[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна

ВНУТРІШНЯ ОРҐАНЇЗАЦІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ. ЕПИСКОПСЬКА УПРАВА — ГОЛОВНІ КОМПЕТЕНЦІЇ ЦЕРКОВНІ, КОНКУРЕНЦІЯ ЕПИСКОП. ВЛАСТИ Й ПАТРОНАТУ, МОРАЛЬНА ЦЕНЗУРА І ДУХОВНИЙ СУД, КОНКУРЕНЦІЯ СЬВІТСЬКИХ ВЛАСТЕЙ З ДУХОВНИМ СУДОМ, БРАК ЕКЗЕКУТИВИ. КРИЛОС — ЙОГО СКЛАД І КОМПЕТЕНЦІЇ; НАМІСНИКИ, УРЯДНИКИ ЕПИСКОПСЬКОЇ УПРАВИ. ПОРЯДОК СТАВЛЕННЯ СЬВЯЩЕНИКІВ; ОПЛАТИ З СЬВЯЩЕНИКІВ. УСТРІЙ МОНАСТИРСЬКИЙ — САМОУПРАВА, ОБЩИНА. МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЄ, МАЄТНОСТИ.

Ослабленнє власти патріарха й митрополита робило тим більше самостійним і незалежним становище епископа в його управі. Але за те й він стрічав ся з тою ж інґеренцією сьвітської власти, що й митрополит, і з тими ж обмеженнями, які робили для духовної власти сьвітські чинники. З другого боку ті хиби й недогоди, які переживала єрархія, викликали нові орґани церковної управи, що дїлили з епископом його власть — чи за його доброю волею, чи й без неї. Так в сїм часї сильно розвиваєть ся значіннє крилоса, а приготовляєть ся й та інтензивна участь вірних в церковній управі і взагалї релїґійних справах, що в повнім розвою показуєть ся в епоху унїї.

Головні ґрупи епископських компетенцій лишили ся так, як уложили ся вони в староруських часах під впливом візантийської практики: посьвященнє церков й іменованнє або апробованнє духовників; нагляд за чистотою віри, релїґійністю й моральністю вірних в своїй епархії; суд в справах против віри й моральности та в справах духовних осіб; певна участь в місцевій управі сьвітській.

Нові церкви мали засновувати ся за благословеннєм епископа, що або сьвятив їх сам з своїм клиросом (участь крилоса в сих епископських функціях взагалї оглянемо низше), або давав свій антімінс. Роздаваннє антімінсів було одним з значнїйших прикмет епископської власти: тому митрополит, згоджуючи ся на поставленнє вікарного владики в Галичу в 1539 р., застеріг, що антімінси в галицькій епархії будуть далї писати ся іменем митрополита ¹). І хоч на практицї нові церкви дуже часто закладали ся й без благословенства епископа — так в галицьких фундаційних грамотах про нього звичайно нема згадки, і тут мабуть зводило ся все до видачі антімінса або посьвящення сьвященика до такої нової церкви, — то все таки поминеннє епископа при ставленню церков уважало ся аномалїєю. Так туровський епископ поскаржив ся в. кн. Олександрови, що князї пинські чинять йому кривди й новини заводять — „почали церкви новыя безъ воли и безъ благословенья єго въ мЂстахъ и по волостяхъ закладати и будовати”, й в. князь заказав того на далї, а церкви, побудовані князем пинським без волї й благословення епископа, віддав у послушенство епископу „съ попами и со всякими наданьями” ²).

Епископ з клиросом іменував сьвящеників до парафій й ігуменів до монастирів, що були „в його подаванню”, й апробував (благословляв) сьвящеників і ігуменів предложених коляторами до церков і монастирів їх подавання. В тій же скарзї до в. князя туровський епископ жалив ся, що князї пинські уставляють попів до церков без його відомости й благословенства, і в. князь признав право владицї. Навіть сьвященик, що був уже на иньшій парафії в тій же епархії, не міг зайняти нової, наданої йому патроном парафії, без благословення владики. Собор 1509 р. постановляв, що коли якийсь сьвященик „по повелЂнію князя или боярина, учнетъ въ церкви священствовати безъ благословенія” епископа, то він тратить своє сьвященство „по правиломъ” ³). І деякі владики вміли того свого права пильнувати. Так оден з луцьких сьвящеників, що перейшов був на парафію до Клевани, маєтности кн. Чарторийського, скаржив ся митрополиту, що владика забороняв йому служити в тій клеванській церкві, не з иньшої причини як тільки на злість князеви, й митрополит напоминав владику, аби не робив йому тої прикрости ⁴).

