[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2533-2542.]

Попередня     Головна     Наступна





Робітництво, робітники (P.), суспільна кляса вільнонайманих, перев. індустріяльних, але також і с.-г. та ін. безпосередніх виробників матеріяльної продукції, що працюють і не повідають власних знарядь виробництва; цим Р. відрізняються від кустарів (див. Кустарна пром-сть), ремісників (див. Ремесло), селянства, інженерно-техн. та адміністративного персоналу, службовців тощо. Р. нелегко піддається точному статистичному визначенню і почасти зливається з суміжними клясами. Здебільшого під Р. розуміється пром. пролетаріят. У сов. статистиці до Р. зачисляються пром. і транспортні P., P. радгоспів тощо. З появою нових професій (напр., шофери, оператори автоматичних машин тощо) та з зростанням техн. освіти якісний і кількісний склад Р. помітно змінюється; питома вага Р. фіз. праці, завдяки механізації, має тенденцію до постійного зниження.

В. Г.

До 1861. Робоча сила в промисловості існувала на Україні віддавна. Наймані робітники, які походили з різних прошарків людности були звичайним явищем на домануфактурних і мануфактурних закладах, а зокрема на будах, руднях, гутах, салітрарнях, папірнях та ін., починаючи з 16 в. Здебільшого це були вільні робітники. Але, крім них, були ще підданські (а згодом кріпацькі) робітники в панських чи церковних (манастирських) маєтках. В умовах докапіталістичного госп-ва, зокрема за часів кріпацтва, Р. на Україні ще не становило окремої суспільної кляси. У 18 і в першій пол. 19 в. більшість закладів фабрично-заводської пром-сти належала поміщикам (т. зв. «вотчинні фабрики»), які використовували підданську (згодом кріпацьку) працю. Казенні й т. зв. «посесійні» фабрики (спочатку мануфактури), на яких, крім вільних робітників, працювали приписні селяни, були на Україні порівняно рідким явищем. Більшість робітників була так чи так зв’язана з сіль. госп-вом. Виняток становили тільки робітники, яких поміщики або уряд переводили з Росії й Білорусі для праці на промислових закладах України. Відірвані (здебільшого назавжди) від сіль. госп-ва й рідного ґрунту, вони перетворювалися на постійних і спадкових промислових робітників. Вільнонаймані робітники за докапіталістичних часів були гол. (хоч і не завжди) на купецьких, колоністських і взагалі недворянських підприємствах, яких тоді було ще небагато.

Щойно в першій пол. (здебільшого в другій чверті) 19 в. у зв’язку з дальшим розвитком пром-сти, збільшенням розмірів фабрик, з частковою або повною механізацією виробництва поміщицькі власники фабрик починають, крім панщизняної праці, вживати найману працю (себто оплачувати фабричну працю своїх кріпаків). Розвиток цукрової пром-сти й поява великих, здебільшого механізованих цукроварень, зокрема рафінарень, вимагали поширення джерел робочої сили, шляхом «оренди» кріпаків у сусідніх чи дальших дідичів абож коштом збільшення вільнонайманих робітників. Зріст пром-сти, щораз більша нерентабельність кріпацької праці і збільшення вільнонайманого робітництва підривали основи кріпацької системи і прискорювали розвиток капіталістичних відносин не лише в царині пром-сти, але й у цілому госп-ві країни й кінець-кінцем привели до скасування кріпацтва в 1861 й перемоги капіталістичної системи. Якщо число вільнонайманих робітників на Україні у 1828 становило приблизно 25%, то в 1861 воно піднеслося до 75%, а скоро після реформи 1861 індустріяльне робітництво стає виключно вільнонайманим і поступово творить окрему суспільну клясу.

О. Оглоблин

1861 — 1917. Капіталізм на Україні як у пром-сті, так і в поміщицькому сіль. госп-ві, розвивався значно буйнішим темпом, ніж у Росії, і з далеко глибшими циклічними кризами й хвилями масового безробіття, що чимало позначилося й на специфіці формування та зростання Р. на Україні. Після скасування панщини, через малоземелля, аґрарне перенаселення й тяжкі викупні платежі, зростало зубожіння значної частини селян, і вони стали гол. джерелом творення кляси Р. Разом з цим кількість P., яка становила на Україні в 1860 86 000, почала сильно зростати. Подаємо кількість пром. Р. і їх розподіл по 9 укр. губ. (пересічно на рік у тис. і в дужках у %):

Роки

1861 — 70

1871 — 80

1881 — 90

1891 — 1900

1900

Правобережжя

66,9 (46,9)

66,1 (50,7)

77,1 (45,2)

92,1 (35,7)

104,3 (32,0)

Лівобережжя

57,0 (40,0)

40,5 (31,1)

42,9 (25,2)

56,3 (21,8)

71,3 (21,8)

Степ

18,7 (13,1)

23,7 (18,2)

50,4 (29,6)

110,7 (42,5)

151,8 (46,2)

Вся Україна

142,6 (100,0)

130,4 (100,0)

170,4 (100,0)

259,1 (100,0)

327,4 (100,0)

1901 — 360,2; 1902 — 354,7; 1903 — 370,7; 1904 — 372,4; 1905 — 371,0; 1906 — 418,0; 1907 — 431,3; 1908 — 449,5; 1909 — 441,7; 1910 — 481,0; 1911 — 513,4; 1912 — 549,4; 1913 — 631,6; 1914 — 631,4; 1915 — 635,3; 1916 — 812,5

Ці дані стосуються лише пром. закладів, які мають не менше 16 Р. і механічний двигун або не менше 30 Р. без двигуна. За переписом 1897, всіх пром. Р. на Україні було 425.413, що становило 7,4% всього самодіяльного населення; ч. всіх Р. становило 1 478 109 (у тому ч. 199 491 поденників і чорноробів, 430 693 — слуг, 424 569 Р. у сіль. госп-ві і 425 413 пром. P.). Протягом 1880 — 1900-их pp. відбулися глибокі зрушення в структурі укр. пром-сти й центр її ваги остаточно перемістився на Півд., де виникла нова важка пром-сть. Ще у 1875 91% усіх фабрично-заводських Р. України працювало в легкій та харч. і лише 9% у важкій пром-сті; відсотки на 1895 — 64% і 36%, на 1912 — 39% і 61%. У дійсності ч. Р. було більше, бо переписи не охоплювали всіх сезонових Р. Взагалі статистичні дані про Р. не е докладні.

Утворення роб. кадрів на Україні, зокрема в Степу, натрапляло на великі труднощі. Основним континґентом для них було селянство; їх не могла дати міська людність, бо вона була нечисленна, а більші пром. підприємства постали за межами міськ. осередків; Степ, у якому була зосереджена пром-сть України був мало заселений, і саме сіль. госп-во Стену вимагало великої кількости Р. А селяни з аґрарно перенаселеного Лісостепу нерадо відривалися від землі, щоб перейти до навої соц. групи, воліли йти у найми до поміщиків півдня (зарплатня не була нижчаю, ніж у пром-сті) або до цукроварень Лісостепу, а з кін. 19 в. переселювалися масово на вільні землі Сибіру, Далекого Сх. і Туркестану, де не міняли свого традиційного зайняття.

