Попередня     Головна     Наступна





Розділ XIII

ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО КІНЦЯ XVII — ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТТЯ, ГЕТЬМАН МАЗЕПА І ЗАПОРОЖЦІ. ГЕТЬМАН ОРЛИК. ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ.



Наприкінці XVII століття посилився наступ царизму на державні права України, репрезентованої в цей час Гетьманщиною і Запорозькою Січчю. Правобережжя, поділене між Польщею і Туреччиною, було майже цілком спустошене. Трапилося так, що і Гетьманщина опинилася у становищі дуже обмеженого самоврядування. От тільки Запорожжя, як і раніше, по суті лише формально належало Росії. Тут, на відміну від Гетьманщини, не було кріпацтва. Щоправда, на Гетьманщині воно було теж нестійким, зазнаючи час від часу відчутних потрясінь.

Російський уряд роздавав грунти України російським поміщикам, а українських селян і козаків перетворював на кріпаків. Великими земельними площами на Лівобережжі володіли монастирі. Жадібно прибирала до своїх рук кращі землі і козацька старшина. Селяни і козаки, позбавлені своїх грунтів, ставали залежними людьми. Невдоволення серед них зростало.

Влітку 1687 року козаки Гадяцького полку вбили кількох старшин, в тому числі полкового обозного. У Прилуцькому полку козаки кинули у вогонь полковника Горленка і полкового суддю. Це повстання підтримали жителі Миргородського, Лубенського, Переяславського, Чернігівського і Стародубського полків. Придушили повстання російські війська. Іншою формою протесту були постійні втечі на Запорожжя. Це відчутно послаблювало феодальні відносини на Лівобережжі.

Важким було і становище народу Правобережної України. Польські пани, захопивши Правобережжя, поновлювали там кріпосницькі порядки і жорстоке національно-релігійне гноблення. У відповідь на це селяни і козаки втікали на так званий нейтральний терен — південну Київщину і Брацлавщину. Оселяючись там, вони згодом утворили кілька козацьких полків. Польський уряд, зацікавлений в охороні південних кордонів від нападу татар і турків, спочатку не перешкоджав їх існу/450/ванню. Козацькі слободи множились. Серед козацьких ватажків Правобережжя особливу популярність здобув фастівський полковник Семен Палій. Під проводом Семена Палія, Самуся та інших керівників козацтво і селянство Правобережжя розгорнуло у 1702 — 1704 роках боротьбу проти польського панства за визволення від національного і соціального гніту, за приєднання до Лівобережної України.

Запорозька Січ і надалі посідала особливе місце в житті українського народу. Кількість втікачів, що шукали свободи на Запорожжі, весь час зростала. На початку 1692 року разом з козаками на Січ утік військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик). Прибувши на Січ, Петрик почав закликати запорожців до негайного виступу проти російського уряду. Про себе Петрик висловився так: «Я стою за посполитий народ, за найбідніших і простих людей. Богдан Хмельницький звільнив народ з неволі лядської, а я хочу звільнити його від нової неволі — москалів» 1.

За прикладом Б. Хмельницького Петрик розраховував заручитись, по-перше, допомогою кримських татар. З цією метою він у супроводі кількох козаків вирушив навесні 1692 року до хана. На початку липня із загоном татар Петрик повернувся у Січ. Військова рада ухвалила послати з Петриком на Гетьманщину всіх «охочих» козаків. Військо повстанців, яке почало збиратися поблизу Січі, обрало Петрика своїм гетьманом. Полковниками було обрано Василя Бузького, Кіндрата Сисоя та ін. Програма повстанців відображена у багатьох універсалах Петрика, які розцовсюджувались на Гетьманщині. Зміст їх такий: «Мазепа і старшина при підтримці російського царя поділили між собою нашу братію, позаписували її собі... в неволю і тільки що до плуга не запрягають». Універсали закликали погноблений народ визволитись від «тиранства Москви і немилостивих наших панів і скрізь встановити козацькі порядки» 2.



1 Костомаров Н. И. Собр. соч. Кн. 6. С. 445.

2 Там само. С. 435, 439. В універсалах також мовилось: «Встановіть у себе такі порядки, які самі хочете, і будете користуватись такими вольностями, якими користувалися діди-прадіди ваші за Богдана Хмельницького».



Заклики повстанців знайшли гарячий відгук у населення Лівобережжя. Проти російської влади повстали жителі орельських слобід і містечок. Повстання стало поширюватись по всьому правому березі Ворскли. Військо Петрика обложило в цей час Новобогородицьку фортецю. /451/ Після невдалого нічного штурму повстанське військо рушило далі до Маячків. Невдовзі воно зустрілося з військом гетьмана Мазепи. У вирішальний момент татари покинули військо Петрика і повернули до Криму. Повстанці мусили відступити. Та через якийсь час, заручившись підтримкою нового хана, Петрик з частиною запорожців, незважаючи на всі перепони, знову рушив на Гетьманщину. Повстанське військо, що налічувало кількасот козаків, разом з татарами дійшло до Полтави. Однак і цього разу Іван Мазепа витіснив повстанців на Запорожжя. Петрик ще не раз брав участь у походах татар в Україну.

За словами Д. Бантиш-Каменського, Петрик загинув від руки найманого вбивці козака Вечірки в 1696 році 3. Однак він згадується й у документах 1708 року. Відомий знавець цього історичного періоду О. Оглоблін припускає навіть співпрацю Петрика з гетьманом Орликом в період роботи останнього над конституцією 1710 року 4.

Повстання під проводом Петрика, хоч тривало воно недовго, ще раз показало всю складність соціально-політичної ситуації в Україні. Воно переконливо підтвердило, що ідея об’єднання всіх частин України і створення незалежної держави була близька навіть таким діячам, які спирались на найнижчі верстви козацтва, на «голоту».

Однак є й інша думка. О. Оглоблін вважає, що Петрик був інспірований опозиційно настроєною старшиною, а можливо і самим Мазепою, який хотів скористатися цим для укладення союзу з турками і татарами, щоб з їхньою допомогою позбутися московської зверхності. Та коли справи Петрика зазнали невдачі (за ним пішло небагато козаків), Мазепа мусив сам виступити проти нього, «щоб передчасно не викривати своїх задумів» 5.



3 Бантиш-Каменский Д. М. История Малой России. Т. 3. Прим. 21.

4 Див.: Оглоблін О. Договір Петрика з Кримом 1692 р. // Ювілейний збірник на честь Д. Багалія. К., 1927. С. 720 — 744.

5 Див.: Оглоблін О. Мазепа і Петрик // Записки істор. філол. відділу Укр. Акад. наук. 1928. Т. 23.



Думка О. Оглобліна знаходить підтвердження в словах Якима Самійленка, який 1699 року в Батурині показував на свого племінника бунчукового товариша Данила Забілу. Останній, за Самійленком, говорив йому, що гетьман «потай послав до бусурман вора Петрика і /452/ був желателем приходу бусурманського на Україну» 6. Щоправда, під час тортур Забіла від тих слів відмовився.

Та як би там не було, Петрика не можна вважати авантюристом, його політичне кредо яскраво характеризується договором, який він уклав з татарами в 1692 році. Цей договір Петрик уклав від імені, як він називав Україну, «князівства удільного Київського, Чернігівського та Війська Запорозького» 7. В договорі обумовлювалось право вільної для обох держав торгівлі, а для України ще й право вільного рибальства і добування солі.

Цей договір та інші документи Петрика є досить помітним явищем в політичній думці запорозького козацтва. Неодноразово згадуючи в своїх універсалах Богдана Хмельницького, Петрик підкреслював, що він вважає себе його спадкоємцем, прагне своїми засобами і за інших умов втілити у життя ідею Хмельницького — об’єднати українські землі в єдиній, незалежній, соборній державі.

Таке ж завдання, але з допомогою інших засобів, намагався вирішити і Мазепа. Однак в умовах постійного невдоволення народних мас, у тому числі і рядового козацтва, на тлі помітного посилення кріпосництва Мазепа уявлявся особою, яка репрезентувала цю ворожу народові систему. Тому він міг розраховувати лише на невелику частину населення, здебільшого на старшину, заможне козацтво, багате міщанство, духівництво, головним чином на монастирі. Це надзвичайно звужувало його соціальну базу і послаблювало можливість протистояти планомірному тиску з боку російського уряду. Як відомо, кожне обрання нового гетьмана супроводжувалось зменшенням його прав і посиленням нейтралістських тенденцій в Гетьманщині. Це особливо стало помітним при обранні, гетьманом Івана Мазепи.



6 Костомаров Н. И. Мазепа и мазепинцы. С. 482.

7 В це князівство мали входити крім названих частин України ще Правобережжя й частина Слобожанщини (Сумський і Охтирський полки); Харківський і якийсь Рибінський (мабуть, у документах помилка) повинні були перейти на Правобережжя, щоб не заважати походам татар на Москву.



Іван Степанович Мазепа-Колединський (1629 — 1632 або 1644 — 1709) походив з православної української шляхти білоцерківського повіту на Київщині, де було його родове гніздо с. Мазепинці. Батько Мазепи брав участь у Хмельниччині, ставши у 1654 році білоцерків/453/ським отаманом. Мати походила з шляхетського роду Мокіевських, належала до палких послідовниць православ’я і після смерті чоловіка постриглася в черниці. Іван Мазепа, за одними відомостями, навчався в Києво-Могилянській академії, за другими — в єзуїтській колегії у Варшаві. За молодих літ був пажем при дворі польського короля Яна Казиміра. В кінці 60-х років перейшов на службу до гетьмана Дорошенка. З цього часу робить швидку кар’єру і невдовзі стає генеральним осавулом і писарем. У 1674 році Дорошенко послав Мазепу до Криму і Туреччини просити допомоги. По дорозі той потрапив у полон до запорожців, звідки його визволив Іван Сірко, щоб відрядити до лівобережного гетьмана Самойловича. Тут Мазепа в 1682 році став генеральним осавулом. Не раз виконував важливі дипломатичні доручення в Москві, де заручився впливовими знайомствами в урядових колах. Його причетність до падіння Самойловича не з’ясовано. Самойлович став жертвою своєї непопулярної політики. Проте відомо, що Мазепі дуже допомогло стати гетьманом знайомство з фаворитом царівни Софії князем Голіциним.

При обранні Мазепи було підписано Коломацькі статті (25)VII (4(VIII) 1687), за якими ще більше обмежувались політичні права гетьмана. Тепер уже гетьману заборонялось без дозволу царського уряду позбавляти старшину посад, та разом з тим у старшини відбирались права переобирати гетьмана. З’явився у статтях і такий пункт: гетьман не міг відбирати раніше наданих маєтків, стверджених царськими грамотами. Цей пункт мав подвійне значення. З одного боку, він стверджував майнові права старшини, з другого — обмежував право гетьмана розпоряджатися маєтками.

Таке обмеження влади гетьмана цілком відповідало централістській політиці царизму і сприяло зростанню кількості маєтків, якими володіла старшина *.



* Див. детальніше: Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР. К., 1970. С. 115 та ін.



Царський уряд намагався відірвати старшину від гетьмана і зробити останнього уже не представником козацтва, як це було за Богдана Хмельницького, а призначеним Москвою (пізніше Петербургом) звичайним чиновником. Віддаляючи гетьмана від старшини, царський уряд заохочував старшинські доноси як форму контролю центру над гетьманом. Це вело до падіння авторитету гетьмана і перетворювало цю посаду (з московської точки зору) /454/ в непотрібну. Отже, перед Мазепою, який добре розумів причини політичних невдач попередніх гетьманів, постала дилема: чи бути простим знаряддям російського уряду, чи плекати надію на майбутню можливість позбутися царської влади. Мазепа обрав друге. Але для цього йому потрібна була надійна підтримка. Останню Мазепа міг знайти лише серед співчуваючої йому козацької старшини. Ось чому він заходився допомагати старшині в її домаганні стати економічно незалежною верствою. Піклувався Мазепа і про освіту нового українського панства, фундуючи школи, бурси тощо. Не меншу увагу приділяв посиленню впливу українського духівництва. Так, він виклопотав київському митрополиту титул екзарха, побудував чимало церков в урочистому стилі, що дістав назву «Мазепиного барокко», роздав українським монастирям багато маєтностей. Взагалі в ті часи освіта і мистецтво досягли значного розвитку. Сам Мазепа, за споминами сучасників, відрізнявся високою освіченістю, вмінням вести розмову з співбесідником на різні теми. «Загалом він дуже любив оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, — писав французький дипломат Жак Балюз, що зустрічався з Мазепою у Батурині в 1704 році, — щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати (змагатися) з найкращими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна і чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їхньою мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, говорить італійською мовою. Я розмовляв із господарем України польською та латинською мовами, бо він запевняв мене, що не добре володіє французькою, хоч у молоді літа відвідав Париж і південну Францію, був навіть на прийнятті в Луврі, коли святкували Піринейський мир (1659). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі та голландські... Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує і знає, що діється у чужоземних країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у життю, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки» 8.



