[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 1. — С. 318-330.]
Попередня
Головна
Наступна
Пам’яті Михайла Драгоманова
Зміст і форма. Теми героїчні. Мова наша про передані усною традицією твори описові, оповідальні — або назву їх старим загальним терміном — повістеві, однаково — ритмовані чи прозові, — мусить, на жаль, бути значно коротша. Хоч література ся була, без сумніву, дуже багата, різнородна, цікава, переходила різні зміни і еволюції, але сказати про неї можна дуже небагато, поза тими її відгомонами і фрагментами, які ввійшли до поезії обрядової, з одного боку, а з другого — заціліли в літературі писаній, в книжнім обробленні, і будуть предметом пізнішого обговорення, разом з іншою книжною літературою.
Причини тому дві. По-перше, в дохованім до нас уснім репертуарі в сій сфері далеко тяжче вирізнити те, що можна з певною правдоподібністю прийняти за останки чи відгомони сеї старшої доби і відрізнити від пізнішого репертуару. По-друге, почасти таки завдяки трудності і складності такого досліду, з сього погляду сей матеріал студійований далеко менше, ніж репертуар пісенний (особливо обрядовий) .
Вище було вказано, яким могутнім засобом консервовання в репертуарі пісеннім являється ритмічна форма. Ритм — се неоціненний сторож традиції, що хоронить її від усяких довільних змін («изъ пЂсни слова не выкинешь», говорять великороси). До того ще у піснях обрядових спеціально зв’язок з певними сакральними і магічними обрядами і святами затримує їх в неустаннім уживанні і в інтересах обряду — щоб він не стратив сили — заховує від конкуренції нових мотивів. Боронить від надто свобідного підмінювання старих, переданих і усвячених традицією текстів такими новими мотивами, чи комбінування з ними. І ми бачили, як наслідком сих умов певні обрядові пісні до нинішнього чи дуже недавнього часу на різних частях нашої території, невважаючи на різні колонізаційні пертурбації, розділені цілими століттями відокремлення, держаться в значній свіжості, в формах часом буквально подібних. Тому й поетичні образи і теми, включені в обрядову практику величань, замовлянь, затверджень певних соціальних актів, як подружжя і т. ін., дихають на нас глибокою, правіковою стариною. Рахуючися з різними пізнішими змінами і додатками (напр., християнськими), ми можемо тут все-таки вилучити, навіть без великого труду, дуже багато такого, що з усякою правдоподібністю мусить бути прийняте як відгомін тих часів, котрих спадщину тут оглядаємо.
Але пісні і ритмічні твори, котрі не ввійшли в обрядовий ужиток, в цілості або в фрагментах, переважно вигинули, часто без останку. Я вище висловив переконання, що вже в добі розселення існували у наших племен обидві форми поетичного ритму, рівноскладового — співаного і нерівноскладового — рецитованого. В обох формах, безсумнівно, складались оповідальні, епічні твори на теми героїчні і казково-побутові — прототипи тих билин, які в пізніших редакціях заховались на великоруській півночі. В наших казках і переказах подекуди заховалися також ритмічні і пісенні частини — в промовах героїв і в різних «загальних місцях», котрими старий казковий стиль був, очевидно, далеко багатший, ніж нинішній, сильно вже розложений. Такі, напр., звісні розмови Михайлика з батьком в повісті про Золоті Ворота:
Господару-цару Володимиру,
Так, в мене чаша золотая,
Вина повная
Завжди...
І часть Київа на мене йде,
Але київська громада,
То зла у неї рада... —
й інші, з котрими ми будемо мати ще діло дальше. Між казками звіринними і фантастичними заховалося кілька віршованих в цілості або в частих, а цілий ряд їх має віршовані розмови, більш або менш старого складу, як звісні пісні чарівної дудочки:
По малу-малу, паноньку, грай,
Не врази мого серденька вкрай:
Мене братічок та й убив,
Ніж у серденько та й устромив,
За того веприка, що в саду рив
(Рудч., 160).
