[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна





XII. Осїння війна і зимова угода 1648 р.


Пилявцї: тріумвірат Заславського, Конєцпольского і Остророґа і суперництво Вишневецького, їх обєднаннє під Чолганським Каменем, польські сили, роскіш табору, похід на Константинів, пишні настрої в польськім таборі, козацькі позиції під Пилявою, наступ Поляків, битва 13 с. с. вересня, поголоска про Татар, панїка в польськім таборі, утеча польського війська.



Поки Кисїль спорив ся й торгував ся з коронними вождями, силкуючи ся стримати їх від зачіпок з козаками, суперечки й торги йшли також між обома польськими арміями, що сформувавши ся за той час, нїяк не могли прийти до згоди. На чолї одної стояв звісний нам тріумвірат коронних комісарів — Заславський, Конєцпольский, Остророґ; серед них перед вів Заславський. Друга зорґанїзувалась наоколо Яреми Вишневецького: його далї підтримував воєвода Тишкевич і кілька иньших маґнатів з України; з ними ж була й королївська ґвардія під проводом Осїньского. Заславський орґанїзував свою армію в Галиччинї: збірним місцем визначено Глиняни і сюди на день св. Бартоломея (14 серпня с. ст.) мали прибути повітові полки. Але Вишневецький, розложивши ся по константинівських боях в полудневій Волини і не хотячи в своїй ображеній амбиції йти під реґімент Заславського, повів горячу аґітацію, доводячи стратеґичну недорічність сього формовання війська в глибинї українських земель, тим часом як „Волинь, Поділє і майже вся Русь” віддавали ся неприятелеви 1). Він накликав усїх збирати ся до нього, і сї наклики не зіставались без результату. Комісари мали за собою авторитет річи-посполитої, але були не популярні, не тїшились довірєм шляхти і про них з приємністю повторювано злобну характеристику, пущену нїби то самим Хмельницьким. „оден перина, другий дитина, третій латина” 2), натякаючи на велику пещеність Заславського, молодість і недосвідність Конєцпольского і книжну мудрість Остророґа, непридатну до військового дїла. Натомість Вишневецькому, по його крівавих, хоч і безплодних боях і екзекуціях над повстанцями, його приятелї — і неприятелї Осолїньского й Заславського з усеї сили робили славу спасителя вітчини і подвижника шляхетських інтересів. І ріжні полки, минаючи коронних вождів, справдї йшли до табору Вишневецького 3).

Се викликало ріжні жалї й нарікання. В половинї с. ст. серпня Заславський, не чекаючи повітових полків під Глинянами, рішив рушити й собі на схід, в полудневу Волинь, щоб покінчити з сею конкуренцією. Свого війська мав він з собою несповна дві тисячі, і з ними 16 с. ст. серпня йшов під Збараж, по слїдам Вишневецького, що з-під Збаража кілька день перед тим рушив проти Хмельницького на півн. захід і став на згаданій уже позиції під Чолганським Каменем. В таборі Вишневецького в тім часї рахували до пятнадцяти тисяч 4). До Заславського по дорозї теж наспівали повітові полки, а заразом ішли переговори між обома штабами про умови сполучення. Посередничили в тім Конєцпольский, Тишкевич, Фірлей; здаєть ся щоб зробити обі сторони податливійшими, пущено фальшиві поголоски, що Татари вже прийшли. Переговори розбивались на ріжних суперечках, се затримувало операції, і потім, „по шкодї” в тім добачали одну з причин пізнїйшої катастрофи, що військо потомилось серед тих переговорів, у безпотрібних пересуваннях, а Хмельницький мав час приготовити ся до відправи і справдї дочекав ся Татар.

Нарештї першого вересня с. ст. приведено Вишневецького з Заславським до порозуміння, „уморено всї кондиції”, й обидві армії, що фактично вже й так зійшли ся до купи під Чолганським Каменем, злились нїби то в одну — „чого собі бажав весь обоз і вся республїка” 5). Та внутрішньої одности не осягнено таки й тепер, як то зараз показали дальші події.

