[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3176-3188.]

Попередня     Головна     Наступна





Тернопіль (IV — 6), обл. м., положене в півн.-сх. частині гал. Поділля на лівому березі гор. Серета, який творить тут широку долину і штучний став; вузол зал. і шосейних шляхів, аеропорт; 139 000 меш. (1978).

Історія до 1914. Т. заснований 1540 поль. маґнатом Яном Тарновським (тому спершу назва м. Тарнополє) у місці вигідного переходу з зах. на сх., як фортеця перед тат. наскоками. 1548 Т. дістав маґдебурзьке право, 1570 перейшов у власність кн. Костянтина Острозького, який заснував шпитальну фундацію для міщан, згодом церк. братство (ці орг-ції проіснували до 1939), пізніше до різних маґнатських родів, серед ін. у другій пол. 17 в. — до Собєських; невдовзі Т. став важливим торг. м. Його розвиткові перешкоджали напади татар (особливо 1544, 1575, 1589, 1618, 1672, 1694); 1675 турки захопили м. і знищили укріплення. 1648 і 1655 Т. зайняло військо Б. Хмельницького. 1672 Т. нараховував 2 400 меш., перев. українців, далі жидів і поляків (гол. — замкова залога). Кількість жидів постійно зростала, вони опанували торгівлю, витискаючи укр. міщан — здебільша на передмістя і навколишні хутори «гаї» (на віддалі 3 — 5 км від м.). У 17 в. в Т. були 3 церкви, костьол і кілька

божниць. Хоч з кін. 17 в. після припинення тур. нападів для Т. настали спокійні часи, м. було в занепаді, як і більшість м. на Поділлі. Воно потерпіло під час Барської конфедерації; в наслідок епідемії холери (1770) ч. меш. зменшилося з 5 000 до 3 000.

1772 Т. перейшов під владу Австрії і став адміністративним центром «циркулу»; у 1809 — 15 належав тимчасово з Тернопільською обл. до Рос. Імперії. У сер. 19 в. Т. став найбільшим м. гал. Поділля, гол. завдяки торгівлі с.-г. продуктами і транзитному сполученню з Рос. Імперією, зокрема після побудови залізниці до Підволочиськ (1870). Зростання меш. у тис: 1817 — 10,2, 1869 — 20,1, 1900 — 30,4, 1914 — 35,2 (число приблизне). Т. належав до багатших і краще впорядкованих м. Галичини. На поч. 20 в. в Т. було 5 сер. шкіл, у тому ч. (з 1898) держ. гімназія з укр. мовою викладання (дир. О. Калитовський, О. Савицький). Т. був єдиним м. Галичини, в якому українці незначно перевищували поляків і було численне і багате укр. міщанство (нац. освідомлюючий рух серед українців почався з 1860-их pp. завдяки діяльности О. Барвінського і В. Лучаковського); 1900 на 30 415 меш. українці становили 28,3%, поляки — 27,1%, жиди — 44,3% (статистика за віровизнанням).

1914 — 1939. Від серпня 1914 до липня 1917 Т. був під рос. окупацією. Уся укр. гром. діяльність була припинена; але 1916 дозволено відкрити «Тернопільські Театральні Вечори», а далі і школи з укр. мовою навчання. По березневій революції 1917 укр. життя відродилося. Під час рос. окупації Т. українці з рос. армії мали тут змогу ближче пізнати галичан, які мали вплив на пробудження їх нац. свідомости.

Від 1. 11. 1918 до липня 1919 Т. перебував під владою ЗУНР (від 21. 11. 1918 до 2. 1. 1919 тут мав осідок її уряд), у червні 1919 за Т. відбувалися бої між укр. і поль. військом. З сер. липня 1919 до вересня 1939 Т. був під поль. окупацією, за винятком часу від 26. 7. до 20. 9. 1920, коли його захопило сов. військо і Т. став осідком Гал. Революційного Комітету. Через закриття держ. кордону на сх. занепало торг. значення Т., хоч він був воєводським м.; ч. меш. поволі зростало: 1921 — 32 000 (без приєднаної Загробелі — 30 900), 1931 — 35 600 (34 000). Т. був центром польонізаційної акції на Поділлі: поселення поляків, тиск на зміну віровизнання українців (за неповними даними у 1919 — 39 pp. — 761 особа), закриття укр. гімназії (1930), пацифікація; в результаті несприятлива для українців зміна нац. відносин (більша, ніж в ін. м. Галичини): 1939 на 37 500 меш. українці становили 7 200 (19,2%), поляки — 14 880 (39,7%), латинники (у Гаях) 540 (1,4%), жиди 14 730 (39,3%), ін. — 150 (0,4%) — числа приблизні. Не зважаючи на поль. тиск, Т. був досить сильним укр. центром — найбільшим на Поділлі. У Т. діяла укр.-кат. парафія (вона не могла задоволити потреби вірних), 4 церкви і манастир Редемптористів; 2 укр. гімназії, філія Муз. Ін-ту у Львові (з 1925); низка т-в і орг-цій: гром.-суспільні (серед ін. Міщанське Братство), культ. (поміж ін. філія тва «Просвіти»), муз. («Боян», у Т. діяв композитор В. Безкоровайний), екон. (зокрема створених у 1920-их pp., серед ін. Подільський Союз Кооператив, фабрика цигаркових папірців і гільз «Калина» та ін.), фізкультурних, клюбних, харитативних (фундація кн. К. Острозького) й ін. Незначною була вид. діяльність: 1886 — 95 О. Барвінський видавав «Руську Іст. Бібліотеку»; виходили газ. «Подільське Слово» (1909 — 12) і «Подільський Голос» (1904 — 08 і 1928 — 30).

Першими визначними укр. діячами в Т. були О. Барвінський і В. Лучаковський; пізніші діячі: церк. — о. В. Громницький; політ. і гром. — адвокати С. Баран, С. Брикович; педагоги: О. Бачинський, І. Брикович, Н. Гірняк, Я. Миколаєвич, Я. Ярема; лікар В. Вітошинський; економісти: С. Чумак, Р. Цегельський. З Т. походили визначні учені: правник С. Дністрянський, математик В. Левицький, географ С. Рудницький.

Т. з 1939. Друга світова війна принесла Т. дворічну сов. (з вересня 1939 до липня 1941), трирічну нім. і другу (з квітня 1944) сов. окупацію. Під час першої сов. окупації большевики заарештували і заслали чимало укр. діячів, перед втечею у липні 1941 залишили в тюрмі замордованих 640 в’язнів. У березні — квітні 1944 під час бою поміж нім. і сов. арміями зруйновано понад пол. будинків; лише невелика частина населення Т. залишилася (на поч. 1946 — 12 000). Уже в серпні 1945 ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР схвалили ген. плян забудови Т.; остаточний — затверджено 1953 і розгорнуто розбудову м. Разом з поступом індустріялізації зростало населення (у тис): 1950 — 26, 1959 — 52, 1970 — 85, 1973 — 104, 1978 — 139.

Як і в усій Зах. Україні, відбулася ґрунтовна зміна всіх ділянок укр. життя, совєтизація екон., культ., гром. і приватного життя, докорінна зміна нац. складу населення (за переписом 1959 українці в Т. становили 78% всієї людности, росіяни — 15%, поляки — 5%, ін. — 2%).

Основою нар. госп-ва стала пром-сть. Т. тепер один з пром. центрів Зах. України. Важливіші галузі пром-сти: харч. (цукровий комбінат «Поділля», збудований 1937, реконструйований 1954 — 58, м’ясокомбінат, молокозав., броварня), легка (бавовняний комбінат, заснований у кін. 1960-их pp., — один з найпотужніших в УССР, штучної шкіри, введений у дію 1959; швейна, ґалянтерійна), будів. матеріялів (комбінат «Будіндустрія», зав.: залізобетонних виробів і конструкцій); зав.: електротехн. пром-сти «Електроарматура» (заснований 1957), «Сільмаш», два електроремонтні, торг. устаткування, ремонтно-механічний, порцеляновий, мебльова фабрика та ін. М. газифіковане.

