[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 12.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна





Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Повстаннє Глинського: рід Глинських, його попередня роля, конфлїкт з литовськими панами, поголоски про пляни на велике князївство, конфлїкт з Жиґимонтом, повстаннє, союз з Москвою, похід Жиґимонта й упадок повстання, Смоленська війна, крах руської аристократії.



Повстаннє Глинського було останнїм пароксизмом боротьби руського елєменту, властиво руських князїв і панів, з ворожою їм системою в вел. кн. Литовськім, тому на нїм треба застановити ся близше. Явище се анальоґічне з конспірацією 1481 р., тільки придбало більші розміри й лїпше нам звісне, хоч завсїди сї звістки наші не так богаті, як би могли ми собі бажати  1)

Героєм його був князь Михайло Львович Глинський. Рід Глинських не належав до значнїйших. Виводили вони себе від якогось малозвісного татарського виходня (буцїм Мамаєвого сина), що прийшов в вел. князївство Литовське за Витовта й охрестивши ся, дістав маєтности в давнїй Переяславщинї, м. и. Глинськ на Ворсклї — звідти й пішло їх імя 2). Протягом цїлого XV ст. рід сей нїчим не визначав ся, й тільки завдяки Михайлови, одному з молодших синів кн. Льва, здобули Глинські значіннє: вийшовши на ширшу арену, сей Михайло повитягав на визначні посади й своїх братів, і надав блеск і значіннє перед тим незначному родови 3).

Всї звістки, які ми маємо про Михайла, ідуть з джерел йому неприхильних, але й вони признають, що була се талановита й взагалї визначна індивідуальність. „Князь Глинський, чоловік сьміливий, визначних здібностей, тїлом кріпкий і в небезпечностях відважний” — характеризує його оден сучасник — Поляк. „Великих здібностей і високої вдачі чоловік”, пише про нього другий 4). Такі похвали ворогів щось значать!

За молоду виїхав він на Захід на науку, і там перейшов на латинство. Перебував довго на дворі цїсаря Максимілїяна, що звав його потім своїм вихованцем і просив за нього, коли Глинський сидїв у московській вязницї. Потім служив на дворі курфірста саксонського Альбрехта, з його військом ходив підчас війни в Фризії; побував в Італїї й Гіспанїї, і по тій довгій европейській школї з славою знавця воєнної штуки і вишколеного европейця прибув в остатнїх роках XV в. на двір Олександра 5).

Тут Глинський скоро став улюбленцем в. князя й найблизшим йому чоловіком. В осени 1500 р. він уже дістає недовго перед тим заснований важний уряд „маршалка дворного” — мінїстра двору й начальника двірської ґвардії, на місце взятого в московську неволю Гр. Остиковича. Така швидка карієра й двірські впливи звернули на нього увагу руських панів. Глинський, не вважаючи на своє европейство й зміну релїґїї, лишив ся вірним своїй руській народности 6), і тепер руська партія, упослїджена й розбита, побачила в нїм свого вожда — впливового, талановитого, енерґічного. Глинський дїйсно користав з своїх впливів у Олександра, аби виносити на гору Русинів 7), і сим, а також і иньшими причинами здобув велику популярність серед Руси. Найблизшою підпорою служили йому свояки, котрим він здобув визначні посади: так брат його Іван дістав маршалківство, а в 1505 р. став київським воєводою; другий брат Василь дістає староство Берестейське, і т. и. 8). Пізнїйше казали, що Глинський держав „трохи не половину Литви” (очевидно — з своїми свояками й прихильниками). Се було, розумієть ся побільшеннє, але воно віддає нам память про незвичайну силу Глинського й його фамілїї.

Серед старших панів блискуча карієра Глинського та його впливи на в. князя мусїли, розумієть ся, розбудити заздрість, а його роля провідника руського елємента мусїла підняти проти нього все литовське панство. На чолї його ворогів стає Ян Заберезинский, маршалок земський і воєвода троцький, оден з найстарших панів. Уже в 1503 р. Глинський обжаловував Заберезинского перед судом, що він насилав на нього убійників; але процес скінчив ся на нїчім.

