[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Примітки. Стор. 1.]
Попередня
ТОМ IV
Примітки
Наступна
Для історії сформовання в. кн. Литовського найважнїйшим джерелом служить лїтопись Галицько-волинська. Дещо небогато, але також цїнне і певне дають лїтописи новгородські й пізнїйші компіляції східно-словянські, та сучасні лїтописи польські, ливонські й пруські. Сї зібрані в виданнях: Monumenta Poloniae historica (годовно т. II-IV, Львів, 1872-1884), Scriptores rerum Prussicarum (I-V, Липськ, 1861-74), Scriptores rerum Livonicarum (I і II, 1847-1853, але важнїйші потім друковані в ліпших виданнях: Генрих Лотиш в Monum. Germ. hist. Scr. XXIII, Livländische Reimchronik вид. в Падерборнї, 1876). З дипльоматарів треба згадати спеціальний (але не мудрий) Codex diplomatyczny Litwy wydany z rękopisów w archiwum tajnem w Królewcu zachowanych przez E. Raczyńskiego, 1845. Ґенеальоґічні ж статї як „Начало государей литовскихъ” (в Воскресенській компіляції — І c. 253) й иньші подібні 1) і старинна історія Литви русько-литовської лїтописи середнїх редакції — все річи не старші початків XVI в. — містять лєґендарний матеріал, з которого дуже мало що можна вибрати, особливо з тих редакцій русько-лиговської лїтописи. Вона видані досї з кількох кодексів: у перве в Нарбутових Pomniki do dziejów litewskich, I, 1846 (ширша редакція), далї — середньої редакції: оден кодекс в неприступнім, виданім як рукопись виданню петерб. археоґрафічної комісії: Литовская лЂтопись по списку находящемуся въ библіотекЂ гр. Красинскаго, Спб., 1893, другий — в Записках одеського істор. товариства т. XXIV (і осібно — Одеса 1902): Западно-русская лЂтопись по списку Румянцевскаго музея, вид. Вахевич; третїй — польський переклад з Ольшівського кодексу: Kodeks Olszewski Chomińskich, w. ks. Litewskiego chronika, podług rękopisu z 1550 r. wydał S. Ptaszycki, 1907. Иньші кодекси (разом 8) мають вийти в збірнім виданню петерб. археоґрафічної комісиї (див. низше). Про редакції русько-литовської лїтописи див. в т. VI гл. 4.
Лїтописи й лїтописні збірники новгородські й московські (головно Воскресенська й Никонівська), також польські, пруські й ливонські, та дипльоматарі пруські й ливонські (Voigt Codex diplomaticus Prussiae, Napierski Russisch-livländische Urkunden, Bunge Liv-, Est- und Kurländisches Urkundenduch) служать потім джерелом для історії в. кн. Литовського до кінця XIV в. При тім новгородські й московські компіляциї головно важні для русько-литовських відносин. До них прибуває зладжена в другій четвертинї XV в. давнїйша русько-литовська лїтопись (або Лїтописець в. кн. Литовських, инакше Перша р.-лит. лїтописець, лїтопись Даниловича і Попова), що займаєть ся годовно часами Витовта, але дає кілька екскурсів і в попереднї часи. Джерело се першорядної ваги, хоч в декотрих частях має свою виразну тенденцію й вимагає критики. Воно видане кілька разів: Іґн. Даниловичом п. т. Latopisiec Litwy і kronika ruska, Вильно, 1827 (з кодексу супрасльського), Поповим в Учених записках II отд. академії т. І (з кодексу слуцького або уварівського) і петербурською археоґрафічною комісією з кодексу Аврамки: Отрывокъ краткой Литовской лЂтописи находящійся въ лЂтописномъ сборникЂ именуемомъ ЛЂтописью Авраамки, Спб., 1893, ст. 14+VI (але се виданнє, як і згаданне вище виданнє кодексу Красїньских, вийшло тільки в 50 прим. як рукопись). Друкуєть ся вже досить давно але ще не вийшло збірне виданнє русько-литовських лїтописей з усїх звісних кодексів усїх версій і редакцій, накладом петербурської археоґрафічної комісії. Я мав нагоду познайомитись з сим виданнєм. Для давнїйшої редакції воно роспоряджає сьома кодексами, не рахуючи перерібок, що війшли в редакції середнї й ширшу. Головне значіннє мають звістні вже кодекси супрасльський і слуцький: иньші (дуже фраґментаричні) не дають багато, анї з текстуального погляду анї що до самостійних звісток. Про саму лїтопись див. в т. VI гл. 4 Історії, а з иньшої лїтератури: Smolka Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa rusko litewskiego (Pamiętnik wydz. hist.-fil. Ak. um. VIII), Prochaska Latopisiec litowski, Львів, 1890, моя — Похвала в. кн. Витовту (Записки Наук. тов. ім. Шевченка, VIII, 1895) і Тихомірова О соста†такъ называемыхъ литовскихъ лЂтописей (Журналъ Мин. Нар. Пр. 1901 кн. III і V, див. рецензію в Записках т. LI).
Для часів Витовта окрім лїтописей і згаданих збірок першорядним джерелом служить спеціальний дипльоматар А. Прохаски: Codex epistolaris Vitoldi, Краків, 1882 (Monum, medii aevi т. VI).
Для дальшого часу з хронїк важні головно Длуґош (до р. 1479, вид. Пшездзєцкого — Краків, 1873-78) і його продовженнє у Ваповского (як низше) та русько-литовська лїтопись редакцій середніх і ширшої. І Длуґош і рус.-лит. лїтопись сих редакцій сильно вимагають критики.
Для XVI в. маємо такі важнійші хронїки: Мєховского Chronica Polonorum, останнє виданнє у Пісторія Polonicae hist. corpus, II, 1582, варіанти першого, сконфіскованого видання його — при Ваповскім; новійший розбір — Borzemski Kronika Miechowity, Rozprawy wydz. hist. XXVI. Ваповского Chronica: частина 1480-1535 видана в ориґіналї в II Scriptores rerum Polon., в попереднїм він опираєть ся на Длуґошу — з того частина видана в польськім перекладї Малїновского — Dzieje Korony Polskiej і w. ks. Litewskiego, I-III, Вильно, 1847-8, до р. 1463, моноґрафія: Lukas Rozbiór podługoszowej cześci kroniki Wapowskiego — Rozprawy X-XII. Русько-литовська лїтопись середнїх редакцій (сягає до р. 1548 і 1575). Стрийковского Kronika polska, litewska, żmudzka i wszystkiej Rusi (I-II, Варш. 1846). Бєльского Kronika polska (останє виданнє Туровского, 1856).
Дипльоматарі: Archiwum ks. Sanguszków, для в. кн. Литовського головно т. I, III і IV (Льв., 1887-90), тут акти XIV-XVI вв. Codex diplomaticus saec. XV, I-III (Краків, 1876-1894, — Monum. medii aevi т. II, XII і XIV). Акты западной Россіи т. I-III (всїх пять) — для XV-XVI в. Działyński Zbiór praw litewskich od roku 1389 do roku 1529, Познань, 1841. Дрібнїйших збірок тут не вичисляю, мушу згадати тільки ще Skarbiec diplomatów posługuiących do krytycznego wyjasnienia dziejow Litwy, Rusi litewskiej i ościennych im krajów (до р. 1569) Даниловича, I-II, 1860, — збірник уже нездалий і перестарілий, але в дечім досї не заступлений новійшими публїкациями.
Лїтература: Загальні курси тільки старі, або ненаукові й компілятивні, або популярні: Kojałowicz Historia Lithuana, I-II, 1660-9 (для свого часу зовсїм не зла, тому Шлєцер переробив його в своїй Welthistorie, L. 1785). Narbutt Dzieje narodu litewskiego, I-IX, 1835-41 (зовсїм не критичне). Jaroszewicz Obraz Litwy pod względem jej cywilizacyi od czasów najdawniejszych do końca XVIII w., Вильно, I-III, 1844-5. Турчиновичъ ОбозрЂніе исторіи БЂлоруссіи съ древнЂйшихъ временъ, Спб., 1857. Кояловичъ Лекціи по исторіи Западной Россіи, Спб., вид. 4 — 1884 (короткі, більш популярні, і в дечім тенденційні). Брянцевъ Исторія Литовскаго госудрства съ древнЂйшихъ временъ, Вильно, 1889 (велика, але зовсїм ненаукова книга). Петровъ БЂлоруссія и Литва — Историческія судьбы сЂверо-западн. края, Спб., 1890 (популярна і теж односторонно зроблена компіляція). Компілятивний характер має й історія в. кн. Литовського, котру рівнобіжно з історією в. кн. Московського подає в своїй Історії Россіи Д. Іловайский (т. II-III, 1884-90 — сї роздїли в перекладї видруковані в V т. Рускої істор. біблїотеки) і присьвячені Литві роздїли книги Schiemann-a Geschichte Polens, Livlands und Russlands bis ins XVIII Jh, I, 1886 (в колекциї Онкена).
Моноґрафії — до сформовання в. кн. Литовського: Антоновича Очеркъ исторіи в. кн. Литовскаго до пол. XV ст., ч. І: до смерти Ольгерда, К., 1878 (передр. в його Монографіях). Дашкевича ЗамЂтки по исторіи Литовско-русскаго государства, К., 1885 (кілька важних поправок до поглядів Антоновича). Brückner — Litwa starożytna (Biblioteka Warszawska 1897, V і IX і в новім обробленню, осібно 1904, м. ин. замітии про полїтичну еволюцію литовських племен, написані одначе досить ненауково, пор. рец. в LXVI т. Записок). Latkowski — Mendog, Краків, 1892 (Rozprawy XXVIII) — головна моноґрафія до сього предмету. Новійше: J. Totoraitis Die Litauer unter dem König Mindowe bis zum Jahre 1263 (Фрайбурґ, 1905), Prochaska Dwie koronacye (Данилова і Мендовгова), Prezegląd histor. 1905 (бідне змістом) і його ж замітки до біоґрафії Мендовга Dwa objasnienia do dziejów Litwy (Kwart. hist. 1906). Васильевскій — Исторія г. Вильны, Спб., 1872 (в Памятниках старины въ зап. губерніяхъ Батюшкова т. V — містить і огляд історії в. кн. Литовського); його ж Обращеніе Гедимина въ католичество — Ж. М. Н. П. 1872, II. Krumbholtz — Samaiten und der deutsche Orden bis zum Frieden am Melnosee, Королевець, 1890. Никитскій — Кто такой былъ Гедиминъ (Р. Старина, 1871, VIII). Prochaska — Stosunki Krzyżaków z Gedyminem i Łokietkiem (Kwartalnik Hist. 1896,1). Йогож О prawdziwości listów Gedymina (Rozprawy XXXII, 1905). K. Stadnicki — Synowie Gedymina, Льв., т. І вид. 2 — 1881, т. II вид. 1 — 1853. Йогож Olgierd i Kiejstut synowie Gedymina, Льв. 1870. Огляди сформовання території в. кн. Литовського подають книги: Любавского Областное дЂленіе и мЂстное управленіе в. кн. Литовскаго, Мва, 1893 (коротко й часто неповно), Леонтовича Очерки исторіи Литовско-русскаго права — Образованіе территоріи Литовскаго государства, Спб., 1894 (многословно і слабо з методольоґічного боку). Окрім того відносини поодиноких східно-словянських земель до в. кн. Литовського оглядають моноґрафії по історії сих земель (див. т. II 2 прим. 1). Моноґрафічна лїтература від часів смерти Ольгерда вказана низше.
2. Похід Гедимина на Київщину.
З оповіданнєм русько-литовської лїтописи про похід Гедимина на Київщину повторило ся більше меньше те саме що, було з волинською частию оповідання. То значить, по перших скептичних виступах проти нього (у Карамзїна IV 129, Зубрицького III 265) пішли проби погодити лїтописне оповіданнє з иньшими звістками, витягнувши з нього його фактичну основу. На сїм становищі став уже Стаднїцкий (Syn. Gedymina II 25-7). Ширшій і докладнїйшій аналїзї піддав оповіданнє Антонович (Моногр. І 47-58) і київську часть признав вповнї апокрифічною: опираючи ся на оповіданню 1331 р. і на звістцї Густинської комп. про перехід Київа під литовську власть за Ольгерда, він уважає цїлу сю історію видуманою, властиво — перенесеною на Гедимина з часів Витовта, а подробицї по части видуманими, по части анахронїстичними. Проти сього погляду виступив Дашкевич (ЗамЂчанія c. 42-64). Він доводив, що подробицї лїтописного оповідання зовсїм не так апокрифічнї, як вони здавали ся проф. Антоновичу, а на підпертє лїтописного оповідання вказує на записки т. зв. Межигорського збірника. Він уважає факт похода Гедимина та прилучення Київщини за історичний, тільки пересуває його на часи по ролї 1331 й розбиває на дві осібні частини: прилученнє Житомира та Овруча й похід на Київ. Більше меньше на становищі проф. Дашкевича стояв потім Іловайский, В.-Буданов (Населеніе югозап. Россіи до пол. XV в. c. 38-9), тим часом як нпр. Леонтович тримаєть ся поглядів Антоновича.
В своїй працї: Исторія Кіевской земли до к. XIV в. (c. 473-483) піддав я близшій аналїзї арґументи Дашкевича, котрими пробував він боронити лїтописне оповіданнє. Результат, до якого дійшов я тодї, можу й тепер повторити: лїтописне оповіданнє стоїть одиноко, не маючи підпори в иньших звістках; воно має виразні баламуцтва й видумки. Супроти того приймати його основу навіть і в простїйшій формі, в якійсь редукції, досить небезпечно, хоч з другого боку не можна вказати таких фактів, які б виразно виключали можливість походу Гедимина на Київщину й навіть окупації київських городів. Я признаю, що анї оповіданнє 1331 р., анї записки Густинської компіляції, до котрих прийдемо низше, не виключають такої можливости: вони доводять тільки, що перед Ольгердом Київщина не була введена цїла і остаточно в круг литовських волостей.
Пробу п. Дашкевича — підперти оповіданнє лїтописи звістками т. зв. Межигорського збірника (рукопись, тепер в біблїотецї Осолїньских ч. 2168), вказаними уже Стаднїцким, — не уважаю щасливою. Я переглядав сей збірник спеціально в сїй справі й переконав ся, що нема підстави уважати його звістки самостійними. Рукопись ся містить збірку історичних виписок і лїтописних заміток. Звістка про те, що Гедимин забрав Київщину, повторяєть ся в нїй пять разів (всї тексти подані у п. Дашкевича c. 56), але з них властиво є дві основні — на c. 72, з датою 1340 р. (цифра 40 написана на вишкобранім) і на с. 104, з датою 1333 (6841) р.; звістка на с. 11 дописана пізнїйше на марґідезї, а звістки на c. 80 і 90 — то властиво повторення. Записка на c. 72 звучить: „въ року 1340 Гедимин князь литовский повсталъ на князя кіевского Станислава и побЂдилъ єго зъ кіевскимъ и татарскимъ войскомъ над рЂкою ИрпЂнею и Кіевъ въ свою власть взялъ”, Записка на c. 104 та сама, тільки має чисто стилїстичні відміни (зам. „кіевскимь” — „рускимъ”, додано: „и прогнавши Татар”), та дата иньша. Та частина, де ми стрічаємо першу записку, має виразні слїди користання з Стрийковского, досить нпр. порівняти кілька вступних епізодів:
Межигорський збірник — Єсть теж Варяґія мЂсто велми славное здавна от Вандалитовъ заложоноє, недалеко отъ Любку на границяхъ Галсанскихъ, от которого теж мЂста Балтицкоє море Варяжскимъ быти меновано нЂкоторыє мнЂмают (c. 2)
Стрийковский (вид. 1846) — Jest też Wagria miasto z dawna wielmi sławne, od Wandalitów założone, niedaleko od Lubku na granicach Holsackich, od którego też miasta Baltyckie morze Wareckim byc mianowane niktórzy mniemaj (c.113 вид. 1846 р.)
Межигорський збірник — Єсть землица Варяґія у нанст†Саксонского княжати межи Влоскою землею и Французкою, от Лятоберґу Воконсовъ недалеко, которая во онъ часъ была провинцією римскою, с тоєЂ землЂ сут тыє княжата c Палеоном в тыє крає прижеґліовали, тогды ся варяжскими княжатами прозвали от влоскои отчизны Варяґіи (c. 4).
Стрийковский (вид. 1846) — Jest też ziemica Waragia albo Weragia w państwie Safoiskiego xiążęcia miedzy Włoską і Francuską ziemią, od Latobrogów i Wokonciów niedaleko, która też w on czas była prowincią rzymską s tej jeśli ty xiążeta z Palemonem w ty strony pułnocne przyżegliowali, tedy sie weragijskimi albo waragskinii xiążety od Włoskiej ojczyczny Waragiej zwali (c. 114).
Як бачимо, подібність буквальна, тільки з деякими похибками (треба знати, що ся статя в збірнику — копія, як то видко з деяких. технїчних познак — нпр. приписки на c 11). Отже залежність сеї частини збірника від Стрийковского не може підлягати сумнїву. Се неминуче піддає гадку, що й звістка про Гедиминів похід мабуть взята звідти; тим більше, що тільки у Стрийковского згадуєть ся участь Татар в війнї київського князя Станислава з Гедимином. Друга записка так близька до сеї першої і змістом і стилїстично, що мусить уважати ся найскорше повтореннєм її (зі спільного джерела). Ріжницї тільки в датї: у Стрийковского датуєть ся похід Гедимина на Київ 1320 роком, в Межигорськім збірнику 1333, 1340 і 1341. Я думаю, се ваганнє в датї походить звідти, що в ориґіналї збірника не було дати зовсім; підозріваю, що для датовання послужив рік смерти Гедимина 1340 або 1341, а дата 1333 (властиво 6841) стала ся через помішаннє рахунків від сотворення сьвіта і Христа: дати з обидвох сих рахунків приходять в першій частинї, і кінцеві цифри в них однакові — 41. Проф. Дашкевич пробував вправдї підперти дату 1333 р. иньшими вказівками (ЗамЂчанія c. 57), але як я виказав то в своїй Історії Київщини, обидві наведені д. Дашкевичом звістки з датою 1333 р. мають в датї очевидні помилки.
Збірка русько-литовських лїтописей в XVII томі Полного Собранія не приносить до звістної вже традиції про окупацію Поднїпровя Литвою нїчого цїнного. Оповіданнє про окупацію Мингайловим сином Турова, Пинська, Мозиря й Сїверщини (редакції середнї й ширша) має дві версїї: в однїй зветь ся сей князь Скирмунтом, в другій Шварном (Пол. собр. лЂт. т. XVII c. 232-3, 247-8, 302, 363-4, 428, 480-1). Оповіданнє про похід Гедимина в середнїх редакціях (c. 258-260, 311-3, 371-3, 438, 491-3) мають тільки стилїстичні та буквальні відміни. Оден тільки Євреінів кодек про Ольгимунта додає: „сына Гольшина, великого князя Голшинского”.
3. Дмитро Дедько (до c. 20)
Особа і дїяльність Дедька окружена неясностями і суперечностями.
Треба-б насамперед уставити властиву форму імени Dedko. Коли уважати на число звісток, то перевага буде по стороні форми Detko, бо крім двох грамот Юрия-Болеслава сюди ж очевидно веде форма Datko і форма Dechk угорської грамоти (читай Дечко-Децько, Детько, але не Дедко) 2). Але за транскрипцію Dedko говорить те, що її маємо в листї самого Дедька: треба припускати, що його писар, хоч би може й не Русин, таки знав, як звучить імя його патрона. Коли приняти, що в імени Dedko d було мягке (дь), то се може обяснити ваганнє між Дедько і Детько. Чи було тут е тверде чи мягке (ье) — сього вже нам нїхто не скаже. Довільно можемо виберати Дедько чи Дєдько; остатня форма остільки привабнїйша, що давала б певне значіннє: Дїдько чи Дєдько == Дядько; але ми так мало знаємо вокалїзм галицьких діалєктів тих часів, що в такі виводи тяжко пускати ся.
Звичайно в лїтературі толкують імя Дедька як „Дядько”, і вказують що в грамоті 1335 р. Юрий-Болеслав називав його Demetrio Datkone nostro: тут, мовляв, Datko не имя, а титул: „Дмитро наш дядько”. Та дядьком Юрия-Болеслава Дмитра, по моєму, нїяк не можна вважати. Чи можливо, аби такий дядько, приведений Болеславом хиба з собою (бо нема нїякої вказівки на те, аби Болеслав прибув до Галичини таким малим, аж тут йому дядька придїлено — див. III 2 c. 123) і посаджений на першім місцї між боярами, міг і після революції бояр против Болеслава удержати ся на чолї боярської управи? А коли навіть припустити, що Дмитро був галицьким боярином — дядьком малого Юрия (хоч се буде дуже гіпотетично), що він потім відступив від свого вихованця й став на чолї революції против нього (також не дуже правдоподібна гіпотеза), то невже потім сам він ще називав себе „дядьком” того в Галичинї зненавидженого, ним самим підступно зрадженого князя? Вказують вправдї на те, що назви „кормильця”, „дядька” приростали. Але приростали вони до потомства; так маємо бояр Кормильчичів. Вказують ще Семена Дядьковича, але сей текст нїчого не дає: „Левъ посла къ Юрію Семена своєго дядьковича” — Іпат. 612. Пор. іще Arch. Sang. I ч. 52.
Коли Дмитро і був княжим дядьком, то не Болеславовим, а хиба Андрієвим! Значить вираз Datkone nostro не може нїчого дати на потвердженнє гадки, що се не імя, а титул, бо Дмитро не міг бути datko noster для Болеслава в такім значінню. Але „Дядько” могло бути його прозвищем і без того, що він був доконче княжим дядьком. Проф. Линниченко справедливо зауважив, що в галицьких актах XIV-XV вв. не рідкі подібні імена: Detco, Dzatco, Дядкович — A. G. Z. II ч. 9, XI ч. 74, Przegląd arheol. I c. 72.
Були ще иньші об'яснення: нпр. Лонґїнов толкував се прозвище як Detko == дїтський (Лонгиновъ Грамоты Юрія II c. 16). Але на се справедливо вказувано, що „дїтський” занадто малий титул для такої визначної особи; зрештою що зробити тодї з формою Дедко? Далї, толковано се як „дїдко” — дїд або „дядько” — вуй князя Юрия-Болеслава (Линниченко Крит. обзоръ с. 159). Але знову неправдоподібно, аби таке означеннє посвоячення з Юриєм задержало ся і задержане було Дмитром по смерти Юрия-Болеслава.
З передньої карієри Дмитра не знаємо нїчого над те, що він був найповажнїйшим боярином за Юрия-Болеслава. Проф. Линниченко в своїм екскурсі про Дедька (Крит. обзоръ c. 158-168), подібно і Кунїк (ор. c. c. 131-2) вважали Дедька прихильником Юрия-Болеслава, вірним йому до смерти. Але на се нема нїякої підстави: покликують ся на те, що Дмитро „й пізнїйше тепло згадує” про Болеслава, але стільки тої теплоти, що Дмитр каже про нього в своїй грамотї: domini nostri felicis memorie ducis Rusie — шабльоновий канцелярійний вираз, що нїчого не каже. A priori дуже неправдоподібно, щоб особливий прихильник Юрия-Болеслава зістав ся на чолї боярства по революції.
Ян з Чарнкова зве Дедька „перемишльським воєводою” — quidam pessimus baro Datko nomine castrum Przemial habens, і сї слова роблять трудність, бо нема причини припускати (як деякі роблять), що Дедько в 1340 р. був дїйсно тільки перемишльським воєводою, а старшиною цїлої Галичини став пізнїйше. Перший з бояр Юрия, міщений на його грамотах повище всїх воєвод, з чого-б він став перемишльським воєводою, і що за переворот зробив він, щоб по Казимировім походї забрати власть в свої руки? Зрештою і в його грамотї є досить виразний натяк, що він уже під час Казимирового походу займав своє чільне становище (discordiam inter dominum Kazimirum... et nos). Тай порівняннє оповідання Казимира з оповіданнєм Яна не лишає сумнїву, що в часї нападу Казимира Дмитро уже був управителем цїлої Галичини. Припускати, як то декотрі роблять (Линниченко Крит. обзоръ c. 167), що в словах Яна треба розуміти походженнє Дедька з Перемишля, також трудно: слова Яна виразно кажуть, що в 1340 Дедько був воєводою в Перемишлї. Чи не лежить тут відгомін якоїсь битви під Перемишлем, де засїв був Дедько? На мій погляд се було-б найлекше об'ясненнє.
До річи сказати, ширша русько-литовська лїтопись записала нам традицію про якусь різню руських бояр під Перемишлем: вона каже, що під час польсько-литовських спорів в серединї XV в. польські пани задумали вирізати литовських, закликавши до себе на зїзд, „как вчинил(и) над пани рускими премисльскими, позвавши их до рады, і там порезали і Премишль засели” (Pomniki do dziejów litewskich с. 57). З звісних тепер кодексів рус.-литовської лїтописи читаєть ся се оповіданнє тільки в однім кодексї Биховця, але Стрийковский каже, що читав се в 12 кодексах: latopiscze ruskie і litewskie wszytkie którychem dwanaście nato zgadzał, inaczej skutek tego sejmu opisuią sprosta tymi słowy i т. д. — іде се оповіданнє (II с. 233). Хронольоґічних вказівок ся традиція не має нїяких, може належати й до р. 1340 і до 1349. Скільки в нїй історичного, се розумієть ся трудно сказати.
До Дедька ще прикладали Кунїк (збірник, як низше, c. 133) Линниченко (ор. c. 165-6) дві грамоти 1385 р., де згадуєть ся село Деметровичі в Перемишльській землї quae quondam Dessk: вони звязують се з звісткою Яна, що Дедько був перемиським воєводою, а назву c. Дмитровичів з його імени. Але як сам Л. вказав, подібні імена були в Галичинї не рідкі, тож і сей здогад про принадлежність сих сїл Дедькови зістаєть зовсїм гіпотетичним.
Взагалї по 1344 роцї (грамота Людовика) не маємо про Дедька нїяких звісток. На тій підставі, що в 1349 р. Казимир титулує себе володарем Руси, Кунїк ставив здогад, що може саме в тім роцї вмер Дедько, і се дало Казимиру привід до такого титуловання — бо за житя Дедька не міг він себе так титуловати. Але се, очевидно, дуже слабка гіпотеза.
4. Лїтература боротьби за Галицько-волинські землї.
Про спадщину Юрия-Болеслава й боротьбу за неї маємо досить численну й досить поважну лїтературу.
