Попередня     Головна     Наступна





3. ПРИГОДИ ШВЕЙКА В КІРАЛЬ-ГІДІ


Дев’яносто перший полк перевели до міста Міст-на-Літаві — до Кіраль-Гіди.

Саме коли Швейка після триденного арешту мали за три години вже випустити на волю, його разом з однорічником відвели на головну гауптвахту і звідтіля під конвоєм відправили на вокзал.

— Про це вже давно горобці на даху цвірінькали, — сказав йому по дорозі однорічник, — що нас переведуть до Угорщини. Там формуватимуться маршові батальйони, солдати наб’ють руку в стрілянні, поб’ються з мадярами, і ми весело поїдемо в Карпати. Сюди, до Будейовиць, приїдуть мадяри, розквартируються, і почнеться змішування племен. Існує така теорія, що при виродженні найкращий засіб — це ґвалтувати дівчат іншої національності. Шведи й іспанці робили так під час Тридцятилітньої війни, французи — в часи Наполеона, а тепер у Будейовицькій окрузі це саме знову робитимуть мадяри, причому воно вже не виглядатиме як грубе насильство. З часом усе влаштується по-доброму. Це просто буде обмін. Чеський солдат переспить з мадярською дівчиною, а бідна чеська служниця прийме до себе мадярського гонведа, і за століття антропологи стануть перед несподіваною загадкою: звідки в населення з берегів Мальші з’явилися випнуті вилиці.

— Це перехресне парування, — кинув Швейк, — взагалі дуже цікава штука. В Празі живе офіціант-негр Християн. Його батько колись був абіссінським королем, і його показували в Празі на Штваніце в цирку. В нього закохалася одна вчителька, що писала віршики до «Лади» про пастушків і лісові струмочки, пішла з ним до готелю і допустилася, як це говориться в святому письмі, перелюбства, потім страшенно здивувалася, що в неї народився такий біленький хлопчик. Та ба, за два тижні хлопчик почав робитися бурим. Бурів, бурів, а тоді за місяць почав чорніти. За півроку був чорнісінький, як його татонько, абіссінський король. Вона з ним пішла в клініку шкірних хвороб, щоб йому якось відновили білий колір шкіри, але там їй сказали, що це справжнісінька чорна негритянська шкіра і що тут уже нічого не вдієш. Вона від горя з’їхала з глузду, почала через газети питати порад, чи є якісь ліки проти негрів, і її відвезли до Катержінок, а негреня віддали в притулок, де всі з нього дуже потішалися. Потім він вивчився на офіціанта і ходив танцювати до нічних кафе. Тепер від нього з великим успіхом родяться чеські мулати, але вони вже іншого кольору, ніж він. Один студент медик, що часто ходив до «Чаші», якось нам пояснював, нібито це не така проста справа. Від такого мулата знову народжуються мулати, а цих уже не можна відрізнити від білих людей. Але несподівано в якомусь поколінні, казав він, може з’явитися негр. Уявіть собі таке нещастя! Ви женитеся з якоюсь панночкою. Ця потвора, зовсім біла, раптом народить вам негра. А якщо дев’ять місяців тому вона ходила без вас подивитись на атлетичні змагання у вар’єте, де виступав якийсь негр, то думаю, що й ви задумаєтесь.

— Випадок вашого негра Християна, — сказав однорічник, — треба розглянути також і з воєнних позицій. Припустімо, цього негра взяли в армію. Він пражанин, отже, належить до двадцять восьмого полку. А ви ж уже чули, що двадцять восьмий перейшов до росіян. Росіяни страшно дивувалися б, коли б узяли в полон і негра Християна. Російські газети, напевно, писали б, що Австрія жене на війну свої колоніальні війська, хоч у неї таких немає, і що вона вже вдалася аж до негритянських резервів.

— А я чув, — докинув Швейк, — нібито Австрія все ж таки має колонії десь там на півночі, якусь Землю цісаря Франца-йосифа...

— Ви, хлопці, притримайте язика трохи, — сказав один із конвоїрів, — це нині слизька справа — базікати про якусь там Землю цісаря Франца-Йосифа. Не називайте нікого, так краще...

— То подивіться на карту, — перепинив його однорічник, — і на свої очі побачите Землю нашого наймилостивішого монарха Франца-Йосифа. Згідно зі статистикою, там самісінький лід, і його звідти вивозять на криголамах, що належать празьким льодовням. Цей льодовий промисел дуже високо цінять та шанують і за кордоном, бо це прибуткове підприємство, хоч, правда, і небезпечне. Найбільша небезпека загрожує під час транспортування льоду з Землі цісаря Франца-Йосифа через Полярне коло. Ви можете собі це уявити?

Конвоїр щось невиразно пробубонів, а капрал, який очолював конвой, підійшов і став слухати лекцію однорічника. Той серйозно вів далі:

— Ця єдина австрійська колонія може забезпечити льодом усю Європу і є неабияким народногосподарським чинником. Колонізація, звичайно, розвивається, але поволі, бо колоністи або не зголошуються туди їхати, або Ідуть і там замерзають. Проте разом з поліпшенням кліматичних умов, а в цьому виявляють велике зацікавлення міністерство торгівлі і закордонних справ, росте надія, що великі площі льодовиків будуть належно використані. Влаштування кількох готелів привабить безліч туристів. Треба буде, звичайно, поробити відповідні туристські стежки і дороги поміж крижаними брилами та намалювати на льодовиках туристські значки. Єдина перешкода — ескімоси. Вони унеможливлюють роботу наших місцевих органів... Ці впертюхи не хочуть учитися по-німецькому, — казав однорічник, а капрал з цікавістю слухав. Він був кадровий солдат, дурний і жорстокий. До війська він працював по селах наймитом. Слухав і ковтав усе, про що не мав уявлення, а його ідеалом було залишитися в армії, служити за «юшку».

— Міністерство освіти, пане капрале, коли замерзло п’ять архітекторів, збудувало для них великими коштами і жертвами...

— Муляри врятувалися, — втрутився Швейк, — бо вони грілися від запаленої люльки.

— Не всі, — промовив однорічник, — з двома трапилося нещастя, вони забули затягнутись, і люльки погасли, їх довелося закопати в кризі. Але кінець кінцем усе ж таки там збудували школу з крижаної цегли та залізобетону, воно вкупі дуже добре тримається, та що ж, ескімоси довкола розклали вогонь з розібраних на дрова вмерзлих у кригу торгових кораблів і досягли того, чого хотіли. Лід, що на ньому поставили школу, розтанув, і вся школа разом з директором та представником влади, який другого дня мав бути присутнім на урочистому висвяченні школи, провалилася в море. Почувся лише голос представника влади. Бувши вже по шию у воді, він ревнув: „Gott, strafe England!“ Тепер, мабуть, туди пошлють війська, щоб тих ескімосів приборкати. Ясно, війна з ними буде важка. Найбільше нашому війську будуть капостити приручені білі ведмеді.

— Ще нам тільки цього бракувало, — надзвичайно мудро сказав капрал. — І без цього вже по саме нікуди маємо тих воєнних винаходів. Ось узяти б, наприклад, маски для затруювання газами. Натягнеш собі таке на голову, і ти вже отруєний, як нам пояснювали в старшинській школі.

— Вони вам тільки страху напускають, — зауважив Швейк, — жодний солдат нічого не повинен боятися. І коли б хто в бою впав навіть до сортирної ями, то підвівся б, облизався і пішов далі воювати. А щодо отруйних газів, то для нас вони звичні ще з казарм після солдатського хліба та гороху з перловкою. Але тепер, кажуть, росіяни винайшли щось проти унтер-офіцерів.

— Здається, якісь особливі електричні струми, — доповнив однорічник. — Притягувані целулоїдними зірочками на петлицях унтер-офіцера, вони викликатимуть вибух. Одне слово, як то кажуть, від біди не втекти.

Капрал, хоч до служби в армії і крутився біля волів, усе ж таки нарешті второпав, що з нього глузують, і перейшов наперед конвою.

Вони вже наближалися до вокзалу, де будейовичани прощалися зі своїм полком. Прощання не мало офіційного характеру, але площа перед вокзалом була заповнена громадянами, які чекали на військо.

Цікавість і увага Швейкова зосередилися на шпалерах громадян. І, як це звичайно буває, зразкові солдати лишилися позаду, а наперед вийшли ті, що були під баґнетами. Зразкових солдатів пізніше мали, як оселедців, напхати до телятників, а Швейка з однорічником везти в спеціальному арештантському вагоні, який завжди чіпляли до військових поїздів зразу ж за штабними вагонами. Причому в такому арештантському вагоні місця — хоч конем грай.

Швейк не міг утриматися, щоб не вигукнути в бік шпалер «Слава!» і не замахати шапкою. Це так подіяло, що юрба підхопила привітання, і «Слава!» летіло далі, «Слава!» гриміло перед вокзалом. Там, далеко попереду, люди почали говорити: «Вже йдуть».

Капрал з конвою розгубився і заверещав на Швейка, щоб той заткнув собі пельку, але оклики ширились, як лавина. Жандарми відпихали шпалери, звільняючи дорогу конвоєві, але юрба кричала «Слава!» та вимахувала шапками й капелюхами.

Це була грандіозна маніфестація. З вікон готелю навпроти вокзалу якісь дами махали хустинками й кричали: «Heil!» До вигуків «Слава!» приєднувалося «Heil!», а якогось ентузіаста, що використав нагоду і вигукнув: «Nieder mit den Serben!» — збили в штучно викликаній штовханині з ніг і трохи потоптали.

Як електрична іскра, мчало далі: «Вже йдуть».

І вони йшли. Швейк під баґнетами приязно махав рукою до юрби, а однорічник поважно козиряв.

Так увійшли у вокзал, і, коли прямували до призначеного військового поїзда, оркестр стрілецького полку, диригента якого спантеличила несподівана маніфестація, мало не заграв: «Боже, цісаря храни нам». Та, на щастя, в останню хвилину з’явився в чорному котелку старший фельдкурат сьомої кавалерійської дивізії отець Лаціна і почав наводити порядок.

Його історія була дуже проста. Він, цей пострах усіх офіцерських їдалень, кендюх, ненажера, щойно вчора приїхав до Будейовиць і нібито випадково взяв участь у невеличкому бенкеті офіцерів полку, який від’їздив на фронт. Їв, пив за десятьох і трохи напідпитку бігав до офіцерської кухні виманювати в кухарів якісь рештки. Ковтав цілі миски підлив і кнедлів, рвав, як хижак, зубами м’ясо, а під кінець добрався в кухні до рому, нажлуктився, як свиня браги, аж почав ригати, а потім знову повернувся на прощальну вечірку, пив і пив, аж очманів. У цьому він мав багатий досвід, і в сьомій кавалерійській дивізії офіцери завжди доплачували за нього. Вранці вбив собі в голову, начебто він зобов’язаний наводити порядок при від’їзді перших полкових ешелонів, і тому вештався вздовж шпалер і поводився на вокзалі так, що офіцери, які керували відправкою полку, замкнулися від нього в канцелярії начальника станції.

Тому він і з’явився знову перед вокзалом саме вчасно, щоб затримати паличку диригента, готового вже диригувати «Боже, цісаря храни нам».

— Halt! — вигукнув. — Ще ні, я сам подам знак! Поки стійте вільно, а я скоро прийду.

Він пішов на вокзал і, пустившись за конвоєм, затримав і його своїм криком „Halt!“.

— Куди? — суворо спитав капрала, який не знав, що робити в новій ситуації.

Замість нього добродушно відповів Швейк:

— Нас везуть до Брука. Якщо хочете, пане оберфельдкурате, можете їхати з нами.

— Таки поїду, — заявив отець Лаціна і, звертаючись до конвою, додав: — Хто каже, що я не можу їхати? Vorwärts! Marsch! 1


1 Вперед! Марш! (Нім.)





Старший фельдкурат, опинившись в арештантському вагоні, ліг на лавку, добряга Швейк скинув шинелю й поклав її отцю Лаціні під голову, а однорічник сказав пошепки переляканому капралові: «Обер-фельдкуратам треба догоджати!».

Отець Лаціна, зручно вмостившись на лаві, почав розводитись:

— Рагу з грибами, панове, тим краще, чим більше грибів. Але грибки треба перше смажити на цибулі, а тоді вже додавати лавровий лист і цибулю.

— Та цибулю ви вже зволили додати раніше, — озвався однорічник, незважаючи на розпачливі погляди капрала, який бачив у отцеві Лаціні хоч і п’яного, але все ж таки начальника.

Становище капрала було справді розпачливе.

— Так, — докинув Швейк, — пан обер-фельдкурат правду кажуть. Чим більше цибулі, тим краще. В Пакомержицях був один бровар, так той додавав цибулю й до пива, бо, мовляв, цибуля викликає спрагу. Цибуля взагалі дуже корисна річ. Печену цибулю прикладають і до болячок...

Отець Лаціна тим часом, лежачи на лавці, говорив півголосом, наче крізь сон:

— Все залежить від прянощів, які прянощі й скільки їх класти. Не можна й перечорноперчити, ні перечервоноперчити.

Чимдалі він говорив усе повільніше й тихше:

— Пере-гвоз-дичи-ти, пере-цитри-нити, пере-корі-нити, перемуска-ти...

Не договорив і заснув. Коли йому набридало хропли, він свистів носом.

Капрал ошелешено дивився на нього, а конвоїри на своїх лавках тихенько підсміювалися.

— Цей так швидко не прокинеться, — кинув Швейк за хвилину. — Він п’яний як чіп. Не бійтеся, — провадив Швейк, бачачи, що капрал перелякано подає йому знак мовчати. — Тут нічого не зміниш, він налився, як бог звелів. Він у чині капітана. Кожний з цих фельдкуратів нижчого чи вищого чину має вже такий талан від бога — при кожній нагоді напиватися до нестями. Я служив у фельдкурата Каца. Так той міг би пропити й ніс між очима. Все, що цей тут виправляє, — дурниця супроти того, що виправляв той. Ми з ним пропили дароносицю і, можливо, самого господа бога пропили б, коли б нам хто на нього щось позичив.

Швейк підійшов до отця Лаціни, обернув його до стіни й тоном знавця сказав:

— Цей хропітиме аж до Брука, — і повернувся на своє місце, супроводжуваний розпачливим поглядом нещасного капрала, який спитав:

— Чи не піти мені про це доповісти?

— Про це й не думайте, — сказав однорічник. — Ви ж комендант конвою і не смієте від нас ні на крок. А також, згідно з приписами, не маєте права випускати з вагона будь-кого з конвою з донесенням, поки не матимете на його місце заступника. Як бачите, це твердий горішок. Подавати знак стріляниною, аби хтось прийшов, теж не можна, — тут нічого не сталося. А з другого боку, існує розпорядження, що, крім арештантів і супровідного конвою, в арештантському вагоні не сміє бути чужий. Сторонньому вхід сюди суворо заборонений. Не мудро також було б з вашого боку, коли б ви під час ходу поїзда, щоб замести сліди свого протизаконного вчинку, тихенько викинули фельдкурата, бо тут же свідки, які бачили, що ви його впустили до вагона, де йому нема чого робити. З цього, пане капрале, вийде не що інше, як розжалування.

Капрал збентежено забелькотів, буцімто старшого фельдкурата до вагона ніхто не кликав, а він сам до них пристав; і це, як не кажи, все ж таки його начальник.