На другий рік розгоріла ся між ними нова справа, що прибрала загальнїйший характер. За намовою Глинського Олександр відібрав намісництво лїдське від Ілїнича, зятя Заберезинского, й дав свояку Глинського Дрожджі. За Ілїничом обстала цїла рада вел. Князївства й покликуючись на приреченнє Олександрового привилею 1492 р., що в. князь не відберати ме урядів без рішення ради, скасувала се роспорядженнє Олександра. Прийшло до конфлїкту між королем і радою. Олександр таки віддав Лїду Дрожджі, дав кілька нових держав Глинському, а від Заберезинского відібрав троцьке воєводство.

Коли на поч. 1505 р. скликано сойм до Берестя, рознесла ся чутка, що на сїм соймі приготована засідка на чільнїйших литовських панів — ворогів Глинського; мовляв мали їх поскидати в воду з мосту на Бугу. Пани ті наслїдком тої поголоски на сойм не прибули, і се дало привід до нового роздражнення короля: він заборонив сим панам приїздити на двір без спеціального покликання. Усїм сим рада, розумієть ся, була в високій мірі роздражнена на Олександра й ще більше на Глинського  9).

Тим часом Олександр почав сильно хорувати. В литовських кругах пущено поголоску, що Глинський за помічю Русинів сподїваєть ся по смерти Олександра захопити вел. князївство. Друга поголоска обвинувачувала Глинського в хоробі Олександра й її нещасливім кінцї. Дїло в тім, що Глинський з свого маршалківського уряду й особистої близькости до в. князя доглядав його лїчення. Коли лїкарі не помагали, спроваджено до в. князя якогось знахоря, „пророка балинського” з під Олькуша, і тому що Глинський обставав за ним против лїкарів, виросла поголоска, що Глинський в змові з сим пророком позбавив Олександра віку. Розумієть ся, з становища Глинського, що все завдячав ласцї Олександра, се був би крайнїй абсурд — бажати собі смерти Олександра, і сї поголоски на Глинського мусимо відкинути без вагання, хоч не вагав ся висловити се обвинуваченнє сам вел. князь Жиґимонт. Але не більше певна й та поголоска про пляни Глинського на великокняжий стіл 10). Вона по всякій правдоподібности була навіяна обставинами в момент смерти Олександра. Але Глинський в них нїчим не показав, що він дїйсно хотїв з сих обставин скористати для того, щоб стати самому великим князем. Той факт, що його пізнїйше повстаннє толковано не якимись такими плянами, а простим роздражненнєм на інтриґи ворогів, що позбавляли його всяких впливів і значіння, показує, як не глубоко в дїйсности сидїли в самій суспільности ті підозріння Глинського в плянах на великокняжий престіл.

Перед смертию Олександра велике татарське військо впало в землї в. кн. Литовського, заганяючи ся аж на Литву. Сам Олександр вибрав ся против нього, але що хороба погіршала ся, мусїв вернути ся з дороги й вислав військо під проводом гетьмана Кишка й Глинського. Кишка одначе захорував підчас походу, й провід перейшов до Глинського. Йому пощастило під Клецьком сильно погромити Татар і зробити кінець їх походу. Два тижнї по тім Олександр умер. Глинський був героєм дня і маючи в своїх руках військо, був фактичним паном Литви. Дуже можливо, що литовські пани побоювали ся з його боку якогось рішучого виступу, може й плянів на великокняжий стіл. Кажу навіть і тут: можливо, бо те що ми знаємо про се, все або писало ся пізнїйше, під впливом пізнїйших обвинувачень на Глинського, або могло бути подиктоване иньшими мотивами в дїйсности — як виправдування литовських панів перед польськими панами, коли вони свій спішний вибір Жиґимонта на вел. князя толкували своїм страхом перед Глинським. Не можна отже навіть на певно сказати, що сучасники дїйсно серіозно бояли ся з сторони Глинського плянів на великокнязївство. Сам же Глинський з своєї сторони не допустив нїякої нельояльности: він перший повитав Жиґимонта, виїхавши йому на зустріч з своїм двором, коли той переїхав литовську границю і між першими зложив йому присягу по проголошенню вел. князем. Ся льояльність одначе не виратувала Глинського — його днї були пораховані 11).

