[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ IV. Стор. 10.]

Попередня     ТОМ III     Розділ IV     Наступна





Аґіоґрафічні твори — мнїх Яков, сказания про Бориса і Глїба, твори Нестора, писання про св. Миколая, повісти про Ігоря Ольговича, повісти Симона й Полїкарпа. Паломники. Історичне письменство, лїтопись Найдавнїйша, Київська, Галицько-волинська, загальні прикмети староруської історіоґрафії, її форма. Сьвітські твори: Молениє Данила, Слово о полку Ігоревім, староруська поезія і артистична проза XII-XIII вв., останки поетичної творчости, відгомони княжих часів в сучасній піснї. Загальний погляд на староруське письменство, гіперкритичні погляди в новійшій науковій лїтературі.



Переходимо до иньших галузей з руської ориґінальної творчости.

Близько підходить до проповідничої лїтератури своїм моралїзаторським тоном наша аґіоґрафічна лїтература 1). По формі вона переважно визначаєть ся сильною шабльоновістю: залежністю від форм, тона, манєри візантийських житий, що приходили в великім числї на Русь в Прологах, Патериках і т. и. Що до свого лїтературного приготовання, наші аґіоґрафи належать переважно до низшої школи, і се ще ратує їх по части від перспективи — зовсїм утонути в риторичній балаканинї, хоч само по собі сполученнє „простого” способа писання з візантийськими шабльонами зовсїм не причиняєть до лїтературної красоти їх утворів; виїмків з сього погляду не богато 2).

Ся аґіоґрафічна лїтература, дотепер напевно нам звістна, не дуже велика. Окрім „Памяти й похвали” Володимиру Якова, що властиво треба уважати не житиєм, а дуже нескладним панеґіриком, з коротким реєстром фактів Володимирового житя, маємо: анонїмне „Сказаниє и страсть и похвала страстотерпцю св. мученику Борису и ГлЂбу”, що звичайно уважаєть ся утвором Якова мнїха й увійшло в Найдавнїйшу лїтопись; далї — повість про початок Печерського монастиря (в Найдавнїйшій лїтописи під 1051 і 1074 р.); два утвори Нестора: „Чтениє о житии и погребении блаженную страстотерпцю Бориса и ГлЂба” і „Житиє Теодосия игумена печерскаго”; анонїмне оповіданнє (в формі проповіди) про перенесеннє мощей св. Миколая до Бару і декотрі чуда його — все з XI в. З XII в. ми маємо дуже мало: може бути що до сього столїтя належало житиє Антонія Печерського, давно страчене; може деякі чуда св. Миколая; є сказаниє про смерть Ігоря — його маємо в перерібках; є ще деякі записки що до свого часу не зовсїм певні або до України не приналежні. З XIII в. маємо два більші утвори — дві повісти про Печерський монастир і його сьвятих в формі посланий: еп. володимирського Симона до печерського монаха Поликарпа і сього Поликарпа до печерського ігумена Акиндина 3).

Найбільшою простотою й свободою від візантийських шабльонів визначаєть ся анонїмна лїтописна повість про початок Печерського монастиря, писана якимсь сучасником Теодосия, у всякім разї не Нестором, як надписуєть ся се оповіданнє в пізнїйших патериках. Анонїмне сказаниє про Бориса і Глїба (т. зв. Якова) теж досить просте і реальне, але вже автор впадає в шабльони мученичих оповідань і попсув свій твір сими шабльоновими вставками, що дуже лихо пристають до його, зрештою досить реального оповідання.

В оповіданню Нестора про Бориса і Глїба реальні факти ще далеко сильнїйше притушовані шабльоновою фразеольоґією. Його Чтениє зістало ся першим взірцем „справдешнього” — уложеного по візантийським шабльонам жития на руськім ґрунтї. Воно починаєть ся від сотворення сьвіта, коротким начерком божого „домостроітельства”; Борис і Глїб змальовані по шабльонам сьвятцїв, так що нїчого живого в їх фіґурах не лишило ся; прикмети сьвятости вони показують вже від дитиньства і під ті конвенціональні мотиви підтягнені всі їх пізнїйші учинки; взагалї автор, очевидно, старав ся можливо винищити все реальне в своїм оповіданню, аби його герої як найменьше пригадували, що вони були Русинами XI в., а не з якої небудь „страни Каппадокійскія”. Але при тім всїм житиє зладжене досить складно і зручно. Більше реального змісту подає другий утвір Нестора — житиє Теодосия: автор мав таку масу матеріалу про свого героя, що вона опанувала його й не дала вповнї „обчистити” житиє з реальних подробиць; але при тім, як показали новійші спостереження, Нестор ішов теж за шабльоном — за житиєм Сави Осьвященного, беручи відти не тільки схеми, але й готові фрази й подробицї, і ними без скрупулів характеризуючи свого героя.

На кінець XI в., а по части може й на пізнїйші часи припадають деякі писання про св. Миколая — одного з найбільш популярних у нас сьвятих. Житиє його, що давнїйше уважало ся ориґінальним, показуєть ся перекладом з грецького, натомість ориґінальним треба уважати оповіданнє про перенесеннє його мощей до Бару, „похвалу” — властиво коротке його житиє, з моральною наукою при кінцї, і кілька чуд. Виразнїйші прикмети руського письма мають чотири чуда: чудо з ковром, чудо з отроком всадженим у вязницю, чудо з дитиною впущеною в Днїпро, чудо з Половчином. Перші два відгривають ся в Царгородї й описують ся якимсь руським подорожним, другі два — в Київі; на оповіданнях подорожного, правдоподібно, оперте й оповіданнє про перенесеннє мощей св. Миколая до Бару. Вони всї написані досить просто, чуда одначе автор пробує оживити драматизованнєм, подекуди посованим незручними промовами від писания. Хронольоґічні вказівки мають царгородські чуда (2-а пол. XI в.) й оповіданнє про перенесеннє (кінець XI в.); коли написані иньші — не знати; на особи авторів якихось вказівок витягнути не можна.

