[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 1.]
Попередня
ТОМ V
Розділ VI
Наступна
Церковні відносини сих віків мають право на особливу увагу історика українського народу. Наслїдком того процесу, декотрі сторони котрого ми вже бачили, а декотрі маємо ще вияснити в дальших роздїлах сеї працї, церковнї відносини на переломі XVI і XVII вв. (а моментами і скорше) стають тим фокусом, в якім збирають ся полїтичні, національні, а навіть і суспільні змагання українсько-руської народности, і церковними гаслами покривають ся потім змагання і течії в основі річи зовсїм далекі від чисто церковних інтересів. Історія церковної орґанїзації передо всїм має ввести нас в розуміннє сього явища. В сїм роздїлї ми маємо представити ті зверхні обставини, в яких розвивало ся церковне житє в XIV-XVI віках і прийшло до такого розстрою, що по реакції почало реставрувати ся сполученими силами цїлої суспільности, і вона зробила з церкви свою національну твердиню, против загальної адмінїстрації, опанованої привілєґіованим польським елєментом. Огляд тої громадської роботи, сконцентрованої наоколо церкви, ми дамо пізнїйше, а тепер представимо історію самого церковного устрою, переміни зроблені в нїм впливами нового, польсько-литовського режіму і його церковною полїтикою. Почати мусимо від єрархічних відносин, передовсїм від процесу єрархічного відокремлення українсько-руських земель (разом з білоруськими).
Я спинив ся в сїм оглядї при кінцї сорокових років XIV в., коли митрополиту московському Теоґностови удало ся відновити давню єрархічну одність київської митрополїї, добивши ся знесення митрополїй галицької й литовської, заснованих з початком XIV в. 1). Сей тріумф московської митрополїї і полїтики був дуже короткий. Причини, які викликали змагання до увільнення тих чи иньших земель з під зверхности митрополитів володимирсько-московських, себто зірваннє давньої церковної традиції, що признавала Київ одиноким осїдком митрополита, і підпорядковання митрополитів власти й полїтичним інтересам таких раrvenu, якими були в державних відносинах князї московські, — сї причини істнували дальше, а з тим не переставали й змагання до церковного відокремлення в иньших полїтичних центрах.
Довідуємо ся, що вже десь в р. 1352, ще за житя м. Теоґноста, приїхав в Царгород, щоб дістати посьвященнє від патріарха на митрополита, якийсь Теодорит. Маємо про се лише дуже короткі й неясні (дуже можливо — умисно притемнені й невиразні) згадки в патріарших грамотах 2). Не знаємо, хто присилав до Царгороду сього кандидата, і яким митрополитом, для яких земель хотїв бути сей Теодорит 3). Знаємо лише, що патріарх став проволїкати з посьвященнєм, і Теодорит, набравши переконання, що з царгородським патріархом до кінця не дійде, удав ся до Тирнова, до патріарха болгарського й дістав від нього посьвященнє. Розумієть ся, се було противно канонїчному праву, ала коли з тим Теодорит приїхав у Київ, тут його прийняли як митрополита, й він зіставав ся тут кілька лїт (як довго — не знаємо), невважаючи на розіслані з Царгорода грамоти, що під страхом анатеми забороняли признавати Теодорита митрополитом. Навіть деякі постороннї епископи, нпр. новгородський (що мав зачіпку з московським митрополитом) признавали його.
Кілька місяцїв по посьвященню Теодорита вмер м. Теоґност, і з тим виникла боротьба за митрополїю між Москвою й Литвою. В Москві мали від давна приготованого кандидата — Москвича з уродження й виховання (потомка чернигівського еміґранта) Алексїя, що ще за житя Теоґноста був його намістником, і тепер зараз вибрав ся в Царгород на посьвященнє. Але вислав туди також і Ольґерд свого кандидата — також на митрополита „всея Руси”. Був ним його свояк Роман — мабуть з князїв тверських, посвоячених з Ольґердом через його другу жінку 4); прихильний Романови сучасний візантийський історик Ґріґора дуже хвалить його побожність і очитаннє в сьвятім письмі, поважний вид і поводженнє. Очевидно стараючи ся здобути для свого чоловіка митрополїю, Ольґерд надїяв ся дістати собі ті впливи в спірних між Литвою й Москвою землях, які давала московському князеви залежність від нього митрополита 5). Царгород став ареною боротьби й всяких заходів сих кандидатів і їх сторонництв. Головну ролю при тім відогравали гроші; припадком захована тверська записка оповідає про посольства, що прийшли до Твери від обох кандидатів на митрополїю збирати на них гроші 6).
Справа варила ся в Царгородї сильно. Подробиць не знаємо, але в результатї переміг Алексїй, хоч як не мило було прийняте в царгородських кругах се присланнє кандидата з Москви 7). Видно мав чим заплатити. Його признано митрополитом „київським і всея Руси”, і спеціальною синодальною постановою (в липнї 1354 р.), очевидно на бажаннє його й московського князя, лєґалїзовано сполученнє з митрополичою катедрою володимирської епархії й перенесеннє митрополичого осїдку до Володимира; Київ мав зіставати ся митрополичим столом, але тільки титулярно; що фактично митрополичим осїдком став не Володимир уже навіть, а Москва, про се Алексїй, видко, не вважав потрібним згадувати. Роман, по словам пізнїйшої синодальної постанови, дістав з початку тільки „Литву”, себто епархії полоцьку і туровську, з катедрою в Новгородку, а пізнїйше, новою постановою (десь в р. 1356) додано йому „з особливої ласки і для спокою” ще „епіскопії Малої Росії”, себто волинсько-галицькі 8). Але можна сумнївати ся, чи канонїчна область Романа була так докладно визначена з самого початку. В кождім разї Роман мав далеко ширші претензії, нїж ті дві „литовські” епархії. Записка в Никонівський компіляції, даючи відгомін боротьби отих двох митрополитів і їх претензій, каже: „в сьвятительстві настало замішаннє, якого не бувало в Руській землі: в Царгородї патріарх поставив двох митрополитів на всю Руську землю (себто кождий уважає себе митрополитом „всея Руси”), і була між ними велика ворожнеча” 9).
Зараз по поворотї з Царгорода Роман подав ся до Київа, щоб засїсти на сїй титулярній столицї „всея Руси”, але тут його не прийняли 10): можна думати тому, що Київ тримав ся Теодорита (про нього маємо звістки ще з липня 1354 р.). Пізнїйше, коли його тут не стало, Київ не прикладав ся до боротьби за митрополїю, й приймав зарівно й Романа й Алексїя, і се дуже злостило Ольґерда, так що він оден раз наказав зловити Алексїя, коли він був заїхав „в Малу Русь” 11), а як я здогадував ся 12) — хто зна чи се ненаручне йому поведеннє Киян і не було причиною, що Ольґерд вкінцї зсадив з київського стола кн. Федора й посадив тут свого сина. Иньші землї, що стояли в сфері литовського впливу, Роман також старав ся взяти під свою управу: так знаємо, що коли Брянськ перейшов під литовську зверхність, Роман опанував брянсько-чернигівську епархію, а пробував опанувати також і тверську 13).
Неясність, яка мусїла бути з початку в становищу обидвох митрополитів, спонукала їх в 1358 р. удати ся до патріарха в справі своїх претенсій (очевидний доказ, що з початку їх компетенції зовсїм не були докладно розграничені). Патріарх рішив сю справу так як ми вже знаємо: що Алексїй має бути митрополитом київським і всея Руси, а Роман — митрополитом Литви й Малої Руси 14). Таке рішеннє одначе так розгнївало Романа, що він не прийнявши сеї постанови й не попрощавши ся з патріархом, відїхав з Царгорода. Він далї старав ся розширяти сферу своєї юрисдикції, а його посли перед царгородським духовенством відзивали ся, що Роман опанувавши Київ і маючи за собою поміч Ольґерда, „може все собі безпечно позволити”. Скарги м. Алексїя і сї похвалки спонукали патріарха вислати на Русь своїх відпоручників, аби на соборі епископів і князїв розслїдити справу Романа (1361). Очевидно, патріарх забирав ся до якихось серіозних заходів против Романа, але, як висловляєть ся пізнїйша грамота — „все скоро полагодив той, хто все користно полагоджує, відізвавши Романа з сього сьвіта”: він умер десь слїдом по тій постанові 15).