8 Січинський В. Чужинці про Україну. С. 117 — 118. /455/



Надаючи старшині маєтності (часто обходив царські обмеження такого роду і тим об’єктивно призводив до посилення феодального гніту), Мазепа разом з тим не забував і простого люду, прагнув пом’якшити його становище. Універсал 1691 року забороняв світським і духовним власникам обтяжувати селян повинностями. Тут же говорилось про заборону відбирати у простих козаків землі і обертати їх у посполитих. Власникам цей універсал наказував, щоб вони владу свою «виражали вміру, як належить за малоросійським звичаєм, не чинячи підданим різних вимислів і тягарів» 9. В універсалі Мазепи (1701 року на скаргу жителів с. Смоляжі про завдані їм кривди з боку державця цього села веркіївського сотника Самійла Афанасійовича) читаємо: «Ми призвали означеного сотника і поручили суду нашему генеральному разобрать діло: жалоба сказалася справедливою, за что сотника ми не похвалили, однако же не одбираємо от него того села, но приказиваєм, аби не больше, только два дні в тиждень, роботу єму панщиною отправовали, а іншії дні на свої оборочали потреби, і в рок по осмачки овса от робочой тварини давали, надщо жадних датков і повинностей не маєть і не повинен будет он п. сотник вимагати, под не ласкою нашою» (розрядка моя. — В. Г.10. В іншому універсалі від 1701 року гетьман сповіщав про покарання сотника с. Верхівки (під Ніжином), якого він віддав до суду за «великі і нестерпимі прикрості», що той чинив селянам. Тут же Мазепа наказував, «аби не більше толко два дні в тиждень (селяни) роботу панщиною отправовали» 11.



9 Дорошенко Д. Нарис історії України. С. 113.

10 Хрестоматія з історії Української РСР. К., 1959. Т. 1. С. 421.

11 Дорошенко Д. Нарис історії України. С. 113.



Отже, не слід перебільшувати кріпосницькі утиски, що побутували за часів Мазепи і які, про що твердить багато дослідників, нібито були причиною його непопулярності серед народу. Ця непопулярність пояснюється складністю ситуації, характерної для України того періоду. Гетьман вже не міг мати за своєю спиною того національного фронту, який свого часу був у Б. Хмельницького. Тут уже не йшлося про загальне покозачення населення — історичні умови змінились радикально. Тепер відбувався, хоч і повільно, зворотний процес феодалізації. Тому зрозуміло, що рядове козацтво і селянство, яке ще жило споминами про минуле, не могло /456/ прийняти нових порядків. Гетьман розумів це і висунув загальнонаціональну ідею єдності України навколо мудрого стерника (стирника), тобто правителя. Замість розбрату через соціальні і політичні мотиви він у відомій думі, яку Кочубей приклав до Доносу Петру I (будемо вважати, що коли автором її був не сам Мазепа, то принаймні людина, яка поділяла його погляди), Мазепа пропонує цілу політичну програму побудови нової України:


Всі покою щиро прагнуть,

А не в єден гуж тягнуть;

Той направо, той наліво.

А ви браття: то-то диво!

Не маш любви, не маш згоди;

От Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали

Самі себе звоєвали!

Ей, братища, пора знати,

Що не всім нам панувати,

Не всім дано всеє знати

І річами керувати!

На корабель поглядимо,

Много людей полічимо,

Однак стирник сам керуєт,

Весь корабель управуєт.

Пчулка бідна матку маєт

І оноє послухаєт.

Жалься, Боже, України,

Що не в купі маєт сини!

Єден живет із погани,

Кличет: «Сюди, отамани!

Ідім матки ратувати,

Не даймо єй погибати».

Другий ляхам за грош служить,

По Вкраїні і той тужит:

«Мати моя, старенькая!

Чом ти вельми слабенькая?

Розно тебе розшарпали,

Гди аж по Дніпр туркам дали.

Все то фортель, щоб слабіла

І аж вконець сил не міла».

Третій Москві юж голдуєт

І єй вірне услугуєт.

Той на матку нарікаєт

І недолю проклинаєт:

«Ліпше було не родити, /457/

Нежли в таких бідах жити!

От всіх сторон ворогують,

Огнем, мечем руйнують,

От всіх немаш зичливости

Ані слушної учтивости:

Мужиками називають,

А подданством дорікають».

. . . . . . . . . . . . . . . .

Ей, панове єнерали,

Чому ж єсте так оспалі?

І ви, панство полковники,

Без жадної політики

Возмите ся всі за руки,

Не допустить гіркої муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагов, нуте бити!

Самопали набувайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблю маєм права.


Ясна річ, що з такою програмою Мазепа не міг від крито виступати. Йому лишалося чекати слушної годи ни, а натомість всіляко запевняти московський уряд у своїй вірності йому. А це теж не додавало гетьманові авторитету в очах тих, хто вбачав у ньому лише завзятого прислужника Москви, тим паче що московський цар Петро I всіляко підкреслював своє схвальне ставлення до діяльності Мазепи. В 1700 році цар нагородив гетьмана щойно встановленим орденом Андрія Первозванного. Він був другим після Головіна кавалером його 12.



12 Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. Кн. 6. Т. 16. Мазепа. СПб, 1905. С. 483.



І це не єдина нагорода, яку одержав Мазепа від Петра І. Цар, незважаючи на свою підозріливість, довіряв йому. Однак це довір’я в перший-ліпший момент могло обернутись недовір’ям. Та як би не приховував Мазепа свої думки від Петра, конфлікт між ними назрівав. І причина тут не в особистих якостях Мазепи чи у деспотизмі Петра I. Протиріччя виникало із закономірностей розвитку Гетьманщини і того шляху, яким спрямовував Росію своєю внутрішньою і зовнішньою політикою Петро I. Незважаючи на досить помітне розширення феодально-кріпосницьких відносин у Гетьман/458/щині наприкінці XVII — на початку XVIII століття, вона в цілому не була типовим феодальним краєм. Її економіка характеризувалась наявністю кількох укладів. Поряд з феодальними маєтками тут були і вільні козацькі та селянські господарства. Значне місце в них займала наймана праця, перевага якої перед панщиною відзначалась навіть у деяких гетьманських універсалах останньої чверті XVII століття. Найману працю широко використовували старшини, монастирі, сільське духівництво, заможні козаки й посполиті. Гетьманський універсал 1688 року рекомендував старшинам виконувати різні роботи «за грош свой наймуючи» людей, «а не вигоном панщан». У Гетьманщині, отже, не було кріпосництва в тих закоренілих формах, як це було в Росії. Наймана праця використовувалась у ремеслі, в різних промислах, з нею була пов’язана і мануфактура, що починала з’являтись у Гетьманщині. Все це свідчило про досить високий рівень буржуазних відносин.

Різниця в побуті та навіть у зовнішньому вигляді між українцями і росіянами впадала в око. «Мешканці козацької України, — писав очевидець, датський посол в Росії Юст Юль, який відвідав Україну в 1711 році, — живуть в добробуті й безжурно. Вони без мита продають і купують різні вироби (крам), займаються яким забажають ремеслом і чим хочуть промишляють. Сплачують вони тільки певний невеликий податок гетьманові» 13 (Юль порівнює це останнє з багатьма податками росіян. — В. Г.). Зауважимо, що це писалося після подій 1708 — 1709 років.



13 Січинський В. Чужинці про Україну. С. 126.



На початку XVIII століття в Росії теж відбувалися важливі зміни в економічному і соціально-політичному житті, пов’язані з реформами Петра I, основна мета яких полягала в прагненні забезпечити розв’язання назрілих внутрішніх і зовнішньополітичних завдань, зокрема сприяти розвитку економіки, підвищенню доходів поміщицького господарства, розв’язанню проблеми виходу Росії в Балтійське море, зміцненню дворянської держави та її престижу на міжнародній арені, реорганізації армії і флоту.

Загальна оцінка реформ Петра I лише в останній час відійшла від тих стереотипів, котрі були нав’язані старою історіографією, а вже в більш близькі від нас часи вказівками Сталіна та його апологетами, які відновлювали дух низькопоклонства перед такими царями, /459/ як Іван Грозний і Петро I. Кривава спадщина, залишена Іваном Грозним, лише у політичних злочинців може викликати повагу. Що ж до Петра I, то тут історики, засліплені зовнішньою мішурою його діянь, насамперед військових перемог, забували співставляти його реформи із загальнолюдським поступом.

Після Нідерландської і Англійської буржуазних революцій в Європі почав розвиватися, набираючи щораз більшої сили, економічний лад, заснований на найманій праці. У сільському господарстві, а ще більше у промисловості феодалізм поступово здавав позиції. Швецький король Карл XI ще у 80-х роках XVII століття провів так звану редукцію земель, внаслідок чого з’явилися державні маєтки, які віддавалися в аренду, а селяни звільнялись від феодальної залежності. Принагідно скажемо, що і Мазепа закликав старшин заміняти панщину найманою працею.

А що ж запроваджував Петро I? На всі проблеми, що виникали у зв’язку з новими економічними процесами, Петро I відповідав посиленням кріпосництва. І не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості. Як влучно зауважив у своїй оригінальній статті А. Спунде, «зародку майбутнього Петро надає реакційну соціальну форму. Рішення безпосереднього вузькозлободенного завдання — зменшення військової слабкості Росії — забезпечується таким заходом, який протягом майже двох століть буде неминуче гальмувати зростання всього народного господарства Росії. Петро з успіхом засновує кріпосну фабрику» 14. Коли промисловість на Заході штовхала феодалізм до загибелі, Петро I, створюючи кріпосну промисловість, посилював феодалізм у Росії. Своїми реформами він настільки підірвав і послабив паростки нових суспільних сил, що клас дворян більш ніж на століття виявився монополістом не лише в економіці, а й у суспільному житті країни 15.



14 Спунде А. Очерки экономической истории русской буржуазии // Наука и жизнь. 1988. № 1. С. 80. О. П. Спунде (1892 — 1962) — російський революційний діяч, наприкінці 20-х років відійшов від політики. Автор неопублікованих «Нарисів економічної історії російської буржуазії», написаних у 1948 — 1951 роках. Наведена стаття є лише коротким рефератом нарисів.

15 Там само.



Отже, Петро I всупереч історичному прогресу заморозив розвиток передових форм економіки і взагалі всього суспільного життя, прирікши свій народ на кріпосництво. Для того щоб тримати його в послуху, про/460/довжував створювати військово-бюрократичну державу з могутньою самодержавною владою, яка спиралась на кріпосницьку економіку і сильну, все зростаючу в числі армію. «За Петра I, — влучно зауважує Е. В. Анисимов, — були закладені підвалини імперської політики Росії XVIII — XIX століть, почали формуватися імперські стереотипи» 16. А це означало перетворення Російської імперії в силу, яка була спрямована в зовнішній політиці на захоплення нових територій * (Петро I готував похід навіть на Індію), а у себе вдома — на придушення опору власного народу і народів, що були приєднані до Росії. Кріпосне рабство стало тим ферментом, який забарвив усі внутрішні й зовнішні структури імперії. Без розуміння цієї найбільш суттєвої сторони реформ Петра I не можна збагнути й об’єктивних причин його зіткнення з Мазепою — гетьманом країни, яка за висловом Михайла Драгоманова, творила в неймовірно важких умовах частку Європи. Тобто коли Гетьманщина (не кажучи вже про Запорожжя, яке зовсім не знало кріпацтва) повільно, можливо з певним запізненням йшла по шляху, притаманному передовим країнам Європи, то Росія внаслідок політики Петра обрала шлях, який вів до ліквідації економічних і політичних особливостей України і перетворення її на звичайну провінцію імперії. Це не міг не розуміти Мазепа, і його пізніші дії були не чим іншим, як пошуками способу відвернути від України політичну й економічну катастрофу, яка наближалась.



16 Анисимов Е. В. Петр I: рождение империи // Вопр. истории. 1989. № 7. С. 20.

* Про зовнішню спрямованість політики Петра I у зв’язку з його бажанням вийти до морів К. Маркс у книзі «Викриття дипломатичної історії XVIII століття» писав: «Для системи місцевих заходів досить суходолу, для системи світової агресії необхідною стала вода. Тільки в результаті перетворення Московії із повністю континентальної країни в імперію з морськими кордонами політика могла відійти від своїх традиційних меж і знайти своє втілення в тому сміливому синтезі, який, поєднуючи загарбницькі методи монгольського раба з всесвітньо-загарбницькими тенденціями монгола-володаря, являє собою життєве джерело сучасної російської дипломатії (Вопр. истории. 1989, № 4. С. 11).



Ще в 1700 році почалась війна Росії зі Швецією за вихід до Балтики. Українське козацтво брало безпосередню участь в цій війні. На полях битв діяли Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Переяславський і Лубенський полки. Перша фаза Північної війни була не на користь Росії, але вже невдовзі російські війська /461/ завдали шведам значних ударів і захопили більшу частину Прибалтики. Недооцінюючи міць росіян, шведський король Карл XII кинув свої головні сили проти польського короля Августа II Сильного.

