[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 1. — С. 151-176.]

Попередня     Головна     Наступна

...початок розділу

Билини на теми казкові, обрядово-символічні та новелістичні.

З чималої серії таких билин спинимось на кількох, інтересних чи то своїми мотивами, чи то зв’язками з нашою історичною традицією — даними їх термінологією або відкритими науковими студіями над їх змістом.

Гліб Володїєвич. Билина ся стала звісна недавно, з біломорських записів Маркова ², але фрагменти її знайдено також у кавказьких козаків ³, і се вказує ясно, що маємо діло з матеріалом у всякім разі не молодшим від XVI — XVII в., хоч, може, й переробленим потім на півночі на свій лад. У всякому разі його термінологія лунає як відгомін далеко старших часів і звертає на сю билину особливу увагу.

¹ В. Міллер так формував свій погляд: «Сутичка Козарина з половцями сталася в межах Волинської землі і, як місцева подія, в своїм часі . мусила набрати розголосу і потім передаватись головно в Волинській землі. Билина виводить Козарина з. «Волинця красна Галичья» так само, як галицького ж молодця Дюка Степановича. Натурально подумати, що перший автор билини зв’язав виїзд Козарина з Волинцем через те, що ім’я Козарина було звісне на Волині як воєводи, що прославивсь погромом половців і визволенням полоняників -якраз в землі Волинській». На потвердження сього покійник вказав на дві подробиці. Одна — що в пізнішій, t. зв. Архангельській компіляції, в звістці про погром половців воєвода Козарин зветься Петровичем, так як в билині (можливий вплив билини на запис). Друга — що в деяких записах билини про Дуку ревідує його майно «Михайло Петрович» — так, як зветься Козарин в деяких записах — без прізвища (можливий слід зв’язку з темою про Дуку).

² М. 50 і 80. Студія Маркова в Етнограф. Об. т. 62 (1904): Къ билинЂ о князЂ ГлЂбЂ ВолодьевичЂ, В. Міллера під тим же заголовком в Жур. Мин. Нар. Просв. 1903, VI. Очерки II, с. 294 дд., також Каз. эпическія п-ьсни с. 125 дд., Очеркъ исторіи рус. был. эпоса c. 57 і замітки Маркова в ИзвЂстіяхъ отд. рус. яз.

³ Былины недавн. записи 80.

Жив у Новгороді князь Гліб Володієвич, він задумав діло немале: наладував три чернені кораблі дорогими різними товарами, вислав їх за синє море. Впала погода з синього моря Корсунського з дощами та туманами, занесло, закидало ті кораблі під славний город Корсунь (вар.: до землі татарської арапської). А в тім городі Корсуні не було ні короля, ні князя, жила там Марина Колдаївка. Вона зажадала від Глібових кораблів неможливих оплат і заарештувала його товари, прогнала його корабельщиків з кораблів, а настановила свою сторожу. Корабельщики ходили по Корсуню — ходили, думали-думали, купили чорнила та паперу й написали до князя Гліба про всі «ярлики ¹ скорописчаті». Князь Гліб, прочитавши, розгнівався, скликав свою дружину — тридцять тисячів, вибрав з неї тридцять молодців під один зріст, «голос до голосу, а волос до волосу», і вибрався з ними до города Корсуня. Спинив їх під городом, щоб чекали, аж задзвонить його шабля. Сам же їде під стіну і викликає Маринку, питає, за що забрала вона його кораблі. Виїздить Маринка конем на стіну, каже, що віддасть йому кораблі, коли відгадає він її загадки хитромудрі. Князь Гліб на се годиться. Загадує Маринка загадки, вони в різних варіантах різні, кінцева — що то за гора на княжім дворі, на ній кипарис-дерево, на дереві сидить сокіл? Князь відгадує загадки, остання — се він сам на кипарисовому сідлі, на своїм коні. Тоді Маринка віддає кораблі, відчиняє місто, запрошує князя в гостину, пропонує з нею оженитись. Підносить йому насамперед чарку вина, а в нім — люте зілля. Та на той час княжий кінь зрушився, вино пролилось йому на гриву, грива загорілась; Гліб, злякавшися, кинув чарку — земля загорілась від того вина. Тоді князь Гліб перескочив через стіну, дружина його за ним." Він стяв Маринку, всіх людей в Корсуні вирубали, забрали все красне золото й поверталися на святу Русь, до Новгорода.

Дослідники завважили подібність сеї теми з повістю про купця Дмитра Басаргина, що, попавши з своїми кораблями до невірного царя, рятується за поміччю малого сина, який відгадує царські загадки, а самого його стинає. Ся повість довго не звертала на себе особливої уваги; в публікованих текстах купець звався Киянином, цар носив нічого не обіцяюче ім’я Несміянина, з первісної обстанови всі географічні й історичні терміни були витравлені, отже все робило враження пізнішого утвору на звісний казковий мотив про розгадування загадок дитиною, яка рятує тим свого батька. Розмірно недавно пок. Веселовський й ін. звернули увагу на різні варіанти сеї повісті, в котрих прозирає старша термінологія: купець Басаргин (перське «базарган» — купець) їде, очевидно, з Царгорода, попадає до Антіохійського царства, де томить правовірних християн латинник Римлянин Гордіян або Гордій. Все се переносить нас в обстановку хрестоносних походів, латинських держав в Малій Азії і под.².

¹ Татарська назва для грамоти, принесена татарською неволею.

² Веселовській, НЂсколько данныхъ къ повести о БасаргЂ, Изв. 1904. II.

Се ті часи, коли й Корсунь ще грав роль в торгівлі й політиці України як опора грецьких впливів і володіння на північному чорноморському побережжі.

Знов же Марков, коментуючи билину, пригадав один доволі загадковий епізод, переказаний Татищевим, про похід Гліба Святославича тмутороканського і Володимира Мономаха на Корсунь, що був збунтувався, і візантійський цісар просив київського князя приборкати корсунян. Епізод, повторюю, досить загадковий, бо незвісний з старших джерел ¹.

¹ Йому присвятив свого часу спеціальну студію ак. Васильєвський Рус.-виз. отрывки, Ж.М. Н.П. 1875. XII.

Але, незалежно від того, се зовсім вірно, що походи тмутороканських князів на Крим, на Корсунь, на Кавказьке побережжя в другій пол. XI в., безсумнівно продовжені потім і в XII в., тільки нам не звісні, могли служити темами героїчних поем, на котрі потім поосідали казкові мотиви, як от сі корабельщики, арештовані в чужому порті злою чарівницею-отруйницею, її загадки і под. Та можна вказати і зовсім певний факт, що міг послужити притокою до сеї билини. В Київському літописі під р. 1065 читається дуже інтересне, барвисте оповідання про предка галицької династії Ростислава Володимировича, володаревого батька, що, позбавлений батьківщини в 1060-рр., пробував у Тмуторокані і загинув, отруєний корсунським «котопаном», себто правителем (грецьке katepano, capitaneus):

Ростислав, бувши у Тмуторокані, брав дань з касогів та інших країв. Стали боятися його греки і послали з лестю кртопана. Він прийшов до Ростислава, «увірився» (здобув довір’я) у нього, і шанував його Ростислав. Одного разу, коли Ростислав пив з своєю дружиною, казав йому котопан: «Княже, хочу пити до тебе». Той йому сказав: «Пий». Він, випивши половину, подав пити половину князеві. Ткнув пальцем у чашу, а мав під нігтем смертельне «растворення», і так дав князеві. І урік йому смерть за вісім день. Князь випив, а котопан, прийшовши до Корсуня, оповістив, що того дня умре Ростислав. І так сталось. Котопана ж сього корсунські люди побили камінням.

