Попередня     Головна     Наступна





5. ЩО ТАКЕ НАЦІЯ?



Нарешті ми можемо спробувати більш-менш адекватно відповісти на це запитання. На початку згадувалося про два найбільш придатні чинники, на яких можна збудувати теорію націоналізму: вольовий та культурний. Звісно, що кожний з них є важливим і дотичним, але не менш очевидно, що жодний не є достатнім. І нам доцільно з’ясувати, чому саме.

Безсумнівно, воля, почуття солідарності є важливим чинником формування більшості груп, великих і малих. Людство завжди організовувалося в групи найрізноманітніших видів і розмірів, часом чітко визначені, іноді — аморфні, такі, що мали виразно окреслений ареал, й такі, що перетиналися і частково змішувалися одна з одною. Розмаїття варіантів організації та принципів об’єднання в групи є нескінченим. Але є два підставових, найважливіших чинники або каталізатори формування та існування групи: бажання ототожнювати себе з групою, відданість, почуття єдності, з одного боку, і страх, примус, обмеження — з іншого. Ці дві можливості — крайні полюси цілого спектра. Деякі спільноти справді засновані виключно чи переважно на одному з них, однак це трапляється рідко. Більшість стабільних груп формуються як на основі відданості та визнанні взаємної тотожності (чи добровільного приєднання) їхніх членів, так і на дії зовнішніх чинників, позитивних і негативних, страхах і сподіваннях.

Якщо ми визначаємо нації як групи, що самі бажають існувати як спільноти 1, то невід, який ми закинемо в море дефініцій, принесе надмірний улов.



1 Renan Е. Qu’est-ce qu’une Nation. Перевидано в книзі: Ernest Renan et l’Allemagne, Textes receuillis et commentes par Emile Bure. — NY, 1945. Див. український переклад: Націоналізм. (Антологія.) — К.: Смолоскип, 2000. (Прим. перекл.)



Тут будуть спільноти, в яких без особливих зусиль впізнаємо реальні та стабільні нації: ці справжні нації справді бажають бути саме націями, а їхнє життя являтиме собою щось на зразок безперервного неформального плебісциту, що триває вічно. Слабкість цього визначення полягає в тому, що воно такою ж мірою стосується клубів, таємних товариств, банд, команд, партій, не кажучи вже про численні спільноти та об’єднання доіндустріальної доби, які утворювалися не на основі націоналістичного принципу та й узагалі заперечували його. Добра воля, згода, тотожність ніколи не сходили зі сцени людства, навіть коли доповнювалися розрахунком, страхом та інтересом. (Цікаве і спірне питання: чи можна вважати чисту інерцію, стабільність поєднань і комбінацій мовчазною згодою, чи це щось інше?)

Недеклароване самоототожнення існувало в усіх видах угруповань, більших чи менших за нації, незалежно від способу організації та самовизначення. Одне слово, якщо добра воля (чи солідарність) є основою нації (перефразовуючи ідеалістичне визначення держави), вона так само може бути основою чого завгодно, отже, ми не можемо визначати націю лише у такий спосіб. Це трапляється тільки тому, що в сучасну, націоналістичну епоху національні об’єднання стали фаворитами тотожності та добровільного приєднання, отже, згадане визначення є спокусливим, а всі інші види груп швидко забуваються. Однак дефініція, побудована на поняттях та контексті однієї епохи (які, до речі й навіть для цієї епохи будуть значною мірою перебільшенням), не може прислужитися тому, щоб пояснити появу цієї епохи.

Будь-яке визначення нації, побудоване на основі спільності культури, є ще одним неводом, який обіцяє надто щедрий улов. Людська історія була і є багатою на культурні відмінності. Культурні кордони подекуди є чіткими, подекуди — ні; культурні пасьянси іноді бувають простими, а іноді — складними й вишуканими. Через усі причини, про які ми вже так багато говорили, це багатство відмінностей зазвичай не збігається і не може збігатися ні з кордонами політичних утворень (територій, об’єднаних сильною владою), ні з кордонами одиниць, покликаних до життя демократичними таїнствами згоди і солідарності. Аграрний світ не надається до такої впорядкованості. Індустріальний світ прагне бути таким або хоча б наблизитися до такої спрощеності, але це вже інша річ, яку визначають інші чинники.

