[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна





ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ЗАХОДИТЬСЯ КОЛО ТІСНІШОГО ЗВЯЗКУ З ТУРЕЧЧИНОЮ. ЙОГО ДИРЕКТИВИ ДОНЦЯМ. КРИМСЬКІ ЖАДАННЯ ПОМОЧИ НА ДОНЦІВ І ЧЕРКЕСІВ; ПОХІД ЛИСОВЦЯ І ТИМОША ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.



Свого часу я згадував 1), що зараз мабуть по зборовськім замиренню гетьман за порозуміннєм з ханом посилав посольство до султана, демонструючи тісну приязнь козацтва з Татарами. Безпосередньої відповіди на се не маємо, але доволі правдоподібно, що на початку 1650 р. гетьман мав якесь посольство в відповідь на се: донські висланці, бувши в Чигирині в січні чули, що гетьман чекає до себе “турського посла" — він в той момент десь зближався до Чигирина 2). Але з чим приїздив той посол, був він від самого султана чи від котрогось з башів, донські висланці не знали, і ми так само. Як оден з мотивів сього посольства можна припустити пригадку від Порти, щоб козаки не ходили на море. Як ми знаємо, донські козаки скористали з походу хана в поміч Хмельницькому в 1649 р., щоб шарпнути кримські та турецькі городи на Чорнім морі 3); з того часу забезпеченнє турецьких земель від козацьких нападів стало одним з пунктів дипльоматичних переговорів з гетьманом, з боку татарського і турецького. Воно виступає в пізнішім листі, одержанім гетьманом в липні 1650 р., і дуже правдоподібно, що й січневе посольство порушувало сю справу. У відповідь на се гетьман, судячи з пізнішого відпису, заявляв не тільки свою готовість у всім вигодити Порті, але й бажаннє бути підданцем і користуватися її протекцією й помічю против усіх своїх ворогів — як от Ляхів. Зробив він сю заяву в листі післанім після січневого посольства і одержанім в Царгороді 27 квітня до рук Бектеш-аґи, “названого батька султанового” 4). Таку заяву — виходить з грамоти, він посилав султанові ще підчас війни 1649 р., просячи помочи на Ляхів, і очевидно — поновив сю заяву на початку 1650 р. — на що отоманське правительство і відповіло посольством, що було в Чигирині в липні 1650 р.

Відомости про нього 5) дають нам деяку можливість орієнтуватися в сих переговорах, що на початку 1651 року закінчились формальним признаннєм України васальною державою Отаманської імперії й інвестицією гетьмана знаками сього васальства.

Не вважаючи на те що Порта, спеціяльно її столиця і двір, переживали тоді період замішань і упадку — так дуже підчеркуваного в вище наведених польських і венецьких міркуваннях, гетьман і старшина трактували се як переминаючу хоробу: рахувалися з Портою як з могутнім політичним чинником і силкувалися використати її для своїх політичних завдань. З двох політичних варіантів які раз-ураз виникали на українськім політичнім пляні 6): уведення України в систему васальних держав, що стояли під зверхністю султана, чи орґанізації християнської противо-турецької ліги (яка теж мала два свої варіянти — вінчаючись або папою, або Москвою і патріярхами), в другій половині 1650 року, після того як Москва рішучо відмовилась від інтервенції, очевидно — рішучу перевагу взяв варіянт перший: звязатися з Портою, заручитися її протекцією та сприятливими директивами для сусідніх васалів її — Криму, Молдави, Семигороду, а для того — формально бути прийнятими між підданців султана. В сім напрямі велися переговори протягом цілого року після Зборівського замирення і закінчилися султанською грамотою місяця ребіул-евель 1061 — лютого 1651.

При тім Хмельницький старав ся з одної сторони підчеркнути в очах хана, що се акція не тільки вповні льояльна, а навіть корисна для нього: Хмельницкий мовляв демонструє се перед Портою, аби вона хана тим більше шанувала і ні в чім не тіснила. Так він се заповідав перед московським послом, так видно справді був писаний його лист, отриманий Бектеш-агою в квітні 1650 р. Але заразом — як видно з листу місяця ребіул-евеля, він обережно скаржився на хана перед султанським диваном, чи лекше кажучи — констатував факт, що хан його покинув в рішучий момент, в війні з Польщею, і на будуче, очевидно, добивав ся директиви, щоб хан "ніколи не обертав своїх очей і ух в польську сторону” — як то формулувала грамота з ребіул-евеля, повідомляючи гетьмана, що така директива ханові дана.