Першим дїлом відбули спільну раду та стали ладитись до наступлення на Хмельницького, що в тім часі стояв з військом „на полях Пилявецьких” 6), на полудневий схід від Константинова, де-що поступивши наперед з попереднїх позицій 7). Гадки польських стратеґів двоїли ся: одні вважали за потрібне яко мога спішитись, аби з свіжими силами вдарити на козаків, випередивши Татар; иньші хотїли ще почекати декотрих повітових полків, що були в дорозї й мали збільшити їх сили своїм приходом. Сї вагання стримували марш і спиняли розмах. На се потім також богато відказувано — неприхильна „реґіментарям” (себто Заславському з товаришами) записка про сю кампанію, т. зв. „дневник помилок і. м. пп. реґіментарів під Пилявцями” 8), так описує сї проволїкання:

„Все наше спасеннє було в тім, щоб з усею швидкістю воювати того неприятеля, не чекаючи аж зійдуть ся з ним Татари, про котрих ми мали остороги, і не ждучи, поки зголоднїє військо та потратить коні через осїнню негоду, але напасти на ворога в тій свіжій охотї такого гарного війська. А пп. реґіментарі даремно тратили час — не вели, а відкладали наради, гаяли на кождій переправі по два, три днї — бо про переправи нїхто не подумав, щоб їх завчасу понаправляти, і тільки скликались наради, а з них нї одна до кінця не прийшла: навпаки, пп. реґіментарі поступали всупереч комісарській радї 9). В обозї не було нїякої карности, нїякої поваги вождів; в ночи по гаслї стріляння, крики, і за те нїякої нагани, а через те й нїякісенького порядку”.

Військо було досить велике — давно вже річ-посполита не висилала такого, а против козаків таки й нїколи. Було звиш тридцяти тисяч війська в властивім значінню, а з ріжною службою кілька разів більше 10). Воєводства й повіти по довгім „золотім спокою” пописувались своїми полками; не тільки значнїйші пани, але й звичайна шляхта „поставилась” на сей похід — виступила з незвичайною роскішю й виставністю, яку потім довго споминала на докір за сю шляхетську пиху: „Вибрали ся панята не так з залїзом як з сріблом і золотом: з цїлої Корони понавозили столового посуду”, завважає сучасник 11). „Панове коронні з такою роскішю вибрали — ся з ридванами пурпуровим з золотими вузлами, з шатами, сріблом, клейнотами, обитями, так що рідкий товариш не рівняв ся богацтвом з великими панами: щоб хоч останнє добро продати, а роскішно вбрати ся”, пише Машкевич 12). Подібно ж відзиваєть ся про сю легкодушність коронних і литовський маґнат Радивил: не вважаючи на недавнїй досвід корсуньского погрому, де потрачено стільки богацтва, „поприходили ще без порівняння з більшою роскішю в золотї, сріблї, камінню, пишних шатрах і всякім богацтві, — обтяженї Церерою і Бахусом” 13).

Під сими пишними декораціями — пурпуром і вісоном, хімеричними пірями і золоченими панцирями, з яких іронїзують пізнїйші історики 14), не все було в найкращім порядку. „Кінний люд добрий, але пішого привели мало і аби якого”, завважає напр. оден участник 15). Але все таки військо було значне, що могло хоч не „Константинополь здобути” (як іронїзує Радивил), то в усякім разї в добрих руках з успіхом поміряти ся з козаччиною. Та бракувало порядку, занадто богато було панів („сїм воєвод, пять каштелянів, шіснадцять старост”) 16), всї хотїли командувати, нїхто не хотїв слухати: „послуху вождям нема, кождий за всею своєю волею”. Партиї Вишневецького і Заславського інтриґували далі, повітові полки не хотїли нїкого слухати крім власних полковників, і т. д. Czo panek, to chciał bydz hetmanek, як іронїзували потім 17).

Про Хмельницького ж в польськім таборі ходили вісти, що військо його хоч велике (рахували його на 150 і навіть до 200 тис.) 18), але нездале: „Голод у них великий і від того хлопство від них тїкає, і незгода теж велика” 19). Особливо потїшили польське військо оповіданая Забуського — нашого давнього знайомого з московської України, що підчас сього походу під Константинів передав ся до Поляків (потім, рік пізнїйше, під Зборовим він був визначений гетьманом на місце Хмельницького). Він казав, що з Хмельницьким люду до ста тисяч, „але зовсім змореного, дві третини без стрільби, з самими киями, хлопство від плуга, окопу нема нїякого, анї обережности — цїле військо щодня пяне”, Хмельницький всю надїю покладав на Татар, але вони дали йому знати, що до байраму йти до нього не можуть, тому він і протягає умисно всякі переговори. Коли польське військо підійде на милю, запевняв Забуський, зараз дві тисячі реєстрових, підмовлених ним, передасть ся до Поляків 20).

