[Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис (лексичнi, фразеологiчнi та стилiстичнi особливостi) . — К., 1961. — С. 262-282.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ IV

МОВНОСТИЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ ВОЛИНСЬКОГО РЕДАКТОРА



Як уже було сказано, загальний характер стилю волинського редактора наближається до просторічного стилю народної розповіді. Тому й мовностилістичні засоби його нагадують ті самі засоби, які й тепер зустрічаємо в фольклорних оповіданнях або в розповідях чи в розмовах простих людей. Лише тоді, коли авторові доводиться підніматись до більш абстрактних думок, він шукає засобів у церковній літературі, з якою він досить обізнаний.




СТРУКТУРНО-СТИЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ


Найбільш поширеним у волинського літописця структурно-стилістичним засобом є:

Повторення. Повторюються у фразі окремі слова, словосполучення, а то й цілі звороти. Завдяки їм стиль волинського редактора дістає ту розтягнутість і повільність у розгортанні думки, на яку ми вказували вище. Повторення зустрічаємо майже на кожній сторінці хронікальної розповіді.

Так, наприклад, під 1273 р.: «Левъ же посла со своею ратью АндрЂя Путивлича, а Володимеръ посла со своею ратью Желислава, a Мьстиславъ посла со своею ратью Володъслава Ломоносаго» (стор. 575); під 1274 р.: «Та-/263/тарове же идяху поправу своимъ полкомъ, a отъ нихЂ Левъ идяше своимъ полкомъ a отъ Лва Володимеръ идяше полЂву своимъ полкомъ» (стор. 576); «и гнЂвахуся вси князи на Лва, Мьстиславъ, ВолодимЂръ... и инии князи мнози вси гнЂвахуться на нь» (там же); під 1281 р.: «Кондратови же живящу со братомъ своимъ c Володимеромъ заодино, a Болеславъ живяще c Лестькомъ и c братомъ его Володиславомъ заодино» (стор. 581). Пор. ще «Пришедшу ему ко ГоринЂ, и срете и Мьстиславъ с питьемъ u c дары, и пойде... ко Перемишлю, ту и срете Володимеръ... и посемъ угони и Левъ... и c питьемъ и c дары» (1283, стор. 588).

Іноді це повторення набуває характеру анафори, розпочинаючи два сусідні речення: «И посла Володимеръ мужа хитра, именемъ Алексу, иже бяше при отцЂ его многы городы рубя. И посла и Володимеръ c тозЂмьци в челнохъ, возверхъ рЂкы Лосны» (1276, стор. 578).

В інших випадках повторення зворотів закінчує цілі уривки у вигляді своєрідної епіфори чи рефрену. Так, наприклад, здобуття Судомира Бурондаєм закінчується зворотом «и така бысть конЂць Судомирскому взятью» (1261, стор. 565). Цим самим зворотом закінчується розповідь про вбивство Міндовга і Треняти: «и тако бысть конЂць Миндовгову убитью» (1263, стор. 568); «и тако бысть конЂць убитья Тренятина» (стор. 569), те саме при закінченні вістки про вбивство Войшелка: «и такъ бысть конЂць убитья его» (1268, стор. 573).

Взагалі часте повторення однакових слів і словосполучень характеризує всю стилістичну систему волинського літописця, що надає їй відтінку певної одноманітності і примітивності 22.



22 Пор. таке ж примітивне повторювання в просторічних оповіданнях у І. Панькевича, цит. праця: «Они ся барз чудовали, же чом то їх отец такий, же єдно око ся му сміє а друге плаче. І... вони собі бесідуют, же чом то їх отец такий, хотіли би ся го розвідати, же чом то його око єдно плаче а друге ся сміє» (стор. 522); «Тутешні мадьяри [збиранчина] стріляли в них. Вни (вони) собі йшли штриков і не казали ніч нікому. А мадьяри стрілєли у них» (стор. 420); або у Д. Бандрівського, цит. праця, стор. 258: «А він там на горі слухав всякі садабашки. А він слухав того и собі писав».



Повторення дуже характерні як композиційний засіб пов’язування окремих ре-/264/чень або фраз. Відзначимо особливо часті в цій функції в волинській частині літопису слово начати (почати) + інфінітив, а також словосполучення u тако. Вони або з’єднують попередню дію з наступною (в цій функції в основному начати (почати) + інфінітив, рідше u тако), або замикають фразу, а то й цілий цикл як цілком закінчений вислів (в цій функції застосовується словосполучення и тако): «Завътра игумени c попы... отпЂвши обЂднюю, и начашася причащатися, первое сами и потомъ... вси отъ мала до велика и начашася исповЂдатися, ово ко игуменомъ, друзии же к попомъ» (1261, стор. 565); «В прежереченномъ же лЂтЂ... бысть свадба у Романа князя... и нача отдавати милую свою дочерь... за Володимера» (1264, стор. 569); «и посемь Левъ приЂха к нему в монастырь и поча молвити: «куме! напиемся», и начаша пити» (1268, стор. 573); «Пришедшимъ же полкомъ к городу, и сташа около города,... и начашася пристраивати на взятье города; князь же Конъдратъ нача Ђздя молвити: «братья моя...» (1281, стор. 584); «Онъ же войде к нему и поклонився ему до землЂ, река: «братъ ти ся кланяеть». И велЂ ему сЂсти. И нача посолъство правити» (1288, стор. 600).

Подібне зустрічаємо майже на кожній сторінці волинської частини літопису.

Таку саму функцію з’єднування може виконувати часто повторюване и тако: «Нача ему повЂдати о бывшемъ и опалу Бурандаеву сказа ему: Данилови же убоявшуся побЂже... во Угры. И тако пойде Бурандай ко Володимерю, а Василко князь c нимъ... Бурандай же нача молвити про Володимерь» (1261, стор. 562); «ЗимЂ же приспЂвше, и тако поидоша князи Русции на Литву... a Левъ не иде» (1277, стор. 578); «Юрьи же не пойде по отнЂ словЂ, но посла рать свою. И тако шедше взяша Сохачевъ городъ и поимаша в немь товара много и челяди a прокъ иссЂкоша, и тако ополонишася и поидоша во свояси» (1282, стор. 587) 23.