Втративши Романа, Ольґерд мабуть старав ся дістати нового митрополита, але в Царгородї так зміцнили ся московські впливи, неприхильні Ольґердовим плянам, що в р. 1364 ухвалено спеціальну постанову, аби на далї литовські епархії належали до митрополїї всея Руси й від неї не відлучали ся більше; тільки пізнїйше патріарх скасував сю постанову 16). Маємо звістку, досить невиразну, про якісь переговори між Ольґердом і Алексїєм: Ольґерд, що тодї вже забрав Київ і посадив там свого сина, жадав від Алексїя, аби він осїв ся постійно в Київі, а як нї — то нехай згодить ся на поставленнє осібного митрополита 17). Але до порозуміння між ними не прийшло: Алексїй переїздити в Київ, розумієть ся, не хотїв, а уставленню осібного митрополита також скільки міг противив ся.
Тим часом прийшло до відновлення галицької митрополїї, по чверть-віковій перерві. Як ми знаємо 18), галицьку митрополїю знесено саме в переддень польської окупації, постановою патріаршого собору. Що потім стало ся з останнїм митрополитом Теодором, не знаємо, але бачимо наочно, що підчас сороклїтньої боротьби за Галичину тутешня церков прийшла до сильного упадку; сьвідчить виразно про се вже той оден факт, що при поставленню галицького митрополита в 1371 р. не було тут по епархіях епископів (се знаємо з патріаршої постанови). Роман хоч мав придїлені епархії „Малої Руси”, але супроти тодїшньої ворожнечі між Литвою й Польщею прав своїх на управу галицькими епархіями мабуть не міг використовувати. І так прийшла тутешня церковна орґанїзація в розстрій, так виразно, хоч і коротко представлений в листї Казимира до патріарха десь з 1370 р.
В тім часї, як можна догадувати ся — на усильне жаданнє православних руських князїв і бояр з Галичини і польської Волини (пригадую, що то був час найбільших усьпіхів польської окупації), вислав Казимир до Царгорода епископа Антонїя (мабуть епископа галицького 19) з грамотою, де Казимир просив у патріарха посьвящення на митрополита. Сю інтересну грамоту (очевидно — подиктовану тимиж Русинами, а писану дуже кепською гречиною), варто навести тут цілу:
„Найстаршому, всесьвятійшому царгородському патріарху вселенського собору поклін і велике чолобитє від сина твого короля Ляхії й Малої Руси Казимира і від руських князїв, що вірують в віру християнську 20), і від руських бояр велике чолобитє. Просимо від тебе собі архієрея. Вся земля тепер гине без закона, бо пропадає закон. Від віків Галич звістний був усїм краям яко митрополїя, митрополичий стіл з віку віків. Першим митрополитом за благословеннєм вашим був Ніфонт, другим митрополитом Петр, третїм митрополитом Гавриіл, четвертим митрополитом Теодор; всї вони були на галицькім столї. Князї руські 21) були наші свояки, але сї руські князї погинули, і земля стала порожнею 22), і потім здобув Руську землю я, король Ляхії Казимир. І тепер, сьвятий отче патріарх вселенського собору, просимо від тебе архієреєм собі, котрого ми з ласки божої та й вашого благословення, з нашими князями й боярами собі вибрали, чоловіка гідного, доброго, чистого житєм і смиренного серцем — сьвятїйшого епископа Антонїя, за благословеннєм вашим. Ради Бога, та й нас, та й сьвятих церков нехай буде благословеннє ваше на сїм чоловіку, аби не порожнував престіл нашої митрополїї: поставте Антонїя митрополитом, аби не зник, не пропав закон Русинів. А як не буде ласки божої й вашого благословення на сього чоловіка, то потім не жалуйте на нас: прийдеть ся хрестити Русинів на латинську віру, як не буде на Руси митрополита, бо земля не може бути без закона” 23).
Ся кінцева погроза очевидно вплинула на патріарха, бо він дїйсно, хоч не без значної проволоки, висьвятив в маю 1371 р. того Антонїя на митрополита галицького, піддавши йому епархії перемишльську, холмську й володимирську (Володимир належав до 1371 р. до Польщі). По традиції давньої галицької митрополїї піддано її також епархію туровську, але слїдом, здаєть ся, вилучено, бо турово-пинські землї належали до Литви. З огляду що в тих епархіях не було епископів, Антонїю поручало ся на разї взяти їх в безпосередню управу, а згодом, разом з митрополитом угровалахійським висьвятити туди епископів. Повідомляючи про се м. Алексїя, патріарх виправдував свою уступку погрозою Казимира і докоряв Алексїю, що той так занедбав ті епархії 24).
Правдоподібно, сї старання Казимира піддали нової охоти Ольґерду добивати ся й собі осібного митрополита 25). Відповідаючи патріарху на скаргу Алексїя, що він нападає на московські землї, Ольґерд гірко нарікав на сторонничість Алексїя — що він анґажує ся в московську полїтику, а в литовські епархії й до Київа не приїздить, та жадав поставлення осібного митрополита в Київ для земель литовських і союзних з Литвою 26). Його піддержали також союзники — тверські князї, заскарживши й собі Алексїя за те, що він убезпечив кн. Михайла тверського своїм словом, а князь московський його ухопив 27).
Як нї старав ся патріарх затушувати сї справи, був він спонуканий вислати свого відпоручника на Русь, аби той перевів слїдство в сих обвинуваченнях Алексїя. Тим відпоручником поїхав оден з близьких клїриків патріарха Кипріян, родом Болгарин, з боярської родини Цамблаків, що мала також впливових свояків і в Царгородї й через них мабуть відкрила Кипріяну дорогу на патріарший двір 28). Прибувши в ролї патріаршого відпоручника на Русь десь зимою 1373/4 р., він побував в епархіях литовських і в Москві й зібрав такий матеріял про Алексїя, що патріарх Фільотей, хоч який був вірний Алексїєви, невважав можливим довше підтримувати його полїтику. А що прийшли також грамоти від Ольґерда й від иньших князїв, його союзників, де вони просили посьвятити їм митрополитом Кипріяна, инакше грозили взяти митрополита латинського, то вкінцї Кипріяна висьвячено на митрополита, при кінцї 1375 р., з тим що на разї він мав взяти в управу епархії литовські, а як би показали ся правдивими ті всякі обвинувачення на Алексїя, то й московські; в противнім разї мав Кипріян перейняти московські епархії по смерти Алексїя.
Так оповідають сю справу пізнїйші патріарші грамоти, в залежности від того, яке патріарший синод займав становище супроти Кипріяна — прихильне чи неприхильне, представляючи Кипріяна то інтриґантом, що хибними реляціями промостив собі дорогу на митрополїю, то чоловіком зовсїм льояльним супроти Алексїя, тим часом як Алексїй своїм поведеннєм, мовляв, змусив патріарха до заіменовання осібного митрополита 29). Входити в се трудно, та й нема потреби. Досить, що Кипріян, прибувши з Царгорода в титулї митрополита, відразу претендував на становище митрополита всея Руси і попробував був прислати своїх послів і в Москву. Аде його тут не прийняли, а вислані патріархом слїдчі оправдали Алексїя. Кипріян лишив ся при епархіях литовських. В Москві завзятє на нього було таке значне, що й по смерти Алексїя († 1378) Кипріяна в Москві довго не приймали, невважаючи на всї його заходи, так що він хоч від тепер мав право бути митрополитом всея Руси, мусїв зіставати ся довший час митрополитом для епархій в. кн. Литовського. Зрештою був се час великих замішань на московській митрополїї, з ріжними скандальними інцідентами, і в звязку з ріжними їх фазами зміняло ся становище супроти Кипріяна й царгородського патріархату й московських кругів. Аж з кінцем 1380-х рр. сї замішання покінчили ся, і то користним для Кипріяна кінцем: його признали остаточно правним митрополитом і в Царгородї і в Москві, і від 1390-х рр. він перебуває переважно в Москві, аж до своєї смерти, і тільки від часу до часу наїздив в свої литовські епархії (в 1396-7 і в 1405-6 рр.). Піддержуючи добрі відносини з Ягайлом і Витовтом, чинячи їх волю у всїм, він одначе передо всїм тримав ся Москви, й історія з ним найлїпше показала неможливість плянів Ольґерда — мати такого митрополита, що будучи митрополитом всеї Руси й маючи признаннє в московських епархіях, стояв би одначе під впливом литовським і перебував в Київі, чи в иньшій литовській епархії. Сим плянам треба було дати спокій раз на все.
