Попередня     Головна     Наступна





Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ

ВСТУПНИЙ ВИКЛАД З ДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ РУСІ, виголошений у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р.



Шановна громадо!


Розпочинаючи курс історії Русі, я звертаюся гадкою до того факту, що нашому давньому книжникові київському здавався першим виступом Русі на історичну арену:

"Наченшю Михайлу царьствовати, нача ся прозывати Руская земля. О семъ бо увЂдахомъ, яко при семъ цари приходиша Русь на Царьградъ, якоже пишеть въ лЂтописании ГрЂцкомъ" — себто за Михайла з’явилося ім’я Русі, а се ми знаємо тому, що за сього царя приходила Русь на Царгород 1. Так що той невідомий нам на ім’я автор "Повісті временних літ" до сього часу відносить не тільки першу звістку, а й самий початок Русі яко нового фактору в державнім житті народів східнослов’янських.

Але звернімось до свідка того находу, що його бачив на власні очі. Ми маємо казання, що виголосив патріарх Фотій з поводу того находу, і його обіжник з поводу охрещення русів, і от що він тут каже про русів: народ, про якого так часто балакано, народ, що переважає інших в жорстокості і в охоті до морду, себто звана Русь, що, підбивши під себе своїх сусідів і з того загордувавшись, на Ромейську державу зняла руки..."2



1 "Іпат[ська] літоп[ись]", вид[ання] 1871 р., с. 10; див. справедливі уваги про переклади сього тексту у Гедеонова — "Варяги и Русь", II, 459.

2 Текст, напр., у Куника, "Berufung der schwedischen Rodsen", II, 335.



Сі слова жадним чином не можуть прикладатись до першого виступлення народу на арену політичного життя, вони натякають на довгий попередній період громадської і державної еволюції. І справді, слова Фотія не стоять одиноко, ми маємо вже тепер серію відомостей з IX в., що доводять нас до такого ж виводу.

Така звістка в житті Георгія Амастридського з І полов[ини] IX в. про нахід в кінці VIII або в початку IX в. на Малу Азію "народу Русі, як всім відомо, найжорсток[іш]ого, немилосердного і цілком без ніякої ласки до людей"; отже, Русь і тут виступає яко нарід добре відомий. До того ж часу належить похід князя руського Бравлина на Сурож в Криму 1. Не зачіпаючи хакана Русі, що посилав 839 р. своїх послів в Візантію, бо за нього ведеться велика суперечка, я звернуся ще до звістки іншого типу, з історії культурної, до оповідання араба Ібн-Хордадбе про торгівлю руську; воно писано, як доводять новіші студії, перед 850 р., і в ньому читаємо, що "купці з Русі, народу слов’янського", їздили тоді з найдалек[іш]их країв слов’янських на Чорне море й возили крам в Візантію, а Доном та Волгою їздили в Ітиль (сучасну Астрахань) і по Каспійському морю, а часом на верблюдах возили крам в Багдад 2.



1 Тексти житій в "Летописи занятий Археограф[ической] комиссии" (петербурзької), т. IX, с. 66 і 100, і передмова, с. 82, 93-94, 289.

2 Нове видання "De-Goeje-Bibliotheca geograph. arabicorum", VI; про час написання гл[яди:] "Летоп[ись] зан[ятий] Арх[еографической] ком[иссии]", т. IX, перед[мова] 131.



Ці відомості, в цілості взяті, свідчать, що комплекс народів слов’янських, з Руссю на чолі, що надала йому своє ім’я, вже пережив перед тими часами процес свого державного сполучення, мабуть, не короткий, вступив вже в культурні зносини не тільки з близькими сусідами, а і з далекими краями, коротко — мав за собою тоді вже політично-громадську й культурну минувшість.

