ж. «Червоне право». (1926 — 31). Пізніше почав виходити двотижневик «Рев. право» (1931 — 41) спершу в Харкові, згодом у Києві. Були намагання творити й обґрунтовувати нові ділянки права відповідно до нових умов, напр., кооп. право, торг. право (В. Гордон «Система советского торгового права», 1924). У працях правників того часу виступає право в традиційній формі як сукупність абстрактних заг.-обов’язкових норм. Так підходили до нього всі визначніші правники УССР 1920-их pp. (О. Малицький, Г. Волков, Е. Немировський, В. Д’ябло, В. Бошко, Р. Бабун та ін.). Над питаннями конституційного й адміністративного права працювали: Ю. Палієнко, М. Рейхель, В. Кобалевський, О. Євтихієв й ін., госп. права: М. Мітіліно, С. Ландкоф, П. Кованько та ін., міжнар. права: В. Корецький, В. Грабар, Л. Величко, Є. Кельман, М. Лозинський та ін.

З переходом до п’ятирічних плянів П. н. почала занепадати; панівною стала теорія про перевагу техн.-орг. норм над правними (правовий нігілізм). Були закриті спеціяльні юридичні ін-ти та фак. права. Цей напрям не тривав довго, бо сов. режим вимагав застосування суворих норм, які разом з цим набули волюнтаристичний характер (право — кожночасний вияв волі влади). Цю школу, т. зв. соц. права репрезентував А. Вишинський, ген. прокурор СССР. П. н. на У. представлена лише кількома авторами та здебільша коментаторськими працями позитивного сов. права: С. Вільнянський (підручник сов. цивільного права), Б. Соколов (держ. право), А. Пашерстник (курс трудового права) та С. Ландкоф («Основи цивільного права», 1941).

Стан застою П. н. і волюнтаристичного підходу до права тривав далі під час і після закінчення другої світової війни. Лише по смерті Сталіна партія вирішила відійти від правного релятивізму, відновити «соціялістичну законність», унормалізувати законодавство прийняттям нових кодексів і в зв’язку з цим піднести рівень П. я. З 1949 р. гол. осередком П. н. є Сектор держави і права АН УРСР у Києві (у 1969 р. реорганізований в Ін-т держави і права; дир. П. Недбайло); 1958 р. почав появлятися двомісячник (з 1966 — місячник) «Радянське право», який публікує також наук. ст. Виходить більше публікацій, розширено аспірантуру з П. н. та відкрито нові навчальні заклади (див. Правнича освіта). Помітним явищем буїв вихід у 1967 р. колективної праці у 2 т. «Історія держави і права Укр. РСР» (1917 — 67). Питанням теорії держави і права присвячена праця «Вопросы государства и права», підготована колективом авторів Харківського Юридичного Ін-ту. Київ. Ун-т почав видавати їв 1965 р. міжвідомчий наук. зб. «Проблеми правознавства» (до поч. 1971 р. вийшло 17 випусків; гол. ред. П. Недбайло).

Теоретичні питання права і держави розглядають у своїх працях В. Корецький, П. Недбайло, Є. Назаренко та ін. Дослідженням історії держави і права УССР займаються Б. Бабій, П. Михайленко, Л. Потарикіна, А. Таранова, В. Терлецький, С. Фукс й ін. У ділянці-цивільного і родинного права працюють С. Вільнянський (†), Г. Матвєєв, М. Гордон, В. Колейчикова, М. Оридорога, зем. і колгоспне право досліджують П. Індиченко, В. Мунтян, С. Підопригора, В. Янчук. У ділянці карного права і процесу працюють Я. Брайнін, С. Тихенко, М. Гродзинський, П. Заворотько, Я. Шутін та ін.

На міжнар.-правні теми пишуть, крім сеньйора укр. сов. правників В. Корецького, К. Забігайло, М. Коростаренко, І. Лукащук, Н. Ульянова. Питанням права ін. країн присвячують увагу Є. Тихонова, С. Макогон, Г. Александренко, Я. Плясун та ін. Деякі укр. правники працюють поза УССР: видатний цивіліст, проф. Всесоюзного Юридичного Ін-ту в Москві С. Братусь, В. Лісовський (міжнар. право) та ін.