— Тут начальник лише ви, — твердо підкреслив однорічник, а Швейк доповнив:

— І коли б навіть сам найясніший цісар хотів до нас пристати, то ви не сміли б цього дозволити. Це так, як на варті, коли до такого собі дурного рекрута підійде черговий офіцер і попросить, щоб той збігав йому по сигарети, а черговий ще запитає, який сорт йому купити. За такі справи — тюрма у фортеці.

Капрал несміливо захищався, говорячи, що це ж Швейк перший запропонував обер-фельдкуратові їхати з ними.

— Я, пане капрале, можу собі таке дозволити, — відповідав Швейк, — бо ж я пришелепуватий, але від вас ніхто такого не чекав.

— Ви вже давно служите понадстроково? — спитав капрала ніби мимохідь однорічник.

— Третій рік, тепер мене мають підвищити.

— На цьому треба поставити хрест, — цинічно сказав однорічник. — Я вам кажу, що, крім розжалування, з цього нічого не буде...

— Та воно однаково, — сказав Швейк, — чи загинути в чині старшини, чи звичайним рядовим. Хоч, правда, розжалуваних, кажуть, пхають на передову лінію.

Старший фельдкурат заворушився.

— Спить! — заявив Швейк, перевіривши, що з фельдкуратом усе в належному порядку. — Тепер йому, мабуть, сниться якесь смачне жрання. Боюся тільки, щоб він тут нам не напаскудив. Мій фельдкурат Кац, коли впивався, то вві сні не знав, що робить. Одного разу, слухайте...

І Швейк почав розповідати, скільки й чого він тільки зазнав з тим фельдкуратом Отто Кацом, і оповідав так докладно та цікаво, що ніхто незчувся навіть, як поїзд рушив.

Тільки рев з останніх вагонів перервав оповідь Швейка. Дванадцята рота, де були самі німці з-під Крумловська і Кашперських гір, дерла горлянки:


Wann ich kumm, wann ich kumm,

Wann ich wieda, wieda kumm 1.


А з іншого вагона хтось у цілковитій зневірі горлав у бік Будейовиць, що все віддалялися:


Und du, mei Schatz,

Bleibst hier,

Holario, holario, holo! 2


1 Як прийду, як прийду, Гей, як назад прийду (нім. діал.).

2 А ти, мій скарбе, вже сама. Голяріо, голяріо, голо! (Нім.)



Це було таке відчайдушне ревіння і скавуління, що товариші змушені були відтягнути його від прочинених дверей телячого вагона.

— Дивно, — сказав однорічник капралові, — що до нас іще й досі не з’явилася інспекція. Згідно з приписом, ви повинні були ще на вокзалі доповісти про нас комендантові поїзда, а не піклуватися про якогось п’яного старшого фельдкурата.

Нещасний капрал уперто мовчав і похмуро дивився вслід телеграфним стовпам, що втікали назад за вікном.

— Коли подумаю, що про нас нікому не доповіли, — ущипливо провадив однорічник, — і що на найближчій станції до нас, напевно, прилізе комендант поїзда, в мені аж кипить військова кров. Таж ми немов...

— Цигани, — втрутився Швейк, — або волоцюги. Так, ніби ми боїмося божого світла й не сміємо про себе нікого повідомити, щоб нас не посадили.

— Крім того, — сказав однорічник, — на основі розпорядження двадцять першого листопада тисяча вісімсот сімдесят дев’ятого року, при транспортуванні військових арештантів поїздами треба дотримуватися таких приписів: по-перше, арештантський вагон повинен бути заґратований. Це ясно як божий день. Тут цього розпорядження не порушено, бо ми, як бачите, сидимо за солідними ґратами. Значить, з цього боку тут усе гаразд. По-друге, згідно з цісарсько-королівським розпорядженням від дня двадцять першого листопада тисяча вісімсот сімдесят дев’ятого року, в кожному арештантському вагоні повинна бути вбиральня. Якщо її немає, то вагон повинен бути обладнаний закритою посудиною для відправлення великих і малих фізіологічних потреб арештантів і супровідної сторожі. Тут, власне, годі й говорити про арештантський вагон, де б могла бути вбиральня. Попросту сидимо в окремому заґратованому купе, ізольовані від усього світу. Та й тієї нещасної посудини тут також нема...

— Можна це робити з вікна, — розпачливо кинув доведений до краю капрал.

— Забуваєте одне, — сказав Швейк, — жодний арештант не сміє підходити до вікна.

— А ще, по-третє, — вів далі однорічник, — тут повинен бути посуд з питною водою. Ви про це теж не потурбувалися. A propos 1. Ви знаєте, на якій станції будуть видавати їжу? Не знаєте? Так я й думав, цим ви також не поцікавились...


1 До речі (франц.).


— Як бачите, пане капрале, — сказав Швейк, — це не жарт возити арештантів. Про нас треба піклуватися. Ми не якісь там звичайні солдати, котрі мусять турбуватися самі про себе. Нам треба все принести аж під самий ніс, на це існують приписи й параграфи, і їх кожен мусить дотримуватись, бо інакше не буде ніякого порядку. «Заарештований — це дитя в пелюшках, — казав колись один мій знайомий гультяйчик. — Про нього треба подбати, щоб не простудився, не схвилювався, щоб був удоволений зі своєї долі, знав, що йому, бідоласі, не роблять кривди».

— До речі, — сказав за хвилину Швейк, приязно дивлячись на капрала, — коли буде одинадцята година, то ви мені, будьте ласкаві, скажіть.

Капрал допитливо подивився на Швейка.

— Ви, мабуть, пане капрале, хотіли мене спитати, чому ви повинні звернути мою увагу, коли буде одинадцята година? Від одинадцятої години, пане капрале, я належу до телячого вагона, — з притиском сказав Швейк і вів далі урочистим тоном: — Мене засудили на полковому рапорті на три дні. Я почав відбувати свою кару об одинадцятій годині і сьогодні об одинадцятій мушу бути вже на волі. Від одинадцятої години мені тут нема чого робити. Жодного солдата не вільно тримати понад строк, тому що у війську, пане капрале, треба додержуватись дисципліни і порядку.

Нещасний капрал після такого удару ще довго не міг отямитись, аж нарешті відповів, що він, мовляв, не дістав ніяких офіційних паперів.

— Милий пане капрале, — відізвався однорічник, — папери самі не прийдуть до коменданта конвою. Коли гора не йде до Магомета, комендант конвою сам мусить іти по папери. Ви тепер опинились перед новою ситуацією: ні в якому разі ви не маєте права затримувати когось, хто повинен вийти на волю. З другого боку, згідно з діючими розпорядженнями, ніхто не сміє покинути арештантський вагон. Їй-право, не знаю, як ви виплутаєтесь з цієї складної ситуації. Чим далі, тим гірше. Тепер пів на одинадцяту.

Однорічник сховав кишеньковий годинник.

— Дуже цікаво, пане капрале, що ви зробите за півгодини?

— За півгодини моє місце в телячому вагоні, — мрійно повторював Швейк.

Капрал, уже зовсім спантеличений, остаточно знищений, звернувся до нього:

— Якщо це вам не буде неприємно... мені здається, тут куди вигідніше, ніж у телячому вагоні. Я думаю... Його перебив фельдкуратів вигук крізь сон:

— Більше підливи!

— Спи, спи, — добродушно сказав Швейк, підкладаючи йому під голову полу шинелі, що зсунулася з лавки. — Хай тобі присниться гарний сон про жратву.

І однорічник почав співати:


Спи, дитятко, спи,

Оченьки склепи,

Бог з тобою буде спати,

Ангелятко колихати,

Спи, дитятко, спи.


Нещасний капрал уже ні на що не реаґував. Він тупо дивився у вікно, не звертаючи уваги на цілковиту дезорганізацію в арештантському купе.

Біля перегородки конвоїри грали в «ляща», і на ягодиці падали енергійні й сумлінні удари. Коли капрал оглянувся в той бік, на нього саме зухвало дивився зад одного піхотинця. Капрал зітхнув і знову відвернувся до вікна.

Однорічник хвилинку про щось роздумував, а потім звернувся до ошелешеного капрала:

— Ви знаєте журнал «Світ тварин»?

— Цей журнал, — зрадів капрал, що розмова переходить на іншу тему, — виписував у нас у селі шинкар, бо страшенно любив санських кіз, але всі вони в нього поздихали. Тому він звернувся до цього журналу за порадою.

— Милий друже, — сказав однорічник, — моя розповідь, яку ви зараз почуєте, доведе вам надзвичайно ясно одне: ніхто не вільний від помилок! Ви, панове, я переконаний, перестанете грати в «ляща», бо моя розповідь дуже і дуже цікава хоч би тому, що багатьох спеціальних слів ви не розумієте. Я оповідатиму вам про «Світ тварин», і ми забудемо про всі наші сьогоднішні воєнні клопоти.

Як я, власне, став колись редактором «Світу тварин», цього дуже цікавого журналу, деякий час було і для мене самого досить складною загадкою. Аж нарешті я дійшов висновку, що я хіба тільки в якомусь непритомному стані погодився на цей крок з дружньої любові до свого давнього приятеля Гаєка. Він до того часу чесно редагував журнал, але потім закохався в донечку видавця пана Фукса. Фукс його тоді одразу ж прогнав, та ще й звелів йому підшукати на своє місце порядного редактора.

Як бачите, тоді були дивовижні відносини між роботодавцями й службовцями.

Коли мій приятель Гаєк відрекомендував мене видавцеві, той прийняв мене дуже чемно і спитав, чи маю взагалі якесь уявлення про тварин. Моя відповідь його цілком заспокоїла. Я сказав, що завжди шанував тварин, бачив у них перехідний ступінь до людини і що з позицій охорони тварин завжди уважно ставився до їхніх прагнень і бажань. Кожна тварина прагне тільки, аби її. перш ніж з’їдять, убили наскільки можливо без болю.

Короп, наприклад, від самого свого народження має непохитну впевненість у тому, що куховарка дуже негарно робить, коли вона йому поре живіт ще живому, а звичай відрубувати півневі голову — це успішний наслідок боротьби товариства охорони тварин проти різання їх невмілою рукою.

Покручені тіла смажених в’юнів свідчать, що, вмираючи, вони протестують проти смаження їх живцем на маргарині. Кістка індика...

Тут видавець перебив мене, запитавши, чи обізнаний я з птахівництвом, чи знаю собак, кроликів, бджільництво, різні подробиці з життя тварин, чи вмію витинати з чужих журналів малюнки для репродукції, перекладати з закордонних журналів спеціальні статті про тварин, чи вмію користуватися Бремом і чи міг би я з ним, Фуксом, удвох писати вступні статті з життя тварин стосовно до католицьких свят, змін пір року, перегонів, полювань, дресирування поліцейських собак, національних і церковних свят, одне слово, чи я добре орієнтуюся в професійній пресі і чи зможу виявити свої знання в короткій змістовній вступній статті.

Я заявив, що вже давно обмислив план правильного редагування такого журналу, як «Світ тварин», і всі названі рубрики й пункти зможу цілком задовольнити, бо володію потрібними знаннями. «Моє прагнення, — сказав я, — підняти журнал на небувалу височінь. Реорганізувати його щодо змісту й щодо форми. Завести нові розділи, наприклад: «Куточок гумору звірів», «Тварини про тварин», — причому треба буде дуже пильно пов’язувати все з політичною ситуацією і подавати читачам несподіванку за несподіванкою, щоб вони не могли отямитись, коли читатимуть описи різних тварин. Розділ «Тваринна хроніка» буде чергуватися з «Новою програмою розв’язання проблеми свійських тварин» і з «Рухом серед тварин».

Він знову перебив мене, сказавши, що його це повністю задовольняє, а якщо мені пощастить виконати бодай половину сказаного, він дарує мені пару карликових віандоток, які дістали перший приз на останній берлінській виставці свійської птиці, а їхній власник — золоту медаль за вміння їх парувати.

Можу сказати, що я доклав рук і, поки в мене вистачило сил, дотримувався своєї державної програми. Я навіть відкрив, що мої статті перевершують мої здібності.

Бажаючи дати читачам щось зовсім нове, я вигадував тварин.

Виходячи з тих міркувань, що, наприклад, слон, тигр, лев, мавпа, кріт, кінь, свиня тощо — створіння, давно вже відомі кожному читачеві «Світу тварин», я хотів схвилювати читача чимось новим, новими відкриттями й тому вирішив пустити в журнал «сірчаночеревого кита». Цей новий рід мого кита завбільшки з рибу тріску був наділений міхуром з мурашиною кислотою, який мав спеціальний канал. Тим каналом мій сірчаний кит виприскував одурманюючу отруйну кислоту на риб, яких збирався з’їсти. Пізніше один англійський вчений... тепер я вже не пам’ятаю, як я його охрестив, назвав цю рідину «китовою кислотою». Китовий жир уже також був усім відомий, але нова кислота зацікавила кількох читачів, і вони почали питати про фірму, що виробляє цю кислоту.

Взагалі читачі «Світу тварин», можу вас запевнити, дуже цікаві.

Незабаром після «сірчаночеревого кита» я відкрив цілу низку інших тварин. Назву хоча б «благуна хитрого» — ссавця з роду кенгуру, «вола їстівного» — прототипа корови і «інфузорію сепійну», яку я означив як рід щура.

З кожним днем у мене з’являлися нові звірята. Я сам був вражений своїми успіхами в цій галузі. Я ніколи не думав, що тваринний світ треба так ґрунтовно доповнювати й що Брем міг пропустити в своєму творі «Життя тварин» стільки назв тварин. Чи ж знав Брем і всі його наслідувачі про мого кажана з острова Ісландія, «кажана заморського», про мою свійську кішку з верхів’я гори Кіліманджаро під назвою «пачуха оленяча дражлива»?

Хіба до цього часу природознавці мали уявлення про якусь «блоху інженера Куна»? Я знайшов її в бурштині: вона була зовсім сліпа, бо жила на підземному доісторичному кроті, а той також був сліпий, бо його прабаба спарувалась, як я писав, з підземним сліпим «печерним мацаратом» з Постоєнської печери, що в той час сягала аж до теперішнього Балтійського океану.

З цієї незначної події розвинулася велика полеміка між газетами «Час» і «Чех», бо «Чех» у відділі «Різне», цитуючи в своєму фейлетоні статтю про відкриту мною блоху, заявив: «Що бог робить — добре робить». «Час», звичайно, з чисто реалістичних позицій розбив мою блоху разом з достойним «Чехом», і від того часу, здавалося, мене покинула щаслива зірка винахідника й відкривача нових створінь. Передплатники «Світу тварин» почали хвилюватися.

Привід до цього дали мої різні дрібні повідомлення про бджільництво і про свійську птицю, де я розвинув свої нові теорії, які викликали справжній переполох, бо внаслідок моїх простих порад розбив параліч відомого пасічника пана Пазоурка і пасічництво на Шумаві й Підкрконошах загинуло. На свійську птицю напала чума, одне слово, все по черзі здихало. Передплатники писали погрозливі листи й відмовлялись від журналу.

Я кинувся до птахів, що живуть на волі. Я й до сьогодні згадую історію з редактором «Сільського обрію», депутатом-клерикалом Йозефом М. Кадлчаком.

Я вирізав з англійського журналу «Country Life» 1 малюнок якогось птаха, що сидів на горісі, і дав йому назву «горішник», так само як з погляду логіки я, без сумніву, написав би, що птах, який сидить на ялівці, це — «ялівник», або «ялівка».