Становлення всеохопних високих культур (стандартизованих, таких, що спираються на системи комунікації, засновані на масовій письменності та освіті) — це процес, який швидко набирає обертів в усьому світі, отже, кожному, хто живе сучасними уявленнями, здається, що націю можна визначити, виходячи з принципу спільності культури. Сучасна людина може існувати лише в межах одиниць, визначених спільною культурою, внутрішньо мобільних і рухомих. Первинний культурний плюралізм у сучасних умовах стає нежиттєздатним. Утім, не потрібне глибоке й витончене знання історії та соціології, щоб розвіяти ілюзію, нібито так було завжди. Культурно плюралістичні суспільства нерідко дуже добре давали собі раду в минулому: настільки добре, що культурне розмаїття іноді винаходили там, де його бракувало.

Якщо, згідно з наведеними ґрунтовними аргументами, ці два перспективні шляхи визначення нації перекриті, чи можемо ми знайти інший?

Хоч би як це було парадоксально, нації можна визначити лише в термінах епохи націоналізму, а не навпаки, як цього можна було б очікувати. Не варто думати, що "епоха націоналізму" є лише механістичним поєднанням пробудження і політичного самоствердження певної нації. Це радше той випадок, коли загальні суспільні умови породжують необхідність у стандартизованих, однорідних культурах, підтримка яким забезпечується централізовано; ці культури охоплюють усе населення, а не елітарні меншості — тоді виникає ситуація, коли чітко окреслені, санкціоновані освітою та уніфіковані культури утворюють майже єдиний тип спільноти, з яким люди так охоче і часом так пристрасно ототожнюють себе. Тепер культури постають як цілком природні депозитарії політичної легітимності. Лише з цього часу починає здаватися, нібито будь-яка розбіжність культурних кордонів з межами політичних одиниць є скандалом.

Саме за цих і лише за цих умов нації можна визначити на засадах солідарності та культури і на основі злиття цих принципів з політичними одиницями. За таких умов люди згодні політично об’єднуватися з усіма тими і лише тими, хто належить до однієї культури. Відповідно, політичні одиниці, держави, прагнуть охопити своїми кордонами межі своїх культур, захищати і насаджувати їх у цих кордонах. Поєднання солідарності, культури і держави стає нормою, яку не можна легко і часто порушувати. (Колись її безкарно порушували майже повсюдно, не помічаючи цього.) Ці умови не стосуються організації людства загалом, як такої, а мають силу лише в її індустріальному варіанті.

Саме націоналізм породжує нації, а не навпаки. Звісно, націоналізм використовує розмаїття, багатство культур, успадковане від попередньої епохи, але робить це дуже вибірково, при цьому здебільшого докорінно перетворює ці культури. Мертві мови відроджуються, традиції створюються, відтворюється досить міфічна первісна чистота. Однак цей культурно творчий, химерний, винахідницький аспект націоналізму не повинен бути підставою для хибного висновку, що націоналізм є випадковим, штучним, ідеологічним винаходом, якого могло б і не бути, якби ці кляті настирливі європейські мислителі, які всюди пхають свого носа, не створили цю суміш і не впорснули б її у кров цілком життєздатних політичних спільнот. Культурні уламки і фрагменти, якими користується націоналізм, нерідко є цілком довільними історичними винаходами. Будь-який із них може стати у нагоді. Але з цього аж ніяк не випливає, що принцип націоналізму сам по собі є випадковим, на противагу тим втіленням, які він сам собі обирає.