З давнїйшого належать сюди особливо Енґля Geschichte der Ukraine, Нарушевича Historya narodu Polskiego, Карамзїна Исторія государства Россійскаго, курси Зубрицького, Смірнова й Шараневича (див. т. III прим. 2), Стаднїцкого Synowie Gedymina т. II, Саrо Geschichte Polens, т. II, Бєльовского примітки в Monumenta Pol. II c. 621 і далї, Райфенкуґля Gründung der r.-kathol. Bistümer in der territ. Halicz und Wladimir (розд. Ш).
Але не тільки сї, а й більше нові роботи як Антоновича Очеркъ исторіи в. кн. Литовскаго (1878), відповідні партії з курсів Іловайского (т. II, 1884), Андріяшева (Очеркъ исторіи Волынской з., 1887), в значній мірі стратили вже тепер значіннє супроти новійшої лїтератури сеї справи, що розвиваєть ся з кінцем 1880-х рр. Вступ до сеї нової лїтератури роблять дві студиї, що спеціальнїйше зачіпали становище Угорщини супроти Руси: Huber Ludwig I von Ungarn und die ungarische Vassallenländer, 1885 (Archiv für öster. Geschichte, т. 66) і Матїїва Der polnisch-ungarische Streit um G-alizien und Lodomerien, 1886 (Справозданнє II львів. ґімназії). Сюди ж треба додати замітку Ан. Лєвіцкого про Дубницьку хронїку — Kilka przyczynków do dziejów Kazimierza W. (Kwart. histor. 1889). Неопублїкованим свого часу зістав ся приладжений ще в 1880-x рр. пок. Кунїком збірник статей і матеріалів про остатнїх галицько-волинських князїв, де сам Кунїк приладив цїкаву збірку матеріалів до галицько-волинських подїй 1320-1350-x рр., з своїми замітками. Для того часу поява їх могла б бути дуже користною; тепер вартість того всього пережилася (я мав змогу познайомити ся з сею збіркою — все ще не випущеною в сьвіт, уже по виданню першаго видання сього тому, і в надїї що збірник може вийде незадовго, подаю свої замітки до деяких Кунїкових заміток) 3).
Безпосередно в боротьбу за Галичину-Волинь війшла спеціальна (слаба зрештою) книжка K. Gorzycki Połączenie Rusi Czerwonej z Polską za Kazimierza W., Льв., 1889; на неї цїнна в дечім рецензія Лїсєвіча (Lisiewicz) в час. Przewodnik naukowy i literacki, 1890. Разом з нею зявила ся далеко цїннїйша (при всїй своїй неприємній публїцистичній закрасцї, претенсійности й ріжних помилках) праця И. Филевича Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-володимірское наслЂдіе, Спб., 1890 (друкув. в Ж. М. Н. П. 1889-90 р.). Вона викликала кілька інтересних рецензій: Лїсєвіча в Przew. nauk. і liter. 1891, Чучиньского в Kwart. histor. 1891, і взагалї збільшила інтерес до сеї справи. Проф. Линниченко під титулом Критическій обзоръ новЂйшей литературы по исторіи Гал. Руси (Ж. М. Н. П. 1891), розбираючи працї Ґожіцкого й Філєвіча, висловив з тої нагоди свої гадки до ріжних звязаних з сим питань. Філєвіч порушив деякі спірні питання в своїй відповіди критикам: Къ вопросу о борьбЂ Польши и Литвы-Руси за галицко-владимірское наслЂдіе (Ж. М. Н. П. 1891). Деякі цїнні спостереження висловив далї др. Прохаска в викликаній сею лїтературою статї W sprawie zajęcia Rusi przez Kazimierza W. (Kw. histor. 1892), де спеціально піднесено було становище Угорщини о сїй боротьбі. Натомість замітки до сеї статї Анатоля Лєвіцкого — Jeszcze w kwestyi zajęcia Rusi Czerwonej przez Kazimierza (Kwart. histor. 1895) не дали нїчого інтересного.
Дуже мало дала й книжка В. Мильковича Студия критични над исторією руско-польскою, ч. I, 1340-1387, Льв., 1893, так само курс історії Волини П. Іванова, 1895, й Леонтовича Очерки (іде вповнї за Філєвічом). Короткий огляд боротьби за Галичину подав також Линниченко в книзї Черты изъ ист. сословій Гал. Руси, 1894. Самостійну критику теорій і джерел до першої фази боротьби дав Омелян Терлецький в старанній і цїнній, хоч важко й трохи схолястично написаній статї Полїтичні подїї на Галицькій Руси в 1340 р. по смерти Болеслава-Юрія ? (Записки Наук. тов. ім. Шевченка, XII, 1896). В тім же роцї появила ся маленька, але користна студія М. Довнар-Запольского Изъ исторіи литовско-польской борьбы за Волынь — Договоры 1366 г., К. 1896 (з Универс. ИзвЂст.). На тім урвали ся студії над сею справою, й за останнї роки прибула тільки маленька замітка Прохаски Przyczynek do sprawy zaięcia Rusi przez Kazimierza W. (Kwartalnik Hist. 1904), навіяна працею Кутшеби про торговлю Кракова — про звістки в кореспонденції Вроцлава до акції Казимира на Руси, й зовсїм безвартістна статейка Повра (Pór) Magyarruthén érintkezések a XIV-ik (Угорсько-руські відносини в XIV в.) (Századok, 1904), що виходить в своїх виводах з фальшивої дати смерти Юрия-Болеслава в 1339 р., і городить на тім дальші недорічности — про неї див. в Записках т. LXV. Сього застою треба дуже жалувати, бо хоч жвава виміна гадок в 1890-х рр. значно посунула справу наперед, одначе полишила невиясненим дуже й дуже богато, і властиво більше поставила питань, як їх розвязала.
5. Угорській похід на Галичину 1340 р. (до c. 21).
Документ про похід Вілєрма на Русь, досить тяжко стилїзований, і з деякими похибками виданий, досї, як минї здаєть ся, не був відповідно інтерпретований, і се давало привід до деяких хибних виводів. Тому вважаю потрібним близше застановити ся над його змістом.
Документ сей, виданий в IV т. Codex diplom. hungaricus andegavensis ч. 20, звучить в сїм виданню так:
Nos comes Paulus iudex curie domini regis damus pro memoria, quod discussionem cause, quam inter Petrum filium Ladislai et Ladislaum filium Johannis de Rozgun actores — ab una, item Ladislaum filium Johannis de Sowar et Thomam filium Tyba — parte ab altera, iuxta continenciam priorum literarum nostrarum et capituli agriensis in quindenis beati Georgii martiris in facto possessionis, Wysno vocate, facere tenebamur. Quia predictus dominus noster rex prefatos Petrum filium Ladislai et Ladislaum filium Johannis de Rozgun in quadam expedicione regni nostri proficua in Ruteniam una cum Wyllermo palatino, sicut sibi dictum fuisset, profecta (очев. треба читати: profectos) fore denotans, per litteras suas ipsam causam ad quindenas residencie wercitus sui precipiebat prorogari, ideo ob preceptum eiusdem domini regis ad quindenas dicti exercitus regii proxime movendi sub statu priori duximus prorogandum (Datum in Wyssegrad octavo die termini prenotati a. D. 1340).
Зміст документу, очевидно, такий: речинепь процесу за село Wysno в королївськім надворнім судї був визначений на два тижнї по св. Юрі, себто на 7 мая. На сей речінець ставила ся одна сторона — Тома син Тиби, а друга — Петро й Володислав з Розгону не стали. Тома мабуть допевняв ся заочного рішення, але приятелї неприсутних вистарали ся від короля відрoчення, на тій підставі, що Петро й Володислав пішли в похід на Русь з воєводою Вілєрмом. Король листом поручив двірському судї перенести речинепь справи на два тижнї по поворотї війська з походу (ad quindenas residencie exercitus), i судя 14 мая оголошує се відроченнє своєю грамотою, в трохи зміненій формі (ad quindenas exercitus proxime movendi).
Попереднї дослїдки, що застановляли ся над сим документом — др. Прохаска (W sprawie zajęcia c. 19-20) і д. Ом. Терлецький (Полїтичні подїї с. 12), инакше розуміючи текст, робили з сього документу хибні виводи: по перше — що король угорський сам ходив на Русь, по друге — що військо угорське рушило на Русь на самий термін справи — 7 мая. В дїйсности на чолї похода стояв воєвода Вілєрм, а не король, а похід мусїв розпочати ся уже перед 7 мая.
6. Західнї звістки про війну 1340 р. (до c. 22).
Іван Вінтертурський оповідав про сю кампанїю так: rex Krakowie, cuius consors soror uxoris regis Ruthenorum fuerat, illuc cum exercitu properavit et immensam pecuniam ab eo relictam rapiens reversus est (вид. Vyss-a c. 165 — див. т. III Історії, вид. 2 прим. 15).
Іван Віктрінґський: Rex Ruthenorum moritur et rex Kracovie ratione consortis, que filia regis Livonie fuerat, terram apprehendere festinavit, et abductis inde spoliis pluribus, quibusdam civitatis depredatis, ad propria est reversus (Böhmer Fontes rerum Germ. I. 438).
Франтішок Празький: terram Ruthenorum, quam pridem debellaverat (et devastaverat — додано в другій редакції) dux Poloniae propter ducem terrae praefatae, qui exstitit ei in linea consanguinitatis astrictus (Fontes rerum Austriac. I т. VIII c. 564, порів. т. III 2 прим. 20).
Всї три письменники писали в однім часї — в 1340-х рр., зовсїм самостійно — див. про них Lorentz Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter I c. 69, 254, 302. Порівнюючи їx звістки, бачимо, що найбільше з них говорить І. Віктрінґський, найменше — І. Вінтертурський: у сього навіть нїякої війни нїби нема — Казимир несподїваним нападом тільки захопив скарби свого свояка і з тим вернув ся. Взагалї-ж звістки незвичайно близькі до себе, хоч позичування між ними не могло бути.
Завважу, що в лїтературі галицько-волинської справи звичайно користано з оповідання Івана Віктрінґського не в первісній формі, а з пізнїйшої компіляциї анонїма Лєобенського, а оповіданнє Франтішка, хоч уведене в круг сих дослїдів уже Райфенкуґлєм (Gründung der gr.-k. Bisthümer), пізнїйшими дослїдками було спущене з очей, і тільки Чучиньский в своїй рецензії працї Філєвіча на ново пригадав його.
В згаданім вище (невиданім) збірнику Кунїк вказав ще на звістку молодшого сучасника Франтішка празького кононіка Бенеша з Вайтміля. Свою хронїку він розпочав перерібкою, з деякими змінами й доповненнями, хронїки Франтішка (нове вид. в IV т. Scriptores rerum bohemicarum. Він записує тут: Kazymirus rez Poloniae habuit gwerram cum Ruthenis et Lytwanis infidelibus, qui venerant ad occupandum regnum et terras Poloniae. (Потім звістка: eodem anno dux Latwanorum accersiri fecerat ad se X sacerdotes et christianos plurimos cupiens tandem christiana fide imbui; sui hoc considerantes ipsum ducem veneno intoxicarunt; Кунїк хотїв бачити тут звістку про Юрия-Болеслава і Lytwanorum поправити на Ruthenorum, але зовсїм не виключено, що тут Бенеш думав на Гедимина, що теж умер в тїм часї, хоч може помішав його смерть з строєннєм Болєслава).
7. Траска і Длуґош про похід Казимира 1340 р.
Записка про походи Казимира в 1340 р. кінчить оден з кодексів Малопольської лїтописи, що з огляду на кінцеві слова: Thraska eciam fuit ibidem від Бєльовского дістав назву річника Траски. Кодекс сей був в уживанню Длуґоша, як видко з його численних приписок, і лїг в основу Длуґошевоґо оповідання (III c. 196-8). Окрім сього кодексу записка про походи Казимира на Русь одначе повторяєть ся і в кількох иньших кодексах Малопольської лїтописи — див. Monumenta III c. 199-200. Кінцеві слова Thrasca eciam fuit ibidem звучать так, нїби ми маємо тут автобіоґрафічну замітку автора-самовидця 4), але характер оповідання рішучо тому противить ся: так загально не міг писати чоловік хоч трохи близше з фактами обзнайомлений. Тут Казимир бере castella et municiones aliquot; Татари набігають незвістно куди; бють їx невідомо де і як, не кажучи вже про ті лєґендарні руські інсїґнїї, привезені зі Львова і зовсїм не звісні Янови. Очевидно, оповіданнє писане пізнїйше і то з далеких переказів. Подвійний похід Казимира треба уважати мабуть простим дублєтом — контамінацією двох переказів про той сам, одинокий похід його 1340 р. В сучасній історіоґрафії дуже скептичне становище зайняв супроти нього Філєвіч, і його погляди прийняли Лїсєвіч, Милькович і Терлецький : всї вони відкидають звістку про два походи Казимира. Прохаска взагалї резіґнує з польських хронїк для вияснення сих подїй. Ґожіцкий же тримаєть ся Траски, і Линниченко не відважаєть ся також вирікти ся його звістки про два походи.
Длугош, як сказано, опер ся на Трасцї, але при тім ще своїм звичаєм значно розмалював його. Траска говорить в першім походї про Львів тільки, знає лише про спаленнє його й забраннє клейнотів; у Длуґоша Казимир бере в перший похід і Львів і Володимир, будує тут камяні замки, а у Львові осаджує свого старосту. В другім походї у Траски Казимир бере aliquot castella, Длуґош же без церемонїй бере від Яна имена міст, де Казимир побудував за свого житя камяні замки (с. 626), і вичисляє їх як міста забрані Казимиром в другім походї 1340 р., а кінчить своє оповіданнє таким катеґоричним фіналом: (Russiam) sibi et regno Poloniae subiicit et illam in formam provinciae redactam regno Poloniae perpetuo applicat, incorporat, unit et annectit; nec ab illo tempore a regis et regni Poloniae subiectione et obedientia visa est descivisse, sed semper in illius fide, sincera integritate et devotione permansit.
Се оповіданнє Длуґоша, невважаючи на всю його неправдивість, через пізнїйших компіляторів перейшло й до української історіоґрафії. Так Густинська компіляція, за Кромером і Бєльским, вповнї повторяє Длуґошеве оповіданнє, а з слів Бєльского, що руські землї (розумій — потім) були подїлені на воєводства й повіти й були зрівняні в правах з польськими землями (вид. Туровского с. 392), робить уже таку звістку: ”А потом сей Казимиръ кролъ собравъ сеймъ (!), на немъ же Рускую землю на повЂты и воєводства раздЂли, и шляхту рускую єдиною волностю зъ полскими волностями совокупи и утверди” (Філєвіч, полїнувавши ся заглянути до Бєльского, за Стаднїцким каже, що джерело сеї звістки невідоме — c. 58).
В підручниках лєґенда Траски-Длуґоша задержала ся до сих часів; її критику, хоч не завсїди щасливо переведену, треба признати другою заслугою працї Філєвіча.
8. Здогади — що Казимир володїв Русию ще перед 1349 р. (до c. 32).
З тих доказів які наводили ся на се, я спиню ся на двох, що можуть здавати ся серіознїйшими. На оден вказав Ґрінгаґен, а недавно його виводи повторив Прохаска в згаданій статейцї Urywki z dziejów XIV wieku. Мова йде про трудности, які робить Казимир вроцлавським купцям в їх дорозї на Русь — скарги на се знаходимо в вроцлавських актах (Korn Breslaurer Urkundenbuch І c. 169, Mosbach Przyczynki do dziejów polskich z archiwum m. Wrocława c. 79). Але трудности врацлавським купцям в їх подорожах на Русь Казимир міг робити й не володїючи Русию, так що сї скарги не можуть зовсїм служити доказом, що Казимир володїв Русию перед 1349 р., виразних же вказівок на те, що Казимир володїє Русию, ми не знаходимо в сїй вроцлавській кореспонденції аж до 1354 року. Більше загадкова иньша грамота, яку теж хотїли уживати на доказ залежности від Польщі цїлої Галичини перед 1349 р. Вона надрукована в старім кодексї Доґеля (І c. 5-6) і має дату Pyzdry 1346. В нїй ручителї короля чеського Яна й його синів маркґрафа моравського Короля й Яна герцоґа Каринтиї, в разї якого небудь конфлїкту між підданими й землями згаданих володарів з одного боку, а підданими й землями Казимира й Болька кн. швидницького з другого, обовязують ся ставити провинників до 14 днїв in castro Halicz.
Полишаючи на боцї, що така приналежність Галича до Казимира стояла-б в виразній суперечности з загальною сумою наших відомостей, визначеннє на зїзд нашого Галича виглядає по просту неймовірно:чому аж сюди, так далеко мали тягти ся ті провинники з західнїх. границь Польщі? Се робить дату сього документу дуже й дуже підозрілою, і без перевірки її не можна уживати. Се справедливо відчув сам Лїсєвич, вказуючи на сей документ — Przewod. nauk. i liter. 1891 с. 186. Правда Філєвіч здогадував ся, що се „Галич угорський”, Gasc (Къ вопросу с. 338), але сей угорський Галич належить до сфери фантазії.
9. Джерела до кампанії 1351 року.
Головним джерелом для сього походу служить історія Людовика в т. зв. Дубницькій хронїцї. Вона звїсна в однім тільки кодексї з кінця XV в.; ориґінальну частину її видрукував у перше Ендліхер в Anzeigblatt für Wissenschaft und Kunst 1826, т. 34, а в Historiae hungaricae fontes domestici т. III (1884) видана цїла хронїка (про походи Людовика на Русь див. тут ст. 160-6). На жаль, хоч обидва видання зроблені були з одного кодекса, вони значно ріжнять ся, і сї ріжницї нїчим не умотивовані новійшим видавцем. В науковий оборот увів се джерело вперше Губер і в своїй статї Ludwig l von Ungarn und d. Vassallenländer (1885), потім опись походів на Русь передрукували Лєвіцкий (1.с.) і Линниченко (Крит. обзоръ c. 453. в росийськім перекладї, але неповнім), з ріжними увагами. Історія походу 1351 р. описана в сїй хронїцї самовидцем, на се всї годять ся; натомість історія походу 1352 р. не всюди докладна, так що автор, чи його кореспондент, уже, видко, сам в цїлій справі не був самовидцем, а дещо описував з чужих оповідань (див. низше c. 441). Гадка Філєвіча (c. 95), що під р. 1351 і 1352 тут описано оден похід 1352 року, не має нїякої підстави: Філєвіч відкидав похід Людовика 1351 р., не знаючи иньших джерел.
Оповідання сього лїтописця знаходять повне потвердженнє в панеґіриках сучасного поета Петра Зухенвірта (Peter Suchenwirts Werke herausg. von Primissier, Відень, 1827), сюди належать його панґірики: перший (рядки 104-111), семий (р. 120-135), девятий (рр. 122-131, 136-142), десятий (р. 89-94), чотирнадцятий (р. 268-272.) Окрім того про перший похід каже Chronicon Budense=Thurocz c. 307 (II cap. XXIX), але очевидно навмисно представляє його в трохи яснїйшим сьвітлї: Людовик попустошив край, а князя взяв у неволю, але пустив, коли той обіцяв йому послушність.
З польських джерел досить докладно оповідають про сю кампанїю записки плоцькі — Monum. Роl. III c. 120; відти повторяють Zdarzenia godne pamięci ib. c. 310; на них же оперте оповіданнє Длуґоша — III c. 240. Записуючи, що 21/VIII 1351 умер Болєслав плоцький під час польсько-угорського похода на Кейстута, плоцькі записки згадують про обіцянку Кейстута охрестити ся й його утечу — et reges supra dicti (замість Людовика тут названо Кароля угорського) confusi redierunt. Лїтопись Мєховського монастиря згадує тільки про похід Казимира — cum magna potencia processerat Liuoniam, sed infirmatus rediit, parum profecit (Monum. Pol. II c. 885). Liuoniam очевидно похибка, видавець в Monum. Germaniae поправляв на Lithuaniam, але з таким же правом можна-б поправлять й на Lubliniam (хоч хронїсти пишуть звичайно все Lublin). Одначе можливо, що тут помилкою написав Ливонію сам лїтописець.
Крім того маємо дві угорські грамоти з того року. Особливо важна перша (Fejér IX, 2 І. c. 77), видана 16 серпня 5) in descensu nostro in regno Ruthenorum prope metas Volchynie habito; в нїй Людовик на проханнє Кейстута (amicus et proximus noster) дав пробаченнє одному утїкачу. Грамота дана, як бачимо, по уложенню згоди, але перед утечею Кейстута. В другій грамотї згадуєть ся про відроченнє одної судової росправи ad vigesimam secundam diem residencie exercitus regii ad partes Lithvanorum moti; відповідно до того новий речинець визначено на 12 падолиста (secundo die festi beati Martini confessoris, sabbato scilicet — дїйсно сей день припадав у суботу). З сього виходить, що угорське військо вернуло ся на Угорщину десь коло 20 жовтня.
До сього ж походу (але не вповнї виключений і пізнїйший — 1352 р.) може належати згадка в грамотї з 25/IV 1352 (Fejér IX, 2 c. 138, повнїйший текст в Cod. Andegavensis V c. 576) 6), де Людовик згадує про заслуги двох Никлинів в походї, cum his temporibus non prolongatis, Christi nomine invocato, ad conterendam duriciem et pervicaciam cordis paganice gentis Lythuanorum a Christi fide scissorum in valido exercitu propria in persona accessimus. Так само до сього походу, але також і до походу 1352 р. може належати грамота в Codex Andegav. VI ч. 21, де Nicolaus filius comitis Laurencii видав квіт Izraeli judeo suprunensi на гроші позичені ним на ріжні потреби, мiж иньшим in serviciis domini nostri regis contra Litvanos..
Як бачимо, Людовиків похід на Русь 1351 р. обставлений джерелами так як рідко, й оповіданнє Дубницької хронїки, спеціально — її хронольоґія знаходить собі потвердженнє в різних, зовсїм незалежних джерелах (особливо важні сьвідоцтва Плоцьких записок і першої Людовикової грамоти). Отже можна хиба дивувати ся, читаючи доводи Філєвича що Людовик ходив на Русь лише раз, в 1352 р. Що правда, ми маємо кілька грамот з датами, що спротивляють ся хронольоґії Дубницької хронїки — нпр. грамота в збірцї Fejér IX, 2, c. 73, з датою Budae in vigilia festi natiuitatis b. Johannis babtisthae (23/VI), і декотрі меньше певні — в старших виданнях (їx згадує Ендліхер при своїм виданню). Але супроти иньших згідних сьвідоцтв тут треба підозрівати помилку, або толкувати, як Губер (ор. c. c. 11), що Actum і Datum не завсїди сходять ся на угорських грамотах.
Додам іще, що згадка одної пізнїйшої ґенеальоґії про місце смерти Болєслава Ваньковича, участника похода 1351 р. (Rodowód ksieząt polskich — Monum Pol. т. III c. 284 — те саме джерело, що дає й місце смерти Юрия-Болеслава). Воно кидає сьвітло на арену сього походу: Bolkonem, qui occisus est in Myelnik. Се потверджує здогад, що похід був звернений на Берестейсько-дорогичинську землю, як то зрештою видко і з напряму похода. При тім видко з сього, що польсько-угорське військо не стало на границї, як виходило б з угорського оповідання, а війшло в середину землї. Про неволю Любарта див. ще прим. 11- звістку Матвія Найбурґського, й акт перемиря 1352 р.
10. Угорсько-польський похід 1352 р.
Головним джерелом і для походу 1352 р. служить нам Дубницька хронїка; її оповіданнє положив я в основу представлення сього походу в текстї. Справедливо одначе завважено вже попереднїми дослїдниками, що оповіданнє її про поворот Людовика на Угорщину писане вже не очевидцем, а на підставі чужих оповідань, з других рук. Коли звернемо одначе увагу на докладність оповідання про самий похід, то найбільше правдоподібним виводом буде, що або сам автор оповідання або його кореспондент брав участь в походї, але вертав ся не з королем, а з військом, і тому в оповіданню про поворот Людовика закрали ся ріжні помилки в означенню міст, через котрі Людовик ішов і в датах. Але з виїмком тих покручених назв, і се оповіданнє так докладне, богате й правдиве, що варте всякого довіря. Зрештою оповіданнє хронїки знаходить собі потвердженнє і в иньших джерелах. Так про штурм Белза оповідає з анальоґічними подробицями недавно видана грамота Людовика з 28/XII 1352 — наданнє одному з участників кампаній Новаку сину Петровому (опубліковане в Vjesnik kr. hrvatsko-slavonsko-dalmatinskoga zemaljskoga arkiva, т. VII вип. 3, 1905 — Iz arkiva za Zeljeznom ч. 12, про нього замітки мої в Записках Н. тов. ім. Ш. LXXIII c. 158). Король згадує тут: cum nos pridеm quoddam castrum Belz nominatum, in regno Rusie habitum, in quo quidem Lituani cum Ruthenis nostris infidelibus in contumeliam nostri culminis conuenerant, cum valido nostro exercitu obsedissemus, predictus Novak armis succinctus, ad fossatum predicti castelli (in quo fluviorum cursus congirans, ipsum castellum ambiebat) festinatis passibus properando, subiectis ipsius fossati insilit undis et ad menia predicti castelli perveniens, actus militares, ut miles agilis, strennue dimicando peregit; sub quo castello nobis intuentibus letali vulnere exstitit sauciatus. Рідко коли оповіданнє може знайти собі таке блискуче потвердженнє в сучаснім документї. Далї згадує про облогу Белза звістний уже нам Зухенвірт (див. прим. 9). Хронольоґїю походу потверджує ще грамота Людовика з 7/III,1352 р., дана in Bardfa — в Вардуєві, на руській границї (по словам Дубницької хронїки Людовик прибув до Сяноку 12/III). Нарештї досить правдоподібно поправляв Губер (ор. c. c. 14) дату: in Welk in dominica ramis palmarum a. D. 1352 — на in Belz (Fejér IX, 2 c. 152).
З польських грамот знаємо, що при кінцї сїчня Казимир був в Сяноку (грамоти в Kodex diplom. Polski І ч. 117, Akta grodz. i ziem. VIII ч. 1, з датою die conuersionis s. Pauli — 25/I): очевидно тут чекав він приходу Людовика. Звістка про пустошеннє Татарами й Русинами Галичини потверджуєть ся запискою т. зв. Генриха Ребдорфського — див. про неї зараз низше.
Супроти того всього абсолютно незрозумілим стає здогад декотрих дослїдників (Линниченко Крит. обзоръ с. 468), що се оповіданнє Дубницької хронїки належить не до 1352, а до 1377 р.! Так само довільний иньший здогад того ж Линниченка, що той белзький воєвода Drozge — то Юрий Наримунтович (ib.).