Був же сей Ростислав муж добрий, ратний, зростом гарний і лицем красний, до убогих ласкавий. Помер місяця февраля в 3 день і положений був там (Тмуторокані) в церкві Богородиці.

Останні фрази книжного походження, але оповідання без сумніву епічне — одне з огнив старого корсунського циклу, котрого відгомін відкрився тепер перед нами в біломорській билині. Ім’я Ростислава Володимировича, батька Володаревого, зв’язалося з іменем його наступника в Тмуторокані — Гліба Святославовича (що міг бути теж героєм якої-небудь корсунської історії) в синкретичному імені Гліба Володьєвича, і се зовсім в порядку билинної техніки. Через якусь корабельну подробицю вплелися різні мореходні історії, аналогічні з повістю про Басаргина. Місце підступного отруйника грека зайняла постать погибельної чарівниці Кірки-

Маринки. В. Міллер, присвячуючи спеціальну увагу билинним наверстуванням Смутного часу, настоював, що всі билинні Марини і Маринки походять від нещасливої Марини Мнішек, жінки лже-Дмитрія. Теза ся потребує ще докладнішого обгрунтування; але в кожнім разі тип небезпечної жінки типу Кірки-Цирцеї в епічній традиції безсумнівно старий ¹, і може бути суперечка тільки про давність імені та різних подробиць в представленні сього типу, а не про його старинність.

Сей же тип міг потягнути за собою мотив загадок, але сей останній мотив міг так само бути принесений іншою мореходною історією, незалежно від постаті чарівниці. Так первісне героїчне ядро обростало казковими подробицями.

Вплетіння Новгорода як осідка князя Гліба може вважатися пізнішим додатком. Але він цікавим способом відповідає історичному фактові: що Гліб Святославич був князем новгородським.

Соловій Будимирович (Гудимирович). Билина визначається гарним заспівом ²:

З-поза моря синього, з лукоморія зеленого, від славного города Леденця, від того царя заморського (вар.: По морю синьому Варяйському, по морю Дунайському, з-поза острова Кодольського) вибігало тридцять кораблів і одии корабель: славного гостя багатого, молодого Соловія Будимировича.

Або інакше: З-під дуба сирого, з-під в’яза черленого, з-під кущика ракитового (з-під берези кучерявої), з-під камінця білого впала-випадала мати Волга-ріка, випадала вона в море Чорне, а морем Чорним виходила в Турецьке. Морем Турецьким, морем Чорним випливало тридцять кораблів — один корабель поперед пішов.

Гарно ті кораблі прикрашені, а один корабель найкраще з усіх: нос і корма по-звіриному (хоботи мече по-зміїному), боки його по-туриному. Замість очей було вставлене по дорогому каменю-самоцвітові, замість брів накладено по дорогому соболеві заморському, замість хвоста по дорогому лисові заморському ³.

На тім соколі-кораблі зроблений муравлений чердак ⁴, на чердаку бесіда (лавка) з дорогого рибйого зубу, потягнена ритим (взірчатим) оксамитом. На бесіді сидів «хупавий» молодець (вар.: молодий Соловій Будимирович) із своєю родителькою-матінкою, грає на гуслях яровчатих, спотішає свою родительку-матінку.

¹ Пор. вище про Добриню й Марину, c. 114.

² КД. Г. 36, 208.

³ КД: Замість усів було заткнуто два гострі ножики булатні. Замість ух було заткнуто два гострі списи мурзамецькі (постійний епітет списа, вар. борзомецькі) і два горностаї повішені зимові. Замість гриви прибивано на тім соколі-кораблі два лиси бурнасті. Замість хвоста повішено на тім соколікораблі два медведі білі заморські. Г. 36: Канати були шовкові, якорі на кораблі булатні, лапочки золочені, паруси на кораблі хрещатої камки — дорога камка заморська.

⁴ Нагадаю, що слово «чердак» заховалося в галицькій гуцульській мові в розумінні вишки, обсерваційного пункту.

Говорив Соловій такове слово: Гей ви гостї-корабельщики і всі ціловальники (присяжники) любимі! Як я буду в городі Києві у ласкавого князя Володимира, чим я буду князя Володимира обдарювати? Відповідають гості-корабельщики і всі ціловальники любимі: «Єсть у вас золота скарбниця — сорок сороків чорних соболів, других сорок бурнастих лисів, єсть іще дорога камочка — не так дорога камочка, як хитрий взір: хитрощі Царгороду, мудрощі Єрусалиму, замисли Соловія Будимировича ¹ — на золоті-сріблі, не погнеться ²».

Прибігали кораблі під славний Київ-город, кидали якорі в Дніпр-ріку, кидали сходні на крутий берег, платили мито у митниці, сім тисяч з усіх кораблів і з усього майна. Пішов Соловій до Володимира князя, підніс йому свої дорогі подарунки, а княгині окремо (вар.: ще й молодій Забаві Путятичні). Князеві дари полюбилися, а княгині ще й більш того. Каже йому ласкавий Володимир князь: «Гей же ти, багатий гостю, Соловію Будимировичу! Займай ти двори княжі, боярські і дворянські (реквізуй собі помешкання, де хочеш, по-теперішньому кажучи)». Відповідає Соловій: «Не треба мені дворів княжих, боярських і дворянських, а дай мені загін землі не робленої, не ораної у своєї княжої племінниці, молодої Забави Путятични, в її зеленому саду, вишневому, горіховому, поставити собі гарний двір!» (Вар.: «Дай мені містечко коло себе при боці! Єсть у тебе молода племінниця Забава Путятична: позволь у неї в зелених садах повирубати дуби та в’язи, що там повиростали, а поставити три тереми з трьома сіньми гарними».) Князь позволяе, Соловій велить своїм людям поставити йому двір через ніч. «Звечора пізним-пізно, наче дятли в дерево — стукали, працювала дружина хоробрая, і до півночі вже двір поспів: три тереми золотоверхі, троє сіней косящатих-кратчастих. Гарно ті тереми прикрашені: на небі сонце — в теремі сонце, на небі місяць — в теремі місяць, на небі зоря — в теремі зоря і вся піднебесна краса».

Задзвонили рано до утрені, пробудилася Забава, подивилася через віконечко на вишняк та горішняк, свій хороший зелений сад — аж чудо їй показалося: в тім хорошім зеленому саду стоять три тереми золотоверхі. Покликала вона свою службу, щоб подивилася. Кажуть їй її няньки й мамки й красні сінні дівчата: «Подивись сама! Твоє щастя до тебе на двір прийшло!» Тут Забава вбралася й пішла до саду, до теремів. Послухала коло першого терема: там тільки позвонює золота скарбниця Соловієва. В другім теремі тихенько говорять: молиться Соловієва мати з удовами чесними много розумними. В третім теремі музика грає. Ввійшла вона, і ноги у неї з чуда підломилися. В теремі сонце, місяць, зорі і вся краса піднебесна. Соловій сидить на золоченому кріслі, гуде на гуслях, «танці» грає царгородські, напівки співає єрусалимські ³.