На Зах. Укр. Землях та на еміґрації гол. осередком П. н. була далі Правнича Комісія НТШ у Львові (гол. В. Вергановський); праці Комісії появлялися у ж. «Життя і Право». Визначні правники — автори того часу: С. Баран, В. Старосольський (держ. право), Ю. Панейко (проф. держ. і адміністративного права поль. ун-тів), М. Чубатий (історія укр. права, зокрема його систематичний «Огляд історії укр. права» 2 частини) та ін.

На еміґрації наук. працю вели гол. при правничому фак. УВУ в Празі правники: визначний учений уже в дорев. Росії О. Ейхельман (держ. і міжнар. право), С. Дністрянський (держ. право), М. Лозинський, який пізніше виїхав до УССР (міжнар. право), Р. Лащенко і А. Яковлів (історія укр. права), К. Лоський (рим. право), О. Одарченко (фінансове і торг. право) й ін. В Укр. Наук. Ін-ті у Варшаві працювали О. Лотоцький та В. Заїкин (історія укр. церк. права).

Після 1945 р. П. н. і видання праць зосереджуються в УВУ в Мюнхені, (видано ряд університетських підручників), НТШ, а частково в УВАН і Т-ві Укр. Правників у ЗДА (останнє видало до 1971 р. три зб. «Правничого Вісника»). Здебільша укр. правники досліджують укр. право в минулому або сов. право. В окремих ділянках П. н. працюють: історія давнього укр. права — В. Гришко, Л. Окіншевич, Я. Падох, А. Яковлів (†); укр. держ. право — С. Іваницький, В. Лисий (†), M. Стахів; міжнар. право — Б. Галайчук, В. Маркусь, Р. Якемчук; критична аналіза сов. права — А. Білинський, Ю. Старосольський, О. Юрченко (†); канонічне право: М. Чубатий, о. М. Войнар, о. В. Поспішіл; ін. ділянки права: Є. Пизюр, Ю. Фединський, Т. Цюцюра.

Література: ЕУ 1, 2 т., стор. 630 — 32; Макогон С. Розвиток радянської правної науки за 40 pp. ж. Радянське Право, ч. 1. К. 1958; Грабар В. Материалы к истории литературы международного права в России (1747 — 1917). М. 1958; Стан і завдання юридичної науки в Укр. РСР. зб. Проблеми Правознавства, ч. 1, К. 1965; УРЕ, т. 17, стор 446 — 48. К. 1965; Корецький В. Розвиток правових наук. ж. Комуніст України, ч. 2. К. 1971.

А. Білинський, В. Маркусь, Ю. Старосольський


Правнича освіта (юридична освіта), система підіготови правників вищої та сер. кваліфікації для виконування адміністративних і суд. функцій у суспільному житті країни та для розробки теоретичних основ з різних ділянок права.

До 18 в. У судочинстві Київ. Руси й потім Гал.-Волинської, Лит.-Руської і Коз. держав П. о. не вимагалося. Особи, які чинили суд, були ознайомлені з основами кодифікованого чи звичаєвого права та правничою (гол. перекладною) літературою. У навчальних програмах братських шкіл 16 — 17 вв., як також Києво-Могилянської Академії і колеґій 18 в. правничі знання не виділялися в окрему дисципліну, вони викладалися подекуди у курсах реторики і богословія.

З основами правничого знання студенти з України ознайомлювалися у 16 — 17 вв. в ун-тах і академіях Кракова, Праги й ін. міст Зах. Европи. З другої пол. 18 в. укр. молодь з Центр. і Сх. Земель П. о. здобувала в Моск. (з 1755) та Петербурзькому (з 1819) ун-тах. Ректором останнього і викладачем «енциклопедії права» був укр. учений правник й економіст з Закарпаття М. Бадудянський, під проводом якого були опрацьовані основи правничої науки для Рос. Імперії, як також підготовки перших юристів (правознавців).

На укр. землях у Рос. Імперії початки систематизації П. о. пов’язані з постанням ун-тів Харківського (1805), Одеського (1865) та ліцеїв: Рішельєвського в Одесі (1817), Крем’янецького (1819) і Безбородьківського у Ніжені (з 1840). При ун-тах існували правничі фак. За університетським статутом у Рос. Імперії з 1863 р. на правничих фак. вивчалися такі дисципліни: енциклопедія та історія філософії права, рим. і цивільне право та судочинство, кримінальне право і судочинство, держ. право, історія рос. права, міжнар., поліційне, фінансове і торг. право та судочинство, церк. право, політ. економія, статистика. Крім того, студенти правничого фак. мали прослухати курс лекцій з логіки, історії стародавнього Риму, рос. історії, суд. медицини, вивчати одну з чужих мов. Студенти правос. віровизнання слухали ще й лекції з богословія. Навчання тривало 4 pp.