У Т. є мед., мед. і фінансово-екон. ін-ти, філіял Львівського Політехн. Ін-ту (1971 — 72 у вищих школах Т. навчалося понад 11 000 студентів); технікуми: кооп., сов. торгівлі; муз. школа, муз.-драматичний театр ім. Шевченка (заснований 1945), обл. філармонія, краєзнавчий музей. Виходять обл. газ.: «Вільне життя», «Ровесник».

Пам’ятки архітектури: замок (побудований 1540, знищений турками 1675, відновлений Собєським, перероблений у 19 в. і після двох воєн), церкви: Рождества Христового з оборонною баштою (1596 — 98), Воздвиження Чесного Хреста (1540), Домініканський костьол (1749, пізніше у стилі барокко); церкву Успення Пресв. Богородиці (т. зв. Микулинецьку, 1632) большевики знищили 1962; 1976 вони знищили також стрілецькі могили на цвинтарі.

Обличчя Т. від 1944 цілковито змінилося: вулиці частково інакше розпляновані, поширені, будинки перев. 3 — 4 поверхові, низка гром. будинків, нові дільниці (у сх. частині, на зах. від Серета, розбудовано Загробелю). Як до 1914, центр. частина м. лежить поза старим м. Гол. артерією є вулиця К. Маркса (кол. Міцкєвіча), що простягається від Театральної площі на півн. до другої артерії м. — вулиці Леніна (кол. Тарнавського і Руської).

З Театральної площі веде на зах. широка Київська вулиця до парку Шевченка і ставу над Серетом (тепер «озеро»), поширеного до 400 га. М. озеленене (див. також карту).

Література: о. Білинський П. Місто Тернопіль і його околиця, часть 1. Тернопіль 1894, часть 2 — 1895; Rocznik Kółka Naukowego Tarnopolskiego, Тернопіль, 1892 — 95; Шляхами Золотого Поділля. Реґіональний зб. Філядельфія, т. 1, 1960, т. 2, 1970; т. 3, 1979.

В. Кубійович. Р. Миколаєвич


Тернопільська область, охоплює зах. (гал.) частину Поділля й волинську Крем’янеччину; 13 800 км², 1 172 000 меш., у тому ч. 341 000 міськ. (28,9% всього) і 831 000 сіль.; має 14 м., 15 с. м. т., 960 сіль. населених пунктів, 16 р-нів, 436 сіль. рад. Нац. склад населення, за переписом 1970: українців — 96,1%, росіян — 2,3%, поляків — 1%, жидів — 0,5%.


«Тернопільські Театральні Вечори», перший укр. стаціонарний театр у Тернополі, діяв від вересня 1915 до червня 1917; організатор і перший керівник (також режисер, композитор, хормайстер і балетмайстер) Л. Курбас, з березня 1916 М. Бенцаль. У складі театральної трупи були актори: М. Чернявська-Костева, Т. Бенцалева, Г. Юрчакова, Ф. Лопатинська й аматори-дебютанти Я. Бортник, Ф. Лопатинський, М. Крушельницький, Т. Демчук, В. Калин та багато ін. 1916 приєдналися І. Рубчак, Я. Сеньків, А. Осиповичева; А. Шеремета; періодично виступала С. Стадникова та ін. Репертуар складався з побутових п’єс від І. Котляревського до С. Черкасенка і С. Васильченка. «Т. Т. В.» обслуговували також укр. вояків у рос. армії.


Тернувате (до 1946 — Гайчур; VI — 17), с. м. т. Новомиколаївського р-ну Запор. обл., положене на лівобережжі р. Гайчуру. 3 100 меш. (1966). Засноване у зв’язку з будівництвом зал. станції.


Тер-Ованесян Ігор (* 1939), львівський легкоатлет, чемпіон і рекордсмен СССР (1958) й Европи у стрибку в довж. — 8,35 м (1967); здобув срібну медалю у стрибку в довж. на XVIII і бронзову на XVII олімпійських іграх.

[Тер-Ованесян Ігор (* 1938, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Терор (з латинської terror — страх), система і методи насильницької боротьби рев. і псевдорев. елементів з представниками влади чи панівної групи (рев. Т.), як також з боку держ. органів — проти опозиційних діячів, рухів чи певних груп населення (держ. Т.). Індивідуальний Т. звернений проти одиниць, масовий — проти цілих політ., соц., рел. чи нац. груп (див. також Ґеноцид). Важливою функцією Т., крім фіз. нищення противників (дійсних чи уявних), є творення атмосфери жаху (психологічний Т.) з метою запобігання певним діям й послаблення волі опору проти Т. Тероризм як сукупність засобів і дій охоплює широку гаму насильницьких заходів і вчинків: від психологічного тиску, репресій, замахів, екзекуцій до масових розстрілів, депортації і виморення голодом. Т. і тероризм — явище давнє, проте щойно в модерну добу вони стали раціоналізованим і цілеспрямованим засобом політ. боротьби як функція революції або репресивної влади. Т. назагал є протизаконним застосуванням насильства, хоч деякі режими його відкрито чи завуальовано леґалізують; для деяких рухів і політ. систем Т. є інтеґральною частиною їх ідеології.

Рос. царат в особі своїх визначних володарів від Івана Ґрозного («оприччина») до Петра I і Катерини II підніс Т. до держ. політики щодо цілих насильно приєднаних країв або непокірних груп населення. Зокрема цар Петро I 1708 кривавим Т. придушив Україну (знищення Батурина й переслідування «мазепинців» на Україні і за кордоном). Масові вивози козаків на примусові роботи на петербурзьких каналах та заслання на Соловки стали уосібненням царського Т. над укр. народом в його іст. пам’яті.

У 19 в. репресії Царського уряду проти діячів укр. нац. руху (розгром Кирило-Методіївського Братства) та проти свящ. і вірних примусово скасованої уніятської Церкви мали на меті поширити страх серед населення й ліквідувати відосередні сили в імперії. Характер Т. мали переслідування поляків на Правобережжі після невдалого повстання 1863 і інспіровані «Чорною сотнею» протижид. погроми кін. 19 і поч. 20 в. при сприянні їм з боку влади. 1914 — 15 Галичина і Буковина під час рос. окупації зазнали Т. від рос. військ. влади (переслідування укр. нац. життя, вивезення укр. діячів у глибину Росії).

Австр. влада застосувала на укр. землях Т. на поч. першої світової війни. Тоді потерпіли тис. невинних осіб (інтернування в Талергофі та позасуд. екзекуції на місцях).

Поль. режим на Зах.-Укр. Землях у 1919 — 39, поборюючи нац. рух, стосував деякі методи Т. (арешти і розстріли відразу по окупації краю 1919 — 20, згодом пацифікація, нищення правос. церков на Холмщині і Підляшші, інтернування в Березі Картузькій). Елементи Т. мали деякі вияви рум., а також угор. політики щодо українців. Серед ін. під час існування автономної Карп. України угор. уряд висилав спільно з поль. розвідкою терористів на Закарпаття з метою руйнації нормального життя краю і деморалізації населення.

Нім. Т. на Україні 1941 — 44 був частиною плянової окупаційної політики на захоплених територіях, особливо у Сх. Европі. Його форми: винищення голодом військ.-полонених Червоної Армії, поголовна екстермінація жид. населення (див. Жиди, стор. 674), зокрема ліквідація жидів у Бабиному Ярі (див. Доповнення), репресії проти нац. активних елементів (арешти, розстріли, висилка в концтабори). Особливих розмірів Т. набрав на території Райхскомісаріяту під владою Е., Коха; серед ін. масова висилка молоді на примусові праці до Німеччини, відплатні санкції проти населення (палення, сіл, розстріли закладників) за активність укр. підпілля чи сов. і поль. партизанів; все це створювало атмосферу заг. психологічного Т. Нацистський Т. на окупованій Україні здійснювало Ґестапо (таємна держ. поліція), очолюване Г. Гімлером.