Границї в компетенціях владики й колятора взагалї були дуже тяжкою справою. Коли владика міг робити прикрости патрону, відмовляючи посьвящення його кандидатам, то патрон противно міг докучати владицї: нпр. міг тримати парафію необсадженою, не презентуючи нїкого від себе анї позволяючи владицї обсадити. Як ми бачили вже, собор 1509 р. постановляв, що коли князь або боярин протримає церкву в своїй маєтности без сьвященика дванадцять тижнїв, то тим самим вигасає його право подаваня, й владика сам має туди поставити сьвященика ⁵). Але виконувати се право владики, мабуть, рідко коли відважили ся, особливо супроти коляторів більше впливових. Ми маємо нпр. прецїкаві листи митрополита Йосифа в справі обсади монастиря в маєтностях підскарбія дворного Ів. Солтана. Більше року церква стояла „без хвали божої”, бо підскарбій сам не презентував нїкого, анї пропонованого йому митрополитом кандидата не приймав. Митрополит і сам писав до нього, й просив иньших. панів вплинути на нього, але таки сам монастиря не обсадив, аж вкінцї підскарбій надумав ся предложити рекомендованого йому самим митрополитом кандидата, й митрополит дуже дякував йому, що він його рекомендацію до відомости прийняв ⁶).

Епископ з клиросом своїм посьвящав дияконів і сьвящеників, єромонахів і архимандритів (порядок і вимоги для поставлення опишу низше). Се була сфера, де компетенції епископа, по самій істотї своїй, заховували ся досить добре. Труднїйше було унормувати справу переходів сьвящеників з другої епархії. Принціп був такий, що чужий сьвященик не міг відправляти без благословенства місцевого владики. Правила вимагали, щоб для осягнення такого благословення він виказав ся „отпустною грамотою” тої епархії, з якої приходить.

Епископ наглядає чистоти віри, релїґійности й моральности — передовсїм духовенства своєї епархії, а також і загалом вірних. Над духовенством він має дисциплїнарну власть: „аще ли священникъ начнетъ домъ свой держати въ небреженіи, безъчинно, или церковноє хвалы — божественноє службы не будеть полнити по уставу, или упивати ся почнетъ” — в такім разї, орікають постанови собора 1509 р., владика може відібрати парафію, або на якийсь час заборонити сьвященику служити ⁷). Таку ж дисциплїнарну власть признає за ним і правительство: вчинки й дїяльність попів в церковних справах, каже король в своїм привилею галицькому владицї (1539), а також їх хиби й проступки буде він направляти й викоріняти, що буде належати до його владичної власти ⁸).

Супроти вірних взагалї — „Ярославль свиток”, що в кождім разї служить образом змагань владиків, а був і потверджений великокняжою властию, — владичу цензуру представляє в таких виразах : „во всемъ княженіи нашемъ да искоренит ся всякъ беззаконенъ бракъ и блудъ, тЂмъже преосвященный митрополитъ и боголюбивыи епископы да посылаютъ смотрити сего, и аще гдЂ таково беззаконіє обрящет ся, исправляти якоже преднаписаше ся” Отже все зводить ся до моральности сексуальної; окрім того додано ще тільки „єретичество”. Подібно в однім з великокняжих листів, писаних з поводу скарги митрополита на вірних своєї епархії, що вони йому „в дЂлЂхъ непослушны, и зъ жонами своими незаконно живуть”, — поручаєть ся їм бути послушними і з жінками своїми законно мешкати ⁹). Провинників владика мав позивати до свого суду, а непослушних — очевидно відлучати, коли мав до того досить відваги.

Суд епископа й його крилоса задержав, з певними змінами, всї три давнї катеґорії юрисдикцій, хоч сфера їх і зменьшила ся досить значно. Він судив у всяких справах своїх слуг і людей, що сидїли на його землях, так як кождий иньший державець чи власник судив своїх підданих („а судити ихъ мають ихъ крылошане и старцы тЂхъ волостей, а и вина на крылошанъ же маєтъ быти по давному”, читаємо в однім документї про селян катедральних сїл) ¹⁰). По друге, він судив духовні особи, передовсїм в справах звязаних з їх церковною службою й урядованнєм, а властиво — і тільки в них. Так королївський привилей перемишльській катедрі (1469 р.) постановляє, що сьвітські урядники всяких ранґ і катеґорій не мають позивати до сьвітських судів „попів, дияконів і піддияконів, архимандритів і всяких иньших достойників, більших і меньших, в справах, що належать до духовного суду, анї судити їх, засуджувати й карати”. Але що нїде й нїколи не було докладно означено, що властиво за справи належать до духовного суду, а все кінчило ся на загальних відкликах „до прав духовних” та до давних практик руської церкви ¹¹), тож і лишало ся місце ріжним розширенням на користь і ненакористь духовної юрисдикції і наріканням на такі розширення.

