Попередня     Головна     Наступна





3. ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО


Питання про походження індустріального суспільства й дотепер є об’єктом наукових дискусій. Мені здається, що так буде завжди. Надзвичайно масштабна трансформація відбулася у величезному, розмаїтому суспільстві з неймовірно складною структурою, і цей процес був справді унікальним: жодну вторинну індустріалізацію не можна вважати подією, рівнозначною первинній індустріалізації, через дуже просту обставину: всі інші були повторенням, копіюванням, вони здійснювалися вже на основі попереднього практичного знання і досвіду, які засвідчували, що цей шлях є можливим і має цілком очевидні та зрозумілі переваги (хоча запозичений ідеал, ясна річ, змінювався у найрізноманітніший спосіб). Отже, ми ніколи не зможемо відтворити оригінальну подію, авторами якої були люди, несвідомі того, що вони роблять, — між іншим ця остання обставина також визначала суть події. Ми не зможемо зробити цього через низку цілком очевидних причин: уже сам факт повторення відрізняє його від оригінального явища; за будь-яких умов ми не зможемо відтворити всі обставини життя Західної Європи в ранньомодерний період; зрештою, експеримент такого масштабу задля з’ясування теоретичного питання навряд чи є можливим з морального погляду. У будь-якому випадку для того, щоб зрозуміти всі причинні хитросплетіння такого складного процесу, нам би довелося повторювати його не один раз, а такої можливості у нас ніколи не буде.

Утім, якщо ми не в змозі чітко з’ясувати етіологію індустріалізму, є надія на те, що ми можемо просунутися вперед, створюючи загальні моделі функціонування індустріального суспільства. Справжнє значення знаменитого твору Макса Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму" 1 полягає, на мій погляд, не у привабливій, але суто умоглядній та бездоказовій гіпотезі про походження духу капіталізму, а в його міркуваннях щодо тих базових загальних рис, якими відрізнявся новий суспільний лад.



1 "Протестантська етика і дух капіталізму" — найвідоміша книга Макса Вебера (див. примітку 1 до розділу 1).



Хоча загальне зміщення акценту з походження капіталізму на походження індустріалізму (дуже корисне) сталося вже після Вебера як наслідок появи некапіталістичних індустріальних суспільств, саме особлива увага Вебера до бюрократії та підприємницького духу свідчать, що він уже був готовий до такого переосмислення. Якщо централізована бюрократія уособлює новий дух тією ж мірою, як і бізнесмен-прагматик, цілком очевидно, що ми маємо справу саме з індустріалізмом, а не капіталізмом як таким. У веберівському і, на мій погляд, у будь-якому іншому серйозному дослідженні нового духу поняття розумності має перебувати в центрі уваги й відігравати істотну роль. Сам Вебер не вирізнявся вправністю щодо чітких і вичерпних дефініцій, особливо в даному випадку, однак, знаючи контекст, в якому він вживав поняття розумності, можемо зрозуміти, що саме він мав на увазі й наскільки воно є важливим для предмета дослідження. Це поняття з неперевершеною глибиною філософського осмислення розкривали й два найвидатніші філософи XVIII ст. — Девід Г’юм та Іммануїл Кант; перебуваючи в полоні ілюзії, що аналізують людський дух як такий, an sich, поза часом і простором, вони насправді запропонували глибинне розуміння загальних принципів існування нового духу, пришестя якого було характерною ознакою їхньої епохи. Те, що поєднувало цих мислителів, було не менш важливим, ніж те, що їх роз’єднувало.

Веберівське поняття розумності містить два важливих елементи. Перший — повторюваність і послідовність або взаємопов’язаність, однотипне трактування подібних явищ, упорядкованість, тобто все, що пасує душі та честі справжнього бюрократа. Другий — ефективність — зважений, раціональний вибір найбільш придатних засобів для досягнення чітко визначеної, зрозумілої мети; іншими словами — це дух ідеального підприємця. Впорядкованість та ефективність можна розглядати як бюрократичний і підприємницький елементи всеохопного духу розумності.

Я не вважаю, що ці два елементи насправді незалежні один від одного. Вибір ефективних засобів для досягнення мети містить ідею, згідно з якою дійова особа завжди розв’язуватиме одну й ту саму проблему в один спосіб, незалежно від "другорядних" міркувань; отже, ефективність означатиме і бюрократичну повторюваність підходу. Ця подібність підходу аж ніяк не гарантує ефективності (як засвідчує практика, бюрократи, зокрема особливо чесні чи сумлінні, не завжди відзначаються ефективністю, як зауважував і сам Вебер); утім, будь-яке послідовне і реальне запровадження впорядкованості і повторюваності передбачатиме використання загальновизнаної та нейтральної мови для визначення як мети, так і явищ реальності, тобто того середовища, в якому досягається ця мета. Лише така мова, яка чітко визначає мету і засоби, дає можливість реально оцінити результат, відповідність вибору засобів у досягненні поставленої мети.

В підґрунті двох елементів духу розумності, про які говорив Вебер (упорядкованість та ефективність), є щось більш глибоке, про що добре писали Г’юм і Кант, які щиро вірили, що вони досліджують чистий розум: йдеться, власне, про єдиний масштаб реальності, універсальну єдину систему понять для загальної характеристики сутностей; і про esprit d’analyse, який проповідував і описував Декарт. Кожний з цих елементів визначається розумом саме в тому сенсі, що цікавить нас, тобто як загадка духу сучасності. Говорячи про єдину систему понять, я маю на увазі, що всі явища існують в єдиному, безперервному логічному просторі, що всі згадки про них можуть співвідноситися одна з одною, вони загалом взаємопов’язані, таким чином, у принципі світ описує одна спільна, внутрішньо єдина мова як єдина система; або ж, якщо поглянути на зворотний бік медалі, немає якихось особливих, привілейованих, замкнених явищ чи просторів, захищених від змішування чи взаємного заперечення, таких, що існують у замкнених, самодостатніх логічних просторах. Саме в цьому полягала найбільш вражаюча особливість домодерних, дораціоналістичних світоглядів: у співіснуванні в спільних межах розмаїтих, не цілком Уніфікованих, але ієрархічно підпорядкованих підсистем, в наявності особливих, виняткових, сакралізованих і виведених за межі повсякденного розуміння явищ.

