[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IV. Стор. 19.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ IV     Наступна





ПОЛЬСЬКІ ЗАХОДИ-ПОСОЛЬСТВО ДО МОСКВИ, ПОСОЛЬСТВО УНКОВСКОГО, СТАНОВИЩЕ МОСКВИ.



Психольоґічними впливами пошести, що навістила Польщу і Україну, треба в певній мірі толкувати і той спокійний, чи анемічний темп, в якім розвивалися події в другій половині сього року: перед перспективою зарази й смерти упадала всяка енерґія, а розвивалася полохливість. Через те може й страшний погром, заданий козацтвом Річипосполитій в моменті, коли вона була певна, що спільними заходами її війська і козацької старшини своєвільність української “черни” придавлено нарешті ґрунтовно, — не викресав з шляхетської суспільности різкої реакції й яких небудь енерґійних заходів на погамованнє козацької самоволі. Правда, сприяли тому і зазначені вище обставини: розєднаннє двору з шляхетським громадянством, утома і вичерпаннє від попередньої війни, і ті моменти, що робили винним в сім інціденті самого покійного гетьмана: його пиха, нерозважність, піяцтво, і т. д.

Першою гадкою короля і двору було розписати посполите рушеннє-за неможливістю зібрати нові сили против козаччини якимсь иншим способом. “Віці” видано 11(?) червня, термін збору визначено на 10 червня, а 2 липня король мав замір вирушити до війська 1).

Але се було досить непевним і рискованим заходом, в момент коли шляхта без памяти кидалася в паніці, пакуючи річи і тримаючи на поготові під Варшавою байдаки, щоб при першій небезпеці тікати до Ґданська 2), а страх перед пошістю розганяв уже збиті хоругви і тим більше міг служити оправданою вимівкою від зборів під повітові корогви.

З другої сторони, справа не кінчилася самою козацькою небезпекою. Одно за другим вставали ріжні політичні ускладнення. З полудня йшли чутки, що Хмельницький збирається здобувати Камінець для турецького султана, і той уже вислав туди турецьке військо. Шлюб Тимоша грозив втягнути в сферу козацької політики Волощину. Йшли остороги, що на місце нуреддіна рушає з Криму сам хан, ще з більшою ордою 3). Семигород викликав великі побоювання 4). Становище Москви супроти Козаччини ставало все більше двозначним. Масове виселеннє з сусідніх українських земель за московський кордон прибирало грізні розміри. Слідом лучилось сенсаційне переловленнє листів Радзєйовского до козаків з пропозиціями завязання постійних звязків з Швецією і євангелицьким світом взагалі, і т. д.

Король розіслав до визначніших сенаторів листи, запитуючи їх гадки, що належить чинити в такій небезпечній ситуації, і чи не треба би без сойму зробити розпорядження, яких вимагають обставини, инакше сказавши-чи сенатори готові прийняти одвічальність перед шляхетським загалом за скликаннє посполитого рушення, наєм нового війська і т. д. 5). Сенатори очевидно не схотіли брати на себе такої одвічальности, і в результаті обміни гадок між сенаторами і двором король обіжником 23 червня потвердив на всяк випадок посполите рушеннє, пересунувши його термін на 15 серпня, а на день 8 липня розписав соймики. Наказав перевибрати на них послів на сойм-на випадок коли обставини позволять його відбути, з правом скоротити його за недостачею часу, а перед усім радив подумати над способами скомплєктування війська і його оплати, та позбирати не заплачені податки, то що, з огляду, що задніпрянське військо грозило кинути службу з останніми днями червня, коли їм не буде виплачена платня 6). Сойм проєктовано відбути в 20-х днях липня 7).

