[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна

Боротьба за Галицько-волинські землї: Загальний погляд на боротьбу, становище до неї суспільности на Волини і в Галичинї, роля боярства і міст, полїтика Казимира.

Коли переходиш історію сеї сороклїтньої війни, одна обставина передовсїм ударяє в очі: де були Русини підчас сеї боротьби, що мала таке далекосягле значіннє в історії українських земель, звернувши їх історію зовсїм на новий шлях? Перечитуючи звістки про сї війни, по однім боцї стрічаємо Поляків і Угрів, по другім звичайно фіґурує Литва, часом з Татарами, і зрідка лише згадують ся Русини, так як би війна вела ся зовсїм без Русинів, або з припадковою й другорядною їх участю. Як належить се толкувати — чи пасивністю Руси до сеї боротьби, що рішала їх дальшу долю, чи тільки недокладністю наших джерел?

І одно і друге, скажемо на се. Русь не була такою пасивною, як виглядало б з буквального змісту джерел, але, здаєть ся, її участь не була й так енерґічна, як могли б надїяти ся ми, міряючи ex post значіннє сеї війни її результатами, з котрих деякі вповнї показали себе тільки десятки або й сотки лїт пізнїйше.

Не підлягає сумнїву передо всїм, що литовські князї в боротьбі за галицько-волинські землї роспоряджали головно, майже виключно руськими, і то перед усїм таки місцевими силами. З литовської сторони сю боротьбу вели майже виключно місцеві князї: Любарт, Юрий Наримунтович і Кейстут — як володар Берестейсько-дорогичинської землї. Постороннї князї як Ольгерд, Явнута й ин. виступають рідко, й реальна участь їх у війнї зовсїм незначна. Отже Lithuani — се тільки полїтична, властиво — дінастична фірма, в дїйсности ж боротьбу ведуть Русини під проводом своїх нових князїв з литовської династиї. Польсько-литовська боротьба за руські землї властиво була українсько-польською боротьбою, боротьбою українських земель, що під проводом литовських князїв хотїли оборонити ся від польського завойовання. Тому й накликаючи пап до помочи, Казимир все говорить про боротьбу з Литвою й Русию, з „невірними й схизматиками” (невірні означають тут Литву й Татар, схизматики — Русь).

Та і в самих тих скупих оповіданнях про війни від часу до часу стрічають ся звістки, що кидають промінчик сьвітла на дїйсні відносини. Так серед угорських оповідань про походи Людовика „на Литву”, як звуть ся сї походи в угорських урядових грамотах, деякі не видержують сеї термінольоґії й говорять про „невірних Русинів”, що воювали вкупі з Литвою ¹). В описи подорожі Людовика з під Белза на Угорщину проскакує кілька інтересних подробиць: при поворотї довідуєть ся король, що за ним женуть „сїм тисяч Татар і дві тисячі Русинів”; на другу ніч король ледво не згинув в хатї, підпаленій якимсь „Русином”. В одній грамотї Казимира згадані галицькі бояре Васько і Яцко Бутвичі, властителї Сулимова, в Львівській землї (в теп. Жовківськім), що втїкши до „Литви”, разом з нею (десь мабуть в 1350-х рр.) нападали на Галичину, і за се та маєтність у них була сконфіскована ²). В оповіданню Яна про війну за Дорогичин 1382-3 р., де противниками Поляків виступають тільки Litwani, нагло читаємо подробицю, що підчас облоги Дорогичина сими Литвинами „якісь Русини, бувши в замку, підпалили замок і перескочивши через мури замкові, утїкли до литовського війська”, рішивши тим війну, і т. и.

Не піддягає сумнїву, що в боротьбі литовських князїв з Польщею українська людність Волини стояла по сторонї сих князїв против Польщі. Тільки тим можна пояснити собі незвичайну витрівалість волинських князїв литовської династиї в боротьбі з Казимиром, їх силу в оборонї своїх волостей (пригадати хоч би ті дві славні облоги Белза 1352 і 1377 р.) і незвичайну легкість, з якою при першій нагодї вертають вони собі назад відібрані від них замки й волости. В усїм сїм відчуваєть ся, що сї князї ведуть боротьбу на своїм, приязнім для них ґрунтї. Повторяєть ся те саме, що бачили ми в відносинах землї до своїх князїв з руської династиї. А хоч се тільки пасивне попертє, то треба памятати, що скільки знаємо, більшої активности не показувала Волинь і давнїйше, в руських часах, коли виступала по сторонї симпатичних їй князїв.

