[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ III     Розділ I     Наступна

Сполученнє волинських земель Данилом, його відносини до руських, і польських князїв. Боротьба за Галич — Данило в Галичу 1230 р., боярська опозиція, кандидатура Олександра белзького, угорська кампанїя 1232 р., Данило опановує Галич вдруге, 1233 р. Смерть короля Андрія, Данило на коронації Белї; союз Данила з Австрією й полїтика угорського короля. Боротьба Данила з Ростиславом 1236-8 р.; галицькі замішання під час похода Бату; панованнє боярства в Галичинї. Шлюб Ростислава; битва під Ярославом 1245 р.

Як я підносив уже, смерть Мстислава була важною поворотною точкою в полїтицї Данила і в історії Галицько-волинської держави. Поки жив Мстислав, Данило супроти галицьких подїй займав пасивне становище, тримаючи ся з усякою льояльністю супроти Мстислава, чи то з моральних мотивів — шануючи його як свого тестя, чи то з полїтичних — тримаючи ся його як найбільше сильного й впливового з поміж сучасних князїв. Навіть ті досить прикрі вибрики, які позволяв собі Мстислав в відносинах до Данила, не виводили Данила з рівноваги. З рештою він мав тодї на першім плянї свою волинську волость, де мусїв передовсїм зміцнити своє становище. І він, дїйсно, в сїм напрямі зробив богато, так що смерть Мстислава, котра розвязувала йому руки на галицькі справи, застала його паном цїлої майже Волини, князем сильним і впливовим, що вже не вагаючи ся міг прийняти ся за збираннє другої своєї „пів-отчини” ¹).

Ми полишили волинські справи на тім моментї, коли Данило, опираючи ся на союзї з Мстиславом, забрав ся до збирання володимирських земель (десь в початках 1219 р.). Від Лєшка відібрав він тодї Берестейщину і забузькі землї (пізнїйшу Холмщину); чи сї остатнї задержав він від разу у себе, чи може віддав Олександру, не знати: перше уважав би я правдоподібнїйшим, бо Данило супроти Олександра не мав якихось моральних обовязків. По тім в чужих руках з володимирських земель зістала ся ще тільки Дороґичинська волость. Пинські князї були захопили пізнїйше (коло 1227 р.) Чорторийськ, але Данило відібрав його зараз ²).

Коли Василько підріс, Данило віддав йому Берестє, а собі зіставив Володимир ³); сей подїл одначе нїчим не ослабив сил Данила, бо взагалї Романовичі цїле житє визначали ся рідкою солїдарністю і, як побачимо ще низше, уважали ся майже соправителями, спільними володарями Галицько-волинської держави.

Десь коло 1225 р. ⁴) умер давнїй приятель Данила Мстислав Нїмий і перед смертию поручив свого сина Івана й свої волости Данилу. Мстислав Нїмий мав тодї Луцьк, а мабуть окрім того задержав і давнїйшу свою волость — Пересопницю. Син його Іван умер слїдом, і Данило, видко, уважав тепер себе правним володарем Мстиславових волостей на підставі його тестаменту ⁵). Син попереднього луцького князя Інгвара Ярослав вправдї забрав був Луцьк собі, але Данило зараз вибрав ся походом на нього. (Лїтописець як характеристику рицарськости чи побожности Данила оповідає, що він мав нагоду вхопити Ярослава, бувши в Жидичинськім манастирі, і так йому радили, але Данило відповів, що приїхав „молитву сотворити сьвятому Миколї”, і не може виступити на Ярослава, аж потім пішов походом). Справа пішла зовсїм легко. Передовий полк захопив у битві Ярослава в неволю; Лучане, що були „затворили ся”, тепер піддали ся, коли Данило наспів з головним військом. Данило дав Ярославу з луцьких земель Перемиль, а цїлу Луцьку землю з Пересопницькою волостию дав братови Васильку (мабуть — в заміну за Берестє) ⁶).

Таким чином в момент смерти Мстислава до Романовичів належала цїла Волинь з виїмком кількох дрібних волостей в полудневій Волини та Белзької землї, та й то мабуть обкроєної вже. Її князь Олександр нїяк не міг спромогти ся на якусь консеквентну полїтику: то укладав союзи з Романовичами, то пробував чогось від них добити ся війною. Ся непостійність спривела кілька лїт пізнїйше до прилучення Белзької землї до Володимира.

Відносини Данила до иньших українських князїв з початку нормували ся союзом князїв київського, чернигівського й галицького, що уставив ся за Мстислава й тримав ся якийсь час і по його смерти: київський Володимир Рюрикович і чернигівський Михайло стояли в союзї з галицьким королевичом Андрієм і його майордомом Судиславом ⁷). З сею лїґою у Данила на початках прийшло до конфлїкту, здаєть ся через той Чорторийськ, відібраний від пинських князїв: пинські князї рушили проти Данила сю лїґу, але Данило, добувши поміч з Польщі й відтягнувши Половцїв від лїґи, убив справу ⁸). Скоро одначе коалїція розбила ся, бо Михайло, зміцнивши своє становище в Чернигівщинї, відновляє полїтику свого батька — пляни на Київ та Галичину, і розпочинає війну з Володимиром. Се змусило Володимира зближити ся до Данила, що стає його вірним союзником, супроти спільного ворога — Михайла, поруч котрого, як його союзник, виступає згаданий Ізяслав Мстиславич, що претендує головно на Київщину, тим часом як увага Михайла звернена головно на Галичину.

В польсько-українських відносинах мала певне значіннє смерть Лєшка, убитого 1227 р. Правда, ще за його житя, від коли почала ся самостійна дїяльність Данила, скінчили ся впливи Лєшка на руські справи, де він грав таку важну ролю перед тим, в ролї опікуна Романовичів всевластно розпоряджаючи ся волинською спадщиною Романа. Але смерть Лєшка понижає ще більше престіж польських князїв на Українї; боротьба за краківський стіл, війни малопольських і великопольських князїв відвернули на довго увагу польських князїв від руських справ і поміняли ролї їх і українських князїв: українські князї виступають в ролї опікунів певних польських князїв і беруть дїяльну участь у внутрішнїх війнах Польщі, часом не без певної користи й для себе. Довший час союзником Данила був брат Лєшка Конрад мазовецький, що старав ся здобути краківський стіл. На його прошеннє Данило помагав йому в війнї його за сей стіл з Володиславом „Старим”, сином Тонконогого, й ходив з ним в далекий похід під Калїш (коло р. 1229) — війшов в землю Лядську так глубоко, як нїхто з руських князїв окрім св. Володимира, підносить лїтописець. О скільки знову Конрад був помічним Данилови, про се не маємо близших відомостей ⁹).