Не вважаючи на всї старання, Глинському не удало ся придбати прихильности Жиґимонта. Той відібрав йому маршалківський уряд, толкуючись тим, що того уряду не можна було йому надати за житя Остиковича; відібрав і держави, а брата його Івана перенїс на низше ранґою воєводство новгородське. Заберезинский побачив відповідний час відплатити ся Глинському й обвинуватив його в державній зрадї та в стараннях здобути великокняжий стіл. Глинський жадав суду в сїй справі, кликав Заберезинского до поєдинку — дарма. Жиґимонт протягав, відкладоючи суд з часу на час. Даремно Глинський удавав ся по протекцію і до Менґлї-ґерая, з котрим стояв у давнїх і близьких зносинах, і до Жиґимонтового брата Володислава, короля угорського — їх прошення у Жиґимонта нїчого не помагали. Переконавши ся в сторонничости в. князя, Глинський рішив ся перейти на иньшу дорогу. Герберштайн вкладає йому в уста таку грізьбу, коли він відїздив з великокняжого двору, весною 1507 р.: „підійму ся ж я такої справи, що й тобі, королю й минї потім буде її жаль!”  12).

Відїхавши в свої Туровські маєтности, починає тут Глинський орґанїзувати повстаннє і входить в порозуміннє з Москвою й Кримом. В. кн. московський, пишучи до в. кн. Олени лїтом 1507 р. (червень), у відповідь на якусь згадку про зносини з ним Глинського, казав, що до нього присилав „бити челомъ” не сам тільки Глинський, але й богато руських князїв і людей гречеської віри, скаржачи ся, що на них прийшла „нужа велика о греческомъ законЂ” — приневолюють їх до латинства, тож вони „били чолом” московському князю — „чтобы намъ пожаловати ихъ, за нихъ стати и боронити ихъ”  13). Не ясно, чи тут іде мова про одномишленників Глинського, чи про посольства в Москву руських князїв і бояр анальоґічні з тими, які ми знаємо в попереднїх лїтах. В кождім разі зносини Глинського з вел. князем московським були вже розпочатї — і гаслом виставлено інтереси православної віри. Небезпека православним від литовського правительства служила Глинському і аґітаційним мотивом для ширших мас вел. кн. Литовського. Припадком довідуємо ся, що Глинський в Новгородку, „созвавши многих людей”, казав їм, що підняв повстаннє з огляду на релїґію: мовляв йому казав якийсь Колонтай, зі слів маршалка Сопіги, що на найблизшім соймі в Вильнї, ”о громницях”, будуть Русинів силоміць хрестити ”в лядську віру”, а хто б не схотїв, того будуть стинати 14).

Орґанїзація конспірації припадає очевидно на лїто 1507 р. 15), але про неї ми нїчого близше не знаємо. З пізнїйшого бачимо тільки, що головними участниками її були свояки Глинського, особливо брат Василь, староста берестейський 16).

На осїнь 1507 р. вел. кн. московський вислав своє військо на литовські землї. Похід його не мав особливого значіння, і моськовське військо слїдом відступило, але для Глинського сей похід був сіґналом до відкритого виступлення. Коли Жиґимонт слїдом виїхав з Литви до Кракова, Глинський напав з своїми людьми в ночи під 2 лютого на двір свого ворога Заберезинского під Городном, вхопив його й казав забити. Се було початком повстання. В Новгородку, як оповідає Гаштовт, була нарада Глинського з його партизанами і там рішено було спробувати захопити Вильну і в нїй скарб великого князївства, але литовські пани встигли вже обсадити Вильну, і сей плян прийшло ся закинути  17). Попробувано ще наглим нападом вихопити з ковенського замку увязненого там хана Золотої орди Ших-Ахмата, Менґлї-ґераєвого ворога: очевидно Глинський хотїв мати його в своїх руках з огляду на Менґлї-ґерая, аби змусити його до помочи 18). Але ковенська залога оборонилась. Так почало ся повстаннє  19).

