Попередня     Головна     Наступна

ВСТУП

Важко назвати іншу тему з історії України, що викликала б такий великий інтерес, як історія запорозького козацтва. Йому присвячені численні наукові і популярні, історичні і літературні праці, твори образотворчого мистецтва, драматургії, музики, усної народної творчості.

Вже у XVI столітті з’явилися твори, автори яких прагнули з’ясувати причини виникнення козацтва, характер тогочасного суспільного устрою, взаємини між козаками та іншими верствами суспільства — селянством, міщанством, шляхетством, роль козаків в історичних подіях. Першою була хроніка Мартіна Бєльського (1494 — 1575). Шляхтич родом, сучасник Реформації і польського Відродження, Бєльський належав до прогресивних діячів того часу. Виступаючи проти середньовічної схоластики й мертвої латині, Бєльський писав свої твори рідною, польською мовою. Реакційні сучасники, в тому числі католицьке духовенство, знайшли в цьому привід для звинувачення його в «єретичних помилках». Для свого часу Бєльський був добре освіченою, а також спостережливою й проникливою людиною, яка цікавилась сучасним суспільним і політичним життям. Перу Бєльського належать широко відомі «Хроніка світу» та «Хроніка польська» *.

У Бєльського знаходимо важливі згадки про українських козаків. Описуючи під 1489 роком похід королевича Яна Альбрехта проти татар у Східне Поділля, Бєльський зазначає, що польське військо могло успішно просуватись у подільських степах лише завдяки тому, що шлях йому показували тамтешні козаки, які добре знали свою місцевість ¹.

* Вперше «Хроніка польська» була видана 1597 року сином М. Бєльського Иоахимом. Пізніше вона видавалася ще кілька разів (у 1764, 1829, 1833, 1856 рр.).

¹ Kronika Polska M. Bielskiego. Sanok, 1856. T. 2. С. 882.

В іншому місці під 1516 роком, говорячи про відправу Хмельницького старости Предслава Лянцкоронського /5/ на Білгород (Аккерман) із загоном козаків, зауважує, що «лише з цього часу з’явились у нас козаки» ². Можливо це треба розуміти так, що, на думку Бєльського, приблизно з того часу у окремих польських магнатів з’явились козаки-служебники, тоді як козаків у власному розумінні слова він називає у своїй звістці під 1489 роком.

Бєльський звернув увагу і на невпинне зростання козацтва. «Не було їх раніш так багато, — пише він про козаків, — але вже тепер їх кілька тисяч, особливо помножились вони за останній час» ³. Бєльський говорить також про переслідування козаків польською владою, зокрема за Стефана Баторія, який хотів «їх остаточно винищити», і про вихід запорозьких козаків на Дон. Порівняно багато місця Бєльський відводить боротьбі козаків з турецько-татарськими агресорами.

Після смерті Бєльського «Хроніку польську» продовжував його син Йоахим. Останній не був таким підготовленим і спостережливим, як його батько. Незважаючи на це, в тій частині хроніки, яка належить йому (від 1575 до 1598 року), знаходимо важливі відомості про участь запорожців у селянсько-козацькому повстанні під проводом Северина Наливайка (1594 — 1596 рр.). На відміну від батька, який утримувався від соціальної характеристики козацтва, Йоахим Бєльський виступає перед нами як типовий польський шляхтич і запеклий ворог козаків ⁴.

Хронікою М. Бєльського користувався його близький сучасник Олександр Гваньїні (Guagnino). Італієць родом з Верони, Гваньїні замолоду вступив на службу до польського короля Сигізмунда II Августа (1530 — 1572). За Стефана Баторія Гваньїні був комендантом Вітебська. В 1611 році він видав працю «О kozakach nizowych, które pospolicie zaporozkimi zowiemi». В цьому творі Гваньїні, по суті, лише переказує Бєльського з деякими дуже незначними доповненнями. Гваньїні намагався пояснити саме поняття «козак». За його словами, козак — «людина вільна, дотепна, хоробра, вона займається будь-яким ремеслом і служить за гроші тому, кому захоче» ⁵.

² Там само.

³ Там само. С. 991.

⁴ Там само. Т. 3. С. 1719 — 1764.

⁵ Guagnino. Назв. праця. С. 31 — 35.

Гваньїні уперше докладно говорить про те, що магнати (Лянцкоронські, Вишневецькі, Ружинські та ін.) на/6/бирали «козацькі» загони й іменували себе гетьманами. Гваньїні хотів показати, що магнати здавна прагнули підкорити собі частину козаків, перетворивши їх на своїх воєнних слуг.

За порогами козаки вперше з’являються, за Гваньїні, на початку XVI століття і навіть раніше. З 1516 року, пише він, запорожці все більше удосконалюють своє військове ремесло ⁶.

1584 року в Польщі вийшла книга Бартоша Папроцького (1543 — 1614) «Herby rycerstwa Polskiego». В ній автор описує подорож у 1581 році на Запорожжя шляхтича Самуїла Зборовського. Папроцький, який славив впливовий у ті часи рід Зборовських, наповнив, за прикладом західноєвропейських геральдиків, своє оповідання фантастичними подробицями на зразок того, що Зборовського козаки обрали «гетьманом» тощо ⁷. Якщо відкинути подібні вигадки, з праці Папроцького можна запозичити цікаві відомості з історії Січі того часу. Автор розповідає про звичаї та побут козаків, їхнє ставлення до шляхти тощо. Сповнений почуттям зневаги до козаків, Папроцький намагався зобразити їх, на противагу «культурній» шляхті, відсталими й дикими людьми.

Порівняно невелике місце відвів козакам у своїй «Хроніці» ⁸, яка охоплює події від 15.75 до 1638 року, біскуп Павло Пясецький (1579 — 1642). Палкий прихильник централізації Польщі, Пясецький дуже цікавився можливістю використання козаків в інтересах королівської влади. В своїй «Хроніці», яка стала широко відомою ще в рукопису, він описує збільшення реєстрового козацтва за польського короля Стефана Баторія, наводить відомості про «залоги» реєстровців за дніпровськими порогами тощо ⁹.

⁶ Там само.

⁷ Paprocki B. Herby rycerstwa Polskiego. Kraków, 1858. С. 156 — 167.

⁸ Надрукована в Кракові в 1645 p.

⁹ Kronika Pawla Piaseckiego, biskupa przemyslskiego. Krakow, 1870. С. 46.

Пясецький був першим автором, який спробував витлумачити термін «козак» з етимологічної точки зору. «Козак», на його думку, походить від слова «коза», бо козаки, як кози, дуже легко й швидко проникають у малоприступні місця. Він докладно зупиняється на участі козацтва в Хотинській війні 1621 року, а також у повстаннях кінця XVI — першої половини XVII століть. Хоч Пясецький ставився до козаків з відвертою нена/7/вистю, однак не міг приховати й своєї поваги до них, захоплення їхніми подвигами, мужністю, самовідданістю, любов’ю до рідного краю.

Він першим із сучасників зробив спробу пояснити причини селянсько-козацьких повстань, вбачаючи їх в ненаситності магнатів та інших панів, «які хотіли мати якнайбільше селян у своїх маєтках і стягувати з них якнайбільше поборів» ¹⁰. Такі висновки викликали нападки на Пясецького з боку пізніших його видавців, зокрема Юліана Бартошевича. Вважаючи своїм обов’язком боронити горезвісну «теорію культурної місії» феодальної Польщі на Україні, Бартошевич у 1869 році в передмові до «Хроніки» Пясецького писав: «Хто захищає козацькі бунти, той — людина недоброї віри» ¹.

Мабуть, найдокладніші відомості про козаків, доповнені цікавими зауваженнями й оцінками, подав Еріх Лясота *. Шляхтич за походженням, Лясота народився в Сілезії, в околицях Ратибора. Початкову освіту здобув у м. Герлиці, учився в Лейпцігському, а згодом у Падуанському університетах. В 1579 році Е. Лясота, довідавшись, що іспанський король Філіпп II вербує у Ломбардії німців на військову службу, наймається рядовим і проходить від Португалії до Азорських островів. 1584-го повертається на батьківщину і вже наступного року йде на службу до імператора Рудольфа II. йому й доручає Рудольф II посольство до запорозьких козаків. Воно тривало півроку (з 24 лютого по 24 серпня 1594 року), з яких він майже місяць жив на Січі. Еріх Лясота вів щоденник, у якому зафіксував і своє перебування на Запорожжі.

¹⁰ Там само. С. LIX.

¹¹ Там само. С. IX — X.

* Опис подорожі Лясоти на Запорожжя знаходимо в творі, якому він дав назву «Diarium des Erich Lassota von Steblau». B 1854 році і потім в 1866 році рукопис Лясоти видано в Галлі під назвою «Tagebuch des Erich Lassota von Steblau». 1873 року ту частину «Щоденника» Лясоти, яка стосується Запорожжя, з короткою передмовою і коментарями видав у Петербурзі проф. Ф. Брун. 1890 року «Щоденник» видано вдруге російською мовою в новому, виправленому перекладі в Києві; він увійшов у перший випуск «Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси». В 1984 році у львівському журналі «Жовтень» (№ 10) з’явився український переклад Лясоти Галиною та Іваном Сварниками, що на відміну від попередніх російського та українського (В. Доманицький) видань охоплює весь текст «Щоденника» стосовно України. Це значно збагачує джерелознавчу базу історії козацтва.

Лясота прибув у Січ, коли вона була на острові Базавлуку. Він першим із авторів вжив термін «Січ». «При/8/ був на острів, — пише він, — який зветься Базавлук, що лежить біля одного із дніпровських річищ — Чортомлику... Тут була в той час козацька Січ» ¹².

«Щоденник» Лясоти містить дуже важливі відомості про соціальну диференціацію запорозького козацтва, про кількість козаків, форми їх організації, політичні відносини з іншими країнами.

Останнім часом, завдяки дослідницькій праці історика української діаспори Олександра Барана ¹³, джерелознавча база історії запорозького козацтва збагатилась повним описом подорожей італійського шляхтича Пієтра делла Валле в 1616 — 1620 рр., де останній оповідає про козаків, їхні поселення, звичаї, військову майстерність тощо. Цей опис особливо цікавий тим, що очима тогочасного італійця сприйнято запорожців як важливий фактор у політиці країн чорноморського басейну і навіть далекої Персії.

Пієтро делла Валле належав до знатної римської родини (народився 1586 р.) і ще замолоду став відомим поетом, оратором, вояком папської армії. Розчарувавшись у коханні, він вирішив шукати розради в паломництві до святих місць. Спочатку він вирушив кораблем з Венеції до Константинополя, де пробув цілий рік, вивчаючи турецьку й арабську мови. Звідси, через Олександрію і Каїр, він прибув до Єрусалима, звідки рушив до Багдада. Тут він одружився із християнкою східносірійського обряду і завдяки родинним зв’язкам дружини зацікавився Персією, куди потім і виїхав.

У цей час війна між Персією і Туреччиною підходила вже до вирішальної стадії. Перський шах, зацікавлений у союзниках, приязно зустрів італійця і радився з ним про можливість політичних союзів із європейськими країнами.

¹² Жовтень. 1984. № 10. С. 104.

¹³ Баран Олександер. Козацько-перські взаємини в творах Пієтра делла Валле. Вінніпег, 1985.

Ще в Константинополі Пієтро делла Валле багато чув про запорозьких козаків, і тепер він вирішив запропонувати Аббасу Великому план персько-козацького союзу. Проте Пієтро делла Валле не знав, що в Аббаса є й інший радник. Ним був принц Шагін-Гірей, який внаслідок династичної боротьби мусив втекти до шаха і консультував його в питаннях відносин з Польщею і Кримом. Шагін-Гірей, на відміну від Пієтро делла Валле, радив шаху вступити у переговори не з самими коза/9/ками, а радше з польським королем ¹⁴, умовляючи перського володаря найняти через посередництво короля лише певну кількість козаків для війни з турками.

Перебуваючи при дворі шаха, Пієтро делла Валле зустрів там запорозького козака Степана, уповноваженого січовиками для переговорів із шахом щодо участі козаків у персько-турецькій війні. Пієтро делла Валле всіляко опікував Степана у переговорах. Але вони були безуспішними. Це О. Баран пояснює тим, що шах отримав досить стриману відповідь від польського короля. До того ж у цей час між Туреччиною і персами було укладено мирну угоду ¹⁵. На тому і скінчилися козацько-перські взаємини, хоча ще від 1620 року маємо у цій справі листа козацького полковника Оліфера Голуба до шаха та до домініканського вікарія Вірменії Павла-Марії Чіттадіні.

Звернемось до опису цих подій, висвітлених Пієтро делла Валле в листі до приятеля Маріо Скіпано, професора медицини неапольського університету. Цікаво, що Пієтро делла Валле відрізняв українських козаків від російських (чого часто не зустрічаємо у багатьох його західноєвропейських сучасників): «Козаки, — пише він, — знаходяться в різних країнах та живуть у відмінних згромадженнях. У краях Росії чи Московії — що означає те саме — вони перебувають коло Каспійського моря, або коло ріки Волги, як також в середині країни... Але козаки, як такі, також перебувають у багатьох південних краях Коронної Польщі.

Я ніколи не мав на думці злучити російських козаків з персами, — бо мимо того, що вони всі є єретиками або схизматиками, живучи в московській державі, що наслідує грецькі єресі й дуже погано дивиться на нас латинян, — вони живуть далеко від турків і тому не можуть спричинити їм більшої шкоди. Крім того, вони не є в найкращих відношеннях з персами, бо на Каспійському морі та на Волзі деколи ограбовують торговельні кораблі персів і хоч московський володар каже, що живе в приятельстві з перським шахом та часто посилають одні до одних амбасадорів, то мимо того, це приятельство є тільки вдаване...

¹⁴ Дашкевич Я. Р. Українсько-іранські переговори напередодні Хотинської війни // Укр. іст. журнал. 1971. № 9. С. 129.

¹⁵ Баран О. Козацько-перські взаємини в творах Пієтра делла Валле. С. 10.

Моя думка була, щоб поєднати персів з козаками /10/ Польщі, а головне з тими, що мають свій осідок на гирлі ріки Бористена за Чорним морем, де без вибудованого міста вони частинно живуть в шатрах, частинно в курінях, хоронені водами та мочаристим тереном, що вони, коли хочуть, можуть заводнити зо всіх сторін, так що ні із суші, ні з моря на них не можна напасти й не можна їх вигнати з їхньої фортеці» ¹⁶.

Знаходимо у Пієтро делла Валле відомості про військовий побут і про походи козаків: «В цій місцевості (у Запорозькій Січі. — В. Г.) постійно живе більше ніж 2000 добрих вояків, які під час зими сторожать водяні судна та зброю, а при тім роблять рейди на суші як кіннота проти європейських татар, що з ними сусідують. А в літі, в кожній годині, як кажеться, є час на морські імпрези. Вирушають — від трьох до п’ятисот — озброєними чайками, що везуть деколи чотири тисячі, деколи шість тисяч, а навіть і сім чи вісім тисяч вибраних вояків, які в дійсності не тільки вояки, але також і гребці та моряки, бо немає між ними таких людей, які б не розумілися на багатьох речах» ¹⁷.

Пієтро делла Валле оповідає далі, що козаки, не задовольняючись нищенням турецького флоту, нападають і на турецькі міста: «Сіноп, велике місто і знане через античну особу Мітрідата, між іншим, також скуштувало їхнього гніву. Кафа, яка має бути осідком європейського татарського ханату, не могла освободитися з їхніх рук. І сам Трапезунд був кілька раз у небезпеці і якщо врятувався в минулому, то це ще не означає, що уникне її в майбутньому... До чого стремляться у майбутньому козаки, захоплені і горді своїми осягненнями, залишаю уяві Вашої Милости. Я тільки скажу те, що сам від них чув: — Вони надіються одного дня взяти Константинопіль. — Вони кажуть, що для них було зарезервовано освободження цієї країни й існують пророцтва, які це ясно пророчать» ¹⁸.

¹⁶ Там само. С. 16. О. Баран справедливо зауважує в цьому місці, що інформація Пієтро делла Валле віддзеркалює турецькі погляди на Запорозьку Січ.

¹⁷ Там само.

¹⁸ Там само. С. 17 — 18.

Характеризуючи значення і розмах козацьких походів, Пієтро делла Валле пророкує козакам велике майбутнє: «Як би не було, вони сьогодні є дуже сильними на Чорнім морі й ще, щоб трохи позмагатися, будуть його абсолютними панами. Вони почали свою активність не відтепер, але вже від часів султана Мурада (Му/11/рад III (1574 — 1595). — О. Б.). Вони в такий самий спосіб провадили війну проти турків як сьогодні. А ті турки за тридцять і кілька літ, що ці на них наскакують, не щогли їх знищити. Противно, козаки сьогодні є сильнішими, ніж були, і можна сміло сподіватися, що ще будуть в майбутньому.

Я, студіюючи їхній стан та їхній спосіб життя, думаю направду, що вони одного дня створять для себе одну могутню республіку, бо з такими самими принципами почали славні спартанці, лакедемонійці, як також і сицілійці, картагенці і навіть самі римляни, а в модерних часах голляндці» ¹⁹.

Видатне місце серед творів про козаків, написаних у перших десятиліттях XVII ст., займає «Історія Хотинської війни» Якова Собєського. Син люблінського воєводи Марка Собєського, Я. Собєський народився 1588 року. Освіту здобув у відомій на ті часи Краківській академії, а потім за кордоном. Собєський брав активну участь у політичному житті Речі Посполитої. Його чотири рази обирали маршалком сейму і кілька разів сеймовим комісаром. Свій твір Собєський видав 1646 року у Гданську під назвою «Commentariorum Chotinensis belli» *.

Найбільший інтерес викликають ті місця Собєського, де автор розповідає про суперечності в козацькому війську. Описуючи ситуацію напередодні Хотинської війни, Собєський показує політику частини козацької старшини щодо польського уряду, підкреслюючи значні суперечності, що існували в козацькому середовищі тощо.

Собєський наводить цінні й цікаві факти щодо ролі козацтва в Хотинській війні, не приховуючи того, що головна заслуга в розгромі турків під Хотином належить українському козацтву. В іншому місці, протиставляючи мужніх і стійких козаків польській шляхті, він пише: «Багато шляхтичів, що належали до знаменитих фамілій, ховались на возах між провіантом; їх витягали з цих схованок і проводили через увесь табір як таких, що паплюжать своє військо» ²⁰.

¹⁹ Там само. С. 18.

* В 1854 році твір Собєського був виданий польською мовою в Петербурзі в збірці «Dziejopisowie krajowi». 1896 року вийшов російський переклад у «Мемуарах, относящихся к истории Южной Руси», вип. 2. К., 1896.

²⁰ Мемуары... Вып. 2. С. 85.

Цікаві його відомості про війському організацію козаків, становище старшини, звичай змінювати прізвище /12/ при вступі в козаки й т. ін. Гідне уваги те, як Собеський пояснює свій інтерес до козаків: «Як я чув... від людей компетентних і в чому мав змогу переконатися на власні очі, ... слава їх (козаків. — В. Г.) поширилася далеко поміж різними народами» ²¹.

Селянсько-козацькому повстанню 1637 — 1638 рр. присвячений щоденний Сімеона Окольського «Dyariusz transakcyi wojennej miedzy wojskiem koronnem a zaporoskiem, 1637». С. Окольський (помер у 1654 році), військовий капелан при коронному гетьмані С. Конєцпольському, як монах-домініканець, належав до найбільш ревних оборонців політики національного та релігійного гніту, яку проводили на Україні польські пани. Твір Окольського з першої до останньої сторінки пройнятий лютою ненавистю до народних мас України, до козацтва. Повстання 1637 — 1638 рр. він вважав явищем, що загрожувало самому існуванню Речі Посполитої, і тому закликав до нещадної розправи з повстанцями. Повстанці, писав Окольський, піднесли козацьку шаблю, «загрожуючи всім польським гетьманам, сенаторам і самій королівській величності» ²².

Під сутаною католицького патера ховалась людина, дуже добре обізнана з військовою справою. В праці Окольського знаходимо багато відомостей про сили обох сторін, про тактику польського війська й козаків, взагалі про хід воєнних дій. Окольський наводить також цікаві дані про соціальний склад повстанців, описує внутрішню боротьбу в козацькому таборі, показує протилежність інтересів частини козацької старшини інтересам основної маси козацтва. Він відзначає, що повстанці розоряли маєтності не тільки польських панів, а й старшин та багатих козаків ²³. Він говорить, що проти повстанців разом з панами боролося кілька тисяч реєстровців ²⁴.

Знавець військової справи, Окольський не раз підкреслює мужність і високу військову майстерність козаків, які тримали свої позиції «без страху при наявності найменшого природного захисту — болота, кущів тощо» ²⁵.

²¹ Там само. С. 89. (Не можна не згадати також анонімного «Щоденника комісії або походу проти козаків запорозьких» — «Dyarinsz komisyi albo expedycyi przeciwko wojsku Zaporozkiemu». Це єдиний тогочасний твір, який висвітлює боротьбу козаків, у тому числі й запорозьких, під час повстання 1625 року).

²² Мемуары... Вып. 2. С. 171.

²³ Там само. С. 174.

²⁴ Там само. С. 206.

²⁵ Там само. С. 215.