Одночасно укр. пром-сть, гол. в Степу, відчувала аж до поч. 20 в. брак P., зокрема кваліфікованого. Ці кадри давало рос. селянство (гол. з центр. Росії), яке було психологічно прив’язане до землі значно менше, ніж укр., а стимулом до його мандрівок на півд. були зарплатня в пром-сті й сіль. госп-ві України, на 40-50% вища, ніж у Росії. За деякими обрахунками, поміж шахтарів Донбасу вихідці з центр. Росії становили у 1871 — 82,5%, 1884 — 59,9%, 1900 — 55,7%. Подібна ситуація була і в залізоробній і будів, пром-сті та на транспорті, натомість у цукроварній пром-сті переважали українці. У 1890-их pp. у більших м. України відкрито понад 50 бірж праці, на яких P., що шукали праці, мусіли реєструватися. За переписом 1897, 44% Р. України (в Степу 65%) складалося з немісц. населення (у Рос. Імперії — 36,3%, у Царстві Поль. — 30%), частково з ін. укр. губ., більше з неукр.

Укр. пром. Р. лише частково вважало пром. працю за постійне зайняття. Плинність Р. була не тільки у тих галузях пром-сти, які мають сезоновий характер (напр., цукроварство), але і в ін. До 1890-их pp. на Донбасі й в Придніпров’ї в металюрґії, за винятком Р.-чужинців, майже не було постійних місц. кадрів P., що приходили на зиму без родин, а на літо поверталися до своїх осель (тому копальні мусіли зменшувати свою продукцію), решта шахтарів жила перев. в довколишніх с. та займалася одночасно сіль. госп-вом. 1913 плинність Р. у металюрґії України сягала 60%, на вугільних копальнях — 80 — 85%. Питому вагу цих змінних кадрів серед укр. Р. ілюструють дані перепису 1897, за якими лише 48,6% було одружених, а з них аж 55% жило поза родиною.

Вищезгадані статистичні матеріяли дозволяють на деяку демографічну характеристику Р. України. За переписом 1897, жінки становили 9,3% серед всього P., а серед дорослого — 7,1% (1901 — 11,1%, 1912 — 18,3%), діти (до 12 pp.) і підлітки (до 16 pp.) — 13,3%. За 1901 — 13 ч. Р. зросло: чоловіків на 30%, жінок на 81%; дорослих Р. на 20%, підлітків на 83%. Найбільше жінок і підлітків працювало у харч. і легкій пром-сті, найменше у важкій і кам’яновугільній (серед шахтарів Донбасу жінки становили 1,4%, підлітки 7,4%). 1902 70% Р. України жило в с., лише 30% (74 000) у м., у тому ч. 49 800 у 8 м.: Одесі, Єлисаветграді, Катеринославі, Києві, Черкасах, Харкові, Кременчуці, Миколаєві.

Поділ Р. за окремими галузями праці 1912 бур такий (у тис): на 495,3 всіх Р. у гірництві працювало 240,8 (46,6%) і 137,6 (27,6%), в металюрґії і машинобудівній 49,5 (10,0%), у видобутку й обробці каміння, землі та глини — 33.8 (6,8%1, у ін. галузях — 33,6 (6,8%). З двох основних галузів праці — харч. була перев. сезоновою, вугільна давала зайняття здебільша некваліфікованим Р.

За обчисленнями М. Порша на підставі перепису 1897, українці становили серед пром. Р. меншість — 137,7 тис. або 32,4%; вони працювали (у тис. й у %) у виробництві одягу (20,8 — 35,2%), обробці металів (19,4 — 32,8%), будівництві (17,9 — 37, 8%), на залізницях (13,0 — 41,5%), у харч. пром-сті (14,0 — 31,4%), на обробці дерева (10,7 — 35,9%), у руднях (9,7 — 33,8%). Серед усього Р. відсоток українців був більший.

На поч. 20 в. в розвитку Р. України відбулися значні зміни. Хоч зарплатня в пром-сті підвищилася і перевищувала зарплатню у сіль. госп-ві, міґрація рос. селян на Україну помітно зменшилася, бо тоді приспішився розвиток пром-сти й у центр. Росії і сер. платня тут була вже на 12% вища, ніж на Україні. Тому більшість нових Р. на Україні походила з укр. с. Про збільшення роб. кляси коштом укр. селян свідчать такі приклади: на Полтавщині 1900 зареєстровано 56 189 селян, які відходили на заробітки, 1910 вже 82 675. Зем. перепис на Харківщині зареєстрував у безпосівних сіль. госп-вах (у 10 пов.). таке ч. осіб у роб. віці, які працювали в пром-сті (у тис): у цілковитому відриві від хліборобства — 392,5, у частковому — 128,3 і 116,6, що від хліборобства не відривалися. Разом з збільшенням ч. Р. у 1897 і 1910 подвоїлося населення вже типово роб. м., як Юзівка, Кривий Ріг, Кам’янське, Маріюпіль, Синельникове, Дебальцеве, розрослися роб. передмістя Харкова, Катеринослава, Києва, Одеси, Миколаєва.

Роб. законодавство в Рос. Імперії в своєму розвитку сильно запізнилося і було лише повільною реакцією уряду на виступи Р. Це законодавство орієнтувалося на потреби рос. Р. у старих пром. р-нах Москви і Петербурґу і не брало до уваги специфічних потреб укр. Р. Але й ці недостатні закони часто не дотримувалися адміністрацією, яка ставилася до Р. вороже. Найважливіші закони, що стосувалися P.: від 1. 6. 1882, 3. 6. 1890 і 2. 6. 1897, що реґулювали робочий день і працю жінок та підлітків; закон від 3. 6. 1886 устійнював заг. норми умов праці, 1889 заведено на фабриках інспекторів праці, 1906 дозволено творення профспілок; закони від 3. 6. 1903 і 22. 6. 1912 були спробами орг-ції соц. забезпечення Р.

Час праці Р. зазнав скорочень з 12 год. денно у 19 в. до 10 год. під час революції 1905 — 08; він був менший для жінок, ще менший (8 год.) для підлітків. 1913 29,5% працювало до 10 год. на день, 27,9% — 9, 15,5% понад 11, 10,0% — 10 — 11, 7,1% — 8. У найпоширеніших на Україні галузях робочий день тривав: у харч. пром-сті для 48,6% P. понад 11 год., 18,8% — 10, 12,9% — 8, 11,4% — 10 — 11, 5,4% — 9 — 10; у кам’яновугільній пром-сті на підземних роботах 58,8% Р. працювало 10 год. денно, 15,8% понад 11, 11,9% — 8, 11,7% — 10 — 11. Чимало Р. працювало додатково (обов’язково або добровільно).

Пересічна річна заробітна платня Р. України була у 1913 216 карб. (1910 вона сягала — за золотим паритетом — 22% сер. платні Р. у Зах. Европі); вона була найліпшою у металообробній пром-сті (347), найгіршою (139) у харч.; для пром. підприємств з-поза території Степу й великих м. бл. 200; зарплатня в гірництві піднеслася з 267 карб. у 1904 до 357 у 1905. Заробітки вищих категорій Р. були вдвічі і втричі більші, ніж некваліфікованих. Більша частина зарплатні Р. йшла на прохарчування. Денний заробіток с.-г. Р. у Степу був у 1891 — 1900 на весні 0,5, влітку 0,9 карб., тобто був майже такий, як і в промсті. Екон. становище Р. погіршувала неакуратна виплата платні, часто бонами, або харчами, та різні штрафи.

Житлові умови Р. були незадовільні, найкращі у м., жалюгідні на Донбасі, де більшість Р. жила в казармах або землянках, у Києві 1913 лише 28,0% самітних Р. мало кімнату, 39% — куток, а 6% — ліжко.

