[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ IV     Наступна





ЗНОСИНИ ЗАГРАНИЧНИХ ДЕРЖАВ З КОЗАКАМИ І УЧАСТЬ ЇХ У ВІЙНІ З ТУРКАМИ 1593-6 РР.; КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ І РОЗРУХИ НА УКРАЇНЇ Й БІЛОРУСИ 1595/6 Р.: ЗНАЧІННЄ СЬОГО ФАКТУ ДЛЯ ПОЛЬСЬКО-КОЗАЦЬКИХ ВІДНОСИН. „УКРАЇНСЬКЕ СВОЄВІЛЬСТВО”, КОЗАЦЬКІ ЛЕЖІ, РОЗРУХИ В БРАСЛАВЩИНЇ Й БРАСЛАВСЬКЕ НАРОДОВЛАСТЄ 1594-5 РР.; КОЗАЦЬКІ КОНТРИБУЦІЇ В ПОЛЇСЮ І НА ВОЛИНИ, ПОХІД НАЛИВАЙКА НА БІЛУ РУСЬ, ПОХОДИ ШАУЛИ І ЛОБОДИ, УЧАСТЬ КОЗАКІВ В РЕЛЇҐІЙНІЙ БОРОТЬБІ НА ВОЛИНИ.



Се вносило важні переміни в відносини до козачини. Досї воєнні операції козацькі, звернені против Татар і Турків, могли бути до певної міри навіть користні з становища польської полїтики; тепер в інтересах сеї полїтики треба було зробити кінець їх походам на Турків і Татар, щоб не псувати відносин, не викликати нападів на Україну; так само треба було лишити в спокою Молдаву, раз вона перейшла під польську протекцію. З другого боку поладнаннє відносин на полудневій границї більше можливости давало польському правительству звернути пильнійшу увагу на козачину, на „українне своєвільство”. Як ми бачили, ще сойм 1593 р. поухваляв дуже грізні постанови, проголосивши козаків за „бунтівників і ворогів держави”. Але сї ухвали зістали ся на папері, а козаки всї сї роки були повними хазяєвами на всїм українськім пограничу, від східнього Поділя до Днїпра. Розквартировували ся тут, де хотїли, збирали контрібуції й припаси на виживленнє і взагалї поводили ся як у якімсь окупованім краю, а місцеві урядники й пани мусїли тихо сидїти й корити ся, та запобігати ласки козацьких ватажків. От напр. які цїкаві відомости подає Як. Претвич з Барщини, де козаки розквартирували ся зимою 1594-5 р., між двома походами в Волощину:

„Третїй день, як вїхали вони до Бару — сам Лобода став в містї Польськім, з Хлопіцким; на Черемиськім містї поставили Наливайка з кількома сотнями коней; в Руськім містечку, що під замком, стало до двох тисяч людей. Вчора мали раду (koło) і на нїй постановили розставити добру сторожу, щоб нї оден чоловік не прибув і не вийшов з міста без їх відомости; кінну сторожу сильну мають розставити наоколо себе; навкруги до маєтностей наших мають росписати свої унїверсали, щоб ми їм туди посилали всякі запаси; а у того що зістав ся на замку як намістник старости допоминали ся реєстрів усяких доходів. Який там страх, як люде з своїх домів тїкають, куди можуть, того й описати не можу — і коли не буде ласки божої, а поради від короля і старання від вас (гетьмана), пограбують і зубожать нас усїх”. До листу приписка: „за дві години по написанню прийшла до мене звістка, що ті розбійники скінчили списувати осади (для контрібуцій, очевидно) під Зиньковим, в двох милях від мене” 1).

Який переворот в тутешнї відносини вносила козачина, особливо характеристичні ілюстрації сього маємо з Браславщини. Вже з осени 1593 р. чуємо про великі клопоти, які браславський староста мав з міщанами, „з своєвільством і бунтами тих злих хлопів” 2). Козачина, що розгосподарила ся в сих краях в тих роках, служила неустанним ферментом для дальшого опозиційного руху. Головно тут гостив Наливайко з своєю козачиною і між иньшим зводив рахунки з Калїновскими, як оповідає сам про се в листї до короля: „п. Калїновский моєму батьку, котрого я одного мав, без усякої причини ребра поломав, і таким чином батька мого зігнав зі світа, а я за сю велику кривду, від якої вже більшої мабуть і не може бути нїкому на світі, не будучи свідомим правних способів і не маючи коштів і накладів, потрібних для процесу, як чоловік бідний (chudy pachołek), признаюсь до того — постановив був над ним помстити ся способом „худопахольським” 3). Здогадують ся, ще в осени (вереснї) 1594 р., по невдалім походї на Молдаву Наливайко знову прийшов у Браславщину, де пробував і перед сим походом. Козаки розложили ся тут і казали шляхтї давати їм „стацію і помірне, та по селах наших вибирали собі з стад коней — по кілька сот коней, як і тодї як ішли до Тегинї, також волів, яловиць цїлї череди”.