Сї оповідання, як завважає свідок, ще більше підняли настрій в польськім війську й воно „охотно” рушило на Хмельницького, не маючи сумнївів, що до щасливого кінця. Більше журились тим, щоб без них не відправлено елєкції, нїж цїлим козацьким військом. Довго потім пригадувались легкодушні похвалки з сих днїв, що для сього козацького мотлоху шкода й зброї — вистало б нагаїв та канчуків 21). Певні побіди й богатої здобичи, панята справляли роскішні пири, похваляючи ся пишною заставою й обстановою своїх шатрів. „На пирах срібна, золота застава, криштальні чаші і веселе товариство наспроваджували собі жіночок зі Львова, що в мужеській одежі переховували ся в шатрах старшини, служили Бахусови й Венері: від гуку труб і дудок хмари підіймали ся” 22).

Передовий полк, висланий в значних силах під проводом Конєцпольского й Остророґа — бо сподївали ся, що козаки будуть серіозно боронити переправи до Константинова, без трудностей перейшов р. Ікопоть під Росолївцями, не стрінувши козаків, і тогож дня, 6 вересня с. ст. приступив під Константинів. Заставши там козацьку залогу, не рішили ся приступити під сю сильну позицію, обмежились дрібними гарцями, а приступ лишили до другого дня, до приходу головного війська. За ніч одначе козацька залога, розмірно невелика (подають її на пять тис.) сама покинула місто й відступила до свого війська, і польські вояки без трат і труду вступили до міста. Міщане для придобрення польським героям і головно свому дїдичеві кн. Заславському запрезентували кількадесять козаків, що зістались у них по домах: повязавши їх приставили як бранцїв і справдї дістали за се амнестію 23).

Сї успіхи наповнили польських вождів тим більшою відвагою. Трівожили їх вісти про вибухи повстання з-заду війська: в західнїй Волини, на Поділю і галицькім пограничу — коло Гусятина, Теребовлї, Сатанова. Рішено було вислати певні віддїли війська, щоб забезпечити собі тил, але рішення сього не сповнено 24). Реґіментарів захопило бажаннє як скорше покінчити з Хмельницьким, користаючи з розстрою й прострації в його війську, поки не прийшли Татари. За грубу помилку вважали потім, що замість аби оснувати ся в Константинові, сильній кріпости, і звабити до нападу Хмельницького, вони пустили ся здобувати його пилявецьку позицію. Неприхильники Заславського не залишили навіть добачити в тім господарські мотиви з його боку: пожалував, мовляв, своєї Константинівської маєтности, аби її не винищило військо - „бо і за ті два чи три днї як обоз стояв коло Константинова, завсїди була варта по всїх селах, аби й снопа не взято для поживи коням, і через те ж велено йти далї — під неприятельський обоз” 25). Але се була пізнїйша „мудрість по шкодї”, тодї ж коли не все військо, то весь штаб, або переважна його більшість міцно стояла за скорим і рішучим натиском і ставила в вину реґіментарям тільки їх кунктаторство, а про Хмельницького була переконана, що він буде всяко виминати битви, аби дочекати ся Татар, а сам не нападе. Говорило ся, що в козацькім таборі настрій пригнетений і трівожний: умисно, мовляв, пускали ся чутки, що польське військо не велике, і коли виявилась уся грізна сила польська, а Поляки умисно розгортали все своє військо для більшого вражіння, — то чернь козацька вже хотїла піддати ся Полякам і старшину їм видати, і тільки польські реґіментарі сполошили ся, на нещастє, коли власне могли все покінчити одним рішучим ударом і змусити козаків до утечі 26).

Оповідало ся також, що Хмельницький, мовляв, дуже легковажить собі польське військо, рахуючи його на яких сїм, найбільше на десять тисяч, „а друге стільки Жидів”, не еподїваєть ся нападу, тому й табор стоїть без порядку й сторожі 27). „Коли побачить таке страшне військо, певно сяде на швидкого коня й знову до Чигрина, а звідти, коли тїсно буде, на Запороже піде” 28).