У ліцеях викладалися правничі дисципліни і в них з упривілейованих верств суспільства підготовлялися урядовці з П. о.; особливе значення мав Ніженський ліцей, який у 1840 — 75 pp. мав юридичний профіль і підготовляв службовців суд. установ. З поч. 19 в. у Київ. Духовній Академії і духовних семінаріях введено навчання канонічного права.

На Зах. Укр. Землях під Австрією П. о. майбутні правники здобували в ун-тах у Львові (з 1784 p.; у 1862 і 1872 pp. у ньому створені були перші катедри права з укр. мовою навчання) та в Чернівцях (з 1875), але також часто у Відні, Кракові, Ґрацу. Навчання тривало 4 pp. й ішло у трьох основних групах: іст. (історія права, рим. право, теорія), суд. (карне, цивільне, процесове право), політ. (держ. право і позитивне та адміністративне право, економія).

Заключні держ. іспити давали право виконувати судейські обов’язки; для адвокатського звання вимагалося мати доктораг права і 8 pp. практики, закінченої адвокатським іспитом перед адвокатськими палатами. Під Польщею, у 1919 — 39 pp. П. о. закінчувалася дипломом м-ра прав, який треба було мати для усіх суд., адміністративних чи адвокатських правничих посад. Докторат права був наук. ступенем, для здобуття якого вимагалося захисту дисертацій і суворих іспитів (риґорозів).

Правники Закарпаття навчалися в ун-тах Відня і Будапешту й у правничих школах Великого Варадину й Кошиць (2 роки навчання, пізніше за Чехо-Словаччини у Кошицях існувала школа для нотарів). За Чехо-Словаччини закарпатці вчилися на правничих фак. чехословацьких ун-тів і в УВУ.

На еміґрації осередком П. о. є з 1921 р. Укр. Вільний Університет у Празі і (з 1945) у Мюнхені з фак. права і суспільно-екон. наук.

За реформою системи освіти в УССР, проведеною на поч. 1920-их pp., і після перетворення ун-тів на Ін-ти Нар. Освіти, правничі фак. передано ін-там нар. госп-ва; крім того, 1920 р. у Харкові відкрито окремо правничий (юридичний) ін-т, з 1922 р. при ньому була аспірантура. П. о. була повністю підпорядкована вказівкам ком. партії, і вся підготова молодих кадрів спрямована була на виконання директив та програмових завдань партії. Основні керівні кадри правників та викладачів правничих дисциплін почали готувати насамперед вищі партійні навчальні заклади. У 1922 р. при Ін-ті Червоної Професури було відкрито правничий відділ; до складу Всеукр. Асоціяції Марксо-Ленінських Ін-тів (ВУАМЛІН) 1929 р. входив Ін-т права і радянського будівництва (його випускники мали викладати у вузах та провадити н.-д. роботу з права).

З відновленням на Україні ун-тів було відкрито правничі фак. при Київ. і Одеському ун-тах, при Харківському Правничому Ін-ті чотири фак.: радянського будівництва, правовий, госп.-правовий та міжнар. На всіх фак. готували працівників вищої кваліфікації для органів суду, прокуратури, слідства, держ. арбітражу, правових дорадників відомств і госп. органів. Тоді ж, (1934) за ухвалою уряду СССР було відкрито правничі школи з річним терміном навчання для підготови працівників районового маштабу (прокурори, нар. судді тощо) та 6-місячні курси перепідготовки районових службовців-правників.

Тепер в ун-тах: Київ., Львівському й Одеському і Харківському Правничому Ін-ті, крім денних відділів, є вечірні та заочні. В ун-тах на денних відділах термін навчання 5 pp., на вечірніх і заочних — 6 pp.; у Харківському Ін-ті відповідно на рік менше. Для підвищення кваліфікації працівників правничих установ, які не мають вищої П. о., діють заочні курси та організуються спеціяльні семінари. При Київ. Держ. Ун-ті існують 10-місячні курси, при Львівському Держ. Ун-ті є постійно діючі семінари для нар. суддів (нар. судді обираються на 5 pp. і можуть не мати осв. цензу), нотарів, суд. виконавців, секретарів судів та суд. засідателів.