Не інакше. Археологічні розвідки народів руських на їх сучасних оселях не знаходять, як тільки в стані вже значно високої культури. На сих оселях вони мали попередників в культурнім житті з інших народів, з інших рас, що пережили довгий період початкової культури, яка сягає найдавніших часів, часів давнокам’яних (палеолітичних). Та давня раса не щезла, вона мешкала разом з слов’янськими приходнями і злилась в одну націю з ними. Коли прийшли руські слов’яни в свої нові оселі, ми не маємо ще певних дат, і над ріжними гіпотезами довго було б застановлятись; певні історичні звістки сягають VI в. по Христі. Докладніші відомості маємо про їх стан культурний. На основі порівнянної філології доводять, що слов’яни ще в часі побуту на своїй арійській правітчині дійшли вже значної культурності, знали метали, обробляли землю, держали худобу й мали деякі інституції громадські. Археологічні розвідки свідчать, що перед Христом народи руські мали вже майже увесь той круг рукомесел, що і пізніше, вони знали майже всі роди хліба, всі роди господарської худоби, здобували і обробляли металічну руду, мали певні початки штуки (напр[иклад], в виробах металічних), потреби комфорту й розкоші.

З сим всім зв’язані були зносини торговельні з іншими народами. Географічне положення дало Русі дуже вигідне становище щодо зносин культурних; якби не перешкоди, вона могла б бути незвичайно важним з погляду культурно-історичного пунктом, де стикалися течії з Далекого Сходу, з півночі, з германсько-романського Заходу і тієї надзвичайно цікавої амальгами християнських, класичних і східних елементів, яку дає Візантійщина. Я проминаю тут багаті скарби римські, бо хронологічно вони попереджають зазначений вище час, хоч мені особисто здається зовсім певним, що маємо тут пам’ятки зносин русько-слов’янських; переходжу до Сходу. Територія давньої держави руської дає велику силу нахідок монети орієнтальної — з Туркестану і каліфату Арабського, з віків VIII, IX і X. Сі скарби, порівняні з відомостями джерел писаних, переважно арабських, запевняють існування інтенсивних і широких зносин у народів руських з краями східними. За зносини з Візантією найкращими свідками будуть трактати київських князів з Візантією в X в., трактати власне торговельні, що самим змістом посвідчають, як широкі і дужі були ті зносини; пригадаємо хоч би той уступ в трактаті 907 р., де купцям руським заборонено вступати з свого передмістя до Константинополя партіями більше 50 мужів разом 1. Зносини з Північчю тривали дуже довго й стало; "путь із варяг в греки" київському книжнику XI в. здавався чимсь давнім (і так воно власне й було), і ці зносини держалися довго й потім; про них оповідають скандинавські саги і мовчки притакують київські монети на Балтійськім помор’ї. За зносини з західними народами й державами ми маємо згадку вже в такого мандрівця з X в. Ібрагіма ібн Якуба: він повідає, що "з Краква (себто Кракова) в Прагу ходили з крамом руси і слов’яни" 2, але докладні і ширші відомості за ті зносини ми маємо вже з XI — XII в. Під впливом тих ріжних культур на основі слов’янській вироблялася оригінальна і багата, зазначена характерними, своєнародними ознаками культура руська княжого періоду. Той чи інший вплив брав перевагу часами, але нігди не підлягала вона йому пасивно. В раніші часи на тім терені панував переважно вплив східний, ірансько-алтайський, який дає себе знати найбільш виразно в культурі так званій скитській; з хрестом переважає інший вплив, візантійський. Імпонувала Русі багата матеріальна культура Візантії, зложена з елементів античних і східних, і ще більше — переховані там скарби духові. Як справедливо висловився один історик, духова робота на тогочасній Русі — розуміючи тут вищі її верстви — головним чином уложилася в переймання Св. Письма 3.



1 "Іпат[ська] літоп[ись]", с. 18, з сим порівняти оповідання Константина Порфірородного про ватаги купецькі з Києва до Константинополя — "De administr. imperio", c. IX.

2 "Известия Ал-Бекри", вид[али] Куник і бар[он] Розен, 49.