Під впливом таких вістей і міркувань зараз другого дня по окупації Константинова, 8 вересня с. ст., вислано передовий полк під козацькі позиції під Пилявою, або Пилявцями, як їx переважно звуть джерела. Польські хоругви під проводом давнього козацького комісара Зацивільковського зїхали ся з козацьким підїздом, висланим Хмельницьким — провідниками його звуть Кривоноса й Головацькото, хоч на докладність таких відомостей доволї трудно покладатись 29). Звівши битву, Поляки збили козаків з поля і по сїм цїле військо присунулось під козацькі позиції й стало тут же табором, не вибераючи місця, в дуже невигідній позиції — нерівній, перебитій горбами, долинами, ставами: „так непорядно обоз розложено, що шість гір собою покривав, і боронити його було неможливо”, а в додатку ще й до води був трудний доступ. Болотниста, „лїнива” річка, перегорожена гатями, розлита від осїннїх дощів, з розмоченими негодою берегами (в сучасних звістках її звуть то Пилявою, то Синявою, то Іквою — як вона дїйсно зветь ся), роздїляла польський табір від козацького. Хмельницький з своїм штабом стояв над рікою по правім боці, в Пилявськім замку — лихенькій кріпости, котру Поляки зневажливо прозивали „курником”. Козацьке військо стояло на сусїднїй рівнинї в околицї села Пилявець, або Пилявки, як тепер зветь ся се село 30).

Розложивши ся табором, польські вожди взяли ся здобувати перехід за ріку, котрого їм боронили козацькі шанцї, і в тих бійках пройшло кілька днїв. „Одну греблю на Пилявцї ріцї і шанцї коло неї три рази ми здобували й тратили, аж нарештї кіннотою прийшло ся очистити береги, переправивши її під неприятельським огнем”, записує в своїй реляції Кисїль 31). Опанувавши перехід, збили козаків з поля і загнали до табору, і по сїм задумували приступати під замок — головну кватиру Хмельницького, не знали тільки, як бути з своїм обозом — лишити його на тій невигідній позиції, чи перевести на иньшу 32). Аж раптом серед сих пинявих нарад, в безконечних пересилках вождів, що зносили ся між собою „картками”, в середу рано (13 вересня с. ст.) Хмельницький вивів своє військо і з усеї сили вдарив на Поляків. Коховский переказує оповіданнє, як то в тій битві Хмельницький сам їздив поміж козаками, заохочуючи їх покликом: „за віру, молодцї, за віру!” Битва була крівава і для польської сторони досить нещаслива: богато погинуло кінноти, переходячи назад за ріку або потопило ся в ставу.

Настала трівога, військо польське від разу „стратило сердце”, особливо під впливом оповідань, що серед козацького війська показались і Татари. Тепер пригадали, що вже з вечера в козацькім таборі був якийсь рух і галас, стрілянина і „тріумф великий”; тодї думали, що то бють ся між собою козаки, і з того тішились, — тепер домірковувались, що то Хмельницький дочекав ся орди: великої, кількадесять-тисячної 33). Якийсь піп, захоплений Волохами за язика, мав оповісти, що Хмельницький затрівожив ся був, хотїв тїкати, коли Поляки так на нього натисли, але тепер діждавши ся Татар, набрав духа — хоче вдарити з усею силою 34). Потім толкували, що все то Хмельницький підстроїв умисно: і той галас учинив, і своїх людей за Татар перебрав, щоб вони, удаючи Татар, з криком „Галла” кидали ся на Поляків і їх страшили 35). Бо тодї Татар прибуло всього три тисячі, головна ж орда прийшла тільки в пятницю, -так оповідали потім козацькі полковники на переговорах 36).

Як би не було з тим в дїйсности, трівога в польськім таборі огорнула всїх. Перед вечером тут же на полї битви зїхали ся вожди й стали радити, що робити. Ріжні були гадки. Послухати, напр., як оповідає Кисїль своє: „з трох одне”, що він тодї радив: „або усею рішучістю вдарити на неприятеля — але сеї крайности я не бажав: або стати на цїлу ніч і поправити упущене: обоз відвести під Константинів і там окопавши ся, повести з неприятелем витрівалу війну; або взявши ся за руки відступати — чи табором, чи покинувши вози, взяти на конї що важнїйше і пішо обернути ся всїма силами против орди, віддїливши її від козаків”.