В особі козаків польські пани, зазначає він, мали /13/ досвідченого ворога, який не один раз «відбивав татарські сили» і який «уміє терпіти голод, спрагу й усі негоди» ²⁶. Поразку польського війська під Голтвою Окольський пояснює тим, що «багато панів ... зневажливо ставились до цієї селянської війни, дивлячись на козацьку чернь як на своїх пастухів і поденників» ²⁷. Він закликає панів ніколи не забувати, що «хоч серед козаків нема ні панів, ні сенаторів, ні воєвод..., зате є такі люди, що якби не заважали тому видані проти плебеїв закони, то між ними знайшлись би гідні рівнятись за хоробрістю Цінцінату, якого від плуга закликали в диктатори, або Фемістоклу» ²⁸. Немов би для підтвердження сказаного вище Окольський підкреслює, що після битви під Жовнином, оглядаючи козацькі позиції, «не один інженер дивувався винахідливості грубого хлопа і його дотепності» ²⁹.

Серед праць першої половини XVII століття про козацтво найціннішою за змістом, різноманітністю поставлених і висвітлених питань та яскравістю викладу слід вважати «Опис України» Боплана *. Гійом Левассер де Боплан, французький дворянин, інженер, народився наприкінці XVI століття в Нормандії. В 1630 році він на запрошення польського уряду прибув у Польщу. Польський уряд і магнати використовували Боплана як досвідченого і здібного інженера для побудови фортець в Україні. Так, у 1635 році Боплан збудував Кодак. Перебуваючи водночас на службі у відомого магната Станіслава Конєцпольського, який став у 1620 році коронним гетьманом, Боплан заселяв слободи для свого патрона.

²⁶ Там само.

²⁷ Там само. С. 224 — 225.

²⁸ Там само.

²⁹ Там само. С. 243.

* Перший раз «Опис України» видано в Руані 1650 року в кількості 100 прим. В 1660 році, у зв’язку з великим інтересом французької громадськості до України, викликаним Хмельниччиною, Боплан вдруге надрукував свій твір. В 1704 році вийшов англійський, у 1769 — польський, в 1780 — німецький і в 1832 році — перший російський переклад твору Боплана. Українською мовою «Опис України» з’явився в 1981 році в журналі «Жовтень» (№ 4), а в 1990 — окремим виданням. Перекладач Ярема Кравець поставився до «Опису України» насамперед як до літературного твору і у зв’язку з цим відмовився від дослівного перекладу ряду місць, намагаючись прозу Боплана передати сучасною українською мовою.

На відміну від польських шляхетських авторів Боплан дивився на козаків передусім як на трудову верству, а вже потім, як на вояків. Козаки — не тільки сільське, а й міське населення, пише Боплан, «серед цих ко/14/заків взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші» ³⁰.

«Одне слово, — каже він, — усі вони досить кмітливі, але саме в тих справах, які вважають для себе корисними й необхідними, головним чином, що пов’язане з їхнім селянським життям» ³¹.

Козацтво, на погляд Боплана, відіграло значну роль в освоєнні українських степів.

Місцеве населення, пише він у присвяті до Яна Казимира, «відсунуло далеко вперед кордони земель і так ревно взялося обробляти здобуті неродючі землі, що нині завдяки їхній родючості звідти пливуть найбільші прибутки для Вашого королівства» ³².

Батьківщиною козацтва Боплан вважає Київську землю. «Однак саме звідсиль, — пише він, — пішов той благородний люд, який називається нині запорозькими козаками і котрий протягом стількох уже літ заселює різні місця уздовж Дніпра» ³³. Він підкреслив роль козацтва в обороні не тільки українських, а й польських земель. Край, заселений козаками, за Бопланом, «є непереборною твердинею проти військової могутності турків і підступних нападів татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні часті руйнівні набіги; той ворог страшенно здивувався, зустрівши у провінції, яка була тереном для переможного походу його війська, нездоланну причину своєї ганьби, а також і свого занепаду» ³⁴.

³⁰ Боплан Гійом Левассер де. Опис України / Пер. з фр., приміт. та передм. Я. І. Кравця. Львів, 1990. С. 25.

³¹ Там само.

³² Там само. С. 18 — 19.

³³ Там само. С. 24.

³⁴ Там само. С. 19.

Боплан правильно вбачає причину частих повстань України у гнобленні селянства магнатами і шляхтою. Останні, каже він, примушують селян працювати на себе й обтяжують їх без числа поборами. «Одне слово, — читаємо в «Описі України», — селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям, такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у /15/ ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжанин на галерах» ³⁵.

Рятуючи себе від рабства, селяни тікали у козаки. Останні понад усе «люблять свободу, без якої не уявляють собі життя» ³⁶. Але пани прагнули поширити свою владу й на козаків. Саме це, на думку Боплана, було головною причиною, що спонукала їх до бунтів і повстань проти місцевого панства.

Звичайно, не слід думати, що Боплан виступав у ролі друга й захисника козацтва. Він хотів лише пояснити причини визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Вороже ставлення Боплана до козаків виявилося в його твердженні, нібито вони віроломні, зрадливі й підступні, то ж їм «ні в чому не можна вірити» ³⁷. Від панських утисків селяни й козаки тікали на Запорожжя, яке являло собою «сховище козаків на Дніпрі». Внаслідок масових втеч чисельність запорозького козацтва невпинно зростала.

Боплан багато уваги приділяє вивченню й опису звичаїв, побуту й військових дій козацтва. Козаки, за його словами, добре переносили холод і спеку, голод і спрагу, а на війні відзначались невтомністю, мужністю, відвагою і не боялися смерті ³⁸. В бою козаки виявляли стільки вмілості й завзяття, що під прикриттям свого табору сотня їх могла відбитися від тисячі поляків і ще більшої кількості татар. Козаки, які походили переважно із селян, звичайно, не мали сильної кінноти, але, якби вона була у них, вони «були б непереможні» ³⁹, — каже на закінчення Боплан.

Боплан написав цінний, єдиний у своєму роді нарис Запорожжя, перший вказав на «Військову скарбницю», як на головне місце зосередження запорозького козацтва, докладно розповів про морські походи козаків на Крим і Туреччину.

³⁵ Там само. С. 28.

³⁶ Там само. С. 26.

³⁷ Там само.

³⁸ Там само.

³⁹ Там само. С. 27.

Після Хмельниччини, тобто у другій половині XVII століття, з’являються твори українських авторів з історії козацтва. Визвольна війна призвела до великих змін у житті українського народу. Виступаючи проти кріпосницького гніту, селяни оголошували себе вільними людьми — козаками й запроваджували козацькі порядки. В ході війни магнатське землеволодіння в Східній Укра/16/їні було знищене. Втратили свої маєтки католицьке духовенство й частина польської, а також української шляхти. Внаслідок усього цього певна частина селянства звільнилась від кріпацтва, а феодальна залежність решти селянства ослабла. Проте феодально-кріпосницький лад не було повністю зруйновано. Причин тут кілька. По-перше, Східна Україна потрапила у сферу політичного і економічного впливу Росії, де феодальний режим був значно жорстокішим, ніж у Польщі. По-друге, з приєднанням до Росії козацька старшина, українська шляхта, значна частина міщанства і духовенства намагалися утримати і навіть посилити ті державні структури, що склалися під час Визвольної війни. Разом з тим основною економічною базою, на якій тримався гетьманський уряд, залишався феодалізм, який перебував у протиріччі з елементами нового буржуазного устрою, підсиленими визвольною війною, перш за все, масовим покозаченням селянства.

Царський уряд дивився на автономістські тенденції гетьманської держави з підозрою: вже саме гетьманство було порошиною в очах центральної російської влади. Вона прагнула всіляко зменшити, ущільнити права гетьмана і старшини. З другого боку, селянство і козацтво вперто боронили свої права, завойовані ціною великих жертв. До того ж царський уряд часто підбурював народ проти гетьмана і старшини. Отже, гетьманська держава опинилась між двома жорнами. До того ж важливим політичним чинником було в той час Запорожжя, де будувалась держава, що спиралась на вільне від феодальних утисків козацтво, хоч і тут, ясна річ, була досить відчутна соціальна диференціація. Народні маси Гетьманщини з надією дивились на запорозькі порядки, і втечі туди не меншали, а це, само собою, було не на користь Гетьманщині.

Ці складні процеси знайшли своє місце в козацьких літописах Самовидця і Грабянки.

Автор «Літопису Самовидця» належав до старшинської верхівки, був добре обізнаний з політичними подіями свого часу і сам брав участь у громадському житті. Свій літопис він починає з пояснення причин повстання 1648 року. Періоду, що передував Хмельниччині, він майже не приділяє уваги. Самовидець не ставить питання ні про походження козацтва, ні про загарбання польськими й українськими магнатами та шляхтою селянських і козацьких земель, ні про перетворення панами основної маси українського народу в кріпаків. /17/

Говорячи про причини Хмельниччини, Самовидець не звертається до становища народних мас, у тому числі вільного, запорозького козацтва; головну причину війни він вбачає в утисках, які чинили польські пани реєстровим козакам, у невдоволенні останніх польським пануванням та релігійними переслідуваннями. «Початок і причина війни Хмельницького, — пише він, — це є одне від ляхів на православ’я гоніння і козакам обтяження». Що ж до селян, то вони, за Самовидцем, «в усьому жили обфіто (вдостатку. — В. Г.)», але разом з тим терпіли різні утиски, причому не від самих панів, а від їхніх орендарів і управителів, «бо самі державці в Україні не мешкали: і так про кривди людей посполитих мало знали, або може й знали, тільки засліплені будучи подарунками від старост і... орендарів..., тому не могли дізнатися» ⁴⁰.

Вороже ставлячись до експлуатованих народних мас, які прагнули в ході Визвольної війни до поголовного покозачення, Самовидець водночас вважав цю війну справедливою через те, що вона була спрямована проти польського панування.

Висвітлюючи історичні події, Самовидець ніколи не полишав позиції старшини. Він, наприклад, хоче запевнити читача, ніби народні маси, виступаючи проти своїх гнобителів, керувались лише низьким почуттям — бажанням загарбати чуже майно. Передаючи настрої імущих класів, які зазнавали ударів з боку повсталого народу, Самовидець писав: «І на той час туга велика людям всякого стану була і наруга від посполитих людей». Так, сумував він, «диявол вчинив собі сміх із людей статечних» ⁴¹.

Особливо цінним у Самовидця є те, що в масовому покозаченні населення він справедливо вбачав прагнення селянства і міщанства знищити феодально-кріпосницький і національний гніт: «Усе, що живе, — зазначав Самовидець, — піднялося в козацтво» ⁴².

⁴⁰ Летопись Самовидця. К., 1878. С. 3, 5.

⁴¹ Там само. С. 13, 20.

⁴² Там само. С. 14.

Неоднозначним було ставлення Самовидця і до російського уряду. Так, він в цілому прихильно поставився до Переяславської ради 1654 року. Ця позиція, однак, міняється, коли йдеться про посилення тиску царського уряду на Україну. Негативно, наприклад, він характеризував дії царського уряду у зв’язку з приїздом в Украї/18/ну 1666 року московських переписувачів, «котрі переписували всіх людей на Україні, що мешкали і по містах, і по селах, та синів, хто має, і хто чим оре. І так уклали данину на людей тяглих від плуга волів осипи по восьми осмачок, а грошей по п’яти золотих. А знову, хто кіньми оре, від коня півкопи і по османці жита. Також постановили по містах ціловальників із міщан, котрі вибирали від всіляких торгів, так великих і малих. Також подачку наклали від усякої людини так ремесника, як також і найубогішого. І ті реєстри до книг пописали, котрі книги одні на Москву повезені, а інші воєводам подані, ніби то накладену подачу на людей вибирали і тим платили людям ратним, які зосталися на Україні» ⁴³. Ці дії російського уряду викликали козацьке повстання в Переяславському полку, під час якого було вбито полковника Данила Хоменка і розгромлено московський гарнізон. Реакція на це Самовидця стримано прихильна. Осудження Самовидцем податкової політики царського уряду дало привід майбутнім дослідникам, зокрема відомому українському історику М. І. Марченку, висловити думку, «що автор літопису не належав до старшин, обдарованих різними привілеями» ⁴⁴. Останнє, однак, не співзвучне зі зневажливим ставленням Самовидця до рядового козацтва, покозаченого селянства і міщанства, а також і до запорожців. Його симпатії цілком на боці імущої верхівки реєстрового війська. Хоч М. І. Марченко і називає Самовидця представником простого козацтва, однак із загальним висновком його, що в концепції автора «Літопису Самовидця» проглядаються «автономістські козацько-українські настрої» ⁴⁵, можна погодитись.

Дуже важливою для вивчення історії козацтва працею є літопис Григорія Грабянки *.

⁴³ Там само. С. 99 — 100.

⁴⁴ Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1969. С. 49.

⁴⁵ Там само.

* «Действие презельной и от начала поляков кровавшої небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского... в граде Гадячу трудом Григория Грабянки собранная и самобитных старожилов свидетельстви утвержденная. Року 1710». За словами О. М. Лазаревського, літопис Грабянки був відомий у багатьох списках. Уперше працю Грабянки видав Ф. Туманський без імені автора в 1793 році в журналі «Российский магазин». Удруге вона надрукована в 1854 році у Києві.

Грабянка понад сорок років займав старшинські посади. В 1687 році бачимо його полковим суддею, а в 1723 — у складі групи, на чолі з Полуботком відправле/19/ної до Петра I. В Петербурзі він опинився у кріпості. З 1729 року до смерті (загинув у 1734 році під час походу на Крим) Грабянка був гадяцьким полковником. Він мав добру освіту, був обізнаний з вітчизняними й іноземними історичними джерелами, а також із тогочасною літературою. Складаючи свій літопис, Грабянка користувався творами М. Бєльського, О. Гваньїні, В. Каховського, С. Пуфендорфа, М. Стрийковського та ін. Праця Грабянки охоплює історію України від найдавніших часів до 1709 року. Головне місце в ній приділене участі козацтва у Хмельниччині.

Грабянка починає своє оповідання екскурсом у глибину віків. Такий вступ потрібний йому для того, щоб по-новому поставити питання про походження козацтва. Грабянка вважав не тільки незадовільним, а навіть образливим те пояснення, яке давала походженню козацтва більшість польських авторів. Він з обуренням пише про одного з них, який «від кіз диких козаків обзиває, яко до тих швидкістю до борні прирівнюються і тих ловом на іначе упражняються» ⁴⁶. Йому більш імпонує пояснення Стрийковського, який козаків «веде... від древнього свого якогось там вождя Козака», а ще більше — думка О. Гваньїні. Останній, за словами Грабянки, козаків «від свободи їхньої так названих розумієт бути, тим паче прабатьки їхні від доброї волі охочі до борні споконвіку, яко ж і завжди козаки не приховуючи хоробрості своєї до борні охочі є» ⁴⁷.

Щоб обгрунтувати права і претензії того стану, який він репрезентував, Грабянка передусім прагне підкреслити давність його походження. Козаки, за Грабянкою, свою назву дістали в спадщину від предків — хозарів (козарів). Останні — народ скіфського походження і отримали своє ім’я від назви річки, що тече через Бухарську землю в Хвалинське море. Хозари були сміливими й відважними вояками і викликали страх у навколишніх народів ⁴⁸. Міркування Грабянки про хозарів фантастичні і непевні. Він уявляє їх собі то як цілий народ, то як військову верству.

⁴⁶ Летопись Григория Грабянки. К., 1854. С. 15. Грабянка має на увазі Веспасіана Каховського, який запозичив цей погляд у Павла Пясецького.

⁴⁷ Летопись Григория Грабянки. С. 15.

⁴⁸ Там само. С. 5.

Під час татарської навали хозари, за його словами, перейшли спочатку на берег Азовського моря, а потім оселились на Україні. Тут вони трохи змінили своє ім’я /20/ і стали називатися вже не комарами, а козаками ⁴⁹. Так було до захоплення України Польщею. Іноземні поневолювачі стали примушувати козаків відбувати різні роботи. Але козаки («бо ж були від... воїнського чину здавна і мечем вправлялися, а не робітним ярмом») не хотіли з цим миритися й пішли за дніпровські пороги: «Побажали самовільно біля річки Дніпра нижче порогів у пустих місцях та в диких полях перебувати» ⁵⁰. Таким чином, як бачимо, Грабянка водночас відповів, по-своєму, звичайно, і на питання про виникнення запорозького козацтва.

Грабянка добре розуміється на реальному побуті запорожців: вони займалися промислами, жили в куренях, обирали собі отаманів, у тому числі кошового. Головним заняттям запорожців, як і їх предків — хозар, запевняє він, була війна: вони існували передусім «морським на бусурманів розбоєм» ⁵¹. Побачивши хоробрість і мужність козаків, польські королі, зокрема Сигізмунд I, стали запрошувати їх на службу, причому керувати цими славними вояками вважали для себе за честь навіть польські магнати: «І цим заради їхніх військових справ не погордували над ними бути гетьманами великородних сенаторських домів знатні люди... Предслав Лянцкоронський..., Дмитрій князь Вишневецький..., Євстафій князь Ружинський» ⁵². Як бачимо, Грабянка ввів у літературу ідею, нібито феодали були організаторами й керівниками українського козацтва. На цьому докладніше зупинимося далі.

⁴⁹ «Козарів же названня малоросійські воїни... мало чим змінившися, вместо козарів козаками йменуються» (там само, с. 15).

⁵⁰ Летопись Григория Грабянки. С. 18.

⁵¹ Там само. С. 18 — 19.

⁵² Там само. С. 20 — 21.

На відміну від Самовидця Грабянка не торкається того, що могло б натякнути на справжнє соціальне походження козацтва, на його зв’язок з народними масами, а також на соціальні суперечності в його середовищі. Все це він хоче замінити переважно військовою історією, до того ж не запорозького, а реєстрового козацтва: Але Грабянка розуміє, що реєстрове козацтво становило невелику частину порівняно з усією масою селян та міщан, які прагнули скинути феодально-кріпосницьке ярмо і тому називали себе козаками. Ось чому він пише: «Скільки... і кілько у Малої Росії людей, тілько і козаків, їх не треба нуждою (силоміць) збирати,... не треба /21/ найму (платні) обіцяти» ⁵³. Отже, за Грабянкою, в «покозаченні», тобто у визнанні за всіма козацьких прав, народні маси вбачали шлях до свободи. Описуючи Зборівський договір, Грабянка яскраво малює обурення, яке охопило народні маси, коли вони дізналися, що козацькі права будуть визнані лише за сорока тисячами, розуміючи, які наслідки можуть мати ці настрої, Хмельницький поспішив оголосити, що кожен може вважати себе за козака («но даде їм свободу, хто хоче козаком бути, хай буде») ⁵⁴.

Грабянка, як і Самовидець, неприхильно ставиться до участі запорожців у боротьбі народних мас проти феодально-кріпосницького гніту. Це виявляється у нього, між іншим, при характеристиці Чорної ради 1663 р. А втім, джерелом для нього в даному разі був той же Самовидець ⁵⁵. У літописі Грабянки ми знайдемо місця, де автор особливо виразно висловлює думку про активну роль запорожців у антифеодальному русі. Розповідаючи, наприклад, про політику Брюховецького, він говорить, що запорожці, незадоволені тягарем, який ліг на плечі народних мас, «народ розбуджували до бунтів» ⁵⁶. Грабянка розуміє також, що постійне прагнення запорожців брати участь у боротьбі народу проти своїх гнобителів пояснюється органічним зв’язком запорозького козацтва з народними масами; на Запорожжя йшов той, хто рятував себе від утисків на Україні, «а декого сини на Запорожжі були» ⁵⁷.

⁵³ Там само. С. 20.

⁵⁴ Там само. С. 93.

⁵⁵ Там само. С. 181 та ін.

⁵⁶ Там само. С. 192.

⁵⁷ Там само.

Літопис Грабянки, як історична праця, цікавий з багатьох сторін. Так, з одного боку, він містить цінні матеріали з історії козацтва, а з іншого — відбиває думки ідеолога козацької старшини кінця XVII — початку XVIII століть, яка прагнула зберегти автономію України і разом з тим дивилась на себе як на національний провід. Для цього вона творила власну генеалогію.

Походження козаків, писав Грабянка, бере початок з глибини віків. Козаки — це українське лицарство, яке завжди віддавало перевагу військовій справі, а не праці. Ясна річ, що Грабянка під козаками в даному разі мав на увазі козацьку верхівку, яка намагалась зрівняти себе з шляхетством.

Майже водночас із Грабянкою над твором, присвяче/22/ним головним чином історії козацтва, працював Самійло Величко *. Вже в немолодих роках 1690 року він почав служити при генеральному писарі Василеві Кочубеї. Пізніше Величко перейшов на службу до Генеральної військової канцелярії: «був не останнім у справах писарських» ⁵⁸. В 1702 р. брав участь у поході російського війська в Польщу, відправленого на підмогу союзникові Петра I Августу II. Свій твір Величко склав уже в похилому віці. Величко навчався ймовірно в Київській академії; він був вельми освіченою людиною, знав, між іншим, латинську, польську і німецьку мови.

