[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 183-207.]

Попередня     Головна     Наступна





II. Герої для еліти


Ігор Кравченко

М’ятежний прочанин з «Азії» в «Европу» (Микола Хвильовий)



Міф про Миколу Хвильового невіддільний від міфу про двадцяті роки, як золоту чи майже золоту добу української культури, злет, героїку й жертовність якої увиразнено в метафорі «розстріляне відродження». Більше того, міф про Хвильового тотожний чи майже тотожний міфові про двадцяті роки, що активізувався (без зняття заборони на творчість М. Хвильового) в шістдесяті й виявляє тенденцію до переростання в офіційний та до входження в державницьку міфологію незалежної України в дев’яності роки XX століття.

За своєю природою цей міф вирізняється сплавом комуністичних та націоналістичних ідеологем, а тому беззастережно сприймається лише мисленням такої ж двоїстої природи й від часу виникнення до сьогодні різко спростовується як послідовними комуністами, так і послідовними націоналістами.

Стислим викладом міфу про Хвильового у статті «Від видавця» відкривається п’ятитомне діаспорне видання його творів [1]. Його основні моменти такі:

1. М. Хвильовий був лідером національного відродження, апологетом українізації та борцем проти русифікації.

2. М. Хвильовий став жертвою сталінських репресій, отже, потребує увічнення в національному пантеоні мучеників.

3. Окрім талантів поета, прозаїка, публіциста, культуролога, політика, громадського діяча й організатора літературного процесу, М. Хвильовий був обдарований провісницькими здібностями, що робить його національним пророком. Він показав, що українізація є неминучим наслідком історичного розвою і вирішально посприяв цьому розвоєві й українізації. Він передбачав, що, не очоливши процес українізації, партія увійде в конфлікт з українським народом; що повне соціальне звільнення можливе лише за умови національного звільнення. Ці та інші його пророцтва справдились (значення останнього — всесвітньо-історичне).

4. Ідеї М. Хвильового є чистим джерелом, із якого черпали українські борці-дисиденти.

5. Всесвітній лівий рух опору проти імперської політики Москви (націонал-комунізм) уперше сформувався і набув розгону в Україні, а ідейним виразником цього руху був М. Хвильовий. /186/

У книжці Р. Задеснянського «Що нам дав М. Хвильовий?», написаній з позицій інтегрального націоналізму, постать і творчість письменника трактується зовсім інакше. З погляду Задеснянського, діяльність Хвильового і він сам оцінюються таким чином:

1. Точне визначення українського відродження двадцятих років — виродження. М. Хвильовий діяв саме в такому керунку.

2. За українським псевдо ховається хиже обличчя етнічного москаля, що засвідчено і прізвищем — Фітільов.

3. Як особу неукраїнського походження, М. Фітільова не можна звинувачувати в національній зраді, натомість його чоло мічене тавром державного зрадника: у 1918-1919 pp. він діяв як диверсант на користь Московщини. Гідну оцінку цього комунарського подвигу дала та частина української армії, котра, спіймавши М. Фітільова, засудила його до розстрілу (на жаль, герой утік).

4. У творчому відношенні М. Фітільов був кращим серед зовсім поганих письменників.

5. Від початку своєї творчої діяльності він діяв як законослухняний чекіст, зокрема, відому «літдискусію» розпочав у 1925 році за дорученням влади із провокаційною метою.

6. Популяризація Хвильового серед емігрантів та витворення його культу є засобом розкладу еміграції та зближення її з комунізмом. Цей процес зайшов так далеко, що розперезані хвильовісти дозволяють собі геть свавільне поводження з українською літературою і навіть з Лесі Українки хотять зробити екзистенціналістку, причому коштом «еміграційних овечок» [2]. І т. д.

Леся Українка тут, мабуть, ні до чого, хоч міф про поетесу — «дочку Прометея» злегка споріднений із трактуванням М. Хвильового як носія Прометеєвого вогню, що освітив для України шлях із жовто-блакитної уенерівської, правобережно-шевченківської, селянсько-просвітянської русифікованої провінційності в червону лівобережно-харківську, пролетарсько-модерно-хвильовістську європейськість. Тарас Шевченко лише «кастрував українську націю», зате Хвильовий відродив її силу. Отже, справжнім Шевченком для України є не Тарас Шевченко, а Фітільов-Карамазов («Вальдшнепи»). Даруйте, автор цих рядків приніс лиш аромат слів та зразки аргументів українського націонал-комунізму, інтегрального націоналізму, врешті, радикального модернізму, пригадавши, що в європейський контекст нас приймуть тільки модерними.

Далі — за темою. Ставлення компартії до М. Хвильового відоме: на відміну од хвильовістів й антихвильовістів, партія не вдавалася до заглиблень /187/ у його біографію, «аналізу» естетичних принад його поетики та інших тонкощів, включно з безпосередніми революційними заслугами. Як націонал-ухильника й дезертира з полів класової битви (самогубство письменника було трактоване саме так — як дезертирство й визнання своїх провин), а потім — як «фашиста», М. Хвильового розгромили ідейно, затаврували, зарили й заборонили безстроково, без надій на реабілітацію за терміном давності.

Постать і творчість письменника повернулася в національну культуру в часи «перебудови» та здобуття державної незалежності внаслідок безкровної «оксамитної» (це важливо для розуміння міфу про Хвильового) революції, порушивши цілий ряд непростих запитань:

Чим були для України двадцяті роки, основним ідейним виразником яких, згідно з міфом, є М. Хвильовий?

Наскільки згідне з дійсністю стереотипне уявлення про літературний розвиток 20-х років як «відродження»? Чи «відроджував» щось М. Хвильовий, протиставивши «революційне пролетарське мистецтво» усій попередній літературній традиції?

Як виглядає в цьому світлі ставлення М. Хвильового до традиційної культури України (зневага до селянства та цінностей селянської цивілізації з позицій «молодої пролетарської кляси», трактування всієї чи майже всієї класичної спадщини, як «просвітянства», «назадництва», «епігонізму», «сірого чортика» і т. д.)?

Як ставитися до «конкістадорства» М. Хвильового та утверджуваного ним культу боротьби, перемог і переможців у контексті гуманістичних цінностей?

Нарешті, сприяє чи заважає міф про М. Хвильового та двадцяті роки як «розстріляне відродження» осмисленню творчості письменника й тогочасної дійсності?

Будь-який міф перетворює історичну дійсність на міфологічну, отже, зміщує акценти, перекомпоновує подієві ряди, розриває реальні причинно-наслідкові зв’язки і т. ін. Все це присутнє в героїчному сюжеті про М. Хвильового, в картині двадцятих років, змальованій у жанрі міфотворчості. Неважко помітити, як міф, ідеалізуючи двадцяті, очищає їх від властивих їм негацій, зсуваючи якусь частину тих негацій у попереднє, частину — в наступне десятиліття. Лиш по-хазяйськи прогорнувши простір, міф вирощує фантастичні квіти, переконуючи, що то був час cyцільного цвітіння.