23 Пор. в діалектних текстах І. Панькевича, цит. твір, стор. 437. «так пуп пушов май скоро... і поза ним пушов тот легінь. Так ун пушов на крилос тот леґінь, де співают. Так став іззад людий, що співают. Так і ун зачав співати».



А втім значно частіше за допомогою словосполучення и тако волинський літописець закінчує цикл попередніх /265/ дій, висловлених у реченнях або фразах. Вже в останньому з наведених прикладів таку функцію виконує и тако в кінці фрази: «и тако ополонишася и поидоша во свояси». До цього пор. ще: «Начаше княжити в ЛитвЂ... Тройденъ, его же безаконья не могохомъ псати срама ради... живъ же лЂтъ 12, и тако преставися безаконьникъ» (1270, стор. 574); або «Мьстиславъ же и Володимеръ... бояры своЂ поимаша, а городу не въспЂша ничего же, и тако возвратишася восвояси» (1277, стор. 579); або «преставися... князь Краковьский Болеславъ, ... поживъ же лЂта многа, и тако во старости добрЂ отъиде ко Господу» (1279, стор. 581) 24.

Відокремлені звороти і речення. Не менш частим стилістичним засобом волинського літописця є відокремлені звороти і речення. Звичайно, вони, як і всякий структурний засіб, не належать одній будь-якій стилістичній (в тому числі й індивідуальній) системі. Проте для волинського літописця вони особливо характерні. Їх мета, як вже було сказано, викласти думку якнайбільш точно з усіма подробицями. В цій функції й знаходимо їх у таких прикладах, як-от: «во осень убитъ бысть великий князь Литовьский Миньдовгъ, самодержець бысть во всей земли Литовьской. Убиство же его сице скажемь» (1262, стор. 567); «Борисъ же повЂда здоровье обою [Василька і Володимира] и вся збывшаяся сказа ему; бысть радость велика королеви о здоровьи брата своего и сыновца, а ворози избити; Бориса же одаривъ отпусти...» (там же); «посемь же умиришася Ляхове c Русью, Болеславъ с Василкомъ и co Шварномъ, и начаша быти в любви велицЂ» (1268, стор. 572); «Тройдени же еще княжа в Литовьской землЂ, и посла рать велику на Ляхы, и брата своего Сирпутья посла; бяху бо и Ятвязи тогда, воеваша около Люблина по 3 дни [тобто головним чином литовці, а не лише ятвяги]: и взяша безчисленое множьство полона...» (1273, стор. 580); «Володимеръ же пойде к Берестью ту ся и собра, и ХолъмянЂ придоша к нему, бяшеть бо воевода c ними Тюйма; и пойде Володимиръ ко МЂлнику...» (1281, стор. 583).



24 Пор. І. Панькевич, цит. праця, стор. 452: «Герш маєтку утратив і так узяв бігар і торбу межи плечі і бабу за руку і пішли жебрати. І так ся знебили маєтки». /266/



В останньому прикладі відокремлена згадка про Тюйму тим більше характерна, що далі, через рядок, говориться точніше про цього Тюйму, а саме, що йшов він «съ Юрьевою ратью».

Пор. ще в прямій мові: «господине,... я сего ци хотЂлъ, оже бы мнЂ искати твоей землЂ, по твоемь животЂ? сего ни на сердцЂ моемь не было; но реклъ ми есь былъ, в Ляхохъ коли есмь былЂ...» (1287, стор. 594); «прислали мя Люблинци, хотять князя Кондрата княжить во Краковъ; а наборзЂ хочю найти Кондрата, кдЂ будеть. Княгини же вшедши повЂда рЂчь Ярътакову. Володимеръ же велЂ дати подо нь конь» (1287, стор. 598).

Еліпси, У системі структурних стилістичних засобів волинського літописця значне місце займає, як і в галицького редактора, такий засіб, як еліпс.

Еліпси, щоправда, не відіграють тут такої значної ролі, як повторення або відокремлені звороти. Вони рідкісні в хронікально-розповідній частині до 1287 р., зокрема тут можна відмітити такі приклади: «и посла c Василкомь три ТатаринЂ... и к тому толмача разумЂюща Рускый языкъ, што иметь молвити Василко приЂхавъ подъ городъ» (1261, стор. 563); або в передачі прямої мови: «я на Литву не жалую, оже мя воевалъ не мирникъ мой, a воевалъ мя, тако и гораздо» (1268, стор. 571).

В першому прикладі пропущено речення да слышить, в другому — сполучник оже, який, зрештою, є вже в попередньому реченні.

Зате досить часті еліпси в частині літопису від 1287 р., в якій у зв’язку з описом хвороби і останніх днів Володимира Васильковича відчувається у літописця сильне емоційне піднесення. Оскільки йдеться про передачу мови персонажів, то ця мова передає роздратування або хвилювання. Внаслідок такого настрою літописець, звичайно, шукав засобів вислову в живій народній мові. Тому еліпси, які знаходимо тут, не є його індивідуальною особливістю. Вони як структурний стилістичний засіб і за своїми формами і за своїм характером безумовно жили в стилістичній системі найширших народних мас Волині XIII — XIV ст.

Серед пропусків можна розрізнити такі:

Пропускається слово, яке в певній граматичній фор-/267/мі знаходиться в попередньому реченні: «братъ мой! Я сего ци хотЂлъ, оже бы мнЂ искати твоей землЂ по твоемь животЂ?... но реклъ ми есь былъ, в Ляхохъ коли есмь былЂ... а братъ мой Левъ туто же [пропуск: былъ] и сыновець мы Юрьи, ты же господине... прислаль ко мнЂ...» (1287, стор. 594); «а людье како то на мя страдалЂ, тако и на княгиню мою по моемь животЂ» [пропуск: ать страдають] (1287, стор. 595). Цей приклад цікавий тим, що знаходиться в грамоті Володимира Васильковича.