І ось що трапилося: у звичайній поштовій листівці пан Кадлчак напався на мене, що це, мовляв, сойка, а не якийсь там горішник, і що «горішник» — це рабський переклад німецького слова „Eichelhäher“ 2.


1 «Сільське життя» (англ.).

2 Від Eichel — жолудь.


Я написав листа, в якому виклав цілу теорію про горішника, пересипаючи лист численними лайками та вигаданими цитатами з Брема.

Депутат Кадлчак відповів мені в «Сільському обрії» передовою статтею.

Мій шеф пан Фукс сидів, як завжди, в кафе й читав провінційні газети, бо останнім часом часто шукав у них згадки про мої цікаві статті в «Світі тварин». Коли я прийшов, він показав мені на столі «Сільський обрій» і щось тихо сказав, дивлячись на мене своїми сумними очима, бо його очі тепер завжди мали сумний вираз. Я голосно прочитав перед усією публікою:

— «Шановна редакціє!

Я звернув увагу на те, що ваш журнал вводить незвичайні й невиправдані назви, надто мало дбає про чистоту чеської мови і вигадує різних тварин. Я навів доказ, що, замість стародавньої назви сойки, ваш редактор вводить назву «жолудник», що є буквальним перекладом німецького терміна „Eichelhäher“ — «сойка».

— Сойка, — повторив за мною розпачливо видавець журналу.

Я спокійно читав далі:

— «У відповідь на це я від вашого редактора «Світ тварин» дістав листа особистого, надзвичайно грубого і розбещеного характеру, де мене назвали нетямучою тварюкою, що, згідно з законами, заслуговує на суворе засудження. Добре виховані люди так не відповідають на істотні наукові зауваження. Я радий би знати, хто з нас обох більша тварюка. Можливо, визнаю це, я не повинен був робити докорів у поштовій листівці, а написати листа. Та в зв’язку з перевантаженістю роботою я на цю дрібницю не звернув уваги, але сьогодні після грубого випаду вашого редактора «Світу тварин» ставлю до ганебного стовпа.

Ваш пан редактор дуже помиляється, коли думає, що я недовчена тварюка, яка не має ніякого поняття, як ці всі птахи називаються. Я цікавлюсь орнітологією вже багато років, черпаю свої знання не лише з книжок, але і в природі і маю в клітках більше птахів, ніж ваш редактор, людина, обмежена стінами празьких шинків і пивниць, бачив їх протягом усього свого життя.

Але це другорядні речі, хоч було б непогано, якби ваш редактор «Світу тварин» переконався, кого він називає тварюкою, раніше ніж його напади вийдуть у світ і потраплять до Мораву у Фрідлянді біля Містека, де до цієї статті також були передплатники вашого журналу.

Не йдеться, зрештою, про особисту полеміку безглуздого грубіяна, але про саму справу, і тому знову повторюю, що нікому не дозволено вигадувати перекладні назви там, де маємо загальновідому вітчизняну назву «сойка».

— Так, сойка, — ще розпачливішим голосом сказав мій шеф.

Я спокійно читаю далі і не даю себе перебити:

— «Це паскудство, коли такі речі довіряються не спеціалістам, а грубіянам. Хто коли називав сойку горішником? У творі «Наші птахи» на стор. 148 маємо латинську назву «Ganulus glandarius В. А.». Це і є сойка.

Редактор вашого журналу, напевно, визнає, що я краще знаю птахів, ніж їх може знати неспеціаліст. Горішник називається, згідно з професором Баєром, „mucifraga carycatectes В.“, і це латинське «Б» зовсім не означає як мені писав ваш редактор, початкову літеру слова «бовдур». Чеські птахознавці взагалі знають лише сойку звичайну і аж ніяк не вашого «жолудника», якого винайшов саме той пан, до якого, згідно з його теорією, і стосується ініціал «Б». Це нахабно-груба нападка, яка, по суті справи, нічого не міняє. Сойка залишиться сойкою, хоч би навіть редактор «Світу тварин» наклав у штани, і це залишиться лише доказом, як легковажно і несуттєво автор пише, хоч він так абсолютно безцеремонно посилається на Брема. Цей невіглас пише, буцімто сойка належить, згідно з Бремом, до родини крокодиловидних, стор. 452, на якій, до речі, говориться про жулана, тобто про сорокопуда звичайного (Lanius minor). Потім той, м’яко кажучи, невіглас знову посилається на Брема, мовляв, сойка, згідно з Бремом, належить до родини 15-ї, тоді як Брем воронових зараховує до родини 17-ї, куди належать ворони і родина галок, до того ж автор листа настільки грубий, що й мене назвав галкою (Colaeus) з родини сорок, а саме — синіх ворон, різновиду йолопів безглуздих, хоч на цій сторінці йдеться про сойок лісових і сорок строкатих...»

— Лісові сойки, — зітхнув мій видавець журналу, вхопившись за голову, — дайте-но сюди газету, я сам дочитаю.

Я злякався, коли він зненацька захрип, читаючи:

— «Груздяк, або дрізд чорний турецький, залишиться так само в чеському перекладі груздяком, як дрізд сірий залишиться сірим дроздом».

— Дрізд повинен називатися ялівник, або ялівка, пане шефе, — сказав я, — бо він живиться ялівцем.

Пан Фукс ударив газетою об стіл і заліз під більярд. Він харчав і видушував із себе останні прочитані слова:

— «Turdus» 1, «груздяк»! Ніякої сойки, — верещав він з-під більярда, — горішник я, панове, кусаюся!


1 Дрізд (лат.).


Нарешті його витягли з-під столу, і на третій день він сконав у родинному колі від запалення мозку.

Його останні слова:

— Мені не йдеться про особисту користь, але про добро загальне. З цієї позиції, будь ласка, прийміть мою оцінку як по суті, так... — і гигнув.

Однорічник умовк, а потім зловтішно промовив до капрала:

— Цим я хотів сказати лише одне: кожна людина може часом опинитися в дражливій ситуації й наробити помилок.

Правду кажучи, капрал зрозумів лише те, що він помиляється, тому знов відвернувся до вікна й похмуро споглядав, як утікає дорога. Конвоїри ошелешено дивилися один на одного. Найбільшу зацікавленість викликало оповідання у Швейка.

— На світі нічого не приховаєш. Так чи інакше, як ми тут чули, шило вилізе з мішка. Навіть те, що якась дурна сойка не горішник. Це справді дуже цікаво, коли хтось ловиться на таку принаду. Вигадувати нових тварин, ніде правди діти, справа важка, але показувати видуману тварину, що не кажіть, куди важче. Колись, багато років тому, жив у Празі такий собі Местек. Він відкрив русалку і показував її на Гавлічковій вулиці на Виноградах, за ширмою. У ширмі був отвір, і кожен міг побачити в півтемряві звичайнісіньку канапу, на якій вилежувалася діваха з Жижкова. Ноги в неї були завинені зеленим газом, і це мало зображувати хвостяку. Волосся було пофарбоване в зелене, руки в рукавичках, а до них причеплені плавці з картону, також зелені, на хребті прикріплене мотузком якесь стерно. Молодь до шістнадцяти років туди не пускали, а всі, кому минуло шістнадцять і хто мав гроші заплатити за вхід, не могли нахвалитись, яка в цієї морської панни велика сідниця з написом: «До побачення!» Щодо грудей, то тут справа була гірша, вони моталися до пупа, як у старої шльондри. О сьомій годині вечора пан Местек замикав панораму і казав: «Русалко, можете йти додому». Вона перевдягалась, і о десятій вечора її вже можна було побачити на Таборській вулиці. Вона там походжала й, зустрічаючись з чоловіками, мимохідь говорила: «Красунчику, ходім зі мною побавитись». Але в русалки не було жовтої книжечки, і під час облави пан Драшнер замкнув її разом з іншими такими ж «мишками». Отак Местеків прибуток відтоді урвався.

Старший фельдкурат раптом упав з лавки, але не прокинувся і спокійнісінько спав собі на підлозі. Капрал зніяковіло дивився на нього, потім у загальній тиші підняв і поклав його на лавку. Ніхто не допоміг йому. Було видно, що капрал втратив будь-який авторитет. Коли він слабким, безнадійним голосом сказав:

— А ви що, не можете мені допомогти? — всі конвоїри подивилися на нього як привиди, й жоден з них пальцем не ворухнув.

— Ви б його залишили, хай би хропів там, де лежав, — зауважив Швейк. — Я зі своїм фельдкуратом інакше не поводився. Раз я його залишив спати в убиральні, іншим разом він у мене виспався на шафі, раз у чужому домі, в ночвах, і бозна-де він тільки не хропів.

Капрал раптово відчув приплив рішучості. Бажаючи показати, хто тут, власне, начальник, він гримнув на Швейка:

— Заткніть свою пельку і не базікайте! Всякий денщик буде мені тут своїм дурним язиком плескати. Блощиця!

— Так, звісно, а ви, капрале, бог, — відповів Швейк із спокоєм філософа, який хоче в усьому світі створити земний мир і пускається при тому в гарячі дебати. — Ви скорботна богородиця.

— Господи боже, — вигукнув однорічник, здіймаючи вгору руки, — наповни наші серця любов’ю до всіх капралів, аби ми на них не дивилися з огидою. Благослови наш конґрес у цій пересувній буцеґарні на рейках.

Капрал почервонів, мов рак, і рвонувся з місця:

— Я забороняю вам робити будь-які зауваження. Однорічнику ви нещасний!

— Це ж зовсім не ваша провина, — заспокійливим тоном сказав однорічник. — Багатьом родам і видам природа відмовила в інтелектуальності. Вам доводилось, мабуть, чути про людську дурість? Чи не краще було б, якби ви народилися ссавцем іншого виду і не носили цього ідіотського імені «людина» і «капрал»? Ви дуже помиляєтеся, коли, взявшися в боки, гадаєте, що ви великий пан і найдостойніша в світі істота. А ось відпорють вам зірочки, і ви — нуль, один з тих нулів, яких абсолютно байдуже вистрілюють тепер по всіх окопах і фронтах. А коли вам причеплять на комір ще одну цяцьку і зроблять з вас тварину під назвою старший унтер, то й тоді ви ще не спіймаєте бога за бороду. Ваш кругозір ще більше звузиться, і коли десь на полі бою ви складете свої культурно недорозвинені кістки, то в цілісінькій Європі по вас ніхто не заплаче.

— А я доб’юся того, що вас іще посадять! — розпачливо вереснув капрал.

Однорічник усміхнувся:

— Вам би хотілося мене посадити, мабуть, тому, що я вас образив? У такому випадку ви б набрехали, бо при вашому обмеженому розумовому багажі ви взагалі неспроможні збагнути, в чому саме полягає образа. Крім того, закладаюсь на що хочете, ви взагалі нічого не запам’ятали з нашої розмови. Коли я вам сказав, що ви ембріон, то ви про це забудете навіть не тільки не доїхавши до найближчої станції, а раніше, ніж повз нас промайне перший телеграфний стовп. Ви відмерла мозкова звивина. Взагалі не можу уявити, щоб ви спромоглися де-небудь логічно викласти все, що ви тут від мене почули. Крім того, ви можете запитати всіх присутніх тут, чи в моїх словах був хоч найменший натяк на ваш світогляд і чи я вас чим-небудь образив.

— Справді, — підтвердив Швейк, — вам тут ніхто не сказав ані словечка, яке б ви могли якось не так витлумачити. Взагалі, коли хтось уже дуже ображається, то з цього добра, як з цапа молока. Одного разу я сидів у нічній кав’ярні «Тунель». Ми щось розбалакались про орангутангів. Сидів з нами один морячок, він розповідав, нібито орангутанга часто не можна відрізнити від будь-якого бородатого громадянина, бо орангутанг має всю морду зарослу щетиною, як... «ну, — каже, — як, наприклад, ось той пан біля сусіднього стола». Ми всі озирнулися, а той пан з бородою підійшов до морячка і зацідив йому в пику. А моряк розчерепив йому голову пивною пляшкою, аж бородатий пан звалився непритомний. Ми попрощалися з моряком, бо той зараз же пішов геть, коли побачив, що він того орангутанга мало не вбив. Ми сяк-так відтерли пана, а цього якраз і не треба було робити, бо тільки-но він воскрес, одразу ж викликав нічний патруль і змалював справу так, що всіх нас забрали в поліцію, хоч ми були тут зовсім ні при чому. Там він без кінця торочив, нібито ми його вважали за орангутанга і, мовляв, тільки про це й говорили. Як уперся, так і товк своє. Ми кажемо: «Таж ні, зовсім він не орангутанг», — а він знову — орангутанг, та й годі, він, мовляв, на власні вуха чув. Я попросив пана комісара самому пояснити йому це. Комісар почав по-доброму пояснювати, а той як пень. Не дав себе переконати і заявив панові комісару, що той тягне за нами руку. Тоді пан комісар звелів посадити його за ґрати, хай витверезиться, а ми хотіли повернутися до «Тунелю», але вже не змогли, бо й нас також посадили за ґрати. Бачте, пане капрале, що може вийти з маленького і незначного непорозуміння, яке й торби січки не варте. Або ось іще: в Окроуглицях був один громадянин. Так той образився, коли в Німецькому Броді його назвали смугастою гадюкою. Воно в світі таких слів, які зовсім не підлягають карі, є до бісової мами. Наприклад, якби ми вас охрестили ондатрою, чи ви могли б за це на нас розгніватися?

Капрал заричав, хоч, правда, цього не можна було назвати ревінням. Це був рик, у якому гнів, лють, розпач злилися в один звук, причому цей концертний номер доповнював гострий свист, який виводив носом крізь сон старший фельдкурат.

Після цього рику капрал запав у цілковиту депресію. Сів на лавку, і його водяві, безвиразні очі втупились у далекі ліси й гори.

— Пане капрале, — сказав однорічник, — ви тепер, коли так удивляєтеся в сумовиті гори й запашні ліси, нагадуєте мені постать Данте. Те ж саме благородне обличчя поета, людини ніжного серця і душі, поета, доступного благородним почуттям. Сидіть, будь ласка, так, як сидите, — це вам дуже до лиця. Як одухотворено, як невдавано і природно ви вибалушуєте очі на довколишні краєвиди. Напевно, ви думаєте про те, як буде гарно, коли навесні в цих спустілих зараз місцях розгорнеться килим барвистих польових квітів...

— І той килим любовно обіймає струмочок, — докинув Швейк, — а наш пан капрал сидить на якомусь пеньку, слинить олівець і пише віршик до «Маленького читача».

Капрал сидів зовсім апатично, а однорічник почав запевняти, буцімто він бачив вирізьблену голову капрала на якійсь художній виставці.

— Пробачте, пане капрале, чи ви не були натурником у скульптора Штурса?

Капрал глянув на однорічника й сумно сказав:

— Ні, не був.

Однорічник замовк і простягся на лавці.

Конвоїри грали з Швейком у карти, капрал з розпуки асистував і дозволив собі навіть зауважити, що Швейк зробив помилку, пішовши тузом, а йому не треба було козирити, мав би на останній хід сімку.

— Бувало, колись, — сказав Швейк, — у шинках робили гарні написи проти порадників. Пам’ятаю і досі один: «Пораднику, не радь сусіду, бо в морду я тобі заїду».

Військовий поїзд під’їжджав до станції, де інспекція обходила вагони. Поїзд зупинився.

— Так воно й є! — сказав невблаганний однорічник, багатозначно глянувши на капрала. — Інспекція вже тут...

До вагона ввійшла інспекція.

Комендантом військового поїзда штаб призначив офіцера запасу доктора Мраза.