Поза сумнівом, чинилося у двадцяті безліч корисних справ, людей об’єднував ентузіазм переможців над класовим ворогом та будівничий ентузіазм творців нового життя, нової культури, нового мистецтва — /188/ словом, усього нового на світі (апологія новизни — родова прикмета будь-якого «відродження» з часів появи «Нового життя» Данте). Міф і трактує 20-і pp. як весну і цвітіння (хоча чомусь у прозі самого Хвильового, на противагу міфові, тогочасна дійсність послідовно вписана в розкішний, але осінній пейзаж). Однак тверезий погляд на розвиток української культури початку XX ст. може привести до цілком іншого висновку, а саме: у двадцяті заврожаїв сад, що розквітнув напередодні «збільшовиченоїери», і таким чином «епіцентр» національного відродження припадає не на двадцяті; а «комунари» лиш зібрали врожай не ними і не для них виплеканого саду.

Тут дозволю собі коротенький відступ. Переклад на мову садівничих образів чи понять, використання символу «сад» як ключового, певен, допомагає зрозуміти чимало сутнього, в тому числі й загадкового, прихованого, непроясненого в українській культурі. Врешті, вся вона виростає з садів — міфічних, фольклорно-пісенних, християнських, барокових, садів Сковороди, Шевченка, Максимовича, Куліша, Коцюбинського, Симиренків, Свідзинського, Довженка, Антонича, Рильського — і немає цьому рядові ані початку, ані краю.

Мало хто з дослідників творчості М. Хвильового звернув увагу на те, що дія всіх чи майже всіх його прозових творів відбувається в садах — міських і провінційних. У садах потопають колонії та вілли (однойменна новела), «санаторійна зона» (однойменна повість), в абрикосових садах чиниться дійство «Вальдшнепів», із провінційних у міські садки переселяється Б’янка, героїня «Сентиментальної історії» і т. д. М. Хвильовий присвячує свою новелу «Я (Романтика)» «цвітові яблуні», помічає яблука в крові — емблему революції та смерті («Колонії, вілли...»), навіщось пише про яблука в кишенях Анарха («Санаторійна зона»). Він любить яблуневі сади — символ окультуреної природи, і протиставляє яблуневий сад Шевченковим традиційним вишнякам (згадаймо, як дратують Карамазова «вишневі очі» дружини й сама згадка про «вишневу» образність). Мабуть, М. Хвильовий мріяв окультурити український сад, а відтак заходився вирубувати, на його думку, застаріле, здичавіле, в надії, що новий, комуністичний сад стане тим, чим і належить бути садові — раєм. Услід за партією, до якої належав, М. Хвильовий помилявся, гадаючи, що треба вчити яблуню родити яблука. Він не прислухався до позапартійного Сковороди, котрий із глибини заперечених М. Хвильовим традицій не радив цього робити, рекомендуючи просто відганяти свиней, щоб не ушкодити коріння...

Та повернімося до міфу про двадцяті як «відродження». То був вирішальний період в історії тоталітарної системи, час утвердження комуністичних ідей через політику коренізації (українізації стосовно України). /189/ Саме в ту добу громили християнські храми, перетворюючи їх на клуби та склади, саме тоді були винайдені й запроваджені концтабори, відбулися перші публічні фальсифіковані судові процеси, організовано перший голодомор, розгромлено національну кооперацію, апробовано практику репресій та замовлених убивств (убивство Л. Симиренка), запроваджено цензуру і т. д. Якщо говорити про культуру, то безпрецедентним у національній історії був курс на цілковитий розрив із традицією, протиставлення т. зв. пролетарської культури тисячолітній сільській цивілізації, зневага до корифеїв-класиків та їхньої творчої спадщини. Тоді сформувалася практика літературних дискусій «на знищення» і намітився образ «державного митця» — лідера (наприклад, В. Еллан-Блакитний; згодом у готовій, не ним витвореній моделі посів своє місце О. Корнійчук). Тодішнє бурхливе літературне життя скасувало традиційний образ письменника-індивідуаліста чи «одноосібника», висунувши вимогу приналежності до тієї чи тієї з ворогуючих груп (групівщина продовжилася і в лоні об’єднаної Спілки письменників СРСР). Тоді було возведено в культ літературну боротьбу і принцип самоутвердження за будь-яку ціну — на противагу принципові самовдосконалення, що його сповідувала традиція. Ці тенденції лише посилилися в тридцяті й наступні десятиліття. З огляду на все це, очевидно міфологічною є логіка, згідно з якою письменники, що дебютували у двадцяті роки — «хороші», а покоління, скажімо, тридцятих, сорокових, п’ятидесятих — «погані»: адже ж останні прийшли на готове, вироблене у двадцяті роки, причому без будь-яких шансів щось змінити в будові так, а не інакше закроєних систем. Саме в перше пореволюційне десятиліття письменники стали хилити голови перед владою... Саме в двадцяті роки мистецтво оспівало революцію, визначилося із колом ідей, тем, із ставленням до влади (сателітним), і так започаткувалося радянське мистецтво й радянська культура.

Власне, міф про Хвильового започаткував сам Хвильовий, створивши яскравий образ «м’ятежного романтика» («справжнього» комуніста чи комунара), який переміг у збройній боротьбі, але не зміг скористатися плодами своєї перемоги — це право украли його антиподи («несправжні» комуністи й незнищенне міщанство), відтиснувши героя-революціонера в «собачі завулки», «санаторійні», а згодом — і концтабірні зони, в небуття.

Самогубство М. Хвильового завершує в міфологічних агіографіях його образ героя-борця, одного з лідерів «революційного покоління». Міф тлумачить цю трагічну смерть, як останній символічний жест протесту проти партії та Системи. Уточню: проти партії, членом якої був М. Хвильовий, та проти більшовицької Системи, перемозі, вдосконаленню і зміцненню котрої він присвятив своє життя. /190/

Непоодинокі історики української літератури схильні трактувати самогубство М. Хвильового і як символічний фінал національного відродження двадцятих років. Тут зауважу тільки, що мету коренізації-українізації-модернізації, сформульовану партією, на час смерті М. Хвильового було вже загалом досягнуто: з підімперської Малоросії, з уенерівської Хохландії, з підсовєтської завойованої та окупованої території було збудовано Україну Радянську, й роль «революційного покоління» інтелігентів, що до його чільних постатей належав М. Хвильовий, була в цьому успіхові дуже значна. Отже, мавр зробив свою справу — і далі, за безсмертним Шекспіром...

Можна стверджувати, посилаючись на творчість письменника, що ідея самогубства глибоко й постійно хвилювала його. Врешті, це самогубство можна розглядати й не як одномоментний акт, а як процес, де постріл у скроню — лише закономірне завершення.

М. Хвильовий пройшов шлях революційного самознищення, при тому, як лідер, втягнувши в цей процес сотні молодих людей, котрі вслід за ним повірили в те, що більшовизм є благодаттю, і в те, що він, більшовизм, може бути іншим, значно кращим, ніж той, що був насправді.

Власне, творчість М. Хвильового до кінця 1980-х була майже недоступна як читачам, так і дослідникам літератури. Будівельним матеріалом для міфу служили насамперед гасла, кинуті свого часу письменником і збережені в так званій «історичній пам’яті»: «Європа чи «Просвіта»?», «Психологічна Європа», «Романтика вітаїзму», «Азіатський ренесанс», «Геть від Москви» тощо. А інтерпретували ці гасла люди 60-х чи 80-х років так, як їм підказував їхній власний досвід та світогляд.