Соціальні погляди С. Величка дуже близькі до поглядів Грабянки. Але разом з тим його праця, безперечно, є кроком уперед. Величко вважає історію найважливішою галуззю людського знання. «Якщо може щось бути допитливій природі людській, — пише він у передмові до читача, — ...таке бажане і приємне», то це — «бачення раніше бувших діянь і поведінок людських». Він ремствує на бідність і лаконічність вітчизняних літописних творів, а також на те, що для написання історії України доводиться звертатися до іноземних джерел. Він дорікає своїм попередникам за те, що вони не намагались розшукувати причини подій і не завжди пов’язували їх з іншими явищами ⁵⁹, і тому доводиться заповнювати прогалини відомостями з іноземних книг — грецьких, латинських, німецьких, польських істориків, твори яких «не тільки витлумачити і на козацьку мову перекласти важко, але й дістати в Малій Росії неможливо» ⁶⁰. Для свого твору Величко користувався згаданою далі поемою С. Твардовського «Woyna domowa», «Космографією» Пуфендорфа та іншими працями іноземних авторів.

* Летопись событий о Юго-Западной России в XVII веке. Составил Самуил Величко, бивший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720. Вперше видано у Києві: т. І — в 1848 р., т. II — в 1851 р., т. III — в 1855 р., т. IV і Додатки — в 1861 р. В 1926 р. знову вийшов у світ т. І. Літопис Величка охоплює період від середини XVII до початку XVIII ст.

⁵⁸ Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Прага, 1923. С. 25.

⁵⁹ Летопись событий о Юго-Западной России в XVII в. ... Т. І. С. 4.

⁶⁰ Там само.

Однак особливе місце він, за власним визнанням, приділив записам секретаря Богдана Хмельницького Самоїла Зорки. Крім того, Величко використав «інших літописців і записок /23/ козацьких» ⁶¹, різні офіційні й неофіційні документи — укази, реляції тощо.

В окремих випадках Величко критично ставиться до джерел. Перекладаючи, наприклад, поему С. Твардовського, він навмисно проминув «непотрібності панегіричні та поетицькі», які «шкільним тільки отрокам до пізнання потрібні» ⁶².

Розглядаючи щоденник домініканського патера С. Окольського, Величко звинувачував його в перекрученні дійсності: «Два вищеписання сьомий і восьмий розділи, складаючи в цьому діаріуші, велебний отець Окольський вельми розминувся з правдою» ⁶³. Він попереджає, що багато розділів твору Окольського «повні неправди і похлівства». Це пояснюється прагненням Окольського зобразити польських панів переможцями, а козаків — боягузами, нездатними до подвигів ⁶⁴.

Разом з тим Величко вважає, що і його власна праця дуже далека від ідеалу. Він звертається до читача зі словами: «А так, ласкавий чительнику, якщо здасться тобі в сій справі моїй (у літопису. — В. Г.) щось невидане і неправедне, то може так воно й є». Убогість козацьких літописів не дозволяє, каже Величко, «домагатися досконалого про все бачення і правди» ⁶⁵. Тому читач має право, говорить він далі, «моє в цій справі невігластво... виправити» ⁶⁶.

Величко не торкається питання про походження козацтва, про організацію реєстру тощо. Його більш цікавлять причини боротьби козацтва проти Польщі. Причину повстання 1637 — 1638 рр., наприклад, він вбачає в тому, що польські пани «протягом багатьох років свавільно безправне і гноблене військо Запорозьке і весь народ малоросійський нехристиянським і нелюдським чином... обтяжували, розоряли, кривдили і збиткувалися» ⁶⁷.

⁶¹ Там само. С. 6.

⁶² Там само.

⁶³ Там само. Т. IV. С. 262.

⁶⁴ Там само. С. 264.

⁶⁵ Там само. С. 7.

⁶⁶ Там само.

⁶⁷ Там само. С. 292.

Правда, головною причиною Величко, як і його попередники — Самовидець і Грабянка, вважає гноблення реєстрового козацтва. Польські пани, «самі на себе кштати ребелізанства взявши, — пише Величко, — і жодних колишніх королівських, віську Запорозькому, на всілякі вольності і свободи, за багато лицарських послуг /24/ наданих і привілеями утверджених, мандатів і наказів не слухаючи», гнобили козаків ⁶⁸.

⁶⁸ Там само. С. 291.

Найважливішою частиною його праці є «Сказання про війну козацьку з поляками через Зіновія Богдана Хмельницького гетьмана Військ Запорозьких протягом восьми років тривалу». З розповіді Величка дістаємо докладні відомості про підготовку повстання на Ззпорожжі. Величко детально описав Визвольну війну і пізніші події. Його симпатії завжди на боці повсталого козацтва. Разом з тим він виступає проти тих старшин, які, зраджуючи інтереси свого народу, намагалися повернути його в чужоземне ярмо.

Отже, в історіографії XVI — першої половини XVIII століть можна відзначити два основні напрямки. До першого належать польські шляхетські автори, які обстоювали інтереси польських феодалів, оголосивши козацтво руйнівним елементом, що заважав панській Польщі здійснювати свою «цивілізаторську» місію на Україні. До другого — українські автори, козацькі літописці, які, навпаки, намагалися обгрунтувати думку, що козацтво завжди належало до українських лицарів. Ці погляди відбивали прагнення козацької старшини і українського шляхетства обгрунтувати свої політичні права на керівництво країною на підставі підписаних Б. Хмельницьким «Московських статей» 1654 року, тобто зробити ті статті обов’язковими і для російської сторони. Наймудріші з українського панства розуміли, що нещастя України пов’язані з егоїстичною позицією частини старшин і шляхти щодо свого народу.

Духом щирого патріотизму і вболівання за долю України просякнута «Промова про покращення стану Малоросії» (1750) визначного промовця, генерального підскарбія за гетьмана Розумовського Михайла Скоропадського (1697 — 1758). Наводжу з «Промови» найбільш характерний фрагмент: «Кому ж треба нещастя України приписати? Чи не нашим внутрішнім непорядкам і міжусобицям, не властолюбію приватних людей? Чи ж не залишенню загального добра, а шуканню свого власного? Чи ж не злому вживанню законів? Не згадуючи і про другі безчисленні непорядки — візьміть тільки під увагу і здоровим розумом розгляньте історію предків наших і прирівняйте їхнє становище з теперішнім. Де ж нині ті славні мужі, що своїм розумом і пером захищали вольності Батьківщини нашої і благоумно нею правили? /25/ Де нині ті ставні воїни, перед якими тремтіли многі європейські та азіатські народи, перед якими дрижала Таврика та Константинополь, і які в кінці розірвали Польщу, велику тоді й сильну в світі державу? Сміло скажу, що їх немного у нас осталося і що гірше — перевелися вони в останніх роках на очах батьків наших... Але мені і слів не вистане, якщо захочу широко вияснювати упадок Батьківщини нашої та вичисляти всі наші нещастя. І так, краще мені звернути моє слово до вас, шановні збори, і просити вас, ради любові Батьківщини, ради власної вашої і потомків ваших честі... зберіть усі сили ума вашого і, відкинувши всі пристрасті та партикулярні користі, подумайте про відновлення давніх вашої Батьківщини порядків і благосостоянія. А якщо ви і мені дозволите мати між вами вільний голос, якщо прикажете виявити вам мій погляд, то я предложу все покоротці і так, як велить мені моя честь, совість і користь Батьківщини, яку люблю більше мойого життя» ⁶⁹.

У 1764 році російський уряд ліквідував гетьманство на Україні. Цим самим українська старшина втрачала установу, яка видавала універсали, що мали, по суті, силу законів. Відтоді старшина стала ще з більшою наполегливістю домагатися зрівняння в правах з російським дворянством, бо добре розуміла, як пише О. Оглоблін, «що захист її дворянських прав це, в тих обставинах, був найліпший шлях до стверження державних прав української нації, до відродження Української держави» ⁷⁰. Ці її прагнення дуже виразно проявлялись у період підготовки та засідань Комісії для складання «Нового Уложения» (1767 р.) і знайшли своє відображення в ряді історичних творів того часу.

Значним твором такого роду було написане в 1765 році П. І. Симоновським «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных делах, собранное из разных историй иностранных, немецкой — Бишенга, латинской — Безольди, французской — Шевалье и рукописей русских» *.

⁶⁹ Нація s поході. 1939. Ч. 6. 15 травня. С. 1.

⁷⁰ Оглоблін О. Люди Старої України. Мюнхен, 1959.

* Цю книгу видано в Московській університетській друкарні в 1847 році.

Виходець із козацької старшини (нар. у 1710 чи 1711 р.) Симоновський здобув освіту спочатку в Київській академії, а потім в західноєвропейських університетах. Для свого твору, в якому події ви/26/світлено до 1750 року, Симоновський, крім вказаних ним джерел використав ще й багато інших, зокрема літопис Грабянки.

«Краткое описание» починається розділом під назвою «З’ясування імені Козака по суті і дії його». Автор пише: «Сіє слово Козак, стверджує дехто, що воно є Турецьке і означає розбійник, або грабіжник» ⁷¹.

Але є, за Симоновським, і такі автори, на думку яких слово козак «походить... від Російської назви коза, в розумінні тодішньої Козаків швидкості і справності їх» ⁷². Існує і третє тлумачення цього слова, відповідно до якого термін козак походить від «коси», «тобто, — пише Симоновський, — від гостроти і метикованості козацької» ⁷³.

Симоновський, проте, не погоджується з жодним із згаданих тлумачень. Він дотримується думки Грабянки про існування з давніх давен «козацького народу». «Що до мене належить, — читаємо далі, — то я не інакше трактую це. Найменування Козак як Російське, тому що Козаки є рід Скіфо-Слов’янський, який жительство мав, напевне, в провінції, належній до Кавказьких гір» ⁷⁴. На думку Симоновського, козаки жили на Україні ще за часів Київської Русі і звалися Касагами. «Касагів або кращою Російською вимовою назвати Козаків... очевидно, князь Мстислав, син Великого Володимира, в 1021 году воював, як виходить із Російських літописів, отже, — робить висновок автор, — статися може, що в той час і Козацький народ в Малоросії уже жительство мав» ⁷⁵. Козаки, міркує автор, були різні: донські, волзькі, терські, гребенські, яїцькі і сибірські. Але раніше за всіх, на його думку, з’явилися українські козаки. «Малоросійські Козаки, без сумніву, є давніші за Донських, оскільки сії в 1579 році, за володарювання Царя Івана Васильовича, стали бути знаними» ⁷⁶.

⁷¹ Краткое описание о козацком народе... М., 1847. С. 1.

⁷² Там само.

⁷³ Там само.

⁷⁴ Там само. С. 1.

⁷⁵ Там само. С. 2.

⁷⁶ Там само.

Погляди Симоновського, як і Грабянки, на походження українського козацтва де в чому суперечливі. Якщо, з одного боку, він твердить, що козаки на Україні існували з давніх давен, то, з другого — козаки нібито з’явилися внаслідок завоювання Київської землі литовським князем Гедиміном. Останній захопив у 1320 р. Ки/27/їв, «що обивателів землі тієї привело в страх і багато з них змушені полишити домівки свої і шукати поселення собі в Низу по Дніпру» ⁷⁷. Але й на нових місцях збіглі не могли почувати себе в безпеці. «Поляки, Литва і Татари, — пише автор, — будучи у сусідстві з тими новопоселеними Малоросіянами, безперервно робили на них напади та всілякі спричиняли їм кривди» ⁷⁸. Постійна боротьба проти напасників виробила у збіглих високу військову майстерність ⁷⁹.

Незабаром сталися події, внаслідок яких кількість козацтва швидко зросла. Казимир IV, ставши великим князем литовським, розділив Київську землю на воєводства, староства і каштелянства. На всі посади, підкреслює Симоновський, король призначав «чиновників усіх з Малоросійського народу» ⁸⁰. Щоб закріпити за ними права («щоб таке управління трималося вічно і непорушне було»), Казимир зобов’язав своїх спадкоємців видавати на підтвердження цього універсали. Універсал, виданий Сигізмундом Августом у 1569 році, проголошував: «Всі почесті й чини, коли на вакансії будуть обивателям землі Київської осідлим звання шляхетського віддавать» ⁸¹. Незабаром після цього, однак, права малоросійського шляхетства було порушено: польська шляхта, яка наводнила Україну, почала захоплювати землю, посади і вважати українських шляхтичів своїми підданими ⁸².

Не бажаючи терпіти таких утисків, шляхетство стало переселятися до тих, хто вже раніше оселився у пониззі Дніпра, Бугу, Дністра та в інших місцях. «Від якого гноблення решта змушені до братії своєї до Дніпра переселятися. І так помалу ті полишаючі житла свої Малоросіяни почали селитися по річці Буг та по Дністру і заселили всю ту землю, котра тими ріками й Дніпром обмежена, заснували вони собі міста і села» ⁸³.

⁷⁷ Там само.

⁷⁸ Там само.

⁷⁹ Там само. С. 3.

⁸⁰ Там само.

⁸¹ Там само.

⁸² «Багато поляків повходили у ті провінції, де по-всякому землі з угіддями собі придбали і найзнатніші урядові місця поміж собою розібрали, а Малоросіян зовсім зневажати почали, не маючи з ними ніякої рівності, і не інакше їх, як за підданих вважали» (там само).

⁸³ Там само.

Таким чином, Симоновський намагається довести, що українське шляхетство під впливом різних обставин, на/28/самперед іноземного, польського гніту, почало зливатися з козацтвом. Українське шляхетство було тим елементом, який сприяв остаточному оформленню козацтва як військової верстви, надавши йому риси лицарського ордену. В той час, коли літні і поважні люди жили в містах і селах, «усі молоді й бадьорі люди скиталися по степах, засідаючи на турків і татар, з якими вони, в приклад Кавалерів ордену «Святого Іоанна», безперервну борню мали» ⁸⁴.

Козаки відігравали видатну роль у захисті Польщі і Литви від турків і татар. Тому король Сигізмунд І виділив із запорозького козацтва (запорожцями, пояснює Симоновський, українські козаки звалися через те, що часто жили за порогами) певну частину, наділив її землями вище порогів, повернув ті шляхетські привілеї, якими вона користувалася раніше, і зобов’язав охороняти кордони від ворогів.

«Король польський Сигізмунд перший... зробив між ними (козаками. — В. Г.) переміну, взяв звідти декотру частину того військового народу і поселив його у вершині Дніпрових порогів, виділивши на те добру і довільну землю для того, щоб від Турецьких і Татарських нападів кордони були ними захищені; при цьому і дав їм особливі на вільності їх привілеї, а колишні дозволений їх від предків його, Королів польських, підтвердив» ⁸⁵.

Так, за Симоновським, виникло реєстрове козацтво ⁸⁶. Інші розділи книги Симоновського відведено гетьманам. Як і Грабянка, він вважає, що першими гетьманами були високородні шляхтичі. Перший з них — князь Богдан Ружинський. Симоновський для більшої ймовірності заявляє, що про це він довідався з «нововиданої... і надрукованої в Гамбурзі 1763 року Історії про Російську Державу... через доктора Бішінга» ⁸⁷. При Богдані Ружинському * король Стефан Баторій призначив реєстрівцям як резиденцію місто Терехтемирів.

⁸⁴ Там само. С. 3 — 4.

⁸⁵ Там само. С. 4.

⁸⁶ У своїх спробах довести, що верхівка козацтва — реєстрівці — у минулому користувалася шляхетськими правами. Симоновський не зупиняється навіть перед тим, щоб порушити послідовність подій: спочатку він говорить про Сигізмунда II Августа, а потім повертається до Сигізмунда І.

⁸⁷ Краткое описание о козацком народе... С. 8.

* Гетьманство Ружинського літопис Грабянки, звідки брав відомості Симоновський, відносить на початок XVI століття.

Ніхто з польських урядовців у той час не наважувався зазіхати на ко/29/зацькі землі і взагалі втручатися у життя козаків ⁸⁸. Але після смерті Стефана Батор’ія становище різко змінилося. Вже при Сигізмунді III польські магнати, а за ними й шляхта «на визначеній козакам землі в Малій Росії» почали заводити села і перетворювати реєстрівців на своїх підданих ⁸⁹. В іншому місці з цього ж приводу Симоновський пише, що при Владиславі IV «польські магнати в дачах Козацьких розселялися ще більше, а паче коли їм між Козацькими поселеннями надані були від нового Короля землі і посполитий народ у підданство, котрий з самого початку похотіли вони піддати таким же тягарям і роботам, які несуть у них і решта їх підданих в Польських провінціях» ⁹⁰.

Симоновський ставить в один ряд усіх козацьких отаманів: Богдана Ружинського, Івана Підкову, Северина Наливайка, Павла Бута, Богдана Хмельницького та ін. При цьому він намагається переконати читачів у тому, що козаки завжди віддавали перевагу тим гетьманам, які призначалися королем. Проте внаслідок різних причин, коли «козаки не мали в себе справжнього гетьмана, який би їм даний був від Короля», вони «обирали на ту почесть кого здатного вважали з-поміж себе» ⁹¹.

Цим Симоновський хоче підкреслити, що козаки, як справжні лицарі, завжди слухалися свого сюзерена і тільки в окремих випадках, за прикрих обставин, обирали собі таких «бунтівних» гетьманів, як Наливайко та ін. Виходячи з цього, він запевняє, що Хмельницький розпочав повстання на Запорожжі лише проти «одних Поляків, а не проти Короля» ⁹². Симоновський негативно ставився до селянсько-козацьких повстань. Про повстання під проводом Наливайка він зазначає: «Республіка (Польща. — В. Г.), побачивши такі їхні (козаків. — В. Г.) зухвальства, вимушена була відправити проти них польські війська» ⁹³.

⁸⁸ «А поляки ні до них (реєстрівців. — В. Г.) самих, ні до їхніх земель, котрі їм королем надані були, ніякого діла не мали і в правління їх ніколи не втручалися» (там само, с. 9).

⁸⁹ Там само. С. 9.

⁹⁰ Там само. С. 11.

⁹¹ Там само. С. 10.

⁹² Там само. С. 13.

⁸³ Там само. С. 10.

Учасників Хмельниччини він зневажливо називає бунтівниками і співчуває їхнім ворогам. «Бунтівників полки, — пише Симоновський в зв’язку з подіями на початку 1651 р., — в багатьох місцях, зібравшись, нападали на Поляків, однак за такий напад гідну понесли покару: усі майже вщент розбиті Андрієм Фірле/30/єм і Станіславом Лянцкоронським» ⁹⁴. З іншого боку, він підкреслює, що повстанці не щадили й української шляхти. Так, наприклад, місто Замостя було єдиним притулком «шляхетству Руському, котре з володінь своїх вигнане було збунтованою мужвою» ⁹⁵.

Симоновський хотів запевнити, що Богдан Хмельницький, шляхтич родом, дотримувався лояльності щодо польської держави. Якби Владислав IV не помер (10 травня 1648 року, тобто зразу ж після битви під Жовтими Водами), то Хмельницький, який, на думку Симоновського, з великою повагою ставився до короля, не продовжував би війни проти Речі Посполитої ⁹⁶. Хмельницькому Симоновський протиставляє Кривоноса та Нечая. Він не шкодує темних фарб, щоб зобразити цих улюблених народних героїв з найнегативнішого боку. Про Кривоноса Симоновський писав, що ця людина сповнена люті ⁹⁷.

Нечай, який трьома тисячами повстанців «розорив усю країну (Брацлавщину. — В. Г.) вогнем і мечем і велів... убивати на смерть депутатів (шляхетських. — В. Г.) воєводства Брацлавського, за що належну поніс покару... шляхтич, на ймення Байбуца, власною своєю рукою, — зловтішається Симоновський, — убив його» ⁹⁸.

Описуючи події під час Хмельниччини, Симоновський намагається різко відокремити реєстрових козаків, які належали до привілейованого «лицарства», від покозачених селян. Про останніх він, наприклад, презирливо пише: «Багато сільських мужиків щодень прибували до Хмельницького і починали... робити набіги та грабунки в різних місцях» ⁹⁹. З почуттям глибокого незадоволення говорить Симоновський про масове покозачення селянства в ході Визвольної війни ¹⁰⁰.

Хоч через увесь твір Симоновського і проходить думка, що козацька старшина завжди користувалася шляхетськими правами ¹⁰¹,

⁹⁴ Там само. С. 27.

⁹⁵ Там само. С. 26.

⁹⁶ Там само. С. 23.

⁹⁷ Там само. С. 25.

⁹⁸ Там само. С. 44, 45.

⁹⁹ Там само. С. 59.

¹⁰⁰ «Охочого війська було без ліку, адже весь народ Малоросійський одним іменем називався Козаки, і волю мали чи в Козаках служити чи вільно жити, а в підданстві бути їм чиїмось ніхто не бажав» (там само, с. 81).

¹⁰¹ Там само. С. 10.

все ж не треба забувати, що за цими, на перший погляд, егоїстичними класовими інте/31/ресами стоїть ідея охорони національних прав української нації. Не можна розглядати старшину тільки з вузькокласового погляду. Так, вона відстоювала свої класові інтереси, але ці інтереси в певний історичний момент збігалися з інтересами нації. В період, коли російський уряд послідовно знищував усе те, що було українським, починаючи від державної автономії і кінчаючи національними звичаями, представники української старшини протестували своїми історичними творами, що збуджували національні почуття, нагадуючи і підтримуючи спогади про героїчне минуле.

Значною мірою український патріотизм виявився в славнозвісному творі «История Русов или Малой России» *. Навколо питання про автора, а також і про час складання твору йшла гостра полеміка. Виходячи із змісту передмови до «Истории Русов» ¹⁰², дехто зробив висновок, що твір належить Георгію Кониському (1718 — 1795). Проте на неправдоподібність цього твердження зразу ж було звернено увагу. У 1891 році О. М. Лазаревський видав статтю *,

* «История Русов» видана 1846 року й. Бодянським російською мовою у Москві в «Чтениях Общества истории и древностей». В основу її покладено один з рукописних списків, знайдених наприкінці 20-х років XIX століття. В 1956 році вийшов у Нью-Йорку український переклад Вяч. Давиденка за редакцією і вступною статтею Олександра Оглобліна. 1991 року «Історія Русів» у перекладі Івана Драча і з передмовою Валерія Шевчука була видана в Києві. Цитуємо за цим чудовим виданням.