Пропускається зв’язка бЂ в складеному присудку, коли минулий час зазначено в попередньому реченні: «любовь же имЂяше ко всимъ... во хрестьномъ цЂлованьи стояше со всею правдою..., страха же Божия [пропуск: бЂ] наполненъ, паче же милостыни прилежаше» (1288, стор. 605); так само пропускається зв’язка будеть в безособовому реченні з ать, оскільки вже в самому ать вказана спрямованість у майбутнє: «пошли со мною своего Дуная, ать ми честьно».

Пропускається повнозначне дієслово, коли в попередньому словосполученні досить ясно визначений зміст цього дієслова: «повЂдаша Володимерови: «Яртакъ приЂхалъ» и не велЂ ему передъ ся, но рече княгини своей: иди роспроси его, c чимь приЂхалъ?» (1287, стор. 598). Пор. із цим аналогічне повне речення: «Володимерь же не велЂ ему к собЂ прити, но рече княгинЂ своей...» (там же).

З наведеним вище пропуском повнозначного дієслова схожий пропуск заперечного займенника після не остатися: «и взяша полона много, а жита пожгоша и не остася [пропущено: ничтоже] ни в лЂсЂхъ, но все пожьжено бысть ратьными» (1287, стор. 599).

В такій же позиції зустрічається цей пропуск і в галицького літописця, наприклад: «и не возмогоша ити в поле смрада ради множьства избьеныхъ: не бЂ бо на ВолодимЂрЂ не осталъ живый, церкви святой Богородици исполнена трупья» (1240, стор. 524). Разом з тим відзначимо характерний пропуск вказівного займенника-підмета і зв’язки в додатковому реченні після оже: «рати же пришедши к городу познаша, оже [пропущено се есть] Руская рать» (1287, стор. 599).

Як і в галицькій частині, знаходимо тут пропуск якогось слова після дієслова послати, причому це дієслово /268/ дістає специфічне смислове навантаження: «о семь... братъ мой не печалуй, шлю я к нему, ать поЂдеть вонъ из города сынъ мой» (1288, стор. 612). Пор. з наведеним повний вислів: «Левъ князь, посла Семена своего... ко сынови своєму c прочными рЂчьми...» (там же).

Іноді пропускається керуюче слово із значенням «прохання», «бажання» тощо, від якого безпосередньо залежить підрядне речення: «Стрый твой Данило король, а мой отець, лежить в ХолмЂ... a нынЂ, брате, слышимъ твою немочь великую, абы ты, братъ мой, не изгасилъ свЂчЂ надъ гробомъ стръя своего и братьи своей, абы далъ городъ свой Берестий: то бы твоя свЂща была» (1288, стор. 600). Відзначений тут пропуск надає всій фразі виразу певної граматичної недосконалості, яка може компенсуватися лише розумінням у співбесідника послідовності образів-уявлень.

До подібних еліпсів, які спричиняють певну граматичну простоту будови фрази і розраховані лише на розуміння співбесідником послідовності образів-уявлень, вдається волинський літописець, зокрема в речовому описі предметів. В цьому випадку стиль літописця набуває відтінку примітивізму, який і тепер властивий просторічному, «безпорадному» стилю описів. Вислів іде лише слідом за образом, подає, так би мовити, лише його назву, не звертаючи уваги на його пов’язаність з усією будовою фрази. Такий спосіб вислову знаходимо, наприклад, в описі любомльської церкви: «украси ю [церкву] иконами коваными, и съсуды служебные сребряны скова, и платци оксамитны шиты золотомъ съ женьчюгомъ, херувимъ и серафимъ [після слова женьчюгомъ пропущено слова да, а на нихъ], и индитья [пропущено бЂ] золотомъ шита вся, а другаа паволокы бЂлчатое...» (1289, стор. 609).

Значно рідше, ніж галицький літописець, застосовує волинський редактор такий структурно-стилістичний засіб, як розгортання основного поняття. Знаходимо його лише в деяких місцях, звичайно там, де йдеться про якесь лихо, напр.: «и бысть плачь великъ и рыдание, мужи плакахуся свЂрьстниць своихъ, матери же плакахуся чадъ своих, братъ брата, и не бысть кто помилуя ихъ» (1261, стор. 565); «Городу же взяту... и людии полупиша, и ятровь свою полупи..., и сыновицю /269/ свою полупи, и учини соромоту велику брату своєму» (1281, стор. 582); «тое же зимы и в Татарехъ изомре все, кони и скота и овцЂ, все изомре, не остася ничегоже» (1284, стор. 590). В наведених прикладах підкреслено основні поняття.

Ще рідше зустрічаємо тут такий структурно-стилістичний засіб, як протиставлення (іноді у формі суперечного зіставлення): «я же хочю правити Татары, a ты сЂди, аже не поЂдешь добромъ, a зломъ поЂдешь же» (1289, стор. 611); «и бысть радость велика людемъ: се воскресение Господьне, а се княже сЂдЂние» (1289, стор. 613).

У першому прикладі висловлена погроза за допомогою удаваного наказу «сидіти» і суперечна перспектива втечі, спричинена тією особою, яка дає наказ «сидіти». До речі, цей засіб вживається й тепер в живій народній мові, наприклад, загрожують хлопцеві: «кидай камінням, кидай, я зараз скажу матері». Друге зіставлення вжите з метою вказати, що княже сЂдЂние принесе таке ж добро, як і воскрєсение, тобто спокій, відпочинок, святковий настрій, задоволення тощо.