Потужним поштовхом до творення міфу про двадцяті роки М. Хвильового стало видання спогадів Ю. Смолича (рефлекси хвильовізму відбилися і в назві «Розповідей про неспокій»). До авторів міфу можна віднести і хвильовістів у діаспорі й шістдесятників, зокрема, дисидентів. У передмові до вже згадуваного 5-томного видання творів М. Хвильового наводить Г. Костюк анонімний уривок самвидавівського тексту:

«На магістралях новітньої української історії М. Хвильовий — завузлення, етап, що з’єднує минуле з сучасним і майбутнім, на Україні його ім’я перейшло в легенду (особливо ним цікавиться молодь)...

... Вплив його рушійних ідей і мобілізуючих концепцій живе, ферментує і з духом часу збагачується й посилюється» [3].

Аби переконатися, що в самвидавівському тексті маємо справу з логікою міфу, досить навести уривок із статті «Етапи» В. Коряка, однодумця М. Хвильового, вміщеній у збірці «Жовтень», де опубліковано й підписаний М. Хвильовим, В. Сосюрою і М. Йогансеном «Наш універсал до робітництва /191/ і пролетарських митців українських». Розвиваючи ідеї «Універсалу» про заперечення всіх попередніх шкіл і напрямків, традицій загалом, В. Коряк писав: «Перегортається нова сторінка історії. Не нова «школа», не новий «напрямок», не «течія» в рамцях старого мистецтва, але цілковите зірвання тяглості з усім попереднім, знищення всіх традицій. Початок нової ери» [4].

Як бачимо, в маніфестах Хвильового та його однодумців, на відміну від інших міфічних нарацій про них, немає жодного «завузлення», жодного «етапу», що з’єднує минуле з сучасним і майбутнім. Він, принаймні у програмних маніфестах, рвав зв’язок часів, розчленовував тяглість традицій, внаслідок чого опинився на безгрунтов’ї, ним же блискуче описаному в «Санаторній зоні» як безперечно смертєдайне.

Емблематичний портрет М. Хвильового вміщений на обкладинці книжки М. Жулинського «Микола Хвильовий». З нього дивиться вузькоплечий, у незграбній шинелі й солдацькій шапці, дещо розгублений, розвихрений, наївний, відкритий, щирий, а тому — симпатичний чоловік. Ідея цієї парсуни — беззахисний, закоханий у життя поет, «м’ятежний романтик».

Натомість томи діаспорного п’ятикнижжя М. Хвильового відкриває фото прямо протилежного психологічного змісту. З нього дивиться гарне, карбоване обличчя аскета, людини військової виправки й гарту (сім років армійської служби та боїв не минають марно), людини, фанатично зосередженої на меті, з пильними очима мисливця (він любив полювати з дитинства й навіть у напівголодному Харкові тримав, як пише Р. Задеснянський, «двох расових псів»), людини безмежно рішучої, сильної духовно й фізично. Тут М. Хвильовий — не наївний червоноармієць, а «європеєць», що сповідує культ волі, боротьби, перемог, і маніфестує нещадність до ворогів (ще одне з його гасел — «За сильних і вольових людей»).

Романтичний імідж, здається, дещо дезорієнтує симпатиків і дослідників творчості М. Хвильового. Реальний М. Хвильовий був і романтиком, і непохитним бійцем, і досвідченим у політичній грі прагматиком, що вмів точно рохрахову вати свої дії (за свідченням сучасника, Ю. Меженка).

Політичний міф про М. Хвильового зігрівав душі тих, хто ленінізмом заперечував сталінізм і в рамцях Системи шукав порятунку від Системи. Якщо це міф про Садівника (знову повертаюся до садівничої символіки), то його слід одділити од міфу про божевільного садівника-мічурінця, котрий оголосив війну природі, сподіваючись вийти переможцем. У випадку з політичним міфом про Хвильового зробити це нелегко. Модернізм Хвильового — революційний, червоний. «М’ятежний романтик», не вагаючись, рубав із плеча, руйнував традицію в ім’я незрідка утопічних цілей та в ім’я самоутвердження. М. Хвильовий часом по-більшовицьки /192/ поганьблював святині, вирішував, що має право на життя в культурі, що — не має. Цей міф вельми зручний для тих, хто самостверджується шляхом руйнування, заново, «під себе» переписуючи історію, отже, починаючи її безпосередньо від себе, із себе, чорнилом продовжуючи революцію.

Міф про М. Хвильового — плід певного типу мислення, котре, гадаю, відпрацювало свій історичний ресурс. Пам’яттю про війну й революції законсервовані в цьому типі мислення стереотипи й матриці, схожі на мінні поля. Це — заміноване мислення. І на тих мінних полях, які з часом поросли квітами і травою, може й тепер підриватися думка.

II

Постать Миколи Хвильового, проминувши десятиліття інтенсивного діаспорного дискутування, як символ модерно-європейської української культури на противагу народницькій «хохляндії» та «підсовєтській» «колоніяльно-соцреалістичній Малоросії», повернулася в сучасну Україну в формах героїчно-романтичного міфу. Неважко помітити спроби заснувати культ Хвильового в його діяспорній версії на нашому «незалежному» грунті. Однією з ілюстрацій до таких спроб може слугувати 100-літній ювілей письменника (грудень 1993 року, Харків).

Подія закарбувалась у спогадах учасника, молодого харківського поета Р. Мельниківа: «Отже, все почалося в Харкові. Саме... там з величезною помпою відзначали сторіччя від дня народження Миколи Хвильового... чимало гостей з усіх українських усюд та представників різних гілок влади, як і годиться у подібних випадках. І при цьому історичному збігові обставин сталися дві визначні події.

Директор видавництва «Смолоскип», яке щойно (на тоді) отримало українську прописку, Осип Степанович Зінкевич на урочистому відкритті ювілейної виставки в літературному музеї повертає Харкову печатку Вільної Академії Пролетарської Літератури, а за кілька хвилин по тому, в не менш урочистій обстановці та під тим же дахом — знайомиться між собою київська і харківська літературна молодь: творча асоціація «500» та «Червона Фіра». Таким гомінким і п’янким був початок, я б додав ще: романтичним — окриленість духу при «галопуючій» інфляції» [5].

Р. Мельників приймає Хвильового, як міфічну підоснову діяльності й майбутнього уславлення свого літературного покоління. Автор вириває з контексту події — відзначення ювілею письменника Хвильового — два епізоди, надаючи їм значення міфологічного й культотворчого. Відразу ж з’являються такі збіги, що й самому стає страшно: «...З острахом на дивовижну схожість навіть за відтинками у часі починаєш помічати паралелі з /193/ рухом у літературі, започаткованим багато років тому «п’ятірною фалангою», до речі, також у Харкові» — і так далі.

Прикметно, що проектуючи на своє літературне покоління, точніше — літгрупу, досвід Хвильового, автор відразу ж і насамперед бачить у перспективі «розколи», «розподіли» та «війни» за місце на «олімпі» [там само]. Все правильно, коли йти за Хвильовим чи то пак, за міфом про пророблену ним «мистецьку революцію». Але Р. Мельниківа, схоже, цікавить інше. Він використовує свій шанс, щоб «засвітитися», щоб самоствердитись під парасолем ювілею М. Хвильового: «...Привітаймо одне одного з ювілеєм: «Хай живе П’ЯТА річниця сучасного літпроцесу — Будьмо!!!»

