[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

ПОЧАТОК КАМПАНІЇ, КОРОЛЬ ДАЄ НАКАЗ ГЕТЬМАНАМ, МАРШ КАЛІНОВСКОГО ПІД БАР В ЛЮТІМ 1651 Р.

Повертаюся до наведеної звістки нунція про наказ від короля гетьманам в середині січня. Не маємо підстави ні відкидати її ні підозрівати: вона йде з занадто доброго джерела, переказана досить виразно і конкретно, і супроти неясностей і баламуцтва инших джерел доста авторитетно і ясно пояснює, звідки і як почала ся кампанія: з чого то прийшло до голови польному гетьманові Каліновскому повести наступ на козаків, не чекаючи скомплєктування війська. Коли комісія ще сиділа у Варшаві, і навіть редакція інструкцій не була доведена до кінця (як писав 13 січня канцлєр воєводі Кисілю), давати таке роспорядженнє гетьманам, котрі не були комісарами і мали одинокий спосіб кінчати з козаками — збройним наступом, посилати такий королівський наказ, як його переказує Торрес, значило одно — наступити так щоб справа була скінчена не далі початків березня. Мотив ясний: весна, на переконаннє польських кругів, мала принести наступ з'єднаних козацьких, татарських, турецьких і незнати ще яких сил, коли тому не запобігти. З другої сторони щоб дістати можливість трактувати про субсідії Польщі на війну з Турками, треба було приборкати козаків. Але цінно те, що коли Коховский висловлюється в формі обережного сумніву — чи Каліновский на козаків наступив не з наказу короля ¹), а инші старі історики представляють справу так, що Каліновський був спровокований козацьким військом — його переходом за лінію і нападом на Бар, і тільки відповів походом на поход ²), — ми тепер можемо з усякою певністю сказати, що гетьмани польські — Потоцкий і Каліновский були приневолені розпочати наступ на козаків передчасно — перед скомплєктованнєм війська, наказом короля, що прагнув як найскоршого погрому козаків, для того щоб обернути їх против Турків і на тій підставі одержати постійні кредити Венеці.

Процитую небезінтересні з сього погляду вказівки у згаданім уже листі кухмістра коронного з 27 лютого: “Писав королеві й. м. сам воєвода браславський (Ст. Лянцкороньский, оден з головніших учасників кампанії), що козаки Шаргород зайняли й уфортифікували. Король й. м. дуже дивується такій необережности п. польного гетьмана, що він не захопив його і не забезпечив. Мусять там конче дати по лобі, так розуміє король й. м., а сам хоче рушити за три тижні. Але сей замисл відмінить рада панів сенаторів — бо на погибіль би рушив посполите рушеннє. І то не до Львова, а до Володимира і до Олики має йти; одначе на се не треба покладатись, бо його голові з змінами не трудно”. Як бачимо ніяк не Каліновский був ініціятором наступу, се король підганяв його і сам рвався в похід.

Все се стверджують і реляції обох гетьманів — Каліновского і Потоцкого, вислані зараз в початках кампанії. Ні оден ні другий не вважають потрібним чим небудь мотивувати свій наступ, як то роблять пізніші оповідання: нема тут мови про якусь провокацію з козацького наступу, перехід за лінію, наступ на Бар, бунтованнє козаків і т. д. Оден і другий пишуть так, як писали б до людей, які твердо знають, що гетьмани не були ініціяторами сього наступу, а дістали наказ і його виконують. Потоцкий, повідомляючи про перші успіхи кампанії, пускається в міркування, де йому тепер умістити базу дальших операцій: “вибравши осідок війни, спокійно виглядати місця для дальших безсмертних тріумфів кор. маєстату”. “Ближче від Винниці я його (такого місця) не бачу — там, при тім місці прийдеться мині стати за військом і чекати того русько-скитського звіря — він не дальше від нашого війська як 12 миль. А чей найвищий пан то дасть, що і він з прибраними собі до помочи монстрами за високим щастєм й. кор. мил. упаде, а імя божого помазанця зістанеться славне будучим вікам і страшне гордому потомству”. Але висловлюючи таку свою готовість він нагадує, що з своїми силами він того всього не потрапить доказати, і йому треба прислати свіжі військові контінґенти.

Так само і Каліновский, розповівши як він погромив Нечая, говорить як про річ самозрозумілу, що по сім погромі він збиравсь і збирається до дальшого походу на Україну, але нагадує, що в поміч Нечаєвому полкові сунуть нові козацькі сили, і за ним сам Хмельницький, тому коронне військо повинне дістати підмогу і в людях і в артілєрії. Се знов, очевидно, треба розуміти так: наказ виконую, але ви ж нас не видайте, не зіставте без обіцяної підмоги ³).

Примітки

¹) Incertum an iubente ita rege — с. 223.