Що до оповідання про поворот короля то воно певне очевидних помилок і баламуцтв в іменах місць. Король з під Белза приходить на другий день під Lodomeriam, де не міг знайти нїяких запасів, бо все попустошили Татари й Литва, відти in Londniam, де його прийняли з честию, але лишати ся там було небезпечно з огляду на Татар, що зібрали ся там. Далі villа Pridiproch, fiuvium Tartarorum Olth, fl. Ethel, хутор Dobrauihwzca, alpes Ruthenorum, fl. Zereth, Мункач. Рушив король з під Белза десь 1 цьвітня, 5 був уже в Мункачу, проблудивши 4 днї в Карпатах. Що при такім датованню не може бути мови, аби Людовик ішов на Володимир і потім на Серет, се справедливо зауважив уже Ан. Лєвіцкий (Kw. hist. 1889 c. 212-2). Але на пунктї хронольоґії сеї Людовикової подорожі автор і сам собі виразно противить ся, так що його дат не можна брати серіозно: у нього 4 цьвітня Людовик приходить над. р. Olth, і потім іще йде досить довго до Карпатів, 4 днї ходить в горах і приходить 6 цьвітня в Мункач! Полишаючи отже на боцї сю хронольоґію, треба піднести иньші обставини, що виключають можливість думати про Володимир і Серет: Людовик пустив ся на впростець до дому, тільки з 40 особами; в таких обставинах для нього і небезпечно було заїздити під Володимир, і певне навіть в гадку се не прийшло-б. Він мусїв їхати найкоротшою дорогою з під Белза на Мукачів, отже на верхнїй Стрий і на Верецький прохід, імена ж місць покрутив чи той коресподент лїтописця, що оповідав йому про сю дорогу, чи сам він. Відгадувати, як то робив Ан. Лєвіцкий, які місця означають в дїйсности подані ним імена, здаєть ся минї річею безнадїйною і безхосенною. Досить того, що поданий лїтописцем образ ми можемо узяти як загальну ілюстрацію Львівської землї в 1352 р.
11. Татарські справи 1352 р. (до c. 38).
Так званний Генрих з Ребдорфа (инакше Генрих Нїмий — про нього Lorenz Deutschlands Geschichtsquellen I, c. 146) оповідав під р. 1352: mense martii Tartari et Ruteni pagani cum multis legionibus armatorum contra regem Cracovie intrant Poloniam et unam civitatem vicerunt et terram et homines devastant, tandem armatorum multi sunt occisi et rеvеrsі sunt ad terram suam. — Böhmer Fontes rerum germanicarum IV c 539. Хоч тут, як бачимо, місце близше не означене, але хронольоґія позволяє звести се з звістками Дубницької хронїки про Татар в Галичинї в мартї-цьвітнї. У иньшого сучасника — в продовженню хронїки Матвія Найбурґського (давнїйше званого Альбертом Штрасбурґським) єсть також записка під р. 1352, без близшого часу, але за те з докладнїйшими вказівками на місце татарської війни: rex Lytovie cum auxilio Tartarorum, cum exercitu innumerabili per Russyam, quam quasi destruxit, transiens animo Cracoviam destruendi, cum rehabuisset fratrem suum captivum dudum et cum omnes vicine terre ad eius resistenciam properarent, recessit in Prussiam, in perfidia perseverans — Böhmer Fontes IV c. 284 (про саму хронїку див. Lorenz ор. c. c. 36). Тут, очевидно, іде мова про увільненнє Кейстутом Любарта з неволї, що мало місце в попереднїм, 1351 р., і сей факт лїтописець легко міг помішати з пустошеннями 1352 р. Очевидно, йде тут мова про спустошеннє Галицької Руси.
Під тимже 1352 р. оповідає Фльорентинець Віляні про боротьбу угорського короля з Татарами (кн. 2 гл. 72 — виданнє Gerardi-Dragomani, 1844, Фльоренція). Але як справедливо зауважено, його оповідання — і се, і пізнїйше, під р. 1354, повні очевидних побільшень і помилок; очевидно опирають ся вони на якихось далеких поголосках. В 1352 р. раннєю весною, по його словам 7), угорський король посилав 40 тис. угорських вояків в поміч свому васалеви — rе di Prosclavia infedele до війни з Татарами; di Prosclavia Карамзїн (IV пр. 253), а новійше Губер (ор. c. c. 17) розуміли про Браслав, але се не можливо, як вказав уже Стаднїцкий (Synowie I, c. 167). Я думаю, що в основі сеї звістки лежить поголоска про похід угорського короля під Белз весною 1352 р. і rе di Prosclavia означає Казимира, хоч низше й відріжняєть ся від rе d'Appolonia, себ то польського короля.
Додам, що десь в червнї того року Людовик доносив папі про якісь свої пляни боротьби з Татарами й „иньшими невірними”. Папа супротив того відступив йому десятину церковних доходів на чотири роки й надав права на всї землї, які він би здобув „з рук схизматиків і невірних” — Theiner Monum. Hungariae І ч. 1269 (c. 815) і Fejér IX, 2 c. 169. Виглядають сї панські булї так, як би Людовик писав про Татар, а папа звертав його увагу на схизматиків. Чи не було се заохотою Людовику, аби далї вів боротьбу за Руські землї?
12. Перемирна грамота Казимира і литовських князїв (до c. 89).
Крайнїй термін для означення часу грамоти дають імення участників — мазовецьких князїв: згаданий в нїй князь Казимир мазовецький (брат Юрия-Болєслава) умер в падолистї 1355 р. (Balzer Genealogia Piastow c. 462-3). З другого боку згадки про неволю Любарта й утечу Кейстута не позволяють класти грамоти перед 1351 р. Отже ваганнє можливо тільки в границях сих років 1354-1355. Уже Каро на сїй підставі датував грамоту 1352 роком. З пізнїйших дослїдників Антонович вправдї датував її 1347 р. (Монографіи c. 128), і сю дату повторив Карский (див. низше), але взагалї новійшими часами в датованню сеї грамоти вагали ся головно між 1351 і 1352 р. тільки: перший рік приймали Линниченко (Крит. обзоръ c. 466), Милькович (с. 40), другий Філєвіч (Борьба с. 241), Прохаска (W sprawie c. 27), Іванів (c. 241), Кунїк (збірник c. 160); тільки Андріяшів посував дату аж до р. 1354 (c. 215), а видавцї. Палеограф. снимків (Пташицкий і Соболєвский) відсунули до р. 1350.
По моєму р. 1351 не можна прийняти. Полишаю на боцї вже те, що між утечею Кейстута, яка стала ся коло 20 серпня, і Покровою, що виступає початком перемиря в грамотї. Казимиру в 1351 р. досить трудно було навязати зносини з литовськими князями й привести до перемиря. Але от що головно спротивляєть ся датї 1351 р.: в тім році, як то бачимо з переговорів Кейтута з Людовиком (в Дубницькій хронїцї), Татари були союзникам Польщі, у всякім разї — ворогами литовських князїв, а в перемирній грамотї вони виступають уже по сторонї Литви 8). Супроти того грамота мусить належати або 1352-му або й ще пізнїйшим рокам. За 1352-им р. промовляє та обставина, що тут утеча Кейстута трактуєть ся як ще не передавнена справа. Та й обставини — похід Казимира в серпнї 1352 р., вповнї тому відповідають. Ся подробиця, що перемирє в грамотї визначаєть ся від Покрови до Купала і від Купала на два роки, вказує що уложено воно було десь незадовго перед Покровою
Видана була ся грамота богато разів, у перше у Стрончиньскаго Wzory pism dawnych, 1839. Звичайно цитуєть ся виданнє в Актах Западной Россіи І ч. 1 Новійше й більш наукове виданнє зроблене Карским в Древностях археографической комиссіи московскаго археол. общества т. І c. 543, 1899. Нарештї факсимилє видано в Палеографических снимках русскихъ грамотъ преимущественно XIV вЂка, вид. петерб. археол. институтом, 1903, ч. 46. Ориґінал в варшавськім Головнім архиві.
13. Юрий Наримунтович і Юрий Холмський (до c. 46)
Що до кн. Юрия, згаданого в Яновім оповиданню, то перед Зубрицьким його мали за Наримунтовича, як і треба. Зубрицький, опираючи ся на холмській записи 1376 р., признав його Юриєм Даниловичом, внуком Мстислава Даниловича, автором холмської записи 1376 р., князем холмсько-белзьким (III c. 267). Стаднїцкий, бажаючи помирити сей здогад про Юрия Даниловича з звістками про Юрия Наримунтовича, виставив гіпотезу про двох Юриїв князїв холмсько-белзьких — Наримунтовича й Даниловича: під час походу 1366 р. Казимир зіставив Белз за Юриєм Наримунтовичом, а Холм відібрав від нього й дав Юрию Даниловичу. На попертє сеї штучної гіпотези Стаднїцкий доводив, що Ян відріжняє двох Юриїв, так само як і польско-литовська умова 1366 р. (Synowie Gedymina І c. 13 і далї). В дїйсности одначе Ян зовсїм не дає підстави відріжняти Юрия кн. белзького й Юрия кн. холмського: навпаки він очевидно говорить про ту саму особу. А що князем белзьким був Юрий Наримунтович (він виступає між волинськими князями уже в умові 1352 р.), се не підлягає сумнїву супроти звістки Германа Вартберґе; по його словам в 1377 р. князем белзьким був Georgius filius Narmanten. Щож до двох Юриїв умови 1366 в.: „c князем c Юрієм: і c другим Юрієм”, то тут очевидно говорить ся про Юрия Наримунтовича і Юрия Кориятовича; сей тому й стоїть поруч із Олександром Кориятовичом .
Безпідставність гіпотези Стаднїцкого справедливо виказав уже Ржежабек (Jiri II, c. 136-141, 195-208), але він заразом добачив і в тім Юрию Даниловичу холмської записи 1376 року 9) Юрия Наримунтовича, а саму запись признав фальсіфікатом. Так далеко йти одначе нема потреби, тим більше, що приходить ся робити для такого вивода досить рисковне припущеннє, що автор фальсіфікату не знав навіть, як звав ся батько кн. Юрия на імя (християнське імя Наримунта було не Данило, а Глїб).
Поки не буде вказано певнїйших доказів против автентичности записи 1376 р. (Ржежабкові арґументи на се не вистають), ми можемо припускати, що в 3-ій чверти XIV в. дїйсно були князї Холмські, які сидїли в Холмщинї, але Холмщиною не володїли, а Холмськими тодї були тільки по фамілїї (звідки така фамілїя походила, того не берусь виводити). Подібний здогад висловив уже Лонґінов в своїй статї Грамоты малорусскаго князя Юрия II и вкладная запись кн. Юрія Даниловича холмскаго, 1887.
14. Трактати 1366 р. (до c. 46-8).
Трактат загальний був звісний з виїмків поданих Нарушевичом з латиньского перекладу (Hist. nаr. Polskiego вид. Туровского V c. 272-4) і з реґести в описи коронного архива Кромера (Inventarium privilegiorum in archivo regni, 1862 c. 371-2). Аж в 1890 р. видав Чучиньский копію його з тек Нарушевича, переписану латинськими буквами — Kwart. histor. 1890, III. З того видання передрукували текст трактату Милькович (ор. c. дод. IX) і Довнар-Запольский (Изъ исторіи литов.-польской борьбы). Окрім сеї копії є ще латинський переклад (з котрого цитував Нарушевич), але досї не виданий. Ориґінал мав бути при кінцї XVIII в. в короннім архиві, і ще на початку XIX в. бачив його Чацкий (Нарушевич c. 273, Даниловича Scarbiec c. 210). Тепер він не звісний. Опублїкована копія має деякі писарські помилки, але не будить нїяких підозрінь.
Умова з Любартом опублїкована в 1887 р., в І т. Archiwum Sanguszków, з ориґіналу паперового, з краківського архиву Чорторийських; факсїмілє видано в Палеограф. снимках рус. грамотъ, ч. 8. Підозріння вона в нїкім не будила й не будить, натомість. Філєвіч, виходячи від сеї грамоти, пробував був довести, що грамота загальна противить ся їй: що се фальсіфікат (c. 104-8). Се була одна з найгрубших помилок — яких взагалї чимало в працї Ф., і вона стріла одноголосний протест в науцї. Його арґументи були збиті Чучиньским в його рецензії (Kw. hist. 1891 c. 177), Линниченком (Крит. обзор с. 470-2), вкінцї Довнаром-Запольским в спеціальній статї (Изъ исторіи лит.-польской борьбы за Волынь. Договори 1366 г., 1896). Філєвіч в своїй відповіди (Къ вопросу с. 341) вправдї пробував повторити, в обережнїйшій формі, свої арґументи, але вони не мали нїякого впливу. Навіть проф. Леонтович (Очерки изъ исторіи лит.-рус. права с. 209-212), що взагалї йде вповнї за працею свого колеґи, тут не прийняв його арґументів, ще й зробив йому незаслужений комплїмент, що він, „яко серіозний учений”, вирік ся свого погляду.
Як уже сказано, обидві умови не мають дат. Що вони близькі часом одна до одної, се ясно видко з порівняння їх змісту: умова з Любартом служить очевидним доповненнєм до загальної умови. Дату 1366 р. викомбінував уже Нарушевич, на підставі порівняння загальної грамоти з оповіданнєм Длуґоша, і дїйсно ся дата єдино можлива, з тих причин :
Грамота ся показує своїм змістом, що була наслїдком великого воєнного успіху Польщі. Трудно припустити, аби такий успіх був промовчаний в польських джерелах (у Яна), отже грамоту сю треба звязувати з одним із звістних нам успішних походів Польщі — рр. 1349, 1366,1377.
До р. 1377 її не можна привязувати, бо укладає умову Казимир, названий так по імени в загальній умові, а і в Любартовій титулований польським королем. Рокови 1349 противляться такі факти:
Ольгерд і иньші участники згадують в трактатї про своїх синів; в умові не фіґурують зовсїм Татари, що були таким важним чинником в 1349 і дальших роках.
Вкінцї рішають близькі подібности загальної умови з оповіданнєм Яна про р. 1366: Белз і Холм признають ся за Казимиром, Юрий Наримунтович і Олександр Кориятович виступають як васалї Казимира. (З Олександром разом виступає й Кориятович Юрий, що мабуть разом із братом мав бути управителем Володимирської чи иньшої землї). Супроти сього всього не може бути сумнївів, що маємо умови звязані безпосередно з походом 1366 р., і то — судячи по великим уступкам, які в них роблять литовські князї — зараз по поході, під депресією від нього.
Я спиняю ся над сею хронольоґією близше, тому що окрім заміток до Любартової умови в Archiw. Sang. c. 152, що не вичерпували справи, пізнїйші дослїдники не застановляли ся на сїм питанню, а тільки покликували ся один на одного — Філєвіч c. 105, Линниченко с. 470, Д.-Запольский с. 4 (Милькович, Леонтович, Іванів зовсїм не застановляють ся над сим).
Далї треба зазначити, що сепаратна умова Любарта мусїла бути уложена де що пізнїйше по загальній умові (відносини сих двох умов і їх згідність, особливо на пунктї територіальних справ виказав особливо повно Д.-Запольский в згаданій статї). Але нїщо не вказує на те, аби дїлив їх значнійший час. Сепаратна умова була, очевидно, уложена перед святом св. Дмитра, 26 жовтня (одна годъ минетъ Дмитриевъ день). Ми бачили Казимира в Опатові, мабуть як вертав ся з походу, 17/X 1366. Нїщо не противить ся припущенню, що перед тим, десь в середнїх днях жовтня 1366 р. уложив він свою угоду з Любартом, а перед тим — нпр. в вереснї або в остатнїх днях серпня — загальну умову з литовськими князями.
Загальна угода була вічною згодою, як сказано в текстї. Против сього арґументує широко Леонтович, 1. с., але його арґументація виглядає просто на непорозуміннє супроти виразних слів умови. Що до сепаратної умови, то тут єсть непевність, а власне в словах: „а кто пойдеть на мене, королеви помагати мнЂ на моЂ неприятелЂ безо всякоє хитрости и льсти, а мнЂ королеви помагати, ольна 10) годъ минеть — Дмитриєвъ день”. Звичайно се розуміють так, що тут означаєть ся речинець, до якого укладаєть ся перемирє: на оден рік від св. Дмитра. Але можна толкувати й инакше: від коли умова війде в силу, себ то від Дмитрова дня („годъ” значить також і речинець).
До часів безпосередно по кампанії 1366 р. по всякій правдоподібности належить лист Кейстута й Любарта до громади м. Торуня, звісний досї тільки в виривках (Срезневскій памятники древ. письма 2 c. 191, ориґінал тепер невідомо де) і досї не датований близше. Торуняне просять позволення їздити через Берестє до Луцька в торговельних справах, і Кейстут з Любартом дають їм свобідну дорогу на Дорогичин, Мельник і Берестє до Луцька. Очевидно, Володимир тодї не належав до литовських князїв, бо нема про нього згадки.
15. Грамота Людовика про Любартові заходи в Галичинї (до c. 52).
Видавець, др. Прохаска кладе сей лист „на другу половину 1376 р.”, звязуючи його з оповіданнєм Яна про напад Литви на Сендомирщину. Але при тім він зауважив трудність таку, що тодї Людовик був на Угорщинї, а Єлисавета в Польщі, тим часом як з документа виходить противне, отже здогадуєть ся, що в копії є помилка, й треба читати навпаки — що Людовик обіцяв привести військо з Угорщини, а Єлисавета з Польщі. Але така поправка річ небезпечна, а й потреби в нїй нема, бо здогади дра Прохаски зовсїм довільні, і виведена ним дата здаєть ся минї хибною.
Не може бути сумнїву, що грамота ся звернена кудись на Галицьку Русь — alios cives nobiles Russie очевидно може означати тільки міщан з Галицької Руси (можливо — і з Холмсько-белзькою землею разом, але тільки вкупі з Галичиною). Зрештою такі слова як sicuti semper fideles reperti fuistis на адресу Волинян звучали б хиба як глузуваннє. Можливо, що грамота ся була адресована до Львовян, як припускає д. Прохаска, хоч на се не маємо близших вказівок; але у всякім разї се були Галичане. Від р. 1372 до 1379 правив в Галичинї вповнї самостійно, принаймнї фактично, Володислав Опольський. Чи правдоподібно, аби грамота видана під час його управи й адресована до підвласних йому міщан так вповнї іґнорувала особу сього dominus et haeres Russiae, „господаря й самодержця”, як се робить наша грамота? Я думаю, супроти сього час від осени 1372 і до початку 1379 р. для сеї грамоти вповнї виключений, і властиво зістаєть ся тільки час між смертю Казимира й іменованнєм Володислава, падолист 1370 — жовтень 1372, та час між уступленнєм Володислава й смертю Єлисавети, сїчень 1379 — грудень 1381 р.
Така ситуація, що Людовик був у Польщі, а Єлисавета на Угорщинї мала місце три рази: в першій половинї 1376 р., в серединї 1377 і в осени 1381 р. (див. документи з сих часів в Kodex dypl. Pol., Kodex Małop. I і III). Супроти сказаного вище, два перші моменти здають ся мало правдоподібними, зістаєть ся третїй — але тодї Єлисавета стояла над могилою. Одначе з грамоти не конче виходить так, що Людовик був тодї в Польщі, а Єлисавета на Угорщинї. Її стилїзація також вповнї можлива в таких обставинах, коли й Людовик і Єлисавета були або в Польщі або на Угорщинї, а такі моменти знаємо зимою 1370/1 р. і в серпнї 1375 — коли вони обоє були в Польщі, і Кошицький зїзд 1373 р. та час від зими 1379/80 р. і до приїзду короля до Польщі в осени 1381 р. — тодї вони були обоє в Угорщинї, скільки знаємо. Отже властиво маємо виберати між зимою 1370/1 р. і рр. 1379-80. Вибір тут не легкий. Поголоска про смерть Людовика нпр. скорше-б могла вказувати на часи перед його смертию, але иньші обставини вказують скорше на час безпосередно по р. 1370 і на мій погляд перехиляють вагу рішучо на користь зими 1370/1 р.
Насамперед по кампанїї 1377 в. Любарту не до Галичини було — скорше мав би на оцї утрачені волинські землї. Заходи коло Галичини, змагання прихилити до себе галицьких міщан відповідають скорше обставинам безпосередно по успіхах 1370 р. на Волини. А вже рішучо вказує на се, по моєму, кінцева фраза: et certa iura, consvetudines et veteres gracias clemencius conservemus, бо про потвердженнє прав і привілєґій галицьких міст король міг говорити в перших початках свого пановання над Русию, але яке-б значіннє мала ся фраза в устах Людовика в 1379-80 рр.?.
16. Кампанїя 1377 р.
Джерела: Ян — Monum. Pol. h. II c. 678-9, Rocznik Kujawski — ib. III c. 212, Герман з Вартберґе — Scr. r. pruss. II c. 114-5. Всї отсї оповідання доповняють одно друге. Про саму війну дають деякі подробицї Ян і Герман. Ян каже про облогу Белза й Холма, у Германа Людовик облягає Белз, а тим часом його війська беруть duo alia castra Ruthenorum — оден можна уважати за Холм, другий мабуть треба признати якимсь Любартовим замком. По сїм Любарт і якийсь Koddere filius Algarden (Коригайло? Корибут? чи може Кориятович?) добровільно, з жінками й дїтьми своїми віддали ся на ласку короля й зложили йому присягу вірности. Про покору Любарта каже й річн. Малопольський, докладнїйше вичисляючи відібрані від Юрия замки — Белз, Холм, Грабовець, Городно й Всеволож. Ся звістка інтересна, бо показує виразно, що до Юрия належала не тільки Белзька, а й Холмська земля, і обидві були забрані Людовиком.
Що Кейстут був посередником, виходило-б з отсих слів Яна: ibique cum castrenses (в Белзї), licet sit castrum firmissimum et (in)-expugnabile, tamen spe defensionis frustrati (додати essent і положити дротинок, опущений видавцем, — через те й виходить неясність), — Keystutho de Troky duce Litwonorum mediante, Georgius castrum Belz g. Ludovico praesentavit.
Длуґош, опираючи ся на Янї й річн. Куявськім, Доповняв їх оповідання деякими подробицями: Людовик іде per alpes Sanocenses, облога Холма тріває тиждень, між участниками походу вичисляють ся деякі поіменно. Трудно розріжнити тут власні додатки Длуґоша від того, що міг би він зачерпнути з якогось нам незвістного джерела. Робить він зрештою й виразну помилку: каже, що Людовик віддав Белз назад Юрию Наримутовичу.
Хронольоґію походу дають грамоти, видані під Белзом — Kodex Małop. III ч. 893-4. Штрельке, в примітцї до Германа (с. 114), пробував викомбінувати час походу з дат угорських грамот і вказує на грамоту з 14/VIII in Clusvar, але сю дату приходить ся відкинути.
Що Белзько-Холмська земля була віддана Володиславу Опольському, показують звістки про його надання тут в рр. 1377-9 (див. Baliński і Lipiński Starożytna Polska II c. 835). Потверджує се й звістка Яна про угорських старост 1382 р.: між городами, обсадженими ними, бачимо й забрані в 1377 р. замки Городло, Кремінець, Олеське, Лопатин.
17. Роман Брянський (до c. 66).
Сей Роман згадуєть ся з своїм титулом у перше в 1375 р., разом з иньшим Романом кн. новосильським, в походї в. кн. московського Дмитра на Твер — Воскр. II c. 22 (Роман Михайловичь дьбрянскій). Перед тим в перемирній грамотї Ольгерда з Дмитром московським, уложеній десь коло 1371 р., між союзниками московського князя виступає й „князь великий Романъ”, без титула (Собраніе госуд. І c. 52). Зотов (ор. c. c. 97) уважав його сим Романом Михайловичом брянським, тим часом як Соловйов уважав його князем рязанським (І c. 966), а Іловайский (Сочиненія І c. 110), простуючи, що такого не було, вважав його князем новосильським, згаданим в иньшій умові, 1402 р. (Собраніе І c. 66-7, пор. вище c. 62). Зотов арґументує титулом великого князя; се дїйсно арґумент, хоч і не дуже сильний: вправдї титул вел. князя тодї уживав ся широко, але таки дуже неправдоподібно, щоб умова назвала новосильського князя великим. А що між тодїшнїми князями тяжко дошукати ся иньшого відповіднїйшого Романа, то таки ще найскорше сю згадку треба прикласти до Романа Михайловича. Титул великого князя в такім разї вказував би, що сей князь не був завсїди тільки титулярним; але чи мав він якісь значнїйші землї в тім часї, в р. 1370-1, того не можна знати.
Можливо, що в Брянську сей Роман сидїв іще перед Ольгердовим походом 1356 р., бо з тих часів (від смерти Глїба Сьвятославича, 1340) про брянський стіл не маємо звісток. Тяжше вже припустити, що по окупації 1357/8 рр. Брянськ відібрано від Ольгерда — хиба він сам наслїдком якоїсь комбінації віддав Брянськ Роману? Квашнїн-Самарін (По поводу Любецкого синодика — Чтенія моск. 1873, IV c. 219-220) нпр. здогадуєть ся, що Роман був перед тим князем чернигівським, але Ольгерд перевів його до Брянська, а Чернигів віддав сину — Дмитру. Зотов (с. 219) думає, що Роман міг дістати Брянськ назад від литовських князїв по поворотї Дмитра Ольгердовича з Москви в 1388 р., а Чернигів в 1393 р., по відібранню його від Корибута: тому, мовляв, Роман і зветь ся князем брянським і чернигівським перед смертю. А Леонтович (Очерки с. 171) навіть твердить, покликуючись на IV Новг., що Роман правив Брянськом як намістник Витовта в р. 1402, себто вже по своїй смерти! Полишаючи на боцї сю недорічність, як бачимо, й иньші гадки все будуть гіпотезами, для яких джерела не дають властиво нїякої підстави.
У всякім разї під час перемиря 1371/2 рр. Роман не був уже князем брянським, бо в тій же грамотї згадуєть ся уже „князь Дмитрий бряньский” — Ольгердович. Коли не перед тим, то по тім невдовзї мусїв Роман стратити й Чернигів, де засїв иньший Ольгердович. Взагалї Роман сходить на безземельного або дуже малоземельного служебного князя; в сїй ролї він виступає в Смоленську яко намістник з руки Витовта, і в такій ролї наложив він головою: Юрий смоленський, здобувши в 1401 р. Смоленськ, убив його тут. Давнїйша русько-литовська лїтопись, 1 Софійська й Супрасльська, оповідаючи про сей епізод, звуть Романа князем брянським, Тверський збірник — князем чернигівським і навіть великим (князя великого Романа черниговского) — див. Ученыя зап. II отд. с. 43, Пол. собр. V с. 252, Супрасльская рукопись с. 136, Тверская лЂт. с. 471. Любецький синодик записує його так: „вел. князя Романа Михайловича чер(ниговскаго) убыєнного от князя Юрія смоленского”.
18. Литовські князї в Сїверщинї (до c. 68).
