[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2414-2430.]

Попередня     Головна     Наступна





Птахівництво, галузь тваринництва, розведення свійських птахів (курей, гусей, качок, індиків, цесарок тощо) для одержання м’яса, яєць, пуху, пір’я, посліду тощо. П. є найбільш скороспілою галуззю тваринництва, яка при порівняно незначних затратах праці й кормів дає за короткий час високоякісні продукти.

П. було здавна широко розвинене на всіх укр. землях, особливо в Галичині, на Правобережжі й на Кубані; плекали курей, гусей, качок та індиків. Свійська птиця до колективізації давала добрі прибутки селянам, зокрема тому, що її легко було збувати, а тримати могло й найбідніше госп-во. Перед першою світовою війною на Україні годували бл. 70 млн, по війні до 50 млн свійських птахів. Хоч годівля була екстенсивна, проте продукти П. — гол. яйця, а великою мірою і м’ясо та пір’я, були важливим продуктом вивозу, бо селяни їх мало споживали. Перед першою світовою війною з 9 укр. губ. щороку за кордон вивозили бл. 70 млн яєць, що становило майже пол. вивозу з усієї Рос. Імперії. З Галичини у 1929 — 30 pp. вивезено 30 000 т яєць.

Також після заведення колективізації плекання свійської птиці є гол. в руках особистих присадибних госп-в населення, яким належить в УССР (1971) 63% всієї свійської птиці і 62% продукції яєць. Щораз більше значення у розвитку П. мають великі колгоспні й радгоспні птахоферми, які спеціялізуються на вирощуванні певного виду птахів; у околицях великих м. і в пром. р-нах існують спеціялізовані птахорадгоспи і птахофабрики. Велику ролю у розвитку П. відограють інкубаторно-птахівничі станції. Але постійна нестача кормів гальмує розвиток П. Потреби населення у продуктах П. ще далеко не задоволені.

Чисельність всієї свійської птиці в УССР за різні роки і по різних категоріях госп-в видно з табл. (у тис: голів):


1961

1966

1971

Всі категорії госп-в

129 630

120 495

155 203

Колгоспи, радгоспи та ін. держ. госп-ва

30 184

30 638

56 903

у тому ч.:

колгоспи


22 528


18 316


30 566

радгоспи

5 883

11 156

24 803

Особисті підсобні госп-ва

99 446

89 857

98 300

Наведені числа вказують, що в розвитку П. щораз більшу ролю відограють радгоспи (звич. птахорадгоспи і птахофабрики).

Докладніше ч. поодиноких видів свійських птахів точно не відоме. Правдоподібно бл. 90% припадає на курей, плекання гусей і качок зменшується. Чисельність птиці у колгоспах, радгоспах та ін. держ. госп-вах така (у тис. голів):


1961

1966

1971

Кури

у т. ч. кури-несучки

Гуси

Качки

Індики

21 359

16 257

1 563

3 901

159

28 408

19 027

394

1 351

485

52 276

30 256

237

3 856

237

Виробництво яєць (у млн штук) мінялося так:


1940

1950

1961

 1965

1970

Всі категорії госп-в

3 273

3 490

7 187

 6 941

9 202

у тому ч.:

Колгоспи, радгоспи і ін. держ. госп-ва


225


369


1 065


1 682


3 506

Особисті підсобні госп-ва

3 048

3 121

6 122

5 259

5 696

На 100 га зернової площі в УССР в 1970 було вироблено 59 200 штук яєць (1940 — 15 300, 1964 — 37 600).

Виробництво пташиного м’яса у різні pp. таке (у тис. т): 1950 — 75, 1960 255, 1965 — 196, 1970 — 312 або 20,0 центнерів на 100 га зернової площі і 10,9’% виробництва м’яса по всіх родах тварин.

Поголів’я свійської птиці в УССР становило 1971 — 24% всесоюзного, виробництво яєць — 23%.

Н.-д. працю в ділянці П. координує на Україні Укр. Н.-Д. Ін-т Птахівництва, наук. установа в системі Мін-ва Сіль. Госп-ва УССР, що міститься в є. Бірках Деркачівського р-ну Харківської обл. (заснований 1959 на базі Укр. дослідної станції П.).

Див. також: Гуска свійська, Індик, Качка домашня, Курівництво.

Література: Птахівцицтво. К 1967: Божко П. Птахівництво республіки. К. 1970.

Р. М.


Птиця Іван (1895 — 1931), співак-бас і актор у трупі Д. Гайдамаки, з 1915 співр. Союзу Визволення України, організатор і режисер таборових театрів — у таборі полонених у Фрайштаті й у Чехо-Словаччині.


Птуха Михайло (7. 11. 1884 — 3. 10. 1961), визначний демограф і статистик. Нар. у м. Острі (Чернігівщина), д. чл. АН УРСР, чл.-кор. АН СССР. Закінчив юридичний фак. Петербурзького Ун-ту в 1910, поглибив студії у Берліні й 1914 — 15-у Лондоні; 1913 приват-доц. Петербурзького Ун-ту, з 1916 — проф. його відділу у Пермі. 1918 повернувся на Україну, де 1919-38 очолював Ін-т Демографії (з 1934 Ін-т демографії і санітарної статистики) АН УРСР, одночасно проф. Ін-ту Нар. Госп-ва та ін. вищих шкіл у Києві; кількакратно заарештований (1934, разом з розгромом укр. статистики і після розстрілу його брата В. Птухи, видатного партійця, та ліквідації в 1937 — 38 Ін-ту Демографії як («шкідницького»), 1940 — 50 очолював відділ статистики Ін-ту Економіки АН УРСР; у 1945 — 50 гол. її Відділу суспільних наук і чл. Президії.

П. автор понад 80 наук. праць з демографії, заг. теорії статистики, історії статистики. Найбільше уваги П. присвятив дослідам з демографії, які вів сам і з колективом Ін-ту Демографії; він же був і ред. праць ін-ту (10 тт.). Питання заг. і демографічної статистики з’ясовані у праці «Очерки по теории статистики населения и моральной» (П. 1916). У працях з ділянки теоретичної та прикладної демографії («Таблиці смертности для України 1896 — 1897» у «Записках Соц. — Екон. Відділу ВУАН», т. І. К. 1923; «Смертность народностей европейской России в конце XIX века», К. 1927; «Смертність у Росії і на Україні», К. 1928 тощо) П. обґрунтував ряд нових положень у демографії, що мають заг значення; він розробив схему вивчення демографічних процесів та запропонував методику заповнення цієї схеми на практиці. У світову науку увійшли висновки П. з досліджень плідности, шлюбности і зокрема смертности (смертність немовлят, сумарні таблиці смертности). Важливе значення мають його екстраполяції потенційного населення УССР від 1929 по 1937 й 1960, зокрема для вивчення наслідків голоду 1932 — 33 і війни 1941 — 45. Ця праця вийшла тільки у скороченні франц. мовою: «La population de l’Ukraine jusqu’en 1960» (Bulletin de L’Institut International de Statistique, т. XXV, 3 вид. Гаґа 1931). Після ліквідації Ін-ту Демографії П. найбільше уваги присвятив історії статистики Росії й світу.

Поряд з наук. діяльністю П. брав участь у практичній роботі органів Центр. Статистичного Управління УССР і СССР, органів плянування та охорони здоров’я; він також керував підготовкою демографічної гіпотези для УССР на час другої п’ятирічки (1933 — 37), брав участь у підготові всесоюзного перепису населення 1959 тощо. П. був чл. Міжнар. Статистичного Ін-ту і брав участь у ряді міжнар. конференцій.

[Птуха Михайло († Київ), у 15 р. з кін., м. б.: 3 вид. Гаґа 1961. — Виправлення. Т. 11.]

Р. М.


Пугач звичайний (Bubo bubo L.), птах з родини совуватих, довж. 42 — 73 см, вага до 3 кг. Поширений у старих лісах півн. України і Лісостепу, у Степу в ярах і над Сівашем; живиться дрібними ссавцями і птахами. Рідкісний і тому взятий під охорону.


«Пу-Гу», універсальний ілюстрований тижневик виходив в Авґсбурґу 1947 — 49 і 1954 (як місячник); видавець і ред. В. Чарнецький.


Пуд, одиниця ваги або маси, яка уживалася на Україні з княжих часів і перетривала на Центр. і Сх. Землях до введення метричної системи мір (1918). П. застосовується в СССР і нині для визначення врожайности або при заготівлі с.-г. продуктів. П. має 40 фунтів = 16,3805 кг.


Пуза Євген (1880 — 1922), закарп.-укр. політ. і військ. діяч, організатор і заступник гол. Руської Ради в Хусті, делеґат до Укр. Нац. Ради у Станиславові; 1919 — 20 майор УГА, референт літунства при Начальній Команді УҐА. У 1920 — 22 — чл. Директорії Підкарп. Руси, секретар губернатора Ю. Жатковича, засновник Соц.-Дем. Партії на Закарпатті і ред. газ. «Народ», пізніше «Вперед».

[Пуза Євген (* Бачка — † Ужгород, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Пузанок, див. Оселедцеві.


Пузанов Іван (* 1885), зоолог і зоогеограф родом з Курська; на Україні працював у 1917 — 33 pp. у Криму, з 1947 проф. Одеського Ун-ту. Праці присвячені вивченню ссавців, птахів, риб та молюсків, зоогеографії та охороні природи.

[Пузанов Іван (1885 — 1971, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Пузина Атанасій, світське ім’я Олександер († 1650), церк. діяч, спершу уніят, потім правос. єп. луцький і острозький. Автор опису епархіяльного собору в Луцькому (у «Дидаскалії» Сильвестра Косова, 1638); прихильник унійних прямувань у 1630-их pp.