Сполучивши митрополїю литовську з московською, заходив ся Кипріян скрутити голову й нещасливій тій галицькій митрополїї. Здаєть ся, ще за житя галицького митрополита Антонїя він, видко, робив в Царгородї заходи коло того, аби його власть була розтягнена й на західні епархії. Принаймнї в патріаршій постанові з р. 1380, хоч як неприхильній Кипріяну, він признаєть ся „митрополитом Литви й Малої Росії”. Які саме епархії розуміли ся тут під „Малою Росією”, трудно сказати: передовсїм були то епархії волинські, і мабуть вони лише — коли автори соборної постанови ясно розуміли границї Кипріянової дієцезії. Осібність галицької митрополїї все признавала ся патріархатом. Коли митрополит Антонїй захорів так, що треба було сподївати ся його смерти, патріарх поручив тимчасову управу митрополїї, на випадок смерти Антонїя, молдавському екзарху Симеону 30), а коли м. Кипріян (очевидно — з намислом, аби показати, що галицька митрополїя вже перейшла фактично в його власть) донїс патріарху (десь при кінцї р. 1396), що він поставив одного епископа туди, патріарх дав йому делїкатну, але рішучу відправу: „Про сьвятїйшу митрополїю галицьку знає твоя сьвятість, як вона була піднесена й ушанована титулом митрополїї, і які грамоти при тім були писані від сьвятїйшого патріарха Фільотея до Алексїя, митрополита Руси, ще перед твоїм поставленнєм на архієрея (всї вони вписані і в сьвяті книги церкви для памяти); супроти того всього справа її належить до нас і до сьвятого синоду, і ми маємо замір постарати ся для неї й архієрея, коли Бог то позволить і обставини; а що від твоєї сьвятости стало ся в нїй, як сам пишеш, що ти поставив туди одного епископа, то се не добре” 31).
Таким чином патріархат прінціпіально стояв міцно на становищу самостійности й осібности галицької митрополїї. Невважаючи на те Кипріянови удало ся фактично забити сю справу й взяти галицькі епархії в свою власть.
По смерти Антонїя (умер десь зимою в рр. 1391-2) 32) Ягайло дав галицьку митрополїю луцькому епископу Івану 33). Той обняв зараз її управу, а згодом, взявши рекомендацийну грамоту від Ягайла, поїхав у Царгород по посьвященнє. Тут одначе його стріли зовсїм непривітно. Дїло в тім, що Кипріян, очевидно — дуже незадоволений новою обсадою галицької митрополїї, постарав ся представити того Івана так добре перед патріархом, що патріарх замість посьвящення покликав його на суд. Що то була за справа, не знати: був якийсь спір з еп. володимирським, що за порозуміннєм з Кипріяном їхав до Царгорода судити ся з Іваном, був закид своєвільного опановання галицької митрополїї, і мабуть іще якісь історії. Побачивши, який вітер віє на патріаршім дворі, Іван, як оповідає патріарх, „утїк”: сїв на корабель і поїхав, але що противні вітри затримали його коло Фороса, то Івана ще кілька разів кликали до патріарха, під страхом анатеми, але він відповідав на се: „Галич дав минї король, володар і правитель тої землї, бракувало минї лише благословенства патріарха, і я тепер дістав його, й більше минї нїчого не потрібно; по що минї йти на синод? піду в Галич, до своєї церкви 34)”.
Патріарх поясняє, що Іван говорив тут про звичайне благословенство, умисно мішаючи його з посьвященнєм, і дуже гнїваєть ся на таке його поведеннє. В грамотї до Кипріяна він поручав йому візвати Івана до себе на суд. Кипріянови було лиш в те грати; він візвав на свій суд Івана, в неприсутности його й покривдженого еп. Федора засудив і на луцьку катедру поставив иньшого епископа. Трудність лежала лише в тім, що митрополїї від Івана не можна було відібрати: він дальше правив галицькою митрополїєю, маючи по своїй сторонї Ягайла. Ягайло вставляв за ним і перед царгородським патріархом: маємо з початку 1397 р. лист патріарха до Ягайла, писаний очевидно в відповідь на таке прошеннє Ягайла. Патріарх не попускає — пише, що для адмінїстрації галицької митрополїї посилає він свого екзарха; еп. Іван має зараз же передати йому галицьку митрополїю, сам же мусить перепросити ся з Кипріяном, і коли Кипріян дарує йому провини, то патріарх поставить Івана митрополитом; як нї — то нехай Ягайло пришле иньшого кандидата на посьвященнє, инакше патріарх поставить від себе митрополита 35).
Можна сумнївати ся, аби еп. Іван, знаючи відносини до себе Кипріяна, мав охоту йти до нього й просити розгрішення. З другого боку Ягайло таки далї тримав ся Івана й не хотїв посилати до Царгорода иньшого кандидата. З лютого 1398 р. маємо цїкаву грамоту еп. Івана, де той з вдячности за заходи Ягайла коло його посьвящення обіцяв йому значний дарунок, коли б став правним митрополитом: „А се азъ владыка Иванъ изъ Луцка знаємо чиню всЂмъ, аже даль ми господарь мой великій король митрополью галицкую, хочеть ми помочи на поставленьє митрополитомъ; а коли Богъ дастъ стану митрополитомъ я за то слюбую и хочю дати, оже Богъ дасть, моєму милому господарю королю двЂстЂ гривенъ рускихъ а тридцать коній, безъ хитрости, и того не хочю поступити” 36).
Чим закінчила ся ся історія, не знаємо. Здаєть ся, справа лишила ся нерішеною, через упір Ягайла й Івана, й Іван далї собі правив галицькою епархією. Остатню — але не дуже певну звістку про „Івана галицького” маємо з 1415 р. 37). З остатнїх лїт Кипріяна маємо звістки, які вказують, що коли не вповнї, то в значній мірі йому удало ся підпорядкувати собі галицькі епархії: так окрім наведеної вже реляції Кипріяна про поставленнє ним якогось епископа в Галичинї з 1397 р., маємо записку, що в 1405 р., при посьвященню Кипріяном епископа володимирського в Луцьку був присутним також еп. холмський 38). Поставленнє ж в 1415 р. осібного митрополита для земель литовських і польських фактично забило справу галицької митрополїї, і вона вже, скільки можна судити, від тодї більше не підносила ся 39). В XVI же віцї вона формально уважала ся злученою з київською катедрою (київський митрополит заразом уважав ся митрополитом галицьким), і при відновленню галицького епископства (в р. 1539) се було формально зазначено, що гідність галицького митрополита зістаєть ся при митрополитї київськім (про се низше).
Смерть Кипріяна припала на часи короткого розмиря між Москвою й Литвою, тому кожде правительство на свою руку заходило ся в Царгородї коло поставлення митрополита. Витовт післав до Царгорода епископа полоцького Теодосия, просячи висьвятити його на митрополита. З Москви просили патріарха вибрати й прислати їм митрополита. Сей дипльоматичний крок прихилив патріарха на сторону Москви: він відмовив прошенню Витовта й висьвятивши на митрополита всея Руси морейського Грека Фотия, вислав його на Русь. Коли Фотий приїхав до Київа, Витовт не хотїв його прийняти, але потім Фотию удало ся придобрити ся до нього: він обіцяв, як каже Витовт „у нас быти, церковь строити”, себто мабуть — більше проживати в Литві й дбати про тутешню церкву. Дїйсно, Фотий пробув при тім у Київі кілька місяцїв, і в 1411-2 знову довший час пробуває на Волини й Галичинї: галицькі епархії значить також йому підлягали 40).
Але слїдом чимсь Фотий дуже собі зразив Витовта. Чим — неясно. Виставлено було причиною те, що Фотий і його попередники митрополити пильнували тільки своїх доходів. „Митрополїя київська не строїть ся, але упадає, писав Витовт в своїй грамотї: скілько було за нашої памяти митрополитів і всї церкви не строїли, як давнїйше бувало, але вибераючи церковні доходи, виносили сї гроші де инде; позаберали й повиносили церковні річи й сьвятости: страсти Христові, скипетр і сандалїї Богородицї, сьвяті ікони золотом ковані, й иньші дорогоцїннї річи, всю церковну красу київської митрополїї, що постарали ся й подавали церкви давні князї на свою честь і память, не кажучи про золото; срібло й убори церковні — хто зможе порахувати, кілько вони того повиносили?” І сам Фотий, каже далї грамота, хоч приобіцяв Витовту, не жив у Київі, і ще гірше спустошив митрополїю 41).