У традиційному суспільному устрої мови полювання, жнив, обрядів, магістрату, кухні чи гарему є автономними системами. Спроба зіставити висловлювання з цих різних сфер, виявлення розбіжностей між ними, намагання поєднати їх — усе це було б порушенням суспільних норм або ще гірше — можливо, блюзнірством чи святотатством, і в будь-якому вигляді незрозумілим. Натомість у нашому суспільстві прийнято вважати, що всі ситуативні варіанти вживання мови загалом стосуються єдиного, спільного світу і можуть бути зведені в єдину систему; отже, є всі підстави поєднувати їх. "Усе взаємопов’язане" — зрозумілий і прийнятний ідеал. Сучасні філософії знання часто являють собою вислів та кодифікацію цієї ідеї і прагнення, яка, у свою чергу, не є філософською витівкою, а має глибоке суспільне коріння.

Зрівняння та гомогенізація явищ будуть неповними, якщо вони не супроводжуватимуться тим, що можна було б назвати відокремлюванням усього, що піддається відокремлюванню, esprit d’analyse, поділом усіх складних структур на їх складові (навіть якщо це можна зробити лише в уяві) і небажанням миритися з наперед установленими концепціями. Саме усталюючи зв’язок між явищами, традиційні світогляди усталюють себе і свої пересуди; і саме наполягаючи на розриві цих зв’язків, ми визволяємося від них. У сфері ідей ці усталені концепції та дискретні понятійні простори є еквівалентами тих стабільних соціальних груп і структур, що існують у матеріальному світі. Так само уніфікований і стандартизований, нібито впорядкований єдиною метричною системою світ явищ, яким він постає у філософських системах Г’юма і Канта, є аналогом світу деперсоналізованих і рівних людських спільнот у величезному суспільстві. В нашому випадку нас більше цікавлять люди та їхні колективи, ніж ідеї, але об’єднання їхніх ідей в цілісні нерозривні системи пов’язане саме з перегрупуваннями людей у внутрішньо нестійкі, культурно цілісні спільноти.

Індустріальне суспільство — це єдине суспільство, саме існування якого засноване на тривкому і безперервному зростанні, на безупинному і очікуваному вдосконаленні. Не дивно, що це було перше суспільство, яке винайшло ідею та ідеал прогресу, постійного руху вперед. Найприйнятніший спосіб суспільного контролю в такому суспільстві — суцільний підкуп, гарантія матеріального добробуту за відмову від соціальної агресії; найбільша його слабкість — нездатність пережити будь-яке тимчасове зменшення фонду соціального підкупу і втрату законності, яка настає, коли ріг достатку тимчасово порожніє і потік припиняється. Багато суспільств минулого іноді винаходили і впроваджували щось нове, самовдосконалюючись у такий спосіб; іноді нововведення приходили не як окремі розвідники, а цілими батальйонами. Проте таке вдосконалення ніколи не було сталим, і цього, власне, ніхто й не очікував. Мало статися щось надзвичайне, щоб такі незвичайні очікування стали реальністю.

І надзвичайне сталося. Погляд на світ як на гомогенний простір, підпорядкований певним системним і непорушним законам, відкритий для безкінечного пізнання, надав безмежні можливості нових комбінацій засобів без заздалегідь жорстко встановлених очікувань і меж: жодна можливість не виключається, і нічого, крім очевидності, не визначає, якими є явища та яким є спосіб їхнього комбінування для досягнення бажаного результату. Це був цілком новий погляд. Старі світи, кожний окремо, були, з одного боку — всесвітами: ієрархічними, доцільними, "значущими"; з іншого боку, вони були не зовсім цілісними, складалися з менших світів, адже кожний з них мав власну мову і логіку буття, що не підлягали єдиній категоризації. Новий світ був, з одного боку, морально нейтральним, з іншого — унітаристським.

Філософія Г’юма є одним із найважливіших варіантів кодифікації цього уявлення. Найвідоміша її частина — це теорія каузальності (причинності), яка виходить із загальних постулатів та головних узагальнень. Її суть можна подати так: ніщо внутрішньо не пов’язано з чимось іншим. Справжні зв’язки у цьому світі встановлюються лише відокремленням в уяві того, що можна мислити відокремленим — отже, можна буде виділити окремі складові, а потім експериментально з’ясувати, що насправді з чим сполучається.

Чи насправді світ є таким? Наш світ — такий. Це обов’язкова Умова, ціна за можливість безкінечного відкриття. Пізнання не може обмежуватися природними зв’язками та співвідношенням речей, які закріплено певним поглядом чи способом життя. І, звісно, теорія причинності Г’юма — це не лише чудовий образ, вічного і нічим не обмеженого дослідника; вона також дає версію поведінки його економічного двійника — сучасного підприємця. Злиття праці, техніки, матеріалу і форми, визначені звичаєм та підпорядковані соціальному порядкові і ритму, — усе це не для торгівця чи промисловця віку розуму; його власний розвиток і поступ економіки, частиною якої він є сам, нагадаємо ще раз, залежать від необмеженості вибору засобів на основі лише практичного досвіду для досягнення чітко визначеної мети, якою в даному випадку є максимальний прибуток. (Його попередникові або навіть ще сучасникові, якому-небудь феодалу, було б дуже важко визначитися з єдиним критерієм успіху. Поняття прибутку для нього пов’язане з великою кількістю інших цінностей, таких, наприклад, як підтримання свого авторитету у спільноті. Адам Сміт дуже добре розумів різницю між міщанином з Глазго та, скажімо, Камероном з Лохієля 1. Теорія причинності Г’юма відображає світогляд першого.)

Такий погляд на суспільство, яке потрапило в залежність від наукового та економічного розвитку (що, безумовно, взаємопов’язані), приваблює тому, що нас передусім цікавлять наслідки цього невпинного, безперервного розвитку. Наслідки цього перманентного зростання вражаюче нагадують світогляд, який власне його зумовлює.