Та не покладаючись на впливи сих царгородських директив гетьман і старшина старались як болячці годити ханові, щоб придбати можливо найбільшу ласку його. Своїм суворим ультіматумом осягнув се гетьман, що Донці більш не пускалися на море ні сухопуть не ходили під оселі кримські та ногайські улуси: він дійсно стримав їх, так що вони в степові промисли не пускались — принаймні так жалувались перед московським царем (може й надмірно прибіднюючись) 7). Потім в березні 1650 р. хан прислав гетьманові нового листа сповіщаючи, що він приймає до відому причини. з котрих гетьман не післав карної експедиції на Донців, і сам готов відступити від сеї експедиції, коли Донці йому “поклоняться”, а від гетьмана жадає тільки, аби він до них післав послів і потвердив, щоб вони не ходили на море. Гетьман дійсно написав зараз листа до Донців, щоб вони не псували йому “вічного братерства” з кримським ханом ніякими нападами на кримські й турецькі володіння, бо “ласка царя его милости и всЂхъ ордъ” потрібна для визволення церков божих; завдяки свому союзові чимало церков уже “одшукалося” в попередніх кампаніях, і на будуче гетьман сподівається того ще більше — тільки треба “поважати” сю кримську приязнь. Тому в інтересах церкви і вільностей козацьких — котрі, значить, хан теж помагає боронити, гетьман жадає “братерської любови” від Донського війська, щоб Донці не ходили на море. І московському цареві пише, щоб він Донцям тих походів заборонив. А коли-б того не послухали — гетьман грозить війною 8).

Донське військо одержавши такого листа, переслало його з своїми послами до Москви, а до гетьмана з його посланцями вислали свого посла, просячи щоб він їм не забороняв ходити на море і посилати людей на Крим. Але гетьман їм сього розрішення не прислав, а вони без його дозволу нікуди своїх людей не пускали 9).

Потім прийшов до гетьмана від хана новий наказ: вислати пять тисяч, а що найменче — три тисячі козаків за Дніпро, для сполучення з татарським військом, що мало йти під проводом ханського брата, калґи султана, на Черкесів. В сій справі маємо два листи: один, з датою 14 травня, роздобули московські вістуни, і він заховався в московськім перекладі, в актах посольського приказу; другий, без дати, дістали висланці краківського воєводи, кн. Заславського, і він заховався в ще гіршім польськім перекладі в однім з польських збірників. Перший лист очевидно раніший — він міг бути принесений Хмельницькому при кінці травня н. с. Хан згадував своє попереднє проханнє помочи на Донців: до сього походу, з волі божої, не прийшло, і хан за те не має претенсії, але тепер просить гетьмана невідмінно прислати йому пять, а що найменше — чотири тисячі козаків з своїм замістником. Хан висловляє надію, що гетьман не відмовить йому “сеї малої горсти своїх людей”, після того як хан дав таку велику поміч козакам в останній війні (“з нашим військом конним і пішим в день і в ночи давали ми вам поміч”). Каже “йти їм Чорним шляхом до самих Черкас, а той кого пішлеш намістником у війну — накажи йому пильно: прийшовши до Дону, післати своїх козаків до донських козаків, чи хочуть вони замиритись і побрататись, — і про се нехай би вони прислали до брата мого калґи-султана своїх старшин, які-б могли з нами умовитися і з нами приязнь закріпити" 10).

Можливо, що про се посольство йде мова в листі Кисіля без дати — з місяця травня очевидно. Кисіль з прикрістю констатує сей звязок Татар з козаками, вважаючи його нерозривним (“не тільки з собою живуть і кочують, але й військо собі навзаєм посилають”). Каже, що посольство просило — по перше, з ініціятиви Порти: стримувати Донців від моря, і Хмельницький знову післав на Дін листа в сій справі (чи не той самий?), по друге: хан просив помочі на Черкесів, і Хмельницький вже визначив збір виборним козакам, по 300 чоловіка о двуконь від кождого полку, під Полтавою “на день 26 мая старого календаря”: разом буде 6 тис. козаків (отже від 20 полків!). Кисіль посилав копію листу висланого на Дін і універсалу в справі збору під Полтавою 11).

