[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIV. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIV     Наступна





Потвердженнє зборівського акту: посольство на сойм, списуваннє реєстру, інструкція послам на сойм, виїзд митрополита на сойм, соймові настрої, відложеннє релїґійної справи, ляконїчне потвердженнє зборівського акту, королївські привилеї війську і гетьману, 12 сїчня, привилей "народови руському", проголошеннє повного замирення і повороту всїх до дому.



Терміни залагодження відносин з Польщею, королем і панами перекладались і відсувались теж незгірше від мобілїзації. З початку призначалось се на жовтень. Луцї Климовському гетьман говорив в Чигринї в 20-х днях вересня, що два тижнї по Покрові буде рада на Росаві „для розбору козаків” і вибору послів „для порозуміння про границї і всякі справи” 1). В звязку з сим очевидно, сподївали ся, як уже знаємо, конечної угоди при зїздї гетьмана з воєводою Кисїлем у Київі, що теж призначалось на другу половину жовтня 2). Але нї тої ради не було, нї в Київі нї до чого конкретного не договорились все відкладало ся на сойм, що тим часом уже розпочато вже, 12 (22) падолиста, й треба було спішитись, щоб козацьке посольство його ще захопило, бо на руське різдво він мав скінчитись (повинен був трівати шість тижнїв). Про те щоб післати на сойм і військовий реєстр, як того хотїв король 3), тепер уже не було мови. Реєстр, правда, нїби то зачато, вже місяць тому (дата: „року 1649 мЂсяца октоврія дня 16” стоїть на його титуловій картцї) 4). Потроху, помаленьку він списував ся: в Київі гетьман чи його старшина навіть запевняли воєводу Кисїля, що спорядженнє реєстрів уже кінчить ся на обох боках, і підчас побуту гетьмана в Київі мабуть тут щось робило ся для реєстрації 5). Неронову переяславський полковник в тих же днях говорив, що обозний Чорнята і полковники вислані в тій справі, на переписуваннє козаків по обох сторонах Днїпра 6). Але списуваннє вело ся, очевидно, дуже обережно, щоб не притягати до нього уваги, не будити неспокою, і обставлювано сю процедуру ріжними приємними мотивами, в тім родї як справа заплати за службу з королївського скарбу, або висилка козацького війська в здобичливий похід на Черкесів, на Турків, на Москву. В тій хвилї реєстр був ще далекий до свого закінчення. Тому посольству поручало ся перепросити соймові стани, що воно сих реєстрів, мовляв готових уже, за для швидкого виїзду з собою не захопило — сказано обіцяти їх присилку з иньшими послами, натомість нагадати соймови ріжні иньші справи, звязані з зборівською угодою.

Інструкція, передана з послами на сойм, тепер нам звісна 7). Вона знов розпочинала ся стільки разів уже повторюваними фразами, що замішання й війни стали ся против волї й бажання війська й воно дуже радо знову служити річи посполитій, користаючи з даного королем пробачення й потвердження давнїх прав і привилеїв. Послам поручалось, „упавши до ніг маєстату королївського і всеї річи-посполитої”, заявити, що військо стоїть при зборівських актах, і „усильно просить”, аби вони були потверджені конституцією сього ж сойму, не відкладаючи на иньші: даний під Зборовим королївський привилей аби був потверджений привилеєм, даним на соймі, і пункти деклярації в повнім текстї, нїчого не виключаючи, були втягнені до конституцій нинїшнього сойму. Спеціально нагадувалось про унїю, „котра з давнїх лїт робить заколот між нами і до розстрою приводить вітчину — нераз і св. отець папа ганив її через своїх лєґатів, і покійний король обіцяв її привести до згоди”. Військо, полишаючи унїатським духовним зістатись далї при своїй вірі („так як тепер” — була се формула значно лекша, нїж те жаданнє повного скасовання унїї, якого домагались військові „пункти”), тепер добивало ся тільки повернення православному духовенству в Kopoнї й в кн. Литовськім всього забраного від них — „церкви, православні катедри, котрі відібрані недавнїми часами, фундації дані православними фундаторами” аби були звернені. Друга така ж спеціальна пригадка була про амнестію для шляхти, що опинила ся в рядах повстання — щоб згідно з зборівською обіцянкою конституцією теперішнього сойму були знесені всї засуди над нею і конфіскації. Нагадувалось также, щоб пани „українні” не карали своїх підданих за участь в війнах, „коли б хто і при війську був під той час”. За те гетьман заявляв, що „своєвільників, котрі під час святого спокою й ласки королївської починили богато злочинства й людей позабивали без відома війська Запорозького”, він держить „в добрім секвестрі”, і на жаданнє готов їх приставити, куди йому вкаже король і річ-посполита.