В таких відносинах Данило міг дїйсно простягнути руку по Галичину, де людність, як ми бачили, спочувала йому, а й між боярами могли бути прихильники. І дїйсно з початком 1230 р. розпочинаєть ся боротьба Данила за Галич, що потягнула ся пятнадцять лїт, рахуючи до її фінала — Ярославської битви.

Боротьба ся розпочала ся досить несподївано. Коли по калїшськім походї Данило перебував в Угровську, а брат його Василько вибрав ся в гостину до Суздалю, на весїлє, наспіли до Данила з Галича, від громади, післанцї з зазивом на стіл. Обставини були для того дуже добрі: Судислав вибрав ся на Понизє, очевидно — з військом, і королевич Андрій в Галичу був зовсїм безрадним без свого майордома, отже скорим ударом можна було легко захопити Галич. Данило прийняв сї запросини. Виславши полк на Понизє, аби затримати там Судислава, він сам кинув ся на борзї під Галич, а иньшим силам казав за собою поспівати. На третїй день він був уже під Галичом. Захопити від разу його не удало ся: угорська залога, чи угорські партизани „зачинили” Галич; взято тільки передмістя. Між иньшим розграбили двір самого Судислава, де було ”вина і овочів і корму і списів і стріл — аж дивно бачити”. Тим часом вислане Данилом військо розбило Судислава, і він тільки з незначними недобитками в ночи прокрав ся до Галича. Щоб утруднити приступ, оден з угорських партизанів, „беззаконний лихий Семьюнко, подібний до лисицї своєю червоністю”, як його описує лїтописець, казав запалити міст через Днїстер, але міст надгорів тільки, а не спалив ся. Тим часом до Данила наспіли полки, а ще що важнїйше — Галицька земля підіймала ся, стаючи по сторонї Данила, і богато галицьких бояр прилучило ся до його війська. В таких обставинах, та ще й супроти прихильности до Данила самої людности Галича, малій угорській залозї не було надїї удержати ся, і королевич капітулював. Данило пустив його свобідно на Угорщину, „памятаючи ласку до нього короля Андрія”, його батька. Угорські прихильники тепер відступили від королевича всї, тільки сам Судислав пішов за ним. Галичане при тім зробили демонстрацію против Судислава: кидали в нього каміннєм і кричали: ”заберай ся з города, ворохобнику (мятежниче земли)” !... ¹⁰).

Правдоподібно, галицька людність, так рішучо стаючи по сторонї Данила, надїяла ся, що тим нарештї буде закінчена чвертьвікова галицька замішанина, що Данило візьме тепер Галичину міцно в свої руки. Але надїї сї не справдили ся: задержати Галичину й сим разом показало ся тяжше, нїж здобути, й проминуло богато лїт, нїм Данило поборов ворожі йому елєменти.

Насамперед королевич з Судиславом, утїкши до Угорщини, попробували вернути собі Галичину оружно. Беля, старший син і соправитель короля Андрія, вибрав ся з значним військом, „в силЂ тяжьцЂ”, але ся кампанїя, описана в Галицькій лїтописи з великою емфазою, в біблїйнім стилю, скінчила ся для Угрів на нїчим ¹¹). Сильно утрудняли похід великі дощі і повени, в яких аж конї топили ся, але Беля все таки приступив під Галич. Побачивши одначе, що місто хоче рішучо боронити ся, а Данило стягнув у поміч Половцїв Котяневої орди і польські полки, Беля кинув облогу і спішно пішов назад, понїсши великі страти в війську, наслїдком хороб, що розвинули ся в його війську, і партизанської війни, веденої Галичанами ¹²).

Далеко тяжшою показала ся боротьба з внутрішнїм ворогом. Переважна маса „великих бояр” була Данилови неприхильна, а хоч перейшла до Данила, коли всї шанси були по його сторонї, то зараз же шукала способа позбути ся його. Галицький лїтописець каже, що було кілька змов на житє Данила: раз хотїли запалити хату з ним, другий — убити його на пиру, але все викривало ся одначе, й Данило зацїлїв; що бояре навіть чинно ображали його — нпр. на якімсь пиру котрийсь з тих „безбожних бояр” линув йому з чаші вином у лице, але Данило терпів і навіть зловлених на горячім учинку не карав, як характеристично висловляєть ся лїтописець — „аби над ними Біг з часом пімстив ся” ¹³).

Бояре против Данила тепер висунули Олександра белзького. З початку вони потайки мали з ним зносини, роблячи ті засїдки на житє Данила, а коли Данило, довідавши ся про се, казав Василькови піти війною на Белзьку землю, Олександр утїк у Перемишль „до своїх одномишленників”, і тут почав готувати ся до боротьби з Данилом. Ситуація була така, що як каже лїтописець (мабуть побільшуючи), поміж галицькими боярами не було й одного вірного Данилу, окрім вісімнадцяти отроків й тисяцького Демяна: одні виразно перейшли на сторону Олександра, иньші нїби тримали ся Данила, але зовсїм нещиро. Тодї Данило скликав віче в Галичу — факт для нього незвичайний, і запитав ся, чи може числити на поміч людности. Галичане заявили: „вЂрни єсмы Богу и тобЂ, господину нашему!”. Але в данім разї се була більше моральна поміч, бо з тим усїм громада могла підперти Данила тільки „маломъ ратникъ”. Не вважаючи на се Данило рішив іти на Перемишль, забравши з собою й полки бояр, що йшли до нього удаючи вірних, „мняще ся яко вЂрни суть”. Данилів рахунок показав ся добрий: супроти його рішучости сї бояре притаїли ся й не показали фарби; Олександр не відважив ся боронитись, і коли Данило зближив ся до Перемишля, утїк на Угорщину ¹⁴).

На Угорщинї Олександр почав понужати на похід короля і старий король, рахуючи на поміч галицького боярства, дїйсно постановив зробити остатню пробу здобути Галичину (десь р. 1232).

