Попередня     Головна     Наступна





РЕДАКТОР ЗВОДУ 1234 р.



Автор і місце складення зводу


Тотожність поглядів редакторів зводів 1266 і 1234 рр. на Галицько-Володимирське князівство як на «Русь», тобто як на повноправного спадкоємця Києво-Русі, свідчить, що редактор зводу 1234 р. був серед того кола людей, з якого вийшов і редактор зводу 1266 р., тобто серед холмського оточення Данила. Проте, на нашу думку, це була людина, яка, безперечно, жила /91/ довгі роки в Галичі, можливо, що й провела там свою молодість. Про це свідчить те, що саме цей редактор обіцяв (під 1206 р.) розповісти про заснування Галича, отже, спертися на такий переказ, який міг бути відомим тільки місцевим жителям 1.



1 Цієї обіцянки автор не виконав. Невиконання було наслідком плану, який намітив собі автор, але якого не встиг провести до кінця. Про це , буде мова далі.



Про це свідчить тат кож докладне ознайомлення автора з галицькими подіями, особливо з галицькими боярами, про яких він пише як про добре знайомих, не згадуючи про їх звання, родинні зв’язки тощо. Саме у цього редактора відзначена найбільша (з усіх редакторів Галицько-Волинського літопису) кількість осіб галицького походження: на протязі тридцяти років він перелічує близької 45 лише галицьких осіб (без володимирців і князів), яких можна легко об’єднати близькими, родинними зв’язками. З другого боку, цей редактор не був органічно пов’язаний з Галичем, не був автохтоном за походженням. Як визначний автохтон, він був би споріднений з галицьким боярством, і тоді не могло б вийти з-під його пера стільки пристрасних звинувачень галичан у «невірстві» і «мятежі», як це знаходимо в редагованій ним частині літопису.

Усе, що ми сказали про цього редактора, стане ще більш зрозумілим, коли спробуємо назвати його особу. В першому розділі цієї праці ми писали про його ознайомлення з різними породами коней Данила («актаз», «гнідий» тощо). Отже, серед близьких до Данила осіб, вказаних у цій частині літопису, зустрічаємо таку, яка вже завдяки своїй службі найбільш могла знати ці речі і цікавитись ними. Це «сідельничий» князя Данила Іван Михалкович, про якого згадується під 1230 р. В той час боярська родина Молибоговичів організувала замах на життя Данила. Повідомлений про це Данило «Ивана же посла, сЂдЂлничего своего, по невЂрныхъ Молибоговичихъ и по. ВолъдрисЂ; и изимано бысть ихъ 20 и 8 Иваномъ Михалковичемъ, и ти смерти не прияша, но милость получиша» (стор. 509). Звертає тут на себе увагу визначення точного числа спійманих Молибоговичів. Таку подробицю в незначній взагалі епізодичній події міг відзначити тільки автор-очевидець. Отже, це ще один доказ, що /92/ Іван Михалкович був автором зводу 1234 р. Цей здогад стає ще певнішим, коли ми зіставимо дані про Івана Михалковича із записом, поданим під 1213 р. Розповідається там про битву польського князя Лешка і військ угорського короля Коломана з військами Мстислава Удатного під Городком. Одного з воєвод Мстислава автор називає Михалком Глібовичем. Під час битви головний вождь військ Мстислава — Дмитро не витримує, тікає. І саме тут літописець подає цікаву подробицю: «тогда же и Василь, дьяк, рекомый Молза, застрЂленъ бысть подъ городомъ; Михалка же Скулу убиша, согонивше на ЩирЂцЂ, а главу его сосЂкоша, трои чепи сняше золоты и принесоша главу его ко Коломанови» (стор. 490). Михалко Скула — це, як видно з контексту, Михалко Глібович. Відзначити його смерть в офіціальних записах міг, очевидно, всякий хроніст, і на їх підставі, звичайно, й автор зводу. Але історія з принесенням голови до Коломана, а тим більше з трьома золотими «чепами» — це вже речі, які мали значення тільки для родини Михалка і про які пам’ять зберігалася тільки серед рідні. Внести їх до літопису міг лише автор-родич. Отже, зваживши, з одного боку, на цю обставину, а з другого — на припущення, що автором зводу 1234 р. був сідельничий Іван Михалкович, можна зробити висновок, що цей Іван Михалкович — син Михалка Глібовича Скули, і лише завдяки тому, що саме він є автором зводу 1234 р., ці відомості про Михалка Глібовича потрапили до літопису.