Мед. допомога для Р. була у початковій стадії розвитку; санітарні умови і безпека праці — погані, і тому бувало багато нещасних випадків. Під наглядом фабрично-заводської інспекції 1912 введено вперше забезпечення від хвороб, каліцтва і смерти, аленим було охоплено тільки частину Р. Відшкодування за втрату працездатности можна було одержати лише через суд.

Освіта Р. на Україні стояла загалом низько. За міськ. переписами у 1866 — 74 письменність серед Р. — чоловіків сягала 33 — 50%; жінок — 27 — 40%; серед «пром. населення» у 1897 — 50,8%, 1914 вона збільшилася приблизно до 70%. Лише незначний відсоток Р. мав нижчу проф. освіту. На поч. 20 в. на Україні було понад 100 фабрично-заводських шкіл для дітей Р.

Соц.-екон., політ. і нац. свідомість Р. на Україні розвивалася поволі. Тривалий зв’язок з селом і слаба урбанізація, велика мобільність та непостійність праці, важкі побутові умови, низький рівень освіти й культури та сваволя працедавців — все це призвело до того, що Р. як кляса було недорозвинуте на Україні, яків усій Рос. Імперії. До революції 1905 існував лише сурогат роб. т-в — т-ва взаємної допомоги (насамперед серед друкарів і прикажчиків), але вони, як і різні зародки проф. орг-цій, мали мінімальний вплив на роб. маси. Проф. спілки розвинулися масово під час революції 1905 — покищо нелеґально, пізніше на підставі закону 4. 3. 1906. Проте, нормальному їх розвиткові перешкодила реакція. Нечисленні постійні кадрові Р. були зацікавлені у збереженні праці та в поліпшенні її умов, а тому й у законному полагодженні соц.-екон. конфліктів, але маса Р. була нестабільна, плинна, ще не організована. Тому рух Р. на Україні, почавши з 1870-их pp., відразу набрав вибухових форм стихійного, гострого соц. конфлікту і протесту, нерідко у формі кривавих бунтів. Страйки, спершу чисто місц. й спонтанні, набирали з часом, не зважаючи на терор поліції, дедалі більше масового маштабу. (У липні-серпні 1903 вони охопили майже всю Україну, коли одночасно у 15 м. страйкувало бл. 150 000 Р. Цей страйк, як й ін., був придушений військом, але вже 1905 вибухла революція, в наслідок якої були дещо розширені права Р. і на деякий час покращали умови життя і праці.

Першими на Україні і в Рос. Імперії політ. організаціями були «Южно-Российский Рабочий Союз», створений в Одесі 1875 Є. Заславським і Ф. Кравченком, і «Южно-Русский Рабочий Союз» у Києві (1878) на чолі з Г. Попковим і В. Владиченком. Обидві орг-ції були під впливом рев. народництва й марксизму та мали підпільні клітини й кілька сот чл. у ряді укр. м. Пізніше постало багато ін. політ. гуртків і орг-цій, а потім і політ. партій: Бунд, РСДРП, Укр. Соц.-Дем. Спілка, УСДРП. На відміну від Росії серед Р. України існувало значно більше різноманітних нелеґальних і леґальних ідеолог. груп, друкованих органів різних соц. напрямів, ширилася евр. соц. література; тут були більше поширені ідеї анархізму, синдикалізму, утопійного соціялізму, «кооп. суспільства» та ін. течій.

Укр. роб. рух почав ширитися серед укр. Р. на поч. 20 в. у зв’язку з розвитком діяльности укр. соціял-демократів. У 1902 на Донбасі поширювано перші летючки укр. мовою, завезені з Галичини. Після 1905 постали більші групи організованого укр. Р. в Катеринославі, Києві й Полтаві. Значно краще, ніж укр. і рос. Р. на Україні, було організоване жид. Р.

За останні pp. перед першою світовою війною у зв’язку з дальшим зростанням пром-сти і збільшенням постійних кадрів Р. поступав процес оформлення роб. кляси, але його спинили воєнні події.

Розвиток воєнної індустрії спричинив збільшення кількости Р. (з 631,6 тис. у 1914 до 812,5 у 1916, у тому ч. Р. у кам’яновугільній пром-сті — з 89,1 до 237,8, в ін. ділянках гірництва з 139,0 до 389,1), при чому постійні кадри Р. зменшувалися коштом зростання випадкового і перемінного складу.

Ч. всього пролетаріяту, за сучасною сов. дефініцією, на 1917 М. Рубач обрахував на З 612 тис, у тому ч. пром. Р. (у тис.) 893, залізничників — 121, Р. міськ. ремісничої пром-сти — 230, будівельників — 300, Р. сіль. кустарної пром-сти — 444, с.-г. Р. — 1 200, домашніх слуг — 365, Р. торгівлі, міськ. транспорту тощо — 59. Враховуючи родини, пролетаріят України становив 13,1% всього населення (в Росії — 11,0%).

Від 1917. У революції 1917 — 20 на Україні участь Р. спершу виявилася у великих політ. демонстраціях і страйках та у спонтанній орг-ції проф. спілок. Перший Всеукр. Роб. З’їзд, що відбувся 24 — 26. 7. 1917 у Києві, висловив підтримку Укр. Центр. Раді і обрав Всеукр. Раду Роб. депутатів у ч. 100 осіб (70 чл. УСДРП і 30 УПСР), які увійшли до складу Центр. Ради. Другий з’їзд (26 — 27. 5. 1918), що відбувся нелеґально в Києві, висловився проти гетьманського уряду, за самостійність УНР. На таку ж позицію стали й три Всеукр. з’їзди залізничників. Всеукр. з’їзд Рад. роб., солдатських і сел. депутатів у Києві в грудні 1917, хоча й ініційований большевиками, підтримав Укр. Центр. Раду, після чого большевики скликали у Харкові свій з’їзд, на якому проголосили «владу рад» (совєтів) в УНР. Чимало Р. було чл. Трудового Конґресу. Укр. Центр. Рада III Універсалом проголосила м. ін. свободу страйків, установила 8-годинний робочий день, визнала за Р. право контролю над пром-стю. Буйно розвинулися проф. спілки, ставлення яких до большевиків було також неґативне (див. стор. 2 380 — 81), провідні діячі укр. роб. руху входили до складу укр. урядів. У процесі революції невелика політ. свідома частина пром. Р. поділилася за нац ознакою: Р.-українці, що були свідомі своєї національности, підтримували перев. УНР і партії УСДРП, УПСР, лише почасти — рос. большевиків і меншовиків; росіяни і менше свідомі укр. Р. спершу в більшості підтримували Рос. Соціял-Дем. Роб. Партію, пізніше большевиків, почасти ін. соц. партії й іноді укр.; жиди підримували свої та рос. партії, а іноді й укр.

У процесі громадянської війни і чужих інтервенцій пром-сть на Україні була зруйнована. Частина Р. намагалася забезпечити собі працю шляхом захоплення підприємств іта встановлення над ними роб. контролю (див. Націоналізація). Проте, це допомогло мало, і за 1918 — 22 на Україні чимало Р. деклясувалося, кількість Р. у цензовій пром-сті зменшилася аж на 70% (у тис): 1914 — 631,4, 1917 — 812,5, 1921 — 316,5, 1922 — 280,5, 1923 — 277,4. Щойно з 1924 їх ч. почало зростати: 1924 — 349,0, 1925 — 385,2, 1926 — 541,1, 1927 — 617,9, 1928 — 653,9.