На такі дурні пости завжди пхали офіцерів запасу. Доктор Мраз від цієї посади зовсім очманів. Ніяк не міг дорахуватись одного вагона, хоча в цивільному житті був учителем математики в реальній гімназії. Крім цього, кількість людей у кожному вагоні не збігалася з підсумком, підбитим після посадки на будейовицькому вокзалі. Коли Мраз переглянув папери, йому здалося, що не знати звідки з’явилося на дві польові кухні більше.

— А це що за бісова мати? — Аж мурашки поза шкірою забігали: невідомим способом розмножилися коні.

У списку офіцерів не міг дошукатися двох кадетів, і їх бракувало до загального рахунку. В передньому вагоні, в канцелярії полку, весь час шукали одну друкарську машинку. Від цього хаосу в нього розболілася голова. Він уже проковтнув три порошки аспірину і тепер з хворобливим виразом обличчя обшукував поїзд.

Увійшовши зі своїм провідником до арештантського купе і переглянувши папери, він прийняв рапорт від нещасного капрала, що той везе двох арештантів і має стільки-то і стільки солдатів, ще раз порівняв сказане з написаним і оглянувся навколо.

— А це кого везете з собою? — суворо спитав комендант поїзда, показуючи на старшого фельдкурата, який спав на животі, виставивши з викликом задню частину просто на інспекторів.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — заникувався капрал, — ми, той, як його...

— Що це за «той, як його», — невдоволено забуркотів доктор Мраз. — Говоріть прямо.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відізвався замість капрала Швейк, — цей пан, що спить на животі, — якийсь п’яний обер-фельдкурат. Він пристав до нас і вліз сюди, а це ж таки начальство, то ми й не могли його викинути з вагона, аби не порушувати субординації. Він, мабуть, переплутав штабний вагон з арештантським.

Доктор Мраз зітхнув і глянув у свої папери. Про жодного старшого фельдкурата, який повинен був би їхати поїздом до Брука, в списку не було згадки. У нього нервово сіпнулася повіка. На останній станції в поїзді раптом збільшилося число коней, а тепер, як грім з ясного неба, в арештантському купе невідомо як опинився старший фельдкурат.

Комендант не спромігся ні на що інше, як наказати капралові перевернути на спину фельдкурата, що лежав на животі, бо ж у цій позиції важко було встановити, хто він такий.

Після довгих зусиль капрал нарешті поклав старшого фельдкурата навзнак, той прокинувся і, побачивши перед собою офіцера, сказав:

— Eh, serwus, Fredy, was gibt’s neues? Abendessen schon fertig? l


1 Вітаю, Фреді, що нового? Вечеря вже готова? (Нім.)


Потім знову зажмурив очі й повернувся до стіни.

Доктор Мраз одразу ж упізнав у ньому вчорашнього ненажеру з офіцерського казино, славнозвісного обжирача всіх офіцерських їдалень, і тихо зітхнув.

— За це, — сказав він капралові, — підете на рапорт. Мраз уже виходив, коли його несподівано затримав Швейк.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я тут не повинен бути. Я мав арешт лише до одинадцятої години, і саме зараз скінчився мій строк. Мене було заарештовано на три дні, і тепер я вже повинен сидіти з іншими, в телячому вагоні. Оскільки одинадцята вже давно минула, прошу вас, пане лейтенанте, висадити мене, або перевести до телячого вагона, в якому я тепер повинен їхати, або відправити до пана обер-лейтенанта Лукаша.

— Прізвище? — спитав доктор Мраз, заглядаючи знову в свої папери.

— Швейк Йозеф, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте.

— Гм, так оце ви і є той уславлений Швейк, — сказав доктор Мраз. — Ви справді повинні були вийти об одинадцятій годині. Але пан надпоручник Лукаш просив мене не випускати вас, аж поки не приїдемо до Брука, це, мовляв, безпечніше, бо принаймні дорогою нічого не встругнете.

Після відходу інспекції капрал не міг стриматися від злостивого зауваження:

— Так бачите, Швейку, лайна вам допомогло звертання до вищої інстанції. Коли б я хотів, міг би вам обом добре хвоста накрутити.

— Пане капрале, — озвався однорічник, — кидатися лайном — це більш-менш переконлива арґументація. Але інтеліґентна людина не повинна вживати таких слів, навіть коли вона й схвильована або хоче на когось напастися. А щодо тих смішних ваших погроз, начебто ви спроможні нам хвости накрутити, то якої бісової мами ви цього не зробили? Ви ж, кажете, мали нагоду? Мабуть, тут дала себе взнаки ваша духовна зрілість і надзвичайна делікатність.

— Годі, досить! — аж підскочив капрал. — Я вам обом можу вторувати шлях до криміналу. Бачили ми таких!

— А за що, голубе? — невинно спитав однорічник.

— Це моя справа, — гороїжився капрал.

— Ваша справа? — сказав, посміхнувшись, однорічник. — Вона така ж ваша, як і наша. Це як у картах: моє — твоє. Я скоріше б сказав, що на вас вплинув натяк про те, що ви підете на рапорт, тому й починаєте гримати на нас, хоч це в приписах навряд чи дозволяється.

— Хами, ось ви хто! — вигукнув капрал, збираючи останні сили, щоб нагнати на присутніх страху.

— Я вам щось скажу, пане капрале, — зауважив Швейк. — Я вже стріляний горобець, служив ще перед війною і знаю: лаятися — це тільки й зиску, що писку. Коли я свого часу відбував військову службу, пам’ятаю, був у нас у роті один надстроковий фельдфебель Шрейтер, юшкоїд. Міг уже давно ще капралом піти додому, але в нього, як то кажуть, бракувало клепки. Цей тип чіплявся до нас, мов той чорт до сухої верби, приставав до кожного, як лайно до сорочки: то це йому не так, то знову щось-таки знаходив проти форшрифтів 1. Доткав нам, як тільки міг, і завжди лаявся: «Ви не солдати, а нічні сторожі». Мене це нарешті дійняло до живого, і я пішов на ротний рапорт. «Чого тобі треба?» — питає капітан. «Насмілюсь доповісти, пане капітане, маю скаргу на нашого фельдфебеля Шрейтера. Ми все ж таки солдати його величності, а не нічні сторожі. Ми служимо найяснішому цісареві, а не овочі стережемо». — «Ач, комаха! — відповів мені капітан. — Геть, щоб і духу твого тут не було». А я на це: «Насмілюсь попросити послати мене на батальйонний рапорт».


1 Приписів (нім.).


На батальйонному рапорті, коли я пояснив обер-лейтенантові, що ми не нічні сторожі, а цісарські вояки, він наказав посадити мене на два дні, але я попросив, аби мене представили до полкового рапорту. На полковому рапорті, тільки-но я виклав свою скаргу, полковник як визвірився на мене, мовляв, я дурень і щоб забирався під три чорти. А я йому на це: «Насмілюсь просити, пане полковнику, представити мене до бригадного рапорту». Цього він злякався і наказав зараз же викликати до канцелярії нашого фельдфебеля Шрейтера, і той мусив перепросити мене перед усіма офіцерами за те слово «сторожі». Потім він наздогнав мене на подвір’ї і заявив, що від сьогодні він лаятись не буде, але доведе мене до гарнізонної тюрми. І хоч я відтоді дуже остерігався, але так і не вберігся. Стояв якось на варті біля цейхгаузу. Кожен вартовий вважав за необхідне завжди щось надряпати на стіні: або малював якісь жіночі принади, або писав якийсь віршик. А я нічого не міг придумати, то взяв і накарлюкав з нудьги на стіні: «Юшкоїд Шрейтер — костомаха», — прямісінько під останнім реченням. Фельдфебель одразу ж доніс про це, бо стежив за мною, як рудий собака. Біда хотіла, щоб над тим написом був ще один: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». А це було в тисяча дев’ятсот дванадцятому році, коли ми мали йти на Сербію через консула Прохазку. І мене зараз же відправили до Терезіна до військового суду. Панове з крайового військового суду фотографували, мабуть, разів п’ятнадцять ту стіну цейхгаузу з усіма її написами і моїм підписом також, разів з десять примушували мене написати, щоб перевірити мій почерк: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». П’ятнадцять разів я мусив писати: «Юшкоїд Шрейтер — костомаха». Під кінець приїхав один експерт і звелів мені написати: «Це було двадцятого липня тисяча вісімсот дев’яносто сьомого року, коли Краловий Двур над Лабою пережив страхіття стихійного розливу Лаби». «Цього ще не досить, — вирішив військовий слідчий. — Нас цікавить інше. Продиктуйте йому щось, де б було багато «с» і «р». І надиктували: «Серб, свербить, херувим, рубін, чортів син». Знавець почерків, мабуть, від усього вже зовсім запаморочився і весь час оглядався назад, де стояв солдат з баґнетом. Нарешті він сказав, що все це піде до Відня і щоб я тричі підряд написав: «Сонце починає вже припікати, страшна спека».

Весь матеріал відіслали до Відня і там установили: щодо написів — то вони зроблені не моєю рукою, але підпис, як я раніш і сам признався, мій. Мене засудили на шість тижнів, бо, мовляв, я не міг охороняти цейхгауз у той час, коли підписувався на стіні.

— Як бачите, — вдоволено сказав капрал, — усе ж таки не обійшлося без кари. Ви, видно, вже досвідчений кримінальник. Коли б я був на місці того крайового суду, я б уліпив вам не шість тижнів, а шість років.

— Коли б вам, капрале, довгий хвіст, ви б самі собі боки повідбивали, — вхопився за слово однорічник. — Краще подумайте, що на вас чекає. Ви ж тільки-но заробили від інспекції рапорт. До такої справи слід дуже серйозно підготуватися і подумати про тлінність капральського існування. А власне, що ви в порівнянні з усесвітом? Таж самі подумайте — найближча нерухома зірка у двісті сімдесят п’ять тисяч разів дальша від нашого військового поїзда, ніж сонце, а її паралакс утворює лише одну дугову секунду. Коли б ви перебували в космічному просторі, як нерухома зірка, ви були б надто маленьким, щоб вас можна було побачити навіть у найдосконаліші астрономічні прилади. Для вашої незначної величини в світі й не буде відповідного поняття. За півроку ви б зробили на небі лише малесеньку дугу, за рік такий маленький еліпс, що для його числового означення взагалі немає відповідного поняття, такий він незначний. Вашого паралаксу не можна було б і виміряти.

— Якщо так, — додав Швейк, — то пан капрал може цим пишатися, бо хай би чим той рапорт скінчився, він мусить бути спокійний і не хвилюватися. Всяке хвилювання шкодить здоров’ю, а ми тепер в армії повинні берегти своє здоров’я, бо ж воєнні злигодні вимагають від кожного зокрема не бути здохлятиною. А якщо вас, пане капрале, й замкнуть, — вів далі Швейк з милим усміхом, — і вас спіткає якась прикрість, то аж ніяк не занепадайте духом. Вони будуть думати своє, а ви собі думайте своє. Так, наприклад, я знав одного вугляра франтішка Шквора. На початку війни він сидів зі мною в тюрмі управління поліції в Празі за державну зраду, а пізніше його, мабуть, таки стратили через якусь там прагматичну санкцію. Коли його на слідстві питали, чи він має якісь заперечення щодо протоколу, він сказав: «Як було, так було, все ж таки якось було, і ще ніколи так не було, щоб якось не було».

Потім його кинули в темну, не давали два дні ні їсти, ні пити й знову повели на допит, а він тримався свого, мовляв, як було, так було, все ж таки якось було, і ще ніколи так не було, щоб якось не було. Можливо, коли його потім передали до військового суду, з тим він поплентав і під шибеницю.

— Тепер, я чув, багатьох вішають і стріляють, — сказав один з конвоїрів. — Недавно нам читали на учбовому плаці наказ, що в Мотолі розстріляли запасного Кудрну. Буцімто Кудрна, коли прощався з дружиною в Бенешові, дуже розсердився на капітана, коли той рубонув шаблею його хлопчика, що сидів у жінки на руках. А політичних взагалі всіх саджають. Ось у Моравії розстріляли одного редактора, а наш капітан казав, нібито і всі інші до цього доскакаються.

— Все до пори, до часу, — двозначно кинув однорічник.

— Ваша правда, — озвався капрал, — отим редакторам так і треба. Вони тільки народ підбурюють. Ось позаторік, коли я ще був єфрейтором, під моїм начальством служив один редактор. Він мене інакше не називав, як погибеллю армії, а коли я вчив його вільних вправ, аж його потом заливало, він завжди говорив: «Шануйте, будь ласка, в мені людину». Так ось, коли на казарменому подвір’ї було багато калюж і треба було робити «нідер», я й показав йому цю людину. Підвів його до однієї калюжі, і він мусив у неї падати, аж вода бризкала, як у купальні. А після полудня все на ньому повинно було знову блищати, мундир мусив бути чистий, як на весілля. Отож він чистив, охкав та ще й буркотів. А на другий день знову був, як свиня, виваляний у болоті, а я стояв над ним і казав: «Так що сильніше, пане редакторе, — погибель армії чи та ваша людина?» Справжній був інтеліґент.

Капрал переможно поглянув на однорічника й вів далі:

— Він утратив свої нашивочки однорічного добровольця саме через свою інтеліґентність, бо писав до газет про знущання з солдатів. Але як тут з нього не знущатися, коли такий учений, а не вміє навіть затвор у ґвинтівки розібрати, хоч йому це вдесяте пояснюють. Скомандуєш: «Linksschaut!» 1 а він, мов навмисне, крутить своєю маківкою праворуч і дивиться, наче ворона. При карабінових прийомах не знає, за що раніше вхопитися: чи за ремінь, чи за патронташ. Ви йому показуєте, як повинна ковзнути рука по ременю вниз, а він вивалює на вас балухи, немов теля на нові ворота. Він навіть не знав, на якому плечі носять карабін, козиряв, як мавпа. А ті кроки та повороти на маршируванні, — та хай господь милує. Коли була команда «Кругом марш!», йому було байдуже, через яку костомаху це робити: чап, чап, чап, пер ще шість кроків уперед, аж потім обертався, як півень на рожні, і тримав крок, як подагрик, або підтанцьовував — точнісінько тобі стара шльондра на празнику.


1 Рівняйся наліво! (Нім.)


Капрал плюнув:

— Йому дали навмисне дуже заржавілий карабін, щоб навчився чистити. Отож він тер його, як пес сучку, але якби навіть купив клоччя ще на два кіло більше, то все одно нічого б не вийшло. Чим більше він його чистив, тим було гірше, — залізо ще більше іржавіло, а на рапорті цей карабін переходив з рук у руки, й усі не могли надивуватися — сама іржа. Наш капітан, бувало, йому казав: «З вас, пане редакторе, ніколи не буде солдата. Ідіть краще повісьтеся з сорому, годі даремно хліб солдатський жерти». А той з-під своїх окулярчиків лише сліпаками блимав. Для нього було велике свято, коли обходилося без гауптвахти або казарменого арешту. В такий день він звичайно пописував до газет ті свої статейки про знущання з солдатів. Якось зробили в нього в чемодані обшук. Ото книжок там було! Усе про роззброєння та про мир між народами. За це він помарширував аж у гарнізонну тюрму, і відтоді ми з ним уже не псували собі нервів. аж ось несподівано він знову з’явився в канцелярії, посадили його пайки виписувати, щоб не зустрічався з солдатами. Ось так і перевівся наш інтеліґент на циганський пшик. А міг бути хіба таким паном, коли б через свою дурну голову не втратив права однорічника. Лейтенантом міг би стати. Капрал зітхнув:

— Навіть тих складок на шинелі не вмів заправити і аж з Праги виписував різні там водички та всякі мастила чистити ґудзики, та йому це помагало, як бабі кадило, все одно кожний ґудзик був рудий, як Ісав. Але гавкати вмів добре. Коли сидів у канцелярії, то нічого іншого не робив, тільки філософію розводив. Його й раніше до цього тягнуло. З язика, як я вже казав, не сходило слово «людина». Одного разу, коли він мудрагелив над калюжею, куди на команду «лягай» мав гепнутися, я сказав йому: «Коли ви ото завжди починаєте базікати про людину і про багно, я пригадую собі, що людина була створена з багна і вона тоді носом не крутила».