ЗАСІБ НАДАННЯ СПЕЦИФІЧНОГО ЗАБАРВЛЕННЯ ОКРЕМИМ СЛОВАМ, СЛОВОСПОЛУЧЕННЯМ, ЗВОРОТАМ


Як у галицькій частині літопису, у волинського редактора знаходимо ряд випадків, коли завдяки поміщенню слова або звороту в певному контексті вони дістають специфічне смислове забарвлення, а то й переосмислення. Насамперед привертають увагу ті випадки, які безумовно мусили бути тоді в ужитку в живій народній мові. Так, наприклад, у фразі «брате, видишь мою немощь, оже не могу, а ни у мене дЂтий» (1287, стор. 591) слово не могу набуває значення «нездужаю». З таким значенням у подібному контексті цей вираз і тепер відомий в західноукраїнських говорах (пор. Желехівський, слово немочи). Подібно переосмислюється в контексті слово имЂти, про що йшлося вже в другій частині цієї праці на стор. 189. Пор.: «братъ мой! самъ вЂдаешь, како есмь имЂлъ брата своего Кондрата, и честилъ и дарилъ, а в обиду его стоялъ есмь за нимъ како и за собою» (1287, стор. 597); «како тя имЂлъ братъ мой и /270/ честилъ и дарилъ, a мнЂ дай Богъ такоже имЂти тя» (1287, стор. 598). Це слово набуло значення «опікуватися», «гарно поводитися з кимось», імовірно, внаслідок пропуску в цьому часто повторюваному контексті таких слів, як акы сына, акы брата і т. п. Пор. під цим самим роком: «дай ми Богъ имЂти свою ятровь аки достойную матерь собЂ и чтити» (стор. 595). В сучасній українській мові ми не знайшли фразеологізму, в якому слова мати мало б подібне стилістичне навантаження. Проте не можна сумніватися, що саме в живій народній мові XIII — XIV ст. цей спосіб вислову був поширений.

Живомовного, навіть просторічного походження є також те значення, якого набуває словосполучення во здоровьи у фразі «и приЂха ВолодимЂрь и ради быша вси людье, видяче своего господина приЂхавша во здоровьи» (1287, стор. 592), про що також вже йшлося, див. стор. 213. Як зазначено там, це слово в даному контексті має значення «живий», а не «здоровий».

Такого ж походження і словосполучення нагъ и босъ, яке в контексті волинського літописця набуває переосмисленого значення: «обірваний», «обдертий»; пор.: «Завътра же полкомъ пришедшимъ к городу, и прибЂже Ратиславко Мьстиславль нагъ и босъ, и начатъ повЂдати о бывшемь» (1277, стор. 579). Звичайно, не голий, в прямому значенні слова, прибіг Ратиславко. Галицький редактор в подібному випадку вжив слово раздраный: «Митусу..., раздраного, акы связаного проведоша» (1241, стор. 528). В сучасних українських казках знаходимо: «голий і босий, а голова в вінку» (І. Франко, XVI, стор. 378). Те саме можна зустріти і в польській мові: chłopak golusieńki, bosiusieńki, тобто зовсім обірваний.

З інших випадків, коли словосполучення у зв’язку з іншими словами дістає в контексті окреме смислове забарвлення, можна відзначити словосполучення вознестися славою у фразі «и нача гордЂти велми, и вознесеся славою и гордостью великою, и не творяше противу себе никого же» (1262, стор. 567). Звичайне позитивне значення цього вислову (стати прославленим) тут у поєднанні із словосполученням «нача гордЂти велми» набуває протилежний негативний смисл: «скласти надто високу думку про себе», рос. «возомнить о себе». /271/




ЕПІТЕТИ І ПОРІВНЯННЯ


Епітети. В порівнянні з кількістю епітетів у галицькій частині літопису запас епітетів волинського редактора досить обмежений. Це також свідчить про невелику начитаність літописця.

Постійних епітетів немає зовсім, якщо не рахувати епітета-прізвища Ломоносый: «a Мьстиславъ посла со своєю ратью Володъслава Ломоносаго» (1273, стор. 575) і епітета тяжкий в стійкому словосполученні в силЂ тяжцЂ: «Идущу же ТелебузЂ и Алгуеви c нимъ в силЂ тяжцЂ, и c ними Русции князи» (1287, стор. 591); «и поиде в силЂ тяжцЂ» (1264, стор. 570), «пришедшу... Ногаеви в силЂ тяжцЂ» (1282, стор. 585). Цікаво, що це так часто вживане в галицькій частині літопису словосполучення зустрілося тут лише тричі. Імовірно, його не було в живому лексичному складі мови волинського літописця або воно вже занепадало.

Значно більше пояснювальних епітетів. Проте і ці епітети не виходять за рамки звичних трафаретних образів, взятих з обігу щоденної розмовної мови або з практики церковного культу. Привертає увагу значно більша, ніж у галицького літописця, кількість таких епітетів, які у сполученні з відповідним іменником утворюють складні назви, тобто терміни, наприклад, черныи куны: «чего восхощеши... бобровъ ли, черныхъ ли кунъ... мы ради дамы» (1279, стор. 580); конЂ поводьнии (запасні коні): «людье кацЂ се Ђдуть... a конЂ c «ими поводьнии» (1262, стор. 566); конЂ во сЂдлЂхъ (з неприкметниковим епітетом): «приведе сайгатъ... конЂ во сЂдлЂхъ» (1262, стор. 567); столный городъ: «повелЂ... чести грамоту братну о даньи землЂ... и столного города ВолодимЂря» (1287, стор. 596); паволока бЂлчатая: «и индитья золотомъ шита вся, а другая паволокы бЂлчатое» (1288, стор. 609); кость бородная, челюсть бородная: «и кость бородная перегнила бяшеть» (1288, стор. 602); «и челюсть бородная перегни» (там же); зубы исподнии: «и зубы исподнии выгниша вси» (там же); устна исподная: «и устна исподная дебела» (1288, стор. 605); простая чадь: «и многи изби... бояръ и простую чадь» (1288, стор. 590); простий людье: «и убиша многихъ... отъ бояръ и отъ простыхъ людей» (1268, стор. 590, пор. ще: 1272, стор. 574; 1289, стор. 613); /272/ лЂпшии мужи: «плакахуся по немь лЂпшии мужи Володимерьстии» (1288, стор. 605); камение дорогое: «и розда... имЂние свое все: золото и серебро и камение дорогое» (1288, стор. 601); самострЂлы коловоротныи: «и утверждение его немало, порокы и самострЂлы коловоротнымы» (1291, стор. 615); дворный слуга: «а другий бяшеть дворный его слуга... именемь Рахъ» (1281, стор. 584); бояри стари, бояри молодий: «и весь городъ сойдеся, и бояри вси стари и молодий плакахуся надъ нимъ» (1288, стор. 604); добрый родъ (знатне походження) : «нЂкто отъ Ляховъ не бояринъ, ни доброго роду, но простъ сый человЂкъ» (1261, стор. 564); нарешті, живомовні й тепер в українській або російській мовах: камень тесаный, мужескъ полъ, женескъ полъ: «церкви же... бяшеть создана бЂлымъ каменьемъ тесанымъ»; «почаша избивати я всЂ мужескъ полъ и женьскъ» (1261, стор. 564, 565); святая недЂля (пасха): «приЂха на святой неделЂ» (1268, 573). Можливо, що вживаним в той час в живому розмовному вжитку було словосполучення-термін зла рана в значенні «гнійна болячка»: «Володимеръ же бяше хромъ ногою, и тЂмь не идяше, зане бысть рана зла на немь» (1282, стор. 585).