1704 року польським королем було обрано Станіслава Лещинського, прихильника шведського короля. В країні почалась війна між прибічниками Станіслава Лещинського і Августа II, з яким Петро I уклав союз. Між тим у цей час на Правобережжі проти шляхти посилилась боротьба українських селян і козаків під проводом фастівського полковника Семена Палія. Принагідно скажемо, що один з пунктів договору Петра I з Августом II зобов’язував Росію придушувати повстання проти шляхти. Мазепа отримав наказ Петра I заарештувати Палія. Арешт популярного в Україні фастівського полковника викликав невдоволення населення. Однак у Мазепи іншого виходу не було. Хоч він і мріяв про возз’єднання правого і лівого берегів Дніпра, проте ситуація не давала надії на це саме тепер, коли Польща і Росія були в союзі.

Після арешту Палія російські й українські війська зайняли міста, які раніше утримували повстанці (Біла Церква, Бердичів, Бар, Немирів та ін.).

Влітку 1705 року 40-тисячна козацька армія під проводом Мазепи вирушила в Галичину. Українські козаки зайняли Львів і дійшли до Сандомира. Однак Карл XII, удруге розбивши війська Августа II, рушив на Литву. Литовські магнати і шляхта стали переходити на бік шведського короля і його прибічника Станіслава Лещинського. Петро I, прагнучи підтримати свого союзника Августа II, влітку 1705 року вирушив з 60-тисячним військом на Вільно. В березні 1706 року на допомогу російській армії прибув Мазепа з 14-тисячним військом. Бої йшли з перемінним успіхом, однак після того, як Карл XII уклав з Августом II сепаратний мир в Альтранштадті (при чому Август II відмовився від польської корони на користь Лещинського), становище Росії ускладнилось. Вона тепер стала віч-на-віч з Карлом XII. Петро I ухилився від генерального бою і почав відступати вглиб Росії.

Україна відчула на собі весь тягар війни Петра I з Швецією. Російські війська поводились в Україні як на окупованій території. На будівництві Києво-Печерської фортеці російські пристави, як скаржились Мазепі полковники, «козаків палками б’ють, вуха шпагами відтинають». Полковники говорили, що «козаки, покинувши /462/ свої хати, сінокоси і жнива, мучаться на царській службі від сонячної спеки, а там (у них вдома) великоросійські люди грабують їхні хати, розбирають і палять, жінок і дочок ґвалтують, коней, худобу і всілякі пожитки забирають, старшину б’ють до смерті» 17. Миргородський полковник Данило Апостол, обурений такими знущанням над українським народом, говорив Мазепі: «Очі всіх на тебе звернені, і не дай Боже тобі смерті: тоді ми опинимося в такій неволі, що і кури нас загребуть». А прилуцький полковник Горленко висловився так: «Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молим і ім’я його славимо, що Україну від ярма лядського визволив, так, навпаки, і ми й діти наші в вічні роди душу й кості твої будемо проклинати, якщо нас по смерті своїй у такій неволі покинеш» 18.

Мазепа вагався відкрити свої плани. Ще раніше він вступив у таємні контакти зі Станіславом Лещинським, а через нього і з Карлом XII 19. Він розумів, що війна, яку вів Карл XII з Петром I, ставить його перед вибором: йти з Петром I означало цілком перетворити Україну на звичайну російську провінцію.



17 Соловьев С. М. История России. Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 216.

18 Там само.

19 За документами, наведеними І. Борщаком, переговори Мазепи з Лещинським почалися в 1703 році (Борщак І. Шведчина й французька дипломатія (за невиданими документами) // Наук. збірник за 1928 р. Т. 28. С. 80.



Тим більше, що якраз вийшов царський указ про реорганізацію козацького війська в Гетьманщині на зразок слобідських полків, які підлягали Посольському приказу в Москві. Старшина, довідавшись про це, була дуже занепокоєна. Вона на таємних радах у генерального обозного Ломиковського, а особливо у миргородського полковника Апостола, шукала шляхів захисту своїх прав. Страх перед політикою російського уряду мав цілком реальні основи. Так, у 1706 році гетьман запросив царя до себе на обід. Тут був і царський фаворит О. Меншиков. Останній після доброї чарки, Нахилившись до Мазепи, сказав йому на вухо, але так, щоб почула старшина: «Гетьмане Іване Степановичу, час уже братись за цих ворогів», натякаючи на старшину. Мазепа теж відповів йому на вухо, але так, щоб усі почули: «Ні, не час». Та Меншиков не заспокоївся: «Не може бути кращого часу як зараз, коли тут царська величність з армією». Мазепа відказав: «Небезпечно буде, не закінчивши однієї /463/ війни з ворогом, починати другу, внутрішню». Меншиков вів далі: «Ворогів не треба боятись і щадити. Ти вірний государеві, але треба на ділі це довести і пам’ять про себе у нащадках залишити, щоб майбутні царі знали про це і ім’я твоє славили, що один такий був вірний гетьман Іван Степанович Мазепа, який таку користь державі Російській зробив» 20. Однак Мазепу не спокушала слава навіки залишитись зрадником свого народу. Він обрав роль зрадника, але тільки в очах царя і російського уряду. До того ж Мазепа знав, що цар за його спиною вів переговори з відомим англійським генералом Джоном Черчіллем, герцогом Марлборо *, якому за службу обіцяв князівство на вибір: Київське, Володимирське або Сибірське 21.

У серпні 1707 року Мазепа отримав листа від Лещинського, де той пропонував йому перейти на бік Польщі і Швеції. Що думав Мазепа, видно з його розмови з Пилипом Орликом, тоді генеральним писарем. Наступного дня після отримання Мазепою листа від Лещинського, Орлик відвідав гетьмана. Мазепа повідав йому свої тяжкі думи і вагання. «Клянусь, — сказав він, — що не для себе, а лише для вас усіх, для жінок і дітей ваших, для загальної користі матки моєї вітчизни бідної України, всього війська запорозького та народу українського, для підвищення й поширення прав і вольностей військових хочу те з допомогою Божою чинити, щоб ви як від московської, так і від шведської сторони не загинули». Сказавши це, він поцілував хрест і звернувся до Орлика, прохаючи його присягнути. Орлик присягнув, але сказав: «Якщо вікторія буде за шведами, то вельможність ваша і ми всі будемо щасливі, та коли за царем, то всі ми загинемо і народ згубимо». На це Мазепа відповів: «Яйця курицю вчать. Хіба я дурень передчасно відступити (від царя), доки не побачу крайньої негоди, коли цар не зможе не тільки України, а й держави своєї від потенції (могутності) шведської оборонити» 22.



20 Соловьев С. М. История России... . Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 216.

* Джон Черчілль був предком нашого сучасника Уінстона Черчілля.

21 Соловьев С. М. История России. С. 161; Костомаров Н. И. Мазепа и мазепинцы. С. 556.

22 Соловьев С. М. История России. С. 218.



Далі Мазепа розповів про те, що він, ще будучи в Галичині, просив царя, аби той, в разі коли Карл XII і Лещинський свої війська розділять і перший піде вглиб /464/ Росії, а другий в Україну, залишив бодай 10 тис. російського регулярного війська. Петро I, за словами Мазепи, відповів, що й десятка людей не залишить і порадив оборонятися самим 23. Останнє, по суті, знімало з Мазепи клятву вірності Петру I, який, як бачимо, міг покинути гетьмана в першу-ліпшу годину. Отже, не можна звинувачувати Мазепу в переговорах з Лещинським. На його місці так чинив би кожен політик.

Відповідь Мазепи на лист Лещинського була обережною. Він повідомляв про велику кількість російських військ в українських містах і про те, що головні військові сили царя теж неподалік від України. Крім того, Мазепа посилався на те, що сама Польща роздвоєна, а український народ, особливо на Правобережжі, навряд чи буде схильним до неї. А втім, він обіцяв ні в чому не завдавати шкоди не тільки Лещинському, а й Карлу XII. В його голові уже тоді визрівав план шведсько-українського союзу. Останнє не розходилося з традиціями української політики. У зв’язку з цим дуже доречно висловився М. С. Грушевський: «Гетьман Мазепа з своїм союзом з шведським королем проти централістичної політики Петра I був тільки вірним репрезентантом і виконавцем традиційної політики української старшини, і близше ще — її традицій давнішнього союзу з Швецією в інтересах забезпечення самостійності України» 24.

Переговори Мазепи стали відомі не тільки Орликові. Дізнався про них і особистий ворог Мазепи генеральний суддя Василь Кочубей. Він через полтавського полковника Івана Іскру передав цареві, донос на Мазепу. Складався він з 24 пунктів-звинувачень у зраді, а на додаток було прикладено, як найбільш переконливий доказ, думу Мазепи, з якою читач уже знайомий.

Кочубей звинувачував Мазепу в зв’язках з княгинею Дольською, матір’ю Вишневецьких, прибічників Станіслава Лещинського, доносив про те, що гетьман разом із старшиною читав умови Гадяцького договору 25, не забув він також нагадати і такі слова Мазепи,



23 Там само. С. 218.

24 Грушевський М. С. Шведсько-український союз 1708 p. // ЗНТШ. 1909. Т. 92. С. 8.

25 З цього приводу Кочубей запитує: «Якщо б тепер не було наміру зрадити, то навіщо читати Гадяцькі умови, укладені з ляхами?» (Соловьев С. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 229).



сказані /465/ дружині Кочубея: «Добре почали Виговський і Брюховецький, що хотіли із неволі вибитись, та злі люди їм в тому завадили. І ми бажали б про свою майбутню цілість і вольності військові помислити, але не маємо ще й тепер засобу, особливо ж тому, що не всі наші в одномислії знаходяться» 26. Окремі звинувачення торкались відносин Мазепи з Січчю. «Запорожцям, — доносив Кочубей, — загрожує і застерігає, що великий государ звелить їх винищити. Коли пронеслась звістка, що запорожці, з’єднавшись з татарами, хочуть йти під слобідські міста, то гетьман сказав: «Ex такі-сякі! Коли що хотіли б робити, так би і зробили, а то тільки розголошують, ніби дражнять» 27.

Петро I не повірив цьому доносу. Після короткого і суто формального слідства Кочубей та Іскра були передані Мазепі, який наказав їх стратити, що і було виконано в Борщагівці під Білою Церквою.

В цей час війна між Швецією і Росією дійшла до вирішального моменту, але не можна було визначити її кінцевого результату. Дальші події змусили Мазепу прийняти остаточне рішення. Справа в тому, що Карл XII замість того, щоб іти на Москву, як він планував спочатку, несподівано для всіх, у тому числі й для Мазепи, повернув на територію України 28. Ця звістка приголомшила Мазепу. Він, як свідчить Пилип Орлик, вигукнув: «Який нечистий жене його (Карла XII) сюди? Він приведе мені всю московську зграю!» 29. Прихід Карла XII в Україну означав, що сюди буде стягнуто й основні російські військові сили. Крім того, в бою під Лісною, в Білорусії, росіяни розбили шведського генерала Левенгаупта, що значно послабило міць Карла XII. Він тепер ішов в Україну в надії на допомогу Мазепи. З свого боку, Петро I через Меншикова, який наближався до Мазепи, вимагав від останього активнішої участі у війні з шведами.



23 Соловьев С. М. История России... Кн. 8. С. 15 — 16. С. 230.

27 Там само. С. 231.

28 Навіть сучасникам, наприклад авторові памфлету «Північна криза», що був надрукований в Лондоні 1716 року, такий поворот подій вважався незрозумілим. При іншому збігу обставин росіяни зазнали б поразки, пише він, «якби король шведський замість того, щоб найкоротшим шляхом вирушити на Новгород і Москву, не повернув на Україну ...» (Маркс К. Разоблачения дипломатической истории. С. 10).

29 Соловьев С. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 238.



Мазепа як міг зволікав із /466/ приєднанням до російського війська, посилаючись на хворобу і на те, що йому треба своєю присутністю в Україні стримувати запорожців від нового повстання. Малось на увазі те, що запорожці нещодавно брали участь у повстанні донських козаків під проводом Кіндрата Булавіна (1707 — 1708), яке почалося в дуже складний для Петра I момент російсько-шведської війни. Спочатку це пояснення задовольняло царя і Меншикова, та вже у листопаді воно втратило сенс 30. Меншиков, що вже був неподалік від Мазепи, вимагав негайну зустріч для обговорення спільних дій проти шведів. До того ж, козацька старшина, що була близькою до Мазепи, вимагала від нього рішучості. Мабуть, не слід цілком погоджуватися з думкою Дмитра Дорошенка, що перехід на бік Карла XII був нав’язаний Мазепі самою старшиною 31, однак і в цьому є частка правди. Тут слід взяти до уваги, що сам Мазепа уособлював погляди й інтереси основної групи козацької старшини, від імені якої і діяв. Інша справа, що він мусив взяти відповідальність на себе. Після важких роздумів Мазепа прийняв остаточне рішення. 4 листопада 1708 року він офіційно оголосив про свій перехід на бік шведів.

