[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3159-3166.]

Попередня     Головна     Наступна





Текстильна промисловість, одна з найстаріших галузей легкої пром-сти, що переробляє рослинну (бавовна, льон, коноплі, джут, кенаф, рамі) і тваринну (вовна, природний шовк) сировину та хем. і синтетичні волокна на тканини, неткані матеріяли, мішкові та мотузяні вироби й ін. До Т. п. належать: бавовняна, ватна, вовняна, конопле-джутова, льонарська, текстильно-ґалянтерійна, трикотажна, шовкова та ін., як також пром-сть первинної переробки льону та ін. луб’яних культур, виробництво рибальських сітей, фільтрувальних матеріялів тощо.

До 17 в. Доморобне виробництво тканин було поширене на укр. землях від неоліту. За Київ. держави воно відокремилося у. м. в окреме ремесло і набуло деякої диференціяції. Значним осередком ткацького ремесла і торгівлі тканинами був Київ. куди привозили ірано-візант. шовкові і золототкані матерії та суконні вироби з Зах. Европи. Військ. потреби княжих дружин впливали на поширення виробництва парусного полотна, шатер, теплого вовняного одягу тощо.

Після тат. наїздів і занепаду Києва осередком текстильного (текст.) виробництва стали м. Галичини і Волині, особливо Львів; у 16 — 17 вв. також Луцьке, Крем’янець, Володимир Волинський й ін., з сер. 17 в. і м Лівобережжя. З заснуванням цехів, техніка виробництва тканин значно удосконалюється (серед ін. сукно виготовлялося при допомозі фолюшів — великих ступ для збивання сукна, що ставилися на водяних млинах); разом з тим почалася деяка спеціялізація виробництва.

Гетьманський уряд підтримував розвиток текст. виробництва (серед ін. для військ. цілей — сукно, вітрила) і охороняв його митною політикою (див. Мито). У 18 в. у зв’язку з поступовим послабленням автономії гетьманської держави на текст, виробництво на Україні чимраз більший вплив мала меркантилістична політика царського уряду, реґляментація виробництва, його розбудова (гол. в центр. р-нах Росії) для військ. потреб (сукно для армії), скуп текстилю державою; вона й мала власні текст. зав. та вівчарські зав.-ферми. На Ізоляцію укр. текст. ринку впливала заборона вивозити за кордони Рос. Імперії тканини з льону і конопель (1714), вовни і вовняного прядива (1720) і ввозу (1721) полотна, шовкових матерій, панчішних виробів тощо. Разом з тим моск. підприємства скуповували за дешеву ціну укр. прядиво і вовну та перепродували їх у Москву або за кордон по дорожчих цінах. 1757 скасовано митний кордон між Україною і Росією. Тариф 1822 остаточно забезпечив рос. текст. продукції монопольне становище на Україні, а з 1830 запроваджено також і спеціяльне мито на поль. суконні вироби.

З кін. 17 в. панівною формою текст. виробництва на Україні стає мануфактура (ман.). Вона виступала у двох видах: поміщицької (також вотчинна — посесійна або кріпосницька), яка будувалася на безплатній праці кріпаків, і купецької (капіталістичної) з найманими робітниками. Власниками текст. ман. були коз. старшина, рос. і поль. поміщики та купці (перев. росіяни), а також держава. Текст. ман. (на Україні майже виключно суконні) нараховували від 15 (це були властиво ремісничо-кустарні верстати) до 1000 робітників. На великих ман. процес праці був досить диференційований.

До перших більших текст. ман. на Україні належали Глушківська (б. Путивля), заснована 1719, одна з найбільших в Рос. Імперії (1797 виробляла 145,4 тис. м сукна, ч. робітників 9 478) та (з 1722) Ряшківська (на території Прилуцького полку) — обидві посесійні. У кін. 18 в. на Україні було 12 суконних ман., які продукували 216,6 тис. м сукна (у тому ч. на Лівобережжя припадало 85,6%), що становило 14% продукції усієї Рос. Імперії. Майже всю продукцію з поміщицьких ман. закуповувала держава; купецькі орієнтувалися на вільний ринок. Суконна ман. була пов’язана з зростанням вівчарства; але лише частину вовни перероблювано на Україні, більшість (особливо з півд. України, де майже не було суконних ман.) експортовано до Росії. Ч. підприємств (а) і продукції (у тис. м — б) видно з табл. (числа приблизні) :

Рік

1797

1814

1848

1859

а)

б)

12

217

42

293

76

1 190

160

1 256

1859 на суконних ман. працювало 15 370 робітників; вартість виробництва — 3,1 млн карб. Попри зростання продукції на Україні її уділ у Рос. Імперії зменшився у 1859 до 12% (робітників — 20%). Геогр. розміщення суконних ман. зазнало змін. Спершу вони були скупчені на Лівобережжі, на поч. 19 в. поширилися й на Правобережжя (особливо на Волинь; це були численні, але малі підприємства). У сер. 19 в. на Поділля й Волинь припадало 69% усіх суконних ман. України, але вони давали лише 26% продукції; відсотки для Чернігівщини 9,6 і 25,8%, для Київщини — 5,0 і 17,8’/л. Слабо була розвинена ман. на Півд. Україні, бо там було мало кріпаків і вигідніше було продавати вовну фабрикам. До сер. 19 в. на Україні переважали поміщицькі ман. (1848 — 64,6% продукції України).