Він рушив звичайною дорогою — на західню Галичину, і йому пішло на сей раз дуже щасливо. Самого Данила, здаєть ся, в Галичинї не було ¹⁵), а Данилові воєводи, чи завдяки значним силам короля, чи наслїдком боярської конспірації, що розумієть ся, чула ся в повітрі, потратили голови й уступали одну позицію по другій. Піддано Ярослав, після того як Угри вже стратили надїю його взяти; дуже докладне й не безінтересне з побутового погляду оповіданнє про се дає галицький лїтописець. В Ярославі „затворили ся” за наказом Данила бояре Давид Вишатич і Василь Гаврилович. Угри били ся до самого вечера, і відбито їх. Потім ті Данилові бояре мали воєнну нараду, і тут Давид, настрашений своєю тещею почав говорити за капітуляцією. Теща його, вдова кормильця Нездила, була партизанткою Судислава й тримала ся угорської партиї (чи не був Судислав її сином, братом Володислава Кормильчича?). Вона казала Давиду: ”не потрапите удержати города”, і Давид, що дуже її шанував — „матерью бо си нарЂчашеть ю”, „уполошив ся” від такого її говорения. Даремно Василь чи Василько, „мужь крЂпокъ и храборъ”, противив ся йому кажучи : „не погубім чести князя свого! рать не зможе здобути сього города!” Давид не слухав його і обставав за капітуляцію. Приїхав тодї Чак з угорських полків і теж казав, що Угри не зможуть здобути городу, бо понесли великі страти. І хоч Василько сильно противив ся — аби не піддавати города, Давид маючи „ужасти во серце”, все таки піддав ся на капітуляцію (очевидно, як старший воєвода, він мав рішати). Йому полишено свобідно вийти з усїм військом з города. Цїле оповіданнє показує сучасника дуже близького до двірських і боярських кругів.

Без бою, здаєть ся, піддав ся і Галич, коли бояре всї перейшли на сторону короля. Опанувавши Галичину, король пішов під Володимир, і давній випробований Васильків воєвода Мирослав, хоч мав з собою велике військо і міг бути зовсїм безпечним, „смути ся умомъ” і без волї Данила уложив умову з угорським королем: мабуть відступив йому Галич, а Белзьку землю вернув Олександру ¹⁶).

Ся умова, зрештою навіть не признана Данилом, не уставила, розумієть ся, добрих відносин. Використовуючи неприсутність Данила, що пішов у Київщину — ратувати свого союзника Володимира, королевич Андрій десь на другий рік (1232/3) вибрав ся походом на Волинь; але Данило наспів на зустріч йому і в битві недалеко Шумська розбив угорське військо й змусив вернути ся. Так само нїчим скінчив ся й новий похід королевича на Волинь (мб. на весну 1233): Данило за помочию Половцїв, Володимира київського й Олександра, що вже встиг перейти на сторону Данила, відбив Угрів під Перемилем, а слїдом перейшов до аґресії — рушив під Галич. Причиною було, що серед галицького боярства показав ся користний для Данила рух і роздвоєннє: тим часом як одні, під проводом Судислава, стояли далї при Уграх, значна частина бояр відвернула ся від Угрів і почала переходити до Данила. На жаль, лїтописець не поясняє причин сього цїкавого явища; здаєть ся, що їх треба шукати в особистих відносинах боярських проводирів: я б висловив здогад, що власне виступленнє на перший плян Доброслава, досї не звістного між боярськими проводирами, і його емуляція з Судиславом могли бути причиною сього роздвоєння ¹⁷).

Коли Данило зблизив ся під Галич, „більша половина Галича”, як каже лїтописець, — себто галицьких бояр, вийшла на зустріч Данилу й прилучила ся до нього; на чолї їх стояв Доброслав і Глїб Зеремієвич, давнїй угорський партизан. Опираючись на них і своє військо Данило перейняв у свої руки Галичину. Тільки в Галичу тримала ся угорська залога з королевичом Андрієм, і Данило взяв Галич в тїсну бльокаду. На чолї залоги стояли угорський воєвода Діонисий (Діаниш, як його зве лїтопись) і Судислав; вони постановили тримати ся до останнього, не вважаючи на голод, що запанував скоро в містї. Помочи з Угорщини не було: старий король зайнятий був своїм новим (третїм) шлюбом і війною з австрийським герцоґом; в серпнї 1233 р. він вправдї вибрав ся був походом на Галич, але мабуть щось перебило йому, бо Галицька лїтопись про сей похід не знає ¹⁸). Полишений сам собі, Судислав, аби ослабити Данила, навязав знову зносини з Олександром, обіцюючи зробити його галицьким князем, аби лише відступив від Данила. Олександр дїйсно дав себе ще раз здурити й покинув Данила. Але йому не удало ся навіть прокрасти ся до міста, і ся остання зрада коштувала його, мабуть, і волости і свободи: кілька місяцїв пізнїйше Данило вхопив його, коли він хотїв тїкати до свого зятя Володимира, і від тодї Олександр сходить зі сцени. Судиславу сей епізод не поміг нїчого, облога Галича тривала дальше, звиш двох місяцїв. Данилове військо чекало, щоб Днїстер замерз і можна було вчинити атаку. Нарештї ситуацію розвязала несподівана пригода: королевич Андрій умер під час облоги. Тодї решта бояр рішила піддати ся Данилови. Непримирений Судислав виїхав разом з угорською залогою на Угорщину (кінець 1233 р.) ¹⁹).

Але й тепер бояре не були щирійші для Данила. Прилучивши ся до Данила під натиском обставин, вони знову почали старати ся зараз же його позбути ся. Така нагода трапила ся дуже скоро: Володимир київський накликав Данила до помочи, бо на нього напали Михайло з Ізяславом. Данило полишив у Галичі брата Василька й кинув ся зараз по галицькій кампанїї в Київщину. Ся київська кампанїя закінчила ся одначе погромом Данилового війська в битві з Половцями під Торчеськом (галицький лїтописець і в сїй невдачі бачить інтриґу галицьких бояр). Данило з останками свого війська мусїв тїкати до Галича. Се дало початок новому руху галицьких бояр. Щоб спекати ся Василькового війська, що тримало залогу в Галичу, вони пустили поголоску, що Ізяслав з Половцями ідуть на Волинь, і Василько дїйсно на сю вість пішов з Галича боронити Волини. Тодї бояре підняли повстаннє — „воздвигоша коромолу” і против Данила навязали зносини з Михайлом. Данило поручив брату Васильку зібрати потрібні сили для дальшої боротьби, а сам тим часом поїхав на Угорщину ²⁰). Галицький лїтописець поясняє се так, що Данилу з його розбитим військом не радили лишати ся в Галичу довше, і він тому покинув Галич, але мабуть се треба розуміти инакше.