Все се могла бути правда, а м. Фотий і в Москві здобув спеціяльну репутацію пильного збирача церковних доходів, міг отже і в литовських епархіях з того боку дати ся в знаки. Але сього відай не вистарчить, аби витолкувати наглу зміну в відносинах до нього Витовта й таке особливе на нього завзятє. Никонівська компіляція поясняє, що підюдили Витовта на Фотия митрополичі люде, що повтїкали від його порядків до епископа чернигівського і від нього до Витовта, але в уста їм вона вкладає тільки те, що каже сам Витовт в наведеній вище своїй грамотї.
Початком акції на Фотия мала бути колєктивна скарга від литовських епископів до Витовта, що Фотий занедбує литовські епархії. Так оповідає Никонівська компіляція в своїм досить широкім і богатім, але сторонничо; зі становища Фотия написанім оповіданню про сї подїї, додаючи, що епископи саму сю скаргу занесли Витовтови против своєї волї, під його пресією. На підставі сеї скарги Витовт поручив своїм урядникам зробити інвентарі маєтностям і майну катедри і відібрати їх від Фотиєвих намістників, а коли Фотий, прочувши про се, поїхав в Литву — мирити ся з Витовтом, сей не пустив його й казав пограбити його самого 42). Мало се бути в р. 1414. По сїм, оповідає таж компіляція, Витовт, скликавши епископів, поручив їм вибрати кандидата на митрополита й вислати до Царгорода на посьвященнє. Деякі епископи стояли за тим, щоб помирити ся з Фотиєм, але Витовт настав на своїм, і вкінцї вибрано однодушно кандидатом на митрополита Григория Цамблака, братанича м. Кипріяна, очевидно уже перед тим визначеного прихильниками роздїлу — Витовтом і його партизанами-епископами. До Фотия епископи українських і білоруських епархій вислали грамоту, де заявляли, що вони терпіли досї його неправне поводженнє, але довідавши ся й переконавши ся про якийсь його учинок, який навіть не хочуть назвати через сором, більше не можуть уважати його своїм митрополитом 43). Очевидно, виставлені Витовтом мотиви епископи не вважали за відповідні для зірвання з Фотиєм і пошукали иньших.
Цамблак з'явив ся на Руси в рік смерти свого стрия Кипріяна. Подібно як Кипріян, він зачав свою карієру на дворі патріарха і звідти в 1401 р. був післаний з церковно-дипльоматичною місією на Молдаву, де й зістав ся потім кілька лїт, здобувши собі славу як богослов-проповідник своїми творами. Потім, як оповідає сам Цамблак в своїй похвалї Кипріяну, Кипріян спровадив його до себе перед самою смертию, але вмер, коли Цамблак був що йно в дорозї, в Литві 44). Що з ним було дальше, не знаємо, але видно, що за сей час він вмів здобути прихильність Витовта, а може між духовенством зложив партию прихильників єрархічного роздїлу, що могли покладати ся на царгородські впливи Цамблака і його власні запевнення. Та рішуче значіннє мусїла мати тут воля Витовта, і судячи з тих надїй, які покладали ся на Цамблака в правительственних польсько-литовських кругах в справі унїї 45), можна думати, що на нього як братанича Кипріяна, що вже давнїйше манив польсько-литовське правительство своєю прихильністю до унїї, се правительство звернуло увагу вже скорше і Цамблак встиг його запевнити в своїй прихильности унїї. Можливо, що Кипріян, спроваджуючи Цамблака, подавав йому якісь надїї на митрополїю, й Цамблак, користаючи з прихильности до його стрия польсько-литовського правительства, пішов сею дорогою до своєї мети. Перспектива собору в Констанцї могла підогріти унїонні бажання в литовсько-польських кругах, і Цамблак міг їм піти на зустріч, хоч би дуже загальними запевненнями. Не обійшло ся одначе без проби мирного полагодження справи. В одній з лїтописних компіляцій, під тим самим роком, де читаєть ся звістка про подорож Фотия на Литву — мирити ся з Витовтом, стоїть записка, що Цамблак їздив до Москви 46). Порозуміннє не удало ся, і справа пішла проломом.
В Царгородї Цамблака не посьвятили. Фотий каже в своїм посланію навіть, що його там у Царгородї противно позбавили сьвященства й прокляли 47), але се виглядає вже дуже мало правдоподібно. Коли він вернув ся нї з чим, Витовт скликав епископів й иньше вище духовенство, десь з початком 1415 р., і повів з ними дальшу нараду. Тодї вийшла гадка — посьвятити собі митрополита собором епископів самостійно, без зносин з патріархом. Никонівська компіляція представляє се так, що сей проєкт вийшов від Витовта, що епископи дуже противили ся, відкликуючи ся до канонів, і тільки як Витовт став їх страшити смертию, згодили ся й поставили митрополита 48).
Що епископам не дуже хотїло ся поставити митрополита на власну руку, показує обережність собору і проволоки, які робили ся з поставленнєм Цамблака; але оповіданнє Никонівської компіляції про інїціятиву й пресію Витовта, очевидно, тенденційне. Плян вийшов таки, очевидно, від епископів. Його мотивовано такими прикладами, як поставленнє Клима Смолятича в 1147 р., також прикладом Болгарів і Сербів, і загальними прінціпами християнської єрархії та царгородськими надужитями, де поставленнєм єрархів розпоряджає цїсар, з мотивів фінансових. Рішено одначе ще раз спробувати з Царгородом: в мартї 1415 р. вислано посольство до патріарха з заявою, що коли патріарх не поставить їм осібного митрополита до дня Ілї пророка (20, VIII), а найдальше — до Успенія, то вони самі поставлять собі митрополита.
Вибір кандидата по неудачі з Цамблаком епископи сим разом, як бачимо, віддавали на волю патріарха, але й се не помогло. Патріарх сього жадання не сповнив. На прошеннє царгородських послів — від цїсаря й патріарха, що вертали з Москви на Литву, епископи згодили ся почекати з тим до филипових заговін (14/XI), і на той день скликано собор православного духовенства, князїв і бояр з українських і білоруських земель Литви й Польщі до Новгорода. Сюди прибули з епископів в. кн. Литовського: полоцький, чернигівський, луцький, володимирський, смоленський і туровський, з Галичини — перемишльський і холмський 49). Вони другого дня по тім остатнім речинцї — Филиповім днї поставили митрополитом Григория Цамблака. В окружній грамотї своїй вони мотивують се поставленнє наведеними вище мотивами — прецедентом XII в. і прикладом Болгар і Сербів, з притиском підносять, що сим поставленнєм не розривають своєї звязи зі східною церквою 50) і всю вину царгородської симонії й непорядків, що змусили їх до сього самовільного поставлення, складають на візантийських цїсарів. Витовт також видав грамоту, де оповідає про всї старання дістати митрополита від патріарха й особливий натиск кладе, що стараючи ся мати для своїх епархій осібного митрополита, виходив з інтересів своїх православних підданих, бо инакше, яко католик, міг би противно користати з упадку православної церкви й виберати доходи опорожнених катедр до свого скарбу. Фотий відповів на се посланнєм, повним дуже сильних виразів на адресу епископів (Витовта він дипльоматично поминав), викляв Цамблака на соборі своїх епископів і вистарав ся ще й у Царгородї, щоб патріарх викляв його. По його ж прошенню, цїсар писав до Витовта, стараючи ся вплинути на нього, щоб усунув Цамблака, але се лишило ся без успіху 51).
Одначе з такими великими заходами переведене поставленнє самостійного митрополита, подібно як і його прецеденс — поставленнє Клима Смолятича, не послужило вихідною точкою до подібної практики на дальше. Цамблак по своїм поставленню займав лише кілька лїт митрополичий стіл 52) і десь коло р. 1420 сходить зі сцени: свійські джерела говорять про його смерть десь в рр. 1319-20, натомість в Волощинї є традиція про його поворот на Молдаву, де він, полишивши митрополичу гідність, довго ще жив потім, і сю традицію приймають декотрі новійші дослїдники 53). В кождім разї по р. 1420 Цамблака на Руси не було, митрополїя литовська опорожнилась. Фотий за посередництвом патріарха й цїсаря слїдом перепросив ся з Витовтом і його власть до смерти признавали в епархіях литовських і коронних; підчас своєї подорожи в Київ і Литву 1420-1 рр. він був також в Галичу і Львові.