У 1850 — 60-их pp. у Т. п. України відбулися далекосяжні зміни, бо через скасування кріпацтва, поміщицька ман. втратила свою базу (1860 її уділ становив ще 47%) і незабаром майже перестала існувати; разом з пром. переворотом і повільним (з 1830-их pp.), але постійним введенням машинної техніки ман. виробництво перетворювалося на фабричне. Ч. суконних підприємств зазнало зменшення: з 172 у 1859 до 51 у 1900, ч. робітників з 15 400 до 4 460 (для порівняння в Рос. Імперії: 864 і 588 підприємств, 123 400 і 95 000 робітників). Про концентрацію виробництва свідчить факт, що 1860 на Клинці (півн. Чернігівщина) припадало 47,5% виробництва сукна України і 92% купецьких ман. (тоді зав. в Клинцях були здебільша механізовані).

Ін. галузі Т. п. (полотняна, шовкова) мали на Україні підрядне значення. Виробництво бавовняних тканин, яке посіло в Росії перше місце, на Україні не існувало.

У другій пол.19 — на поч. 20 в. Т. п. зазнала ще більшого занепаду, хоч Україна мала всі дані для її розвитку: чимало сировини (вовна, льон, коноплі) і корисне геогр. положення для імпорту ін. (бавовна, джут), багато рук до праці і місц. ринок збуту. Причиною цього була колоніяльна політика Росії, що хотіла мати на Україні ринок збуту для своєї Т. п. З різних видів Т. п. на Україні майже цілком не було бавовняної і шовкової, дуже слабо була розвинена льонарська і конопляна (дрібні, майже кустарні промисли), слабо (3,4% всерос. продукції) вовняна (перев. вовномийні зав.) та були невеликі суконні фабрики в р-ні Дунаївців на Поділлі (великі суконні зав. на півн. Чернігівщині в м. Клинцях лежали вже за межами укр. суцільної нац. території), краще була розвинена конопле-джутова пром-сть (бл. 20% всерос), що постала з кін. 19 в.

1914 на Україні було всього 6 більших текст. підприємств: дві вовномийки і мішечний зав. у Харкові, один мішечно-канатний зав. і джутова фабрика в Одесі та Луганський зав. пресового сукна для олієнь; всі вони давали ледве 0,6% виробництва всієї пром-сти України; ч. робітників — 14 800 (4% всіх зайнятих у пром-сті України). Уділ Т. п. становив ледве 1% всерос., і тому Україна була змушена покривати свій попит імпортом текст, виробів: 1910 — 13 щороку на 188,6 млн карб. (40,4% всього імпорту) — майже повнотою з ін. частин Рос. Імперії (бавовняні і льняні вироби з Росії, вовняні перев. з Поль. королівства), лише за 0,7 млн карб. з-поза її кордонів.

1914 — 40 pp. Під час першої світової війни на Україну перенесено деякі дрібні підприємства Т. п. з Росії і Польщі. Після 1917 Т. п. занепала — 1920 дала 28,9% продукції 1915, але й ця продукція була перев. призначена на потреби армії; тоді й за т. зв. воєнного комунізму укр. населення рятувалося домашніми промислами. До покращення дійшло за НЕП-у: бл. 65% дрібніших зав. віддано під оренду приватному капіталові, відремонтовано ряд старих, збудовано деякі нові. У 1927 — 28 гуртова продукція Т. п. України досягла в цінах 1926 — 27 — 62,2 млн карб.

За довоєнних п’ятирічок на Україні створено ряд нових галузів Т. п.: трикотажну (фабрики в Одесі, Харкові, Києві) і первинної обробки луб’яних культур (9 зав. в Одеській, Миколаївській і Дніпропетровській обл.) та реконструйовано і поширено ін. (зокрема вовняну).

Вартість продукції Т. п. зросла з 34,6 млн карб. у 1913 до 69,2 млн у 1927 — 28 і 797,4 млн у 1940 (у незмінних цінах 1926 — 27), у тому ч. трикотажна пром-сть з 0 до 18,6 і 308,8 млн карб., конопле-джутова з 14,3 до 26,4 і 88,0 млн карб. 1940 на першому місці стояла трикотажна пром-сть, далі конопле-джутова (сконцентрована на двох передрев. зав. — Харківському та Одеському, і бл. 20 дрібних, разом 32% виробництва Т. п. без трикотажної), на дальшому — вовняна (7 фабрик, 28% виробництва); слабо розвинені були бавовняна (5 зав. — 14% виробництва Т. п. і ледве 1% бавовняної пром-сти всього СССР), льняна (2 зав.) й ін. Фактично, не враховуючи трикотажного виробництва, всі ін. текст. вироби Україна мусіла і надалі довозити з Росії.