Пузина Костянтин (1790 — 1850), поет родом з Полтавщини. Учився в Полтавській духовній семінарії, потім закінчив Петербурзьку Духовну Академію (1814) і був учителем духовної семінарії у Вологді. У 1822 постригся в ченці (під ім’ям Філадельфа). Помер у Видубецькому манастирі у Києві. Писав укр. і рос. мовами, але вважав, що українці не повинні зрікатися рідної мови, навіть як вони живуть у далекому Петербурзі. Більшість творів П. написав у петербурзький період життя. Це в дусі того часу вірші-поздоровлення з іменинами, відгуки на смерть тощо. Бурлескні за стилем вірші П. мають виразно дем. спрямування, особливо прикметний з цього погляду гол. його твір «Ода — малороссийский крестьянин», у якому автор стає на оборону селянина проти панської сваволі. Біографія і література про П. у кн. Г. Нудьги «Бурлеск і травестія в укр. поезії першої пол. XIX ст.» (К. 1959).


Пузиревський Нестор (1861 — 1934), рос. гідротехнік, проф. Петербурзького Ін-ту Інж. Шляхів; досліджував ріки Сх. Европи, серед ін. Дністер і Дінець. «Днестр, его описание и предположения об улучшении» (1902), «Изыскания р. Северного Донца 1904 — 1908 гг. ...» (1910) та ін.

[Пузиревський Нестор (* Петербурґ — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Пузирков Віктор (* 1918), маляр-мариніст родом з Катеринослава, Закінчив Київ. Художній Ін-т (1946; учень О. Шовкуненка), з 1948 — його викладач, з 1957 — проф. Твори П.: «Чорноморці», «Прибій», «Тиша», «Після шторму», «Біля крим. берегів», «Відважні», «У рідному краї» та ін. П. представник соцреалізму.


Пузицький Антін († 1945), ген.-хорунжий Армії УНР, полк. рос. царської армії, за гетьмана командир 1 полку Сірої Дивізії, на весні 1919 командир Сірої Дивізії, командир коростенського відтинку на больш. фронті.

[Пузицький Антін (1880 — 1945). — Виправлення. Т. 11.]


Пул (денар), мідяна монета, карбована спеціяльно для Галичини в 14 — 15 вв. (одночасно з «квартниками») Казіміром III, Людовіком Угорським і його намісником Володиславом Опільським та Володиславом Яґайлом. Карбування цієї невластивої для Польщі того часу монети вважають за ознаку автономного становища Галичини у складі Поль. королівства.


Пуласький (Pułaski) Казімір (1846 — 1926), поль. історик: у працях П. «Szkiсе i poszukiwania historyczne» (5 тт., 1887 — 1909) і «Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia і Ukrainy» (1911) є чимало матеріялів до ранньої коз. доби.

[Пуласький (Pułeski) Казімір (1845, Борушківці, Житомирський пов., Волинська губ. — 1926, Познань, Польща). — Виправлення. Т. 11.]


Пулемецьке озеро (II — 4), оз. карстового походження на півд.-зах. Поліссі між Бугом і гор. Прип’яттю; висота — 162 м, площа — 16,3 км², глибина до 19 м.


Пулюй Іван (2. 2. 1845 — 31. 1. 1918), визначний фізик і електротехнік, винахідник і гром. діяч; нар. в Грималові (Галичина), у священичій родині. Закінчив теологічний (1869) і філос. (1872) фак. Віденського Ун-ту, 1874 — 75 викладач фізики й математики в австр. Військ. Академії для мореплавства у Рієці; згодом удосконалював знання в Страсбурзькому Ун-ті, де здобув ступінь д-ра філософії (1876). Асистент, а пізніше доц. експериментальної фізики Віденського Ун-ту (1877 — 83), у 1884 — 1916 — проф. Празького (нім.) Політехн. Ін-ту (1888 — 89 — його ректор). Під час першої світової війни очолював разом з І. Горбачевським Комітет допомоги утікачам у Празі. Помер і похований у Празі. Дослідження П. стосуються електричних розрядів у газах, молекулярної фізики та електротехніки змінних струмів; він відомий з дослідів над особливостями катодових променів га променів, які пізніше дістали назву рентґенівських. Винахідник багатьох фіз. і електротехн. приладів, серед них: точного апарату для визначення мех. еквіваленту тепла (нагороджений на всесвітній виставці у Парижі 1878), фосфоресценційної лямпи (попередниці рентґенівської — 1882), електричного телетермометра та запобіжників (1890), способу карбонізування вуглевих волокон до жарових електричних лямп (патент) тощо.

П. автор бл. 50 наук. та наук.-популярних праць укр., нім. та англ. мовами. П. був знавцем стародавніх мов; у співпраці з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав з давньожид. мови Псалтир та з грец. Євангеліє (1871, 1880, 1887), які увійшли в укр. Біблію у в-ві Брітанського Біблійного Т-ва (1903); він також перший видрукував нар. мовою молитовник у Відні (1871). Див. ще монографію Ю. Гривняка «Проф. д-р Іван Пулюй — винахідник проміння ,x’». Лондон 1971.

Р. М.


Пунктуація, нормована правописом система правил про вживання розділових знаків для розчленування тексту відповідно до його значенневологічних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. У давніх рукописах уживалися на грец. лад: кома, крапка, чотири- й трикралка, хрестик, рідше крапка-кома. Нинішня система розділових знаків (крапка, кома, знаки оклику й запитання, двокрапка, середник, розділка, риска, дужки, лапки, абзац, підкреслення курсивом, а спершу й скісна риска) склалися у нас з поширенням друку в 16 — 17 вв. під зах. впливом. Різні засади вживання розділових знаків для членування тексту синтаксичного (комою виділювати звертання, відокремлені звороти, вставні слова, підрядні речення, одне головне від іншого), логічного (лапками виділювати цитати й іронічно вжиті слова, дужками вставний коментар до тексту, а абзацами логічно завершені частини тексту) та інтонаційного (павзи позначувати коротші — комою, а довші — крапкою, рискою, при недокінченій думці — трьома крапками; питальну інтонацію позначувати знаком запиту, а емфатичну — після вигуків і звертань — знаком оклику) перехрещуються і ті самі знаки зживаються в різних функціях. Окремі знаки уживаються ще й у ідеографічно-цінувальній функції (крапка — на вираз скорочення олова; знак запиту в дужках після цитати як вираз сумніву чи здивування; знак оклику в дужках там таки як вираз здивування, обурення, іронії чи підкреслення, що цитоване не є опискою). До синтаксично-логічного членування тексту належить і писання слів окремо, разом чи з розділкою. Найдавніші рукописи писали текст без поділу на слова (початковий і кінцевий склад слова могли інколи позначуватися значком акуту чи ґравісу, а у випадках назвучного голосного ще й значками придиху), а в 15 — 17 вв. друковано ще прийменники разом з ім’ям.

Література: ЕУ 1, стор. 366; Грунський М., Мироненко М. Розділові знаки. Х. — К. 1929; Коровицький І. Розділові знаки в укр. мові. Рідна мова. чч. 2 — 3. В. 1934; Булаховський Л. Укр. пунктуація. Розділові знаки. К. — Л. 1947.

О. Горбач


Пуризм, нормативний напрям у літ. мовній політиці, скерований на усунення з мови неорганічних іншомовних елементів (див. етранжизми), гол. в лексиці, словотворі й синтаксі, і заміну їх неологізмами чи народномовними конструкціями. П. притаманний суспільствам, що змагаються з чужими культ.-мовними нашаруваннями в добу нац. відродження і пошуків нац. самобутности. Надмірний П. збіднює стилістичне багатство мови й утворює зайві лексичні дублети, поглиблюючи різницю поміж розмовною й літ. мовою. Від навали польонізмів укр. літ. мова 17 — 18 вв. вдавалася до церковно-слов’янізмів, а в 19 — 20 вв. до (зокрема термінологічних) неологізмів і кальок з нім. й чес. (чи й поль.) мов у Галичині, подібно як і від русизмів у 1920-их pp. в УССР. П. почасти пропаґував ж. «Рідна мова» (ред. І. Огієнко), а також «кутки мови» по газ. і журн., у Канаді ж. «Слово на сторожі» (з 1964 р. у Вінніпеґу за ред. Я. Рудницького). Больш. мовна політика від 1930-их pp. засуджує новітній укр. П. в УССР як «укр. буржуазний націоналізм у мові»; його прихильників (Є. Тимченко, О. Курило, С. Смеречинський, М. Сулима, А. Кримський та ін.) репресовано. Деяке відродження дуже поміркованого П. (під назвою «культури мови») спостерігається в ж. «Укр. мова в школі» та в зб. «Про культуру мови» (К. 1964), «Питання мовної культури» (від 1967 щорічно).

О. Г.


Пурієвич Костянтин (1866 — 1916), ботанік-фізіолог родом з Житомира, доц. (з 1893) і проф. (з 1900) Київ. Ун-ту. Досліджував перетворення в рослинах органічних кислот, явищ зв’язаних з проростанням насіння, коефіцієнтів скористування соняшної енерґії при фотосинтезі.


Пустирник, собача кропива (Leonurus L.), рід багаторічних зіллястих рослин з родини губоцвітих з пальчасто-лопатевими або розсіченими листками; на Україні три види. Найпоширеніший П. п’ятилопатевий (L. quinquelobatus Gilib. = L. villosus Desf.), росте на забур’янених місцях, б. жител, по всій Україні звичайно к. міст; містить глюкозид леонурин, алькальоїд леонурокардин, сапоніни, чинбарні речовини, етерову олію. У медицині застосовують квітучі верхівки стебел разом з листками й квітками як засіб на серце при ранніх стадіях гіпертонії, на заспокоєння нервової системи; діє подібно до овер’яну, але міцніше.


