[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XI. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XI     Наступна





Київське Полїсє. Браславщина, знищеннє Немирова, Нестервар-Тульчин, лєґенди про тутешню різню, перші виступи Кривоноса.



На правобережу полуднева Київщина, як ми бачили, була захоплена повстаннєм зараз же в самих початках — вся козацька теріторія, майже до самих околиць Київа. Чули ми поголоску, записану Кисїлем ще під першим вражіннєм корсунського погрому, що Хмельницький велїв у Київі готуватись на його приїзд, і що звідти повтїкало все „переднїйше” 1). Наскільки київська околиця уже в червнї була облишена Поляками і всїм що з ними, можна судити з того, що о. Ласко аж з Чигрина привіз новини про Кисїлеві маєтки під Київом: у Фастові загнїздила ся своєвільна купа, до неї пристали драґони з хвастівскої загоди, вони зграбували маєтність Кисїля в Новосілках, спустошили фільварки в Мотовилівцї й Білгородцї. Не богато инакше було і далї на захід. Мих. Єрлич звіз був своє добро в першім пополоху до Коростишова, „сподїваючись там хоч якоїсь оборони і безпечности”, але другого дня по його приїздї і там наступила „одміна”: місто збунтувало ся, „віддало послушенство козакам” і Єрлич з сїмєю мусїв уже потайки тїкати відти, бо міщане йому збороняли виїзду 2). Другий Єрлич, Йоаким, звісний мемуарист, в своїм маєтку Кочерові під Радомишлем просидїв довше: каже, що сполошили його тільки при кінцї липня н. ст., коли Хмельницький рушив в новий похід і ставши обозом в Паволочи, звідти, мовляв, „роспустив свої полки в Полїсє і в иньші краї, по всяких дорогах і містах” 3). В східнїм кутї київського Полїся, в Чорнобилї польська залога держала ся ще при кінцї липня, але з реляції її коменданта бачимо, що замочок сей стояв острівцем серед хвиль повстання і днї його були пораховані: „мешкаю сам оден, навколо оточений полками тої саранчі, щодня витримуючи їх наїзди: що-дня сот по шість козаків приїздить до брами і спокушає мою залогу” 4).

Західня Київщина, як побачимо зараз, теж стає ареною повстання тільки в липнї. Таким чином підозріння деяких полїтиків, що Хмельницький, спинивши ся під Білою Церквою в маю, схоче за той час покінчити з Заднїпровєм і рештою Київщини, не оправдують ся фактами: Хмельницький не прикладав до того нїяких плянових старань з свого боку.

Незвичайно скоро і сильно обняло повстаннє Браславщину -таку ж територію нового заселення, як і полуднева Київщина, і теж здається, без спеціальних заходів Хмельницького і може навіть против його бажань. Уже під час коли Хмельницький стояв під Білою Церквою, полуднево-західня Київщина і сусїдня Браславщина аж кипіли в сподіванню близького визволення з польської кормиги. Описуючи похід Татар з-під Білої Церкви через сї краї — як їх яко союзників Хмельницького місцева Русь готова була стрічати як своїх другів-свободителїв, сей, звісний уже нам кореспондент, Громкович з Бару, так характеризує настрої тутешнїх людей: „по містах така охота і жалібне очікуваннє Хмельницького, що иньший і батька не приймав би з більшою охотою і вдячністю” 5). Шляхта тїкала куди видко, і її трівога оправдала ся вповнї. Коли Хмельницький роспустив своє військо з-під Білої Церкви, починаєть ся як за Днїпром так і тут, на західнїм краю Київщини і в Браславщинї новий прилив енерґії повстання. „Хлопська своєволя почавши від Уманя таку гору бере, наче друге військо Хмельницького”, пише иньший кореспондент з Бару три тижнї пізнїйше. „Руйнують міста, де позамикала ся шляхта й Жиди, і нечувані убийства чинять” 6). Дїйсно, повно маємо з тутешнього повстання епізодів страшних, крівавих — чи то тому, що взагалї більше лишило ся оповідань з сих сторін (подекуди теж з очевидними побільшеннями тих крівавих страхів), чи може й справдї тутешнїй рух визначав ся особливою крівавою закраскою.

Першим таким голосним епізодом на сїм театрі було знищеннє Немирова, що припадає на перші днї червня с. ст. — саме коли Хмельницький збирав ся годити ся з річю-посполитою. Докладну дату сеї подїї - 10 червня н. ст. заховала жидівська традиція, бо день, коли козаки здобули Немирів, Жиди памятали й потім як день жалоби, як перший жидівський погром Хмельниччини. В жидівських джерелах заховали ся й ріжні подробицї сього погрому, але вони спиняють ся на ріжних крівавих пригодах, не даючи нїчого характеристичного для самої подїї, крім загальної згадки, що міщане пристали до козаків, а козаки удавши з себе польських вояків, підійшли Жидів, що поховали ся в замку: вони впустили козаків до замку і ті порізали тут самих Жидів, як вони рахували, правдоподібно не без сильного побільшення, 6000 душ 7).