Так духовний суд судив у деяких справах, коли одною з сторін була духовна особа, і привилей 1499 р. постановляв нпр., що справи про побитє або образу сьвященика належать до духовного суду ¹²). Духовенство хотїло підтягнути під сю катеґорію, як ми вже знаємо, також процеси про духовні маєтности, і се йому не вдало ся, але здаєть ся, і на сїм пунктї певна неясність таки істнувала. Взагалї границї компетенцій духовного суду в сїй сфері були досить невиразні, і суд духовний тут входив у конкуренцію з загальними судами, так само як і в справах звязаних з фамілїйним правом. Часом вихід давав мішаний суд — владики з відпоручниками сьвітської власти ¹³), але ся форма також не задоволяла суспільности. Шляхта, взагалї дуже неохоча до духовної юрисдикції, підносить в в. князївстві в серединї XVI в. раз у раз голос против позивання „о річ світську до права духовного”, як також против мішаного суду — абы духовныє на судЂхъ земскихъ и свЂтскихъ не сЂдали. Правительство одначе й тут обмежало ся загальними заявами, що духовна юрисдикція не повинна виходити за границї своїх властивих компетенций — „окромъ только тыхъ члонковъ, которыє слушнЂ, водлЂ правъ ихъ духовныхъ на розсудокъ права духовного належать”, але докладнїйше означити сї справи не спромогало ся ¹⁴).

Головну основу тих „члонків права духовного” становили справи про важність або неважність шлюбу, його нарушеннє й розвід. Ярославів свиток в шлюбних справах бачить головно компетенцію епископського суду. Близше вказує він такі справи як розвід, двоженство, пожитє без церковного шлюбу, пожитє противошлюбне. Правительственні грамоти не пускають ся навіть і в такі вичислення і звичайно згадують про розвід як про маркантнїйшу компетенцію церковного суду. Так в грамотї перемишльській катедрі 1469 р. окрім юрисдикції над духовними застерігаєть ся для владиків виключна власть „чинити розводи між руськими супругами чи то духовного чи сьвітського стану”. Подібно в привилею галицьким владикам (1539) їм признаєть ся компетенція чинення розводів і сепарації супружеств по законним причинам ¹⁵).

Та невважаючи на досить численні припімнення правительства, в компетенції духовного суду сьвітські інстанції всяких родів влазили дуже сильно. Нпр. розводи практикували ся без всякої участи духовної власти, за певними оплатами старостам, державцям і дїдичам. Маємо численні вказівки про се в коронних люстраціях королївщин, де сї оплати під назвою „розпусти”, „розводів” без церемонїї фіґурують в реєстрах звичайних старостинських доходів, в катеґорії т. зв. przypadłe pożytki ¹⁶). І з иньших місць маємо подібні звістки. Так нпр. в 1558 р. митрополит скаржив ся в. князеви, що в маєтностях князїв Слуцьких княжі урядники „по всЂмъ имЂньямъ въ справы ся духовныє вступаютъ, судятъ и справуютъ и роспусты чинятъ и вины духовныє на себе берутъ, а протопопомъ и врядникомъ єго (митрополичим) до имЂній (слуцьких) въЂзджати и справъ духовныхъ судити и справовати забороняютъ” ¹⁷). І так, розумієть ся, бувало не тільки в Слуцькім князївстві.

Так само нарушала ся й адмінїстраційна та дисциплїнарна власть владики. Бачили ми скаргу туровського епископа, що в маєтностях пинського князя церкви ставлять і сьвящеників іменують без його благословенства, і се було явищем широко розповсюдненим, як показують уже самі припімнення правительства урядникам і дїдичам, аби того не робили. Постанови собору 1509 р. говорять, як про явище занадто добре звісне, про іменованнє сьвящеників коляторами без відомости й благословення владики або про відбираннє парафій від сьвященика без владичного суду. З другого боку не легко було перевести екзекутиву над засудженим і деґрадованим сьвящеником або ігуменом, коли він мав яку таку протекцію у впливового колятора. В своїх артикулах, поданих 1595 р. королеви, владики вказували як одно з особливо наболїлих надужить, що сьвященики по маєтностях королївських, панських і шляхетських, покладаючи ся на оборону державцїв і дїдичів, „стають непослушні, розводять шлюби без розбору, і часто старости та їх урядники, для малого доходу, який приходить їм з таких розводів, ще й боронять таких сьвящеників, не дають їх потягати перед епископа або собор, не позволяють владикам карати непослушних, висиланих ними на візітацію осіб зневажають, бють” — владики просять у короля на будуще, як привилею, аби владикам не боронено карати непослушних і удержувати їх в порядку (in disciplina ecclesiastica), і щоб державцї й дїдичі не позволяли відправляти сьвященикам, на яких владика кине клятву ¹⁸). Для забезпечення від таких перешкод практиковано часами мішаний суд: на суд духовний, хоч би чисто в церковних справах, запрошувано відпоручників колятора, але і з тим не легко бувало часами дійти кінця ¹⁹).