Повість про смерть Ігоря Ольговича мусїла істнувати в двох верзіях: одна написана в лїтописнім стилю, з певною полїтичною тенденцією — оправдати київського князя Ізяслава від закидів про участь в сїм убийстві, зладжена мабудь кимсь із його київських прихильників, друга — вже зроблена в шабльоновім аґіоґрафічнім стилю. В чистім видї не заховала ся анї перша анї друга — маємо їх скорочення в лїтописях Київській і Суздальській 4).

Повісти про печерський монастир Симона й Поликарпа написані нїби в формі листів: Симон, колишнїй печерський монах, пише до печерського монаха Поликарпа, заохочуючи його, аби був задоволений своїм станом, і для того підносить сьвятість і славу Печерського монастиря. Поликарп пише до свого ігумена печерського архимандрита Акиндина, нїби в відповідь на його запитаннє оповідаючи йому про печерських сьвятих. Одначе ся листовна форма досить нескладно звязана з самими повістьми (особливо другою), що від разу писали ся, очевидно, для людей стороннїх, з поза печерської братії — для публїки, як побожна лєктура, на взір візантийських патериків. Повість Симона складаєть ся зі вступу, зверненого до Поликарпа, й двох частин. У вступі він докоряє йому за його марність і складає панеґірик Печерському монастирю; в першій частинї оповідає про важнїйших подвижників монастиря, їх подвиги й чуда, в другій — про чуда, звязані з історією засновання самого монастиря. Повість Поликарпа, по коротенькім вступцї, зверненім до Акиндина, складаєть ся з дванадцяти оповідань про печерських подвижників, з моралїстичною закраскою, ще яснїйше зазначеною нїж у Симона. Обидві повісти написані зручно, складно, інтересно, не загромаджені бомбастом, сильно ворушать чутє й фантазію читача, й завдяки тому, невважаючи на свій чисто аскетичний, місцями — навіть хоробливо-аскетичний характер, мали незвичайну популярність на Руси, не тільки в церковних, але і в сьвітських кругах. В первістній осібности вони не заховали ся: дуже рано вони були злучені разом з лїтописною повістею про Печерський монастир, Несторовим житиєм Теодосия й деякими дрібнїйшими додатками в одну компіляцію під титулом Печерського Патерика; ся компіляція, дуже популярна від початку аж до нинїшнїх часів, дуже скоро витиснула самі послания: вони заховали ся тільки в Патерику, з ріжними редакційними змінами. Найстарші редакції Патерика маємо тепер з XV віка (числом три).

Староруська паломнича лїтература досї репрезентуєть ся головно тільки „Паломником Данила ігумена Руської землї”, що правда — утвором незвичайно популярним й інтересним. Се досить легко (розмірно) й інтересно описана подоріж в Палестину, зроблена десь між 1106-1108 рр.; по декотрим подробицям здогадують ся, що автор був Сїверянином, зрештою нїяких близших відомостей про нього не маємо. Завдяки досить легкому стилю, богацтву відомостей й масї апокрифічних подробиць вплетених в оповіданнє, Паломник сей тїшив ся широкою популярністю. Се безперечно найбільше популярний твір староруської лїтератури: кодексів його тепер звістно близько сотки; найдавнїйші кодекси одначе маємо тільки з XV в. 5). По за тим маємо подорожники мало звістні, або до України не належні, як подорожник Новгородця Антонія Добринї (Адрейковича) до Царгорода 6).

Історичне письменство, судячи по його останкам, мусїло бути богато розвинене, але до нас дїйшло виключно тільки те, що увійшло в лїтописні компіляції — головно в одну велику компіляцію, що принятим звичаєм per nefas зветь ся Іпатською лїтописею). Ся збірка — то правдивий архив нашого письменства, де переховали ся одинокі майже останки нашої старої історіоґрафії, слїди

- на жаль, часто дуже уривкові й слабі. Поза нею можемо виловлювати переважно тільки поодинокі дрібні останки в иньших компіляціях, сучасних, як нпр. Суздальська лїтопись, і пізнїйших — великоруських (особливо в т. зв. Воскресенський і Нїконівський) та польських (у Длуґоша) 7). З більших творів, включених в сї компіляції, можемо вказати нпр. стільки разів цитовану повість про баскака Ахмата і курських князїв — правдоподібно чернигівську 8). Крім того складали ся або доповняли ся руськими звістками та переробляли ся компіляції з всесьвітньої історії, але тут іще ріжні верстви сеї роботи і те, що належить в них сим часам і українським землям, не можна виріжнити з якоюсь докладнїстю 9).

Тим важнїйша для нас згадана українська збірка свійських лїтописей. Вона була зладжена, очевидно, на Волини, десь в останній четвертинї XIII в. її укладчик мав мабуть уже злучені до купи т. зв. Найдавнїйшу і „Київську” лїтописи і прилучив до них Галицьку з її волинським продовженнєм. Кожда ж з сих лїтописей перше нїж перейшла до сеї останньої компіляції, перейшла теж через руки цїлого ряда редакторів, а і в своїм основнім укладї складаєть ся з численних частин, з ріжнородних самостійних утворів, так що маємо тут цїлий архив нашої історіоґрафїї.

Я вже попереду 10) подав аналїзу першої частини сеї трильоґії — Найдавнїйшої лїтописи. Я вказав там, що її перша складова частина — т. зв. Повість временних лїт, зладжена десь у серединї XI в., була в другій половинї XI і на початку XII в. кілька разів продовжена, розширена й перероблена, і так з'явили ся одна по одній її остатнї редакції: одна новгородська й дві київські. Одна київська редакція була зроблена в 1116 р. Сильвестром ігуменом видубицьким (кінчила ся 1110 р.); друга трошки довша, зроблена була коло того ж часу незвістною нам особою 11). В склад лїтописи окрім запозичень з чужих джерел, вставок теольоґічного змісту, документів і переказів, увійшло й кілька самостійних писань історичного (або релїґійно-історичного) змісту — окрім самої Повісти временних лїт, що послужила основою сеї лїтописи, увійшла сюди повість про Володимира, житиє Бориса і Глїба, повість про початки Печерського монастиря, повість про війну Олега Сьвятославича з Мстиславом, історія про Волинську війну якогось Василя.