Смерть Фотия (1431) припала на час полїтичних замішань в Московщинї; тому тут, здаєть ся, занедбали справу митрополїї, хоч маємо звістку, що наступник Фотиєви (пізнїйший митрополит Іона) був прибраний ще за його житя. Тим часом в. князь литовський Свитригайло вислав в Царгород на посьвященнє епископа смоленського Герасима. Сей Герасим „родом Москвитин”, що перед тим був епископом володимирським і як такий брав участь в поставленню Цамблака в 1415 р., перед тим бував в Царгородї, мав там мабуть певні впливи, і умів повести справу так, що діставши в Царгородї посьвященнє на митрополита, зістав ся митрополитом одиноким, бо в Москві мабуть з огляду на його посьвященнє стримали ся з своєю кандидатурою. Чи посьвящено Герасима митрополитом київським і московським, себто всея Руси, чи тільки київським („литовським”), і він лише de facto лишив ся одиноким митрополитом, не можемо сказати напевно 54). Як незвичайним би було, що литовський кандидат став митрополитом всея Руси, мешкав в Литві, а признавав ся Москвою, але богато обставин промовляє за тим, а московські замішання сю можливість об'яснюють. В кождім разї фактично до своєї смерти Герасим був одиноким митрополитом. Становище його лишило ся невиясненим, бо саме його митрополитуваннє було дуже коротке: вже в 1435 р. Свитригайло за участь в конспірації на користь Жиґимонта увязнив Герасима, а потім спалив на стосї в Витебську 55).
Аж тодї Москва виступила з своїм кандидатом на митрополїю — еп. Іоною. Але перше нїж він заїхав до Царгорода, там уже висьвятили свого митрополита — Грека Ісидора, звістного своєю участию в фльорентийській унїї. Поставленнє сього чоловіка — одного з найвизначнїйших своєю осьвітою й талантами між грецькими духовними, на важне становище митрополита Руси входило в тодїшнї царгородські пляни переведення унїї на соборі ферарськім; тому Іону відправлено нї з чим і разом з ним післано на Русь Ісидора 56). В Москві Ісидора з початку прийняли, хоч і не без неохоти. В Литві, наслїдком тодїшнїх замішань там, не мали часу думати про осібного митрополита, й Ісидор став єдиним митрополитом всея Руси.
Приїхавши в свою епархію весною 1437 р., Ісидор слїдом — на осїнь тогож року вибрав ся на ферарський собор. В його ролю на соборі тут не входимо, полишаючи се на дальше, до історії церковної унїї. Весною 1440 р. Ісидор вернув ся з собору унїятом, з титулом кардинала. Він їхав через Галичину на Берестє до Литви, потім бачимо його в Київі, в сумі ж Ісидор пробув в Польщі й Литві цїлий майже рік, і аж весною 1441 р. приїхав в Москву 57). В Галичинї й в. кн. Литовськім проголошеннє ним унїї не викликало анї співчутя, анї опозиції (про се потім), але в Москві зараз по проголошенню, Ісидора арештували і жадали, аби він вирік ся унїї. Просидївши так пів року він утїк з вязницї: йому, очевидно, дали свобідно тїкати, щоб розвязати ся з ним. Знайти собі опертє в своїх українських і білоруських епархіях Ісидор, очевидно, не надїяв ся, й пробувши недовго в Литві, подав ся до Риму. В Москві рішено на місцї висьвятити на митрополита свого кандидата — еп. Іону, і просити на се дозволу патріарха. Непевна ситуація в Царгородї, де засїдав патріарх-унїят, та полїтичні замішання в самій Московщинї стали ся причиною, що ся справа проволїкла ся; можливо, що і в Царгородї не годили ся на московський плян. Досить, що вкінцї по довгих протяганнях в Москві постановили висьвятити Іону митрополитом без дозволу патріарха, і се вчинили з кінцем 1448 р. Коли в Царгородї настав цїсарем противний унїї Константин Палєольоґ, а з тим і на патріаршім столї засїв православний, була гадка дістати з Царгорода ex posi санкцію сього поставлення. Але тим часом Турки взяли Царгород, і плян сей відложено. Санкції не добуто, зложено лише лєґенду про таку санкцію від патріархів 58), а порядок поставлення митрополитів собором місцевих епископів прийнято в Москві на пізнїйше. На рішучий протест царгородський патріархат нїколи не здобув ся, бо все виглядав грошевих підмог з Москви.
Тимчасом Ісидор, виїхавши з своєї епархії, не вирік ся тим своїх прав митрополита. Так в Царгородї, куди він їздив з Риму, поставив він епископа в Володимир волинський, а з одного листу патріарха Григорія Мами до київського князя Олелька знаємо, що Ісидор виберав ся й на Русь 59). Але не приїхав, і вкінцї — в р. 1458 зложив на руки папи свій титул руського митрополита. На його місце з поручення папи поставлено Ісидорового ученика й товариша його московської одісеї грека Григория митрополитом для митрополїї київської, куди зачислено православні епархії Литви й Польщі, а московські епархії вилучено й лишено in partibus 60).
За той час, за неприсутностию Ісидора, литовські епархії були перейшли під власть московського митрополита Іони. Старання в сїм напрямі Іона зачав зараз по своїм поставленню. Користаючи з того, що в. кн. Казимир звертав ся до його посередництва в своїх переговорах з Москвою, Іона просив його про се, і завдяки тодїшнїй полїтичній констеляції встиг свого осягнути: Казимир на поч. 1451 р. дїйсно віддав йому київську митрополїю, одначе без „галицької митрополїї”: її традиція знову, і то можна сказати — в остатнє тут випливає. Що було причиною такого роздїлу, не знаємо; можливо, що Казимир, уважаючи потрібним зробити приємність московському митрополиту й заразом московському правительству, не хотїв одначе віддавати всю церковну справу під московську управу й лишив собі резерву в видї тої галицької митрополїї. Іона просив Казимира й про сю остатню, але сього прошення його не сповнено, й він перейняв управу тільки епархії в. кн. Литовського 61).
Коли потім прийшла в Москву вість про поставленнє митрополитом київським Григория, тут дуже затрівожили ся тим і ужили всїх старань, щоб не дати йому засїсти сю митрополїю. Іона сам від себе із скликаного ним собору московських епископів вислав в 1458-60 рр. цїлий ряд послань до литовських епископів, князїв і панів, умовляючії їх не приймати Григория яко унїята й Ісидорового ученика; посилав також до впливовійших осіб своїх послів, а московський в. князь через своїх послів також умовляв в. кн. Казимира, аби Григория не приймав 62). Але заходи сї показали ся даремні. Певна неохота до Іони мусїла бути вже перед тим; Казимир зробив був уступку Іонї лише під впливом хвилевих обставин, а в. князь московський в своїм посольстві заграв на ноту, яка могла тільки попсувати і по всякій правдоподібности таки дійсно попсувала справу: він підносив, що по старій традиції, яка йде від св. Володимира, поставленнє митрополитів належить до князїв московських, а не в. кн. литовських: „кого ми уподобаємо, той і буде у нас на всїй Руси”. Такі претенсії, поминувши їх історичну нестійність, бо „выбраніє и взысканіє митропольскоє” в самій Москві було дуже новою практикою, могли тільки образити Казимира і підогріти давнї змагання литовського правительства до переведення єрархічної осібности в своїх землях.
Дїйсно, невважаючи на всї заходи й старання Іонї литовських епархій задержати не удало ся. Казимир, діставши від папи грамоту, де той просив його не допускати Іону до епархій київської митрополїї й прийняти на неї Григория, прийняв Григория від разу: „столець єму кієвскій далъ и во всей держа†св. божія церкви и вся церковная оправданія вЂдати”, а навіть через послів своїх намовляв в. кн. московського, аби й собі прийняв Григория (мабуть на випадок смерти Іони) 63). Православні князї в. кн. Литовського вправдї обіцяли, що будуть брати собі приклад з московського князя та триматимуть ся Іони, і епископи також мабуть подавали з початку надїї Іонї 64), але слїдом вони всї прийняли Григория, з виїмком лише одного епископа брянсько-чернигівського Евтимія, що услухав ради Іони й полишивши свою епархію, утїк до Москви 65).