²) Я мушу тут трохи ближче освітити се питаннє, бо під впливом старих польських оповідань про початок кампанії, він і в новішій літературі представляється доволі баламутно.

Найбільше тут заважило оповіданнє Коховского, переважно теж бране не так з його латинського ориґіналу, як з ріжних перекладів і перерібок. В латин. ориґ. читаємо:

“Каліновский, польний гетман, з огляду на те що всяка надія на спокій зникала, а до того ще провокований неприятелем, пускається збройним походом на Україну, не знати — чи за наказом короля. Бо Нечай, полковник браславський, щоб підняти до війни чернь Волини і Поділля, напав на Бар — поза лінією, а коли йому сю несправедливість виткнено, — гордо відповів польському гетьманові, зневажливо нагадуючи попереднє (погром і неволю — як се толкує автор Pamiętn. do panow.) і легкодушно викликаючи його до битви під сю хвилю. Се викликало чоловіка непризвичаєного до зневаги на те що він — як ведеться при виклику — противставив зброю зброї. До того ж боліло йому, що його — пана величезних маєтностей, не пускають на Україну, і кожде ледацтво володіє його дідицтвом. Маховский за той час повертав нічого недобившися що до забезпечення безпечного в'їзду комісарам: Хмельницький відмовляв присяги в тім, що їм вільно буде їздити — хоч се їм всяко належало і з огляду на авторитет короля і на поважаннє до того обовязку, що вони взяли на себе; він хотів, щоб вони їхали не озброєні і з таким числом супроводу, яке він визначить. Тому гетьман (Каліновский) розіслав скрізь листи, закликаючи чернь, щоб верталася до послуху королеві й була певна його милосердя; поясняв, що польське військо приходить тільки задля погамовання повстання — аби козаки, залишивши смуту, підлягали звичайній юрисдикції, згідно з зборівськими пактами, а піддані повернулися до звичайного підданства. Але коли побачив, що вони уперто зневажать собі сю приману милосердя, він на початку лютого рушив військо з Станиславова. Захопив в Ворошилівці сотню Шпаченка сотника, не випустивши ніяких вістунів сього погрому, і якийсь час затримався тут, аби добре зміркувати наміри ворогів і дати час припізненим корогвам поспіти до війська. Нечай уже (раніш) вийшов з Бару, укриваючи наближеннє більшого війська в поміч — коли гетьман (Каліновский), розгніваний сим відступом провокуючого, і довідавшися, що той собі безпечно справляє вакханалії в Красному, давши собі духу на запусти, — покладаючись на те, що Шпаченко держить сторожу, — постановив скоренько пустити на Бахуса Марса” с. 224.

Як бачимо, оповіданнє дуже поплутане, і на короткий час кількох тижнів, навіть днів тут згромаджено цілу масу подій, котрих вистало б на добрий місяць.

Коли міг вертатись від Хмельницького Маховский, післаний від короля після сойму? В середині лютого н. с., що найскорше! Тим часом на початку лютого Каліновский уже йде походом з Станиславова (Станиславчика над Мурахвою); видав перед тим універсали, що лишилися без послуху; Нечай пішов на Бар і вернувся, і т. д.

Ясно що се якась перспектива поза катеґорією часу, без усякого хронольоґічного підкладу, і її зовсім не можна брати за реальну повість про події, як узяв її свого часу Костомаров, і потім Ґурский в своїй спеціяльній історично-стратеґічній студії: О działaniach wojska koronnego Rzeczypospolitej Polskiej w wojnie z kozakami (okres od dnia 19 lutego do 10 lipca 1651 roku. Bitwa pod Beresteczkiem) — Bibl. Warszawska 1887, maj. Каліновский в Станиславові, коли Нечай сидить в Барі у нього в тилу, і марш Нечая з Бару до Красного, повз Станиславів, се цілковитий абсурд, сплетений без усякого орієнтування в реальних обставинах просторони.

У Твардовского Нечай тільки наміряється йти на Бар, “де наші недалеко мали свій збірний пункт”, але польське військо спішно вдень і вночи побігло йому на зустріч. Се вже краще, хоча з другого боку весь малюнок до крайности загальний і не конкретний. Хмельницький, довідавшися через своїх шпигунів, що на соймі ухвалено війну, — "виповів поголовно всім Ляхам мешканнє на Україні — бити і мучити їх зачав, післав по татарську поміч, наперед велів наступати Нечаєві з полком під Браслав і за Божською лінією”, а сам ладив всі ті сили, котрими воював в попередній війні, — не чекаючи трави. Король же, бачучи се, щоб його заняти і затримати, зараз же зимою велить гетьманам іти спішно з кварцяним військом на Поділлє, сам же незадовго збирається йти з військом наємним. Отже “гетьмани не дармують — насамперед розвиває свої корогви польний, почувши про Нечая з військом на межі Браславщини і Поділля. Він простував на Бар, де неподалеку мали збірне місце наші. Зараз против нього побігли наші день і ніч, і тихенько впавши до Красного захопили його”.