Пустовійт Гаврило (1900 — 47), графік-монументаліст родом з Черкащини. Закінчив Київ. Художній Ін-т, працював у ділянці книжкової і станкової графіки, перев. в техніці літографії й рисунку. Оформив серед ін. вид. Е. М. Ремарка «На зах. фронті все спокійно», Дж. Лондона «Залізна п’ята» (1928), «Укр. нар. колискові пісні» (1935), І. Гончарова «Обломов» (1935), І. Франка «Вибрані твори» (1936; 4 тт.) і «Захар Беркут» (1946), Т. Шевченка («Катерина»), М. Коцюбинського та ін.; серії автолітографій: «Краєвиди Кавказу» (1935), «Радянська Молдавія» (1937-38), «Гуцульщина» (1941) та ін.; портрети (О. Довженка, Ю. Яновського, П. Панча й ін.). П. один з кращих укр. рисівників, майстерно використовував ефекти світлотіні, особливо в пейзажних рисунках.

[Пустовійт Гаврило (* Межиріч, Канівський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Пустомити (IV — 4), с. м. т. на Опіллі, р. ц. Львівської обл.; 4 500 меш. (1966). Зав.: залізобетонних конструкцій і холодного асфальту, харч. пром-сть, сірчані джерела (П. були курортом у 1880 — 1914).


Путивль (II — 14), стародавнє м. на Посем’ї, положене над р. Сеймом, тепер р. ц. Сумської обл.; 15 000 меш. (1970). П. згадується вперше у Іпатському літописі під 1146, але сліди його заселення сягають 9 — 10 вв. У другій пол. 12 в. і на поч. 13 в. був центром удільного князівства у володінні однієї з ліній чернігівських кн. Положений на перехресті шляхів, П. відогравав велику ролю і був однією з фортець, що захищали Київ. Русь перед нападами половців; оспіваний у «Слові о полку Ігореві»; 1186 безуспішно обложений половцями. З пол. 14 в. входив до складу В. Лит. князівства, з 1500 — Моск. царства. З 1926 у складі УССР. Віддаленість від залізниці (24 км) не сприяє його розвиткові (1897 — 10 000 меш.); невелика харч. пром-сть, краєзнавчий музей.

У П. збереглися пам’ятки кам’яної архітектури 17 — 18 вв.: ансамбль Молчанського манастиря з храмом Рождества Богородиці (бл. 1630 — 36), з добудованим т. зв. теплим храмом (1666 — 69), Спаською церквою (1666 — 67), двома двоповерховими корпусами келій (19 в.) і дзвіницею з барокковим верхом (у всіх цих спорудах у деталях помітний вплив моск. архітектури); Спасо-Преображенський собор (1617 — ?) з каплицею (сер. 17 в.), твір рос. архітектури (укр. елементи помітні тільки у різьбі іконостасу) і надбрамна церква з дзвіницею (1693 — 97). Вплив традицій укр. дерев’яного будівництва позначений у двоповерховій тридільній, одноверхій церкві Миколи Козацького (1735 — 37) з дзвіницею над притвором (1770-і pp.) і у Воскресенській церкві (1758) типу трапезної в центрі м. З ін. пам’яток 17-18 вв.: цінна скульптура «Христа в темниці», ікони місц. майстрів, гаптоване золотом і сріблом на білому атласі зображення Богоматері і празників та плащаниця (1666), мист. оправи євангелій, а також дзвін «Самодзвон». Під час розкопів городища у 1950 — 60-их pp. відкрито рештки фундаментів, мабуть, Вознесенської церкви з кін. 12 — поч. 13 в. і рештки валів з 12 в.


Путилів, Сторонець Путилів, Путила (VI — 6), с. м. т. над р. Путилівкою, на бук. Гуцульщині, р. ц. Чернівецької обл.; 2 900 меш. (1965). Лісокомбінат, філіял Чернівецького держ. літ. музею Ю. Федьковича (уродженця П.).


Путилін Микола (* 1910), фізіолог родом з Курщини, проф. Харківського Мед. Ін-ту, з 1960 р. керівник катедри нормальної фізіології Київ. Мед. Ін-ту. П. працює над проблемами фізіології травлення, енерґетики органів і тканин тощо; має 85 наук. праць.


Путні бояри, категорія нижчих бояр у В. Князівстві Лит.; військ. службові люди, які в соц. ієрархії 15 — 16 вв. стояли між держ. селянами і дрібною шляхтою. В кін. 16 в. П. б. зникають, переходячи або до шляхти, або зливаються з основною масою селянства. На Україні деякі П. б. увійшли до складу реєстрових козаків. Близько до П. б. групою були Панцирні бояри. Подекуди на Правобережній Україні П. б. зустрічалися ще й у 18 в.


Путнянське євангеліє, староукр. апракосне євангеліє з другої пол. 13 в., писане уставом на пергамені (збереглося 146 листків), тепер у бібліотеці манастиря в Путній б. Радовець (півд. Буковина), списане з македонсько-глаголичного ориґіналу з лексикою, близькою до Ассеманієвого євангелія, десь у півн. Галичині чи на півд.-зах. Волині двома писарями (1 — 48 листки; 49 — 146), що внесли низку укр. фонетичних рис (оу водЂ, боудьте, дЂвицЂ; «нове Ђ», и; змішування ь з е, ъ з о й Ђ з и); споріднене з Гал. євангелієм 1266 — 1301 pp. Текст видав і досліджував мову О. Калужняцький («Evangeliarium Putnanum», Відень-Тешін 1888).


«Путь Просвещения», наук.-пед. ж., див. «Шлях Освіти».


Пухальський Володимир (1848 — 1933), піяніст, композитор і видатний педагог, родом з Мєнську, закінчив Петербурзьку Консерваторію (1874). З 1876 у Києві: дир. і викладач Муз. училища, з 1913 проф. консерваторії, з 1925 — Муз.-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка. Опера «Валерія» (1923), «Укр. фантазія» і симфонія для оркестри, твори для фортепіяна та ін. З школи П. вийшов ряд визначних піяністів на чолі з В. Горовіцем.

[Пухальський Володимир († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Пухальський Олександер (1900 — 43), співак-бас, соліст митрополичого хору в Варшаві; з 1940 — в Укр. Нац. Хорі під керівництвом В. Божика.


Пухівки (Eriophorum L.), рід багаторічних зіллястих рослин з родини осокуватих; ростуть у тундрах, на торфових болотах, заболочених луках, лісах. На Україні — чотири види.


Пухляк, гаїчка (Parus L.), птах з ряду горобиних, родини синицевих; довж. 6068 мм. На Україні поширені: П. чорноголовий (P. atricapillus L.) і П. лугівка (P. palustris L.), гол. по лісах. Живляться комахами й дрібними безхребетними.


Пухов Юрій (* 1916), вчений у галузі обчислювальної техніки, родом з Сибіру, д. чл. АН УРСР (з 1967). У 1944 — 50 рр. викладав у Львівському Політехн. Ін-ті, з 1959 працює в обчислювальному центра (тепер Ін-т Кібернетики) АН УРСР. Основні праці присвячені теорії електричних кіл та електронних аналогових математичних машин. Бл. 200 наук. праць і винаходів.

[Пухов Юрій (Георгій) (* Сарапул, Вятська губ.). 1971 — 80 працював в Ін-ті Електродинаміки, з 1981 — дир. Ін-ту проблем моделювання в енерґетиці АН УРСР. — Виправлення. Т. 11.]


Пучківська Надія (* 1908), лікар-офталмолог родом з Смоленську, дочка Олександра П., чл.-кор. Академії Мед. Наук СССР (з 1961). З 1946 працює в Укр. н.-д. експериментальному ін-ті очних хвороб та тканинної терапії ім. акад. Філатова в Одесі (з 1956 — його дир.). П. — учениця В. Філатова, фахівець з пересадження рогівки та лікування опіків очей; запропонувала низку нових оперативних метод лікування очей, працює також у галузі тканинної терапії; з 1956 ред. «Офтальмологического Журнала».


Пучківський Олександер (1881 — 1942), оториноляринголог родом з Чигирина. Після закінчення Військ. Мед. Академії у Петербурзі — військ. лікар, у 1920 — 22 pp. проф. Одеського Ун-ту, з 1922 Київ. Мед. Ін-ту; репресований у зв’язку з процесом СВУ. П. склав перший укр. підручник з оторинолярингології, написав низку праць про туберкульозу горлянки, риносклерому, з іст. оторинолярингології, запропонував ряд метод оперативного втручання при захворюваннях верхніх дихальних шляхів; працював над укр. мед. термінологією.

[Пучківський Олександер (* Батурин, Конотопський пов., Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Пушкар Володимир (* 1907), гром. і екон. діяч родом з Перемищини. 1941 — 44 pp. заступник фінансового керівника УЦК, з 1947 у ЗДА. Співзасновник Т-ва Об’єднання Українців у Америці «Самопоміч», пізніше Укр. Кредитової Кооперації «Самопоміч» і Централі Укр. Кооперації ТУК. Секретар, згодом заступник гол. Союзу Українців Католиків «Провидіння» і УККА; чл. проводу, з 1968 — гол. Світового Т-ва за патріярхальний устрій Укр. Кат. Церкви.

[Пушкар Володимир (* Перемишль). — Виправлення. Т. 11.]