Перепрошував ще за те, що київським і чернигівським обивателям прийшло ся справляти свої соймики не на своїх звичайних місцях, і толкував ся тим, що королївський лист в сїй справі запізно прийшов до нього. Просив взагалї не ставити в вину, що „з простого незнання свого проступило ся”, і „ласкою своєю батьківською покрити”.

З сими інструкціями вислано в посольстві Максима Нестеренка з двома товаришами 1 с. ст. грудня, як сповіщали московського посла донські козаки, що були тодї у гетьмана 8). Разом з ними поїхав на сойм і київський митрополит, щоб згідно з зборівською умовою засїсти в сенатї і взяти участь в обговоренню релїґійного питання. До Варшави вони прибули на руське різдво, доволї пізно 9), але що соймову сесію продовжено ще на півтора тижнї, то їм ще прийшло ся бути при закінченню сойму і затвердженню зборівських постанов, відложених під кінець.

Сойм проходив дуже напружено, ставши ареною рішучої розправи між шляхетськими популярами — Ян. Радивилом і особливо Яремою Вишневецьким, з одного боку, і фактичним хазяїном польської полїтики — канцлєром, з другої 10). Шляхетська суспільність і посольська палата всяко манїфестували свою відданість, довірє і вдячнїсть своїм улюбленцям і з гострою ненавистю й упередженнями виступали против канцлєра й його полїтики; з сього становища гостро критикували ся й зборівські акти, як ганебні й небезпечні, осуджували ся й висмівали ся в памфлєтах, епіґрамах і віршах, тим завзятїйше, чим вище старали ся винести їх канцлєр і його підголоски, представляючи зборівський епізод блискучим тріумфом Польщі — польської зброї, польської полїтики. Ситуація була дуже небезпечна, бо на випадок незатвердження зборівських актів треба було рахуватися з перспективою нової війни з козаками й Ордою, а на шиї було ще й своє незаплачене військо, що ставило високі вимоги й грозило бунтом, своїм протектором висуваючи того ж князя Ярему, а задоволеннє його знов таки лежало в руках посольської палати, що мала ухвалити кредити на заплату військових рахунків, Оцїнюючи сю ситуацію, король кінець кінцем не бачив перед собою иньшого виходу як покинути свого ментора, з котрим необережно звязав себе занадто тїсно підчас останньої кампанїї, і зіставивши його одного під ударами противників, пошукати згоди з популярами. Уконтентовано ріжними наданнями Радивила й Вишневецького, який дуже характерним для сього шляхетського божища способом свою згоду на зборівські акти ставив в залежність не від яких небудь ґарантій державних інтересів, а від нагороди тих утрат, які понесли б від сих актів інтереси приватних осіб його самого в першій лїнїї. Тим способом прінціпіальна згода опозиції на зборівську угоду була осягнена.

Входити в подробицї її вважали небезпечним, особливо з огляду на пункт релїґійний. Нунцій же на першу вість про зборівську угоду затрубив трівогу. Підканцлєр, біскуп хелмінський Лєщиньский, завзятий противник канцлєра і його полїтики, обіцяв йому до кінця стояти против затвердження угоди. Папська курія прислала рішучий протест против релїґійних уступок, і нунцій тримав його в запасї на випадок, якби заносилось на се затвердженнє, — що властиво здавалось неймовірним 11), Король і канцлєр всяко заспокоювали нунція, то представляючи, як ріжно можна буде натягати на практицї зборівські постанови (напр., що постанову про митрополита можна прикласти не до православного, а до унїатського), то запевняючи в унїатських настроях митрополита, що мовляв незадовго перейде сам на унїю, то нарештї потїшаючи, що взагалї ся справа не прийде під соймові наради, і католицькі біскупи не приїдуть на сойм, і митрополита не буде, і все буде відложене до нового сойму, на які два роки, а за сей час і козаки можуть відступити від своїх жадань. Кисїлеви післано порученнє вплинути на митрополита, щоб він не приїздив, і коли прийшла вість, що Кисїль таки везе його разом з козацьким посольством, в двірських кругах вона викликала невдоволеннє і навіть нарікання на Кисїля за двозначну поведїнку 12). Духовні сенатори признавали можливим пустити митрополита до сенату тільки, коли він пристане на унїю; серед світських було чимало прихильників уступки з державних мотивів 13), але клєрикали грозили формальним протестом, і кінець кінцем, щоб не провалити затвердження зборівської угоди опозицією біскупів, Кисїль взяв ся намовити митрополита, аби він сим разом на своїм праві не наставав, а відложив до лагіднїйшої хвилї, вдоволивши ся загальними уступками православній церкві. Митрополит на се пристав і заявив, що відкладає справу сю до будучого сойму. Справу релїґійних уступок винесено поза сойм, на конференцію сенаторів з митрополитом, а зборівську угоду потверджено загально, не втягнувши до конституцій не тілько повного тексту, але й якого небудь витягу „З огляду що конституцію про заспокоєннє козаків запорозьких сповнено, то деклярацію нашої ласки, вчинену війську Запорозькому під Зборовим ми за згодою всїх станів повного нинїшнього сойму потверджуємо”, глухо згадували соймові конституції 14).