Як раз тодї умер король Андрій (осїнь 1235 р.). Його син і наступник Беля не показував такого заінтересовання галицькими справами як його батько й брати, тож Данило міг мати надїю уладити свої відносини до Угорщини. Стара угорська хронїка оповідає, що він брав участь в коронації Белї, чи властиво інтронїзації (коронований він був перший раз ще за житя батька). Вона відбула ся в угорськім Білгородї (Феєрварі, Штульвайсенбурґу) в падолистї того року, і Данило в процесії вів коня, на котрім сидїв Беля, тим часом як колишнїй „галицький король” Кольоман нїс королївський меч ²¹). Сеї звістки не маємо нїякої причини відкидати, і сю участь Данила в коронаційній парадї, що означала признаннє певної висшости (коли не зверхности) угорського короля, я ставлю в звязок із висловленим вище здогадом, що Данило їхав на Угорщину з заміром полагодити свої відносини до Угорщини, і піддавав ся під протекцію короля з тим, аби зробити кінець мішанню Угорщини в галицькі справи ²²).

Але се йому не удало ся. Чи з того рахунку, що Данило занадто сильний, аби вложити ся в ролю угорського підручника, чи наслїдком особистих впливів, Беля признав лїпшим для себе піддержати Михайла і його сина Ростислава, котрому признає він титул „галицького князя” (dux Galiciae) і обіцяє видати за нього свою доньку. Супроти сього Данило навязує зносини з ворогом Белї австрийським герцоґом Фридрихом т. зв. Воєвничим (der Streitbare), остатнїм Бабенберґом. Про се можна здогадувати ся з короткої звістки Галицької лїтописи, що під час походу цїсаря Фридриха II на Австрію (1236-7 р.) Данило з Васильком вибирали ся в поміч герцоґу, але Беля посередничив у сїй справі, запросив їх до себе „на честь” і дїйсно потрапив розлучити сю небезпечну для себе коалїцію ²³). З свого боку Беля за те мусїв прийняти на себе при тім якісь зобовязання супроти Данила що до Галичини, і сим може треба пояснити, що він дуже слабо підтримував противників Данила по сїм, аж поки татарська катастрофа не змінила його полїтики, піддавши йому гадку, що з Данилом нема вже що рахувати ся. Перед тим, по тій конференції з Данилом і Васильком Беля був залишив кандидатуру Ростислава; пообіцявши перед тим руку своєї доньки Ростиславу, Беля потім відмовив йому — або як драстично оповідає се галицький лїтописець:„король не вдасть дЂвкы своєй Ростиславу, и погна и прочь”. Але з другого боку і з Данилом Беля не хотїв вязати ся щиро; Данилові старання — висватати королївну за свого старшого сина Льва не привели на разї до кінця. Данило їздив у сїй справі на Угорщину по відмові Белї Ростиславу, ”и не бЂ любови межи има” ²⁴). Очевидно, Беля постановив вітягнути ся від галицьких справ, і тільки татарський похід, що здавав ся кінцем сили українських князїв, вивів Белю з такої пасивности.

Тим часом не осягнувши нїяких користних результатів на угорськім дворі тою своєю, подорожею на коронацію Белї, Данило своїм виїздом на Угорщину 1235 р. дав можність ворожим елєментам зміцнити ся в Галичинї. Ворожі йому бояре під час тої подорожи вповнї опанували Галичину. У Галич прибув Михайло з сином Ростиславом і оголошений князем боярами, дуже зручно уложив цїлу коалїцію на Данила. Навязав зносини з Угорщиною і на разї дістав від Белї значну підмогу, „Угоръ множество”; перетягнув на свій бік недавнього союзника Данилового Конрада мазовецького; стягнув до помочи Половецьку орду. Правою рукою у нього був уже звістний нам кн. Ізяслав, що перед тим на якийсь час був захопив Київ, але также скоро його й утратив і був готовий до дальшої боротьби.

Але Данило не тратив духа й не покладав рук. Белю, як ми вже бачили, зашахував він союзом з Австрією й змусив тим полишити Ростислава. Половцїв відвернув від Михайла: мабуть перекупив. На Конрада ужив випробованого способу: напустив на нього Литву, кн. Мендовга (тут він вперше виступає союзником Данила). Заразом, скориставши з сього розриву з Конрадом, вернув він собі від протеґованих Конрадом хрестоносних рицарів останнїй кусень своєї волинської отчини — Дорогичинську волость ²⁵).

Так розвинула ся незвичайно рухлива боротьба Данила з Михайлом, чи властиво — його сином Ростиславом, бо Михайло слїдом покинув Галичину для Київа (1238) і брав тільки уривково участь в сїй війнї, що наповняє останнє десятолїтє боротьби за галицький стіл. Обидва противники показували незвичайну енерґію, брали ся до всяких способів, то воювали ся, то мирились — „бывшю межи има овогда миру овогда рати”, як каже лїтописець.

Михайло з союзниками хотїв з початку знищити Данила і зробив два походи на Волинь, але не осягнув ними нїяких особливих результатів. Два походи на Галич, вчинені Романовичами протягом 1236-7 рр. (перший Васильком, другий обома братами), теж не привели до нїяких здобутків: Ростислав удержав ся в Галичу, і Данило навіть уложив з ним перемирє: признав йому Галич, а собі узяв Перемишль (1237). Але Ростислав слїдом відібрав від Данила Перемишль, і війна відновила ся. Тодї Данило, використавши похід Ростислава „со всиме бояры” на Литву, несподївано з'явив ся з військом під Галичом (з Холма під Галич поспів на третій день!) ²⁶).

Галицька громада, не звязана тепер присутностию бояр, прийняла Данида радо: коли він, каже лїтописець, підїхавши під місто, звернув ся до горожан з словами: „о мужи градстии, доколЂ хощете терпЂти иноплеменьныхъ князий державу!” — горожане скрикнули: „се держатель наш, Богом даний”, пустили ся йому на зустріч як бжоли до матки. Епископ Артемій і дворський Григорий, що тримали місто в неприсутности князя, мусїли удати добру міну й прилучити ся до заяв льояльности, як каже з іронїєю лїтописець: „хоч були противні Данилу, але побачивши, що не можуть здержати міста, удали, нїби їм теж лежало на серці передати місто Данилови: вийшли йому на зустріч зі слїзми на очах і з усьміхненими лицями, облизуючи собі губи, що втїкло від них панованнє, — й мусїли казати: „іди, княже Данило, перейми город!” Данило ж увійшов у свій город, вступив до церкви Богородицї й сїв на столї свого батька, а на знак побіди поставив свою корогву на Нїмецькій брамі”. Ростислав, довідавши ся в дорозї про сю несподїванку, спішно втїк на Угорщину, а галицькі бояре мусїли йти до Данила на перепросини: „припадаючи до ніг просили його ласки, кажучи: завинили ми, що тримали иньшого князя”. Данило, чуючи ще силу боярства, відповів великодушною амнестиєю ²⁷).