¹ Пояснення коментаторів: камка (брокат) зроблена в чужих краях по замислу (взору) Соловія.

² «Не погнетця» — так груба, масивна; зверху дописано іншою рукою ва: не погневатца, і се дало привід до хибних толкувань.

³ Первісний мотив, очевидно, той, що Соловій сам на сам грає собі на гуслях. Се ясно з тексту КД, хоч він сього виразно не говорить («Тоді Соловій догадався, кинув свої звончаті гуслі, підхопив дівчину за білі ручки», і потім наступає інтимна сцена без свідків). В деяких інших текстах, навпаки, виразно говориться, що грає дружина Соловієва (сидить Соловій Гудимирович з своїми дружинами хоробрими, сидить забавляється: всі скачуть-пляшуть, пісеньки співають, в музики, в скрипочки виграють — Г. 53). Але се очевидне затемнення первісного мотиву.

Тут наступають освідчини. В більшості теперішніх записів Забава освідчується Соловієві: висловлює бажання, щоб він узяв її за себе і викликає тим його невдоволення на таке порушення ритуалу («всім ти мені, дівчино, в любов прийшла, одним ти мені не люба, що сама себе просватуєш»). В деяких варіантах Соловій настільки тим знеохочується, що каже своїм корабельщикам вертати назад; в Інших він все-таки сватає

Забаву у князя Володимира і справляє весілля. Але се знов-таки очевидні затемнення первісного мотиву, де Соловій згідно з весільною співанкою (як побачимо пізніше) на те й грає, щоб привабити до себе дівчину. Варіант КД, де Соловій, осягши сю мету, висловлює повне вдоволення і договорюється про весілля, стоїть найближче до первісного змісту, тільки потім приплітає сюди ще другий мотив — засватання зарученої Забави, під час неприсутності Соловія (варіант теми про Добриню і Альошу). Фінал билини, очевидно, весільний, але в теперішніх текстах він стерся і затратив свій первісний вигляд.

Такий зміст сеї інтересної билини в її нинішньому вигляді. Основну ідею її — «весільну подорож» (властиво, сватання) заморського молодця» правильно вказав ще Веселовський в своїх «Южно-русских былинах» ¹. Се об’яснення було прийняте і в дечім розвинене Потебнею ², а хоч деякі дослідники пізніше вважали за правдоподібніше добачити тут відбиття книжної теми про вхоплення чужої жінки і комбінували таке толкування з інтерпретацією, опертою на весільній символіці, то, властиво, не можна вказати ніяких певних слідів тої другої, книжної теми ³.

¹ Южнорус. былины. І с. 69 і дд. «В основі се билина про шлюбну подорож якогось заморського молодця, що зваблює свою наречену розкішними дивами; се не билина про викрадення дівчини».

² Объясненія II c. 666 — 9, пор. 541, 663.

³ Халанский, Великорус, был. с. 148 дд., спочатку прийнявши погляд Веселовського, старався довести, що билина скомпонована з весільних мотивів великоруських. В пізнішій своїй праці (Южно-слав’янскія сказанія о королевичЂ МаркЂ II c. 327 — 50) він завважив подібності билини до повісті про Василя Золотоволосого, королевича чеського і поставив тезу, що билина має походження чуже, се переробка якоїсь західної повісті про весільну подорож заморського витязя, може й королевича (у КД. Соловій їде від царя заморського): незвісна повість могла бути спільним джерелом билини і повісті про Василя Золотоволосого. В. Міллер прийняв сей останній погляд в своїй студії «Къ былинЂ о Соло  БудимировичЂ», 1895 (передр. в І т. Очерків), припускаючи разом з Халанським, що весільні мотиви вплелися вже при переробленні сеї чужоземної теми на великоруському грунті.

Заразом попробував він обгрунтувати свою улюблену тоді гадку про новгородське походження нинішніх билинних тем: «Коли в основі її лежить той же західний прототип, який в дальнішому обробленні знаходимо в перекладеній або переробленій повісті про Василя-королевича Золотоволосого, то в дорозі з Заходу сей прототип билини, мабуть, не обминув того району Руси, що стояв в ближчих відносинах до Західної Європи. При переробленні сеї теми в билину епічні, здавна вироблені мотиви того краю, де робилась ся переробка, мусили відбитись на ній». Такі новгородські риси пок. автор і попробував вказати в билині. Але, крім деяких подібностей, з новгородською билиною про Садка, властиво, нічого новгородського в билині про Соловія не можна вказати. Аналогії ж з билиною про Садка, прийнявши, що вони були новгородською спеціальністю (а не загальними місцями образа купця-морехода старшого українського походження), могли зайти до билини про Соловія в північному скоморошому репертуарі, і се ніскільки не рішатиме про новгородське походження самої теми. Приймати так, як се робив В. Міллер, що, раз мова йде про заморського купця, негоціанта, а не степового богатиря, то се тема не київська, а новгородська; раз виступає шановна мати — вдова — то се новгородський тип; раз князь грає підрядну, не впливову роль — то се новгородський князь, — се такі ж неоправдані натягання, як і колишня теза Халанського, що билина про Соловія великоруського походження, бо мотиви її походять з великоруських весільних пісень. На односторонність такого освітлення вказав свого часу Потебня, нагадавши, що ся символіка виступає в українських піснях. В сім ми переконаємось зараз; а супроти дуже малої правдоподібності розповсюдження на Україні великоруських чи новгородських обрядових пісень ми, очевидно, мусимо вважати первісне оброблення билинної теми українським. Її подробиці так само підходять до Києва, як і до Новгорода. Київ і Новгород були двома великими торговищами в тій самій торговельній системі; тут і там були великі торговці, спеціалісти від заморської торгівлі, техніка морехідна була, правдоподібно, та сама (від IX — X вв. під сильними варязькими впливами); ті самі були товари, та сама митна техніка і под. Теза В. Міллера, що билина про Соловія зложена в XV — XVI вв. (с. 119), теж не має під собою реальних даних і являється, правдоподібно, вислідом (нічим ближче не умотивованим) його припущення про запозичення західної теми в Новгородській області. Популярність сеї теми на Білоруси в XVI в. (лист Кмити) ясно говорить проти сього.

Новішими часами датський славіст Стан. Рожнецький видвигнув наново і старавсь розвинути давніше вже кинену гадку про скандинавське походження сеї билинної теми. В своїй книзі Varaegiske minder i den russiske Helt edigtning (Варязькі елементи в руській героїчній поезії. Копенгаген, 1914), в першій своїй частині, присвяченій спеціально билині про Соловія як найбільш яскравому документі сих варязьких впливів, він доводив, що ся билина просто переспівала якусь скандинавську народну пісню, приблизно десь в XII в. Розвивав гадку Ол. Котляревського, що корабель Соловія — се характеристичний варязький корабель, слідом за Мілюковим старався локалізувати на Балтику всі географічні вказівки билини і т. д.