Така податливість мусить бути толкована тим, що митрополит Григорий зовсїм не тримав ся своєї унїї так рішучо як його учитель Ісидор. Ми знаємо документально, що в 60-х рр. Григорий робив заходи в Царгородї перед патріархом (православним), аби його прийняв в звязь православної церкви й потвердив на митрополїї. Перед литовськими епископами й православними панами він міг вирікти ся унїї ще скорше, і очевидно, що така деклярація з його боку була потрібнїйша скорше, нїж пізнїйше. Про се буду говорити ще низше, тут лише згадаю, що вкінцї від патріарха Діонисия Григорий дістав грамоту з потвердженнєм на митрополїї; що більше, в сїй грамотї, до нас не захованій, але в змістї своїм звістній, патріарх заразом мав відсуджувати московського митрополита від правности, яко поставленого без згоди патріарха, й поручав Григория яко єдиного митрополита всея Руси 66).
Таким чином Григорий був вповнї регабілїтований, і митрополїя київська вернула ся в давнї свої відносини до патріархату. Зразом се послужило остаточним моментом в процесї єрархічного відокремлення українських і білоруських епархій від Москви: в Москві Григория, розумієть ся, не признали, й там йде дальший ряд митрополитів ставлених незалежно від патріархату і від нього незалежних, вибраних при значній або й рішучій інґеренції в. князя, з інвеститурою від нього. Митрополїя литовська зістаєть ся під властию патріархату й має своїх осібних митрополитів, а форми поставлення на митрополїю виробляють остаточно з початком XVI в.
1) Т. III c. 303-4 = 273-4 другого видання. Лїтературу див. в прим. 10, головно працї Павлова, Тіхомірова, Фіалка, Ґолубінского.
2) Acta patriarchatus І c. 350-2 = Рус. ист. библ. VI дод. 11. і 12, з р. 1354; окрім того Никон, л. II с. 226, під р. 1352 записує: „инокъ (отже не був він епископом) Теодоритъ поставленъ бысть митрополитомъ отъ терновскаго патріарха и пріиде въ Кіевъ”.
3) Патріарші грамоти, писані пізнїйше, отже з заміром як найбільше очорнити Теодорита, представляють справу так, що він хотїв стати митрополитом „всея Руси”, ще за житя Теоґноста, і інсінують, хоч і не кажуть виразно, що Теодорит представляв, нїби Теоґност вже не живе. Се представленнє річей приймав Макарий, уважаючи Теодорита простим пройдисьвітом (IV c. 30-1), за ним й иньші деякі, але так іти за патріаршими грамотами en toutes lettres було б зовсїм необережним, В иньшу хибу попадає Ґолубінский (II c. 179-181), катеґорично твердячи, що Теодорит був кандидатом Олгьґерда, призначеним на митрополита галицько-литовського. Він находить тут з хибної преміси, що Київ тодї належав до Литви, і з другої — нам звістного уже (див. т. III с. 610 = прим. 24 в 2 вид.) ототожнення галицької митрополїї з литовською. В дїйсности Київ в тім часі ледво чи належав до Литви, і противно — як я підносив у своїм місцї (т. IV c. 67-8, а перед тим іще в Історії Київщини c. 488-9, 509), в єрархічних справах Київ в 50-х рр. зовсїм не йшов на руку Ольґердови. Я припускав, що в Київі Ольґердового кандидата Романа тому й не прийняли в 1354-5 рр., що там сидїв Теодорит. Супроти того всього уважати Теодорита Ольґердовим кандидатом не так легко. Найпростїйше було б уважати його кандидатом чисто київським, але наставати на сїм також не можна супроти тодїшнього упадку Київа. Фіялек вправдї відкликуєть ся (c. 8) „до руських джерел — в однім з житий м. Алексїя”, що Романа патріарх висьвятив на прощеннє полудневих руських князїв. Але іґноранція автора в росийській лїтературі пімстила ся над ним і тут, як в богатьох иньших місцях — те „житиє” Алексїя написав архіеп. Філярет, і ті полудневі руські князї — його власний здогад. Вкінцї Яцимірский висловив недавно здогад, мовляв Теодорит був аґентом патріарха, що шукав собі причини з тирновським патріархатом (c. 69-70), але не поясняє, по що Теодорит в такім разї опинив ся в Київі. Отже — ignoramus.
4) Що Роман був свояком Ольґерда по жінцї його і походив з сусїднього князївського дому, каже Никифор Ґріґора — бонського видання т. III c. 5 і 8, і потверджує оповіданнє Никон. л. II c. 231 про його приїзд до Твери. Характеристика його у Ґріґори ibidem.
5) Так розуміли се і в Царгородї, Acta patr. II ч. 12 == Рус. ист. биб. VI дод. 30.
6) Никон. II с. 227.
7) Маємо дві противні собі реляції — одну в актах патріархату, прихильного Алексїю, другу — у Ґріґори, прихильного Романови. Постанова патріаршого собору з 1361 р. (Acta patriarchatus І р. 425 == Рус. ист. биб. VI дод. 13) каже, що Роман прийшов до Царгорода вже по висьвяченню Алексїя на митрополита всея Руси, дістав митрополїю литовську і неправно став вдирати ся в канонїчну область Алексїя. Ґріґора (III c. 519) противно каже, що вже по висьвяченню Романа (значить — на митрополита всея Руси) прийшов Алексїй і грошима добив ся подїлу митрополїї всея Руси між ним і Романом, і так скривджено Романа. Против Ґріґори говорила б та обставина, що в грамотї Алексїю на митрополїю і в грамотах висланих до новгородського архіепископа слїдом, в липнї 1354 р., нема мови про Романа; тому звичайно всї (окрім Тіхомірова) приймають, що Роман дїйсно вже по посьвященню Алексїя виступив з своєю кандидатурою. Але так рішучо сього твердити не можна. Постанова з липня про перенесеннє митрополичого осїдку до Володимира, що признавала Київ Алексїєви, сильно виглядає на асекурацію Алексїя від претензій Романа, хоч і мовчить про нього. В кождім разї зістаєть ся дуже важною звістка Никон. лїтоп. під 1354 р. (II c. 227) про поставленнє Алексїя й Романа митрополитами й приїзд їх обох в однім часї з Царгорода на Русь. Поправляти сеї дати на р. 1355, як то роблять, не бачу причини.
8) Постанова 1361 р. — як вище.
9) Никон. II c. 227. Аж під 1356 р. записує та ж компіляція: „пріиде изо Царяграда пресвященный АлексЂй митрополитъ со многою честію отъ патріарха и з благословеніемъ на всю Русскую землю; такожъ и Романъ митрополитъ приіде изо Царяграда отъ патріарха на Литовьскую землю и на Волыньскую”. Отже тільки по новім розслїдї справи Романа а Алексїя стало ясним, що митрополитом „всея Руси” має бути тільки Алексїй: перед тим се не було ясно.
10) Записано се тільки в компіляції вид. Дашкевичом: Latopisiec litewski с. 174 = вид. БЂлокурова с. *45.
11) Про побут в Київі Алексїя — в Воскрес. л. II с. 10-1, 1 Новг. с. 354 (р. 1358-60). Про пробуваннє там Романа — в постанові 1361 р., без дати, але сей його побут там мабуть треба містити перед приїздом туди Алексїя — див. про се в моїй Історії Київщини c. 489. Про арештованнє Алексїя — патріарша постанова з 1380 р. Acta patr. II c. 12 === Рус. ист. биб. дод. 30.
12) Див. т. IV с. 68.
13) Никон. II с. 231, патріарша постанова з 1380 р., як вище.
14) Постанова 1361 р., як вище. Що до дати сього рішення в лїтературі є ваганнє між рр. 1355 і 1358, але порівняннє наведеної вище (нотка 1) звістки Никон. л. під р. 1356 з патріаршими актами, де Роман виступає як присутний в Царгородї в липнї 1356 р. (Acta patr. І c. 362), вказує виразно на р. 1356; коли Роман тодї так погнївав ся на патріарха, то певно вже не їздив більше до Царгорода.
15) Так оповідають постанови з р. 1361 і 1380; пор. грамоту до Романа — Acta І c. 434 = Р. и. б. дод. 14.
16) Acta І c. 448 = Р. и. б. дод, 15. Ґолубінский (op. cit. c. 207) розумів скасованнє сеї постанови так, що патріарх передумав був і хотїв поставити для Литви осібного митрополита. В кождім разї зовсїм справедлива його замітка, що ся постанова сьвідчить про старання литовського правительства мати нового митрополита по смерти Романа.
17) Се згадує патріарша постанова 1380 р., і тут справа представляєть ся так, що Ольґерд се робив лише, аби підступом ухопити Алексїя, але се мало правдоподібне толкованнє, і нпр. Павлов (ор. с. с. 249) зовсїм справедливо трактує пропозицію Ольґерда як щиру.