Іван Михалкович як автор постарався згадати тут про свого батька, причому не обмежився згадкою його імені та по батькові, але додав (що дуже характерно) навіть прізвище — Скула. Разом з цим він згадує про дяка Василя Молзу, можливо тому, що це був якийсь родич або батько, Михалко Глібович, був у якихось службових стосунках з Василем. Іван, як відомо, відіграв визначну роль у придушенні заговору бунтарського роду Молибоговичів. Це, очевидно, було його гордістю, і тому рід Молибоговичів міг і надалі бути предметом його зацікавлення. І, дійсно, автор зводу 1234 р. ще раз з гнівом згадує про них. Під 1234 р. літописець розповідає про поразку Данила і його союзника Володимира Рюриковича в битві з князем Ізяславом /93/ та його половцями. Тоді в місті Торцьку потрапив у полон князь Володимир та воєвода князя Данила — Мирослав. І саме тут автор зауважує, що сталось це «съвЂтомъ безбожного Григорія Василевича и Молибоговичевъ» (стор. 515). Сам факт названня Молибоговичів у даному місці, можливо, ще нічого не доводив би, але те, що пізніше про Молибоговичів уже немає ніякої згадки (а власне на 1234 р. закінчується звід редактора), свідчить про те, що Молибоговичі зацікавили тільки автора зводу 1234 р., який мав на те найбільше причин. Таким чином, сідельничий Іван Михалкович Скула був редактором зводу 1234 р.

Тепер стає зрозумілим також його ставлення як редактора зводу до галичан. Батько його був на службі у Мстислава Удатного. Тому що Іван згадує поряд із батьком також дяка Молзу, видно, що Михайло відігравав при Мстиславі більш цивільну, ніж військову роль. Для канцелярської служби Мстиславу потрібні були люди, ознайомлені з місцевими відносинами. Є можливість вважати Михалка жителем Волині. Звернемо увагу, що й Мирослав, якого Мстислав посилає разом з Михалком під Городок, також був волинцем. Це відомий опікун Данила і Василька, «слуга» княгині Романової. З ним, наприклад, радиться Романова (1202, стор. 481), вона посилає його до Лешка (1204, стор. 483) і т. д. Він і пізніше, аж до 1234 р., виступає як воєвода Данила. До того ж, коли Романова була короткий час княгинею в Галичі (Іпат., 1209), розповідається, що тоді прийшли з нею «бояре Володимерьскыи». Під час цього її князювання в Галичі при владі в місті Бозько був Гліб Поткович. Це, найімовірніше, один з представників «старої гвардії» Романа, «слуга» Романової, бо він попереджує її про напад на неї Мстислава пересопницького (стор. 487). Можливо, що це був дід Івана, батько Михалка Глібовича. І Михалко Глібович, і Мирослав, очевидно, колишні дружинники Романа. Великого — волинці, які в той час залишалися на службі у Мстислава Удатного як союзника Данила, а потім його тестя. Син Михалка — Іван мав, отже, змогу перед смертю батька і пізніше перебувати у Галичі і близько познайомитися з галицькими відносинами і самим Галичем, залишаючись, проте, далеким від політичних тенденцій галицьких бояр. Згодом він перейшов на службу до Данила. /94/