Як виглядає, в ритуалах нового культу Хвильового роль верховного жерця виконує Осип Зінкевич, узявшись за справу опікування творчою молоддю, безнадійно загублену Спілкою письменників України. Тоді, у Харкові, «жрець» зробив ритуальний жест: передав печатку «ВАПЛІТЕ». Фактично — в літмузей, символічно — зачинателям «сучасного літературного процесу». Можна припускати, що в Харкові під час ювілейних свят відбувся ритуал ініціації літпокоління дев’яностих, дарма, що представників покоління було всього кілька, й не знати, як ставляться до цього всі решта. Але формально справу зроблено, «дев’яностники» одержали свого кумира й дороговказ.

1996 року «Смолоскип» видав №1 альманаху «Молода нація», відкриваючи його матеріалами київської науково-теоретичної конференції «Микола Хвильовий в літературі й сучасності (до 100-ліття від дня народження письменника)». У передньому слові О. Зінкевич, по суті, визначає міф про Хвильового як дороговказ для молодої літературної генерації. Міфологічну тональність задає вже й імперативний заголовок «Слова до молоді» — «Знайти «загублену у віках віру» в наш народ».

«У багатьох, — пише О. Зінкевич, — напевно, виринало запитання: хто такий Микола Хвильовий, чий ювілей відзначають письменники, культурні діячі, молодь, наша держава? Комуніст він, націоналіст чи співець революції? Хто ця незвичайна людина, яка хвилювала всю Україну тоді і хвилює нас нині?» Запитання слушні, а відповідь — за міфом: «Але чи важливо це сьогодні? Чи має будь-яке значення фразеологія ідеології, якою користувався Хвильовий? Адже та фразеологія, ті посилання на Маркса, Леніна і на комунізм давно вже відійшли у забуття» [6].

Виникає запитання: чому, ретельно відділяючи Хвильового від «фразеології ідеології» його часу, О. Зінкевич та інші хвильовісти не поширюють цей прийом на решту «підсовєтських» письменників? Але міф просто знімає це питання: його герой — лише Хвильовий, інші ж — «лакеї режиму». /194/

О. Зінкевич продовжує: «У 20-х pp. нашого бурхливого століття найважливіше питання в історії нашої політичної думки М. Хвильовий поставив руба: «бути чи не бути», стали ми Україною чи й далі залишаємося Малоросією?» Він ВКАЗАВ [підкр. тут і далі моє — І. К.] нам на нашу духовну вторинність, культурну провінційність, на наш культурний епігонізм. Микола Хвильовий КЛИКАВ нас орієнтуватися на Європу і вирвати Україну, її духовність з культурної орбіти нашого північного сусіда».

«Вказав», «кликав», а в постійному підтексті — «вчив». О. Зінкевич, отже, підносить публіцистичну спадщину М. Хвильового до рангу вчення. Читаючи «Слово до молоді», відчуваєш (ми — звичні до подібних текстів), що ось-ось має з’явитися неодмінне в міфах «знав». Обов’язок героя — володіти сакральним знанням, неприступним для інших. 1 — з’являється: «Хвильовий ЗНАВ, що силу держави визначає духовна єдність народу...»

М. Хвильовий, безперечно, знав цю тривіальну істину. А знаючи, фактично сприяв протилежному — розколу раніше сформованої цілісності як народу, так і його культури. Він був прибічником примусової, насильницької реформації української культури — і як сфери мистецької, і як способу життя.

Цікаво, що О. Зінкевич завершує своє слово, використовуючи «піонерську» фразеологію («Будь готов! — Всегда готов!»), спростовуючи своє ж твердження, що фразеологія цього гатунку «давно вже відійшла у забуття»: «Подивімось навкруг: ЧИ ГОТОВІ ми, ЧИ ГОТОВІ ви, молоді, вирвати наш народ з духовної прірви, з руїни, в якій він опинився?»

«Вирвати» — означає, за О. Зінкевичем, — пробитися до «тієї Європи, яка вічна, непроминальна і яку ТАК ЧІТКО ВИЗНАЧИВ ДЛЯ НАС М. Хвильовий». Правду кажучи, духовну, культурну Європу для багатьох із нас визначили Бах, Моцарт, класики античності, Відродження і т. д., словом, цілі когорти світочів, серед яких і Гомер, і Шекспір, і Гете, і Міцкевич, і Шевченко, і Франко, і Леся Українка, і Коцюбинський, і Стефаник... А чому б не віднести до європейців і Володимира Винниченка, всупереч нашому міфові, популярнішого у 20-і за Хвильового; і Олександра Довженка, на відміну од Хвильового, визнаного і Європою, і світом великого митця? Але й наведених імен українських європейців досить, щоб увиразнити думку про те, наскільки звужує справу з нашим європейством міф, зводячи все до хистких, а не чітких, як здається О. Зінкевичу, уявлень Хвильового та до його надміру гіперболізованої постаті.

Але зрозуміло, що потрібен саме Хвильовий — революціонер, здатний спровокувати ще одну «культурну революцію». Потрібен залізний лицар літературних турнірів. У цьому він перший, і зовсім не випадково саме ці якості войовничості, бунтарства, перманентної «м’ятежності», /195/ вкупі з крицевою волею революційного борця, педалює міф, заохочуючи до якнайширшого культивування зараз.

Та продовжу цитування статті О. Зінкевича: «Чи готові Ви у цю річницю, у цей рік Миколи Хвильового включитися в розбудову Української держави, що народжується у страшних болях, в якій більше руйнівників, ніж будівничих?. . Коли Ваше серце і душа відчує дух неспокою Хвильового, тільки тоді Ви зможете творити велику літературу та мистецтво, започаткувати нову культурну революцію, яка стане продовженням тієї, що її у 20-х роках розпочали М. Хвильовий, Л. Курбас, М. Куліш і М. Зеров».

Яким чином «буржуазний» апологет античності й «парнасист» Микола Зеров затесався в гурт революціонерів, не зовсім зрозуміло. Революціонери трактували його, як недобиток старої культури, використовували як «спеца», та й по всьому. Не зайве також пам’ятати, що сміливе експериментаторство Леся Курбаса в театральній сфері розпочинається не в 20-і, а раніше, причому, — за вирішальної матеріальної підтримки української селянської кооперації, послідовно громленої Хвильовим за «просвітянство» й «позадництво». Але міф про «розстріляне відродження» силоміць притягує і Зерова, і Курбаса, і Хвильового до спільного стартового майданчика, у міфологізовані 20-і роки. Починати належить «з нуля», бо позаду — «інтелектуальна пустеля», як стверджував якийсь молодик на сторінках газети «Смолоскип». Усе це узгоджується із міфічною культурною революцією М. Хвильового.

Далі з О. Зінкевича: «...Творіть нове велике мистецтво, гідне нашого великого народу. Куйте, як казав Хвильовий, свою «залізну волю» і віднайдіть «загублену у віках» віру в наш народ, у наше майбутнє, у нашу молоду державу».

Як бачимо, «Слово до молоді» О. Зінкевича — завершене, створене на базі міфу «Кредо», документ мислення, зосередженого на міфічних 20-х, культі Хвильового, й ідеях культурної революції. Є «розстріляне відроження» із лідером Хвильовим і є покоління дев’яностників на чолі з мудрим гуру О. Зінкевичем. Є міст між тим і цим, а під мостом — смітник історії, звалище, сформоване з численних представників «підсовєтської літератури»...

