[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ I. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ I     Наступна





ТОМ VI

І. Економічне житє: торговля й промисел міський.



ВСТУПНІ ЗАМІТКИ, УПАДОК МІСЬКОГО ЖИТЯ В XI-XII В. ТОРГОВЛЯ В СХІДНЇЙ УКРАЇНЇ В XIII-XVI ВВ.: УПАДОК ТОРГОВЛЇ В XIII В., ЗМЕНЬШЕННЄ ЇЇ РАЙОНУ, УПАДОК КИЇВА ЯК МІСТА, ПАСИВНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ ТОРГОВЛЇ, ТОРГОВЛЯ З ЧОРНОМОРЄМ, КАРАВАНИ Й КАРАВАННІ ДОРОГИ — ДОРОГА ПЕРЕКОПСЬКА Й ИНЬШІ, ДОРОГОВИЙ ПРИМУС, РОЗМІРИ ПОДНЇПРЯНСЬКОЇ ТОРГОВЛЇ В XV-XVI ВВ., ТОРГ МОСКОВСЬКИЙ, ЙОГО ГОЛОВНІ АРТЕРІЇ, ЙОГО ПРЕДМЕТИ, ТОВАРИ МОСКОВСЬКІ Й ТУРЕЦЬКІ, УЧАСТЬ МІСЦЕВОЇ ЛЮДНОСТИ В СЇЙ ТОРГОВЛЇ, ТОРГ СОЛЕЮ І ГОСПОДАРСЬКИМИ ПРОДУКТАМИ, ТОРГ НЕВІЛЬНИКОМ, ГОЛОВНІ ТОРГОВИЩА, ПОПИТ НА УКРАЇНСЬКОГО НЕВІЛЬНИКА.



Представивши в попереднїм ті полїтичні обставини, під впливом яких укладали ся відносини на Українї в сих столїтях, та суспільно-полїтичні форми, устрій і орґанїзацію управи, як вони сформували ся під впливом фактів полїтичних відносин, ми переходимо тепер до представлення житя, як воно розвивало ся під впливом тих відносин, в тих змінених суспільно-полїтичних формах — як зміняли ся під впливом тих змін і укладали ся відносини економічні, форми побуту й культурне житє українських земель XIV до XVII вв.

Розумієть ся, сї сторони житя були заразом факторами, що впливали з свого боку і на уклад та модифікацію суспільно-полїтичного устрою (а в пізнїйших часах — і на факти зверхнього полїтичного житя), — особливо обставини економічні. В попереднїм я нераз зазначував їх впливи на уклад суспільно-полїтичних відносин і буду мати нераз нагоду вказати їх і в дальшім. Але при тій переважно вповнї пасивній ролї, яку грав український нарід в сих столїтях (XIV-XVI), — і суспільно-полїтичні відносини, а навіть і уклад економічного житя в більшій мірі залежав від впливів полїтичних подїй, що розвивали ся поза Україною, від суспільно-полїтичних форм чужих, українському народови накинених, нїж самі на них впливали. Тому йдучи в своїм оглядї від подїй полїтичних, які викликали такі глубокі зміни в житю й відносинах України, до огляду тих змін, які повстали в її суспільно-полїтичній орґанїзації, ми аж по них переходимо до огляду житя економічного, — дарма що воно також мало свій дуже значний вплив на декотрі моменти суспільно-полїтичної еволюції. Ще далеко значнїйший вплив сї фактори економічні, культурні й національні зробили на подїї XVII столїтя, котрих огляд попереджую сим образом змінених форм і явищ економіки, побуту й культури з XV-XVI вв.

Дати одначе повний образ економічного житя в українсько-руських землях XIV-XVI вв. являєть ся задачею неможливою. Матеріал, яким ми розпоряджаємо тепер, територіально і хронольоґічно беручи, представляєть ся дуже нерівномірно, і його прогалини тільки до певної міри можуть бути заповнені анальоґіями, або виводами від явищ пізнїйших чи ранїйших 1). Тому при теперішнім станї матеріалу (а нема надїї, щоб сї прогалини заповнили ся вповнї і в будучности) ми можемо зазначити лише декотрі моменти в історії економічного житя на Українї, які в сумі вправдї можуть нам об'яснити загальний напрям його розвою, але суцїльного образу з них зложити не можна. Тим поясняєть ся і характер викладу в сих роздїлах.

Як найперший і найголовнїйший момент, як найбільша переміна, що переходить в економічній еволюції сього періоду українського житя, виступає перед нами насамперед перехід центра тяжкости економічного житя з міста на село, з міського промислу й торговлї — торговлї заграничної передовсїм, на сїльське господарство, спеціально рільне. В сїй перемінї властиво полягає вся есенція економічного житя сих столїть, а повільний розвій сього переходу надає сьому періоду в значній мірі переходовий характер, особливо для дальше на схід положених частин України.

Яке величезне значіннє в староруських часах мало міське житє, розвій торговлї і купецької верстви, се ми знаємо. Сконцентроване на середнім Поднїпровю, се міське житє послужило підвалиною полїтичного, суспільного й культурного розвою давньої Руси, а інтереси купецькі, торговельні водили полїтикою й державним процесом київської держави. Одначе вже в XI-XII вв. міське житє почало упадати тут — наслїдком неприхильних кольонїзаційних і економічних обставин, а також і через появу нових центрів полїтичного й культурного житя, і в XIII в. воно підупадає вже сильно 2). До певної міри відливає воно відси на захід, в західноруські землї — волинські й подільські, але й тут неприхильні зверхнї обставини не дають йому можности розвинути ся на добре. Устрій Польської, а також Литовської держави, куди увійшли потім українські землї, як ми бачили вже 3), був в високій мірі ненаручний містам і міському житю, і воно тут упадає далї, а центр ваги економічного житя й його впливів на відносини суспільно-полїтичні й культурні переходить на господарство шляхетське, сїльське. Тон і напрям економічному житю дають інтереси прівілєґіованого землеволодїня, і від коли властителї-шляхта стають, кінець кінцем, панами держави, — інтереси шляхетського фільварка стають фокусом, в якім збираєть ся економічне житє Польсько-литовської держави, а в тім і його українських провінцій в міру того, як їх опановував шляхетський режім і шляхетське господарство.

Торговля була житєвим нервом, першою підоймою економічного житя Поднїпровя в часах сформованя Руської держави, і дїйсно вправляла його в рух, з другого боку — оживляла також місцевий промисел, заплоднюючи його новими ідеями, новими змаганнями: місцеві робітнї й артисти присвояли й переробляли чужоземні мотиви й форми, виготовляючи й пускаючи в торговельний оборот власні вироби на мотиви візантийські, перські, арабські... Утрати в сїй, щоб так сказати — інтензивній силї торговлї значили ще далеко більше, нїж утрати в самім руху її. Властиво рух держав ся, держав ся віками, давно стративши вже се давне своє значіннє для економічного й культурного житя. Торговельні каравани переходили далї в XV-XVI в. через Київ, але се були переважно чужосторонські купцї, для яких Київ був лише дорожною стацією, котру старали ся перебути як найскорше, щоб іти на властиві свої торги. Упадок державного й економічного житя, трівоги й небезпечности розігнали відси давнїй боярсько-міщанський патриціат, богатих капіталїстів, купцїв; не стало дворів княжих і митрополичих; зникли за ними артисти і ремісники. І коли від перехожих караванів лишали ся у місцевої людности ріжні дорогі товари, — як наслїдок примусової торговлї (т. зв. складу) й ріжних драчок з купцїв, вони вражали постороннього чоловіка контрастом з бідною й невибагливою обстановою того пізнїйшого Київа, як описує його в серединї XVI в. Михайло Литвин. Оповівши, як з тих перехожих караванів тягнуть ріжні зиски Кияне, почавши від воєводи й кінчаючи фірманами, шинкарями та тими волоцюгами, що грабують, або знаходять ріжні товари, як караван заблудивши ся згине в снїгах, — він підносить, що в убогих київських хатах стрічають ся в великих масах дорогі шовкові річи, каміннє й коріннє — так що шовку тут бувало як лену в Вильнї, а перець дешевший від соли... 4) В сих словах, розумієть ся, треба числити ся з звичайним у сього автора гіперболїзмом; але коли справдї в Київі можна було за безцїн купувати ті дорогі караванові товари, то се найліпше сьвідоцтво, як слабо була звязана з місцевим житєм та торговля. Правда, що то був час може найбільшого упадку Київа як міста. Загалом же взявши, хоч як стратила в тих часах на значінню загранична торговля — без впливу на житє й культуру наших земель вона таки не лишила ся і має право на повну нашу увагу.