З 1950 р. Під час другої світової війни більшість підприємств Т. п. зруйновано і їх відбудова закінчилась аж у 1950 — 55. Починаючи з 1960-их pp. значно розширився асортимент виробництва Т. п., будуються нові зав.; відбувається частково механізація виробничих процесів. Так, за 1961 — 70 виробництво білизняних тканин збільшилося у 22 рази, натомість у зв’язку з розширенням обробного виробництва зменшилася питома вага сурових тканин; у вовняній промсті випуск камольних тканин збільшився у 28 разів, тонкошерстних — У 8, а грубошерстних зменшився в 10 разів. Т. ч. структура Т. п. України ґрунтовно змінилася, як видно з табл. (у дужках відсоток продукції УССР порівняно з усім СССР):

Виробництво готових тканин


1913

1940

1960

1970

1975

Бавовняні (млн м)

Вовняні „ „

Шовкові „ „

Льняні „ „

Білизна трикотажна (млн штук)

Верхній трикотаж (млн штук)

4,7 (0,2)

5,3 (5,2)

13,8 (0,14)

12,0 (9,9)

 —

2,1 (0,7)

30,3 (23,9)

12,0 (20,4)

94,9 (1,5)

19,1 (5,6)

40,0 (4,9)

0,3 ( 0,1)

106,9 (22,6)

111,6 (19,5)

247,7 (3,3)

48,8 (9,8)

84,4 (6,8)

53,9 (7,4)

147,1 (18,1)

71,0 (17,1)

429,4 (5,5)

54,4 (9,9)

159,2 (10,5)

69,8 ( 9,1)

194,3 (20,4)

73,4 (19,5)

З нових одиниць збудовано за останні десятиліття: у бавовняній пром-сті: Херсонський бавовняний зав. (65% виробництва України), з менших — Тернопільський комбінат, Чернівецьке текст. об’єднання, бавовняно-прядильні фабрики у Львові, Києві, Нововолинському тощо; з вовняної: фабрики сукна у Стрию, камвольно-прядильна фабрика в Донецькому, Чернігівський суконний комбінат тощо; шовкові комбінати у Києві, Черкасах, Дарниці (Київ). Значно змінилася сировинна база Т. п. через будову зав. синтетичних та хем. волокон у Чернігові, Черкасах, Києві та ін., які дають бл. 50% пряжі.

Геогр. розміщення Т. п. дуже нерівномірне. Виробництво бавовняних тканин концентрується в Херсонській обл. (70%). льняних на Волині (в Рівенській обл. — 56%. Житомирській — 44’/»), шовкових у Київ. (64%) та Херсонській обл. (23%); вовняних у Чернігівській обл. (38%) і Донецько-придніпровському екон. р-ні (30%).

Не зважаючи на помітне покращення виробничих процесів (автоматизація виробництва, вдосконалення технології обробки сировини тощо), у заг. профілю Т. п. України й далі важливу ролю відограє виробництво півфабрикатів (50% всієї Т. п.), які експортуються поза межі УССР (гол. до рос. центр. пром. р-ну). У 1970-их pp. на галузі, що виробляють тканини, припадає всього бл. 58% гуртової продукції, 70% вартости основних фондів і 50% виробничого персоналу.

На Кубані (Краснодарський край) розвинена вовняна і бавовняна пром-сть. Камвольно-суконний комбінат у Краснодарі — один з найбільших на укр. землях.

Над наук.-техн. проблемами розвитку текст. пром-сти працюють Укр. Н.-Д. Ін-т текст, пром-сти та Ін-т Економіки Пром-сти АН УРСР.

Література: Смирнов Д. Пути ближайшего развития текстильной промышленности Украины, ж. Хозяйство Украины, ч. 2 — 3, 1926; Про районування текст. пром-сти, ж. Госп-во України, ч. 8 — 9, 1930; Винар Б. Укр. текст. пром-сть, ж. Укр. Господарник, ч. 4, 1954; Горелик Л. Вопросы экономики легкой промышленности Украинской ССР. К. 1956; Пажитков К. Очерки истории текстильной промышленности дореволюционной России. М. 1958; Нестеренко О. Розвиток пром-сти на Україні, ч. I, II. К. 1959, 1962; Дерев’янкін Т. Мануфактура на Україні в кін. XVIII — першій пол. XIX ст. К. 1960; Легка пром-сть Укр. РСР за 50 років радянської влади. К. 1967; Размещение отраслей текстильной промышленности СССР. М. 1974.