Окремо слід відмітити епітет власатый у словосполученні-терміні звЂзда власатая (комета): «явися звЂзда на востоцЂ хвостатая... си же звЂзда нарЂчаеться власатая» (1265, стор. 570). Цей книжний термін потрапив у волинську частину літопису з тексту галицького редактора 25. Ходячою серед народу назвою, звичною і для галицького і для волинського літописців, була, імовірно, хвостатая звЂзда — термін, для якого галицький редактор подав позначення, вживане в науковій літературі.



28 Як зазначено у вступі, галицький редактор довів свою працю до 1266 р. Про те, що в цій праці вже був опис комети, див А. І. Генсьорський, цит. праця, стор. 15.



Інші епітети в словосполученнях-термінах взято з практики церковного культу: крестъ воздвизальный: «благослови Мьстислава крестомъ воздвизальнымъ на княжение» (1287, стор. 596, пор. ще: 1288, стор. 608); олтарь малый: «и вниде в олтарь малый, идЂже ерЂи совлачаху ризы своа» (1288, стор. 602); честное древо (кусок хреста, на якому начебто був розп’ятий Христос): «да крестъ великъ... с честнымъ древомъ» (1288, /273/ стор. 609); икона намЂстная: «икону же списа на золотЂ намЂстную» (1288, стор. 610); молитвы вечерніи и утрьніи (книжка відповідних молитов): «и молитвы вечерніи и утрьніи списа» (там же); хрестьное цЂлование (присяга): «во хрестьномъ же цЂловании стояше со всею правдою» (1288, стор. 605); судъ праведный (гаданий божий суд після смерті): «всь бо судъ праведный отъ тебе» (1288, стор. 603); церковный чинъ: «на всь церковный чинъ и на церковникы отверзлъ ему Богъ очи» (1288, стор. 605); отець духовный: «и вниде... хотя взяти причастье у отца своего духовнаго» (1288, стор. 602); мнискый чинъ (1268, стор. 573) і т. д.

Всі ці словосполучення давно вже закріпилися в староруській мові, і не вони характеризують стиль волинського літописця. Їх поява у нього викликана, звичайно, предметом, про який йому доводиться говорити.

Стиль волинського літописця більше визначають ті пояснювальні епітети в точному розумінні цього слова, за допомогою яких він дає образну характеристику осіб або предметів. Вражає дуже малий запас негативних епітетів. З відомих в галицькій частині літопису негативних епітетів він знає лише оканьний (відносно найчастіше) і безаконьный (часто у сполученні з оканьный): «приде вЂсть... оже Бурандай идеть оканный проклятый» (1261, стор. 562); «Начаша княжити в Лит†оканьный и безаконьный и прокляты... Тройденъ» (1270, стор. 574); «Присла оканьный и безаконьный Ногай» (1277, стор. 578); «еха к Ногаеви оканьному, проклятому» (1280, стор. 581); «да ему помочь оканьного Коньчака» (там же). Як видно з наведених прикладів, в більшості випадків ці епітети застосовуються до неруських осіб (татар, литовців, половців). В одному лише випадку редактор називає ними рязанця: «идоша Литва воевать отъ Миндовга, и Остафьи Костянтиновичь c ними, оканьный и безаконый» (1262, стор. 565).

Епітети оканьный, безаконьный волинський редактор засвоїв, мабуть, скоріше від своїх літописних попередників, ніж безпосередньо із живої народної мови. Зате такі невідомі в галицькій частині негативні епітети, як проклятый, немилостивый (в значенні «немилосердий»), він почерпнув із живої народної мови. Вони часті і в сучасному українському фольклорі (пор. Грінченко: вка-/274/зані слова) 26. Епітет проклятый є у вищенаведених прикладах, епітет немилостивый зустрічається при характеристиці литовського князя Тройдена: «начаша княжити... немилостивый Тройденъ» (1270, стор. 574).

Позитивні пояснювальні епітети осіб волинського редактора також повторюють живомовні або літописні штампи. Це такі епітети, як добрый, благый, смиреный, кроткый, правдивый, тихий, незлобивый, хоробрый, мудрый 27. Волинський редактор застосовує їх майже виключно тоді, коли доводиться характеризувати покійника. Звичайно, він не застосовує їх поодинці, а разом з іншими епітетами, наприклад: «и сконца животъ свои [Данило]... Се же король Данило, князь добрый, хоробрый и мудрый, иже созда городы многи» (1264, стор. 570); «преставися великий князь... Болеславъ, добрый, тихий, кроткий, смиреный, незлобивый» (1279, стор. 581). У плачі вдови Володимира Васильковича знаходимо: «царю мой благый, кроткый, смиреный, правдивый» (1288, стор. 604); пор. ще: «преставися... князь Юрьи..., кроткый, смиреный, правдивый» (1292, стор. 616). Оскільки йдеться в таких випадках про характеристику даної особи з погляду її ставлення до церкви, то вживаються епітети благовЂрный, христолюбивый: «преставися благовЂрный князь и христолюбивый... именемь Василко» (1271, стор. 574); «и тако преетавися благовЂрный, христолюбивый, великий князь ВолодимЂръ» (1288, стор. 604). «Сий же благовЂрный князь ВолодимЂръ возрастомь бЂ высокъ» (1288, стор. 605); «сему же благовЂрному князю... вложену в гробъ» (1288, стор. 608).