Або голуба:
Ой буркуну, буркунець,
Був у батька одинець,
А мій батько убий-душа,
А мачуха із’їж-душа,
А сестриця-попрятниця,
Мої кісточки попрятала,
У рушничок завертіла,
Під порогом закопала
(Манж., 57).
Івасика Телесика:
Гуси-гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Та полетіть до батенька,
А в батенька їсти й пити,
І хороше походити (Рудч., 42).
До «Рись-матери» співають:
Рисю, рисю, дитя плаче,
Дитя плаче, їсти хоче.
Відповідь:
Нехай плаче, як само хоче,
Пожарі горять, крильця смалять,
Очі слезми заливають...
(Чуб., 453).
Сі віршовані поезії самі по собі могли б уходити за пережитки магічної пісні-закляття. Але коли маємо поруч того більші й менші віршовані партії чисто описового характеру, вступи і закінчення 1, то се вказує на загальний ритмічний або мішаний, ритмічно-прозовий, стиль казкового оповідання, котрого воно набрало особливо в устах оповідачів і співаків-професіоналів.
1 От, напр., кілька таких закінчень:
Тоді він на ній одруживсь —
І стали вони жить,
І постолом добро возить.
Як почали вони пить та гулять,
Та з гармат стрілять, —
Та [й] я там був, мед, вино пив,
По бороді текло —
А в роті не було.
Як стрельнули мене з гармати,
То залетів я сюди до хати,
Та тепер тут сижу (Чуб., 35).
Варіант Рокосовської:
А я там був, мед, вино пив,
По бороді текло, в роті не було.
Як я там напився —
На гною спать положився,
А на тім гною оруді стояли,
А тиї оруді гноєм затикали.
Як не стало гною, то заткнули мною,
Як вистрілили з гармати,
То я став аж тут брехати.
Звінчались вони, і тепер живуть — і хліб жують.
Я там була, мед-горілку пила,
По бороді текло, а в роті не було.
І дали мені блин,
А той блин да сімдесять год в гною гнив,
Дак паничі такі гарнесенькі були та смілі —
Вихватили та з’їли! (с. 76).
Я там був, мед-вино пив,
По бороді текло, а в роті не було.
Правда, я молодець,
Що зробив казці конець? (с. 424).
От вам казочка,
А мені бубликів вязочка. (с. 138).
Взірцями переважно віршованих текстів можуть служити дитячі казки, напр., про «діда і бабу» (Чуб., 90):
Був собі дід та баба.
Мали собі курочку рябушечку.
Курочка яєчко знесла,
Баба хижку мила,
Тут такі віршовані партії перериваються прозовими інтервалами. Напр.: «Дуб листе поспускав. Прийшов бичок. — Чого ти, дубе, листє поспускав? — Якби ти знав, то б і ріжки позбивав». І потім знов починається повторення віршової строфи.
Сі казки з повтореннями, звісні у різних примітивних народів як забавна примітивна гра (див. згадані «Примітивні оповідання», видані Укр. Соц. Інститутом), можуть взагалі служити взірцем спеціального казкового речитативу — так званого у великоруських казкарів «говорка» — більш короткого і спішного, ніж речитатив епічний (про нього у Савченка, Рус. нар. сказка, с. 16 і 285). Я думаю, що його можна вважати спадщиною старшої, київської доби, коли не ранішої, — дарма що в нинішніх укр. записях сі партії могли з’явитися під великоруськими впливами. Як взірець наших речитативних партій, що приходить в різних казках, наведу, напр.:
Прийшли, аж ті добре шатались,
Уже з куріня забрались,
Як побігли — та й на дуба зібрались.
Стали вовки думати-гадати,
Як би козла та барана нагнати (Рудч., 42).