Б. Винар


Текстологія, іст.-філол. дисципліна, що вивчає пам’ятки писемности, твори літератури і фолкльору для критичної перевірки і встановлення на підставі наявних варіянтів автентичности текстів. Увагу текстологів притягають передусім пам’ятки старого укр. письменства, над яким працюють укр. і рос. вчені. Староукр. літописи досліджували О. Шахматов, Д. Ліхачов («Повість временних літ» й ін.), А. Ґенсьорський («Гал.-Волинський літопис») та ін. Над «Словом о полку Ігореві» працювали О. Огоновський, О. Потебня, А. Соболевський, В. Перетц, А. Мазон, М. Шарлемань, Р. Якобсон, М. Ґудзій, Л. Булаховський, І. Дмітрієв-Кельда, А. Зімін, В. Німчук, В. Адріянова-Перетц, Б. Рибаков та ін. «Києво-Печерський Патерик» досліджував Д. Абрамович. Серед багатьох дослідників, що працювали над текстами творів Г. Сковороди після Д. Багалія і В. Бонч-Бруєвича, з останніх десятиліть слід назвати П. Попова. І. Табачникова, І. Іваньо, М. Редька. Перше ґрунтовне дослідження творів Т. Шевченка з текстологічного погляду належить В. Доманицькому. Цю працю в 20 — 30-их pp. продовжували Я. Айзеншток, М. Плевако, М. Новицький, О. Дорошкевич, на еміґрації П. Зайцев. За останні десятиліття текстологічна праця зосереджена в Ін-ті Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, в якому над творами Т. Шевченка далі працюють Є. Кирилюк, М. Бернштейн, Ю. Івакін, Б. Бородін, Л. Кодацька. Ін. письм. 19 в. присвячені праці І. Лучник, М. Сиваченка, К. Сєкарєвої, М. Гончарука, С. Зубкова та ін., що друкуються в ж. «Радянське Літературознавство» і в неперіодичних зб. того ж ін-ту «Питання текстології» (вийшло 2 ч., 1968 і 1977).


Телевізія (телебачення), ділянка науки, техніки й культури, присвячена питанням пересилання на великі віддалі й приймання на екран рухомих і нерухомих об’єктів за допомогою техн. засобів електро- і радіозв’язку. Разом з радіомовленням (див. Радіо) Т. є одним з найбільш масових засобів інформації, освіти, політ. і мист. виховання людности; також одним з основних засобів зв’язку, широко використовуваним у наук. дослідах при обсервації об’єктів з віддалі, в техніці, пром-сті, транспорті, будівництві, сіль. госп-ві, метеорології, космічних і нуклеарних дослідах, у військ. справі тощо. Т. буває монохроматична (чорно-біла) і кольорова.

Перші телевізійні пересилання здійснено 1925 в Англії й ЗДА, згодом у Німеччині й СССР (1931); на Україні працювали в Одесі, Києві й Харкові короткометражні механічні телепересилачі, з 1932 телефільми, з 1934 зі звуковим супроводом. Перші телевізійні пересилання за електронною системою з високою чіткістю зображення розпочато 1951 у Харкові (у Москві з 1946) групою радіоаматорів під керівництвом В. Вовчанка. З кін. 1951 почав діяти телецентр у Києві. З лютого 1960 почався реґулярний обмін телепрограмами між Москвою і Києвом, а з 1961 між Києвом й ін. м. СССР. З 1967 телецентри УССР тільки приймали кольорові пересилання, а з 1969 Київ., з 1976 також і Львівський центри пересилають кольорові програми. З 1978 всі пересилання центр. програми з Москви кольорові.

Телепересилання здійснюється через розгалужену систему центрів, студій, ретрансляційних станцій за допомогою радіорелейних ліній зв’язку (Київ. телецентр з Кишинівським) або кабельних телемаґістралей (Київ. з Львівським, Моск., Ленінградським телецентрами). Через Україну пролягає комбінована сх.-евр. телевізійна лінія «Інтервізія», яка сполучає СССР з країнами ком. бльоку (країни Зах. Европи поєднані лінією «Евровізія»). На Україні 1976 було 13 потужних двопрограмових й один (Київ.) трипрограмовий телецентр та 10 ретрансляційних станцій. Вони пристосовані також до обміну між містами СССР, зокрема до приймання телепрограм з Москви.

Укр. телецентри працюють на основі сов. системи: звук — фреквенційна модуляція, образ — неґативна модуляція (існують також амер., бріт., евр., франц. і японська системи). Сучасний телестандарт УССР має досить високу чіткість: 625 рядків (ліній), рамкова фреквенція 25 кадрів (циклів) на сек., шир. канала 8 мегациклів, 12 каналів від 49,75 до 227,95 мегациклів. Надавча сила укр. телецентру — до 20 кіловатів для образу і 4 кіловати для звуку. 1975 у систему зв’язку міжнар. орг-цій Інтельсат включено потужну телекомунікаційну станцію Термінал б. Львова. Вона устаткована апаратурою типу Спейд (Spade), на якій працюють 25 станцій Атлантійського Конґльомерату. Через Львівську станцію СССР може зв’язузатися з кожною з цих 25 станцій за допомогою сателітів мережі Інтельсат.

Найвищим органом управління Т. СССР є союзно-респ. Держ. комітет Ради Мін. СССР для справ Т. і радіомовлення, а в систему сов. Т. входять центр., респ. і місц. (крайові й обл.) телемовлення. Респ. й обл. можуть частину телепрограм пересилати укр. мовою, але переважають пересилання рос., як трансльовані з Москви, так і роблені на Україні. Центр. моск. телепересилання відбуваються на 6 програмах. Перша, основна присвячена подіям політ., екон., культ. життя в СССР і за кордоном; її пересилають усі респ. центри і до неї пристосовують респ. і місц. програми, тематика і зміст яких мають бути погоджувані з моск. центром. Питома вага укр. Т. у всесоюзній програмі досить мала, яких 4 год. на тиждень, перев. казки для дітей, фільми, музика, знаменні дати. Друга (інформаційно-публіцистична і мист.) та третя (наук. і наук.-популярна) також призначені для трансляції в нац. респ. евр. частини СССР.