В часах сформовання Руської держави ми бачили в торговлї дві головні артериї — днїпровсько-чорноморську і орієнтальну (каспійську), що сходили ся в Київі. Кольонїзаційні й всякі иньші недогоди підтяли ще в X в. орієнтальну торговлю. Торговля Болгара й Саксіна, що заступив місце Ітиля, обороти Тмутороканя й азовського побережа, де в XII-XIII в. бачимо Руський порт, а в XIV славну Тану, — тільки в части могли заступити ту давню торговлю Руси безпосередно з Каспійським побережем, Туркестаном та Калїфатом. В XIII в. сформованнє великої монгольської держави отворило вправдї караванову дорогу далеко в глубину середньої Азії, й її вихідною точкою, европейською стацією стала згадана Тана. З другого боку тїсні торговельні відносини кримського побережа з побережем малоазійським, слїдні уже в першій половинї XIII в., зробили кримські міста торговищами для товарів малоазійсько-сирійських і ще дальших: Трапезунт в тих часах (другій половинї XIII в.) був подібною фірткою як Тана для далекої караванової дороги через Арменїю й Персію в Індію й Середню Азію 5). Але з тих дальших доріг українські купцї, здаєть ся, дуже мало користали і не виходили здебільшого поза свої чорноморські порти. На кримські і взагалї чорноморські торги перейшов також той торговельний обмін, який давнїйше (в Х-XI вв.) руські купцї вели в Царгородї й середземельних портах; ми не можемо слїдити докладно за сим процесом, але в кождім разї упадок Царгорода в 1204 р. й повне ослабленнє грецької торговлї в тім часї мусїли його остаточно закінчити 6).

З тим усїм, колись величезний простір руської торговлї, що протягав ся, можна сказати, від Середземного моря, Сирії й Єгипту, до полудневого каспійського побережа й Калїфату 7), зійшов властиво на північне чорноморсько-азовське побереже та сконцентрував ся тут в кількох важнїйших торговельних огнищах. Крайнїм на заходї портом, візантийсько-середземельним передовсїм, був Білгород-Монкастро, з ґенуезькою кольонїєю. В центрі кримські міста, і поміж ними особливо Кафа і Сурож-Сольдая, що як сказано, торгували не тільки товаром Середземельного моря, а й малоазійсько-сирійським, і довозом з дальшої Азії. Вкінцї — Тана, як великий склад передно- і середно-азійської караванової дороги 8). З початку XIII в. руські купцї в своїх торговельних зносинах і дорогах мусїли виходити ще досить часто за сю чорноморсько-азовську лїнїю факторій (так маємо ще з середини XIII в. звістки про подорожі руських купців з кримських міст в малоазійські порти) 9). Але пізнїйше вони випускають з рук навіть зносини з сими чорноморсько-азовськими факторіями, і торговля з ними переходить переважно в руки тутешнїх купцїв. Караванової дороги через Сарай в передню Азію — до чого Київ був так мов би сотворений, вони здаєть ся й не пробовали проторити, не маємо принаймнї на се вказівок, а навпаки, з одної звістки початку XV в. довідуємо ся, що руські, взагалї східноевропейські товари по азійських торгах розвозили також купцї татарські 10).

Причиною того всього був упадок Київа, як міста, і київського купецтва — зубожіннє його і відплив від тутешнього трівожного житя в иньші, безпечнїйші, спокійнїйші центри. Се мусїло почати ся уже з XII в., і власне з середини XII в. почавши в наших джерелах починають виринати звістки про чужостороннї купецькі кольонїї в Київі, як перед тим не було. Не значить се, щоб чужих купцїв перед тим не було в Київі — навпаки, але зріст значіння таких чужоземних купецьких кольонїй, безперечно, стояв у звязку з ослабленнєм місцевої київської торговлї й купецтва. Давнїйша чужоземна торговля вела ся купцями київськими, що самі їздили по товари до чужих країв і вивозили їх з Київа на чужі торговища; тепер везуть їх до Київа і через Київ на дальші торги купцї сторонські. Давнїйше руські купцї сидїли цїлими оселями в Ітилю, Царгородї, торгуючи тут; тепер сторонські купцї пересиджують в Київі більшими громадами, ведучи тут торговлю. Так треба толкувати собі появу в наших джерелах таких розмірно численних звісток про чужостороннї купецькі кольонїї в Київі з другої половини XII і першої XIII в.; про кольонїю новгородських купцїв, що мали тут свою церкву на Подолї 11), і такіж більші кольонїї купцїв західноевропейських, що теж мали тут свої церкви: „Нїмцїв”, нїмецьких купцїв, і „Латини” — сим іменем могли означати ся купцї й нїмецькі й італіанські, з італїйських міст і ріжних факторій 12). Про побут у Київі нїмецьких купцїв маємо звістки і в нїмецьких джерелах. Так в житиї одного з реґенсбурських абатів довідуємо ся, що на будову монастиря оден з його монахів дістав у Київі, в першій половинї XII в. більші жертви в дорогих футрах і привіз їх до Реґенсбурґа разом з купцями — правдоподібно нїмецькими, може реґенсбурськими-ж 13). В третїй четвертинї XII в. иньшому реґенсбурґському монастиреви жертвує значнїйшу суму його підданий Гартвіґ, що пробуває в Київі, і сї гроші виплачують монастиреви його реґенсбурські кредитори 14). В тім часї звістні в Нїмеччинї навіть спеціальні компанїї купцїв, що ходили на Русь, т. зв. ruzarii, як побачимо ще низше. Про італїанських, взагалї левантинських купцїв у Київі, поруч нїмецьких і західно-словянських, дає докладну звістку Пляно-Карпінї з 1246-7 р. 15). Як на сьвідків правдивости свого оповідання він покликуєть ся на купцїв з Вроцлава, що йшли разом із ним до Київа, на численних купцїв з Польщі й Австрії, які прибули до Київа по нїм, і компанії лєвантинських купцїв, що прибули з Царгорода через чорноморські порти до Київа 16); деяких з них він називає поіменно, і бачимо між ними Французів, Венеціан, Ґенуезцїв, може Пізанцїв 17); назвавши поіменно десятьох, Карпінї додає, що було їх богато ще, котрих на імя не знає.

Сї припадкові згадки лишають ся на довгий час останньою докладнїйшою звісткою про київську торговлю. Як бачимо, був в Київі і в тих часах упадку значний торговельний рух, хоч по всякій правдоподібности — торг вів ся головно чужими, приїзжими купцями. Про місцевих Карпінї не згадує — може не мав до того нагоди, але безперечно, був се таки час упадку місцевої торговельної кляси: в другій половинї XIII в., з упадком державною житя на середнїм Поднїпровю, вона відливає відси в спокійнїйші краї.