Се дїяло ся вже під час великого татарського походу на руські землї, але він не перервав дальшої розюшеної боротьби українських князїв. Прикре і комічне вражіннє роблять сї руські полки, що розполошують ся, натрапивши серед своїх воєнних акцій з Русинами на татарські орди ²⁸). Очевидно, і сей другий татарський похід князї уважали чимсь ефемеричним, як перший, закінчений катастрофою на Калцї, тож і не брали собі його в полїтичні рахунки.

Коли Михайло, настрашений першою появою Татар під Київом, покинув його й подав ся за Ростиславом на Угорщину, Данило опанував Київ на себе й посадив там свого воєводу Дмитра. Але він Київа не цїнив і коли слїдом Михайло й Ростислав, не знайшовши привіту у Белї (що мав по словам лїтописи „погнати від себе Ростислава”) і стративши на хвилю всякий ґрунт під ногами, удали ся до Данила з перепросинами, Данило уложив з ними згоду, признав Київ Михайлови, а Ростиславу в заміну за Галичину дав Луцьк, і прийняв їх обох до себе на час татарського походу ²⁹). Сам же він подав ся на Угорщину із згаданим уже пляном уложити шлюб Льва з королївною.

Се було під час київської облоги. Коли татарське військо посунуло на Волинь, князї розбігли ся куди видко — Михайло з сином до Шлезку, Данило на Мазовше, а сина Льва полишив на Угорщинї. Коли Татари перейшли на Угорщину, Данило вернув ся на Волинь, по дорозї мавши немилий епізод з Дорогичином, де місто, забунтувавши, не прийняло його до себе ³⁰), а Михайло з Ростиславом подали ся на українські попілища: Михайло до Київа, Ростислав до Чернигова. Але слїдом Ростислав відновляє свої зносини з галицьким боярством і заходи коло Галича. Разом з болоховськими князями і „останком Галичан” іде він походом на галицьке Понизє. Його відбито, й він вернув ся „за Днїпро”, а Данило пімстив ся на болоховських князях: „городи їх віддав огневи, а греблї їх розкопав”. Та по короткім часї Ростислав іде новим походом, і на сей раз несподїваним нападом удало ся йому захопити Галич. Але тільки на хвилю. Коли Данило з Васильком, довідавши ся про се, рушили з значним військом на Галич, Ростислав утїк з Галича разом з епископом Артемієм і виднїйшими боярами. Рух в Перемишлї, піднятий висланим туди від Ростислава кн. Константином рязанським і місцевим епископом, також утих, коли Данило вислав туди військо. Ростислав, здаєть ся, забирав ся зараз до нового походу, але наскочив на татарську орду, що вертала ся з Угорщини, й утїк сам на Угорщину ³¹).

Підчас усїх тих завірушень сього десятолїтя, неустанної зміни князїв, їх подорожей і втїкачок, фактичне панованнє в Галичинї було, розумієть ся, в руках боярства. Вони правили не тільки іменем свого ставленика Ростислава, котрого батько мав виправдувати ся перед Данилом такими характеристичними словами: „коли хотїв я бути з тобою в любови, невірні Галичане не позволяли минї” ³²). Навіть коли Данилу удавало ся взяти Галич, його власть була властиво номінальна, як прекрасно характеризує се лїтописець, оповідаючи про час між походом Бату й його поворотом:

„Галицькі бояре називали Данила своїм князем, а самі держали всю землю. Доброслав Судїч, попів внук, розпанував ся був як князь ³³) і грабував усю землю; без волї князя він прийшов у Бакоту й перейняв цїле Понизє. Григорий же Василевич хотїв забрати собі гірську країну Перемишльську. І було у землї велике замішаннє й грабованнє від них. Данило, довідавши ся про се, з великим жалем прислав свого стольника Якова до Доброслава — сказати боярам: „я ваш князь, а ви мене не слухаєте ся, грабуєте землю; я тобі, Доброславе, заборонив приймати в службу чернигівських бояр, а казав роздавати волости галицьким, Коломийську ж сіль задержіть для мене”. Доброслав сказав на се: „добре”. Але тим часом як Яков сидїв у нього, прийшли Лазор Домажирич та Івор Молибожич — два беззаконники з смердього роду, і поклонили ся Доброславу в землю. Коли Яков, здивувавши ся, запитав, чого вони так кланяють ся, Доброслав пояснив: „я дав їм Коломию”. Яков сказав: „як же ти міг без княжого дозволу дати її їм? прецїнь наші великі князї (Данило і Василько) мають Коломию для удержання уружників, а сї не варті мати й своєї батьківщини!?” Але Доброслав на се тільки засьміяв ся й сказав: „щож уже скажу на се?” Яков приїхавши оповів усе отсе Данилови, й той затужив, що ті поганцї держать його отчину й розпоряджують нею, та молив ся за неї Богу”.

Данило чув ще себе не досить сильним, аби взяти за роги сю боярську олїґархію, і йому дїйсно поки що лишало ся хиба молити ся Богу. Але самі олїґархи підривали свою силу інтриґами та суперечками.

„По короткім часі, оповідає лїтописець, почав потому Доброслав обмовляти Григория перед Данилом, що він йому не вірний — він рив під Григориєм, бо хотїв сам оден взяти в свої руки цїлу Галичину. Потім вони пересварили ся й приїхали до Данила, дуже пишні: Доброслав їхав у одній сорочцї, запишаний, що анї на землю не дивив ся, а Галичане бігли коло його стремени. Данило з Васильком, бачучи його пиху, ще більше зненавидїли його; тож коли Доброслав і Григорий почали себе обопільно обмовляти, Данило, слухаючи їх говореннє й бачучи, що то все не щире, і що вони не хочуть його слухати ся, а землю раді б иньшому князю віддати, подумав з братом і таки мусїв, видячи їх беззаконнє, казати їх увязнити” ³⁴).

Отже тільки заїла суперечка між двома проводирями боярства осьмілила Данила до такого рішучого кроку. Дїйсно, боярство, хоч уже значно ослаблене довгою боротьбою, все ще було досить сильне і не тратило духу й відваги до боротьби з княжою властию.