Стоїть кабан на цепу,
Іклами оре, ухом сіє, хвостом волочить,
За ним дощ мочить,
а назад його жнеться
І в копи кладеться —
Готове в клуні возять (Чуб., 14),
Може, на місці буде тут нагадати, що мішання прозових і віршованих партій взагалі часто стрічається в ранніх стадіях творчості, і деякі дослідники старої індійської і середньовічної європейської творчості вважають такий мішаний виклад за форму ранішу, з котрої вже пізніше переробленії були одноцільні віршовані твори. Так толкують старонімецький термін: singen und sagen, старофранцузьке: dire et chanter. Можливо, що ближчі досліди відреставрують подібну «співомовку» форму старих професіоналів і у нас (нижче я ще поверну до сього питання).
Сі професіонали у нас вигинули десь в XVI — XVII вв., і з ними вимерла і стара епічна, оповідальна поезія на старі героїчні, казкові і побутові теми, зіставивши тільки досить незначні останки в репертуарі, стилю і манері лірників і кобзарів та досвітчаних й колядницьких оповідань. Я вище зазначив, що нинішня колядницька дружина заховала ще виразні прикмети скоморошої чи яким би вона іншим іменем називалась — дружини професіоналів: співаків, плісанників і оповідачів. Колядники, де їх добре приймають, репродукують репертуар з усіх сих сфер: поезії епічної (тепер на церковні теми), величальної, веселих оповідань, плясу сакрального (магічно-обрядового) і забавного. Дещо з того можемо бачити і у реномованих забавників, які звеселяють досвітки і вечорниці веселими оповіданнями, співами і т. д.
Я все-таки думаю, що раніше чи пізніше, обережно підходячи від пережитків наших і інших східнослов’янських: від літературного і фольклорного матеріалу — наші дослідники відреставрують більш-менш докладно образ сих мандрівних труп, носіїв нашої усної літератури (епосу передусім), музики і танцю так, як вони жили у нас перед великим культурним переломом XVI — XVII в. — масовою християнізацією і перебудовою життя на основи нової народної віри. Про се буде мова далі, і далі ж я скажу, що зможу сказати зараз про нашу епічну поезію, так, як вона виробилась під кінець, перед тим великим переломом. Там я розберу се питання, наскільки пізніша великоруська билина, так, як її законсервували старі записи XVII — XVIII вв., і сучасні пережитки (онежського та біломорського району) можуть послужити для реконструкції героїчного і побутового (новелістичного) репертуару старої України. Питання се мало досліджене, і тому при нинішнім стані підготовчих студій я ще не рішаюсь видобувати з нього, з-під пізніших книжних і усних наверствовань, репертуар старших часів — навіть київської, а тим менше ранішої доби. Тому й переношу сю тему до дальших розділів, а покищо вдоволяюсь тільки тим, щó одмітив з героїчних мотивів в величальних піснях і щó ще одмічу при перегляді поетичних тем, захованих в старому літописі, та підчеркую сю нестійкість навіть більш витривалого, одягненого ритмічною формою поетичного твору, — оскільки він не знайшов собі місця в письменних пам’ятках або не ввійшов до обрядового репертуару.
Зник от майже без сліду барвистий героїчно-фантастичний цикл, зв’язаний в традиції з іменем Олега і, очевидно, переповнений казковими мотивами, які виступають так виразно в північних билинах про Вольгу-Волхва. Дещо з нього, видко, перенеслось на пізніший образ волхва Всеслава, котрого постать уже у сучасників була окружена магічною легендою і далі потім в сім напрямі розроблялась і оспівувалась (як показує «Слово о полку Ігоревім»). Інші ж фантастичні елементи сього циклу розложилися назад в героїчній казці, з котрої були покликані невідомими поетами, щоб прибрати фантастичними мотивами образ віщого князя-чарівника. Решта, не так фантастична, розплилась в новіших формаціях київського героїчного епосу і саги, зв’язавшись з молодшими героями, позбавленими таких фантастичних прикмет.