З тих рад, наведених Кисїлем, прийнято, по його словам, сю останню. Иньший участник нарад Остророґ пише одначе, що власне рішено було відступати не комонником, а табором: він сам, мовляв, нагадав радї міркування Жолкєвского, що противив ся кінній утечі, розуміючи, що кіннота не витримає її й піде в розсипку. Одному з ротмистрів, Мінорови, поручено занятись упорядкованнєм табору, з тим щоб відвести його до Константинова, а військо тим часом мало зістатись на своїх позиціях і відновити битву на другий день, під проводом Вишневецького 37).

Але в таборі тим часом вже почав ся нелад. Мінор не застав уже возів Заславського, Конєцпольского й деяких иньших панів: вони самовільно спакували ся й рушили з табору. Поки старшина нараджувалась над плянами завтрашнїх операцій, в ночи пішли між військом чутки, що реґіментарі покинули табор і кинулись на втеки з своєю кіннотою. Потемки шукали старших і не знаходячи впевнялись в сих підозріннях. Оповідали, що деякі хоругви вже покинули обоз і пустили ся в дорогу, не чекаючи иньших. Трівога переходила в страшенну панїку: всї почали тїкати й собі, кидаючи вози, гармати, всякий припас на місцї, лишаючи на дорозї, на переправах. Не спинились і коло Константинова, як було в плянї: Заславський перший проминув тепер свою маєтність, заплативши, як казали, великі гроші людям, щоб помогли йому переправити ся тут, і тїкав до Вишнївця, Конєцпольский до Бродів, Остророґ до Олеська і звідти далї — хто куди знав і куди кому було близше.

Велика, блискуча армія за кілька годин ростопила ся сама собою, без всякого неприятельського удару. Пишний табор, повний всякого богатцтва; неоцїнених скарбів, артилєрії, запасів — нараз спустїв, в нїм зістались тільки хорі та калїки, що нездужали сїсти на коня. Кисїль, покинувши свою карету, не вважаючи на подаґру, допавши коня, тїкав за другими. „Біжать у світ усї, і я з ними біжу в скалїченім своїм здоровлю — сам не знаю куди. О Вислу вже деякі за сей час оперлись”, — пише він з сеї утечі. Про Вишневецького пишуть, що бувши дуже стомленим, він простим підводним возом подав ся до Збаража 38). Про Конєцпольского оповідали, що він тїкав сам о-двукінь, в дорозі стратив коня й обмінявшись одежею з якимсь селянином, убрав ся за хлопа і так тїкав далї 39).

Хмельницький, що все не міг забути тих бід, які пішли йому від Конєцпольского, міг почувати тепер, що відомстив ся йому вповнї 40).








Примітки


1) Пам. кн. Міхаловского c. l54 = Памятники с. 273.

2) В пізнїйшім листї, з елєкційного сойму — Ruś c. 424 і потім у Ґрондского с. 72.

3) „Тутешнїй глинянський обоз всї минають; люблинські хоругви під Тернополем, ідуть під „Ляхівцї”, пишуть з Глинян 13. VIII н. ст. — у Шайнохи II с. 380.

4) У Шайнохи с. 383, ркп. Чорторийських 142 с. 613 — лист з Збаража.

5) Дневник у Міхаловского с. 191. Лист Остророґа в ркп. Осолїн. 225 л. 165.

6) Пам. кн. Міхаловского с. 195.

7) В лїтературі нераз представлювано справу так, що Хмельницький, мовляв, перед польським походом відступив від Пилявцї від Константинова, чи ще далї на захід висунених позицій (див. у Шайнохи с. 234, пор. у Ґавроньского с. 313). Але в дїйсности ми весь час бачимо його на схід від Константинова (див. вище с. 565) і вичікуючи Татар, він і тепер не мав нїяких причин заганятись на захід.

8) Dyaryusz errorow ichm рр regimentarzow pod Pilawcami — ркп. Публ. бібл. 219 с. 335, копія в Чортор. 143 с. 119.