¹⁰² «Вченістю відомий і знатністю славний Депутат Шляхетства Малоросійського пан Полетика, коли виряджався у справах депутатства до тої великої Імперської Комісії для створення проекту нового укладу, то мав конечну потребу роздобути вітчизняну Історію. Він удався з приводу цього до первісного навчителя свого, Архієпископа Білоруського Георгія Кониського, котрий був питомим Малоросіянином і впродовж значного часу перебував у Київській Академії Префектом і Ректором.

І сей-бо Архієрей передав Панові Полетиці Літопис, або ж Історію цю, запевняючи архіпасторськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могильовському монастирі тямущими людьми, які здобували потрібні відомості від учених мужів Київської Академії і різних найповажніших Малоросійських монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман Малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свого, гетьмана Зіновія Хмельницького, і самі журнали достопам’ятностей і діянь національних, та й до всього вона знову ним переглянута і виправлена.

Пан Полетика, звіривши її з багатьма іншими літописами Малоросійськими і знайшовши її од тих найліпшою, завше дотримувався її у довідках і писаннях по Комісії» (Історія Русів. К., 1991. С. 34).

* Лазаревський А. М. Отрывки из семейного архива Полетик // Киевская старина. 1891. Кн. IV. С. 97 — 116.

в якій висловив /32/ думку, що автором «Истории Русов» є депутат від лубенського шляхетства в Комісії Уложення 1767 року Григорій Андрійович Полетика. В документах родинного архіву Полетик не один раз згадується про те, що Г. Полетика збирав матеріали з історії України і працював над якимось історичним твором.

Г. А. Полетика (1725 — 1784) — син бунчукового товариша Лубенського полку, колишній студент, як і Симоновський, Київської академії — служив перекладачем з іноземних мов при Академії наук у Петербурзі. Трохи пізніше (до 1773 року) він був інспектором Морського шляхетського корпусу. Під час виборів до Комісії Уложення 1767 року виборці Лубенського полку обрали Полетику своїм депутатом.

На Полетику, як на освічену людину, козацька старшина покладала великі надії. Він мав домогтися від Комісії зрівняння її в правах з російським дворянством, Полетика гаряче взявся за доручену справу. Він збирає нові й упорядковує старі матеріали, пише для подачі в Комісію ряд трактатів **. Головна мета цих творів полягала в тому, щоб обгрунтувати право козацької старшини на дворянство і усі пов’язані з цим привілеї. Комісія 1767 року перестала існувати в кінці 1768 року, не давши ніяких наслідків. Але й після цього козацька старшина, зрозуміло, не відмовилась від своїх наполегливих спроб набути дворянство. Саме в цей період, тобто у 70-х чи на початку 80-х років XVIII століття, але принаймні до 1783 року (тоді було видано указ про зрівняння в правах українського шляхетства з російським дворянством), мабуть, і була написана «История Русов». Отже, ймовірно, що автором «Історії Русів» був Г. А. Полетика ***, однак ствердити це остаточно неможливо ****,

** «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Малая Россия во время владения Польского разделена была и о образе ее управления», «Запись, что Малая Россия не завоевана а присоединилась добровольно к России», «Возражение депутата Гр. Полетики на наставление Малороссийской Коллегии господину же депутату Дм. Натальину», «Мнение на читанный в Комиссии проект правам благородных». Останні два трактати надруковані в «Чтениях Общества истории и древн.» (М., 1858. Кн. III) і в «Сборнике Русского Историч. общества» (Т. 36).

*** На жаль, мені не пощастило ознайомитися з виданою на Заході наприкінці 60-х років монографією історика української діаспори Василя Омельченка «Григорій Андрійович Полетика».

**** В передмові до цитованого видання 1991 року В. Шевчук подає довгий список тих, кого різні дослідники вважали ймовірним автором «Історії Русів».

хоч ясно одне: автор, котрого ми /33/ змушені називати анонімом, належав до ідейного напряму, який репрезентував Г. А. Полетика і близька до нього козацька старшина.

Той факт, що у передмові до «Історії Русів» дається посилання на Георгія Кониського, не слід брати до уваги при розв’язанні питання щодо авторства цього твору. Посилання на Кониського, рівно ж як і на папери Богдана Хмельницького, Юрія Хмельницького та на «Журналы достопамятностей и деяний национальных», — не що інше, як літературний прийом для надання більшої переконливості поданим матеріалам.

Бажаючи запобігти виникненню питання, чому в Україні невідомі ті джерела, якими він так часто користується в своєму творі, автор «Історії Русів» зазначив: «Істориків і Літописців цього часу було в Малій Росії задосить. Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх і, зрештою, од ненастаних міжусобиць і побоїщ зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всепалення попелом і, так би мовити, залита і напоєна кров’ю людською і посилана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим? А з тої причини взято цю Історію із літописів і записок Білоруських, як з країни одноплемінної, сусідньої і од руїн Малоросійських віддаленої» ¹⁰³. Інакше кажучи, автор пояснює, що джерел, якими міг би зацікавитися читач, нема, принаймні в Україні. Що ж до польських джерел, то вони, на його думку, недоброякісні, бо приховують ті права і привілеї, які мав український народ ¹⁰⁴.

¹⁰³ Історія Русів. 1991. С. 33.

¹⁰⁴ «Навіть самі постанови та привілеї їхні у сій вітчизні затаювали, наближаючи якмога народ сей до рабського стану й нікчемства» (там само, с. 34).

«Історія Русів» починається з висвітлення питання про походження слов’ян. Слов’яни, які за найдавніших часів займали велику територію від Балтійського моря до Адріатичного і далі, розпалися на безліч племен: полян, древлян, болгар та ін. Серед слов’ян жили козари (хозари). Останні, на думку автора, були соціальною верствою, зайнятою військовою справою. Тут, по суті, повторюються до деякої міри і Симоновський, і Грабянка. Козарами звали «всіх тих, — зазначає він, маючи на Увазі, мабуть, східні народи, — що їздили верхи на конях /34/ І верблюдах та чинили набіги» ¹⁰⁵. Ця назва пізніше перейшла на слов’янське лицарство ¹⁰⁶.

Як бачимо, автор «Історії Русів» не просто запозичив «теорію» Симоновського про хозарів як про лицарів, а й намагався розвинути її далі. Таке ж сталося і з терміном «козак». Якщо Симоновський утримувався від визначення часу виникнення цього слова, то автор «Історії Русів» «заповнив» цю прогалину. Козаками, на його думку, назвав хозарських воїнів візантійський імператор Костянтин Мономах ¹¹⁷.

Те, що в джерелах того часу не згадується про козаків ¹⁰⁸, автор «Історії Русів», рішуче хоче виправити. «Такого, — заявляє він, — історія ніяк терпіти не повинна як вигаданого» ¹⁰⁹. Як бачимо, з поглядом про споконвічне і безперервне існування українського козацтв’а розходиться твердження Симоновського та інших авторів про насильницьке приєднання України до Литви при Гедіміні. Тому автор «Історії Русів» вважає за потрібне виправити їх. Приєднання до Литви, а пізніше до Польщі було, на його думку, актом цілком добровільним, укладеним між рівноправними сторонами ¹¹⁰. Зовнішнім проявом і ніби гарантією такого рівноправ’я було призначення трьох гетьманів — польського, литовського і козацького ¹¹¹. Всі вони, підкреслює автор «Історії Русів», «вибиралися з-поміж лицарства вільними голосами і затверджувалися Королем і Сенатом» ¹¹².

¹⁰⁵ Історія Русів. С. 38.

¹⁰⁶ «... А сю назву дістали зрештою і всі воїни слов’янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами» (там само).

¹⁰⁷ «Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Костянтином Мономахом з Козарів на Козаків, — і така назва назавжди вже у них залишилась» (там само).

¹⁰⁸ Історики докладно описали «звідки... вийшли і куди пішли» готи, гуни та ін., що ж до козаків, про це вони замовчують, ніби «з неба вони впали і в землю ввійшли, не залишивши й потомства свого» (там само).

¹⁰⁹ Історія Русів. С. 38.

¹¹⁰ «Малоросія, під давньою назвою Русі, об’єдналися тоді разом з Литвою в Королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили» (там само, с. 43).

¹¹¹ «Для резиденції Малоросійського Гетьмана призначено місто Черкас» (там само).

¹¹⁸ Там само.

«Шляхетство, — пише він, — за прикладом усіх народів і держав, у природний спосіб складалося із заслужених, відмінних в землі родів, і завжди воно на Русі іменувалося лицар/35/ством, що обіймало в собі Болярів, які походили з Князівських родин, урядників по виборах і простих воїнів, званих Козаками..., які... творили один лицарський стан» ¹¹³. Тільки ці три станові групи — бояри, урядники і козаки — користувалися винятковим правом займати посади, володіти землею і селянами ¹¹⁴. Однаковими правами з лицарством користувалося і духовенство ¹¹⁵. Права українського лицарства незмінно стверджувалися кожним новим польським королем відразу ж після вступу на трон ¹¹⁶.

Далі йдеться про козацьких гетьманів. У 1506 році гетьманом був «обраний од лицарства» Предслав Лянцкоронський, зять князя Острозького і свояк короля. За Лянцкоронського у татар і турків були відібрані землі в пониззі Дніпра і по Дністру. В цей час охорону кордонів несли українські козаки, які були зосереджені на південь і на північ від порогів. Ці козаки одержали назву запорозьких. Вони будували собі укріплення у вигляді засік. Поселення їх стало називатися Січчю Запорозькою ¹¹⁷. Так пояснюється виникнення запорозького козацтва і Січі. Запорожці приймали до себе «бажаючих», але останні, за словами автора, були не з селян, а із «благородних» і здебільшого нежонатих ¹¹⁸.

Запорозька Січ розглядається як прикордонна застава, організована польським урядом з українського «лицарства». Уряд же, зазначає він, призначив запорожцям головного керівника — кошового отамана, старшин і підпорядкував їх усіх малоросійському гетьману ¹¹⁹.

¹¹³ «Вони мали вічистою власністю своєю одні землі з угіддями, а поспільством володіли по правах і рангах, і повинність посполитих була встановлена правами» (Історія Русів, с. 43).

¹¹⁴ Там само.

¹¹⁵ «Духовенство, виходячи з лицарства по обранню гідних, відокремлювалось лише на службу Божу, а по земству мало одне з ним право» (там само, с. 44).

¹¹⁶ «По сим привілеям і за пактами об’єднання Королі Польські... ті права присягали, при коронаціях потверджували» (там само, с. 48).

¹¹⁷ Там само. С. 50.

¹¹⁸ Там само. С. 50.

¹¹⁹ Там само.

Разом з цим автор «Історії Русів» обминає ту обставину, що Запорозька Січ була опорою для українського козацтва в його боротьбі проти феодалів. Він взагалі обминає питання про козацькі низи і приділяє всю свою увагу козацькій верхівці, насамперед гетьманам. Гетьманів він намагається охопити якомога більше, то ж іно/36/ді називає прізвища, вигадані ним самим. При цьому не звертається увага на те, чи призначені ці гетьмани польським урядом, чи обрані козаками.

Після Лянцкоронського, пише він, став гетьманом князь Дмитро Вишневецький, який «прославився громадянськими чеснотами, відбудував поруйновані міста..., наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати опісля руйнівних воєн, за що пошанований був «батьком народу» ¹²⁰.

Після Вишневецького гетьманом став князь Ружинський. При ньому відбулася важлива реформа, внаслідок якої в Україні були впроваджені козацькі полки, причому козацька старшина одержала спадкове шляхетство ¹²¹. Козацьких полків було утворено двадцять і називалися вони за назвою «найшанованіших міст», що знаходилися на території полку ¹²². Полки були поділені на сотні. Старшина, крім підвищеної порівняно з козаками платні, одержала від уряду «рангові села та інші наддачі» ¹²³.

Прагнучи підкреслити давність землевласницьких прав козацької старшини, автор «Історії Русів», як бачимо, відносить заснування козацького реєстру на 1514 рік ¹²⁴. Крім того, він називає такі полки, які не існували, і перебільшену кількість реєстровців (40 тис. чоловік) ¹²⁵, негативно ставлячись до тих авторів, на думку яких гетьмани і старшина обиралися з простих козаків ¹²⁶.

¹²⁰ Там само. С. 51,

¹²¹ «Завели з того часу чиновне в Малоросії Шляхетство, або, сказати б, спадкове Боярство» (Історія Русів, с. 52).

¹²² Київський, Чернігівський. Сіверський, Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Брацлавський, Калницький, Кропив’янський, Острянський, Миргородський, Полтавський і Гадяцький, Ніжинський, Лубенський, Прилуцький та Вінницький (там само).

¹²³ Там само. С. 53.

¹²⁴ Там само. С. 51.

¹²⁵ Там само. С. 52.

¹²⁶ «Та це вельми несправедливо і здоровому глуздові суперечне; адже Козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників різних ступенів, як от: Старшин генеральних, полкових і сотенних і земських урядників. І з якої б то речі або що то за правило, мимо такого числа чиновників обирати простих Козаків?» (там само, с. 55).

Таке непорозуміння, міркує він, є наслідком неправильного вживання деяких слів. «А ймовірно виникли /37/ у письменників такі безглузді висновки про вибори через спільне слово або назву, уживані і тепер поміж воїнством, що всілякий Генерал є солдатом, а Гетьман — Козаком, отож-бо всі-всі офіцери і рядові суть воїни, і назви ті всім їм властиві і пристойні» ¹²⁷.

У зв’язку з цим автор «Історії Русів» повертається до питання про походження українського козацтва. Він категорично засуджує передусім польських авторів, які вважають, ніби козаки «набиралися з різної вольниці або наволочі, і поселені їхніми Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра та Бугу» ¹²⁸. Безглуздість цих міркувань не потребує доказів. Відомо, пише він, що кожен народ має своїх вояків. При цьому вони звуться кожним народом по-своєму, в залежності від зброї, роду служби і т. д. — жовнірами, стрільцями, яничарами. Чому ж у такому випадку, запитує він, українському народові забороняється мати своїх вояків і називати їх по-своєму? На Україні кінні вояки називалися козаками «від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку» ¹²⁹, а піші — стрільцями, або сердюками, від серця або запальчивості ¹³⁰. Міркування польських авторів, що козаки набиралися з вольниці, вірні, на думку автора «Історії Русів», лише щодо запорожців.

Цікаво, хоч він і обороняє станові права українського шляхетства, разом з тим засуджує феодальні порядки, особливо кріпацтво, яке набуло жахливих форм у Росії. Кріпаки, пише він, «продаються на торговицях і в житлах від власників і господарів на рівні скотини, а нерідко й на собак промінюються» ¹³¹. Він високо цінує свободу людини, якої не могло бути у царській Росії: «В народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного немає і бути не може; і людей, на їх думку, створено ніби для того, щоб в цьому не мати нічого, а лише рабствувати» ¹³².

¹²⁷ Там само. С. 55.

¹²⁸ «Але такі безглузді думки важать більше, аніж помилки історичні, і, не шукаючи інших істин, сам глузд їх спростовує» (там само, с. 55).

¹²⁹ Там само. С. 56.

¹³⁰ Там само. С. 56.

¹³¹ Там само. С. 143. Тут і в наступній цитаті автор передає слова полковника Богуна.

¹³² Там само. С. 142.

Неоднакові уявлення про людську гідність часто призводили до непорозуміння між українцями і росіянами. Козаки Запорозькі «дуже невдоволені були із залучен/38/ням їх з Росією, а особливо з поводження із їх військами; а подано до того причини, здається, зовсім незначні, хоч подіяли вони сильно на уми народні. Козаки тії, будучи в походах разом із стрільцями та сагайдачниками російськими, терпіли од тих солдатів часті та дошкульні глузування за те, що голять свої голови. Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та в личаних постолах, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе незрозуміло високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як от: Полячишки, Татаришки і так далі. За тим дивним звичаєм взивали вони Козаків «чубами» та «хохлами», а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними часті сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасною огидою» ¹³³.

Підсумовуючи роль козацтва на тлі історії України, автор «Історії Русів» з сумом пише: «Зостається тепер розмислити й посудити, що коли, за словами самого Спасителя, в Євангелії списаними, які суть незмінні і непроминальні: «Всяка кров проливана на землі, доправиться з роду сього», — то яке доправлення належиться за кров народу Руського, пролиту від крові Гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?» ¹³⁴

«Історія Русів» мала великий вплив на українських істориків наступних поколінь, вони черпали з неї не лише історичні факти, а й той дух патріотизму, притаманний цьому видатному творові. «Історія Русів» вплинула на творчість Миколи Гоголя. Широко використовували її в своїх працях І. Срезневський, М. Костомаров, Є. Гребінка, А. Метлинський, Панько Куліш, Микола Маркевич. Велике враження вона справила на Тараса Шевченка.

¹³³ Там само. С. 194.

¹³⁴ Там само. С. 269.

Після остаточного скасування автономії України і ліквідації Запорозької Січі в Росії з’явилися твори, автори яких намагалися обгрунтувати, виправдати як попередні обмеження царизмом самоврядування Запорозького війська, так і зруйнування Січі та знищення запорозького козацтва. З початку 70-х років уряд доручив офіціальному російському історіографу Гергарду-Фрідріху Міллеру (1705 — 1789) подати доповідь про запорож/39/ців і з’ясувати, на якій підставі вони володіють зайнятими ними землями.

Міллер ще у 1760 році надрукував дві невеликі статті про запорозьких козаків — «О начале и происхождении казаков» та «Известия о казаках запорожских» *. У 1775 році Міллер ці свої твори, трохи доповнивши їх, під назвами «Рассуждение о запорожцах» і «Краткая выписка о малороссийском народе и запорожцах» подав графу М. І. Паніну **.

На відміну від усіх інших авторів Міллер вважав, що. Запорожжя було першим місцем поселення українських козаків, звідки вони при Сигізмунді I, і особливо при Баторію, почали розселятися на північ і зайняли згодом велику територію аж до Терехтемирова ¹³⁵.

Тими козаками, що залишилися на Запорожжі, точніше в Січі, в своєму укріпленні (це були, за Міллером, здебільшого неодружені козаки), почав керувати кошовий отаман. Формально вони підлягали владі українського гетьмана, але насправді були від нього незалежні. Повністю, на думку Міллера, запорожці відокремилися від малоросійських козаків у 1654 році ¹³⁶. До запорожців Міллер ставиться з неприхованою ворожнечею. Причину цього зрозуміти дуже легко. Запорожці, за словами Міллера, завжди давали притулок втікачам, приймали їх до козацтва, дозволяли засновувати на запорозькій землі слободи, займатися землеробством, промислом і т. п. Поширення землеробства, за Міллером, — справа добра. Негативною стороною тут було тільки те, що запорозькі власті не звертали уваги «на якості людей (які приходили до них. — В. Г.), чи нема в тому числі й втікачів з Росії», а приймали, «не розбираючи чеснот» ¹³⁷. Через те і самих запорожців треба розглядати як «всілякого... зброду людей усіх мов, усіх вір... без усякого письмового свідоцтва...» ¹³⁸. Коротше кажучи, запорожці — це збіглі кріпаки, які не тільки переховують собі подібних, але ще й підмовляють селян до втечі на Січ.

* «Сочинения к пользе и увеселению служащие». Кн IV — V. 1760.

** Обидві праці було надруковано у 1846 році в «Исторических сочинениях о Малороссии и малороссиянах Г. Ф. Миллера» в Москві.

¹³⁵ «Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах Г. Ф. Миллера» (далі — «Исторические сочинения...») М., 1846. С. 39.

¹³⁶ Там само. С. 41.

¹³⁷ Там само. С. 39, 41.

¹³⁸ Tам само. С. 39. /40/

«Усе їхнє військо цілком збирається по підмові та обману із Малоросії, а іноземців поміж ними число вельми мале, та й то Польських місць» ¹³⁹. Небезпечнішим, однак, Міллер вважає те, що запорожці дають притулок «не тільки Малоросіянам, але (і) Великоросійським та навіть втікачам з військовослужбових» ¹⁴⁰.

Запорозькі козаки, нагадує Міллер, не раз повставали і брали участь у народних виступах. Тому йому і говорити не хочеться «про колишні їхні безперервні бунтування після смерті Хмельницького до Скоропадського» ¹⁴¹.

На підставі всього сказаного Міллер робить висновок: існування Запорозької Січі як політичної організації суперечить інтересам Російської держави, і тому Січ не має права існувати надалі. «Сії обставини, — пише він, — не можуть нікому прихильну про Запорожців подати думку, тому що їхній звичай всякому, на здоровому розумі і на істинних правилах заснованому Громадянському суспільству, протиборствує» ¹⁴².