Під кінець еволюції сього епосу найбільше мотивів скупилось наоколо Володимира Вел. Але і від сеї молодшої верстви в нашій традиції ледве заціліли убогі останки, ще не до решти позбавлені тої індивідуальної закраски, котра відрізняє поетичну сагу, епічну повість про історичні особи, місця і події від казкового оповідання, очищеного від усяких вказівок на час і місце («були собі дід та баба», «був собі такий цар» і, т. д.).
Ще менше зісталось від «князя Романа», останньої яскравої індивідуальності княжих часів, яка вразила народню уяву: його ім’я цілком механічно причепилось до деяких обрядових пісень та забав, але не донесло нічого з тих епічних мотивів, які колись були з ними зв’язані. Всі зусилля коментаторів видобути що-небудь в сім напрямі я вважаю безуспішними (див. вище). Одинокий образ з колишніх княжих та боярських чвар, в котрім міститься бодай щось: якийсь натяк на героїчний, епічний мотив — се «княгня Іванко», з несподіваним ув’язненням і тугою в темниці по княжім дозвіллю:
А там на луках, на барз широких,
Там же ми горить терновий огник,
Кол’ огня ходить широкий танець,
А в танці ходить княгня Іванко:
На головечці сокола носить,
В правій рученці коничка водить,
В лівій рученці гусельки носить.
Ніхто не видів — лем панські слузі,
Скоро ввиділи, пану повіли:
«Ой ідьте, ідьте, Иванка зв’яжіте,
Иванка зв’яжіте, ту приведіте.
Соколонька пустьте до сокільниці,
Гусельки шмарте [киньте] до гусельниці,
Коничка всадьте до кінниченьки.
Иванка всадьте до темниченьки».
Соколик квилить — головки хоче,
Гусельки грають — Иванка споминають.
Коничок гребле — до поля хоче.
Іванко плаче — до миленької хоче 1.
1 Текст у Головацького, II, с. 57, відти у Антоновича — Драгоманова, I, с. 36 д. і у Гнатюка, ч. 190; коментар Антоновича недавно повторив Третяк в своїм огляді старої укр. поезії (Dawna poezya ruska, в Dzieje literatury pięknej w Polsce — Encyklopedya Polska wyd. Akademii Umiejętności XXII, 1918, c. 463 і дд.). Виводи против — у Потебні, II, с. 425 і дд.: що первісний варіант той, де образ дівчини (Гол., II, с. 82, теж з Сяніччини), і він, по гадці Потебні, входить в круг пісень про те, як дівчина згубила коней.
Варіант сей — звісний лише з одної записи (в Сяніччині), дає образ настільки загальний, що між коментаторами навіть суперечка, чи первісна постать тут дівоча чи хлоп’яча. Хоч я признаю більш правдоподібною гадку, що тут єсть дійсно пам’ять пригоди молодого князя (чи як раз Івана Берладника, на котрого думали, се, розуміється, питання трудне та й не дуже важне), але з сього самого вже видко, наскільки сей образ загальний, обтертий з усяких реальних рис історичної традиції.
Вікова боротьба з степом, що була нервом народного життя протягом століть, відбилась в переказах (сагах) і казках тільки в неясних, символічних образах змієборства: Кирило Кожем’яка — казковий варіант літописної саги про молодого кожем’яку, що переміг печеніжина (див. нижче), або таких півміфічних фігурах, як «Шолудивий Буняка» — половецький хан епохи Мономаха, що став паралельним образом Змія, Кощія і подібних фантастичних істот.
Аналіз саг і казок, зв’язаних з сим іменем 1, показав, що фантастичні мотиви, котрими був обліплений образ сього «шолудивого хищника» і ворожбита (перед битвою під Перемишлем він ворожить про вислід битви, виїхавши з вечера в поле і завивши вовком), кінець кінцем з’їли історичні і героїчні мотиви старих переказів чи епопеї про нього 2.