УССР щойно з 1974 має 2 телевізійні програми з роздільними союзними й респ. пересиланнями, а з 1976 і третю програму для Києва і Київ. обл. У програмах респ. і місц. Т., крім інформації, репортажів, пропаґандивних пересилань, велике місце відводиться мист. пересиланням: муз. фільми, фільми-концерти, кіно- і телефільми. Телефільми в УССР продукують Укрфільм, Київ. кіностудія ім. О. Довженка, Одеська студія художніх фільмів, Укр. студія хронікальнодокументальних фільмів і Донецька, Запор., Львівська, Одеська і Харківська обл. студії. За рік в УССР продукується понад 600 художніх і документальних телефільмів, у т. ч. й зафільмованих вистав Київ. театру ім. І. Франка, Київ. ТЮГ, Львівського ім. М. Заньковецької та ін. Сценаристами й режисерами укр. телефільмів працюють С. Зелікін, А. Караваєв, Р. Синько, Ю. Суярко, І. Кривохатько, Е. Дмитрієв, Р. Єфименко та ін.

Кількість телевізорів (у млн) і забезпечення ними населення (кількість осіб, на які припадає 1 телевізор у дужках) такі:


1960

1965

1970

1975

УССР

0,74(44,3)

3,0(15,0)

7,2(6,5)

11,0(4,4)

СССР

4,8 (57,2)

15,7(14,7)

34,7(6,9)

55,2(4,8)

Забезпечення населення телевізорами в різних обл. України не виявляє значних різниць: воно найкраще в Донецькій (1 телевізор на 3,4 особи), найслабше в Івано-Франківській (6,1) обл.

На значне зростання телевізорів впливає зростання їх виробництва в УССР. Їхня продукція в тис. та частка УССР порівняно з усім СССР (у дужках) така: 1960 — 98,7 (5,7%); 1965 — 519,1 (14,2%); 1970 — 1981 (29,7%); 1975 — 2402 (34,5%).

Частину продукції телевізорів експортує Україна до ін. респ. СССР та поза її кордони. Найбільшим є Львівський телевізійний зав., який постав 1958, один з більших в СССР (перші телевізори марки «Львів» і «Верховина А», потім «Огонек», «Електрон» й ін.). Менші зав.: Симферопільський телевізійний зав. («Крим 218»), Київ. радіозав. («Славутич 212» і «Славутич 218»), Дніпропетровський, Харківський.

Література: Пащин М. Як створюються телевізійні передачі. К. 1957; Канюка М., Каштанов В. Біля голубого екрана. К. 1963; Індюков М. Специфіка розмовних жанрів телевізійного мовлення. К. 1965; Домбругов Р. Розповіді про телебачення. К. 1971; Косач Ю. Проблеми сучасного укр. документального фільму. К. 1974; Григораш Д. Журналістика у термінах і виразах. Л. 1974; Вакуленко К. Людина в кадрі (нотатки режисера про документальне телебачення). К. 1974; Юровский О. Телевидение — поиски и решения. М. 1975.


Телевяк Іван (1837 — 1922), гал. гром. діяч, родом з Збаражчини, селянин; допомагав укр. приватним гімназіям у Збаражі та Рогатині, 1911 пожертвував на «Рідну Школу» 52 000 корон.


Телеграфний зв’язок, вид зв’язку, що забезпечує швидке передавання і приймання повідомлень на віддаль оптичними чи (з поч. 19 в., зокрема з 1830-их pp.) електричними сиґналами. На укр. землях Т. з. почався у 1840-их pp. у Галичині (1846 Т. з. Львова з Віднем) і в 1850-их pp. на Центр. і Сх. Землях (1855 між Києвом і Петербурґом, згодом між Києвом і Москвою). Розвиток Т. з. на Україні (у межах УССР) видно з табл. (у дужках для всього СССР):

Відправлено телеграм

1913

1928

1940

1960

1970

1975

У млн

9,2

4,5

23,3

36,4

57,6

68,8 (943)

На 100 осіб

2,6

11

58

84

123

140 (174)

Телетов Іван (1878 — 1947), хемік, нар. в Астрахані, проф. Харківського Ун-ту і Харківського с.-г. ін-ту (з 1914). Праці з макро- та мікрогетерогенної каталізи, фіз. хемії та синтези органічних сполук, технології виготовлення добрив на Україні з місц. сировини тощо.