На що розраховував Мазепа, коли вирішив остаточно перейти до Карла XII? Якими були основні мотиви цього рішення? Найлегше пояснити все це просто зрадою. Але ж тоді вся історія України після 1654 року була б лише низкою зрад поганих гетьманів добрим московським царям. А таку думку пізніше висловив і Петро I, назвавши українську політику «воровством и изменою».

Тривалий час об’єктивний показ подій 1708 — 1709 років у нашій історіографії з певних причин був заборонений 32.



30 Serczyk Wl. Piotr I Wielki. Ossolineum. 1973. С. 137.

31 Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2. С. 152.

32 Починаючи з книги Ф. Уманця «Гетьман Мазепа» (1897) українські історики стали об’єктивно оцінювати діяльність Мазепи. Велику літературу про Мазепу створено у 20-х роках XX століття (часи національного відродження). Після погрому історіографії в 30-х роках дослідження велись лише в Західній Україні. У 50 — 80-х роках в українській діаспорі вийшло чимало праць про Мазепу (О. Оглоблін, П. Феденко, Б. Крупнипький, Т. Мацків, О. Субтельний та ін.), але, на жаль, вони були заборонені до останнього часу, і мало хто в Україні міг ними користуватися.



Кожен, хто торкався постаті Мазепи, мусив — хотів він цього чи не хотів — називати цього гетьмана /467/ зрадником 33. У протилежному випадку зрадником назвали б дослідника. Правда і об’єктивність, що поступово повертаються і до такого далекого минулого, як епоха Петра I, починає щораз більше викривати ті зловісні міфи, які створювались офіційною наукою. А вона вправно обслуговувала тоталітарні системи, роблячи при потребі раєм і антинародну державу Петра I, і сталінсько-брежнєвський режим. Одним з таким міфів було твердження, що реформи Петра I були прогресивними не тільки для Росії, а й для України.

Питання про те, чи багато вигравав сам російський народ від того, що Петро I створив кріпосницьку імперію і на півтора століття законсервував найбільш реакційні форми суспільного життя, не може становити наукової проблеми для об’єктивного дослідника. Згадаймо вдалий афоризм відомого російського історика В. Й. Ключевського: «Держава пухла, народ хирів». Російському народові царські перетворення коштували надто дорого. Порівнюючи загальні цифри податного населення Росії за переписами 1678 і 1710 років, російський історик і політичний діяч П. М. Мілюков наводив дані, які свідчили, що населення за цей період зменшилось на п’яту частину 34. (Не дивно, що Петра I так любив Сталін, «прогресивна» діяльність якого ще дорожче коштувала народові).

Казати, що реформи Петра I були прогресивні для України, це ще більша наруга над правдою. Вся наступна історія України протестує проти цього. Отже, при розгляді подій 1708 — 1709 років слід виходити не з того, що було вигідно Петру I під час так званої зради Мазепи, а з того, що відповідало національним інтересам України в її боротьбі за існування, на яке зазіхав Петро I, проводячи політику імперського колоніалізму.



33 Статтею Василя Марочкіна в 1989 році (Гірка чаша Івана Мазепи // Україна. 1989. № 2; його ж: Іван Мазепа: правда і вигадки (полемічні нотатки). Там же. 1990. №. 6. В цьому ж номері цікаві міркування Михайла Брайчевського) повернуто можливість правдиво висвітлювати постать Мазепи в нашій науці.

34 Милюков П. М. Государственное хозяйство России в первой четверти XVIII ст. и реформы Петра Великого. СПб, 1892. С. 201 — 202.



Не слід також при розгляді трагічної постаті українського гетьмана перебільшувати неприязнь чи навіть ненависть до нього простого народу. Це прикро і несправедливо. Ця неприязнь багато в чому стала наслідком антимазепинської пропаганди Петра I і церкви, яка з /468/ царського примусу піддала Мазепу анафемі 35. Ті, хто ще вчора прославляв гетьмана, після його переходу до шведів уже, навпаки, — проклинав. Це особливо характерно для частини старшин, яка до того співчувала йому і мала розділити з ним відповідальність за перехід на сторону шведів. Так по тому ставилося до Мазепи й духівництво. Наскільки щирими були прокляття на адресу Мазепи, важко судити, однак зрозуміло, що вони спричинилися обставинами. Зважимо насамперед на той факт, що після приходу в Україну московського війська цар учинив проти прихильників Мазепи нечуваний доти терор.

Та й серед духівництва не всі одразу зайняли ворожу до Мазепи позицію. Про Феофана Прокоповича, наприклад, і про загальний настрій українського духівництва в Києві князь Дмитро Голіцин у листі (15 лютого 1709) до канцлера Головкіна писав: «Усі від нас стороняться, в усьому Києві знайшов я тільки одного чоловіка, а саме із Братського монастиря префекта (Прокоповича. — В. Г.), що до нас прихильний» 36. Прокопович у пролозі до своєї трагікомедії «Володимир» (1705) називав Мазепу «ясновельможним паном», «покровителем наук і церкви», а вже через чотири роки атестує його, як «найлютішого за всіх звірів раба», що захотів «угризти руку, його ж на таку високу гідність піднісшу» 37. Якщо представник культурної еліти так швидко переорієнтувався, то що ж казати про поспільство, яке взагалі не знало планів Мазепи!



35 Зважмо на те, що архів Мазепи згорів у Батурині, і ми можемо користуватися здебільшого лише документами з російських архівів, які його виставляють як вірного слугу царя, а потім — як підступного зрадника. Відсутність батуринського архіву позбавляє нас можливості краще пізнати його соціальну політику. Тому велике значення набувають праці українських істориків діаспори. Т. Мацківа і О. Субтельного, які подають значний масив документів західноєвропейських архівів.

36 Соловьев С. М. История России. (Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 268.

37 Хрестоматія давньої української літератури (доби феодалізму). К., 1952. С. 308.



На що ж розраховував Мазепа, вирішивши приєднатись до армії Карла XII? По-перше, як уже відомо, він не чекав, що шведи несподівано повернуть в Україну. Тому в нього не вистачило часу реалізувати якийсь раніше заготовлений план. По-друге, він сподівався на могутню шведську армію, однак шведському королеві після поразки під Лісною самому потрібна була допомо/469/га Мазепи 38. Документи, які знайшов у Франції І. Борщак, свідчать, що ні шведський король, ні Станіслав Лещинський не знали справжньої ситуації в Україні і масштабів тої військової сили, яка була в руках Мазепи. 22 листопада Лещинський писав Людовіку XIV у Версаль: «Останні відомості, що ми мали з армії шведського короля, свідчать, що король перебуває на Україні, де має все в достатку. Мазепа прибув з усією старшиною до головної шведської королівської квартири, визнав його зверхність і запропонував 100000 козаків (розрядка моя — В. Г.), готових битись із московитами. Ось найдокладніший вигляд московських справ, якого можна було ждати і над яким працюю я з Мазепою вже від п’яти років. Нині шведський король зможе продиктувати мир своєму ворогові. Загальний мир на півночі вже не за горами» 39. Все насправді було не так. Мазепа зміг привести до Карла XII лише 5 тис. козаків. Так у чому ж справа? Може Лещинський навмисно хотів дезорієнтувати Людовіка XIV, прагнучи уявною обізнаністю підняти свій авторитет в його очах? Та все ж здається, що Лещинський не знав справжньої ситуації і подав невірну інформацію французькому королю. Як і раніше шведському. Чи не його інформація вплинула на плани Карла XII, коли той повернув на Україну?



38 Феденко П. Гетьман Іван Мазепа в советській історіографії. Мюнхен. 1960. С. 15.

39 Борщак І. Шведчина й французька дипломатія. С. 80.



Про те, що Карл XII, спираючись на інформацію Лещинського, сподівався дістати таку потрібну йому допомогу від Мазепи, свідчить і такий лист надзвичайного французького посла барона Безенваля при Карлі XII міністру закордонних справ Франції де-Торсі. Зауважимо, що Безенваль отримував інформацію від французьких агентів у Польщі. Лист був написаний 28 листопада 1708 року. Безенваль повідомляв: «Я мав певні відомості зі Шклова (поблизу Могильова), що шведська армія вже на Україні і що кілька козацьких полків перейшли до шведів. Лист із Вільно підтверджує цю новину. Мені саме пишуть, що сам гетьман Мазепа перебуває в головній шведській квартирі. На мій погляд, це ще захутко і я поінформуюсь при тутешньому (польському) дворі, що повинен бути в курсі цих справ. Коли б це було все правдою, маємо дуже важливий факт. Скажу прямо, коли українська нація не підтримає шведського короля, я не бачу жодної для нього можливості /470/закінчити щасливо війну. Україна дуже багата на різного роду запаси; населення майже все озброєне і звикле до війни, до московитів ставиться вороже. Я певен, що всі ці факти, а також поразка генерала Лавенгаупта спонукали короля так прихильно поставитись до населення на Україні» 40.

Цей лист ще раз підтверджує припущення, що Карл XII був дезінформований польським двором Станіслава Лещинського. Замість очікуваної підтримки Карл дістав одне розчарування. Але ще більше був розчарований Мазепа, коли побачив замість могутньої військової сили поріділі в боях і стомлені шведські когорти 41.



40 Там само. С. 81.

41 Повертаючись до причин, які привели Карла XII в Україну, можливо має рацію Т. Мацків, який пише: «Шведський король був примушений звернути на Україну попросту тому, що шведській армії загрожував голод: російська армія, відступаючи, застосувала тактику повного знищення. Похід шведського короля міг би мати успіх, якби, за словами деяких шведських учасників, шведські генерали виконали своєчасно бойові завдання. Однією чи не найбільшою помилкою було те, що шведський король, недооцінивши можливостей царя, вірив у своє воєнне щастя та був переконаний, що російська армія не відважиться ставити поважного опору шведам» (Мацків Т. Гетьман Іван Мазепа в західно-європейських джерелах 1687 — 1709. С. 166).



З’єднавшись із шведами біля села Орлівки, Мазепа разом з ними поспішив до своєї столиці Батурина. Прагнучи зібрати біля себе якнайбільше війська, він послав листи старшині, закликаючи її приєднатися до нього. В них гетьман дає повну характеристику планам російського царя. Читаючи ці листи, доходиш такого висновку: навіть якби Мазепа не перейшов до шведів, долю України вже заздалегідь вирішив цар і його слуги. Але привід для неймовірної жорстокості було знайдено. В листі до полковника стародубського Івана Скоропадського Мазепа писав: «Ворожа нам влада московська від злоби до нас вирішила знищити всі наші останні права і вольності, і тепер вона це робить, все це ясно з того, що без усякої поважної причини вона почала прибирати до своїх рук українські міста, виганяючи з них наших людей, вкрай зубожілих і поневолених, а ці міста військами своїми заповнює ... Ми про злодійські наміри царя не тільки від приятелів мали секретні відомості, а й самі цілком із ясних ознак довідались; нас, гетьмана, старшину, полковників і все військо хотів захопити в свою тиранську неволю, ім’я війська зовсім знищити, /471/ козаків перетворити на драгунів і солдатів, народ поневолити собі на віки». Повідомивши про наміри царя, Мазепа пише: «Тому-то ми, гетьман, із загальної згоди панів генеральної старшини, полковників і всього війська, передалися під непереможну протекцію найяснішого шведського короля ... в тій надії, що його шведська величність вітчизну нашу і військо непереможною своєю зброєю захистить від московського тиранського іга, і не тільки вольність і права наші збереже, а й поширить...» 42. Далі Мазепа пропонує Скоропадському поспішати з військом до Батурина. Та Скоропадський, хоч і був однодумцем Мазепи, виступити на його боці не міг, бо російські війська вступили у Стародуб і він мусив приєднатися до них. Це був ще один удар по планах гетьмана.

Російський цар, довідавшись про перехід до шведів Мазепи, впав у страшну лють. Не гаючи часу, він вирішив зігнати злість на столиці гетьмана Батурині. Туди з військом направив Меншикова. Батурин був добре укріплений і мав близько 10 тис. війська під орудою полковника Чечеля і гарматного осавула Кенігсека, за походженням німця. Штурм захисники відбили, та серед них знайшовся зрадник, полковий старшина Ніс, який показав росіянам таємний підземний хід. Через нього нападники й увірвалися в місто. Почалася страшенна різня. Все населення Батурина поголовно знищили, навіть жінок і дітей. Козаків, що потрапили у полон живими, по-варварськи замучили, а їхні змордовані тіла прив’язали до дощок і кинули в Сейм, щоб плили і ляка.ли тих, хто думав перебігти до Мазепи. Сучасники з жахом писали про знищення Батурина: «Те місто, в якому 10000 президії було, із тих кілька життя врятували, а інші в штурмі пропали. І те місто все потім спалене і зруйноване, і надалі будь-якому поселенню бути тут заказано» 43.



42 Соловьев С. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 246 — 247.

43 Грушевський М. Глухів і Лебедин // ЗНТШ. 1909. Т. 92. С. 26.



Народна пісня згадує про це:


А в городі Батурині мужиків та жінок

У пень сікли та рубали,

Церкви палили, святі ікони

Під ноги топтали.