3 Хлебников, "Общество и государство в домонгольский период", 1, 360.



Література патристична, агіографічна і апокрифічна стає головним джерелом освіти й культури; письменство сербів і болгар, що попередили нас на цілий вік в тій знаємості і придбали вже значну колекцію перекладів, полегшило нашій громаді приступ до того нового джерела, з якого Русь почала черпати обома руками. Письменство зливається з ідеєю побожності, спасення, і під сим впливом виробляється справжній культ книги, що виявляється виразно, напр[иклад], в запитанні: чи можна ступити на письмо, хоч би літери були так стерті, що годі й прочитати?

Щодо результатів і розповсюдження сеї духової роботи, то тут заходить немала суперечка. Виходячи з деяких слів літописі, а ще більше з звісток Татищевського зводу літописного, деякі вчені приходили до виводу, що просвіта в Давній Русі стояла не нижче, а може, й вище, як в Європі Західній, що шкільництво було добре уряджене й широко розповсюджене. Але дати, на яких сі виводи оперто, викликають справедливий скептицизм. Не поділяючи оптимістичних поглядів на стан шкільництва, не можна заперечити, що книжна просвіта була розповсюджена доволі широко, і поруч з людьми письменними тільки, "почитателями книжними", подибуємо ми не раз тубільців, які перейшли вищу, риторичну науку, що була вінцем тогочасної візантійської освіти; пригадаймо Іларіона, Кирила Туровського та такі писання, як похвала князю Рюрику (в "Літоп[исі] Київській"), казання про св. Климента, новознайдене посланіє митроп[олита] Клима. Через грецьке теологічне письменство доходило до наших людей щось і з класичної освіти. Галицький літописець цитує Гомера, хоч не дуже вдатно, а митроп[олит] Клим писав "от Омира, и от Аристо[те]ля, и от Платона" 1.



1 "Іпат[ська] л[ітопись]", с. 513. ("О лесть зла есть! якоже Омиръ пишеть, до обличенья сладка есть, обличЂна же зла есть, кто въ нЂй ходить, конЂць золъ прииметь: о злЂe зла зло есть" — такого в Гомера нема, скільки мені відомо). Посланіє Клима в вид[анні] Лопарева — с. 13, в вид[анні] Никольського — с. 104.



Як узяти найвищі точки тогочасної духової культури, то треба признати за нею високу вартість; такі речі, як "Слово" Іларіона або "Слово о полку Ігоревім", зостануться назавше коштовними і дивними пам’ятками. Те ж саме треба сказати і про забутки матеріальної культури: такі зразки пластики, як Київська Софія з її дивними мозаїками, різьбами, побутовими фресками, мають цікавість з погляду артистичного не тільки для нас. Побут народний розвивається, приймає більш ріжноманітний характер, з’являються скарги на розкіш та примхи багатих. Деякі переховані речі, напр[иклад], з убрання, визначаються великим смаком, розкішшю й майстерною роботою.

Я задержався коло сфери культурної яко менше відомої. Устрій громадський в княжій Русі так же значно вже розвинений, диференцирований; елементи громадського устрою вступають поміж себе в ріжні характерні комбінації, і через те устрій ріжних земель прибирає одмінні, характеристичні форми. Простора держава, одна з найбільших, добудована остаточно в кінці X в., в XI переходить в форму, яку, за Костомаровим, часто тепер звемо федерацією, федерацію sui generis тільки, де окремність і автономія земель дучилась з єдністю руського народу, зазначеною в єдності мови, культури, релігії, громадського устрою. В оповіданнях літописних при нагоді випливають афоризми, вирази, що натякають на довгим часом вироблені, сталі принципи в відносинах державних. Дивлячися на побут, громадський устрій, культуру XI — XII в. зверху, можна було б сподіватись широкого розвитку, дальшого поступу, нових, вищих і оригінальних форм, і того всього нема. Намість того рухлявого, барвистого життя западає якась пітьма, мовчання, і коли розходиться та темрява, виступає побут, життя, устрій громадський — одмінні. Але і ці нові форми середнього, перехідного часу не встигли ще розвинутись, як їх зносять бурі народного руху, і витворяються ніби цілком нові форми. Від старого устрою громадського, від давнього культурного стану позостаються лише сліди, уломки...