Закріпившися при владі, большевики, щоб побороти кризу, намагалися серед Р. ввести воєнну дисципліну (див. Трудармія), але ці заходи викликали опір Р. З переходом до НЕП у 1921 вперше запроваджено страхування від безробіття. Допомогу на безробіття в УССР одержували у 1924-25 — 68 644 P., у 1927-28 — 116 829, але ч. зареєстрованих безробітних на біржах праці було у жовтні 1928 — 211 950. Плинність нефахових Р. на Україні ще довго була не меншою, ніж до революції, але у Донбасі фахових Р. бракувало. Далі був ще чималий зв’язок Р. з селом — серед шахтарів бл. 50%. Серед нових Р. — металюрґів у 1926-29 — 23,5% ще мали землю, а 8,5% також хату і двір на селі; влітку ці Р. поверталися на польові роботи на село. Проте, в кін. 1920-х pp. на Україні вже зформувалася спадкова кляса P., хоч вона ще становила лише бл. третини усіх Р.

Захопивши владу, РКП(б) розпочала політизацію P., тобто піднесення його «клясової свідомости» шляхом аґітації й пропаґанди та виділення Р. на «провідну клясу» всього суспільства, надаючи йому певних соц. привілеїв, як переважне право на вищу освіту, на партійні й урядові посади тощо. Відтоді і до другої світової війни належати до кляси Р. чи походити з неї було вигідно. Під час першої п’ятирічки і колективізації сіль. гос-ва набула поширення практика т. зв. висуванства, коли партія вибирала з-поміж Р. таких, яких вона посилала вчитися до вищих шкіл, очолювати будівництва й нові підприємства та різні органи влади (зокрема сіль.), створювати колгоспи, МТС тощо. Так, у 1933 серед секретарів сіль. райпарткомів 58% були P.; серед голів райвиконкомів — 50%. Поміж випускників вузів у 1933-37 — 44,4% були Р. або їхні діти. Поміж дир. пром. підприємств у 1936 50 — 60% становили кол. Р. Але керівна роля Р. в сов. державі й партії була і є фікцією, бо вся влада фактично належить партійним апаратчикам різного соц. походження.

У добу індустріялізації кількість Р. в УССР зростала дуже швидко, мабуть, у сер. бл. 8% на рік. Про це свідчать опубліковані ч. Р. великої пром-сти: 1. 10. 1925 — 570,6; 1. 10. 1927 — 653,8; 1. 10. 1929 — 732,8; 1. 7. 1933 — 1 015,5; 1. 9. 1939 — 1 326,9. Крім цих P., у 1927 — 28 працювало у дрібній та ремісничій пром-сті (74% її було приватною) 86 900 P., у будівництві — 100 200, на транспорті — 247 400. У великій пром-сті тоді підлітки становили 5,1%, жінки — 14,2% всіх Р. (офіц. безробіття було ліквідоване у жовтні 1930). У кін. 1937 в усій пром-сті УССР нараховувано 1 822 000 P., у 1940 (у нових кордонах — 2 206 000, в усьому нар. госп-ві — 4 578 000).

В умовах колективізації й голоду був стихійний наплив населення (особливо молоді й чоловіків) з села до пром. м. аж до часу, коли введено поліційну «приписку» у містах. Пізніше й донині міґрація з с. до м. здійснюється у значній мірі за контрактами у пляновому порядку (див. Організований набір P.). За пляном на 1941, напр., в СССР організованому вивозові за межі обл. і респ. підлягало 764 200 осіб (без родин), у тому ч. з України до ін. республік — 83 200, або 11%, з обл. РСФСР — 76%. Крім вихідців з села, важливим джерелом зростання Р. стали жінки з міст, які після 1930 мусіли йти на працю чи вчитися, бо заробітку самого чоловіка на утримання родини не вистачало. Уже 1936 жінки становили в усій пром-сті України — 30% усіх Р.

Наплив селян, а також почасти й тодішня національна політика партії призвели до того, що у 1930-их pp. P. стало перев. укр. За переписом 1926 нац. склад усіх Р. в УССР (у дужках всього населення) був такий: укр. — 41,6% (80,0), рос. — 40,65% (9,2), жиди — 10,05% (5,4), ін. — 7,8% (5,4); ч., за даними Укр. Ради профспілок (також на 1926), дещо ін.: 51,7%, 30,5%, 12,1%, 5,7%; на 1931: 59,2%, 25,2%, 10,1% і 5,5%. З усіх чл. профспілок говорили укр. мовою 32,3%, при чому цей відсоток зріс серед металюрґів з 19,1% у 1925 до 45,9% у 1931, шахтарів з 19,4% до 65,0%. Поширенню укр. мови серед Р. сприяли також ліквідація неписьменности P. і політика «українізації» шкільництва, культ.-освітніх установ, пропаґанди тощо. Але не припинявся також і наплив фахових Р. з РСФСР. Р.-українці здобували фаховий вишкіл безпосередньо при праці на зав. і фабриках або на короткотривалих курсах. Найвищого фаху Р. приїжджали з-за кордону разом з імпортованими машинами і навчали місц. Р.

Нім.-сов. війна 1941 — 45 завдала Україні важких втрат. У 1941 на сх. СССР було евакуйовано з України бл. 1 млн P., бл. 1,5 млн мобілізовано до війська; решта за нім. окупації розбрелася з зруйнованої пром-сти на села. Серед молоді, яку вивезли німці до Німеччини (див. Остарбайтер) також було чимало Р. Після війни не менше пол. всіх цих Р. на Україну не повернулися. Кількість Р. у пром-сті України зменшилася з 1 974 000 у 1940 до 950 000 у 1945, себто на 62%; у 1950 в пром-сті було 1 788 500 Р. і щойно у 1953 — 2 080 600. На відбудову нар. госп-ва України було скеровано багато Р. з Росії та ін. респ.: (напр., азербайджанці відбудовували нафтову пром-сть Галичини). Частково ці Р. пізніше повернулися на свою батьківщину, але ін., як також і чимало демобілізованих вояків, осіли на Україні. Однак, гол. джерелом поповнення Р. за весь повоєнний період були спершу жінки й селяни, пізніше молодь. Серед Р. і службовців у всьому нар. госп-ві УССР жінки становили 50% у 1945, 43% у 1950 і 50% у 1971; серед Р. пром-сти — 36% у 1947, 38% у 1950 і 45% у 1971. З 1953 різко обмежено доступ середньошкільників до вищої освіти на денних відділах (до 20 — 25% випускників) і тим скеровано молодь на виробництво, а з 1956 дозволено брати до пром-сти 15-літніх (як учнів). Середньорічне ч. Р. України у всьому нар. госп-ві за офіц. статистикою було таке (у тис):

1940 — 4 578

1945 — 3 077*

1950 — 4 971

1955 — 6 403*

1960 — 7 904

1965 — 9 746

1970 — 11 602

1971 — 11 968

* Обраховано на підставі заг. ч. Р. і службовців.

Офіц. статистика Р. є незадовільна. З поч. 1920-их pp. не публікуються бюджети родин Р. Довгі рр. публікувалися ч. Р. і службовців лише разом. До Р. включають також сезонових і тимчасових Р. та тих, що тимчасово не працюють.