У кін. 1950-их pp. на Україні створено для поширення знань з сов. законодавства гром. ун-ти правових знань. 1960 р. на Україні їх було 36, на квітень 1966 — 156. У цих ун-тах слухачі дістають знання з цивільного, адміністративного, кримінального, міжнар. права та сов. будівництва. До складу слухачів входять перев. дружинники, чл. товариських судів, нар. засідателі, керівники пром. підприємств та установ, працівники партійних, комсомольських та проф. орг-цій. Термін навчання змінний, перев. один рік. Навчання відбувається не менше одного разу на місяць і триває 2 — 3 години.

Для ознайомлення з сов. правовими нормами студенти всіх екон., фінансових ін-тів та фак. слухають курс з сов. права.

Див. також Правнича наука.

І. Бакало та Р. М.


Правнича преса, фахові періодичні вид., присвячені суспільно-правним питанням, юридичній практиці, а також публікуванню офіц. законів і їх інтерпретації.

Предтечею укр. П. п. можна вважати офіц. періодики, видавані з 1849 р. австр. і угор. урядами у Відні й Будапешті, а також крайовими органами у Львові й у Чернівцях, які інформували про обов’язкові закони, розпорядження й ін. правні акти. Вони виходили звич. п. н. «ВЂстникъ законовъ...», згодом «Вісник законів. ...». У австр. частині монархії Габсбурґів цей урядовий періодик був лише перекладом з нім. мови і виходив мовами усіх народів монархії, також укр. (1848 — 1918), в Угорщині появлявся укр. мовою («язичієм») тільки у 1850 — 59 pp. Крайові вісники законів мала Галичина й Буковина (Докладніше див. «Вісник законів і розпоряджень»).

Першим укр. справжнім фаховим правничим ж. була «Часопись Правнича», що виходила у 1889 — 1906 і 1914 pp. у Львові, з 1900 р. п. н. «Часопись Правнича і Економічна»; ред. К. Левицький і С. Дністрянський. У 1910 — 13 pp. Т-во Укр.-Руських Правників у Львові видавало ж.-квартальник «Правничий Вісник» за ред. С. Дністрянського.

У Рос. Імперії П. п. виходила тільки рос. мовою. Укр. правники друкувалися у провідних фахових рос. органах: «Журнал Юридического Общества», «Юридический Вестник», «Вестник Права» та ін.

На увагу заслуговують «Губернские ведомости», газ., що виходили в більшості губ. Рос. Імперії, і, крім офіц. матеріялів (постанови і розпорядки мін-в та губ. органів), містили також неофіц. інформації про госп. і культ. життя губ., а також краєзнавчі ст. «Губернские ведомости» деяких укр. губ. виходили аж до революції.

Під час визвольних змагань і укр. державности виходили: «Вісник Ген. Секретаріяту України» (1917), «Вісник Укр. Нар. Республіки» (1917 — 18), перетворений 1919 р. на «Вісник Держ. Законів». Під час гетьманської влади у Києві появлявся «Державний Вісник» (ред. І. Ющишин). У Станиславові у 1919 р. виходив «Вісник Держ. Законів і Розпорядків ЗО УНР» (ред. С. Баран). Крім названих, виходили урядові органи окремих ген. секретаріятів, мін-в, губ. управ тощо під різними назвами «Вісник», «Вісті» тощо.

У 1918 р. у Києві була спроба видавати місячник «Закон і право» (ред. М. Кушнір).

По першій світовій війні на Зах. Укр. Землях тільки з 1928 р. Т-во Укр. Адвокатів і Т-во Укр. Правників у Львові змогли видавати фаховий квартальник «Життя і Право», який існував до 1939 р. за ред. К. Левицького. У Коломиї короткий час (1933) виходив популярний місячник «Правні Поради». Крім цього, на стор. періодичної преси порушувано теоретичні й практичні правничі питання.