Колись складали все на князівські усобиці, на татарщину, на утиски. Усобиці, справді, в значній мірі тамували, утрудняли вільний поступ громадський і культурний; татарщина хитнула княжий устрій державний і наробила руїни; утиски і ріжні пригоди знищили силу пам’яток нашого давнього письменства і тим утруднили, ба вчасти одібрали можливість зрозуміти дійсне становище громадське й духове минулих часів. Але причини головні лежали глибше, в основі громадського й політичного устрою нашого краю.

Історія застає його в формах вже більш-менш укінчених. Процес збирання руських земель до одного комплексу державного вже кінчався; у внутрішньому устрої князівська власть, оперта на дружині, стала головною восею громадського життя; князівська дружина й громада земська, хоч не відділені непереступно, зазначилися виразно; система урядування уставилася міцно. Про генезу того устрою за браком відомостей можемо тільки більш або менш правдоподібно гадати. Мало помагає нам в тім наша Повість про початок Русі", хоч її відомості приймалися, часто і досі приймаються, bona fide. Ближчі студії доводять, що ця "Повість" — тільки гіпотеза, наукова, як на той час, але нещаслива. Книжник XI в., що укладав її, мав так же мало певних відомостей про процес витворення держави руської, як і ми, ще менше, і його оповідання так само повинні підлягати історичній критиці, як і перекази легендарного часу історії римської.

Але, не входячи в те питання, ми застановимось коло того status praesens нашого народу, який показують нам наші джерела.

Лад державний складається з двох головних чинників: князя з дружиною — і громади. В політичнім житті головну ролю має перший елемент. Заступництво громади існує, і ніхто не відмовляє йому права участі в справах політичних, але воно усунулося на другий план, і виступлення громади стало вже чимсь надзвичайним. Звичайний ряд лежить в руках князя і його дружини. Сей елемент опирається в значній мірі на боярство земське — купецький патриціат і властительство земське; їх інтереси солідаризують з князівсько-дружинним устроєм, вони входять в княжу дружину, оточують князя, і князь стереже їх інтереси, як то дає себе знати і в праводавстві.

Сі верхні верстви — князі, дружина, боярство — ведуть переважно політичну й культурну роботу в Давній Русі. Вони складають ту простору державу й заходжуються коло її утримання; вони держать в своїх руках ту широку торгівлю і дають рух промислу й штуці; в сі сфери найраніше знайшло вступ християнство; тут знаходила собі опіку церква, письменництво, духова культура; тут зростала ідея національної й культурної єдності руського народу.

Народна ж маса здебільшого зоставалась чужою для сього руху, для сих завдань. Політичні змагання дружини і боярства були їй здебільшого несимпатичні, витворення широкої держави накладало на неї тільки більші тягарі податкові і зміцняло ту князівсько-дружинну верству, що тяжіла над нею; загранична торгівля, штука, нові промисли були не для народу; він задовольнявся майже виключно місцевими виробами; християнство і його обряди довгий час народ уважав релігією князів та бояр, як то зауважив в своїм "Правилі" митр[ополит] Іоанн 1, і тримався дідівських звичаїв; монастирі, церкви, освіта концентрувалися переважно по самих більших містах. Самі ті верстви верхні, цілий той устрій державний були народній масі з багатьох поглядів противні. На лихо, в старім письменстві майже виключно заховалися думки, життя тих верхніх верств. Ми так мало знаємо, як жив народ, чого він прагнув, яким горем болів. Ті всі княжі усобиці, поставлення князів і єпископів, далекі заграничні походи, всі злоби дня, що заповняють сторінки наших старих літописів, цікавили, забирали тільки дуже невелику частину громади, були справді, в значній частині, лише шумовиною, що плила глибоким і тихим потоком. В витійствах давнього книжника, що, як бджола, звідусіль збирав примовки і апотегми, ненароком і цілком не до речі, прорвався голос, крик тієї народної маси, що так ріжнить з цілим дружинним світоглядом того утвору: "Не май собі двора коло княжого двора, не держи села коло княжого села, бо його тивун, мов вогонь, трутом накритий, а його рядовичі (урядники), мов іскри: хоч би огню остерігся, та від іскри не встережешся, щоб не попалити собі одежі" 2.