Пушкар Мартин († 1658), полк. полтавський (з 1648). По смерті Хмельницького і виборі гетьманом І. Виговського П. створив проти нього, разом з запор. кошовим Я. Барабашем, сильну опозицію проти «прополь.» орієнтації гетьмана. П. підбурював проти Виговського коз. чернь і селянство, які були невдоволені «простаршинською» політикою гетьмана, і діяв у тісному зв’язку з моск. урядом, який намагався ще більше поглибити суспільні суперечності серед населення України та використати внутр. розбиття коз. старшини для посилення своїх впливів на Україні. Вже в кін. 1657 на півд. Лівобережжі вибухло повстання сел. мас — т. зв. дейнеків (від дейник — дрючок). Виговський спершу хотів порозумітися з П., але коли це не вдалося, мусів придушити повстання П. силою. 1. 6. 1658 під Полтавою військо Виговського розгромило повстанців П., що був забитий у тому бою.

[Пушкар Микола (1894, Головчинці, Заліщицький пов., Галичина — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Пушкар Микола (* 1894), мовознавець, доц. Львівського Ун-ту, дослідник новіших фонетичних змін в укр. мові («Наймолодша паляталізація шелестівок в укр. мові», В. 1932) і чес. мови.


Пушкар Стефанія (* 1901), уроджена Чижович, гром. діячка в Галичині й у ЗДА, за фахом пром. інж. і психотехнік. Співзасновник Психотехн. Парадні і дир. кооперативи «Укр. Нар. Мистецтво» (1929-39 і 1941-44) у Львові, співініціятор ж. «Нова Хата»; організатор укр. павільйону на Світовій виставці у Чікаґо (1932-33). З 1948 у ЗДА, де є чл. управи і (1966 — 71) гол. Союзу Українок Америки (СУА), одночасно заступниця гол. Світової Федерації Укр. Жіночих Орг-цій (СФУЖО), Укр. Конґресового Комітету і ЗУАДК; дир. мист. кооперативи «Базар» у Філядельфії.

[Пушкар Стефанія (1901, Чорноріки, Коросненський пов., Галичина — 1988, Філядельфія), уроджена Ортинська. — Виправлення. Т. 11.]


Пушкарі, с. Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл., де М. Рудинський (1932-33) і П. Борисковський (1937-39) досліджували групу пізньопалеолітичних (мадленських) стоянок з тридільними півземлянками та крем’яним і кістяним приладдям у них. Б. П. у культ. шарі знайдено багато кісток різних диких тварин, що вказує на мисливський спосіб життя жителів (М. Рудинський «Пушкарівський палеолітичний постій і його місце в укр. палеоліті», 1947; П. Борисковський «Палеолітична стоянка Пушкарі I», 1947).


Пушкін Олександер (1799 — 1837), найвизначніший клясик рос. літератури; поет, драматург і прозаїк.

П. був у близьких стосунках з українцями М. Маркевичем, М. Максимовичем, Д. Бантиш-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав М. Гоголеві увійти в рос. літературу. Він цікавився укр. фолкльором, мав у себе «Опыт собрания древних малороссийских песней» М. Цертелева (1819), «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827) та його ж таки «Малороссийские народные песни» (1834), «Запорожскую старину» І. Срєзнєвського (1833), однак укр. нар. образність не знайшла майже ніякого відбитку в його творчості.

Перебування на Україні під час заслання в 1820 — 24 pp. (Катеринослав, Одеса, відвідування Києва, Кам’янки к. Білої Церкви), ніяк не зблизило П. з укр. нац. життям.

П. пробував вплинути на К. Рилєєва, щоб останній переробив свою поему «Войнаровський» в рос. націоналістичному дусі, в цьому ж напрямку писав П. свої нотатки «Історія Петра», де тенденційно насвітлено швед.-моск.-укр. війну 1708-09.

Поему «Полтава», високо оцінену Миколою I, П. написав в напрямку здійснення плянів, навіяних йому царем, а також для демонстрації своєї відданости офіц. ідеології у зв’язку з слідством проти нього. Завданням «Полтави» було довести «іст. закономірність» знищення укр. державности та створення Рос. Імперії, в одичному пляні оспівано велич Петра I, в мелодраматичному — запляновано постать Мазепи, виставлено його як носія валенродизму. Мазепа у нього «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту».

П. Куліш підкреслював значення П. для укр. літератури. П. впливав на нього як вишуканістю свого поетичного слова, так і великодерж. рос. ідеологією. Шевченко своєю поемою «Сон» («У всякого своя доля») пристрасно заперечив пушкінську апотеозу Петербурґу в поемі «Мідяний вершник».

П. перекладано на укр. мову, почавши з 1829 р. (Л. Боровиковський). Найкращі дорев. переклади належать Л. Боровиковському, М. Старицькому, І. Франкові, М. Вороному. З порев. перекладачів треба відзначити П. Филиповича, М. Зерова, М. Рильського, М. Бажана, М. Терещенка, Н. Забілу.

[Пушкін Олександер (* Москва — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Бойко


Пушняк, злинка (Erigeron L.), рід одно- і багаторічних зіллястих рослин з родини кошичкоцвітих; на Україні — шість видів. Найпоширеніші два: П., злинка канадська (E. canadensis L.), бур’ян на відкритих піщаних ґрунтах, на полях, городах по всій Україні; квітуче свіже зілля має 0,33 — 0,66% етерової олії з приємним запахом, яка містить до 83% лімонену і, крім того, терпінеол і альдегіди. З рослини видобувають лімонен; гомеопатія вживає зілля при різних кровотечах. Злинка гостра, злинка їдка (E. acer L.), бур’ян по степах, схилах, на луках по всій Україні; раніш використовували при хворобах грудей. Відогравала велику ролю у чарівництві та знахарстві.


Пуща-Водиця, кліматичний курорт в півн.-зах. частині Києва, розташований у соснових лісах. Показання: активні форми туберкульози легень, захворювання і наслідки травматичних уражень периферичного відділу нервової системи тощо. Сезон — цілий рік.


Пфейффер Юрій (1872 — 1946), математик родом з Чернігівщини, д. чл. АН УРСР (з 1920); у 1899 — 1909 працював у Київ. Політехн. Ін-ті, у 1900 — 46 — у Київ. Ун-ті (з 1909 — проф.); у 1920 — 46 в АН УРСР (1941-44 дир. Ін-ту Математики і Фізики). Основні праці стосуються теорії диференціяльних рівнянь з частинними похідними. Створив заг. спосіб формального інтеґрування нелінійних рівнянь та повних систем нелінійних рівнянь з частинними похідними першого порядку.

[Пфейффер Юрій (Георгій) (* Сокиринці — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Пфістер Ян (1573 — 1648), визначний скульптор нім. школи родом з Вроцлава. З 1600-их pp. жив у Львові, пізніше у Бережанах. У Львові брав участь у різьбарській декорації каплиці Боїмів (1609 — 11) і виконав епітафії Ю. і Я. Боїмів. Його роботи надгробки: архиєп. Замойського у латинській катедрі (1610), Я. Свошевського в костьолі Домініканів (бл. 1614) у Львові, Острозьких у Тарнові (1620), А. Сєнявського (1627) і братів Сєнявських (після 1636 — 41) у замковій каплиці в Бережанах.

[Пфістер Ян (1573 — 1642, Бережани, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


«Пчела» (власне Бъчела), грец. флорілегій, зб. цитат з христ. та античної літератури, складена Максимом Ісповідником (7 в.), укр. переклад появився на межі 12 — 13 вв. Багате джерело античних афоризмів та анекдот, що почасти увійшли в укр. фолкльор. Пізніше «П.» була перероблювана з значними скороченнями античного матеріялу. Найстаріший рукопис (15 в.) видав М. Смірнов (1894), деякі пізніші укр. списки — С. Щеглової (1914). Мотиви. «П.» використовував у своїй творчості І. Франко.

[„Пчела“, найстаріший рукопис (15 в.) видав В. Семенов (1893). — Виправлення. Т. 11.]


«Пчілка», в-во, див. Кукуруза Павло.


Пчілка Олена (псевд. Ольги Косач; 1849 — 1930), письм., гром. діячка і етнограф, родом з Гадячого на Полтавщині; мати Лесі Українки, сестра М. Драгоманова. Закінчила київ. «Зразковий пансіон шляхетних дівиць» (1866). Після одруження з П. Косачем (1868) виїхала на Волинь, де записувала пісні, обряди, нар. звичаї, збирала зразки нар. вишивок. Тоді ж опублікувала дослідницьку працю «Укр. орнамент» (1876), зб. перекладів з М. Гоголя (1881) і з О. Пушкіна й М. Лермонтова «Укр. дітям» (1882), видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880). З 1883 П. почала друкувати вірші та оп. у львівському ж. «Зоря», перша зб. поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно П. брала діяльну участь у жін. русі, разом з Н. Кобринською видала у Львові альманах «Перший Вінок» (1887). У 1890-их pp. П. жила в Києві, у 1906 — 14 pp. була ред.-видавцем ж. «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908 — 14). Нац. і соц. мотиви становили основний зміст творів П., в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти нац. і політ. гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмам, показу вала, як нац. свідома укр. молодь в добу глухої реакції шукала шляхів до визволення свого народу. До кращих творів П. належать: «Товаришки» (1887), «Світло добра і любови» (1888), «Соловйовий спів» (1889), «За правдою» (1889), «Артишоки» (1907), «Півтора оселедця» (1908), п’єси «Сужена не огужана» (1881), «Світова річ» (1908) та ін. П. належить поважне місце в укр. дитячій літературі. Крім численних поезій, казок, оп., П. написала для дітей багато п’єс: «Весняний ранок Тарасовий» (1914), «Казка Зеленого гаю», «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920), «Киселик», «Скарб», «Мир миром» (1921), «Кобзареві діти», та ін. П. належить чимало перекладів і переспівів світової клясики: Овідія, А. Міцкєвіча, О. Пушкіна, Й. В. Ґете, Г. К. Андерсена, В. Гюґо. Крім того, вона написала низку публіцистичних, літ.-критичних ст. і спогадів: «М. П. Старицький» (1904), «Марко Кропивницький яко артист і автор» (1910), «Євген Гребінка і його час» (1912), «Микола Лисенко» (1913), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926), «Автобіографія» (1930). Великі заслуги П. в ділянці дослідження укр. фолкльору та етнографії. Наук. значення мають такі праці: «Укр. узори» (1912 і 1927), «Про леґенди й пісні», «Укр. сел. малювання на стінах» та ін. У 1920 за антибольш. виступи П. була заарештована в Гадячому. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів Подільський, де перебувала до 1924, а відтоді до смерти жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, чл.-кор. якої була з 1925. Зб. творів: «Оповідання», I — III (1907, 1909, 1911) та «Оповідання» (з автобіографією, 1930).