Телефонний зв’язок, галузь зв’язку, передача на відстань мовної інформації, здійснюваної електричними сиґналами (дротовий зв’язок) або радіосиґналами. Поч. Т. з. сягає 1870-их pp.: перша телефонна мережа постала у 1870 — 80 pp. у ЗДА і Великобрітанії. На Україні вперше встановлено Т. з. у м.: Одесі (1882), Львові (1884), Києві (1886), Харкові (1888); перший міжміськ. Т. з. між Одесою і Миколаєвом, згодом Харковом і Катеринославом (1910 — 12); перший сіль. Т. з. 1899 в Лебединському пов. Харківської губ. Щойно в сер. 1920-их pp. встановлено безпосередній Т. з. між більшими м. України та між ними і Москвою та Ленінградом. Розвиток Т. з. видно з кількости міжміських телефонних розмов:


1928

1940

1960

1970

1975

У млн

3,7

19,1

31,2

80,5

165,4

На 100 меш.

9

44

73

179

337*

* Для всього СССР — 330.

Разом з цим кількість телефонних апаратів зросла (у тис.) з 186,9 у 1940 до 2 631,9 (у тому ч. 2 229,6 у м., 402,3 в с.) у 1975; 98,8% телефонних апаратів — автоматичні (1975; 1940 — 33,3%). 1975 в УССР 1 телефонний апарат припадав на 18,5 осіб (в СССР на 14,7).


Телешек Кирило (* 1894), економіст родом з с. Козельщини на Полтавщині. По закінченні Харківського Ін-ту Нар. Госп-ва (1928) працював у високих школах Харкова, з 1960 — проф. Харківського С.-Г. Ін-ту. Праці з питань економіки сіль. госп-ва України.

[Телешек Кирило (1894 — 1974, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Теличенко Іван, історик і правник, дослідник Гетьманщини і Слобожанщини 18 в., співр. «КСт.». Гол. праці: «Очерк кодификации малороссийского права до введення Свода Законов» («КСт.», 1888, 9 — 10); «Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху Екатерининской Комиссии» («КСт.», 1890, 8 — 12; 1891, 1 — 2; і окремо); «Протест слободской старшины и козаков против реформы 1765 года» («КСт.», 1888, 1 — 3) та ін.


Теліга Михайло (1900 — 42), гром. діяч, інж.-лісівник, бандурист, нар. в станиці Ахтирській на Кубані; чоловік поетки Олени Теліги. Учасник визвольних змагань; на еміґрації в Чехо-Словаччині і (з 1929) у Варшаві, діяльний чл. Спілки Інженерів і Техніків українців-еміґрантів у Польщі. Замордований ґестапом у Києві.


Теліга Олена (1907 — 42), поетка, публіцист і політ. діяч, нар. у Петербурзі, дочка І. Шовгенова, з 1917 у Києві, 1923 переїхала з матір’ю до Тарнова. З 1924 в Чехо-Словаччині, студіювала на Іст.-Філол. Фак. Пед. Ін-ту в Празі; у середовищі укр. студентів захопилася українством; одружилася з М. Телігою. 1929 — 39 у Варшаві вчителювала в укр. школі і активно працювала в гром. житті. З 1932 дописувала до «Вісника» у Львові. 1939 — 41 жила у Кракові, очолювала мист. т-во «Зарево» і була активною в Культ. Референтурі Проводу Укр. Націоналістів (разом з О. Ольжичем).

З вибухом нім.-сов. війни 1941 переїхала до Львова, 22. 10. 1941 з похідними групами ОУН до Києва, де стала гол. Спілки Письм. і ред. літ. тижневика «Літаври», що виходив при щоденнику «Укр. Слово». Після заборони «Укр. Слова» Т. відмовилася співпрацювати з «Новим Укр. Словом», 9. 2. 1942 була заарештована ґестапо і кілька днів пізніше разом з ін. укр. націоналістами розстріляна.

Поезії Т., більшість яких друкувалася у «Віснику», появилися посмертно окремою зб. «Душа на сторожі» (1946), перевидані й доповнені в зб. «Прапори Духа» (1947), «О. Теліга, збірник» (1977) і «Полум’яні межі» (1977). Це перев. лірика, в якій поетка поєднує жін. ніжність з героїчною посвятою («Вечірня пісня»), безмежною любов’ю до життя, ніжною, типовою жін. еротикою і запереченням міщанського духу; типові для Т. також ідейно-світоглядові медитації («Поворот», «Сучасникам», «Засудженим»). Художня проза Т. представлена оп. «Або — або»; у публіцистиці Т. порушувала питання естетики літератури («До проблеми стилю»), визначення ідейного спрямування укр. культ. процесу («Наростіж вікна»), питання ідеалу сучасної укр. жінки («Якими нас прагнете»), засуджувала дух рабської покори, опортунізм («Партачі життя»). Ориґінальність її творчости й самопосвята витворили міт Т.

Література: Жданович О. На зов Києва. Прапори духа. Життя і творчість О. Теліги. 1947; Шевчук Г. Без металевих слів і без зідхань даремних, ж. Арка, ч. 1. Мюнхен 1947; Бойко Ю. О. Теліга — як публіцистка і поетка, в О. Теліга — збірник. Детройт — Нью-Йорк — Париж 1977.