Основою Київської лїтописи послужили київські записки, що в певними змінами увійшли в склад і Суздальської лїтописи: в остатнїй слїд їх губить ся в серединї XII в. В Київській лїтописи вони теж не заховали ся в чистій формі — тут вони злучені з иньшими київськими й чужими записками, як то видко з відмін записок Суздальської лїтописи і з подвійних звісток та з иньших слїдів сполучення в самій Київській. Середину Київської лїтописи (від 1146 р.) виповнює простора повість про князюваннє в Київі Ізяслава Мстиславича, писана якимсь прихильником і товаришом його походів, але й вона поперебивана иньшими звістками; в значній частинї сї звістки ідуть з якогось джерела неприхильного Ізяславу, писаного, бодай в части, десь за Днїпром, мабуть в Чернигівщинї. Зі вставок годить ся піднести оповіданнє про убійство Ігоря, злучене з двох повістей про нього, як згадував я вище. В третїй четвертинї XII в. слїдно нову руку — якоїсь духовної особи спеціально прихильної династиї Ростислава, що мабуть вела київську лїтопись в сїй частинї; але пізнїйший редактор завів і сюди серію записок і осібних повістей українських і суздальських. Так за осібні сказания, до первісної лїтописи не приналежні, можна уважати оповіданнє про нахід Половцїв на „десятинний город” Богородицї під 1172 р., про вибір печерською братиєю ігуменом Василия під 1182 р., про похід Ігоря на Половцїв під 1185 р.; суздальське джерело виразно видко в оповіданнях про еп. Федорця (під 1172 р.), про похід Андрія на Новгород (1172), про смерть Андрія й дальші замішання в Суздальщинї (1174). Серія галицьких звісток почавши від р. 1173 мабуть також не належить до первісної лїтописи, а взята з якогось західно-українського джерела, так само і леґенда про третїй хрестоносний похід під 1190 р. Нарештї замикає Київську лїтопись звістна вже нам похвала Рюрику з нагоди поставлення стїни в Видубицькім монастирі, виголошена 1199 р.; її автор мабуть чи не був і останнїм редактором Київської лїтописи 12).

Більше одноцїльний характер має Галицько-волинська лїтопись. Її вступна частина — оповіданнє про „великий мятеж” по смерти Романа, була написана в формі праґматичного оповідання, без років, якоюсь близькою Данилови особою, правдоподібно з Галичини, не скорше десь як в 40-х рр. XIII в. Де що змінена при дальших редакціях, вона одначе заховала більше меньш свою початкову форму; тільки в оповіданнях середини XIII в. помічаємо деякі постороннї звістки, внесені, очевидно, пізнїйшим редактором — пинські звістки, в звязку з котрими могли стояти й богаті відомости про подїї в. кн. Литовського та русько-литовську боротьбу, що виступають в середнїх десятолїтях лїтописи (особливо в пятьдесятих-сїмдесятих роках). Можливо, що маємо тут останки якоїсь лїтописи з півнїчної Волини, з сусїдства Пинщини і в. кн. Литовського; серед них слїди вступної повісти заникають на 1250-х рр.

Сїмдесяті й вісїмдесяті роки лїтописи виповнені знову инакшим матеріалом: се волинський двірський лїтописець, близький до двору кн. Володимира Васильковича і його наступника Мстислава. Його оповіданнє, здаєть ся, кінчить ся з роком 1289, і кінцеві записки лїтописи мабуть вийшли з під иньшого пера; пинські звістки під кінцевими роками знову могли б вказувати на північну Волинь. Сї дальші верстви лїтописи, за прикладом її початку, зроблені були також без років, аж до самого кінця; очевидно, волинський лїтописець продовжав уже готову галицьку лїтопись. Роки поставлені, зовсїм довільно і хибно, якимсь хронольоґізатором уже по злученню цїлої Галицько-волинської лїтописи з Найдавнїйшою і Київською, і то тільки в однім з кодексів. І тепер маємо хронольоґію лише в Іпатськім кодексї, а в иньших її нема 13).

Таким чином, навіть не рахуючи дрібних записок, що могли часом походити з ріжних побічних джерел, в нашій лїтописній збірцї ми, як бачимо, маємо результат роботи може яких кількадесяти людей з більше як двох столїть. Характеризувати на купу сю збірну роботу, як то часом роблено 14), було б те саме що нпр. характеризувати цїлу староруську лїтературу. Поодинокі письменники мали свої індівідуальні прикмети, ріжнили ся часом, рівенем осьвіти, школою, суспільною приналежністю, здібностями. Тому замість такої загальної характеристики зазначимо ріжні типи й напрями, а заразом і деякі спільні прикмети в сїм історичнім письменстві.

Передовсїм щасливою обставиною для нього мусимо ми уважати, що розвивало ся воно вповнї, або майже вповнї свобідно від грецьких шабльонів, що нпр. так тяжко покалїчили нашу аґіоґрафію. В староруськім письменстві зіставали ся незвістними візантийські історичні утвори в властивім значінню того слова — себто праґматичні працї з традиціями античної історіоґрафії, з штучною композицією. Звістні були головно переклади тільки таких хронїк як Никифорова, Амартольова або Малялї, що через свою простоту, — повну примитівність не могли дати нашій історіоґрафії нїчого крім хиба найзагальнїйших технїчних вказівок, котрих з рештою, з огляду на їх примитівність, історіоґрафія наша навіть і не потрібувала. І та християнська закраска, яку має вся наша історіоґрафія, могла бути піддана її загальним тоном нашої осьвіти й книжности, не запозичена з візантийської історіоґрафії. Отсїй своїй свободї від візантийського шабльону наша історіоґрафія завдячувала ті добрі прикмети, які її взагалї відзначують — свою простоту, сьвіжість, силу, сей армат житя, епохи, що віє від неї і робить її чи не найцїннїйшою частиною нашого старого письменства.