Як бачимо, гетьмани тут дістають наказ наступати на Поділлю, щоб заняти Хмельницького; се була б цінна вказівка -підтримувала б відомість Торреса, — тільки що взагалі представленнє таке загальне і мало конкретне, що не можна бути певним, чи автор має в памяти реальний факт королівського наказу, чи просто укладає оповіданнє так як йому здається правдоподібніше.

Рудавский представляє справу так, що Хмельницький заходивсь укріпляти пограничну зону, і се викликало відсіч Каліновского: “Хм. не вдоволяючися підозрілими зносинами з (заграничними) володарями і добачаючи небезпеку для себе в проволіканню, скріпляє залогами Ямпіль, Стіну, Шаргород, Винницю(!), Мурахву — бо сі місця через свою близькість до Поляків завсіди були підозрілі для неприятеля. Тоді і до Красного прилітає з старшиною провідник бунтівників Нечай, найзавзятіший в повстанню, але M Каліновский негайно наступив і в тім же місті погромив” (с. 72),

Подібно уявляє собі події Радивил: "під кінець (лютого) Нечай, козак висланий Хмельницький з 30 тис., щоб не давати громадитися нашому війську, взяв і пограбив Шаргород, містечко Замойского, відти пішов до Красного, містечко того ж пана. Каліновский з кількома тисячами прийшов туди в запустний понеділок, здобув місточко” і т. д. Pamiętniki III с. 433.

Освєнцім — сам учасник кампанії, на підставі якихось чуток, першим пускає самого Хмельницького: “Покладаючись на обіцянки і поміч нуреддін-султана Хмельницький 16 (лютого) рушив сам до Бару, а за тиждень до того ціла Україна, дорослі і малі, молоді і старі (рушилися) ні про що не думаючи, тілько про нашу погибіль: про комісію що мала бути — вже ні гадки, а тільки хотіли випередити наші війська, поки ще не зібрались (се можливо - реальна подробиця). Але дуже в тім помилилися, бо Каліновский, маючи на той час всю владу над цілим військом — бо великого гетьмана король хотів мати при собі для ради, а більше — як то секретно говорили, не довіряючи його роспорядкові, — зібравши військо під Баром, як тільки одержав відомість, що тамошнє хлопство в Браславщині збирається в купи і бунтує, 19 рушив з-під Бару до лінії, щоб не дати неприятелеві її переступити. Під вечір того дня ставився в місточку Станиславові і там довідався, що Нечай, полковник браславський, найперший бунтівник між повстанцями, котрому вони самі признавали перше місце після Хмельницького, нітрохи не вважаючи на пакти, що обом сторонам забороняли переходити лінію, перейшов її до місточка Красного, що було вже за лінією на нашій стороні, і став у нім. Маючи слушний претекст щоб на нього наступити, Каліновский рушив з Станиславова 20-го, себ то в запустний понеділок, виславши наперед з певною частиною війська Стан. Лянцкороньского воєводу браславського, і той забіг неприятеля несподівано, на підпитку, і впавши до міста з трьома козацькими хоругвами: старости черкаського Кисіля, старости уланівськаго Каз. Пісочинського і Криштофа Корицького, наробив між козаками великого замішання” (с. 262).

Торрес з свого обовязку інформатора подає такі “вісти з Руси” під днем 4 березня: “Хмельницький з 30 тис. козаків пройшов граничну лінію на час і взяв місто Красне”. “Козаки постановили були напасти на наше військо останнього дня карнавалу, коли воно буде заняте святом і напється. Нечай з 15 тис. вибраного війська наступив і прорвав лінію, занявши Красне”. “Почувши се і воєвода чернигівський (Каліновский) швидко пройшов 9 миль і в ночи карнавальної неділі зайняв найбільш догідні позиції міста і велів з трьох сторон дати огню” (с. 108-9). Цілком фантастичну історію записав Майер 26 лютого в Красноставі: Козаки розжалені смертю Гладкого (вище с. 158) починають громити шляхту, Каліновский жадає від Хмельницкого суду і відшкодовання; Хмельницкий посилає сих козаків Каліновскому на його волю і Каліновский запросивши їx на бенкет, велів усіх побити, крім одного, полишеного для допиту на муках. Він розповів, що сих козаків Хмельницкий післав наперед на звіди, а за ними посилає 20 тис. з Нечаем, а 50 тис. з своїм сином на Радивила, і т. д. — Архив Ю. З. Р. III. VI с. 49

³) Листи Каліновского до підканцлєра Радзєйовского: з Красного 21 лютого, пізніший — з 24, мабуть з Мурафи, і лист Потоцкого до канцлєра Лєщиньского з Мурахви 3 березня — Міхалов. с. 606, 609, 613.

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 6.]