18) Т. III c. 304 = 273-4.
19) Що Антонїй був епископом галицьким, на се натякає стилїзація патріаршої постанови з р. 1371 про нього: προεβίβασαη καί έγενετο ούτος εξ έπισκόπου μητροπολίτης τής τοιαύτης μητροπόλεως.
20) Сильно підозріваю, що сї слова значать „православних”, не католиків.
21) Себто давнїйші.
22) Властиво сиротою.
23) Видав у перве Ґріґорович, друге виданнє в Acta patr. І c. 577, третє з варіянтами обох видань, в Рус. ист. биб. VI дод. 22; деякі замітки Кунїка в невиданім петербурськім збірнику про останнїх галицьких князїв.
24) Acta patr. I c. 578 і 582 = Р. и. б. VI дод. 23 і 25.
25) Грамота Ольґерда (як низше) була писана не пізнїйше, припускаю, червня (пор. грамоту патріарха до Алексїя — ib. c. 582), а Антонїя висьвячено в маю; отже про доконане висьвяченнє його Ольґерд іще не міг знати (як то часом припускають), пишучи її.
26) Acta І c. 580 = Р. и. б. дод. 24.
27) Acta patr. І c. 585-6 = Р. и. б. под. 26 і 27.
28) Моноґрафії про Кипріяна див. в прим. 10. Звістки про рід і вітчину Кипріяна (до недавна, на підставі слів Никон. л. III c. 194) і Степенної книги (І л. 464), уважаного за Сербина) дає посмертна похвала йому, написана Григорієм Цамблаком, що зве його своїм земляком і стриєм (видана apх. Лєонидом в Чтеніях моск. істор. тов. 1872, І). З иньшої згадки Цамблака в тімже слові деякі дослїдники виводили, що Цамблак і Кипріян були також свояками патріарха болгарського Евтимія — так думає з новійших Радченко (Религіозное и обществ. движеніе въ Болгаріи c. 247 і Яцимірскій ор. c. 17), але иньші як нпр. Сирку в книзї Къ исторіи исправленія книгъ въ Болгаріи І c. XVI-XVIII і 575-6, і Ґолубінский виступають против такого толковання слів Цамблака, дїйсно дуже загальних. Про Цамблаків царгородських див. у Ґолубінского II c. 299 і Яцимірского c. 15.
29) З таких супротилежних становищ оповідають сю справу дві патріарші постанови з рр. 1380 і 1389, Acta patr. II c. 12 і 116 = Р. и. б. дод 30 і 33. В лїтописях лише короткі згадки про поставленнє
Кипріяна — Воскр. II c. 25, Никон. III c. 25, дату див. в його прощальній грамотї — Воскр. c. 80. Неприхильне Кипріяну осьвітленнє приймають переважно московські історики церкви, а нієтизма для м. Алексїя.
30) Acta patr. II с. 157 == Р. и. б. дод. 35.
31) Acta II с. 282 == Р. и. б. дод. 45.
32) В жовтнї 1393 р. патріарх писав, що Іван еп. луцький володїє галицькою митрополїєю уже другий рік — Acta c. 180 = Р. и. б. дод. 39.
33) Так висловляєть ся Іван в пізнїйшій своїй грамотї: „далъ ми господарь мой, великий король митрополию галицкую, хочеть ми помочи на поставленьє митрополитомъ — Акты Зап. Р. I ч. 12 (1398), і так казав він в Царгородї 1393 р. (див. низше). В пізнїйшій грамотї — 1397 р. (нотка 24) патріарх зве його не Іваном, як усе, а τού Bάβα, з того деякі уважають його руським прозвищем Івана „Баба”. Се однак не дуже правдоподібне, бо Баба було б написано Mπαμπά, як транскрібують патріарші грамоти словянське б. Фіалек поправляв се на Σαβα, ототожнюючи еп. Івана з луцьким епископом Савою, здеґрадованим в р. 1401 (Никон. л. III с. 185); се дуже привабно, тільки як витолкувати, що епископ звав ся двома іменами, і чому се Σαβα писане з одним β?
34) Acta patr. II с. 180 = Р. и. б. дод. 39. Ґолубінский (II с. 343) квалїфікує се поведеннє Івана як „невЂроятно наглый поступокъ”!
35) Acta с. 280 = Р. и. б. дод. 44; пор. інструкцію для екзарха, Acta c. 278 = дод. 43.
36) Акты Зап. Россіи І ч. 12
37) Згадує Івана тодї, на соборі в Новгородку, тільки Никон. лїтоп. III c. 223. Иньші джерела його на сїм соборі де згадують. Але що звичайно противставляють сїй звістцї (почавши від Петрушевича в Галицькім істор. сборнику II c. 180-1 і до новійших часів — Фіялек op. cit. c. 43, Левіцкий Sprawa unii с. 329) згадку митрополичого намісника Креховича в граничнім актї 1413 р. і з того виводять, що в тім часї в Галичу не було сього митрополита, — то на мій погляд, так налагати на сей арґумент нема причини. Насамперед граничний акт ми маємо в пізнїм потвердженню лише, а по друге — не виключене ж, що той Крехович був намісником митрополита галицького.
38) Видана у Карамзїна т. V пр. 254, c. 103.
39) Левіцкий в цитованій працї (Kwart. histor. 1897 с. 329-30), збераючи звістки про галицьку митрополїю, виводить звідти, що протягом XV в. вона часами бувала обсаджена, а формально знесена була папською булею 1458 р. В дїйсности в XV в., по Іванї, вона мабуть не була обсаджувана зовсїм, а та папська буля не могла мати нїякого значіння для неї. З галицьких актів вказує Левіцкий згадки про митрополита в рр. 1451 і 1475: Jakym metropolitanus constantinopoliensis et halic. Ruthenorum (A. g. z XIV ч. 2409) i Andreas metropolita krylosiensis (ib. XII ч. CCLVII); але сю другу згадку він сам поясняв зовсїм добре, що тут розумієть ся Андрій Свистельницький, administrator in Krylosz, як він титулуєть ся в иньшій записцї тогож року, і мабуть подібно треба толкувати записку з 1451 р., зіставляючи її з прошеннєм Іони, з тогож самого часу, про прилученнє епархій галицької митрополїї до київської. В першій половинї XVI в. галицькі крилошане нїчого не знають про якихось галицьких митрополитів в XV в. (як низше).
40) Оповіданнє Фотия в його посланії — Рус. ист. биб. VI c. 329-30, і в грамотї Витовта — Акты Зап. Россіи І ч. 25 (латинський текст — повнїйший у Кульчинського Specimen вид. париж. c. 211), Никон. III с. 213, Хронїка вид. Даниловичом — вид. Бєлокурева c. 63.
41) Грамота Витовта, як вище.
42) Никон. III c. 223-4. Вибераю самий, щоб так сказати, шкелєт подїй із сього сторонничого оповідання, яке одначе новійший історик Ґолубінский (II c. 363 і далї) приймає майже без застережень. Цїкаво, що Витовт у своїй грамотї про таку скаргу епископів нїчого не каже. Див. іще хронїку вид. Даниловичом — вид. Бєлокурова с. 64.
43) Никон. III c. 224-5, грамота Витовта як вище — c. 1398, грамота епископів — Акты Зап. Рос. І ч. 23.
44) Яцимірский висловив недавно сумнїв що до правдивости сеї звістки Цамблака про присланий йому від Кипріяна заклик (с. 153-4), але причин на те нема, і на иньшім місцї Яцимірский сам приймає сю звістку (c. 140).
45) Сьвідчать про се пізнїйші листи Ягайла и Витовта — див. в гл. VII.
46) Даниловича Latopisiec Litwy c. 236 — вид. БЂлокурова с. 64.
47) Грамота Фотия — як вище. Московські історики церкви вірять в тім Фотиєви на слово. Яцимірский, приймаючи сю звістку, припускає, що патріарші круги вже перед тим були незадоводені поведеннєм Цамблака в Молдаві — на се одначе нема виразнїйших вказівок.
48) Никонів. III c. 226-7.
49) Сї вичислені в текстї грамоти; оповіданнє Никонівської комп. називає участниками нарад іще Івана еп. галицького й Павла червенського, а проминає при тім перемишльського. Червенських епископів не було. Про Івана галицького див. вище c. 397.