Звістки про сїверських князїв литовської династиї так скупі, що навіть в найголовнїйших питаннях про них висловляли ся суперечні погляди. Полишаю на боцї маловажне для нас ґенеальоґічне питаннє — хто був старший, Дмитро Ольгердович чи Дмитро Корибут (я вважаю старшим Дмитра Ольгердовича, з огляду на ґенеальоґічні записки. Воскр. І c. 255, 4 Новг. c. 72, 1 Соф. c. 236, Тверської лїт. c. 626, а сьому не противить ся й та обставина, що він дістав Брянськ, а Корибут Чернигів: Брянськ був волостию реальнїйшою, хоч історичне першенство було по сторонї Чернигова). Важнїйше для нас питаннє, що теж зістаєть ся не ясним: які кождий з них мав волости на сїй точцї не могли з'орієнтувати ся й найбільш авторитетні дослїдники.
Так Стаднїцкий думав, що Корибут (він уважав його старшим від Дмитра) держав Брянськ і Новгород, а Дмитро Ольгердович — Трубчевськ; в дальшім результатї з того виходить у нього, що сї обидва Ольгердовичі еміґрували до Москви (Bracia Jagiełły c. 41-2, 110). Антонович уважав Дмитра Ольгердовича старшим, а володїннями його — Чернигів і Трубчевськ; Корибута мав він також за князя брянського й новгородського (Моногр. c. 115). Вольф був поставив під сумнївом князюваннє Дмитра Ольгердовича в Чернигові в своїй першій працї (Ród Gedymina c. 91-2), але в новійшій (Kniaziowie litewsko-ruscy c. 336-8) уважає Дмитра князем Брянська, Трубчевська й Чернигова, так що Корибуту (його він уважає молодшим) зістав ся тільки Новгород. Аж недавнїми часами, в однім часї дали справедливе обясненнє сеї справи Леонтович (Очерки c. 157-8) і особливо Зотов (с. 137-146), що ширше й докладнїйше застановив ся над сею справою 11). Вони виказали зовсїм основно, що Корибут був князем чернигівським і новгородським, а Дмитро Старший — брянським і трубчевським.
Се дїйсно мабуть так. Насамперед — що Корибут володїв Новгородом сїверським, се не підлягає сумнїву: маємо кілька грамот його рр. 1386-1388, де він і сам себе зве Demetrius alias Koributh dux Litwanie, dominus et heres Nouogrodek, князь Дмитрий инЂмъ именемъ Корибут, князь новгородьский и сЂверьский — Codex epist. Vitoldi ч. 29, Собраніе грамотъ Вильна и Трок І ч. l, Dzialyński Zbiór praw litewskich c. 2, Archiwum Sanguszków I ч. 9 i 10 12).
Далї треба сконстатувати, що Дмитро Ольгердович князь брянський, згаданий в перемирній грамотї р. 1371 (Собр. госуд. грам. І с. 52) і потім в повісти про битву з Мамаєм (Воскр. II c. 36), не Корибут, а одна особа з князем Дмитром Ольгердовичом трубчевським, що під час походу московського війська на Сїверщину піддає Москві Трубчевськ і переходить до Москви (Воскр. II c. 34). Сей Дмитро Ольгердович, перейшовши до Москви в 1379 р., дістав там в державу Переяслав суздальський, брав разом з братом Андрієм участь в битві з Мамаєм 1380 р. і аж в р. 1388 вернув ся назад на Литву. Маємо його грамоту з кінця 1388 р., писану, очевидно, зараз по поворотї, де він уневажнює свою присягу, зложену в кн. московському, й обіцяє служити Ягайлу: „коли ся воротимъ, сложивъ той слюбъ, тогда хочемъ кголдовати королеви” — Срезневский СвЂдЂнія о малоизв. нам. ч. LIII, Собраніе грамотъ Вильны ч. 3. Тим часом Дмитро-Корибут перед тим, в рр. 1386-8 видав кілька присяжних грамот Ягайлу, і в них нема нїякого натяку на те, щоб він колись еміґрував до Москви; очевидно, в тих лїтах він був в в. кн. Литовськім, і до нього не можна прикладати звісток про того Дмитра Ольгердовича-еміґранта (як то робив Стаднїцкий). Звістка про смерть Дмитра кн. брянського в битві на Ворсклї 1399 р. також, очевидно, належить до Дмитра Ольгердовича Старшого, бо Корибут жив іще в р. 1404 і згадуєть ся в тім роцї під тим іменем в лїтописних компіляціях — Полное собр. лЂтоп. IV с. 107. V c. 253.
Отже Дмитро Старший мав Брянськ і Трубчевськ, Корибут — Новгород. Се певно, лишаєть ся тільки розібрати справу з Черниговом. Вона опираєть ся о Любецький синодик. В нїм маємо дві записки: „вел. князя Димитрія черн(иговского) и брата єго князя Йоанна — вел. князя Иоана Скиргалай” і „князя Димитрія Олгердовича и княгиню єго Анну и сыновъ ихъ князя Михаила, князя Иоанна”. По всякій правдоподібности тут маємо ми двох осібних князїв, то значить Дмитра-Корибута й Дмитра Старшого (повторень в Синодику не сконстатовано, а й ріжниця в титулї: „князь великий” і просто „князь” за сею гадкою промовляє, хоч титулованнє великих князїв в Синодику не всюди переведене й видержане одностайно).
Вибір рішає така обставина, піднесена особливо Леонтовичом: ґенеальоґія литовських князїв в Воскресенській лїт. (І c. 255) у ”Дмитрея Трубецкого” Ольгердовича виказує сина Михайла (пор. ґенеальоґії у Временнику моск. общ. ист. и древностей X c. 138, 223), иньші ґенеальоґії двох синів — Михайла й Івана (Временникъ c. 82), і від Михайла ведуть рід князї Трубецькі. Річ не дуже певна, чи кн. Трубецькі пішли дїйсно від Дмитра Ольгердовича: вони могли бути звязані з ним на тій підставі, що Дмитро Старший, в звістцї про його приїзд до Москви, зветь ся князем трубчевським. Але досить того, що ґенеальоґи, привязуючи до нього рід князїв Трубецьких, мали на гадцї Дмитра Старшого і його синів Михайла й Івана. Тим часом як раз синів Михайла й Івана, як ми бачили, має Дмитро безтитульний, з чого-б виходило, що друга записка Синодика про Дмитра належить до Корибута, і значить — він був князем чернигівським. Яв бачимо, вивід льоґічно правильний, але опертий на комбінації джерел не дуже певних, тому й приналежність Чернигова Корибуту лишаєть ся тільки правдоподібною.
Що до Стародуба, то в Любецькім синодику читаємо: „князя Патрикія Давидовича стародубскаго пріємшаго аггелскій образь и княгиню єго Єлену, сына ихъ князя Іоанна”. В Гедиминовій династиї знаємо Патрикия Наримунтовича, що виступає в Новгородї Великім в рр. 1383-6 як князь, і потім знову зявляєть ся там в р. 1397 (1 Новг. c. 381, 382, 4 Новг. с. 90-l, 93, 102). Його батько Наримунт мав християнське імя Глїба (1 Новг. c. 331), отже Патрикий Давидович вповнї відповідав би Патрикию Наримунтовичу (бо Глїб він же й Давид, як Борис другим іменем Роман). Про князюваннє сього Патрикия в Стародубі безпосереднїх вказівок нема, але що в 1380-х рр. був в Стародубі князь з литовської династиї, на се маємо вказівку в двірських рахунках Ягайла: в 1388 р., як раз в тім часї, коли Патрикий полишив уже Новгород, був у нього в гостях dux Starodubski — Rаtiones сurіае Vlad. Jagiellonis c. 76, під днем 30/VIII; що в той день у короля були duces Lytvanorum et Rutheni, двічи згадано під тим же днем. Ще виразнїйшу вказівку дають звістки про його сина Олександра; так записка використана Карамзїним каже, що 1397 р. в сїчнї приїздив до Москви „князь Александр Патрикієвичь Стародубскій” (Карамзїн V пр. 254), отже син Патрикия, що звав ся по батьковій волости Стародубським. Він згадуєть ся потім з тим же титулом не раз — в. р. 1398-1403, в Литві й Московщинї: Raczynski — Codex dipl. Litwy c. 256 (пор. Codex ер. Vitoldi c. 179), Акты зап. Рос. I с. 28, Пол. собр. лЂт. IV с. 106, V с. 252, VI с. 132, Воскр. II с. 75-6, пор. I с. 238, Codex epist. Vitoldi ч. 352 і 362); про нього будемо говорити ще низше. Батько й син виступають разом під р. 1408: разом з Свитригайлом тодї приїхали до Москви „князь ПатрекЂй звенигородскій и князь Александръ звенигородскій, ис Путивля князь Федоръ Александровичь”, і з ними, між иньшими боярами, також бояре стародубські — Воскр. II c. 82. Не може бути сумнїву, що маємо тут Патрикия і Олександра стародубських, але чому вони звуть ся тут князями Звенигородськими, се зістаєть ся досї не виясненим зовсїм. Ґенеальоґія кн. Голициних толкує, що вони звали ся так від Звенигорода на Днїстрі (!) (Древняя рос. вивлїтида IV c. 164-7), а Зотов додає ще здогад, що сей Звенигород дістав Патрикий мабуть від Витовта (!) по відїздї з Новгорода (c. 127), але се все, розумієть ся, чисті неможливости. Вже скорше можна-б думати на Звенигород московський — чи не держав його якийсь час Патрикий від московського князя? Але таких вказівок не маємо.
Той князь Федор Александрович з Путивля, що в зацитованій московській записцї виступає разом з Патрикиєм і Олександром, міг би виглядати на Олександрового сина, тим більше що в сусїдстві — в Путивлю сидїв Патрикиїв син Федір; але се чиста гіпотеза, яку висловляю тільки до річи. Натомість Василь Патрикиєвич рильский не підлягає сумнївам: його з сим титулом згадують оповідання 4 Новгородської й Никонівської компіляциї про битву на Ворсклї, де він наложив головою. Він зветь ся тут „Феодоръ Патракієвичь князь рыльскый” (Пол. собр. IV с. 104, Никон. III c. 174), тим часом як у иньших версіях сього оповідання він зветь ся князем волинським (велынскій) (Воскр. II 73, 1 Соф. 251), або навить „волоським” (Давн. рус.-лит. лїтоп. — Уч. зап. с. 43).
Що до иньших князїв, то нпр. русько-лит. лїтоп. ширших редакцій каже, що Чернигів мав кн. Константин Ольгердович (кодекс Євреінова: ”Костянтинъ удЂлъ его Чернигов і Черторызскост”, код. Биховця: Konstantyn udel icho Czernihow a Czartoryiesk — Пол. собр. XVII с. 377 і 501). Переважна більшість істориків іґнорує зовсїм сю звістку, тільки Смолька (Kejstut і Jagiełło c. 9) пробував її реабілїтувати. Вольф (Ród Gedymina c. 82, 87, 95, Kniaziowie c. 18, 337) тільки реєструє сю звістку, анї боронячи, анї збиваючи. Леонтович (Очерки с. 135-6) пробував довести, що се не Чернигів, а Чернихів на Волини. Я думаю, що автор сеї звістки розумів в кождім разї Чернигів (Леонтович безпотрібно транскрібує се на Чернихів), але весь сей ґенеальоґічний екскурс лїтописи має такий пізно лєґендарний характер, стільки містить баламуцтв, що й сеї звістки про Чернигів не можна брати як серіозну джерелову звістку.
Далї Леонтович на підставі наведеної вище (c. 452-3) записки Любецького синодика, де згадані разом Дмитро (Корибут) і Скригайло, висловив здогад, чи Скригайло не був князем чернигівським якийсь час разом з Корибутом? На потвердженнє він вказує на грамоту в Актах Южн. и Зап. Р. І ч. 2; але грамота ся властиво нїчого не в силї довести — дуже добре могла вона бути видана Скиргайлом і тодї, як він сидїв у Київі. Зотов (с. 147) виставив анальоґічний здогад про Михайла Євнутєвича, теж записаного в Любецькім синодику — що він мусїв мати якусь волость в Сїверщинї, але і се також лише здогад.
19. Оповіданнє русько-литовської лїтописи про окупацію Поділя Ольгердом (до c. 79-81)
Тенденційність сього оповідання і його недокладности старав ся виказати особливо Дашкевич (ЗамЂтки c. 75-6). Але з піднесених ним закидів властиво тільки оден зовсїм певний: що Київщина була забрана Витовтом по походї на Поділє, а не перед ним; все иньше — або тільки одностороннє осьвітленнє фактів, або такі річи, де занадто мало знаємо, аби закидати помилку авторови (як в справі заставу Поділя). Навпаки пророблена Дашкевичом аналїза показує, що при дрібних недокладностях, зовсїм природних в оповіданню писанім кількадесять лїт по подїях, в оповіданню лїтописи значнїйших помилок або умисних перекручень не можна вказати, отже в головній основі воно варто довіря. Так напр. коли лїтопись каже, що на Поділю перед Кориятовичами не було нї одного города „нї деревом рубленого анї каменем будованого”, то тут, очевидно, треба розуміти укріплення, городи-замки. Істнованнє дани (дарунків від часу до часу) Татарам не противить ся словом лїтописи, що Кориятовичі перестали платити баскакам такі податки, які побирали вони давнїйше від атаманів. Слова, що тї татарські князі були „отчичами і дїдичами” Подільської землї має тільки підчеркнути, що побивши тих князїв, Ольгерд здобув зверхнї права на Поділє, й т. п.
Дашкевич хотїв противставити (ЗамЂтки с. 77-9) сьому оповіданню оповіданнє Кромера (вид Туровского с. 738), прийняте потім Тунманом і Шлєцером, і оборонюване новійшими часами уже Бруном (Черноморье І c. 171-2). Кромер каже що татарських царів побив і Поділє прилучив не в. князь Ольгерд, а Витовтів воєвода Ольгерд. Але як справедливо вже замітив Молчановський (ор. c. c. 176-9), Кромерове оповіданнє, очевидно, оперте на тім же оповіданню русько-литовської лїтописи, тільки Кромер зле зрозумів його й поплутав, і з того тільки й вийшов „Витовтів воєвода Ольгерд”. Гадка Дашкевича не знайшла собі прихильників в лїтературі. Переглянувши тексти середнїх редакцій лїтописи, зібрані в XVII т. Пол. собр. лЂтоп., я міг прослїдити, як зявила ся та Кромерова версія. Оповіданнє про похід Ольгерда на Татар і окупацію Поділя в лїпше захованих версіях має характер вповнї осібного епізода (так в Супрасл. і Уваров., в ґрупі Румянцев. і подібних — Археол. і Патр., і Евреінівськім. Але в деяких кодексах воно, йдучи по оповіданню про зїзд Витовта з в. кн. Василем, приросло до нього і в звязку з тим потерпіло стилїстичні зміни і таким чином в деяких версіях другої (і ширшої) редакції особа Витовта помішала ся з особою Ольгерда. І так в кодексї Красїньских читаємо: коли пакъ князь вЂликый Витовтъ поєхалъ з Литвы до великого Луцка, а князь вЂликый 13) Олькгирдъ пошолъ в полЂ з литовським воиском и побилъ Татаровъ”..... (с. 170); теж саме в код. Ольшівскім (с. 453), а в код. Рачиньского вже просто: „Коли князь Витовт пошол у поле з литовским войском и побил Татар” (с. 327), а в код. Биховця навпаки: Федора Коріатовича наганяє Ольгерд (с. 497). Версію де Ольгерд іде за часів Витовта обробив потім і спопуляризував Кромер, зробивши з Ольгерда Витовтового воєводу. Отже оперта вона на чистім непорозумінню.
Зовсїм відкинути оповіданнє русько-литовської лїтописи, як видумане безпідставно, пробував др. Прохаска в статї: Podole lennem Korony, 1895, але зовсїм голословно. Сказане вище, думаю, увільняє мене від потреби арґументів против такого способу трактовання сього оповідання. Про саму сю статю Прохаски див. c. 90.
20. Ханський ярлик на руські землї, виданний в. князям литовським (до c. 86-7).
Факт видання такого ярлика, дуже інтересний і важний, якось досї не мав щастя в історіоґрафії. Старші письменники його бодай згадували, новійші або іґнорують або відкидають, як дурну вигадку, не давши собі труду близше приглянути ся йому. Нпр. проф. Антонович поминає сї грамоти, проф. В.-Буданов збуває їх згірдними епітетами як вигадки (передмови до Архива Югозап. Россіи ч. VII т. І c. 59, т. II c. 13). Проф. Багалїй (Очерки изъ исторіи колонизаціи степной окраины Моск. госуд. с. 68) трактує меньше згірдно, але так як би навіть не бачив сам сього документу. Проф. Смірнов у своїй поважній працї про Кримське ханство (c. 240), полємізуючи з Сестренцевичом і уважаючи неправдоподібним істнованнє такої Хаджі-ґераєвої грамоти, очевидно, зовсїм не підозрівав істновання Менґлї-ґераєвих грамот і видання Хаджі-ґераєвого ярлика, про який говорив перед столїтєм Сестренцевич. В своїй істориї Київщини (c. 496-7) я вказував на значіннє сих грамот для історії татарської зверхности в українських землях, але то їм також нїчого не помогло.
Сестренцевич в своїй Histoire du royaume de la Chersonèse Taurique (1800 і друге вид. 1824, росийське вид. 1806) згадав про грамоту Хаджі-ґерая на руські землї видану в 1461 р. (II c. 207); в росийськім виданню він додає, що бачив сю грамоту в 1772 р. в біблїотецї Залуских. Ледво чи був се ориґінал. Правдоподібно, була се грамота анальоґічна з виданою у Ґолембіовского (z tek krolewskich, як він каже), в Dzieje Polski za Jagiellonów III c. 230. Виданий у нього переклад має дату 22/IX. 867 гіджри, 1471 від Христа, але сї роки не сходять ся, бо рік гіджри відповідає 1462/3 від Христа, а в 1471 роцї Хаджи-ґерая не було на сьвітї. 1462/3 рік — як бачимо, дата близька до поданої Сестренцевичом, і сама по собі зовсїм можлива.
Але сама грамота дуже підозріла. Не кажучи вже про страшенні покручення імен, самий зміст грамоти такий хаотичний, неясний і покручений, що тільки знаючи ширші тексти Менґлї-ґерая, можна відповідно собі порозуміти сю нїби Хаджі-ґераєву грамоту. Такі слова: tych zamków z pany, z boiarami przed tym bratu naszemu kniaziowi Witultowi, a teraz takie bratu naszemu Zygmontowi będą służyć i bratu naszemu Kazimierzowi, зовсїм недорічні; хиба б припустити, що тут списувано з старшої грамоти, адресованої іще Жиґимонту Кейстутовичу! Приданнє Новгорода в сїй грамоти также нї пришите нї прилатане. Взагалї ся грамота виглядає так, як би була сфабрикована на взір пізнїйших, Менглї-ґераєвих або якихось иньших грамот.
Я думаю, ми взагалї мусимо виходити від пізнїйших грамот Менґлї-ґерая, перехованих в Литовській Метрицї, що до своєї автентичности не підозрілих. В текстї я навів уривок з одної з них, де Менґлї-ґерай переказує історію сих грамот (видана у Пулаского з варшавської копії Литовської Метрики — Stosunki z Mendli Girejem ч. 78). З сього оповідання виходить, що грамоти в. кн. литовським на руські землї видали: 1) Тохтамиш, 2) Хаджі-ґерай — з нагоди якогось близше не названого посольства, 3) Нур-девлєт по проголошенню його ханом, коли до нього приїздили Ян Кучукович і Івашенцо, 4) сам Менґлї-ґерай, коли до нього, скоро по смерти його батька, були прислані в посольстві троцький воєвода (в иньшій грамотї — маршалок) Богдан Андрушкович й Івашенцо (в грамотї тут єсть прогалина, але низше названі сї обидва посли). Окрім того маємо ще 5) пізнїйшу грамоту Менґлї-ґерая того ж роду, видану ним в 1507 р., з нагоди посольства Юрия Зеновиєвича й Якуба Іващенцовича (з сеї уривки подав я в текстї).
Що до історії тих грамот, та сама стилїзація Менґлї-ґераєвого оповідання, де він відкликуєть ся до тих грамот в архиві в. кн. Литовського), виключає гадку про фантазію або обманьство. Крім того ми можемо сконтролювати його слова іменами послів. Вони вірні: посольства сї в джерелах не записані, але такі люде дїйсно були в тім часї: Ян Кучукович звісний нам на дворі Казимира (був двірським маршалком в р. 1473-8); Богдан Андрушкович Сакович, маршалок 70-х рр. (1473), був пізнїйше воєводою троцьким (згадуєть ся з сим титулом під р. 1486); Івашенцо — київський боярин з 2-ої пол. XV в.; його син Якуб звісний як посол в орду 1507 р. (див. Wolff c. 53. 175, Bonieck sub voce, Pułaski 298).
Отже оповіданню Менґлї-ґерая не маємо нїякої причини не вірити, а мусимо постарати ся можливо докладно його зрозуміти й вияснити через порівняннє з йогож згадками в иньших грамотах та иньшими матеріалами.
В иньших грамотах він згадує про попереднї ярлика коротше, і нїби инакше. І так у грамотї Менґлї-ґерая з 1507 р., друкованій у Пулаского під ч. 88 з варшавської копії Литовської Метрики, грамоти дають carewy otec у diado, predkowie ieho; так стоїть воно і в „ориґінальній” книзї литовської Метрики (але ся ориґінальна книга — також копія списана при кінцї XVI в. — див. Пташицкого Описаніе Литовськой Метрики 1887 c. 82). Там стоїть: „што цареви отецъ и дядо предъкове єго „(Записи VII л. 29 verso). Се звучить так, як би говорило ся про Менґлї-ґераєвого дїда, Хаджі-ґераєвого батька. Знов же в ярлику Менґлї-ґерая на руські землї 1507 р., в виданню його з ориґінала Литовської Метрики в Актах Зап. Россіи читаємо: „великіи цари дяды (примітка: „т. є. дЂды”) наши и великій царь Ачъжикгирей отецъ нашъ”, и так само низше: „великіи цари дяды наши и великій царь отецъ нашъ”. В виданню Пулаского, зробленім з варшавської копії Лит. Метрики тогож ярлика читаєть ся воно так: velikij car diadia nasz y welikij car Aczgirey otec nasz, i низше: welikij car diadia nasz y veliki car otec nasz. Така ріжниця змусила мене і тут звернути ся до ориґіналу Литовської Метрики. Виявило ся, що лєкція Пулаского добра, тільку транскріпція лиха; в ориґіналї стоїть: ”велики(й) цар дядя нашъ”, і так само низше: „ино што велики(й) цар дядя нашъ” (Литовська Метрика Записи кн. VII л. 39). Така лєкція — ”дядя” задає трудности: ми не знаємо зовсїм такого ”дядї” Менґлї-герая, що судячи по місцї — перед Хаджі-ґераєм — мав би бути його старшим братом. Що правда, в тім Хаджі-ґераєвім ярлику, друкованім у Ґолембіовского, дїйсно говорить ся про Хаджі-ґераєвого старшого брата: co przed tem brat nasz starszy na koniu polnym do w. kniazia Witolda do Litwy w gościnę przyjeżdżał...; отже се вповнї потверджувало-б ту згадку про „дядю”. Але як я вже сказав, сей Хаджі-ґераїв ярлик так підозріло виглядає, що трудно ним що небудь підперти. Цїла історія може мати ще иньше обясненнє.
Ми маємо кілька копій Менґлї-ґераєвої грамоти поза Литовською Метрикою. Одна опублїкована у Ґолембіовскаго з датою 878 р. гиджри, 1472 від Христа, также з якихось tek królewskich, друга в Acta Tomiciana (І дод. 9), з датою 913 гиджри — 1507 р. від Христа, з рукописей Курнїцької біблїотеки, без всяких близших пояснень (судячи по мові й правописи — копія не пізнїйша XVI в.). Перша з них має ріжні непевности, друга виглядає на скорочений і самостійний переклад звістної нам з Лит. Метрики грамоти 1507 р. Про се буду ще низше говорити, на разї піднесу тільки, що обидві (а властиво важна для нас та копія Томіціян) замість „дядї” говорять про „старшого брата” Менґлї-ґерая, себ то про Нур-девлєта: iak za prodkow naszych pred thym otec nasz Adzigierey czar i brat nasz starszy polnym koniem do w. kn. Witulta do Litwy w goszcine pojezdził... (в копії Ґолембіовского: przodkowie nasi — wielki car brat nasz i wielki car Vdzigierej ociec nasz). Чи „дядя” або „дядо” не знайшов ся в перекладах Литовської Метрики наслїдком хибного перекладу татарського ориґїналу, а копія Томіціянів не віддала його слів вірнїйше? Се толкованнє набирає тим більшої правдоподібности, що Менґлї-ґерай, вичисляючи давнїйші ярлики, не згадує нїчого про грамоту свого стрия, Хаджі-ґераєвого брата, а говорить натомість про Нур-девлєта. Що правда Нур-девлєт до Витовтових часів не належав, як виходило б з перекладів Менґлї-ґераєвого ярлика 1507 р., і свій ярлик виставив іще бувши ханом, перед утечею на Литву. Але можливо, що сї слова про утечу на Литву за Витовта належать тільки то Хаджі-ґерая, і тільки через незручність перекладчиків пристали до обох.
Отже поки що на певнїйше можна приймати грамоти на руські землї тільки тих чотирох ханів: Тохтамиша, Хаджі-ґерая, Нур-девлєта й Менґлї-ґерая. Тохтамишової грамоти ми не маємо. Вона мусїла бути видана по звіснім нам його ярлику, бо в тім ярлику Тохтамиш ще не вирікаєть ся з своїх прав на руські землї. І коли правдиві слова Менґлї ґерая, що в тім ярлику Тохтамиша був і Смоленськ, то се само вказувало б на остатнї роки XIV в.
Хаджі-ґераїв ярлик нїби маємо (в вид. Ґолембіовского), але він дуже непевний. Коли моє толкованнє Менґлї-ґераєвого „дядї” як помилки оправдане, то се б рішучо довело фальсіфікацію сього Хаджі-ґераєвого ярлика, бо в такім разї „старший брат” Хаджі-ґерая в нїм згаданий, був би тільки льоґічним (але хибним) виводом з Менґлї-ґераєвого „дядї”, що сам з'явив ся наслїдком помилки.
Зводячи до купи слова Менґлї-ґерая з ріжних грамот, виходило б, що Хаджі-ґераєвих грамот було кілька: одна була дана Витовту, друга Жиґимонту Кейстутовичу, а можливо, що була дана якась і Казимиру — може таки в 1460-х рр., як датували ся ті ріжні відписи Хаджі-ґераєвої грамоти (звістка Сестренцовича і копія Ґолембіовского). Нур-девлєтової грамоти не маємо. На ханстві він сидїв так коротко, що се само докладно означає її час: рр. 1466-8.