1 Се одна з найкращих студій Драгоманова: «Шолудивый Буняка въ украинскихъ народныхъ сказаніяхъ», 1887, передр. в українськім перекладі в II т. Розвідок.
2 Про сліди героїчних мотивів, зв’язаних з Боняком, що «рубав Золоті Ворота», див, вище.
Образи людоїда, що носить його ім’я в новіших записях (почавши від XVII віку), дають характеристичний приклад того, як історична сага чи героїчна епопея з ослабленням політичного чи соціального інтересу до неї поволі абсорбується казковими або новелістичними елементами — в інших випадках, і розпускається в казці чи новелі. В одних варіантах — се велетень космічних розмірів: могили і вали толкуються як сліди «Бунякового воїнства», що пройшло весь світ і на місцях свого спочинку насипало землю з своїх ходаків. В інших — се кістяк-людоїд з смердячими тельбухами, що живе в старих валах і городищах та пожирає людей. Або се гном-вій, з такими довгими віями, що їх два хлопи мусять підіймати вилами: він добивається руки царівни і гонить за нею по цілій Україні. В польських переказах XVII — XVIII вв. сей страх стає провідником козацьких ватаг против поляків.
Краще заховала свою первісну ідею тема про упадок старого Києва і княжої України взагалі — може, найбільш яскраво з усеї усної традиції відбита в образі Михайликасемилітка, зрадженого київською громадою, що з Золотими Воротами — всею старою славою Києва — відходить до Царгорода, до слушного часу. Щасливим припадком розложившися в прозовій сазі про Золоті Ворота, ся тема донесла головніші мотиви колишньої поеми і її провідну ідею — обітницю повернення колишньої слави.
Загалом же героїчна тема, стративши свою соціально-політичну базу, звичайно тратить свою провідну ідею, своє морально-психологічне чи соціальне мотивування. Пустившися з княжого двора чи вояцького куріня на село, вона живе тільки як конгломерат фантастичних або новелістичних мотивів, оскільки ті встигли до такої основної теми причіпитись міцніше. З молодших героїв сим способом вижити не вдалося майже нікому.
Отже коли такими невитривалими на зміни інтересів і настроїв суспільності показувались поетичні твори, навіть зв’язані певною закінченою ритмічною формою, як сі колишні епоси на героїчні теми, — що ж доперва сказати про повісті забавного чи дидактичного характеру, позбавлені тих зовнішніх, ритмічних та музикальних регуляторів, які не давали довільно «викидати слова». Така проза, «не призначена для співу і позбавлена всяких засобів для довшого пам’ятання», як висловлюється дослідниця примітивної творчості, «існувала тільки відтворюючись щораз наново в уяві і словах кожного оповідача, міняючись безнастанно, значно більше і значно скорше, ніж пісня, — коли рахуватись навіть з нестійністю в деталях також і пісенних творів» 1.
1 К. Грушевська, Розвій словесної творчості і примітивна проза, с. 6.
Вона була беззахисна перед натиском нових, модернішкх, актуальніших ідей, образів, форм, які, на погляд оповідача, могли краще послужити для забави чи поучення і витискали зовсім з уживання старі теми або налягали на них, асимілюючи їх, комбінуючи їх елементи, зміняючи до повного непізнання або ледве значних останків.