Їх маломовність 15) король постарав ся нагородити з свого боку, розсипавши ся рясним дощем привилеїв виданих, мовляв, на соймі, або при його замкненню, а в дїйсности, очевидно, по замкненню соймової сесії. Привилеї датовані днем 12 н. с. сїчня — днем закінчення сойму, хоч укладали ся і видавали ся пізнїйше.

І так король насамперед, сповняючи, мовляв, чолобитне прошеннє козацького посольства (хоч просило воно иньшого — втягнення „деклярації” до тексту конституцій), видав „в день докінчення сойму” привилей „з завісистою печатю” коронною, в котрім був повторений весь текст зборівської „деклярації ласки” і посвідчалось потвердженнє її нинїшнїм соймом. Друга грамота містила потвердженнє військового привилею, виданого під Зборовим. Осібним „привилеєм листом”, чи унїверсалом, король оповіщав „всїх кому то відати буде потрібно” про потвердженнє сього привилею, нїби то на соймі (стилїзовано се неясно, очевидно навмисно, щоб можна було думати, що потверджено його на соймі). Тим самим днем, з помітою, що се стало ся „на соймі вальнім шеститижневім”, датовані два привилеї оден війську на Терехтемирів, другий на Чигирин „на булаву запорозьку”, гетьманови Б. Хмельницькому і всїм по нїм будучим гетьманам. Крім того особисто самому Хмельницькому видано привилей на слободу Новоселицю, в додаток до його Суботівської маєтности 16).

Результати дебат по релїґійному питанню, що йшли в палатї прімаса по скінченню сойму 17), були сформуловані в королївськім привилею „народови руському”, датованім теж днем 12 сїчня „в Варшаві на соймі, в день закінчення сойму”, як значило ся на привилею 18). Незвичайно інтересний вступ сього привилею, його мотивованнє, в котрім немов звучать уже передвістя пізнїйшої „Гадяцької унїї”: „Сполученнє (унїя) шановних народів польського, литовського і руського 19) в тій річи-посполитій, котру Господь схотїв зробити заборолом всього християнства, являєть ся найбільшою опорою — тому покійні попередники наші пильнували, щоб між тими шановними народами зіставала ся завсїди нерозірвана згода й любов, а спільні сили їх були заховані й обернені против неприятеля хреста Св. Тому ж і пок. найсвітл. Володислав IV брат наш на щасливій елєкції своїй, бачучи шановний нарід руський роздвоєний через унїю, спасенно силував ся погодити і обєднати його, аби річ-посполита не мала через те трудности, і ми, щасливо вступивши на панство, старали ся, погасивши внутрішнє замішаннє і кровопролитє, святого спокою досягти і річ посполиту заспокоїти. І Господь поблагословив той побожний замір наш, так що за ласкою його той домашнїй огонь повагою нашою королївською загашено, і військо Запорозьке до вірного підданства привернено. А що ми йому в деклярації нашій, під Зборовом даній, заохочуючи його до служби нам і річи-посполитій, а народ Руський весь, духовного і світського, шляхетського і посполитого стану заховуючи при правах і вільностях, обіцяли на нинїшнїм соймі що до знесення унїї так як буде змовлено з велебн. о. митрополитом київським і духовенством поступити, нарід Руський весь заспокоїти, в їх грецькій релїґії уконтентувати — так ту королївську обітницю дїлом сповняємо при соймовій апробатї даної під Зборовим деклярації”.

Тим уступкам і наданням православним, котрі далї вичисляє привилей, умисно, очевидно, надано характер потвердження, відновлення, привернення до сили Володиславового акту (себто рівноправности православної церкви з унїатською, а не скасовання унїї). За православними признають ся права на владицтва луцьке, холмське і витебське (яке сполучуєть ся одначе з мстиславським), відновлюються права на владицтво перемишльське, по смерти унїата Ат. Крупецького, на монастири жидичинський, лещинський, купятицький, на цїлий ряд церков, признаних свого часу Володиславом і разом з ними декотрих нових (в тім люблинська, „станом шляхетським вимурована”, привертаєть ся „всьому народови руському тому що не в унїї”). Признаєть ся „свобідне відправлюваннє” (богослужень і обрядів) всьому народови руському не унїатському, в коронї й в. кн. Литовськім”, позволяють ся „брацтва всї — де вони істнують, і де були заборонені” (як в Смоленську і Більску), „заховують ся цїло” школи київські, де б не були, також друкарнї, цензура книг при о митрополитї і епископах в епархіях їх”. Міщане скрізь мають бути заховані в своїх правах, і де по давнїм правам і привилеям (!) вони мають право до урядів, аби зарівно до них допускали ся. Спеціально згадують ся міщане тих міст „де війна зайшла” — київські, чернигівські, винницькі, мозирські, річицькі, стародубські, пинські — що їм зістають ся давнї права і привилеї (очевидно, незалежно до їх причетности до повстання). „Пресвитери теж попи руські” не унїатські потверджують ся при вільностях духовного стану, „в своїм пошанованню”, не підлягаючи нїяким повинностям, підводам, податкам, стаціям і станціям жовнїрським, анї роботам, анї якій небудь світській власти, крім старших своїх. А чого б не ставало ще в тім „до ґрунтовного заспокоєння” народу руського, король відкладав до найблизшого сойму.