Чорноморська торговля в сих часах, як знаємо, переходить головно в руки Італїанцїв, Ґенуезцїв передовсїм 18); вони-ж мусїли в значній мірі забрати в свої руки довіз полудневих товарів на Русь, в тім і до Київа. Поруч них займають ся ним також Вірмени, що наслїдком тїсних торговельних зносин Криму з Малою Азією (де Вірменїя грає в тих часах важну ролю в каравановій торговлї з Азією) напливають тодї в великім числї до кримських міст і відси, а також і з Турції прибувають на Русь 19). Коли потім Турки, з початком останньої четверти XV задають останнїй удар ґенуезьким кольонїям Чорноморя, й італїйська торговля на Чорнім морі упадає, Вірмени здобувають в полудневій торговлї дуже важну ролю — можемо се бачити особливо в західнїй Українї XIV-XVII вв. Брали в нїй участь також Жиди, Греки й Турки і ріжні левантинцї неозначеної національности — „франки” як їх називали на Сходї.

Торговля вела ся караванами. Ся форма взагалї панує в тих часах, при неособливій безпечности доріг і комунїкацій, навіть серед оселої кольонїзації, в серединї держав. В чорноморських же степах, відколи тут з'явили ся турецькі орди, инакше як під оружною охороною, більшими купецькими валками ходити було не можна. Ми бачили докладну опись такого купецького каравана з другої четвертини X в. у Константина Порфирородного; вона виправляєть ся на веснї з Київа і десь перед кінцем навіґації мусїла вертати ся. З другої половини XII в. маємо кілька детайлїв про такі каравани в київській лїтописи: каравани і тодї ходять більше-меньше періодично; князї знають, коли вони мають іти, і як в степах було занадто неспокійно від Половцїв, посилають їм на зустріч військо або й самі ідуть — до Канева чи ще й далї. Так нпр. князь київський Ростислав скликає князїв і з ними йде під Канїв — „и стояша у Канева долго веремя, дондеже взиде Гречникъ и Залозникъ”. Очевидно, каравани були великі, коли приходило ся довго чекати їх переходу 20). Близших подробиць про них не маємо, лише одну піднесу: князї у сїх звістках посилають ескорту все, коли каравани йдуть до Київа, але се не поворот караванів. В 1168 р. київський князь Мстислав під весну вибираєть ся походом на Половцїв, аби відстрашити їх від перешкод, які вони чинять торговельним караванам на „Гречеськім пути, Солонім і Залознім”, а погромивши Половцїв, скоро по великоднї зберає князїв наново і висловивши їм свої побоювання, що Половцї таки не перестануть чинити пакости „Гречнику нашему і Залознику”, іде з ними під Канїв „противу Гречнику”. Караван ішов з початком навіґації, і до Київа: очевидно, се йшли каравани, споряджені десь в иньших городах, а не з Київа, як було в X в. Виходить, що се приходили караванами чужоземські купцї до Київа, а наші до них приладжували ся в своїх операціях — ілюстрація до того, що ми вище сказали про пасивність в торговлї Київа часів його упадку. Те саме приходить ся думати й про каравани „залозників”, що як ми бачили — ішли в тім самім часї що й гречники, можливо — з азовського побережа 21). Натомість не виступають разом з ними каравани „Солоного путя”.

В кримській торговлї тих часів руські купцї брали ще дїяльну участь, судячи з пізнїйшої звістки Рубруквіса. Він дає взагалї хоч не богаті, але все таки найбільше цїнні вказівки про караванову торговлю середини XIII в. Руські купцї приходять з Руси (української) і з північних країв до Криму; з Криму ходять купцї на Русь і до північних країв. Каравани сї сухопутні, не річні, які бачили ми в X-XII вв. Русини, каже Рубруквіс, привозять футра — головний свій товар, на запряжених волами возах. Такими-ж возами возили вони з кримських озер сіль 22). Отже торговельна дорога йшла на Перекоп. Руські купцї, що хотїли з кримських портів іти з своїми товарами за море, мусїли пересїдати на чужі кораблї. Можливо, ся обставина, що на місце берегового (каботажного) перевозу, який бачимо в X в. (здовж чорноморського берега до міст подунайських і до Царгороду), торговельні дороги йшли тепер впоперек моря, кудою руські днїпровські човни не могли йти, — вилинула на заміну річної Днїпрової дороги на сухопутну, на Перекоп. Міг на се вплинути також упадок торговельних стацій на нижнїм Днїпрі, Олешя передовсїм 23). Може бути одначе й те, що в XIII-XIV вв. якийсь час попри сухопутну комунїкацію держала ся ще й річна — Днїпрова; в кождім разї одначе перевагу взяли сухопутні вкінцї дороги.

Головною з них була кримсько-днїпровська, на Перекоп. В першій половинї XVI в. вона зветь ся „дорога звыклая з давныхъ з вечныхъ часовъ”, „дорога стародавная”. Ішла з Перекопу на днїпровський брід Тавань, недалеко давнього Олешя, і відти на Черкаси, Канїв і Київ 24). Звістний уже нам мемуарист середини XVI в. Михайло Литвин каже, що на Тавани стояв будинок мурований, званий Витовтовою банею, і що купецька традиція памятала, що там була давнїйша митна комора в. кн. Литовського 25). В документах бачимо сю караванну дорогу, як звичайну й утерту, при кінцї XV в. 26). Дорогу сю часом проходили цїлу сухопутєм, часом на середнїм Днїпрі перепаковували ся на човни; так плили часом також від Київа Десною на московську границю 27). Иньша дорога з Перекопа, поминаючи поднїпровські городи, провадила на верхівє Самари — т. зв. Муравським шляхом, і потім на Путивль і Брянськ 28). Після татарських погромів кінця XV в. вона стала одначе дуже небезпечною, й її уживали з великою обережністю, коли хотїли обминути литовські замки 29).

З Київа крім перекопської була ще дорога на Білгород 30). В XVI в., по зруйнованю останнього замка в полуднево-західнїй Київщинї — Звенигороду, вона дуже підупала, але давнїйше, по Витовтових заходах в степах, а перед спустошеннями починеними Менґлї-гераєм, в сїм напрямі мусїли бути також живійші зносини. В XVI в. держала ся память про старі комунїкаційні тутешнї дороги (Витовтів міст і баня на Богу у Броньовского) 31). З XV маємо звістки про порти й замки польсько-литовські на божсько-днїпровськім побережу. До них ще верну ся — тепер лише згадую про се, як натяки на живійший торговий рух з Київа в напрямі полуднево-західнїм перед погромами кінця XV в.

Поменьших доріг, тим меньше — ріжних манівцїв, яких уживали часом каравани, аби обминути тяжке мито, здиране на тих „звиклих дорогах”, не будемо слїдити. Рух на них не був значний, Правительство і місцева адмінїстрація литовсько-польська протеґовала „звиклі” дороги і брала відвічальність за безпечність караванів тілько на них — коли каравани йшли за відомостию адмінїстрації й під її охороною. Инакше не тілько побирала з них „промито”, але що гірше — поблажливо дивила ся на громленнє таких караванів ріжними людьми. Для ілюстрації може послужити досить голосний свого часу епізод про погромленнє козаками великого турецько-татарського каравану в 1545 р. Правительство в. кн. литовського на скарги відповіло тодї, що в сїй справі завинили головно самі купцї, бо не хотїли йти давнїм звичаєм на Черкаси, Канїв і Київ, а „опустивъши дороги свои звечистыи, стародавъныє, иншими дорогами незвычайними, где єсть великая небезпечъность, съ товари своими пошли”. Так потім сї самі купцї в своїм поквітованню мусїли признавати; „уєжджаючи отъ мытъ замъковъ є. милости и опустивши тую звечную дорогу, пошли єсьмо зъ местца съ Перекопа не дорогою, черезъ поля яловыє, где николи купъцы, предкове наши, ани мы сами не хоживали”. Тут на ур. Санжарові (на Ворсклї, коло нинїшної Полтави) й погромили їх козаки 32). Правительство литовське вправдї дало вкінцї відшкодованнє купцям, аби не дражнити Татар і Турків, але тільки з ласки, і пограблені купцї мусїли дати те поквітованнє і там признати свою вину: що на тій офіціальній київській дорозї вони й иньші купцї нїколи не мали нїяких прикростей і шкоди, а потерпіли тепер через те, що пішли „полями, не дорогою”. А правительство в. кн. Литовського поручало хану, аби не було таких історій, — наказати купцям, щоб вони „шли бы съ куплями своими дорогами стародавъными, яко и первей бывало; и коли они до паньства є. милости пойдуть и на Тавани будуть, они бы нехай упередъ до воєводы (київського) и старосты є. милости черкаського и каневъского водлугъ давъного обычаю посылали, и о себе имъ знати давали, а воєвода и староста черкаскій 33) мають противъко ихъ посылати и ихъ выпроважать и казать провадить — єстли въ паньство нашо, або до земли Московскоє” 34). В противнім разї правительство не приймає за себе нїякої відвічальности за цїлість караванів 35).