Висловившись, капрал почував себе дуже задоволеним і, посміхаючись, чекав, що на це скаже однорічник, але замість нього озвався Швейк:

— Ось за таке саме, за такі причіпки свого часу в тридцять п’ятому полку якийсь Конічек заколов себе і капрала. Про це писав «Кур’єр». Капрал мав на тілі щось із тридцять колотих ран, а з них понад дванадцять смертельних. Вояк потім сів на мертвого капрала і, сидячи на ньому, прохромив себе. Інший випадок трапився кілька років тому в Далмації. Там капрала зарізали, і до сьогодні не відомо, хто це зробив. Це залишилося таємницею, знають тільки, що того зарізаного капрала звали Фіала і він був з Драбовні, біля Турнова. Потім я чув Ще такий випадок: одного капрала Рейманека з сімдесят п’ятого полку...

— Приємну розповідь перервало гучне кректання на лавці, де спав старший фельдкурат Лаціна.

— Отець фельдкурат прокинувся в усій своїй красі й гідності, його пробудження супроводилось такими ж самими явищами, як ранкове пробудження молодого велетня Гаргантюа, що його описав старий веселий Рабле. Старший фельдкурат пускав вітри, гикав і голосно позіхав. Нарешті сів і здивовано спитав:

— Хай йому чорт, де це я?

Побачивши пробудження начальства, капрал дуже покірливо відповів:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-фельдкурате, ваша милість зволять бути в арештантському вагоні.

Спалах здивування промайнув на обличчі преподобного отця. Хвилину він сидів мовчки й напружено роздумував. Та марно. Між тим, що він пережив уночі і вранці, і пробудженням у вагоні з заґратованими вікнами було море забуття.

Врешті фельдкурат спитав капрала, який усе шанобливо стояв перед ним:

— А за чиїм наказом мене теє, так би мовити...

— Насмілюсь доповісти, без наказу, пане обер-фельдкурате.

Священик підвівся, почав ходити поміж лавками і бурмотіти, що справа, мовляв, для нього неясна.

Потім сів знову і спитав:

— А куди ми, власне, їдемо?

— Насмілюсь доповісти, до Брука.

— А чого ж ми їдемо до Брука?

— Насмілюсь доповісти, туди перевели весь наш дев’яносто перший полк.

Отець духовний знову почав напружено думати, що ж це з ним сталося, як він потрапив у цей вагон і чому їде до Брука саме з дев’яносто першим полком, у супроводі якогось конвою.

Він уже настільки очуняв після пиятики, що розпізнав однорічника, тому й звернувся до нього з запитанням:

— Ви як інтеліґентна людина можете мені пояснити без довгих розмов, не замовчуючи нічого, як я опинився серед вас?

. — Дуже охоче, — приятельським тоном сказав однорічник, — просто ви вранці на вокзалі під час посадки в поїзд пристали до нас, бо були трохи під градусом.

Капрал суворо поглянув на однорічника.

— Ви, — провадив той, — просто впхались у наш вагон, і все. Лягли на лавку, а ось цей, Швейк, поклав вам під голову свою шинелю. Під час контролю на попередній станції вас записали у список офіцерів, які їдуть поїздом, Вас, так би мовити, офіційно виявили, а наш капрал через це піде на рапорт.

— Так, так, — зітхнув отець духовний, — значить, на найближчій станції я мушу перейти до штабних вагонів. А обід подавали, не знаєте?

— Обід буде аж у Відні, пане фельдкурате, — втрутився капрал.

— Так це ви поклали мені під голову шинелю? — звернувся отець духовний до Швейка. — Щиро вам дякую.

— Я не заслуговую на подяку, — відповів Швейк. — Я зробив так, як повинен робити кожний вояк, коли бачить, що його начальник не має нічого під головою і що він трохи ніби теє-то, як його. Кожний вояк повинен шанувати свого начальника, хоч би той був навіть в інтересному стані. В мене великий досвід з фельдкуратами, бо я ж був денщиком у пана фельдкурата Отто Каца. Це веселий добросердий народ.

З похмілля після вчорашньої пиятики старший фельдкурат відчув приплив демократизму. Видобувши сигарету, він подав її Швейкові:

— Запали й пахкай. А ти, — звернувся до капрала, — підеш, як тут кажуть, через мене на рапорт? Ти, голубе, не бійся, я тебе з цього витягну, нічого тобі не буде. А тебе, — сказав Швейкові, — візьму з собою. Житимеш у мене, як пампушка в олії.

І в новому припливі великодушності він почав запевняти, що всім зробить щось добре: однорічникові купить шоколаду, конвоїрам — рому, капрала накаже перевести в фотографічний відділ при штабі сьомої кавалерійської дивізії. Одне слово, обіцяв усіх звільнити й про них, мовляв, ніколи не забуде.

Потім почав усіх, не тільки Швейка, частувати сигаретами з свого портсигара, заявивши, що дозволяє арештантам курити й постарається, щоб їм зменшили кару. Вони знову зможуть повернутися до нормального військового життя.

— Не хочу, — сказав, — щоб ви мене погано згадували. Я маю багато знайомих, і ви зі мною не пропадете. Взагалі, ви справляєте на мене враження порядних людей, а таких господь бог любить. Якщо ви й согрішили, то кару свою відбуваєте, як я бачу, радо і охоче терпите муки, що їх вам послав бог. За віщо, — звернувся він До Швейка, — вас покарано?

— Бог на мене наслав кару, — побожно відповів Швейк, — у вигляді полкового рапорту, пане обер-фельдкурате, через ненавмисне спізнення до полку.

— Бог наймилосердніший і найсправедливіший, — сказав урочисто старший фельдкурат, — він знає, кого має карати, і цим виявляє свою проникливість і свою всемогутність. А за що ви сидите, однорічнику?

— За те, — відповів однорічний, — що милосердний бог ласкаво обдарував мене ревматизмом і дух гордині сповнив мою душу. Коли відбуду кару, мене пошлють на кухню.

— Що бог робить — добре робить, — палко вирік отець духовний, почувши про кухню. — Порядна людина може й там зробити кар’єру. Саме на кухню треба призначати інтеліґентних людей заради різних кулінарних комбінацій, бо головне не в тому, як варити, а в тому, з якою любов’ю це змішати докупи, як усе приправити й так далі. Візьміть, наприклад, підливи. Коли цибуляну підливу робить інтеліґентна людина, вона бере всі види овочів, тушить їх на маслі, потім додає приправи, чорного перцю, трохи мускату, кориці, а звичайнісінький, неосвічений кухар зварить цибулю і кидає до цього запражку з лою. Мені було б найприємніше бачити вас десь в офіцерській кухні. Неінтеліґентна людина в звичайному житті може мати якусь звичайну працю і нікому не впадати в очі. Але в кухні шило вилізе з мішка. Вчора ввечері в Будейовицях в офіцерському клубі, крім інших страв, подали нирки в мадері. Той, хто їх готував (хай йому бог простить усі його гріхи), напевно, був справжній інтеліґент. До речі, на тамтешній офіцерській кухні працює якийсь учитель зі Скутця. І такі ж нирки у мадері я їв в офіцерській їдальні шістдесят четвертого полку крайової оборони. Напхали туди кмину, як у звичайному шинку, коли готують нирки з перцем. І хто ж це робив, ким був той кухар у приватному житті? Доглядав худобу в якогось поміщика.

Старший фельдкурат замовк, а за хвилину перевів розмову на кулінарне питання в Старому і Новому завіті, Саме в ті часи дуже дбали про готування смачної їжі після відправ та інших церковних урочистостей. Потім звернувся до всіх, аби щось заспівали, і Швейк, як завжди, зовсім недоречно почав:


Іде Марина з Годоніна,

А за нею пан священик

Із барилечком вина.


Але старший фельдкурат не розсердився.

— Коли б тут було хоч трохи рому, то не треба й вина, — сказав він, приязно всміхаючись, — а без цієї Марини обійдемось, бо нечистий не спить, людей на гріх наводить.

Капрал обережно сягнув до шинелі й витяг звідтіля плескату фляжку з ромом.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-фельдкурате, — промовив він так тихо, що вже по голосу було видно, яку кривду він собі заподіював, — якщо ви не образитеся...

— Не ображуся, хлопче, — відповів радісно отець духовний, — вип’ю за нашу щасливу подорож.

— Боже милосердний, — тихенько зойкнув капрал, побачивши, що після доброго ковтка фельдкурата півфляжки як не було.

— Ех, ви! — сказав фельдкурат, усміхаючись і багатозначно підморгуючи до однорічника. — Ви ще й до всього згадуєте всує ім’я боже. За це господь бог повинен вас покарати.

Отець духовний знову хильнув з плескатої фляжки і, подаючи її Швейкові, суворо наказав:

— Кінчай!

— Служба є служба, — промовив добросердо Швейк до капрала, повертаючи йому порожню флягу. Той відповів несамовитим блиском очей, який може з’явитися лише у божевільних.

— А тепер, поки доїдемо до Відня, я ще трошечки відпочину, — сказав старший фельдкурат. — Будь ласка, збудіть мене, тільки-но прибудемо на місце. А ви, — звернувся він до Швейка, — підіть до офіцерської кухні, візьміть прибор і принесіть мені обід. Скажете, для пана старшого фельдкурата Лаціни. Але дивіться, щоб вам дали подвійну порцію. Коли будуть кнедлі, то не беріть зверху, це невигідно. Іще принесіть мені з кухні пляшку вина та не забудьте взяти з собою казанок, хай наллють До нього рому.

Отець Лаціна почав нишпорити по кишенях.

— Слухайте, — сказав він капралові, — я не маю дрібних, позичте мені золотого. Так, ось вам! Як прізвище? Швейк? Тут маєте, Швейку, золотого за дорогу. Пане капрале, позичте мені ще золотого. Бачите, Швейку, цього другого золотого дістанете, коли все влаштуєте як слід. А потім хай вам дадуть ще сигарети й сигари для мене. І якщо даватимуть шоколад, то добудьте для мене подвійну порцію, а якщо консерви, то простежте, щоб вам дали копчений язик або гусячу печінку. Можливо, видаватимуть швейцарський сир, то подбайте, щоб вам не попався краєчок, а якщо дадуть угорську ковбасу, то теж ні в якому разі не кінчик, а гарну, з середини, щоб була соковита.

Старший фельдкурат простягся на лавці й за хвилину заснув як колода.

— Сподіваюсь, — сказав капралові однорічник, натякаючи на могутнє хропіння отця духовного, — ви вдоволені цілком з нашого знайди. Що не кажіть, такий у світі не загубиться.

— Він уже, як то кажуть, — озвався Швейк, — відлучений від груді, пане капрале, вже смокче з пляшечки.

Капрал хвилину боровся з собою і врешті, відкинувши будь-яку догідливість, сказав твердо:

— М’яко стеле...

— Фельдкурат дуже нагадує мені з тими дрібними, яких не має, — докинув Швейк, — одного муляра з Дейвіц, на прізвище Млічка. Той теж так довго не мав дрібних, аж поки не вліз у багно по саму шию, і його посадили за ошуканство. Великі пропив, а дрібних не мав.

— В сімдесят п’ятому полку, — озвався один конвоїр, — перед війною якийсь капітан пропустив крізь горло цілу полкову касу і мусив навіть розпрощатися з воєнною службою. Та нині він знову капітан. А один фельдфебель, що вкрав понад двадцять сувоїв казенного сукна на петлиці, тепер уже став штабс-фельдфебелем. А ось недавно одного піхотинця розстріляли в Сербії за те, що з’їв за один раз бляшанку своїх консервів, а не розділив їх на три дні.

— Це сюди не тичеться, — заявив капрал, — але що правда, то правда, — позичати у бідного капрала два золотих на чайові...

— Ось вам ваш золотий, візьміть, — сказав Швейк. — Я не збираюся багатіти за ваш рахунок. А коли він мені дасть іще й того другого золотого, то я вам і його поверну, не плачте! Вас повинно тішити, коли якийсь начальник позичає у вас гроші на видатки. Ви великий себелюб! Тут ідеться тільки про нещасні два золоті, але хотів би я бачити вашу пику, якби вам треба було пожертвувати своїм життям за начальника. Уявіть собі, він лежить десь поранений на ворожій лінії, а ви повинні його врятувати й винести на своїх руках з вогню, а тамті стріляють по вас шрапнеллю й чим попало.

Ви б уже, напевно, наклали повнісінькі підштанки, — захищався капрал. — Люлько ви нещасна!

— В бою не один накладе собі в штани, — обізвався хтось із конвоїрів. — Недавно один поранений розповідав нам у Будейовицях, що, коли вони йшли в атаку, він тричі підряд напустив у штани. Вперше — коли лізли з окопів на відкрите місце перед дротяними загородженнями, потім — коли почали перетинати дроти, а втретє — коли на них поперли росіяни з баґнетами й кричали «ура!». Тоді вони почали знову тікати до окопів, а в їхній роті не було жодного, хто б не напустив у штани. А один убитий лежав зверху на бруствері ногами вниз; під час наступу йому шрапнеллю відірвало півголови — немов ножем зрізало. Так той в останню хвилину так наробив, що з його штанів разом з кров’ю текло через обмотки в окопи, прямісінько на його власну половину черепа з мозком, що лежала якраз під ним. Людина навіть не знає, де і що з нею може трапитись,

— А іноді, — сказав Швейк, — людині в бою зробиться недобре, щось їй спротивиться. Один хворий з-під Перемишля, що вже видужував, розповідав у Празі на Погожельці в шинку «Краєвид», як там десь біля фортеці дійшло до баґнетів. Навпроти нього з’явився якийсь росіянин, хлопець — як дуб. Преться на нього з баґнетом, а з носа в нього висить капка. Бідолаха як глянув на оті соплі, йому одразу зробилося так погано, що мусив піти на перев’язочний пункт. Там установили, ніби він хворий на холеру, і відіслали до холерного барака в Пешті, де він таки насправді заразився холерою.

— То був рядовий піхотинець чи капрал? — спитав однорічник.

— Капрал, — відповів Швейк, не зморгнувши.

— Це могло б трапитись і з кожним однорічником, — сказав збовдурілий капрал і з тріумфом глянув на однорічника, немов збирався сказати: «Ну?! Смакувало? Що ж ти тепер на це скажеш?»

Але той мовчки ліг на лавку.

Під’їздили до Відня. Хто не спав, розглядав з вікна дротяні загородження та укріплення біля столиці. Це викликало пригнічений настрій в усьому поїзді.

Коли доти з вагонів ще лунало ревіння вівчарів з-під Кашперських гір:


Wann ich kumm, wann ich kumm,

Wann ich wieda, wieda kumm! —


то тепер воно затихло під неприємним враженням від колючого дроту, яким був обплутаний Відень.