З 19 в. терористичними актами послуговувалися крайні рев. та анархістські орг-ції, насамперед проти експонентів влади. В рос. Імперії індивідуальний Т. стосувала конспіративна орг-ція «Нар. Воля». Між терористами-змовниками були й українці: С. Степняк-Кравчинський, А. Желябов, С. Перовська та ін. Більш селективно і пляново стосували Т. до революції 1917 большевики, посилаючися на Маркса і Леніна, що Т. доцільний як політ. засіб боротьби.

Індивідуальний Т. практикували укр. підпільні орг-ції УВО й ОУН під Польщею у 1920 — 39 проти представників влади (замах на Ю. Пілсудського, вбивство С. Софійського, Т. Голувка, В. Перацького, сов. віцеконсула А. Майлова й ін.), але також проти українців (убивство С. Твердохліба, І. Бабія). Ін. терористичні дії підпілля: напади з бомбами на поль. держ. установи, експропріяції, підпали поміщицького майна. Це мала бути відплата на поль. антиукр. політику, а також засіб створювати атмосферу внутр. мобілізації укр. суспільства. Проте ці акції залишилися спорадичними.

Під час другої світової війни та протинім., протиполь. і протисов. боротьби укр. підпілля (ОУН, УПА) акти Т. збільшилися. Т. став засобом боротьби різних воюючих груп, часто й неконтрольованих елементів, коли терористичні дії набирали характеру помсти чи сліпого вияву насильства. За тих складних умов дійшло до кривавої поль.-укр. боротьби з невинними жертвами по обох сторонах у 1943 — 45, зокрема на Волині, Холмщині і Посянні (з поль. боку брали участь різні боївки Армії Крайової та «Вольносць і Нєподлеґлосць», а також цивільне населення), та до самопоборювання укр. націоналістичних груп. Дії УПА у 1945 — 46 проти сов. і поль. влади, як і проти їх співр. серед населення, мали скорше характер самооборонної і визвольної повстанської дії, ніж політ. тероризму.

Сов. Т. Рев. Т. большевиків змінився після їхньої перемоги і перебрання влади на держ. Т. проти їх дійсних чи потенційних противників. (Амер. політолог Р. Таккер називає його бюрократичним Т.). Теоретично Т. обґрунтували больш. вожді вже під час рев. і гром. війни, проте концепцію тотального Т. розвинуто пізніше на практиці, гол. за Й. Сталіна. В. Ленін визначив Т. як «повитуху історії... він скорочує породові муки старого суспільства»; Сталін назвав Т. «грозою буржуазії, невсипущим сторожем революції й оголеним мечем пролетаріяту». Л. Троцький теоретично обґрунтував Т. в праці «Комунізм і революція». На доручення Леніна апарат Т. розбудував Ф. Дзержинський як Всерос. Надзвичайну Комісію (ВЧК, популярно відому як Чека), але й ін. органи, включно з Червоною Армією, стосували масовий Т.

На Україні вперше застосовано «червоний Т.» рос. больш. військами за першої окупації (січень — березень 1918), коли терористичними діями вславилися М. Муравйов і Євгенія Бош. Влітку 1918 в Сов. Росії розгорнулася боротьба між Чека і лівими соц.-революціонерами, які стосували індивідуальний Т. (вбивство нім. посла в Москві В. Мірбаха, в Києві нім. головнокомандуючого Г. Айхгорна, невдалий замах на Леніна, вбивство комісарів М. Уріцького і М. Володарського). Після того, як Чека одержала наказ «відповісти масовими екзекуціями» на найменший вияв опору сов. владі, хвиля розстрілів залила всю окуповану большевиками територію. Дзержинський як гол. виконавець червоного Т. стосував різні провокації: серед ін. замасковані аґенти ВЧК проникали в підпільні орг-ції, що улегшувало їх знищення. У 1918 — 20 вживали Т. («білий») також протибольш. сили (О. Колчака, А. Денікіна, П. Вранґеля), при чому жертвами його на Україні були не тільки большевики, але й укр. діячі, жиди та ін. Апарат ВЧК мав на 1921 31 000 працівників і став упривілейованою кастою понад законом і політ. владою. На Україні Чека тероризувала населення, зокрема в р-нах, в яких на поч. 1920-их pp. діяли повстанські загони.

По перемозі сов. влади й у зв’язку з НЕП ВЧК була перетворена на ҐПУ (ДПУ — Держ. Політ. Управління), віддане під контроль прокуратури. Проте ГПУ (від 1923 — Об’єднане ҐПУ для всього СССР) під проводом того ж Дзержинського стосувало далі терористичні методи репресій і нелеґальних санкцій; воно удосконалило методу царської поліції, т. зв. «зубатовщину» (творення поліцією фіктивних рев. орг-цій, з метою виловлювати ворогів режиму).

Засобами Т. Сталін поборював і своїх конкурентів влади — лівих і правих «ухильників». Із зміцненням особистої диктатури в кін. 1920-их pp. Сталін створив особливу систему Т., не знану досі в історії — тотальний і перманентний Т., піднісши його до офіц. політики СССР з метою нищення «недобитків панівних кляс», «боротьби з контрреволюцією», «ворогами народу», зривниками соц. будівництва, саботажем, диверсією, шпигунством навіть у лавах партії. Сталінським Т. нищено зовсім невинних, навіть прихильних режимові людей, але критично наставлених до його практики; він мав на меті фіз. ліквідувати всіх потенційних ворогів режиму (які в критичний час могли стати небезпечними) і створити суспільство беззастережно слухняне владі, без власної думки і волі. Обвинуваченим ҐПУ приписувало неіснуючу вину і ліквідувало людей за приналежність до неіснуючих фіктивних «контррев. орг-цій».

Серед перших були ліквідовані націонал-комуністи, гол. уряду автономних респ. волзьких і крим. татар (Султан-Ґалієв і Велі Ібраґімов), пізніше організовано процес проти інженерів-фахівців Донбасу (т. зв. «Шахтинська справа»), розгромлено білор. інтеліґенцію («нацдемовщина») тощо. Подібним був і показовий процес над СВУ (Спілки Визволення України процес), в якому суджено керівних діячів укр. культури, освіти, науки й УАПЦ; крім 47 підсудних, потерпіли тис. укр. інтеліґентів, яких покарано позасуд. порядком, здебільша на довготривале заслання. Цей розгром укр. нац. відродження 1920-их pp. закінчився ліквідацією укр. комуністів.

У 1930-их pp. чергувалися закриті процеси над створеними в застінках ҐПУ (з 1934 — НКВД) контррев. орг-ціями чи партіями: Укр. Нац. Центр (1931), Союз Кубані й України (1929 — 32), Всеукр. есерівський центр (1933), Укр. Військ. Орг-ція (1933), Поль. Орг-ція Військ. (пов’язана з українцями, 1933), Всеукр. боротьбістський центр (1934 — 35), Укр. центр білоґвардійців-терористів (розстріл українців у справі вбивства С. Кірова, який, за свідченням М. Хрущова, був вбитий з доручення Сталіна в грудні 1934), «терористична група» проф. М. Зерова (1935), Бльок укр. націоналістичних партій — УКП, боротьбісти, УСДРП, УПСР, УВО (1932 — 36), Троцькістсько-націоналістичний бльок (1935), Укр. троцькістський центр (1936), Націоналістична фашистська орг-ція України (1936 — 37). Майже всі обвинувачені були розстріляні. Встановлений психологічний Т. призвів до самогубства керівних ком. діячів, серед них українців: М. Хвильовий, М. Скрипник (1933), П. Любченко (1937) і багато ін.