1 Камерон з Лохієля — шотландський феодал, який жив у першій половині XVIII ст., у гірській частині Шотландії на північ від Глазго. Відзначився жорстокістю методів правління, що властиві традиційним старовинним шотландським нормам, але були явним анахронізмом у XVIII ст. (Прим. перекл.)






Суспільство безперервного зростання


Якщо поступ наукового знання базується на припущенні, що жодний елемент не пов’язаний з іншими апріорно і що все піддається переосмисленню, то й економічний і технологічний поступ вимагає відповідного ставлення до людської діяльності та соціальних ролей. Ролі стають предметом вибору та впливу на ситуацію. Стабільність старої структури соціальних ролей стає несумісною з розвитком і нововведеннями. Нововведення, або оновлення, означає творення нових явищ, межі яких не збігаються з контурами тих видів діяльності, місце яких вони заступають. Безсумнівно, більшість суспільств здатна час від часу змінювати структуру зайнятості чи межі професійних спільнот подібно до того, як футбольна команда може експериментувати зі складом гравців, не порушуючи при цьому сталості існування. Одна зміна не створює прогресу. Але що відбудеться, коли самі зміни стануть постійними і безперервними, коли вимога зміни видів діяльності сама стане постійною ознакою суспільного устрою?

Коли ми знайдемо відповідь на це питання, значною мірою буде вирішено і проблему націоналізму. Передумови націоналізму — у певному виді поділу праці, дуже складному і надзвичайно мінливому.

Висока продуктивність, як стверджував Адам Сміт, потребує складного поділу праці. Постійне зростання продуктивності потребує, щоб цей поділ був не лише складним, а й таким, що постійно й нерідко дуже швидко змінюється. Ця постійна і швидка зміна системи економічних ролей і поділу праці всередині неї має швидкі та надзвичайно важливі наслідки. Люди вже не можуть усе життя перебувати в одних і тих самих звичних нішах і дуже рідко можуть знаходитися в них, так би мовити, поколіннями. Посади дуже рідко (з цієї чи іншої причини) передаються у спадок від батька до сина. Адам Сміт звертав увагу на примхливість буржуазної фортуни, хоча саме він помилково приписував стабільність соціальних позицій пасторальним спільнотам, приймаючи їхні родові міфи за реальність.

Безпосереднім наслідком цього нового виду мобільності стає своєрідний егалітаризм. Сучасне суспільство є мобільним не тому, Що воно егалітарне; воно егалітарне тому, що є мобільним. Навіть більше, воно повинно бути мобільним, хоче воно того чи ні, оскільки постійно має забезпечувати фатальний і нездоланний гін До економічного зростання.

Суспільство, що приречене на безкінечну гру в музичні стільці 1, неспроможне будувати високі бар’єри посади, касти чи стану між різними рядами стільців.



1 Гра, учасники якої ходять довкола поставлених колом стільців під музику. Коли музика припиняється, всі кидаються до стільців. Оскільки місць завжди на одне менше, ніж учасників, той, хто не встиг, виходить з гри, відповідно, забирають один стілець. Перемагає той, хто утримається до кінця. (Прим. перекл.)



Це перешкодило б мобільності й, отже, створило б неймовірне напруження. Люди можуть терпіти нерівність, якщо вона є усталеною і освяченою звичаєм. Камінь, що котиться з гори, не обростає мохом, так само, як мобільне населення не має можливості усталити стратифікацію. Розшарування та нерівність існують, часом — у крайніх формах; однак вони приглушені, пом’якшені, затінені м’якістю переходів між ступенями добробуту і становища, відсутністю соціальної дистанції та зближенням способів життя, певною неформальністю й випадковістю відмінностей (на противагу жорстким, абсолютизованим і непереборним відмінностям, типовим для аграрного суспільства), їх нейтралізовано ілюзією чи реальністю соціальної мобільності.

Ця ілюзія є надзвичайно важливою і не може існувати, якщо хоча б частково не відповідає реальності. Яка саме частка реальності міститься у цій картині переміщень нагору і згори, залежить від різних чинників, і це питання залишається відкритим, але немає сумніву, що ця частка є доволі великою: коли сама система ролей настільки змінюється, ті люди, що посідають певне становище в ній, вже не можуть, як стверджують ліві соціологи, бути пов’язаними з системою, яка передбачає жорстке розшарування. Порівняно з аграрним це суспільство є мобільним та егалітарним.

Утім, йдеться не лише про егалітаризм і мобільність, породжені цією виразно індустріальною, орієнтованою на зростання економікою. Існують деякі менш помітні, додаткові особливі риси нового поділу праці, які найкраще можна було б зрозуміти через порівняння поділу праці в індустріальному і в розвинутому аграрному суспільствах. Найочевидніша відмінність між ними полягає в тому, що одне стабільніше, інше — мобільніше. Фактично, одне з них переважно прагне стабільності, тоді як друге прагне мобільності; одне удає значно вищий рівень стабільності, ніж це дозволяє суспільна реальність, друге часто претендує на більшу мобільність задля власних егалітарних ідеалів, аніж це дозволяють реальні межі. Утім, хоча обидві системи й намагаються перебільшувати свої головні особливості, їх порівняння доводить, що вони насправді наділені тими властивостями, на які претендують: одне є стабільним, інше — мобільним. Однак якщо цей контраст є таким явним, що можна сказати про менш помітні супутні властивості?

Порівняємо детальніше поділ праці у високорозвинутому аграрному суспільстві та звичайному індустріальному. Кожному різновиду діяльності тепер відповідає принаймні один спеціаліст певного профілю. Механіки, що обслуговують автомобілі, спеціалізуються кожний на обслуговуванні певної марки. Індустріальне суспільство матиме більшу кількість населення і, отже, більшу кількість різних спеціальностей. У цьому сенсі поділ праці в ньому є набагато складнішим.