Ніщо так не віддаляє нас від істини, як таке припущення. Націоналізм — це не те, чим він видається, і передусім — це не те, чим він здається сам собі. Культури, на захист яких він виступає і які він відроджує, нерідко є його власними винаходами або ж він змінює їх до невпізнанності. І все ж націоналістичний принцип як такий, якщо сприймати його безвідносно до конкретних форм втілення, окремо від будь-якої персоніфікованої нісенітниці, яку він може сповідувати, має дуже глибоке коріння в сучасних обставинах, він аж ніяк не є випадковим, і його не так легко позбутися.

Дюркгайм доводив, що в релігійному культі суспільство поклоняється власному закамуфльованому образу. В епоху націоналізму суспільства поклоняються собі відверто і безоглядно, відкидаючи будь-який камуфляж. У Нюрнбергу нацистська Німеччина поклонялася собі відверто, не вдаючи, що вона поклоняється Богу чи хоча б Вотанові 1.



1 Вотан (скандинав. Один) — у давньогерманській міфології верховне божество, бог війни, вітру й бурі. Образ Вотана був використаний в 30-ті роки нацистською пропагандою для створення арійського культу. (Прим. пєрекл.)



Дещо поміркованішим, але не менш очевидним проявом цього можна вважати те, що сучасні фахівці-богослови не вірять в теологічні доктрини своїх попередників і мало цікавляться ними. Вони трактують їх з якимось комічним автофункціоналізмом, вважаючи ці доктрини лише інструментами схоластики чи ритуалів, за допомогою яких підтримується цілісність і тяглість суспільної традиції, її цінності. Вони послідовно затінюють і применшують відмінність між таким негласно відредагованим варіантом "віри" і справжнім явищем, що передувало йому, відігравало важливу роль у ранній європейській історії — роль, якої годі сподіватися від її сучасних вихолощених до невпізнаності, знекровлених варіантів.

Однак той факт, що ця суспільна служба Божа на свою честь, буде вона агресивною та несамовитою чи спокійною і ненав’язливою, в будь-якому випадку стає колективним поклонінням самим собі (а не прихованим поклонінням через образ Господа, як це стверджував Дюркгайм), не означає, що сучасний спосіб є вірогіднішим, аніж той, що практикувався в часи Дюркгайма. Спільнота вже більше не споглядає себе крізь призму божественного, але націоналізм також демонструє власне безпам’ятство та упередженість, які, навіть будучи гранично світськими, породжують не менш масштабні перекручення та забобони.

Головна помилка та самоомана націоналізму полягає ось у чому. Націоналізм, по суті, є нав’язуванням високої культури суспільству, в якому раніше серед більшості, а часом і всього населення панували культури низькі. Це означає загальне, повсюдне запровадження через школи науково впорядкованої та апробованої мови, кодифікованої для забезпечення достатньо цілісного бюрократичного і технологічного комунікативного простору. Це розбудова масового, анонімного суспільства, що складається із маси взаємозамінних індивідів-атомів, які поєднуються в єдине ціле спільною культурою. Воно заступає місце попередньої складної системи локальних груп, що спиралися на народні культури, які самотужки самовідтворювалися на локальному рівні. Ось що відбувається насправді.

Але це серйозно суперечить тому, що стверджує націоналізм і що так палко сповідують націоналісти. Зазвичай націоналізм здійснює свої походи під прапором народної культури. Його символіка формується з ідеї здорового, первозданного, активного способу життя селянства, народу. Є певна частка істини в націоналістичній пропаганді, згідно з якою народ чи Volk, уярмлений чиновниками іншої, чужої високої культури, має чинити опір цьому пануванню спочатку шляхом культурного відродження та самоствердження, а згодом — війною за національне визволення. Якщо націоналізм досягає успіху, він усуває чужу високу культуру, але не замінює її старою місцевою низькою культурою; він відроджує або винаходить власну місцеву високу (писемну та забезпечену фахівцями) культуру, і саме таку, що пов’язана з традиційними місцевими звичаями і діалектами. Дами з вищого світу з’являлися в будапештському оперному театрі, вбрані в селянські сукні "а-ля пейзан". У Радянському Союзі покупці платівок з народною музикою — це не сільське населення, а нещодавно урбанізоване, квартирне, освічене й багатомовне середовище 1, яке любить демонструвати свої справжні чи уявні вподобання та походження, і яке радо тішить себе виявами націоналізму в певних, дозволених межах.