Інакше підійшов до сього питання наш земляк Арк. Лященко в цікавій, останній зряду студії, присвяченій сій билині (Былина о Соловье Будимировиче и сага о Гаральде, в збірнику Sertum bibliologicum, виданім в 1922 року на честь проф. Малеїна). Признаючи в билині варязькі відгомони і вважаючи її підкладом приїзд на Русь варязького королевича Гаральда в Ярославових часах, він уважає її твором київським, місцевим: хоч її автор міг знати варязьке оповідання про Гаральда, можливо, й сагу про нього, але се не переспів і не переробка її, а оригінальний місцевий твір. В первісному своєму вигляді він, по гадці Лященка, мусив містити історію приїзду до Києва Гаральда з півночі, його сватання, від’їзд до Візантії, щоб там добути відповідні скарби, без котрих (як оповідає сага) за нього Ярослав не хотів видати доньки, потім поворот до Києва в образі калікипаломника і весілля (можливо, і конфлікт з конкурентом, що засватав княжну в його неприсутності). Але ся друга половина (варіант теми про Добриню і Альошу, приложений до Соловія) мені, як багатьом іншим, здається неорганічним додатком до теми про Соловія, і се, на мій погляд, ослаблює цікаві виводи нашого земляка, що на потвердження своєї гіпотези вживає аналогії з сагою про Гаральда однаково з билини про Соловія і з сього додатку про його поворот (мої замітки до його статті — «Україна», 1925, кн. І).

Деякі загальні місця бувають спільні, але через саму свою загальність не мають рішаючого значення. Гадка Веселовського-Потебні, висловлена ними більш сумарично, при ближчім розборі мотивів билини і порівнянні з обрядовими весільними піснями набирає повної переконуючої сили і, властиво, позбавляє потреби комбінувати се толкування з якимись іншими — про книжні запозичення, тощо.

Символіка засватання представлена тут оповідально, як повість про приїзд заморського жениха по жінку. Молодець зі своєю дружиною приїздить з далекого краю по дівчину. Він просить у її роду вступу до її саду. Він вирубає сад і ставить там свій двір. Він зваблює дівчину, граючи і співаючи; в деяких варіантах він грає з нею в шахи і, очевидно, виграє її в сій грі. Все се відповідає звісній уже нам з весільних і величальних пісень обрядовій символіці. Свати і свахи висватують дівчину до далекої казочної країни. Дівчина садить сад і не пускає до нього нікого, крім свого миленького. Молодий з дружиною заїздить у сад своєї нареченої і нищить його. Дещо на сі теми було вже наведено в розділах, присвячених весільному обрядові і величальній пісні (напр., весільна пісня — «Наїхали гостоньки з чужої сторони, взялися підпивати, Марисю намовляти: у нас гори золотії, травоньки шовковії, річеньки медовії, сопілоньки золотії ¹.

Дещо наведу ще й тут:

Налинув сокіл із чужих сторін

І сів собі на ґаночку —

Ой ходила Марися по новім двору,

Сіяла сад-виноград з приполу,

Забула ворітечка зачинити,

Мусіла батенька просити:

Наїхав Івашко з чужих сіл,

Ой сів собі в тестя за столом ².

Ой піди ж, мій батеньку, зачини ворітця,

Як приїде Іван з боярами,

То витопче сад-виноград копитами ³.

Образ Соловія, що, сидячи в теремі серед дівоцького саду, гуде в гуслі, толкується, як не можна ясніше отсею піснею про молодого на заручинах:

Ой у полі садочок некритий,

Зеленою руточкою обвитий,

А в тому садочку ніхто не бував —

Молодий Івашко в гуслі грав

І свою Марусю підмовляв:

Ходи, ходи, Марусю зо мною,

Будеш моїй матенці слугою,

А для мене вірною другою ⁴.

¹ Т. I, с. 254.

² Чуб. № 17 (пор. т. I).

³ Чуб. № 19 (пор. т. І).

⁴ Чуб. IV ч. 68 (з «Волині» Стецького).

Величальні колядки парубкові або дівчині розробляють різні подробиці сього образу: зложені разом, вони дають цілий ряд паралелей до билинного Соловія. Терем, в котрім молодець або дівчина сидить, щоправда, перенісся вже на роги казкового оленя, а оскільки вони зостались на грунті, то сидять в наметі під деревом; терем же на оленім розі перетворюється в «колиску», лектіку, яка потім переходить на білу постільку, на колиску, повішену на галузях якогонебудь епічного дерева; але все се не затемнює перед нами первісного образу:

На першім ріжку золотий терем ¹,

А в тім теремці можний панонько,

А що ж він робить — в віргани грає...

Ой в ліску, в ліску, в зеленім піску

Стоїть ми стоїть шовковий намет,

А в тім наметі золотий стільчик,

На тім стільчику гордий пан сидить,

Ой сидить, сидить в віргани грає —

В віргани грає, красно співає.

Приходять к нему три панни з Відне ²...

А в тім теремі нова світлиця,

А в тій світлиці ґречний пан сидить,

Ой сидить, сидить в китару ³ грає —

В китару грає, красше співає.

Перед ним скаче Подоляночка

Подоляночка, крулева дочка,

Ой скаче, скаче, вихитується,

Ґречного пана випитується:

Хто ж тя навчив в китару грати,

В китару грати, краще співати?

Мене навчила ненька старенька,

Ненька старенька ще й хорощенька,

А в мід а вині купаючися,

На білих руках хитаючися ⁴.

Грі в шахи (що стрічається також в великоруських весільних піснях) в наших величальних піснях відповідає старша форма — гра «кісточками», яка, одначе, в деяких варіантах переходить уже на гру в карти:

Ой у тім кудрі є колисочка,

В тій колисочці городоє дитя,

В кості грає, красше співає ⁵...

А в полі, в полі, близько дороги,

Там стоїть намет з білого шовку,

Під тим наметом дорогий стільчик,

На тім стільчику ґречная панна,

Ой сидить собі в косточки грає,

В косточки грає, красно співає.

Ой бував туди здавна гостинець,

Над’їхав туди ґречний молодець:

Що ж там такого так красно грає,

Та повертає ід наметові,

Ой речи словце ід ґречній панні ⁶.

А в полі, полі близько дороги

При тій дорозі світла світлонька,

А в тій світлоньці золотий стільчик,

На тім стільчику царське дитя

У карти грає, красно співає ⁷.

Поставленим Соловієм «трем теремам», що звиваються верхами ⁸ і мають на стелі сонце, місяць і зорі, в нинішніх величальних колядках відповідає церква з трьома верхами, котру ставить парубок, стараючись о дівчині. Се останній ідейний зв’язок в нинішніх текстах затрачений, але його легко відгадати за поміччю аналогії — тої ж билини передусім.

Найчастіше тепер ся церква ставиться за поміччю чудесного коня, і через те сей мотив розвиває тему «коня над конями».

¹ В ориг. «терен» — Етн. Зб. т. 36, с. 77.

² Там же, с. 76 — 7.

³ В ориг: а в кита грає, с. 75.