Потім Менґлї-ґерай, як він каже — скоро по смерти батька, значить перед своїм увязненнєм, отже десь в кінцї 1460-х, або на початку 1470-х рр., видав також ярлик, і в нїм окрім згаданих в попереднїх грамотах земель, „надав” Литві також Рязань, Переяслав (рязанський), Одоїв, Новгород, Псков. Се був час, коли литовська полїтика дїйсно інтересувала ся деякини з сих земель, нпр. Новгородом.
Як я вже згадував, ми маємо копію Менґлї-ґераєвого ярлика виданого у Ґолембіовського з датою 878 р. (що відповідає 1473/4 р. по Христї, отже в датї також мала недокладність). Грамота ся видана з нагоди нїби посольства панів названих тут так: pan Bohdan Fedorowicz a marszałek pan Iwasko Soskowicz. Таких панів не могли попереднї дослїдники відшукати 14), і не диво: се маршалок Богдан Сакович і пан Івашенко Івашкович, як виходило б з порівняння з иньшими грамотами Менґдї-ґерая. Таке покрученнє будить сильні підозріння против автентичности й сього ярлика. Вже можна лекше дарувати йому деякі баламуцтва й крайні покручення імен, що могли стати ся при перекладї або скорочуванню ориґінала.
Поза тим маємо ярлик 1507 р. — одинокий вповнї автентичний і розмірно ще досить добре відданий текст. Маємо його в трох версіях, як уже знаємо: з „ориґїналу Лит. Метрики, з варшавської її копії (ся отже самостійного значіння не має) і нарештї — польський переклад в Acta Tomiciana (І дод. 9) — скорочений і в іменах дуже баламутний, але очевидно — самостійний, так що при реставрації ориґіналу помітувати ним не можна. Завважу: що з ними виразно споріднені ярлики „з королївських тек”, друковані у Ґолембіовского (нпр. polnym koniem зам. потним конем).
Що до самого змісту ярликів, чи властиво одинакого певного ярлика 1507 р., то насамперед мушу піднести, що він передає в. кн. Литовському право не на всї землї старої Руської держави, як то часом толкують, а тільки на ті, які до в. кн. Литовського належали або на які воно мало претензії. З виїмком Новгорода і Пскова, всї сї землї дїйсно були колись під зверхністю Орди, так що передача на них прав кримськими ханами, що уважали себе спадкоємцями Орди, зовсїм не були так „нелЂпо притязательною”, як декому здавало ся. Я не вважав би потрібним відкидати й слова Менґлї-ґерая, що сї ярлики видавали ся на жаданнє самого литовського правительства (бодай часами). Не треба забувати, що в кінцї XV в. і початках XVI в. память про силу й власть Орди була досить сьвіжа, татарський престіж іще жив; треба поглянути тільки напр., як скромно, навіть сервілїстично поводить ся такий в. кн. Іван з тим же Менґлї-ґераєм! Тому такі ханські ярлики, супроти конкуренції в руських землях Литви й Москви, в очах литовських полїтикив могли бути зовсїм не такими порожнїми, як здають ся сучасним дослїдникам.
21. Володислав Опольський.
Про Володислава опольського спеціальні статї: Szaraniewicz Rządy Władysława Opolczyka na Rusi — Biblioteka Ossolińskich, т. IV (1864); E. Breiter Władysław książę Opol; Львів, 1889; Линниченка Критическій обзоръ нов. литературы по ист. Галицкой Руси — статя III присьвячена специяляно Владиславу в формі рецензії працї Брайтера (Ж. М. Н. П. 1891, VII).
Що до володїння Володислава в Галичині, погляди істориків були часто суперечні або неясні. Зубрицький в своїй Хронїцї м. Львова (с. 41) уважав наданнє Руси 1372 р. prawem niepodlegly wlasności, і в своїй пізнїйшій працї: Анонимъ Гнезненскій (1855 р. c. 27 і 28) називає Володислава „незалежним володарем” Руси. Против такого погляду, взагалї розповсюдненого тодї, виступив Стаднїцкий і опираючи ся на звістній нам грамотї Людовика 1372 р. доводив, що Володислав був тільки управителем Руси (Synowie II c. 61, 1853). Теж саме, на підставі тоїж грамоти доводив Вагилевич в своїм екскурсї про Володислава Опольського — Akta g. і z. III c. 56-7. Иньшими арґументами пробував підперти сей погляд Ступницький в своїй розвідцї про галицькі монети (див. низше) c. 115 і далї. Але вже Шараневич (Исторія c. 214-5, Rządy c. 266-8) піднїс неясність в становищу Володислава, хоч і не постарав ся сеї справи близше вияснити. Пізнїйші дослїдники також полишали сю точку невиясненою.
Поминаючи загальнїйші курси, і в спеціальних моноґрафіях ми досї стрічаємо сю неясність. Нпр. Брайтер, признаючи, що Володислав володїв Русию jure ducali, заразом називає йото „namiestnikiem, gubernatorem, wielkorządcą” й порівнює його становище на Руси з становищем королеви Єлисавети в Польщі (c. 53-4). Линниченко, рецензуючи книжку Брайтера, полишив без висьвітлення сю суперечність (c. 130-1), так само і в своїй моноґрафії про Галичину, але тут принаймнї консеквентно зве Володислава лєнним володарем Руси (укр. пер. c. 8-9).
Ориґінальне обясненнє сеї неясности попробував дати В. Милькович в своїх Студиях критичних (c. 73), — що ріжна стилїзація ролї Володислава в устах Людовика й самого Володислава залежала від їх ріжних плянів: Людовик хотїв мати в Володиславі лише урядника, а Володислав хотїв надати собі як найбільше самостійности. До того треба б тільки ще додати поясненнє, як то Людовик цїлих шість лїт терпів, що Володислав удавав з себе замість простого урядника лєнного володаря Руси, і не дав йому нїякого репріманду.
22. Дата останього прилучення Галичини до Польщі. (до c. 121).
Длуґошеву дату прилучення Галичини — 1390 р. пробував боронити др. Прохаска в статї: Odzyskanie Trembowli 1390 roku — Kwart. histor. 1894. Він видрукував тут (з пізнїйшої копії) грамоту Ягайла Петру Добковичу на кілька сїл в Теребовельщинї з р. 1391 (в датї єсть непевність) і з неї виводив, що Ядвіґа вчинила кілька походів для привернення Галичини і що Теребовельщину здобуто тільки десь в р. 1390. Звідси вивід — Длуґош під 1390 р. сумарично згадав про результати кількох походів Ядвіґи, що мали своїм результатом прилученнє Галичини, і се прилученнє закінчене було в р. 1390.
Виводи, як бачимо, інтересні, та тільки, на жаль, від початку й до кінця збудовані „на піску”. Насамперед здогад про кілька походів Ядвіґи опираєть ся на хибній інтерпретації документа. В нїм згадані: servitia stronui Petrko Dobkonis de Olewin militis nostri, que nobis in omnibus expeditionibus bellicis et singularius ac recentius in copiis militaribus, quae sub auspiciis serenissimae Heduigis... conscriptae et ad vindicandas diciones in terris Russiae cis Tyram sitas, ultra praescriptum privilegiorum avulsas, eductae erant, fideliter et strenue praestitit. Як бачимо, omnes expeditiones не належить до Ядвіґи: спеціально згадано про службу Добка в „війську виведенім Ядвіґою для привернення Руси”, і тут мова тільки про оден похід Ядвіґи. По друге слово nuper (villas nostras Iablonow, Czeleiow et Wyszle, iu palatinatu Russiae, terra Haliciensi, districtu Trembovliensi sitas, n u p e r per copias serenissime reginae consortis nostrae ex illegitima possessorum usurpatinorum usufructione et tentione vindicata), з котрого виводить д. Прохаска свою хронольоґію, занадто загально: воно так само може значити рік як і чотири роки. Дуже неправдоподібно взагалї, аби Теребовельщина зістала ся неприверненою після похода литовських князїв і Ягайла в Галичину в 1387 р.; не кажу вже, що таке припущеннє Прохаски, мов би Ядвіґа протягом кількох лїт відбула кілька походів у Галичину, і все сама, без Ягайла, саме по собі вже неправдоподібне.
Намість виводів дра Прохаски я уважаю можливим витягнути з виданого ним документа иньшу подробицю з історії окупациї Галичини (припустивши, що документ автентичний). Ягайло признає приверненнє Теребовельщини Ядвізї; можна-б вивести з сього, що Теребовельщину окуповано перед приходом литовського війська, себто — що хоч Галич тримав ся против Ядвіґи, але Галицьку землю окуповано значно скорше, нїж добуто самий галицький замок.
23. Лїтература до історії в. кн. Литовського на переломі XIV і XV в.
Для історії в. кн. Литовського в сих часах бракує одноцїльної працї, якаб стояла на висотї наукових вимог (про загальні курси див. в прим. 1). Смертю Ольгерда уриваєть ся талановита, але в дечім побіжна історія в. кн. Литовського проф. Антоновича. Безпосередно продовжує її робота C. Смольки: Kiejstut i Jagiełło, Краків, 1888 (відб, з VII т. Pamiętnik-a акад.) — досить тонка (подекуди навіть занадто перетончена) аналїза подїй на Литві 1377-82 рр., але тих лише, що кидають сьвітло на становище Ягайла в тім часї. Сю знову роботу продовжує книга (не визначна зовсїм!) Ф. Конечного Jagiełło i Witold Льв., 1893; перша частина її (досї більше не опублїковано) обіймає 1382-1392 рр. В росийській мові видав Варбашев історію Витовта в двох томах — Витовтъ и его политика до Грюнвальденской битвы (1410), Спб., 1885, і Очерки литовско-русской исторіи: Витовтъ — послЂднія двадцать лЂть княженія (1410-1430), Спб., 1891. Праця ся не визначаєть ся анї глубшою аналїзою, анї ширшим поглядом, але досить повно зберає факти. Короткий погляд на князюваннє Витовтове дав Lohmeyer Witowd Grossfürst von Littauen (Mitlheilungen der łittauischem liter. Gesellschafl, Heidelberg, 1887 — з нагоди збірника Прохаски). Новійша книга: Kochanowski Witold w. ks. litewski (Льв., 1900), хоч і затитулована studyum historyczne, містить зовсїм безвартісну, слабку компіляцію.
До другої половини дїяльности Витовта маємо ще цїлий ряд моноґрафій; Prochaska, Ostatnie lata Witołda — Stadyum z dziejów intrygi dyplomatycznej, Варшава, 1882 (починає від Городельської унїї); критичні примітки до його провідної гадки в замітцї Дашкевича — Политическіе замыслы Витовта — київ. Университ. ИзвЂстія 1883. Тогож Прохаски Szkice historyczne z XV wieku, Краків, 1883 (тут м. и. статї: Przed Grünwaldem, Trefniś Henne u Witolda). Smolka — Szkice historyczne, Варш. 1882 (Witold pod Grünwaldem, Unia z Czechami). A.Sarnes Witold und Polen in den Jahren 1427-1340 (Altpreussische Monatsschrift, 1893). Деякі ще спеціальнїйші вкажу низше.
Розумієть ся, сї працї не мають на метї вичерпати й не вичерпують вповнї історії Литви в ті часи. Відносини Литви до Польщі хоч найбільше звертають в них увагу на себе, також мають значні прогалини. Суцїльної історії унїї нема, нема й повного перегляду полїтики й дїяльности Ягайла. Підставовою працею для неї уважаєть ся ще й досї книга Шайнохи Jadwiga i Jagiełło, праця талановита (хоч часом дивінацією надроблює брак глубших студий), але перестаріла. Стаднїцкий, котрого працї Synowie Gedymina i Bracia Władysława-Jagiełły трактують також поодинокі партії з сього часу, пропустив історію Ягайла, відсилаючи читача до працї Шайнохи. Давнїйша моноґрафія Ґолембіовского Panowanie Władysława Jagiełłlly, Варш., 1846, інтересна ще тільки деякими документами. Моноґрафія Смірнова Ягайло-Яковъ-Владиславъ (Одеса, 1868), і для свого часу занадто побіжна, стратила тепер всяке значіннє.
Початків унїї дотикає Шуйский в згаданій працї Ludwik węgierski. Загальний образ її початків на тлї відносин польсько-руських хотїв дати Смолька в своїй книжцї Rok 1386 — w pięciowiekową rocznicę (вид. друге, Краків, 1886), але тут забагато фраз і поетичних потуг, і дуже мало наукового дослїду (одна з найслабших робіт краківського професора). Попсований також католицько-месіанїстичними фантазіями (їх героєм тут Ягайло) огляд польсько-литовських відносин пок. Анатоля Левіцкого у вступних главах його книги Powstanie Swidrygiełły (Краків, 1892), і в спеціальній статї: Nieco o unii Litwy z Koroną, Краків, 1893 (перегляд лїтератури й полєміка). Він же, з поводу згаданої статї Сарнеса дав ще осібний короткий огляд польсько-литовських відносин в статї Über das staatsrechtliches Verhältniss Lithauens zu Polen unter Jagiełło und Witold (Altpreussische Monatsschrift, 1894).
Важні спеціальні моменти підносять: A. Lewicki Kiedy Witold ostał wielkim księciem Litwy (Kwart. historyczny 1884) i Piekosiński Czy król żWładysław Jagiełło był za życia królowej Jadwigi królem polskim, czy tylko mężem królowej? (Rozprawy.wydz. hist. fil. крак. академії, т. 35). Ріжні спеціальні справи так чи сяк звязані з Ягайловою унїєю трактує Прохаска — Przyczynki krytyczne do dziejów unii (Rozprawy т. 33) (але сї причинки дуже не критичні й мало що дають) та праця Якубовского Земскіe привилеи в. кн. Литовскаго Жур. Мин. Нар. Просв. 1903 кн. IV). Ще Prochaska Unie kalmarska jagiellońska (Przegląd Polski, 1904).
Мало значіння для сього часу мають загальні курси історії Польщі й Росії, з виїмкою Саrо Geschichte Polens, т. III і IV. Іловайский в своїй Исторії Россіи т. II (1884) (переклад в VI т. Руської Істор. Библїотеки) дає богато місця, історії в. кн. Литовського сього часу, але се чисто компілятивна робота. Дещо для полїтичних відносин того часу знайде читач також в ЗамЂткахъ по исторіи Литовско-русскаго государства Дашкевича, в моноґрафіях поодиноких земель Молчановского (Поділє), Голубовского (Смоленщина), моїх (Київщина, Барское староство), в Очерках права русско-литов. государства Леонтовича, Любавского Литовско-русскій сеймъ, Обзорі Рожкова, і т. п.
24. Присяжні грамоти князїв в. кн. Литовського коронї Польській.
Вичисляю звісні до тепер присяжні грамоти князїв в хронольоґічнім порядку.
1. 1386 23/X, Дмитро Корибут новгородський, в Луцку, латинська — Codex epist. Vitoldi ч. 29, з ориґіналу петерб. Публичн. бібл.
2. 1386 27/X, Василь кн. пиньский, в Луцьку, латин. — Cod. ер. Vit. ч. 30, з ориґ. — тамже.
3. 1387 18/IV, Скиргайло, кн. троцький і полоцький, в Лїдї, латин. — Cod. ер. Vit. ч. 33, з ориґ. — тамже.
4. 1388 31/I, Семен-Лугвен, в Садовім (?), латин., — Codex epistol. saec. XV. т. І ч. 13, з копії Нарушевича.
5. 1388 26/ IV, князї й бояре ручать за Дмитра-Корибута, Лучичі, руська — Archiwum Sanguszków І ч. 9, з ориґ. бібл. Чарторийських, факсімілє в Палеографических снимках петерб. археол. института, ч. 6.
6. 1388 3/V, Олександр Віґунт кн. керновський, в Кужельовій, латин. — Cod. Vit. ч. 40, з ориґіналу петерб. Публ. біб.
7. 1388 18/V, Дмитро-Корибут, в Кракові, руська — Arch Sang. І ч. 10, з ориґ. — тамже, факсімілє в Палеограф. сним. ч. 5.
8. 1388 12/VII, Володимир київський, в Луцьку, латинська — Supplementum ad hist. Russiae mon. ч. 211, з ориґіналу (незвістно де він), з хибно розвязаною датою; з пізнїйшої копії в Cod. saec. XV т. І ч. 14 — з кількома помилками.
9. 1388 15/XII, Дмитро Ольгердович, в Молодечнї, руська — Собраніе актовъ изд. Вилен. ком. під ред. Круповича ч. 14, Срезневскій СвЂденія о малоизв. пам. LIII, з фотоґр. копії (ориґінал в Варшаві — де?)
10. 1389 25/IV, Семен-Лугвен яко князь Вел. Новгорода, в Сендомирі, руська — Акты Зап. Россіи І ч. 10, з ориґ. пет. Публ. бібл. факсимиле в Пол. сним. ч. 47.
11. 1389 25/IV, він же — без згадки про Новгород, в Сендомирі, латинська — Cod. ер. Vit. ч. 51, з ориґ. пет. Публ. бібл.
12. 1392 4/VIII 15), Витовт, кн. троцький і луцький, для Ядвіґи, Острові, латинська — Cod. saec. XV т. III дод. 1, з ориґ. бібл. Чартор. — Мусїла також бути грамота для Ягайла — див. в грамотї кн. Анни Cod. ер. Vit. ч. 92.
13. 1392 4/VIII, Анна, жінка Витовта, ручить за чоловіка перед Ягайлом, тамже, латинська — Cod. saec. XV т. І ч. 18 — з копії Нарушевича.
14. 1388 4/VIII, вона ж ручить за чоловіка Ядвізї, тамже, латин. — Cod. ер. Vit. ч. 92, з ориґ. пет. Публ. бібл.
15. 1393 без дня 16), Федор Любартович яко князь сїверський, в Вислицї, руська — Arch. Sang. І ч. 15, з ориґ. бібл. Чортор.
16. 1393 23/V, той сам, в Вислицї, латин. — Arch. Sang. І ч. 14, з ориґ. тамже.
Не вказую видань меньше важних, заступлених пізнїйшим виданнєм, зробленим з ориґіналу.
До виказаних вище грамот належать реґести в Scarbiec ч. 535, 536, 545, 553-4 (зам. Witolda чит. Wigunta), 555, 565-567, 617-8, 634. Тільки при тім для декотрих грамот тут приходить і по кілька реґест. Таким самим чином, здаєть ся, повстала й загальна гадка про три присяжні грамоти Володимира київського з рр. 1386 або 1387, 1388 і 1389 — див. Stadnicki Bracia Jag. c. 115-6, Антонович Монографіи c. 232, моя Київщина c. 497, Леонтович Очерки с. 184. Я сам приймав сю гадку, але тепер підозріваю, що у всїх сих звістках іде мова тільки про одну нам звістну грамоту 1388 р. Звістки про грамоти иньших років усї йдуть з описей королївського архиву — Кромера, Варшевіцкого, але порівняй сказане у Даниловича Skarbiec під ч. 536: воно дає розвязку звісткам під роками 1386, 1387, 1388, зводячи їх до одної грамоти. Що найбільше можна б сумнївати ся, чи не про осібну грамоту згадує Кромер під р. 1389 — див. Stadnicki 1. с., але не видячи Кромерової описи, сього не можна рішити на певно.
Що в дїйсности присяжних грамот князїв мусїло бути більше, того я, розумієть ся, не заперечую. Пізнїйші слїди кількох таких грамот вказав я при текстї — c. 134, нотка 2. Крім того, з Витовтової грамоти 1401 р. (Codex Vitoldi c. 72) виходить, що Витовт також дав присяжну грамоту десь в р. 1386-7 р. Грамоту Федора Коріатовича згадує інвентар Кромера (у Стаднїцкого Synowie І c. 178). Дальші архивні студиї можуть принести ще не одну. Тому нпр. д. Любавский (Литовско-русскій Сейм c. 14 і 27), на мій погляд, безпотрібно твердить, що иньших князїв не „притягано до якоїсь участи при укладанню унїї, в тій мабуть гадцї, що вони помирять ся з довершеним фактом”. На тій підставі, що з 1401 р. ми маємо присяжні грамоти від иньших князїв, робить він виводи, що тодї брано грамоти з таких князїв, які були поминені в 1386-8 рр., або пізнїйше виступили на полїтичну арену. Але на повність нашої колєкції грамот ми нїяк не можемо покладати ся.
З 1400-1 рр. маємо тепер тільки сї грамоти:
1. 1400 31/XII, Олександра Патрикиєвича стародубського, руська — Акти Зап. Рос. І ч. 17, в ориґіналу петерб. Публ. бібл., факсімілє в Пал. сним. ч. 48.
2. 1401 5/II, Івана Ольгимунтовича, руська — ibid ч. 18, з ориґіналу тамже.
3. 1401 24/II, Юрия і Андрія Михайловичів, руська — тамже ч. 19, з ориґіналу тамже.
4. 1401 24/II, Юрия Довґовда, руська, ibid. ч. 20, з ориґіналу тамже.
5. 1401 11/V, Семена кн. друцького, руська, Codex epist. saec. XV т. І ч. 30, з копії Нарушевича.
25. Острівська угода і намістництво в в. кн. Литовськім (до с.139-40).
Острівська грамота Витовта (див. про неї й грамоту Витовтової жінки вище c. 467) була видрукована з початку з копії Прохаскою (Codex, ер. Vit. c. 959). В сїй копії Витовт титулує себе magnus dux Lytwanie, так що се тільки свріпило оповіданнє русько-литовського лїтописця, і воно було загально прийнятим до р. 1894, коли пок. Лєвіцкий оголосив свою розвідку Kiedy Witold zostal w. księciem Litwy. В нїй він подав першу звістку про знайдений ним ориґінал острівської грамоти, де в титулї Витовта не було magnus dux, а просто dux в тім же роцї текст сей вийшов в III т. Codex epist. saec. XV). Заразом в сїй статї піддав Левіцкий дуже щасливій критицї дотеперішнїй погляд на Острівську угоду. Його погляд прийняв і самостійно розвинув потім Прохаска в статї Przyczynki krytyczne do dziejów unii (1896), розд. V: Witold w. księciem Litwy w r. 1401. Обидва дослїдники одначе головну увагу звернули на питаннє, коли Витовт став в. князем, а не постарали ся висьвітлити докладнїйше, на яких саме умовах вернув ся він в 1392 р. на Литву й яке його становище було тодї de jure. Свій погляд на се висловив я в текстї, але признаю, що в сїм все ще чимало є неясного. Нпр. чи перейняв Витовт Вильну зараз, і яким титулом? На скільки певне й самостійне оповіданнє Длуґоша? на скільки не залежне воно від русько-литовської лїтописи, котру він знав? Одначе негативне рішеннє справи про великокняже становище Витовта від 1392 р. має також своє значіннє для орієнтовання в орґанїзації управи в. князївства Литовського перед Острівською угодою. Не зовсїм ясний вираз Длуґоша під р. 1388 дав був привід до гадки, що Ягайло, переходячи в Польщу, зробив в. князем литовським Скригайла (III c. 477: constituto fratre germano Skirgallone pro principale duce, ut summae rerum in Lithuania praeesset). Сю помилку потім спостерегли дослїдники (Барбашев, Вольф, Лєвіцкий), але при тім впадали в противну крайність, то заперечуючи зовсїм яку небудь спеціяльну ролю Скригайла, то ставлячи його на одній лїнїї з польськими намістниками Вильна — Москожевским і Олєсніцким. Я думаю, що сї польскі намістники були комендантами виленського замку й намістниками для Виленської волости, тим часом як Скригайло заступав Ягайла хоч без якогось докладно означеного титула й уряду) в загальних справах в. князївства. (Про се деякі цїнні, найновійші спостереження в згаданій статї Прохаски Przyczynki krytyczne, розд. V: Czy Skirgiełło był w. księciem Litwy, хоч не з усїм можна тут згодити ся). На тій підставі пруські рицарі писали в 1416 р., що до унїї 1386 р. з неприсутности Ягайла Скригайло vice sua regebat Litwaniam (Cod. ер. Vitoldi c. 1025). Від 1392 р. Витовт мав заступити своєю особою польських намістників Вильна й Скригайла яко Ягайлового відпоручника в загальнїйших справах.
У Йогана IIосільґе є ще анальоґічна звістка про Віґунта in desin czitin starb Allexander des koniges bruder von Polan, deme her dy Wille unde das land ingegeben hatte — Script. r. pruss II c. 179. Що в дїйсности Віґунт не мав Вильна, на сїм годять ся тепер всї, і толкують, що у Посільґе ся звістка зявила ся тому тільки, бо Віґунт умер у Вильнї (Wolff Ród Gedymina c. 149). Але деякі ідуть посередньою дорогою й припускають, що Ягайло хотїв зробити Віґунта своїм намістником на Литві, та той саме тодї вмер. Так толкував уже Стрийковский (II c. 93), пор. Stadnicki Bracia c. 247. Новійшими часами пробував ширше арґументувати сей здогад Конечний — ор. c. c. 147: він думає, що Ягайло призначав Віґунта на великого князя литовського. Тепер, коли знаємо, що Витовт тільки силою фактів, і то дуже не скоро виборов собі признаннє великокняжого титулу, можна анї гадати, аби Ягайло з власної волї хотїв сотворити на Литві таке становище для котрогось з своїх братів і тим задати удар Кревській унїї.
26. Лист Ядвіги з жаданнєм дани з руських земель (до c. 141).
Сучасник Посільґе оповідає про се так: screib yn erin liben bruder und bat yn, das her ym sulde lassin gedechtig sin, wie der irluchte fürste, ir herre, der koning von Polan, ir dy lant czu Russin und Littowen becheydin hette in der morgingabe und gegebin uff die cziit, als sy yn genomen hette czu eyme herren; und bat yn, das her tete als ir lieber bruder und getruwer — das her ir nemeliche czinse nemelicher landen. beschide, die ir jerlichin wordin gegebin und verguldin (Script. rerum pruss. III c. 219).
Як я сказав в текстї, се переповіданнє виглядає так, мов би Посільґе мав перед собою самий лист і його перекладав. Але зміст його робить трудности. Ядвіґа дістала від Ягайла на віно землю Куявську й Русь. В одинокій донаційній грамотї яку ми маємо з р. 1396, 15/I (Kodex diplom. katedry Krakowskiej II ч. 410 == Codex dipl. Poloniae II ч. 333) наданнє се стилїзоване досить загально: occasione veri et iusti dotalicii dicti vulgariter wyano terras Cuyavie et Russie сum earumdem omnibus castris, fortaliciis, civitatibus, municionibus, districtibus, villis... damus і т. д. Що означає тут Russia? найпростїйше можна-б думати про Русь Галицьку, і правдоподібно, що вона й мала ся на гадцї при наданню. Але недокладний вираз міг давати привід до ширшого толковання — „земель руських” взагалї, і хиба що з тим натягненим толкованнєм зажадала Ядвіґа собі данини з руських земель в. кн. Литовського? А може було якесь иньше, пізнїйше ще наданнє?