Рух на тій „стародавнїй” дорозї перекопсько-київській був досить значний, навіть по татарських спустошеннях кінця XV в., а перед тим ще більший, і вона мала дїйсно значіннє головної артерії для цїлого Поднїпровя. До нас дійшли арендні контракти тутешнього мита, безпосередно по перших татарських нападах, коли не знали ще, що сї напади стануть хронїчними, і виходили з рахунку давнїйших доходів. Київське мито з вишгородським і житомирським видержавлено в 1486 р. за 950 коп широких грошей річно; мито путивльське, разом з корчмою, за 360 коп річно; мито брянське, з корчмою і перевозом і доходом від ваги — за 120 коп річно 36). З сих цифр насамперед бачимо, що торговельний рух на Поднїпровю концентрував ся головно в Київі (мито путивльське супроти київського значно низше, як бачимо, а що мито житомирське попри київське мало підрядне значіннє, так само як і вишгородське — се видко з инших вказівок) 37). Далї, бачимо також, що сей рух був дуже значний. Сама по собі цифра 950 коп річного митного доходу досить висока. Коли нпр. числити мито більше меньше на 2 ½-3% вартости (судячи з того що головне мито в Київі в серед. XVI в. рахувало ся по 2 гр. від копи, і так брали від караванів і взагалї приїзжих купцїв, а свійські мита не платили), то прийдеть ся, рахуючи кошти адмінїстрації, числити товаровий оборот річно на яких 35 до 40 тисяч коп. Але ся цифра також висока і релятивно: західнї комори (Берестє, Дорогичин, Більськ і Городно) в тім самім часї було виарендовано за 1100 коп річно, а мито луцьке — за 1525 коп річно 38).

Татарські погроми кінця XV в. сильно підрізали сю полудневу торговлю. Мито далеко не доносило давнїх сум, і арендарі не хотїли брати його. До того ще прилучило ся і вигнаннє з в. кн. Литовського Жидів, що займали ся державленнєм мит. Правительство стало адмінїструвати мита само, але доходи дали далеко низші суми — київське мито дало за рік 1498 коло 380 коп, а з промитом понад 500, за 1499 — 758 коп; путивльське 377 кіп; луцьке мито в тім самім часї було державлене за 500 коп, а західнє (Берестє — Городен) — за 430 коп 39). Але в 1506 р. київське мито видержавлено підприємцеви Жидови за 700 коп річно (і то з задержаннєм ще частини „аргиша” — караванного мита) 40). Луцьке державлено в тім часї по 800 кіп. Берестейське (з Дорогичином) по 400 (але уважаючи на умови контракта треба його властиво числити значно вище — може до 500 коп навіть) 41).

Таким чином і по Менглї-гераєвих погромах Київ, хоч і потерпів в своїй торговлї, все таки задержав ся на позиції одного з головнїйших торгів, чи лїпше сказати — торговельних стацій. Бо торговля ся в переважній масї транзітна: київська дорога при всїх недогодах зіставала ся ще найбільше безпечною для східнїх товарів, і сюдою ішли товари в московські, білоруські й литовські землї, і навіть для балтийського експорту. Михайло Литвин каже про Київ, що він богатий на чужосторонські товари, бо нема звичайнїйшої дороги, як старинний, давно проторений і здавна звістний шлях з чорноморської Кафи через перекопські ворота на таванський перевіз і відти степом на Київ: „що тільки йде з Азії, Персії, Індиї, Арабії й Сирії на північ в Московщину, Псков, Новгород, Швецію і Данїю східнього товару — дороге каміннє шовк і золоткані матерії, кадило і темьян, шафран, перець і иньше коріннє”, — йде тудою 42). Се оповіданнє мусимо вважати вірним образом сеї торговлї для середини XVI в.

Переважне значіннє для неї мав торг московський. Се виступає в наших джерелах з усею виразністю. Не кажучи вже про ріжні епізоди, де ми стрічаємо ся з караванами, що йдуть в Москву або з Москви 43), і загальнїйші характеристики поднїпрянської караванної торговлї в описях поднїпрянських замків та иньших джерелах представляють московський торг головним огнищем сеї торговлї: в гору Днїпром ідуть каравани зі східнїми товарами до Москви, в долину Днїпром ідуть каравани з московськими товарами в Крим чи в турецькі міста. „Кгды купъцы чужоземъцы идуть в корованехъ з Турковъ, з Орды, з Москвы, дають воєводе мыто головъное отъ копы по 2 гроши, а к тому поклонъ по доброй воли дають: з Турковъ идучи речами єдвабными, а з Москвы собольми и иньшими товары тамошъними”, каже люстратор 1552 р., описуючи доходи київського замку, і теж більше меньше кажуть люстрації иньших поднїпрянських замків: в гору ідуть товари „ординські”, очевидно до Москви, в долину „московські” 44). Найчастійше виступають в наших звістках купцї турецькі й татарські, себто піддані султана й кримського хана, що ідуть до „Москви” з східнїми товарами, а звідти потім везуть товари московські, як читаємо в однім актї про козацькі погроми, що вони „громили по колку кроть корованы купъцовъ турецъкихъ и перекопскихъ, которыє того году инъшиє шли зъ Орды къ Москве черезъ поля, а инъшиє вжо зъ Москвы назадъ до Орды” 45).

„Москву” туж одначе треба розуміти в ширшім значіню — як землї Московської держави, до котрої тодї (в серединї XVI в.) належав також Новгород і Псков і Смоленськ з горішнїм Днїпром. Каравани сюди мусїли йти з Київа в гору Днїпром, і сею дорогою, на Смоленськ і Новгород, транспортували ся східнї товари далї в балтийські порти, як каже зовсїм правдоподібно Михайло Литвин 46). Се було продовженнє — слабоньке тільки, старої великої торговлї на „пути изъ Варягъ въ Грекы”, і східнї товари мусїли бути головною рубрикою серед тутешнього товарового довозу з полудневого Днїпра. Але се не було одиноке джерело східнього товару для тутешньої торговлї, бо він ішов також Волгою з передньої Азії, і в часах по прилученню псковсько-новгородських і смоленських земель до Москви, волзька торговля, що була в руках купцїв московських, мала всї шанси брати, що далї, рішучу перевагу над днїпровським транзітом. Головним-же торгом для нашого днїпровського транзіту була безперечно сама Москва. Сюди каравани з Київа йшли Десною на Остер, що стояв при московській границї, й на Чернигів — такий маршрут ми дїйсно стрічаємо в наших документах 47). Сюди-ж ішла згадана вище дорога з Перекопа на Путивль, „полями”.