⁴ Підмет тут не мати, а хлопець. Потебня завважив сю подробицю наших величань, що в них звичайно звеличується мати парубка, яка навчила його тих штук, котрими він пописується в своїм теремі чи наметі. Він поставив запитання, чи нема тут також аналогії з роллю матері билинного жениха? В билині роль матері, очевидно, ослабла і стратила свою рацію; для чого вона їде з сином в весільну подорож, се не пояснюється. Тому аналогію сю нелегко відгадати.

⁵ Головацький III, II (с. 118).

⁶ Запис Вагилевича, Етн. зб. 36, с. 227.

⁷ Там же, с. 86.

⁸ P 123-Г. 53: «а три терема залотоверхих, что верхи с верхами завивалися».

В колядці збірки Вагилевича оповідання починається від того ж молодця в наметі, що насамперед виграє в «чіть-лишку» чудесного коня, а той йому ставить церкву з трьома верхами, з сонцем і місяцем:

Ой в горі, в горі, в шовковій траві,

А в тій травиці шовковий намет,

А в тім наметі золотий стільчик,

На тім стільчику гордий пан сидить —

Двома яблучка підкидаючи,

Трьома горішки та чітаючи ¹.

Вичітав коня з-під короля

(йде опис коня)

Срібні копита кремінь лупають,

Церкву мурують з трьома верхами,

З трома верхами з двома віконци:

В єдно віконце сонічко входить,

В друге віконце місяць заходить.

Або:

Срібні копита камінь лупають,

Камінь лупають, церкву складають

З трема верхами, з трема хрестами:

На першім хресті сонце у весні,

На другім хресті місяць у креслі,

На третім хресті зоря з-за моря,

Зоря з-за моря, два-три перетоли і т. д.²

Присутність небесних світил (що нагадує звісні вже нам прикраси палати Дуки) тут теж, мабуть, не без ритуального значення. Знаємо, що під протекторатом їх відбувається весілля (порівняти весільні пісні в попередньому ³). Отже терем, до котрого молодець зваблює своєю грою дівчину, — се весільний терем, перетворений в церкву пізнішими величаннями, з загальними успіхами християнської символіки.

В зв’язку з тим можна поставити питання, чи з двох варіантів прізвища билинного героя: Будимирович і Гудимирович не належить уважати первісним се друге — Гудимирович, а Будимировича прийняти за пізнішу невдалу етимологізацію його, хоч воно передане нам листом Кмити XVI віку і записом Кирші XVIII в., і через те приймається за основне ⁴.

¹ В ориг.: цитаючи (наше: чіть і лишка, в рус.: чет-нечет). Етн. зб. 36, с. 97.

² Там же, с. 98 — 9.

³ Т. I.

⁴ Лященко в згаданій статті дає йому нове толкування, по аналогії в польським budomirca (-mierca): будівничий, архітектор, Соловій Будимирович — будівничий терема Забави.

Соловій-Гудимир — се, властиво, декоративний епітет молодця, що «гуде», і сею «гудьбою», музикою зваблює дівчину, як птах-самець самиху (соловій — солов’їху). Потебня влучно запримітив значення сього «гудіння» як терміна парування в весільній символіці: послухати гудіння птахів (голубів) — значить засвататись і покинути свій рід:

Чи ж ми тобі, Марусенько, не казали:

Не йди, не йди до броду по воду,

Та не слухай голубоньків, де рано гудуть:

Вони твоє дівування в поле занесуть,

Од батенька до свекора переманять,

З дівчини в молодицю нарядять ¹.

Білоруська пісня пояснює сю символіку: «Пусти, пусти, матінко, гусличок послухати, пісеньок навчитися!» «Не пущу, дитино! Тебе молоду ті гуслечка з ума зведуть, тебе молоду ті пісеньки постаріють!» В великоруській весільній пісні мати радить доньці так само: «Не слухай гучних гуслів, d гуслі звабливі, ваблять на чужу сторону, до чужого батька!»

Символічно-обрядовий зміст билини про Соловія з усього наведеного представляється зовсім ясно, я думаю. Се символіка заручин, як я сказав, представлена в новелістичній формі, як оповідання про сватання заморського молодця за княжну. Се весільна пісня, призначена для виконування на весільних чи заручинних пирах співцями-професіоналами. Так вона, мабуть, і виконувалась донедавна, і тім пояснюється, що з її текстами звичайно в’яжуться ходячі скомороші заспіви ². Але зміст її, без сумніву, дуже старий, як показує повна згідність змісту її північних записів з символікою наших величальних і весільних пісень. В XVI в., згадує її як загальнозвісну тему Филон Кмита, хоч, мабуть, немає ясного поняття про сього билинного героя, уявляючи його собі одним з недооцінюваних Володимиром богатирів — сторожем Руси ³.

¹ Метл. 135, у Потебні, II с. 667.

² Запис Кирші починається сим чудовим, найкращим з заспівів: «Высота ли высота поднебесная, глубота, глубота Океан-море (широко раздолье по всей зЂмлЂ), глубоки омуты днепровские!». Такий же характер заспіву має наведений вище початок сеї билини: «А изъ-под того вязу c-подъ черленаго, а из-под того камещка с-под бЂлаго»...

При такому толкуванні билини як весільної ситуації — приїзду жениха «з чужої сторони», розуміється, тратять значення подробиці — звідки саме билина його виводить. Се може бути цілком припадковим добором імен., небезінтересним для поетичної географії, але без значення для самої теми море Турецьке, Чорне, Волинське (Хвалинське-Каспійське), Вірянське (Мілюков толкував його в зв’язку з назвою східної Естонії — Virona, Рожнецький і Лященко бачать тут море «Варязьке»); земля Веденецька, можливо Венецька, а може, і Віденська: город Леденць — сербський; Ледьян (Новакович толкував його з угорського Ледьєль, Польща), Інші бачили в ньому назву Венеції, естонської Lynanissa, шведської Lyncanissa, і. под. Лященко, згідно з своєю реконструкцією прототипу билини, бачить тут поміщання двох приїздів жениха Гаральда: одного з півночі, другого, з полудня і под.

³ В. Міллер, новішими часами О. Марков і А. Лященко, пробували відгадати, яким чином Соловій попав в таку ситуацію. Вони припускали, що Соловій Будимирович тут помішався з Соловієм Розбійником, а той в деяких варіантах являється помічником Іллі в його богатирських ділах і міг бути товаришем його недолі. В українській казці про Іллю, опублікованій Мартиновичем. Соловій помагає йому «нечисту силу звоювать». В одному біломорському варіанті Ілля в дорозі до Києва за поміччю Соловія визволяє з. неволі «город Кряков».

Очевидно, була вона вже тоді старою загально звісною темою. Не виключено, що на її нинішню форму вплинуло оброблення якогось епізоду — напр., сватання Гаральда, вказаного недавно Лященком, чи якого-небудь такого іншого, поетично обробленого історичного факту (можливо, що традиційний мотив не раз використовувавсь для звеличання таких конкретних фактів в поетичні рамці), — але сам мотив загальний і ширший.

Особливо коли прийняти, що назва: Будимирович, наведена Кмитою, була затемненням первісного змісту — чуДодійних чар музики і співу! Се ж дає нам незвичайно старий і загальний поетичний мотив!

