[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 9.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна





Прилученнє українських земель до в. кн. Литовського в 2-й пол. XIV в.: Загальні замітки про литовську окупацію на Україні; руські елєменти в в. кн. Литовським, ідея руської державної спадщини в литовській династиї, нахил до в. кн. Литовського на Руси.



Стільки про саме Поділє. Додам лише кілька загальнїйших уваг про окупацію українських земель Литвою взагалї.

Оповіданнє русько-литовської лїтописи про литовську окупацію Поділя, виразно зазначаючи брак всякої насильности в сїм актї, дуже цїнне для характеристики литовської окупації в українських землях взагалї.

Я вже вище зазначив дуже слабу інтензивність литовської полїтики в руських землях. По части була вона наслїдком її великої екстензивности, по части — причини її лежали в слабій державній орґанїзації, а ще більше в тім, що сили в. кн. Литовського відтягала й скупляла коло себе боротьба з нїмецькими рицарями, яка разом з тим тягла ся без перерви на північних границях. В. кн. Литовське могло вкладати лише мінїмальну енерґію в окупацію українських і білоруських земель. І коли воно при тій мінїмальній тратї сил і енерґії в середнїх десятолїтях XIV в. так незвичайно розширило свою територію в напрямі України, то се можна толкувати тільки тим, що сї українські землї переходили під литовську зверхність або добровільно, або що найменьше — при пасивности людности. А окрім самої людности тут не було більше нїкому боронити ся. Бо в однїх землях не було зовсїм державної орґанїзації (як на Поділю або в значній частинї давньої Київщини та в Переяславщинї), в иньших (як у Сїверщинї, або в самім Київі) ся державна орґанїзація хоч і була, але незвичайно слабка. Зверхник же сих земель — Татарська орда була в такім розстрою, що не могла поставити перепони литовській окупації.

Тому так непримітно переходило прилученнє українських земель до в. кн. Литовського. Тому-ж, між иньшим, і такі незначні слїди лишило воно в сучасних джерелах, а що важнїйше — не відбило ся глубше в місцевій традиції.

Чим же пояснити ту пасивність або добровільність в переходї українських земель, підчеркнену взагалї новійшими дослїдниками, які займали ся історією сеї окупації? 1). При великій бідности звісток про сю литовську окупацію, де оповіданнє русько-литовської лїтописи про прилученнє Поділя зістаєть ся властиво одиноким виразним сьвідоцтвом, на се питаннє можна відповісти на підставі більше меньше теоретичних виводів і анальоґій.

Насамперед треба з притиском піднести, що литовська зверхність не мала, або дуже мало мала характер етноґрафічно-чужий. В. кн. Литовське й литовська княжа династия в серединї XIV в. литовськими були більше з імени тілько. Уже Гедимин, як ми бачили, звав себе „королем литовським і руським”, rex Letwinorum et Rutenorum, або — Letwinorum et multorum Ruthenorum. З його сїмох синів половина напевно були православними: Наримунт-Глїб, Корият-Михайло, Любарт-Дмитро, а здаєть ся й сам Ольгерд, ще в 1342 р. називав перед Псковичами себе християнином: „уже хрещенъ есмь, и христіанинъ есмь, второє крестити ся не хочу” 2), хоч офіціально до смерти зіставав ся поганином. Гедиминові доньки також повиходили за християн.

Але у Гедимина се було тільки телєранцією, признаннєм за руським елєментом відповідного значіння в своїй державі. Сам Гедимин хотїв зістати ся до смерти Литвином і поганином: „нехай мене сам чорт хрестить, коли я заявляв коли небудь охоту вихрестити ся”, казав він з нагоди висланих в його імени заяв про замір охрестити ся. Натомість його сини, виростаючи по ріжних руських містах, оженені з Русинками, обертаючи ся між Русинами, не тільки рахували ся з руськими елєментом, але переважно самі чули себе Русинами. Тільки оден Кейстут між ними репрезентував литовський, поганський елємент. Друге-ж поколїннє Гедиминовичів було вже руське майже без виїмків. З дванадцятьох синів Ольгерда тільки декотрі мають іще литовські імена. З них рахують з десять православних. Про самого Ягайла є традиція, що він був охрещений на православну віру з іменем Якова, і се a priori зовсїм правдоподібно, хоч він і не манїфестував ся своїм хрещеннєм 3). А вже документально звісно, що він свого стриєчного брата Витовта змусив перейти на православну віру після того вже, як той був охрещений на католицьку 4).

Але на вірі не кінчило ся. Руська мова пановала на литовськім дворі. Знаємо певно, що Ягайло з Витовтом кореспондував по руськи і то при кінцї житя, по кількадесяти лїтах польського королювання 5). Призвичаєннє до руської штуки, до руської культури перенїс він з собою до Кракова й защепив своїй родинї (руські майстри в Кракові й иньших польських містах за Ягайла, „грецькі”, властиво руські каплицї на Вавелю) 6).