26 Пор. ще: «Що брехав же проклятий Мазепа у царя в столиці» («Українські думи та історичні пісні», К., 1944, стор. 123).

27 І в сучасній народній мові звичайні: добрий чоловік, мудрий чоловік, тиха (лагідна) дівчина (пор. у Грінченка: тихий — за І. Нечуєм-Левицьким: «яка вона тиха, як голубка»), правдива дума (пор. Номис, Українські приказки, прислів’я і таке інше, СПб., 1864, № 769: «козак — душа правдива, сорочки не має»).



Підкреслення в характеристиці особи її «благовірності», «христолюбивості» — це особливість волинського літописця, яка визначає його світогляд. Епітет «благовЂрный» застосовується іноді і до живих осіб: «к сему вижь и благовЂрную свою княгиню, како благовЂрье держить» (1288, стор. 607). Правда, цей останній при-/275/клад вніс волинський літописець безпосередньо з «Похвали Володимиру Васильковичу».

З інших позитивних пояснювальних епітетів при назвах живих осіб можна відзначити епітети вЂрный і хитрый (здібний): «И посла Володимиръ мужа хитра, именемь Алексу, иже бяше при отцЂ его многы городы рубя» (1276, стор. 578); «посла... слугу своего доброго, вЂрного» (1288, стор. 600). Обидва ці епітети взято, безумовно, з живомовного вжитку того часу 28.

Неяскраві і несвіжі пояснювальні епітети при назвах тварин, предметів, явищ, абстрактних понять тощо. Безумовно, взятими літописцем просто з живої мови слід визнати такі епітети: тЂло красное, руки красныи, конь красный — «и плакася по велику, видя болесть его и уныние тЂла красного» (1287, стор. 597); «руки же имЂя красны» (1288, стор. 605); «Мьстиславъ же одаривъ Кондрата конми красными» (1287, стор. 598).

Прикметник красный в значенні «гарний» відомий у фольклорі, але був поширений особливо в західноукраїнських областях, де він ще в XIX ст. вживався в такому значенні в літературі. Словник Б. Грінченка (слово красный) наводить, наприклад, фразу з творів Ю. Федьковича: «Красний сей світ» і з буденної мови прислівник красно: «красно дякую» 29. Як і в сучасній живій мові, з поняттям «бір» пов’язується у волинського редактора поняття «великий», з поняттям «град» — поняття «сильний»: «видениемь, акы боро†велицЂи» (1268, стор. 572), «якы боро†велицЂи» (1281, стор. 584); «акы градъ силный» (1281, стор. 584). Звичайно, що і ці два останні епітети були в той час загальнонародним мовним засобом.



28 Пор. Номис, Українські приказки..., № 9021: «Без вірного друга великая туга». Слово хитрий вжито із спорідненим семантичним відтінком «хитромудрити» у Шевченка: «Без золота, без каменю, без хитрої мови» (див. Грінченко: хитрий).

29 В такому ж значенні пояснювальний епітет красный вживається й галицьким редактором: «идущу ему по езеру, и видЂ при березЂ гору красну» (тобто гарну — 1255, стор. 549). Але поряд з тим йому було відоме й інше його значення, а саме: «червоний» у словосполученні-терміні древо красно: «створи же в ней блаженый пискупъ Иванъ отъ древа красна точенъ» (1260, стор. 560).



В усіх інших небагатьох випадках редактор дотримується усталених у літописах або в церковній літературі зразків, як-от: «поимаша ихъ бесчисленное множьство» (1286, стор. 591); «попове... проводиша и со бла-/276/гохвалными пЂснми и кадилы добровоньными» (1288, стор. 604); «Боже сильный и всемогий...» (1276, стор. 577); «што ми проявить грЂшному рабу своему» (там же); безсмертный Боже! хвалю тебе о всемъ» (1288, стор. 603).

Епітети-метафори. З цієї групи епітетів можна навести з власного тексту волинського літописця лише такі: земля ратна, вЂнець побЂдный, кровь неповинная, прочныи рЂчи, путь чернечький і люди добрыи (в значенні «досвідчені, надійні бійці»): «Се хожю в земли ратной» (1274, стор. 577); «Кондратъ же князь поЂха во свой городъ, вземь на ся вЂнець побЂдный и сложивъ с себе соромоту» (1281, стор. 585); «не дай ми Богъ того учинити, оже бы мнЂ пролити кровь неповинную» (1289, стор. 611); «Левъ князь посла... ко сынови... c прочными рЂчьми, река ему: поЂдь вонъ из города» (1289, стор. 612); «приЂха к нему и настави его на путь чернечький» (1268, стор. 573); «а пошлете люди добрыи c нашими Татары, ать усмотрять што будеть» (1274, стор. 576); «посла к ним жито... c людьми c добрыми, кому вЂря» (1279, стор. 580); «отряди к нему люди добрии» (1280, стор. 582).

Інші епітети-метафори знаходимо лише в буквально внесених до літопису уривках «Похвали Володимиру Васильковичу», як-от: «иная же яснЂе и вЂрние послушьство приведемь о тебЂ» (1288, стор. 602); «созда... на правовЂрнЂй осно※ (1288, стор. 606); «украси... сосуды честными» (там же); «вЂрное вьсЂанье нЂ изсушено бысть» (1288, стор. 607); «и зрЂніа сладкаго лице его насыщаася» (там же); «пріати... вЂнець славы нетлЂніа» (там же).

Як видно з наведеного, і в системі епітетів-метафор волинський редактор не виявляє будь-якої власної оригінальності. Із названих п’яти епітетів-метафор, які ми знайшли у власному тексті літописця, лише епітети-метафори прочныи рЂчи, добрыи люди і земля ратна можна вважати епітетами руського буденного вжитку, тобто взятими безпосередньо з живомовного оточення літописця. Всі інші навіяні церковнослов’янською літературою.