Який властиво плян мав Глинський, лишаєть ся не зовсїм ясним. Ваповский каже, що він оголосив себе вел. князем 20). В сучасній кореспонденції ми, що правда, не знаходимо про се нїякої згадки, але сього не вистане, аби відкинути сю звістку. Звести поступованнє Глинського до самого бажання пімсти трудно, так само тяжко обмежати його до пляну — відірвати пограничні землї від Литви й прилучити їх до Москви. Театр повстанських заходів вказує на зовсїм иньші пляни. Скорше й тут, як при змові 1481 р., треба припустити у повстанцїв надїю за помічю Москви й Татар здобути собі власть — коли не над цїлим вел. князївством, то принаймнї над його руськими землями, хоч би й під зверхністю вел. князя московського. Але брак відомостей не позволяв нам близше сього прослїдити.

Глинський почав ширити повстаннє з своєї Туровщини в лютім 1508 року. Сусїднїй Мозир піддав ся йому, й як оповідає Ваповский, тутешнї Русини „показували йому божеські почести, наче володареви: православне духовенство й монахи вийшли йому на зустріч зі сьвятощами”. Потім він попробував приєднати або здобути Слуцьк — замок Олельковичів. Близький до Олельковичів Стрийковский се толкує так, що Глинський сватав ся до тодїшньої властительки Слуцька, вдови кн. Семена Михайловича, аби з її рукою дістати скарби Олельковичів і дїдичні права на Київщину. Скільки тут дїйсної правди, се друге дїло 21). Але здобути Слуцька Глинському не удало ся, так само не піддав ся й Минськ, лише кілька другорядних міст на Білій Руси.

Брат Глинського Василь разом з тим орудував в Київщинї — обложив Житомир і Овруч. Стрийковский оповідає, що Василь Глинський „намовляв руську шляхту й бояр, аби добровільно пристали до його брата, що постановив — і в тім йому поможе Бог, що на те його подвигнув! — відібрати в. князївство з рук Литви й вернути Руси, як перед тим бувало з поконвіку, та відновити Київську державу; тими обіцянками він звів дуже багато київських бояр, так що декотрі йому й присягали”. Але значнїйших успіхів повстаннє не мало й тут; навіть Овруча й Житомира, видно, здобути не удало ся.

Головну вагу Глинський покладав на поміч заграничну. В. кн. Василь дїйсно прислав до нього в Мозир свого дядька Ґубу-Моклокова, і тут стала ся якась близше нам незвісна умова між ними. Жиґимонт писав Менґлї-ґераєви, що Глинський зложив московському князеви служебну присягу й обіцяв здобути йому „Київ і иньші граничні замки”. Можна прийняти на певно, що московський князь приобіцяв Глинському свою поміч, і він дїйсно прислав йому якесь військо, але видно — досить невелике 22). Воно брало участь в походах Глинського на Білій Руси, де він нищив те, чого не надїяв ся здобути, роспускаючи свої ватаги аж в околицї Вильна. Але для якихось важнїйших кроків сили його були за слабі. Головне московське військо, вислане на весну, мало йти двома дорогами — одно на Смоленську землю, друге на Полоцьку, отже зовсїм в иньші, інтересні для Москви землї, де повстання не було. До того ще воно й не спішило ся, і Глинський даремно просив в. кн. Василя наказати своїм воєводам, „аби на одному мЂстцу безь потребы не лежали”, та використали принагідний час, поки ще Литва була безборонною. В. кн. Василь не показав потрібної енерґії, щоб піддержати Глинського, й відповідний час був опущений.

Не удало ся Глинському подвигнути й Менґлї-ґерая, що уложивши перед тим перемирє з Литвою, не рішав ся на якийсь відкритий виступ. З свого боку Жиґимонт просив його напасти на московську Сїверщину; Менґлї натомість казав, що вишле військо в Київщину, — мовляв боронити її від Москви; в дїйсности, мабуть, се татарське військо посилало ся з тим, аби стати по тій сторонї, яка буде мати більше щастя. Але поки се татарське військо вибрало ся, справа Глинського була програна 23).