Про склад такого більшого каравана з тих часів може нам дати досить добре понятє караван, розбитий козаками на Санжаровім в 1545 р. (тому досить добре нам звісний з дипльоматичної кореспонденції) 48). Ішов він до Москви; на чолї його стояв „старший купецъ у головахъ” — Хаджи Велї, турецький купець з Царгорода; крім нього богато иньших, з яких по імени названі пятнадцять купцїв царгородських, вісїм купцїв з Кафи — Турків і Вірмен, турецьких підданих, і четверо татарських, з Кіркйора, що везли з собою гроші кримського хана — правдоподібно на закупно московських товарів; крім того були ще купцї иньші, не названі поіменно. Караван був великий і многолюдний, тому й осьмілив ся йти „яловими полями”, і навіть, як оповідали козаки, стрівши козаків-промисловцїв на дорозї, напав на них і погромив 49), але потім напали на них иньші ватаги, з більшими силами, і погромили караван. Що в нїм було, по части можемо судити з тих річей, які знайшли ся ся ще у козаків при слїдстві: оксамит в штуках і в „газуках”, золототканий і без золота, в ріжних кольорах; камка — шовкова матерія сильнїйша (перське „камха”), звичайно з кольоровими взорами, часто ткана золотом або сріблом, ріжних сорт: „бурска” (від Бруси, на малоазійськім берегу), кухтерь (кахтир, кіхтир, особливо сильна сорта камки), „наклеювана” (клеєна, підлїйша); тафта (перс. тафте) лекша шовкова матерія — ріжних кольорів, гірший сорт її звав ся китайкою; шовк не тканий (бурський і „чериковий”), на вагу, на „лїтри”. Отже все товари шовкові 50). Чи цїлий караван тільки їх лише віз, се одначе сумнївно. Загальну вартість товарів його купцї рахували на 862 тисячі — не сказано, чого; як турецьких аспр, то було-б се коло 20 тис. золотих, як московських „денег”, то було-б 8.620 рублїв 51). Як частинне відшкодованнє (бо самі признавали свою вину в сїм інцидентї) купцї потім згодили ся взяти від правительства в. кн. Литовського 5.000 золотих червоних, або 3300 коп грошей (6600 злотих).

Шовкові товари, що виступають в сїм епізодї, були одною з найважнїйших, може — найважнїйшою навіть катеґорією орієнтального довозу. Крім них возили: східнє й полудневе коріннє, коври, вироблені шкіри, вироби шкіряні, бавовняні, металїчні. В заміну „з Москви” везли на полудне передусїм ріжного рода футра, в шкірках і в шубах, і „московські товари” — шкіру вироблену, також шкіряні вироби, „рибій зуб”, і т. и. „Коли караван іде з Орди, старостї дає такі дарунки, каже люстрація черкаського замку: камка александрійська на золотї, лїтра шовку, ковер, тижми (черевики), тебеньки (шкіряні убори для коня), сафян; підстаростї від каравану: чамлят („чемлїт” укр. пісень, вовняна матерія) 52), півлїтри шовку, гривенка (пів фунта) перцю. А коли караван іде до Орди, тодї старостї від каравану: шуба лисяча „завийскова” (від вия, шия — з певних частей шкірки), сагайдак, сїдло, шлик (шапка) лисячий” 53). А от як вичисляє товари „турецькі” й „московські” трохи пізнїйша (1569), але на давнїйшій практицї оперта тарифа мита волинських і підляських комор 54):

Товари турецькі: камка шамська, куфтир, байберка (матерія з крученого шовку, часом з золотом, відти наш байбарак — шовковий або брокатовий кафтан), китайка бурська, турецька і бробиха, фарар (матерія тоїж вартости що китайка), чамлет, мухояр (матерія бавовняна з вовною або шовком), кіндяк (бавовняна матерія, на відшивки), шовк бурський і царгородський на лїтри, бавовна на камнї, пояси (чинкатори — cingatura) — золототкані, шовкові й бавовняні, коври, конї й кінські убори — кутаси, сїдла, узди, футра рисїв, росомах, лисів, сафян, фарби, ляк, клей, коріннє: шафран, імбир, цинамон, гвоздики, мушкатний горіх, кмін, перець, кадило, ладан, мігдали, риж й ин.

Товари московські: футра в шкірках („сороках” — по сорок штук) і в шубах та ковнїрах — соболї, куницї, горностаї, норки, видри, медведї, бобри, вовки, песцї, лисицї, білки й ин., юхт (виправлена шкіра), „рибій зуб”.

Участь місцевої, української людности в сїй торговлї була тодї, як я вже сказав, дуже мала. Перед київським погромом 1482 і спустошеннєм Київщини вона мусїла бути більша. В одній грамотї ми маємо згадку, що за Казимира Ягайловича в Київі був склад заграничних товарів, як і в Луцьку, то значить, що всї заграничні купцї могли з своїми товарами йти тільки до Київа й тут спродавати свої товари, а транзітом з ними йти не могли 55). Виїмок робив ся тільки для турецьких купцїв, що прибували з турецькими послами (посольства взагалї в тих часах використовували ся для купецьких цїлей, а особливо посольства турецько-татарські й московські. Така привілєґія складу (про неї будемо говорити ще низше) давала ся в інтересах місцевих купцїв: заграничні купцї, не маючи права перевоза транзітом, мусїли продати товари місцевим купцям. Таким чином київські купцї XV в. мусїли-б бути посередниками в торговлї купцїв московських з купцями східнїми. Можна одначе сумнївати ся, чи з такого права складу, коли воно дїйсно було, робили Кияне повний ужиток. Ми маємо звістки Контарінї з 1474 р., отже ще перед погромом, і він оповідає про московських купцїв, що через Київ ішли з товарами до Криму: сюди приїздить, каже він, богато купцїв з північної Руси (Rossia alta, що означає очевидно також і купцїв московських) 56) і караванами їдуть до Кафи 57). В тих привілєґіях і пільгах, які давали ся Київу після його погрому, нема нїяких вказівок на право склада, анї на якусь участь київських купцїв в транзітній, заграничній торговлї: іде мова про торговлю внутрішню, увільненнє київських купцїв від мит на коморах Київської землї, а потім і цїлого в. кн. Литовського, та про ріжні доходи від заграничних купцїв, що приходили до Київа 58). Не можна, розумієть ся, вповнї покласти ся на таке замовчаннє, але в кождім разї якусь виднїйшу участь київських купцїв в заграничній торговлї при такім мовчанню трудно припустити — в першій половинї XVI в. спеціально. Описи й иньші джерела середини XVI в., окрім оплати мита, также говорять про ріжні зривки від приїзжих купцїв і караванів, але нїчого не згадують про участь місцевої людности в сїй торговлї. Окрім мита, каравани складали місцевій адмінїстрації дарунки за опіку й охорону (инодї за се діставали від неї потрібні запаси поживи, або робили їм учту); брала ся з них т. зв. „обвЂстка” — певна оплата при оповіщенню по приїздї; провідників до караванів і людей до човнів, коли хотїли їхати водою, купцї мусїли брати з людей місцевих, і човни від них. В Каневі нпр. се було привілєґією міщан: „наймают ся подъ нихъ с чолънами мещане тутошныє тяглиє, а земянъскимъ ани жадънымъ инымъ найматися не вольно”, в Черкасах — самих Черкашан; завдяки тому можна було, розумієть ся, жадати цїни можливо високої, і зривок сей уважав ся так значним, що староста від себе вже брав з кождого такого наймленого човна від його властителя по золотому 59). В Київі була уставлена висока такса — дванадцять коп грошей на іновірних купцїв (Турків, Татар і Вірмен), зловлених на інцестї, а тому що купцї, аби меньше платити мита, переладовували вози, переїздячи Київ, була практика, що коли віз уломить ся під тягарем на київських горах в границях міста, від Золотих ворот до р. Почайни, то весь той віз із товаром забирали на київського воєводу „подле києвъского права” 60). Михайло Литвин оповідає, що від перехожих караванів в Київі потягають значні зиски воєводи, митники, купцї, міняйли, властителї човнів, фірмани, корчмарі й шинкарі, й т. и. 61).