Участником майже невідлучним всеї епархіяльної управи й суду епископа був його крилос. Інституцію сю знаємо вже в староруських часах, але вона тодї ще дуже мало звісна й не осягнула, очевидно, ще того значіння й впливу, з якими бачимо її пізнїйше, в XV-XVII вв. ²⁰).

Крилос складав ся з сьвящеників-парохів катедрального міста, тих парохій, що стояли в безпосереднїй залежности від епископа. Сї сьвященики по черзї правили службу в катедральній церкві й брали участь, разом з епископом в адмінїстрації епархії, катедральних маєтностей, та в ріжних функціях епископського престола. Досить докладно представляє їх ролю устава галицького крилоса, видана галицьким владикою (1540); вона головно займаєть ся їх доходами, але при тім дає зрозуміти й їх дїяльність: при посьвященню нової церкви з владикою їде оден крилошанин, і половина доходу йде на крилос; старі церкви посьвящують самі крилошане й беруть з того доходи; в чий тиждень хто сьвятить ся з дяків на сьвященика, той йому має бути за духовника (він приготовляє кандидата до посьвящення, й на його посьвідченнє сьвятить його владика, з иньшими крилошанами); по смерти владики крилошане, разом з православними панами й міщанами, адмінїструють епархію протягом року; крилошанина (а по постанові собору 1509 р. взагалї сьвященика) судить суд духовний — з сьвящеників (крилошан) ²¹).

До сих вказівок можемо додати ще дещо з иньших документів: крилошане засїдають в духовнім судї разом з владикою в усяких справах і постановляють разом з ним рішеннє. Вони беруть участь в завідуванню епархіяльним майном і без їх згоди владика властиво не має права ним розпоряджати ²²). Часом крилос має свої спеціальні маєтности, що стоять в виключній управі крилошан; окрім того на них ідуть спеціальні доходи або части катедральних доходів ²³).

Міра їх впливу, розумієть ся, не однакова. Від Єремії Тисаровського, львівського владики, крилос бере (1608 р.) письменне з'обовязаннє, що не буде „протяву ихъ праву крилосскому, безъ притомности, зданя и позволеня ихъ сполного засЂдати и отправовати справы, а звлаща головнЂйшіє” ²⁴). Владики енерґічні й амбітні зводили впливи крилоса до minimum. Між иньшим одним з питань дуже важних (з становища впливів крилоса) і ріжно розвязуваних в поодиноких епархіях і відносинах, було становище крилоса супроти намісника. Так по уставі галицького крилоса намісника вибирають самі крилошане, владика його тільки благословляє. Тут уряд намісника зливаєть ся з урядом старшини крилоса, инакше „протопопа”. Инакше бачимо в уставі володимирського крилоса, уложеного Потїєм (1598) „водле стародавного права и порядку”: намісник вибираєть ся з крилошан і титулуєть ся протопопом, але вибирав його не крилос, а епископ ²⁵). Але владики іменували часом намісниками й людей епоза крилоса, осіб сьвітських, що аж ad hoc висьвячували ся, а ще частїйше — монахів. Так у Київі за часів Скиргайла митрополичим намісником був монах Тома. Потім був тут намісником архимандрит Тимотей: його за якісь надужитя арештовав в 1404 р. м. Кипріян, разом з иньшими урядниками („слугами”) й настановив архимандрита св. Спаса (з Московщини) Теодосия. М. Іона 1451 р. іменує намісником у Вильну свого протодиякона старця Михаіла ²⁶). Таке практикувало ся часами й пізнїйше, і крилошане такими іменованнями були дуже незадоволені. В 1498 р. виленські крилошане скаржили ся в. князеви на митрополита, що він дав намісництво в Вильнї архимандриту монастиря св. Трійцї, тим часом як давнїйші митрополити іменували намісників з крилошан, і в. князь поручив митрополитови, аби намісництво на далї в Вильнї держали „попы соборноЂ церквы” ²⁷).

Компетенції намісника ми вже бачили на практицї галицькій ²⁸). Ще докладнїйше описує їх м. Іона, в грамотї тому виленському наміснику: має сей намісник справувати всї церковні й духовні справи, посьвящати нові церкви антімінсами й потверджувати старі, в імени митрополита; дякам, дияконам, попам і сьвітським особам, що хочуть поставлення в диякони й сьвященики, видає він, „съ испытаніємъ всяко доволно духовнымъ”, грамоти, т. зв. прототрони, на право бути посьвященим у котрого небудь епископа; духовенство епархії, а також вірні мають його слухати ся у всїм.