1 Бромлей Ю.В. и др. Современные этнические процессы в СССР. — М., 1975.



Отже, той суспільний самообман, погляд на реальність крізь призму ілюзії, існує й надалі, але це вже щось відмінне від того, про що писав Дюркгайм. Суспільство вже не поклоняється собі за допомогою релігійних символів; сучасна, добре впорядкована, мобільна, висока культура прославляє себе в пісні й у танці, запозичених з народної культури, яку вона, як їй здається, зберігає, захищає і заново утверджує.





Розвиток справжнього націоналізму не буває безконфліктним


Існує типовий сценарій розвитку націоналізму, до якого ми ще будемо звертатися пізніше. Загалом він є таким. Певний народ, назвемо його руританцями 1, складався із сільського населення, яке розмовляло спорідненими і більш-менш схожими діалектами та мешкало на відособлених, але сусідніх територіях Імперії Мегаломанія. Руританська мова, чи радше діалекти, з яких вона складалася, була мовою саме цих селян і нікого іншого. Аристократія та чиновники розмовляли мовою мегаломанського двору, яка належала до іншої мовної групи. Більшість, але не всі руританські селяни становили паству церкви, мова богослужіння якої також була іншою, а більшість священиків, особливо з вищого кліру, користувалися мовою, що являла собою розмовний варіант церковної мови, який також був дуже далеким від руританської. Дрібні торгівці з містечок, які вели торгівлю в сільський місцевості, належали до іншої етнічної та релігійної групи, до якої руританське селянство ставилося з відвертою зневагою й підозрою.



1 Руританці і мегаломанці — вигадані етнічні групи, узагальнюючий метафоричний образ для опису зародження націоналізму в Центральній і Східній Європі (з явним натяком на Чехословаччину та імперію Габсбургів). (Прим. прекл.)



У минулому руританським селянам довелося зазнати чимало лиха, їхні страждання знайшли своє відображення у красивих і поетичних піснях-плачах (які дбайливо збирали шкільні вчителі наприкінці XIX ст. і які стали відомими далеко за межами країни завдяки творам великого руританського композитора Л.). Нещадне гноблення руританського селянства спричинило у XVIII ст. селянську війну під проводом знаменитого руританського народного ватажка К., подвиги якого живуть у народній пам’яті, оспівані в декількох романах і двох фільмах, один з яких зняв під патронатом властей народний артист, режисер З. невдовзі після проголошення Народної Соціалістичної Республіки Руританія.

Відданість принципу історичної правди вимагає згадати той факт, що народний герой був схоплений власними співвітчизниками, а в суді, що засудив його до мученицької смерті, головував також його співвітчизник. Навіть більше, невдовзі після того, як Руританія здобула незалежність, міністерствами внутрішніх справ, юстиції та освіти пройшов циркуляр, в якому йшлося про те, чи не корисніше було б прославляти сільські загони самозахисту, які боронилися від народного героя, ніж його самого — аби не заохочувати опір поліції.

Докладний аналіз народних пісень, які було так дбайливо зібрано у XIX ст. і включено до репертуару молодіжного руху Руританії, не дає якихось ґрунтовних свідчень серйозного невдоволення селянства його мовним чи культурним становищем, хоч би як воно переймалося іншими, більш земними справами. Навпаки, усвідомлення мовного розмаїття відображене в піснях в іронічній, жартівливій, гумористичній формі й значною мірою виявляється у двомовних каламбурах, іноді досить сумнівного смаку. Слід також зауважити, що одна з найбільш зворушливих пісень — мені часто доводилося співати її біля вогнища у скаутському таборі під час літніх канікул — оспівує долю пастушка, який випасав трьох воликів біля лісу в конюшині свого сеньйора (sic!). На нього напали злодії (народні герої) й стали вимагати кожушок. Чи то через недоумкуватість, чи то через брак політичної свідомості, але пастушок не виконав їхніх вимог, і його вбили. Я не знаю, чи цю пісню було адаптовано до нових вимог після того, як в Руританії переміг соціалізм. У будь-якому разі, повернемося до головної теми: хоча пісні часто містять нарікання на селянську долю, у них немає натяку на культурницький націоналізм.