Одинока галузь заграничної торговлї, що вела ся місцевою людністю й для потреб її, се була торговля сілю. Сіль на Поднїпровє в XVI в., як і давнїйше, в XI-XIII в., приходила двома дорогами — сіль „біла” — топчаста, в „головажнях”, галицька, що приходила сюди з Поділя, і сіль чорноморська, що приходила „знизу” 62). Ся остання ішла з двох джерел — з кримських озер, „з Перекопа”, і з чорноморських лиманів. Михайло Литвин, мішаючи се до купи, каже, що сіль привозять з таврійських лиманів званих Качібейськими: за десять стріл, славних київських стріл, з орлиними перами, Татари позволяли набирати цїлий човен солею, каже він 63). В дипльоматичній кореспонденції середини XVI в. маємо близші звістки про довіз солї з Качібею: „соляники” приходили туди з Київа і Луцька, і за оплатою „стародавнього мита” мали свобідно наберати сіль: кримський хан відповідає за їх безпечність і забезпечає їм „сторожу людей наших”, тільки козакам не ручить безпечности, противно — скаржить ся, що їх соляники, приходячи по сіль, побивають і беруть в неволю його Татар 64). Партиї соли, що везли сї соляники, звали ся десятками 65). Сіль ішла в гору Днїпром, возами й барками (комягами) до Київа, і дальше — на Днїпру й Припети, на Мозир, до Білої Руси 66).

Окрім соли з низу ватаги „уходників” привозили з степових промислів в значних масах мід, віск, сало, мясо, шкіри й особливо рибу — щуку, коропів, лещів, сомів і красу Днїпровського полову — осетри; рибу сю везли сьвіжу, вялену й солену, в бочках 67). Риба ловила ся також в великих масах і вище, в околицях Київа, і особливо на Припети, на устю р. Тура: Михайло Литвин оповідає, що там з початком марта риба йшла нечувано збитою масою, і туди на сей час масами з'їздили ся купцї по рибу (він каже, очевидно — побільшуючи, що за день наповняли там рибою до тисячки возів) 68). Крім місцевої людности на сї промисли приходили люде з горішнього Днїпра — з Мозира, Вихова, Могилева, „й иньші чужогородцї”, що оплативши ся старостам за право промислу і віддавши потім певну частину здобутого (черкаський староста нпр. брав восьму частину „з рыбъ, з сала, з мяса, зъ кожъ и зо всего”), везли потім продукти собі до дому 69).

Мід в великих масах споживав ся в поднїпрянських містах, по корчмах; в Черкасах старости навіть не позволяли міщанам возити мід до Київа, анї продавати кому, тільки заберали до корчом, по певній примусовій цїнї 70). Збіже мусїло приходити в значних масах з горішнього Днїпра, бо в першій половинї XVI в. хлїборобство в Київщинї так упало, що навіть для тутешнїх залог привозили хлїб з північних волостей Днїпром 71). Черкаські міщане, як оповідають, везуть до Київа, мід і рибу, щоб купити собі „жита і иньших живностей” 72) — очевидно, теж привозних переважно. Одначе й залюдненнє тутешнє в першій половинї XVI в. було таке слабе, що цїла та місцева торговля, абсолютно взявши, була зовсїм не велика. До експорту з місцевих продуктів в сїм часї міг іти віск і шкіри; з кінцем XVI в. розширяєть ся на Поднїпрянську Україну вивіз лїсових продуктів, але про нього будемо говорити низше. Тут згадаю іще про оден місцевий продукт, що далї служив sui generis важним продуктом заграничної торговлї — був ним невільник.

Про торговлю невільником в давнїйших столїтях була мова на своїм місцї 73). Уже в Х-XII вв. кримські міста й Царгород були великими торговищами для руського і взагалї східно-европейського невільника, що в великім числї довозив ся чи то руськими купцями, чи то Половцями, що продавали в кримські міста людей, взятих в полон під час їх нападів. Заснованнє в Криму італїянських кольонїй і торговищ росширило й оживило торг східноевропейським невільником — його почали вивозити в великих масах в західнї порти Середземельного моря. XIII-XV столїтя були часом нового розвою невільництва в краях Середземельного басейна; під впливом ріжних чинників, а передовсїм — запотрібовання й браку робітника, розвиваєть ся там попит на невільника, і його в великих масах починають довозити з ріжних „невірних” країв — католики, як ми знаємо, не могли бути, в прінціпі, рабами, а що до невірних зачисляли всїх не-католиків, тож не було перешкод в уживанню нашого невільника. Венеція і Ґенуя в XIV-XV вв. були як раз найбільшими торговищами невільників 74), і поруч ріжних иньших невільників — татарських, черкеських, болгарських і т. и., вони вивозять в західні порти також в великім числї невільників і невільниць з наших країв, тим більше що татарські напастники постачали їх в великім числї, а попит на них був навіть більший нїж на иньших. Тана і Кафа були головними експортовими місцями, а як широко вів ся сей експорт, показують сучасні корабельні приписи, що забороняли з санїтарних мотивів везти на поменьших ґалєрах більше як 30 невільників, а на більших — найвище 60 75).

В XIV-XV вв. торг чорноморським невільником захоплює цїле побереже Середземного моря. Нпр. статистика невільників з крайнього кута Середземельного моря — Русільона, на французько-гішпанськім пограничу, для XV в. виказує цїлу третину рабів з чорноморських країв, і близько четвертину — невільників „руських” і „білих Татар” — себто татарських невільників з земель українських і великоросийських. Цїна на них була найвища — за них платили 50 до 100 лїврів, тим часом як за иньших не платили вище 60 лїврів 76). В Італїї цїни були значно вищі й ішли тягом в гору — в XV в. платили по 30-50 дукатів і вище, і найдорожше платять ся знову таки руські невільники, а ще вище невільницї — платили за них часом до 100 дукатів; цїнили їх за красу, тому уживали ся вони не тільки до роботи, а й на иньші цїли. Фльорентийська патриціанка сіньора Строцці дає нпр. такі науки свому сину (лист з 1455 р.): „як ожениш ся, тобі буде потрібна невільниця; напиши, яку схочеш — чи Татарку — вони витривалі на роботу, чи черкеську — всї вони визначають ся здоровєм і силою, чи руську — з Росії, що визначають ся приємністю й красою (sono piu gentile di compressione e piu belle)” 77). Панї Строцці вкінцї радить синови купити Татарку — з мотивів господарських, але упадок родинного житя і моральности тодї власне піддавав иньші мотиви попиту. І власне в XV в. появляєть ся на італїянських тортах в великих масах руський невільник, особливо невільницї: їх бувало все значно більше нїж мущин (кілька разів більше), і пересїчно вони цїнили ся дорожше. Положеннє їх зрештою при тім всїм і в сих цивілїзованих краях, серед розцьвіту італїанського відродження, зовсїм було незавидне: їх трактовано з цїлою консеквенцією старого прінціпа, що невільник становить тільки річ і власність сього пана, і хоч їх часто хрестили (а в Фльоренції охрещеннє навіть вимагало ся приписами), ся католицька віра не причиняла ся зовсїм до набутя якихось людських прав. Всякі роди кари були дозволені панови супроти невільника, і навіть забитє його не уважало ся переступом. За те незвичайно острі кари — аж до кари смерти, накладають сучасні кодекси за нарушеннє прав власности пана над невільником — крадїж його і т. и. 78).

Замкненнє Чорного моря для італїанських купцїв в другій половинї XV в. (властиво від коли Турки здобули Царгород) ослаблює експорт чорноморського невільника. Уже в 1449 р. венеціанський сенат застановляєть ся над справою довозу невільників супроти скарг на все більший брак невільника 79). Ґенуезцї пробовали урядити експорт невільника з Кафи суходолом, через Галичину, і кілька звісток про таке транспортованнє невільників сюдою маємо з 1460-70 рр. 80). Упадок італїанських чорноморських кольонїй в 1470-х рр. задав останнїй удар сьому торгу їх, і в звязку з сим упадає невільництво в Італїї з кінцем XV в. В XVI-XVIII вв. на західнїм побережу Середземельного моря воно ще істнує правно, але в житю невільники стрічають ся все рідше.