Паралельно з Т. проти укр. інтеліґенції відбувся Т. проти укр. села під час розкуркулення, а особливо страхітливих форм і розмірів він набрав в роки голоду з виразною метою зломити опір селян проти колективізації сіль. госп-ва. Крім сотень тис. забитих, мільйони українців, жертв масового Т. опинилися у 1930-их pp. в концентраційних таборах і на засланні. Розбудова ГУЛаг-у (Главное управление лагерей) мала на меті, крім залякування населення, масово використати дешеву роб. силу. Необмежений сталінський Т. шалів до кін. 1938. Про розміри цієї хвилі Т., відомої як «єжовщина» (див. М. Єжов) дають уявлення масові могили розстріляних у Вінниці (Вінницький злочин); ін. сов. злочином масового вбивства була ліквідація поль. старшин 1940 в Катинському лісі б. Смолєнська.

По приєднанні до УССР Галичини, Волині і Буковини (1939 — 40) сов. Т. поширився і на ці краї; він стосувався як проти українців, так і проти поляків. У перші дні сов.-нім. війни заарештовано і знищено кілька тис. українців; при відступі сов. органи змушували евакуюватися на схід керівних укр. діячів; тих, що ухилялися, ліквідували.

Під час війни аґенти НКВД інфільтрували нім. поліцію і через неї винищували укр. комуністів, які леґалізувалися під нім. окупацією, допомагали поборювати націоналістичне підпілля, провокували репресії німців, сприяли поль.-укр. боротьбі, навіть загострювали відносини між двома правос. церквами на Україні, щоб т. ч. створювати сприятливу для своїх цілей атмосферу.

По війні Т. знову посилився, зокрема на Зах. Україні (також і в сателітних країнах під сов. контролем), значну частину репатрійованих громадян з Зах. і майже всіх військ.-полонених заслано в табори праці. У зв’язку з боротьбою УПА на Зах. Україні масово депортовано населення (особливо молодь) за Урал; у ділянці культури почалася ждановщина (див. Жданов). У 1945 — 49 засобами Т. ліквідовано Гр.-Кат. Церкву. 1949 — 53 відбувся погром жид. культури під претекстом боротьби з «космополітизмом і сіонізмом». Жертвою сов. Т., що набрав характеру Геноциду, впали цілі народи або значний відсоток їх: виселені крим. татари, німці Поволжя, чеченці, інґуші, калмики; виселено чимало литовців, лотишів і естонців. За свідченням Хрущова на XX з’їзді КПСС, Сталін збирався виселити всіх українців, але не зміг, бо українців надто багато.

Англ. дослідник Р. Конквест нараховує лише за 1936 — 39 бл. 4 — 5 млн жертв сов. Т., а назагал було тоді бл. 10 — 12 млн заарештованих і засланих до таборів праці. А. Сахаров подає, що в 1930-их pp. у висліді різних форм Т. загинуло бл. 10 — 15 млн. За О. Солженіцином, від сов. Т. у його різних формах за весь період сов. влади могло загинути в СССР 60 — 65 млн людей. Укр. самвидавні джерела нараховують бл. 18 млн жертв сов. Т. на Україні (включно з демографічними втратами).

За десталінізації певні групи населення (письм., правники, гуманістична інтеліґенція, учені) вимагали усунути Т. з сов. практики, але без помітного успіху. Хрущов, засуджуючи Сталіна за його необмежений Т., не засудив самого принципу держ. Т., а лише використав свою боротьбу з «культом особи» як зручну тактику для зміцнення й леґітимізації влади. Все ж мільйони людей повернулися 1954 — 58 з концтаборів і заслання, при чому відбулася часткова реабілітація жертв сталінського Т. Почала формуватися гром. думка з критикою і засудженням Т. Проте контрольований Т. тривав і за Хрущова, а його наступники, боячись вимушеної лібералізації і відкритого виступу опозиційних сил, далі користуються Т. як леґітимним засобом влади і суспільного контролю, звичайно, більш селективно, індивідуалізовано й рафіновано щодо метод.

Від 1960-их pp. посилився Т. проти діячів руху опору в СССР. Методи залякування, дискримінації, репресій проти чл. родин і психологічного тиску застосовуються навіть у випадках дій офіц. не заборонених законом (напр., супроти діячів рел. громад). Дисиденти в центрі і республіках виступають з протестом проти сов. Т., апелюючи в боротьбі проти нього до міжнар. гром. думки (див. «Самвидав», Українська Група сприяння Гельсінкським угодам). Травматичні переживання осіб, підданих фіз. і психологічному Т. у тюрмах, таборах, психіятричних лікарнях чи й на волі, а також методи сов. правосуддя (стосування в процесах т. зв. «гумових статтей» Кримінального кодексу, що їх довільно інтерпретують прокуратура і суд) зафіксовані в писаннях В. Чорновола, В. Мороза, М. Осадчого, Л. Плюща, П. Григоренка й ін. Т. супроти руху опору на Україні й ін. нерос. респ. сильніший, ніж щодо рос. дисидентів. Свою боротьбу з сов. держ. Т. правозахисний рух веде з позицій прав людини, дем. свобод і «сов. законности».

Гол. організаторами і виконавцями Т. в СССР були: Ф. Джержинський, який у 1917 — 26 очолював ВЧК, ҐПУ, В. Менжинський (гол. ҐПУ в 1926 — 34), Г. Ягода (1934 — 36, гол. НКВД), М. Єжов (1937 — 38), Л. Берія (1938 — 53, з 1946 — МВД), О. Шелєпін (гол. КҐБ, 1958 — 61; з його доручення сов. аґент вбив С. Бандеру і Л. Ребета), В. Семичастний (1961 — 65), Ю. Андропов (з 1965). На Україні в різний час гол. організаторами Т. були М. Лаціс і В. Баліцький (керівники ВЧК і ҐПУ на Україні), II. Постишев і М. Хрущов (секретарі ЦК КПУ), Т. Строкач (1946 — 56 очолював МВД), В. Нікітченко (гол. КҐБ з 1956). Виконавчий апарат Т. на Україні суворо підпорядкований Москві; у ньому гол. ролю відогравали прислані з центру виконавці.

Величезний апарат, цивільний і військ.-поліційний (за Л. Берії діяли окремі військ. частини НКВД чи МВД), та фінансові засоби є до диспозиції органів Т.; його цілям служить суд, прокуратура, міліція, тюрми, концентраційні табори, система заслання й примусової праці. Так само використовуються для удосконалення Т. засоби зв’язку, включно з пресою, профспілки, мист. об’єднання, керівництва підприємств (звільнення з праці), домоуправи (інформація поліції), система адміністративної прописки меш., мережа сексотів тощо.

Сов. історіографія тепер заперечує видатну ролю Т. у больш. перемозі у минулому, як також його більш витончене застосування аж донині, тоді як фіз. і психологічний Т. далі є невід’ємною частиною сов. тоталітарної влади.

Література: Садовський В. Нац. політика Совєтів. В. 1937; Koestler A. Darkness at Noon. Лондон 1940; Підгайний С. Укр. інтеліґенція на Соловках. Мюнхен 1947; Форостівський Л. Київ під ворожими окупаціями. Буенос-Айрес 1952; Prychodko N. One of the Fifteen Million. Бостон 1952; Pidhayny S. (ed.). The Black Deeds of the Kremlin. A White Book. 2 тт. Торонто 1953; Kostiuk H. Stalinist Rule in the Ukraine. Нью-Йорк 1960; Kamenetsky I. Secret Nazi Plans for Eastern Europe. Нью-Йорк 1961; Солженицин А. Один день в жизни Ивана Денисовича. М. 1962; Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж 1968; Осадчий М. Більмо. Париж 1971; Шифрін А. Четвертий вимір. Мюнхен 1973; Browne M. (ed.). Ferment in the Ukraine. Documents by V. Chornovil, I. Kandyba, L. Lukianenko, V. Moroz and others. Вудгавен 1973; Conquest R. The Great Terror: Stalin’s Purge of the Thirties. Нью-Йорк 1973; Мороз В. Есеї, листи й документи. Мюнхен 1975; Ukrainian Herald (7 — 8). Ethnocide of Ukrainian in the USSR. Балтімор-Париж-Торонто 1976; Pliouchtch L. Dans le Carnaval de l’histoire. Париж 1977.