Хотінь Блудович. Типова билина-новела про сварку двох значних фамілій:

Був у ласкавого князя Володимира пир на князів, на бояр і на княжененьких жінок (вар.: на князів, на бояр і на різних могутніх богатирів). І були на тому пирі дві чесні вдови: Блудова і Часова. Блудова, діставши свою чару солодкого меду (чи зелена вина), підійшла з нею до Часової вдови, похвалила її сім’ю: дев’ять синів, як ясних соколів, і одну дочку Чаяну та й стала сватати її за свого сина єдиного, молодого Хотіня Блудиновича ¹: «Зведім дітей в одне місце, будемо з тобою рідними родичамисвашками».

¹ Се, очевидно, первісна пара ймен: Хотінь і Чаяна: Хотень, або Хотінь від «хотіти», як Ждан від «ждати» — бажаний, Чаяна, або Чайна від «чаяти», сподіватись — сподівання. Так само основні прізвища вдів по чоловіках: Блудова й Часова їх імення натомість, очевидно, пізніші й дуже вагаються в варіантах. Одиноко стоїть ім’я Гордена замість Хотена в КД.

Хотіла з нею на тому випити чару, та Часова — «уперта жінка багата» або «зла баба зубата», «баба багата, занослива, уперта», почувши таке, скочила на бистрі ноги, вихопила з рук Блудової чарку й виплесла їй мед в лице, змочила її дорогу шубу, збезчестила її родину. Насміялася з імені її чоловіка, назвала її сина дурнем-юродом, що, як ворона, літає по місту з своїм парубком, шукає бобового зерна, щоб обід собі справити. Її донька Чаяна Часівна сидить вся в «камці» (брокаті) в золотоверхому теремі, щоб красне сонце не запекло, часті дощі не обмочили, добрі люди не обговорили, п’яний п’яниця не насміявся. Її дев’ять братів, що в чистому полі «подякують», Хотіня за таку його відвагу вхоплять в чистому полі, прив’яжуть до стремені і привезуть перед матір (Часову вдову), а та зробить з ним, що схоче: чи покладе в повари, чи покладе в конюхи, а хоч продасть його на боярський двір.

Збезчещена Блудова вдова пішла невесела додому. Стрічає її при теремі: високому, при ґанку білодубовому молодий Хотінко Блудович, питає, що сталось, що вона така невесела. Оповідає вдова все, що сталось, і всі слова Часової. Говорить Хотінко на се: «Я їй ті сміхи відсміюся!» Взяв він свого парубка і поїхав на Часів двір. Вдарив по терему булавою булатною (вар.: ратищем, тупим кінцем спису) — звалились стовпи посеред двору, про широкі ворота й слуху нема, високий вершок (терема) в чисте поле полетів, в теремі вікна побились, полки і жердки повипадали, піч цегляна розсипалась. І при тому Хотінко посватався: крикнув Чаяні, що коли добром не піде за нього, то віддасть її за свого парубка. По сьому виїхав в чисте поле з своїм парубком, поставив шатро і ліг спати, а парубкові велів дивитись і збудити його, коли б якась сила стала наступати.

Згодом вертає з пиру і Часова вдова. Дивиться і дивується: не було ні бурі, ні вітру, а терем її по вікна знесло, обгорожа поламана, зелений виноград потоптаний. Донька оповідає їй: (вар.: донька прикрими словами вилаяла Хотінка, викликала мати з пиру.: КД.). Мати посилає синів до Хотіня. Але його парубок навіть не став будити свого патрона, сам їх котрих побив, котрих в полон забрав. Хотінко, прокинувшись і довідавшись, докорив йому, що він зробив все без нього, але поїхав до міста з полоняниками і крикнув Часовій, щоб викупала синів. Часова збирає своїх довжників ¹, або наймає «бурлаків пятьсот чоловік» ², або за багаті дарунки дістає полки від князя Володимира ³ і посилає їх на Хотіня. Але Хотінь з ними навіть не б’ється: вистало тільки погрозитися — крикнути, що коли хочуть бути живі, нехай тікають назад та скажуть, що силою Хотіня не взяти ⁴ (вар.: нехай зв’яжуться самі та йдуть зв’язані сказати, що взяв їх Хотінь в полон ⁵. Так чи інак, приходиться Часовій коритися, викупити синів. Грошей у неї на викуп не стає. Хотінь заткнув свій спис в землю і казав засипати його сріблом-золотом (звичайна билинна подробиця). Спис його був на дев’ять сажнів довгий: на шість сажнів стало у вдови грошей, на три не стало ⁶. Прийшлось просити Хотіня, щоб узяв її доньку і помирився. Але роль посередника бере на себе князь Володимир. Хотінь дає себе перепросити, вінчається з Часівною, але веде потім її до матері своєї і каже, що вона тепер може своєю невісткою як хоче розпоряжати: чи скаже двору стерегти, чи біле прати, хоч як нею обертати.

Так виглядає зміст билини, коли взяти разом її широкі редакції, котрих не так-то багато. Хоч маємо її текстів чимало (головно з олонецького району, менше з біломорського і сибірського), але вони переважно фрагментарні. Декотрі, розповівши історію вдовиної сварки, вичерпують весь інцидент зараз же після першої погрози Хотінка ⁷. Інші розвивають його помсту в кількох стадіях, поданих вище, або стягають до котроїсь одної. Деякі, відчуваючи доволі прикру ситуацію женячки з сестрою побитих братів, зовсім виключають весільне закінчення: Хотінко не хоче вже брати Часівни ⁸. Інші — навпаки, щоб не захмарювати весілля Смертю братів, приплітають чудесне оживлення їх ⁹. Дуже змінні в зв’язку з тим і постави Чаяни Часівни та князя Володимира. Чаяна часом продовжує гордовиту і задиркувату роль своєї матері ¹⁰, часом, навпаки, відразу, по першій осторозі, Хотінка заявляє своє бажання вийти за нього («Три роки я Богові молилася, щоб попасти мені заміж за Хотінка Блудовича» ¹¹).

¹ Г. 282 і 308.

² Г. 164.

³ Р. 53.

⁴ Г. 308.

⁵ Р. 53. 71.

⁶ Г. 308.

⁷ Р. 15-Г.

⁸ Г. 19.

⁹ К. V с. 76.

¹⁰ КД., Р. 44, Г. 19,

¹¹ Р. 15-Г. 84, Се звичайна епічна формула.

Володимир, замість підтримати Часову , часом відразу гамує її, радить миритись і дає їй грошей на викуп і перепросини ¹ і под. Одним словом, як одностайна билина в своєму зав’язку, так потім розходяться її варіанти в закінченні: все різні комбінації. Се, одначе, не так важні відміни. Інтересніші ті, що дають історичне й соціальне освітлення інцидентові.