Проте за певними ознаками високорозвинуте аграрне суспільство фактично може мати ще складнішу структуру поділу праці. Спеціалізації в ньому набагато більше віддалені одна від одної, ніж численніші спеціалізації в індустріальному суспільстві, які мають тенденцію до того, що ми назвали б взаємним уподібненням. Іноді спеціалізація у зрілому аграрному суспільстві може сягати крайньої межі: бути результатом надзвичайно тривалого процесу набуття навичок, що починається у ранній юності й триває усе життя, потребуючи повної самопосвяти і майже цілковитої відмови від усіх інших турбот. Ручні вироби і твори мистецтва цих суспільств є продуктами надзвичайно високої майстерності та копіткої праці, іноді вони сягають такого рівня складності й досконалості, до якого пізнішим індустріальним суспільствам не вдалося наблизитися: їхнє прикладне мистецтво, інтер’єри, кулінарія, знаряддя виглядають як мізерна підробка попередніх.

Сухість і безплідність схоластичної та ритуальної витонченості, опанованої освіченими верствами розвинутого аграрного суспільства, часто виходить за межі розумного. Одне слово, селяни, які становлять більшість населення в аграрному суспільстві, певною мірою можуть бути взаємозамінюваними, коли йдеться про виконання властивих їм соціальних функцій, тоді як меншість спеціалістів, які відіграють важливу роль у цих суспільствах, взаємно доповнюють один одного. Кожний із них або кожна група в їхньому середовищі залежать одне від одного, пов’язані одне з одним і не здатні до самостійного існування.

Цікаво, що в індустріальному суспільстві, навпаки, незважаючи на велику кількість спеціальностей, відстань між ними набагато менша. Їхні секрети набагато ближчі до середнього рівня розвитку загалу, їхня термінологія містить поняття, що значною мірою збігаються, отже, перекваліфікація іноді може бути складною, але загалом цілком можливою.

Таким чином, незалежно від наявної мобільності в одному випадку та стабільності — в іншому маємо менш виразну, але глибоку й важливу відмінність у самому поділі праці. Дюркгайм 1 помилявся, коли фактично об’єднав розвинуті до-індустріальні цивілізації та індустріальне суспільство під одним гаслом "органічної єдності", не побачивши глибшої відмінності в межах цієї органічної єдності або взаємопов’язаного поділу праці.



1 Дюркгайм Еміль (1858-1917) — французький філософ і соціолог. (Прим. перекл.)



Ця відмінність полягає у тому, що значна частина навчання в індустріальному суспільстві — це загальне типове навчання, яке спеціально не пов’язане з високоспеціалізованою професійною діяльністю і передує їй. За більшістю критеріїв індустріальне суспільство може бути найбільш спеціалізованим суспільством, що коли-небудь існувало; але його освітня система, безсумнівно, є найменш спеціалізованою і найбільш стандартизованою в історії. Всі або більшість дітей і підлітків здобувають однакову освіту і виховання впродовж тривалого часу. Спеціалізовані навчальні заклади мають престиж лише тоді, коли навчання в них є завершенням процесу набуття знань і навичок, розпочатого в загальній школі; спеціалізовані початкові школи не користуються таким престижем.

Що це: парадокс чи один із рудиментів попередньої епохи? Ті, хто звертав увагу на елементи винятковості, "джентльменства" у вищій освіті, іноді припускали саме таке. Проте хоча деякі з цих чарівних принад вищої освіти і справді тепер здаються зайвими чи рудиментарними, головний факт — повсюдність і необхідність загального, неспеціалізованого навчання — є характерною рисою високоспеціалізованого індустріального суспільства, не парадоксальною, а цілком природною та необхідною його ознакою. Той варіант спеціалізації, який ми знаходимо в індустріальному суспільстві, виростає саме на спільному ґрунті неспеціалізованого і стандартизованого навчання.

Сучасна армія спочатку дає призовникам загальну підготовку, у процесі якої вони мають набути і засвоїти базову термінологію, основні навички і способи поведінки, спільні для всієї армії; і лише після цього вони починають спеціалізоване навчання. Вважається, що кожний добре підготовлений солдат, за винятком відносно невеликої кількості висококваліфікованих спеціалістів, може перекваліфікуватися без зайвих затрат часу. Щодо цього сучасне суспільство нагадує армію і навіть перевершує її. Воно дає усім своїм призовникам дуже тривалу і справді ґрунтовну підготовку, наполягаючи на оволодінні певними загальними вміннями: письменність, вміння рахувати, трудові навички, вміння спілкуватися. Для переважної більшості населення спеціальні навички, необхідні для праці, додаються до базової освіти або вже у процесі практичної діяльності, або під час додаткового менш тривалого навчання; головна ідея полягає в тому, що кожний, хто отримав загальну освіту, однакову для всього населення, може бути без особливих складнощів перепідготовлений для більшості професій. Іншими словами, додаткові вміння складаються з невеликого набору навичок, якими можна оволодіти досить швидко, та "досвіду", тобто ознайомлення із середовищем: персоналом і відповідною технікою праці. Це потребує певних часових затрат, що іноді збільшуються через необхідність відкриття завіси деяких професійних таємниць, але ці затрати назагал не бувають великими. Існує також меншість вузьких спеціалістів — людей, ефективність роботи яких на їхніх місцях справді залежить від досить тривалого додаткового навчання, людей, яких дуже важко, а іноді й неможливо замінити ким-небудь без відповідної спеціальної освіти і таланту.

Ідеал суцільної грамотності та права на освіту є одним із найголовніших у пантеоні сучасних цінностей. Про нього з повагою говорять державні діячі й політики, він закріплений у деклараціях прав, конституціях, програмах партій тощо. Утім, у цьому немає нічого надзвичайного. Те ж саме стосується представницької влади та принципу підконтрольності уряду, вільних виборів і незалежного судочинства, свободи слова і зборів та ін. Багато чи більшість із цих чудових цінностей нерідко систематично й безсоромно зневажаються в багатьох країнах світу. Дуже часто це лише красиві слова. Більшість конституцій, що гарантують свободу слова і виборів, можна вважати джерелом інформації про відповідні суспільства з таким же успіхом, як людину, яка каже "Доброго ранку!" вважати джерелом інформації про погоду. Усе це — загальновідомі речі. Однак на особливу увагу заслуговує саме та обставина, що принцип загальної та гарантованої владою освіти є ідеалом, повага до якого, коли він втілений у життя, стає несумірною порівняно з тими часами, коли його порушували. Щодо цього він посідає унікальне місце серед сучасних ідеалів, і це варто пояснити. Професор Рональд Дор піддав докладній критиці тенденцію (особливо в країнах, що розвиваються) до надмірної пошани, культу формальної "паперової" кваліфікації, яка, безсумнівно, є шкідливою 1. Однак я не впевнений, чи він усвідомлює, наскільки глибоким є коріння явища, яке він таврує як "дипломну хворобу". Ми живемо у світі, в якому далі вже неможливе визнання невпорядкованого офіційно, неопосередкованого процесу передачі навичок, оскільки соціальні структури, в рамках яких воно можливе, розпадаються. Тому єдиним видом знання, яке ми цінуємо, є той, що засвідчується певними спеціалізованими центрами навчання, які видають дипломи на підставі чесних, об’єктивних іспитів. Тому ми, власне, й приречені на "дипломну хворобу".