Справді, щоб хтось, не покликаний до того спеціально, якимсь збігом обставин, уложив та завів до ужитку нову обрядову пісню — се навіть тяжко собі уявити там, де не було професіональних аранжерів таких магічних церемоній. Утворення нової повісті на героїчні теми, хоч би з тих «загальних місць», які обертаються в ходячім репертуарі, потрібують звичайно теж якогось імпульса на те, щоб скомбінувати їх в новім варіанті. Навіть уведення до сільського репертуару нової пісні — се річ не зовсім звичайна. Але оповідачі-забавники, що славляться своїм хистом заінтересувати, потішити громаду (див. вище), вони як раз ставлять собі за честь — задивувати, зацікавити своїх слухачів якоюсь небувалою комбінацією, видуманою, можливо, неподібною до того, що оповідалось і чулось досі. Психологія такого спеціаліста, з хисту і репутації, в громаді примітивній чи у цивілізованій, аналогічна з психологією модерного белетриста. Він передусім вигадчик, тим часом як співець — се сторож традиції. Наскільки пісня, взагалі — тонічно і ритмічно збудована, річ консервативна, настільки річ прозова, призначена на потіху або поучення, має тенденцію безконечної змінності — в інтересах сильнішого враження. До оповідача-казкаря дійсно може бути повною мірою приложена автобіографічна згадка нашого геніального вигадчика Гоголя, влучно пригадана одним з новіших дослідників наших казок: «За молодих літ, в хвилі нудьги, щоб розважити самого себе, я цілком видумував смішні фігури і характери та ставив їх в своїй уяві в найсмішніші ситуації, зовсім не думаючи про те, по що воно, для чого і кому може бути з того якась користь» 1.
1 Твори Гоголя, вид. Тихонравова, IV, с. 248.
Розуміється, межі можливості людської вигадки обмежені, кінець кінцем, так само, як і людської пам’яті. І так як пісня, не вважаючи на свою тенденцію консерватизму, все-таки відмінюється — навіть пісня ритуальна, так і оповідання чисто забавне має певні незмінні, улюблені поетичні образи і ситуації, «загальні місця», з власті котрих воно ніколи не може вповні визволитись. При всій нібито безконечній різнорідності і змінливості казкових мотивів, вони зводяться до кількасот чи навіть кількадесяти мотивів (відповідно до того, чи береться за одиницю мотив більш складний чи більш простий). Вони комбінуються і відміняються на різні способи протягом тисячоліть, на які сягає людська пам’ять. При певній одностайності людської психології на тім самім (приблизно) рівені цивілізації, певні випробовані в своїх психологічних впливах ситуації живуть і, навіть заникаючи, відроджуються потім наново, з мандрівних оповідань, і знову порушують уяву і життя самого окруження.
З другої сторони, попри оповідання, які не мають іншої мети, крім забави, такі мотиви нанизуються на певні теми також з утилітарними, соціально-політичними завданнями на те, щоб дати історичне чи релігійне обгрунтування формам життя, в котрих заінтересована якась група суспільності (див. вище). З казкових мотивів повстає героїчна повість, сага чи поема, зв’язана з якоюсь історичною (чи нібито історичною) особою, місцевістю чи подією, або соціальний міф, експлікативне оповідання, котрим пояснюється та чи інша установа, вимога права чи моралі, звичай, обряд і т. д. З тих причин соціального характеру, які покликали до життя таку сагу чи повість, ся комбінація казкових мотивів має шанси консервуватися краще і консервувати зібрані в ній мотиви тривкіше, ніж проста забавна казка, — поки не переживуться і не вивітряться до решти ті творчі мотиви, які покликали її до життя.
Та й забавна казка, як ми вже бачили, з розвоєм поетичних форм набирає в устах спеціалістів-казкарів більш сталих форм, словесного ритму в широкім розумінні слова і розвивається паралельно з епічною темою, обмінюючися з нею і темами і різними формальними засобами. В половині минулого століття Буслаєв, автор першої наукової студії, присвяченої східнослов’янській казці (який, між іншим, дав перший аналіз і української казки, з становища тодішнього міфологічного напряму), настоюючи на тіснім зв’язку казки і народної епічної поеми, вважав казку розложеною і модернізованою формою героїчної билини 1.