В. Маркусь і Р. М.


Терпигорев Олександер (1873 — 1959), вчений у галузі гірничої справи, д. чл. АН СССР, родом з Тамбова. 1897 — 1900 працював у копальнях Донбасу, з 1900 викладав (з 1906 проф.) у Катеринославському вищому гірничому училищі, 1922 — 59 — проф. Моск. Гірничої Академії. Основні праці Т. стосуються експлуатації вугільних родовищ і механізації гірничих робіт. Т. є одним з авторів праці «Опис Донецького басейну», брав участь в опрацюванні плянів відбудови Донбасу в 1921 — 22 і 1943 — 44.


Терпило Данило, див. Зелений.


Терса Верхня, р. на Запор. гряді, ліва притока Вовчої (сточище Дніпра); довж. 107 км, сточище — 1 680 км²; перев. ширина долини 1,5 — 2,5 км, річища 15 — 20 м. Основне живлення снігове; влітку дуже міліє. Використовується для зрошення.


Терсько-Кумська низовина, низовина на сх. Передкавказзі, півд.-зах. частина Прикаспійської низовини. Оточена на півдні підніжжям Кавказських гір, на півн. — Кумо-Маничською западиною, на зах. — Ставропольською височиною, на сх. — Каспійським м. Висота до 100 м, цілковита рівнина; на сх. від р. Терека масив еолових пісків. Рослинність полиново-злакових сухих степів і півпустельна. Українці живуть лише в півн.-зах. частині Т.-К. н. (див. Терщина).


Тершаковець Гринь (1877 — 1958), гром. і політ. сел. діяч, родом з с. Якимчиць Руденського пов. (Галичина), організатор укр. життя Комарнянщини і Рудеччини; посол до гал. сойму (1913 — 14), чл. Укр. Нац. Ради і Укр Трудового Конґресу в Києві, 1928 — 38 посол до поль. сойму, чл. ЦК й екзекутиви УНДО, почесний чл. «Просвіти» й Крайового Т-ва «Сіль. Господар» у Львові. Заарештований 1939 большевиками, пробув 16 pp. в сов. концентраційних таборах.

[Тершаковець Гринь (1877 — 1959, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Тершаковець Зіновій (1913 — 48), діяч ОУН і УПА, родом з Комарнянщини (Галичина), за фахом правник, син Гриня Т. Командир УПА — Зах. («Федір»), провідник ОУН і Львівського краю, загинув у боротьбі з військом НКВД разом з своєю охороною 4. 11. 1948 б. Любіня Великого.


Тершаковець Михайло (1883 — 1978), історик літератури і педагог, нар. у с. Кліцкому б. Комарна (Галичина); д. (з 1914) і почесний (з 1974) чл. НТШ, довголітній учитель Акад. гімназії (1906 — 44), доц. укр. літератури Держ. Ун-ту ім. І. Франка у Львові (1940 — 41); з 1944 на еміґрації, з 1949 у Філядельфії (ЗДА), де й помер. Праці з історії культури Галичини першої пол. 19 в. («Матеріяли й замітки до історії нац. відродження Гал. Руси в рр. 1830 та 1848», 1907), «Гал.-руське літ. відродження», 1908, «Відносини Вартоломея Копітара до гал.-укр. письменства», 1910, «До життєписи Маркіяна Шашкевича», 1912) і з літератури княжої доби («Переказ про Кия, Щека і Хорива та їх сестру Либедь», у ювілейному зб. УАН на пошану М. Грушевського, 1928).


Терщина, іст.-геогр. край, положений на сх. Передкавказзі, між Кубанню на зах. і Дагестаном на сх., Кавказькими горами на півдні і Ставропільщиною та Астраханщиною на півн. Назвою Т. означається країна Терського (Тер.) Коз. Війська, заселена перев. росіянами й українцями (бл. 30 000 км²), яка майже повністю входить до складу мішаної укр.-рос. етнічної території; у ширших розмірах — кол. Терська обл., адміністративно-територіяльна одиниця у межах Рос. Імперії у 1801 — 1920 (72 900 км²).

Півд. частину Т. займають Кавказькі гори, на півн. від них простягається степ. передгір’я (воно майже повнотою розоране), далі йде напівпустельна Терсько-Кумська низовина. Гори й вузьку частину прилеглого передгір’я заселюють кавказькі верховинці, решту передгір’я й незначну частину Терсько-Кумської низовини — росіяни й українці.

Колонізація слабозаселеної або й незаселеної степ. Т. слов. елементом почалася в кін. 15 в. збіглими селянами і сторожовими козаками з Рязанщини; тоді у верхів’ях р. Терека поселювалися т. зв. гребенські козаки. Коз. і сел. колонізація зміцнилася в сер. 16 в. (гол. виходнями з Дону); на той час припадає й збільшення впливу Москви на Т. Датою постання Тер. Коз. Війська вважається 1577, коли гребенські козаки відстояли перед татарами городок Терек на р. Терек, що стала поряд Дону (у деякій мірі й Дніпра, а пізніше Кубані) другою «коз. річкою». Тер. і гребенські козаки брали участь у війнах Росії з Туреччиною й Персією та кавказькими верховинцями; пізніше вони підпали під цілковиту залежність від рос. адміністрації (безпосередньо від астраханського губернатора). У 1770-их pp. тер. та ін. козаків поселено на Моздоцько-Озівській (оборонній перед кавказькими верховинцями) лінії. У війнах, у яких брали участь тер. козаки, вони зазнавали великих втрат, їх поповнювано новими поселенцями, гол. з Дону й України. 1806 була організована Тер. обл., керована командиром Кавказького корпусу. 1832 тер. козаки увійшли до складу Лінійного Війська для оборони кавказьких укріплених ліній, а після їх ліквідації 1860 створено з його частини знову Тер. Коз. Військо (друга частина увійшла до складу Кубанського Коз. Війська); 1861 відновлено Тер. обл. (гол. м. Владикавказ); до складу її входили також землі кавказьких верховинців. Після скасування кріпаччини посилився приплив селян, гол. з України.

За переписом 1897 у Тер. обл. жило 934 000 меш., у тому ч. 271 000 росіян (28,7%), 42 000 українців (4,5%), 375 000 кавказьких верховинців (40,2%), 98 000 турко-татар (10,5%), 97 000 осетинців (10,4%), 12 000 вірмен (1,3%), 9 000 німців (1%), 30 000 ін. (3,1%). У дійсності ч. українців було більше; за переписом, їх було більше тільки у П’ятигорському пов. (25 000 або 13,8%). Кількість коз. людности (170 000) становила 18,2% всього населення (на Кубані — 42,9%), але аж 53% всіх «руських». Населення Т. постійно зростало; до 1 360 000 у 1916 (зростання на 46%), серед них 255 000 (18,8%) козаків.

Історія Т. у 1917 — 20 подібна до історії Дону, Кубані, а частково і Ставропільщини. 1917 і вона виявила прагнення до одержання автономії у Федеративній Рос. Респ., а разом з тим і тісної співпраці з двома ін. коз. військами: концепція Союзу коз. військ Дону, Кубані, Терека. По жовтневій революції посталі тим часом уряд Тер. Війська і Союз об’єднаних горців Кавказу утворили Тер.-Даґестанський уряд з осідком у Владикавказі. На противагу їм З’їзд народів Терека проклямував т. зв. Тер. Сов. Респ. у складі РСФСР. У лютому 1919 Рос. Добровольча Армія заволоділа Т., і Денікін увів до тер. уряду своїх прихильників з місц. козаків (ген. Г. Вдовенко), але і серед них виявилася опозиція проти централізму Денікіна. Тоді відбулося поновне зближення тер. козаків з кубанцями (місія Вдовенка до Катеринодару). Намірам кубанського ген. Ф. Сушкова створити об’єднання Дону, Кубані й Терека (Д. К. Т.) перешкодила поновна сов. окупація у березні 1920 (див. стор. 1 215). Українці Т. у 1918 20-их pp. активности не виявили.