Епізод з Молибоговичами, де ми зустрілися з особою Івана Михалковича, записаний під 1230 р. Пізніше ми не зустрічаємося з сідельничим Іваном Михалковичем. Не згадує про нього і продовжувач його зводу, редактор зводу 1266 р. (Діонісій Павлович). Це тим більше нас вражає, що останній добре знав, чию він працю продовжує; отже, не могла не цікавити його доля такого визначного дворянина короля Данила. До того ж, як ми вже відзначали, їх єднали деякі спільні погляди, вони були беззастережно відданими Данилові і пристрасно оспівували його діяння, отже, напевно вийшли з тісного кола людей Данила. Тому не може бути, щоб редактор зводу 1266 р. ніде не натякнув про особу свого попередника. І дійсно, цей редактор називає Івана, але не Івана Михалковича, дворянина Данила, а Івана — першого холмського єпіскопа, помічника в будівництві Данила у Холмі й іноді його помічника в державних справах (пор. його посольство до Бурондая «мЂсто» Данила під 1261 р.). Враховуючи, що редактор зводу 1266 р. не міг не згадати свого попередника Івана, ми вважаємо, що саме єпіскоп Іван і є нашим автором Іваном Михалковичем Скулою.

Іван-єпіскоп, поки став холмським єпіскопом, був церковним «достойником» Богородичної церкви у Володимирі. Саме звідти, коли «Богу изволившю Данилъ созда градъ, именемь Холмъ... [тоді] Божию же волею, избранъ бысть и поставленъ бысть Иванъ пискупъ княземь Даниломъ, оть крилоса великеє церкви святой Богородици Володимерской» (1213, стор. 494). Слід мати на увазі умови, при яких це відбулось. Єпіскоп . Асаф, попередній ставленик Данила на угровеській єпіскопській кафедрі, яку недавно Данило заснував для Холмської волості, втратив довір’я Данила. Після смерті київського митрополита Йосифа цей Асаф, близько 1240/41 р., користуючись заколотом, викликаним татарами і, ймовірно, за намовою противника Данила чернігівського князя Михайла «скочи на столъ митрополичь» (стор. 495) 1.



1 Пор. Е. Голубинский, История русской церкви, т. II, М., 1901, стор. 52 — 53; Mакарий, История русской церкви, т. IV, СПб., 1886, стор. 306.



Сталося це проти волі Данила, який, очевидно, вже тоді підібрав іншого кандидата /95/ на митрополичий престол — печатника Кирила, пізнішого митрополита Кирила II. Внаслідок цього «сверженъ бысть [Данилом Асаф] стола своего [в Угровеську] и перенесена бысть пискупья во Холмъ» (там же). Так поступив Данило для того, щоб стежити краще за діяльністю єпіскопа. Але після того прикрого досвіду з Асафом він мусив бути обережним, підбираючи нового єпіскопа. І якщо у своєму виборі він спинився на якомусь Івані «оть крилоса» Богородичної Володимирської церкви, то можна це пояснити тільки тим, що цей Іван був прихильником Данила і, безперечно, відданий йому. Таким саме ми пізнали сідельничого Данила, Івана Михалковича.

Це не єдиний випадок, коли Данило ставив єпіскопом того, хто раніше був при ньому на світській службі. Здається, церковна політика Данила, після гіркого досвіду з бунтарськими єпіскопами Галича і Перемишля (пор. під 1235, 1241 рр.) ішла взагалі по лінії висування єпіскопів із свого найближчого середовища, а не з монастирів. Під 1223 р. вказується на одного такого володимирського єпіскопа, що вийшов із середовища дружинників. Був це «Микифоръ», який, будучи єпіскопом, залишив навіть своє прізвище «Станило» саме тому, що походив із світського стану, «бЂ бо слуга Василковъ преже» (стор. 594). Безумовно, що ця подія, як і вся діяльність Василька, здійснювалась за згодою Данила. Безсумнівно, що і ставленик Данила, митрополит Кирило (пор. під 1243 р., стор. 528, і під 1250 р., стор. 537) — це, як тепер визнають історики, печатник Данила — Кирило, який під 1241 р. захищає Бакоту від Ростислава Михайловича і болоховців. З цього приводу можна здогадуватися, що Іван Михалкович пройшов такий життєвий шлях, як і Кирило. Князь Данило, помітивши «книжний» нахил у свого дворянина, вибрав для нього духовне звання з наміром поставити його в найближчий час єпіскопом. Очевидно, що це відбулося за згодою самого сідельничого Івана.