О. Штуль


Телішевський Костянтин (1851 — 1913), гал. гром. і політ. діяч, нотар у Турці; 1889 — 95 посол до гал. сойму, 1891 — 97 — до австр. парляменту; один з діячів т. зв. «Нової ери».


Тельнюк Станислав (* 1935), поет, прозаїк і літ. критик родом з с. Іскрівки Запор. обл. Закінчив Київ. Ун-т (1959) і в 1962 — 66 працював у ред. газ. «Літ. Україна», далі відповідальний секретар Комісії критики та теорії літератури Спілки письм. України. Друкується з 1952. Зб. поезій «Леґенда про будні» (1963), «Залізняки» (1966), «Опівнічне» (1972), «Робота» (1976); повісті «Туди, де сонце сходить» (1967), «Грає синє море» (1971); літ.-критичний нарис «Червоних сонць протуберанці» (1968); працює також як перекладач. У 1960-их pp. у Самвидаві були поширені сатиричні поезії Т. проти русифікації.

[Тельнюк Станислав (1935 — 1990, Київ). Зб. поезій „Долоні світу“ (1983), „Сузір’я любови“ (1987), зб. оп. „Білий камінь“ (1984), чотири кн. про життя й творчість П. Тичини (1968, 1974, 1979, 1989). — Виправлення. Т. 11.]


Темницький Володимир (1879 — 1938), гром.-політ. діяч, журналіст, родом з Гусятинщини (Галичина), правник, був активний у студентському житті, у боротьбі за укр. ун-т у Львові, один з засновників і ред. «Молодої України» (1900 — 02), діяльний чл. і в 1914 — 21 гол. управи Укр. Роц.-Дем. Партії. За першої світової війни Т. був чл. Бойової Управи УСС і Гол. Укр. Ради у Відні та активний співр. Союзу Визволення України; 1919 віцемін. закордонних справ УНР у кабінеті В. Чехівського, мін. закордонних справ у кабінеті Б. Мартоса; з 1923 в Галичині. Ст. на політ. теми в укр. газ.

[Темницький Володимир (* Шидлівці — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Темницький Микола (1847 — 1921), гал. гром. і політ. діяч і публіцист, гр.-кат. свящ.; видатний проповідник і промовець на вічах, організатор Гусятинщини, співр. газ. «Батьківщина», «Свобода», «Діло» й ін.


Темницький Омелян (1882 — 1918), політ. діяч родом з Гусятинщини (Галичина), брат Володимира Т.; діяч Укр. Соц.-Дем. Партії. 1915 вивезений рос. владою на Сибір. 1917 повернувся на Україну і діяв в Одесі (гол. орг-ції УСДРП, ред. щоденника «Вістник Одеси», комісар фінансів та товариш гол. міської ради).

[Темницький Омелян († Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Темрюк (VIII — 18), м. на Кубані, р. ц. Краснодарського краю РСФСР, пристань б. впадіння р. Кубані до Озівського м.; 26 600 меш. (1975; 1926 — 15 900). Харч. пром-сть, досл.-мех. зав. Краєзнавчий музей. 1926 українці в Т. становили 26,2%, а у Темрюцькому р-ні (разом з м. Т.) — 71,9% всього населення.


Темрюцька затока, затока на півд. Озівського м. Врізається у суходіл на 27 км., ширина б. входу — 60 км; глибина бл. 10 м. Береги низовинні, здебільша зарослі очеретом. Т. з. замерзає в сер. січня, скресає в березні. До Т. з. впадає гол. віднога р. Кубані. У гирлі Кубані лежать мілководні Курчанський і Ахтанизовський лимани, поблизу гирла Кубані — м. Темрюк.


Тен (справжнє ім’я і прізвище Микола Хомичевський) Борис (* 1897), поет і перекладач родол з с. Дермані (зах. Волинь); з священичої родини. Закінчив Волинський Ін-т Нар. Освіти; муз. освіту дістав у Моск. Муз.-пед. Ін-ті, працював на муз., театральній і пед. роботі, викладав латинську мову в Житомирському Ін-ті іноземних мов. Друкувати поезії почав з 1923 у журн. «Червоний Шлях», але працює гол. в галузі перекладу з античних і нових мов. З старогрец.: «Прометей закутий» Есхіла (1949); «Одіссея» (1963) й «Іліяда» (1977) Гомера; «Хмари», «Лісістрата», «Жаби» (1956) Арістофана; «Поетика» Арістотеля (1967); з нім.: «Розбійники» і «Вільгельм Телль» Ф. Шіллера (1952, 1964); з англ.: «Річард III» В. Шекспіра (1952). За переклади з Ю. Словацького, А. Міцкєвіча, Є. Жулавського дістав нагороду Мін-ва Культури і Мистецтва Польщі. Переклади Т. відзначаються високою культурою мови, вірною віддачею змісту і максимальним збереженням формально-мист. особливостей ориґіналу. Крім того, Т. переклав багато лібретт опер, текстів до вокальних творів тощо. Ориґінальна його творчість зібрана у кн. сонетів «Зоряні сади» (1970). 10 pp. пробув на засланні.