Після воєнних втрат зростання ч. Р. на Україні було повільне (в сер. 293 300 на рік між 1950 — 60), пізніше було збільшене міґраційною політикою (369 800 між 1960 — 70) з с. до м. та з-поза меж України, за останні роки знову сповільнилося. Після грошової реформи 1947, кількакратним зниженням цін на споживчі товари, а у 1960-их pp. значним підвищенням зарплатні, помітно поліпшено життєвий рівень Р. у м. порівняно з с. і тим збільшено заохочення сіль. молоді міґрувати до м.; бажання набути освіту й фах також діяло у цьому напрямі. 1968 з-поміж тих, що кінчали сер. школу у с. України, 44% пішли далі вчитися до м., 20% стали відразу P., решта залишилася на с.

У 1960-их pp. уряд СССР посилив безпосередні т. зв. плянові форми переміщення P., у тому ч. й через систему організованого набору P.; за контрактами скеровано Р. з України до Росії й Сер. Азії, а з Росії на Україну, посилилася й спонтанна міґрація (геогр. напрями її приблизно ті самі). Так, новобудови в Сибіру наймають Р. на Україні, даючи їм подвійну платню, а селян з Центру контрактують на Донбас і до великих укр. м., особливо на сезонові роботи на будівництві, до харч. пром-сти, у радгоспи (у них у 1970 було 160 000 сезонових P.). Усі ці міґраційні процеси партія здійснює для вимішування населення з метою посилення; денаціоналізації нац. (республік і їх русифікації.

Балянс міжресп. руху людности за 1959 — 70 був додатнім; на кожних 100 вибулих з України — прибуло 120; протягом цього періоду переселилося на Україну бл. 370 000 Р. з родинами, серед них багато росіян. Це явище неґативне й ) соц.-екон. погляду, бо наявне й без того на Україні приховане безробіття в наслідок наплину росіян ще побільшується. Незатруднених працездатних в УССР на 1970 було 2 200 000 (8%); за переписом 1959, серед чоловіків віком 20 — 29 pp. — 8,9%, 30 — 39 pp. — 5,1%, 40 — 49 pp. — 7,2%; Відповідно жінок — 23,9%, 27,9% і 33,4%. Це перев. мешканці невеликих м. і с. м. т., а також селяни, особливо на Правобережжі та в Зах. Україні, хоча й на Донбасі у родинах Р. 30% працездатних не працювало поза домом (1969). Крім того, чимало P., зайнятих у пром-сті УССР, є фактично зайвими (за деякими обчисленнями 1969 — 10 — 15%). За цих умов тривалий наплив росіян на Україну гальмує затруднення місцевого населення і знижує його життєвий рівень. З погляду політ. це є одним з виявів нац. дискримінації українців.

Плинність Р. у межах України у 1970 становила 31 — 32%. Більше пол. цих Р. кидали працю з власного бажання, при чому понад пол. їх становить молодь. За причину 23% подали незадовільні житлові умови та 34% недостатню платню. Найбільша [плинність є серед шахтарів та гірників, у харч. пром-сті (59%) і навіть у машинобудуванні (28%); на Донбасі і Дніпропетровщині, а також у Києві, Одесі, Львові, Харкові. У бюрах для працевлаштування у 1969 будо зареєстровано понад 850 000 осіб, які шукали праці. Жадної допомоги на безробіття ніхто не одержує, бо офіц. безробіття не існує. Особливо в критичній ситуації опинилася за останній час міська молодь, серед якої безробіття часто сягає 20%. Разом P., що не мали праці, та сезонові становили у 1967 — 69 понад 2 млн. Усіх Р. (включно з радгоспними) в УССР у 1959 нараховувалося (з родинами) 17 123 106, у тому ч. 28,3% на селі. Їхнє розміщення таке:

Екон. р-ни

у% до всіх Р. УССР

у % до всього населення р-ну

Півд.-Зах.

53,5%

55,3%

Донецько-Придніпровський

33,9%

28,6%

Південний

12,6%

42,6%

Найбільше Р. було у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській та Харківській обл. З-поміж пром. Р. бл. 20% доїжджало на працю з-поза м.

Середньорічна кількість Р. по галузях нар. госп-ва така (у тис. і в дужках — у %):


1940

1960

1971

Промисловість

2 206 (48,2)

3 541 (45,0)

5 206 (43,5)

Транспорт і зв’язок

545 (11,9)

923 (11,6)

1393 (11,6)

Будівництво

296 ( 6,5)

929 (11,7)

1 384 (11,6)

Сільське гос-во

459 (10,0)

868 (10,9)

1 089 ( 9,1)

Обслуга

1 072 (23,4)

1 643 (20,8)

2 898 (24,2)

Разом

4 578 (100,0)

7 904(100,0)

11 968 (100,0)

Питома вага Р. пром-сти і сіль. госп-ва за останні два десятиліття почала дещо зменшуватися, а обслуги вростати — явище, що спостерігається в усіх екон. розвинутих країнах. Тепер зникає цілий ряд старих професій Р. (напр., ковалі, залізничники-стрілочники і кочегари, гірники-забійники й кріпильники тощо), натомість з’являються нові професії (оператори машин-автоматів, кібернетичних машин тощо), а швидко розростаються деякі вже існуючі (техніки, креслярі, пілоти, медичні й наукові техніки тощо).

В умовах сучасного наук.-техн. проґресу постійне підвищення освіти й кваліфікації Р. стає конечним. На ділі в УССР (як у всьому СССР) рівень заг. освіти Р. помітно піднявся (Р. з освітою нижче 7 — 8 кляс становили 1939 бл. 75%, 1959 — 40%, 1970 — 20%), проте, стан проф.-техн. та спеціяльної сер. освіти в цілому ще незадовільний. Піднесення заг. освіти серед P., а також те, що понад 40% їх становить молодь (сер. вік Р. тепер 35 pp.), надає сучасному Р. характеристичних соц.-культ. рис. Типовий Р. нині багато читає, навчається на різних вечірніх курсах, хоче піднести свій життєвий рівень.

Незадовільне забезпечення відпочинку та культ. потреб, а також невдоволення матеріяльним достатком і працею спричинює деморалізацію частини Р. Крім частого залишення праці й шукання кращої, масовим явищем є крадіжки на роботі, порушення дисципліни, хуліганство, пиятика. Порушників трудової дисципліни (не звільнених, а лише штрафованих) у пром-сті України було 1969 — 9,1% всіх P., а звільнених — 59 200. Упродовж 1961 — 71 на одного Р. в пром-сті понад передбачені, законом відпустки було втрачено 15 — 16 робочих днів на рік, у тому ч. 83% — по хворобі, 14% — з дозволу адміністрації й 3% — прогули. До витверезників за цей період потрапляло в сер. бл. 1 млн осіб на рік, значне ч. стає хронічними алькоголіками.

Безнастанну й одноманітну партійну пропаґанду, спрямовану на підвищення продуктивности праці, орг-цію соцзмагання тощо, Р. сприймає пасивно, обмежується формальним схваленням партійних постанов, за яким криється політ. байдужість. Серед молодих Р. «гром. обов’язки» партії й комсомолу виконували 54 — 59%, та й то гол. ч. коли йшлося про «народний контроль» торгівлі (проти спекуляції, розкрадання), садження дерев у парках тощо. Деяке зацікавлення викликають виробничі наради та профспілкові збори, коли обговорюються питання матеріяльного забезпечення й орг-ції праці. Партія не користується популярністю поміж P., але в окремих випадках їй вдаєтьсл настроювати частину p., напр., проти селян (за високі ціни на базарі), опозиційної інтеліґенції («антисовєтчиків», «націоналістів», «сіоністів»), закордонних «ворогів», що «хочуть війни», тощо. Р. воліли б мати голос у рішеннях адміністрації, але це на практиці дуже обмежене. За останні роки подекуди виникали страйки P., але влада або швидко й нещадно задушує їх, або, боячися поширення й розголосу страйку, йде на поступки, щоб потім їх уневажнити, а ініціяторів страйку покарати.