Очевидно, з його рук сей універсал поширився в Польщі і дістався до Ґоліньского, що записав його до своїх “Термінат” і заховав для нас — дуже інтересний, ні в чім не підозрілий, на жаль тільки в перекладі, розуміється:

Богдан Хмельницький, гетьман війська й. к. м. Запорозького, панові полковникові київському з усім товариством полку — здоровля від Господа Бога в. м. жичимо! Жадали ми від вас зимою і наказували, абисьте йшли на услугу й. м. цареві кримському; але що в тім часі ще ми сподівалися непевности покою від п. п. Ляхів, для того так ми як і цар кримський той похід торік занехали і услугу, на котру сьмо мали йти, ми відложили. Тепер певний покій став, тому й. м. цар кримський прислав до нас, аби сьмо йому кілька тисяч товариства придали, по 300 чоловіка з полку, а одного сотника на наше місце. О двуконь з оружєм добрим, огнистим, оден віз на десяток чоловіка, не чекаючи другого універсалу на день 26 мая до Полтави ставитися в ту дорогу, то єсть на услугу визначену й. м. цареві кримському, що замишляє на Черкесів, на призначене місце, без вимови — під ласкою нашою і військовою инакше не чинячи. Дан в Чигрині, 24 мая р. 1650. Іван Виговський, писар війська Запорізького 12).

Але збір сей, очевидно, відкликано. Видко, гетьман вважав і сей кримський похід замаскованою операцією проти тих же Донців, і кінець кінцем відписав ханові (може на підставі нових запевнень, отриманих від Донців), що вважав похід зайвим, тому й війська не посилає “бо неприятелі ханські йдуть до нього з поклоном”. Так можемо міркувати з другого ханського листу (без дати). Хан пише, що наказавши свому братові похід на Черкесів і написавши свого листа гетьманові, він що-години сподівався приходу козаків — але натомість одержав від гетьмана лист, що “військо Запорозьке не прийшло тому, що неприятелі наші йдуть до вас з поклоном”. Хан настоює, що похід на Черкесів мусить відбутися доконче: не перший раз Татари туди ходять, і чи козаки в поміч прийдуть чи ні, але татарське військо на Черкесів піде. Хан просить, доконче прислати козаків, під проводом Нечая, або Демка Лисовця (ґенер. осаула) на день 15 липня. Коли трудно прислати пять тисяч, досить буде й три — головно “аби поголоска була, що між кримським військом єсть козацьке військо 13).

Сим разом гетьман взяв ханский наказ дуже серйозно: поновив попередній наказ козакам зібратися під Полтавою, вислав туди осавула Демка, щоб вибрати з них вибраного війська 3000, і сам виїхав туди з сином Тимошем — щоб виправити його з військом, ханові на пошану, а синові на військову вправу.

Перед виїздом вислав він лист до царя з своїм аґентом Греком Іваном Тафларі. В нім заспокоював царя, щоб він не підозрівав ніяких злих замислів в сім поході, бо військо посилається “только для потреби его милости хана татарского, а не на иной какой замыселъ” — себто не против Москви. І взагалі щоб цар не мав ніяких підозрінь на гетьмана, як то його повідомляють, що цар підозріває його в неприязни, тимчасом як гетьман до нього “на вічні часи в приязни пробуває” 14). Але не дуже льояльно і не згідно з сими запевненнями повіз він з Чигирина разом з собою того звісного вже нам московського “вора” Тимофія Акундинова, що три місяці перед тим прибився до Чигирина, і з тим же Греком Іваном Акундинов післав до московського патріярха Йосифа секретного листа, просячи аби він вставив ся за нього перед царем, випросив амнестію і дозвіл на приїзд до Москви, — тільки гетьман про се нічого не згадав в листі до царя 15). З дороги, з Миргорода гетьман відправив Акундинова з його товаришом Костькою до Лубенського Мгарського монастиря, а сам поїхав до Полтави: там зробив перегляд козацькому війську, виправив сина з вибраним полком, а решту козаків відпустив до дому. Потім поїхав назад, і в Миргороді, з поворотом приймав посланців путивльських воєвод, Марка Антонова і Бориса Салтанова, котрим завдячуємо сих кілька подробиць 16). Про посольство се скажу зараз далі, а тут згадаю в кількох словах дальшу історію сього козацького походу під проводом Лисовця і Тимоша Хмельницького, так як росповідали її в 20-х днях вересня в Лохвиці московському послові Унковському “козаки Лукаш з товаришами, що були в поході на Дону з гетьманським сином Тимофієм і з полковниками”:

"Було їх 18 корогов, а полковники були: Демко, канівський та черкаський, провід був доручений від гетьмана полковникові Демкові, а сина свого він післав на те тільки, аби “прийняв наук належних до ратного діла — аби знав служити”. Татар з ними не було. А йшли вони з Полтави на Орчик, на Берестову, Орель, Самару, Вовчі Води, Медвежі Води, Терновку, Колиш, Кримки й Міус, і на Міусі стояли два тижні. І з Дону до гетьманового сина Тимофія і до полковників були посли від Донського війська: отаман Корнило Білгородець іще з двома і били чолом полковникам і війську, говорили: “Військо козацьке на військо (козацьке) ніколи не ходить!” Бо думали, що ми прийшли на них. І наші полковники і військо сказали: Ми не на вас прийшли. І з Дону, з війська привезли нам сорок міхів муки та чотири бочки вина. І з Озова також привезли запас, рибу і питтє. А під Озовом вони ближче Мертвого Донця не були. А пощо військо ходило, ніхто не знає. А назад ішли до Вовчих Вод тим же шляхом, а від Вовчих Вод ішли повз татарські улуси, і Татари давали на військо биків, баранів і коней. А прийшовши до Полтави пішли за гетьманом (на Молдаву), а инші — що коней потратили, ті лишились. А гетьманів син поїхав до Чигирина”. 17)

Через свого посла хан повідомив гетьмана, в перших днях серпня, що поход став непотрібним, бо Черкеси йому покорилися (див. нижче), і гетьман з Дону, видко,

звернув своїх козаків.

Повертаю до путивльського посольства. Приїздило воно нібито з листом в справі товарів, забраних у московських купців, але мало крім того дорученнє побачитися з Акундиновим, що прислав був листа до путивльського воєводи, просячи його клопотатися перед царем. Зачувши в дорозі, що він приїхав до Лубенського монастиря, післанці хотіли з ним побачитися. Але українська адміністрація до Лубен їх не пустила -мовляв се їм не по дорозі, і вони зачекали в Миргороді гетьмана, що вертався з Полтави. 17 червня с. с. гетьман прийняв “честно” привезений ними лист і дарунок - сорок соболів, запросив на обід і на обіді росповів, що се він дав кримському цареві “луччих людей о дву конь три тисячі”, виправив із сином з Полтави “буцім на Гірських Черкесів”. Потім став згадувать, як підчас попередньої війни з Поляками, на його прошеннє московської помочи, “государево милостивоє слово о помочи было, а послЂ того о помочи на Поляковъ государевыми ратными людми отказано”. Тепер від Поляків знову “ставиться обида і неправда велика”, обіцяного при замиренню вони не додержують, і мабуть прийдеться з ними воювати знову, так він, гетьман, покладається на царську ласку: як буде просити помочи, нехай цар йому не відмовить: як би у нього було “для слави” хоч би тисяч шість або десять царського війська, то він би “очистив Польську землю цареві!” А він, гетьман, з свого боку рад служити цареві з усім військом Запорозьким усею душею: не то що польські та литовські городи цареві очистить, а хочби й Царгород, і до Єрусалима — приведе під царську руку”. Тричі він їх приймав і пив на здоровє цареві: на першім місці перед тостом за короля. Згадав про псевдо-Шуйского, що живе тепер у Мгарському монастирі — аби вони з ним побачилися. В листі до путивльських воєвод 18) виправдував інцидент з товарами тим, що тоді цар “учав ся заводити з королем”; як контр-претенсію згадав про пасіку на Мерлі спустошену московськими людьми, а на будуче сподівався згідного пожиття: “вашим вольно всякого пожитку заживати, аж до ДнЂпру добывати ся, и нашим у вас”. І теж згадував за псевдо-Шуйского — що він просить воєвод попросити за нього царя, аби він його прийняв у свою ласку.