— Усе гаразд, — сказав Швейк, дивлячись на окопи. — Все так, як і повинно бути. Одне лише незручно: віденці на прогулянках можуть подерти собі штани. Тут небереженого й чорт не вбереже. Відень — це взагалі важливе місто, — говорив він, — подумати тільки, скільки диких тварин у цьому Шенбрунському звіринці. Коли я свого часу був у Відні, то дуже любив ходити туди дивитися на мавп, але коли, бувало, їде якась персона з цісарського палацу, тоді там крізь військовий кордон нікого не пропускали. Був зі мною один кравець, з десятого району, то його посадили, бо він щосили пхався, хотів поглянути на тих мавп.

— А в палаці ви теж були? — спитав капрал.

— Ох, як там гарно! — відповів Швейк. — Я там не був, але мені розповідав один, він туди часто заглядав. Найкраще — це двірська сторожа. Кожен з них, кажуть, мусить бути двометрового зросту. Вони буцімто після закінчення військової служби дістають трафіку. А принцес там — як сміття.

Проїхали якийсь вокзал. За ними линули, стихаючи, звуки австрійського гімну. Його грав оркестр, очевидно, висланий туди помилково, бо поїзд іще не скоро прибув на той вокзал, де вони нарешті зупинились і де їх очікував обід та урочисті привітання.

Але часи змінились. Урочисті зустрічі вже не були такі, як на початку війни, коли солдати на кожному вокзалі об’їдалися, а дівчата в безглуздих білих сукенках з ідіотськими мінами подавали їм на привітання безнадійно дурні букети, а ще дурніші були промови тих дам, чоловіки яких тепер, по війні, вдають із себе великих патріотів і республіканців.

Відень привітав їх в особі трьох дам — членів Товариства Австрійського Червоного Хреста, двох дам з якогось Військового товариства віденських дам і дівчат, одного офіційного представника віденського магістрату і представника армії.

На їхніх обличчях було видно втому. Військові ешелони перли вдень і вночі, санітарні вагони з пораненими проїжджали щогодини; на вокзалах з колії на колію перекидали вагони з полоненими, і при цьому мусили бути присутні члени всіх цих корпорацій і товариств. Так тяглося день у день, і початкове піднесення перетворилося в позіхання. На зміну одним приходили інші, і кожен, кому припадало на якомусь віденському вокзалі зустрічати ешелони, мав такий самий змучений вигляд, як і ті, що тепер чекали на поїзд з будейовицьким полком.

З телячих вагонів виглядали солдати з виразом чорної безнадії, немовби їх везли на шибеницю.

До вагонів підходили дами й роздавали медяники з цукрованими написами: „Sieg und Rache“, „Gott, strafe England“, „Der Österreicher hat ein Vaterland. Er liebt’s und hat auch Ursach für’s Vaterland zu kämpfen“ 1.


1 «Перемога і помста», «Боже, покарай Англію», «Австрієць має батьківщину, любить її і має за що боротися» (нім.).


Кашперські горяни, як можна було бачити, напихалися медяниками з таким самим виразом безнадії.

Потім було дано наказ по ротах вирушати по обід до розташованих за вокзалом польових кухонь.

Там була і офіцерська кухня, куди пішов Швейк виконувати розпорядження старшого фельдкурата, а однорічник чекав, поки його нагодують, бо два конвоїри пішли по їжу для всього арештантського вагона.

Швейк сумлінно виконав наказ. Переходячи колію, він побачив надпоручника Лукаша. Той ходив сюди й туди по колії й чекав, чи не залишиться в офіцерській кухні щось і для нього.

Його становище було дуже неприємне, бо тимчасово він мав з надпоручником Кіршнером одного денщика. Той піклувався тільки про свого офіцера, а обов’язки щодо надпоручника Лукаша зовсім саботував.

— Кому це ви, Швейку, несете? — спитав нещасний надпоручник, коли Швейк поклав на землю загорнуту в шинелю цілу купу всячини, яку виманив на офіцерській кухні.

Швейк на хвилину збентежився, але відразу ж опам’ятався. Його обличчя засвітилося радістю і спокоєм, і він відповів:

— Це, насмілюсь доповісти, для вас, пане обер-лейтенанте, тільки не знаю, де ваше купе, а потім, мені невідомо, чи пан комендант поїзда не матиме нічого проти того, аби я перейшов до вас. Він така свиня.

Надпоручник Лукаш допитливо поглянув на Швейка, але той добродушно і по-дружньому провадив:

— Він справді свиня, пане обер-лейтенанте. Коли перевіряв наш вагон, я йому доповів, що вже одинадцята година, і оскільки я відбув кару, то зобов’язаний перейти або до телячого вагона, або до вас. А він мені на це коротко відрубав, щоб я залишався там, де сиджу, принаймні, мовляв, по дорозі не нароблю вам, пане обер-лейтенанте, ніякого сорому. — Швейк скривив мученицьку міну: — Нібито я вас, пане обер-лейтенанте, коли-небудь осоромив.

Надпоручник Лукаш зітхнув.

— Сорому, — вів далі Швейк, — я вам ще ніколи не робив, а як щось і траплялося, то це був лише випадок, тільки перст божий, як колись говорив старий Ванічек з Пельгржимова, коли його тридцять шостий раз саджали в тюрму. Я ніколи нічого не робив навмисне, я завжди хотів усе зробити якнайкраще, і я зовсім не винен, коли ми обидва мали з цього зиску, як кіт наплакав, тільки самі муки та горе.

— Ви тільки не плачте, Швейку, — лагідно сказав надпоручник Лукаш, коли вони підходили до штабного вагона. — Я все влаштую, щоб ви знову були зі мною.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я не плачу, в мене тільки серце крається, що ми обидва зовсім не винні, а тим часом найнещасливіші люди і в цій армії, і на світі. І подумати, яка-то в мене проклятуща доля, що, відколи себе пам’ятаю, я все так беру собі до серця.

— Заспокойтеся, Швейку.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, якби не було тієї субординації, то я б сказав, що ні в якому разі не можу заспокоїтись, але якщо так, то я мушу сказати, згідно з вашим наказом, я вже цілком спокійний.

— То й лізьте, Швейку, до вагона.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, вже лізу.






* * *


Над військовим табором у Мості стояла нічна тиша. В солдатських бараках люди тряслися від холоду, а в офіцерських — відчинялися вікна, бо було занадто напалено.

Біля окремих об’єктів було чути кроки патруля, який весь час ходив, щоб не заснути.

Внизу, над річкою, сяяла вогнями цісарсько-королівська фабрика м’ясних консервів, де вдень і вночі переробляли різні відходи. До військового табору вітер доносив задушливий сморід гнилого сухожилля, копит і кісток, з яких варили супові консерви.

З одинокого павільйону, де в мирні часи фотографували солдатів, чиї молоді роки минали на полігоні, внизу, в долині над Літавою, було видно червоні ліхтарі публічного дому «Кукурудзяний качан». Його на великих маневрах біля Шопроня в 1908 році вшанував своїми відвідинами ерцгерцоґ Стефан, і тепер там щодня сходилося офіцерське товариство.

Це був найкращий публічний дім, куди не мали права ходити ні прості вояки, ні однорічники-добровольці. Для них існував «Рожевий дім», зелені вогні якого також було видно зі спорожнілого фотоательє.

Таке ж розмежування було введене пізніше на фронті, коли монархія вже нічим іншим не могла допомогти своєму військові, як тільки пересувними борделями, так званими «пуфами» при штабах бригад.

Отже, існували: K. K. Offizierspuff, K. K. Unteroffizierspuff i K. K. Mannschaftspuff 1.

Міст-на-Літаві сяяв так само, як на другому боці за мостом зоріла Кіраль-Гіда, Ціслейтанія і Транслейтанія. В обох містах, угорському і австрійському, грали циганські оркестри, сяяли вікна кафе і ресторанів, там співали й пили. Місцеві буржуа і службовці водили туди своїх дружин та дорослих дочок, і увесь Міст-на-Літаві, „Brück an der Leite“ 2, і Кіраль-Гіда — це було не що інше, як один суцільний великий бордель.


1 Цісарсько-королівський офіцерський пуф, цісарсько-королівський старшинський пуф, цісарсько-королівський пуф для рядових (нім.).

2 Брук-на-Лейті (нім.).


В одному з офіцерських бараків у таборі Швейк уночі чекав на свого надпоручника Лукаша. Той пішов увечері до міста й ще досі не повернувся. Швейк сидів на розстеленому ліжку надпоручника, а навпроти нього на столі примостився денщик майора Венцеля.

Майор знову повернувся до полку, після того як під час операцій на Дрині в Сербії довів свою цілковиту нездарність. Розповідали, нібито він наказав розібрати й знищити понтонний міст, хоч по той бік ріки залишалася ще половина його батальйону. Тепер його призначили начальником кіральгідського полігону. Крім того, він мав якісь господарські обов’язки у військовому таборі. Офіцери говорили поміж собою, що тепер майор Венцель зіпнеться на ноги.

Кімнати Лукаша і Венцеля були в одному коридорі.

Денщик майора Венцеля Мікулашек, невеличкий на зріст рябуватий солдатик, сидів на столі, колисав чорта ногами і лаявся:

— Дивуюся цьому моєму старому лобуреві — не йде й не йде додому. Хотів би я знати, де ця шельма цілу ніч тиняється? Коли б хоч здогадався лишити мені ключ від кімнати, я б собі ліг і сміявся з нього, — там у нас вина досхочу.

— Він, кажуть, краде, — кинув Швейк, розвалившись на ліжку і димлячи сигаретою свого надпоручника, бо той заборонив йому пахкати в кімнаті люлькою. — Ти, певне, знаєш добре, звідки у вас вино взялося?

— Куди мені накаже, туди я й іду, — тоненьким голоском проказав Мікулашек. — Напише мені вимогу на продукти для лазарету, а я несу їх, звичайно, додому.

— А коли б він тобі наказав пограбувати полкову касу, то ти б і це зробив? Ти хоробрий, як за плотом, а насправді тремтиш перед ним, як осика.

Мікулашек закліпав очицями;

— Тут я б іще подумав.

— А тобі й думати нема чого, жовтодзьобий шмаркачу, — розкричався на нього Швейк, але раптом замовк.

Відчинилися двері, і ввійшов надпоручник Лукаш. Він, як це зразу було видно, був у дуже доброму настрої, бо надів кашкета задом наперед.




Мікулашек так злякався, що навіть не зіскочив зі столу, і, сидячи, козирнув, забувши при цьому, що не має на голові кашкета.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все в порядку, — відрапортував струнко, по-військовому, згідно з усіма приписами, Швейк, причому з рота в нього стирчала сигарета.

Проте надпоручник Лукаш і оком не повів у той бік, а попрямував до Мікулашека. Той прикипів до столу і з вибалушеними очима стежив за кожним рухом надпоручника, і далі віддаючи йому честь,

Надпоручник Лукаш підійшов до нього не дуже певним кроком і відрекомендувався:

— Надпоручник Лукаш. А ви хто такий?

Мікулашек мовчав, немов йому заціпило, а Лукаш підсунув своє крісло, сів перед Мікулашеком і, дивлячись на нього, сказав:

— Швейку, принесіть мені з чемодана револьвер.

Поки Швейк порпався в чемодані, Мікулашек мовчав і тільки перелякано дивився на надпоручника. Хоч він у цю хвилину і усвідомлював, що сидить на столі, але його охопив ще більший розпач, бо він своїми ногами дотикався колін надпоручника.

— Чуєте, чоловіче, як вас звуть? — вигукнув угору до Мікулашека надпоручник.

Але той як води в рот набрав. Як пізніше розповідав, з ним, коли несподівано зайшов надпоручник, сталося щось ніби параліч. Хотів зіскочити — і не міг, хотів відповісти — не міг, хотів перестати козиряти, але й цього не зміг.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — озвався Швейк, — револьвер не заряджений.

— Так зарядіть, Швейку!

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, в нас нема набоїв, та й кулею буде дуже важко збити його зі столу. Дозволю собі зауважити, пане обер-лейтенанте, цей Мікулашек денщик пана майора Венцеля. Він завжди втрачає мову, коли бачить когось із панів офіцерів. Вів взагалі соромиться говорити, одне слово, це таке, як я кажу, жовтодзьобе горобеня. Пан майор Венцель наказує йому стояти в коридорі, коли йде кудись до міста, а воно, дитинча, біда нещасна, блукає від денщика до денщика по всьому бараку. Аби ж хоч мало причину злякатися, адже воно, власне, нічого поганого не зробило.

Швейк плюнув; у його голосі й у тому, як він говорив про Мікулашека в середньому роді, відчувалася повна зневага до боягузтва денщика майора Венцеля і до його невійськової поведінки.

— Дозвольте, — вів далі Швейк, — я його понюхаю.

Швейк стяг зі столу Мікулашека, який далі пришелепувато дивився на надпоручника, поставив його на підлогу і обнюхав його штани.

— Ще ні, — заявив, — але вже почалося. Може, його викинути?

— Викиньте його, Швейку.

Швейк випровадив тремтячого Мікулашека в коридор, зачинив за собою двері й сказав йому:

— Щоб ти знав, йолопе, я тобі врятував життя. Коли повернеться пан майор Венцель, щоб я тебе бачив з пляшкою вина у мене. Без жартів. Нишком поцупиш — і квит. Я ж тебе справді вирвав з обіймів смерті. Коли мій обер-лейтенант п’яний — біда. Тільки я один умію його вкоськати — більше ніхто.

— Я... Я...

— Смердючка ти, — презирливо кинув йому Швейк, — сиди на порозі й чекай, аж поки прийде твій майор Венцель.

— Це дуже гарно з вашого боку, — привітав Швейка надпоручник Лукаш, — що ви нарешті повернулись. Я хочу з вами поговорити. Не виструнчуйтеся так подурнуватому переді мною. Сядьте, Швейку, і залишіть для себе оте ваше «насмілюсь доповісти». Заткніть пельку і уважно слухайте.

Ви знаєте, де в Кіраль-Гіді Шопронська вулиця? Облиште, ради бога, це ваше «насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я не знаю». Не знаєте, то скажіть: не знаю, і кінець. Напишіть на клаптику паперу: «Шопронська вулиця, номер шістнадцять». У цьому домі є крамниця залізного товару. Ви знаєте, що це таке? Чорт забери, не говоріть «насмілюсь доповісти». Скажіть — знаю або не знаю. Отже, знаєте, що таке воно насправді крамниця залізних товарів? Знаєте? Добре! Ця крамниця — власність якогось мадяра Каконі. Знаєте, що таке мадяр? Так, Himmelherrgott, знаєте чи не знаєте? Знаєте? Добре. Над крамницею є квартира, і він там живе. Ви знаєте про це? Кажете, що не знаєте? Так я вам кажу, що він там живе. Досить цього? Досить. Гаразд. Якщо цього не досить, накажу вас посадити. Ви записали, що того мадяра звуть Каконі? Гаразд. Отже, ви завтра вранці, близько десятої години, підете до міста, знайдете цей будинок, підніметесь нагору на другий поверх, і віддасте пані Каконі цього листа.

Надпоручник Лукаш розгорнув бумажник і, позіхаючи, ткнув Швейкові в руки білий конверт з листом.