Сов. влада поділила Т. на Тер. губ. і Горську АССР (її згодом поділено на ряд АО і АССР). 1924 — 29 вона була поділена на Тер. і Сунженську округи; відтоді Т. не являє собою окремої адміністративно-територіяльної одиниці. Кол. Т. охоплює нині півд. частину Ставропільського Краю та АССР: Кабардино-Балкарську, Півн.-Осетинську, Чечено-Інґуську і півн. частину Дагестанської.

Про нац. структуру населення Т. дає дані перепис 1926. Тоді на території кол. Тер. обл. жило бл. 120 000 українців (1897 — 42 000); цей показник значного приросту може бути наслідком неточного перепису 1897, але й дальшої еміґрації українців на Т. Нац. склад усієї людности тієї частини Тер. округи, яка входила 1926 до складу кол. Тер. обл. такий:


у 1 000

у %

Все населення

344,9

100

у тому ч.:

українці


81,4


23,6

росіяни

206,9

60,0

вірмени

16,1

4,7

німці

12,3

3,5

інші

28,2

8,2

Ближче про людність та екон. відносини див. Ставропільщина. Там, а також у гаслі КубаньЛітература.

В. Кубійович


Теслевцьовий (Теслович) Степан, церк. діяч Закарпаття 17 в., гр.-кат. свящ.; зібрав цінний рукописний зб. укр. нар. мовою: 69 оп. з апокрифів, житій, повістей та леґенд, у більшості київ. походження. Частина оп. побудована на поль. рел. працях того часу. Деякі історики літератури Закарпаття вважають самого Т. автором окремих оп., поміщених у зб.


Тесленко Архип (1882 — 1911), письм., нар. у сел. родині в с. Харківцях Лохвицького пов. на Полтавщині; навчався в Харківецькій церк.-учительській школі, з якої був виключений за «вільнодумство». Працював писарчуком у волості, в нотаря, згодом поденщиком. У 1905 Т. І за участь у сел. заворушеннях був заарештований, 1906 заарештований удруге і засланий спочатку на Вологодщину, а потім у Вятську губ. 1910 повернувся до рідного с., де хворий на сухоти й виснажений арештами й засланнями, невдовзі помер.

Поезії рос. мовою почав писати 1902, потім перейшов на укр. Перші оп., написані 1904, були надруковані 1906 в ж. «Нова Громада» і газ. «Гром. думка» і «Рада». Пізніше Т. друкував оп. і дописи з сел. життя також у газ. «Село» і ж. «Світло». Низка його оп. — «За пашпортом», «Хуторяночка», «Радощі», «Наука», «Школяр» (усі 1906) — присвячена зображенню нужденного і безправного життя укр. селянства за царату. Тематично близькі до названих автобіографічні оп.: «Немає матусі», «Поганяй до ями!» (1910), «Що б з мене було» (1911); теж на власному досвіді написані тюремні оп.: «На чужині», «В тюрмі» (1910). В оп. «Любов до ближнього», «У схимника» (1906) зображено служителів офіц. православія, чужих інтересам укр. населення. Одним з кращих творів Т. є повість «Страчене життя» (1910), в якій на тлі життя бідної сел. родини показана доля дівчини-вчительки, доведеної умовами жорстокої дійсности до самогубства.

Критика своєчасно помітила визначний талант Т. і живу мову розповіді, в якій слідні традиції укр. клясики (зокрема М. Вовчка) з елементами імпресіонізму; тюремні й деякі ін. оп. Т. мовою і манерою розповіді близькі до ранніх оп. В. Винниченка. Твори Т. перевидавалися багато разів. Повніші вид.: «З книги життя» (1912, 1918, 1925), «Повне зібрання творів» (1928), «Твори» (1956) та ін. В с. Харківцях засновано літ.-меморіяльний музей Т.

Література: Євшан М. А. Тесленко, ЛНВ, ч. 4. Л. 1912; Півторадні В. Архип Тесленко. К. 1951 1 1956; Сарана Ф. Бібліографія творів і літератури про А. Тесленка у кн. Архип Тесленко. Твори. К. 1956; Смілянська В. Архип Тесленко. К. 1971.


Теслюк Михайло (Ернст; * 1899), діяч КПЗУ родом з Кам’янки Струмилової (Галичина); суджений у Святоюрському процесі, 1924 — 28 чл. ЦК КПЗУ (з 1926 чл. Політбюра), делеґат III з’їзду КПЗУ; 1927 — 28 разом з О. Васильковим, К. Максимовичем та Р. Туринським був в опозиції до нац. політики Москви на Україні. 1932 переїхав до УССР, 1933 заарештований і засланий; 1956 реабілітований.

[Теслюк Михайло (псевд. Ернест) (1899 — 1985, Львів). У 1949 звільнений з заслання, 1956 повернувся до Львова. — Виправлення. Т. 11.]


Тесля Іван (* 1902), географ і педагог, родом з с. Настасова Тернопільського пов. (Галичина); д. чл. НТШ (з 1949). По закінченні Львівського Ун-ту наук. співр. Ін-ту Геофізики і Метеорології Львівського Ун-ту (1932 — 39); 1939 — 44 — референт шкільного відділу УЦК; з 1944 на еміґрації в Німеччині і (з 1948) в Канаді. Праці з метеорології, геофізики, кліматології і гідрографії (серед ін. про довгорічні зміни кліматичних елементів земної кулі у фахових поль. і нім. журн.; нарис клімату і гідрографії України в «Географії України» за ред. В. Кубійовича та в «ЕУ»), демографії й історії укр. поселенців у Канаді (серед ін. «The Ukrainian Canadian in 1971», 1976, «Ukrainian Immigration to Canada in 1891 — 1967» у «Statistical Compendium of Ukrainians in Canada», 1978, картографії; шкільні підручники з географії.


Тессейр (Teisseyre) Вавжинєц (1860 — 1939), поль. геолог родом зі Львова, з 1925 проф. Львівської Політехніки; праці з геології й тектоніки Поділля, Карпат і Передкарпаття.


Тессейр-Донець Марія (1889 — 1974), оперова співачка (кольоратурне сопрано) і педагог родом з Києва; училася у Віденській і закінчила Мілянську Консерваторію (1915). У 1915 — 48 (з перервами) солістка Київ. Опери, з 1935 викладач Київ. Консерваторії, з 1953 — проф. Виконувала партії Марильці, Панночки, Оксани («Тарас Бульба», «Утоплена», «Різдвяна ніч» М. Лисенка), Розіни («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Олімпії («Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха), Джільди («Ріґолетто» Дж. Верді) та ін.


Тетельбаум Семен (1910 — 58), радіотехнік родом з Києва, чл.-кор. АН УРСР (з 1948). По закінченні Київ. Політехн. Ін-ту (1932) працював у ньому (з 1940 — проф.), з 1945 — керівник лябораторії струмів високої частоти Ін-ту Електротехніки АН УРСР. Основні праці Т. стосуються безпроводного передавання енерґії на далекі віддалі, нових ефективних метод модуляції питань телебачення й радіольокації, створення ґенераторів надвисокої частоти тощо. Автор понад 150 праць.

[Тетельбаум Семен († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Тетерев’ятник, див. Яструб великий.