[Тен Борис (справжнє ім’я і прізвище Микола Хомичевський) (1897 — 1983, Житомир). — Виправлення. Т. 11.]


Тендрівська затока, мілководна затока на півн. Чорного м., відокремлена від нього Тендрівською косою. Врізається в суходіл майже на 45 км. Пересічна ширина 7 км, глибина до 6 м. Частина Т. з. та її узбережжя належать до Чорногорського заповідника.


Тендрівська коса, Тендра — довгий вузький о. у півн. частині Чорного м., від узбережжя відокремлена Тендрівською затокою та вузькою протокою. Довж. бл. 65 км, ширина до 1,8 км; місце гніздування і зимівлі птахів.


Тендюк Леонид (* 1931), поет і прозаїк родом з Кіровоградщини; по закінченні Київ. Ун-ту працював у газ. «Молодь України» і як кореспондент багато подорожував по Україні, працював матросом і брав участь у далеких експедиціях на гідрографічному, звіробійному й ін. кораблях. Друкується з 1950. Зб. поезій: «Поле моє, полечко...» (1961), «Струмки народжуються в горах» (1964), «Берег моєї землі» (1974), «Тиша, стривожена штормом» (1975); кн. подорожніх нарисів: «Одіссея східних морів» (1964), «Шукачі тайфунів» (1965), «Люди з планети : Океан» (1968), повісті й оп. для дітей.


Тенета (справжнє прізвище Гурій) Борис (1903 — 35), поет і прозаїк родом з Донбасу; поезії друкував з 1924 в журн.: «Червоний Шлях», «Зоря», «Нова Громада», «Життя й Революція», «Глобус» та ін.; належав до літ. орг-цій «Ланка» і «Марс». Окремо вийшли кн. повістей і оп. «Листи з Криму» (1927), «Гармонія і свинюшник» (1928), «Десята секунда» (1929), «Будні», «Ненависть», «П’яниці» (1930), «В бою» (1931). За приналежність до «непролетарських» літ. орг-цій і «клясово-вороже» зображення сов. дійсности (зокрема в повісті «Гармонія і свинюшник») Т. був ув’язнений і заподіяв собі смерть у тюрмі.


Теніс (lawn-tennis), спорт. гра на майданчику, поділеному посередині поперечною сіткою; грають ракеткою і невеликим гумовим м’ячем. Мета гри — ракеткою перекинути м’яч через сітку на бік партнера, так щоб той не зміг його відбити назад на площу свого співграча. Т. відомий з 13 в. в Італії і Франції, з 14 в. в Англії, де на поч. 1870-их pp. набрав приблизно теперішнього вигляду. На Україну Т. завезли англ. купці, які 1890 створили тенісові (тен.) клюби в Одесі й Таганрозі; згодом Т. поширився і по ін. м. на Україні, а 1913 відбулися тен. змагання в Києві. У 1920-их pp. відбулися спершу показові тен. гри в Одесі, з 1930 розпочалися змагання за першість України; їх продовжують і після 1945 в категоріях командної першости, особистої — чоловіків, жінок, мішаних пар; влаштовуються також зимові респ. змагання, змагання молоді і т. п.

У Галичині перші тен. (ситківкові) клюби постали у 1890-их pp. під впливом зв’язків з Віднем. Т. пропаґував у «Соколі» і студентських спорт. клюбах І. Боберський (видав підручник «Ситківка», 1911); перші змагання провело спорт, т-во «Україна» (Львів, 1911; П. Франко, О. Кульчицький). 1924 постав Львівський Ситківковий Клюб (ЛКС, діяв до 1939), що мав власні тен. корти і відбував змагання за першість Зах. України.

У ЗДА і Канаді Т. пропаґує Карп. Лещетарський Клюб (з 1955 відбуваються щорічно змагання за першість Союзу Укр. Амер. Спорт. т-в) і Укр. спорт. централі Америки і Канади в групах молоді, змагунів і сеньйорів.

Е. Ж.


Теннер Григорій (1889 — 1943), скульптор-портретист родом з Аккерману (Басарабія). Учився в Петербурзькій і Мюнхенській академіях мистецтв; з 1932 викладач Одеського Художнього Ін-ту. Проєкти пам’ятників Т. Шевченкові в Катеринославі (1921) і Харкові (1925); композиція «Т. Г. Шевченко» (1939), портретні погруддя: Я. Яворницького, Ю. Бершадського, Т. Шевченка, О. Шовкуненка, Г. Петровського, М. Скрипника, Г. Плеханова, О. Герцена та ін. Помер в Уфі.


Тенянко Петро (1884 — 1957), поет і пед. діяч родом з с. Сорочинець на Полтавщині. По закінченні учительської семінарії учителював у Пирятинському пов. Після поразки визвольних змагань на еміґрації в Польщі і Чехо-Словаччині, по другій світовій війні в Канаді, де й помер. Перші поезії надрукував 1905 в альманасі «Перша ластівка». Далі друкувався в альманахах «Розвага», «Українська Муза», «ЛНВ» та ін. Зб. поезій «До раю злотосяйного» (1917).

[Тенянко Петро († Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.