На Зах. Укр. Землях у 1920 — 30-их pp. лише на Закарпатті виходили урядові публікації з правними актами укр. мовою: «Урядова Газета Земського Уряду для Підкарпаторуського края» (1919 — 28; 1928 — 38 п. н. «Земський Вісник» — чес. і укр. мовами), а з листопада 1938 р. «Урядовий Вісник Правительства Підкарпатської Руси» (останнє ч. — «Урядовий Вісник Правительства Карп. України»); 1944 — 45 pp. до формального включення Закарпаття до УССР появлявся «Вісник Нар. Ради Закарп. України». Урядові вид. в Польщі, навіть у воєводствах з укр. більшістю населення, а також провінційні на Буковині під рум. владою, видавалися поль. або рум. мовами.

Перший сов. уряд України видавав укр. і рос. мовами конкуренційний офіціоз з «Вісником УНР» під тією ж назвою (виходив до березня 1918 p.). Періодиками, які містили закони та ін. правні акти держ. органів УССР, були: «Збірник узаконень і розпоряджень роб.-сел. уряду України» (з 1919) з рос. відповідником «Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины» та газ. «Вісті ВУЦВК» (1921 — 41); перша публікація появлялася з 1929 р. п. н. «Зб. законів та розпоряджень роб.-сел. уряду України».

Паралельно у Москві появлявся в перекладі на укр. мову зб. «Собрание законов и распоряжений правительства СССР». З 1938 р. на Україні почали виходити «Відомості Верховної Ради УРСР» (укр. і рос. мовами), де публікуються акти Ради та її президії, і окремо «Зб. постанов і розпоряджень уряду УРСР». «Ведомости Верховного Совета СССР» появлялися у 1938 — 60 pp. також укр. мовою, як і мовами ін. республік; з 1960 р. — лише по-рос., а заг.-союзні акти, у тому ч. і ратифіковані міжнар. угоди СССР — у респ. «Відомостях».

Крім цих, правний зміст мали періодики Наркомату Юстиції та суд. бюлетені, які виходили у 1920 — 30-их pp.: «Бюлетень Нар. Комісаріяту Юстиції УРСР», «Зб. ухвал Касаційної Колеґії Найвищого суду УРСР», «Зб. чинних постанов НКЮ...» та ін. Усі ці публікації виходили здебільше двома мовами (укр. і рос.) у Харкові, пізніше в Києві. У 1920-их pp. появлялася також низка бюлетенів і офіц. видань адміністративного характеру, видаваних окремими наркоматами, окружними виконкомами й ін. установами. Тепер окремі мін-ва видають свої бюлетені, які мають лише внутр. поширення.

Деякі офіц. матеріяли (постанови і розпорядження уряду, рішення й інструкції мін-в та виконкомів) містять також газ. «Известия» в Москві, київ. «Радянська Україна» і обл. та міські газ., які є органами обкомів чи міськомів партії і рад депутатів трудящих.

З фахової П. п. в УССР виходять органи: «Вестник советской юстиции на Украине» (з 1922), у 1929 р. перейшов на укр. мову п. н. «Вісник радянської юстиції України» (до 1931).

Паралельно виходив тижневик «Червоне Право» (1926 — 31), орган Наркомату Юстиції УССР. У 1931 р. на базі цих ж. почав виходити новий ж. «Рев. Право», спершу в Харкові, пізніше в Києві (до 1941). По другій світовій війні на Україні довгий час не було окремого правничого ж. Укр. автори час від часу друкувалися у заг. рос. ж.: «Советское государство и право», «Социалистическая законность» та ін. У 1958 р. почав виходити ж. «Радянське Право», спершу як двомісячник, потім як місячник, орган прокуратури, Верховного Суду УРСР та Сектора держави і права АН УРСР.

На еміґрації у ЗДА була спроба видавати неперіодично «Правничий Вісник», орган Укр. Правничого Т-ва (до 1971 р. вийшло 3 випуски). Газ. «Сучасна Україна» (Мюнхен) мала в кін. 1950-их pp. стор., присвячену праву й економіці.

А. Білинський і В. Маркусь


«Правничий Вісник», квартальник, орган Т-ва Укр.-руських правників, виходив у Львові 1910 — 13; ред. С. Дністрянський; між співр.: В. Вергановський, М. Волошин, Л. Ганкевич, Д. Насада, о. Т. Войнаровський, Є. Ерліх, М. Ліськевич.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.