Втім, здається, що кинуте О. Зінкевичем гасло не знайшло сподіваного відгуку в душах учасників конференції, молодих науковців і літераторів. На цитований вище заклик: «Будьте готові!» ніхто з них не відповів: «Завжди готові!», хоч учасники конференції, мабуть ще не забули піонерських ритуалів. Міф, задекларований у передмові О. Зінкевича як дороговказний, якщо й не спростовується напряму, то ввічливо й коректно долається учасниками конференції. /196/

Наприклад, Олесь Доній актуалізує «основний мотив» памфлетів М. Хвильового (мотив бунту) й загальне гасло: «бий себе і інших», що, за логікою Хвильового, відкривало «можливість іти далі». О. Доній переконаний: «Дискусія 20-х стала диспутом про пошук шляхів становлення нації. Майже через 70 років ми все ще стоїмо перед аналогічною проблемою. Отже, часовий паралелізм сприймається як повторення пройденого» [8]. Як «позитивістські», трактує дослідник заклики Хвильового: «дайош пролетаріат» і «дайош інтелігенцію», висловлюючи переконання, що їх «можна осучаснити закликом «творення міської української культури».

Справді, така культура була потрібна. Але не варто випускати з поля зору й той факт, що пролетаріат й інтелігенція протиставлялися М. Хвильовим селянству, селянській інтелігенції, «рідненькій Просвіті» та її культурі. Протиріччя, згідно з логікою «м’ятежного» комунара, могло мати лише революційне розв’язання. При тому «темне», «дике» селянство прирікалося на примусове окультурення більшовицьким містом, для чого й запроваджено колективізацію, оспівану Хвильовим у пізніх нарисах. Втім, остаточно подолати селянство не вдалося. Українське село залишилося культуротворчим осередком нації, звідки рекрутувалися кадри митців, письменників, культурних діячів, і навіть майбутніх українських депутатів та президентів. Натомість пролетаріят, всупереч комуністичним ідеологемам, засвідчив свою культурну безплідність, якщо, звісно ж, не вважати за шедеври літературу т. зв. «робітничої тематики» (творену зовсім не пролетарями).

Позитивно ставитися до цих ідейних побудов М. Хвильового дозволяє О. Донію дещо однобічне трактування культури: «Оскільки національна культура твориться інтелігенцією, то її вибір спрямовує подальші прагнення нації». Це справедливо лише в певному, обмеженому, сенсі. Якщо виходити з ширшого розуміння — себто, що культура — це ще й увесь спосіб життя народу, то картина 20-х і культурницька діяльність М. Хвильового постануть в дещо іншому світлі, — про що, втім, досить сказано у першій частині цього нариса.

О. Доній приймає тезу про позитивне ставлення М. Хвильового до класичної спадщини, персоніфікованої в постаті М. Зерова. Але вчитаймося у фразу М. Хвильового, яку цитує дослідник: «Зерових ми мусимо використати не лише по лінії техніки, але й у напрямку психології». «Зерови», отже, — то щось чужорідне, хоч і корисне на певному учнівському етапі із суто утилітарних міркувань. «Зерови» — не самодостатні світи, а прикладні цінності, інструмент для обтесування кадрів «нової генерації пролетарських мистців».

Окремим складником ідей Хвильового була демонізація українського селянства, — опрощеного, дебілізованого, зведеного до значення /197/ ідеологічної та й просто мішені. Схоже, О. Доній не засуджує цього, коли пише: «За словесною обгорткою чітко проглядається напівосвічений селюк з його одвічним прагенням накинути місту свій «задрипаний світогляд». Поставивши перед собою великі орієнтири та ідеали, вдихнувши на повні груди п’янкого запаху міського неспокою, Хвильовий ОГОЛОСИВ ВІЙНУ [підкр. моє — І. К.] селюківській посередності. Олімпійська бравада, що шампанила рядки, зменшується, посилюється біль за руйнацією нествореного майбутнього. Романтичні месіанські мрії, заховані у прозорі шати «загірної комуни» та «азіатського ренесансу», розбиваються об твердолобість багатотисячної «рідненької просвіти».

Тут О. Доній упритул підходить до того, що різні дослідники називають «загадкою Хвильового». У нього самого це виглядало приблизно так: по один бік — «невеличка група митців», «яка давно порвала всякі родинні, чи то ідеологічні зносини... узагалі з селом». Ця група на чолі з лідером-олімпійцем зорієнтована на «психологічну Європу». Ворожий табір складає демонізований селюк у контексті «рідненької просвіти». Селюк

 — «напівосвічений». Натомість сам Хвильовий, маючи неповні чотири класи гімназії, був, вочевидь, «повністю» освічений. І між цими світами

 — боротьба «хто кого».

Але згадуючи історичні факти, — а саме, завдяки кому або чому насправді були розтрощені Хвильовий та його однодумці, приходимо до висновку: в обох міфічних ворогуючих таборах — не справжній розклад тодішніх ідейних сил, а сам письменник, розколотий на Фітільова і Хвильового, нездатний ані сказати правду про світ довкола, ані знайти душевну рівновагу, внутрішню гармонію; тим-то він і «м’ятежний», до стадії тяжкої неврастенії. Боротьба внутрішніх фантомів спроектувалася у сферу зовнішнього, поза-Хвильовим, життя.

Революційний реформатор неадекватно оцінював українське селянство, яке під 20-і було на 80% коопероване (не колективізоване!), мало розгалужену систему господарських, кредитових, культурних установ, власні періодичні видання, досвід шкільництва тощо, та берегло національну традицію. Втім, уважне прочитання памфлетів Хвильового дозволяє зрозуміти: він добре бачив цю силу, але вважав її ворожою, «куркульською», й боявся, що освічена українська молодь піде не за комуністами-«олімпійцями», а саме за цією силою (що її представниками в тодішній культурі були, зокрема, Підмогильний, Плужник, Косинка, — тобто літератори, об’єктивно кажучи, не гірші за Хвильового чи будь-кого з «ваплітян»).

Провіщений у міфі «шлях до Європи» через повний розрив із селом виявляється манівцем, а провідника на тому шляху можна ідентифікувати не лише з біблійним Мойсеєм, а й з «героями» типу Івана Сусаніна. Чи треба нагадувати, що селюки, які, покидаючи батьківські пороги, /198/ зрікалися роду, мови, традицій, створювали в наших містах колонії не «європейців», а сірих суржикомовних і суржикомислячих маргіналів, — так вміло описаних, наприклад, у новелі Г. Тютюнника «Син приїхав».

Втім, О. Доній дистанціюється від міфу, слушно заявляючи, що, скажімо, гасла «Геть від Москви» у відомих нам творах М. Хвильового немає. І робить принциповий висновок: міфілогізація лише вульгаризує постать і творчість письменника.

Буття М. Хвильового в міфі й культі переконливо розкриває і Роксана Харчук. Дослідниця зауважує: «Як і Т. Шевченко, він (М. Хвильовий) став символом, фетишем, міфом. У час національної ейфорії, як екзотичний символ, М. Хвильовий був цікавий загалові. Поступово цей інтерес почав згасати. І це логічно. Алогічним видається інше: згасання інтересу до постаті Хвильового серед інтелектуальної еліти. Вона використала письменника для самоутвердження в ролі фетиша, забуваючи, однак, про те, що авторитет одиниці ніколи не може створити, тим паче підтримати авторитет загалу» [9].