Инакше представляєть ся становище Галичини. Навіть такої пасивної ґравітації до литовських князїв, яку ми спостерігаємо на Волини, нема тут слїдів. По тій орґанїзованій Дедьком в 1340 р. оборонї, що теж виглядає дїлом боярським, а не народнїм, — не стрічаємо нїяких вказівок на якусь власну боротьбу сього краю з польською силою, з польською зверхністю. Се ще не дивно, бо й на Волини не можемо ми сконстатувати інїціативи самого народу в боротьбі з Польщею. Важнїйше те, що в Галичинї Любарт і иньші русько-литовські князї не знаходили, видко, навіть такого прихильного ґрунту як на Волини. Часами Любартови удаєть ся захопити силою той або иньший галицький замок, але Галичини опановати не удаєть ся так, як то удавалось йому з волинськими землями. Його успіхи переважно кінчили ся тільки на грабівничих походах і спустошеннях. Видко, тут не було анї в боярстві, анї в народнїх масах такого спочутя для нього, як на Волини, хоч не було, розумієть ся, спочутя й для Поляків.

Пояснити се браком національного почутя, або більшою слабкістю його — трудно. Навпаки — Галичина, як я вже підносив, споконвіку була ареною боротьби Польщі й Руси, і тут антітеза сих двох національностей виступає найглубше й найранїйше ³). Причини мусїли бути иньші. Я шукав би їх перед усїм в відміннім становищи Любарта, і в ролї боярства.

На Волини Любарт осїдає від разу, може ще за житя Юрия-Болеслава. З тою податливістю для руської культури, руського житя, якою взагалї визначали ся Гедиминовичі, він мусїв уже дуже скоро з'асимілювати ся вповнї з Волинею й волинським житєм, стати тут своїм чоловіком, звязати себе тисячними нитками з землею, з її верствами, з її інтересами. Тому на Волини дивили ся на нього як на свого князя й підтримували його як підтримували своїх князїв з династиї Ігоря, Мстислава або Романа, не більше, але — й не меньше.

Для Галичини Любарт був і зістав ся чужинцем. Його іменем правило тут боярське правительство, правдоподібно з Дедьком на чолї. Супроти того тримати ся Любарта в Галичинї значило — тримати ся сього боярського правительства, що під його номінальною фірмою правило тут всевластно й безконтрольно. Боярська ж управа не тїшила ся популярністю в Галичинї, се ми знаємо ще з часів галицьких замішань XIII в.; а Любарт, що давав їй фірму, повторяю, був для Галичан чужинцем, литовським княжичом, з котрим нїщо людей не вязало, котрого імя нїчого їм не говорило. Інїціатива ж народнїх мас до самоуправи, до роспорядження долею землї була в Галичині підкопана, атрофірована здавна, за руських часів.

Але галицькі бояре — можна на се сказати — були заінтересовані тим, щоб правити далї землею іменем Любарта; чому ж вони не старали ся помогти Любарту задержати при собі Галичину? Розумієть ся, за браком всяких докладнїйших звісток про Галичину з часів польсько-литовської боротьби за руські землї, в такі більш детайлїчні справи входити трудно, але де що можна піднести.

Як я вже сказав, перше і здаєть ся — остатнє поважне супротивленнє, яке Галичина дала Казимирови, був дїлом боярської реґенції — Дедька з його сторонниками. О скільки при тім Дедькови удало ся подвигнути до боротьби з Казимиром народнї маси, джерела наші не кажуть. Головною силою в руках Дедька виступають спроваджені ним Татари. При тім іще Ян з Чарнкова — одинокий хто оповідає щось більше про се, представляє справу так, що заходи Дедька не були навіть акцією цїлого боярства. Він каже навіть, що цїлу справу вели Дедько з Данилом de Ostrow на власну руку, „без відомости иньших бояр” (etiam aliis nobilibus Russiae id ignorantibus). Деякі історики з сього роблять навіть такий вивід, що мовляв иньші бояре були прихильниками польської зверхности ⁴). Вивід занадто скорий, бо коли иньші бояре не знали чи не брали участи в акції Дедька, то на се могли бути ріжні причини. Але таки не можна й відкинути з легким серцем звістку Яна про ту частинність боярської акції 1340 р. В нїй мусить бути побільшеннє: Дедько мусїв мати великий вплив в боярських кругах, коли міг удержати ся й пізнїйше управителем Галичини; він мусїв мати за собою значну партию. Але попри се могли бути між боярством і течії неприхильні Дедькови, й просто безвладні, інертні маси, що в XII-XIII в. без опозиції приймали окупацію угорську, а нарештї могли бути й такі ґрупи, що надїяли ся при змінї управи щось для себе заробити. Особливою солїдарністю галицьке боярство, як знаємо, не грішило нїколи.