Зі сказаного вище можна зробити висновок, що вид освіти, який ми описали — суцільна, стандартизована і загальна, — насправді відіграє винятково важливу роль у ефективному функціонуванні сучасного суспільства і не є лише риторикою чи самовихвалянням. Вона справді є такою. Для того, щоб зрозуміти цю роль, ми повинні, користуючись висловом Маркса (хоч і у цілком відмінному значенні), розглянути не лише спосіб виробництва в сучасному суспільстві, а й передусім спосіб його відтворення.



1 Dore R. The Diploma Disease. — London, 1976. Про соціальне підґрунтя грамотності див. також: Goody J. (ed.) Literacy in Traditional Societies. — Cambridge, 1968.






Соціальна генетика


Відтворення соціально адаптованих індивідів і груп може здійснюватися двома шляхами: або безпосередньо, на місці, або централізованим способом. Існує чимало змішаних і перехідних способів, але ми відкладемо їх розгляд і спочатку звернемося до цих двох крайніх, так би мовити, полярних випадків.

Метод передачі знання безпосередньо, на місці в процесі праці є поширеним тоді, коли сім’я, рід, племінна община або якась подібна невелика суспільна одиниця допускає і залучає своїх дітей до общинного життя, водночас додаючи до цього деякі спеціальні методи навчання, такі, як вправи, настанови, виховання традиційних норм поведінки тощо, поступово перетворюючи цих дітей на дорослих, схожих на попереднє покоління; у такий спосіб суспільство та його культура самовідтворюються.

Централізованим є метод відтворення, за якого навчання на місці значною мірою доповнюється, а в крайніх формах замінюється освітньою чи навчальною установою поза межами місцевої спільноти, установою, яка бере на себе відповідальність за підготовку цих молодих людей і згодом, коли процес навчання закінчено, повертає їх суспільству, де вони виконують призначені їм ролі. Османська імперія дає нам зразок крайнього варіанта цієї системи, з високим рівнем ефективності та досконалості. Йдеться про підготовку яничарів 1, коли хлопчиків, яких було взято як данину з підкорених народів або куплено як рабів, на систематичній основі навчали для військової чи державної служби, повністю відриваючи їх від їхніх сімей та общин. Менш абсолютизований варіант згаданої системи був винайдений і досі практикується британським вищим класом, який з давніх часів покладається на закриті приватні школи. Різновиди цієї системи знаходимо навіть у відносно простих, дописьменних аграрних суспільствах.



1 Яничари — замкнена військова каста в Османській імперії, на основі якої з XIV ст. формувалися регулярні піхотні полки турецької армії і двірцева охорона. Полки яничар були розпущені султаном Махмудом II у 1826 р. (Прим. перекл.)



Суспільства, які складаються з дрібніших спільнот, можна поділити на такі, що можуть за необхідності відтворювати себе без допомоги цілого суспільства, й такі, де взаємна доповнюваність та залежність унеможливлюють таке відтворення. Загалом окремі частини та сільські спільноти аграрного суспільства здатні самовідтворюватися. Антропологічний зміст поняття сегментованого суспільства полягає в тому, що сегмент — це лише зменшений варіант більшого суспільства, частиною якого він є, здатний робити у зменшених масштабах те саме, що й більша одиниця.

Зрештою, слід розрізняти економічну і освітню самодостатність щодо здатності до самовідтворення. Провідні верстви аграрного суспільства, звісно, залежать від додаткової вартості, набутої за рахунок решти населення, але вони цілком самодостатні з погляду освіти. Інші різновиди залежності можуть породжуватися суспільними правилами, такими, наприклад, що вимагають від спільноти запрошувати служителя культу або обирати наречену ззовні. В даному випадку ми розглядаємо питання про освітньо-виховну, а не економічну здатність до групового самовідтворення. Коли феодальні сеньйори посилають своїх синів до місцевих дворів як напівучнів чи напівзаручників, коли майстри приймають учнів-підмайстрів, які не є їхніми дітьми, ми маємо справу з такими змішаними системами.

У найзагальнішому вигляді ситуація в аграрному суспільстві є такою: більшість населення належить до спільнот, що самовідтворюються, тобто навчають свою молодь на місці, у процесі повсякденного життя, не покладаючись взагалі або покладаючись незначною мірою на будь-яких фахівців від освіти. Меншість населення охоплена спеціалізованим навчанням. У суспільстві може існувати одна чи декілька верств постійних наставників, які відтворюють себе, беручи до себе учнів-підмайстрів, і водночас обслуговують решту локальної спільноти, виконуючи ритуальні, лікарські, наставницькі, писарські та інші функції. Доцільно розрізняти це внутрішнє навчання на місці, яке можна було б назвати акультурацією, та спеціалізоване екзонавчання (за аналогією з екзогамією 1), що потребує особливих умінь, недосяжних у рамках місцевої спільноти, і яке, власне, ми й називаємо освітою.



1 Екзогамія — прийняте в соціальних науках означення правил і норм, що забороняють шлюби в межах однієї суспільної групи (роду, фратрії, касти, соціального прошарку та ін.) і передбачають шлюби лише з представниками іншої групи. (Прим. перекл.)