Безпосереднїй вплив лїтературних візантийських взірцїв можна підозрівати хиба тільки в повісти про галицькі замішання (вступній частинї Галицько-волинської лїтописи), з її принціпіальним не звязаним хронольоґією праґматизмом — як каже автор: „хронографу же нужда єсть писати все и вся бывшая, овогда же писати в передняя, овогда же воступати в задняя” 15), — з її риторичним стилєм з штучними дїєприкметниковими (партиціпіальними) конструкціями, з цїлими сценами в клясичнім стилю, в тім родї нпр.: „одинъ же воинъ управи десьницю свою, иземъ рогатицю ис пояса своєго, далече вергъ срази князя ятвяжьского с коня своєго, и летящю ему до землЂ изыде душа его со кровью во адъ” 16), або в описи Ярославської битви: „бывшю знамению сице надъ подкомъ: пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику, играющимъ же птицамъ, орломъ же клекьщущимъ и плавающимъ крилы своими и воспрометающимь ся на воздусЂ, яко же иногда и николиже не бЂ — и се знамение на добро бысть” 17). Але й се все могло з'явити ся наслїдком впливу книжної лєктури взагалї, наслїдком школи, а не спеціальним впливом якогось історіоґрафічного утвору. У всякім разї впливи сї дальше зверхнїх стилїстичних прикмет не сягнули й тут: самий зміст і кольорит лишили ся непорушеними.

Християнська закраска, як я сказав вище, була загальною прикметою нашої старої історіоґрафії; але у ріжних авторів вона виступає далеко не однаково. Маємо оповідання, що вийшли з рук монахів, як нпр. печерські записки, що стрічаємо в ріжних місцях на протягу Найдавнїйшої й Київської лїтописи; маємо частини, писані, безперечно, духовними особами, з сильно зазначеним релїґійним тоном, як остатня третина Київської лїтописи, з її побожними характеристиками Ростиславичів, з такими глубоко перейнятими теплим релїґійним почутєм епізодами, як описи смерти Ростислава Мстиславича 18) або Сьвятослава Всеволодича 19). Подібний характер має й волинський лїтописець сїмдесятих і вісїмдесятих років XIII в.

З другого боку маємо знову партії, що вийшли по всякій правдоподібности від людей сьвітських, або бодай по сьвітському настроєних. Тут християнська закраска сходить до minimum, як загальний відблиск християнїзованої суспільности, а автора далеко більше інтересують битви й походи як церковні справи. Такий характер, очевидно, мала повість про Ізяслава, використана в середнїй частинї Київської лїтописи: подекуди вона дає здогадувати ся, що автором її був якийсь участник походів, може хто з боярства. Нпр. під 1150 р. в описи битви під Київом читаємо: „Володимеръ же то видЂвъ, оже Кияне бЂжатъ, а сЂмо Чернии Клобуци за ны Ђдуть”; се „ны” — очевидно належить до Ізяславової дружини. Або під р. 1151 оповідаєть ся, що Ізяслав, почувши про знищеннє угорського полку, ”рече слово то акоже и переже слышахомъ: не идеть мЂсто к головЂ, но голова к мЂсту”. Подібний сьвітський характер має й повість про галицькі замішання.

Більшою або меньшою церковною закраскою не вичерпують ся ріжницї між поодинокими лїтописцями. Нпр. в другій частинї Найдавнїйшої лїтописи ми маємо повно записок про небесні знамения, чуда, дивовижі й т. и., — але даремно б шукали ми чогось подібного в згаданих оповіданнях про Ізяслава, або в цїлій Галицько-волинській лїтописи; очевидно, треба рахувати ся нам тут не тільки з віком, але і з чоловіком, й індівідуальні прикмети автора дають себе відчувати й тут, як де инде.

Як другу загальну прикмету нашого історичного письменства, поруч християнського сьвітогляду, треба зазначити його льояльність супроти князївсько-дружинного устрою: ми не маємо нїяких записок писаних зі становища противного княжій власти. Така льояльність не була одначе загальною прикметою нашої суспільности, й ся загальна прикмета нашої історіоґрафії поясняєть ся тим, що все наше історичне письменство (яке ми маємо) вийшло з кругів близьких або прихильних княжій власти й дружинї.

Що до форми, то вона переважно проста, натуральна, лїтературними правилами незвязана. Маємо оповідання зовсїм прозаічні, сухенькі, маємо й закрашені поезією, підняті чутєм до високого патосу: нпр. в оповіданню про війну 1093 р. — опись руських невільників, забраних Половцями, наведена мною в своїм місцї 20). Подекуди маємо виразні слїди користування з тогочасних поетичних памяток, але й незалежно від того поетичний кольорит дуже часто закрашує лїтописні оповідання. Штучну риторичну манєру бачимо тільки у автора Галицької лїтописи; але в дїйсности він не був одиноким письменником такого напряму: в нїм скорше треба бачити одинокого в дохованій до нас історіоґрафії репрезентанта колись значної лїтературної школи, чи місцевої галицької чи київської — се вже тяжко сказати. Його прикмети — штучний стиль, з масою дієприкметникових конструкцій, з надмірним уживаннєм dativus absolutus; при тім нахил до образів, прислів і приказок; він має чимало спільного з стилєм Слова о полку Ігореві, образовим, повним натяків і метафор; наведені вище взірцї стилю галицького лїтописця можуть служити прикладами 21).

Тойже стиль пригадує й слово про збудованнє видубицької стїни, котрого автора можна уважати остатнїм редактором Київської лїтописи. Декотрі спільні прикмети можна вказати також іще в однім творі, що належить до нашого письменства коли не особою автора то бодай школою — Молению Данила. Ми маємо в усїх тих творах, з певними відмінами очевидно, слїди лїтературної манєри, що виробила ся в XII в. на Руси, в першій лїнїї — в Київі, з сполучених впливів: з одного боку — візантийської книжної риторики, з другого боку — поетичної руської творчости. При тім одні памятки стоять близше до першої, як слово про видубицьку стїну, другі — до пісенної творчости, як Слово.