Післанці дійсно заїздили до Лубень і бачили в Мгарському монастирі Акундинова — він мовляв на те й до Лубень перебрався, щоб ближче проситися до Москви; але на устні запевнення путивльського воєводи не рішився їхати: хотів мати забезпеченнє на письмі 19).








Примітки


1) VIII. III с. 239-40.

2) Донскія дЂла IV с. 363.

3) Тамже с. 820.

4) Див. лист Мурад-паші в Актах ЮЗР VIII с. 353.

5) Див. низше с. 59.

6) Пор. VIII. І с. 132-3.

7) Донскія дЂла IV с. 452-3 (одержано в Москві 10. IV).

8) Лист хана і лист Хмельницького Дон. дЂла IV с. 519 і 522. Перегляд зносин Хмельницього з Доном в новішій праці О. Гермайзе: Україна та Дін у XVII ст., 1928.

9) Тамже с. 524-5.

10) Польські справи 1650 р. ст. 1 ст. 475-7.

11) Міхалов. с. 548.

12) Осол. 189 с. 388, недавно видрукував сей універсал проф. Крипякевич в своїх студіях над державою Б. Хмельницького, Записки Наук. Товариства Шевченка, т. 147, 1927, с. 72. Підпису гетьмана під універсалом нема, дипльоматика козацька так мало вистудіювана, що не берусь рішати, чи його заступав підпис писаря, чи гетьманський підпис упущено при копіюванню. Крипякевич підчеркує сей факт як унік, і так само не береться рішати, чи се пропуск чи ні (с. 62).

Сюди належать московські вісти (скорочую їх фразеольоґію):

Крупепький ігумен Йона оповів 11 (21) червня: “Черкаской гетман Б. Хмельницкой со всЂми полковники нынЂ в черкаском городЂ Чигирине, будет меж ими о всем договор. А Черкас было в сборЂ в МиргородкЂ и в Полтаве десеть тысечь, а ити было им к Татарам на помоч на Горных Черкес, что они им не послушны. И Черкесы с Татары нынЂ помирилися, и по гетманскому велЂныо тЂ Запорожские Черкасы всЂ роспущены нынЂ по домам”. — Малор. спр. 1650 зв. 4, N 14 л. 1. Тут інтересна відомість про старшинську раду в Чигирині в місяці червні.

Козак Понявин оповідав в Путивлі 14 червня, що здибав Донців, в повороті їх від Хмельницького: той наказав їм не чіпати Кримців, і по полках та сотнях розіслав королівський лист, аби польські й литовські люди, з огляду на відновленнє вічної згоди, жили з царськими людьми в спокою, “и которые были Черкасы посланы с Полтавы с 4-е тыс. человек, и тЂ ворочены и роспущены по домам”. — Польські справи 1650, ст. 13.

13) Лист в Архиві ЮЗР. III. IV с. 495-6; судячи з того, що про липень говориться як про будучий місяць, лист був писаний в червні.

14) Акты ЮЗР. VIII с. 358.

15) Про сей лист пише путивльська одписка — що привіз його “Грек Іван Петров”, котрого приїзд воєводи оповістили до Москви 13 липня (Акты ЮЗР. III с. 420); се вповні сходиться з маршрутом Івана Тафларі.

16) Звідомленнє путивльських воєвод про сю посилку і справозданнє самих післанців в Актах ЮЗР. III с. 419 дд.

17) Акты ЮЗР. VIII с. 330. У Єрлича записана поголоска про нещасливий кінець сього походу “на Калмуків”: грім убив у нім 4000 з 12000, що було в тім корпусі, коло 3000 при тім осліпло, а инших покорчило; останок побила Москва боронячи своєї границі, і кількадесять тисяч Татар також, — "про се оповідали самі недобитки, які повертались” — "Таке чудо показав Біг над тими розбійниками”. Се взірець тих злорадних балачок, що ходили поміж шляхтою.

18) Акты ЮЗР. III. 418.

19) Тамже с. 423.











Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 8.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.