Се розумієть ся, maximum компетенцій, який міг істнувати тільки в таких епархіях, куди епископ заглядав дуже рідко, і то ще при браку орґанїзованого крилоса. Звичайно ж намісник заступав владику тільки провізорично, коли той виїздив, або умирав, і при тім дїлив свої компетенції з крилосом, особливо коли з крилоса вибирав ся, був лише старшиною, сенїором крилошанської колєґії.

Окрім намісників і протопопів (як бачимо, переважно се був той сам уряд) згадують ся без близших пояснень владичні „урядники” або й просто „слуги”, що відповідають митрополичим „тивунам” і „боярам” старших і московських часів, дворянам пізнїйших. Вони, очевидно, завідували головно господарськими справами та поборами. Завідателї владичного двора звали ся часом „маршалками”. „Десятинники” (або десятилники, десятники) згадують ся досить рідко, і то головно в білоруських землях, як аґенти митрополита і владиків, особливо в справах духовного суду; з одної грамоти (1511 р.) довідуємо ся, що для нагляду над моральністю вірних в Слонимськім повітї митрополит поставив десятинниками одного великокняжого дворянина й протопопа, й в. князь поручає місцевій шляхтї й міщанам бути їм послушними „въ духовныхъ дЂлЂхъ” ²⁹).

Порядок ставлення сьвящеників в сих часах звісний досить докладно — з актів і служебників. В головнім він опирав ся, очевидно на порядках староруських ³⁰).

Кандидат на сьвященика (звичайно був ним дяк, але часто й зовсїм нецерковна особа) зголошував ся до епископа, безпосередно, чи за посередництвом уставленого на те крилошанина. Він виказував ся презентаційною грамотою патрона чи рекомендацією парохіяльної громади, також в потребі — иньшими актами, коли приходив з чужої епархії — „відпустною грамотою” свого епископа, сьвідоцтвами доброго поведення, і т. и. Коли тих документів було за мало, владика поручав свому „уряднику” самому зібрати відомости про кандидата. Коли вони випали добре, урядник екзамінував кандидата, чи вміє гаразд читати; коли кандидат не був у тім досить вправним, казали йому ще підучувати ся; вкінцї сам владика мав пробувати його — казати читати перед собою з псалтиря, апостола й евангеліє. Потім крилошанин, що того тижня був на черзї при катедральній церкві, брав кандидата на сповідь, потім приготовляв до посьвящення й сьвідчив за ним перед владикою й крилосом, що за кандидатом на сповіди не показало ся нїяких гріхів чи перешкод до посьвящення (коли б потім було доведено, що кандидат затаїв був якісь такі перешкоди, то тратив сьвященство). На підставі того владика з сьвящениками сьвятив кандидата, й списував ся протокол посьвящення. Потім посьвящений мав шість тижнїв служити при катедрі, для практики, під проводом сьвященика або диякона (коли то був диякон): „Маєтъ тотъ новоставленый всегды на божіихъ святыхъ литургіяхъ євангеліє чести, гораздо присмотрЂвши, абы чолъ не спЂшно, зналъ бы статЂи и узгласы; и на заутреняхъ и на вечерняхъ тотъже новоставленый абы говорилъ псалтырь и псалмы и каноны, и церковноє каженьє зналъ и все дЂйство священническоє”. По сповненню того всього діставав він грамоту на сьвященство (чи дияконство) й ішов на парафію, а відповідно до показаного ним знання при посьвященню (се мало зазначати ся в протоколї), мав його епископ мати на пізнїйше в більшім або меньшім наглядї, аби підучив ся далї ³¹).

Такий порядок уставляють епископські служебники з країв в. князївства Литовського; та розумієть ся, се треба розуміти як maximum порядку, що в дїйсности, певно, далеко не всюди дотримував ся (про надужитя в сїй сфері буде мова низше).

За поставленнє кандидат платив певну таксу владицї й крилошанам, а також тим своїм наставникам. Сю остатню устава епископських служебників означає на 12 гр., і поза тим забороняє всякі побори й хабарі. Устава галицького крилоса уставляє з кандидата духовникови 6 грошей, крилошанам, що служать з владикою при посьвященню по 1 гр., але оплати самому владицї також не означає. Вона бувала, очевидно, ріжна, загалом зовсїм не мала. Маємо небезінтересну рекомендацію ігумена київського Михайлівського монастиря до митрополита, де той ігумен просить висьвятити на сьвященика дяка Васька, „который мешкалъ у науцЂ у монастыри св. арх. Михаила Золотоверхого”; він просить митрополита, аби був ласкав „отъ совершенья священства малый подарокъ взяти, бо онъ єсть человЂкъ не маєтный” ³²).