Молениє Данила — се вложене в лїтературну форму проханнє дружинника до свого князя. Автор описує своє нужденне становище, нарікає на своїх ворогів та пробує ріжними способами промовити до почутя князя; при тім пише образово, з масою примівок і ґном, по части книжного, по части народного характеру. Завдяки свому ґномічному змісту Молениє придбало велику популярність, багато переробляло ся, при чім його ґномічні партії розширяли ся новими вставками, а ті частини, що мали субєктивне значіннє, говорили про приватну справу автора, — або викидали ся, або діставали теж лїтературну перерібку. Так з'явило ся кілька тих редакцій, в котрих Молениє дійшло до нас, і з котрих ще досї не відтворено його первісну форму й зміст. Повстали навіть здогади, що се Молениє нїколи й не мало иньшого значіння, як лїтературне, що й сам Данило й його пригоди нїколи в дїйсности не мали місця, що се не більше як лїтературна форма, — але се погляд гіперкритичний.

Правдоподібна гадка, що Молениє було адресоване до кн. Ярослава Всеволодича, князя Переяслава суздальського, що був якийсь час (1201-6 р.) також князем в Переяславі руськім і в Новгородї (1214-36, з перервами). Автор Моления — хтось з молодшої дружини, чи переяславсько-суздальської, чи якої иньшої — на се Молениє не дає виразних вказівок, у всякім разї лїтературна школа його — українська. Вказівки Моления толкують так, що автор був засланий за щось на оз. Лаче в Новгородській землї, як підозрівають — за брак відваги на війнї; але висловлена була й иньша гадка — що сї вказівки треба уважати пізнїйшими додатками, і в своїй початковій основі се було просте прошеннє ласки у князя від якогось невдалого в своїй карієрі книжника. Автор підносить свої чесноти, головно розум, та всякими арґументами силкуєть ся прихилити до себе князя. Окрім лїтературного інтересу, Молениє має й чимале чисто історичне значіннє, як памятка сьвітської культурности, а також і своїми висказами й нападками на тодїшню суспільність. Шкода тільки, що його первісні части не відреставровано досї докладно 22).

Слово о полку Ігоревім зістаєть ся одинокою, захованою в значній цїлости памяткою староруської поетичної творчости. Се робить його памяткою незвичайно високого, виїмкового історичного інтересу: воно відкриває перед нами цїлу сферу староруського культурного житя, одну з найбільш інтересних, про котру без нього ми не мали б майже нїякого понятя — сьвітську поетичну творчість. При своїй одинокости воно дає нам цїлий ряд вказівок на широкий розвій сеї поетичної творчости в давнїй Руси: називає імена поетів (Боян, можливо ще й Ходина), вичисляє деякі теми, властиво — героїв пісень: Ярослава, Мстислава Володимирича, Романа Сьвятославича, вкінцї самим своїм стилєм, технїкою поеми сьвідчить про істнованнє поетичної традиції, школи.

Так нпр. незвичайно вдаряє нас у очі поганська стихія в Слові. Ми стрічаємо в нїм імена старих богів — Даждь-бога, Хорса, Стрибога, Дива, не кажучи вже, що все Слово перейняте натуралїстичним, поганським сьвітоглядом. Прийняти, що в другій половинї XII в. серед української інтелїґенції, до котрої безперечно належав сьпівець Слова, так живі були поганські релїґійні вірування (як то деякі давнїйші дослїдники приймали) — абсолютно неможливо. Так само тяжко припустити, аби якому небудь поету прийшла гадка в 2-ій половинї XII в. без всякої попередньої традиції покликати до житя давно пережиті імена богів і в такім антикварнім стилю уложити свою похвалу христолюбним князям. Ми не можемо толкувати сього елєменту инакше як тільки так, що на Руси була стара поетична традиція, поетична манєра, школа, що тягла свої початки ще з поганських часів, і завдяки її сї поганські імена й епітети, в родї „Русини — Даждьбогові внуки”, „Русь — земля Трояня”, „вітри — Стрибогові внуки”, і т. и., законсервували ся в християнських часах і не бентежили христолюбних слухачів, як не трівожили середновічних католиків Апольони і Мінерви наслїдком такої ж традиції. До таких самих гадок приводять нас спостереження й над стилем Слова: він незвичайно стиснений, повний поетичних симболїв, стягнених поетичних образів, натяків, так що як на теперішнього читача, стиль сей дуже темний і трудний: ми любуємо в нїм тепер, тільки маючи за спиною лєґіон коментаторів Слова. І се знову треба толкувати тим, що в давнину Слово не стояло так відокремлено й одиноко, як тепер, що воно операло ся тодї знову на поетичну традицію поколїнь, оперувало широко росповсюдненими в сїй поезії й загально-звістними образами, симболями і т. и., на які досить було авторови натякнути.

При тім, очевидно, поезія ся не була народна в звичайно принятім значінню сього слова, а артистична, що одною ногою операла ся на народнїй поезії, а другою на впливах книжної — візантийської й русько-візантийської лїтератури. Такий характер має й Слово, що, кажу, мусїло операти ся на давнїйшій уже поетичній традиції, і тільки з сього боку його характер стає нам зрозумілим, а з другого боку — воно входить в течію, щоб так сказати ученої поезії и артистичної прози, котрої кілька иньших утворів з кінця XII і першої половини XIII в. ми можемо вказати, як Слово про видубицьку стїну, Молениє Данила, Галицька лїтопись. Досить виразні слїди книжности можемо бачити і в самім поетичнім апаратї Слова 23).