Жиґимонт від кінця 1507 р. був у Кракові. Коли прийшли вісти про повстаннє, він з одного боку старав ся дипльоматичною дорогою ослабити Глинського — в Москві і в Кримській ордї, а заразом почав ладити військо. На Литву він, видно, не покладав ся: мабуть не здавав собі справи, як глубоко захопило її повстаннє. З кінцем цьвітня він вислав 5.000 кінноти під проводом люблинського воєводи Фірлея на Берестє, а в перших днях мая рушив за ним слїдом з своїм двірським полком. Сей прихід в. князя з військом вплинув від разу на ослабленнє повстання. В Новгородку до Жиґимонта прилучило ся литовське військо під проводом гетьмана Конст. Острозького, і вони разом рушили на Глинського. Той покинувши облогу Минська, відступив до московського війська, що стало над Днїпром під Оршею. Коли зблизило ся польсько-литовське військо, московські воєводи з Глинським відступили за Днїпро, але Жиґимонтове військо пішло за ними, розбило за Днїпром, і змусило до утечі, Глинський разом з своїми одномишленниками утїк до Москви (липень 1508 р.) 24).

Тим властиво повстаннє й скінчило ся. В жовтнї (1508) уложено між Москвою й Литвою вічну угоду. Москва зрікла ся претензій на руські землї в. кн. Литовського (спеціально вичислені тут місця, що були театром повстання: Овруч, Житомир, Туров, Мозирь і т. и.); Жиґимонт признав право свобідного виходу до Москви сторонникам Глинського 25). Тодї окрім його роду еміґрувало кілька княжих і панських родин — кн. Друцькі, Одинцевичі, Жижемські, Козловські, Дрожджі, й т. и. По їх виходї роспочали ся в вел. князївстві слїдства про участь в повстанню 26). Цїлий ряд визначних аристократів арештовано з початком 1509 р. по ратифікації московської згоди. Між ними були воєвода новгородський Ольбрахт Гаштовт, великокняжий конюший Мартин Хребтович — шваґер Глинського, його брат Федько, підскарбій вел. князївства, маршалок Олександр Ходкевич і и. Їх тримали до весни 1511 р. В якій мірі дїйсно були вони скомпромітовані, годї сказати  27).

Епільоґом повстання була московська війна, роспочата 1511 р. — вона таки, здаєть ся, стала ся не без впливу Глинського. Метою її був Смоленськ, і Герберштайн каже, що Василь прирік, як би удало ся Смоленськ здобути, віддати його Глинському. По тих походах Москві в 1514 р. удало ся дїйсно здобути Смоленськ, і задержати в своїх руках, не вважаючи на страшну катастрофу московського війська під Оршею, де побив його тогож року (1514) Константин Острозький. Але Глинський Смоленська не дістав.

Ся невірність московського князя так роздражнила Глинського, що він розпочав зносини з Жиґимонтом. Але в Москві про се довідали ся, арештовали Глинського й засудили на смерть. Його спасла тільки заява, що він хоче назад вернути ся на православну віру. Але з вязницї його таки не випустили. Не помогло й посольство цїсаря Максимілїяна 1517 р., що уступав ся за своїм вихованцем і просив віддати йому Глинського, аби міг його придати свому внукови Каролеви — в. кн. московський Глинського не пустив 28). Аж щаслива пригода вивела Глинського з вязницї: в. князь Василь закохав ся в його братаницї Оленї (доньцї кн. Василя) і з нею оженив ся (1527 р.).

Нові перспективи відкрили ся тепер перед Глинським. По смерти в. кн. Василя (1530 р.) за часів реґенства своєї братанницї, Глинський грав першу ролю в управі. Але скінчив він житє таки в вязницї. Його впливове становище викликало інтриґу з боку фаворита Олени кн. Овчини-Оболенського. Глинському закинули, що він отруїв вел. князя Василя (якась лиха доля тяжіла над ним з тими обвинуваченнями!). В серпнї 1534 р. його арештовано й всаджено до тоїж вязницї, де він сидїв давнїйше, і по кількох тижнях (15/IX) там він і умер 29).