1 Таку схему розвою повісті найбільш конкретно формулював Ган, коментуючи свій корпус новогрецьких і албанських казок (праця дуже впливова в інтерпретації повістевої літератури): міф — героїчний епос — фантастична казка — новела, або по дійовим постатям: боги — герої — люди і демони (Griech. und alban. Märchen, 1866, I, c. 4 і дд.).
Я вище вказав, що буде правильніше вважати їх за паралельні літературні явища; з них казка, по своєму характеру, не так ригористично зв’язана формою, швидше еволюціонує, сильніше міняє, борше вбирає в себе мандрівні теми, легше включає й елементи релігійної легенди, і книжні витвори, ніж се робить епічна поема, котра теж черпає з сих джерел, приймає до себе всі сі елементи, безпосередньо чи з казки. Новіші досліди над грецьким епосом викрили навіть в нім силу казкового елемента, хоч яким він здається величним, зв’язаним безпосередньо s божеським міфом, далеким від вульгарної традиції. Наш героїчний епос стояв з казкою, без сумніву, в дуже тісних і нерозривних зв’язках: підтримував її на певній ідейній висоті, впливав на її поетичну форму, а з другої сторони, черпав з її запасу мотивів. Героїчний епос, казка і новели жили поруч в репертуарі професіоналів, які репродукували перед громадою величальну пісню, поему на героїчні чи побутові теми, казку і новелу, веселу пісню і сміховину. Се, з одного боку, причинялось до поетичного стилізування, а з тим — і кращого консервування сих свобідніших, менше зв’язаних своєю формою форм повісті. З другого — помагало широким взаєминам між піснею, рецитованою поемою і просто «казаною» казкою чи «баяною» байкою: тримало їх в тіснім зв’язку й утворювало між ними різні переходові типи і форми.
Всі сі обставини не давали і казці — байці — новелі, сій найбільш текучій і змінливій словесній стихії, розплинутися до решти в цілком змінних і зникаючих комбінаціях. І в формі і в змісті їх зіставалось багато постійного, що при змінностях деталей утримувало тяглість і непереривність традиції. Жив певний суголосний грунт, в котрім знаходили свій відгомін переходові мандрівні теми. Тримались певні постійні рами, в котрі вони вкладались; певні загальні мотиви-риштування, на котрих вони розміщувались.
Тому нераз навіть напливова, запозичена форма, в котрій виступає перед нами та чи інша казкова або новелістична тема, не дає ще нам права викидати з тубільного репертуару ті мотиви, котрі комбінує ся модернізована мандрівна тема. Вона нераз дає тільки нову, моднішу форму старим мотивам; згодом форма тратить інтерес, відпадає, і мотиви виживають або в старших формах, або прибирають собі нові. Запозичення можливе лише при існуванні готових уже аналогічних образів і настроїв, — сю глибоко вірну гадку не треба ніколи спускати з очей при оцінці літературних явищ 1.
1 Я зацитую влучну замітку Веселовського, висловлену ним ще в 1880-х рр.: «Объясняя сходство мифовъ, сказокъ, эпическихъ сюжетовъ у разныхъ народовъ, исслЂдователи расходятся обыкновенно по двумъ противоположнымъ направленіямъ: сходство мифа объясняется изъ общихъ основъ, къ которымъ предположительно возводятся сходныя сказанія, либо гипотезой, что одно изъ нихъ заимствовало своє содержаніе изъ другого. В сущности, ни одна изъ этихъ теорій въ отдЂльности не приложима, да онЂ и мыслимы лишь совмЂстно, ибо заимствованіе предполагаетъ въ воспринимающемъ не пустое мЂсто, а встрЂчныя теченія, сходное направленіе мышленія, аналогическіе образы фантазій. Теорія «заимствованія» вызываетъ, такимъ образомъ, теорію «основъ», и обратно; анализъ каждаго факта изъ области folklore’a долженъ одинако обращаться на ту и другую сторону вопроса въ виду возможности, что взаимное передвиженіе мифа, сказки, пЂсни могло повторяться не однажды и всякій разъ при новихъ условіяхъ какъ усвояющей среды, такъ и усвояемаго матеріалам. Разысканія, XI, c. 115.