У всякім разї толкованнє, дане ще у Каро (Geschichte Polens III c. 169,194) і повторене пізнїйше у Лєвіцкого (Kiedy c. 430) і Любавского (Лит.-рус. сеймъ c. 24), що тут мова йшла про Поділє, не можливе, як справедливо зауважив Прохаска (Przyczynki c. 102), бо Поділє до Витовта не належало. Але відкидати зовсїм оповіданнє Посільґе супроти сеї трудности, як то робить Прохаска (ор. c. c. 101-3), було-б великою малодушністю. Иньший закид зроблений дром Прохаскою правдивости оповідання Посільґе — що він представив салїнську угоду тайною, а вона такою не була, опираєть ся, як минї здаєть ся, на непорозумінню. Посільґе (c. 219) каже про тайність не салїнської угоди, а перемиря, уложеного Витовтом з Нїмцями ще весною 1397 р.
27. Час і обставини переходу Луцька до Витовта (c. 141).
Час надання Луцька Витовтови пробували викомбінувати близше на підставі Витовтового титулу. Конечний (ор. c. c. 114, 120) брав за terminus non ante привилей 20/II 1386, де Витовт титулуєть ся князем городенським тільки (Działyński c. 2). Та Конечний притім не завважив ще пізнїйшої грамоти з того року, де Витовт титулуєть ся тільки князем берестейським і городенським — 11/VIII 1386, Codex Vitoldi ч. 35. На неї як terminus non ante вказав уже Андріяшів (c. 229).
Але сї грамоти взагалї нїчого не значать, бо як сказав я вже в текстї, Витовт і потім не титулуєть ся луцьким князем — див. Соdех Vitoldi ч. 42 і 53. Тільки на жидівськім привилею (Акты. Зап. Рос. с. І ч. 9) називаєть ся він кн. луцьким, але тут титул йото рішучо неправдоподібний і вказує на сфальшованнє грамоти (пор. т. V моєї історії, прим. 8). Грамота датована 1/VII 1388, а Витовт зветь ся великим князем литовським (siс!), дїдичом городенським, берестейським, дорогицьким, луцьким, володимирським (!) і иньших”. Стилїзація дати й сьвідків також недорічна, отже ся грамота в рахунок не піде. Аж у трактатах своїх з рицарями 19/I 1390 титулує себе Витовт „князем луцьким і городенським” (Codex Vit. ч. 53 і 54). Варто уваги притім, що титул луцького князя стоїть у нього тут на першім місцї, отже не можна думати, що він його скорочував в попереднїх грамотах (на сїй точцї знову показуєть ся неправдоподібність титулятури жидівського привилею).
Отже terminum non ante ми не маємо — аж до присяжної грамоти Любартовича з 22/V 1386 р. Terminus non post сучасні джерела дають також тільки досить далекий. Розумію оповіданнє Витовта в його меморіалї, що він на люблинськім зїздї, отже в маю 1389 р., просив собі привилея на дану йому Любартову волость, і не дістав. Але він мусїв уже бути в Луцьку при кінцї 1387 р., коли стрів ся з ним московський княжич Василь, тїкаючи з орди. Вправдї сучасні джерела не кажуть нїчого про обставини, а навіть про саму стрічу з Витовтом. Тільки Ширша рус.-лит. лїтоп. (т. зв. Биховця) каже, що Витовт „будучи на Луцку, змовилъ дочку свою княжну Зофію за в. кн. Василя Дмитровича московського” (c. 29 == 510 II. с. л. т. XVII). Джерело баламутне, а й звістка його, як бачимо, дуже загальна. Але розважаючи обставини утечі Василя, треба признати, що з Витовтом він дїйсно мусїв стрінути ся в Луцьку, й тут між ними стала умова про шлюб, переказана з ріжними похибками Никонівського лїтоп. (III c. 90). Василь тїкав з Орди на Волощину й Поділє (див. Воскр. II c. 51), відти на Берестє або Городно йому їхати не було по що, і стрінути ся з Витовтом він мусїв тільки на Волини; а що прибув він до Москви в сїчнї (19/I) 1388 р. (Воскр. II c. 52), то на Волини був він найдальше десь на різдвяні сьвята 1387 р. Се буде заразом non post і для відібрання Луцька від Любартовича.
Проф. Леонтович пробував представити се відібраннє волости від Любартовича як правний акт: мовляв Любарт володїв Волинею як віном жінки тільки на правах доживотя, а по смерти його Волинь мав забрати в. князь, тому що дїтей від першої жінки не лишилось (Очерки с. 236-7). Та все се, розумієть ся, фантазія, почавши від того, що Любарт міг володїти Волинею не як спадкоємець, а на підставі вибору, й кінчаючи тим, що як раз головний стіл — володимирський зістав ся Любартовичу й далї.
Так само безпідставно твердив Андріяшів, що Ягайло вислав Любартовича на Литву й там затримав його більше як рік, і тільки на жаданнє польського сойма, що жадав приїзду Любартовича як Ягайлового ручителя, пустив його з Литви (ор. c. c. 228). Все се фантастичні виводи з грамоти Любартовича 22/V. 1386 й поруки Бенедикту.
Що Луцьк, відібраний від Любартовича, не передано безпосередно Витовтови, на се, як я вже сказав в текстї, може натякати звістка Длуґоша під р. 1388 — III c. 477: castrum Luczsko et omnem regionem ad illam pertinentem Krzeslao de Kuroszwanky castellano sandomiriensi, quatenus illud suo et regni Poloniae nomine gubernaret, contulit in tenutam. Але в сїм роцї Луцьк мусїв належати уже Витовту, й про наданнє Луцька Кшеславу в сїм роцї не може бути мови. Могло се стати ся хиба скорше — десь в р. 1386-7 припустїм, або пізнїйше, по утечі Витовта, в р. 1390-2, коли, розумієть ся, не припускати, що Длуґош просто помилкою приплутав сюди того Кшеслава. У нього зрештою під сим роком взагалї зведено богато ріжних річей, які сюди не належать; нпр. про повну фантастичність поданого тут у нього маршруту Ягайла див. Balzer Genealogia Piastow c. 475.
Анальоґічну з Длуґошевою відомість дає одна грамота: се запись Федора острозького з тої нагоди, що Ягайло, як він каже, „дал ми намЂстничати у Луцьску” — Arch. Sang. І ч. 7. Грамота ся дати не має. Її звичайно кладуть на час по відібранню Луцька від Любартовича — перед наданнєм його Витовтови (Arch. Sang. l c. 115, Андріяшевъ c. 229, Конечний с. 113), а декотрі, комбінуючи з Длуґошевою звісткою, припускають, що з початку Ягайло дав Луцьк Кшеславу, потім Федору Острозькому, а нарештї Витовту. Але на такі переміни тут трохи за мало лишаєть ся часу. Можливо, що котрийсь — Кшеслав чи Федір держав Луцьк перед наданнєм Витовту, котрийсь в р. 1390-2, а можливо, що обидва — й Кшеслав і Ф. Острозький в тих остатнїх роках. Бо з тим усїм зістаєть ся все ж таки непевним, чи Луцьк не був від разу переданий Витовтови.
До сеї передачі пізнїйше нїмецьке джерело дає такі подробицї, що Витовт випросив собі Луцьк від Ягайла за посередництвом його матери і що обіцяв в такім разї перейти на руську віру — Scr. rеr. pruss. V c. 225. Витовт в своїм мемеріалї одначе каже, що Ягайло змусив його до переходу на руську віру, і то нїби зараз по поворотї Витовта на Литву — так виходить з Витовтових слів.
Що від Любартовича відібрано й Витовтови надано саму тільки Луцьку землю, се не підлягає сумнїву супроти того, що Федір титулуєть ся князем володимирським ще в р. 1393 — Arch. Sang. I ч. 14, а Витовт тільки князем луцьким, і про його Володимирську волость нїде нема згадки. Але згадані мною в текстї слова Давн. русько-лит. лїтописи (c. 34 і 36) і титул Витовта на жидівськім привилею збаламутили дослїдників. Аби погодити сї звістки, вони представляють річ так, що мовляв Ягайло надав Витовту цїлу Волинську землю, але від разу не відважив ся відібрати від Любарта її цїлу, а взяв тільки Луцьк (Стаднїцкий Synowie II c. 164-6, Конечний c. 120, Леонтович с. 240). Але все се зовсїм безпотрібно: жидівський привилей не має тут значіння, а рус.-лит. лїтопись могла й тут помішати володїннє „всею Волинскою землею” по другім помиренню Витовта з Ягайлом з давнїйшим володїннєм самим тільки Луцьком. А головно, що Ягайло, як то знаємо від Витовта, зовсїм і не надав йому анї цїлої Волини анї навіть Луцька грамотою, отже всї здогади про ріжницї між наданнєм і дїйсною передачею Луцька не мають нїякої підстави.
28. Останнї роки Скиргайла.
Що Скиргайло в останнїх роках життя зістав ся не тільки без Троків, а й без Полоцька, се стає, можна сказати, певним супроти повного мовчання про нього як про полоцького князя у всїх джерелах, які кажуть про останнї часи його житя. Очевидно, він тодї окрім Київщини не мав иньшої значнїйшої волости; та певно й не сидїв би він у Київі, як би мав Полоцьк. Русько-литовська лїтопись середнїх і ширшої ред. каже, що Витовт здобув Полоцьк ще перед угодою 1392 р. (собр. л. XVII с. 274, 324, 386, 511, пор. Даниловича Очеркъ ист. Полоцкой зем. с. 171). Провірити сеї звістки не можна, і для того вона лишаєть ся сумнївиою,тим більше що в Острівській умові про Полоцьк нема згадки.
Про залежність Полоцька від Витовта говорить кореспонденція з Ріґою в полоцьких справах, перехована без річних дат (тільки з місячними), але датована Бунґе і за ним Прохаскою з значною правдоподібністю роками 1396-99 (див. реґести їх в Cod. Vitoldi ч. 128, 135, 138-9, 144-5, 147-8, 167, 194-5, 197-8, де вичислені їх видання); про датованнє їх — Bunge Urkundenbuch VI c. 82-3; остання грамота, датована 6/III 1399 р., дає ключ і до попереднїх. Питаннє утрудняєть ся тим, що не знаємо на певно року смерти Скиргайла. Прохаска, пишучи в останнє про смерть Скиргайла, клав її на р. 1396 з огляду на те, що в серединї 1397 р. бачимо Полоцьк уже в руках Витовта (Przyczynki с. 100); він спускав з очей одначе ту правдоподібність, що Полоцьк відійшов від Скиргайла уже скорше.
Що до участи Скиргайла в Витовтовім походї на Київ, що оповідає лїтопись, то восени 1393 р. се не могло мати місця. В 1393-4 рр. два рази пробував довший час на королївськім дворі: зимою 1393 р. (приїхав 21/X, 28/XI-17/XII жив у Кракові і поїхав коло 10/XII — див. Rationes curiae c. 227, 537, 172, 261, 173), і потім лїтом 1394 р. — бачимо його від 15/V до 3/IX (в Кракові перебував 15/V-8/VII): тодї у Ягайла був зїзд князїв, між ними був і Витовт, 26/V — Rationes c. 191-200, 237, 566, 245-251, 269. З того виходить, що в осїннім походї 1393 р. (коли він дїйсно мав місце), Скиргайло участи не брав. Се й зрозуміло, бо з Витовтом вони ще сварили ся. В 1394 р. він міг бути в Київщинї або весною (март-цьвітень) або в осени (від середини вересня). Супроти того, що ще 18/II Володимир титулуєть ся київським князем, а 15/V Скиргайло уже приїхав до Кракова, виходить, що на окупацію Київа, посадженнє там Скиргайла і т. и. було трохи за мало часу, тому приймаючи участь Скиргайла в походї на Володимира, правдоподібнїйше думати про осїнь 1394 р.
Завважу до річи, що означеннє часу Витовтового походу на Поділє в уварівськім кодексї читаєть ся: „тоє ж зимы на весну” (c. 94);. в Супрасльськім є просто ”на весну” (c. 80), але попереднє могло пропасти, бо тут прогалина; в код. Авраамки: „тоє же зимы”... (c. 203); в. код. Красїньских: „тоє ж опять весны на лЂто” (c. 168); в код. Румянцевськім (і Патріаршім) і Рачиньского: „тоє же опять весни” (c. 277, 326); сьому відповідає і Ольшів.: teyże zasię viosni (c. 452) і Євреїнова: „тоє ж вЂсны” (c. 388). Очевидно, варіанти сї зводять ся до тої фрази, яку маємо в Уваров. кодексї.
Дату смерти Скиргайла уставив проф. Смолька, комбінуючи тексти двох кодексів її (в обох є пропуски): він читав „розболЂ ся (Скиргайло) канонъ канона крещенія у четверкъ”, і се дає р. 1397 — Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa c. 32. Потім до сеї справи вернув ся др. Прохаска — Przyczynki krytyczne c. 100, пробуючи оборонити поправками дату 1396 р. Але його поправки здають ся минї меньше правдоподібними, й подиктовані вони, мабуть, бажаннєм погодити дату смерти Скиргайла з полоцькою справою, як собі її Прохаска представляв. Длуґош III c. 509 і Посільґе (Script. rerum pross. III c. 198) дають вповнї неможливу дату 1394 р. Неясно, звідки взяла ся дата Густинської хронїки — 1396 р. Може бути, що тут маємо якусь місцеву київську записку, хоч з такими здогадами що до сеї хронїки приходить ся бути дуже обережним. Смолька приводив її до згоди з датою 1397 р., припускаючи, що дата 1396 р. опираєть ся на мартівськім численню. Се можливо — коли ся записка іде з якоїсь самостійної місцевої традиції.
29. Поділє — литовський лєн (до c. 177).
Таку гадку, що Спитко дістав Поділє яко литовський лєн, і став з сього лєну литовським васалєм, висловив уже Каро (Geschichte Polens III c. 22), на підставі того, що Спитко брав участь в Витовтовім походї на Татар 1399 р. Сю гадку потім прийняли й иньші — нпр. Барбашевъ Витовтъ с. 147, Смолька Szkice l с. 61-2, В.-Будановъ Населеніе югозап. Руси до XV в. с. 80, Любавскій Обл. дЂленіе c. 57-8. Против нього виступали Lewicki Powst. Svidrygiełły c. 8, Леонтовичъ. Очерки с. 377 і далї, Prochaska Podole c. 9.
На мій погляд, в тім нема сумнїву, супроти наведених слів в текстї грамоти про князїв литовсько-руських, — що Ягайло дав Спиткови Поділє як литовську землю. Порівняти тільки сей привилей з наданнєм Янушу мазовецькому Дорогичинської землї 1391 р., де повторяєть ся таж формула: ceteri duces fratres nostri terrarum Lithwanie et Russie, dicioni nostre subiectarum, servire consueverunt (Kodeks dypl. ks. Mazowieckiego c. 113), тим часом як нпр. в наданню Белзької землї (ibid. ч. 125) уже нема нїяких таких виразів. Але при оцїнцї сеї справи треба мати на увазї, що се дїялось перед іменованнєм Витовта в. князем, коли Кревська унїя була в силї, отже в. князївство як державне тїло de iure не істнувало, і землї в. кн. Литовського уважали ся зарівно землями корони Польської. Се не було ясним для давнїйших дослїдників і не могло бути — при тодїшнїм станї відомостей, і по части тому то й ставали ся ріжні, дуже хитрі гіпотези для обяснення надання Поділя Спиткови.
Тепер ми знаємо не тільки се, що в 1394-5 рр. землї в. кн. Литовського уважали ся в теорії польськими провінціями, а також і те, що Витовт тодї ще не був в. князем литовським, і в теорії володїв тими землями тільки Ягайло. Супроти сього не тільки тратить свою остроту факт надання литовського лєна Ягайлом Спиткови, а й упадає значіннє слів грамоти 1395 р. про те, що східнє Поділє задержав Ягайло для себе: в противставленню до західнього Поділя, відданого Спиткови, слова грамоти значать тільки, що східнє Поділє не віддаєть ся як волость якомусь князеви, а лишаєть ся в управі правительства в. кн. Литовського. Таким правительством de jure був тодї Ягайло, de facto Витовт, і може бути зовсїм правдивим оповіданнє лїтописи, що східнє Поділє зістало ся й далї в руках Витовта (а додамо — певні волости в тім часї могли бути дані тут і тому незвістному на імя батькови Федька Несвизького — див. c. 175).
Що до лїтописної звістки про застав Поділя Ягайлови, то треба запримітити, що цифра сорок тисяч фіґурує тільки в Супрасл. і Уваров. і то оден раз тільки: Витовт дає Ягайлови західнє Поділє в 20 тисячах, а коли Ягайло вертав йому, відсилає йому 40 тисяч. Натомість в кодексах Красїньск. і Євреїнівськім в обох разах стоїть 20 тис. (в ґрупі Румянцевського і подібних замість 40 тис. — „осьм”, очевидно — и замість N).
30. Наданнє Свитригайлови Поділя (до c. 177).
Про наданнє Поділя й иньших маєтностей Свитригайлови Длуґош оповідає під р. 1403 (III c. 554), по викупі Поділя від Спиткової: очевидно сей викуп збаламутив Длуґоша й змусив його пересунути наданнє на р. 1403. З сеї знову звістки Длуґоша пішли ріжні баламуцтва в лїтературі, підтримані ще хибною датою надання Свитригайла камінецьким домінїканам (про нього низше) — нпр. Молчановскій ор. c. c. 257 і далї, Lewicki Powstanie Świdrygiełły c. 52 і далї, моє Барское староство c. 23-4. Посільґе містить наданнє Поділя перед різдвом 1400 р. (Scr. rer. pruss. III c. 244), і ся дата вірна, як показують грамоти Свитригайла на Поділю з р. 1400-1, тільки в означенню самих надань Посільґе дуже недокладний: vil landes in der Walachie und Podolien und Nawgardin das beste hus. Сю Валахію пробували толкувати так, що мова йде тут про округ Шепинецький, на волоськім пограничу (Lewicki Powstanie c. 304), але дуже можливо, що тут маємо просту недокладність, звязану або з Поділєм або з галицькими маєтностями, наданими Свитригайлу. Новгород сїверський він дістав, правдоподібно, вже по поворотї з Прусії в 1404 р. Взагалї що до предмету самих надань Длуґош певнїйший; він вичисляє сї надання так: terram Podoliae, item terram Zudaczoviensem, item districtus Strij, Schydlow, Stobniczam, Drugnyam, Uscze, item mille quadringentas marcas in zuppis regiis.
Присяжна грамота Свитригайла з наданого йому Поділя звістна з інвентара коронного архива Варшевіцкого — у Даниловича Skarbiec ч. 1523 з хибною датою 1430, також у Дзялиньского Zrzodłopisma do dziejów unii II с. 422 (без дати). Подільських справ дотикають дві грамоти Свитригайла: наданнє його для камінецьких францішканів, видане в Камінцю 17/VIII 1400, звістне з пізнїйшої обляти львівського ґроду (Akta gr. і ziem. X ч. 31) і наданнє камінецьким домінїканам c. Зубрівки, в Камінцю 30/III 1401, звістне в ориґіналї — Chmiel Zbiór dokumentów znajduiacych sie w bibliotece hr. Przezdzieckich, Краків, 1890, ч. 6. Сей останїй документ був до недавна звістний з книжки Пшездзєцкого Podole, Wołyń, Ukraina, т. І з хибною датою 1405, і ся дата робила ріжні баламуцтва в науцї. Ще др. Прохаска на підставі сеї грамоти припускає що й по своїм поворотї Свитригайло мав маєтности на Поділю (Podole c. 17). Правдиву дату боронив уже Молчановський на підставі звістки Бароича (ор. c. c. 268); виданнє Хмєля, пропущене Прохаскою, потвердило її вповнї.
Про подільське володїннє Свитригайла див. Стаднїцкого Synowie І c. 192 і далї, Молчановського ор. c. c. 257 і далї, а особливо Prochaska Podole lennem korony гл. IV і V — се позитивна частина розвідки. У Лєвіцкого Powstanie Świdrygiełły c. 52 є кілька важних помилок.
31. Лїтература подїй по смерти Витовта.
Для істориї подїй від смерти Витовта до Казимира найважнїйше що ми мали до недавна в лїтературі, се дві розвідки пок. Лєвіцкого, перша — Powstanie Świdrygiołły, 1893 (з Rozpraw hist. fil. wydz. краківської академії), обіймає час до р. 1438, старанно збирає й використовує матеріал, але грішить одностороннїм осьвітленнєм подїй (з становища польсько-унїонного); критику сього становища див. в рецензії Корженка (псевдонїм) в Записках Наук. тов. ім. Шевч. т. II. Друга розвідка — про полїтику Жиґимонта Кейстутовича: Przymierze w. ks. litewskiego z królem rzymskim Albrechtem II, 1899 (Rozprawy т. XXXVII). Останнїми часами прибула праця Б. Барвінського Жиґимонт Кейстутович великий князь литовско-руский, 1905, -старонно зроблений перегляд матеріалу, хоч не поглублений і мало ориґінальний взагалї (деякі дрібні поправки й доповнення в його замітках: Жиґимонт Кейстутович, князь Новгородка литовського, і Уваги до зносин м. Ісидора з Жиґимонтом Кейстутовичем, в часоп. Руслан 1906. Зайняв ся сими часами також Копистяньский в статї Ksiąže Michal Zygmuntowicz (Kwart. hist., 1901), а Б. Бучинський в статї Кілька причинків до часів вел. кн. Свитригайла (1430-1433) (Записки т. LXXVI) дає коментар до кількох документів сих часів. Згадати треба также рецензію Прохаски в Kwart. hist. 1903 на статю Лєвіцкого (Przymierze) і Бучинського на працї Барвінського і Копистяньского (в Записках LXXVI). Досить широко, одначе часом без потрібної критики, беручи відомости з других рук, обговорює також події по смерти Витовта, в звязку з історією литовського парляментаризму Любавский в своїй книзї: Литовско-русскій сеймъ.
З давнїйшої лїтератури треба згадати: Kotzebue Switrigail, ein Beytrag zu den Geschichten von Litthauen, Russland, Polen und Preussеn, Липськ, 1820 (становить виїмок тим, що написано з симпатиями до Свидригайла). Stadnicki Bracia Władysława-Jagielly, 1867, розд. XI (у Вольфа лише кілька другорядних поправок). Саrо Geschichte Polens т. IV, 1875 (рр. 1430-1455). По за тим тільки роботи компілятивного характеру: Иловайскій Исторія Россіи т. II розд. VII, 1884 (переклад в VI т. Руської історичної біблїотеки), Брянцева Исторія в. кн. Литовскаго, 1889, c. 261 і далї.
32. Польскі пляни по смерти Витовта (до с. 189).
Сучасна нїмецька записка про польсько-литовський спір так пише: Ее wen er (Витовт) starb, sprechen dy Polen, her sulde doselbist das grosfürstenthuin dem konige czu Polen als seyme herren, von wes befelnisse das hatte ingehalden, wedirkarte und gab, weysende alle seyne manne und herren an den koning, das sye in vor еуnеn erbherren sulden haben und behalden im och befelende sеуnе grossturstynne mit alten seynen schatzzen und landen — Scr. rer. prus. III c. 494. Оповіданнє се, здаєть ся, опираєть ся на листї Ягайла — Codex ер. saec. XV т. II ч. 191 (Supplem. ad histor. Russiae mоn. ч. 117), так само як на нїм опер ся Длуґош IV c. 414, розмалювавши тільки своїм звичаєм подїї. У всякім разї нїмецька записка виразно виставляє сю поголоску яко польську, зовсїм не приймаючи її, і Лєвіцкий зовсїм безосновно пробував поперти представленнє Ягайла сею запискою й Длуґошем (Powst. Svidrigiełły c. 67). Ми маємо властиво тільки оповіданнє Ягайла, і йому маємо вірити чи не вірити. З боку Витовта по недавнїй боротьбі така капітуляція була-би рішучою несподїванкою. Хиба-б покласти се на його передсмертну депресію й упадок духа.
Що Ягайло хотїв перейняти на себе в. князївство по смерти Витовта, але пани литовські й руські спротивили ся тому, каже меморіял пруських рицарів, опертий, очевидно, на донесеннях Свитригайла: dux Vitoldus obiit.. tunc rex Polonie fuit in terra Littwanie postulans terrаm; tunc terre Russie et Lithwanie eum in dominium suscipere noluerant et dixerunt, quod eos obmisisset, cum suscepit regnum Poloniae, ad quod cum ipsi рrоmоvеrunt — Codex ep. saec. XV т. II c. 300. Порівняти з сим, що оповідає згадана вже нїмецька записка (Scr. r. prus. III c. 494): Поляки och sprochen, das der koning ane sye nicht mochte seynen willen geben czu der irwelunge des nuwen igrosfursten, synthe das land Lytawen were dem reyche Polan eyngeleybet; hyrumbe wulden dy Polan den herczog Swidergal nicht haldеn vоr eynen grosfursten, sunder sye wolden sich selber des landis underwynden.
З сього становища — що Поляки надїяли ся знести окремішність в. князївства з смертю Витовта, стають зрозумілі закиди Длуґоша (IV c. 417), що Ягайло, можучи взяти собі в. князївство, віддав його Свитригайлу — з спеціальної прихильности до нього, як хибно толкує се Длуґош.
33. Привилей 1432 р. в справі рівноправности Русинів (до c. 208).
Грамоту сю досї знаємо тільки в копіях: в Codex ер. saec. XV він виданий а копії бібл. Чорторийських, перед тим був звістний в польськім перекладї поданім при виданню Ваповского, зробленім Малїновским (Dzieje korony Polskiej II с. 207), і Малїновский каже, що взяв його з копіарія 1-ої пол. XVIII в. несвизького архиву, що належав потім Нарбутови. Копії бібл. Чорторийських вказують на ориґінал в тім же архиві, себто в переховуваній в архиві Радивилів офіцияльній колєкції ориґінальних привилеїв в. кн. Литовського (див. замітку Пташицкого — Kwartalnik histor. 1902, IV с. 588). Заповідаєть ся фототипичне виданнє сеї колєкциї.
Ентузіастичну оцїнку значіння привилею 1432 р., дану Лєвіцким(Powstanie с. 155-6) злив холодною водою проф. Черпак в статї: Sprawa równouprawnienia schismatyków i katolików na Litwie (1432-1563) (Rozprawy wydz. hist. fil. т. 44), що вийшла під час друку сих приміток в першим виданню. Він уважає грамоту Ягайлових відпоручників за неважну, бо Ягайлом не потверджену, але відкинену й подерту (свої замітки до сеї статї подав я в Записках, т. 53).