Важливим прошарком у письменному аграрному суспільстві є письменна верства (ті, хто вміє читати й передавати це вміння), яка формує один із класів спеціалістів цього суспільства. Її представники можуть утворювати гільдію або обходитися без цього, об’єднуватися в організацію або ні. Письмо досить швидко виходить за межі суто технічної функції записування чогось, набуває морального і теологічного значення, освічена верства стає чимось більшим, аніж фахівці з правопису. Важливим є не лише письмо як таке, а те, що написано; в аграрному суспільстві у сфері письма релігійне має набагато більшу вагу, ніж світське. Отже, ті, що пишуть і читають, є спеціалістами і навіть більше — вони є частиною суспільства й водночас претендують на те, щоб говорити від його імені. Їхня спеціалізація вказує на щось особливе, щось більше, ніж спеціалізація різьбярів чи інших схожих майстрів, і набагато більше, ніж спеціалізація бляхарів.

У такому суспільстві спеціалісти часто викликають недовіру і зневагу. Ставлення до освічених людей може бути двоїстим, але загалом їхній статус досить високий. Вони водночас є і спеціалістами, і разом з іншими — частиною суспільства, але при цьому, як ми вже зазначали, претендують на те, щоб говорити від імені загалу. Їхнє становище є парадоксальним за своєю природою. У логіків, у їхньому наборі нібито глибокодумних і значущих парадоксів, є так звана "проблема цирульника". В якомусь селі всі чоловіки поділяються на дві групи: тих, хто голиться сам, і тих, хто звертається за цим до цирульника. Однак, що можна сказати про самого цирульника? Хто він — той, що голиться у цирульника, чи той, хто голить цирульника? Полишимо цю складну проблему логікам. Але зауважимо, що освічені люди певною мірою також є такими "цирульниками". Вони відтворюють свою корпорацію, навчаючи новачків, і водночас певною мірою навчають усе суспільство або надають йому відповідні послуги. Хто вони — цирульники чи клієнти? Це породжує проблеми (не лише логічні), які не так легко розв’язати.

Врешті-решт сучасне суспільство розв’язує цю головоломку, перетворюючи на освічених людей усіх, трансформуючи цей потенційно масовий клас у справді масовий, створюючи ситуацію, коли він навчає всіх без винятку, коли екзо-навчання стає загальною нормою, коли ніхто, в культурному сенсі, не голиться сам. Сучасне суспільство є таким, що в ньому жодна спільнота, розміри якої не дають змоги утримувати власну освітню систему, не може більше самовідтворюватися. Відтворення повністю соціалізованих індивідів само по собі стає частиною загальносуспільного поділу праці й уже неможливе в обмежених рамках менших спільнот. Ось що таке розвинуті сучасні суспільства.

Але чому має бути саме так? Звідки цей фаталізм? Чому, повторимо наше запитання, цей ідеал суцільної письменності та освіти має таку нетипову, незвичайну вагу?

Частково ми вже відповіли на це запитання, коли йшлося про мобільність у сфері зайнятості, про нестабільність, швидку мінливість поділу праці. Суспільство, в якому політична система, космологія і соціальний устрій засновані на економічному зростанні, на суцільному соціальному підкупі та очікуванні невпинного задоволення потреб, суспільство, легітимність якого залежить від його здатності підтримувати і задовольняти ці сподівання, приречене на постійні нововведення, а отже — і на зміни в структурі професій. З цього випливає, що у кожному поколінні, а нерідко й упродовж одного життя, людина має бути готова до зміни заняття. Цим, власне, й пояснюється важливість загального, стандартизованого навчання і те, що нетривале додаткове навчання, необхідне для оволодіння більшістю спеціальностей, не відіграє надзвичайної ролі, навіть більше, воно сконцентроване в посібниках, зміст яких доступний усім, хто має загальну освіту. (І якщо це додаткове знання не має великої ваги, то загальна освіта сягає досить високого рівня, незрівнянного з інтелектуальними вершинами аграрного суспільства, то, очевидно, порівняно з його загальним середнім рівнем).

Утім, згаданий імператив визначається не лише мобільністю та можливостями перепідготовки — не менш важливим є зміст більшості професій. В індустріальному суспільстві праця не означає лише процес переміщення матерії. Її зміст — це вже не тільки оранка, жнива чи молотьба. Праця загалом — це вже не маніпулювання речами, а орудування поняттями. Вона передбачає обмін інформацією з іншими людьми, управління механізмами. Частка людей, які в безпосередньому контакті з природою застосовують свою фізичну силу щодо природних об’єктів, постійно зменшується. Більшість професій вимагає якщо не безпосереднього контакту "з людьми", то принаймні оперування кнопками, важелями чи вмикачами, яке потребує розуміння, що досягається поясненням за допомогою знову-таки стандартної мови, зрозумілої всім новачкам.

Уперше в історії людства зрозуміла і чітка мова спілкування стає загальнопоширеною, загальновживаною і необхідною. У закритих локальних спільнотах аграрного чи племінного світів, коли доходило до спілкування, все визначалося контекстом, тоном, жестом, особистістю, ситуацією. Спілкування як таке не потребувало чітких формул, оскільки місцеві мешканці не мали до цього ні хисту, ні бажання. Чіткість, вишуканість струнких, виразно окреслених формулювань була справою законників, теологів і служителів культу, частиною їхньої корпоративної таємниці. В тісному світі замкненої спільноти вимога чіткості була б ознакою педантичності, проявом неповаги, незрозумілою і неприйнятною перепоною.

Людська мова як засіб спілкування всередині замкнених, тісних спільнот функціонувала впродовж життя безкінечної кількості поколінь, її вік як повноцінного засобу спілкування учителів і юристів та усіх інших мовних пуристів, схильних до позаконтекстуального мислення, є відносно коротким. Для нас загадкою є факт, що такий феномен, як людська мова, містив потенційні можливості перетворення на "складний код", за висловом Безіла Бернстайна 1, на формальний і цілком незалежний від контексту інструмент, якщо взяти до уваги ту обставину, що виник він у середовищі, яке цьому не сприяло.



1 Бернстайн Безіл (н. 1924) — професор соціальної психології Інституту освіти Лондонського університету. Автор відомих праць з теорії освіти, ролі соціальних відмінностей у доступі до освіти. (Прим. перекл.)