Власне, герої міфів якраз і слугують консолідації та освяченню певних спільнот; вони здатні «підтримати авторитет загалу». Але в тім то й річ, що Р. Харчук відмовляє Хвильовому в ролі міфічного, умовно кажучи, культурного «праотця». Для дослідниці М. Хвильовий — «творча одиниця», унікальна, екзотична в своїй революційності з позицій сьогодення, щедро обдарована особистість, письменник, якому «судилося пережити найбільше з розчарувань — розчарування в самому собі».

Як і О. Доній, дослідниця побіжно торкається «фаустіанства» М. Хвильового, відносячи його до людей «фаустівського типу». Отже, він «став жертвою Духу. Того бунтівного Духу, якому М. Хвильовий служив беззастережно і до якого не зміг дорівнятися усім своїм життям».

«Український Фауст» — одна з міфічних масок Хвильового й водночас одна із проблем, ним поставлених. Над цим розмірковує Лада Коломієць, доходячи висновку: «Українська «громадська людина», теоретичним винахідником якої став Микола Хвильовий, — це людина фаустівського типу, що прийшла в українську дійсність 1920-х pp., долаючи подивування та ворожість зрусифікованого обивательського загалу, а також «рідну» українську флегму, прийшла як образ реформатора традиційної патріархально-селянської культури» [10].

Лише побіжно зазначу, що, окрім «теоретичного винаходу» Хвильового, вже тоді існувала й цілком не-міфічна «українська громадська людина». Не фаустівський і не хвильовістський, але український і європейський водночас тип громадської людини сформувався в лоні національного кооперативного руху, що його у середині 20-х pp. трактували /199/ більшовицькі авторитети, як «українську кооперативну державу» і як найбільшу для себе загрозу. За свідченням Л. Кагановича, українська кооперація була силою, впливовішою за партію більшовиків. Втім, окреслення різних типів і моделей української «громадської людини» потребує окремої розмови. Далі — зі статті Л. Коломієць:

«Фауста в українській літературі 1920-х pp. можна розглядати не лише як символічну реальність, а ще як постать алегоричну до особистої долі М. Хвильового та тих його сучасників, пройнятих вічними «проклятими» питаннями, чия неповторна творчість є духовним прозрінням, що називаємо Ренесансом».

Не заходячи глибоко в фундаментальну проблему «українського Фауста», яку цікаво інтерпретує дослідниця, вдамося до ще одного застереження. Чомусь і Л. Коломієць, і всі, хто з того чи того приводу торкаються «фаустіанства» «м’ятежного» романтика, не йдуть далі за паралель із гетевським Фаустом. Здається, не менш продуктивним і виправданим є погляд на Фауста-Хвильового в контексті моделі, запропонованої Томасом Майном у романі «Доктор Фаустус» — тобто інтелектуала, який мимоволі випускає на волю «темні сили» і врешті сам стає їхньою жертвою.

Не розгортаючи цієї думки, наведу лише кілька міркувань Л. Коломієць, котрі мовби підштовхують до підходу саме такого, або, принаймні, не спростовують його доцільності: «Діткнутий духовною інертністю «вчених хохлів», — письменник із симпатією придивляється до темпераменту фашизму як альтернативи «рідній розхляпаній психіці». І ще: «Микола Хвильовий шукав можливості культурної тяглості Європи на українських теренах через відродження сформульованого О. Шпенглером елітарного орденського духу [в цьому, схоже, слід шукати істинного сенсу «олімпізму» — І. К.], побудованого на етиці обов’язку, класовій свідомості, авторитарному аскетичному підпорядкуванні державі».

Якась частина української літературної молоді справді з симпатією приглядалася до європейського новонародженого фашизму. Ідея орденського духу, здається, природно поєднується з ідеєю «олімпізму» і — стимулює претензії «ВАПЛІТЕ» на монополію в питаннях не лише літературних. Звідси й ініційовані нею війни з іншими літугрупуваннями, особливо — з селянським «Плугом».

Далі — зі статті Л. Коломієць: «Шпенглер остаточну долю західного людства зводив до страшної боротьби двох етичних принципів — торговельно-грабіжницького («англійський» дух вікінгів) та героїчного («німецький» лицарський дух), Хвильовий теж підносить ідею героїчного духу («конструктивної героїчної психіки»), вбачаючи її героїчний прототип не лише в образі Фауста Гете, а й загалом у духовній атмосфері німецького романтизму епохи «бурі і натиску». /200/

Можливо, це й так, але, гадаю, помилка Хвильового полягала в тому, що, заперечивши, перекресливши національну традицію, він заперечував, перекреслював і унікальний, власне український «дух», замінивши його вигаданою азіатчиною, «Аттілою», що «пройде з огнем і мечем по ланах Європи». Без урахування української духовної традиції та згідних із нею вже вироблених типів, візія будівничих із крицевою волею реалізувалася в «залізній волі РКП».

До розвідок, які розвіюють міфологічний туман довкруг постаті М. Хвильового, належить і вміщена у збірнику «Молода нація» стаття Максима Розумного. Почавши із прояснення поняття «національна ідея», дослідник руйнує утверджувану міфом монополію Хвильового в цьому посутньому питанні: «Він скочив на підніжку потяга української ідеї, став біля керма й запалив у топці полум’я. Потяг рушив у невідомість, і його єдиний пасажир став бранцем. їхні долі злилися в одну, і нам лишається тільки аналізувати, чому потяг зійшов з колії... Найпереконливішим доказом окремішного буття ідеї давні й сучасні дослідники вважають її принципову незнищенність, здатність втілюватися у безконечному числі явищ. У нашому випадку це означає, що потяг Миколи Хвильового був лише одним із можливих. Одночасно з ним вирушили від того самого перона кожен у своєму напрямку Д. Донцов, В. Липинський, Ю. Липа та інші менш відомі керманичі. їхні долі склалися по-різному, кожного чекала більш чи менш значуща катастрофа. Національна ідея й донині рекрутує своїх добровільних бранців і посилає їх у невідомість» [11].

Добірку матеріалів, упорядковану М. Розумним, замикає стаття О. Лігостової «Композиція і авторська оцінка зображуваного у новелах Миколи Хвильового», і це сприймається як пропозиція зосередитись на студіях художньої тканини його творів, ніби підказує найплідніший напрямок в освоєнні спадщини письменника.

Втім, при бажанні справу можна представити і в міфологічній обгортці. Ось готовий будівельний матеріал для версії саме такої: 100-ліття М. Хвильового, назва альманаху («Молода нація»), його перше число, декларація О. Зінкевича (хранителя печатки «ВАПЛІТЕ») як спроба перекинути символічний міст між поколіннями двадцятих і дев’яностих через голови інших поколінь.

Хвильовістський міф підпирає навіть багатозначна подача в тому-таки числі альманаху матеріалів іншої конференції, з нагоди 175-ліття Пантелеймона Куліша. Подача дуже не випадкова, якщо врахувати, що «м’ятежний» Хвильовий з усіх літпопередників визнавав лише «несамовитого Панька». Прикметно, що, виголошуючи вступне слово й до цієї молодіжної конференції, О. Зінкевич акцентує особливу духовну спорідненість двох письменників і характеризує постать Куліша цитатою із Хвильового: /201/ «Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західного інтелігента».