Але династия була лише показчиком національних відносин в самій державі. Уже при кінцї житя Гедимина більшість в. кн. Литовського складала ся з білоруських земель. При кінцї XIV в. властиві литовські провінциї не творили й пятої части держави: словянська стихия (білоруська й українська) заливала литовську, що давно перестала бути властивою підставою держави. При тім самий литовський елємент дуже значно підпав уже руській культурі Виїмок становила Жмудь, що міцно тримала ся литовської віри і ще в 1382 р. заявила Ягайлу, що признає його своїм князем тільки в такім разї, коли він зістанеть ся вірним поганській релїґії предків своїх 7). Але через таке своє консервативне становище, Жмудь і стояла осторонь від державного житя. Литовські роди, що правда, займали перші місця в державі (але й то поруч білоруських та українських родів — князївських і декотрих визначнїйших боярських), але в значній части вони були литовськими по імени вже тільки.

„Руська віра” ширила ся між верхнїми верствами Литви. Ширша русько-литовська лїтопись переказує традицію литовських аристократичних кругів, що за Ольгерда „римскоє віри в Литве не было, только руская змешала ся” 8). Росповсюдненнєм її поясняєть ся й досить мале число охрещених на католицтво за Ягайла на Литві. Значно пізнїйше потвердженнє земської грамоти Витебської землї (1504 р.) забезпечає свободу тим, „которыи будуть — Литвинъ або Ляхъ крещены были у Витебску въ рускую вЂру” 9).

Норми державного права, хоч і змінені дальшою державною еволюцією, були перейняті в. кн. Литовським від Руси. Приватне й карне право в. кн. Литовського оперло ся також на руськім, як показує порівняннє Руської Правди з земськими грамотами в. кн. Литовського й Литовським Статутом 10). Руська мова стала урядовою й культурною мовою в. кн. Литовського — мовою великокняжої канцелярії і урядів, праводавства й письменства взагалї, навіть у чисто-литовських землях; навіть на Жмуди документів писаних по литовськи не маємо зовсїм. Сю ролю задержала вона навіть по сполученню з Польщею, по радикальній перемінї в загальнім напрямі державної полїтики. І ще в першій половинї XVII в. руський патріот дїйсно міг би казати:


              Полска квитнет лациною,

              Литва квитнет русчизною:

              Без той въ Польще не пребудеш,

              Без сей въ Литве блазном будзеш 11).


Тим поясняєть ся, що самі в. князї литовські дивили ся на себе як на спадкоємцїв давньої Руської держави. В. кн. Литовське дїйсно було таким самим полїтичним і культурним спадкоємцем давньої Руси, як і в. кн. Московське. Дарма що на чолї його стояв нпр. Ольгерд, до смерти уважаний за поганина (в московських кругах його „невірність” навмисно підчеркувано дуже). Він не вважаючи на се сам дивив ся на себе, і на нього дивили ся дїйсно, як на спадкоємця Руської держави. Далеко скорше, нїж московські володарі, що тільки в XV в. відкрито виступили з проґрамою „збирання Руси”, — уже в другій половинї XIV в. заявляють в. князї литовські своє переконанє, що всї „руські землї” мають до них належати. Я вже згадував заяву дану Ольгердом в 1358 р. пруським рицарям, що „вся Русь мусить належати до Литви” (omnis Russia ad Letwinos deberet simpliciter pertinere). Згадаю тут іще оповіданнє про битву над Ворсклою: що Витовт обіцяв свому претенденту Тохтамишу (в його інтересї йшов він тодї походом на Орду) посадити його ханом в Ордї, а Тохтамиш його в такім разї мав „посадити на всей Руской земли” 12).

Таким становищем поясняєть ся та сильна конкуренція, яку в. кн. Литовське робило в. кн. Московському в XIV і навіть — силою інерції — ще в першій половинї XV в., і се ваганнє між тими двома полїтичними тїлами стількох земель давньої Руської держави. Вел. князїство Литовське і вел. князївство Московське се були два полїтичні тїла зовсїм анальоґічні, котрих суперництва трудно було вгадати кінець, доки Литва не зійшла зі становища руської держави, спадкоємницї Київа й Галича. Ще в XVI віцї по старій традиції говорять Українцї з вел. князївства Литовського про „наше государство християнське руське, в. кн. Литовське” 13).

Супроти того всього й окупація українсько-руських земель Литвою в XIV в. мала характер не завойовання, не чужоземної напасти, а прилучення, збирання земель Руської держави, анальоґічного з тим, як збирали колись розсипані части Київської держави її провідники Х-XII в.