Не суперечить такому уявленню про Івана Михалковича, а, навпаки, підтверджує його також зіставлення з хронологією подій. З сідельничим Іваном Михалковичем зустрічаємося під 1230 р. Присутність Івана при Данилі можна виявити ще й під 1234 р., під час /96/ чернігівського походу, пор. запис про те, як було вбито гнідого коня Данила (стор. 515). Зразу після цього походу Данило змушений був тікати в Угорщину. Повертається він звідти аж в кінці 1235 або на початку 1236 р. Правдоподібно, що саме цей період відсутності Данила був переломним у житті Івана Михалковича. Він не пішов за своїм князем в Угорщину, бо інакше напевно відзначив би присутність Данила при коронації Бели, яка відбулася 4 жовтня 1235 р., про що в літопису не згадано. Чому ж не пішов цей прихильник Данила за своїм князем? Очевидно, тому, що в той час за намовою Данила, у всякому разі з його дозволу, він вирішив стати церковником у Володимирі. Звідти й перевів його Данило на єпіскопську кафедру в Холмі.

На підставі накресленої біографії Івана Михалковича можна твердити, що редагований ним звід мусив бути написаний у Холмі. Писати міг його Іван Михалкович тільки за дорученням самого Данила і, очевидно, не раніше, ніж став єпіскопом нової Данилової столиці — Холма. Тому цей звід, щоб відрізнити його від продовження, холмського зводу 1266 р., слід назвати першим холмським зводом, а звід 1266 р. — другим холмським зводом.







Час складення зводу 1234 р.


Важливо встановити час написання цього зводу. З самого літопису ми можемо взяти про це лише деякі невиразні вказівки. Так, під 1206 р. автор обіцяє нам розповісти про заснування Галича: «и посемь скажемъ о ГалицинЂ могилЂ и о зачатьи Галича, откуду ся почалъ» (стор. 484). Але він не розповідає про це ні тут, ні в іншому місці. Чим це пояснити? Важко припустити, що в даному місці він помістив цю відомість, а наступний редактор проминув її. По-перше, не було причини для такого пропуску, а по-друге, якби це так було, то, напевно, цей другий редактор пропустив би і запис про Галич. Не слід також думати, що вже в протографі Галицько-Волинського літопису загубився один лист, на якому була записана розповідь про заснування Галича. Неможливо це тому, що наступна фраза логічно пов’язується з усіма попередніми /97/ подіями 1.



1 Мадьяри ув’язнили в Галичі князя Романа Ігоревича і посадили там намісником воєводу Бенедикта. Бенедикт знущається над галичанами, які звертаються за допомогою до пересопницького князя Мстислава. Цей прийшов, але «не успЂвшю ему ничтоже. Щепановичь Илья возведъ и на Галичину могилу, осклабився рече ему: княже уже еси на Галичини могылЂ посЂдилъ, тако и в ГаличЂ княжилъ еси; смЂяхубося ему, воротися в Пересопницю. И посемь скажемъ о ГалицинЂ могилЂ и о начатьи Галича, откуду ся почалъ. Романъ же утече изъ Угоръ и послаша ГаличанЂ его ко брату его Володимеру, глаголюще: сгрЂшихомъ к вамъ избави ны томителя сего Бенедикта...». Отже, видно, що розповідь про втечу Романа і заклик на допомогу Володимира логічно пов’язується з розповіддю про невдачу пересопницького князя Мстислава.