Література: Миронець І. Олена Пчілка. ж. Життя і Революція, чч. 1 — 2, К. 1931; Одарченко П. Недруковані поезії Олени Пчілки. ж. Наші Дні, Л. 1943; Чернишов А. Ст. в ж. «Вітчизна» 1956, 1963, 1964 і в ж. «Прапор» 1969.

Я. Одарченко


«Пчôлка», ілюстрований дитячий місячник, виходив в Ужгороді 1923 — 34 (перший рік як додаток до ж. «Подкарпатське Пчолярство»), вид. т-ва «Просвіта»; ред. П. Кукуруза. При «П.» виходила «Бібліотека новинки П.» (86 кн.).


«Пчола», літ.-наук. тижневик, виходив у Львові від 7. 5 до 3. 11. 1849 (19 чч.); видавець і ред. І. Гушалевич, серед співр.: Я. Головацький, Б. Дідицький, І. Лозинський, І. Наумович, А. Петрушевич, А. Могильницький та ін. «П.» друкувалася частково живою нар. мовою, частково язичієм.


Пшениця (Triticum), рід рослин родини злаків, який охоплює 20 видів — 16 культ. і 4 дикоростучих. З них найважливіші два: П. м’яка або звич. (T. aestivum L.; займає 90% площі під. П. на земній кулі) і П. тверда (T. durum Desf.). Обидва види П. мають багато різновидностей, які поділяються на численні сорти (понад 4 000). Порівняно з ія. зерновими культурами поміркованого підсоння П., крім кукурудзи, найбільше вибаглива: вимагає довгого веґетаційного періоду, більше тепла і добрих, легких ґрунтів, не любить великої вологости. Там, де зими гостріші, а слабий сніжний настил не охороняє зерна перед морозом, поширена лише яра П., вона менше урожайна, ніж озима. П. — найважливіше хлібне збіжжя; з зерна (має 15 — 17% і більше білка) виробляють борошно, крупи, макарони, крохмаль, спирт та ін.; висівки і полову використовують на годівлю свійських тварин, солому на корм і підстилку худобі тощо. П. із усіх зернових світу займає найбільшу площу (220 млн га) і заг. збір (бл. 300 млн т.).

На Україні П. появилася в культурі у 4 — 3 тисячолітті до Хр. (тверда П. і поширений колись вид П. — полба); у 6 в. до Хр. і згодом П. була важливим предметом експорту з півд. України до Греції і Риму. У ранню княжу добу П. втратила своє значення порівняно з просом і житом, пізніше — порівняно з житом. Щойно після розорання Степу і поширення на ньому посівів П. вона стала у 19 в. гол. зерновою культурою України і найважливішою на експорт. 1913 посівна площа П. займала на території УССР 8,9 млн га (ячменю 5,8 млн га, жита 4,5 млн га), або 31,8% всієї посівної площі і 36,0% зернових; у, тому ч. озима П. становила 3,1 і яра 5,8 млн га. Заг. збір озимої П. становив 3,6, ярої — 4,3 млн т. На Правобережній і Зах. Україні була поширена майже виключно озима П., на Лівобережжі й у Степу переважала яра, в Криму й на Кубані озима.

З другої пол. 1920-их pp. площа П. зазнала збільшення через зменшення посівів ячменю, а ще більше менш урожайного жита. Посіви маловрожайної ярої П. майже зникли; це було уможливлене вирощуванням нових сортів озимої П., зерно яких відпорне на мороз. Деталі видно з табл. (див. також табл. на стор. 806), яка подає посівну площу П. в млн га і (в дужках) у % до всієї посівної площі та заг. збір П. у млн центнерів і (в дужках) у % до заг. збору всіх зернових та урожайність з 1 га.

Роки

Посівна площа в млн га

Заг. збір в млн центнерів

Урожай з 1 га/ц.

озима П.

яра П.

Вся П.

1913

3,09 (11,1)

5,77 (22,6)

8,86 (33,7)

79,7 (33,4)

9,0

1940

6,32 (20,2)

0,90 ( 2,9)

7,22 (23,1)

84,1 (31,8)

11,7

1950

5 38 (17 7)

1 17 ( 3,8)

6,55 (21,5)

67 0 (21 6)

10 2

1960

3,69 (11,0)

0,26 ( 0,8)

3,95 (11,8)

67,9 (31,2)

16,9

1971

7,31 (22,4)

0,01 ( 0,4)

7,32 (22,8)

218,9 (60,6)

29,9

Посівна площа П. на всіх укр. землях становить приблизно 10 млн га, заг. збір 27 млн т (1971).

1971 П. становила 22,4% всієї засівної площі в УССР і 47,5’% зернових та була найпоширенішим збіжжям (площа ячменю — 16,5%, кукурудзи — 14,2 зернових, зернобобових — 7,6, жита — 4,8). Яра і тверда П. не відограють тепер якогось значення.

Гєогр. розміщення посівів П. (на 1958 — 59) подає карта. Вона відповідає природним — ґрунтовим і кліматичним умовам: П. найменше на Поліссі і в горах. Різниці в розміщенні П. стають поступово щораз менші, бо вона витискає жито і в ліс. смузі. У 1969 найбільший відсоток П. становила у Херсонській обл. (40,8% посівної площі), найменший — у Сумській (6,1%); на Півн. Кавказі — 31,6% всієї засівної площі і 55% зернових.

Урожайність П. постійно зростає: вона становила у 1961-65 — 18,0 центнерів з 1 га, у 1966-70 — 23,2; числа для СССР: озимої (30% всієї площі під П.) — 15,3 і 19,6, ярої — 7,5 і 11,0; для РСФСР (озима П. становить 23% всієї) у 1966 — 70 — 19,2 і 12,4 центнерів з 1 га. Завдяки більшій урожайності П. в УССР її заг. річний збір становить (1966-70) 18% всесоюзного (посівна площа лише — 11%) і 5% світового. На 1 меш. УССР припадає щороку 348 кг продукції П., на 1 меш. СССР без України 387 кг.

Важливіші районові сорти П. в УССР: м’якої — Білоцерківська 23 і 198, Одеська 3 і 16 (обидва зимостійкі і посухостійкі сорти), Веселоподолянська 499, Безоста 1, Миронівська 264, Лютесценс 17 та ін.; озимої твердої — Мічурінка; славні колись сорти Українка і Кримська були замінені на кращі нові. На Кубані поширені сорти: Новоукраїнка 83 і 84, Безоста 4, Приозівська й ін.

Література: Пшениця в СССР. М.-Л. 1957; Озима пшениця на Україні. К. 1965; Самолевський Й. Пшениці Укр. РСР та їх якості. К. 1965; Озима пшениця. К. 1969.

В. Кубійович


Пшеничний Павло (* 1903), учений у галузі тваринництва, родом з Харківщини; у 1938-53 працював у Банкірському С.-Г. і Харківському Зоотехн. інтах, з 1953 — проф. Укр. С.-Г. Академії. Працює в ділянці формування продуктивности в онтогенезі с.-г. тварин; понад 180 друкованих праць.


Пшепюрська-Овчаренко Марія (* 1909), мовознавець і педагог школи І. Зілинського, родом з Тарнавки (Переворського пов.), д. чл. НТШ (з 1952); на еміґрації в Німеччині й ЗДА, з 1960 проф. слов. мов в амер. ун-тах (з 1964 — в Сх.-Іллінойському). Праці з укр. діялектології (зокрема монографія «Надсянський говір» В. 1938), історії укр. літ. мови («Наголос Франкової поезії») та літератури (про С. Єфремова, М. Гоголя, Т. Осьмачку), шкільні підручники («Золоті ворота»).


Пшепюрський Андрій (1874 — 1945), гр.-кат, свящ., 1914 — 18 — духівник УСС; гром.-політ. діяч Мостищини (організатор просвітянського і кооп. руху), чл. ЦК УНДО.

[Пшепюрський Андрій (1874, Яворів, Галичина — 1947, Старява, Мостиський р-н, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Пшиленцький (Przyłęcki) Станислав (1805 — 68), поль. історик. Праці «Ukrainne sprawy» (1842), «Wojna Chocimska» (1850) та ін. містять матеріяли до історії України.


Пширков Юліян (* 1912), білор. літературознавець; автор праць з історії укр. літератури й білор.-укр. літ. взаємин: «Т. Шевченко та білор. література» (1951), «Великий син укр. народу І. Франко» (1956) — обидві білор. мовою.