Що Дедько звернув ся по татарську поміч, в тім не було нїчого дивного анї нового — се була тактика переказана ще полїтикою Льва й його наступників. Але мовчаннє про сильнїйший народнїй рух може мати своє значіннє. В тім могла відкрити ся ахілева пята галицького боярства — його непопулярність в землї, що підтинала і сю його національну боротьбу з Польщею.

Казимиру в подїї 1340-1 рр. могли дати науку на будуще в ріжних напрямах. Забравши ся потім до окупації Галичини, він, як уже знаємо, постарав ся зневтралїзувати Татар і тим вибив головну, або й одиноку зброю бояр-опозиціонистів. Далї, міг він використати брак солїдарности серед бояр, підтримувати напрями противні тій партиї, що вела полїтику національну, а саму сю партию ослаблювати всякими способами, острійшими й лагіднїйшими. Я навів уже згадку про боярську маєтність сконфісковану Казимиром, за те що її власники, бояре Бутвичі брали участь в походах по сторонї Любарта. Так поступали з відважнїйшими; боязливійші присїли й самі. Се все могло б нам зовсїм добре пояснити, чому по р. 1349 ми вже не чуємо в Галичинї нїякого серіознїйшого опору Польщі.

Внутрішня полїтика Казимира в Галичинї все ще нам звісна досить мало — властиво, знаємо тільки деякі сторони її. Вона робить те вражіннє, що Казимир старав ся жити можливо в згодї з руськими елєментами Галичини, не дражнити, не зражати їх безпотрібно. Але при тім вів безоглядно полїтику: „Галичина для Польщі”, Не вяжучи ся своїми обовязаннями до Угорщини, а може — власне супроти угорських претензій на Галичину, старав ся він як міцнїйше звязати її з Польщею, ввести в її нутро елєменти прихильні Польщі — польські й нїмецькі і зробити з сеї української землї провінцію польську. Його торговельна полїтика — замкненнє доріг на Україну для чужоземельних купцїв, протекція краківським купцям, що мали користувати ся фактичним монополєм торговлї на Руси характеристична взагалї для його руської полїтики, а його вискази, якими відповідав він на прошеннє шлезьких купцїв, аби їм відчинено дорогу на Русь, дуже виразисто малюють перед ним його credo: „я здобув Русь своїми власними людьми і дорога (на Русь) має служити тільки моїм людям”, „нїкому не хочу прияти, тільки своїм людям, бо вони помагали менї на Татар і иньших ворогів” ⁵). Здержливість Казимира в церковних справах може служити показчиком його відносин до Руського елєменту взагалї. Але його нечисленні надання чи потвердження місцевим боярам (очевидно — добре записаним в книзї живота) тонуть серед надань тутешнїх маєтностей ріжним своїм прислужникам — з ріжних народностей, але natione Polonis, i сї щедрі надання, як також і осадчі привилеї нїмецького права, показують добре, як пильно він громадив на Руси сили против Руси.

Нїмецька кольонїзація і нїмецьке право, що почали защіплювати ся вже за Романовичів і ще сильнїйше ширили ся за Юрия-Болеслава, творили на Руси завязки, що вже при перших початках Казимирової акції на Руси могли йому спочувати, як віщуну ще тїснїйших звязків Руси з Нїмеччиною і нїмецько-католицькою культурою. Казимир потім неустанно старав ся про зміцненнє й помноженнє сих нїмецько-польських острівцїв, і безперечно, що сї громади нїмецького права, побіч польських залог, поруч польської шляхти, що посунула на Русь „по хліб насущний”, відограли дуже важну ролю в справі задержання Галичини при Польщі. Згадана вище грамота Людовика до галицьких (львівських?) міщан, де він похваляє їх випробовану вірність ⁶) — можуть ілюструвати се становище громад нїмецького права в польсько-литовській боротьбі.