Офіц. статистика нац. складу Р. не публікується. За деякими обчисленнями, Р. в УССР 1959 становили 34,0% всіх українців (1939 — 29,3%), тобто Р. укр. національности було 10 934 000 (63,8% заг. числа). За нашими приблизними обчисленнями — 53 — 59% всіх пром. і транспортових Р. на Україні вважали своєю рідною мовою укр. як у 1959, так і у 1970, а володіло укр. мовою 1970 не менше 63% всіх Р.

При зростанні питомої ваги українців серед Р. УССР (що є наслідком міґрації з села і природного приросту міськ. населення) вживання укр. мови в м. зменшується, натомість її коштом зростає вживання рос. мови, що спричинене русифікацією проф.-техн. шкіл, преси тощо і напливом міґрантів з Росії та вживання рос. мови серед нац. меншостей. Рос. моза і рос. елемент є також панівним в адміністрації великих підприємств та в госп. установах.

Русифікація укр. Р. не означає, що вони перетворюються на нац. свідомих росіян, вони скоріше стають «місц.», «сов. людьми», як правило, не високої культури. Так само й рос. P., нар. на Україні, не тотожні в культ. й психологічному відношенні до справжніх нац. росіян; багато з них володіє укр. мовою, їхні соц.-екон. інтереси цілком місц.

На збереження укр. нац. свідомости серед Р. на Україні впливає те, що за повоєнний час на Центр. і Сх. Землі наплило чимало молодих Р. українців з Зах. України, а також соц.-екон, конкуренція, дискримінація з боку рос. шовіністів, пророс. нац. політика партії, суперечливість офіц. пропаґанди, як і тимчасові міґрації укр. Р. до Росії, Сибіру, Казахстану тощо, де вони почувають себе в нац. чужому оточенні.

Наук. соціологічних студій про укр. Р. немає, або їх наслідки (за останній час в УССР) мало публікуються з уваги на їх політ. значення. Більше опрацьована історія P., але ця література має описовий і пропаґандивний, а не аналітичний характер.

Матеріяльне, соц.-політ. і правне становище Р. у сов. умовах незрівняно гірше, ніж у розвинених країнах Заходу. Вони позбавлені права страйків і взагалі права в будь-якій формі відстоювати свої інтереси перед працедавцем, яким є держава. Щоправда, Р. зобов’язані бути чл. профспілок, але ці останні стоять на сторожі інтересів держави і партії, а не трудящих (див. Професійні спілки). Про житлові умови Р. до 1956 див. Житлова проблема. За наступні pp. навколо великих м. розрослися робітничі поселення «супутники», а також розгорнено індивідуальне житлове будівництво на приватній базі. Наслідком цього є деяке покращення житлових умов. За офіц. статистикою пересічна житлова площа міського мешкання (вона вища від пересічної для Р.) на 1963 становила 11,4 млн м² (1917 — 7,1, 1956 — 4,9); за цими ж даними, у 1961 — 65 введено в дію в м. 67,5 м² житлової площі, у 1966 — 70 — 70 млн м². Але мешканєві умови й далі незадовільні і далеко гірші від побутових умов Р. розвинених капіталістичних країн; і далі ще є типовим явищем однокімнатне помешкання на робітничу родину із спільною для кількох родин кухнею.

Про довжину робочого дня, оплату й охорону праці див. Праця.

На Зах. Україні до 1939. На укр. землях в Австро-Угорщині капіталізм й індустріялізація розвивалися спізнено й повільно, не зважаючи на раннє скасування панщини і побудову залізниць. Щойно на поч. 20 в. промсть на Зах. Україні, тол. в Галичині, почала зростати (у великій мірі завдяки припливу чужинецького капіталу до нафтової пром-сти), однак вона відставала від Центр. і Сх. Земель. Назагал Зах. Україна була бідною, аґрарно перенаселеною країною з слабою пром-стю (гол. нафтова, харч., деревообробна) з невеликими зав. (див. ЕУ 1, стор. 1 037 і 1 084 та ЕУ 2, стор. 348 — 49). Тому ч. Р. було незначне і зростало повільно. Зміни в ч. всіх найманих Р. у Сх. Галичині в пром-сті, будівництві, транспорті й торгівлі (без поденних, сезонових та с.-г. Р.) такі (у тис): 1869 — 66,1, 1871 — 71,3, 1902 — 75,0 (на Закарпатті бл. 7,0, на Буковині бл. 6,0); ч. всіх постійних Р. у нар. госп-ві (без сіль госп-ва) на 1900 — 113 тис. Ч. Р. у Сх. Галичині, які працювали в обробній пром-сті на зав., що мали 20 і більше Р. (у тис): 1890 — 15, 1902 — 26, 1910 — 36, 1914 — понад 40. Найбільші скупчення пром. і будів. Р. на 1910 такі: в Галичині — Львів (18 тис. P.), Борислав, Дрогобич, далі — Стрий, Станиславів, Перемишль, Сянік; на Буковині — Чернівці; на Закарпатті — Ужгород, Мукачів, Берегово та ін.

Крім постійних P., багато було поденних і сезонових, які не поривали зв’язків з селом (напр., у нафтовій пром-сті працювало 4 000 постійних і 10 000 сезонових P.; відповідні ч. для Львова — 2 500 і 5 000). Безземельні й малоземельні селяни працювали як поденні Р. на панських фільварках, більше на сезонових — рільничих і ліс. роботах; бл. 75 000 (пересічні річні за 1907 — 12) виїздило на сезонові (гол. с.-г.) роботи до Німеччини (гол. до Пруссії), також до Чехії, Данії, Румунії. Великий відсоток сіль. населення на Зах. Україні не знаходив праці на місці й еміґрував назавжди за океан (за 1890 — 1913 pp. 700 — 800 000 українців; див. Еміґрація). Разом з цим до м. і пром-сти — гол. до Львова й Борислава — припливали чужинці, не лише кваліфіковані фахівці (перев. німці), але й поль. Р. з Зах. Галичини; цьому сприяла політика поль. адміністрації. Це й було однією з причин, що українці серед Р. становили меншість: у 1900 поміж усіх постійних Р. — 13% (за ін. даними лише 14,7%); поляки — 56%, жиди — 24,5%. На Закарпатті українці серед Р. становили бл. 20%. Ч. українців-Р. у Галичині, зайнятих постійно в пром.-сті й торгівлі, можна рахувати на бл. 20 000 у 1900 і на 30 — 40 000 у 1913. Найбільший відсоток українці становили серед Р. у Сх. Галичині в залізничних майстернях (бл. 40%), у будів., гірничій, добувній пром-сті (по 24%); майже 100% серед сезонових ліс. Р. На Закарпатті в ліс., лісообробній і соляній пром-сті, на Буковині в ліс. і харч.