Загадка ця подібна до проблеми, пов’язаної з виникненням тих умінь і талантів (наприклад, математичних), які упродовж історії людства не мали істотного значення для його виживання, отже, не були безпосереднім наслідком природного відбору. Поява мови, придатної для впорядкованого, вільного від контексту спілкування, — справжня загадка, але це — реальність. Згадана потенційна можливість, незалежно від її природи чи способів її пояснення, існувала завжди. Врешті-решт виникає такий тип суспільства — тепер він стає загальним, — в якому ця потенційна можливість стає реальністю, з якою треба рахуватися.

А тепер підсумуємо: виникає суспільство, засноване на високорозвинутих технологіях і гоні до безперервного зростання, воно потребує мобільного поділу праці, постійного, частого і загальнозрозумілого спілкування малознайомих людей, що передбачає обмін чіткими поняттями через стандартну мову чи, за необхідності, письмо. З багатьох взаємопов’язаних причин це суспільство мало бути повністю екзо-освітнім: кожний індивід отримує освіту від фахівців, а не в рамках своєї локальної групи, якщо остання взагалі існує. Це суспільство в будь-якому разі є великим, рухливим і має, порівняно з традиційними, аграрними суспільствами, значно меншу кількість внутрішніх підструктур, сегментів та одиниць, які не володіють ресурсами та потужностями для самовідтворення. Стандартний рівень грамотності й технічної компетентності, понятійний набір, потрібний для нормального працевлаштування та повноцінної громадянської адаптації членів суспільства, є таким високим, що кровноспоріднені та локальні групи неспроможні забезпечити його. Це лише прерогатива чогось на зразок сучасної "національної" освітньої системи, своєрідної піраміди, в основі якої — початкові школи, персонал яких навчений у середніх спеціальних навчальних закладах, де працюють викладачі з університетською освітою, яких, у свою чергу, навчали випускники аспірантур. Ця піраміда визначає мінімальний розмір життєздатної політичної одиниці. Одиниця, яка є надто малою, щоб забезпечити функціонування такої піраміди, не зможе нормально існувати. Саме цим визначаються їх мінімальні розміри. Існують також певні обмеження, що не дають змоги таким одиницям надмірно розростатися, але це вже інша тема.

Той факт, що дрібніші сегменти суспільства більше не здатні на самовідтворення, що централізована екзоосвіта стає обов’язковою нормою, що така освіта доповнює (хоч і повністю не замінює) локалізовану соціальну адаптацію (тобто ендоосвіту), є надзвичайно важливим для політичної соціології сучасності — однак, хоч як це дивно, це дуже рідко розуміють, визнають і майже не досліджують. Основа сучасного суспільного устрою — не людина меча, а викладач. Не гільйотина, а диплом про освіту є головним важелем і символом сучасної державної влади. Монополія на законну освіту нині є набагато важливішою за монополію на законне насильство. Коли це стає зрозумілим, стає зрозумілою й імперативність націоналізму, його природа, його укоріненість не в людській природі як такій, а в певному суспільному устрої, що став панівним.

Всупереч побутовим уявленням і навіть деяким науковим поглядам, націоналізм не має глибокого коріння в людській психіці. Можна припустити, що людська психіка не змінювалася впродовж тисяч літ існування людського роду і не стала кращою чи гіршою протягом порівняно короткої епохи націоналізму, яка розпочалася не так уже й давно. Не можна звертатися до загальної сутності, щоб пояснювати специфічне явище. Сутність має багато зовнішніх виявів. Націоналізм, організація людей у великі, культурно однорідні, з централізованою освітою спільноти — є лише одним із них, і досить специфічним явищем. Для його правильного розуміння дуже важливо ідентифікувати особливі коріння цього явища. В такий спосіб специфічні чинники вкладаються у спільну загальнолюдську сутність.

Націоналізм глибоко закорінений у специфічних структурних потребах індустріального суспільства. Цей рух не можна вважати продуктом ані ідеологічного відхилення, ні надмірної емоційності. Хоча ті, хто бере в ньому участь, майже без винятку загалом не розуміють суті того, що вони роблять, але рух від того не перестає бути зовнішнім виявом глибинного впорядкування відносин між державою і культурою, виявом процесу, уникнути якого неможливо.





Епоха загальної високої культури


Згадаємо ще раз загальні базові риси індустріального суспільства. Суцільна грамотність і високий рівень арифметичних, технічних і загальних умінь є необхідними передумовами його функціонування. Члени цього суспільства мають бути мобільними, готовими до того, щоб перейти від одного виду діяльності до іншого, повинні мати базову загальну освіту, яка уможливлює користування інструкціями і наборами правил у рамках нового виду діяльності чи професії. В процесі роботи вони мають постійно спілкуватися з великою кількістю інших людей, з якими їх раніше ніщо не пов’язувало, — це спілкування має бути зрозумілим і не потребувати знання контексту. Вони також повинні вміти спілкуватися за допомогою письмових, позаконтекстуальних неперсоніфікованих стандартних послань. Відповідно, це спілкування має спиратися на стандартизовану, спільну для всіх мову і правопис. Освітня система, яка гарантує таке соціальне досягнення, стає всеохоплюючою і вкрай необхідною, але водночас вона втрачає монополію на доступ до світу письма: її клієнтура збігається з усім суспільством, а можливість заміни індивідів усередині освітньої машини стає такою самою, як і в інших сегментах суспільства, і навіть легшою. Очевидно, окремі видатні викладачі й дослідники можуть бути неповторними і незамінними, але середнього професора або вчителя дуже легко, іноді цілком безболісно можна замінити людиною не викладацької професії.

Що все це означає для суспільства та його членів? Можливість отримати роботу, гідність, почуття захищеності й самоповага особистості — усе це для більшості людей зазвичай пов’язане з їхньою освітою; кордони культури, в межах якої вони здобули освіту, є також кордонами того світу, в межах якого вони можуть дихати як фахівці та соціальні істоти. Освіта людини є її найціннішою інвестицією, зрештою, саме вона визначає ідентичність. Сучасна людина віддана не монархові, не краєві чи вірі, що б вона про це не казала, вона віддана культурі. І в найзагальнішому сенсі вона оскоплена. "Мамлюкізм" стає суцільним явищем. Сучасна людина не обтяжена нерозривною прив’язаністю до певної кровноспорідненої групи; ці зв’язки не стоять між нею та масовою, анонімною культурною спільнотою.