Окрім Слова, про розвій поетичної творчости сьвідчать нам з рештою ще й иньші сьвідки — се останки поетичних утворів, що увійшли в наші лїтописи. Я мав уже нагоду в попереднїх томах вказувати на такі останки, і тепер ще раз, не претендуючи на повноту, вкажу більше замітні своєю формою слїди староруської поезії в лїтописях. Такі слїди маємо в описи битви під Листвином, що можуть іти з піснї Бояна (другий епізод, що теж, судячи по згадцї Слова о п. Іг. міг опирати ся на Бояновій поезії — битва Мстислава з Редедею, в лїтописи передано досить сухо і непоетично). В історії смерти Романа Сьвятославича єсть кілька поетичних тонів, що можуть також іти з Боянової пісні. Далї останки якогось епосу можна добачати в звістцї про боротьбу з Половцями Мстислава і засланнє полоцьких князїв. В Галицькій лїтописи зістали ся деякі натяки на піснї про Романа. Се все дрібні куснички, окрушинки, але маємо й більший фраґмент прекрасної, поетичної піснї з ціклю русько-половецької боротьби — про хана Отрока і гудця Оря 24). Як сей уривок так і иньші вичислені тут (принаймні — більшість їх) по всякій правдоподібности належать не до народнїх пісень, але до штучних творів, до тої дружинної поезії, котру заступали Боян і автор Слова.

Крім того маємо парафрази старих епосів, як повість про боротьбу отрока з Печенїжином, як повість про Демяна Куденєвича 25); се старі (перероблені) записки того, що в пізнїйших модіфікаціях ми маємо в великоросійських билинах т. зв. Володимирового цїкля. В сих билинах й історичних піснях також задержало ся не одно з староруської дружинної поезії, хоч сї останки не завсїди можна тепер докладно виріжнити 26). Народна українська поезія теж донесла нам не одно з староруських часів. Бачили ми вище в нїй образи кн. Романа і його дїтей 27). В обрядових піснях — колядках, щедрівках, весїльних малюєть ся перед нами обстанова князївсько-дружинного житя, перейнята сими піснями очевидно тодї, коли се житє ще було живим і сильним. Я вище підносив 28), що весїльний обряд ми маємо перетворений на сї князївсько-дружинні мотиви: молодий і молода виступають як князь і княгиня, їх окружають бояре, з старшими боярами на чолї, й численнїйша дружина:


               Заграно, забубняно — а в княжім дому рано:

               А збірайте ся, а зїзжайте ся, бо ми поїдемо, та поїдемо —

               Бо ми поїдемо та поїдемо та до славного міста!

               Ой вибємо та вишибемо камяну стінку,

               А візьмемо та привеземо та Івасеви жінку.

               Не гнівай ся, тестю! не у мнозї зять їде, не богато бояр везе

               Да сто коней верхових, да сїмдесять возових!...

               Ой зацьвіла калинонька з ожиною

               Приїхав Івась з дружиною...

               На горі пшениця рясна — наша княгиня красна

               На долі овес зелений — наш княжище мерзений 29), і т. и.


Серед колядок ми стрічаємо мотиви дружинного житя, дружинних походів на руські волости й на чужі землї. Такі нпр. пляни


               Ой ходїмо ж ми до ковальчика

               До ковальчика, до золотника,

               Покуймо ж собі мідяні човна,

               Мідяні човна, золоті весла,

               Ой пустимо ся ж на тихий Дунай

               Долів Дунаєм — під Царегород:

               Ой чуємо там доброго пана,

               Що платить добре за служеньку —

               Ой дав на рік по сто червоних,

               По коникови, тай по шабельцї,

               По парі сукон, тай по шапочцї,

               Taй по шапочцї, тай по панночцї...


Або образ такого проводиря дружини (князя):


               Ой спід гори да стоять тумани,

               Да то не тумани — пара з коней йде!

               Ой там же військо — аж землї важко,

               Ой там у війську пана не має.

               Ой одзоветь ся зличний паниченко,

               Славного отця і панї матки:

               „Я ж в тому війську да паном стану,

               Велю гармати наворочати,

               В Чернигов город велю стреляти” !

               Ой бє да бє він в Чернигов город.

               Там його не знали нї царі нї пани,

               Винесли йому миску червінців —

               Він тоє забрав, шапочки не зняв, не подяковав.


І таким же способом зберає контрібуцїї з Переяслава — де дають йому коня у збруї і вкінцї з самого Київа, де дають йому панну в нарядї 30).

В основі сих образів відбиваєть ся зовсїм ясно обстанова князївсько-дружинних часів.

Розумієть ся, самими дружинними темами поетична творчість не обмежала ся, а обіймала далеко ширші сфери творчости. Так не що давно звернено увагу на т. зв. Слово о Лазаревім воскресениї, й висловлено правдоподібну гадку, що в сїй поемі на тему апокрифічного схождения Христа в ад маємо твір староруський: він дїйсно своїм складом пригадує ті поетичні твори, які ми вичислили вище, як продукт лїтературних напрямів кінця XII і XIII віків 31).

Так представляєть ся стара наша лїтература. Я переглянув її по галузям і катеґоріям, але і з повище поданого можна було помітити, що вона складаєть ся на досить суцїльний образ, навіть при всїй нинїшній фраґментаричности нашого матеріалу, при величезних прогалинах, та відбиває в собі провідні ідеї свого часу й житя, не вповнї вправдї — але ж про яку стару лїтературу й можна сказати, що вона відбиває в собі житє у всїй його всесторонности. Бачили ми, як всесторонно панує й розвиваєть ся по ріжних галузях його провідна культурна ідея того часу — християнїзації й моралїзації суспільности. З другої сторони, широко приходять в нїм провідні суспільно-полїтичні ідеї, особливо сильно виражені в письменстві історичнім, але і в иньших родах лїтератури зазначені також досить сильно (повісти про Бориса і Глїба, цїлий ряд церковних поучень на полїтичні й суспільні теми, писання Мономаха, Паломника Данила і Слово о полку Ігоревім з їх піетизмом для „Руської землї”, по части навіть Молениє Данила). Повість временних лїт відбиває нам ідеї творящої епохи — процесу будови Київської держави; пізнїйші твори — з часів роскладу її, скупляють всю енерґію суспільної гадки коло консервовання сеї ґрандіозної будови, що „стяжали дЂды і отци трудомъ великимъ и хороборствомъ”, коло охорони „Руської земли” від внутрішнього роскладового процесу і зверхнїх ворогів.