Окрім того сьвященики платили річну дань владицї — з сих часів маємо про неї виразні звістки в галицьких привилеях. Найбільше виразну звістку маємо в привилею галицької катедри, де зазначено, що галицький владика має побирати річно з попів „по 6 золотих, так як і иньші владики” ³³). Звістні також куницї „соборні”, згадувані вже в XIII в.- коли владика скликав духовенство до себе на собор; були вони часом досить значні: виленські церкви платили митрополиту давнїйше по 12 грошей, але м. Макарій зачав був брати куницї „непомірно”, й вони скаржили ся на се в. князеви ³⁴). Ще иньший податок — „в'їзд”, або „узъЂздъ”: дань давана на приїзд владики на місце ³⁵). Про ріжні незаконні зривки, які робили собі з духовенства епископи, будемо говорити низше.

Про монастирський устрій сих часів і єрархічні відносини досить добре понятє дають устави XVI в. найвизначнїйшого українського монастиря — Печерського. В 1522 р. архимандрит з крилошанами й братиєю Печерського монастиря звернули ся до в. князя з прошеннєм, аби він з огляду на упадок, в який попав монастир по татарських нападах кінця XV в.; дав йому уставу й забезпечив від надужить місцевих сьвітських духовних урядників. В. князь дїйсно дав таку уставу (очевидно — по вказівкам самого архимандрита), а двадцять лїт пізнїйше вона доповнена була новою уставою (бо по першій порядки в монастирі не довго потрівали), виробленою з поручення в. князя київським воєводою (1549) і потвердженою потім, на прошеннє Печерського монастиря, в. князем (1551) ³⁶). Ми ужиємо їх для загального образа монастирських порядків, доповняючи вказівками з иньших грамот.

Монастир печерський не залежить від адмінїстрації духовної чи сьвітської, а просто від в. князя; се звичайна норма для визначнїйших монастирів великокняжого подавання: „которогожъ монастыря ты, пане воєводо, ани митрополитъ, ани хто съ подданыхъ не маєтъ подавати, а ничимъ ся въ него вступовати, бо мы беремъ то на насъ господаря”. Архимандрита мали вибирати собі старцї монастиря, разом з князями, панами й земянами Київської землї, і за потвердженнє його мали дати в. князеви з монастирського скарбу пятдесять золотих, а в. князь обіцяв, що нїкому иньшому не дасть монастиря як тільки їх кандидату, хоч би иньші давали йому більше чоломбитє. Такий же вибір архимандрита з участию місцевих панів практикував ся на Волини з жидичинською архімандрією ³⁷). По иньших монастирях ігумена мала виберати братия, й в. князь його потверджував ³⁸). Таке було правило, а на практицї в. князь і в Печерський монастир, і в иньші часто іменував ігуменів на власну руку, а в монастирях панського надавання робили се їх патрони.

В монастирі була „община”. Се загальна підстава монастирської орґанїзації, і документи уживають сього терміна, близше його не поясняючи. Він означав передовсїм спільність, а властиво приналежність монастиреви, а не поодиноким особам, всього монастирського майна. В найвищій формі вона означала виключеннє особистої власности: сього виразно вимагає нпр. устава, дана Супрасльському монастиреви митр. Йосифом Солтаном і маршалком Ходкевичом в 1510 р. ³⁹). Але звичайно так далеко в вимогах не йшли. В Печерськім монастирі монахи могли мати тільки рухоме майно: лише його можна було з собою забрати, виходячи з монастиря, а келїї й городи належали монастиреви, й їх не можна було продавати; майно по умершім ішло на монастир. Мабуть в те ж понятє общини входила спільна трапеза для всеї братиї й обовязкова участь в богослуженнях, зазначена в уставах. Так мабуть звичайно розуміла ся „община” в тодїшнїй монастирській практицї.

Архимандрит завідує справи церковні. Адмінїстрація ж, господарство ведуть ся иньшими, вибраними архимандритом разом з братиєю урядниками: економом і палатником (скарбником). Монастирська печатка лежить в скарбі, у палатника під ключами архимандрита й економа. Важнїйші справи ведуть ся з участиєю братиї, передовсїм старших монахів, що носять назву „старцїв, крилошан і застолпників” ⁴⁰). Подробиць не наводжу — ними особливо богата устава з 1549 р.

Не всюди було се так реґляментовано докладно як в сих печерських уставах, та й тут ся реґляментація вказувала властиво ідеал досить далекий від практики. Обставини, що привели до уложення другої печерської устави, кидають досить сильне сьвітло на практику сього й иньших монастирів. Заведена першою уставою „община” протримала ся в Печерськім монастирі лише за того одного архимандрита: його наступники, що випрошували собі монастир від в. князя без вибору монахів, не хотїли мати общини; „для свого пожитку”, безконтрольно розпоряджали вони доходами монастиря, та обертали їх на користь своєї фамідїї ⁴¹). Сам вел. князь перший не дотримував своїх устав, даючи архимандрію людям стороннїм, без вибору монахів і панів київських.