9) Подібно іронїзує з сього походу Мясковский: „пп. княжата три днї під Святчем годились, три днї під Чолганським, a чотири днї міркували, чи бити козаківаж — аж поки орди прийшли” (у Шайнохи с. 390).

10) „Вже нас з ласки божої більше як двадцять тисяч”, писав 10 н. ст. вересня Осїньский (Чортор. 143 с. 63), додаючи, що полки ще далї надходять. Каштелян чехівский, тиждень пізнїйше пишучи з-під Константинова, рахує в війську тридцять тис. шляхти, котрій застерігає голос на елєкції: trzydziesci tysieczy kresek przy ostrych szablach candidato nostro suftragari chcemy — Публ. бібл. ркп. 219 с. 144. Радивил, переказуючи сю похвалку, поправляє цифру на сорок тисяч: „писав оден з них до Варшави, що скоро прийде сорок тисяч гострих шабель з кандидтом своїм” (Memoriale л. 117). Ґолїнський записує, що військо доходило до 30 тис., челяди було понад 30 тис., возів понад 50 тис. Твардовский згадує, що війська на пописї було більше як 30 тис., а обозової служби з мушкетерами більше як у троє (с. 26). Староста ужендовский Ржечицкий, пишучи з варшавського сойму, подає близшу цифру — 36 тис. ochotnego dobrego (pкп. Осолїн. 3564 c. 158). і стільки ж потім знаходимо у Коховского (lustrato ехеrcitu XXXVI mіl. pugnatoruni censa sunt c. 53). Машкевич рахує сорок тисяч. Рудавский теж 40 тис. війська, до того 200 тис. служби (lіхае), 100 тис. тягарових возів; 100 тис. возів і у Твардовского, і сї цифри приймав Шайноха, за ним Кубаля. Ганновер рахує польське військо на 80 тис. і 150 тис. возів, за те козацький табор на 600 тис. люду. Темберский тільки на 70 тис. разом з джурами і службою. З козацької сторони маємо цифри в записцї Мужилївського: Полків було, мовляв, 120 тис. і 100 гармат.

11) Пам. кн. Міхаловского с. 201.

12) Zbiór раm. V с. 111.

13) Memoriale л. 117.

14) Див. у Рудавского с. 23. Пор. „поетичний” опис Твардовского.

15) Пам. кн. Міхаловского с. 198.

16) Ґолїньский, Темберский (сим рахунком Ґолїньский поправив свою першу записку: воєводів 11, старост 40).

17) Ґолїньский с. 149; пор. лист старости ужендовського Ржечицкого: disciplina ordo nullus.

18) Див. напр. рахунок з глинянського табору у Шайнохи (с. 380): „асавули його рахують війська 150000, але ми дійшли правди, що нема більше як 118 тис., мїж ними 70 тис. „панцирного” війська, 16 тис. Кривоноса, і черни три полки — рахують на 40 тис.”. Кашт. чехівський пише 17. IX (як вище): Хмельницький стоїть під Пилявцями з 12 полками, в кождім що найменьше 15 тис.

19) Лист Осїньского з 10. IX як вище.

20) Лист з 13. IX н. ст. у Шайнохи с. 387, дещо більше в переповідженню відомостей Забуського у біскупа познанського Шолдрского — ркп. Публ. бібл. 129, с. 141 (копія в Чортор. 143).

21) У Коховского с. 53; пор Ґрондского с. 75.

22) Темберский с. 89-90.

23) Реляція Остророґа у Міхаловского с. 196, таамже с. l98-199 анонїмна в ко... Осол. „капітана Ґіжі”); лист кашт. чехівського 1 с., Кушевича з 25. IX — Жерела 1 с.

24) Dyaryusz errorow. 1. с.

25) Тамже.