Намічено такий собі сюжет «міфу про вічне повернення» (М. Еліаде): Куліш — Хвильовий — сучасна літературна молодь. Можна його назвати «українським міфом про вічне повернення до Європи». Втім, можливо, що «осучаснена» міфічна структура виглядає дещо інакше: Хвильовий у центрі, від центру-осердя — один промінь спрямований у минуле, до Куліша, другий — у майбутнє, до покоління дев’яностих. Вся решта, вочевидь, має виконувати роль «малоросійської ночі» або ж «азіатської тайги» на українських чорноземах, або ж «сатани в бочці», або ж «сірого чортика» і т. ін., це вже хто чим захоче бути, а ролі знайдуться для всіх.

Цей міф має першопочаток у легендарній «літдискусії», розпочатій М. Хвильовим 1926 року, в ході якої він, власне, й здобув широку й доволі контроверсійну популярність, а за дальшими наслідками її змушений був застрелитись. Ту дискусію часто називають кульмінацією в культурному житті 20-х. Якоюсь мірою вона моделює і сюжет того трагічного десятиліття: в інтродукції — слово-вчинок героя «проти течії», посередині — змагання творчих сил, яке часто нагадує війну, поки що безкровну; у фіналі — об’єднуюча дискутантів смерть. Заспівувачем виступає сам Хвильовий, резюме робить Сталін, виступаючи водночас і в ролі міфотворця «хвильовізму», бо ніякого «хвильовізму» до дискусії не існувало, а був просто письменник-комуніст Хвильовий.

Та дискусія мала принципову й фатальну для всього подальшого розвою нашої літератури особливість: з контексту суто літературного, притому — літературно-молодіжного, вона відразу ж випручалась (завдяки не так Хвильовому, як тодішнім «літературознавцям у цивільному») до контекстів загальнокультурного, соціального, політичного. Пронизавши всі ці контексти, думки, висновки, ідеї, гасла втратили не лише адресат (літературна молодь), а й естетичну визначеність, набувши значення зашифрованої політичної та національної символіки. Повернути думкам Хвильового їхній первісний сенс неможливо, оскільки вони вписані у весь дальший український культурний і національний контекст. Адресовані літературній молоді в певний момент історії, наклавшись на культурну та соціально-політичну дійсність і розчинившися в часі, вони міфологізувалися, перетворившись мало не на вчення, готове до універсального вжитку. /202/




III


Однією з найпізніших спроб переосмислити постать та ідейну спадщин)’ Хвильового є чимале есе в «Сучасності» американського професора Джеймса Мейса, який останнім часом працює в Києві. Розвідка «Буремний дух розстріляного відродження» тим цікавіша для нас, що потенційно вона дає можливість познайомитися не з «окциденталістським», а власне західним поглядом на постать нашого найпалкішого «європеїзатора». Однак, як виглядає, об’єктивного погляду у Дж. Мейса не вийшло — він, у певному сенсі, сам потрапив у полон до «хвильовістського міфу». Він не стільки аналізує Хвильового як явище, скільки переповідає міф мовою, прийнятною для сучасного (в тому числі західного) читача-інтелектуала.

«Арешт Михайла Ялового знаменував собою початок кінця,» — пише Д. Мейс, одразу потрапляючи в міфологічну тональність, бо міфи завжди чіпляються за першо-початки й «остаточні» кінці, творячи свій власний, міфічний час. — «Далі не буде ніяких літературних дискусій, ніяких полемічних статей, один за одним підуть у небуття молоді і красиві хлопці, завершиться епоха, яку потім назовуть трагічно і страшно — «розстріляне відродження»... У своїй передсмертній записці він скаже: «за Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий...» [12].

Нагадаймо сказане раніше: «розстріляне відродження» — то, власне, міфологема, яка посутньо і тенденційно звужує до обсягів одного десятиліття явища національного відродження кінця XIX — першої третини XX століття. Дж. Мейс використовує цей термін, не аналізуючи його; він бере за чисту монету й «авторський міф» Хвильового, сконденсованим і переконливим (бо скріпленим кров’ю) фінальним фрагментом якого є передсмертна записка. Як на мене, цитовані дослідником слова Хвильового звучать, насамперед, як ствердження власної обраності, лідерства-пророцтва. Це — передостанній жест самоствердження в ролі пророка, останнім був постріл у скроню. Осмислюючи далі постать Хвильового як символ усього відродження 20-х pp., Дж. Мейс не помічає протиріччя, закладеного в самому міфі: «тільки Микола Хвильовий» брав на себе відповідальність, власне, не за всю сучасну йому українську літературу, а тільки за «генерацію Ялового». Якщо точніше — тільки за долю літературної групи, до якої належав сам.

Видно, що Дж. Мейс часто відчуває опір матеріалу, однак легко долає цей опір на крилах міфотворчості. Він, зокрема, стверджує, коментуючи передсмертну записку Хвильового: «Панегірики на честь комунізму, соціалістичного будівництва, комуністичної партії — остання спроба захистити тих, хто ще живий, ще творить. Безнадійна спроба. Переконаний, що на той час у Миколи Хвильового уже не залишалося жодних ілюзій щодо комуністичної системи, яка запанувала в Україні, і щодо ідеології, яка /203/ перемогла. А оте моторошне «Хай живе...» — останній порух мужньої душі, яка навіть ув останню свою хвилину не мала права на правду, моторошна передсмертна гримаса «характерника» (як назвав його Володимир Коряк), гримаса болю, відчаю. Більше для своїх друзів він уже не міг зробити. Всі гріхи на ньому, вся відповідальність на ньому за те, що були молоді, що творили, що любили...»

Згідно з логікою міфу, Дж. Мейс посутньо скорочує перелік того, за що мав би відповідати М. Хвильовий, як лідер, який завів тих, хто йшов за ним, у не надто й замасковану пастку. Цікаво, що міфологізований Хвильовий натомість відповідає у Дж. Мейса за те, що узвичаєно відносити до компетенції Бога чи Природи, — за молодість і любов, власне, за життя.

Якщо приймати твердження про цілковите розчарування Хвильового в комуністичній ідеології, то «Хай живе комунізм!» виглядає в передсмертній записці скоріше як останній порух лукавого духа, а не «мужньої душі». Дж. Мейс висловлює припущення, що «різкість і гострота суперечок щодо ідеологічної заангажованості з часом втратять свою актуальність», що «ключ до таємниці Хвильового... потрібно шукати передовсім у його новелах, повістях, романах». Важко не погодитись. Але ж замість дискусії про ідеологічну заангажованість Хвильового нам пропонують просто прийняти хвильовістський міф на додаток до його художньої творчості. Зокрема, Дж. Мейс пророкує: «На Хвильового почнуть дивитися в контексті його часу [міф долає цей контекст, прагнучи позачасовості — І. К.], шукатимуть у його житті і творчості зерна безцінного інтелектуального і духовного досвіду, який є набутком світової цивілізації».