Шляхта була з початком вересня зїхала ся до Браславу на сесію земського суду, але перервала сесію й розїхала ся, тому що Наливайко прислав якісь грізні листи. Потім довідавши ся, що Наливайко не має при собі багато війська — бо мовляв його сильно погромили в Волощинї, а багато козаків розійшло ся від нього до дому, задумала шляхта поставити ся. Зїхавши ся на депутатські вибори до Винницї, рішила їхати всїм разом, оружною рукою до Браславу, щоб там відбути сесію земського суду, а властиво — здобути собі місто, що опанували ворохобники міщане з козаками; козакам ухвалила відмовити стації — мовляв побоюєть ся, щоб за се потім на неї не впала кара — „абыхмы мы также помочниками Наливайку не былы поличоны”. Міщан через своїх послів заспокоїла, щоб вони не дивували ся сьому походови, бо шляхта їде тільки на свою сесію браславську нїчого більше. Але коли шляхта з своїм походом прийшла під Браслав в ночи, на ночлїгу під Браславом напали на сей шляхетський табор браславські міщане з Наливайком і його козаками. „Війт браславський Роман Тишкович, з бурмистрами й лавниками і з усїм поспільством, маючи в поміч собі того безбожного чоловіка Наливайка з його дружиною, скоро по півночи напали на нас, побили, помордовали”, декого забили на смерть, иньших покалїчили, пограбили, забрали коней, шати, наготовлені до суду документи й розпорошили шляхетський табор на чотири вітри 4). Після сього погрому своєвільні браславські міщане стали повними панами міста; вони взяли замок, забрали армату, понищили ґродські й земські акти.

Таке народовластє браславське потягнуло ся мабуть до самої весни 1595 р., коли Наливайко з Лободою вибрали ся на Волощину; староста Струсь, здаєть ся, був собі вернув браславський замок, принаймнї судячи з одного сучасного листу Сопіги. Але з Волощини прийшов назад Наливайко і знову розложив ся „кошем” в Браславщинї й заволодїв замком. Аж лїтом рушило на Україну польське військо з гетьманами, і Жолкевский прислав з своїм ротмистром королївський мандат, де король поручав йому приборкати непослушне міщанство. Перед грозою воєнної експедиції браславська міщанська републїка капітулювала: віддала замок з гарматою й актами назад свому старостї і обіцяла нагородити всї шкоди 5).

З иньших місць маємо звістки звичайно тільки про контрібуції козацькі, які переходять часами в прості грабунки; соціально-полїтична сторона сього козацького господаровання пропадає. Так в київськім Полїсю господарить частина низової козачини під проводом Полоуса. Маємо пізнїйшу згадку козацьку про се, що Полоус, „відступивши від Лободи, пройшов горі Днїпром і там ходив з своїм полком, виберав стацію й чинив наїзди на шляхетські доми” 6); в квітнї 1595 р. маємо його лист з Мозиря до Радивила, де він потїшав його, що хоч чинить шкоди, але по королївщинах, а не в Радивиловах маєтностях 7).