По Немирові повстанцї, чи — як їх, розумієть ся, все звуть козаки, взяли ся до Нестервара-Тульчина, де теж збігло ся чимало Жидів і шляхти й засїло в тутешнїм замку. Оборону міста взяв на себе оден з тутешнїх земян Байбуза, на зложені Жидами гроші зібравши кілька хоругов і обсадивши ними місто; прийшли також роти з деяких маґнатських маєтностей — Януша Четвертинського, Замойского, Конєцпольского, так що місто було обсаджене досить міцно й боронило ся енерґічно 8). Згаданий барський кореспондент каже, що залога била ся з повстанцями досить успішно під містом, трічи зводила битву, але „хлопів” прибувало раз у раз все більше, так що вони нарешті „дійсно таки вїхали до міста” — вбили ся за вояками до середини, а Поляки й Жиди, що їх було, сховали ся до замку. Твардовский описує сей замок як досить оборонний захист з деревляними укріпленнями, парканом і валом, так що від татарських нападів там можна було боронити ся добре; але від повстанцїв, що посунули на них з гарматами, обложені не мали надїї відборонити ся і від разу попали в добрий переляк. Використовуючи сей страх, козаки, як описує Твардовский, а згідно з ним і Ганновер, — „почали трактати”: заявили шляхтї, що вони вдоволять ся, коли їм видадуть жидівські скарби звезені до замку, „яко окуп за свої душі”. Шляхта згодила ся легко, хоч Жиди — як зазначує Ганновер всї сї дні били ся поруч із Поляками і героїчно боронили замку. Насамперед Поляки заходили ся потихеньку забрати у Жидів зброю, але ті помітили се, а що серед них, як каже Ганновер, „було богато людей сміливих, обізнаних з воєнною справою”, і чисельна перевага була теж по їх сторонї, то вони задумали бити ся з Поляками і помстити ся за таку їх невірність. Але старшина жидівської школи реб Ароп закричав на них, щоб не робили того, бо сим можуть привести до того, що католики почнуть побивати Жидів по иньших містах, і намовив добровільно видати своє майно як окуп свого житя. Жиди послухали, знесли своє добро на майдан і козаки забрали його, але по сїм стали жадати, щоб шляхта видала і самих Жидів. Шляхта і се зробила: вигнала Жидів з замку, а козаки їx повбивали. Ганновер широко оповідає своім біблїйним стильом, як козаки намовляли Жидів хрестити ся, але Жиди слухали своїх рабинів і не схотїли зрадити батьківській вірі, і згинуло їх до півтори тисячі, а як рахує Сабатай — навіть три тисячі.! 9)

Але слїдом прийшла черга і на Поляків — під-тас нового нападу на Тульчин. Твардовский каже, що перша облога була дїлом Ганжі, що старшував в Уманьщинї, потім прийшов Остап, присланий, мовляв, від Хмельницького, і не діставши собі части з здобичі, пустив ся приступом до замку. Підложено огонь під порохову вежу, і коли порох вибухнув із того пішов огонь по замку, козаки серед загальної панїки війшли до замку і счинили таку ж кріваву розправу з шляхтою, яку їх попередники зробили з Жидами. Особливе вражіннє викликали оповідання про немилосердне знущаннє козаків над сїмєю кн. Ян. Четвертинського, що була в тій облозї. Поляки й Жиди — Твардовский і Ганновер — оповідають сю сенсаційну історію, як котрийсь селянин, по Ганноверу княжий паробок, що працював у нього в млинї, приступивши до князя, що з причини своєї тїлистої комплєкції не міг навіть устати з крісла, з початку глузував з нього, удаючи з себе покірного слугу, потім став пригадувати йому, як він гнобив своїх слуг, бив і томив тяжкою працею, нарештї казав князеви встати й дати своє місце йому, а коли той не годен був навіть підвести ся, кинув його на поріг і відрубав, чи навіть відпилував пилою йому голову, за се його настановлено в війську сотником. Жінку і доньок князя козаки збезчестили і розібрали між собою, і т. д. Та се більш мабуть фантазії, бо князь Януш дїтей, скільки відомо, не мав, і вдова його Софія, родом з Чурилів, вийшла потім за шл. Козаковского 10), так що весь сей епізод характеристичний більш для шляхетських настроїв під час повстання, нїж для фактичної сторони його.