Час його наближався, але тоді ці пісні вже стали частиною історичного фольклору. У XIX ст. одночасно з прискореною індустріалізацією декількох регіонів Мегаломанії (але не Руританії) стався демографічний вибух. Руританським селянам довелося шукати роботу у промислово розвинутіших регіонах, і декому з них це вдалося, хоча умови найму були жахливими — явище дуже поширене в ті часи. Відсталі сільські мешканці, що розмовляли малозрозумілою мовою, яка рідко могла похвалитися власною писемністю та учителями, мали давати собі раду в досить жорстоких умовах міських закапелків, куди їх закинула доля. Водночас деякі руританські хлопці, які опанували мову богослужіння і мову двору і яким судилася кар’єра священиків, підпадали у своїх семінаріях під вплив нового вільнодумства і продовжували освіту в університетах, стаючи вже не священиками, а журналістами, учителями та професорами. Вони знаходили підтримку серед нечисленних іноземних, не руританського походження етнографів, музикознавців та істориків, що спеціалізувалися на вивченні Руританії. Міграція робочої сили, поширення початкової освіти і військової повинності забезпечували цих руританських будителів дедалі більшою аудиторією.

Зрозуміло, що руританці мали чудову нагоду асимілюватися з панівною мовою і культурою Мегаломанії (власне, багато з них так і робили). Ані якась особливо глибока спадкова ознака, ні глибоко закорінена релігійна традиція не відрізняла освіченого мегаломанина від такого ж руританця. Багато з них асимілювалися, часто навіть не змінивши своїх прізвищ, — телефонна книга старої столиці Мегаломанії (зараз Федеративної Республіки Мегаломанії) — містить повний набір руританських прізвищ, досить часто у доволі комічній формі пристосованих до мегаломанської фонетики. Річ у тому, що нащадки першого покоління руританських мігрантів, якому довелося вести жорстоку й болісну боротьбу за виживання, мали вже досить непогані шанси на нормальне життя, можливо, не гірші (з огляду на їхню працелюбність), ніж їхні мегаломанські співвітчизники неруританського походження. Отже, ці нащадки зробили свій внесок у поступове зростання заможності та обуржуазнення регіону. Відповідно, зростання можливостей процвітання для кожного окремого індивіда не зумовлювало потребу в палкому руританському націоналізмі.

І все ж відбувалося те, що мало відбутися. Не обв’язково приписувати учасникам руху свідомий, зважений розрахунок. Слід брати до уваги те, що на особистому, суб’єктивному рівні вони керувалися мотивами і почуттями, які так виразно прозвучали в літературі національного відродження. Вони скаржилися на запустіння та вбогість рідних долин, водночас знаходячи в них ті сільські чесноти і принади, які ще в них зберігалися; вони нарікали на приниження своїх співвітчизників та відчуження від рідної культури, на яке останніх прирікало животіння в пролетарських передмістях індустріальних центрів. Те, як Руританія за сприятливих міжнародних обставин поступово здобула незалежність, вже належить історії, отож, не будемо згадувати про це зайвий раз.