Се тим більше, що в парі з тим „руським” характером держави ішов іще й консерватизм литовської державної полїтики, з своїм гаслом: „ми старини не рушаєм, а новини не уводим”. Консерватизм сей, що був у своїй основі не тільки полїтичною тактикою, а й неминучим випливом внутрішньої культурної слабости в. кн. Литовського, браку власних, національних скристалїзованих форм державного й суспільного житя, — зовсїм щиро проповідував ся литовським правительством, що дїйсно бажало як найдокладнїйше приладити ся до питоменного укладу руських земель, — хоч державна еволюція сама, силою факту, неустанно робила ріжні зміни в їх „старинї”. Консерватизм сей заповідав захованнє тих прикмет устрою й житя, які цїнила собі людність певної землї, тим часом як ширша державна орґанїзація подавала надїю на поправу тих сторін житя, які встигли дати ся в знаки протягом столїтя упадку державного житя. Се мусїло цїнити ся, навіть там, по тих землях, де колись, сама ж таки людність той давнїйший державний устрій руйнувала — річ занадто звісна в „народнїй психольоґії”, аби близше на нїй застановлятись. Спеціально перспектива увільнення від татарських мішань і непорядків, що в часах розкладу Орди, в серединї XIV в., як я вже сказав, могли себе давати особливо прикро відчувати, — могла служити в українських землях також не согіршою заохотою до переходу під управу литовських князїв.

Думаю, що сї моменти об'ясняють, принаймнї — в досить значній мірі, незвичайні здобутки литовської полїтики в українських землях XIV в., секрет її успіхів. Але властивим її талїсманом був таки руський характер в. кн. Литовського. Йому завдячувало воно свій незвичайний полїтичний зріст, і він служив йому — доки литовське правительство не згубило його, зломивши свою дотеперішню державну полїтику унїєю з Польщею.








Примітки


1) Антонович (Монографіи) Любавский ор. c. і особливо Леонтович — Очерки рус.-лит. права, також Молчановський (ор. c. гл. VII), моє „Барское староство” c. 20 і далї.

2) Никон. II c. 215; Ширша рус.-лит. лїтопись (т. зв. Биховця) каже, що Ольгерд „охрестив ся в руську віру”, женячи ся з княжною витебською — c. 20, пор. Густинську компіляцію — c. 349. Про руський елємент в в. кн. Литовськім з давнїйших праць див. Jaroszewicz Obraz Litwy т. I гл. 17, т. II гл. 1 і 11, Козловскій Судьбы русскаго языка въ Лит†и на Жмуди (ВЂстн. Зап.Рос. 1869, кн.Х, Боричевскій Православіе и русская народность в ЛитвЂ, Спб., 1851, Васильевскій Очеркъ г. Вильны, Спб., 1872 (з Памятників старини зап. губ.), з новійших — Антонович Очеркъ ист. в. кн. Литовскаго, passim, Дашкевичъ ЗамЂтки гл. IV.

3) Про традицію православної віри Ягайла див. Narbutt Piśma pomniejsze c. 99; докладнїйше ся справа не була розібрана, і новійшими часами стрічаємо тільки голословні твердження в той чи иньший бік. Давнїйшу лїтературу див. Барбашевъ Витовтъ с. 34-5, новійшими часами сю справу трактував (але досить не мудро) др. Прохаска — Przyczynki krytyczne do dziejów unii, 1896 р. розд. IV.

4) Се каже Витовт сам у своїм меморіалї — Scr. rerum pruss. II c. 703.

5) Quod autem scripsistis in littera ruthenica — пише Витовт Ягайлови; scribit nobis fraternitas vestra in ruthenico — copia littere d. regis Polonie scripte d. magno duci in ruthenico — Codex epist. Vitoldi s. 827, 831, 833, Codex saec. XV т. II c. 243 (bis).

6) Див. Марія Грушевська — Причинки до історії руської штуки в давнїй Польщі (етноґрафічній), Льв., 1903 — з LI тому Записок Н. тов. ім. Шевченка. Також в т. VI гл. 4 сеї Історії.

7) Si velit ritum originis retinere, in omnibus velint ei obedire — Scr. r. prussicarum II c. 619. Відповідь Ягайла не переказана, але додано, що Жмудь перейшла до Кейстута, значить Ягайло не хотїв дати такого приречення — подробиця дуже інтересна для питання про його християнство.

8) Pomniki c. 40.

9) Акты Запад. Россіи І ч. 204.

10) Див. в т. V c. 4-5 і 630-1.

11) Сї вірші писані письмом з початків XVII в. на чистій сторонї друкованого статута 1588 р. і видані в факсімілє в І т. Собранія грамотъ Вильна, Ковна, Трок і т. п., 1843. Дальші вірші вже кульгають дуже сильно в ритмі:

          Ведзъ же юж Рус(ь), иж тва хвала

          По всем свете юж дойзрала,

          Весели се ты Русине

          Тва слава никгды не згине.

12) Scriptores rerum pruss. II c. 80, Ученыя зап. II отд. I с. 42.

13) Справа Єродіакона Йоакима в Чтеніях московських 1883, I, c. 2.











Попередня     ТОМ IV     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 9.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.