Порівняння. Далеко більше характерною для волинського літописця (у порівнянні з галицьким літописцем) є система порівнянь. Вона, як і система епіте-/277/тів, також не багата, але відзначається тим, що там, де літописцеві не доводиться повторяти відомі йому порівняльні штампи з церковних книг, він не шукає витонченого матеріалу для порівнянь серед небесних явищ (зоря, блискавка і т. п.), як це в основному мало місце в галицького літописця, а бере його із сфери предметів і явищ, пов’язаних із землею, із сільськогосподарської практики: сніп, бір, град, вода. У даному випадку він використовує ті порівняння, які споконвіку жили і досі живуть серед сільського населення: «устрЂмишася побЂгнути до дитиньца и не можаху умЂститися во ворота, зане мостъ бяше узокъ воротомъ, и подавишася сами, а друзии падаху c мостка в ровъ, акы сноповье» (1261, стор. 564); «и мнози язвени быша на городЂ, ово отъ копий, ово отъ стрЂлъ, и начаша мертви падати изъ заборолъ, акы сноповье» (1281, стор. 584).

Падання снопа, як символ смерті в бою, знаходимо вже у «Слові о полку Ігоревім»: «на НемизЂ снопы стелють головами». Аналогічне до останнього прикладу порівняння зустрічається в «Історії Іудейської війни» йосифа Флавія, де також вбиті падають, «яко снопы c забралъ» 30. Проте у волинського літописця не виявляється слідів знайомства із світською літературою. До того ж у нього падають, як снопи, і мертві і живі. Тому порівняння з паданням снопів є наслідком не відповідної літературної начитаності, а застосуванням порівнянь із снопом, поширених серед сільського населення. (Пор. Грінченко: сніп — «та взяв на ратище ворота, так як от сніп святого жита візьмеш»).



30 Пор. Адрианова-Перетц, цит. праця, стор. 70.



Такого ж походження й порівняння з бором, хоча назва предмета (полк), який порівнюється з бором, не належить до сфери буденного слововжитку селян: «и тако по нихъ Шварно c ВолодимЂромъ пойде, во силЂ тяжцЂ, бяхуть бо полци видениемъ, акы боро†велицЂи» (1268, стор. 572); «пришедшимъ же полкомъ к городу, и сташа около города, аки боро†велицЂи, и начашася пристраивати на взятье города» (1281, стор. 584).

Явище граду пов’язане із сподіваннями і тривогами землероба, і порівняння з ним як із спустошливою стихією виникло в першу чергу серед землеробів. Волинський літописець вжив його також для підкреслення /278/ спустошення: «прилЂзъшимъ же имъ подъ заборолЂ, Ляхо†пущахуть на ня каменье, акы градъ силный» (1281, стор. 584). Значення порівняння в тому, що каміння спустошувало ряди воїнів, як град спустошує посіви 31.

Не треба доводити народний характер порівняння з водою; пор.: «Кров не вода _ розливати шкода» («Українська народна приказка», К., 1936, стор. 432); «як вода змила» (там же, стор. 164). Волинський літописець вжив його в порівнянні: лити сльози — лити воду: «княгини же его безпрестани плакашеся, предстоящи у гроба, слезы отъ себе изливающи, аки воду» (1288, стор. 604).

Порівняння ознак води і сліз часте й тепер в розмовній мові (наприклад: «ріками сльози пливуть»), особливо у фольклорі (пор. «Вода... холодна та чиста, як сльоза» — Грінченко: сльоза; за казками, зібраними Рудченком).

Всі інші метафоричні порівняння у волинській частині Галицько-Волинського літопису зустрічаються в уривках, явно запозичених літописцем із «Похвали Володимиру Васильковичу». До таких належать порівняння милостині з печаттю або з золотим посудом: «помагаетъ ми словесы рекы: милость хвалиться на судЂ, милостини мужю акы печать c нимъ» (у вставці під 1288 р., (стор. 602); «радуйся учителю нашь... ты правдою бЂ соболченъ... и милостинею яко гривною утварью златою украсуяся» (у вставці під 1288 р., стор. 607). Далі, порівняння диявольського спокушання з випробуванням золота в горнилі: «во царствии твоемь причастника ми створи, молитвами... всихъ преподобныхъ святых отецъ; якоже и тии... искушени быша отъ дьявола, яко злато в горнилЂ» (у вставці під 1288 р., стор. 603); нарешті, уподібнення величі до вінця: «и славный городъ твой Володимерь величествомъ акы вЂнцемь обложенъ, преда... святЂй Богородици» (у вставці під 1288 р., стор. 606).



31 Цікаво, що в подібній ситуації галицький літописець користується порівнянням з дощем, підкреслюючи лише густоту: «идущу же камению со забралъ яко дожду силну» або напрямок: «и каменье яко дождь c небеси идяше». Пор. вище, стор. 259.



Окремо слід згадати ще про два порівняння в цій частині Галицько-Волинського літопису: порівняння за-/279/хисту відчаєм з захистом щитом і порівняння безлічі з морським піском. Перше під 1261 р. в оповіданні про напад татар на Судомир: «нЂкто же отъ Ляховъ простъ сый человЂкъ... защитився отчаяньемь акы твердымъ щитомъ... потече противу Татарину... и тако уби Татарина» (стор. 564). Друге під 1266 p. у звістці про заколот між татарами: «бысть мятежь великъ в самЂхъ ТатарЂхъ: избишася сами промежи собою бесчисленое множество, акь пЂсокъ морьскы» (стор. 570).

Обидва ці порівняння, цілком імовірно, не належать до власних літературно-стилістичних засобів волинського літописця. Щодо першого з них В. П. Адріанова-Перетц відзначає, що в світській літературі давньої Русі до XV ст. це, мабуть, єдиний випадок метафоричного застосування воєнної фразеології 32. Крім цього випадку, волинський літописець не вдається ніде більше до порівнянь з предметами військового спорядження. Такі порівняння взагалі не характерні для його власної мови. Тому це метафоричне порівняння треба вважати залишком із тексту попередньої редакції літопису.