[Пширков Юліян (1912, Кістяни, тепер Рогачовський р-н, Гомельська обл. — 1980, Мєнськ, Білорусь). — Виправлення. Т. 11.]


Пшиш, ліва притока Кубані, довж. — 253 км, сточище — 2 000 км². Випливає на півн. схилах Кавказьких гір; у гор. течії пливе глибокою, вузькою долиною, після виходу на Кубанську низовину має рівнинний характер. Снігове і дощове живлення. Сплавна.


Пшінка (Ficaria Dill.), рід багаторічних зіллястих рослин з родини жовтцюватих; на Україні — два види. Найпоширеніша П. весняна (F. verna Huds. = Ranunculus ficaria L.), по лісах, по вогкуватих тінистих місцях по всій Україні, крім півд. частини Степу, де трапляється рідше. Кореневі бульби мають крохмаль, у вареному вигляді їстівні; молоді листки вживають на їжу; зони містять вітамін C і каротин.


П’юрко Богдан (1906 — 53), дириґент і педагог, закінчив Муз. Ін-т ім. М. Лисенка у Львові (у В. Барвінського) і Празьку Консерваторію. У 1931-32 концертмайстер Київ. Опери; з 1933 — дир. відділу Муз. Ін-ту ім. М. Лисенка і дириґент хору «Боян» у Дрогобичі (перше місце на конкурсі хорів 1942 у Львові). На еміґрації в Німеччині організатор і керівник Укр. Оперного Ансамблю. У 1953 у ЗДА організатор і дириґент концерту укр. симфонічної музики у виконанні Детройської симфонічної оркестри.

[П’юрко Богдан (* Немирів, Рава-Руський пов., Галичина — † Детройт). — Виправлення. Т. 11.]


П’юрко Теодор (1847 — 1906), псевд. Білокерницький, письм. і журналіст, гр.-кат. крилошанин у Львові, у 1883 — 92 ректор Духовної Семінарії у Відні; ред. «Правди» (1872), співр. газ. «Сіонъ Рускій» (1871 — 80) і «Рускій Сіонъ» (1883 — 85); «Учебник етики для середніх шкіл». «Церковъ и вЂкъ XIX». «Церковъ и культура», «ПроповЂди» (в «СіонЂ Рускому»; 1878 — 80), поезії, переклади з Й.-Ф. Шіллера та ін.


П’явки (Hirudinea), кляса безхребетних тварин типу кільчастої черви, довж. до 200 мм і більше. На Україні — понад 25 видів, у тому ч.: П. мед. (Hirudo medicinalis), довж. 80 — 120 мм, поширена у прісних водах, перев. у стоячих водоймах; живиться кров’ю хребетних тварин (перев. великих ссавців) і людини; використовують у медицині при лікуванні тромбофлебіту, деяких форм гіпертонічної хвороби та ін. захворювань. П. риб’яча (Piscicola geometra), довж. 2050 мм, нападає на рибу у великій кількості, спричинює захворювання відоме п. н. пісциклоз.


П’ядич, плаун (Lycopodium L.), рід багаторічних вічнозелених зіллястих рослин з родини п’ядичеватих (плаунових), з повзучими дуже розгалуженими стеблами, вкритими вузькими лускуватими або голкуватими листками. На Україні 6 видів. Найпоширеніший П. звич. булавуватий (L. clavatum L.), росте в соснових та мішаних лісах. Спори використовують у метал. пром-сті при фасованому литті й формуванні металу, в медицині як дитячу присипку, при пролежнях, для обсипання пілюль. Ін. види: П. колючий (L. annotinum L.), П. сплющений (L. anceps Wallr.) та ін.


П’ядь, найменша давня міра довж., що дорівнювала відстані між великим і вказівним пальцями (мала П.) або між великим пальцем і мізинцем (велика П.).


П’янов Володимир (* 1921), критик і журналіст родом з Харківщини, по війні на ред. роботі в літ. журн. і в-вах; у літ. критиці виступає з 1947 на актуальні теми сов. літератури. Окремі кн. «Образ більшовика в укр. радянській літературі» (1949), «Трете цвітіння» (1963). П. також перекладає з білор. і рум. мов.


Пясецький Андрій (1909 — 42), ліс. інженер, гром. і пластовий діяч, один з ініціяторів ідеї Село-Пласту, 1939 — 41 викладач на ліс. відділі Львівської Політехніки, у 1941 чл. Тимчасового Правління у Львові, автор праці «Про побудування і біол. розвиток ряду типів укр. лісу» (Л. 1942); розстріляний ґестапом разом з сотнею українців 27. 11. 1942 на відплату за вбивство одного ґестапівця.

[Пясецький Андрій (* Реклинець, Жовківський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


П’ята бриґада УГА, див. Сокальська бриґада УГА.


П’ятаков Юрій (1890 — 1937), больш. держ. діяч, син рос. цукрозаводчика з Київщини. Вивчав економіку в Петербурзькому Ун-ті та в Зах. Европі. За учають у студентському больш. русі був засланий. У 1915 — 19 полемізував з Леніном у нац. питанні; «люксембурґіянець», за визначенням Леніна, рос. шовініст — за В. Винниченком. У 1917 гол. больш. комітету в Києві й чл. Укр. Центр. Ради, хоч поборював її. Від грудня 1918 до лютого 1919 (під час другої сов. окупації) — гол. Тимчасового роб.-сел. уряду УССР, провадив крайньо ліву соц.-екон. політику, зокрема відбирав у селян поміщицьке майно і землю та створював радгоспи і комуни; офіц. заперечував існування нац питання на Україні, поборював боротьбістів. 1921 — 23 очолював Центр. Управління вугільної пром-сти Донбасу і відзначився як один з кращих больш. господарників. У «Заповіті» Ленін назвав П. одним з двох найздібніших працівників у партії (другий — М. Бухарін). Чл. ЦК ВКП(б) у 1923 — 27 і 1930 — 37. У 1923 — 27 — заступник гол. Вищої Ради Нар. Госп-ва СССР; розробив проєкт першої п’ятирічки на 1926 — 30, в якому обстоював прискорений розвиток пром-сти на Україні, а не на Уралі (цей проєкт підтримали троцькісти, а сталіністи обстоювали Урал). Пізніше П. очолював Держбанк СССР та ін. госп. установи. На другому показовому процесі в Москві проти т. зв. «антисов. троцькістського центру» у січні 1937 П. «признався», що очолював троцькістів на Україні «з метою відриву України від СССР», і був разом з ін. розстріляний.

[П’ятаков Юрій (* Городище, Черкаський пов., Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]

В. Г.


П’ятигорськ (IX — 24), м. на Терщині, положене у підніжжі Кавказьких гір, над р. Підкумком, нині м. обл. підпорядкування Ставропільського краю РСФСР; 93 000 меш. (1970). Бальнеологічний курорт з радіоактивними мінеральними джерелами. Харч., швейна та взуттєва пром-сть. Пед. і Фармацевтичний ін-ти, краєзнавчий музей, будинок-музей М. Лермонтова. За переписом 1926 українці становили в П. — 18%.


П’ятирічки, централізовані держ. перспективні пляни, що унапрямлюють розвиток економіки, техніки, науки, освіти та культури в СССР на 5 pp. За Сталіна П. мали юридичну силу закону, робилися великі зусилля й вживалися різні примусові засоби, щоб їх виконувати, а щорічні пляни (спочатку звалися лише «контрольними числами» і тільки деякі з них (напр., 1931 і 1937) оформлювалися як держ. закони. Від 1957, навпаки, П. стали зватися «контрольними числами», що вживаються тільки для орієнтації та побудови щорічних плянів, а обов’язковими до виконання плянами-законами — стали щорічні пляни. Про заг. методи вкладання П. див. плянування. Автором концепції П. у 1924 був О. Цюрупа. П’ятирічний період плянування взято гол. ч. тому, що вважалося, що нові підприємства у сер. можна будувати за 5 pp. У дійсності на будівництво великих зав. треба було більше часу і, не вважаючи на величезні матеріяльні втрати й людські жертви, жадна з П. точно виконана не була. По деяких показниках траплялися перевиконання, по багатьох — недовиконання, деякі П. були зірвані або значно змінені у процесі виконання (див. таблицю на стор. 2427). Сов. пропаґанда натомість твердить, вживаючи синтетичні узагальнені індекси, що всі П. були виконані й перевиконані.

Перша П. була призначена на 1928 — 29 — 1932 — 33. Директиву про її складання ухвалив XV з’їзд ВКП(б) у 1927. Це мала бути П. прискореної індустріялізації СССР, навколо її змісту точилася спочатку велика політ. боротьба між Сталіном і троцькістами. Щойно у квітні 1929 XVI конференція ВКП(б) ухвалила остаточний текст П. Однак, ще тривала боротьба за розміщення пром-сти; Держплян СССР обстоював розбудову коштом України Урало-Кузнецького комбінату, а Держплян УССР екон. обґрунтовував доцільність розвитку пром-сти гол. на Україні. 15. 5. 1930 ЦК ВКП(б) вирішив справу на користь Уралу й Кузбасу. Зміст П. було відповідно змінено. Перша П. також не передбачала примусово приспішеної колективізації сіль. госп-ва та такої кількости експорту с.-г. продукції, яка виявилася потрібною для оплати імпорту машин у зв’язку з світовою аґрарною й фінансовою кризою.