Серед Р. у Сх. Галичині 1900 жінки становили 9% (у 1860-70-их pp. — 20%), діти й молодь до 20 pp. — 30% (P. у віці до 30 pp. аж 62%). На підставі закону від 8. 3. 1885 робочий день тривав 11 год., насправді ще 1897 — перев. 12 год. і тільки після страйку 1905 здебільша — 11 год.; він був різний для різних професій. Зарплатня Р. була незадовільна і не вистачала навіть на дуже скромний прожиток. Вона була вдвічі нижча, ніж в Австрії й в Чехії, а в укр. Галичині нижча, ніж у поль. За урядовими даними, пересічну денну платню пром. Р. в усій Галичині (1901) обраховують на 1,66 корон (у нафтовій — 2,20, у деревообробній — 1,62, на гуральнях 1,26 і т. д.); значно нижчою була зарплатня сіль. P., зокрема сезонових; великі різниці були між платнею кваліфікованих і некваліфікованих Р. Цю мізерну платню зменшували нереґулярні виплати (подекуди бонами до фабричної крамниці), штрафи, часті безробіття. На поч. 20 в. зарплатня Р. у пром-сті Зах. України піднеслася, гол. завдяки страйкам профспілок, і була у 2,3 рази вища, ніж на Сх. Україні; проте кошти прожитку на Зах. Україні були вищі. Порівняльна структура місячного бюджету витрат сер. родини Р. у Львові й Харкові була така (1 карб. = 2,53 корон) у 1910:


у Львові

у Харкові

Разом витрат

110 корон

18,1 карб.

у тому ч.:

харчування


45,4%


56,9%

помешкання

31,8%

14,2%

ін. потреби

22,8%

28,9%

Житлові умови Р. на Зах. Україні були такі ж важкі, як і на Сх. і Центр. Землях, найгірші в Бориславському р-ні, але й у Львові на поч. 20 в. 19% жило у підвалах, 48% не мало ліжок. Багато P., зокрема сезонових, не мало постійного приміщення, Соц. забезпечення й охорона праці були кращі, ніж на Центр. і Сх. Землях, але далеко не задовільні.

За покращення важкої долі Р. дбали професійні спілки (див. стор. 2 381), які почали виникати з 1869, мали значення й страйки (зокрема у 1895, 1899 і 1905 — 06 pp. та великий аґрарний страйк укр. с.-г. Р. у 1902), організовані, на відміну від укр. земель у Рос. Імперії, профспілками і політ. партіями.

Роб. рух на Зах. Україні, зокрема серед укр. P., розвинувся щойно у 1390-их pp., хоч уже 1817 у Львові виникла перша на всій Україні орг-ція Р.-друкарів (її чл. були перев. поляки). Перша робітнича газ. «Праця» (виходила поль. мовою) була заснована 1878 українцем Й. Данилюком при співпраці серед ін. І. Франка й М. Павлика. Нечисленні укр. роб. і соц. діячі співпрацювали з Соціял-Дем. Партією Австрії, складовою частиною якої була формально Гал. Партія Соціял-Демократів (з 1897 — Соціял-Дем. Партія Галичини), що постала 1892 у Львові. У 1899 ця партія поділилася на поль. і укр. (див. Укр. Соціял-Демократична ПартіяУСДП) соц.-дем. партії, 1905 постала й окрема жид. соц.-дем. партія. Укр. P., гол. залізничники, належали до УСДП, менше — до Укр. Радикальної Партії; на Буковині до УСДП.

У 1918 — 20 політ. свідомі укр. і поль. Р. стали по боці своїх новопосталих держав. Укр. P., особливо залізничники, активно боролися за ЗУНР-УНР; їхні представники входили до, складу Укр. Нац. Ради та урядів обох укр. держав.

Укр. землі, що в 1920 — 39 входили до складу Польщі, Чехо-Словаччини і Румунії, були далі екон. недорозвиненими, аґрарно перенаселеними країнами, слабо індустріялізованими (див. стор. 309, 349, 725). Для укр. населення в Галичині й на Волині екон. відносини навіть погіршилися, бо, крім зменшення еміґрації за океан, тут припливали поль. колоністи, українців майже не брали на працю в пром-сті, а індустріялізація, яку провадила Польща на своїх корінних землях («Польща А»), не заторкнула укр. земель («Польща Б.»). Дві госп. кризи 1921 — 23 і 1929 — 33 pp. вдарили Зах. Україну й Закарпаття значно сильніше, ніж центр Польщі і Чехо-Словаччину. Тому ч. пром. Р. в Галичині й на Волині (без транспортових і будів. P., ремісників, обслуги і безробітних) мінялися за приблизними підрахунками на підставі офіц. статистики так (у тис): 1913 — 210, 1925 — 147, 1928 — 221, 1931 — 123, 1932 — 123, 1934 — 141, 1936 — 163, 1938 — 201, 1939 — 219. Одночасно росло ч. безробітних; за офіц. даними (особи, які одержували допомогу) в Галичині й на Волині — з 11 200 осіб у 1923 до 33 000 у 1937, фактично далеко більше. На Закарпатті під час кризи було офіц. 22 000 безробітних, на Буковині приблизно 25 — 30 000.

За переписом 1931, у Галичині й на Волині було таке ч. Р. (у тис.): пром. 393,7, с.-г. — 341,4. Разом з с.-г. P., ремісниками і тими, що не були затруднені, а також з Р. Закарпаття й Буковини все Р. Зах. України (в кордонах 1945) у 1930 — 31 становило бл. 1 260 000 (15% всього населення).

Роб. кляса Зах. України поповнювалася дітьми Р. і ремісниками та у незначній мірі селянами, що працювали парев. на укр. підприємствах, але їх ч. було незначне. Плинність поміж пром. Р. була велика: 1936 в Галичині 45%, на Волині 68%. Найбільше кадрових Р. працювало в залізничих майстернях, нафтовій і деревообробній пром-сті; великий відсоток Р. ще не порвав остаточно з сіль. госп-вом. Зокрема серед укр. Р. було відносно мало постійних і спадкових.

Як до 1914, так і в 1920 — 30-их pp. нац. склад Р. на Зах. Україні був строкатий, хоч відсоток укр. Р. збільшився. За переписом 1931 нац. склад Р. (без Р. у сіль. госп-ві) у трьох гал. (разом з поль. частиною Львівського) і Волинському воєводствах був такий (за українців вважаємо гр.-кат. і правос., за поляків рим.-кат., за жидів осіб Мойсеевої віри):


у тис.

у %

Українці

Поляки

Жиди

Інші

134,3

192,0

59,9

7,5

34,1

48,8

15,2

1,9

Разом

393,7

100,0

Серед Р. с.-г. припадало у тис: на українців 204,6 (61,8%) поляків 116,5 (35,2%), жидів 4,1 (1,2%), ін. 6,2 (1,8%). Українці переважали також у ліс. пром-сті, більший відсоток становили у будів., нафтовій, на цегельнях.

Час праці Р. (крім. с.-г.) — 48 — 56 год. на тиждень, з 1936 — 48 годин; відпустка — 8 — 15 днів на рік. Трудові спори між Р. і працедавцями мали вирішувати суди праці, декрет 1933 ввів колективні договори праці. У Польщі була свобода страйків (обмежена в 1938).

Проф. рух у Польщі буйно розвинувся у 1920-их pp., але: після 1929 його значення було обмежене. Українці в ньому ролі не відогравали (див. стор. 2 382).