Услід за Леонідом Плющем, Дж. Мейс закликає до діалогу з М. Хвильовим «у площинах прози, поезії, політики, історії, навіть економіки, якщо згадати «хвильовіста Волобуєва», оскільки переконаний, що на запитання «як повинна розвиватися українська культура?», «в яких напрямках?», «за якими моделями?» — Хвильовий дав «найясніші і найбезкомпромісніші відповіді». І далі: «...Проблема Хвильового» — це не лише проблема суто літературознавча; вона тісно змикається з проблемою переборення недержавною нацією комплексу меншовартості, провінційності; це проблема шляхів духовної еволюції українців як повноцінної високорозвиненої нації і України як держави. Для мене — як історика й політолога — цей вимір творчості Хвильового є найцікавішим», — зазначає Дж. Мейс.

Однак він забуває, що М. Хвильовий фактично був противником «духовної еволюції українців», адже він свідомо й цілеспрямовано робив ставку на духовну революцію. З цим — найбільші проблеми. Революційний «шлях М. Хвильового» як передбачав, так і передбачає конфлікт, примус, репресивні методи... Ідеологію лише однієї, до того ж — /204/ нечисленної, до того ж — агресивно-модерністської за природою літературної групи навряд чи варто проектувати на всю культурну дійсність 20-х, а тим більше — на наш час.

Міф ігнорує відмінність між ідеологією, культурно-мистецькими поглядами і т. д. окремої літературної групи, одного покоління, точніше — якоїсь його частини, і всієї нації. В цьому джерело його провокативної енергії. Міф перетворює часткове на ціле, абсолютизуючи й тоталізуючи. Порівняймо, як трактував масштаб відомої дискусії та постать М. Хвильового в її епіцентрі Микола Скрипник: «Звідкись зненацька для всієї партії виникли нові мотиви і нові лінії розходжень. Все сконцентрувалося випадково на статтях тов. Хвильового, для більшості партії — якогось Хвильового. До цього додано інші думки інших товаришів, проведено принципові лінії й зроблено організаційні висновки. Все це раптово, ’стихійно’.»

Стаття М. Скрипника «Підсумки літературної дискусії» була надрукована вже в №1 журналу «Більшовик України» за 1926 рік. Бачення визначним культурним і партійним діячем того часу масштабів, обсягу, характеру дискусії й наголос на випадковості потрапляння Хвильового в епіцентр політичної боротьби не варто ігнорувати. Власне кажучи, генеральна тема дискусії — висунутий Хвильовим імператив орієнтації на «психологічну Європу» — була досить швидко вичерпана й у літературних колах. Лист М. Хвильового до літературної молоді «Про «сатану в бочці», та про інших графоманів та інших просвітян» був надрукований у додатку до «Вістей ВУЦВК» «Культура і побут» за квітень 1925 року, а вже 24 травня того року на організованому М. Зеровим публічному диспуті в Києві Юрій Меженко заперечив М. Хвильовому в абсолютно прийнятних, як на мене, виважених тезах: «Україні потрібна не сама європейська культура, а техніка будівництва такої культури. Європейська культура чужа українській ще й тому, що створена в таких умовах, яких в Україні не було. Некритичне європейство — це Сцілла і Харібда української культури. Європу не можна цілком приймати чи повністю від неї відмовлятися».

Доволі зріла позиція, варта актуалізації в наші дні, аж надто прикметні некритичним «європейством» або некритичним «американством».

Прикметно, що, головуючи на диспуті, М. Зеров намагався спрямувати розмову в суто літературне русло, кажучи, що йдеться не про Європу чи Просвіту, а про культуру чи халтуру. Та його зусилля були марні. М. Хвильовий оперував у своїх памфлетах не точними науковими поняттями, а метафорами, які можна трактувати по-різному і як завгодно. А войовничий тон провокував зустрічну агресивність. По суті, М. Хвильовий досягнув лише однієї мети — схвилювати, не досягнувши іншої — /205/ підпорядкувати на базі висунутої ним фрагментарної, сформульованої у строкатих метафорах, програми. Насправді дискусія посилила настрій революційної нетерпимості й ворожнечі, аж ніяк не сприяючи об’єднанню національних сил, як це стверджує міф. Не варто забувати й того, що в ході цієї дискусії відшліфовувались і вкорінювались методи вульгарного соціологізму, якими послідовно й навіть віртуозно користувався і сам Хвильовий.

Бравада, революційна нетерпимість, агресивність 20-х коштували Україні надто дорого, щоб приймати тепер «шлях Хвильового» як дороговказний. А саме це пропонує Дж. Мейс у підсумкових висновках своєї статті: «...Він ще довго буде камертоном українського культурного і політичного життя, за ставленням до нього визначатимуться напрямки культурних, економічних, політичних процесів в Україні: Хвильовий — буремний дух «розстріляного Відродження». Суперечки довкола творчості Хвильового триватимуть ще довго. Це була неоднозначна постать. Але безсумнівно одне: в пантеоні борців за українську незалежність його ім’я сяятиме золотими літерами».

Чи варто далі трактувати публіцистичну спадщину Хвильового як «глибоко продуману, виважену систему філософських поглядів», як це робить Мейс, і не тільки- він, ігноруючи той очевидний факт, що це — літературні твори, а художню дійсність небезпечно плутати з конкретно-історичною?

Міфічна тінь Хвильового витає над нами, роз’єднуючи, протиставляючи, провокуючи зіткнення, обіцяючи комусь (лише «олімпійцям») лаври, а решті — побиття, маргіналізацію, замовчування, примусове «окультурення’» тощо. Якщо комусь хочеться нової революції, нової громадянської війни, хай поки що на полях літературно-мистецьких — готове батьківське благословення «дерзати» містить міф про Хвильового. Прекрасна проза письменника, на противагу, служить застереженням: хай це ніколи не повториться.

Може, не варто знову й знову, услід за «буремним» Хвильовим, вибирати «між Тарзаном і Маяковським» (Юрій Меженко), між вимріяною ним «психологічною Европою» та ним-таки демонізованою «рідненькою Просвітою»? Адже окрім «міфу про Хвильового», є й прекрасний письменник Хвильовий. Він — естетична реальність. /206/










Примітки


1. Хвильовий Микола. Твори в п’ятьох томах. — Ню-Йорк-Балтімор-Торонто, 1984, т. 1,с. 7-10.

2. Задеснянський Р. Що нам дав М. Хвильовий? — Торонто, 1979.

3. Цит. за виданням: Хвильовий Микола. Твори в п’ятьох томах. ТІ, сі 9.

4. Там само. — с. 39.

5. Мельників Р. До п’ятої річниці сучасного літературного процесу. // Кур’єр Кривбасу, 1999, квітень. Далі — там само.

6. Зінкевич О. Слово до молоді. // Молода нація. — Київ, 1996, №1. Далі — там само.

7. Соловей Д. Голгота України. // Сучасність. — Київ, 1994, №2.

8. Доній О. Актуальність проблематики памфлетів Миколи Хвильового. // Молода нація. — Київ, 1996, №1.

9. Харчук Р. Два прочитання памфлетів Миколи Хвильового: в час національної ейфорії та в період суспільної депресії. // Молода нація. — Київ, 1996, №1.

10. Коломієць Л. Етичний феномен «громадської людини» Миколи Хвильового: образ Фауста як символ українського відродження. // Молода нація. — Київ, 1996, №1.

11. Розумний М. Микола Хвильовий та українська ідея. // Молода нація. — Київ, 1996, №1.

12. Мейс Дж. Буремний дух розстріляного відродження. // Сучасність. — Київ, 1997, №№11-12.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.