По кількох нещасливих пробах заволодїти Галичом, зроблених спільно з боярством й вищим духовенством в 1242 р., Ростислав, як уже сказано, втїк на Угорщину. На дворі Белї тепер стала ся користна для нього зміна. Беля, що останнїми часами, як ми бачили, тримав ся дуже здержливо, а навіть і неприязно супроти Ростислава, постановив рішучо підперти його. Він видає нарештї за нього свою доньку ³⁵) й рішаєть ся помогти йому в плянах на Галичину. Джерела наші не подають мотивів сеї переміни, і ми самі мусимо їх відгадувати. Найбільше правдоподібне об'ясненнє, яке подав я вже вище — се те, що погром Руси Татарами давав Белї надїю легко приборкати Данила і взяти Галичину під свою зверхність, посадивши там Ростислава; могли бути й иньші причини, нам незвістні, що могли лежати в полїтиці Данила.

Досить, що скоро по своїм весїлю Ростислав випросив від тестя „Угоръ много” і з ними рушив на Перемишль. Тут він, очевидно — за помочию місцевого боярства, зібрав військо з селян. — ”смерды многы пЂшьцЂ”. Данило, зачувши, вислав на нього військо під проводом свого братанича Всеволода, та Ростислав побив його над Сїчницею, ”бо мав богато пішого війська” — з тих смердів. Але коли Данило потім рушив на нього сам з великим військом, Ростислав уступив ся на Угорщину ³⁶).

По роцї Ростислав зібрав ся до нового походу, і на сей раз окрім угорського війська вистарав ся собі поміч і з Польщі, від вдови Лєшка, реґентки малого Болєслава (т. зв. Стидливого). Лїтом 1245 р. він знову рушив на Перемищину, маючи війська угорські, польські й руські — правдоподібно полки бояр, своїх прихильників. На сей раз, обминувши Перемишль, він приступив під Ярослав і почав ладити ся до облоги. На сю вість Данило вислав наперед полк з Андрієм дворським для скріплення ярославської залоги, а сам з Васильком поспішив ся слїдом; післав також за помочию до Мендовга і до Конрада мазовецького, але їх помічні полки прийшли вже по скінченню кампанїї, що перейшла дуже скоро.

Коли військо Романовичів зближило ся до Ярослава, Ростислав полишив піше військо під містом: ”аби звідти не вийшли в поміч Данилови та не порубали пороків” (таранів), а сам з рештою війська пішов на зустріч Данилови. Тут стала ся сильна битва ³⁷), широко і місцями роскішно, пишною риторикою описана галицьким лїтописцем. Сей епізод має чималий інтерес для характеристики і сучасного житя і лїтературної манєри галицького лїтописця, і я виберу з нього дещо.

Лїтописець взагалї неохочий до зарозумілости й похвалок, і тут подає насамперед антітезу пишного Ростислава і смирних Романовичів. Ростислав хвалить ся перед своїм військом: „як би я довідав ся, де Данило і Василько, поїхав би зараз на них: хоч би з десятьма вояками а поїхав би на них!” Данило ж і Василько, довідавши ся, про його похід, молять ся покірно Богу. І Бог являє їм свою поміч — помічні полки не наспівають до них, a вони все таки побивають Ростислава, бо „побіда не від людської помочи, а від Бога”. Знамення віщують їм усьпіх. Ростислав урядив перед Ярославом турнір, „игру”, з якимсь Воршем, і в тім турнірі упав під ним кінь, і він вивихнув собі плече — „не на добро трапило ся йому се знаменнє”. Коли ж військо Романовичів зблизило ся до Сяну і вояки позлазили з коней, щоб узяти на себе зброю, було таке знаменнє над полком: „налетїло богато орлів і богато круків, як велика хмара — птицї грали, орли клекотїли і плавали на крилах своїх і кидали ся в повітрі, як нїколи иньшим разом не трапляєть ся, і се знамення було на добре,” і т. д.

Наперед Данилового війська ішли Половцї і вони застали були стада Ростиславового війська без охорони, але не відважили ся узяти їх без княжого слова. За ними ішли з військом Данило і Василько. Малий Лев також був у війську: „дътску сущу” (тому що він був ще дитина), поручив його Данило Василькови, храброму боярину, аби його стеріг під час битви. Ростислав, побачивши військо Данила, поставив перед ворітьми своє піше військо, аби не позволити залозї Ярослава вийти з міста й знищити його машин (праковъ), сам же з рештою війська — Русинами, Уграми й Ляхами пішов на Данила. Дворський Данилів Андрій, аби не допустити Ростиславового війська до Данилового полку, поспішив ся наперед і ударив на Ростиславів полк: „зломили ся списи, і був гук як від грома; з обох сторін богато упало з коней і вмерло, а иньші були ранені від кріпости копійного удару”. Данило поспішав післати в поміч дворському двадцять вибраних мужів, і він устояв ся. Ляхи тим часом ішли сильно на Васильків полк, співаючи „керьлЂшь” (кіріе елеісон), — сильно ревіли голоси в полку їх. Філя, звістний уже нам угорський воєвода, стояв в заднїм полку з хоругвою і казав: „Русь скорі на битву, але треба лише стерпіти їх натиск, бо вони не витрівалі на довгу битву” ³⁸). „Але Бог не послухав похвалки його”, додає лїтописець, що ще при давнїх похвалках Філї припімнув, що „Бог не потерпів йому того, і иньшим разом убив Данило Романович колись то прегордого Філю” ³⁹). Ся хвиля наспіла в Ярославській битві.

Данило ударив на полк Філї і сам замішав ся в горячу битву — його ухопили вже вороги, але він вимкнув з їх рук і виїхавши з бійки, ударив на якогось Угрина, що спішив ся на поміч Філї — збив його списом з коня і ударив його списом так сильно, що той зломив ся, і Угрин згинув на місцї. А Лев, хоч малий, зломив о самого Філю свій спис. Данило тим часом ударив знову на полк Філї, розбив його і його корогву роздер. Побачивши се, Ростислав кинув ся тїкати, і Угри побігли. Данило погнав ся за ними через глубокий яр, і Русь била їх. Він був тільки неспокійний за Васильків полк, на котрого ударили Ляхи. Ляхи „лаяли ся, кажучи: поженемо великі бороди!” Василько ж сказав на те: „даремне ваше слово! Бог наш помощник!” Він погнав коня на них, і Ляхи не витримавши побігли від лиця його. Данило в своїй нагінцї побачив, що корогва Василькова жене Ляхів і дуже утїшив ся. Він став на могилї против міста і Василько приїхав до нього. Данило хотїв гнати ся за ворогами, але Василько стримав його. Богато побито Угрів і Ляхів, богато взято в неволю. Андрій дворський зловив гордого Філю і привів до Данила, і убив його Данило. Жирослав привів Володислава, злого мятежника землї, і його теж „убито” того ж дня, і богато Угрів побито „за гнЂвъ”. Подібне роз'яреннє було теж і по другій сторонї; одна угорська грамота згадує, що коли під час битви Угри зловили й привели перед Ростислава якогось галицького боярина, Ростислав казав на місцї відрубати йому голову ⁴⁰).