Далї вивозив ся натомість чорноморський невільник, як і перед тим, на східнї торговища. В великих масах вивозили невільника до Єгипту — там окрім робітників куповано невільників, уже від XIII в., до султанського війська, т. зв. мамелюків, в великих масах: в XIV в. річний довіз мамелюків до Каіро досягав 2.000 голов! Сюди отже вивозили більше мущин, як невільниць, і для мамелюцького війська особливо пожадані були Татари — за них платили 130-140 дукатів за голову 81). В великих масах вивозили чорноморського невільника до Туречини, Малої Азії. В великім числї уживали їх в своїх господарствах самі кримські Татари. Михайло Литвин, що з гіркою іронїєю росписуєть ся про сей масовий вивіз невільника, каже, що й тут наші земляки мали дуже добру, хоч не дуже похвальну для них самих репутацію: при продажі невільників, каже він, продавець викликає, що се невільники нові, ще не попсовані, з землї королївської (Литовсько-польської держави), а не московської — бо московські невільники, як брехливі і хитрі, на невільничім торзї мають низький курс 82). Товар сей, каже він, дорогою цїною купують чужосторонні купцї, що перепродують його потім в дальші краї — Сараценам, Персам, Арабам і т. д. Торг невільниками іде у всїх кримських містах, а найбільший в Кафі; тут їх часом цїлими юрбами женуть з торговища просто на кораблї, і через те Кафу, каже наш мемуарист, можна назвати огидною ненаситною пащею, що пожирає нашу кров.








Примітки


1) Огляд матеріалів і лїтератури до історії економічних обставин на Українї див. в прим. 1.

2) Див. т. III 2 c. 333 і далї.

3) Див. т. V c. 233 і далї.

4) Michalonis fragmina, вид. 1615 с. 36, пор. Мемуари вид. Антоновичом І c. 52-3.

5) Про се див. в т. IV c. 249 і далї, а більше і спеціальнїйше у Гайда (Heyd), Geschichte des Levantehandels II c. 77 і далї.

6) Див. т. IV c. 250-1.

7) Див. т. І 1 c. 248-6, 257-9.

8) Див. про них т. IV c. 351-2 (там і лїтература).

9) Рубруквіс каже, що до Сольдаї приходять mercatores venientes de Turchia volentes ire ad terras aquilonares et a converso venientes de Roscia et terris aquilonaribus volentes transire in Turkiam (Recueil de voyages IV c. 215), пор. Історії т. І 2 c. 253.

10) Клявіхо — витяг в Чтеніях моск. 1864 IV c. 217.

11) Див. т. II c. 194, 197-8.

12) Іпат. c. 393, 1 Новг. c. 245; про їх церкви в Київі див. т. II 2 c. 273.

13) ad regem Russiae perveniens ab eodem rege et principibus urbis ditissimae Chios de ferinis pellibus pretiosis valentibus centum marcas recepit atque easdem vehiculis ferens cum negotiatoribus Ratisponam pacifice pervenit. Vita s. Mariani abbatis ratisponensis — Acta Sanctorum з 9/II, c. 369. Про сї зносини Реґенсбурґа з Київом Heyd ор. c. II c. 719 і спеціальна розвідка Васїлєвского Древняя торговля Кіева съ Регенсбургомъ, Ж. M. H. П. 1888, VII (автор одначе попритягав туг до Київа, трохи довільно, ріжні звістки, де йде мова про зносини з Русию взагалї); він також приходить до виводу, що в другій половинї XII в. торговля з Київом була в руках нїмецьких — роля Київа була в нїй пасивна.

14) Quidam ecclesiae familiaris Hartwic nomine, habitans in regione Rusciae in civitate Chiebe dicta peccuniam suam videlicet X et VIII talenta per manus civium hujus urbis Grimoldi, Heinrici et Chunradi, qui ejus debitores erant, obtulit ecclesiae nostrae — Codex traditionum S. Emmeramensium, Pez Thesaurus Anecdotorum I, 3, р. 173.

15) Recueil de voyages c. 772; ранїйшу звістку про венецьких купцїв бачать часто в звістних словах Слова о полку Ігоревім — див. про них в т. II 2 c. 273.

16) mercatores de Constantinopoli, qui per Tartaros in Rusciam venerunt et erant in Kiovia.

17) Цитати й толковання див. т. II 2 c. 273.

18) Т. IV c. 249 і далї.

19) Див. т. V c. 251-2.

20) Іпат. c. 361, пор. 360 і 270.

21) Пор. караван з Подоня в Іпат. c. 429.

22) Ор. c. c. 218 і 219.

23) З уривкових звісток, які ми маємо (зібрані у Гайда II c. 387), видко, що під татарською зверхністю Олеше вело дуже трівожне і непевне житє. Там була ґенуезька осада, але вкінцї Татари зруйнували город, і ґенуезьке правительство заборонило своїм людям там осїдати. В першій половинї XV в. поодинокі ґенуезькі неґоціанти пробували відновити тут осаду, але се не вдавало ся.

24) Книга посольская метрика в. кн Литовскаго, вид. Оболенским і Даниловичом (1843) c. 27, 29. Рулїковский ор. c. каже, що з Тавани їхали на Торговицю на Синюсї, і відти на Черкаси. Таке збочіннє одначе досить мало правдоподібне.

25) Ор. c. c. 35 = Мемуары къ исторіи Южной Руси I с. 51.

26) Памятники сношеній Москов. госуд. съ Крымомъ I с. 222 i 261 (тут альтернатива — їхати на Тавань або на Очаків, але ся остання можливість залежить від спеціальних обставин посольства).

27) Архивъ Югозап. Россіи VII, І c. 72-3, 96, Памятники с. 222, пор. низше, c. 11 — епізод з р. 1570.

28) Див. маршрут в Памятн. сношеній съ Крымомъ II с. 612, пор. т. І c. 213. Про Муравський шлях див. Книгу большаго чертежа с. 8 і далї, і мою статейку: Козаки в 1470-х рр. (Записки т. LVI і Розвідки й матеріали т. V).

29) Коли каравани, пише Михайло Литвин, оминаючи дві переправи на Днїпрі й не хотячи платити мита в. кн. Литовського, від Перекопу ідуть в долину і потім через дикі степи йдуть у Московщину на Путивль або вертають ся сею дорогою, то часто трапляєть ся, що їх грабують ріжні люде та розбійники, що волочать ся в сих краях — ор. c. c. 36 = Мемуары І c. 52. Пор. дальше поданий епізод і Памятники І c. 484, Акты зап. Россіи І ч. 151.

30) Пор. Памятники снош. съ Крымомъ II с. 337 (про проєкт дороги з Білгорода просто на Путивль, очевидно — поминувши литовські замки) і Посольская книга I с. 271.

31) Пор. т. IV с. 265 і 475.

32) Книга посольская І c. 26 і 29-30.

33) Старостою канївським і черкаським в тих часах бувала звичайно одна особа, як знаємо.

34) Книга посольская I c. 27.

35) Зачіпка з адмінїстрацією, або не додержаннє правил служило просто знаком для ріжних спеціялїстів від „луплення” караванів, і навіть сама адмінїстрація могла давати такий знак їм. Так в 1570 р. на соймі була справа турецьких підданих Вірмен з київським каштеляном Сопігою. Купцї закидали йому, що то за його наказом або позволеннєм погромили їх козаки, коли вони, спустивши ся на його запевнення безпечности й обіцянку дати їм своїх провідників і комягу (великий човен), пустили ся з Камінця до Московщини на Київ. Сопіга відповів, що він, навпаки, не позволяв купцям іти за московську границю, з огляду на війну з Москвою, і казав або вертати до Камінця, або йти на Вильно. Купцї тодї без позволення київської адмінїстрації пішли Десною до московської границї, і коли остерський староста також їх не перепустив, в ночи обійшли Остерський замок, і пішли далї, але тут їх зараз погромили козаки. Супроти того скарга купцїв була відкинена, але справа виглядає все таки дїйсно так, що козаки їх погромили „за ведомостю и порозуменемъ або за росказанемъ” київської адмінїстрації, як казали купцї. — Див. мою статейку „Київський каштелян і козаки” в Записках Наук. т. ім. Ш. т. VI.