Оповівши про сю розправу, Ганновер заважає, що сe було велике щастє для Жидів — отся крівава розправа козаків з Поляками, по тім як вони видали Жидів: як би Поляки видачею Жидів справдї окупили собі житє, то пішла б така поведїнка скрізь, і не було б Жидам ратунку, а так Полякам пропала спокуса і більш вони не слухали козаків, як ті намовляли їх до видачі, а тримали ся з Жидами щиро.

Здобуто в тім часї і винищено також иньші міста Браславщини: Браслав, Винницю, Красне. Сабатай згадує велику різню, задану в тім часі Жидах в Умани, і т. и. Головним провідником в сих червневих операціях згаданий лист з Бару називає Ганжу з Уманя „полковника уманського”, а поруч його якогось Трифона з Бершади, і ся побожська містина — може по старим традиціям про Босого — вважаєть ся головним гнїздом своєволї 11). Ганжу звуть тутешнїм старшим також і деякі иньші сучасні реляції 12). Але близький свідок з сусїдньої Шаргородчини, називає „якогось Кривоноса 13), а Кушевич, що писав також під свіжими вражіннями подїй в листї з 8 липня, оповідає де-що й ширше про сього нового героя повстання, що від сього часу приковує до себе увагу польского громадянства: „Якийсь поганець Кривонос, збунтовавши всю чернь українну против людей католицьких і Жидів, почав нападати на села і міста тамошнї, які ще зацїлїли від Татар і козаків, людні і богаті, та немилосердно нищити”. Як перші здобуті ним місця він називає Ладижин, Бершаду й иньші міста кн. Вишневецького, Верхівку і Олександрівку Конєцпольского: Кривонос же в деяких звістках називаєть ся привидцею приступу під Тульчин, а потім першого липня н. ст. „з величизною купою повстанцїв” приступає під Винницю, здобуває місто і шукає тут єзуітських скарбів, закопаних в секретних сховках” 14).

При сїм Кушевич зазначує, що Кривонос робить се все на власну руку, без відомости і волї Хмельницького: „Хмельницький з своїми молодцями не вдаєть ся у затяги того Кривоноса і знати його не хоче”. Але переказавши сю очевидно — офіціальну версію самого Хмельницького чи його старшини, Кушевич додає, що богато людей не вірить тому і думає, що сї Кривоносові погроми дїють ся за потайною порадою Хмельницького, „яко чоловіка хитрого”. Такі підозріння підтримували ся словами самих повстанців, повних переконання, що вони поступають в згодї й солїдарности з козацьким військом. Судя подільський Мясковский в однім з своїх листів (4 серпня н. ст.) подає такі характеристичні оповідання бранця „з тих що Тульчин зруйнували, днїпрового своєвільного, навісного хлопа”: „Панство (держава) перейшло від вас Ляхів до нас козаків. Король не вмер, але живий, до нашого війська з Литви утїк і в війську є три тільки намети: оден для Бога тай для війська, друга для короля його милости — до того нїхто не входить окрім пана гетьмана нашого коронного, пана Хмельницького, а третїй намет для п. гетьмана самого”. „Каже ще, що між ними замір був такий: три роки воювати нас з Татарами, Поділє опанувати, над Горинею станути і трактувати про відновленнє „праводавньої” вільности. Додає, що всю здобич з Немирова й Тульчина відіслано до Хмельницького, а Ганжу старшого свого, за те що Четвертинського й иньшу шляхту боронив і не давав убивати в Тульчинским замку розрубали” 15).








Примітки


1) Див. вище с. 11.

2) Архивъ Юго-зап. Р. III т. IV с. 234-235.

3) Latopisiec I c. 69

4) ркп. Осолїн. 225 с. 115.

5) Ркп. Чортор. 142 с. 146 (лист з 3 червня н. с.).

6) У Шайнохи дод. 28 (лист з 25. VI н. с.).

7) Ширше оповіданнє у Ганновера (с. 159), коротше — але теж дуже подібне -в окружнику Сабатая Когена (с. 107).

8) Лист Кушевича з 8 липня н. ст. - Жерела IV с. 35.

9) Ганновер, що оповідає сю історію найширше (с.162-164), розріжняє видачу жидівського майна і видачу самих Жидів, тим часом як у Твардовского се звязано в одно, за те він відріжняє два приходи козаків, у Ганновера звязані разом, — с. 13-14.

10) Див. Boniecki Herbarz IV c. 11 і 36; звернув увагу на се недавно Липинський (с 167).

11) У Шайнохи дод. 28.

12) Тамже дод. 35. пор. Твардовского с. 13-14.

13) Лист Росцішевского з Копайгорода — Осолїн. 225 c. 88.

14) Жерела IV с. 35-36, 39.

15) Шайноха дод. 35.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XI. Стор. 6.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.