Тимчасом починено ріжні дипльоматичні заходи, щоб відвернути від Польщі небезпеку і пошукати помочи проти неприятелів. На цісарськім дворі пороблено енерґійні заходи, щоб дістати поміч в людях; вказувано, яка небезпека грозить католицькому світові, коли навколо Польщі замкнеться сей грізний перстень ворогів католицької віри: України, Москви, Волощини, Туреччини, Семигороду. Але мудрі совітники апостольського величества рішучо відрадили йому встрявати в сю небезпечну історію, щоб не накликати походу Татар на Угорщину, і Польщі рішучо відмовлено в якій небудь помочи-навіть в вербованню рекрутів, хіба щось потайки на сусіднім Шлезку 8).

Московському урядові королівські посли А. Пенцлавский і Каз. Уніховский, передаючи соймову ухвалу про кари на винних в прописках царського титулу (сатисфакцію для царя, мовляв згідно з його попередніми жаданнями) мали звернути увагу на недопустимість таких фактів, що підчас повстання козацького війська против короля, цар, його союзник, висилав до них послів з милостивим словом, дає їм моральну підтримку, а також приймає на московські землі утікачів з України-даючи їм утриманнє і землі для оселення. На се бояре на конференціях з послами, в місяці липні відповіли, що царське правительство в відносинах до козаків не допустило ніякої нельояльности супроти Польщі. Згідно з тим, що було намовлено з польським посольством ще при кінці 1650 р., цар посилав до гетьмана своїх послів і напоминав його, щоб він не входив в союз з “неприятелями християнськими”, і своїх козаків стримував від всякого лиха. А що були з гетьманом зносини-так се робили пограничні воєводи: посилали до нього в ріжних пограничних справах, що виникали від козаків-про захоплення пасік, убийства і кривди царським підданим. Обійтись без того неможна було, “бо підчас важких усобиць урядників в королівських городах не було нікого, всі повтікали від козаків, і царським воєводам не було з ким зноситися в тих обидах окрім Хмельницького”, — а тим більше потім, коли король з козаками замирився. А от в справі московських претензій за прописки царського титулу бояре признали дану цареві сатисфакцію за недостаточну: соймовий декрет привезений послами їх не вдоволив, і вони інкримінували польській стороні новий ряд проступків против царського величества 9).

Московське правительство в тім часі справді інтересувалось звязками України з мусульманським світом і всею політичною системою Отаманської Порти-розуміється не за-для королівського уряду, а з своїх власних мотивів, бажаючи знати які наслідки сі звязки можуть принести самій Москві. Московські посли-звісний уже нам Василь Унковский, післаний знову з піддячим Ардабьєвим до Хмельницького, мав спеціяльне дорученнє добути копії гетьманської кореспонденції з Кримом, Молдавією і Портою. Він звернувсь у сій справі не до гетьмана, а до Виговського, що грав ролю спеціяльного конфідента і прихильника московського уряду; давав йому за спиною гетьмана всякі інформації й документи, котрих бажав собі московський двір. На жаль, заховався тільки уривок звідомлення про їх посольство-саме з їx розмов з Виговським 10).

Посли поставили йому питаннє, що може бути, коли Польща-Литва цілком переможуть козаків? Виговський признався, що коли цар не згодиться прийняти військо під свій протекторат, то богато людей намовлятимуть гетьмана, щоб піддатись турецькому султанові або кримському ханові. Сам Виговський не з таких: він не хоче бути у нікого в підданстві окрім московського царя, і просить прислати йому потай від гетьмана царську грамоту, з котрою він міг би в крайній потребі виїхати на Московщину. В такім разі-на випадок повного упокорення козацького війська-він забрав би з собою на Московщину батька, братів, найближчих приятелів; луччі люди з Запорозького війська також поїхали б із ним. Він показав грамоту семигородського князя, що кличе його до себе й обіцяє річну пенсію в півтори тисячі червоних, — але він, Виговський, нікого не хоче мати паном окрім московського царя. Про гетьмана він теж не думає, щоб він схотів піддатися яким небудь “безвірним”, а не московському цареві.