Лєвіцкий (ор. c. c. 330) звязав з привилеєм 1432 р. записку Густинської компіляциї під, р. 1432 (Пол. собр. лЂт. II с. 354), що Ягайло ”будучи на КіевЂ, далъ привилей волынскимъ обывателямъ, абы имъ въ вЂрЂ насилія не чинилъ, ани церквамъ православнымъ пакостиль, аны до своєй ихъ вЂры кто не понуждалъ”. Як бачимо, подібність дуже далека. Далеко близше стоїть звістка ся до Ягайлової грамоти Луцькій землї, де дїйсно йде мова про „волинських обивателїв” і православні церкви забезпечають ся від руїновання й конфісковання, а православні люде — від силовання до латинства. Очевидно, маємо в записцї відгомін сеї грамоти. Зауважу ще, що Любавский (ор. c. c. 77), не заглянувши сам до Густинської лїтописи, а зачерпнувши се з Лєвіцкого, зробив з сього привилей київским обивателям.
34. Зрада Федька Несвизького (до c. 217).
Федькову історію знаємо з його грамот 1434 і 1435 р. виданих в Собранії государственныхъ и частныхъ актовъ Круповича ч. 16 і 17. В першій грамотї датованій 7/IX 1434 р., в Кремінцї, він оповідає про своє увязненнє й увільненнє. Подїї сї мусїли наступити по собі дуже швидко, се видко з того, що Федько не встиг передати Браславщини Полякам, а з увільненнєм його треба було спішити ся, аби не зістав ся без голови. З того виходить, що зрада Федька мала місце десь в серпнї, більше меньше в однім часї з зрадою Носа, а увільненнє наступило в перших днях вересня.
Що зрада мусїла випередити арештованнє Федька, а не так як деякі дослїдники собі представляють, що Федько, подражнений безневинним арештованнєм, перейшов до Поляків (Stadnicki Synowie I c. 211, Молчановскій c. 375-8 — тут взагалї Федькова історія описана дуже баламутно), показують заходи польских панів коло його увільнення. Се порозумів уже Лєвіцкий op. c. с. 247 , хоч по традиції чи по шабльону, висловляєть ся так, мов би Поляки аж сим увільненнєм „pozyskali dla Polski Федька.
Що Кремінеччину Поляки від разу захопили, видко з самої дати першої Федькової грамоти, даної в Кремінцю, і другої виданої 23/III 1435 в Черняхові: Черняхів був у Збаражчинї, в маєтностях Федька, див. реєстр Збаразьких маєтностей з 1463 р. — Arch Sanguszków (І c. 54). Що Поділє натомість при зрадї Федька втїкло від Поляків, показує оповіданнє Длуґоша (IV c. 575), що в 1435 р. захопив був Браслав і віддав Полякам Стефан воєвода волоський. Лєвіцкий (c. 246) здогадував ся, що се стало ся десь на весну 1435 р., і з тої нагоди видав Федько другу свою грамоту; се, розумієть ся тільки здогад, хоч і можливий.
Що до дальшої долї Федька, то за браком всяких відомостей ставляно ріжні гіпотези. Молчановський, уважаючи Федька Корибутовичом, думав, що він потім вернув ся до Свитригайла і в битві під Вилькомиром попав в неволю до Жиґимонта (c. 378). Вольф, опираючи ся на тім, що на початку 1442 р. Збаражчину дано иньшому державцеви, здогадуєть ся, що то стало ся по смерти Федька (Kniaziowie c. 276). Див. ще статейку про нього Кохановского в новій варшавській Wielk-ій Encyklopedi-ї (зроблена головно на підставі Вольфа).
35. Перехід українських земель до Жиґимонта (до c. 226).
Над питаннєм про долю волостей Свитригайла ми мусимо ще спинити ся, аби уникнути деяких можливих непевностей.
Одинокою волостю Свитригайла по смерти Жиґимонта в землях в. кн. Литовського була Волинь, і туди його покликано вже по смерти Жиґимонта. (див. c. 230). Як би Свитригайло володїв ще якимись землями, Казимир, зовсїм певно, лишив би їх за ним. Та й Длуґош (IV с. 636) говорить тільки про Михайла Жиґимонтовича, що мав якісь значнїйші волости в в. князївстві. Київ Казимир передав Олелькови зараз, скоро прийшов на Литву. Вправдї в Arch. Sang. I ч. 38 подана грамота Свитригайла з датою в Київі 1442 р., але індикт її вказує на р. 1433/4, так само й імя кн. Носа між членами Свитригайлової ради. Грамота видана з ориґіналу, тому не хочу підозрівати вірности її в виданню. По всякій правдоподібности маємо тут, як і на деяких иньших грамотах Свитригайла, скомбіновану дату від сотворення сьвіта і від Христа (1442-8 == 1434). Зрештою дати Свитригайлових грамот взагалї задають великі трудности, так що їх аналїза й хронольоґічне упорядкованнє могло б бути предметом спеціальної студиї. Остатня певна київська грамота Свитригайла — се наданнє Каленику Мишковичу 17/X 1437; сьвідки на нїй ті самі, що виступають з Свитригайлом у Львові в вереснї 1437 р. 17). Між ними інтереснім камінецький староста Лостовский і Петр Войнїцкий — се могли бути відпоручники галицько-подільскої шляхти.
Пок. Лєвіцкий (c. 283), за ним Любавский (ор. c. c. 89) припускали, що за Свитригайлом могла зістати ся Браславщина. Лєвіцкий опирав сю гадку на наданню Стреченовичу 1438 р., але як вказав я вище, сю грамоту видав Свитригайло ще маючи Волинь, отже перед своїм упадком. Таким чином Свитригайлови перед смертю Жиґимонта не лишило ся нїчого на Українї.
36. Лїтература в. кн. Литовського від проголошення в. кн. Казимира.
Період сей оброблений дуже нерівно. До недавна одиноким науковим курсом для нього зіставав ся курс Каро Geschichte Polens, доведений до смерти в. кн. Олександра (т. IV, 1875, до р. 1455, т. V ч. 1, 1886, до р. 1480, т. V ч. 2, 1888, до смерти Олександра). Останнїми часами пощастило початкови періоду — проголошенню і першим рокам пановання Казимира. Окрім давнїйшої студїї Квятковского Ostatnie lata Wladyslawa Warneńczyka (Przew. nauk. 1883) і сенсаційної розвідки пок. Лєвіцкого Wstąpienie na tron polski Kazimierza Jagiellończyka 1887 (Rozprawy wydz. hist.-filozof. т. XX) та статї Прохаски Kazimierz Jagiellończyk a Inflanty 1440-50 (Kwart. histor. 1898 р. — огляд матеріалу з X тому LEKUrkb.), по виходї моєї книги в першім виданню (в 1903 р.) вийшли: згадана праця Копистяньского про Михайла Жиґимунтовича, Prochaska O rzekomej unii 1446 r. (Kwartalnik hist. 1904), Sroczynski Elekcya Kazimierza Jagiellończyka na krola polskiego (Sprawozdanie gimnazyum w Rzeszowie, 1904), рецензії Фрідберґа (в Kwart. hist. 1905) і Бучинського (в Записках т. LXXV). Потім нового оброблення діждали ся останнї лїта Казимира в користній працї Папе: Polska i Litwa na przełomie wieków średnich, т. I: Ostatnie dwunastolecie Kazimierza Jagiełłończyka, 1903. Статї його ж, зібрані недавно разом п. т. Studya i szkice z czasów Kazimierza Jagiełłończyka, 1907, мало дотикають справ для нас інтересних. Загальний характер мають статї Прохаскн: Charakterystyka Kazimierza Jagiełłońzyka (PrŸew. naukowy, 1904 стороннича й доктринерська, як звичайно у автора в останнїх часах) і Rady Kallimacha (Przewod, naukowy 1907). Позатим маємо загальні курси перестарілі або поверховні, та моноґрафічну лїтературу, яка більше або меньше входить в інтересні для нас події. З давнїйших курсів згадаю Atbertrandi Panowanie Kazimierza Jagiełłończyka, Jana Alberta i Alexandra Jagiełłończyka, 2 томи, 1826-7; Gołębiowski Dzieje Polski za W. Jagiełły i Władysława III, 1848 (Dzieje Polski za panowania Jagiełłonów т. II) i Dzieje Polski za Kazimierza, Jana Olbrachta i Alexandra, 1848 (ibid. т. III); Czerny Panowanie Jana Olbrachta i Alexandra Jagiełłończykóow, 1871. З новійшого, окрім досить поверховних, напів популярних компіляцій Іловайского й Брянцева, короткий, і теж досить поверховний погляд на полїтичні відносини тих часів дає також Любавский в своїй працї: Литовско-русскій сеймъ, Льв., 1900.
37. Тестамент Казимира (до с. 252).
Про тестамент говорять пізнїйші хронїсти: лїтопись Биховця (c. 62-3), Стрийковский (II c. 291), Бєльский (c. 688). Давнїйші — Мєховский, Децій, Ваповский, мовчать про нього. Коли перше виданнє хронїки Мєховского (1509) було сконфісковане, в новім виданню її (1521) вставлено між ин. уже й про тестамент (варіанти з першого видання Мєховского див. в додатках до Ваповского — Scriptores rerum polonicarum II c. 257-8). Отже тодї вже сей переказ став офіціальним.
В лїтературі над сею справою застановляв ся Каро (V. 2 c. 631 і далї). Він відкидає звістку про тестамент, виходячи з того, що Казимир стремів до того, аби як тїснїйше звязати Литву з Польщею, отже мовляв не міг дїлити їx між синами. Але у Длуґоша Казимир заявляв тільки, що до свого віку не дасть вел. князївства в осібну державу, і взагалї сей психольоґічний арґумент Каро не здаєть ся минї стійним. Натомість дуже промовляють против тестамента ті обставини, в яких виступає перша звістка про нього, й мовчаннє про нього при виборах Ольбрахта (див. у старших тих хронїстів). Дуже цїкаво також, що скільки разів про сей тестамент зачинали говорити з литовського боку за Ольбрахта й пробували потягнути за язик самих Поляків, з Польщі збували се мовчанкою — і справі вибору вел. князя і потім в справі надїлення Жиґимонта (див.на с.254-5), і в проєктї унїї 1496 р. (Cod. ер. saec. XV т. III ч. 422) — в текстї 1499 р. се місце опущено. Папе не оцїнює відповідно сих фактів, боронячи Казимирового тестаменту в своїй новійшій працї (Polska i Litwa, гл. 9). Против виводів Каро він покликуєть ся тільки на сьвідоцтво Олександра, при справі надїлення Жиґимонта. Але я вказав уже, як мало можна покладати ся на се сьвідоцтво.
38. Змова руських князїв 1480 р.
Про змову сю старша лїтература: Stadnicki Bracia c. 177-80 і 192-5, Антонович Монографіи І c. 240-1, Иловайскій Ист. Россіи II c. 288-9, Wolff Kniaziowie c. 5-6. Слїдом на виходї першого видання сього мого тому вийшла книга дра Папе Polska i Litwa na przełomie wieków średnich, де осібний, дуже старано зроблений роздїл спеціально присьвячений „змові князїв”. Кілька доповнень до його виводів дав в своїй рецензії сеї книги В. Бучинський (Записки т. 75). Сим вичерпуєть ся вся лїтература сього цїкавого епізоду, далеко не розслїдженого так, як він того заслужив.
Передо усїм хронольоґія сеї справи. Всї давнїйші дослїдники — Стаднїцкий, Антонович, Іловайский, приймали без всяких остережень оповіданнє Нарбута до його дати включно, у нього ж весїлє Більського відбуваєть ся в падолистї 1482 р., і тодї викрито змову. Тим часом в писанім зараз по подїї листї хелминського воєводи конспірація відкриваєть ся перед Великоднем; любецька хрониїка день, визначений собі конспіраторами, кладе на вербну недїлю 1481 р., а Супрасльська лїтопись дає докладну й очевидно — вірну дату скарання конспіраторів: „в лЂто 6989 индик. 14 мца авгус. 30, при воєводЂ виленском пану Олехну Судимонтовичу, а троцком пану Мартину Кгастовьтовичу” (ся докладність і правильність записки — пор. реєстри воєвод у Вольфа — вказує, безперечно, на сучасність).
Приймаючи вище подану дату конспірації — цьвітень 1481 р., Папе пробував одначе представити так, що відомости про неї дійшли до короля ще в 1480 р., і вони нагло спинили Казимира в приготованнях до війни з Москвою (c. 64-5). До такого представлення змусила Папе звістка московських лїтописей про якісь усобицї, що стримали Казимира, і записка ґданської хронїки, що вже виразно називає змову „руських панів” причиною, чому Казимир вернув ся з походу — він був остережений і вернув ся з жінкою й сином до Литви (Script. rerum prus. IV c. 687). Але звістка московських лїтописей про усобицї сюди не належить: др. Папе перериває фразу, а лїтописне оповіданнє далї поясняє про які усобицї говорить: „тогда бо воєва МенгирЂй царь перекопскій королеву Подолскую землю”. І про конспірацію князїв сї лїтописи говорять потім як про річ зовсїм нову. В ґданській хронїцї про конспірацію згадано подвійно: раз під 1480, другий під 1481 р. і очевидно, вона має тут дублєти — короткі звістки, з яких одну звязано з війною 1480 р., а другу занесено під осїнь 1481 р., коли скарано участників змови. Очевидно, хронїку складено згодом по подїях, і так з'явив ся дублєт конспірації, якимсь полїтиком перенесений на 1480 р., як причина наглого звороту в полїтицї Казимира. Бо ж нїяк не можна думати, щоб коли Казимир дїйсно довідав ся про змову ще під осїнь 1480 р. і таїв ся з своїми відомостями, то про се знали б в Ґданську, і щоб мало місце таке друге несподїване відкритє змови в 1481 р., коли нитки сеї змови правительство тримало ще з осени 1480 р.
Що до обстанови, в якій мав відбути ся напад на Казимира, то маємо два зовсїм відмінні мотиви: плян нападу на ловах, і змову на весїлю. Сей другий дуже неправдоподібний, бо знову викрито в останнїх тижнях великого посту, коли весїля бути не може. Одначе оповіданнє про недавнє весїлє кн. Більського, що мусїв тїкати по першій шлюбній ночи, читаємо уже в московських лїтописях. Нарбутове оповіданнє, можливо, тільки розвиває сю згадку старих лїтописних компіляцій. Але саме те старше лїтописне оповіданнє, може бути, тільки розвинуло в такій романичний формі дїйсний факт, що Більський, утїкши до Москви, заходив ся, щоб дістати з вел. кн. Литовського свою жінку, з якою — се вповнї можливо — незадовго перед тим оженив ся. Другий мотив — про плян нападу на Казимира на ловах, хоч переказаний по горячим слїдам, може бути такою-ж лєґендою, як я вже натякнув у текстї, хоч напр. Папе приймав се оповіданнє як зовсїм певне.
Старші дослїдники приймали, що князїв стято в Київі, і не без драматичности малювали образ кари довершеної над Олельковичом на очах Киян (Антонович, 1. c.). Але погляд сей нї на чім не опертий. Висловив його Стаднїцкий, в формі здогаду, але опирав ся при тім по части на такій непевній основі, що мовляв се мусїло стати ся в Київі, бо київська лїтопись має про се докладну дату, по части — просто на помилцї. Він читав текст листу Більського zdradzieckim obyczaiem osądzili w Kijowie, тим часом в Скарбцї, звідки він бере цитату, стоїть „osadzili”, а в ориґіналї — „зрадили”. Здогад Стаднїцкого повторив уже в катеґоричній формі Антонович, а за ним Іловайский. У Нарбута (VIII c. 228) князїв вішають у Вильнї.
39. Повстаннє Глинського.
Повстаннє Глинського в новійшій лїтературі не було відповідно оброблене. Специяльні працї тільки давнїйші або взагалї безвартістні: Leasmann Fürst Glinski (Biographische Gemälde, II). Берлїн, 1830, Waraka De ducis Michaelis Glinscii contra Sigismundum regem Poloniae et m. ducem Lithuaniae rebellione, Берлїн, 1868, статя Бартошевича — Encyklopedya powszechna X c. 7-16, De Laveau KniaŸ Michał Gliński, szkic historyczny — Dziennik Polski, 1880-1 (ч. 296, 298-301 і 1) і осібно — Львів, 1881. Крім того: Карпов у згаданій дісертації (гл. V, с. 128 і далї, — він обмежаєть ся тільки кампанїєю 1507 р., і то не використовує всїх джерел), Антоновича Монографіи І c. 241-4, Pułaski Stosunki z Mendli-Girejem chanem Tatarów perekopskich, 1881, c. 99 і далї, 123 і далї; вкінцї Wolff Kniaziowie (c. 80-5) властиво найцїннїйше з цїлої тої лїтератури.
З джерел історіоґрафічних для історії повстання мають особливе значіннє Децій і Ваповский як сучасники. Порівняннє їх оповідань з иньшими джерелами доказує їх достовірність: й короткому оповіданню Деція й далеко ширшому — Ваповского не можна зробити нїяких поважних закидів. Масу самостійних, але дуже непевних звісток і подробиць дає Стрийковскій, і між ними не легко вибрати зерно з полови. Подекуди ми можемо сконтролювати його, і тодї одно оправдуєть ся, друге знову показуєть ся неправдою. Так нпр. реляція Глинського й иньші документи потверджують звістки про походи Глинського під Клецьк і на Новгородок, про пустошеннє Білої Руси й „загони” Глинського під Вильном. Але нпр. звістку про прихід йому в поміч Дашковича з 20.000 кінноти рішучо збиває та ж реляція і мовчаннє иньших джерел. Маршрут Глинського, де Мозир здобуваєть ся вже після иньших походів, стоїть в суперечности з иньшими джерелами. У Стрийковского Глинський здобуває й Туров, але Туров був його маєтністю. З того виходить, що там де Стрийковского не можемо сконтролювати, його звістки треба приймати cum grano salis. Пишучи на Білій Руси, він міг зібрати деякі відомости про повстаннє й 50 лїт пізнїше, але знову як письменник некритичний і охочий до фантазій, не всюди міг виріжнити правду, не одно міг додати від себе, або помилитись.
В новійшій історіоґрафії сї оповідання Стрийковского наробили чимало заколоту. Напр. проф. Антонович тим способом описує успіхи Глинського в Київщинї: ”Люде з Київського князївства стріли Василя Глинського радо. Довідавши ся, що повстаннє Глинського має на метї відновленнє самостійного руського князївства, міста відчиняли йому ворота, земяне прибували в його табор і складали йому присягу. Славний староста черкаський і канївський Остафій Дашкович получив ся з ним на чолї полків своїх повітів. Кияне думали, що настав час, коли їх місто стане знову столицею великого руського князївства” — Монографіи І c. 243. Сей живий образок ш. автор опер головно на оповіданню Стрийковского, але Стрийковский (II c. 346) каже тільки, що Василь Глинський був обложив Житомир і Овруч (Zytomira i Owrucza dobywał, — але, видко, не взяв і що йому присягли деякі київські бояре й шляхтичі. Про сам Київ анї згадки, й очевидно, що Київа Глинський навіть не пробував здобути: инакше в кореспонденції Жиґимонта з Менґлї-ґераєм про Київ ми б про се почули (див. особливо лист 101 в збірцї Пулаского). Що до Остафія Дашковича з черкаськими і канївськими полками, то тут стала ся така історія: Стрийковский каже, що Дашковича прислав був в. кн. Василь з московським полком в поміч Мих. Глинському в Мозир: Wasil w. x. moskiewski przisłał mu na pomoc Ostaphija Daskiewicza onego sławnego kozaka (który się był do niego przedał, jako miał obyczaj) z dwudziestą tysięcy ludzi moskiewskich jezdnych. Двадцять — тисячний московський полк з Дашкевичом на чолї — се фантазія або побільшеннє, хоч се повторяють і нові дослїдники (Пулаского Ostafi Daszkiewicz — Szkice I c. 243, Welff Kniaziowie c. 83); але що Дашкевич дїйсно був післаний до Глинського з Москви, се потверджує сьвідоцтво Івашка Немирича — у Бонєцкого Poczet rodów litewskich c. 243 (з Литов. Метрики). Антонович, видно, уважав Дашкевича за канївського й черкаського старосту, й відти виросло його представленнє; але канївським і черкаським старостою Дашкович став не скорше як в 1514 р. — див. Пулаский 1 c. c. 244.
Що успіхи Глинського в Київщинї зовсїм не були значні, найлїпше видко з того, що в своїй реляції до Москви він не згадує про Київщину нїчого.
Взагалї сучасні листи й документи дають дуже важний матеріал до доповнення й сконтрольовання хронїстів. На першім місцї стоїть реляція Глинського, вислана в Москву з його післанцями під час повстання, але перехоплена в Литві — видана в Актах Зап. Россіи II ч. 20 під хибною датою 1507 р. Далї, дуже важні відомости містять листи Жиґимонта до Менґлї-ґерая, зібрані у Пулаского Stosunki z Mendli-Cirejem ч. 99-104 (перед тим більша частина її видана була в Актах Зап. Россіи т. II). Важний також лист Жиґимонта до в. кн. Василя з червня 1508 р. в Актах Зап. Рос. II ч. 36. На жаль судові зізнання звязані з повстаннєм не видані всї; в Актах Южной и Зап. Россіи І ч. 46 подане інтересне, цитоване вище зізнаннє Колонтаєва, але нпр. зацитоване у Бонєцкого Poczet c. 243 зізнаннє Немирича не видане й досї.
40. Лїтература по історії Кримської орди.
Історія Кримської орди не богата лїтературою. З давнїйших треба згадати: Sestrencewicz de Bohusz (арцибіскуп могилївський) Histoire du rоуаnmе de lа Chersonèse Taurique, Brunswick, 1800, І і II, друге вид. 1824 р. (і по росийськи: Исторія о Тавріи, I-II, 1806). Langlés Notice chronologique des khans de Crimée — в додатку до його Vogage da Bengale a Petersbourg, III, Париж, 1802. Наmmer Geschichte der Chane der Krim unter osmanischer Herrschaft, Відень, 1856 (натомість Zinkeisen в своїй Geschicte des Osmanischen Reiches Крима майже не чіпає). Хартахай Историческая судьба крымскихъ татаръ — ВЂстникъ Европы, 1866. Новійша лїтература, з якою властиво треба рахувати ся, складаєть ся з двох праць: Howorth History of the Mongols, Льондон, 1880, де VII глава II тому (c. 448-626) містить історію Кримської орди. Друга важнийша: В. Смирнов Крымское ханство подъ верховенствомъ Отоманской порты до начала XVIII в., Петербург, 1887, і продовженнє її: Крымское ханство подъ верховенствомъ Оттом. Порты въ XVIII в. до присоединенія его къ Россіи, Одеса, 1889 (Записки одесского істор. тов. т. XI). В працї Говордза, а ще більше у Смірнова, вага лежить в джерелах орієнтальних — турецьких і арабських. Иньші джерела, західно і східно-европейські — італїйські, нїмецькі, московські, а ще більше — русько-литовські й польські, використані дуже мало. При тім праця Говордза дуже коротка, а Смірнова написана незвичайно хаотично й важко. Спеціальні моноґрафиї вказую в поодиноких місцях при текстї.
41. Італїйська кольонїзація Чорноморя.
Про італїйську кольонїзацию Крима й торговлю див. особливо: Н. П. Мурзакевичъ Исторія генуэзскихъ поселеній въ Крыму, 1837. M. G. Canale Della Crimea del suo соmmеrсіо e del sui dominatori dalle origini fino ai di nostri, commentari storici, Genova, т. I-III, 1855-6 до наших часів належать т. І і початок II, 1855 (цїнний для свого часу матеріал, але ненауково оброблений). Кене — Описаніе музеума кн. Кочубея, I-II, 1857, також по французьки. Heyd — Die italienischen Handelscolonien am schwarzen Meere, 1862-3 (Zeitschrift für die gesammte Staatswissenschaft), що в переробленій і доповненій формі війшло в його Geschichte des Levantehandels im Mittelalter, I-II, 1879; крім того в французький переклад сеї працї, переглянений і доповнений автором: Histoire du commerce de Levant, publiée par Furсу Raynod, Липськ, 1886 (про кримські кольонїї особливо т. II c. 158 і далї нїм. вид. = II c. 156 франц. вид.). Брун Notices historiques et topographiques concernant les colonies italiennes en Gazarie Mémoires de l'acad. de Petersbourg, серія VII т. X, 1866 і в новій обробцї — О поселеніяхъ италіанскихъ въ Газаріи — Черноморье т. І. Йогож Матеріалы для исторіи Сугдеи, 1872 — Черноморье т. II. Юргевичъ Уставъ для генуезкихъ колоній въ ЧерноморьЂ изд. въ ГенуЂ въ 1449 г. — Записки одеського істор. тов. т. V. Amedeo Vigna — річні огляди подїй — Esposizione storica degli avvanementi, за рр. 1453-1475 в його Codice diplomatico delle colonie tauro liguri, i Discorso storico sulle quistioni private при кінцї кодекса (в т. VI і VII 1-2 Atti della societa Ligure di storia patria, 1868-1879). Волковъ Четыре года города Кафы (1453-1456) — Записки одеські т. VIII. M. Ковалевскій Юридическій бытъ генуезскихъ колоній на Черномъ морЂ во второй половинЂ XV вЂка Сборникъ посв. В. Буданову. Його ж реферат на харківськім зїздї: Къ ранней исторіи Азова, головно про венецьку кольонїю в Танї, в Трудах з'їзда т. II, 1905. Чимало дрібнїйших заміток і материялів до сього питання в тихже Записках одеського історичного товариства.
42. Татарська полїтика Литви й Польщі.
Для історії відносин до Татар Польщі й вел. кн. Литовського зроблено досї дуже мало. Одинока моноґрафія — Ю. Бартошевича Pogląd na stosunki Polski z Turcyą i Tatarami, na dzieje Tatarów w Polsce osiadłych, na przywileje tu im nadane, jako też wspomnienia o znakomitych Tatarach polskich, Варш., 1860, і для свого часу були працею занадто поверховою, а тепер не має нїякого значіння. По за тим маємо тільки ряд статей К. Пулаского Stosunki z Tatarszczyzną, w połowie XV wieku (Ateneum 1882, II), Stosunki Polski z Tatarszczyzną od połowy XV w., т. I — Stosunki z Mendli-Girejem, chanem Tatarów perekopskich (1469-1515), 1881 (збірник грамот з великою, на 193 ст. вступною розвідкою про відносини за Менґлї-ґерая), і її продовженнє: Machmet Girej, chan Tatarow perekopskich i stosunki jego z Polską (1515-1523) (Szkice i poszukiwania histor. II, 1898). Нарештї останнїми часами порушив татарську полїтику в. кн. Литовського В. Ляскоронский в своїй статї: Русскіе походы в степи въ удЂльно-вЂчевое время и походъ кн. Витовта на татаръ въ 1399 г. (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1907 кн. IV-V), але в тім виявив таке незнаннє фактів, джерел, лїтератури, що його виводи і погляди не мають нїякого інтересу. В загальних курсах по історії в кн. Литовського і литовсько-польських відносин Антоновича, Філєвича, Барбашева й ин. є тільки дуже побіжні замітки до татарської полїтики, так само і в курсах польської історії. Тільки в книжцї Папе Litwa i Polska присвячено досить уваги татарським справам, хоч воно й має характер досить епізодичний. Смірнов в своїм курсї історії Крима дотикає також татарсько-литовсьвих відносин (особливо c. 153 і далї), але повне необізнаннє з джерелами русько-литовськими, зазначене вже вище, паралїзує сї його екскурси. Досить напр. сказати, що про звісний конфлїкт Литви з Татарами про Поділє він говорить на підставі Шлєцера, що опирав ся на Кояловичу, а той на Стрийковскім!