Помстившись на батуринцях, Меншиков відступив, бо до міста наближався Мазепа зі шведами. /472/

Дії Петра I були блискавичними. Поєднуючи обіцянки з терором, він домігся того, що народ, заляканий і обдурений, не маючи справжньої інформації про наміри Мазепи, залишився в цілому пасивним.

Вже наступного дня після отримання звістки про перехід Мазепи до шведів Петро I звернувся з маніфестом до українського народу. В цьому, просякнутому відвертою брехнею і демагогією, документі він, підступно граючи на антипольських настроях українців, оголошував: Мазепа хоче повернути Україну під владу Польщі, а православні церкви передати уніатам. Вдаючи з себе батька народу, Петро I обіцяв боронити його права, тут же заявляючи, що Мазепа без відома Москви наклав на народ для свого особистого збагачення великі побори і тяготи, і що він (Петро I), довідавшись про це, велів «ції тяготи нині з малоросійського народу зняти» 44.

У маніфесті також наказувалось старшині негайно з’явитися у Глухів для обрання нового гетьмана.

За наказом царя до Глухова з’їхалась частина старшини. Гетьманом обрали стародубського полковника Івана Скоропадського. Був кандидатом на гетьмана і чернігівський полковник Полуботок, але Петро I відвів його словами: «Полуботок дуже хитрий, з нього може вийти другий Мазепа. Нехай краще оберуть Скоропадського» 45. Ця фраза кидає світло на те, якою насправді була свобода вибору.

Після обрання гетьманом Скоропадського Петро I нагородив вірних йому старшин: наказні полковники одержали звання повних полковників, роздані були жалувані грамоти на землі і села. Іван Ніс за здачу Батурина отримав Прилуцьке полковництво. Багато маєтностей одержав Полуботок. Разом із старшиною щедрі подарунки за рахунок конфіскованих у мазепівців маєтків дісталися царським генералам і міністрам: Меншикову, Головкіну, Долгорукову, Шафірову, Шереметьєву 46.



44 Соловьев С. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 245.

45 Костомаров Н. И. Мазепа и мазепинцы. С. 642.

46 Дорошенко Д. Нариси з історії України. Т. 2. С. 160.



Крім того, цар обіцяв простити всіх, хто протягом місяця покине Мазепу і прилучиться до російського війська. Це останнє дало результат. Одними із перших від Мазепи до Петра перебігли Данило Апостол і Гнат Галаган. Цар продовжував жорстоко карати тих україн/473/ців, яких підозрювали в симпатіях до Мазепи. В містечку Лебедині, куди перенесена була ставка царя з Глухова, наприкінці 1708 року засідав спеціальний суд. Автор «Історії Русів» писав, що «багато старшин і козаків, запідозрених у прихильності до Мазепи (тому, що вони не прибули до Глухова на вибори нового гетьмана), вишукувано по домах і віддано на ріжні тортури: їх колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати і рубати голови. Тортурами примушували до того, що люди самі признавали себе винними, а потім уже їх карали смертю». Загинуло, за підрахунками цього ж хроніста, близько 900 чоловік. «Число се може бути прибільшене, — пише він, — але судячи з кладовища, відлученого від християнського і відомого під назвою «Гетьманців», треба думати, що закопано їх тут чимало 47.

Однак повернемося до Мазепи. Прибувши до Батурина, він побачив руїну. Це був для нього великий удар. Тут загинули вірні йому козаки і населення, пограбовано було військовий запас. Все це і ті події, що сталися після Глухова, перекреслили його надії зібрати під своїм проводом усе козацьке військо. Останнім сподіванням для Мазепи лишалось Запорожжя. Залучити запорожців на свій бік було для гетьмана нелегкою справою. Відносини між ним і Запорожжям давно ускладнилися. Демократичне запорозьке товариство не могло співчувати гетьману, який тісно був пов’язаний з феодальними колами Гетьманщини і Росії. До того ж Мазепа не раз скаржився на запорожців російському урядові, обвинувачуючи їх у сваволі, в зв’язках з кримськими татарами тощо. Особливо Мазепу тоді турбувало, що Запорожжя вносить елементи дестабілізації в Гетьманщині, підбурюючи людей проти різних утисків. «Не такі страшні вони запорожці, — писав гетьман адміралу Головіну, — їх не так багато числом, і не такі страшні зв’язки з ними кримського хана, але постійно думати треба, що ледве не вся Україна тим же запорозьким духом дихає, бо звичайним є, що народ посполитий сваволю любить, і всякий, хто під владою перебуває, не бажає її над собою мати» 48.



47 Історія Русів. С. 269; див.: Ефименко П. Могила гетьманцев в г. Лебедине // Киевская старина. 1884. Апрель. С. 693-695.

48 Соловьев С. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 122 — 123.



Цими словами Мазепа виказав те, про що писав і в своїй думі: /474/

Ей, братища, пора знати,

Що не всім нам панувати...


Запорожці бачили в Мазепі вірного провідника царської політики, яка дедалі більше виказувала свої ворожі наміри щодо Запорожжя. Так, незважаючи на те, що запорожці досить значно послужилися російському уряду в Азовських походах 1695 — 1696 років, з кінця 90-х Петро I повів наступ на вільні запорозькі землі. Особливо дратувало запорожців те, що уряд почав будувати фортеці поблизу Запорожжя на Дніпрі і по річці Самарі 49. Одразу ж почалися зіткнення з російським воєводою, який перебував у фортеці Кам’яний Затон. На початку 1704 року тільки-но знову обраний кошовим Кость Гордієнко заявив царському посланцю: «Кам’янозатонський воєвода Шеншин чинить нам всілякі неприємності, коней відбирає, мене і все поспільство лає і називає своїми підданими, загрожує, говорячи, нібито солдати, тікаючи з Кам’яного Затону, живуть у нас, в Січі. Але у нас в Січі таких збіглих солдатів нема, а хоч би і були, то у нас здавна такий звичай: хто прийде, того й приймаємо, і хто захоче, той і живе у нас». Далі Гордієнко застерігав: «Якщо воєвода і надалі так буде робити, то нам вже терпіти не можна більше, аби від його злих вчинків не стало якогось заворушення, яке може охопити і всю північ; не підняти б цим і всю Україну» 50.

Отже, коли кошовий Гордієнко із запорожцями отримали від Мазепи звістку про те, що останній перейшов до шведів, подиву їхньому не було меж. Порадившись, вони вирішили підтримати Мазепу. В листі до нього вони просили прислати гетьманських і королівських уповноважених, щоб домовитися про спільні дії. Крім того, вони прохали військової допомоги для зруйнування російської фортеці при Кам’яному Затоні. Після цього запорожці обіцяли прийти на допомогу Мазепі і шведському королю 51.



49 Там само. С. 123.

50 Там само. С. 124.

51 Яворницький Дмитро. Історія запорозьких козаків // Жовтень. 1989. № 6. С. 84; Соловьев С. М. История России... Т. 15 — 16. С. 265.



Петро I теж розумів значення Запорожжя як сили, що мала велике стратегічне значення. Він негайно послав запорожцям грамоту, в якій намагався схилити їх на свій бік. Разом з грамотою цар послав на Січ грошові подарунки: на військо 12 тис. карбованців, 500 червінців кошовому, 2 тис. карбованців старшині. Запорож/475/ці прийняли царських посланців без найменшої поваги. В листі-відповіді вони вимагали від царя відмовитися від російських фортець на Запорожжі, тобто висували умови, яких цар прийняти не бажав. Крім того, запорожці затримали в Січі бунчужного товариша Черняка, посланого Скоропадським до кримського хана з відомостями про вибори нового гетьмана. Його на раді кошовий Гордієнко побив мало не до смерті і відіслав до Мазепи 52.

Довідавшись про це, Петро I в листі до Меншикова (18 лютого 1709) наказує укріпити фортецю Кам’яний Затон і зробити все можливе для перевиборів кошового. На таке цар радить грошей не жаліти, «хоча б не мале щось дати» 53. Крім того, на Січ було відправлено козаків з числа колишніх кошових, щоб ті оголосили на раді і по всіх куренях, що Гордієнко і суддя присягнули Мазепі за гроші. Вирішено було використати для агітації проти Мазепи ще й відомого фастівського полковника Семена Палія. Князь Долгорукий, що першим подав цареві ідею про необхідність звільнення Палія, переконливо доводив, що той «серед таких легковажних (козаків — В. Г.) має любов і великий кредит» 54.

Проте запорожці зі своїм кошовим Гордієнком приєдналися до Мазепи. 11 березня кошовий із запорожцями з’явився біля Переволочної, де вступив у контакт з полковником Настуляєм і місцевими козаками. 13 березня на скликаній тут раді зачитали листи Мазепи. Гетьман писав про жорстоке поводження російських військ з населенням і висловлював побоювання, що цар хоче вислати українців за Волгу *. Після цього пролунали вигуки: «Бути нам з Мазепою» 55.

Розгромивши загони російських військ під Кобеляками і Царичанкою, кошовий із запорожцями пішов на Диканьку, де на той час перебував Мазепа 56. Зустріч їх мала урочистий характер: кошовий на честь гетьмана схилив бунчук і висловив подяку за те, що той допомагає козацтву визволитись з-під влади царя.



52 Соловьев С. М. История России. Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 265.

53 Там само.

54 Костомаров Н. И. Мазепа и мазепинцы. С. 668.

* Характерно, що Сталін, як згадував на XX з’їзді КПРС М. С. Хрущов, маніакально підозрюючи українців у зраді, теж носився з думкою заслати їх у Сибір.

55 Соловьев С. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 266.

56 Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. С. 85.



У відповідь /476/ Мазепа пояснював свій перехід до шведів: «Бог мені свідок, що віддаючись до рук шведського короля, я зробив це не з легковажності і не з приватних вигід для себе, а з любові до вітчизни. У мене немає ні жінки, ні дітей. Я міг би віддалитись у Польщу або будь-куди і спокійно провести там останок днів мого життя; але, керуючи стільки часу Україною з піклуванням і вірністю, наскільки було у мене здібностей, я за обов’язком честі і сердечної любові не можу, склавши руки, покинуть цей край на сваволю неправедного гнобителя. Мені цілком відомо, цар має намір переселити нас усіх в інший край, а вас, запорожців, обернути на драгунів і ваші житла розорити вщент. Якщо ви, запорожці, ще зберегли свою свободу, то цим зобов’язані лише мені, Мазепі. Коли б царський задум збувся, ви всі були б пов’язані, закуті і відправлені до Сибіру». На закінчення Мазепа проголосив: «Будьмо заодно, запорожці! Я присягну вам, а ви з свого боку присягніть мені в незмінній вірності і дружбі» 57.

Приєднання запорожців до Мазепи було, за словами О. Оглобліна, «справжнім тріумфом політики Мазепи». Хоч хай і на короткий час під його рукою об’єднались Лівобережжя, Правобережжя і Запорожжя. «Особливо приєднання останнього, — справедливо зауважує Т. Мацків, — мало велике значення, бо відкривало й забезпечувало безпосередній зв’язок з Туреччиною та Кримом» 58.

Назавтра Гордієнко був у шведського короля. Цікаво, що кошовий привітав його латинською мовою. Між шведами і запорожцями було укладено договір. Карл XII зобов’язувався гарантувати Запорожжю його права і свободи, а також не укладати з царем договору, за яким Україна знов би підпадала під владу Росії. Інші пункти торкались взаємовідносин шведського війська з українським населенням 59.



57 Костомаров Н. И. Мазепа и мазепинцы. С. 672.

58 Мацків Т. Гетьман Іван Мазепа в західно-європейських джерелах 1687 — 1709. С. 66.

59 Костомаров Н. И. Мазепа и мазепинцы. С. 674.



Шведський очевидець та офіційний історіограф Георг Нордберг у своєму щоденнику записав, що на прохання гетьмана Карл XII письмово підтвердив, що він «бере Мазепу й Гордієнка зі всім військом під свою опіку та зобов’язується не підписувати договору або перемир’я без їхньої участи. Ніякий договір не може бути підписа/477/ний, у якому не зазначено, що Україна й запорожці вільні від московської зверхності і що вольності будуть назавжди забезпечені» 60.

Домагання царя, щоб було обрано нового кошового, призвели до того, що в Січі за відсутності Гордієнка кошовим став Сорочинський, про якого Петро в листі сказав: «Він добра людина, я його сам знаю» 61. Але й ця «добра людина» не захотіла спілкуватися з царем і, як пише Микола Костомаров, «хвалений Петро Сорочинський передався на бік Мазепи і за його дорученням поїхав особисто до Криму просити у хана допомоги проти москалів» 62.

Цар від люті шаленів. Наприкінці квітня він послав на Запорожжя своє військо з полковником Яковлєвим. Спускаючись по Дніпру, той напав на містечко Калеберду, спалив його, а жителів, які не встигли утекти, перебив. Далі була Переволочна, яку обороняло менше 1000 запорожців і близько 2000 місцевих жителів. Сили були нерівні, і захисники не вистояли. Оборону росіяни прорвали й, увірвавшись у Переволочну, вчинили страшну різанину. Вбивали всіх, не жаліючи ні жінок, ні дітей, ні старих людей. Спалили всі будівлі, млини на річці, а також судна на Дніпрі біля переправи 63.