Посли просили його дістати власноручний лист короля, писаний до Каліновского; лист хана, котрим він просив запорозького війська в поміч; листи Лупула до гетьмана і до Тимоша, також листи від инших володарів які єсть (мабуть про ті зносини ішла мова в тій частині посольства, котрої не маємо). Виговський велів своїм канцеляристам принести, і дав послам копії з листу королівського і ханського, а лист Лупула, в ориґіналі; з инших держав, сказав, листів нема, і дати їх ориґіналів він не може.

Обіцяв своїми впливами то забезпечити, що ні козаки ні Татари не підуть на московські землі: “відомо вам, що я за божою поміччю в війську Запорозькому я усяких справах хазяїн (владЂтель), гетьман і полковники і все військо Запорозьке мене слухають і шанують: самі ви бачите, що гетьман і луччі люде і військо Запорозьке мені у всім вірять”. Знявши з стіни ікону він поцілував її перед послами на присягу в тім, що поки він у війську-доти він стримає і гетьмана і військо і Орду від походу на Москву. “Хіба б Татари щось зробили без нашої ради і відомости-бо не разом живемо; але хіба якась невелика купа набіжить! як тільки ми довідаємось про який небудь воєнний замисел, він не здійсниться-ніякої великої війни без зносин з гетьманом і з нами, з усім військом Запорозьким, я думаю, в Криму не пічнуть, бо їм відома царська ласка і жалуваннє до нас, і що ми цареві вірно служимо”.

Але пожалувався при тім Виговський, що його з вірною службою цареві підводять: недавно якийсь путивльський післанець, напившися, почав перед козаками оповідати ті секретні річи, що він, Виговський через нього переказав до путивльського воєводи, і трохи не підвів його тим під велику біду і навіть смерть. Посли допитувалися, хто саме такого наробив, але Виговський не назвав: казав, що він його сам насварив і обіцяв на нього не скаржитись, а просить тільки на будуче посилати до нього з Путивля таких людей, на яких він міг би спуститись і переказати устно те, чого не можна подати на письмі.

Безсумнівно, Москва все більше починала брати собі на розум все значіннє союзу України з Кримом і Туреччиною, і кожний симптом скріплення сих звязків і глибшого входу України в політичну систему Отоманського протекторату турбував її все більше. Момент коли Україна стала б інтеґральною частиною Отоманської імперії- дійсною підданницею Порти і товаришкою Криму і Волощини в отоманськім васальстві, пересунувши кримсько-турецьку границю на границю Московщини і позбавивши її того спасеного буфера, що досі творила для неї Україна, — поставив би перед Москвою незвичайно серйозну і необчислену в своїх наслідках небезпеку. Останній похід відбутий Запорозьким військом спільно з Ордою, погром польського війська і капітуляція Лупула-все се були поважні симптоми, з якими доводилось рахуватися самим серйозним способом, і московські політики починали справді рахуватися.

В Варшаві навпаки, після пароксізму трівоги, викликаного Батозькими вістями з кінцем місяця, наступила раптова реакція в бік заспокоєння і оптимізму, коли стали приходити відомости, що Хмельницький з Ордою пішли назад, облогу з Камінця знято, і походу далі на захід нема. Оповідалося, що Хмельницький хотів спішно йти на Люблин і Варшаву, і підбивав нуреддіна, запевняючи, що на дорозі вони не стрінуть ніякої перешкоди, а король уже втік з Польщі до Литви. Але нуреддін, мовляли, не повірив Хмельницькому-аби знов його не обманув як торік під Берестечком, коли запевняв, що короля при війську нема, і війська не більше як 15 тисяч. Татари згодились були тільки на облогу Камінця, бо думали, що туди звезено великі скарби з околиці, але коли три приступи скінчилися нещасливо, з значними втратами, покинули й пішли назад 11). Відомости, що Хмельницький шле послів до короля, а потім коли прийшов його лист, привезений Войною, — все се було прийняте як симптом слабости. Оповідалося, що Хмельницький тратить впливи в народі і війську, що його перестають слухатися: три тисячі козаків, висланих ним на Карпатське Підгіррє в поході збунтувалися, вибрали собі начальником якогось польського шляхтича і заявили, що хочуть бути послушними королеві 12).