Подібне слід сказати й про порівняння безлічі з морським піском. Волинський літописець, як ми бачили, охоче порівнює предмети й явища лише його місцевого оточення (вода, сніп, град, бір), і в даному випадку він, напевно, вжив би народне порівняння просто з піском, а не з морським піском.

Таким чином, і це порівняння слід розглядати як залишок книжної мови попередньої галицької редакції.

Як бачимо, в системі порівнянь волинський літописець у власній мові ще більше, ніж в системі епітетів, дотримується поширених засобів живої народної мови. Все це свідчить про сильну народну течію, під впливом якої волинський літописець почав змінювати традиційне книжне забарвлення літературної мови того часу.



32 В. П. Адрианова-Перетц, цит. праця, стор. 104.




* * *


Підсумовуючи спостереження над стилістичними особливостями галицького і волинського літописців, приходимо до таких висновків: /280/

Стилістичні прийоми обох літописців базуються на живомовній народній основі того часу. В значній мірі ці прийоми існують і досі в розповідному стилі простих людей. До таких належать так званий амфіболійний прийом (з додумуваними суб’єктами і об’єктами дії), який ми відмітили і в галицького (частіше) і в волинського (рідше) літописців; частий в галицького літописця прийом стислої реєстрації, який чергується із сповільненим темпом розповідно-складного прийому розгорнутої розповіді, характерної для народних розповідей. Цей останній прийом виступає як основний у волинського літописця, приймаючи навіть форми безпосередньо просторічної розтягнутості.

Але поряд із цими спільними стилістичними рисами обох літописців знаходимо різку різницю в дальшому їх літературному оформленні й обробці. У галицького літописця основні прийоми розповідного стилю дістають високу книжну відшліфовку за допомогою залучення всього багатства мовностилістичних засобів, вироблених до нього в літературній творчості, особливо в світській літературній творчості, як-от: нанизування, протиставлення, засоби розгортання основного поняття, засоби особливого смислового навантаження окремих слів і зворотів, особливі засоби драматизації діалогів, різні засоби емфаз і т. д., нарешті, багатий, літературно витончений засіб яскравих епітетів і поетичних порівнянь.

Інакше у волинського літописця. Оскільки йдеться про його власний текст (не беремо до уваги чужих місць), він при виборі мовностилістичних засобів звертається майже виключно до живої розмовної мови того часу. Знаходимо тут існуючий і тепер в народному розповідному стилі характер повторювань фраз, таке ж вставляння пояснювальних відокремлених речень, які перебивають зв’язний хід думок, такий самий характер еліпсів, анафор, перифраз і т. п. Разом із тим вражає відносна убогість епітетів і порівнянь, в яких літописець не виходить також за рамки звичного для простих людей того часу, яким він не раз приділяє свою увагу. Книжний вплив, особливо в епітетах і порівняннях, проявляється лише там, де літописець описує культові справи (молитви, опис церковних предметів тощо). Це звичайний в той час вплив культової мовної практики з її трафаретними висловами, порівняннями тощо. Деякі /281/ з них в тій чи іншій мірі внаслідок постійного повторювання в культовому обряді ставали безумовно надбанням широких мас.

Книжним впливом, як зрештою і в галицького літописця, слід вважати тут ще певну кількість традиційних стилістичних літописних штампів, що здавна характеризує літописно-хронікальний стиль.

Таким чином, оскільки йдеться про стилістику, можна твердити таке: редактор галицької частини Галицько-Волинського літопису продовжує в своєму літописно-розповідному жанрі розвивати далі традиційну книжну літературну мову і, залучаючи до її опрацювання всі можливі стилістичні засоби світської книжної літератури того часу, доводить її місцями до своєрідної пишнобарвності, подекуди навіть за рахунок ясності викладу. Внаслідок цього його мова стає справді багатообразною, блискучою, але, певно, в цьому відношенні віддаленою від живої мови широких мас простих людей і, очевидно, не зовсім, зрозумілою для них.

Натомість волинський літописець помітно пориває з книжною традицією, звертаючись у розшуках мовностилістичних прийомів і засобів безпосередньо до живої народної мови. В цьому відношенні його літературна мова щільно примикає до буденної мови волинських простих людей того часу, базується цілком на її основі. Деяка простота, навіть відносний примітивізм, свідчать про певну неудосконаленість цього напрямку в розвитку літературної мови, якого дотримувався волинський літописець.

Беручи до уваги, що в другій половині XIII ст., коли працювали обидва літописці, вже розпочинався повільний розпад староруської народності з її староруською мовою і на півдні Русі вже стали пробиватись щораз сильніше елементи майбутньої української народності, — можна вважати обидва вищевказані літературно-мовні напрямки дуже показовими для перспектив у формуванні української літературної мови, якби південноруські землі не були загарбані феодальними Польщею та Литвою. Можна гадати, що більш консервативні феодальні верхи розвивали б далі як «вищу мову» традиційне літературно-мовне надбання Київської Русі (допускаючи, проте, все більше народних, вже українських елементів), причому цей дальший розвиток літератур-/282/ної мови, оскільки це стосувалося б добору лексики, висловів, прийомів словотворень та синтаксису, базувався б саме на надбанні староруської мови і в більшій або меншій мірі на нормах і мовному запасі існуючої в даний період народнорозмовної мови. Навпаки, нижчі, більш «демократичні» кола, пориваючи з традицією, брали б за основу літературної мови живу народну мову, звичайно, збагачуючи її також і елементами староруського літературно-мовного надбання. Як ми бачили, волинський літописець вже в кінці XIII ст. намагався стати на шлях обробки народнорозмовної мови, мови, щоправда, саме волинського населення, що зрештою було єдино можливим в умовах тогочасної феодальної роздробленості.

Окупація південноруських земель порушила цей природний процес дальшого розвитку української літературної мови. Українська літературна мова підпала під відчутний латино-польський вплив, який відбився не лише на засвоєнні досить значної кількості польських слів і висловів, які в значній мірі витісняли старші руські, успадковані із староруського періоду, але також і на синтаксисі, словотворі та на семантиці слів. Внаслідок цього українська літературна мова відірвалась, як відомо, на довгий час від живої народнорозмовної мови українського народу.














Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.