Ґрандіозні контрібуції роспочав Наливайко в осени 1595 р. вернувши ся з Угорщини. Насамперед пішов на Волинь і тут прийшов під Луцьк під час ярмарку і судової сесії, коли назїздило ся сюди шляхти і купцїв. Налякані обивателї не думали про оборону, виїхали з біскупом на чолї назустріч і змовили ся з ним на контрібуцію; але Наливайко не вдоволивши ся нею, пограбив таки передмістя і зараз рушив далї, як каже сучасник — „прочувши про гетьмана” (польське військо) 8). Пройшов на Білорусь, напав на Слуцьк, здобув місто й замок, забрав гармату, казав заплатити міщанам величезний окуп (5 тис. кіп), і скоренько — перше нїж надтягнуло військо, зібране Радивилом, рушив далї на — Бобруйськ, Могилїв. Се місто здобули оружно, розташували ся в нїм, пограбили склепи, доми. Коли надтягнуло литовське військо, воно задумало спалити місто, щоб викурити відти козаків. Але Наливайко вийшовши з міста, засїв на сусїдній горі, і коли литовське військо ударило на нього, дав добру відправу, маючи велику артилєрію, і почав потім оборонною рукою відступати на Волинь. Литовське військо не відважило ся зачіпати козаків, бо йшли в великім порядку, і з усїх боків до них прибувало людей 9). Се, як бачимо вже переходило в кампанію в більшім стилю. Але Наливайко в листї своїм, стільки разів цитованім і написанім власне в поворотї з під Могилева, представляв се невинною козацькою екскурсію „на королївський хлїб”, на зимові лежі. „Щоб приспособити собі воєнні припаси, яких нам дуже бракувало, особливо пороху і стріл, пішли ми до Луцька, і звідти виїхали за три днї, мало що перепочивши, полагодивши тільки свої потреби; а хотячи по таких трудах дати коням спочинок на звичайнім козацькім шляху над Днїпром, поки не наспіє якась нагода до служби річи посполитій, пустили ся ми було краєм литовським, та ледви ми, як то кажуть, одною ногою вступили сюди, як уже пани литовські, без усякої причини від нас і без усякої вини, тільки за ту малість хлїба, що ми щось трохи зїли в їх маєтностях, або й не зїли, обуривши ся на нас, в Слуцьку місто й замок осадили гайдуками”, і т. д. Оповівши в такім невиннім тонї всї дотеперішнї свої „служби річипосполитій”, — бо такими службами він представляв всї походи минувших лїт, Наливайко віддавав себе й своє військо на услуги річипосполитої, просячи дати йому край між Богом і Днїстром на резіденцію і ті суми що йшли на упоминки кримському ханови, а Наливайко приборкає українне своєвільство і боронитиме державу від Москви й Татарів 10).

Поки Наливайко наїдав ся так гойво „хлїбом його кор. милости” на Білоруси, козачина запорозька живила ся, хоч і далеко скромнійше, близше, в Київськім Полїсю. Частина її з Лободою стала в Овручу, иньша, під проводом Шаули, пішла на Білу Русь. На писання ріжних панів, що наказували Лободї вернути ся на Низ і не посилати козаків в землї в кн. Литовського, Лобода відписував в стилю Наливайка, як чоловік невинно ображений: „Кождому звісно з вас, як нас кликали й ґлейти посилали — наказував п. гетьман коронний і вся річпосполита, щоб ми йшли на потребу Корони польської до Молдави, і ми, тримаючи ся наших давнїх звичаїв — не лїнюватись і не вимовлятись від послуг королеви й вам, були на те готові; а тепер ви, виводивши нас і вже непотрібуючи, в ті зимові, непогідні часи висилаєте нас з земель королївських! Чи є яка вина в тім наша, кождий з вас може зміркувати. А Бог зна, куди мали б ми й удати ся під такий час! Тому покірно і унижено просимо ваш. милости — не ображай ся на нас за се і не забороняй нам хлїба соли в сїм краю. Бо ми не противні власти королївський і вашим наказам і вміємо цїнити ласку вашу”. На якісь згадки про дебоші Наливайка Лобода вирікав ся всякої солїдарности з ним: „Що до того своєвільного чоловіка Наливайка, що справдї забувши страх божий і легковажачи все на світї, зібравши такихже своєвільних людей собі під мисль, чинив шкоди й збитки в коронї польській, — то з ним не знаємо ся і знати ся нїколи не хочемо” 11).

В дїйсности, вчинки запорозьких козаків Лободи також мало відповідали льояльному тону його листу; вони брали участь в місцевих спорах і рахунках, чинили наїзди на ріжних панів. Тим же займав ся й Наливайко, прийшовши з кінцем сїчня 1596 р. на Волинь. Знаємо, що був то час бурливий — боротьба партиї національної, православної, з „зрадниками” — прихильниками унїї й католицтва. Були певні особисті відносини у козацьких ватажків до голови національної партії” кн. Острозького: Лобода підтримував здавна приязні відносини з кн. Константином, Наливайко служив у нього давнїйше, а брат його Дамян займав визначну позицію в сучаснім православнім культурно-національнім руху, як член острозького кружка. Як через сї відносини, так і з мотивів більш принціпіального характеру, козачина стає на сторонї православної партії й починає зводити рахунки з ріжними її противниками. Так козаки Лободи погромили маєтности одного з найбільш завзятих противників православних старости луцького Семашка й тримали його в облозї в його власнім замку 12). Наливайко з бувшим слугою Кир. Терлецького кн. Фльоріаном Ґедройтем (Ґедройцом), що переїхав до кн. Острозького, спеціально зайняв ся Терлецьким. Користаючи мабуть з вказівок Ґедройтя, він напав на маєтність Яроша Терлецького, Кирилового брата, де було сховане й ріжне майно Кирила, що тодї саме — брав ся до Риму; пограбив тут майно, потім напав і пограбив иньшу — маєтність Яр. Терлецького Отовчичі. Далї розвідавши ся, що найважнїйшe майно владики Терлецького Ярош передав на схованнє в Пинськ міщанину Гр. Крупі, пограбив і сї депозити — „золото, серебро, клейноти, шати, убори церковні, гроші, грамоти, привилеї, ріжні акти, документи на великі суми грошей”. Розграблено також маєтність владичу Будераж 13). Наїзди сї Терлецькі толкували спеціальним завзятєм на владику за те, що він до Риму поїхав. Участником наїздів вони називають між иньшим і Дамяна Наливайка, а й самому кн. Константину Острозькому закидали, що він насилає тих козаків і переховує їх у себе 14). Дамян в однім процесї виступає як справжний ватажок — провідиик Наливайківських козаків в наїздї на маєтности Семашка 14). Про полки Острозького, з якими він їхав весною 1596 р. до Люблина, оповідали, покликуючи ся на самих слуг Острозького, що в тих полках трохи не половина Наливайкових козаків 16). Все се дало привід сучасним ворогам православних закидати їм тїсний союз з Наливайківцями, називати „Наливайками”, наливайківською сектою православних взагалї. А Наливайко в пізнїйшій традиції став оборонцем православія, як і Косинський 17), і в новійшій історіоґрафії звязують ся сї козацькі рухи 1595-6 рр. з сучасною релїґійною боротьбою, більше або меньше тїсно 18). В дїйсности, ми бачили, сї козацькі рухи досить припадково тільки стріли ся з релїґійною боротьбою на Волини зимою 1595/6 рр., і принціпіальні релїґійно-національні мотиви в нїм властиво ще не грали нїякої замітної ролї.