До всього цього Міллер додає, що запорожці не мають абсолютно жодних прав на зайняту ними територію. Універсал Богдана Хмельницького, що вони пред’являють для підтвердження своїх прав, — підроблений, у всякому разі в більшій своїй частині. Якщо навіть визначити його автентичність, залишається незрозумілим, як міг Хмельницький дарувати запорожцям те, чим сам не володів і що йому не належало. «До того ж, — запитує Міллер, — чим хто сам не володіє, хіба може він тим наділяти іншого?» ¹⁴³

Міллер, інакше кажучи, подав царському уряду таку записку про запорожців, яку саме й жадала одержати імперія від нього. Проте 10 травня 1775 року, в той же день, коли Міллер подав свої «Рассуждения о запорожцах», секретар М. І. Паніна звернувся до нього з листом, в якому від імені Паніна запитував, чи може Міллер підтвердити свій висновок про підробку універсалу Богдана Хмельницького ще будь-якими доказами. Але Міллер відповів, що, крім сказаного в записці, він додати нічого не може ¹⁴⁴.

¹³⁹ Там само. С. 54.

¹⁴⁰ Там само. С. 54 — 55.

¹⁴¹ Там само. С. 54.

¹⁴² Там само. С. 39.

¹⁴³ Там само. С. 44.

¹⁴⁴ Там само. С. 46 — 47. /41/

З істориків кінця XVIII століття слід згадати ще О. Рігельмана (1720 — 1787). О. Рігельман народився в Петербурзі. У 1738 році він закінчив Сухопутний шляхетський корпус і пізніше брав участь у поході російської армії на Крим. У 1741 — 1743 роках Рігельман жив на Запорожжі, виконуючи роботу по розмежовуванню земель. Як офіцер інженерних військ, він довго жив на Лівобережній Україні, де складав плани міст і будував укріплення. Тут, мабуть, Рігельман і почав збирати матеріали з історії українського козацтва. 1782 року він у чині генерал-майора вийшов у відставку і оселився в с. Андріївні Чернігівського повіту, де через чотири роки закінчив працю з історії українського козацтва «Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще. Собрано и составлено через труды инженер-генерал-майора и кавалера Александра Ригельмана, 1785 — 1786 гг.» У своїй праці Рігельман зробив спробу переглянути всі попередні міркування щодо походження українського, а також російського козацтва і висловити свою власну думку. Він вважає, що нема підстав твердити про походження українського козацтва від хозар і взагалі від інших народів, як це робило багато сучасників. Козаки ніколи не були окремим народом, а завжди становили лише невелику частину. Вони, пояснює Рігельман, — це люди, що не бажають коритися своїм панам і тікають від них. Усі твердження козацьких літописів про те, що козаки нібито походять «від древніх якихось вільних людей, які нібито не належали ні до якого володіння», мали, на його думку, довести, що козаки з давніх часів і «назавжди право мають на вольності, і ні під чиїм точним володінням знаходитись» ¹⁴⁵. Тільки з цієї причини козаки «не вважають себе, щоб вони справді були із Руських людей або чиїсь колишні піддані» ¹⁴⁶. Козаки, вводячи всіх в оману «тією пустою думкою (про своє походження від вільних людей. — В. Г.), хочуть себе насильно представити, як ніби-то й донині були насправді... вільні і ні до кого належні» ¹⁴⁷.

¹⁴⁶ Летописное повествование о Малой России А. Ригельмана (далі — «Летописное повествование...»). М., 1847. С. 3.

¹⁴⁶ Там само.

¹⁴⁷ Там само.

У цих словах Рігельмана з найбільшою виразністю висловлено думку, спрямовану на те, щоб довести «неправомірність» існування вільного козацтва. Такого погляду дотримувався Рігельман і в питанні пояснення /42/походження запорозького козацтва. Він поспішає погодитись з думкою тих сучасників *, які зображують предків запорожців у вигляді розбійницької ватаги, що постійно мандрує з місця на місце. Спочатку запорожці начебто жили в Сєдневі (на р. Снові, притоці Десни, біля Чернігова), потім послідовно у Каневі, Переволочній, на о. Хортиці, на Микитиному розі біля Кам’яного Затону, на Чортомлику, в гирлі р. Кам’янки і на р. Підпільній ¹⁴⁸. До цього «збіговиська» приєднувалися нові втікачі, внаслідок чого і утворилася Запорозька Січ. Запорожці «всі там безжонні були, і тому плем’я своє продовжувати не могли, але набиралися потім до того числа з гулящих таки козаків, із різного роду людей, бродяг, зайд і втікачів, а найбільше з Росіян, і складали отак кіш і військо своє» ¹⁴⁹.

Наслідком утисків, у тому числі й релігійних, яких зазнавали козаки від панської Польщі, були, за Рігельманом, повстання на Україні в XVI — першій половині XVII ст., Хмельниччина, котрі призвели до приєднання України до Росії. Проте і після цього, коли вже нікому стало, вважає Рігельман, чинити утиски, козаки виявили незадоволення. Особливо в цьому відношенні відзначалися запорожці, які брали участь у повстаннях, робили напади на урядові війська і т. д. Тому скасування запорозького козацтва і зруйнування Січі Рігельман вважав давно назрілим і справедливим заходом. «Сіє́, — пише він у зв’язку з ліквідацією Січі, — вчинено з ними за всі колишні їхні злодіяння, як вище цього в сьому повіствуванню значиться, котрі так довго за все їхнє існування Росією терпимі були... за непослух щодо указів і непокірність до Височайших Грамот» ¹⁵⁰.

Помітне місце серед творів XVIII століття займає нарис про Запорожжя, складений російським офіцером С. Мишецьким, який протягом чотирьох років перебував на Запорожжі. Мишецький вороже ставився до козацтва, але, незважаючи на це, залишив нам цікавий опис звичаїв запорожців, січової ради, куренів та ін.¹⁵¹

* Мышецкий С. История о казаках запорожских. М., 1847.

¹⁴⁸ Летописное повествование... С. 2 — 3.

¹⁴⁹ Там само. С. 8.

¹⁵⁰ Там само. С. 29.

¹⁵¹ Мышецкий С. История о казаках запорожских.

Під впливом С. Мишецького і частково на основі його твору написав свій цікавий нарис про Запорожжя відомий географ і етнограф XVIII століття І. Г. Геор/43/гі ¹⁵². Іншому сучасникові Мишецького і Георгі, академіку В. Ф. Зуєву, який побував на Запорожжі вже після зруйнування Січі у 1781 — 1782 роках належить цікавий твір про запорозьке рибальство та інші промисли ¹⁵³.

Деякі подробиці щодо зовнішнього вигляду Січі, її укріплень, суспільного устрою запорожців, соціальної диференціації козацтва, містяться в мемуарах монаха Яценка-Зеленського, який на початку 50-х років XVIII століття двічі відвідав Запорожжя у церковних справах *. Але в цілому його записки великого інтересу не мають.

Більш цікавими є мемуари запорожців М. Коржа ** та І. Розсолоди ***, в яких знаходимо численні відомості про господарство, побут і звичаї запорожців, про втечі закріпачених селян на Запорожжя тощо.

Трохи інший характер має офіційна реляція під назвою «Переписка о воздержании запорожцев от своевольства», яка належить секунд-майору О. Никифорову, і проект реорганізації запорозького війська козацького старшини Чернявського ****. Завдання цих документів — довести і обгрунтувати необхідність реформи запорозького війська шляхом остаточного знищення демократичних елементів в його суспільно-політичному устрою (таких, наприклад, як військова рада, вибори старшини) і повного підпорядкування козацтва інтересам кріпосницької держави. При критичному ставленні до цих явно тенденційних джерел вони можуть дати чимало цікавих відомостей про найрізноманітніші сторони життя Запорозького краю та його жителів.

¹⁵² Георги И. Г. Описание всех обитающих в Российском государстве народов. СПб. 1799. Ч. III.

¹⁵³ Зуев В. О бывших промыслах запорожских казаков, а найпаче о рыбном // Собрание сочинений, выбранных из месяцесловов за разные годы. СПб, 1790.

* Две поездки в Запорожскую Сечь Яценка-Зеленского, монаха Полтавского монастыря в 1750 — 1751 гг. / Изд. Д. И. Эварницкий. Екатеринослав, 1815.

** Устное повествование бывшего запорожца Н. Коржа, Одесса, 1842.

*** Жизнь запорожских казаков по рассказу современника-очевидца // Киев. старина, 1833. Ноябрь. С. 491 — 510.

**** Записки Одесского общества истории древностей. Одесса, 1886. Т. XIV.

Наприкінці XVIII століття козаччина стала предметом підвищеного інтересу західноєвропейських дипломатів, вчених, а то й просто окремих мандрівників. Значне зацікавлення українськими козаками і взагалі укра/44/їнською історією виявляють французькі дипломати, що раптом ніби згадали слова Вольтера про Україну, сказані ним у 1731 році в «Історії Карла XII»: «Україна край козаків... одна з найродючіших країн світу, але при цьому найбільша пустеля. Погане правління придушувало все те добро, що природа давала тут людям... Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній з цих держав. Україна піддалася спочатку Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою країною, відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як це завжди є звичаєм у Московитів. Спочатку користувалися українці привілеями обирати собі володаря під назвою гетьмана, але скоро позбавили їх того права, й гетьмана стала призначати Москва» ¹⁵⁴.

¹⁵⁴ Борщак Ілько. Вольтер і Україна (за невиданими документами) // Україна. 1926. Кн. І. С. 40 — 41.

Ці слова Вольтера про Україну справили велике враження на сучасників, то ж навіть ті, хто були малознайомі з українською історією, завжди підкреслювали любов до свободи «козацької нації», як називали українців у Європі. Французький аташе в Петербурзі Жан Бенуа Шерер, автор «Аналів Малої Росії, або історії запорозьких та українських козаків, чи Малої Росії, від їх початків до наших днів, у супроводі короткої історії козацьких гетьманів і відповідних документів» (Париж, 1788) писав, що українці заслуговують на пошану з боку освічених європейців за постійну боротьбу за збереження своєї свободи. Що ж до українських козаків, то про них він висловився так; козаки завжди «воліли невигоди важких походів, аніж спокійного життя рабів. З їхньої історії довідуємося, як то батьки переказували синам своїм горде почуття незалежності, як найдорожчу спадщину, при чому клич — «Смерть або Воля» — був їхнім одиноким заповітом, що переходив від батька до сина, разом з прадідівською зброєю». І далі: «Українські козаки були спокійний народ; вони відповіли на узурпацію польських магнатів і клиру спочатку уступками, згодом, коли вони помітили, що існує тільки одна думка — їх роздавити, нема нічого дивного, що вони взялися за шаблі, щоб скинути важке ярмо неволі та затвердити свій нахил до незалежності... Народ цей, багатий на перекази про своїх прадідів, скинув ярмо неволі, й цього йому не можуть простити. На те, що козаки зробили, /45/ щоб забезпечити себе, дивились, як на революцію, а кожне повстання уважається за злочин, коли сили не відповідають розпочатій справі» ¹⁵⁵.

Пізніше, вже під час Великої Французької революції, Гаран де Кульон, член Конвенту і генеральний прокурор, що, між іншим, був автором закону про визволення негрів у французських колоніях, у своїй книзі «Політичні досліди над старою і новою державою, прикладені до її останньої революції», яка вийшла в світ 1795 року, присвятив Україні і козакам цілий розділ (VI).

Гаран де Кульон показує, до чого призвела Україну залежність від Польщі, яка спочатку зобов’язувалась визнавати права України, але скоро стала поневолювати народ, на захист якого негайно піднялись козаки. Останні під проводом Богдана Хмельницького витримали довгу війну з найкращими генералами Польщі і домоглися свободи. «Але, — продовжує Гаран де Кульон свою думку, — легше було Україні видобутися з-під польської кормиги, ніж зберегти свою незалежність, і її доля повинна б послужити зразком для народів, які настільки сліпі, що надіються знайти щирий захист у чужих урядів» ¹⁶⁶.

Детально зупиняється Гаран де Кульон на скасуванні царським урядом автономії України: «Велику частину українських земель роздано тому родові кріпаків, яких називають шляхтою російською. На Україну послано російські суди, найбільш підкуплені в Європі, й офіцерство російського або німецького походження. Наостанку, як Катерина зібрала рабів із усіх своїх провінцій, щоб скласти Кодекс, чого так ніколи і не зробила, і коли під час того козаки вимагали повернення своїх законів та автономії України — їх делегатів сковано, перевезено у Петербург, де майже всі померли від голоду і холоду. Нещасні козаки зробили останню спробу, щоб звільнитися від російської кормиги і на початку цього століття (тобто XVIII століття. — В. Г.) з’єдналися зі шведами. Але ворожнеча і корупція оволоділи їх старшиною, вони справу програли і всіх запорожців розстріляно без різниці віку та роду» ¹⁵⁷.

¹⁶⁵ Січинський Володимир. Чужинці про Україну: вибір з опису подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. Львів. 1938. С. 140.

¹⁶⁶ Борщак Ілько. Наполеон і Україна. З невідомих документів і з тогочасними ілюстраціями. Львів. 1937. С. 30. (Переклад документів зроблено І. Борщаком).

¹⁶⁷ Там само. /46/

Остаточно козаки втратили свої права за Катерини II: «Коли вже на Україні з’апанував мир, що йде слідом за поневоленням, одного дня Європа дізналася про абсолютне знищення запорожців. У своєму указі чеснотлива Катерина закидала запорожцям їх розпусне життя, їх відданість своїм законам, на які вона сама — ця релігійна цариця присягала, що їх не порушить. З того часу Україна ще більш западала у дикий стан, у якому вона перебувала і кілька століть раніше» ¹⁵⁸.

Діяч французької революції Гаран де Кульон вбачав в українських козаках споріднену французьким революціонерам соціальну силу і покладав надію на їхнє майбутнє відродження. Він відзначав, що природа у своїй творчості і свободі могутніша, ніж тиранство: «Жменя готів, що втекли в гори Астурії, зуміли вигнати маврів із усіх провінцій Іспанії; а також і геній незалежності ходить-блукає поміж нещасними останками українських козаків. І може бути, що недалекий уже час, як враз із кримськими та кубанськими татарами під проводом нового Пугачова (!) українські козаки змінять обличчя Росії, а Україна, поневолена в різні доби своєї історії, не зазнаватиме більше сорому, щоб бути скованою від рук, призначених до роботи голкою та веретеном» (мається на увазі Катерина II. — В. Г.) ¹⁵⁹.

¹⁵⁸ T ам само. С. 30 — 31.

¹⁶⁹ Там само. С. 31.

У дуже цінній роботі відомого українського історика, що працював у Франції, Ілька Борщака «Наполеон і Україна», яка довго вкривалась пилюкою в «спецхранах», подається багатий матеріал про плани французького уряду від Директорії до Наполеона використати українське козацтво в боротьбі проти феодальної Росії та її союзників. Ці плани грунтувалися на думці, що поява французів в Україні справить велике враження на українських селян, в яких ще живі були спогади про козацьку свободу. Тим більше, що Наполеон, який звільнив селян від кріпацтва в усіх завойованих ним країнах, був страшний для російських кріпосників, а особливо на нещодавно закріпаченій Україні. Ілько Борщак наводить документ від 2 лютого 1807 року, в якому харківський губернатор повідомляв урядові, як селянські агітатори поширюють чутки, що французи не зроблять нічого злого простолюддю, а більш того скасують панщину. Коли ж, говорить далі губернатор, на одних сільських зборах хтось звернув увагу агітатора, що у Фран/47/ції також є шляхта, той відповів: «Справді, у Франції шляхта є, але вона дістає пенсію від уряду і не тримає кріпаків» ¹⁶⁰.

Українське панство, нащадки козацької старшини, теж пов’язували з Наполеоном можливість відродження української автономії. І. Борщак наводить і такий приклад: на одному банкеті приятель славетного письменника Івана Котляревського полтавський шляхтич Василь Лукашевич виголосив тост на честь Наполеона ¹⁶¹.

З підозрою ставився до українців московський генерал-губернатор граф Ростопчин, який застерігав Олександра I, щоб той не довіряв «малоросійській міліції» ¹⁶². Мабуть, саме це і вплинуло на те, що мобілізовані 1812 року українські козаки, в тому числі під командою Івана Котляревського, не були допущені до бойових дій проти французів.

¹⁶⁰ Там само. С. 105.

¹⁶¹ Там само.

¹⁶² Там само.

Серед інших французьких авторів згадаємо ще Франсуа Шарля Масона, який служив у російському війську в 1762 — 1807 роках і був близький до імператорського двору. Останнє, однак, не завадило Масону дати українському козацтву досить об’єктивну характеристику і висловити жаль з приводу брутального ставлення до козаків російського уряду (XIV розділ його «Секретних споминів про Росію», що видані в 1800, 1804 і 1863 рр.): «Войовнича нація Козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з поверхні землі, так як зникли інші, на яких затяжів російський скіпетр, хіба що якась щаслива революція прийде в швидкому часі, щоб визволити її з-під ярма, яке її нищить і давить... Козацька нація тратить незалежність, яку мала перед своїм об’єднанням з Росією. Її перестають щадити з хвилиною, коли впевняються, що це увійде їм безкарно. Повстання великого гетьмана Мазепи, викликане лихим трактуванням, дало початок до гноблення їх (козаків) ще за царювання Петра I. Цей імператор відобрав їм право вибирати свого вождя. Він проводив примусові затяги (рекрутські набори) в їх країні і обмежив козацькі контингенти, що відтепер могли бути тільки періодичні і тимчасові. Розгніваний їх відданістю Карлові XII, він згнобив козацькі племена і розкинув їх войовників по різних областях своєї безмежної держави. Одначе його наступники, що поважали останні козацькі військові і грома/48/дянські інституції, бо боялись, щоб остаточно, утискаючи їх безмежно, не кинути в підданство туркам або Польщі, або кримським татарам. Та з хвилиною, коли ці три вороги перестали бути страшні для Росії, козаки опинились у рабстві царату. Тепер їхня прадавня республіканська конституція не існує, рівність поміж ними зникла. Їм дано шляхту і нині дуже тяжко простому козакові дійти до якого-небуть ступеня».

Закінчує Масон свій екскурс в історію козацтва мінорною нотою: «Козацька нація є нині в стані кризи, вона хвилюється і б’ється під ногою колоса, що її розчавлює» ¹⁶³.

У першій половині XIX століття найбільш відомими істориками, які продовжували вивчення українського козацтва, були Д. Бантиш-Каменський (1788 — 1850) і М. Маркевич (1804 — 1860).

Обидва автори намагалися ствердити погляд на козацтво як на самобутню військову організацію. Вся історія козаків зводиться, як і у відомій «Історії Русів», під сильним впливом якої перебували Бантиш-Каменський і Маркевич, до подій, пов’язаних з іменами литовських і українських магнатів — Дашкевича, Вишневецьких, Острозьких та ін. З особливою виразністю і недвозначністю погляд на козацтво як на привілейований стан висловив Маркевич. Під час Хмельниччини, наприклад, звання козака, за його словами, діставав лише той, у кого були «природне походження або докази на заслуги..., тому що козацтво завжди вважалось шляхетством» ¹⁶⁴. Звідси, пише далі Маркевич, «дуже несправедливо інші роблять висновок, що в Малоросії можна було вільно переходити із козаків в селяни і із селян в козаки» ¹⁶⁵. На Запорозьку Січ Маркевич також дивився, як на форпост, заснований у першій половині XVI століття за ініціативою українських панів магнатом О. Дашкевичем для боротьби з татарами ¹⁶⁶.

¹⁶³ Цит. за кн.: Січинський В. Чужинці про Україну. С. 147 — 149. Переклад Масона зроблений Юрієм Косачем у статті «Україна в «Секретних мемуарах» про Росію Ф. Ш. Масона» (Діло, Львів, 1938. С. 5).

¹⁶⁴ Маркевич М. История Малороссии. Ч. І. С. 265.

¹⁶⁵ Там само.

¹⁶⁶ Там само. С. 45.

На відміну від безпристрасного тону викладу історії Д. Бантиш-Каменським, творові Миколи Маркевича властивий щирий ентузіазм, який будив патріотичні почуття читачів. Незважаючи на те що Маркевич підтримував ідею шляхет/49/ського походження козаків, він водночас спростовував поширену в той час думку нібито козаки становили якусь окрему народність, скажімо, були торками або берендеями. В статті «О козаках», що вийшла в 1858 році, він писав: козаки — це «малоросійське військо, яке охороняло кілька мільйонів корінних слов’ян, найменованих малоросіянами, і яке із середовища їхнього вийшло за власним велінням, а тому й назвалося козаками, тобто вольницею» ¹⁶⁷.

В листі до М. П. Погодіна Маркевич виступив і проти тих, хто вважав козаків гультяями і злодіями, а весь козацький рух руйнівницьким бунтом черні: «Увійшло в моду у деяких з дослідників вітчизняних стародавностей нападати на Південну Русь, особливо на козаків. Деякі навіть малоросіяни до того розлютувались проти невинного козацького стану, що титулували козаків втікачами, розбійниками, набродом бродяг і, посилаючись на свої крихітні пізнання, ганьбили імена захисників православ’я від католицизму, визволителів народу від магнатів» ¹⁶⁸.

Окреме місце в історіографії козацтва посідає праця А. О. Скальковського (1808 — 1898) «История Новой Сечи...» * Предметом вивчення Скальковського було запорозьке козацтво в останній період його існування (1734 — 1775). В Запорозькій Січі А. Скальковський вбачав общину на зразок військово-монашеських орденів, що існували у Західній Європі в середні віки. Подібно до католицьких лицарських орденів запорозьке козацтво ніби було пов’язане узами общини (societas), віри (religio) та покликання (vocatio) або мети. Під останньою Скальковський розуміє боротьбу з «невірними» ¹⁶⁹. «Поняття про общину, або товариство (орден, по-польськи Zakon), — пише він, — зустрічаємо на кожному кроці в діях Запорожжя» ¹⁷⁰.