— Це, Швейку, справа надзвичайно важлива, — почав він далі. — Обережність ніколи не зашкодить, а тому, як бачите, тут немає адреси. Я цілком покладаюся на вас, що ви віддасте цього листа кому належить. Закарбуйте собі, цю даму звуть Етелька. Отже, запишіть собі: «Пані Етелька Каконі». І ще одне: цього листа мусите передати секретно, за всяку ціну, і чекати на відповідь. Що ви маєте чекати на відповідь — про це написано в листі. Чого ще треба?

— А що мені робити, пане обер-лейтенанте, коли мені не дадуть відповіді?

— В такому разі скажете, що ви обов’язково повинні дістати відповідь, — пояснив надпоручник і мало не роздер рота, так позіхнув. — А тепер я вже піду спати, бо сьогодні справді натомився. Ми сьогодні добряче випили. Думаю, кожен після такого вечора і такої ночі був би не кращий.

Надпоручник Лукаш спочатку не мав наміру десь затримуватися. Надвечір пішов з табору в місто лише до угорського театру в Кіраль-Гіді, де ставили якусь угорську оперетку з гладкими артистками єврейками в головних ролях, їхнім надзвичайно великим достоїнством було те, що, танцюючи, вони підкидали ноги вгору, причому не мали на собі ані трико, ані трусиків, а для більшого приманювання панів офіцерів голилися внизу, як татарки. Очевидно, гальорка не мала жодної користі з цього, але тим більшу радість переживали артилерійські офіцери, бо вони сиділи внизу, в партері, і брали з собою до театру артилерійські біноклі, щоб цю красу краще роздивитися.

Надпоручника Лукаша, однак, не цікавило це лоскотливе свинство, бо взятий напрокат театральний бінокль не був ахроматичний, і замість стегон він бачив лише якісь рухливі фіолетові плями.

У першому антракті його більше зацікавила одна дама в супроводі панка середніх років. Вона тягнула його до гардероба і торочила, що вони негайно мусять іти додому, бо на такі речі вона не хоче дивитися. Говорила не досить голосно, по-німецькому, на що її супутник відповідав по-угорському: «Так, так, ангеле мій, підемо, я згоден. Це справді несмачне видовище».

— Es ist ekelhaft 1, — схвильовано відповідала дама, коли панок допомагав їй одягти манто. Її очі аж горіли від обурення такою безсоромністю. Це були великі чорні очі, що дуже добре гармоніювали з гарною фігурою.


1 Це огидно (нім.).


Вона глянула на надпоручника Лукаша і ще раз сказала з обуренням: — Ekelhaft, wirklich ekelhaft! 1

Це було поштовхом для короткого роману.

Від гардеробниці Лукаш дістав інформацію, що це — подружжя Каконі й що панок має на Шопронській вулиці, № 16, крамницю залізного товару.

— Вони живуть з панею Етелькою на другому поверсі, — викладала гардеробниця з обізнаністю старої звідниці, — вона німкеня з Шопроні, а він — мадяр; тут усе перемішалося.

Надпоручник Лукаш теж забрав з гардероба шинелю й пішов до міста, де в великій таверні «Ерцгерцоґ Альбрехт» зустрівся з кількома офіцерами дев’яносто першого полку. Говорив небагато, більше пив, обдумуючи, що саме йому написати цій суворій, високоморальній і гарній дамі, яка йому набагато більше подобалася, ніж усі ті мавпи на сцені, як їх називали інші офіцери. В дуже доброму настрої Лукаш зайшов до невеличкої кав’ярні «Біля хреста святого Стефана», заліз до маленької chambre separé 2 і, вигнавши звідти нав’язливу румунку, готову роздягнутися догола і виконати всі його бажання, замовив чорнило, перо, поштовий папір, пляшку коньяку і, обміркувавши все як слід, написав листа, що здався йому кращим від усіх досі ним писаних.


1 Огидно, справді огидно! (Нім.)

2 Окремого кабінету (франц.).


«Вельмишановна пані!

Я був учора в міському театрі на тому спектаклі, який Вас обурив. Я стежив очима за Вами протягом цілого першого акту, за Вами і за Вашим шановним чоловіком. Як я спостерігав...»


— Ану, всипати йому, — сказав сам собі надпоручник Лукаш. — Яке право має цей суб’єкт на таку розкішну жінку? Таж він подібний до голеного павіана. І він написав:


«Ваш шановний чоловік з неабиякою насолодою дивився на сороміцькі речі, що відбувалися на сцені, тоді як ця п’єса викликала у Вас, шановна пані, протест, бо це ж не було мистецтво, а якийсь обридливий замах на священні людські почуття».


«Ох, і бюст у цієї кралі, — подумав надпоручник Лукаш. — Тож прямо в атаку!»


«Пробачте, шановна пані, що хоч ви мене й не знаєте, я насмілився з Вами говорити так щиро. В житті я бачив багато жінок, але жодна не справила на мене такого враження, як Ви, бо Ваша критика й Ваші погляди цілком збігаються з моїми. Я переконаний, Ваш шановний чоловік — це справжнісінький себелюб, який тягає Вас із собою...»


— Ні, не так, — сазав до себе надпоручник Лукаш, перекреслив „schleppt mit“ 1 і замість цього написав: «...який у своїх інтересах водить Вас, вельмишановна пані, на театральні вистави, хоч вони відповідають лише його смакам. Люблю щирість, зовсім не хочу втручатись у Ваше приватне життя, я бажав би тільки поговорити з Вами приватно про чисте мистецтво...»


«Тут у готелях це незручно, мушу затягти її до Відня, — подумав надпоручник. — Візьму собі відрядження».


«Тому насмілюсь, вельмишановна пані, попросити Вас зустрітися зі мною, щоб ми без будь-яких поганих намірів познайомилися. Ви, певне, не відмовите тому, кого в найближчому майбутньому чекають важкі воєнні походи і хто, коли Ви ласкаво погодитеся, в шалених битвах плекатиме найкращу згадку про душу, яка його зрозуміла так добре, як і він зрозумів її. Ваше рішення буде для мене волею неба, а Ваша відповідь — вирішальною хвилиною в моєму житті».


Підписався, допив коньяк, замовив ще одну пляшку, пив чарку за чаркою і, прочитуючи останні рядки, майже після кожного речення ронив сльози.



1 Тягає з собою (нім.).




* * *


Була дев’ята година ранку, коли Швейк розбудив надпоручника Лукаша.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, що ви проспали службу, а я вже мушу іти з вашим листом до Кіраль-Гіди. Я вже вас будив о сьомій годині, потім о пів на восьму, потім о восьмій, коли всі йшли на заняття, а ви тільки перевернулися на другий бік. Пане обер-лейтенанте... Чуєте, пане обер-лейтенанте.

Надпоручник Лукаш, щось пробурмотівши, очевидно, хотів перевернутися знову на другий бік, але це йому не вдалося, бо Швейк немилосердно тряс його і вигукував:

— Пане обер-лейтенанте, я йду, як ви казали, з тим листом до Кіраль-Гіди.

Надпоручник позіхнув:

— З листом? Ах, з моїм листом. Але це таємниця, розумієш, таємниця між нами.

Надпоручник загорнувся знову в ковдру, з якої його Швейк витяг, і заснув, а Швейк помарширував до Кіраль-Гіди.

Знайти Шопронську вулицю і будинок № 16 було б не так уже й важко, якби Швейка випадково не зустрів старий сапер Водічка, з «штаєраків» 1. Їхні казарми містилися в нижній частині табору. Водічка свого часу жив у Празі на Боїшті, а тому при такій зустрічі їм не залишалося нічого іншого, як зайти до шинку «Чорний баранчик» у Бруку, де обслуговувала знайома офіціантка чешка-Руженка. Всі чехи-однорічники з табору були її боржниками.


1 Солдатів із Штірії.


Останнім часом в кавалерах у неї ходив сапер Водічка. Цей старий пройда вів список маршових рот, які мали покинути табір. Він завчасу обходив усіх однорічників-чехів і нагадував їм, щоб вони випадково не зникли, забувши в цьому фронтовому гармидері оплатити свої рахунки.

— Куди це ти націлився? — спитав Водічка, тільки-но вони ковтнули доброго вина.

— Це таємниця, — відповів Швейк, — але тобі, як давньому товаришеві, признаюся.

Він розповів йому все детально, і тоді Водічка заявив, що він, старий сапер, не може покинути друга і вони віднесуть листа вдвох.

Час проходив у приємних спогадах про минуле, і коли вони після дванадцятої години вийшли з «Чорного баранчика», все їм видавалося дуже природним і легким. У душі в них зародилась якась одчайдушна відвага: кого і чого їм боятися? Водічка по дорозі до Шопронської вулиці, дім № 16, увесь час оповідав з великою ненавистю до мадярів, де й коли він з ними бився або що, коли і де йому перешкодило побитися з ними.

— Одного разу в Паусдорфі, куди ми, сапери, пішли на вино, заварилася каша. Ми зразу ж тарах пляшкою у висячу лампу і вже тримаємо такого мадярського харцизника за горло. Я, скориставшися з пітьми, хотів шмагонути його ременем по довбешці, а він раптом як закричить: «Тондо, так це ж я, Пуркрабек, з шістнадцятого запасного».

Ще трохи, і була б сталася прикра помилка. Але ми добре відплатили тим мадярським блазням біля Незідерського озера, ми туди три тижні тому ходили подивитися. Там у сусідньому селі стоїть кулеметний підрозділ якоїсь гонведської частини, а ми випадково зайшли до шинку, де мадяри, як шалені, танцювали той свій чардаш і щосили дерли горлянки: „Uram, uram, biro uram“ 1 або „Lánok, lánok, lánok a faluba“ 2.

Ми сіли навпроти них, поклали ремені перед собою на стіл і кажемо: «Постривайте, драбуги, ми вже вам дамо «ланьок». А один із наших, Мейстршик, у нього лапа, мов та Біла Гора, зразу зголосився піти танцювати і в котрогось із тих волоцюг забрати дівку з кола. А дівчата ж були до біса гарні, з товстими литками і стегнами, окаті. А з того, як ті мадярські негідники до них тулилися та лапали їх, було видно, що груди у дівок повні, тугі, немов м’ячики, і ці шибайголови їм дуже й дуже подобаються. Такі дівки на ярмарку не згубляться. Отож наш Мейстршик скочив у коло і хотів відібрати в одного гонведа найгарнішу дівку. Мадяр почав щось шваргоніти по-своєму, а Мейстршик йому з місця як зацідить в пику, той так і запоров носом у землю. Тоді ми всі як по команді вхопили ремені, обкрутили їх навколо руки, щоб баґнети не повилітали 3, стрибнули між гонведів, а я вигукнув: «Винний чи не винний, лупцюй усіх підряд!»


1 Пане, пане, пане суддя (угор.).

2 Дівчино, дівчино, дівчино з села (угор.).

3 Австрійські солдати носили баґнети коло пояса, у піхвах.


І все пішло як по маслу. Мадяри почали вистрибувати у вікна, а ми їх ловили за ноги і знову стягували в залу. Всім їм добряче перепало. До цього вплутались їхній староста з жандармом, і вони дістали на церкву господню. Шинкар теж почухався там, де не свербіло, бо почав по-німецькому лаятися, ми, мовляв, зіпсували всю вечірку. Потім ми ще довго полювали по селу на тих, котрі хотіли від нас у мишачу дірку сховатися. Одного їхнього унтера знайшли в сіні на горищі в якомусь хуторі аж унизу, під селом. Його виказала дівчина, бо він танцював у шинку з іншою. Втелющилася вона в нашого Мейстршика і пішла з ним угору шляхом до Кіраль-Гіди. Там попід лісом стоять сінники. Вона затягла його на сінник а потім домагалася від нього п’ять крон, а наш Мейстршик замість того дав їй по пиці. Він наздогнав нас аж біля самого табору і сказав, що завжди думав, ніби мадярки страх які вогнисті, але та свиня, каже, лежала мов колода і безнастанно щось по-своєму цвенькала.

— Одне слово, мадяри — голота, — закінчив старий сапер Водічка, на що Швейк зауважив:

— Інший мадяр і не винен, що він мадяр.

— Як це не винен? — схвилювався Водічка. — Кожен винен, дурне говориш. Ну, я б тобі бажав, щоб вони тебе колись упіймали в свої лапи, як це трапилося зі мною в перший день, коли я приїхав на курси. Ще того самого дня з полудня вони зігнали нас, як худобу, до школи, а один якийсь придуркуватий почав креслити й пояснювати нам, що таке бліндажі, як робляться фундаменти і як треба вимірювати. А хто, каже, цього до завтра не намалює, того замкнуть і зв’яжуть. «От бісового батька, — думаю, — та невже ж ти, Водічко, зголосився на фронті на ці курси не для того, щоб викрутитися від фронту, а щоб увечері малювати в якихось зошитах олівчиком, немов школярик?» Мене така лють узяла, що аж підкидало, а на того бельбаса, який нам усе те викладав, і глянути було гидко. Так би зі злості й потрощив усе на гамуз. Я й на вечірню каву не чекав, а скоріше пішов з табору, до Кіраль-Гіди, а з тієї люті тільки про те й думав, щоб знайти в місті якусь тиху діру, напитися там, зчинити галабурду, затопити комусь у морду і з заспокоєним серцем піти додому. Та що ж, чоловік мислить, а бог робить. Там, над річкою, десь аж під садами, я справді знайшов такий шиночок, тихий, як капличка, наче створений для бешкету. Сиділи там тільки двоє. Розмовляли між собою по-мадярському, і це мене ще більше роз’юшило. До того ж я скоріше і гірше впився, ніж думав. У запамороченні я навіть не помітив, що поруч є ще один шинок, куди в той час, поки я наливався, пройшло щось із восьмеро гусарів. Вони всі кинулися на мене, коли я першим двом затопив у пику. Ця гусарська наволоч так, кажу тобі, мене змордувала і так ганяла по всіх городах, що я аж до ранку не міг утрапити додому, а коли нарешті добрався, то відразу ж мусив піти в лазарет, де набрехав, нібито я впав у цегельню. Там мене цілий тиждень загортали в мокрі простирадла, щоб спина не гноїлася. Не дай боже, чоловіче, потрапити до таких гультяїв. Це не люди, а худоба.

— Хто чим воює, той від того й гине, — сказав Швейк, — ти їм не дивуйся, що вони розлютилися, адже мусили через тебе кинути все вино на столі й ганятися за тобою серед ночі. Вони повинні були б порахувати тобі ребра тут же, на місці, в залі, а потім викинути. Воно було б краще і для них, і для тебе, якби віддухопелили тебе біля столу. Я знав у Лібні шинкаря Пароубка. Одного разу в нього впився ялівцівкою якийсь мандрівний дротяр та й почав лаятися: це мовляв, помиї, а не горілка, певне, до неї доливають і доливають воду... «Коли б я, — каже, — сто років лагодив дротом старі горщики та макітри, й на весь свій заробіток купив би собі оцю ялівцівку, і випив її всю одним махом, то й тоді я б міг ходити по шнурі, а тебе, Пароубку, на руках носити». Згодом ще назвав того Пароубка шащинською бестією. Отут уже наш Пароубек схопив дротяра, добре обчухрав йому голову його мишоловками й дротами і викинув голубчика на вулицю. Та ще й там молотив його тичкою, якою штори спускають, аж до самої площі Інвалідів. Він так оскаженів, що погнався за ним і далі, через площу Інвалідів у Карліні, аж угору на Жижків, а звідси через Єврейські печі до Малещиць, де, нарешті, зламав на ньому тичку й міг уже спокійно повернутися до Лібні. Але в цій люті він забув, що лишив у шинку всю публіку й ті негідники, напевно, там самі господарюватимуть. В цьому він пересвідчився, коли врешті дістався до свого шинку. Штора була напівопущена, а біля неї стояли двоє добре підхмелених поліцаїв.