43. Хаджі-ґерай і Девлєт-бірди. (до c. 308).
Гіпотезу про тотожність Девлєт-бірди з Хаджі-ґераєм розвинув найновійше Смірнов ор. c. c. 229 і далї, відкрив до неї дорогу одначе вже Сестренцевич, скомбінувавши устні й письменні звістки, які мав про Хаджі-ґерая (II 198): II (Edigei) eut pour successeur Hadgi-Dewlet-Gherai... On sait seulement qu'il naquit á Trocki en Lithuanie pendant l'exil de son cousin l' infortune Toktamische et qu'un paysan nоmmé Ghérai le sauva avec peine du massacre, ordonné par les ennemis de la famille. Il avoit alors 10 ans, et étoit en Asie. Huit aus après, quelques hordes mecontentes du gouvernement cherchoient un prince du sang de Genghis-kan pour s'en faire le chef. Le bon paysan leur présenta Hadgi et ne demanda pour toute recompense que l'attribution de son nоm à tous les descendents de Hadgi... Потім Хаджі trop foible pour lutter contre revolution, se retira chez Vitolde qui l'avoit mis sur le throne et qui le placa encore sur celui de la Tauride. Quoique l'histoire n'en fixe pas l'epoque, d' après nos recherches, il paroit que се ne peut être que dans la troisiéme decade du quinzième siècle, се qui revient à l'année 1428. Canale, котрого працї Cмірнов не знав зовсїм, укомбінував сї звістки ще близше до тої форми сеї гіпотези, яку приймаємо ми. Він пише (II c. 51): Egli appellavasi Devlet ed era cugino di Tokatmiche; toccava appena il decimo anno quando accadde l' assassinio de' suoi; na contadino nominato Ghirej, lо rарі e lo si condusse seco clatemente in Asia ove il teune nascotto divulgandolo a proprio figlio. Потім сей Девлєт додав собі імя Хаджі — aggiungendo al nome di Devlet quello di Chadj o pellegrino — quel nome aerbó in appresso Devlet a memoria dell' esiglio. Пізнїйше Девлєт — non avendo forze dastanti da poter contenere que' rivoltosi si ritrava correndo l' anno di 1428 presso il Gran Duca Vitoldo, antico alleato di sua famiglia, ch'ebbe ad adiutarlo affinché а росо а росо si ponesse in mano il freno della piccola Tartaria.
Смірнов зробив властиво той крок на перед, що для імени „Девлєт” вказав на Девлєт-бірди, і се зближеннє підпер вказівкою на подібність монет Девлєт-бірди до Хаджі-ґераєвих. При тім черпав він одначе деякі відомости з других рук і не знав зовсїм сучасних звісток про зносини Девлєт-бірди з вел. князївства Литовського, а в них би знайшов попертє своїм виводам, хоч би на те, аби відкинути звістку подорожника Шільтберґера, що Девлєт-бірди правив тільки 3 днї!
Про Девлєт-бірди — Тізенгаузен І c. 533-4, пор. с. 409 прим. Codex Vitoldi ч. 1223. Давнїйша русько-лит. лїтопись c. 50, в похвалї Витовту, і Стрийковский II c. 175. Оповіданнє русько-литов. лїтописи про татарську полїтику Витовта вставлене в початкову похвалу редактором лїтописи — див. мою статю про сю похвалу, Записки Н. тов. ім. Шевч. т. VIII c. 9.
Про монети Девлєт-бірди — статї Григорьева й Юргевича в Записках одеських т. І і VIII, Смірнов ор. c. c. 181 і далї. Кримські монети його належать до двоязичних (bilingues) ґенуезько-татарських, і давнїйші дослїдники уважали їх анахронїстичними, то значить битими за пізнїйших часів Хаджі-Ґерая, тільки з іменем давнїйшого Девлєт-бірди; против сього погляду вистудив Смірнов 1. c.
44. Татарські хани — Витовтові клїєнти в Орді по упадку Тохтамиша (до c. 317).
Маємо дві ширші звістки про сї Витовтові заходи — в похвалї в. кн. Витовту писаній невдовзї десь по його смерти і вставленій в Давнїйшу литовську лїтопись (Уч. зап. акад. c. 48-9, про сю похвалу див. мою розвідку в т. VIII Записок Наук. тав. ім. Шевченка, передр. в І кн. Розвідок і матеріялів), і у Длуґоша, під р. 1418. Біда в тім, що обидва джерела вичисляють клїєнтів Витовта дуже відмінно, і то часом з такими іменами, яких ми в иньших джерелах майже зовсїм не знаємо:
Похвала:Салтан, Длуґош:Zoltan Zeledin, Східнї джерела:Джелаль ед-дін.
Похвала: Малий Саман (Салдан), Длуґош: Keremberden, Східнї джерела: Керім-бірди.
Длуґош: Bethsubulan, Східнї джерела: Кепек-хан.
Длуґош: Jeremferden, Східнї джерела: Чекре-хан.
Похвала: Девлад-бердый , Східнї джерела: Девлет-бірди.
Похвала: Магмет, Східнї джерела: Магомет-хан (Улу-Мухаммед).
Двох Салтанів Похвали годї витолкувати — хто зна чи обидва вони не означають одного Джелаль-ед-діна (Zeledin Длуґоша). Про нього див. ще у Тізенгаузена ор. c. с. 473, Длуґоша IV с. 141, пор. Scriptores rer. pruss. III c. 214. Jeremferden не звістний зовсїм з иньших джерел, крім Длуґоша. Хоч Гаммер (Geschichte der Gold. Horde c. 377) й записав Jeremferden-а між ханів, але хто зна чи се в дїйсности не дублєт до Керім-бірди (пор. вариянт Geremforden). У Длуґоша Керім-бірди виступає як син Джелаль-ед-діна (в дїйсности він був його братом). Против нього, коли він ворожо став виступати, Витовт у Длуґоша виставляє Бетсубулана, але той гине від Керім-бірди. Слїдом гине й сам Керім-бірди, й тодї стає ханом — мов би на довший час — його брат Geremferden. В дїйсности Керім-бірди гине в боротьбі з братом Джеббар-бірди; потім, по смерти сього остатнього виступає його брат Копек-хан (инакше Кібак, може й Куйдадат), але всї так ефемерічно, що годї тут бачити того Geremferden. Що до Бетсубулана, то здаєть ся, се одна особа з Bexubowitz, що пробував у Свитригайла в 1432 р., або може його батько — див. LEKUrkb. VIII ч. 624. Як з того бачимо, Длуґошеве оповіданнє повне непевностей. Тільки зовсїм іґноруючи дїйсну історію Золотої орди можна приймати його en toutes lettres; як то робив прим. др. Прохаска (Codex Vitoldi c. 398) або Барбашев (Витовтъ, кн. 2, с. 113, 187-8).
45. Лїтература унїї XVI віку.
Історії переведення унїї в. XVI спеціально і повно зробленої ми не маємо. Давнїйша праця Мосбаха Początki unii lubelskiej, Познань, 1872, слабо й хаотично зроблена, тапер не має інтересу нїякого (се властиво безсистемний збір ріжного матеріала кінчаючи Жиґимонтом Старим). Розвідка Довнара-Запольского: Польско-литовская унія на сеймах до 1569 г. (в II т. Древностей — Трудів славянской коммиссіи москов. археол. общества, і осібно, Мва, 1897) — дає тільки побіжний і далеко не повний перегляд фактів. Найповнїйше до тепер були зібрані факти істерії унїї XVI в. в працї М. Любавского Литовско-русскій сеймъ, Мва, 1901, тільки сї факти гублять ся тут серед маси иньших, зібраних в сїй інтересній, але перетяженій подробицями й незвичайно важко й непрозоро написаній працї. Загального перегляду розвою сеї справи вона не дає зовсїм.
По за тим невеличку спеціальну лїтературу має саме довершеннє унїї і Люблинський сойм: Кояловичъ Люблинская унія — День, 1861, ч. 10-12, його-ж Люблинская унія или послЂднее соедненіе Литовскаго княжества съ Польскимъ королевствомъ на Люблинскомъ сеймЂ въ 1569 г. Спб., 1863, і передмова (невеличка) при виданню Дневника Люблинскаго сейма, Спб., 1869. Його ж Присоединеніе Подлясья къ Польщі на Люблинскомъ сеймЂ 1569 г. — в Памятниках старины въ западныхъ губерніяхъ т. VIII (1885), і также Малишевского Люблинская унія — статї більш популярного характера. Так само не мають значіння і роздїли присьвячені Люблинській унїї в курсах історії Литви Кояловича (Чтенія по исторіи Западной Poсciи, вид. 4, 1884 р., розд. VIII), Іловайского (Исторія Россіи т. III розд. IV), Бранцева (Исторія Литовскаго государства). Не визначаєть ся глубшим аналїзом нї розвідка проф. Дашкевича: Люблинская унія и ея послЂдствія (Университетскія извЂстія київські), передрукована в книзї його: ЗамЂтки по исторіи Литовско-русскаго государства, 1885) нї більш нова історія Люблинського сойму, подана у вступнім роздїлї працї И. Лаппо: Великое княжество Литовское за время отъ заключенія Люблинской уніи до смерти Стефана Баторія, 1901 (ст. 1-85). В польскій лїтературі, де стільки носять ся з тою унїєю, на диво — нема нї одної моноґрафії її, нї одного глубшого оброблення; тільки в загальних курсах трактуєть ся вона.
46. Литовська інструкція 1563 р. (до с. 465).
Інструкцію з виленського сейму маємо в двох текстах. Латинський, видрукований в Zrzodłopisima-х в додатках до дневника пьотрковського сойму 1562 р.; польский переклад в дневнику варшавського сойму 1563 р. Польський текст переважно коротший від латинського, дещо упускає, але має дещо й більше против нього: нпр. застереженнє, що литовське військо на війнї в Польщі має першеньстьо перед польським, і навпаки. Окрім того при сїм польскім перекладї видруковані (с. 179-181), без всяких близших пояснень, якісь безіменні замітки на литовські постуляти. Постуляти сї що до свого порядку й змісту переважно згоджують ся до буквальности з латинською інструкцією, але не всюди: маємо тут дещо таке, чого не маємо не тільки в польськім перекладї, але і в латинськім текстї інструкції, або дечім відмінне, нпр.:
Talis (rex) eligatur, qui utramque gentem aequali benevolentia complecti et velit et possit (нема в польскім текстї).
Si rex plures habuerit filios, alter ducatui praesit (теж).
Legati ad christianas et barbaras nationes sine discrimine utrinque, prout melius expedire videbitur, mittantur (теж).
Трохи низше пояснено, що порозуміннє, поза спільними соймами, робить ся через відпоручників сенатів, а в інструкції сеї подробицї нема. Далї: Меrum et mixtum. imperium ut retineatur (нема в польськім текстї).
Senatus electio, magistratus et officium distributio, legum patriarum condendarum potestas et iurisdictio (теж).
In Litvania sub auspitiis et ductu litvani campiductoris bellum geratur (нема в обох текстах).
Vectigalia Livoniae in aerarium Litvaniae inferantur (нема в польськім).
Dux Curlanidae utrique imperio feudalis sit (теж).
З двох повних текстів інструкції — латинського й польського, більш автентичне значіннє має для нас латинський (хоч на абсолютну повність і докладність його теж не можемо покласти ся). Польский текст, можливо, був витягом, приватно зробленим кимсь з польських участників сойму. Що до латинських витягів з тими замітками, то досить трудно вважати їх за проєкт інструкції з редакційними замітками, бо поставлені в сумнїв точки (dubium) таки полишили ся в інструкції. Може скорше се постуляти, роблені на підставі інструкції литовськими відпоручниками на соймі? В такім разї примітки до сих постулятів, зроблені може кимсь з польських сенаторів, мали б особливий інтерес. Вони досить толєрують литовські жадання і хоч з певними ограниченнями, але стоять на тім самім становищі, що й литовська інструкція, тим часом як на нарадах сойму й коронні сенатори й посли стали від разу на становищі інкорпорації. Для контрасту порівняти тільки сї примітки з поглядами коронних сенаторів і особливо з замітками, зробленими, очевидно, кимсь з послів на текстї інструкції в дневнику сойму — c. 280 і далї.
47. Питаннє про спільні сойми на Варшавськім соймі 1564 р. (до c. 374).
Справа спільних соймів на Варшавскім соймі не зовсїм ясна. В своїм ультіматумі (Дневник с. 351) литовська делєґація зазначила що осібний литовський сойм має далї істнувати попри сойми спільні. Тому Любавский каже, що литовські відпоручники жадали свого осібного сойму для справ в. князївства, і закидає рецесови, що він се замовчав (c. 672, пор. 675). На подвердженнє такого погляду можна би ще вказати на свідоцтво участника, виленского біскупа Протасевича. Любавскому його промови на Виленськім соймі 1567 р. були, очевидно, неприступні (див ор. c. c. 747) бо друковані в старій варшавській часописи Dziennik Warszawski ч. 14 (т. V), за 1826 р. (з рукописей Т. Дзялиньского). Протасевич каже, що в Варшаві й Більську литовські стани годили ся тільки на „спільну раду” в тих справах, що дотикали інтересів обох держав: Acz w they mierze y nierowno vięnczey na tych rozmowach naszychą varssewskich y bielskich volnosczy y zwyczaiow naszych starych dlia dobrego braterstwa panom Poliakom postampiło się, do czego nas vnia ani pryviley Alexandrowski nie czyągną — aboviem postąmpilismy tego, abysmy yusz od tego czasu z ych miłoscziamy w pewnych rzeczach spoine seymy mievaly — alie zeby dlia tego słova: соmmuniа consilia miały yusz ustacz — nasse wolne vielkiego xięsthva starozythne seymy y wolne nasse osoblive rady y zawirania s panem nassym y bez pana o rzeczach y potrzebach nassych wlastnych ziemskich przypadłych — czegosmy ych milosczy w Warssavie y w Bielsku nie odstąpily, tedy bysmy yusz then pryviley y unią Alexandrowską, y volnosci nasse starozythne sami sobie dobrovolnie złamaly — c. 166.
Як бачимо — сказано дуже катеґорично. Але супроти ріжних відмін в литовських жаданнях під час варшавського сойму і з сею катеґоричністью треба бути обережним: не знати в якій стадії переговорів литовські посли займали таке становище. На біду, литовський проєкт рецесу, де він говорить про сойм, в дневнику соймовім виглядає досить непевно, як зіпсований —
польський проєкт: A sejmy walne abyśmy już miewali jedne a spólne to jest sejmy koronne. Ztądże aby sejmy walne w Litwie nie bywali już nigdy.
литовський проєкт: A sejmy wolne abyśmy iuż miewali spulne, to jest sejmy w Koronie, ale przy granicach litewskich. Zkądże też aby w Litwie sejmy takie i potem nie bywały, na których by sprawy spółem Koronie i Xięstwu należące miały być sprawowane.
Слова литовського проєкту виглядають або на прогалину, або на сьвідомий викрут в стилїзації. Думаю, що промовчаннє в публїкованім рецесї справи литовського сойму вказувало б на те, що в литовськім проєктї рецесу ся справа не була зазначена виразно.
48. Лист литовських станів на люблинський сойм 1566 р. (до c. 384).
Zygmunth August etc. Oznaymuiemy tym naszym listem, iz gdy byli posłowie panow rad y od wszech stanow z seymu walnego Brzesckiego do maiestatu naszego kroewskiego posłany y do panow rad y wszego rycerstwa corony Polskiey: pan Jan Hayko kasztelan brzescki, koniuszy grodzienski, dzierzawca wilkieyaki, trabski y krasnosielski, a x. Andrzey Thymochwieiewicz Kapusta castellan bracłavski, dzierzawca na Owruczeh, a Wencław Agrippa secretarz nasz, maiąc na pismie poselstwo za pieczęciami od tych to przerzeczonych stanow, od ktorych byli posłani, co izesmy do ręku naszych od nich przyieli, prze to ono poselstwo wszystko w ten list nasz dla wiadomosci y pamięci, iako rzecz seymową, roskazalismy wpisac do cancellarii naszey do xiąg, y za pieczęcią naszą tego to poselstwa przepis tym panom posłom dac, ktorez to poselstwo tak się w sobie ma.
Instructia od panow rad y wszech inych stanow wielkiego xięstwa Lithewskiego s seymu waluego Brzesckiego panom posłom do ich mci panow rad y inych wszech stanov coronnych, na seymie Lubelskim zebranych, roku 1566 miesiąca augusta piątego dnia.
Naprzod panowie posłowie ze wszytką przystoyną uczciwoscią ich mci panom radom wszytkim duchownym y swieckim y inem wszem stanom coronnym od ich mci panow rad y wszech inych stanow wielkiego xięstwa Lithewskiego zalecenie powolnosci, braterskich słuzb, z więszowaniem dobrego w długi wiek zdrowia y wszego fortunnego wodzenia, y kazdemu ich mci zosobna y wszem wobec w rzeczy pospolitey oney slawney corony Polskiey, iako panom przyiacelom y braciey swey łaskawey y starszey opowiedziec maią. A przy tem przełozyc w te słowa, iz pewni są tego ich mci panowie rady y ini wszyscy stanowie wielkiego xięstwa Lithewskiego, ze w. m. w swiezey a dobrey pamięci swey miec raczycie, y ich mci tez to dobrze pomnią, iako za odesłaniem y napomnieniem od w. m. przez wielką a raczną radę coronną ich mci wielebnego w Bodze xiędza Walentego Herborta biskupa przemyslskiego a iasnie wielmoznego y zacnie wrodzonych pana Stanisława Myszkowskiego z Mirowa woiewodę y starostę krakowskiego y ratynskiego, pana Iadama Drzewickiego castellana inowłocławskiego a pana Iana Lesniowskiego podczaszego lwowskiego, secretarza y dworzanina krola iego mci, roskazali ku w. mсіаm maiąc posły swe ku w. m. posłać. Gdyz za posłaniem pierwszych posow odkazu zadnego od w. m. nie mieli, s tey przyczyny na ten czas odprawili są posłow swoich ku w. m., gdzie napierwey to przypomionąc zlecili ono poselstwo wszytko, s ktorym pierwszy posłowie od ich mci na tenze coronny Lubelski seym iezdzili, ni w czym onego nie odstępuiąc, gdyz odkazu zadnego nа to ani przez te posły nasze, ani potym przez swoie nie uczynili a przeto aby na ten czas przez te teraznieysze posły na ono pierwsze posełstwo odpowiedz pewną a dostateczną ku ich mci panom radam у іnуm wszem stanom wielkiego xiestwa Lithewskiego dac raczyli, zwłascza ze tez v tym poselstwie przy podaniu artykułow w rzeczach przednieyszych y głownieyszych w tey sprawie, y na ktorych ta sprawa niemało nalezy, y to się tez dołozyło, aby ich msc panowie coronni oznaymic raczyli, iakoby na koniec za pomocą boską y spolnym zezwolenieniem stanow oboyga panstwa zarowno uczciwym y pozytecznym w sprawę zamknąc y skończyć rozumieli. A tak przy tymze y teraz stoiąc, radziby na to nа wszytko pewną a dostateczną odpowiedz mieli. A bacząc skrocenie czasu ku skonczeniu y zamknieniu tey tak wielkiey y wazney y wieczney sprawy, y dla ufolgowania w tak ustawicznych woiennych y seymowych pracach, trudnosciach, y vtrat nie małych, y s strony niemałego niebespieczenstwa tego panstwa wielkiego xięstwa Lithewskiego, gdyz o pokoiu z nieprzyiacielem zadney wiadomosci niemasz, ale со у czas ruszenia woiennego spodziewac się musiemy, przeto ich msc baczą y przed się biorą, aby zamknienie y skończenie na koniec tey sprawy vnii na iny słuszny czas odłozone było, to iest da li bog przyszłym po swiątkach, dla lepszego wczasu y wysywienia oboiego narodu рrzу granicach oboyga panstwa, tam gdzie by iego krol. mci nablizey y nałaciney było do kazdego s tych seymow obudwu panstw wedle postrzeby y woli iego kro. mсі przyiezdzac, azby się te rzeczy ku chwalebnemu koncu mogli snadniey a słuszniey zniesc. Dan z Lublina 22 augusti anno ut supra. (Лит. Метрика, Публ. дплъ. кн. 8 с. 17).
49. До історії підляшського і волинського привилею 1569 р.(до с. 395).
Про редакційні наради над привилеєм підляським — див. Дневник Люблинського сойму вид. Кояловичом c. 216, 219 і 233, вид. Дзялинським c. 105, 118. Правдоподібно, 5 марта була апробована королем редакція підляського привилею, зладжена сенаторами, але потім посли зажадали, щоб їм позволено поробити в нїм свої поправки; нарештї певні поправки внесли туди відпоручники тих земель, прибувши на сойм.
Любавский (ор. c. c. 825-6) вказує 28 марта як день остаточного потвердження привилея, відкликуючи ся на Дневник вид. Кояловичом c. 231, але властиво сього твердити не можна, бо наради про підляські відносини тривали й далї — див. нпр. ib. c. 257, і при тім могли робити ся поправки в текстї привилею.
Ще необережнїйше говорить Любавский, що волинський привилей був споряджений з кінцем мая (ib. c. 832) Привилей сей був споряджений в мартї ще — див. нпр. згадку про нього в Дневнику вид. Кояловичом c. 233, під днем 28 марта. В Дневнику вид. Дзялиньским тут сказано навить: Przywilej restitutionis Wołynia i Podlasia raczył krol imść podpisać i kazał gi wmościam wydać. Та й незалежно від того неможливо припустити, щоб волинський привилей був споряджений дїйсно тільки з кінцем мая, тим часом як уже в мартї видано унїверсал про прилученнє Волини й покликано волинських сенаторів і послів на сойм. Але з другого боку декотрі точки волинського привилею були уложені тільки на підставі петицій волинських панів, то значить не скорше як при кінцї мая. То im dano (Волинянам), пише Нарушевич 5/VI, aby wysadziwszy deputati swoie, sami sobie przywiley napisali iako naliepili y napotrzebniei rozumieiąc, a iego kr. mojć y s Coroną obiecali iem taki przywilei dać (Археограф. сб. VII с. 41). До сього моменту й може належати дата привилею — 26 мая, хоч і се ще не була остатня його редакція: Браславщину додано в сей привилей не скорше як в червнї.
Справа прилучення Браславщини була поставлена послами тільки в перших днях червня (див. в текстї c. 407-8), і в початках в мотивованню сього прилучення Поляки ще не були певні: 1 червня король мотивує прилученнє Браславщини тим, що вона була частиною Поділя (Дневник с. 398), тим часом як в волинськім привилею записано її як частину Волини (Любавский помилкою каже, нїби то король мотивував прилученнє Браславщини тим, що вона була частиною Волини — ор. c. c. 834). Тому сю редакцію привилею треба відсунути на час іще пізнїйший. Ще 12 червня, як видко з Дневника вид. Кояловичом (c. 418, 416), волинський привилей був в редакції у волинських панів і послів. Потім, в другій половинї червня, переглядали його коронні посли — ib. c. 450.
1) Збірка русько-литовських лїтописей, в XVII т. Полного собранія (як низше), містить кілька таких ґенеальоґічних статей.
2) Кунїк; (в збірнику, як низше, c. 133) припускав, що се імя хибно відчитане — треба Dethk; можливо й се.
3) Що до загального становища його завважу, що Кунїк досить далеко йшов за польською традицїєю: він приймав, що в 1340 р. Казимир зайняв був Волинь (див. c. 123, де він говорить про другу окупацію Волини в 1349 р.), і що при умові 1340 р. Дедько признав дїйсно якісь зверхнї права Казимира (с. 120).
4) Так се приймав ще недавно Кунїк (op. c. c. 142).
5) В виданню стоїть secunda die festi... virginis: треба читати assumpcionis b. Marie, і се вповнї відповідає звістцї Дубницької хронїки, що Людовик уложив згоду з Кейстутом в день Успенія.
6) Прохаска, не помітивши, що маємо тут в обох виданнях ту саму грамоту, звязує одну з них (Cod. Andeg. V c. 576) з походом 1351 р., а другу (Fejér IX, 2 c. 138) — з походом 1352 р. (ор. c. с. 25-6).
7) Він каже, що звістка про сей похід прийшла до Флоренції в цьвітнї.
8) Андріяшів і за ним Іванів підносили ще, що грамота мусїла бути уложена по смерти Болєслава Ваньковича, що вмер 1351 р., під час того походу. Але з тексту грамоти такої вказівки не можна витягнути.
9) Про неї див. т. III c. 109-110.
10) Я читаю се як одно слово: олна, звичайно читають осібно: оль на годъ.
11) Йому безперечно належить і першенство, бо праця його предложена була ще р. 1884 і вийшла 1893 року. Леонтович в своїй книжцї, виданій в 1894 р., не покликуєть ся нїде на працю Зотова, але арґументація його так подібна, що насуваєть ся думка — чи не користав Леонтович з працї Зотова й тільки забув зацитувати.
12) Зотов (с. 143-4) поставив був такий принціп, що до Корибута належать грамоти, де згадуєть ся Корибут або Корибут-Дмитро, а де просто Дмитро — ті належать до Дмитра Старшого. Сей вивід одначе льоґічно не оправданий, скороспішний, і сам Зотов не дотримує його, бо зачислив між Корибутові документи оден з іменем Дмитра (під ч. 5), непевний що до своєї приналежности — а також і що до своєї автентичности.
13) Слово „великий” пропущено в Патріарш.
14) Див. у Пулаского c. 6; се не перешкодило самому Пуласкому приймати два посольства до Менґді-ґерая — Богдана Федоровича й Івашка Сосковича, а ”дещо пізнїйше” — Богдана Андрушковича й Івашенца.
15) Не 5/VIII, як датовано в виданню, — также і низші дві.
16) Правдоподібно перед виданнєм латинської грамоти (див. c. 135 в нотцї), але незадовго.
17) Интересно, що її індикт l вказує уже на 1438 р., отже се наш рік 1437, а не вересневий.
Попередня
ТОМ IV
Примітки
Наступна
[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Примітки. Стор. 1.]