36) Бершадскій, Документы и регесты къ исторіи литовскихъ Евреевъ І c. 10, 11, 13. В сих контрактах маємо, очевидно, стару норму доходів, бо з огляду на погроми, „для исказы поганскоє, што се мыто нашо вменшило”, зроблено арендарям иньшу пільгу: до арендних років додано по чотири місяцї безплатного держання мит.

37) Каравани на Житомир ходили дуже рідко — в 1532 р. казали, що за двадцять лїт на Житомир перейшло тільки два каравани — Архивъ Югозап. Россіи VII. І c. 146.

38) Бершадскій ор. c. ч. 14, 15 і 22.

39) Акты лит. рус. госуд. I ч. 54, 56, 57, 60, 64.

40) „А который аргишъ тыми разы пришелъ до Кієва, тотъ аргишъ выняли єсмо на насъ, а мытнику Шамаку въ тотъ аргишъ не надобЂ вступати ся и мыта съ тыхъ купцовъ брати”. Я не знайшов об'яснення сього слова, і тому ставлю здогад — чи не походило воно від Арґішова — мунтапської столицї?

41) Акты Зап. Россіи II ч. 1, Акты Юж. і Зап. Рос. II ч. 82-84, 86.

42) Ор. c. c. 35 = Мемуары Юж. Россіи І c. 51.

43) Ми вже бачили кілька таких епізодів; в джерелах маємо їх більше.

44) Архивъ Югозап. Россіи VII. I c. 112, пор. 82, 96, 595.

45) Посольская книга I с. 20.

46) Про західню торговлю Смоленська і Новгорода працї: Голубовского Исторія Смоленской земли і Никитского Исторія эконом. быта В. Новгорода.

47) Див. нпр. маршрут кримських „послів і гостей” з Москви до Київа, з 1510 р. — Акты Зап. Рос. II c. 74, пор. вище епізод 1570 р.

48) Посольская книга I ч. 22-26.

49) Ся точка одначе лишаєть ся неясною; пізнїйше козаки тільки казали, що думали на сих „караванщиків”, що се вони їх товаришів погромили — ib. c. 26 і 30.

50) Про ріжні роди й назви матерій див. Савваитова Описаніе старинныхъ русскихъ утварей, sub vocibus. Костомаровъ Очеркъ торговли Московскаго государства. Alw. Schulz Höfliches Leben zur Zeitder Minnesinger.

51) Тодїшнїй московський рубель що до змісту свого відповідає нинїшнїм тром рублям. Покупну ж силу рубля 1550 р., особливо в порівнанню з цїнами збіжа, Ключевский числить на 63 нинїшних Рубля (Русскій рубль XVI-XVIII в. — Чтенія 1884. I, c. 72).

52) Ой скинув чумак свитку ще й чемлїт,

Припадає к сирій землї, бо болить живіт — пісня яку я чув за молодих часів від батька (з Київщини). Пояснення сього слова я не знайшов в лїтературі, але значіннє його ясне: се італ. ciambelloto, zabiloto, нїмецьке kamelott, що толкуєть ся звичайно як матерія з верблюжої вовни, але означає сукенце з козячої (може й верблюжої вовни) вироблюване в Мал. Азії — paunus hircinae lanae, capre di quella fano li ciambelotti (текст у Гайда II с. 693). Правдоподібно се т. зв. козячий пух, як його звуть в сучасній росийсько-орієнтальній торговлї — мягке, волохате сукенце.

53) Архивъ Югозап. Россіи VII І. c. 82.

54) Видані — волинська в Памятниках кіев. ком. II 2 ч. 559, підляська у Довнара-Залольского Госуд. хозяйство в. кн. Литовського дод.4 (на жаль не в автентичній формі).

55) Skarbiec diplomatów ч. 2096 — відповідь в. кн. Олександра московському послови з р. 1496 — на жаль, вона досї не опублїкована в автентичній формі, а на переклади й реґести Даниловича не завсїди можна спускати ся (в московській редакції — Памятники сношеній съ в. кн. Литовскимъ, с. 225, нема згадки про київський склад) Коротша згадка про київський склад в пізнїйшій відповіди, з 1499 р. - Акты Зап. Россіи І ч. 154: „а тамъ въ нашой земли: вь Кіе†и въ Луцку склады издавна бывали всякимъ купцомъ заморскимъ”.

56) Пор. його оповіданнє про торг футрами в Московії — розд. VIII.

57) Библіотека иностр. писателей о Россіи с. 135.

58) Акты Зап. Россіи І ч. 120, 149, 207.

59) Архивъ Югозап. Россіи VII. І c. 82-3, 96, 112, 595, II с. 369 (kolinskich тут — читай kafinskich очевидно).

60) Акты Зап. Россіи І с. 194 і 195, Литов. Метрика I с. 578, практику сю потверджують звістки Михайла Литвина і Герберштайна — Fragmina с. 36 = Мемуары къ ист. Южной Руси с. 52, Матеріалы по исторіи Кіева с. 9.

61) op. c. с. 36 = Мемуары I с. 52.

62) Архивъ Югозап. Россіи VII. l c. 112.

63) ор. c. 34 = Мемуары l c. 50, пор. 48.

64) Посольская книга I с. 22 і 67.

65) Архивъ Югозап. Рос. VII. l c. 83.

66) Ibid. c. 618.

67) Архивъ Югозап. Россіи VII. І c. 85 і 86, 112, Акты Зап. Россіи I с. 194, Fragmina c. 34= пор. Мемуары Юж. Руси 1 с. 49-50.

68) 1. с. = Мемуары I с. 49. Що на устє р. Тура (котрий саме з притоків Припети тодї так називав ся, не знати) дїйсно з'їздили ся по рибу, видно і з мозирської люстрації — Архивъ VII. І c. 618-9.

69) Архивъ VII. І c. 85.

70) Архивъ Югозап. Россіи VII. І c. 83 і II c. 357, Акты Зап. Россіи II с. 353.

71) Архивъ Югозап. Россіи VII. І c. 80, пор. Акты Зап. Россіи II с. 347.

72) Архивъ Югозап. Россіи VII, II c. 367.

73) Див. т. I 2 c. 250, 256 і далї.

74) На підставі побраних державним скарбом оплат з рабів нпр. числять число рабів в Ґенуї 1397 р. на 3.400 голов, — Cibrario Della schavitu e del servaggio. В Венеції невільників було так богато, що в 1368 р. там спокій горожан був ними загрожений — Lazari у Гайда Levantehandel II 548 (спеціальний екскурс про торговлю невільником).

75) Pardessus Collection des lois maritimes IV c. 515 i далї.

76) A. Brutails Etudes sur l'esclavage en Roussilon du XIII au XVII s. — Revue historique du droit francais, 1886, VII, витяги у Лучицкого: Русскіе рабы и рабство въ РуссильонЂ въ XIV и XV в. — Унив. изв. київські 1886.

77) У Лучицкого Рабство и русскіе рабы во Флоренціи въ XIV и XV вв. — Унив. извЂстія київські 1885.

78) Цитовані розвідки Чібраріо, Брютайля, Лучицкого.

79) У Zanelli Le schiave orientali in Italia — Nuova Antologia 1868 c. 244.

80) Див. привилей Казимира для Ґенуезцїв 1466 р., що уставляє осібне мито від голови кождого невільника перевезеного через землї Польщі — оден золотий: Akta gr.i ziem. VI ч. 67 і витяги з львівських міських актів у Лозїньского Kupiectwo c. 430 і Кутшеби ор. c. c. 72.

81) Пільоті у Гайда ор. c. c. 546.

82) op. c. с. 11 = Мемуары I с. 20.











Попередня     ТОМ VI     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ I. Стор. 1.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.