¹⁶⁷ Чтение общества истории и древностей российских. 1858. Кн. 4. С. 3.

¹⁶⁸ Цит. за кн.: Марченко М. І. Українська історіографія. С. 154. (Переклад українською мовою зроблений Марченком М. І.).

* Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского (далі — «История Новой Сечи...»). Ч. I, II, III. (Видана в Одесі тричі — у 1840, 1846, 1885 рр.).

¹⁶⁹ Скальковский А. История Новой Сечи... 1885. Ч. І. С. 76.

¹⁷⁰ Там само. С. 81.

Головною характерною рисою суспільної організації запорозьких козаків (Січі) Скальковський вважав рівність її членів, яка випливала із спільності майна. «Усе /50/ у війську, — запевняє він, — було власністю або всієї общини, або принаймні куреня» ¹⁷¹. При цьому «орден цей», на думку Скальковського, як і Маркевича, був утворений у XVI столітті не збіглими кріпаками, а шляхтою ¹⁷². «Читайте, — закликає він, — історію Запорозького козацтва в самому її джерелі, тобто в їхньому архіві, єдиному безсторонньому свідкові їхніх діянь, розпитайте живих потомків Січі: чорноморців і кубанців, не вірте пасквілям, які до сих пір іменувались «Историями Запорожскими», і ви погодитесь з нами. На взірець лицарів запорожці були зв’язані священними обітницями «товариства», бо всі козаки, незалежно від звання, віку та походження, ставали братами-товаришами, називали свого курінного і кошового отаманів батьком-отцем, а козаків — братчиками». Розвиваючи свою думку, Скальковський пише далі: «Обітницею віри, яка вимагала, щоб ніхто не міг бути запорозьким козаком, якщо не був руським православним... вони прирекались обітниці послуху (votum obedientiae), бо не тільки вся воєнна община, але навіть служителі церкви запорозької... підкорялись тільки одному начальству: кошовому або Кошу (магістру, Grand-Maitre на Заході). Вони брали на себе обітницю безшлюбності (castitatis) і так суворо її виконували, що у всіх бачених нами Запорозьких паперах, а їх у нас тисячі, навіть не згадується про жінок» ¹⁷³. На цілком природне запитання, звідки у козацтва виникли ці звичаї суто лицарського і католицького походження, Скальковський відповідає, що «від поляків, перших засновників, якщо не фундаторів, Запорожжя в XVI столітті» ¹⁷⁴.

Основна місія Запорозької Січі, за словами Скальковського, до кінця її існування зводилася до боротьби з турками і татарами в ім’я ствердження православ’я на Сході. Тій меті був підпорядкований увесь суспільний та приватний уклад, вся організація і побут запорозького козацтва. «Іншого побуту у запорожця, — запевняє Скальковський, — крім службового, військового, козацького, і бути не могло» ¹⁷⁵.

¹⁷¹ Там само. С. 83.

¹⁷² Там само. С. 76.

¹⁷³ Там само. С. 76 — 78.

¹⁷⁴ Там само. С. 78 — 79.

¹⁷⁶ Там само. С. 260.

Виходячи зі своєї схеми, Скальковський намагався всіляко затушувати соціальні суперечності серед козацтва. На існування майно/51/вої нерівності на Запорожжі він дивився, як на явище нехарактерне. Ось чому, скажімо, гайдамацький рух Скальковський вважав фактором незрозумілим, загадковим, протиприродним ¹⁷⁶. Однак через 40 років (1885) він робить певні уточнення в своїй характеристиці гайдамаків, зауважуючи, що «не можна, звичайно, заперечувати у гайдамацтві присутність політичного елемента, тої релігійно-національної ворожнечі, яка зародилась в українському населенні по відношенню до польського пана». Тепер він навіть визнає, що гайдамаччина була викликана «незадовільним політичним та суспільним ладом» ¹⁷⁷. Як бачимо, корисно жити довго.

¹⁷⁸ «Гайдамаки і гайдамацтво, — пише Скальковський, — це найсмутніша сторінка в літописах Запорожжя: це «злоба дней его» протягом більше 30 років існування» (Скальковский А. Наезды гайдамаков на Западную Украину. Одесса. 1845. С. 5).

¹⁷⁷ Несколько документов к истории гайдамаччини, Дополнения к книге «Наезды гайдамаков». К., 1885. С. 2 — 3.

Неоднозначними були погляди на козаччину П. Куліша (1819 — 1897), відомого українського письменника і вченого. В своєму ранньому творі «Україна. Од початку Вкраїни аж до батька Хмельницького» (Київ, 1843) Куліш ставився з великою симпатією до козаків. В цей час він був під впливом «Исторії Русів» і «Запорожской старины», фольклорно-історичного збірника, виданого І. Срезневським, в якому було подано уривки з козацьких літописів, перекази, історичні пісні і думи, а також його власні статті.

У праці «Перший період козаччини аж до ворогування з поляками» (Правда, Львів, 1868, № 1 — 17, с. 25 — 35) Куліш ще досить об’єктивно розглядає той суспільний грунт, на якому виникло козацтво. Така оцінка частково продовжена і в першому томі «Истории воссоединения Руси». Козацтво тут — це справжнє лицарське братерство, народна самооборона, військова школа, справжній захист України. Однак в другому і третьому томах його оцінка козацтва набуває протилежних рис. Він став схилятися до думки, що козацтво нібито не мало в собі творчих, конструктивних сил, а, навпаки, несло руйнівні елементи, тоді як шляхетство виступало в історії України в ролі колонізатора пустель і носія культури. Козацтво, за Кулішем, це прояв самих «темних», «диких» інстинктів народних мас. Він вважав, що не козацтву, а шляхті і «творчим елементам руського суспільства» належала в Україні «цивілізаторська місія». В 1895 р. Куліш виступив із статею «Украинские /52/ казаки и паны», де знову звернувся до проблем козацтва. Розглядаючи Запорожську Січ як вогнище «свавілля», Куліш заявив, що «герої-безхатники» завжди були готові дати «дніпровському козацтву ту отруйну закваску, яка була руйнівним началом всякого цивільного суспільства» ¹⁷⁸. Він гостро виступив проти козакофільства Миколи Костомарова, працю якого про Богдана Хмельницького назвав «здичавілою в нашій українщині Кліо», а музу Тараса Шевченка образливо обізвав «п’яною» і «розпущеною». Це обурило українське громадянство, однак «гарячий Куліш», як його часто називали, не зупинився в своїй негації козацтва.

Допускаючи несправедливі оцінки і помилкові погляди на козацтво і таких його діячів, як Косинський, Наливайко, Хмельницький та ін., П. Куліш разом з тим зробив дуже важливі спостереження щодо походження козацтва і ролі українського міщанства в боротьбі за культурно-національну та релігійну незалежність проти насильницького ополячення, окатоличення народу. Цінні Кулішеві міркування і про роль української шляхти у визвольній боротьбі тощо. Не треба забувати і того, що образливі випади пояснюються не позицією ворожого спостерігача, а навпаки, він усім серцем уболівав з приводу трагічних подій української історії з її постійними чварами між різними угрупованнями, що приводили до послаблення визвольного руху, заважаючи формуванню самостійної держави, яка могла б гарантувати народові нормальний історичний розвиток. Його твори — як літературні, так і наукові — залишаться в скарбниці національної культури на віки. «Незважаючи на певні однобічності, помилки і неточності, — писав М. Грушевський, — головний твір Куліша «История воссоединения» — се все-таки твір дуже талановитий і дуже цінний навіть з науково-історичного, дослідницького становища» ¹⁷⁹.

¹⁷⁸ Русское обозрение. 1895. Январь. С. 306, 311.

¹⁷⁹ Грушевський М. С. Соціально-традиційні підоснови Кулішової творчості (В тридцяті роковини Куліша) // Україна. 1927. Кн. 1 — 2. С. 30.

Всіх, хто пишається славою запорожців, не можуть не зворушити поетичні рядки П. Куліша в першій редакції його вертепної містерії «Иродова Морока» (1869 р.). Остання частина її закінчується тим, що гайдамака, який уособлює українське козацтво, після довгих поневірянь, нарешті, знаходить Правду; танцюючи з нею, він виспівує: /53/

Слава Спасу в Вихлиємі

Славетній Просвіті,

Що розлила так як море

Волю й Правду в світі!

Правдо, ненє! Ти єдина

Козаків водила

На поганство і на Ляцтво

Й на Московську силу.

Всіх жінок ми відцурались

В запорозькій Січі,

А тобі щодня дивились,

Матінко, у вічі;

Що казала, ми чинили

Ні ступня без тебе,

На човнах на Чорнім морі

Мали біля себе;

Смілим серцем зневажали

Морськую пучину

І верталися з тобою

Славні на Вкраїну.

Ми з тобою таборились

На Ляхів проклятих,

Твоїм приводом ми били

Гетьманів пузатих.

А Москва тим спромоглася

Козаків душити,

Що ти мусіла у Кривди

В кайданах сидіти.

За гріхи наші великі

Терпіла ти, нене,

Увзяло над нами гору

Кодло те мерзене.

А тепер, як дух козацький

Розбив твої пута,

Наступила в Україні

Спасенна минута.

У громаді Українській

Ми тебе ховаєм,

Із тобою по всім світу

Страху не дізнаєм.¹⁸⁰

¹⁸⁰ Україна. 1927. Кн. 1 — 2, С. 104.

На відміну від Пантелеймона Куліша видатний історик і майстер слова Микола Костомаров (1817 — 1885) виходив з того, що історичний розвиток кожного народу /54/ визначається його духовними властивостями. Духовну природу українського народу, наприклад, визначало панування демократичних засад вічового устрою в його суспільному житті, волелюбства та ін. Костомаров підкреслював, що козацтво вийшло не з середовища панівного класу, а, навпаки, є породженням народної стихії. Він при розв’язанні окремих питань стояв набагато вище своїх попередників. Це пояснюється до деякої міри появою в 40 — 60-х роках XIX століття великої кількості фактичного матеріалу з історії козацтва. Саме в цей час у «Пам’ятниках Временной Комиссии для разбора древних актов», в «Архиве Юго-Западной России» та інших багатотомних збірках було опубліковано багато цінних історичних документів. Костомаров, який і сам багато працював над виявленням і публікацією документів, звернув увагу на те, що на козаків не можна дивитися як на непродуктивну верству суспільства, зайняту лише військовою справою. Козаки, за його словами, — це водночас і землероби, промисловці і торговці, при цьому вільні від кріпосної залежності ¹⁸¹. Цікавий також погляд Костомарова щодо заснування Січі. На його думку, Січ засновано не українськими феодалами, а козацькою сіромою, бідняками, які не мали на батьківщині ніякого майна і через те залишалися на пониззі Дніпра, де займалися рибальством, полюванням і т. п.¹⁸². При цьому Січ, яка складалася не зненацька, а поступово, була основним центром вільного, незалежного від панів козацтва ¹⁸³. Костомаров добре розумів, що козацтво прагнуло «зламати протилежні собі засади шляхетського ладу» ¹⁸⁴, тобто знищити кріпосницькі порядки. Водночас на соціальну структуру Січі Костомаров дивився як на своєрідне військово-монастирське братство. «Простота життя, — пише він, — готовність на всяку небезпеку, благочестя, чеснота, то були моральні вимоги запорозької братчини, що наближали її, за винятком військової справи, до монастирської» ¹⁸⁵.

¹⁸¹ Костомаров Н. Собр. соч. СПб, 1904. Кн. 4, т. 9. С. 16.

¹⁸² Там само. С. 17 — 18.

¹⁸³ Там само. С. 17.

¹⁸⁴ Там само. С. 25.

¹⁸⁵ Там само. С. 19.

Сучасного читача і тепер приваблює художній виклад Костомаровим історичних подій, його любов до простого народу і віра в майбутнє свободне і щасливе життя у всеславянській федерації. Про це він так писав у статті «Україна», вміщеній у «Колоколі» О. Гер/55/цена (1860 р., ч. 61): «В будучім слав’янськім союзі, в який віримо і якого сподіваємось, наша південна Русь повинна становити окрему державну цілісність на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, із збереженням єдності, основаної не на згубній мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправства і своєї власної користі».

Важливими є погляди на козацтво Михайла Максимовича (1804 — 1873) — відомого українського вченого природознавця, історика, фольклориста й етнографа. Він, як і Маркевич, виступив проти тих російських вчених, котрі вважали козаків тюрками, або, як М. Погодін, сумішшю слов’ян і тюрків. В його листах до Погодіна читаємо: «В Україні обох берегів Дніпра козацтво розвинулося з XVI століття, як особливий стан малоросійського народу серед інших станів, тобто духовенства, шляхетства, міщанства і поспільства» ¹⁸⁶.

Серед російських вчених висловив свої погляди на козацтво один з найталановитіших істориків XIX століття С. М. Соловйов (1820 — 1879). Розглядаючи історичний розвиток як зміну державних форм, Соловйов засуджував народні антифеодальні рухи і звеличував роль сильної державної влади. Для нього козацтво — анархічна антидержавна сила. Він навіть підкреслював, що виникнення козацтва «мало суто негативне значення в історії», бо «вільний козак... зовсім не хотів працювати..., (а) хотів жити за чужий кошт». Особливо Соловйова непокоїло те, що козацькі повстання XVI — XVIII століть незмінно знаходили підтримку з боку «нижчого землеробського населення» ¹⁸⁷.

Незважаючи на негативне в цілому ставлення С. М. Соловйова до українського козацтва, без його багатотомної «Истории России» важко досліджувати такі проблеми, як взаємини козацтва з російським урядом, політику царизму, спрямовану на використання козацтва, з одного боку, для оборони краю, а з другого — на обмеження його впливу на народні маси України. Значний інтерес становлять матеріали, які свідчать про постійне намагання царизму зробити рядове козацтво знаряддям російського уряду в боротьбі останнього проти козацької старшини, що намагалася зберегти права і вольності козацтва.

¹⁸⁶ Максимович М. Собр. соч. T. III. С. 261 — 262.

¹⁸⁷ Соловьев С. Малороссийское казачество до Хмельницкого // Рус. вестник. 1859. Т. 23. С. 178 — 179. /56/

Зі скасуванням кріпосництва у 1861 році значно прискорився розвиток капіталізму в Російській імперії, проте кріпосницькі відносини було ліквідовано не повністю. Протест пореформеного селянства проти залишків кріпосництва знайшов своє відображення у революційному русі народництва. Народники додержувались думки, що капіталізм у Росії — випадкове явище, і намагалися затримати його розвиток шляхом збереження селянської общини, в якій вони вбачали паростки соціалізму. Ідеалізацію селянської общини вони переносили на козацький устрій.

Відомим представником народницького напряму в історичній літературі була Олександра Єфименко. Не бачачи соціальних суперечностей на Запорожжі, вона вважала характерною рисою будь-якого запорозького козака, члена «воєнного братства» (так вона іменувала запорозьку соціально-політичну організацію) «нехтування власності» ¹⁸⁸. Верховна влада, за її словами, цілком перебувала в руках рядового козацтва, а старшина була лише слухняним виконавцем «народної волі» ¹⁸⁹. Запорозьку Січ О. Єфименко показує як ідеальну для усіх часів суспільну організацію. Запорозьке козацтво, «вільне особисто, вільне щодо майна, що володіє вільними знаряддями — землями, ріками та ін. угіддями — для вільної праці, природно, завжди становило вищий ідеал для селянства» ¹⁹⁰.

На близьких до народницьких позиціях стояв А. Шиманов, на думку якого, боротьба Запорожжя з царизмом за землі в часи Нової Січі «була разом боротьбою за недоторканість начал народного життя... [проти] хижацтва і «користування» небагатьох, — вільного розвитку народної праці проти експлуатації його класами привілейованими» ¹⁹¹.

¹⁸⁸ Ефименко А. Я. История украинского народа. СПб. 1906. Вып. І. С. 335 — 336.

¹⁸⁹ Там само. С. 333 — 334.

¹⁹⁰ Ефименко А. Я. История украинского народа. Вып. II. С. 55.

¹⁹¹ Шиманов А. Предсмертная поземельная борьба Запорожья // Киев. старина. 1883. Декабрь. С. 636.

Визнаючи відсутність кріпосництва на. Запорожжі, Шиманов справедливо вважав це прогресивною рисою його суспільного устрою і засуджував зруйнування Січі царизмом у 1775 році. «Запорожжя, незважаючи на свої прості... форми, — зазначає він, — було в ті часи єдиним носієм і захисником кращого і більш /57/ справедливого суспільного і цивільного ладу, ніж той, з яким довелось йому боротися і який, на честь нашої вітчизни, потім скасовано» ¹⁹².

¹⁹² Там само.

На Правобережжі, де козацтво було знищено ще на початку XVIII століття і де українські національні традиції не мали такої підтримки з боку освічених кіл, як це було на колишній Гетьманщині і Слобожанщині, з другої половини XIX століття теж починається національне відродження. Частина польської і спольщеної української шляхти починає переглядати своє ставлення до української минувшини, в тому числі під впливом «української школи» в польській літературі, куди входили А. Мальчевський, Б. Залеський, С. Гощинський та ін. Деякі з цих літераторів, наприклад Тимко Падура (1801 — 1872), навіть почали писати українською мовою. Предметом їхнього зацікавлення була не лише література, вони з інтересом відкривали невідому їм раніш історію народу, серед якого жили. І хоч в більшості своїй вони залишились польськими патріотами, їхні романтичні уявлення про народну культуру й історію, де особливе місце належало козацтву, сприяли появі так званих хлопоманів, демократичної течії серед спольщеної української шляхетської молоді, що навчалась переважно в Київському університеті. В рядах хлопоманів, що усвідомлювали свій обов’язок служити українському народові, бачимо Т. Рильського, Т. Панченка, Б. Познанського, В. Антоновича, які невдовзі цілком стали на український національний грунт і об’єдналися з українською студентською молоддю Лівобережжя.

Володимиру Антоновичу (1834 — 1909) судилося стати не лише ідеологом цього руху, а й одним із визначних представників української історіографії. Ідучи слідом за Костомаровим і трохи змінюючи його основні тези про особливості духовної природи народів, Антонович вважав, що кожен народ у своєму історичному розвиткові сповідує певну і лише йому властиву «провідну ідею». В історії українського народу ця ідея втілена в принципі вічового устрою — широкого демократизму, тобто визнання за кожною особою повної рівності з іншими в правах. Заснований на цих принципах ідеальний, на думку Антоновича, общинний устрій знайшов своє повне відображення в українському козацтві, в За/58/порозькій Січі ¹⁹³. «Українському народові, — зазначає він, — що сидів між польським та великоросійським, прийшовся до типу принцип широкого демократизму... Отся провідна ідея вельми рельєфно позначилася в козаччині, а ще виразніше зреалізовано її в життю Запорозької Січі» ¹⁹⁴. Козацтво і Запорозька Січ виникли в результаті «національного єднання», спільної діяльності народних мас і «освіченого класу» українського суспільства. Погляди Володимира Антоновича на козацтво, згодимося з думкою Михайла Брайчевського, «були великим кроком уперед, хоча може й не були дуже бездоганними» ¹⁹⁵.

Наприкінці XIX — на початку XX століть вийшли праці з історії Запорожжя Дмитра Яворницького (Єварницького) (1855 — 1940), зокрема його тритомна «История запорожских казаков» *. Він поставив перед собою завдання висвітлити історію Запорозької Січі з самого початку до кінця її існування. Під впливом ідеалізованого погляду на запорозьке життя вчений писав: «Запорозька община доходила до повного ідеалу, невідомого ні в стародавньому, ні в середньому, ні в новому віках; пануюче тут начало рівності проходило всюди: під час загальних зборів... при розподілі майна і в приватному житті» ¹⁹⁶. Цінність праць Д. Яворницького не в таких висновках. Його головна заслуга перед історією запорозького козацтва полягає в тому, що вчений зібрав величезний археологічний, етнографічний, лексикографічний, фольклорний, географічний матеріал. А вже сам цей «дбайливо зібраний ним фактичний матеріал, — за словами Максима Рильського, — має велику вартість і сприяє правильному розумінню прогресивної ролі запорозького козацтва в історії України» ¹⁹⁷.

¹⁹³ У великоросів В. Антонович вбачав основну ідею в принципі авторитету державної влади, тоді як полякам властивий принцип аристократизму, хоч і демократичного.

¹⁹⁴ Антонович В. Виклади про козацькі часи на Україні 1912. С. 3.

¹⁹⁵ Брайчевський М. Європеєць рідної мови // Україна. 1985. № 45. С. 15.

* Эварницкий Д. И. История запорожских казаков. СПб, 1892. Т. І; 1895. Т. II; 1897. Т. III.

¹⁹⁶ Эварницкий Д. И. История запорожских казаков. Т. І. С. 189-190.

¹⁹⁷ Рильський М. Т. Запорізький характерник // Шаповал Іван. В пошуках скарбів. К., 1965. С. 5.

Назавжди для науки залишаться такі його праці, як «Вольності запорозьких козаків» (СПб, 1898), «Іван /59/ Дмитрович Сірко — славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків» (СПб, 1894), «Запорожжя в залишках старовини та переказах народу» (т. 1 — 2, СПб, 1888), «Джерела для історії запорозьких козаків» (т. 1 — 2, Володимир, 1903), «До історії Степової України» (Дніпропетровськ, 1930) тощо *.