„Данило і Василько і Лев не поїхали до міста, а стали на місцї битви, серед трупів, на знак своєї побіди для війська; ще о полуночи приганяли й приїздили вояки, ведучи з собою ріжну здобичу, і цїлу ніч не переставав крик — однї однїх шукали”. Спалено укріпленнє, що поставив під містом Ростислав, і Данило пішов до Холма з численними невільниками. Ростислав утїк до Польщі, де була його жінка, й звідти на Угорщину. „Мышляше во умЂ своємь взяти Галичь и обладати имъ, Богъ же за высокомыслиє єго не створи того, єже тъ мысляше”, моралїстично кінчить лїтописець своє оповіданнє про сю славну в історію Галичини битву ⁴¹).

Примітки

¹) Так називає потім Галичину Данило — Іпат. c. 535.

²) Іпат. c. 501-2, про Чорторийськ див. т. II c. 301.

³) Іпат. c. 501.

⁴) В останнє згадуєть ся Мстислав в битві на Калцї, а війна за його спадщину вела ся десь коло р. 1227.

⁵) Мабуть тим поясняєть ся й досить неясна стилїзація Галицької лїтописи, де говорить ся про сей тестамент: виходить нїби так, що Мстислав віддав свої волости Данилови від разу тестаментом, хоч се неправдоподібно зовсїм, і виразно сього лїтописець сказати не відважив ся (Іпат. c. 497, 501). По тестаменту спадкоємцем був Іван, а Данило, як куратор, взяв його волости по його смерти.

⁶) Іпат. c. 501-2.

⁷) Про сї відносини і дальшу ситуацію на Українї див. т. II c. 243 і далї.

⁸) Іпат. c. 502-3, пор. Длуґош II c. 207-8. Оповіданнє Галицької лїтописи дуже неясне наслїдком того, що автор хоче тримати ся тут хронольоґічного порядку й кілька разів перериває оповіданнє; до того подекуди воно мабуть перебите пізнїйшими вставками і дописками укладчика. Очевидно, оповіданнє про посередництво м. Кирила і союз князїв на Данила стоїть в безпосереднїм звязку з поданим вище оповіданнєм про війну за Чорторийськ, а слова: „потомъ же Ростиславъ пиньскый не престаяше клевеща, бЂша бо дЂти его изыманы” — треба звязати з звісткою, що в Чорторийську узято в неволю котрогось з пинських князїв: се й понудило Ростислава двигнути на Данила українських князїв якимись інсинуаціями (не престаяше клевеща); слова „Михаилъ черниговъскый” мусять бути теж допискою, що перебиває в серединї фразу.

Що до Длуґошевого оповідання, то Семкович (ор. c. c. 53) зачислив його був до серії звісток, зачерпнених з затрачених руських лїтописей, але се покручене скороченнє оповідання Галицької лїтописи, де тільки імя Володимира заступлене „Мстиславом”.

⁹) Іпат. c. 503-5, пор. 516 — тут помагають Романовичам Ляхи, але не знати чиї (десь 1235-6 р.).

¹⁰) Іпат. c. 506.

¹¹) Що до стилю оповідання, то крім кількох виразних біблїйних алюзій: „посла на нь (Белю) Богъ архангела Михаила — створити хляби небесныя...”, „Богъ попусти на нЂ рану Фараонову”, маємо в нїм і стилїстичну імітацію оповідання прор. Ісаї:

               И възопи посолъ гласомь вели

               комь и рече: „слышите словеса

               великого короля угорьского: да

               не уставляєтъ васъ Демьянъ,

               глаголя: и земля изыметь ны Богъ,

               ни да уповаєть вашь Данилъ на

               Господа глаголя: не имать предати

               градъ сесь королеви угорьскому. (Іпат. 507).

               И ста Рапсакъ, и возопи гласомъ веліимъ

               іудейски и рече:

               слышите словеса царя великаго —

               царя ассирійска — сія глаголетъ царь:

               да не прельшаєтъ васъ Езекіа словесы —

               не можетъ избавити васъ,

               и да не глаголетъ вамъ Езекіа,

               яко избавитъ вы Богъ и не предастся

               градъ сей въ руцЂ царя ассирійска (Ісаї гл. 36).

¹²) Іпат. 507-8, про згадки в угорських грамотах див. прим. 7.

¹³) Іпат. c. 508 і 509.

¹⁴) Іпат. c. 509.

¹⁵) Сей здогад, що Данила не було в Галичинї, висловив Андріяшів (ор. c. c. 164), і я його уважаю зовсїм правдоподібним: в оповіданню Галицької лїтописи ударяє в очі, що під час цілої сеї компанії Данила нїде не видко. Де вія був під час похода, лїтопись не дає на се нїяких вказівок, Андріяшів думає, що в Київщинї, аде його побут в Київщинї належить до пізнїйшого часу, як видко з контексту.

¹⁶) Іпат. 509-510. До сеї кампанїї — спеціально до облоги Ярослава належить оповіданнє грамоти Белї Діонисию (мб. Діяниш Галицької лїтописи, c. 313): Adhinc etiam dum contra Danylam ducem Lodomeriae a debito fidelitatis se abstrahentem et Galliciam nobis iam subiectam capere attemptantem, pariter cum inclito patre nostro exercitum duceremus et iam in expugnatione castri Yarislow essemus constituti, sepe dictus Dionysius dum ante alios, sicut moris erat, se prelis ardenter immiscere, ad capiendum castrum memoratum condescendere se aptaret, duo letalia vulnera per partem recepit aduersam et rnortem vix euasit, torrentibus lapidum e Castro iaculatorum in ipsum graviter lapidatus — Fejér IV. l, c. 23-4.

¹⁷) Іпат. c. 512-4.

¹⁸) Про нього маємо за те виразну звістку в угорських документах: з кінця серпня 1233 р. (die duodecimo(?) exeunte augusto) ми маємо грамоту, дану Андрієм in silva quae nominatur Bereg, де він заповідає полагодити соляну справу в церковних маєтностях infra viginti quinque dies, postquam redierimus de Ruscia (Fejér III. 2, c. 324 і 326). Напрям походу на Берег вказує, що король ішов коротшою дорогою на Галич, і як бачимо, надїяв ся за три тижнї упорати ся. Що йому перешкодило, не знати.