Примітки


1) Білгор. ст. л. 337.

2) Вище с. 235.

3) Див. вище с. 237.

4) Реєстра всего войска Запорожскаго, вид. Бодянським, Чтенія москов. 1874.

5) Див. вище, с. 235, оповіданнє Паісієвого післанця.

6) Розмова була 12 падол. ст. ст. і присланий від гетьмана полковник Фед. Лобода говорив Неронову: „обозного свого Івана Черняту і полковників послав гетьман по обидві сторони Днїпра по всїх городах війська Запорозького переписувати козаків, скільки в котрім городї бути козаків, і велїв гетьман писати в козаки тих, котрі служать здавна і на всяку службу годні, буде письменних (реєстрових) козаків 40.000, і від королївського вели им козакам буде щорічна плата. — А. Ю. З. Р. VIII с. 305. Згаданий отаман „Яков Ладенков” оповідав, що в похід на московські городи гетьман і мурзи „вибрали козаків кращих людей, конних і ружейних” сорок тисяч, та королївських людей, у котрих з козаками бою не було, двадцять тисяч”. — Білгор. ст. 197 л. 472.

7) Архивъ Ю. З. Р. III. IV с. 365.

8) Акты Ю. З. Р. VIII с. 317.

9) Коротка звістка про авдіенцію дану козацьким послам під днем 7 сїчня у Радивила -' Memoriale і Pamiętniki. Нунцій навпаки 9. І пише, що козацькі посли приїхали, але ще не були на авдіенції у короля (с. 81).

10) Дневників сього сойму досї не звісно. Деякі відомости про нього в реляціях Нунція Торреса, Кунакова й Адерсбаха, записках Альбр. Радивила, працях Віміни, Коховского й Рудавского. Найбільш цїнне в лїтературі про нього остання глава моноґрафії Кубалї J. Ossoliński.

11) Сборникъ II с. 56 і д. Theiner III с. 460.

12) Сборникъ, с. 75 і д.

13) Широко викладає сї арґументи pro і contra. Коховский с. 168-169, за ним Pamiętniki c. 113-114.

14) Volumina legum IV c. 130. Approbacya deklaracyi laski naszey woysku Zaporowskiemu daney.

15) З докором зазначив її Коховский с. 167, за ним Pamiętniki c. 111.

16) Всї сї привилеї маємо в виписях київського ґроду, і то не в ориґінальних, а в списках (перекладах) зроблених для московського правительства в 1654 р. (Акт. Ю. З. Р. X с. 455 і далї), але вони не викликають підозріння, тільки місцями незручний переклад робить неясним зміст, — переважно в другорядних подробицях. Привилей потверження зборівської деклярації з київської ж виписи, але в українськім перекладї у Грабянки с. 89. Він каже (c. 92), що сей привилей в копіях за печатю військовою і підписом гетьмана „писар єнеральний Іскоростинський” роздавав старшинї. З сього можна знати, що Грабянка мав сей привилей в копії київської виписи, справлено київським канцеляристом Іскоростинським. Чи мала вона справдї підпись гетьманську і військову печать, се питаннє. Копія надання Чигиринського староства в архиві справ загаран. снош. съ Малороссіей, Nr. 24 і 27.

17) Про них особливо у Радивила, ор. с.

18) Видавав ся і видаєть ся все з ріжних крпій. Вперше в Prawa i wolności obywatelom korony Pol. i w. x. Lit, religii greckiey orientalney służące виданих Г. Копиським в 1767 р. Потім в Supplementum ad hist. Russiae mоn. (c. 190) з варшавської обляти (внесеної владикою Кононовичем-Горбацьким). Далї в Архиві Ю. З. Р. II І (с. 370) з обляти луцької, внесеної номінантом луцьким Чапличом. Нарештї в Архиві III. IV (с. 382), з копії Публ. бібл.

19) Ziednoszenie narodow cnych Polskiego, Litewskiego i Ruskiego, так в копії луцкій, Polskiego i Litewsko-Ruskiego в варшавській.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIV. Стор. 8.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.