Певне місце в історії цього часу належить працям І. М. Каманіна (1850 — 1921) і М. К. Любавського (1860 — 1936). Праці І. Каманіна, наприклад, містять цікаві і в багатьох випадках вірні міркування. До них треба віднести його думку про організацію Січі не феодалами, а козаками, що вийшли з народних мас, прагнення з’ясувати окремі явища, наприклад утворення реєстрового козацького війська з урахуванням соціальних суперечностей серед козацтва і т: ін.¹⁹⁸

Сучасник Каманіна M. K. Любавський дотримувався погляду, згідно з яким козаки не являють собою рештки стародавніх «вільних» землеробських общин степової України, а виникли як наслідок народної колонізації цього краю лише у XVI — XVII століттях. Козаки, на його думку, — це озброєні ватаги (артілі) промисловців — рибалок і звіроловів, які приходили з центральних районів України ¹⁹⁹. Любавський заклав основи так званої «теорії уходництва», яка, до речі сказати, сприяла правильному виясненню соціально-економічних умов, що призвели до утворення козацтва.

* Більш детальну бібліографію див.: Гапусенко І. М. Дмитро Іванович Яворницький. К., 1969 (бібліогр., с. 37 — 58).

¹⁹⁸ Каманин И. К вопросу о казачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения Исторического общества Нестора-летописца. К., 1894. Кн. 8. С. 57 — 115.

¹⁹⁹ Любавский М. Начальная история малорусского казачества // Журнал Министерства просвещения. 1895. Июль. С. 217 — 244.

Багато цінного матеріалу з історії українських козаків опублікувала «Киевская старина» (1882 — 1906), справжня енциклопедія українознавства, що в 1907 р. переходить на українську мову і дістає назву «Україна» (в цьому ж році вона припинила своє існування). В «Киевской старине» друкували свої праці найвідоміші українські вчені, літератори і громадські діячі — В. Антонович, М. Драгоманов (під псевдонімами П. Кузьмичевський та ін.), І. Франко, М. Костомаров, О. Лазаревський, подружжя О. і П. Єфименко, П. Житецький, В. Горленко, І. Новицький, О. Левицький, В. Науменко, М. Василенко, М. Біляшівський, В. Гнатюк, М. Грушевський, Д. Багалій, Ол. Русова, М. Сум/60/цов, А. Кримський, Я. Шульгін, Ф. Щербина та ін. В «Киевской старине» вийшли праці А. Скальковського, В. Мякотіна, А. Востокова, С. Венгржиновського, Л. Падалки, Ф. Николайчика, присвячені різним питанням історії козаччини *. Важливі публікації здійснила заснована 1905 р. Катеринославська Архівна Комісія, серед активних співробітників якої, крім відомого Д. Яворницького, були Василь Біднов, Яків Новицький **, Дмитро Дорошенко та ін. Такий же важливий матеріал знаходимо в «Жерелах до історії України-Руси» (11 томів, 1894 — 1924), виданих археографічною комісією Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, в «Записках Одесского общества истории древностей» (33 томи, 1844 — 1919).

Не забудьмо і катеринославського історика Андріяна Кащенка, який написав кілька популярних книжок з історії Запорожжя ***, конче потрібних для виховання національної свідомості народу.

* Детальну бібліографію їх і вищезгаданих авторів див.: Систематический указатель журнала «Киевская старина» (1882 — 1906). Полтава. 1911.

** Биднов В. Материалы по истории церковного устройства на Запорожье // Летопись Екатерин. Уч. Арх. Комиссии. 1907. Т. IV; Бровко А. Хто він — Я. П. Новицький? Спогдаи онука про долю свого діда // Наука і суспільство. 1990. № 4. С. 71 — 75.

*** Кащенко А. Великий луг Запорізький. Катеринослав. 1917; його ж: Оповідання про славне військо Запорізьке низове. Катеринослав, 1917; його ж: Запорожская слава. Катеринослав. 1918.

Найважливіше місце в дослідженні історії козацтва належить великому українському історикові Михайлу Грушевському (1866 — 1934). У VII томі «Історії України-Руси», який має назву «Історії української козаччини», та в інших томах і численних розвідках про козацтво він характеризує своє ставлення до оригінального явища української історії, показуючи, що, хоч воно і має певний зв’язок з різними попередниками, як бродники, берладники, степові «промисловці» та ін., але як окрема суспільна група сформувалося в результаті певних історичних причин. «Козаччина як явище побутове, — пише він, — знана нам з часів староруських. Своє козацьке ім’я в тім матеріалі, яким розпоряджаємо, дістає вона з другої половини XV століття. А формується в певну суспільну верству протягом цілого XVI століття і певні організовані форми й певне правно-признане значення дістає аж на переломі XVI і XVII століть. І тільки з кінця XVI століття про казаччину можна го/61/ворити як [про] певну суспільну групу, організацію, міркувати про козацький устрій, козацькі громади, управу і т. п.» ²⁰⁰

М. Грушевський проаналізував історичні обставини, які перетворили козаччину у важливіший чинник соціальних, політичних і національних змагань українського народу. Козаччина з часом, за М. Грушевським, «притягає до себе великі маси селянського і міщанського елемента і через те сама здобуває відмінний характер — соціального протесту проти польсько-шляхетського режиму» ²⁰¹. Деякі історики дорікали М. Грушевському, що у нього питання створення національної української держави підпорядковані прагненням народних мас добитися кращих соціально-економічних умов життя. Він, зазначає Дмитро Дорошенко, «мало цінить державні змагання українських князів та гетьманів і осуджує їх поскільки ці змагання відбувались коштом соціально-економічного приборкання народної (сільської) маси й вимагали від неї жертв» ²⁰².

Справді, повага до трудового народу і його захисника-козацтва проймає всі праці М. Грушевського. Пояснюючи своє соціально-політичне кредо, він у 1920 році писав: «Я був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власті вина лежить на стороні власті, бо інтерес трудового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обрахуватися з нею» ²⁰³.

²⁰⁰ Грушевський М. С. Історія України-Руси. К. Т. VII. С. 74; Історія української козаччини. Т. І. (до року 1625). Львів. С. 190.

²⁰¹ Там само. С. IX.

²⁰² Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Прага. 1923. С. 190 — 191.

²⁰³ Там само. С. 197.

Твори М. Грушевського відіграли визначну роль в становленні нової української історіографії. Огульне навішування М. Грушевському з початку 30-х років ярлика буржуазного націоналіста, що вимагалось при кожному згадуванні його імені, ставило за мету замовчити і сфальсифікувати величезну наукову спадщину цього видатного національного діяча. Останнє завдало великої шкоди українській історичній науці, яка лише майже через 60 років дістала можливість підтвердити спра/62/ведливість багатьох поглядів М. С. Грушевського на основні етапи історії України і козаччини.

Майбутній історик України має зрозуміти, в яких жахливих умовах проходила праця людей, що прагнули об’єктивно вивчати історію свого народу, коли над кожним з них тяжіло можливе у будь-який час звинувачення в націоналізмі — часто лише за одне згадування прізвища Грушевського без сакральної приставки, що він ворог народу, націоналіст, контрреволюціонер тощо. Армія офіційних «вчених» і цензорів ревно стежила за так званою чистотою марксистсько-ленінської ідеології. Сумний мартиролог українських істориків, фізично знищених, зацькованих і всіляко принижених, воліє до вищої справедливості.

Наведу такий епізод. У страшному 1937 році після закінчення аспірантури в Ленінграді мене було призначено викладачем історії в Краснодарському педагогічному інституті. Це відповідало моєму бажанню вивчати історію чорноморського козацтва, архів якого зберігався в Єкатеринодарі (Краснодарі). Коли я з’явився в інституті, один з викладачів спитав мене: «Ви, напевне, призначені на місце Грушевського?» Я — здивовано: «Якого Грушевського?», адже знав, що Михайло Сергійович при загадкових обставинах помер у Кисловодську в 1934 році. «Тут, до вас, працював племінник Михайла Сергійовича, але він зараз у в’язниці». Така новина засмутила мене, хоч у ці роки арешти були масовим явищем.

Невдовзі я став відвідувати місцевий архів, і от одного разу, взимку (це було, мабуть, в 1938 році), двері кімнати, де я працював, відчинилися й увійшов чоловік середнього зросту в шапці і пальті з піднятим коміром. При ньому був конвоїр. Ці двоє перейшли в сусідню кімнату. На мене це справило тяжке враження. «Хто це має бути?» — спитав я працівника архіву, який був у цій кімнаті. «Це Грушевський, — зі страхом прошепотів він. — Його іноді приводять сюди з в’язниці, він цікавиться запорозькими матеріалами, як і ви». Більше я цього мученика не бачив.

Минув якийсь час і на вулиці я зустрів свого колегу, що тримав під пахвою, а не в портфелі, як звичайно, кілька книг. «Звідки у вас книги?» — питаю. Він, махнувши рукою: «Цими днями розстріляно племінника Грушевського, і вдова продає бібліотеку, бо змушена негайно виїхати з міста».

Повертаючись до наукової спадщини М. Грушевсько/63/го, до його історичної схеми, що обгрунтувала самостійність українського історичного процесу, можна тільки висловити жаль, що його десятитомна «Історія України-Руси» кінчається Гадяцьким договором 1658 року.

Серед численних учнів М. Грушевського згадаймо Івана Крип’якевича (1886 — 1967), який ще в 1908 році видав важливу роботу «Козаччина і Баторієві вольності» *, де переконливо доводить, що польський король Стефан Баторій не тільки не був фундатором козацтва, а, навпаки, його політика щодо козацтва мала на меті зупинити зростання останнього. Цікава його праця «Козаччина в політичних комбінаціях 1620 — 1630 рр.» (Львів, 1914) вміщує повідомлення своїм урядам західноєвропейських дипломатів Гаги, Бетлена, Ро, Русселя про козаків. Багато матеріалу з історії козацтва знаходимо і в його монографії «Богдан Хмельницький» (Київ, 1954).

Чимало цінного з історії козацтва дають праці Мирона Кордуби, Степана Томашівського, Вячеслава Липинського, Євгена Барвінського, Василя Доманицького, Миколи Андрусяка **. Велике значення мають «Записки наукового товариства імені Шевченка» (Львів, 1892 — 1937, т. 1 — 155).

* Жерела до історії України-Руси. Т. VIII. С. l — 46.

** Кордуба М. Між Замостем та Зборовим // ЗНТШ. Т. 133 та ін.; Томашівський С. Причинки до історії Мазепинщини. Львів, 1909; його ж: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину. Львів, 1914 та ін.; Липинський В. Україна на переломі: 1657 — 1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст. Відень, 1920; його ж; dziejów Ukrainy. K., 1913; Барвінський Є. Причинки до історії зносин цесаря Рудольфа II і папи Климента VIII з козаками в 1593 — 94 роках // ЗНТШ. 1895. Т. X.; Доманицький В. Чи була реформа Баторія? // Наук. збірник на честь М. Грушевського. Львів, 1906; Андрусяк М. Мазепа і Правобережжя. Львів. 1938.

Висвітлював історію козацтва у своєму двотомному «Нарисі з історії України» та в інших працях видатний український історик, письменник, бібліограф, громадський і державний діяч Дмитро Дорошенко (1882 — 1951). Він так пояснює появу козацтва і причину того, чому зразу ж після його виникнення з’явилось так- багато суперечливих думок про його походження: «Козаччина зародилась і розвинулась органічно, як результат особливих умов українського життя XV і XVI ст. на степовім пограниччю, в сусідстві з хижацьким татарським Кримом. Процес її зародження й формування був довгий, і які-небудь окремі моменти цього процесу були /64/ малопомітні й не піддавалися зафіксуванню тим більш що саме життя козаччини проходило в глухих степових просторах, далеко від культурних осередків. Це призвело до того, що коли нарешті козаччина виступила на широку арену історії, як сформований військовий клас, то на питання, як вона постала й звідки взялася, ніхто не зумів дати ясної й точної відповіді» ²⁰⁴.

На Україні в перші післяреволюційні роки велася велика наукова робота по вивченню історії козацтва. Повернення з еміграції в 1924 p. M. Грушевського значно пожвавило науковий рух. Коло нього зосереджується ціла школа істориків, які починають розробляти різні ділянки історії України, не оминаючи історії українського козацтва. У численних наукових збірниках, «Записках», «Працях», в журналі «Україна» та інших виданнях з’являються дослідження, присвячені різним питанням українського козакознавства *. З окремих праць треба назвати невеличку, але цікаву роботу Б. Скитського про господарство й побут рядового козацтва і старшини за гетьманства Розумовського **.

²⁰⁴ Дорошенко Д. Нарис історії України. Варшава. 1932. T. I. С. 149.

* Багалій Д. Нарис історії України на соціально-економічному грунті. X., 1928; Василенко М. Павло Полуботок // Україна. 1925. Т. VI; Грушевський О. Ватаги Дніпрових уходів і старостинська адміністрація // Записки Укр. наук. т-ва. 1926. Т. XIX; Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні — Гетьманщині XVII — XVIII ст. // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та українського права. 1929. Т. VI; Шамрай С. Боротьба козаків Київської сотні з київськими монастирями та магістратом в XVII — XVIII ст. // Україна. 1930. Т. 39; Петровський М. До питання про певність відомостей літопису Самовидця й про автора літопису // Записки Ніжинського ін-ту Народної освіти. 1926. Кн. VI; Романовський В. Хто був «Самовидець»? // Україна, 1925. Т. V; Ткаченко М. Утворення нової Сербії на запорізьких землях 1752 р. // Україна, 1926. Кн. 2 — 3; Яковлів А. Договір Б. Хмельницького з Москвою 1654 р. // Ювіл. збірник на пошану академіка Д. Багалія. К., 1928. Т. І. Його ж: Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках. Варшава. 1934; Харлампович К. Листування запорозьких козаків з султаном // Записки Іст.-філол. відділ. Всеукр. Ак. Наук. 1924. Кн. IV.

** Скитский Б. Гетьманщина накануне ее падения (очерк быта). Владикавказ, 1928.

Виключно Запорожжю XVIII століття присвячена робота М. Кириченка. Він вважає можливим говорити «про суто буржуазний характер запорізького господарства, в основі якого лежали: товарно-промислові підприємства зимівничанського козацтва та посередницька торгівля з домішкою розбійництва і піратства — цими пере/65/житками минулої діяльності запорізького лицарства» ²⁰⁵. На думку Кириченка, було б невірно «заперечувати і наявність на Запоріжжі не лише великої (типу Калнишевського, Білецького тощо), а й середньої торгової буржуазії» ²⁰⁶.

Справедливою є критика Кириченком історика 20 — 30-х років М. Яворського, який, модернізуючи соціально-економічні порядки, вбачав у Запорожжі «огнище військового комунізму» ²⁰⁷.

Наприкінці 20-х років виходять праці М. Слабченка *. Запорозьку Січ XVIII століття Слабченко вважав самостійною державою. «Окрема територія й особлива, хоч би геть рідка людність, — пише він, — давали спромогу визнати їх за формальні моменти незалежної держави не тільки дослідникам, а й сучасникам» ²⁰⁸. Панівною верствою на Запорожжі, пише він, було військове братство, яке складали нежонаті козаки-січовики. Взаємини між членами братства регулювалися при цьому військовим правом. Намагаючись дати соціальну характеристику козацтву, М. Слабченко дійшов досить дивного висновку про панування на Запорожжі «мусульманського феодалізму». Разом з тим праці М. Слабченка (однієї з багатьох жертв сталінської репресивної машини) дають цінні відомості про соціально-правову структуру, організацію господарства, центральні і периферійні установи в Запорозькій Січі.

²⁰⁵ Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запоріжжя (XVIII ст.). Харків; Дніпропетровськ, 1931. С. 23.

²⁰⁶ Там само. С. 22.

²⁰⁷ Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби. К., 1927. Т. І. С. 31.

* Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорізької // Праці комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. Вип. 3. К., 1927; його ж: Паланкова організація Запорізьких Вольностів. Вип. 6. К., 1929.

²⁰⁸ Слабченко М. Соціально-правова організація... С. 210.

Серед дослідників, які плідно працювали спочатку на батьківщині, а пізніше в еміграції над історією українського козацтва, особливе місце належить професору Наталі Полонській-Василенко. Хоч вона й була істориком широкого діапазону, однак її основна увага приділена історії боротьби Запорожжя за своє існування та господарчій колонізації Південної України у другій половині XVIII століття. Тематика її робіт охоплює також історію Київської Русі, Гетьманщини, української церкви, торкається проблем національної культури та богослов’я. Написала вона і двотомну історію ВУАН (Все/66/народної Української Академії наук) — правдивий документ про трагедію національної науки і культури 20 — 30-х років. Уже в 20-х роках Н. Полонська-Василенко була настільки авторитетним фахівцем історії Південної України, що академік Дмитро Багалій, який і сам чимало зробив у цій галузі, сказав, що вона правдива «Запорозька мати» ²⁰⁹.

Серед праць Н. Полонської-Василенко про Запорожжя назвемо такі: «З історії останніх часів Запоріжжя» (1926), «Історики Запоріжжя, XVIII ст.», «Маніфест з серпня 1775 р. в світлі тогочасних ідей» (1927), «Майно запорозької старшини, як джерело для соціально-економічної історії Запоріжжя» (1931). Ці праці були видані в Україні, однак після переїзду за кордон Полонської-Василенко на них було накладено заборону, а залишені рукописи невідомо куди поділися. В числі останніх особливо цінною є велика монографія «Заселення Південної України в XVIII ст.», з якої опубліковано в еміграції лише перший і частину другого тому. Доля ж решти рукопису та трьох томів архівних матеріалів ²¹⁰ до монографії невідома, хоч і є певні ознаки їх існування.

«Довгий час я була переконана, — з властивою їй делікатністю писала в 1963 році Н. Полонська-Василенко, — що праця 25-ти років мого життя загинула, а останніми часами, коли серед совєтських істориків спостерігається пробудження інтересу до Південної України, у творах декого з них я помічаю ознаки знайомства їх з моїми працями (імені мого, із зрозумілих причин, не згадується), а також із моїми матеріалами. Не маючи жодної надії на те, що ці матеріали можуть опинитися в моїх руках, я мушу висловити щиру радість, що праця моя не пропала і що матеріали мої будуть використані для української історіографії» ²¹¹.

²⁰⁹ Оглоблін О. Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко (з нагоди 80-ліття) // Наук. записки. Мюнхен. Укр. вільний ун-т (УВУ). Філос. ф-т. 1963. С. 99.

²¹⁰ Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в середині XVIII ст. Мюнхен. УВУ. 1960. Т. І. 222 с.; T. 2 187 с.

²¹¹ Полонська-Василенко Н. Південна Україна після зруйнування Січі (Передмова) // Наук. записки. Мюнхен. УВУ. Філос. ф-т, 1963. С. 101.

В козацтві Н. Полонська-Василенко вбачала явище, яке відбилося на всій історії України з XVI століття. В боротьбі за волю український народ культивував безлюдні південні степи, будуючи тут нові форми суспіль/67/ного буття. Але трагедія полягала в тому, що старий світ, ішовши слідом, нищив паростки суспільного прогресу. «Український свободолюбний народ, — пише вона, — який свою волю цінив вище, ніж спокій, кидав свої хати, часто родину, і йшов туди, де міг знайти свободу. Прагнучи волі, будував він Запоріжжя, залюднював тисячі «слобід» Південної України. І знову — прагнучи волі — кидав ці степи, що перестали бути «вольностями». Замкнулося коло, і запорозькі «вольності» перетворилися на свою протилежність» ²¹².

²¹² Полонська-Василенко Н. Південна Україна... С. 127.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років в Україну прийшла лиха година, коли було брутально зупинено процес національно-культурного ренесансу, що влучно названо «розстріляним відродженням». У галузі історичних дисциплін замість об’єктивних досліджень і свободи творчості вимагалася «єдність думок». Досягалося це розгромом наукових установ і забороною цілих наукових галузей, ліквідацією українознавчої преси, насамперед журналу «Україна» та інших наукових видань. Українські історики, яких на той час лишилося небагато (більшість або знищили фізично, або відправили на заслання), підпали під тотальний контроль партійних функціонерів, що позаймали місця колишніх організаторів української науки. Часто-густо, не маючи ніякої освіти, ці партійні чиновники привласнювали собі останнє слово в наукових дискусіях. Справжню наукову інтелігенцію було поставлено перед вибором: бути знищеною чи «вчитись» у партійних функціонерів теорії класової боротьби при аналізі історичних подій, до того ж в інтерпретації, яку визначали пропагандисти періоду сталінізму і застою.

Великої шкоди завдала русоцентристська схема, запроваджена в цей час тими, хто керував історичною наукою. За цією схемою вся історія України зводилась до віковічного «бажання» народу возз’єднатися з російською державою. У такому ж дусі трактувалась й історія Визвольної війни, що нібито закінчилась возз’єднанням України до Росії. Елементарно нехтувались питання становлення української державності, політики різних кіл української старшини, ролі української шляхти і духовенства тощо. «Знак «плюс» чи «мінус», — пишуть Н. Яковенко і О. Гарань, — в оцінці того або іншого дія/68/ча залежав, насамперед, від його поглядів на проблему зв’язків з Росією» ²¹³.