Напр., сучасні богатирські казки Східної України носять досить виразні впливи російських варіантів. Але сама ідея богатирства, як посвідчують знавці народного життя, тримається чи, краще сказати, трималася дуже живо і органічно в народній уяві: образи богатирів — сторожів християнської або руської землі, змієборців, оборонців від усякої злої сили, що виявляють свою присутність різними, дивними, надлюдськими вчинками.
«По народним поняттям богатирі являються і тепер, їх завдання — охороняти християнську землю від зміїв чи іншої темної сили, що гніздиться десь на кінцях православного світа, «у пущах», — писав в 1880-х рр. один з найкращих знавців народного укр. життя, пок. Манжура. І він наводив кілька таких сучасних оповідань з Катеринославщини, де виступають богатирі-змієборці: «Богатирі живуть там, де пущі, і вони стережуть нашу землю від зміїв; отто який змій прорветься, то богатир поженеться за ним та і вб’є». «Богатир як стоїть коло пущів, то йому коня не треба, а вже як поженеться за змієм, то його кінь сам знайде». «Богатир усе одно як святий — його не побачиш; раз у Марнополі [Маріуполі] торговки на базарі бачили, як ішов богатир — так тілько, кажуть, картузак ізняв проти церкви, перехрестивсь — та тільки його й бачили!» «Не докажу, чи вони вже вмирають, чи як, а тілько виходять з нас: вийдуть йому літа, то він проявить себе, та й окриється» 1.
Ясно, що ся ідея богатирства, яка живе досі в масах, після того як самі епічні поеми вимандрували з України, творить, власне, ту «основу», на котрій прив’язуються й зайшлі богатирські казки новіших формацій, тісно зв’язані з старим богатирським «билинним» епосом, перейняті тою ж ідеєю богатирського подвига, тільки відірваного від історичної обстановки, перенесеного поза час і просторонь. З другого боку, ся богатирська казка далі становить той поетичний запас, з котрого творчість черпає «загальні місця» богатирського образу всякий раз, як хоче піднести якусь дійову постать чи історичний момент понад рівень пересічних людських відносин. Так от бачимо, що серед козацьких чи повстанських ватажків Хмельниччини появляється фантастична постать Боняка, різними казковими подробицями прибирається історія Мазепи і Палія: Палій заводиться до категорії чудесно роджених богатирів, він побиває демонів, стає невмиракою і т. д.2
1 Кіев. Старина, 1888, VIII. Сборникъ харк. ист.-фил. общ., т. II. Див. ще нижче про переживання образів богатирів-підлітків, богатирських коней і под., з записок Манжури ж і інших.
2 Драгоманов, Розвідки, III, с. 217.
Отся роль казкового репертуару як тої скарбниці фантастичних мотивів, звідки черпає свої образи пісня, епічна поема, легенда, всякий раз хоче піднестись над рівнем реальності, велить нам дати місце казковим мотивам як субстратові поетичної фантастики тут, в сім огляді старої поезії. Три названі роди поетичної продукції — величальна пісня, ритмічна поема і свобідна «казана» казка становлять три степені строгості, ригоризму зовнішньої форми, котрі відповідно тому в більшій або меншій точності заховують старі форми поетичного оброблення фантастичних мотивів і доносять до нас образи й ідеї далеких епох, зачерпнеш з спільного поетичного запасу. Обрядова пісня переховує їх найкраще і найточніше; казка і новела — найслабше і найсвобідніше.
В нашій традиції ритмічна поема випала. Від величальної пісні — ми взяли, що могли. Тепер лишається придивитись тим відблискам, що зісталися в усній прозовій традиції від старого поетичного запасу, з якого брала свої засоби пісня і повість, як усна, так і книжна (до котрої перейду потім).