Наголосимо лише, що не слід вбачати якісь свідомі далекосяжні розрахунки в діях цих людей. Представники національної інтелігенції були сповнені палкого і щирого співчуття до своїх співвітчизників. Убираючись в народний одяг і мандруючи рідними схилами, складаючи вірші на лісових галявинах, її представники не мріяли про те, що одного дня раптом стануть впливовими чиновниками, послами і міністрами. Так само селяни і робітники, серед яких вдалося посіяти невдоволення своїм становищем, аж ніяк не поринали у мрії, що одного дня в їхніх руританських долинах з’явиться сталеплавильний комбінат (цілком непридатний, як згодом з’ясується), що знищить величезну кількість орних земель та пасовищ. Помилковим було б намагання звести ці почуття до розрахунків на матеріальну вигоду чи соціальний поступ. Сучасна теорія іноді подає пародійне тлумачення національного почуття як розрахунок на перспективу просування в суспільній ієрархії. Але це хибне уявлення. В давні часи не було сенсу запитувати селян, чи люблять вони свою культуру: вона була для них даністю, як повітря, яким вони дихали. Коли ж трудові міграції та бюрократія стали важливим складником їхнього соціального простору, вони досить швидко збагнули відмінність у стосунках із співвітчизниками, тими, хто розумів їхню культуру і симпатизував їй, і тими, хто ставився до неї вороже. Цей дуже конкретний досвід навчив їх відчувати свою культуру, любити її (або ж, ясна річ, відмовлятися від неї) без якихось свідомих розрахунків щодо переваг і соціальної мобільності. У стабільних самодостатніх спільнотах культура часто буває невидимкою, але коли мобільність і позаконтекстуальність спілкування стають суттю суспільного життя, культура, в межах якої людина засвоїла спосіб спілкування, стає підґрунтям її ідентичності.

Отож, якщо б такий розрахунок і мав місце (чого, власне, не було), то у значній кількості випадків (звісно, не в усіх) він був би виправданий. Справді, з огляду на той факт, що руританська інтелігенція була нечисленною, руританці, які мали вищу кваліфікацію, обійняли найкращі посади в незалежній Руританії, про які вони і мріяти не могли у великій Мегаломанії, де їм довелося б змагатися з освіченішими етнічними групами. Щодо селян і робітників, то позитивні зрушення в їхньому становищі відбулися пізніше: коли охоплення етнічних руританських земель новими політичними кордонами позначилося на поступовому розвитку та підтримці промисловості в цьому регіоні й різко зменшило необхідність трудової еміграції.

Підсумуємо сказане: на початковому етапі індустріального розвитку неофіти нового ладу, висмикнуті з культурних і мовних груп, віддалених від центру, відчувають негаразди, набагато більші за ті, з якими стикаються економічно злиденні нові пролетарі, що належать до культури економічно і політично провідних верств. Однак ця культурна та мовна відстань і здатність відрізняти себе від інших, якості, що спричиняють негаразди окремим індивідам, можуть бути (й нерідко таки стають) перевагою для цілих спільнот, реальних чи потенційних, що складаються з жертв нового світу, який народжується. Вони дають їм змогу усвідомлювати і чітко формулювати своє обурення й невдоволення. Раніше руританці мислили і висловлювали свої думки мовою родини чи села, найбільше мовою своєї долини і зрідка — релігії. Потрапивши у плавильний котел раннього індустріального розвитку, вони вже не мали довкола себе своєї долини і села, нерідко поруч не було й родини. Однак були інші гнані й голодні, багато з яких розмовляло схожими діалектами, які легко було зрозуміти (більшість тих, хто влаштувався краще, розмовляла іншою мовою); таким чином, нова ідея руританської нації виникла з цієї суперечності не без допомоги вже згаданих журналістів і вчителів. І це була не ілюзія: здійснення деяких завдань новонародженого руританського національного руху насправді нівелювало страждання, що стало поштовхом до його виникнення. Можливо, це полегшення настало б так чи інакше, однак, набувши форми національного, воно також зумовило нову високу культуру і державу, що захищала її.

Це один з двох найважливіших принципів розщеплення, які визначають виникнення нових одиниць у процесі народження індустріального світу з його відокремленими культурними барокамерами. Можна назвати його принципом комунікативних бар’єрів, тобто бар’єрів, що виникають на основі попередніх, доіндустріальних культур; з особливою силою він діє на початку індустріальної епохи. Інший не менш важливий принцип можна було б назвати принципом стримування соціальної ентропії, і він заслуговує на окремий розгляд.















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.