Безпосередніми історичними вказівками билина дуже бідна. Безсонов зв’язував ім’я Блуда, Хотіньового батька, з звісними воєводою Блудом, лукавим дорадником Ярополка, Володимирового брата, оспіваного старою епопеєю про усобницю Святославичів, переказаною в старому київському літопису ². Він уважав його збіднілим потомком сього фаворита ³. Подібно характеризував історичну основу билини Ор. Міллер, порівнюючи її з аналогічними темами сербських пісень, він бачив в ній відгомони старих родових відносин «з пізнішим наверствуванням варязько-дружинним» ⁴. Натомість В. Міллер зарахував сю тему до новгородського циклу без яких-небудь аргументів, просто відкидаючи можливість поетичного відгомону таких далеких часів, як епоха Володимира Вел. По його тодішній схемі вся обстанова великого міста з багатим купецтвом і малозначним князем ясно вказувала на новгородське походження билини; вона описувала один з реальних великоміських скандалів, що наробив свого часу галасу і був розповіджений піснею ⁵. Халанський знов, з свого становища, хотів бачити тут відгомін боярських московських спорів про старшість («местничество») ⁶.

Навпаки, А. М. Лобода в своїй студії, присвяченій сій билині, старався довести, що реальна дійсність в її зложенні не грала ролі: се «епічна весільна формула», аналогічна з билиною про Соловія: як та в епічній формі дає символіку сватання, так билина про Хотіня в епічнім образі представляє обрядовий поїзд молодого по дівчину ⁷.

¹ М. .20.

² Див. в т. II с. 146.

³ Кир. IV дод. с. 55 — 57.

⁴ Илья Муромець с. 365 дд.

⁵ Къ былинЂ о ХотЂнЂ БлудовичЂ, 1895, передр. в. т. I Очерків.

⁶ Великор. былины с. 144.

⁷ Сватовство ХотЂна (Гордева) Блудовича, Рус. былины о сватовст†IV.

На потвердження він наводить різні паралелі з весільних пісень на тему гордої дівчини, чи її родини, котру молодий упокорює різними способами. Але сі мотиви розрізнені, їх аналогії не дуже яскраві і не трапляють у властивий центр билини. Щоб підтримати свою тезу, авторові приходиться лишити на боці і зав’язку — сварку вдів-матерів, і ті способи, котрими молодий богатир Блудович доказує свою силу гордовитій купчисі. А кінець кінцем символічного образу весільного заїзду молодим молодої билина все-таки не дає, не вважаючи на всі пісенні аналогії.

Ідея билини в дійсності соціальна. Се доволі добре зазначив уже Ор. Міллер, хоч і сформулював своїх гадок вповні влучно. Він бачив сю ідею в протиставленні бідного дружинника і багатої «купець-жени», котра покладається на силу свого багатства і вважає можливим зневажити всякого біднішого. Освітлення, дане їх конфліктові, він характеризував як не боярське, а старе дружинне — спеціально варязьке, і з сього погляду вважав заходи Хотіня дуже подібними до Володимирових сватань.

Багацька позиція Часової вдови виступає в кількох текстах цілком ясно. Се капіталістка, яка держить масу людей в залежності від себе:

«Виїхала вона до стольного Києва-города, говорила таке слово: Гей, мужики, мені винні, ваші голови всі запоручені, їдьте ви в чисте поле, забийте Фотеюшка (замість Хотіня) в чистому полі, я вам усі довги вибачу»! Або: «На те вдова розсердилася, кинулась до скринь окованих, виймала записи кріпкі (такі, що кріпостять), на котрі були гроші роздавані, збирала «мужиків» — своїх довжників: «Гей мужики, мої довжники, вбийте ви Хотіня в чистому полі, з усіх грошей вас Господь простить (я вас звільню)!» Бачать мужики, що біда прийшла, дітись мужикам нема куди, зібрались вони та й поїхали.

А Хотінь, побачивши сю рать, що виступила проти нього під проводом Часовичів, крикнув до вдови гучним голосом: «Неси, вдово, записи закладні, на котрі казна роздавана!» Роздав Хотінь отсі записи, мужики поїхали та кланялись: «От спасибі, Фотеюшко Забудович!» (зам. Хотінь Блудович).

В інших варіантах, як ми вже знаємо, Часова наймає за великі гроші сотки бурлаків, або дістає за золото і срібло військо від Володимира. Один з кращих текстів називає її «купець-жоною», що мабуть треба розуміти не просто тільки як купчиху, але таку жінку, що сама провадить купецькі операції . Інші підчеркують її багатство як характеристичну прикмету ³. А Хотіня і його родину вона зневажає, за бідність прозиває її родом жебрацьким, «кошельчатим», «каличьим», глузує з Хотіня, що він «шукає куска перехватного», «упалого зерна, чим голову собі прогодувати», або «бобового зерна», щоб собі обід спорядити ⁴.

Супроти сього треба вважати притемненням первісної ідеї ті варіанти, де обидві вдови звуться «багатими», «дворянками», і у Хотіня похваляються «багаті пожитки», або рід Часової зветься княженецьким, вона представляється своячкою самого князя Володимира, його рідною сестрою і под ⁵. Ідея конфлікту тут уже затрачена.

¹ Г. 282 і 307.

² Р. 15-Г. 81.

³ Р. 44, Г. 282.

⁴ Р. 15, 53, 71, Г. 164.

⁵ КД, Р. 105, Г. 164, М. 20.

Супроти багатого купецького, взагалі капіталістського роду Часової, рід Блуда представлений дружинним чи богатирським — значним, але бідним. Блудова вдова, хоч бідна, називається «чесною», поважною, і Хотінь, питаючи свою матір про причину її засмученого виду, питає, чи мала вона на пиру місце, відповідне родові, «вотчині» — отецьтву ¹.

Один з варіантів, який представляє Часову княжою рідною сестрою, описує, як її посадили на першім місці, як сестру Володимира, а коло неї Блудову вдову з огляду на її сина, «за його силу богатирську» (М. 20).

Отже справді, як то оцінив О. Міллер, билина, описуючи тріумф бідного Хотіня над гордовитою багачкою, освітлює сей конфлікт і упокорення пишного, зарозумілого капіталу перед бідним богатирем — з становища дружинного. Се дуже інтересний мотив, і я думаю, що він сильно промовляє проти теорії новгородського походження билини, поставленої В. Міллером. Та обставина, що в однім з текстів (з кращих варіантів) місцем дії виступає Новгород, не повинен нас дивувати супроти того, що билина довго жила в новгородськім районі. А поза тим в ній нема нічого, що б вказувало на новгородську обстанову. Основна ж ідея — звеличення богатиря, себто дружинника, воєнного чоловіка перед багатим купецтвом — менш- усього підходить до Новгороду. На київському грунті така тема була, мабуть, протестом проти переваги, що брало фактично багате купецтво над дружиною: малюючи тріумф такого підупалого воєводича над гордовитою капіталісткою в обстанові старих часів, автор, очевидно, хотів пролити трохи бальзаму на сучасні огірчення боярства на купецьку пиху. В сучасній обстанові, мабуть, не було шансів для подібного тріумфу, тому й приходилось його переносити до далекої старовини.

В зв’язку з іншими подібними відкликами до «добрих старих часів» я не бачу нічого неправдоподібного в тому, що в билині могло бути випроваджене ім’я того самого воєводи Блуда, славного боярина ранніх Володимирових часів, епічну популярність котрого посвідчує нам старий київський літопис.

Іван Годинович. Властива тема про жіночу легкодушність і невірність лежить в другій половині билини й їй завдячує вона свою популярність ²;

¹ К. IV с. 75, Р. 85, 105, Г. 277, Гр. 175.