Повстаннє Глинського, як я вже сказав, було остатньою конвульзією українсько-білоруської аристократії в вел. князївстві Литовськім. Що се повстаннє мало національний характер, що метою його було — видвигнути руський елємент на перший плян, се виразно вказують джерела. Але з них же видко, як слабкий був сей рух: він мав характер скорше фамілїйної справи, ніж народньої. Звістки про еміґрантів показують, як мало було замішаних людей в се повстаннє. Та й то се люде з родів меньших, другорядних; з властивої руської аристократії нема там нїкого, хиба між арештованими в 1509 р., і то не богато. Що в ширших масах сей рух не знайшов відгомону, про се й казати нема що. Була се панська справа, як і попереднї повстання й конспірації. Розумієть ся, як би вел. князь московський взяв більш енерґічну участь, як би Менґлї-ґерай прислав був своє військо завчасу, такого фіаско Глинський би не мав. Але факт, що в самім вел. князївстві він не знаходив сильного опертя, зістаєть ся фактом. Глинський головно рахував на заграничні держави.

Показало ся, що недобитки руських княжих і панських родів помирили ся з своєю другорядною ролею в вел. князївстві й не мали анї відваги анї енерґії бороти ся з литовською аристократією: піввікове панованнє литовських родів не минуло дурно. В дальшім сей процес мусїв розвивати ся в тім же напрямі. Литовська аристократія, держачи керму в своїх руках і маючи опертє в великих князях, що тримали з нею, як близшою по вірі та більше льояльною, — зміцняла далї своє становище й перевагу. Руська — тратила свої впливи ще більше й переставала творити навіть якусь одноцїльну полїтичну ґрупу.

Галицьке боярство упустило з рук національну справу з Казимировим походом 1349 р., в серединї XIV в., і перестало від тодї бути полїтичною силою. Руська аристократія вел. князївства зробила теж, можна сказати — уже з упадком Свитригайла, 1439 р. Такі факти як змова 1481 р. й повстаннє Глинського — були тільки безнадїйними конвульзіями. Характерно, що Волинь — ся княжо-панська українсько-руська земля par excellence, не бере участи анї в конспірації 1481 р., анї в повстанню 1507 р.: тутешня аристократія жила своїм осібним житєм, задоволена і з того, що полишала їй литовська олїґархія. І коли не бракувало з обох боків недоброго настрою 30): глухої злоби з сторони руської за упослїдженнє і пониженнє своє в державі, що на зверх далї носила ще прикмети руської стихії (в мові, письмі, культурі), а підозрінь і ворожнечі, наслїдком тих підозрінь з боку литовсько-католицького — то не було нї сил нї енерґії, щоб проявити своє невдоволеннє побідженим, анї серіознїйших поводів, щоб заманїфестувати свою силу й перевагу панам держави, її beati possidentes.

Руську національну справу в Польсько-литовській державі мали двигнути нові суспільні елєменти. Але тодї, коли догорала руська панська фронда, про них ще не було й передчутя.








Примітки


1) Лїтературу див. в прим. 39.

2) В Полтавщинї є два Глинськи, оден на Сулї (місто), друге на Ворсклї (село); супроти того як описують ся маєтности Глинських (Дворцовые разряды II c. 900), треба думати тут про Глинськ на Ворсклї.

3) Про рід Глинських: Родословная книга — Временникъ моск. общества исторіи и древностей X с. 84, Дворцовые разряды II с. 900.

4) Децій — вид. Чермака с. 22-3, відси характеристику Глинського повторяє Ґурский — Acta Tomiciana I c. 15. Ваповский c. 54. Кромер вид. Туровського c. 1362. Стрийковский II с. 322 — Бєльский вид. Туровского с. 922.

5) Сборникъ истор. общества XXXV c. 544-6, Герберштайн вид. Старчевского (Historiae rutenicae scriptores exteri saec. I c. 72, 73).

6) Тому пізнїйші хронїсти — Ґурский, Стрийковский, Бєльский — звуть його „чоловіком грецької віри”, хоч він був католик.

7) Між причинами ненависти до Глинського литовських панів Гурский наводить таку: quod rex possessiones et praefecturas preteritis ceteris optimatibus ad unum Michaelem ac ad consanguineos eius Russios deferebat.

8) Див. у Вольфа Kniaziowie c. 80-l, 185-6.

9) Мєховский — при Ваповскім c. 276, повнїйше в Другім вид. (1521) c. 364-5, Ваповский c. 54-5, Ґурский с. 16-7, Лїтопись Биховця c. 74 і Познанський кодекс л. 277.