26) Jakoż iuż czern chciała starszyzne wydawać о ruiłoserdzie proszac — писав Б. мясковский (у Mixaловского с. 209); сю звістку повторює потім Пасторій — Hisroria с. 151, подібне також у Ганновера, с. 174. Жерелом сих поголосок чи не було звісне й нам оповіданнє на муках одного бранця з козацького війська: він оповідав, що в козацькім таборі був розстрій і знеохоченнє, богато молодців почало вже розходитись і Хмельницький розтавив по дорогах сторожу, щоб тих утїкачів побивала або до Хмельницького відставляла, а той їx за утечу казав мучити, вішати, на чверти рубати (у Mixaловского с. 300). З повним довірєм приймав се оповіданнє Шайноха (II с. 240), припускаючи в тій панїцї руку Забуського. Приймвє його і Липинський (с. 244), вважаючи се осоистою заслугою Хмельницького, що він „зелїзною рукою i титанїчною волею” стримав сю панїку. Належить одначе приймати з певною обережністю сї оповідання, що служили на обвинуваченнє реґіментарів — на се й були винесені на сойм.

27) Міхалов. с. 198, 209, Жерела 88.

28) Лист Шолдрского, як вище.

29) Симашкевич в низше цитованїй статї подає переказ про ур. Ганжівку під Пилявою, що вона прозвалась так від імени вбитого тут Ганжі: куля, мовляв, трапила йому в живіт, кишки випали з нього, але він ще якийсь час тримав ся на конї і бив ся — при тім цитують ся Под. Губ. ВЂд. за 1848 г., але там сього нема.

30) Містечко Пилява фундоване незадовго перед кампанїєю мурахівськими домінїканами на місцї села Старих Голенчинець, як свідчить фундаційний привилей 1640 р. -Balinski Starożytna Polska III с. 196, і тодї ж, мабуть, поставлено тут замочок. Перед тим імя Пиляви носило сусїднє село — теп. Пилявка. Від руїн пилявського замку з деякими звістками 1862 р. — Tygodnik. Illustrowany 1864; пізнїйший знимоок значно меньих уже останків — Kłosy 1879; але все се руїни замку пізнїйшого. Про місцевість статя місцевого священика В. Симашеквича в Подольск. Епарх. ВЂд. 1874 No. 23 l 24: Историко-статистическое описаніе мЂстечка Пилявы прихода св. Георгіевской церкви Литинскаго у. (зовсїм не зла для такої непретенсійної роботи).

31) Пам. кн. Міхаловского с. 205.

32) Ганновер одначе оповідає, що Заславський був здав ся на пропозицію Хмельницького й уложив з ним перемиря, а Вишневецького стримував від битв, а потім, дочекавши ся Татар, мовляв, приятельськи радив йому утїкати, і той його послухав. Розуміється, все се тільки відгомони лєґенди, твореної для оборони Вишневецького коштом реґіментарів.

33) Dyaryusz errorow, — ширше росписують потім се Твардовский і Коховский.

34) Костомаров представив сього попа — висланцем Хмельницького і вложив до уст його відомости, котрих нема в джерелї сього епізоду — у Твардовского. Ржечицкий оповідає так: ktos — rozumieia, zе z naprawy kozackiey — poszeptał hetmanowi, zе na posłuchach kilká, godzin sila horda srodze szeroko; imo mnie wiezien tatarski powiedział, ze ich piecdziesiat tysięcy przyszło zrazu, ale po chwili powiedział, ze piec tysięcy y to tyłko tysiąc communika.

35) Твардовский с. 29-30.

36) Пам. кн. Міхаловского с. 376. Татарин взятий в неволю під Ярославом, оповідав про орду так: під ... попереднього місяця вона перейшла Днїпро коло Аслан-городка, Бог на Овечім бродї, ішла Кучманським шляхом повз Бар, поспішаючи, аби ще застати польське військо в обозї, а довідавши ся в дорозї про його утечу, пішла просто під Львів - ркп. Чортор. 379 с. 119.

37) Сей плян лєґенда потім перетворила в оповіданнє, як Заславський серед загальної панїки надумав передати провід Вишневецькому, але той не приняв — мовляв, запізно надумали ся. Патетично силуєть ся описати сей момент панеґірист Вишневецького Твардовский, вкладаючи своєму героєви до уст в хвилї коли він відрікаєть ся проводу в такім критичнім моментї, молитву до Бога, аби він, коли вже рішив покарати нарід польський, сам звернув на нього свої перуни, „а хлопам не дав тої слави й фортуни”.

38) Лист з Кремінця з 24. X. — Чортор. 143 с. 127.

39) Акти Ю. З. Р. III с. 283.

40) Найбільш популярне оповіданнє про пилявецьку катастрофу — Коховского.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 1.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.