Під час виконання першої П., крім сіль. госп-ва, виникла паливна криза, велика нестача металів, криза на транспорті. П. виконана не була. Проте, було збудовано бл. 1 500 нових пром. підприємств, у т. ч. бл. 400 на Україні; машини імпортовано перев. з-за кордону. Крім Урало-Кузнецького метало-вугільного комбінату, у центр. Росії розбудовано нову машинобудів. та воєнну промсть, а на Україні — Дніпрогес та ін. електростанції, тракторне, комбайнове та гірниче машинобудування. Протягом першої П. створилася сов, екон. система у такій формі, у якій вона існує ще й досі.

Виконання першої П., що відбувалося коштом споживання населення, і одночасна суцільна колективізація викликали на Україні голодову катастрофу 1932 — 33 (див. Голод) і тривале та різке зниження життєвого стандарту.

Друга П.: 1933 — 37. Директиви до її складання подала XVII конференція ВКП(б) 1932, а затвердив її XVII з’їзд ВКП(б) 1934. На відміну від першої, друга П. для УССР була опрацьована й затверджена у Москві. Держплян УССР лише опублікував офіц. ст. «Напрям і орієнтовні ліміти розвитку нар. госп-ва УССР» у ж. «Господарство України», ч. 3 — 4, 1932. Ні КП(б)У, ні уряд УССР цієї П. не затверджували. Гол. «ланками» у ній було завершення будівництва Урало-Кузнецького комбінату, автомобільної й авіяційної пром-сти навколо Москви, кораблебудування у Ленінграді й ін. На Україні натиск роблено на розвиток вугільної й металюрґійної пром-сти, важкого машинобудування (ХТЗ, ХПЗ), створено нові підприємства алюмінійової, хем. та воєнної пром-сти. За офіц. даними, вся металообробна пром-сть в РСФСР зросла у 3 рази, а в УССР лише у 2,6 рази. Далі тривала криза у сіль. госп-ві, на транспорті й у металюрґії. Відбувся значний поступ у вишколі роб. та техн. кадрів. Щойно з 1935 — 36 вперше перестав знижуватися й дещо збільшився життєвий стандарт. Друга П. була назагал виконана краще, ніж перша, хоч 1937 плян був значно недовиконаний через терор. У всьому COOP було збудовано бл. 4 500 нових підприємств, у тому ч. на Україні — бл. 1 000.

Третя П. на 1938 — 42. Цю П. як для всього СССР, так і для України затвердив XVIII з’їзд ВКП(б) 1939. Гол. завданням третьої П. було проголошено випередження гол. капіталістичних країн по продукції на душу населення. Це завдання не було реальне. У зв’язку з небезпекою війни значні ресурси були переключені на модернізацію озброєння та на розвиток воєнної пром-сти, гол. ч. на сх. СССР. На Україні гол. «ланками» П. були вугільна пром-сть, металюрґія, продукція труб, верстатів, а також літаків, танків та воєнної фльоти. Перед вибухом війни на Україні було збудовано 600 нових підприємств (у всьому СССР — бл. 3 000). Гострою була паливна криза. Закінчення П. перервала війна.

Четверта П.: 1946 — 50 була затверджена 1946 спеціяльними законами сесій верховних рад СССР і УССР. Всесоюзна П. ставила наголос на дальшому всебічному розвитку сх. р-нів РСФСР. На Україні гол. завданням П. була відбудова зруйнованого війною нар. госп-ва. Для цього Україні було виділено 20,7% усіх капіталовкладень, розподілених між респ. — найбільший відсоток за всі часи. Було відбудовано понад 2 000 пром. підприємств, ряд великих побудовано у Львові. Наново створено газову пром-сть. Значно розвинуто електроенерґетику. Багато ін. галузів П. не виконали. У наслідок воєнних руйнувань та розвитку сх. р-нів РСФСР питома вага економіки України в СССР помітно зменшилася.

П’ята П.: 1951 — 55. Ця П. здійснювалася на підставі директив XIX з’їзду КПСС, схвалених у жовтні 1952. Україна як окремий екон. р-н у ній взагалі не плянувалася й не виділялася. Централізація плянування у цій П. досягла найвищої міри. Ще 1949 було затверджено 10-річний плян будівництва гідроелектростанцій на 1951 — 60 (на Волзі і у Сибіру), а також плян «перебудови Природи» — каналів, лісонасаджень і т. д. Корейська війна спричинила чимале переключення ресурсів на воєнний сектор. Протягом П. в СССР було введено в дію понад 3 000 нових проїм, підприємств, у тому ч. на Україні лише бл. 500. На Україні розпочався розвиток нафтової пром-сти та Львівсько-Волинського вугільного басейну. Стала до ладу Кахівська ГЕС. Почали розширюватися екон. зв’язки поміж Україною й соц. країнами Сх. Европи. Під кін. п’ятої П. загострилася зернова криза. Для її ліквідації було переключено великі ресурси на освоєння цілинних земель на Сх.

Деякі п’ятирічки України (офіційні показники). Пл. — плян Вик. — виконання


IV П. на 1950

VI П. на 1960

Семирічка на 1965

VIII П. на 1970

Пл.

Вик.

Пл

Вик.

Пл.

Вик.

Пл.

Вик.

Електроенерґія, млрд квт-г

13,7

14,7

51,2

53,9

89,0

94,6

163

138

Вугілля, млн т

86,1

78,0

201,5

172,1

211

194

211

207

Нафта, млн т

0,32

0,29

1,5

2,2

6,0

7,6

15,2

13,9

Сталь, млн т

8,8

8.3

?

26.1

31.5

36,9

49,0

46,6

Трактори, тис. шт

25,0

22,6

114,6

88,0

184,8

118,3

189

148

Цукор, млн т

1,6

1,8

3,9

3,9

5,3

5,6

5,7

6,0

Зерно, млн т

27,8

20,4

34,4

20,8

34,4

31,6

37,5

31,9

Шоста П.: 1956 — 60. Перший варіянт цієї П. схвалив на поч. 1956 XX з’їзд КПСС, але вже у грудні того р. ЦК КПСС затвердив ночі «контрольні числа» на П., а від 1957 Верховні ради СССР і УССР почали реґулярно схвалювати щорічні пляни, як закони. Шоста П. формально тривала лише до 1958, а фактично була зірвана територіяльною перебудовою управління й плянування нар. госп-ва СССР. Щорічні пляни мали значно нижчі завдання, ніж за П. Гол. завданням П. для всього СССР було піднесення хліборобства й тваринництва, дальший прискорений розвиток пром-сти Сибіру та обмеження будівництва енерґомістких галузів в Евр. частині Союзу. Особливо зверталася увага на техн. модернізацію економіки. Розпочато розвиток радіо-електронної пром-сти, обчислювальної техніки та приладобудування, в т. ч. й на Україні. Для населення мало приспішено розвиватися житлове будівництво. На Україні П. передбачала зокрема чимале збільшення продукції палива й енерґії, зерна, м’яса, молока, цукру та текстилю. До 1958 на Україні було збудовано 563 великі підприємства, проти 2 690 у всьому Союзі.

Семирічка на 1959 — 65. Цей плян проєктовано, з одного боку, за новим територіяльним принципом, а з другого — задумано як частину 20-річного пляну побудови «фундаменту комунізму» (за програмою КПСС, схваленою 1961, СССР мав би перегнати Америку за продукцією на душу населення 1970). Контрольні числа семирічки затвердили на поч. 1959 позачергові XX з’їзд КПУ й XXI з’їзд КПСС. У заг.-союзному пляні провідними мали бути техн. проґрес, розвиток хем. пром-сти, перехід зал. транспорту на тепловозну і електричну тягу, дальша розбудова пром-сти Сибіру та прискорене зростання життєвого стандарту населення. Передбачалося, хоч ще повільне, будівництво атомової й ракетної зброї, збільшення механізації сіль. госп-ва та екон. допомога несоц. країнам. На Україні гол. ділянками семирічки мали бути: збільшення видобутку залізних руд, поч. видобутку урану, титану й ніклю, будівництво на Дніпрі 4 ГЕС, велике збільшення продукції спеціяльних сталей для ракетної, реактивної й електронної техніки, освоєння хам. продукції органічної синтези, бл. 2 000 нових видів машин, приладів та інструментів, значне збільшення видобутку нафти й газу, велике збільшення продукції зерна, зокрема кукурудзи, житлове і комунальне будівництво. Вугільна промсть у пляні була занедбана, а тому що не вдалося здійснити запляновану передачу з Сибіру електрики, газу й досить нафти, на поч. 1960-их pp. в усій Евр. частині СССР, на Україні й в Сх. Европі виникла гостра нестача палива. У 1963 Верховна рада СССР офіц. змінила плян семирічки. Ще перед тим ЦК КПСС ухвалив присспішено переозброїти армію атомовою і ракетною зброєю та розпочати велику програму розбудови воєнної фльоти. Криза у сіль. госп-ві не була ліквідована й СССР почав реґулярно імпортувати пшеницю. Пляни житлового будівництва також залишилися у великій мірі недовиконаними. Грошові прибутки населення значно зросли, але реальні — зростали повільніше, ніж було запляновано, бо зросли ціни. Упродовж семирічки в СССР збудовано 5 470 великих пром. підприємств, у тому ч. на Україні — 899.