14 травня царські війська, яким прийшов на допомогу з компанійським полком і драгунами Гнат Ґалаґан, вдерлися у Січ. Тут тоді було небагато козаків. Більшість запорожців потай втекли на човнах через протоки 64. Однак ті, хто залишився, завзято чинили опір ворогові 65. Не обійшлося і без огидного обману. Полковник Ґалаґан, колишній запорожець і навіть колишній кошовий, вийшовши вперед, вигукнув «Кидайте зброю! Здавайтеся, всім буде помилування!» Потроху запорожці стали складати зброю. Царські війська цього тільки й чекали. Вони кинулися на козаків, які обезброїли себе, і докінчили різанину. В полон було взято близько 300 запорожців, серед яких були і старшини коша. Яковлєв наказав одних закувати в кайдани, а інших стратити.



60 Мацків Т. Гетьман Іван Мазепа в західно-європейських джерелах 1687 — 1709. С. 158.

61 Соловьев С. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 267.

62 Костомаров Н. И. Мазепа и мазепинцы. С. 675.

63 Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. С. 87.

64 Там само. С. 88.

65 Костомаров Н. И. Мазема и мазепинцы. С. 682.



Кошовий Стефаненко розповідав пізніше в /478/ листі до гетьмана Скоропадського про дику жорстокість царського війська: «Теє вчинилося в нас у Січі, де по присязі Кгалогановій і московській товариству нашому голови луплено, шию до плахи рубано, вішано та інші тиранські смерті задавано, а надто що і в поганстві за древніх мучителів не поводилося мертвих з гробів багатьох не тільки товариства, а й чернеців відкопувано, голови їм утинано, шкури луплено і вішано» 66. Не обминули завойовники навіть могили славного кошового отамана Івана Сірка, розривши її і сплюндрувавши 67. Російські вояки захопили в Січі 36 гармат, 4 мортири, 12 гаківниць та іншу зброю, а також 13 прапорів, військові літаври тощо. Січові укріплення зруйнували вщент. Чортомлицька (інакше Базавлуцька, або Стара) Січ перестала існувати. Потім російські війська спустилися вниз по Дніпру і стали страчувати навіть тих козаків, які були на промислах і не брали участі в подіях. Запорозькі землі приписали до Миргородського полку, і «зостало Запорье пусто».

Отримавши звістку від Меншикова про знищення Січі, цар з радістю йому відповів: «Цього дня (23 травня. — В. Г.) отримали ми від вас листа про зруйнування проклятого місця, яке корінь злу і надія ворогові була» 68. Зруйнування Січі, як і батуринська трагедія, глибоко вразило український народ. Цар ще раз показав свою жорстокість до тих, хто не скорявся його волі. Терор щодо запорожців зменшив кількість прихильників Мазепи і шведського короля, військові сили якого були вкрай послаблені частими сутичками з російським військом і незвичайним морозом зими 1708 — 1709 років. З іншого боку, терор негативно вплинув на тих бажаних союзників, які за інших умов могли б підтримати Карла XII і Мазепу. Хан Девлет-Гірей, хоч і висловлював своє бажання воювати з Росією, однак відмовився з’єднатися з силами шведського короля 69. Зникла надія отримати допомогу від донських козаків. Туреччина, яку негайно ж повідомили про зруйнування Січі, почала ще більше вагатися в питанні про укладення союзу зі Швецією 70.



66 Там само.

67 Середа С. Зневажена святиня // Пам’ятки України. 1990. № 1. С. 16.

68 Соловьев С. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 268.

69 Subtelny Orest. The Mazepist: Ukrainian Separation in the Early Eighteenth Century N.-Y. 1981. С. 51.

70 Там само. /479/



В цих складних для Карла XII і Мазепи умовах 27 червня 1709 року відбулась Полтавська битва, що закінчилася повною поразкою шведської армії. Власне відтоді царизм уже не відчував якихось перепон для перетворення Росії в імперію. Водночас були перекреслені плани Мазепи.

Після Полтави залишки шведської армії відступили до Дніпра. Якійсь частині шведів з Карлом XII і Мазепою пощастило переправитися через річку. Головну роль у цьому відіграли запорожці, які по суті врятували короля від полону, бо кіннота Меншикова була вже близько. Другу частину (13 тис. шведів і близько 3 тис. запорожців) оточили російські війська. Запорожці знали, що їх чекає мученицька смерть, тому боролися до кінця. В полон потрапило лише 220 запорожців 71, решта вирішили за краще кинутись у річку. Мало хто доплив до протилежного берега. Шведські війська капітулювали.

Не знаючи ще про капітуляцію більшої частини своєї армії, Карл XII, переслідуваний російською кіннотою, 7 липня перейшов кордон Туреччини біля Очакова 72. Порта погодилась дати йому притулок у Бендерах, де перебував сераскир (турецький губернатор).

Цар через свого посла в Туреччині Толстого вимагав від султана видачі Мазепи. Великому муфтію давали 300 тис. талерів за це, але той відмовився. Тоді цар звернувся до Карла XII з пропозицією укласти мир, якщо шведський король віддасть Інгрію, Карелію, Естляндію і Ліфляндію, визнає Августа польським королем і видасть Мазепу. Карл XII відкинув ці умови, підкресливши особливу огидність вимоги видати Мазепу 73.

Недовго довелося прожити старому гетьману в Бендерах. Нещастя, яке звалилося на Україну, він не міг пережити. 22 серпня 1709 року його не стало. Мазепу було поховано у православному монастирі в Галаці (Румунія).

Так закінчив своє життя гетьман Мазепа, чия трагічна доля справила велике враження на сучасників і на дальші покоління. Попри всі намагання царського уряду проголосити Мазепу зрадником і назавжди зганьбити його ім’я, він назавжди залишився в пам’яті народу і буде вічно жити серед інших борців за свободу України.



71 Костомаров Н. И. Мазепа и мазепинцы. С. 705.

72 Там само. С. 710.

73 Там само. /480/



Увага до нього в наш час, у період нової хвилі українського відродження, є свідченням поваги народу до його історичних заслуг перед нацією. В боротьбі з тиранською владою Петра I моральна перемога залишилась за Мазепою. Епітафією на його могилі могли б бути слова сучасника, французького дипломата Бонака: «Ніколи не було на Україні людини, рівної Мазепі в повазі та багатствах. З цього боку він був вищий за багатьох володарів, а ще більше відрізнявся якостями свого розуму... Але Мазепині багатства потрапили в руки, про які ніколи він не мріяв, надію його принижено, і нічого не залишилось від гетьмана, крім мужності й нещасть, що сталися з ним тільки через те, що бажав бачити свою націю вільною» 74.

Після смерті Мазепи генеральна старшина і запорожці з кошовим Гордієнком обрали новим гетьманом Пилипа Орлика *. Між Орликом і його виборцями було укладено договір, який дістав назву Орликовської конституції (Конституція в Бендерах). Цей документ можна назвати вершиною державницької думки козацької старшини, справжньою конституцією майбутньої незалежної української держави. В розробці її брали участь крім Орлика його однодумці з числа тієї старшини, яка пішла з Мазепою: генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний осавул Григорій Герцик, прилуцький полковник Дмитро Горленко, старшини Довгополенко, Нахимовський, Третяк та ін.



74 Борщак І. Шведчина й французька дипломатія. С. 88.

* Пилип Орлик народився в Білорусії в 1672 році і походив з чеського шляхетського роду. Навчався в Киево-Могилянській академії, служив спочатку в Києві, потім у полтавському полку і, нарешті, в генеральній канцелярії. 1702 року його призначено генеральним писарем і з того часу він став найближчим другом і однодумцем гетьмана Мазепи. Після смерті Мазепи, вже будучи гетьманом, Орлик намагався продовжувати боротьбу проти російського уряду, робив спроби залучити до цього Туреччину, Польщу і Швецію. Помер 1742 року в Яссах. Залишив по собі дуже цінний щоденник «Діярій гетьмана Пилипа Орлика» (опрацював до друку Ян із Токар Токаржевський-Карашевич. Варшава, 1936 та інші випуски).



Конституція починалася з огляду історії України, боротьби її з Польщею, яка закінчилася тим, що Б. Хмельницький із Запорозьким військом і українським народом піддався «добровільно під самодержавну руку великих государів», сподіваючись, що «Московська держава, яка з нами єдиновірна, дотримає обов’язків /481/ своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених». Однак після смерті Б. Хмельницького, продовжують автори Конституції, «Московська держава численними вишуканими способами намагалась надтвердити і до решти зруйнувати військові права та вольності, які сама ж потвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільне ярмо». Далі в Конституції пояснюється, чому Мазепа, повставши проти московського царя, з’єднався зі шведами, союз з якими є продовженням політики Б. Хмельницького, котрий такий же союз мав з Карлом X, дідом теперішнього шведського короля. Військові поразки і смерть Мазепи не перекреслили планів дальшої боротьби за свободу України, і для реалізації цього, читаємо в Конституції, було обрано нового гетьмана в особі Пилипа Орлика — «достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час той гетьманський уряд двигати, управляти...». Нарешті йшлося про гарантії дотримання пунктів Конституції як самим Орликом, так і наступними гетьманами.

У першому пункті зазначалося, що в Україні повинна панувати православна церква, яка має залежати не від московського патріархату, а від константинопольського. Творці Конституції добре розуміли, чому вище духівництво зрадило Мазепу, хоч той свого часу всіляко підтримував його. Як ми знаємо, саме Феофан Прокопович підготував «теоретичні основи російської імперії» 75.



75 Мацків Т. Гетьман Іван Мазепа в західно-європейських джерелах 1687 — 1709. С. 15.



В наступному пункті йшлося про кордони з Польщею і Росією. Далі — про відносини з кримським ханом. В окремому пункті Конституція обмежувала «гетьманське самодержавство». Тут говорилося, що гетьман не може самочинно призначати на посади — всі вони повинні стати виборними; він також не має права нікого судити, бо всі судові справи мають передаватися в генеральний суд. Збільшувалось значення генеральної ради при гетьмані, і вона повинна була скликатися тричі на рік. У генеральній раді мали брати участь генеральна старшина, полковники з усією полковою старшиною і сотники, а також виборні від полків радники і представники Запорозького війська. Без постанови генеральної ради гетьман мав право розглядати лише поточні справи та й то з участю генеральної старшини. В Конституції зазначалось, що гетьман мусить пильнувати за /482/тим, щоб ані полковники, ані інша старшина не чинили утисків простому народові. Мали бути скасовані всі тягарі, накладені на селянство і рядове козацтво, заборонялося ставити військо на постій у селян, брати у них підводи тощо. Скасовувались державні монополії, оренди, відкупи, ярмаркові податки — все те, що було ненависне посполитому населенню. «Взагалі, ціла Конституція, — доречно зауважує Дмитро Дорошенко, — перейнята дуже ліберальним і демократичним духом, що ставить її в ряди найінтересніших пам’яток політичної думки того часу в цілій Європі» 76.



76 Дорошенко Д. Нарис історії України, С. 164.



Окреме місце в Конституції займало запорозьке питання. Так, тут зазначалося, що всі російські фортеці на Запорожжі мають бути зруйновані. До Запорозького війська відходили міста Трахтимирів, Калеберда і Переволочна з перевозами; йому ж віддавався весь Дніпро з притоками від Переволочної аж до Очакова. Конституція 1710 року свідчить, що краща частина старшини зрозуміла причини своєї поразки в боротьбі з Петром I, побачила, що без підтримки широких верств народу, без запорожців не можна сподіватися на остаточне визволення.

Навесні 1711 року Орлик з вірними йому козаками, з польським відділом Йосифа Потоцького і татарськими загонами спробував відновити військові дії проти Москви. Спершу військова вдача була на його боці, до нього приєднувались правобережні козацькі полки, втікачі з Лівобережжя. В ході боїв вдалося розбити послане Скоропадським проти Орлика військо на чолі з генеральним осавулом Бутовичем. Дійшовши до Білої Церкви, Орлик зупинився. Брак артилерії не дав йому змоги взяти цю добре укріплену фортецю. До того ж населення Правобережжя, яке на початку походу зустрічало його з радістю, тепер відсахнулось. Причиною цього було, як це часто повторювалось в історії України, варварське поводження з населенням його союзників татар. Усе, чого домігся Орлик, насамперед симпатії народу до своєї акції, було втрачене через татар.