Недарма ж вони наводили порядок. З усіх напоїв залишилася тільки половина. На вулиці валялися порожні барильця з-під рому, а під прилавками Пароубек знайшов двох п’яних типів, яких поліцаї не помітили. Коли Пароубек їх витягнув, вони збиралися заплатити йому лише по два крейцари: на більше, мовляв, житньої й не випили. Ось тобі й кара, коли хтось у чому переборщить. Це так, як на війні. Спершу ворога поб’ємо, потім за ним усе далі й далі самі не встигаємо втікати.

— Я тих драбуг добре запам’ятав, — мовив Водічка, — якби мені котрийсь із тих гусарів потрапив під руку, я б уже з ним зумів порахуватися. Коли в нас, саперів, чорти вселяться, ми стаємо гірші за диких звірів. Сапери — це тобі не якісь «залізні мухи» 1.


1 Вояки крайової оборони.


На фронті біля Перемишля був у нас капітан Єтцбахер, свиня, якої світ не бачив. Він так нам висотував кишки своєю муштрою і так до кожного прискіпувався, що один з нашої роти, Біттерліх, — німець, але справді порядна людина, — через нього застрелився. Ми тоді змовилися: як тільки почнуть з російського боку дзижчати кулі, нашому капітанові Єтцбахеру більше не жити. І справді, тільки-но росіяни почали по нас палити, ми під час перестрілки всадили в нього п’ять куль. От живучий був, тварюка, як кіт. Ніяк не хотів здохнути, довелося добивати його ще двома пострілами, щоб потім чогось не вийшло. Лише пробурмотів щось, та так кумедно, сміх, та й годі. — Водічка засміявся. — Це на фронті звичайнісінька річ. Один мій друзяка, він тепер також у нас, розповідав, що, коли він був у піхоті під Бєлградом, їхня рота застрілила в бою свого обер-лейтенанта, такого ж самого собаку. Він власною рукою розстріляв під час походу двох солдатів, бо ті не могли далі йти. Коли смерть уже своє брала, він, поки ще доходив, зненацька почав свистіти сигнал до відступу. Усі там навколо, як той казав, аж качалися зо сміху.

Так цікаво і повчально розмовляючи, Швейк з Водічкою знайшли нарешті крамницю пана Каконі на Шопронській вулиці, дім № 16.

— Ти б краще почекав тут, — сказав Швейк Водічці біля під’їзду дому. — Я тільки скочу на другий поверх, віддам листа, почекаю на відповідь і миттю збіжу вниз.

— Зоставити тебе самого? — здивувався Водічка. — Погано ти знаєш мадярів. Я тобі про це весь час товкмачу і товкмачу. З ними, брат, обережніше треба. Я його як лясну!

— Слухай, Водічко, — серйозно сказав Швейк, — тут ідеться не про мадяра, а про його панійку. Таж я тобі, коли ми сиділи з тією чешкою-офіціанткою, пояснював: я несу листа від свого обер-лейтенанта, і це дуже секретно. Мій обер-лейтенант благав мене, щоб про це жодна жива душа не знала. Навіть та твоя офіціантка казала, що воно так і повинно бути, бо це секретна справа. Ніхто, казала, не повинен знати, що пан обер-лейтенант листується з заміжньою жінкою. Та й ти ж із цим погоджувався й притакував. Я ж вам виклав усе як на тарілці. Мені треба точно виконати наказ мого обер-лейтенанта, а зараз ти прешся зі мною нагору.

— Ти мене, Швейку, ще не знаєш, — теж дуже серйозно відповів старий сапер Водічка. — Я тобі вже раз казав, нізащо не залишу тебе самого, і запам’ятай собі раз і назавжди: моє одне слово важливіше за чиїсь сто слів. Коли йдуть двоє, то це завжди безпечніше.

— Запевняю тебе, Водічко, що ні. Ти знаєш, де на Вишеграді Некланова вулиця? Там була майстерня слюсаря Воборніка. Це був дуже справедливий чоловік. Та якогось дня, повернувшись додому з пиятики, він привів до себе ночувати ще одного п’янюгу. Після цього він довго лежав, а його жінка щодня, перев’язуючи йому рану на голові, примовляла: «Бачиш, Тонічку, коли б ти не прийшов удвох, я б тільки погримала і не кидала б тобі гирі в голову». І він сам не раз, коли вже міг говорити, присягався: «Твоя правда, матусю, коли вдруге кудись піду, більше нікого з собою не притягну».

— Цього б тільки бракувало, — розпалився Водічка, — щоб якийсь мадяр кидав нам щось у голову. Я його впіймаю за карк і швиргону з другого поверху вниз по сходах, аж полетить, як шрапнель. На ці мадярські пики йти треба тільки напролом. Нема чого з ними панькатися.

— Водічко, таж ти не так уже багато й пив. Я випив на дві чвертки більше, ніж ти. Ти зваж тільки: нам не потрібно ніякої бучі. Я ж за це відповідаю. Тут ідеться про жінку.

— То я, Швейку, і цю жінку лясну. Мені однаково. Ти старого Водічки ще не знаєш. Одного разу в Забеглицях на «Рожевому острові» одна така мавпа не хотіла йти зі мною танцювати, у мене, мовляв, опухла пика. Воно й справді, пика в мене була опухла, бо я щойно повернувся з танцюльок з Гостіваржа. Але подумай, така образа, і від кого? Від якоїсь шлюхи. «Вельмишановна панночко, — кажу я. — Щоб не було кривди, нате й вам разочок від мене». Та як зацідив я їй по мордяці, аж гепнулась на землю догори ногами, а за нею шкереберть полетів стіл з усім посудом, а за тим столом сиділи її мамуня, татуньо та два брати. Та я їх боявся, як вовк старої кози. Мені було начхати на цілий «Рожевий острів». Там були знайомі хлопці з Вршовиць, і вони мені допомогли. Змолотили ми, мабуть, з п’ять родин з усіма діточками. Галас, либонь, було чути аж до Міхлів. Потім у газетах писали: «У такому-то саду, під час вечірки, влаштованої добродійним товариством якихось там уродженців якогось міста...» Отож я й кажу: як мені допомогли, так і я завжди, коли запахне смаленим, допоможу своєму приятелеві. Роби що хоч, а я від тебе ні на крок. Ти мадярів не знаєш... По стількох роках побачилися, та ще в таких обставинах, а ти ладен мене від себе відштовхнути?! Ні, такої прикрості ти мені не зробиш.

— Ну, то ходи зі мною, — вирішив Швейк, — але треба поводитися обережно, щоб не вскочити в якусь халепу.

— Не турбуйся, приятелю, — тихенько сказав Водічка, коли наближалися до сходів. — Я його як лясну... — І ще тихше додав: — Побачиш, ми з тим чортякою мадярським упораємося раз-два.

І якби хтось був у під’їзді й розумів по-чеському, то почув би ще й зі сходів гасло, що вже голосніше сказав Водічка: «Ти мадярів не знаєш...» До цього гасла він дійшов у тихому шинку над рікою Літавою, серед садів уславленої Кіраль-Гіди, оточеної горбами. Ці горби солдати завжди проклинатимуть, згадуючи всі вправи перед світовою війною і під час світової війни, коли вони теоретично готувалися до практичних погромів і різанини.






* * *


Швейк з Водічкою стояли перед дверима квартири пана Каконі. Перше ніж натиснути ґудзик дзвоника, Швейк нагадав:

— Ти, Водічко, коли-небудь чув, що обережність — мати мудрості?

— Це мене не стосується, — відповів Водічка. — Не давай йому й рота роззявити...

— Та мені, власне, нема з ким тут говорити, Водічко. Швейк подзвонив, а Водічка голосно сказав:

— Айн, цвай, — і злетить зі сходів. Двері відчинилися, з’явилася служниця й спитала по-угорському, чого вони хочуть.

— Nem tudom 1, — зневажливо сказав Водічка. — Вчися, дівко, по-чеському говорити.


1 Не розумію (угор.).


Verstehen Sie deutsch? 1 — спитав Швейк.

— A pischen 2.

— Also, sagen Sie der Frau, ich will die Frau sprechen. Sagen Sie, dass ein Brief ist von einem Herr, draussen in Kong 3.

— Я дивуюся тобі, — сказав Водічка, ступаючи за Швейком до передпокою, — що ти можеш з усяким смердюхом говорити.

Зачинивши за собою двері, вони ввійшли до передпокою. Швейк зауважив:

— Диви, які гарні речі, навіть дві парасолі на вішалці, і цей образ Ісуса Христа також непоганий.

З кімнати, звідки долинав брязкіт ложок і тарілок, знову вийшла служниця і сказала Швейкові:

— Frau ist gesagt, dass Sie hat ka Zeit, wenn was ist, dass mir geben und sagen 4.

— Also, — сказав урочисто Швейк. — Der Frau ein Brief, aber halten Kuschen 5.

Він вийняв листа надпоручника Лукаша.

— Ich, — сказав, показуючи пальцем на себе, — Antwort warten hier in die Vorzimmer 6.

— А ти чому не сядеш? — спитав Водічка, який уже розсівся в кріслі біля стіни. — Ось там крісло. Будеш іще тут стояти, немов якийсь жебрак. Не принижуйся перед цим мадяром. Побачиш, будемо мати з ним добру тяганину, але я його як лясну! Слухай, — сказав він за хвилину, — де ти навчився по-німецькому?

— Сам від себе, — відповів Швейк.

Знову запала тиша. Потім з кімнати, куди служниця віднесла листа, почувся страшний крик і галас. Спочатку хтось чимсь важким грюкнув об підлогу, а далі вже ясно було чути, що там літають склянки, б’ються тарілки й хтось несамовито реве: „Baszom az anyät, baszom az istenet, baszom a Kristus Mariät, baszom az atyädot, baszom a vilägot!“ 7.


1 Розумієте по-німецькому? (Нім.)

2 Трохи (власне, «ein bisschen», бо «pischen» — мочитися).

3 Отже, скажіть пані, я хочу з нею говорити. Скажіть, що для неї у коридорі є лист від одного пана (нім.).

4 Пані сказала, що вона не має часу, але коли є щось, передайте мені (нім., калічена).

5 Ось маєте лист для пані, але тримайте губу на замку (нім., калічена).

6 Я чекатиму на відповідь тут, у передпокою (нім., калічена).

7 Непристойна угорська лайка з прокльонами матері, бога, Христа, діви Марії, батька і всього світу.



Двері розчахнулись, і до передпокою вбіг добродій у розквіті віку з серветкою навколо шиї, вимахуючи щойно одержаним листом.

Старий сапер Водічка сидів ближче до дверей, і розлючений добродій зразу звернувся до нього:

— Was soll das heissen, wo ist der verfluchter Kerl, welcher dieses Brief gebracht hat? 1

— Помалу, — сказав Водічка, встаючи, — ти нам тут дуже не верещи, бо вилетиш. А коли вже хочеш конче знати, хто цього листа приніс, запитай цього приятеля. Та говори з ним чемно, бо стрімголов вилетиш за двері.

Тепер настала Швейкова черга пересвідчитися в красномовності осатанілого добродія з серветкою на шиї, який, ковтаючи і плутаючи слова, викрикував, що вони саме сіли обідати.

— Ми чули, що ви обідаєте, — каліченою німецькою мовою погоджувався з ним Швейк і додав по-чеському: — Ми теж були подумали, що, мабуть, даремно перешкоджаємо вам обідати.

— Не принижуйся, — кинув Водічка.

Розгніваний пан, у якого внаслідок надто енергійної жестикуляції серветка трималася тільки одним кінчиком, торочив далі: він, мовляв, спочатку думав, ніби в листі йдеться про приділення якихось кімнат для військових, бо цей дім належить його жінці.

— Сюди б ще вмістилося багато війська, — сказав Швейк, — але про це в листі немає згадки, як, мабуть, ви в цьому переконалися.

Пан ухопився за голову і вирік цілий потік докорів: він також був лейтенантом запасу і ще тепер би охоче служив, якби не хворі нирки. За його часів, говорив він, офіцери не були такі розпусні й не порушували родинного спокою. Цього листа він неодмінно надішле командирові полку, у військове міністерство, видрукує його в газетах...

— Пане, — з гідністю сказав Швейк, — цього листа писав я. Ish geschrieben, kein Oberleutnant 2. Підпис — це лише так, він фальшивий. Unterschrift, Name falsch 3.


1 Що це значить? Де той проклятий хлоп, що листа приніс? (Нім.)

2 Я писав, а не жоден обер-лейтенант (нім., калічена).

3 Підпис, ім’я фальшиве (нім., калічена).


Мені ваша пані дуже припала до вподоби. Ich liebe Ihre Frau 1. Я у вашу пані закоханий аж по самі вуха, як писав Врхліцький. Kapitales Frau 2.


1 Я люблю вашу жінку (нім.).

2 Надзвичайна жінка (нім., калічена).


Схвильований панисько хотів кинутися на Швейка, який спокійно і вдоволено стояв перед ним. Але старий сапер Водічка, стежачи за кожним рухом Каконі, підбив йому ногу, вирвав у нього з рук листа, яким панисько весь час розмахував, сунув його до своєї кишені, а коли пан Каконі підвівся, Водічка схопив його, підніс до дверей, відчинив їх однією рукою, і в ту ж мить... щось загуркотіло по сходах.

Все відбулося так швидко, як у казці, коли чорт приходить забрати людину.

Від розлютованого пана залишилась тільки серветка. Швейк підняв її, чемно постукав до дверей кімнати, звідки п’ять хвилин тому вийшов пан Каконі й де тепер було чути жіночий плач.

— Приніс вам серветку, — м’яко звернувся Швейк до дами, яка плакала на дивані, — її міг би хтось затоптати. Моє шанування, — стукнув підборами, козирнув і вийшов у коридор.

На сходах не було ніяких слідів боротьби. Тут, як передбачав старий Водічка, все відбулося зовсім легко. Лише біля брами в під’їзді Швейк знайшов відірваний пристібний комірчик. Тут, мабуть, пан Каконі з останніх сил вчепився в браму, щоб його не виволокли на вулицю, і тут розігрався останній акт цієї трагедії.




Зате на вулиці кипіло. Пана Каконі відтягли до під’їзду навпроти і там поливали водою, а посередині вулиці, як лев, бився старий сапер Водічка проти кількох гонведів і гонведських гусарів, які стали на захист свого земляка. Він майстерно оборонявся баґнетом на ремені, як ціпом. Водічка був не сам. Пліч-о-пліч з ним билося кілька солдатів-чехів з різних полків, які саме проходили вулицею.

Швейк, як він потім запевняв, і сам не знав, як устряв до цієї бійки і як у нього опинився ціпок якогось переляканого глядача (баґнета Швейк не мав).

Це тривало досить довго, але й усе прекрасне має свій кінець. Прийшов патруль і забрав усіх з собою.

Швейк спокійно йшов поруч Водічки, тримаючи, як рушницю, на плечі ціпок, якого комендант патруля визнав за corpus delicti 1.

Старий сапер Водічка всю дорогу вперто мовчав. Аж коли входили на гауптвахту, похмуро звернувся до Швейка:

— Ну, чи я ж тобі не казав, що ти мадярів погано знаєш?


1 Речовий доказ (лат.).












Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.