Восьма П.: 1966 — 70. Ця П. плянувалася знову за старим галузевим принципом управління економікою. Директиви для неї ухвалили XXIII з’їзди КПУ й КПСС на поч. 1966. У зв’язку з тим, що темпи розвитку всієї економіки помітно сповільнилися, в плянування запроваджено нові методи й показники ефективности капіталовкладень, нової техніки, фондовіддачі, прибутку та рентабельности, розпочато вживання математичних метод, зокрема міжгалузевих балянсів, але територіяльні балянси знову занедбано. Гол. завданнями П. було проголошено приспішений розвиток науки і техніки, модернізацію основних фондів, інтенсифікацію сіль. госп-ва, піднесення життєвого стандарту. Трохи зменшено натиск на розвиток Сибіру, бо він не оплачується. Проблеми нестачі палива й енерґії та зерна (зокрема для тваринництва) лишилися не розв’язані. До того виникли нові проблеми місц. нестачі кваліфікованої робочої сили, з одночасним безробіттям некваліфікованої робочої сили (див. Праця), зниженням природного приросту людности та великою міґрацією. На Україні восьма П. гол. увагу звертала на значне зростання продукції палива й енерґії, будівництво 8 великих теплових електростанцій, значний розвиток хем. пром-сти, піднесення продукції сіль. госп-ва. У 1966 було розроблено перший укр. територіяльний міжгалузевий балянс, але у пляні він не вживався. Восьма П. назагал була виконана погано. Але покращала структура паливного балянсу України, значно розвинулася екон. інтеґрація України з країнами Сх. Европи поза СССР. У 1967 Верховні ради СССР і УССР помітно змінили пляни П. на 1969 — 70, скоротивши їх, бо їх не можливо було здійснити.

Дев’ята П.: 1971 — 75. Поточна П. визнає сповільнення темпів розвитку вже як неминучість. Директиви XXIV з’їзду КПСС, затверджені на поч. 1971, більше не вимагають прискорення темпів, натомість наполягають на заг. інтенсифікації економіки. Підвищені темпи розвитку передбачено для галузів, які визначають техн. проґрес. Вперше в історії СССР запляновано, що продукція предметів споживання (група Б) має зростати дещо швидше, ніж продукція засобів виробництва (група А). Також уперше зроблено спробу збалансування плянів постачання устаткування й машин як у грошовому, так і у фіз. вимірі. Незбалянсованість цих плянів досі призводила до розпорошення й розтягання ресурсів, розпочинання будівництва і неможливости його своієчасно закінчити. У територіяльному розрізі дещо точніше скреслено районування екон. балянсів, але знову підкреслюється прискорення розвитку зах. Сибіру, а математичний модель економіки України, опрацьований 1970, у пляні не береться до уваги. Протягом П. пром. продукція у РСФСР має зрости на 44-47%, а в УССР — лише на 38-41%. Новими у П. є спроби «соціяльного плянування» — руху населення та робочої сили. На Україні П. ставить наголос на прискорений розвиток електроенерґетики, хем., нафтопереробної та нафтохем. пром-сти і машинобудування. Мають бути збудовані 8 теплових, 1 атомова й 2 гідроелектростанції, розпочато будівництво ще 2 атомових електростанцій, 2 нафтопереробних зав. Має значно зрости текстильна пром-сть. На Зах. Україні пром-сть має зростати швидше, ніж на Сх. Перед сіль. госп-вом поставлено, мабуть, нереальне завдання довести збір зерна до 40 млн т. Нарешті, звернуто увагу на гостру проблему нестачі води. Має будуватися канал Дніпро — Донбас та розширюватися існуючі канали. (Див. ще Народне господарство, Промисловість, Сільське господарство).

Література: Гладков И. От плана ГОЭЛРО к плану шестой пятилетки. М. 1956; Сорокин Г. та ін. Шаги пятилеток. М. 1968; Крашенінніков В., Нагірняк П. Про розробку першого міжгалузевого балянсу суспільного продукту України, ж. Економіка Радянської України, ч. 6. К. 1968; Рудь М. Укр. Радянська Соц. Республіка 1917 — 1967, бібліографічний покажчик літератури. К. 1969; Емельянов А., Кушнирский Ф. Динамическая модель развития народного хозяйства республики, ж. Плановое Хозяйство, ч. 11, М. 1970 і ч. 3, 1972; Розенко П. Найважливіші етапи планового розвитку економіки України, ж. Економіка Радянської України, ч. 2. К. 1971; Holubnychy V. The Soviet Economic System in Ukraine. Ukraine: A Concise Encyclopaedia, т. 2. Торонто 1971; Государственный пятилетний план развития народного хозяйства СССР на 1971 — 1975 годы. М. 1972; Bandera V., Melnyk Z. (eds.) The Soviet Economy in Regional Perspective. Нью-Йорк 1973.

В. Голубничий


П’ятихатки (V — 14), м, в зах. частині Дніпропетровської обл., р. ц.; 20 000 меш. (1970). Зал. вузол, швейна фабрика, зав.: авторемонтний, хлібний, маслоробний; промкомбінат. П. засновані 1894.


П’ятниця, п’ятий день тижня, відзначуваний у Христ. світі постом і молитвами з уваги на Велику П. і на смерть Христа у цей день, пізніше персоніфікований, як деякі ін. Дні тижня. Під впливом дохрист. вірувань і в пов’язанні подекуди з культом св. Параскевії, а то й ототожнюваний з нею, образ П. сконкретизувався в нар.-христ. мітології в постать св. П. (П’ятінки-Матінки), яка у вигляді простоволосої жінки у білому попереджає жінок, щоб не працювали у П., і нагороджує, коли її слухають, чи карає, якщо не дотримуються заборони. Одягнену за П. жінку водили, приносили їй дари, влаштовували для неї трапези (зокрема під Велику П. і під Параску 28. 10). В апокрифічному «Слові про 12 п’ятниць» подано великі події, які сталися у П., і ті 12 П., що їх треба було святкувати, особливо ж десяту П. («Десятуху»). У нар. леґендах і піснях П. прославляється інколи як Свята Матінка, Пречиста, яка обдаровує людей усім добром.


П’ятниць св. (св. Параскеви) церква у Львові, оборонного типу, побудована б. підніжжя замкової гори на місці церкви з кін. 13 — поч. 14 в. Сучасна церква з 1643-44 побудована на кошти молд. господаря В. Лупула, з природного каменю, однонавна, закінчена гранчастою апсидою і двома бічними прибудівками пізнішого походження. Сер. частину церкви покриває стрімкий двоспадовий дах з заднім фронтоном, над притвором чотирибічна висока вежа, колись розмальована назовні з аттикою з сліпою аркадою, покрита шоломом (1908); на мурах церкви залишки бійниць. Кілька разів пошкоджена, реставрована 1870 і 1908, поєднує в собі елементи готики і пізнього ренесансу. Велика цінність церкви — шедевр львівських малярів і різьбарів пол. 16 або першої пол. 17 в. — п’ятирядовий ренесансовий іконостас з доробленим 1870 шостим рядом (усіх 70 ікон), з барокковими царськими вратами, завершений Розп’яттям з фігурами по боках. Найпишніша частина іконостасу — порталь з гарною архивольтою — іконою Христа-архиєрея, по обох боках ряд апостолів на позолочених з витисненим орнаментом дошках; найвищий ряд — святі Сх. Церкви у прозорорізьблених медальйонових рамах. Найнижчий (доданий) ряд пензля А. Качмарського (св. Кирило і Методій, св. Ольга і Володимир, Іван Золотоустий і св. Микала). Цінні також ікони на вівтарях і завівтарні. Склепіння і стіни пресвітерії прикрашені фресками з кін. 18 в. (Л. Долинського).


П’ятницька (св. Параскеви) церква в Чернігові, побудована в кін. 12 — на поч. 13 в. на чернігівському посаді б. торгу; чотиристовпна, тринавна, однобанна, в заг. масі квадратова. Від ін. церков Чернігова відрізнялася завершенням і оздобленням фасад усіма видами архітектурної орнаментики та композицією склепінь під барабаном. П. Ц. була реставрована 1670 і у 1690-их pp., коштом чернігівського полк. В. Дунина-Борковського, у стилі укр. барокко. У 17 — 18 вв. при церкві був жін. манастир, який згорів 1750. У 1820-их pp. побудовано двопозерхову дзвіницю (архітект. А. Карташевський), розібрану 1962. 1941 П. ц. зруйновано; реставрована 1962 за проєктом П. Барановського, у дещо зміненому стилі, на подобу рос. церков, зокрема баня.


П’ятницький Іван (1851 — ?), укр. церк. письм.; закінчив Духовну Академію у Петербурзі, в 1890-их pp. був викладачем у Могилівській Духовній Семінарії (на Білорусі). Автор праць: «Очерк истории киевской митрополии в период времени отдельного ее существования от митрополии московской, 1459 — 1686» (1891) й ін.; ред.-видавець «Слова и речи Георгия Конисского...» (1892).

[П’ятницький Іван (1856 — ?). — Виправлення. Т. 11.]


П’ятницький Порфирій, (1859 — 1940), геолог і петрограф; у 1903 — 20 pp. проф. Харківського Ун-ту (1918-20 — його ректор), пізніше в Краснодарі, Москві й Ленінграді; з 1932 — в Укр. геол. тресті, а з 1938 — в Ін-ті Геол. Наук. АН УРСР. Праці присвячені гол. вивченню кристалічних лупаків докембрію України, зокрема Криворізького залізорудного басейну.

[П’ятницький Порфирій (* Рига, Латвія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


П’ятницький Сергій (* 1905), лісівник-селекціонер родом з Харківщини, чл.-кор. Всесоюзної Академії С.-Г. Наук і Лісівництва, співр. Укр. Н.-Д. Ін-ту ліс. госп-ва та аґромеліорації. Праці з питань селекції і заг. лісівництва, вивів високопродуктивні форми дуба.

[П’ятницький Сергій (1905 — 1971, Харків). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.