Сї ідеї часів роскладу не можуть бути так ясні, так сконцентровані як ідеї часів будови, але вони відчували ся суспільністю дуже живо й знаходять собі в лїтературі відгомін вповнї виразний. Ідеї братолюбства й „покоренія князїв” — житий Бориса і Глїба, слова „о князехъ”, лїтописи, накликування до солїдарности в інтересах Руської землї — в лїтописях, в Слові о полку Ігоревім, ідея полїтичної одности й солїдарности сеї Руської землї, що бореть ся против окремішности земель, против все більшого відокремлення галузей східнього Словянства, ідеї милосердя й справедливости в відносинах суспільно-полїтичних, поручувані учительною лїтературою князям і їх аґентам — все се характеризує тодїшню лїтературу досить сильно й одностайно.

З формального боку бачимо в нїй також певну звязлість: певні напрями, що стрічають ся й навіть борють ся між собою, певний рух, певну еволюцію, яку нпр. можемо помічати, ідучи від простих переказів епосу X в. до „украшенних” епізодів XIII в., від ріторства Іляріона до похвали Рюрику або Галицької лїтописи, від перших аґіоґрафічних проб до елєґанції печерського патерика XIII віка. Єсть і певна лїтературна традиція, уживаннє старших писань пізнїйшими лїтераторами — всї ті елєменти, які ми звязуємо з певною еволюцією, хоч — при звістних уже нам перешкодах в правильнім розвою житя і тій уривковости нашого матеріалу, і виступають вони не в такім богацтві та виразности, якого б собі міг бажати історик лїтератури 32).








Примітки


1) Спеціальна біблїоґрафічна праця: Барсуковъ Исторія рус. агіографіи, Спб., 1889.

2) Впливи грецьких житий на руські недавно почав був спеціально слїдити Кадлубовский в статях: Очерки по исторіи древне-русской литературы житій святыхъ. Рус. фил. вЂстн. від т. XXXVII. Але він займаєть ся поки що житиями пізнїйшими.

3) Видання і лїтература в прим. 36.

4) Див. т. II c. 157.

5) Вперше видав його в 1837 р. Сахаров; потім видавав ся він кілька разів, назву видання Норова — Путешествіе игумена Даніила, Спб. 1864 і новійше — Веневітїнова в І т. (вип. З і 9) петербурського Палестинского Сборника і осібно, 1885. Лицевой (ілюстрований) списокъ хожденія Даніила — Изданія общества древней письменности, 1881. Про Паломник — статя Веневітїнова в VII т. лЂтописи археограф, комиссіи, 1884, його ж ЗамЂтки къ Исторіи Хожденія Даніила — Ж. M H. II. 1883, V і 1887, I, Рузскій СвЂдЂнія о рукописяхь Хожденія Даніила — Чтенія московські 1891, III, (тут описано 99 кодексів, з них 5 з XV віка), замітка Лященка в Словарі Брокгауза і Ефрона, sub voce, 1893, Заболотскій — Легендарный и апокрифическій элементъ въ Хожденіи иг. Даніила, 1899 (Рус. филол. вЂстникь т. 41 і 42). Також див. лїтературу про паломництво вище c. 407.

6) Паломник в новім виданню Лопарьова в 51 т. Палестинского сборника.

7) До останнїх часів ті лїтописні компіляції лежали облогом. Останнїми роками зачали живійші студиї над великоруськими компіляціями — див. лїтературу в т. I екскурсї I. Для Длуґоша дає вказівки Семкович у своїй дісертації Rozbiór krytyczny dziejów Długosza, Краків, 1877; звістки, зачерпнені на його гадку з затрачених руських джерел, виказує він на c. 53-4; деякі поправки до його поглядів мав я нагоду подати вище.

8) Про неї вище c. 154 і 183-4.

9) Див. лїтературу в прим. 32.

10) Т. I, екскурс: Найдавнїйша Руська лїтопись.

11) Шахматов (Радзивиловская или Кенигсбергская лЂтопись c. 80 і далї) з певною правдоподібністю виводить для неї дату 1018 р. (меньше правдоподібний вивід 1017 р. в попереднїй його працї — Общерус. лЂтоп. своды c. 169 і 171). Він думає, що вона була зроблена на підставі Сильвестрової редакції в Переяславі й там продовжена. Се вже гіпотези тілько

12) Про Київську й Галицько-волинську лїтописи див. прим. 37.

13) Шахматов недавно висловив здогади, що ся лїтописна компіляція, від повісти врем. лїт. до Волинської лїтописи, була з кінцем XIII чи початком XIV перероблена й проредаґована на ново за помочию иньших лїтописних компіляцій, ним гіпотетично викомбінованих: Чернигівської з кінця XIII в. і митрополичої компіляції м. Петра з 1305 (суздальсько-володимирської). Але се зовсїм неправдоподібно — пор. мої замітки до його праць в Записках т. 59 і 67

14) Як найбільш крайнїй приклад вкажу посмертну книжку Арістова: Первыя времена христіанства въ Россіи, де характеризуєть ся лїтописний сьвітогляд лїтописями від XI до XVI в. на купу, українськими, новгородськими, московськими і т. и.

15) А. Попов (ОбозрЂніе хронографовъ c. 69) зближує сї слова з словами т. зв. Еллинского хроноґрафа: „Хронографу нужда єсть писати єликоже єсть: кый убо царствовалъ царь, отьнележе бысть нарЂченъ царь; лЂпо єсть убо чтущему лЂтняя списания количество смотрити мимотекущихъ лЂтъ, а не точію о преписанныхъ царствахъ”. Подібність дїйсно єсть, але стилїстична тільки і досить далека.

16) Іпат. c. 552.

17) Іпат. c. 533, витяги вище c. 59-61.

18) Іпат. c. 362.

19) Іпат. с. 457.

20) Т. II c. 85.

21) Див. ще вище c. 48.

22) Лїтературу див. в прим. 38.