Про матеріальне забезпеченнє сьвітського духовенства була мова вже вище ⁴²). З сих часів маємо також досить докладні звістки про земельні маєтности катедр і визначнїйших монастирів.

З українських катедр найбогатшими уважали ся, й були, володимирська й луцька. Інвентарі й увязчі листи, споряджені при кінцї XVI в., дають про їх дотації досить докладне понятє. Луцька катедра володїла чотирма місточками, двома замками й тридцятьма чотирма селами в повітах Луцькім і Володимирськім. Володимирська мала два місточка й двадцать сїм сїл ⁴³). Иньші були не так богаті. Катедра перемишльська нпр. вичисляє в своїм привилею 1407 р. двадцать сїл і части (по кілька дворищ) ще в десяти селах, та кілька монастирів з їх ґрунтами ⁴⁴); се не мало, але можна сумнївати ся, чи сї села всї дїйсно були в її володїнню в XV в.

З монастирів найбогатшим все був Печерський. Його маєтности докладно вичислені в увязчім листї з р. 1593 ⁴⁵). Було в тім два визначні місточка — Радомисль і Василїв (Васильків), 50 сїл з присїлками — переважно в околицї Київа, на Днїпрі, Деснї й Тетереві, але також і в подальших краях — на Волини і в Білоруси, в волостях Слуцькій, Бобруйській, Оршанській, кільканадцять селищ, численні рибні входи й лови аж під Черкаси, кілька фільварків і доми та ріжні доходи в ріжних місцях. Як богатий був монастир, і які великі доходи можна було потягти з нього, показує факт, що видубицький ігумен купив собі в 1535 р. від печерського архимандрита право на архимандрію печерську за величезну суму 150 кіп грошей литовських! Зрештою, як ми бачили, сам в. кн. Жиґимонт уставив нормальним чоломбитєм для печерського архимандрита 50 золотих (1522).

Прикладом еередно богатих монастирів може послужити київський Михайлівський Золотоверхий. В 1526 р. його ігумен списує такі його маєтности: пашня, сїножать і млин під Київом, озеро й острів на Днїпрі, велике село Селивонщина, що дає дві кади меду; кілька поодиноких дворищ і служб в ріжних місцевостях, що несуть в тім часї медову дань, але з кінцем столїтя перетворяють ся в хлїборобські села. Мірою грошевитости монастиря може служити закупно ним c. Глевацького під Київом за поважну суму 30 кіп грошей, всерединї XVI в. ⁴⁶). Найславнїйший з галицьких монастирів Унївський мав в XV в. два села, окрім млинів, ставів, і т. и. ⁴⁷).

Примітки

¹) Supplementum ad hist. Russ. mon. c. 146.

²) Акты Зап. Рос. II ч. 109.

³) Рус. ист. библ. IV с. 14.

⁴) Акты Зап. Рос. III ч. 7.

⁵) Рус. ист. библ. IV с. 13-4.

⁶) Археографическій сборникъ V ч. 3-5. Про час і особу митрополита див. у Макарія IX c. 224.

⁷) Рус. ист. библ. IV с. 12-3.

⁸) Supplem. ad hist. Russ. mon. ч. 55.

⁹) Акты Зап. Рос. І ч. 166, II ч. 77.

¹⁰) Ibid. I. ч. 174.

¹¹) „Мають они тыє духовныє дЂла справовати подлЂ обычая своєє церкви по давному”.

¹²) Idid. І ч. 166.

¹³) Див. нпр. Акты Зап. Рос. III ч. 12. Проф. Чистович скороспішно виводив з того, що в справах спадщинних мішаний суд був взагалї нормою (Очеркъ исторіи зап. церкви І c. 193). Що духовенство дїйсно старало ся присвоїти собі юрисдикцію в справах про тестаменти, що иньше. Очевидно, головно на сї аспірації його скаржила ся шляхта в своїх петиціях про духовний суд.

¹⁴) Zbiór praw litewskich c. 408, Акты Зап. Россіи III ч. 4 § 16 і 11 § 21.

¹⁵) Акты Зап. Россіи I с. 191, Akta gr. i ziem. VII ч. 60, Supplementum ч. 143, див. іще вище — c. 464 скаргу на владику за незаконний розвід.

¹⁶) Див. річеві показчики в III і VII томах Жерел до істориї України-Руси під словами: розводи, роспусти.

¹⁷) Акты Зап. Россіи III ч. 22.