1 "Правило" у Макарія, "Ист[ория] рус[ской] церкви", II, с. 376.

2 "Слово Даниила Заточника", вид[ав] за всіма редакціями Шляпкін, с. 16 — 17.



Так було не тільки в нас, що устрій державний будовано, нову культуру плекано й ширено заходами громадської меншості, верхніх верств, незалежно або й просто навпереки жаданням або інтересам мас громадських. Але як подекуди тих верхніх верств вистарчало на те на цілі ряди віків, у нас сі верстви здалися для того заслабі. Вся та культура, той лад державно-громадський стояв дуже хистко. Тому було багато причин, зазначимо лише кілька видатніших.

Перш за все у нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народну, не перейняв її цілою системою, як феодалізм західний, не пустив глибокого кореня в самий ґрунт; він зоставався чимсь зверхнім, досить хистко прив’язаним до народу. Громада зоставалася цілковитим господарем свого ґрунту, своїх справ, і тільки в зверхніх справах стикалася з устроєм княжим. Ніяких відомостей про роздавання земель князем дружині ми не знаходимо; се не було загострено de jure, лише фактично так зложилося. Дружина відбирала своє удержання від князя — грішми чи натураліями, із особою його безпосередньо була зв’язана. Вона не могла існувати ап und für sich, не могла виступити яко самостійний, сталий стан, і до громади мала відносини в основі тільки через особу князя. Інакше було тільки в Галичині, де дружина через історичні обставини злилася цілком з земським боярством, але й тут вона не здобула собі міцного ґрунту в громаді. До того число дружини не було ніколи дуже значне (і то залежало также від способу удержання), а з утворенням тієї великої держави руської розтеклася та дружина по її простору. Тільки подекуди вона могла знайти собі й тут таку підпору в місцевих верствах вищих, яку мала в земськім боярстві київськім, подекуди ж се земське боярство ставало в опозиції до неї (найгостріше се виявилось в Новгороді Вел[икім], де, власне, як ніде, було зазначено різко демаркаційну лінію між боярством земським і княжою дружиною). По інших землях, менш культурних, боярство земське вже через свою незначність не могло княжо-дружинного елементу значно піддержати. Тим часом дружина сама слабшала. Князі взагалі біднішають в протязі того періоду й можуть держати все меншу дружину. Се примушувало їх раз по раз шукати підпори в громаді, що дальше — то більше, тим більше, що обставини конечно того вимагали: неустанна боротьба за столи задля браку якоїсь ясної системи спадкоємства і переходу столів, яку давали хоч би феодальні кодекси західні, з другого боку — также неустанна боротьба з ордами степовими. Під впливом сих і інших обставин ріжним чином комбінуються громадські відносини в поодиноких землях, але взагалі спиняється дальший розвиток князівської власті, князівсько-дружинного елементу; громада прибирає більший вплив, більшу участь в справах політичних.

Але се не веде до з’єднання тих двох основних елементів нашого політично-громадського устрою; вони стоять один проти одного, то входячи в колізії, то сходячись в якомусь modus vivendi, але завше окремі. Князівсько-дружинний устрій, як раніше, лежав тягарем над народом; участь громади в справах політичних зостається чимсь надзвичайним, навіть в землях з більше розвиненим впливом громади, як-от в Київщині, а принципом de nobis non sine nobis также живо була перейнята громада наша, як і громади західні.