Тетерів, р. на Придніпровській височині і Поліссі, права притока Дніпра; довж. 365 км, сточище — 15 100 км². До Радомишля — у межах Укр. Кристалічного масиву тече вузькою долиною з крутими схилами, річище порожисте; у пониззі, в межах Полісся, долина Т. розширюється до 4 км, ширина річища 40 — 90 м, впадає в Київ. водоймище. Основне живлення снігове і дощове. Найбільші притоки: Гнилоп’ять, Гуйва, Здвиж (праві), Ірша (ліва). Замерзає в грудні, скресає у березні. Сплавна, у пониззі судноплавна. На Т. — м. Житомир, Коростишів, Радомишль.


Тетерюк, тетерва, тетерев (Lyrurus tetrix L.), птах ряду куроподібних, родини тетереватих, сер. розмірів (вага самця до 1,7 кг, самки — 1,3 кг, довж. бл. 60 см), поширений у ліс. і лісостеп. смугах Европи й Азії. На поч. 19 в. поширений по всій Україні, згодом винищений, зберігся лише на Поліссі і подекуди у Карпатах. Цінний пром. птах.


Тетеря (Моржковський) Павло († бл. 1670), гетьман Правобережної України (1663 — 65), шляхетського роду з Київ. воєводства (Переяслав), вихованець Києво-Могилянської Колеґії й чл. Львівського Братства. До 1648 був писарем ґродського суду у Володимирі Волинському, 1649 — Переяславського полку; 1653 полк. переяславський. Чл. укр. посольства до Москви у березні 1654 для оформлення Переяславської угоди. 1657 — 59 — ген. писар; брав активну участь разом з Юрієм Немиричем у Гадяцьких переговорах 1658 про унію України з Польщею й Литвою. Згодом Т. став одвертим прихильником поль. орієнтації й виступав як аґент Польщі: спільно з поляком С. Бєнєвським намагався скреслити з Гадяцького договору основну концепцію В. Князівства Руського; противник І. Виговського, був причетний до його страти поляками. 1663 — 65 як гетьман Правобережної України брав участь у поході Яна Казіміра на Лівобережжя, а потім допомагав полякам на чолі з Стефаном Чарнецьким і татарами боротися проти коз.-сель. повстань на Правобережжі. 1665 ватажок повстанців В. Дрозденко розбив Т. під Брацлавом, і Т. змушений був зректися з гетьманства; захопивши військ. скарб, держ. архів і гетьманські клейноди, виїхав до Польщі, де перейшов на католицтво й дістав звання стольника полоцького та старости брацлавського, ніженського, чигиринського. Але незабаром у Т. почалися спори й процеси за маєтки з поль. маґнатами. Пограбований єзуїтами у Варшаві і не діставши підтримки поль. уряду, Т. схилився на бік Туреччини, виїхав до Молдавії (Яси), а звідти до Адріянополя, де, мабуть, готував якусь антиполь. акцію по боці Туреччини, але незабаром помер (в кін. 1670 або на поч. 1671).


Тетіїв (IV — 10), м., р. ц. Київ. обл., положене на Придніпровській височині над р. Роською, 12 100 меш. (1975). Харч. пром-сть, цегельня. Вперше Т. згадується 1602, з 1800 — м-ко Таращанського пов. Київ. губ., з 1923 — р. ц., з 1968 — м.


«Тетяна» (на Чернігівщині Тетянка), нар. танок з групи гопаків, жвавий, темпераментний з мімікою та імпровізацією; муз. розмір 2/4, пісня жартівливого змісту. Танцюють на Ніженщині (до пісні «Ой Тетяна, Тетяна»), Вінничині («За Тетяну, за Тетяну, що Тетяна вмерла»), Полтавщині («На Тетяну поговір, що Тетяна вмерла»), Чернігівщині («Жаль мені на Тетяну, жаль мені на її»), Рівенщині («Ой Тетяно, Тетяно», «Йшла Тетяна з коршми п’яна»).


Техніка на Україні. Розвиток Т. у сучасному розумінні (він пов’язаний з появою машин і з механізацією виробничих процесів) почався на Україні з кін. 18 в. Насамперед розвинулася на Україні Т. текстильної мануфактури (у тому ч. й Т. канатного та прядильного виробництва) і досить рано Т. варення салітри і мила та виробу свічок. Дещо пізніше (насамперед на Волині) почала розвиватися Т. сталеварення, кришталевого, скляного, порцелянового та фаянсового виробництва. У 19 в. у зв’язку з відкриттям та освоєнням покладів залізної руди і вугілля та з побудовою залізниць почався період пром. капіталізму, а механізація і Т. почали відогравати дедалі більшу ролю. Почалася будова значної кількости машинобудів. підприємств.

У Рос. Імперії машинобудування було слабо розвинене і майже всі складні машини ввозилися з-за кордону. Так було й на Україні. І тут складніші машини почали будувати чужинці. До піонерів Т. з українців у 19 в. належать Д. Кандиба, Я. Козловський, І. Васильків. До ділянок Т., які досягли на Україні вищого рівня, треба зарахувати передусім Т. будови шляхів і мостів (серед ін. ланцюговий міст через Дніпро, побудований 1847 — 53 за проєктом Е. Віньєля, високий луковий зал. міст і тунель б. Яремча в Карпатах, збудований 1898 — 1902 за Проєктом Бізанца, Матакевича та ін.), Залізниць, реґулювання течії рік, будову електростанцій у Києві (1890) й у Харкові (1897), Т. міськ. транспорту (трамвай), використання природного газу в комунальному госп-ві, Т. видобутку і рафінації нафти. Найбільше зробили тут проф. та інж., випускники Львівської Політехніки (заснованої 1845), а згодом Харківського (з 1883) і Київ. (з 1898) Політехн. ін-тів.

Перша світова війна, революція та перші pp. сов. влади загальмували розвиток Т. на Україні. Зацікавлення Т. помітне щойно в роки п’ятирічок, зокрема другої. Тоді на Україні швидко розвивалася Т. виробництва електроенерґії (Дніпрельстан — 1927 — 32, Штерівська ДРЕС — 1926, Зуївська ДРЕС — 1930 тощо), гірнича Т., металюрґія, важке машинобудування; рівень цієї Т. був досить високий на кін. 1930-их pp. Проте Т. ін. важливих секторів (хемія, точне машинобудування, а навіть будівництво шляхів) помітно відставала від рівня зах. країн. На укр. землях під поль. і рум. окупацією розвиток Т. не дорівнював темпам розвитку періоду Австро-Угорщини, бувши далі на рівні 1914; краще стояло Закарпаття, де чес. влада дбала про будову шляхів, комунального госп-ва тощо.