Більшість Р. Зах. України жила досить злиденно. У 1928, що був найкращим p., тижневий дохід родини Р. становив 45 золотих. Під час кризи 1929 — 33 — реальна зарплатня пром. Р. на Зах. Україні впала на 45% і навіть у 1939 становила лише 90% рівня 1913; реальна зарплатня в «Польщі В» була завжди на 15 — 20% нижча, ніж у «Польщі А». У сіль. госп-ві Р. заробляв 1/2 того, що в пром-сті. Однак, за нашими приблизними підрахунками, життєвий рівень Р. у Львові в 1939 був на 20% вищий, ніж Р. у Києві. На підставі офіц. даних; структура видатків місячного бюджету родини Р. виглядала приблизно так:


Львів 1938

Київ 1939

Разом витрат

у тому ч.

291 золотих

377 карб.

Харчування

Помешкання

Одяг і взуття

Прямі податки тощо

Ін. потреби

58,0%

12,2

16,9

5,2

7,7

55,3%

7,9

14,7

19,2

2,9

Весь час існувала скрутна нестача житла Соц. забезпечення Р. стояло вище, ніж до 1914. У випадку хвороби пов. каси хворих (вони виникли ще у 1880-их pp.) давали чл. безкоштовну лікарську допомогу впродовж 20 тижнів і 40 — 60% зарплатні; їхні кошти на 2/3 утримували P., на 1/3 — працедавці. Існував держ. інспекторат праці, що наглядав за правами P., безпекою праці тощо, але не дуже пильно.

Політ. активними серед укр. Р. були гол. УСДП і УСРП, невеликі були впливи «Сельробу», КПЗУ і ОУН. На Закарпатті Р. було під впливом соц.-дем. і ком. партій (більшість з них становили жиди й угорці); на Буковині — УСДП, а після її ліквідації — ком. чужинецьких нелеґальних орг-цій.

Література: Русов С. Донецкие углекопы. ж. Вестник Европы. ч. VI. П. 1886; Гехтер М. До історії робочої кляси на Україні рос. Студії з поля суспільних наук і статистики, ч. І. Л. 1909; Порш М. Робітництво України: нарис по статистиці праці. ЗНТК. X — XII. К. 1912 — 13; Левинський В. Нариси розвитку роб. руху в Галичині. К. 1914; Равич-Черкаський М. Роб. орг-ції на Україні, ж. Червоний Шлях, ч. 8. Х. 1923; Балабанов М. К истории рабочего движения на Украине. X. 1925; Пажитнов К. Очерки по истории рабочего класса на Украине. Х. 1927; Слабченко М. До методології історії роб. кляси. ж. Червоний Шлях, ч. 5. X. 1927; Садовський В. Праця в УССР. Праці Укр. Наук. Ін-ту. т. VII. В. 1932; УНГО УСРР. Праця в УСРР. Статистичний зб. К. 1937; GUS R. P. Statystyka przemysłowa za 1937 r. В. 1938; GUS R. P. Statystyka pracy. 1931; z. І. В 1938; Нестеренко А. Очерки истории промышленности и положення пролетариата Украины. М. 1954; Гуржій І. Зародження роб. кляси України. К. 1958; Яцкевич Е. Становище роб. кляси Галичини в період капіталізму. К. 1958; Кравець М. Нариси роб. руху в Зах. Україні в 1921 — 1939 pp. К. 1950; Фіґоль Д. До історії побуту робітників Львова в кін. XIX — на поч. XX ст. Матеріяли з етнографії та мистецтвознавства, ч. IV. К. 1959; Становище робітників Львова Документи та матеріяли. Л. 1961; Развитие рабочего класса в национальных республиках СССР. Сборник статтей. М. 1962; Лось Ф. Роб. кляса України в 1907 — 1913 pp. K. 1962; Слуцкий А. Рабочий класс Украины в борьбе за создание фундаменте социалистической экономики. К. 1963; Потолов С. Рабочие Донбасса в XIX веке. П. 1963; Лугова О. Сіль.-госп. пролетаріят Півдня України в період капіталізму. К. 1965; Гошко Ю. Гром. побут робітників Зах. України (1920 — 1939). К. 1967; АН УРСР. Ін-т історії. Історія роб. кляси УРСР. 2 тт. К. 1967; ЦСУ СССР. Труд в СССР. Статистический сборник. М. 1968; Епштейн А. Робітники України в боротьбі за створення матеріяльно-техн. бази соціялізму (1928 — 1932). Х. 1968; Макаєв В. Роб. кляса Галичини в останній третині XIX ст. Л. 1988; Кирьянов Ю. Рабочие Юга России. М. 1971; Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry. Мюнхен, 1971; Landau Z., Tomaszewski J. Robotnicy przemysłowi w Polsce: materialne warunki bytu 1918 — 1939. В. 1971; Lewytzkyj B. Politische Opposition in der Sowjetunion 1960 — 1972. Мюнхен 1972; Кізченко В. Культ.-осв. рівень роб. кляси України напередодні революції 1905 — 1907 pp. К. 1972; Гордієнко Л. Про ліквідацію безробіття в УРСР (1921 — 1930). Укр Іст. Журнал, ч. 9. к. 1973.

В. Голубничий


«Робітниця», ком., ілюстрований двотижневик, орган жін. секції Т-ва Укр. Роб.-Фармерського Дому, виходив у Вінніпезі 1924 — 37; ред. М. Ірчан (1924 — 29), М. Ленартович (1929 — 33), П. Прокопчак. Містила серед ін. твори письм. України і робітників-письм. Канади і ЗДА; мала дитячу сторінку.


«Робітнича Газета», щоденник, орган УСДРП, виходив (з перервами) з 30. 3. 1917 до 1919, спершу в Києві, пізніше у Вінниці й Кам’янці Подільському; гол. ред. В. Винниченко, у 1919 — І. Мазепа.


«Робітнича Газета», виходить у Києві з 1957, 6 раз на тиждень укр. та рос. («Рабочая Газета») мовами як орган ЦК КПУ. Наклад укр. вид. (1965) 78 000, рос. — 121 000; заг. наклад обох вид. (1970) — 300 000. До 31. 12. 1962 газ. була органом Укр. Респ. Ради Профспілок. Відтоді окремої профспілкової газ. в УССР нема і на її території поширюється всесоюзна профспілкова газ. «Труд».


«Робітнича газета Пролетар», масовий щоденник, орган Всеукр. Ради Профспілок, з 1930 ЦК КП(б)У і Всеукр. Ради Профспілок, виходила у Харкові 1926 — 32, до 1928 з додатками: «Індустріялізація, раціоналізація, винахідництво», «По світах», «Фізкульт», «Фото-кіно», «Що читати», «Терпуг»; містила також літ. твори. «Р. г. П.» була партійним офіціозом, призначеним гол. для роб. читача. Ред. Б. Ліфшиць.


«Робітнича Освіта», місячник, орган Центр. Ради Робітників Освіти при Нар. Комісаріяті Освіти УРСР, виходив у Харкові 1927 — 32.


«Робітниче Слово», двотижневик, орган соц. фракції УСДП, виходив у Торонто 1915 — 18 (до 1916 як місячник д. н. «Свідома Сила»); видавецьі і ред. І. Стефаніцький; співр. Г. Мак, Д. Бориско, П. Крат. «P. C.» було деякий час в опозиції до газ. «Робочий Народ» і підтримувало соц. самостійницькі партії на Україні; видавало чимало соц. пропаґандивних брошур. Заборонене урядом Канади.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.