Влітку того ж року Петро I оголосив Туреччині війну і вирушив з армією на Правобережжя, жорстоко караючи по дорозі населення, яке раніше піддалося Орлику. Смерть і руїна знову запанували на Правобережжі. Але цей похід закінчився для Петра I не так, як він сподівався. В Бесарабії, на берегах Прута, його військо ото/483/чили турки. На царя чекали ганебна капітуляція і полон. Вийти з цього становища вдалося лише завдяки спритності підканцлера Шафірова, який підкупив великого візиря, і той випустив з пастки російське військо з царем. На хабар візиреві пішли коштовності, які зняли з себе цариця Катерина і придворні дами, що супроводжували військо. Згідно з укладеним договором цар зобов’язувався віддати туркам Азов, зруйнувати фортеці, збудовані у пониззі Дніпра і в гирлі Самари, не втручатись у польські справи і не турбувати козаків, шведському королю забезпечувався вільний вихід в його володіння тощо 77.



77 Соловьев С. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 387.



Як бачимо, цей договір був досить прийнятним з огляду на скрутне становище царя та його війська. Коли Карл XII довідався про нього, його затрясло від гніву. Одне тільки могло полегшити його стан: Петро I зазнав майже того, що й сам Карл XII пережив під Полтавою. Сріблолюбець великий візир, що врятував російського самодержця від ганьби, був доставлений на розправу до султана в Стамбул і поплатився за це головою.

Полтавська битва розв’язала руки Петру I щодо України. Він уже менше рахувався з необхідністю підтримувати ілюзорну гетьманську владу. Один лише приклад, 17 липня 1709 року Іван Скоропадський одразу ж після Полтавської баталії звернувся в м. Решетилівці до царя з петицією, в якій просив підтвердити права і вольності козацтва та разом з тим вирішити такі болючі питання: не призначати командирами над козаками, що перебувають у походах, російських офіцерів, бо вони знущаються з них, а залишати командирами козацьких старшин; віддати козацькому війську гармати, забрані російським військом у Батурині та в інших містах; російським воєводам заборонити втручатись у внутрішнє управління в Україні; звільнити населення від постоїв царських військ; не називати українців зрадниками тощо. Петро I відповів, що в цілому підтверджує «права і вольності», та більш докладно обговорювати статті не захотів, посилаючись на обмаль часу в зв’язку з війною. Щодо призначення російських офіцерів над козаками, то цар сказав, що під час походів не тільки рядові козаки, а й навіть козачий гетьман мусить перебувати під командою російських генералів. Генерали ж зобов’язуються /484/ використовувати козаків лише у військових справах — їм і їхнім офіцерам забороняється примушувати козаків возити дрова і сіно, пасти худобу і коней, як це було раніше. Що стосується батуринських гармат, то вони повинні залишатись у Москві як військовий трофей. А ось як цар відреагував на прохання гетьмана про заборону російським воєводам втручатись у внутрішні справи України: він дозволив їм «интересоваться» цими справами, проводити «розыск» і суд над місцевою людністю в згоді з полковниками й старшиною, а «государственные дела», такі як зрада «и прочее тому подобное», зовсім виключив із юрисдикції місцевої влади 78.



78 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII — XVIII ст. Варшава, 1934. С. 141.



У січні 1710 року цар знову повернувся до українських справ. Він дав гетьману грамоту, де підтверджувалось те, що було обіцяне йому в Решетилівці. Був і додаток про заборону під страхом покарання називати всіх українців зрадниками, бо зрадником, підкреслив він, був Мазепа з невеликим числом однодумців. Для того щоб запобігти в майбутньому зраді, продовжував цар, треба поставити біля гетьмана великоросійського чиновника, який би наглядав за його поведінкою і доносив царю про все, що той робить. На це місце тут же призначив стольника Ізмайлова, якому доручалось разом з гетьманом стежити за миром і спокоєм в Україні, відловлювати всіх бунтівників, зі зброєю в руках перешкоджати запорожцям оселятися в колишній Січі та в інших місцях Російської держави. Водночас сам Ізмайлов повинен був стежити, щоб гетьман нікого із старшин і полковників не звільняв без царського дозволу, щоб він самовільно ніколи не смів маєтності і землі ні надавати, ні відбирати ні в кого. Нагородження землями мало відбуватись із загальної згоди генеральної старшини і за дозволом царя.

Як бачимо, гетьман не тільки був поставлений в залежність від царського урядовця, а й віддалений від старшини, яку тепер не міг ні звільняти з посад, ні нагороджувати. Цим цар домагався розірвати зв’язки між гетьманом і старшинами, а отже, зменшити вплив гетьмана на внутрішню політику Гетьманщини.

Таємним, додатковим обов’язком Ізмайлова було: ретельно наглядати за гетьманом, старшиною, полковниками і запобігати їхнім зв’язкам з турками, татарами, поляками, шведами і мазепівцями. На випадок виступу /485/ проти російської влади Ізмайлов мусив негайно зв’язуватись із київським воєводою і з допомогою великоросійських полків, розміщених в Україні, придушувати заворушення. До того ж Ізмайлов мав довідуватися з розмов та іншими засобами про лояльність і вірність старшини та козаків цареві 79.

Ізмайлов недовго втримався в Україні — у вересні 1710 року замість нього до гетьмана приставили вже двох російських урядовців — дяка Вініуса і стольника Протасьєва. Усі ці перетурбації викликали невдоволення в Україні. Київський воєвода князь Дмитро Голіцин у листі Головкіну (лютий 1710) писав про це: «Казав мені колишній чигиринський сотник Невінчаний, що коли він їхав з Москви, то по дорозі зустрів гетьманського посланця, який відвозив государеві дичину. Цей посланець спитав його: що діється у Москві? А у нас в Україні чути, що цар хоче українських всіх людей перевезти за Москву, а в Україні поселити російських людей. Москва кращі міста хоче собі забрати. Які ж у нас вольності? Міністр, що при гетьмані, кожен лист перевіряє. Погано зробив гетьман Мазепа, що не оповістив всій старшині і посполитим людям. Тепер гетьман (Скоропадський. — В. Г.) просив усю старшину, щоб потерпіли, хоч би там які були тягарі від російських людей, до весни, поки не вийдуть в поле, а як в поле вийдуть, то будуть писати до царя, щоб їх вольності були, як і раніше; а якщо цар тим їх не вшанує, то інше будуть думати. Невінчаний питав у того ж посланця, чи не прийшли запорожці повинитися цареві? І той відповідав: «Хіба стануть дурнями, що підуть. Вони добре роблять, що Орду піднімають; а як Орду піднімуть, то вся Україна вільною буде, а то від Москви вся Україна пропала». Той же Невінчаний розповів, що зустрілись з ним два запорожці, які йшли повинитися цареві, і казали йому: «Всі запорожці тому не йдуть винитися до царя, що з України їм дали знати: якщо ви підете, то всі загинете, укладайте союз з татарами і звільняйте нас, тому що ми всі від Москви пропали» 80.



79 Соловьев С. М. История России... Кн. 8, Т. 15 — 16. С. 348.

80 Там само. С. 348 — 349.



Київський воєвода мав, як бачимо, досить повну інформацію про настрої в Україні та про зв’язки певних кіл Гетьманщини з Орликом і запорожцями. Його лист цікавий і тим, що він кидає світло на ті методи, з допо/486/могою яких царські урядовці керували Україною. Той же Голіцин писав, що для зміцнення влади царя в Україні потрібно перш за все посіяти розбрат між полковниками і гетьманом (Скоропадським). Для цього не слід виконувати всілякі прохання гетьмана, особливо ж, коли проситиме нагородити кого-небудь селами, млинами або чимсь іншим. Тим, хто був близьким до гетьмана Мазепи і мав великий чин, радить він, давати відставку, а на їхнє місце призначати тих, хто бодай трохи прислужився цареві. Якщо народ довідається, пояснює далі Голіцин, що теперішній гетьман не має такої влади як Мазепа, то багато людей прийде з доносами. До донощиків, навіть і тоді, коли вони прийдуть з неправдою, треба ставитись ласкаво: двоє прийдуть з брехнею, а третій, може, і з правдою.

Тут же Голіцин розповідає про свою зустріч із Скоропадським у Глухові. Хоч, каже Голіцин, були вони обидва напідпитку, та зі слів гетьмана він зрозумів, що той дихає злобою на тих, хто хоч трохи прихильний до російської влади в Україні. Тому, радить він, не треба задовольняти прохання гетьмана нагородити його Уманню, що близька до татарських кордонів і місцевостей, де часто бувають запорожці. Гетьмана потрібно тримати в середині України під невсипущим оком росіян, продовжує Голіцин, а у прикордонних містах повинні бути полковники, не згодні з гетьманом. У такому разі всі їхні наміри будуть відомі 81. Цей лист не залишає найменшої ілюзії про справжній характер царської політики в Україні. Якщо цар під час тривалої війни ще не наважувався знищити рештки українського самоврядування, то вже по закінченні Північної війни він перекреслив і їх.



81 Там само. С. 349 — 350.



Таке ставлення царя до України було і несправедливим, і невдячним. Він ніби забув, що Україна несла величезний тягар війни. В 1708 році Петро I залишив в Україні 10 драгунських полків на постійне перебування. Це давало йому відчутні переваги для посилення влади царя в Україні, але ж лягало і важким тягарем на економіку Гетьманщини. «Справа ся, — писав Іван Джиджора, — була настільки тяжким ударом для фінансів Гетьманщини, що тепер утримання російських полків і зв’язаних з цим інших обставин, а головне надужить з боку російських військових властей, стає одним з основних /487/«політичних» питань в зносинах гетьманів з російським правительством» 82.



82 Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку: Розвітки і замітки. К., 1930, С. 3.



Взагалі сваволя царя щодо України не знала меж. Після Полтави, а особливо після Прутського походу, царський уряд щедро роздавав землі України російським та іноземним дворянам. Маєтки одержали канцлер Головкін, підканцлер Шафіров, фельдмаршал Шереметьєв та ін. Найбільші земельні пожалування дістав Меншиков. Його власністю стали Ямпільська волость у Ніжинському полку й Погарська волость в Стародубському, які були раніше гетьманськими маєтностями. В той же час уряд наділяв маєтками сербських, чорногорських, волоських дворян, які під час Прутського походу перейшли на російську сторону. З’явилися великі маєтності Милорадовичів та інших вихідців з балканських країн. Наділення чужинців землями йшло поруч з обмеженням прав української козацької старшини на землю.

Разом з тим на перший план висувалися старшини, які підтримували царську політику в Україні. До них належали ганебної пам’яті Гнат Галаган, Кочубеї, Танські на Київщині тощо. Своїм підлабузництвом перед царем, відвертим кар’єризмом, насильницькими діями проти козаків і селян, хабарництвом, повним нехтуванням національних інтересів вони зміцнювали царську політику в Україні і разом з царськими урядовцями здійснювали пильний нагляд за гетьманом. Таку їх позицію цар, зі свого боку, всіляко підтримував.

Для того щоб ще більше послабити гетьманський уряд, який і без того ледве існував, цар всіляко підкреслював, що зловживання і несправедливості виходять не з царської волі, а від української адміністрації і суду. Він відверто і грубо продовжував стару московську політику в Україні, спрямовану на підрив і приниження гетьманської адміністрації, підбурювання народу проти неї. Цар вдавав, що він охороняє права народу, прагнучи цим націлити ненависть людей не проти справжнього винуватця — царської влади, а проти гетьманської адміністрації.

Матеріальне становище українського населення за Петра І значно погіршилось. Хоч цар і заборонив (на словах) обмежувати населення різними «тяготами», наприклад підводною повинністю, та насправді населення від цього дуже страждало. /488/

Крім участі у військових походах, в яких клали свої голови українські козаки, царський уряд використовував їх на таких тяжких роботах, як Копання каналів, будівництво фортець, укріплення ліній. Так, у 1716 році 10 тис. козаків копали канал між Волгою і Доном, в 1718 році один відділ козаків продовжував свою роботу тут же, а інший укріпляв лінію над річкою Тереком на Кавказі. Особливо важкими були роботи на Ладозькому каналі 83. В 1721 році тут працювало 10 тис., а в 1722 році їх замінила така ж кількість козаків. Холодний північний клімат, нестаток харчів і теплого одягу, тяжка праця призводили до різних хвороб і смерті. За підрахунками Є. Радакової, число померлих становило 30 % від загального числа козаків 84. Використовували українських козаків і під час війни з Персією. В Дербентському поході 1722 року брало участь 10 тис. козаків. 1724 року в поході на Сулак знов було 10 тис. У 1725 році під Дербентом стояло 6790 козаків. Як свідчать офіційні дані, з них померло від цинги та інших хвороб, а також загинуло у військових діях 5183 козаки, 961 хворого було відправлено додому 85.

Після перемоги в Північній війні (1700 — 1721) і Ніштадтського мирного договору Петро I прийняв титул імператора. Тепер ніщо йому не заважало завдати остаточного удару по залишках автономії України. За рік до цього, 6 жовтня 1720 року, було видано сенатський указ про заборону друкувати в Україні світські книги, а церковні — пропускати через цензуру Російського синоду. Водночас було наказано позбавити мовних особливостей українські видання, «щоб особого наречія в оних не було» 86. Постраждала за царювання Петра I і така важлива наукова та культурно-освітня установа України, як Київська академія. Після Полтавської битви цар звелів вислати за кордон студентів, які були родом з Правобережжя. І вже невдовзі кількість студентів Академії зменшилася з 1 тис. до 161 чоловік 87.