Се все споводувало той кризис, який переживає не одночасно, не однаковим способом вся Русь. На лихо, так мало маємо відомостей з тих часів. Тільки в світлі цілого розвитку історії Русі, тільки з тими аналогіями, які дає пізніше життя її, можна собі в якійсь мірі їх уяснити.

Як дивно може виглядати на перший погляд та роля пасивна громад в усобицях княжих; те становисько народу при наході татарськім, коли громади подекуди воліли ліпше "орати пшеницю й просо" татарам, аніж коритися королю руському, і гинули, не хотячи йому піддатись. Як дивним здається таке легке, без загального народного опору, забрання Київщини Ґедиміном, Коріатовичами Поділля, Галичини Казимиром. Ми можем зрозуміти ці факти тільки відкинувши звичайну, чисто політичну вихідну точку в історичних розвідках. Взагалі можна сказати, що народну масу далеко більше цікавлять переміни громадські, аніж зверхньої політики. Що ж доперва руська громада, так перейнята духом демократизму, рівноправності, самовладності! Раз громада чула на собі утиск, кривду, їй мало значило то, хто її тиснув, той чи сей, свій чи чужий; вона мало вважала на переміну зверхності, аби заховані були її громадські і економічні інтереси. Виходячи з сього, зрозуміємо, чому ті ж громади, що таку симпатію показували князям, до громади прихильним, вважливим до голосу й жадання громадського, так індиферентно приймали інших князів, їх вступи й упадки. Зрозуміємо, чому самі страшні війни народні повставали у нас на ґрунті переважно громадсько-економічнім і закрашувались тільки ідеями національними та релігійними, а так мало робили на громаду вражіння такі важні факти, як унія Люблінська або скасування гетьманщини.

Тому кілька років я поставив гіпотезу, що в Київщині князівсько-дружинний устрій упав зараз по татарськім наході, що громади, скориставшись з тієї паніки, яку навели татари, скинули з себе зверхність князівську, увійшли в безпосередні відносини до татар і таким чином придбали собі автономію. Дальші студії затвердили мене в переконанні, що ся гіпотеза найбільше відповідає всьому тому, що ми знаємо за ті часи. Таким чином в Київщині, в тій початковій Русі, в тім гнізді державного устрою й давньої культури Русі, сей устрій раніш від усіх захопив кризис. Рівночасно мала упасти й культура, яку плекали верхні верстви суспільності: вони также біднішали, і остаточно на їх найтяжче відбився нахід татарський. Що було за Дніпром — трудно сказати; південна половина Задніпрянщини бодай чи не пішла дорогою Київщини; князівсько-дружинному устрою ще трудніше було тут задержатись: татарщина дамокловим мечем завше висіла над тим краєм. В Чернігівщині північній і в західній Русі — на захід від Случі і верхнього Дністра — старий устрій задержався, хоть і змодифікований.

З переходом під зверхність Польщі й Литви, в тих західних краях на основі того старого устрою розвиваються нові форми громадських відносин, найголовніше — під впливом нового фактора, невідомого доти на Русі — посідання земського з обов’язком служби. Сі нові форми также мало задовольнили громаду, як і старий лад громадський. І от на тій же старій Київщині вдруге повстають народні маси — проти устрою шляхетського, що й тут став коренитись і розповсюджуватись, вдруге — на очах історії нашої — маси пробують запровадити лад громадський, відповідний своїм жаданням, своїм ідеалам рівноправності і автономії.

Я вийшов за границі хронологічні свого курсу, щоб показати, як тісно й нерозривно сполучені між собою всі періоди історії Русі, як одні й ті ж змагання народні, одна й та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах. Тільки з зазначеної точки нам ясно визначиться єдність, сей зв’язок, і заступить механічне сполучення окремих періодів. Народ, маса народна зв язує їх в одну цілість, і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він — з своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхом і помилками — єсть єдиний герой історії. Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовий, його пригоди, його бажання й ідеали — єсть мета нашої історії. Політично-громадський устрій звичайно не відповідав тим ідеалам. Свій чи чужий, він ніколи, чи майже ніколи, не був витворений відповідно ним, і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давній. Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підупадав впливу громади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням. І культура, що розвивається в верхніх верствах народу, цікава нам головним чином не так сама в собі, як тим, що відбивається в її загальнонародного.