Лише культура, яка передається через школу, а не та, що передається на місці, в локальній спільноті, визначає корисність, чесноти і самоповагу сучасної людини. З іншого боку, ніщо інше не здатне задовольнити цю потребу такою самою мірою. Звісно, тут не йдеться про те, що нібито походження, багатство чи зв’язки не мають значення в сучасному суспільстві й що вони не можуть бути підставою, щоб пишатися ними. Проте привілеї, здобуті завдяки їм, зазвичай не афішуються, і ставлення до них є неоднозначним. Доцільно було б з’ясувати, стало це наслідком розвитку і поширення трудової етики чи, може, остання сама є наслідком такого стану справ. Звісно, трутні та рантьє нікуди не поділися, але вони не афішують себе, що само по собі є досить промовистим. Дуже важливим є те, що успадковані привілеї та неробство стали обачнішими, намагаються не витикатися й з’являються назовні хіба що зусиллями запопадливих дослідників, які прагнуть викрити приховану нерівність.

У минулому все було інакше — неробство як привілей пишалося собою і зневажало інших, у такому вигляді воно існує в деяких аграрних суспільствах, що збереглися до наших днів, або суспільствах, які зберігають дух доіндустріальної епохи. Цікавою є та обставина, що поняття відвертого марнотратства було сформульоване справжнім трударем, вихованим у трудовому суспільстві, Торстеном Вебленом 1, шокованого тим, що він вважав пережитками доіндустріальної, хижацької епохи. Егалітарна поверхня індустріального суспільства з її культом праці та кар’єри є не менш важливою і суттєвою, ніж його неегалітарні невидимі глибини. Життя, зрештою, існує переважно на поверхні, навіть якщо визначальні рішення іноді виникають у глибині.



1 Веблен Торстен (1857-1929) — американський економіст і соціолог. (Прим. перекл.)



Учительська верства зараз стає, з одного боку, більш важливою — без неї вже не обійтися, — а з іншого — менш статусною, оскільки втрачає монополію на доступ до культурного багатства, втіленого в письмі. В суспільстві, де кожний оскоплений через ототожнення з професійною посадою та освітою і тому неспроможний спиратися на родинні зв’язки, письменна верства, що навчає, вже не має привілейованого доступу до адміністративних посад. Коли кожний стає мамлюком, жодна особлива мамлюцька верства не може панувати в бюрократії. Нарешті, бюрократія може поповнюватися за рахунок більшості населення, не піддаючись небезпеці нашестя десятків кумів як небажаного додатку до кожного новачка.

Екзосоціалізація, тобто освіта як така, тепер справді перетворюється на універсальну норму. Люди здобувають знання і набувають навички, прийнятні й зрозумілі для інших, це соціалізує їх, робить їх тими, "чим вони є", придатними посісти певне місце в суспільстві — усе це відбувається тоді, коли їхні кровноспоріднені групи (в наші дні такими є звичайні сім’ї) віддають їх до освітньої машини, яка одна-єдина здатна забезпечити широкомасштабне навчання, потрібне для створення спільного культурного середовища. Ця освітня структура є великою, незамінною і досить дорогою. Кошти на її утримання значно перевищують фінансові можливості навіть найбільших і найбагатших організацій усередині суспільства, таких, наприклад, як великі промислові корпорації. Останні нерідко забезпечують своїх працівників житлом і можливістю для організованого дозвілля, але, за деякими особливими винятками, не дають освіти. (Вони можуть оплачувати шкільні рахунки, але це інша річ.) Співробітник працює і відпочиває зі своєю організацією, але його діти мають іти до державної або приватної школи.

Отже, з одного боку, освітня система є надто великою і витратною для будь-якої організації, крім найбільшої з усіх — держави. Але водночас при тому, що лише держава здатна нести такий величезний тягар, саме вона єдина також є настільки потужною, щоб контролювати цю життєво важливу функцію. Культура — це вже не лише прикраса, спосіб самоствердження та легітимації суспільного устрою, який підтримується іншими, жорстокішими і насильницькими засобами; культура перетворюється на необхідне спільне середовище, систему кровопостачання або радше той мінімальний атмосферний шар, в якому члени суспільства можуть дихати, говорити і працювати. Отже, для певного суспільства це має бути єдина атмосфера, в якій усі зможуть дихати, говорити і працювати; це має бути єдина, спільна культура. Навіть більше, тепер це має бути велика або висока (тобто письменна, заснована на світі) культура, це вже не можуть бути різноманітні, роз’єднані, локальні невеликі неписьменні культури чи традиції.

Однак якийсь організм має забезпечити ефективне відтворення цієї письменності та уніфікованої культури, щоб вона мала високу якість і відповідала певним стандартам. На це здатна лише держава, і навіть у тих країнах, де освітня машина перебуває у приватновласницькій сфері чи існує під егідою релігійних організацій, саме держава контролює якісний рівень цієї найважливішої індустрії — виробництва життєздатних і корисних членів суспільства. Централізована церква, ця тіньова держава часів, коли європейські держави були не лише роздробленими, а й соціально слабкими, боролася за контроль над освітою, але не мала успіху, якщо ця боротьба не відбувалася від імені всеохопної високої культури, тобто опосередковано від імені нової національної держави.

У минулому освіта була домашнім виробництвом, людину продукувало село або клан. Ці часи минули назавжди. (В освіти зараз мале може бути прекрасним, але якщо воно непомітно живиться великим.) Екзосоціалізація, виробництво і відтворення індивидів поза межами тісних локальних одиниць, тепер є нормою, так і повинно бути. Обов’язковість екзосоціалізації — ключ до розуміння того, чому держава і культура тепер мають бути пов’язі, тоді як у минулому їхній зв’язок був непевним, випадковим, неоднозначним, необов’язковим і нерідко мінімальним. Тепер уникнути його неможливо. Саме в цьому полягає суть націоналізму, і саме тому ми живемо в його епоху.












Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.