23) Вкажу кілька інтереснїйших подібностей з книжної лїтератури. В перекладї Хронїки Малялї: „пріимъ умъ своєю крЂпостію и ста крЂпко исполчив ся”. В Хронїцї Манасії: „гръчестіи кони напоиша ся водъ ефратскихъ”. У Йосифа Флявія: „подъострите души ваша на мьсти, исполнивше ся ратнаго духа, яко родивше ся съ оружіємъ” , „образомъ подобни туромъ”. В апокрифічній повісти про Соломона, він шукаючи жінки, „полетїв по під небом ясним соколом, і не знайшов під небесним облаком, пішов по землї лютим зьвірем, і не знайшов нїде, поплив щукою по морю і не знайшов.” Декотрі подібности, як бачимо, досить близькі, але не конче всї мусїли бути зачерпнені автором Слова о полку Ігоревім безпосередно з книжних творів — се лише пункти стичности взагалї сучасної поетичної школи з книжною лєктурою. Лїтература Слова в прим. 38.

24) Іпат. c. 104, 143, 217-8, 480, пор. т. I с. 573, т. II с. 19-20, 72, III c. 16. В оповіданню про Мстислава маємо такі поетичні гіперболї як загнаннє Половцїв за Яік, далї така подробиця, що полоцьких князїв виправляють у трох човнах до Царгорода, пахне також якоюсь піснею.

25) Див. т. II c. 358.

26) 3 великої лїтератури билин я згадаю тільки декотрі праці, ті головно, що звертали більшу увагу на історичну ґенезу їх: Майковъ О былинахъ Владимірова цикла, Спб. 1863. Петровъ СлЂды сЂверно-русскаго былеваго эпоса въ южнорусской народной литературЂ, 1878 (Труды К. Д. А.). Веселовскій Южно-русскія былины, I-II, 1881 і 1884 (Сборникъ II отд. академіи т. 22 і 36). Дашкевичъ — Къ вопросу о происхожденіи русскихъ былинъ, К., 1883 (і Чтенія истор. общ. Нестора т. III). Халанскій Великорусскія былины кіевскаго цикла, Варшава, 1885, і його ж: Къ Исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемъ (Ж. М. Н. П. 1902. VIII і 1903. XI). Ждановъ — Русскій былевой эпосъ, Спб., 1895. Вс. Миллеръ — Очерки русской народной словесности — Былины, Москва, 1897. Найновійше: Лобода Русскія былины о сватовст†1904, і критика Трубіцина в Ж. М. Н. П. 1905, VI (загального характеру). Дивись іще т. І с. 390.

27) Див. т. II с. 405-6 і т. III c. 16.

28) Т. І c. 305-6.

29) Труды экспедиціи въ югозап. край IV с. 335, 431, 475, пор. 429, 306 (гумористична карікатура старшого боярина). Головацкій III. 2 c. 260, пор. 231, 280.

30) Антоновичъ и Драгомановъ Истор. пЂсни малор. народа c. 1 і 69.

31) І. Франко — Слово о Лазаре†воскресеніи, Записки Наук. тов. ім. Ш. т. XXXV Недавнїми часами справу давнїх русько-словянських віршів духовного змісту порушив Соболєвский: Черковно-словянскитЂ стихотворения оть IX-Х вЂкъ и тЂхното значение за черковно-словян. езикъ, в XVI т. болгарського Сборника і потім, по росийськи, в Трудах XI съЂзда т. II (Церковно-словянскія стихотворенія); але в сїй статї він займаєть ся тільки староболгарськими віршами на руськім ґрунтї.

32) Підношу се особливо супроти дуже скептичних голосів, які останнїми часами давали себе чути на тему старої нашої лїтератури серед великоросийських учених. Див. Никольського Ближайшія задачи изученія древне-русской письменности, 1902 (Пам. др. письм. ч. 147 — пор. замітки до неї дра Франка в LIV т. Записок Н. Тов. ім. Ш.), Соболевского НЂсколько мыслей объ древней русской литературЂ (ИзвЂст. отд. рус. яз. 1903, II, особл. розд. III), й особливо: Истрина рецензію на древ. рус. литер. Владимірова в Ж. М. Н. Р. 1902, III і Изъ области древнерусской литературы, V, тамже 1905, VIII Істрін при тім без міри понижає київську лїтературу в порівнянню з московською та підносить значіннє иньших центрів лїтератури и осьвіти, які поруч Київа істнували в XI-XII вв. Не входячи в деталї сих статей його, пересипаних досить несмачними алюзіями на адресу українських поглядів, я піднесу тільки, що ті всї арґументи, якими він боронить вартність володимиро-московської лїтератури XIII-XIV в., можна майже в цїлости перенести на лїтературу київську, а що до областних центрів XI-XII вв., то та лїтература й осьвіта, яка могла там істнувати, була майже в цїлости тільки філїяцією київської, її інтеґральною частиною.

Нпр. проф. Істрін, опираючи ся на посланию Клима, вказує на Смоленськ як на такий центр (рецензія, 1. c. c. 232-5). В дїйсности Смоленськ в першій половинї XII в. стояв в найтїснїйший звязок з Київом, був його експозитурою. Ростислав, котрого двір виступає огнищем тої просьвіти, був київським княжичем, посадженим з Київа, що чекав лише хвилї, котра мала його перенести до Київа. Його двір мусїв мати в значній мірі характер київський. Я вище (c. 474) висловив здогад, що Григорий, котрого Фома називає своїм учителем, і про котрого з таким поважаннєм говорить Клим, був звістний ігумен Григорий св. Андрея в Київі, дуже поважаний Мстиславом, батьком Ростислава. Се поясняє нам близькість Фоми до Ростислава, а заразом вказує нам, якої школи був Фома. Київської, як виходить. І Клим Смолятич, припустивши, що був він з Смоленська (хоч се не так певно), розумієть ся, мусїв бути чоловіком київським по своїй школї, конексам, всьому житю; инакше як би міг дістати ся на київську катедру? Ізяслав не був прецїнь смоленським князем, і нїколи не бував там.

Сього малого прикладу вистане для обережности в оцїнцї тих областних центрів.











Попередня     ТОМ III     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ IV. Стор. 10.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.