Відповідно цим принципам і в давній нашій історії ми завше повинні мати своєю вихідною точкою народну масу. Правда, ми мало маємо відомостей про народ, однак се не перешкоджає йому бути тою головною віссю, з якою ми повинні координувати свої висліди. Студіюючи політичнодержавний устрій, ми, скільки можемо, повинні вияснити собі питання, в якій мірі він був ділом самого народу, чи виріс він на ґрунті народнім, чи звідкись був перенесений чи накинений. Вияснити, оскільки відповідав він потребам народним і яке значіння й вплив мав на народну масу. Вислідити по змозі участь народу в політичнім житті і його відносини до політичних обставин. Се будуть головніші точки, до яких мають вести наші студії. Зверхня політична історія буде нам тільки стежкою до розуміння внутрішньої, а в сій останній, скільки можливо, ми повинні висліджувати те, що належить безпосередньо до народу. Подібно тому — і в сфері культурній.

Звичайно, там, де джерела дають матеріал дуже бідний, мусимо задовольнятись тим, що можна знати, коли не можемо знати більше, але висловлений принцип з того не тратить свого значіння, даючи нам критерій, на що повинні ми звернути особливу увагу.

Я мав зазначити коротко, як то було можливо на протягу кількадесят минут, головні моменти в давній нашій історії, що вимагають особливої уваги, і свою вихідну точку в вислідах історичних. Нарешті я хотів би сказати кілька слів про свою професію методологічну, спеціально для тих, що мають охоту студіювати зо мною історію viribus unitis. Я перейшов в своїм часі філологічну школу і з неї міцно витвердив принцип — петіпі credere. Завше шукати і ніколи не задовольнятись, не сподіватись, що посів цілком усю істину, так що всякий інший погляд, інша вихідна точка в тій справі неможлива, абсурдна. Πάντα δοχιμάζετε! Наука — се неперестанний скептицизм. Не той недужий, немощний, що зостається при самім аналізі, при самій руйнації, а той здоровий, плодотворящий скепсис, що веде за собою слідом роботу синтетичну. Через те всякий догматизм в своїй науці я уважаю непотрібним, всяке juratіо in verba magistri — неможливим. Того духу висліду й критицизму хотів би я і в своїх співробітниках — слухачах — якнайбільше і бажав би щиро, щоб з ним вони перш за все приймали й моє слово нехитре.











Вступний виклад з давньої історії Русі, виголошений у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р.


Вперше надруковано у журналі: Записки Наукового товариства імені Шевченка (далі — ЗНТШ). — 1894. — Т. IV. — С. 140-150. Підпис: Μ. Грушевський.

Передруковано у львівській газеті: Діло. — 1894. — Ч. 228. — С. 1—2; Ч. 229. — С. 1-2; Ч.230. — С. 1-2.

Подається за першою публікацією.

sui generis (лат.)свого роду, своєрідна

bona fide (лат.) — тут. довірливо, на віру

status praesens (лат.) — тут. реальний стан

de jure (лат.)законодавчо (формально)

an und fur sich (нім.)сама собою

modus vivendi (лат.)спосіб життя, життєвий уклад (тут. співжиття, стосунки)

de nobis non sine nobis (лат.) — досл.: "про нас не без нас", тобто проблемою участі у вирішенні важливих справ

viribus unitis (лат.)спільними зусиллями

nemini credere (лат.)нікому не довіряти

Πάντα δοχιμάζετε! (гр.)Пробуйте все!

juratio in verba magistri (лат.)довіра до слів учителя












Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.