10) Її також повторяв Жиґимонт: „а намъ то гараздо было свЂдомо, ижъ онъ отчину нашу великоє князство Литовскоє по смерти брата нашого безъ бытности нашоє, первЂй нижьли до нашого господарства пріЂхали, хотЂлъ подступивши подъ нами подсЂсти, ино панъ Заберезинский зъ иншими... пановъ раду нашу въ томъ осмотрЂлъ” — лист до Менґлї-ґерая з 11/VI 1508 р. Але Жиґимонт взагалї дуже легко і несеріозно робив такі обвинувачення; в листї до вел. кн. Василя з 21/VI він не тільки закидає Глинському, що він „Александра короля съ того свЂта своими чары сослалъ”, і за то мав бути стятий, „судом справедливого доводу” (!), — але й таке, що він посварив Олександра з вел. кн. Іваном і „в. кн. ЕленЂ много прикрости починилъ” — А. 3. Р. II. c. 39 і 43. Далеко обережнїйше висловляєть ся про злочини Глинського пізнїйше стилїзоване урядове виданнє Мєховского (1521 р.): quippe qui occulto pectore seditiosum quiddam pro imperio et gubernatione eiusdem ducatus gestare consveverat, quod ipsi domini contra eum affirmarunt (c. 364); тільки на марґінезї приписка: M. Glinski m. ducatum Lithuaniae affectat.

11) Мєховский — 2 вид. c. 368-371, 372-3, Децій вид. Чермака c. 22, Бєльский с. 941, Познанський кодекс рус.-лит. лїтописи. Про додатки другого видання Мєховского про участь Глинського в спровадженню „балинського пророка” і цїлий сей епізод див. замітки у Каро — V. 2 c. 995. Під впливом Мєховского, очевидно, стоїть оповіданнє Познанського кодекса: Король Александро росхоровалъ ся иж єго повЂтріє душыло, в которой хоробе нЂякійсь Балинский от Олькуша славный лЂкар в Коруне польской был прыпроважон до Вилни и тамже королю лЂкарства чынечы горшъ здоровє єго псовалъ, яко нЂкоторыя розумели, ижъ то чынил з направы Михайла Глинского”.

12) Герберштайн 1. с. (с. 72), Мєховский l. c., Децій c. 22-З, Ваповский c. 74-5, Стрийковский с. 343, 349. Відложеннє справи Глинського з Заберезинским з 16/VII 1507 — Литовская Метрика І с .559.

13) Акты Зап. Р. II с. 25.

14) Акты Южной и Зап. Рос. II ч. 46.

15) Вольф припускав, що конспірація Глинського була звісна уже в осени 1507 р. Жиґимонтови — він виводить се з того, що тодї відібрано уряди В. Глинському й Дрожджі. Але се могло стати й незалежно від конспірації, як стало ся з відібраннєм урядів і держав Мих. Глинського. Той факт, що Жиґимонт виїхав з Литви на зиму до Польщі й тільки на вісти про повстаннє Глинського весною 1508 р. спішно вернув ся, на мій погляд, показує ясно, ще перед тим литовське правительство не мало понятя про конспірацію.

16) Здогади Вольфа, що Іван Глинський мовляв пізнїйше пристав до конспірації, не мають підстави. Василеви визначну ролю в повстанню дає Ваповский.

17) Оповіданнє Гаштовта, де він росписує свої подвиги і злочини своїх ворогів, треба приймати з великою обережністю; він представляє себе одиноким спасителем держави, що виратував тодї Вильно, і т. д. Але самим підкладом його оповідання про сю нараду Глинського в Новгородку й його пляни на Вильно, мабуть, не треба помітувати.

18) Глинський навіть запевняв Менглї-ґерая, що таки має Ших-Ахмета у себе, й Жиґимонт навіть показував Ших-Ахмета Менґлї-ґераєвому послови, аби переконати, що то неправда.

19) Децій c. 28, Ґурский c. 22, Познанський кодекс рус.-лит. лїтописи, записки Гаштовта в Acta Tomiciana VII c. 263, листи Жиґимонта у Пулаского Stosunki ч. 99 і Актах Зап. Р. II ч. 33.