Таким чином, залишається тільки одне можливе пояснення невиконання обіцянки. Сталося це внаслідок недовиконання накресленого плану. Автор мав намір розповісти про це при іншій нагоді, але не встиг дійти до цього місця. Редактор другого холмського зводу ще під 1223 р. (стор. 494) обіцяє розповісти про заснування Холма, але виконує обіцянку аж під 1259 р. Він затримується так довго тому, що хоче пов’язати свою розповідь з катастрофою — пожаром, який знищив Холм (у березні 1256 р.), і з його відбудовою.

Цікаво, що і редактор зводу 1266 р. не відразу починає свою розповідь, а пише: «си же потомъ спишемъ о создании града...», тобто, що запише про це пізніше. Ця фраза, що введена тут у текст розповіді про пожежу Холма, подібна до фрази, яка під 1206 р. перериває розповідь про боротьбу з Бенедиктом: «и посемь скажемь... о начатьи Галича». Можемо на цій підставі здогадуватися, що і редактор попереднього зводу хотів пов’язати свою розповідь про заснування Галича з якоюсь великою катастрофою, що знищила його велич і багатство. Це могло стосуватися лише здобуття і знищення Галича Батиєм. Імовірно, про це мав намір розповісти Іван, який хоч слідкував за історією Галича, проте з приводу якихось важливих причин не довів літопису до походу Батия. Тому, на жаль, не маємо і розповіді про заснування Галича. Продовжувачі не цікавились Галичем (вони лише кількома словами описали його здобуття Батиєм, пор. під 1240 р.), не знали добре його історії і не могли знати місцевих /98/ переказів про його заснування. Тому вони теж не могли доповнити того, чого не записав Іван.

Що ж перешкодило єпіскопу Іванові закінчити свою працю згідно з планом, який він намітив? Не могла це бути смерть Івана. Його смерть наступила не раніше, ніж у кінці шестидесятих років XIII ст. Судячи з того, як Іван ставився до Данила, наприклад при розповіді про битву на Калці (захоплення молодістю Данила), слід вважати Івана на кілька років старшим за Данила. Значить, на час своєї смерті він мав би близько 70 років. В такому віці, після важких переживань у 60-х роках (похід Бурондая), Іван не взявся б за такий труд, як складання літописного кодексу. Тому згадану перешкоду слід віднести до подій попередніх років, а не пов’язувати її із смертю Івана.

Шукаючи причину такої перешкоди, можна з певністю сказати, що вона криється в катастрофічній пожежі Холма на початку 1256 р. (Іпат., 1259), яка мало не привела обох братів (Данила і Василька) до «желЂ поганьскы» (стор. 557). Згорів тоді весь Холм, згоріла «вежа», погоріли церкви, між іншим, і єпіскопська. церква святого Івана. Прийшлося відбудовувати все спочатку. Можна собі уявити, скільки часу й праці ця відбудова відбирала в Івана. Тим більше, що під 1259 р., де пишеться про цю відбудову, є дані, які вказують, що обсяг роботи Івана не охоплював лише відбудови церкви та єпархіальних будинків, але що він був взагалі помічником Данила у відбудові Холма. В таких умовах Іван був змушений відкласти свою літературну роботу. Час відбудови охопив кілька років (1256 — 1259), а незабаром після цього (1259) наступив період походу Бурондая на Польщу і загроза самому Холму (1261, стор. 563), тому стає цілком зрозумілим, що після такої перерви Іван уже більше не повернувся до роботи над зводом.

Таким чином, тільки пожежа Холма і пов’язана з нею діяльність Івана можуть дати нам повне пояснення, чому припинилася його робота над літописним зводом і чому вона не була виконана згідно з задуманим планом. Отже, роботу Івана над зводом слід віднести до найближчих років перед 1255 р. і до самого 1255 р.

















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.