Вже не думали серйозно про небезпеку. Податки стягалися слабо, війську платилося ще слабше, і воно з дня на день топилось як сніг на сонці. Станислав Потоцкий, воєвода подільський, призначений королем польним гетьманом на місце Каліновского, визначив обозовище під Сокалем, і туди наказав стягатися всім хоругвам, але більше їх там убувало, ніж прибувало. Поручик з полку воєводи Сендомирського Мишковского пише 10 липня, що задніпрянське військо, не діставши на час заплати, майже ціле роз'їхалося: під Сокалем зісталося з них ледве тисяча 13). Накази, прохання, погрози гетьмана, полковників, ротмистрів лишалися без наслідків. Король видав 12 липня універсал, “з огляду, що все збільшується своєвільство, і сила товаришів з гусарських і козацьких хоругов, забувши любов до вітчини, суворість військових артикулів і своє шляхетьске походженнє, кидає військо і службу Річипосполитій, роз'їздиться з-під хоругов і жодним чином не слухаючи вельм. гетьмана нашого, полковників і ротмистрів, своєвільно виїздить з обозу”. Він “суворо наказував всьому товариству як з тих полків, що були за Дніпром, так і з тих, що по сій стороні Дніпра стояли під командою уродж. Криштофа Тишкевича, житомирського старости, і всім иншим, що не були в битві (під Батогом)”, аби з-під хоругов не виїздили, а хто виїхав- аби під них вертав, инакше вони тратили право на заслужені гроші і підпадали карам описаним військовими артикулами. Ротмистрам, що дістали приповідні листи на формуваннє нових відділів-повітових і всяких инших, заборонялося приймати таких дезертирів, під карою за спільництво, і т. д. 14). Але все се не могло помогти, поки не платилося справно. “Король прислав в дарунку 60 тисяч, але не хотіли там задоволитись” 15). А більше не було.








Примітки


1) Варшавські вісти з 23 червня-Теки Нарушевича 147 с. 225, реляція нунція-Жерела XVI с. 144.

2) Досить мальовничо описує сю паніку Рудавский с. 104-5.

3) Реляція нунція з 26 червня-с. 147.

4) Жерела XII с. 177 дд.

5) Лист короля до великого маршалка в. кн. Литовського 11 червня-Теки Нарушевича 146 с. 209, з Нєсвизького архиву.

6) Універсал адресований до волинської шляхти в Архиві III. IV с. 746.

7) Депеша нунція з 22 червня, с. 146.

8) Дипльоматичний матеріял в XII т. Жерела с. 176 дд.

9) Польські справи, 1652 р., книга 81 л. 300-305.

10) Фраґмент сей виданий, але з ріжними помилками, в Источниках Бантиша-Каменського І с. 32; я користувався копією з Малоросійських справ 1652 р. № 6. Дати розмови і взагалі посольства на тім нема. Соловйов датує його місяцем червнем ст.ст. (стереотип. вид. с. 1622), може бути, що мав на те якусь вказівку.

11) Депеші нунція з 6 і 13 липня, с. 147-8.

12) “Все більше потверджується, що Хмельницький вже не має такого послуху як перше: він вислав універсали до трьох тисяч селян-козаків (не реєстрових себто) під Трансільванські гори, але вони не тільки відмовили послуху, але вибрали собі начальником польського шляхтича і заявили себе нашої партії”-депеша нунція з 27 липня, с. 150, перед тим з 20 липня тамже с. 149. Сю звістку потім повторив венецький резідент при австрійськім дворі в своїх донесеннях сіньорії-Жерела XII с. 183, депеша з Праги 20 серпня. Чи був якийсь такий факт дійсно, чи се тільки “кореспондентська качка”, лишається незвісним.

13) Міхалов. с. 661.

14) “Копія друкованого універсалу” в збірці Ґоліньского ст. 586.

15) Міхалов. 661.











Попередня     ТОМ IX     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IV. Стор. 19.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.