¹⁹) Іпат. c. 514.

²⁰) Іпат. c. 515-6.

²¹) Chronicon Marci (инакше Chr. Pictum): Colomano duce fratre eiusdem ensem regałem ad latus ipsius honorifice tenente, Daniele uero duce Ruthenorum equum suum ante ipsum summa cum reuerencia ducente (Ser. hist. Hung. II c. 223); хронїка ся опираєть ся на старих пештських аналах, зладжених при кінцї XIII в. і пізнїйше доповнених (див. Kaindl Studien XI). Звістка ся потім буквально повторена у Туроца гл. 74.

²²) Наші історики — Зубрицький III c. 124-5, Дашкевич с. 48, Шараневич Die Hypatios-Chr. c. 123 підозріло приймають сю звістку, признаючи її випливом угорського патріотизма та уважаючи неможливим, аби Данило признав себе васалем Белї. Але не можна так легко збути сеї відірваної звістки, що Данило брав участь в коронації Белї; меньше з тим, чи він робив се summa чи mediocri reverentia, але факт такий відай був, а він знов безперечно мусїв мати своє полїтичне значіннє (Зубрицький і Шараневич при тім вяжуть сю звістку не з першою, а з другою подорожею Данила в Угорщину, що стоїть в Іпатськім кодексї під р. 1235, але се неможливо). Зрештою для Данила не було нїякою особливою нечестию признати угорського короля старшим від себе (чи формально признав він себе васалем — річ иньша, про яку не маємо підстави судити): що старшим від Данила уважав короля й галицький лїтописець, перебиваєть ся з дальшого його оповідання.

²³) Іпат. c. 517. З сим, мабуть, треба звязати звістку, що австрийський герцоґ перехопив у Віднї посла якогось regulus Russiae до цїсаря й відібрав у нього дарунки — Böhmer Regesta imperii neu herausgegeben von Ficker V. І. ч. 2175, в цїлости документ друкований потім у Zahn'a Urkundenbuch von Steiermark II. 442.

Проф. Шараневич не признав вправдї можливим прикласти сеї звістки до Данила, тому що він не був іще королем, а до того був союзником герцоґа, але regulus власне добрий титул на князя, а що до другого, то хто зна, які то стадії переходила ся акція Данила.

²⁴) Іпат. c. 521 і 523.

²⁵) Іпат. c. 517.

²⁶) Іпат. c. 516-7. Замість Литви Зубрицький (III c. 126), а за ним Барсов (Географія Нач. лЂтописи c. 282) в оповіданню про сей похід Ростислава хочуть читати „на Половцы”, тому бо перед тим сказано, що Ростислав пішов „в поле”. За слаба причина для такої рішучої зміни.

²⁷) Іпат. c. 517-9 (1238).

²⁸) Іпат. с. 527 і 528.

²⁹) Пор. т.II с. 250-2.

³⁰) Див. V c. 398-9.

³¹) Іпат. c. 521-2, 523-l, 526-8, Лавр. c. 446 (звістка про Ярослава попала сюди помилкою).

³²) Іпат. c. 521.

³³) вокняжилъ ся бЂ.

³⁴) Іпат. c. 526.

³⁵) Іпат. c. 528 (десь в р. 1243-4).

³⁶) Іпат. c. 529-30.

³⁷) 17 серпня 1245 р.

³⁸) Русь тщиви суть на брань, да стерпимь устремления ихъ, не стерпими бо суть на долго время на сЂчю”.

³⁹) Іпат. c. 492.

⁴⁰) Про се оповідає грамота кор. Белї маґістру Ляврентию, участнику сеї битви (Fejér Codex dipl. IV. 3, c. 197-8), що містить в собі й иньші подробицї про Ярославську битву. Тут сказано, що коли під час битви під Ростиславом забито коня і він був у крайнїй небезпечности, сей Ляврентий віддав йому свого коня: Cum ipsum cum charissimo genero nostro Ratislao duce Galliciae in partibus Russiae cum ceteris regni nostri magnatibus duximus transmittendum, qui sub Castro Iroszlo Ruthenis quam plurimis in perniciem ipsius generi nostri exeuntibus de eodem et armatam in expeditionem nostram dirigentibus aciem, zelo deuotae fidelitatis armatus, volens potius post mortem viuere per famae gloriam, quam tergum hostilitati huiusmodi vertere, se obiecit; ubi transfosso hostili lancea crure suo exstitit laetaliter vulneratus; deinde cicatrice sui vulneris nondum obducta cum Daniel Ruthenorum rex ad campestre praelium contra ipsum nostrum generum prodiisset, strenuitas eiusdem magistri Laurentii, desidiae obscuritatem abhorens, in lucem prodiit probitatis, et singulariter hostili se immiscens aciei quemdam de Rusciae baronibus impulsu deiecit lanceali, quem supradictus gener noster fecit capite detruncari. In quo conflictu cum equus saepedicti ducis, generi nostri praedicti, fuisset interfectus, idem magister Laurentius solitae fidelitatis insistens feruori, vitamque iam dicti ducis praeferens vitae suae, equum, quo vehebatur, eidem duci tradidit et se inter hostes confertissimos posuit, variis periculorum fluctibus inuolutum, sicut praemissa supradicti ducis et multorum fidelium ac fide dignorum nobis relatio patefecit.

⁴¹) Іпат. c. 531-5. Окрім нашої лїтописи про Ярославську битву оповідає грамота Белї, з котрої уривки я що йно подав. Про смерть Філї каже грамота його сину, що він in quodam exercitu nostro in Ruscia ab hostibus captus et diuersis cruciatibus interemtus — Fejér IV. 2. 66. Окрім того Венцель (Die Regierung Béla's des IV. c. 363) висловив здогад що до Ярославської битви можна прикласти згадку грамоти кор. Марії з р. 1266 про довголїтню неволю на Руси графа Михайла Huntpaznan: idem pluribus plagis exceptis pluribus annis in terra Ruthenorum captus extitit et detentus cum graui iactura rerum et periculis personarum in expedicione regni, que tunc temporis emergebat — Codex dipl. patrius Hungaricus VI c. 139. Але з лїтописи виходить, що угорські невільники були видані за рік по Ярославській битві, при уложенню угоди 1247 р.

Попередня     ТОМ III     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 3.]