Однак і в ці часи в неймовірно складних умовах продовжувались дослідження української історії, в тому числі запорозького козацтва. Ще перед війною вийшли роботи Миколи Петровського і Костянтина Гуслистого *.

Якщо робота видатного українського історика М. Петровського торкалась переважно питання україно-польської війни 1648 — 1654 років і приєднання України до Росії, то праця К. Гуслистого, хоч і присвячена не спеціально історії запорозького козацтва, однак торкається ряду таких питань, як виникнення козацтва, утворення Запорозької Січі, участь запорожців у селянсько-козацьких війнах тощо. В цій роботі автор підійшов до проблеми появи козацтва, пов’язавши його виникнення з посиленням феодальної експлуатації і національного гніту в Україні. Чимало уваги К. Гуслистий приділив питанням соціальних протиріч у середовищі козацтва, розповів, зокрема, про тенденцію козацької верхівки, реєстрової насамперед, іти до компромісу з польськими панами.

Разом з тим робота К. Гуслистого має ряд положень, з якими не можна погодитись. Так, наприклад, К. Гуслистий поділив формування козацтва на два етапи. До середини XVI століття основний прошарок козацтва, за його словами, становив «неосілий, бездомний елемент, наймити і кабальні люди, які не мали своєї громадської організації», а з другої половини XVI століття «головним прошарком стає» козацтво осіле, господарське, яке не визнавало над собою влади старост, не відбувало ніяких повинностей і утворювало свою власну козацьку організацію і юрисдикцію (козацькі громади, отамани та ін.) ²¹⁴.

²¹³ Яковенко Н., Гарань О. Погляд у минуле для руху в майбутнє // Кур’єр ЮНЕСКО. 1990. Травень. С. 48.

* Петровський M. H. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії // Нариси з історії України. Вип. IV. К., 1940; Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій XVII століття (60-і роки XVI — 30-і роки XVII століття) // Нариси з історії України. Вип. III. K., 1941.

²¹⁴ Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій XVII століття (60-і роки XVI — 30-і роки XVII століття) // Нариси з історії України. Вип. III. С. 41 — 42.

Якщо це справді так, то лишається незрозумі/69/лим, у який спосіб бездомне козацтво перетворювалось в осіле і домовите і під впливом яких обставин воно (домовите) уникало влади старост і створювало свою власну організацію. Годі вже говорити про те, що козаків не можна ототожнювати з кабальними людьми, як це робить К. Гуслистий. І зовсім дивним є його твердження, ніби в козацькому господарстві була поширена праця рабів — військовополонених турків, татар та ін.²¹⁵ Правда, цих питань він вже не торкається в іншій роботі, написаній у співавторстві з Оленою Апанович *.

О. Апанович присвятила вивченню історії козацтва ряд праць **, які збагачують наші відомості про запорозьке козацтво в його боротьбі проти турецько-татарської агресії, про місце запорозького війська в системі збройних сил Росії, його устрій, комплектування, озброєння, постачання, тактичні прийоми, а також про участь запорожців у російсько-турецькій війні 1768 — 1774 роках. Основна праця О. Апанович на основі нових архівних джерел висвітлює організацію козацького війська в першій половині XVIII століття і його роль у зв’язку з російсько-турецькою війною 1735 — 1739 роках. Окреме місце в книзі належить характеристиці населення Запорозької Січі в цей період. «Основним населенням Запорожжя, — справедливо констатує О. Апанович, — і в XVIII столітті залишалися вільні козаки. Таким чином, Запорозька Січ була своєрідним острівком серед загального океану кріпосницьких відносин. І тому запорозькі козаки вважали автономію Січі гарантією перед загрозою того, що ця стихія кріпосництва не поглине і Запорожжя» ²¹⁶.

Різних проблем українського козацтва торкаються у своїх роботах І. Бойко, Я. Дашкевич, Я. Дзира, В. Дядиченко, О. Компан, Г. Нудьга *.

²¹⁵ Там само. С. 42.

* Гуслистий К., Апанович О. Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. К., 1954.

** Апанович О. Боротьба Запорозької Січі проти турецькотатарських загарбників. К., 1961; її ж: Запорозьке військо як складова частина Російської армії в другій половині XVIII ст. // Наукові записки інституту історії АН УРСР. Т. 5. К., 1953; її ж: Збройні сили України. К., 1969.

*²¹⁶ Апанович О. Збройні сили України. С. 100 — 101.

* Бойко І. Д. Селянство України в другій половині XVI — першій XVII ст. К., 1963; Дашкевич Я. Р. Українсько-іранські переговори напередодні Хотинської війни // Укр. іст. журнал. 1971. № 9; Літопис Самовидця (видав і підготував Я. І. Дзира). К., 1971; Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою /70/Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. К., 1959; Компан О. С. Міста України в другій половині XVII ст. К., 1963; Нудьга Г. А. Листування запорожців з турецьким султаном. К., 1963.

Багато цікавого для нашої теми знаходимо й у працюючого в Росії відомого історика Б. Н. Флорі **.

Значний інтерес для порівняльно-історичного вивчення Запорозької Січі мають праці Ионеса Рознера, присвячені яїцькому козацтву, соціальний устрій якого мав багато спільних рис і з соціальним устроєм запорожців ***. Й. Рознер переконливо показав, як царизм, використовуючи соціальні суперечності в середовищі яїцького козацтва, поступово обмежував, а потім зовсім ліквідував його самоврядування. Він висвітлює економічний розвиток, становище окремих верств населення, соціальні відносини та участь яїцького козацтва в антифеодальній боротьбі народних мас. Й. Рознер підкреслив, зокрема, органічний зв’язок між відомим повстанням на Я’їку 1772 року і найбільшою в історії Росії селянською війною під керівництвом О. Пугачова.

Цікаві спостереження про запорозькі землі, їх економічний розвиток вже після зруйнування Січі містить монографія сучасної російської дослідниці О. Дружиніної «Северное Причерноморье 1775 — 1800 гг.». О. Дружиніна розкрила процес поміщицької колонізації колишніх запорозьких володінь, подала цінні відомості про поміщицьке і селянське господарство, зв’язок його з ринком, показала значення виходу Росії до Чорного моря для економічного розвитку півдня України.

Проте праця О. Дружившої містить ряд положень, які викликають заперечення. Не можна, зокрема, погодитися з твердженням, начебто запорозька старшина, чинячи опір спробам царизму поселити на запорозьких землях військові елементи — драгунів, пікінерів та ін. й насаджувати тут кріпосницькі порядки, захищала лише свої вузькокласові інтереси. Адже об’єктивно, старшина в даному разі виступила також на захист традиційного права Січі на самоврядування й, у такій спосіб, інтересів усього населення краю.

** Флоря Б. Н. З історії взаємовідносин українського козацтва і російського уряду (80 — 90 роки XVI ст.) // Укр. іст. журнал 1978. № 8. С. 125 — 128; його ж: Россия и походы запорожцев. в 70-х гг. XVI в. // Карпато-дунайские земли в середине XVII в. Кишинев. 1975. С. 214 — 228; його ж: Русско-польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во второй пол. XVI — начале XVII в. М., 1978.

*** Рознер И. Г. Яик перед бурей. М., 1966; його ж: Казачество в Крестьянской войне 1773 — 1775 гг. Львов, 1966. /71/

Не можна також прийняти думку О. Дружиніної, що з виходом Росії до Чорного моря внаслідок російсько-турецької війни 1768 — 1774 років існування Запорозької Січі стало «зайвим» і що ліквідація Січі у 1775 році поклала край якійсь «політичній нестійкості, яка панувала на південних окраїнах країни» ²¹⁷. Ліквідація Січі та організація Новоросійської губернії розглядається автором виключно під кутом зору військових планів уряду ²¹⁸. При цьому, однак, автор абстрагується від іншої, не менш важливої сторони проблеми — соціальної. Між тим обидва заходи повинні були передусім призвести до дальшого насадження й зміцнення кріпосницьких відносин на півдні України і в країні загалом/ На жаль, ці погляди знайшли підтримку і в іншого автора, маю на увазі М. Котляра, який у своїй погромній рецензії на популярну книжку М. Киценка «Хортиця в героїці і легендах» (Дніпропетровськ, 1972) посів позиції, що образили всіх, хто пишається героїчною історією Запорожжя. І справа тут не в тому, була чи не була Січ на Хортиці — йдеться про загальну оцінку ролі Запорозької Січі в історії України. Рецензія з’явилася саме тоді, коли над Україною згустилися хмари брежнєвсько-сусловського застою, коли офіційним став курс на знищення всякої самобутності в українській історії.

Чого тільки не знаходимо в цій маленькій за обсягом рецензії: і що існування Запорозької Січі було історичним анахронізмом, і що запорозьке військо, яке уславилось на весь світ своєю звитягою і професійною умілістю, нібито було малопридатним, анархічним, неавторитетним тощо. Може для такого авторитету, як М. Котляр запорожці й погані вояки, але російські й іноземні фахівці військової справи були іншої думки.

Не будемо детально зупинятись на таких «перлах», як твердження, що Запорожжя гальмувало розвиток сільського господарства і промисловості та навіть заважало зародженню буржуазних відносин. Дивує М. Котляра й те, що «Січ проіснувала майже до кінця XVIII ст., вона принаймні на сторіччя пережила саму себе» ²¹⁹. Як бачимо, Катерина II спізнилася на сторіччя, треба було це зробити, за М. Котляром, ще Олексієві Михайловичу, який теж дуже не любив «хохлів» за те, що вони носять оселедці...

²¹⁷ Дружини на Е. И. Северное Причерноморье 1775 — 1800 гг. М., 1959 С 53.

²¹⁸ Там само. С. 54.

²¹⁹ Укр. іст. журнал. 1973. № 1. С. 139. /72/

Значний внесок у дослідження історії Запорозького козацтва зробили і роблять краєзнавці *. Велику допомогу у вивченні історії козацтва останнім часом подає журнал «Пам’ятки України», публікуючи цінні документи, розвідки і статті **. Плідно працюють над козацькою тематикою українські літератори, зокрема, І. Драч, Р. Іваничук, В. Шевчук, С. Плачинда, Ю. Мушкетик, Ю. Хорунжий.

У Західній Європі, США і Канаді маємо цілу школу видатних українських істориків. Це Олександр Оглоблін, Борис Крупницький, Омелян Пріцак, Олександр Баран, Тарас Гунчак, Аркадій Жуковський, Іван Холмський, Теодор Мацьків, Орест Субтельний, Любомир Винар, твори яких збагатили історіографію України і козацтва. Не маючи доступу до вітчизняних архівів, вони цю нестачу надолужили величезною кількістю архівних матеріалів Західної Європи. На жаль, тільки зараз в Україні з’являється можливість ознайомитися з їхніми працями. Велику допомогу в цьому надає щойно створений Міжнародний Українознавчий університет у Києві.

Іван Холмський *** дає своє пояснення появи козацтва. На його думку, на козацтво вплинули такі фактори: уходництво, потреба в обороні від татар, рух населення України для освоєння Півдня, а також соціальні відносини Польщі і Литви.

Інший відомий історик Борис Крупницький **** теж звертався до проблеми виникнення козацтва, приділяючи значну увагу географічному факторові, у тому числі й ролі Степу.

* Фоменко В. Г. Військові печатки запорожців // Історичні джерела та їх використання. 1972. № 7; C о к у p А. Ф. Бібліографія праць // Пам’ятки України. 1990. № 1; Шаповал Г. То чи була на Хортиці Січ? // Пам’ятки України. 1989. № 4.

** Ленченко В. Листи Кошового отамана П. Калнишевського 1763 року про устрій Запорозької Січі // Пам’ятки України. 1989. № 3; Його ж: На городищі Кам’янської Січі // Там же 1990. № 1; Гречило А. До питання про національний прапор // Пам’ятки України. 1989. № 4; Дашкевич Я. Полково-сотенний лад XVII — XVIII століть на Україні — штучна «біла пляма» // Пам’ятки України. 1989. №1; Зотиков О. Ця пустка була нашою столицею // Пам’ятки України. 1990. № 1.

*** Холмський І. Історія України. Мюнхен. 1949.

**** Крупницький Б. Основні проблеми історії України. Мюнхен. 1955.

Певних результатів досягла дослідницька діяльність Любомира Винара, автора історичної монографії про Дмитра Вишневецького, огляду історичної літератури /73/про початки козаччини та інших праць. Він вважав, що українська козаччина вийшла «із усіх суспільних верств українського населення, починаючи від середовища українських панів і кінчаючи селянством і взагалі народними низами. Розвиток козаччини, яка спершу себе виявила як дефензивний (оборонний. — В. Г.) чинник, що при своєму швидкому зростанні швидко набрав офензивних (наступальних. — В. Г.) форм, був головною реакцією українського населення на татарські походи і соціальний визиск українського населення литовсько-польською державою. Окрему роль у формуванні козаччини відіграли уходи і взагалі економічний середник» ²²⁰. З такою характеристикою не можна не погодитись, може лише не треба, говорячи про генезис козацтва, починати з українського панства. Цікаво ознайомитися й з періодизацією козацької доби, яку дає Л. Винар: «1. Початковий період (XV ст.), в якому козацтво виступає як побутове явище, що поволі набуває певного економічного значення і обличчя. В цей період козацтво виступає, як категорія і мілітарна. Другий період — це «Ранній козацький період» (перші три чверті XVI ст.), в якому козацтво оформило себе, як певна суспільна верства. В цей період козацтво вже виразно виступає, як категорія соціальна. Рівночасно в ранньому періоді добачуємо еволюцію козацької організації, яка проявила себе у різнородних формаціях. Тут відчуваємо дружинний козацький етап, уходницький етап і повстання осілого козацтва, запорозький етап і повстання козацького реєстру. Всі ці етапи розвитку ранньої козаччини дуже часто перекриваються, тому що козаччина розвивалася майже одночасно в різних організаційних формах» ²²¹.

Нарешті слід назвати українського історика, який багато ще скаже в науці, Ореста Субтельного, відомого останнім часом рядом творів, що дістали високу оцінку і не тільки в українців за кордоном. Мені, на жаль, відома лише одна його книга «Мазепинці» *, де він багато уваги приділяє такому важливому питанню, як взаємини Мазепи й Орлика з запорожцями.

²²⁰ Винар Л. Огляд історичної літератури про початки української козаччини // Укр. історик. 1965. Ч. IV. С. 33.

²²¹ Там само. С. 33 — 34.

* Subtelny O. The Mazepists: Ukrainian Separatism in the Early Eighteenth Century, New York., 1981.

Не можна обійти увагою вельми корисну працю професора Теодора Мацківа, який проаналізував численні /74/ західноєвропейські джерела і літературу, присвячену гетьману Мазепі і запорозькому козацтву **.

Дуже цікава двотомна робота О. Барана та Г. Гаєцького ***, в якій переглянуто величезну кількість зовсім ще не відомих історичній науці західноєвропейських архівних матеріалів про участь козаків на боці різних держав під час Тридцятилітньої війни.

Всі ці роботи розширюють нашу уяву про козацтво, виводячи його на світові обрії.

Досліджували в своїх працях історію запорозького козацтва й іноземні автори. Більшість таких творів належить польським історикам. Не будемо вже спинятись на класичних працях Л. Кубалі, К. Шайнохі, О. Яблоновського та ін., які й донині не втратили своєї наукової вартості. В 1948 році з’явилась праця відомого польського історика Владислава Томкевича. В ній автор продовжує, як і багато його попередників, польських істориків XIX і початку XX століть, поділяти ідею про суто лицарське походження козацтва, приписуючи роль організатора його лише польській шляхті ²²²,

Інший найзаслуженіший польський автор Збігнєв Вуйцик, хоч і підкреслює роль поляків в організації козацтва, однак основну увагу віддає соціально-політичним процесам, які спричинилися до появи і розвитку Запорожжя ²²³.

Велику увагу приділяє козацтву в своїх талановитих творах Владислав Серчик, розглядаючи його як важливий соціально-політичний чинник визвольної боротьби українського народу ²²⁴.

З’явились роботи про українське козацтво у Франції. Мається на увазі дуже цінна стаття Шантала Лемесьє-Келькеже про Дмитра Вишневецького, яка цілком спирається на невідомі науці турецькі архіви (до неї ще повернемось) ²²⁵.

** Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687 — 1709 (З передмовою Любомира Винара). Мюнхен. 1988.

*** Baran A., Gajecky G. The cossaks in the Thirty Years War. V. 1. Rome. 1969; V. 2. Rome, 1983.

²²² Tomkiewicz Wl. O skladje społecznym i etnicznym kozaczyny // Przegląd historyczny. 1948. T. 37.

²²³ Wojcik Z. Dzikie pola w ogniu: o kozaczyznie w dawnei Rzeczy Pospolitej. W-wa, 1960.

²²⁴ Serczyk W. A. Historia Ukrainy. Wrocław. 1979 та ін.

²²⁵ Lemercier-Quelquejay Ch. Un condottire Lithuanien du XVI siecle de prince Dimitrij Višneveckij et L’origine de la Seč Zaporogue d’pres de archives Ottomanes // Cahier du monde Russe et Sovietique, 1969. Vol. X. /75/

Безумовний інтерес являє собою праця австрійського історика Г. Штекля «Про походження козацтва» *. Г. Штекль зробив багато для вияснення умов, за яких так звані татарські козаки вступали на службу до московського, литовського та інших урядів уже в XIV — XV століттях; він вивчав соціальні відносини в їхньому середовищі. Але, намагаючись пояснити виникнення козацтва в Україні, Штекль помиляється, вважаючи козаків не ким іншим, як тільки результатом татарського впливу. Про етнічне походження реєстрового запорозького козацтва писали і німецькі вчені С. Любер і П. Ростанковські **.

В Новому світі також ця тема не обходила увагою ряду дослідників місцевого походження ***.

Важливою документальною базою для вивчення історії Запоріжжя у XVIII столітті є фонд Коша Запорозької Січі, що зберігається в Центральному Державному Історичному архіві України. Фонд цей складається з 365 великих справ, які охоплюють 1734 — 1775 роки, і являє собою архів Коша, або Управління Запорозького війська. Він був конфіскований царським урядом під час ліквідації Нової Січі у 1775 році.

Документи фонду можуть бути умовно поділені на кілька частин. До першої треба віднести ті документи, які відбивають внутрішнє життя Запорожжя. Це, передусім, офіціальне листування Коша з курінними отаманами і паланковою старшиною (ордери, рапорти та ін.), відомості, які відбивають економічний і правовий стан різних верств запорозького населення, описи майна старшин, козаків і посполитих, протоколи допитів козаків, головним чином запорозьких гайдамаків, та ін.

* Stökl G. Die Entstehung der Kosakentums. München, 1953.

** Luber Susanna und Rostankowski Peter. Herkunft der im Jahre 1581 registriectem Zaporoger Kosaken // Jahrbucher für Geschichte Osteuropas. 1980. 28. H. 3. S. 368 — 390.

*** March G. P. The Cossackes of Zaporoghe. Georgetown, 1965; Gordon I. Revolutionary Banditry: An interpretation of the Ukrainian Cossacks in Their First Rebellions. 1590 — 1596. Iale. 1970 та ін.

До другої частини належать документи про «зовнішні зв’язки» Запорожжя. Перше місце серед них займає листування Коша з центральними урядовими установами, гетьманською канцелярією тощо. Тут зберігаються укази, ордери, різні накази, які стосуються управління Запорозьким військом. Вони характеризують, зокрема, політику царизму, спрямовану на обмеження прав Запо/76/розької Січі на самоврядування, заходи російських та українських феодалів щодо припинення втеч селян на Запорожжя, накази уряду щодо боротьби з гайдамацтвом та ін. Чимало документів свідчить про торговельні зв’язки Запорожжя з сусідніми областями — Лівобережжям, Великоросією, Правобережжям, Кримом, турецькими провінціями і т. д.

Архів Коша має свою історію. Після зруйнування Січі він був переданий до Новосіченського ретраншементу, а потім — до фортеці св. Єлисавети. У 1784 році, в зв’язку з ліквідацією кріпості, архів перенесено у повітовий суд м. Катеринослава, де він залишався до 1839 року. З цього року справи фонду почали поступово передаватися новоросійському генерал-губернатору М. С. Воронцову в Одесу. Перед своїм від’їздом з Одеси на Кавказ останній доручив справи Кошового архіву А. О. Скальковському.

Після смерті Скальковського у 1898 році справи Коша було передано до архіву канцелярії одеського градоначальника. Але доступ до них дослідникам був ще закритий. Спроби істориків П. П. Короленка і Д. І. Яворницького дістати дозвіл на вивчення їх натрапляли на рішучу заборону з боку царських урядовців.

Тільки в 1931 році Археографічна комісія при Центральному Архівному Управлінні УРСР видала опис цього фонду ²²⁶. Документи фонду, незважаючи на те що частина їх безповоротно загинула ще до революції, дають змогу відтворити досить повну картину соціально-економічного розвитку Запорожжя за часів Нової Січі ²²⁷.

Цей огляд не вичерпує всієї історіографії, вона набагато більша, ми ж ставили за мету ознайомити читача з основною документальною і літературною базою історії Запорозької Січі і запорозького козацтва.

²²⁶ Архів Запорозької Січі. Опис матеріалів. К., 1931.

²²⁷ Відомо, наприклад, що зразу після скасування Січі Г. А. Потьомкін присвоїв собі ряд документів, які залишилися не виявленими до цього часу (Архів Запорозької Січі, С. XI). /77/

Попередня     Головна     Наступна