По другій світовій війні довоєнний рівень Т. досягнено лише у 1951 — 55 pp., а з 1955 почався приспішений процес розвитку Т., зокрема з 1965 (це видно серед ін. з значного збільшення техн. літератури). У другій пол. 1960-их та у 1970-их pp., під впливом процесів посиленої технізації, механізації та автоматизації всіх ділянок життя у світі, в СССР і на Україні значно розвинулися нові, модерні ділянки Т. Гол. з них: а) нуклеарна (ядерна) Т., представлена не лише новими надпотужними атомовими електростанціями, але й ін. важливими секторами (Т. мічених атомів, біотехніка та медицина, стерилізація харч. продуктів, Т. ядерних прискорювачів, нуклеарна астрономія тощо); б) електроніка, особливо електроніка коротких і дуже коротких (міліметрового й субміліметрового діяпазону) електромагнетних хвиль; сюди належать також Т. таких пристроїв, як клістрони, радар, Доплерівська Т., устаткування модерного радіозв’язку та телебачення, військ. застосування (апаратура спостереження, підслуховування закордонних пересилань); в) Т. космічної комунікації, зокрема комунікації за допомогою геостаціонарних космічних супутників (сателітів): відомі відповідні споруди, побудовані насамперед у Криму та в зах. обл; г) аеронавтика та астронавтика: будування літаків, конструювання, будування та запускання на орбіту ракет і космічних кораблів; пов’язана з цим Т. керування польотами літаючих апаратів з наземних станцій; ґ) Т. опрацювання одержаної цими літаючими апаратами інформації за допомогою надзвичайно складних обсерваційних інструментів усіх типів (оптичних, інфрачервоних, акустичних, радарних); д) обчислювальна Т., побудова електронних обчислювальних машин (ЕОМ — компюторів). Тепер розробляють на Україні ЕОМ третьої та четвертої ґенерації (інтеґральні кільця, гідродинамічні, флюїдичні та пневматичні елементи пам’яті на магнетних піхурцях). З цією ділянкою пов’язана кібернетична Т. автоматичного, оптимального контролю, що вводиться тепер на Україні в системи комплексної автоматизації управління різних техн. процесів, в адміністративні та екон. схеми, а навіть у схеми суспільного та соціо-психологічного сектора; е) за останні роки опановано у широкому діяпазоні найновішу Т. гарячої плазми (т. зв. четвертого стану матерії), лазерну Т. (когерентна оптика та квантова електроніка), Т. термоядерної контрольованої синтези та Т. концентрованих пучків частин високої енерґії, передаваних на великі відстані. Проте деякі сектори модерної Т. відсутні на Україні: Т. атомних реакторів, телескопів та обладнання астрономічних обсерваторій, Т. кольорової металюрґії, бойова Т. (інтерконтинентальні балістичні ракети, протиповітряна і протитанкова зброя і т. д.); ці ділянки Т. розвиваються лише в Росії.

Поряд з цими досягненнями Т., на Україні далі розвивалися сектори традиційної та конвенційної Т.: металюрґія модерних суперстопів (молібденових, титанієвих, ніобієвих й ін.), порошкова металюрґія, Т. доменного виробництва, хем. технологія. Проте деякі сектори Т., через не завжди правильне встановлення пріоритетів капіталовкладень, відстають від рівня зах. розвинених країн: Т. пластмас, синтетичних матеріялів, автобудування, нафтопереробка та петрохемія, заг. будівництво (зокрема будівництво цивільного та муніципального сектора), Т. житлової культури (освітлення, охолодження та огрівання помешкань і службових приміщень), будівництво шляхів (автостради), Т. друку, особливо кольорового. Незадовільно поставлена на Україні справа типізації та стандартизації машин і вузлів машин.

В історії 19 та 20 вв. було на Україні багато видатних діячів Т., новаторів інженерного будівництва і винахідників. На окрему згадку заслуговують: О. Засядько (воєнна Т.), О. Бородин (залізниці), Г. Чечет, К. Яковчук, Г. Тереверко, Ф. Андерс (раннє літакобудування), М. Клобуков, П. Алексіїв, М. Соколов (хемія), М. П’ятницький, І. Кирієнко, М. Тульє, А. Курилло, В. Левицький, В. Леонтович (залізобетонні споруди), М. Яцук, С. Усатий, Д. Рожанський, (радіотелетехніка), І. Лукасевич (нафтопереробка), Й. Тимченко, А. Федецький (кінотехніка) та ін.

За новіших часів (друга і третя чверті 20 в.) до визначних вчених сектора Т. належать конструктори і технологи: в ділянці техн. механіки — В. Будник, М. Яненко, Е. Григолюк, В. Кононенко, М. Кільчевський; у матеріялознавстві — С. Серенсен, Г. Самсонов, А. Федорченко; у Т. ядерних реакторів — К. Синельников, О. Лейпунський, А. Вальтер, М. Пасічник, А. Ситенко; у конструюванні електронних обчислювальних машин (ЕОМ) — В. Глушков, Г. Пухов, В. Рвачев; у ділянці голографії та автоматичної обробки інформації — Ю. Денисюк, І. Ляшко; у радарній Т. — В. Шестопалов; у Т. зварювання — Є. Патон, Б. Патон, К. Хрєнов, І. Трочун; у будівництві електростанцій — М. Клименко, В. Шанін, Е. Корнієнко, В. Патиченко. Особливих успіхів домоглися конструктори літаків і космічних кораблів; у ділянці літакобудування — В. Яценко, О. Березняк, К. Калінін, Д. Григорович, О. Антонов, Л. Горощенко, В. Андрієвський, В. Степанченко, С. Лелюшенко, Г. Рильський, І. Радченко, С. Скрипченко, Г. Лагосюк, Ж. Черненко; у ділянці авіяційних двигунів — А. Люлька, О. Івченко, І. Швець, Г. Третяченко, Л. Кравчук, Р. Куріят, А. Волощенко, Г. Кузьмак, В. Олешко; у ракетобудуванні та космічній технології — С. Корольов, М. Янґель, В. Глушко, В. Челомей, В. Ковтуненко, В. Писаренко, І. Пенцак, М. Лукашевич, А. Коваль, А. Коваленко і багато ін. Чимало з згаданих конструкторів і учених працює в центр. обл. Росії, а то й на зав. і в лябораторіях, розміщених за Уралом.

Значна кількість українців має видатні успіхи поза межами України, зокрема у ЗДА та Канаді. Заслуговують на згадку: І. Фещенко-Чопівський, В. Мацьків (металюрґія), І. Шовгенів (вітряна енерґія), Є. Радзимовський (зубчаті передачі), М. Пелехач, І. Чупрун, І. Петренко, М. Яримович (літакобудування), А. Шумовський (техніка зварювання), П. Никифорук (кібернетика), Т. Беличко (видержливість матеріялів), Й. Харик (космічна Т.), О. Смакула (оптика), Н. Сендецький композитні матеріяли), І. Шевчун (застосування напівпровідників), Е. Бабин (оборонна Т.), В. Васильківський (радіотехніка), М. Борецький (економіка пром-сти), Б. Гаврилишин (орг-ція виробництва). Світової слави вченими-техніками є: С. Тимошенко (міцність матеріялів), Ю. Кістяковський (хемія вибухових речовин) та Н. Голоняк (винахідник лазера).

Гол. досягнення модерної Т. на Україні:

1927 — Будівництво Дніпрельстану.

1932 — Перше в СССР розбиття атому в Харківському Фіз.-Хем.-Мат. Ін-ті.

1934 — Перше в СССР одержання важкої води.

1937 — Введення в дію першого в СССР електростатичного ґенератора на 2,5 мев.

1950 — 55 — Створення першого в СССР лінійного прискорювача заряджених частин на 20 мев та прискорювача електронів на 30 мев.

1962 — 65 — Створення перших в СССР ЕОМ (компюторів) та дальше їх удосконалення. Створення нових ґенерацій турбо-пропелерних літаків (АН-22 «Антей», АН-36) та освоєння виробництва реактивних літаків великої швидкости.

1967 — Введення в дію на електростанціях України енерґобльоків потужністю на 800 000 квт кожний (перший аґреґат на Слов’янській ДРЕС).

Друга пол. 60-их pp. — 70-ті pp. — Вивчення принципів контрольованої ядерної синтези як джерела енерґії в майбутньому.

1974 — Дослідження метод пром. виробництва в умовах космосу. Спуск на воду першого в СССР авіяносця («Київ»).

1975 — 76 — Побудова доменних печей об’ємом до 5 000 м³ (Кривий Ріг).

Література: Данилевський В. У віки крилаті; Нариси з історії техніки. Х. 1928; Історія техніки; бібліографічний покажчик 1946 — 55. АН УРСР. К. 1959; Научно-технический прогресс в Украинской ССР, 1961 — 70. К. 1971; Экономические проблеми научно-технического прогресса в народном хозяйстве УССР, ред. В. Александрова. К. 1974; Сучасна наук.-техн. революція (друга серія), тритомник Ін-ту Філософії АН УРСР. К. 1975 — 76; Нариси з історії природознавства та техніки, ж. АН УРСР (1962 — 77).

С. Процюк










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.