¹⁸) Theiner III c. 236.

¹⁹) Див. цитовані листи митрополита в Археографич. Сборнику т. V ч. 3-5.

²⁰) Див т. III ² c. 283- 4, а лїтературу крилоса пізнїйших часів в прим. 10 сього тому, крім того іще замітка Н. II. Объ учрежденіи Ип. ПоцЂемъ уніятской капитулы въ ВладимірЂ — Труды кіев. академіи 1869.

²¹) Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 103, з сеї-ж грамоти (імен сьвідків) видно добре й склад самого крилоса; пор. Археограф. сборникъ VI ч. 33 (про крилошанську недїлю).

²²) Архивъ Югозап. Россіи 1 т. І ч. 49, 101, 112, т. VI ч. 35, Акти Петрушевича (Наук. сборн. 1867) ч. 3.

²³) Акты Зап. Рос. І ч. 174, Акты Южной и Зап. Р. І ч. 103 Архивъ Югозап. Р. І т.VI ч. 84.

²⁴) Акти Петрушевича (Наук. сборн. 1868) ч. 4.

²⁵) Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 103 і 118, Архивъ Югозап. Россіи І т. VI ч. 84.

²⁶) Уч. записки Акад. наук І c. 40, Рус. ист. библ. VI ч. 69; лїтописні виписки у Карамзіна т. V прим. 254, c. 104.

²⁷) Акты Зап. Р. І ч. 152. Подібну скаргу на намісників-монахів бачимо в петиції, видрукованій в Археограф. Сборн. VI ч. 3 під роком 1511, але хоч сю дату приймають дослїдники, вона зовсїм непевна, й мова документу вказує рішучо на пізнїйші часи.

²⁸) Див. вище c. 434 і далї. Пор. привилей на намісництво на Поділю від короля, з 1516 р. — Архивъ I. X ч. 5.

²⁹) Акты Зап. Рос. І ч. 70, II ч. 78, III ч. 22. Рус. ист. библ. VI ч. 69 Карамзін V с. 104 (виписки з невиданих лътописей).

³⁰) Пор. т. III ² c. 330-1.

³¹) „Указъ како подобаєтъ избирати на священство и ставити годныхъ у іерейскый и діаконъскый чинъ” — з одного кодексу (кінця XV в.), виданий в Рус. истор. библ. VI ч. 131, з иньшого — кінця XVI в. — Петрушевичом (Архіератиконъ, 1901), див. також Описаніе рукоп. Синод. библіотеки III т. 1 ч. 366 (680), с. 100-2. Пор. постанови собору 1509 р. Рус. ист. библ. IV с. 9-10.

³²) Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 103, 143.

³³) Ex singulis poponibus in vladicatu suo constitutis, per sex florenos (цифра виглядає минї на занадту високу) ratione contributionis kuniczne dictae, prout et alii wladycae in suis vladicatibus, singulis annis habebit et percipiet. Supplementum ч. 55, пор. Acta gr. i ziem. т. V ч. 26, XII ч. 4286, див. вище c. 432 і далї.

³⁴) Акты Зап. Рос. I ч. 152, пор. ч. 204 (с. 352) і II ч. 70 (с. 89). В сїй остатнїй, уставі Полоцької землї є ще память і про „пригонъ”: „а въ пригонъ попомъ и игуменомъ по владыцЂ не ходити”; се практика панщинних робіт на владику, звісна з постанов собора 1274 р. — пор. т. III ² c. 296.

³⁵) Акты Зап. Р. І ч. 152.

³⁶) Акты Зап. Россіи II ч. 12 і III ч. 10. Низше цитую тільки иньші документи, що доповняють Печерські устави.

³⁷) Див. вище c. 15.

³⁸) Акты Зап. Рос. II ч. 121 і 122.

³⁹) Археографическій сборникъ IX ч. 5.

⁴⁰) Порівняти уставу Супрасльського монастиря з 1568 р. — Археографич. сборн. IX ч. 22.

⁴¹) Акты Зап. Россіи III c. 22-3.

⁴²) С. 275 і далї.

⁴³) Архивъ Югозап. Россіи І. 1 ч. 45 і 90.

⁴⁴) Akta gr. i ziem. VII ч. 26.

⁴⁵) Архивъ Югозап. Россіи І. 1 ч. 91, пор. VII. l c. 120, Лебєдинцевъ — Матеріалы с. 42.

⁴⁶) Акты Зап. Россіи II ч. 140; (Ярмаховича) Кіево-Златоверхо-Михайловскій Монастырь (Київ, 1889) ст. 37 і с. 119 і далї.

⁴⁷) Akta gr. i ziem. XIV ч. 2224.

Попередня     ТОМ V     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Стор. 6.]