50) Да не ркуть нЂціи: „отрицаєм ся отъ вЂры, понеже сами поставляємъ митрополита”. То да не будетъ: не отлучаємся... патріарха убо святЂйша констянтиноградскаго имамы патріарха и отца, и прочаа патріархы... и съгласно съ ними дрьживъ исповЂданіє вЂры”.
51) Грамоту епископів маємо в двох версіях. Уважаєть ся автентичною друкована в Актах Зап. Р. I ч. 24, і відти в Рус. ист, б. VI ч. 38, — в сїм виданню подані й деякі мотиви сього погляду; маємо її в відписах XVI в. Другу верзію маємо в Никон. компіл.; варіанти при виданню в Актах Зап. Р. Про грамоту Витовта див. вище c. 398. Посланіє Фотия і лист до нього патріарха в справі Цамблака — див. Рус. ист. библ. VI ч. 38 і 40. Іще Воскр. II c. 81.
52) Лїтописи, як 1 Новг., Воскресенська й иньші записують його смерть під р. 1419; атенська записка, видана у арх. Леонида в статї про м. Кипріяна (як вище) — від 1420 р. (с. 14). Ягайло в однім з своїх листів також висловляє жалї з причини смерти Цамблака (Greg. autistes Ma(ced)o ...ab hoc luce est sublatus — Liber саnсеllаrіае St. Ciołek I ч. 72, в Archiv für österr. Geschichte т. 45, пор. ib. II ч. 29); лист не датований, його кладуть на р. 1422, і на тій підставі Каро (Liber cancell.), Прохаска (Dążenia do unii za Jagiełły, Przegląd Powsz. т. 51 c. 58-9) й ин. приймають р. 1421 або навіть 1422 як дату смерти Цамблака, але така дата листу не опираєть ся на твердих основах, а опорожненнє митрополїї й смерть Цамблака доперва по роцї 1420 дуже тяжко припустити, бо трудно думати, аби Витовт і Ягайло прийняли Фотия за митрополита ще за житя Цамблака (як то думає Прохаска, 1. c.), а тимчасом хронїка видана Даниловичом уже під 1420 р. згадує про подорожі Фотия по литовських епархіях (вид. Бєлокурова c. 67-8). Се справедливо завважив уже Ан. Левіцкий — Sprawa unii kościelnej c. 336 (він боронив дати 1419 р).
53) Сю молдавську традицію розвинув молдавський історик церкви Мелхіседек, за котрим пішли й иньші румунські історики, а новійше постарав ся сю традицію обставити солїднїйшими арґументами Яцимірский (ор. c. гл. IV). Він приймає, що Цамблак потайки кинув митрополїю, скомпромітований своєю подорожию на констанцький собор, виїхав на Молдову і там прийнявши схіму, проживав в Нямецькім монастирі під іменем монаха Гавриїла, списателя численних рукописей, аж до 1450-х рр. На доказ сеї тотожности Цамблака з мон. Гавриїлом Яцимірский навів справдї кілька інтересних фактів, але все таки ся гіпотеза стрічаєть ся з поважними трудностями, які не знати, чи удасть ся їй подолїти. Не входячи в детайлї, піднесу лише найважнїйше: по перше — лишаєть ся невиясненим, звідки ж узяли ся такі численні звістки про смерть Цамблака коло р. 1420; друге — так само незрозумілі причини його утечі (скомпромітованим ми його в дїйсности нїчим не бачимо); по третє, є слїди виразного помішання його в молдавських звістках з пізнїйшим Григориєм — учеником Ісидора, і се підриває до певної міри вартість молдавських традицій.
54) Макарий уважав Герасима митрополитом всея Руси (IV с. 105), Ґолубінскому здаєть ся неможливим таке припущеннє, і він думає, що проволока з висланнєм до Царгорода московського кандидата була припадковою — ор. c. c. 416-20. Цитовані низше лїтописи новгородська і псковська, а також житиє поставленого Герасимом новгородського архіепископа Евтимія, писане дуже скоро (цитата у Макарія 1. c.), виразно уважають його митрополитом всея Руси. Се можна б толкувати як вивід зроблений ex post — з того факта, що він того Евтимія висьвятив. Але дуже трудно припустити, щоб московська митрополїя уважала ся необсадженою патріархом від р. 1431 до 1436 (трудности, які виходять з сього припущення, відчуває сам Ґолубінский — c. 420). Московське походженнє Герасима (Ґолубінскому лишило ся воно незвістним) могло богато вплинути на те, що Москва помирила ся з кандидатурою Герасима й не виставила против нього свого контркандидата. В кождім разї се, що він признавався митрополитом всея Руси, майже певно на мій погляд; чи й від разу кандидував і був сьвячений на митрополита всея Руси — се припустити можна, але з значнїйшими застереженнями.
55) Біоґрафічні відомости про Герасима, маємо в записп 1428 р. опублїкованій Соболєвским в чтеніях київських т.IX, про поставленнє його Найд. литов. лїтопись c. 50, 56-7, Хронїка вид. Даниловичем, вид. Бєлокурова c. 75. З Новгор. c. 238, 2 Псковська c. 27. Про конспірацію й смерть Герасима див. т. IV c. 187.
56) Про національність і вітчину Ісидора (Кромер і Бєльский його звуть Болгарином, і ся звістка пішла потім з рук до рук) див. у Ґолубінского II c. 421-2.
57) Про сю подорож Ісидора низше, в гл. VII.
58) Про се див. ширше у Ґолубінского II c. 512-3, що збиває прийняту лєґенду про санкцію патріарха. Макарій приймав традицію про таку санкцію (VI c. 20-1).
59) Грамота володимирського епископа Данила — у Макарія VI c. 373 і відти в Рус. ист. библ. VI ч. 72, грамота патріарха у Попова Историко-литер. обзоръ с. 332.
60) Папське бреве Григорию у Пелеша І с. 471 і в Полном собр. лЂтописей VI c. 319.
61) Рус. ист. библ. VI ч. 64, 66, 67, 68, Акт археографической экспедиціи т. I, ч. 49. З слів умови 1448 р. (Акты Зап. Р. І c. 64) „сложатъ на митрополита, кто будеть обЂйма наша любъ” Макарій виводив, що Казимир з'обовязав ся признавати митрополитом взагалї того, на кого згодять ся вони обидва з в кн. московським (IX c. 21), але так толкувати сих слів не можна, бо значать вони стільки що: як митрополит буде спільний. На якусь опозицію Іонї в в. кн. Литовськім вказує грамота Іони — Рус. ист. библ. ч. 78, викликана тим, що полоцький епископ титулував його не „отцем”, а „братом”. Розпорядження Іони в литовських епархіях дивись ibid. ч. 69, 72, 73, 76, 78 79
62) Рус. ист. библ. VI ч. 80, 81, 84, 85, 87, 88: про посольство в. кн. московського — ib. ч. 708.
63) Буля папська до Казимира в старім руськім перекдадї — II. собр. лЂтоп. VI c. 107, про признаннє Казимиром Григория — Р. ист. б. VI c. 691, Воскр. II c. 149, про його посольство в Москву — в грамотах Іони, ibid. с. 655, 662, 668.
64) Див. в його грамотах — Р. ист. б. VI c. 658-9, 664-5, 669-70.
65) Про вісїм литовських епископів, що прийняли Григория, каже Воскр. 1. c.; стільки їх і було, з виключеннєм епископа чернигівсько-брянського — про нього Никон. VI c. 2-3, до ньогож з правдоподібністю прикладають грамоту Іони — Р. и. б. VI ч. 89.
66) Зміст патріаршої грамоти подають старі письменники унїятські, починаючи від Кревзи (Kreuza — Obrona iedności cerkiewney, 1617 — Рус. истор. библ. IV с. 235 і 270), і за ним иньші (як Дубович Hierarchia albo o zwierzchności w cerkwi bożej, 1664 c. 182, Kulesza Wiara prawosławna 1704, c. 174 й ин.). Про заходи Григория у патріарха каже грамота в. князя Василя до Новгорододцїв (Р. ист. б. VI ч. 100): вона оповідає про даремні заходи його за патріарха Симеона, потім наступає прогалина, але з контексту видно, що йде мова про грамоту нового патріарха якогось дуже немилого Москві змісту. Се зовсїм згоджуєть ся зі змістом тої патріаршої грамоти у згаданих унїятських письменників. Пор. Макарія т. IX c. 39, Ґолубінского II c. 534.
Попередня
ТОМ V
Розділ VI
Наступна
[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 1.]