Сї всї причини зложили ся на те, що Галичина властиво вже від Казимирового похода 1349 р. була страчена для Любарта. Умова 1352 р. була виразною познакою сього. Походи Любарта і посиланих ним Татар не могли помогти йому. Навпаки, руїна, котру сї походи з собою несли, могла ще більше відвернути людність від Любарта. Бо хоч ті походи звертали ся против громад, які тримали ся Казимира, чи з огляду на поставлену в них польську залогу, чи наслїдком переваги міщан чужоземцїв, — але при тім терпіла від тих походів, очевидно, й усяка иньша людність, і се могло тільки знеохочувати її до Любарта. Кінець кінцем Галичина зіставала ся зовсїм індіферентною супроти нього.

При оцїнцї результатів сеї польсько-литовської боротьби не треба спускати з очей і ріжницї між становищем та силами обох сторін. Казимир оперував силами цїлої Польської держави, держави будь що будь великої, хоч і ослабленої попереднїми замішаннями. Окрім того мав він яку не яку поміч Угорщини, і моральну, а також і матеріальну підпору від папи. Окупація Галичини мала для Польщі й Казимира значіннє винагороди по всїх пониженнях, компромісах, виреченнях з споконвічних земель на користь Прусії або Чехії — і він з цїлим запалом добивав ся отсього реванша. Литва ж як раз стояла в стадії великої екстензивности: на північ, на схід, на полудень лежали словянські землї, що легко, без страти сил, без бою прилучали ся до в. кн. Литовського. Супроти того литовська династия могла вважати просто нерозважним завзятєм силкувати ся, висилювати ся на те, аби видерти від Польщі Галичину або Волинь. Тим більше, що супроти неустанної боротьби з нїмецькими рицарями на півночи литовські князї й не могли відтягати своїх сил відти, щоб звернути їх в иньших напрямах. Боротьбу за Волинь вів головно сам Любарт, для котрого се було питаннєм житєвим, бо иньших земель він не мав. Але він роспоряджав тільки силами Волини, то значить — міг стільки бороти ся против Казимира й Людовика, скільки сього хотїли й могли його Волиняне. Сї ж коли підтримували його в оборонї Волини, боротьби за Галичину не могли так дуже брати до серця. Поміч литовських князїв, окрім Кейстута, заінтересованого в сїй боротьбі з огляду на свою Берестейсько-дорогичинську волость, була зовсїм незначна. А поза. тим одиноким союзником Любарта були Татари, але й вони скоро відстали від участи: окрім заходів Казимира, вплинула на се й окупаційна полїтика в. кн. Литовського в иньших українських землях, що стояли під татарською зверхністю. Став ся розрив з Ордою, і Любарт зістав ся майже без союзників.

Тою нерівністю сил поясняєть ся результат боротьби за галицько-волинську спадщину: галицька „півотчина” Романовичів була страчена, і то разом з західнїми волинськими волостями (землї Холмська і Белзька).

Примітки

¹) В грамотї 1352 р. про облогу Белза замок займають Lithuanii cum Ruthenis nostris infidelibus (невірних свому „законному”, угорському королеви). Див прим. 10.

²) Hereditas dicta Tulgariter Sulimov ob infidelitatem Vaskonis et Iaczkonis dictorum Butwicz, olim heredum eiusdem hereditatis, ad nos iure devoluta fuisset et nostro dominio confiscata ex eo maxime, quod iidem ad Lituanos, nostros mortales inimicos, fugientes, terris nostris plura mala crudeliter cum eisdem Lituanis multis temporibus intulerunt. Маєтність сю надав Казимир в 1360 р. Поляку-шляхтичу з Велюнської землї (Kodeks Małopolski III ч. 739). Грамота видана 1360 р., але сконфіскована маєтність aliquamdiu належала до короля, отже утеча Бутвичів мусїла стати ся десь може ще перед перемирєм 1352 р.

³) Див. т. II ² с 414-5.

⁴) Gróski Połączenie Galicyi c. 26, пор. Терлецький Полїтичні подїї c. 17.

⁵) Breslaner Urkundenbuch, І c. 170 і 172 (цитати в VI т. сеї Історії c. 31, де мова про торговельну полїтику Казимира).

⁶) Sicuti semper fideles reperti fuistis, in eadem fide persistatis — Codex epist. Vitoldi c. 959.

Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 5.]