83 Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. Авгсбург, 1948. С. 28.

84 Радакова Є. Українські козаки на Ладозькім каналі // ЗНТШ, 1896. Т. 12.

85 Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. С. 25.

86 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках. С. 146.

87 Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. С. 28.



Як відомо, в 1721 році цар скасував патріаршество /489/ в Росії і замість посади патріарха встановив колегіальний орган Святійший Всеросійський Правительствуючий Синод. На чолі Синоду він поставив обер-прокурора — світську людину. Обер-прокурор не був навіть членом Синоду, зате став відмінним наглядачем за всіма церковними справами. За наказом царя відомий нам Феофан Прокопович, найближчий порадник Петра I, виробив новий церковний статус, який поставив царя над усією церквою.

Повної залежності від влади царя зазнала відтоді й українська церква, як частина загальноросійської. Було скасовано все, що відрізняло її від російської. Якщо раніше всі церковні посади в Україні — від паламаря до митрополита — обиралися, то тепер вони призначались консисторією, до того ж на важливі церковні місця садовили тільки росіян. Тепер уряд повністю контролював українську церкву. Коли у 1718 році помер київський митрополит Іоасаф Кроковський, то російський уряд не дозволив обрати нового митрополита, чим прагнув звести Україну до рівня звичайної єпархії 88. Тільки аж у 1745 році в Україні відновилась митрополія, що було пов’язано з більш толерантним ставленням до України імператриці Єлизавети. Ось до якого жалюгідного стану довів царат українську церкву, з 1686 року прибравши її під зверхність московського патріарха! Вище духівництво України і його монашеські сфери стали, за словами В. Липинського, «в решті-решт представниками московської державності, покірно виконуючи кожне її завдання, аж до прокляття найбільш православного і найміцніше прив’язаного до православної церкви гетьмана Івана Мазепи» 89.



88 Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2. С. 204.

89 Lipiński W. Z wziejow Ukrainy. С. 630.



Останній акт знищення Петром I української автономії відбувся в 1722 році. Саме тоді до Москви прибув гетьман Іван Скоропадський для подачі цареві «Пункта в общенародных всей Малороссіи интересах», де просив царя вирішити деякі, українські справи. Та Петро I натомість надіслав Скоропадському указ про утворення Малоросійської колегії. В указі була сконцентрована і доведена до логічного кінця вся попередня політика Петра I щодо України. Президентом колегії було призначено бригадира Вельямінова. У складі колегії, крім нього, значилося 6 офіцерів з розташованих в Україні російських полків та прокурор. У цивільних справах Малоросійська /490/колегія підлягала Сенату, у військових — головнокомандуючому російської армії в Україні. Підпорядкування «українських справ» компетенції Сенату означало, що Україна більше не вважається якимось державним організмом, а становить лише частину Російської імперії.

В указі цар заявляв, що Малоросійська колегія створюється не для чого іншого, як тільки для того, щоб український народ ні від кого не був обтяжений: «ані неправими судами, ані утисками старшини». За влучним висловом Д. Дорошенка, заснування Малоросійської колегії було «завершенням «геніальної демагогії», до якої вдався цар Петро для внутрішнього розкладу українського суспільства від самого кінця 1708 року» 90.

Марно пробував Іван Скоропадський доводити царю про неправомірність створення Малоросійської колегії, оскільки її статтям суперечать статті Богдана Хмельницького. Ні з чим повернувся гетьман після 6-місячного перебування в Москві до свого Глухова і в тому ж році (3 липня 1722 року) помер.

Після його смерті нового гетьмана обирати було заборонено, то ж призначили наказним гетьманом Павла Полуботка. Між наказним гетьманом і старшиною, яка його підтримувала, і Малоросійською колегією, що теж була у Глухові, почалася запекла боротьба. Бригадир Вельямінов всіляко підкреслював (при повній підтримці царя) свою зверхність над Полуботком і генеральною старшиною. Зі свого боку, уряд вишукував перший-ліпший прецедент для арешту незадоволеної таким станом речей української старшини 91. Прецедента довго чекати не довелось.



90 Дорошенко Д. Нарис історії України. С. 185.

91 Ефименко А. Двенадцать пунктов Вельяминова // Киевская старина. 1888. Т. 23. С. 162 — 182.



За подання «чолобитної» від імені українського народу Полуботком і старшиною з проханням скасувати Малоросійську колегію, гетьмана, суддю Черниша и писаря Савича викликали -до Петербурга, де й ув’язнили всіх у Петропавлівській фортеці. Не витримавши тортур, наприкінці 1724 року Павло Полуботок помер.

Ще раніше, 23 червня 1723 року, Петро I оголосив указ, в якому пояснює, чому він не дозволяє зараз обирати нового гетьмана: «Як усім відомо, — писав єзуїтською мовою цар, — що від часу першого гетьмана Б. Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани були зрадниками і які біди зазнала від цього наша дер/491/жава, особливо Малая Росія, тому і належить підшукати в гетьмани вельми вірну і відому людину, про що й маємо постійне старання, а поки такий знайдеться, для користі нашого края призначено уряд, котрому наказано діяти згідно з даною інструкцією і так до обрання гетьмана не буде в справах зупинки, в зв’язку з чим про цю справу докучати не треба» 92.

Діяльність Малоросійської колегії відразу дала знати про себе. Її оборона народу від «надужить і сваволі» насправді обернулася величезним зростанням грошових податків і натуральних поборів з людності. Так, у 1722 році Малоросійською колегією було зібрано 45 527 крб. і 16785 четвертаків збіжжя; в 1723 році — 85854 крб. і 27524 чтв.; у 1724 році — 141342 крб. і 40693 чтв. Ці побори зростали, як бачимо, з кожним роком. Усе зібране надсилалось у розпорядження російського уряду. В 1725 році помер Петро І. Російський уряд ще раз підтвердив своє рішення про створення Малоросійської колегії, а також висловив думку з приводу заарештованих і кинутих до Петропавлівської фортеці. В лютому того ж року було видано указ, в якому говорилося, що Петро I влаштував у Малоросії колегію для захисту «подлого малороссийского народа» від тяжких утисків, які він терпів від генеральної старшини, полковників та інших урядовців. Тут же сповіщалося, що Малоросійська колегія не раз отримувала скарги на українську старшину і за це її було заарештовано. Імператриця Катерина I (удова Петра I) ухвалила, «щоб українському народові більше від них утисків і кривди не було» — перевезеній до Петербурга старшині жити тут безвиїздно 93.



92 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках. С. 155.

93 Соловьев С. М. История России... Кн. 9. Т. 17 — 18. С. 611 — 612.



Так би вони і скінчили своє життя в Петербурзі, якби не змінилась зовнішньополітична ситуація. Саме в 1725 році Станіслав Лещинський віддав свою дочку Марію заміж за французького короля Людовіка XV. Це одразу посилило його шанси на повернення до польського престолу. Якраз тоді створилося дві коаліції: Ганноверська, куди увійшли Англія, Франція, Прусія, пізніше Голландія і Данія; в другу коаліцію вступили Австрія та Іспанія. До неї у серпні 1726 року прилучилась Росія, а також, ясна річ, польський король Август II. Дуже важливою для Росії була позиція Туреччини. В 1726 році в /492/ Петербурзі побоювались навіть, що вона оголосить росіянам війну. Не остання роль у цьому належала Орликові, який не втрачав надії на повернення в Україну. Орлик мав тісні стосунки зі Станіславом Лещинським та англійським і французьким резидентами в Стамбулі. Усе це мала на увазі Верховна таємна рада, створена в лютому 1726 року за указом Катерини І. Вже на першому своєму засіданні вона звернулась до українських справ, виходячи з того, що «поки з турками до розриву не дійшло, то для задоволення і пригорнення малоросіян слід обрати гетьманом людину придатну і вірну, нові податі всі скасувати, а збирати тільки ті, що збирались за гетьманів на військо, суди мають бути тільки з малоросіян- з передачею справ до Малоросійської колегії» 94.



94 Там само.



Що ж до кандидатури в гетьмани, то Верховна таємна рада зупинилася на миргородському полковникові Данилі Апостолу, який перебував у Петербурзі в зв’язку зі справою Полуботка. Після присяги на вірність Апостола було відпущено в Україну. Його сина Петра залишили в Петербурзі як заложника. Слідом за ним на таких же умовах повернулись додому Лизогуб, Черниш, Жураковський.

У 1727 році Данила Апостола обрали гетьманом. Малоросійську колегію скасували, а 1728 року було затверджено так звані «Решительные пункты», які залишили тільки видимість автономії України.

Після смерті у 1734 році Данила Апостола обирати нового гетьмана царський уряд заборонив, а натомість повернув в Україну нову Малоросійську колегію під іншою, правда, назвою — Правління гетьманського уряду, в якому засідало шість осіб — троє росіян і стільки ж українців. Фактичним правителем Правління гетьманського уряду став російський генерал князь Шаковський.

Що ж відбулося в житті запорожців у татарських володіннях? Після зруйнування Січі запорожці спробували осісти уздовж річки Камінці. Однак невдовзі , (1711 року) за наказом російського уряду вони були вигнані і звідти. Запорожці переселилися до Олешків (на південь від впадання Інгула в Дніпро) — на територію, що належала тоді Кримському ханству.

На новому місці, на чужині, запорозькі козаки опинились у надзвичайно скрутному становищі. Позбавлені /493/ права споруджувати оборонні укріплення, мати гармати тощо, вони стали беззахисними перед сваволею кримчаків. Тому називати Олешки, де розташувався Кіш, Січчю можна лише умовно.

Грабунки, вбивства і захоплення у полон запорожців, стало звичайним явищем. Разом з тим, за наказом хана, запорожців примушували виконувати тяжкі земляні роботи на Перекопі і в інших місцях. На користь ханської скарбниці з них брали спустошливі побори.

Болісно страждали запорожці від розлуки з Україною. Згідно з митним трактатом 1713 року було проведено кордон між Орелл’ю і Самарою. Це позбавило запорожців можливості продавати в Україні і в Росії предмети свого господарства — худобу, продукти скотарства і рибальства, а також вивозити звідти хліб, тканини, зброю, металеві вироби та інші потрібні товари. Дуже скоротилось число втікачів з України — головного джерела поповнення запорозького козацтва.

Козацтво, давня твердиня українського народу у боротьбі проти турецько-татарської агресії, опинилось у страшному становищі. Воно було приречене на неминуче винищення. Сумна пам’ять про перебування в Олешках знайшла свій відгомін у старовинній думі:


Заступила чорна хмара

Ту білую хмару:

Опанував запорожцем

Поганий татарин...

Ой, Олешки, будем довго ми вас знати, —

І той лихий день і ту лиху годину

Будем довго, як тяжку личину, споминати.


Запорожці намагалися, однак, чинити татарам опір. За словами Мишецького, їхнє військо «хоч... під владою кримською й було... татарам великий опір чинили... і де могли... татар били до смерті».

Під впливом тяжких обставин перебування під татарами серед козацтва стався розкол. Одна частина, очолена Гордієнком, який знов зайняв посаду кошового отамана, була проти повернення під владу Росії. Друга частина, серед якої було чимало агентів російського уряду, навпаки, наполягала на негайному поверненні. Суперечки між цими угрупованнями призвели до того, що 1714 року кошовим обрали І. Малашевича. Від імені запорозького «товариства» Малашевич звернувся до російського уряду з проханням дозволити війську повернутися на Запорожжя. Коли ж російський уряд відмовив, запорожці стали повертатися в Україну самовільно — /494/ гуртом і поодинці. 1714 року 350 таких козаків було поселено російським урядом у Глухові і Конотопі.

Услід за цим боротьба в Олешках поміж прибічниками повернення в Україну і їхніми супротивниками спалахнула з новою силою і призвела у травні 1728 року до повстання проти Гордієнка, який в цей час знову став кошовим. Повстанці погромили шинки, лавки, хати тих козаків, які підтримували Гордієнка. Травневе повстання 1728 року показало, що значна частина козаків твердо стояла за негайне повернення на батьківщину. Забравши військові клейноди, козаки вирушили невдовзі угору по Дніпру. Питання про дозвіл запорожцям повернутися додому було на початку 30-х років вирішене російським урядом позитивно. Чому? А тому, що Росія готувалася до війни з Туреччиною. 1733 року в Кам’янськії Січі, де вже перебували запорожці, помер Кость Гордієнко — гарячий противник повернення до Росії. А в серпні того ж року запорожці отримали грамоту цариці Анни Іоанівни, в якій їм дозволялось повернутися в Україну.

В березні 1734 року запорожці заснували на річці Підпільній (за 5 — 7 км від колишньої Чортомлицької, або ж Старої, Січі) так звану Нову Січ. Запорозькому війську було віддано у володіння землі, які воно займало раніше, і призначено річну платню у розмірі 20 тис. карбованців. На спорудження січової фортеці видали додаткові кошти.

З цього часу в історії Запорожжя почався новий період. /495/

















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.