20) Pro magno Lituaniae duce se gerere, nominare et scribere coepit, і трохи низше: plerosque proceres et nobiles Lituanos (себ то з вел. князївства, бо пише се Поляк) iuramento fidelitatis ac subiectionis sibi obstrinxit et pro magno Lituaniae duce se coli iussit. За Ваповским повторяє се друге місце Стрийковский і Бєльский: kilko panów litewskich i szlachty ruskiej na swoje stronę obietnicami, darami i nadzieją opanowania w. xiętwa przyciągnąl.

21) Про „ориґінальні” звістки Стрийковского див. прим. 39.

22) Сильно побільшене, навіть рахуючи з головним московським військом, мусить бути означеннє Гаштовта (1. c. 263): що московського війська, присланого в поміч Глинському, було „близько 100 тис. коней”.

23) Хронїки й мемуари: Децій с.28-9,Ваповський c. 76-9,Ґурский — Acta Tomiciana І c. 22-3, Герберштайн c. 12, Русько-лит. лїтоп. — познанська рукопись c. 279, Стрийковский II c. 346-8, Бєльский c. 943-6, Густинська лїтоп. c. 365, Воскр. II c. 249. 2 Соф. — Пол. соб. л. VI с. 247, Русскій Временникъ II с. 219-20, Памятники диплом. сношеній с. 151-3, Разряды як вище. З них московські звістки дуже короткі й для самого повстання не дають нїчого. З польських Ґурский опираєть ся на Децію й не дає майже нїчого, Бєльський повторяє Стрийковского. На Стрийковскім же — безпосередно або посередно, через Бєльского, опираєть ся Густинська лїтопись. Познанський кодекс в значній мірі опираєть ся на Ваповскім і дає мало свого.

24) Лист Жиґимонта з під Орші — Archiwum Sanguszkow III ч. 19.

25) Акты Зап. Р. II ч. 43.

26) „И была у Литве после Глинского замятня велми великая, и пановъ тых имали, которыє з Глинскимъ мешкали гораздъ, а нЂкоторых шляхту и мучоно”. каже русько-литовська лїтопись (Познанська рукопись).

27) Про еміґрантів див. у Вольфа Kniaziowie c. 84, про арештовання ще Ваповский c. 84, Ґурский — Acta Tomiciana I c. 31, 135 і 136, Гаштовт ibid. VII c. 262; Вольф в сих арештах бачив доказ, що Глинський вів з Москви зносини з литовськими панами, але джерела не дають на се нїякої вказівки — вони кажуть, що арештовано тих панів по підозрінням участи в повстанню.

28) Герберштайн c. 72-3, його посольство — Сборникъ ист. общ. т. XXXV c. 544-6.

29) Про карьєру останнїх лїт Глинського — у Соловйова т. VI, дата смерти Глинського у Карамзїна VIII пр. 12.

30) Цїкавий вираз тим поглядам, які мали на Русинів їх конкуренти пани литовські й польські, дає не раз згадуваний меморіал Ольбрахта Гаштовта. Виливаючи свою злобу на свого ворога кн. Конст. Острозького, він представляв його репрезентантом всяких злих „руських” прикмет: per calumniam, quam assuevit laborare, uti omnes fere natura suapte Rutheni facere sciunt... Visum etiam erat ruthenico eius ingenio, ad omnem nequitiae inveutionem callidissimo... Duplex, perversum, simulatum et non rectum ac natura et more ruthenico olens... superbia et astutia ruthenica sibi dominante (Acta Tomiciana VII c. 262, 263, 264, 268). І щоб не було підозріня, що се його субєктивний погляд наводить Гаштовт слова повірника королеви, біскупа камінецького Мєдзилевского, як той відраджував литовським панам не давати Острозькому троцького воєводства: Non licet vobis, per fractionem sancitorum patrum vestrorum et iuramentorum, Ruthenum etiam quantumcunque meritum in palatinum eligere, presertim eum Constantinum, cuius tota physionomia est mihi suspecta, quia etsi videatur sue apparentie inesse vestis ovina, procul tamen dubio intus latet grossicies lupina... habent modum suum Rutheni, quo decipiunt homines (ib. c. 268).











Попередня     ТОМ IV     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ III. Стор. 12.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.