Примітки


1) Listy Źółkiewskiego c. 60.

2) Listy Źółkiewskiego c. 39. Поправляють дату сього листу на 1594 р., але не бачу тому причини — пор. иньший лист Жолкєвского ів. с. 46.

3) Broel-Plater II с. 215. Сучастник Як. Пшонка в своїх записках (рукоп. бібл. Осолїньских N 60 с. 261) згадав сей епізод як початок Наливайкових своєвільств: замість громити Татар він cohortem suam vertit in latrocinium ас rapinam, primum enim vastavit opidum (прогалина) Kalinovii arceque potitus omnia diripuit suisque divisit, quod cum ei succederet nec ob id facinus penas daret, maiora tentat multosque sibi similes aggregat, tum demum Luckum tum temporis nundinas celebrantem spoliat, Lituaniam ingressus Sluckum et alia quamplurima oppida vastat et ex praeda sic locupletatur, ut aliquot milia hominum suo stipendio sibi ordinat carque Nalevay nominari iussit.

4) Архивъ Ю.З. Р. III. І ч. 22.

5) Документ виданий в Кіев. Старинї, 1896, X с. 3.

6) Listy Źółkiewskiego c. 89.

7) Археограф. сборникъ VII ч. 39

8) Бєльский с. 1743, Архивъ Ю. З. Р. III. I ч. 23.

9) Бєльский с. 1743-4. Гайденштайн с. 327 (II с. 363). Боркулабівська лїтопись у Кулїша Матеріалы І с. 64 і нове виданнє в київ. Унїверсит. Изв. с. 19. Записки Євлашевського — Мемуары къ ист. Юж. Руск. II с. 32.

10) Broel-Plater II с. 218-9. Висловлено гадку, що сї „kondyсуе podane od Nalewajka krolowi jegom.” фіктивні — мовляв їх написав Мєшковский, авантурник, що підняв ся завезти королеви Наливайків лист, і взагалї відограв у сїй білоруській афері якусь неясну і непевну ролю. На доказ вказують на поганий зміст сих кондицій. Мене, признаюсь, сей арґумент не переконує: не маю причин у Наливайка припускати дуже високий етичний настрій; а досить драстичних подробиць його пропозицій не вважаю й потрібним брати en toutes lettres.

11) Listy Źółkiewskiego c, 66.

12) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 25 і 26.

13) Архивъ Ю.З. Р. III. І ч. 27 і 39, ч. І т. VI ч. 62.

14) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 31.

15) Лист Острозького у Кулїша Ист. возсоед. II с. 438: „Со się tknie suspicii od ludzi rozmaicie mnie udaiących o tem łotrze Nałiwajku, żebym go ia miał nasyłać lub to z wiadomoscią moią cokolwiek czynił było, — Bog widzi i wie a da to z łaski swey, że się nieprzyjaciel żaden moy przy tem nie zostoi”.

16) Archiwum Radziwiłłów c. 43-4.

17) Грабянка с. 24, ЛЂтоп. Самовидца с. 215.

18) Напр. Костомарова Моногр. III с. 279. Іловайский op. c. III с. 587











Попередня     ТОМ VII     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV. Стор. 4.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.