² Всього видано понад двадцять записів її, з того половина припадає на олонецький район, але билина добре звісна і в біломорському районі, і в сибірському козацькому (КД., ТМ. с. 153 і 283, Гр. 134, 375, 414, М. 14, 7, Нед. 7 — 27.

часом вона й стрічається в такому вигляді — самої другої частини ¹, а виступ ліпиться з загальних місць досить хистко і не дуже органічно.

Здебільшого билина починається пиром у Володимира, де його племінник або хрещеник Іван звертає увагу князя своїм сумним виглядом і маломовністю, чи з іншими прелюдіями заявляє своє бажання оженитись з дівчиною, котру давно знає, але нібито не має змоги її висватати, тому просить помочі князя. Володимир дає йому в супровід велике військо, котре й виїздить з ним, але Іван іноді війська не хоче, просить дати йому лише одного помічника-парубка. Часом помічниками стають богатирські старшини Ілля й Добриия. В одному варіанті Володимир сам їде на чолі богатирського весільного поїзду як «тисяцький», його княгиня — свахою, Альоша Попович — «піддружим», Добриня — боярином і т. д ².

Місцем, куди виїздять вони по дівчину, найбільш характеристично виступає Чернігів: тим часом, як усі інші означення дуже хиткі і змінні, Чернігів виступає в цілому ряді текстів і, без сумніву, мусить уважатись первісним означенням. Деякі варіанти навіть досить ясно уявляють положення Чернігова.

Аналогічно з Дунаєвим сватанням представляється часом, що Іван служив, давніше у «чернігівського короля», тому й знає його доньку. .

В дальшому оповіданні весільний поїзд Івана різними способами усувається. Або ще в дорозі по дівчину надибає він звірині сліди, й Іван розсилає своїх поїзжан чи товаришів по тих слідах та їде по дівчину сам. Або щось подібне діється в повороті, коли вже дівчина взята й вивезена: Іван виряджає своїх товаришів поперед себе з вістю до кн. Володимира або посилає настріляти птиці. Розуміється, се потрібно для того, щоб зоставити Івана в критичний момент сам на сам з вивезеною молодою, але характеристично для билини, що сі подробиці також хисткі й не усталені.

Не одностайно також представлена стріча Івана батьком його дівчини і нею самою. Се, власне, цікаво, що скільки-небудь усталеного мотиву для доведення дівчини нема. Здебільше вона досить індиферентно й пасивно ставиться до сватання Івана, і се правдоподібно й єсть основна ідея: жіноча легкодушність, котра все бере легко, на все віддається, переходить з рук до рук «без радості і без суму». В одному варіанті Володимир так атестує Іванову дівчину, що вона «ростом не мала, та умом слаба (К), і в цілому ряді текстів билини висловлюється як провідна ідея афоризм, часом вложений в уста самої героїні: «у жінки волос довгий, розум короткий».

В деяких текстах дівчина і її батько раді Іванові; в деяких інших батько приймає його зневажливо, часом питає, чи не приїхав знову стати до нього в службу. Але щодо сватання скрізь один мотив: дівчина вже засватана якомусь злому і невірному цареві, а властиво, чародієві (бо виступає він звичайно сам-один без війська), що носить характеристичну казкову Назву Кощія (Кощег, Кощуя та ін.) Трипетовича; одначе ся назва часто змінюється на інші билинні або казкові імена. В зв’язку з казочними образами його постать прикрашається часто й різними казочними ж подробицями: він не їздить, а літає, обертається різними звірами, але сей мотив загалом другорядний і не розгортається ширше.

Часом батько з жалем заявляє Іванові, або його сватам, що вони спізнились: «Дурний ти, Іване, нерозумний Іване, де ж ти, Іване, перше був? Тепер Настасія засватана, в дальню землю Загорськую». Або: «Було б добре і добренько (прийняти Іванове сватання), та тільки вчора вечором Пізненько прилітав Кощеїще Безсмертний, просватано Настасію за Кощеїща, обручились вони перстенями щирозолотими» ³.

¹ Напр., Р. 94, Гр. 134.

² ТМ, с. 55.

³ ТМ, с. 55.

Часами батько готов ігнорувати сі заручини і ладиться віддати доньку за Івана, аж та нагадує, що сього вже не можна зробити. В одному тексті батько висловлює бажання, щоб Іван, уповаючи на божу поміч, взяв дівчину та й вивіз («ви візьміть, завезіть, вам Бог то дасть!») — Г. 179.

Дівчина в кількох текстах висловлює радість, що може замість Костія вийти за Івана: «Світе, господарю мій батічко, не поїду я в землю невірну за того, царища Кощерища — піду за Івана Годиновича» (Г. 188).

В одному тексті доволі характеристично представлено, як засватана дівчина сидить замкнена «за тридцятьма замочками висючими, за тридцятьма сторожами кріпкими, вишиває ширинку красного золота для царища Вахрамеїща, але як Іван, побивши сторожу, добивається до неї, вона скочила на бистрі ноги й проговорила: «Вже мені було гостя ждати не діждатись, звати не дозватись, аж тепер до мене гість сам прийшов.» (ТМ. с. 285).

Здебільшого, одначе, текст билини не спиняється над сёю психологією. Іван, розмовившись з батьком, заявляє йому, що коли за нього дівчини добром не дадуть, так він силою візьме. Забирає дівчину, не питаючись, на свого коня, і везе собі до Києва. Але се — очевидний занепад теми: сума мотивів каже припускати, що Іван бере дівчину «в любви», за її доброю волею — так часто ситуація й характеризується, і в кожнім разі на сій психологічній передумові розвивається тема.

В дорозі до Києва доганяє Івана з дружиною Кощій, чи невірний цар, освідомлений про сю умичку. Звичайно відбувається се так, що Іван з дружиною спочиває в шатрі в дорозі, коли наїздить чи надіта цей цар і викликає Івана на поєдинок. Взагалі від хвилі, коли Іван забирає свою сужену, первісне оповідання тримається в головних рисах в кращих варіантах доволі твердо і виразисто. Іван приймає поєдинок, який описується звичайними рисами стрічі двох рівносильних противників. Нарешті, Іванові вдається перемогти і звалити ворога, він сидить у нього на грудях і кличе до жінки, щоб подала йому ножа, забутого в шатрі — розтяти груди і вийняти серце ворогові. Несе вона ножа, аж Кощій промовив і собі до неї, став намовляти помогти йому, а не Іванові: коли вийде за Івана, буде у князя Володимира служницею (вар.: «за Іваном будеш холопкою зватись, хати мести, заходи скребти», а коли вийде за нього, буде царицею і будуть їй усі поклонятись ¹). Тут Іванова жінка задумалась — волос довгий у жінки, а ум короткий, замість дати ножа Іванові, вхопила вона його за кучері і стягла з Кощія. Тепер Кощій хотів різати Івана, але Іванова жінка відмовила його від того. Прив’язав його Кощій до дерева (або кинув зв’язаним під дерево), а сам з його жінкою положився в шатрі.

Так вони забавлялись, а тим Часом налетіли голуби (або лебеді), сіли та й заговорили: «За що ся головонька зв’язана? Задля дурної дівки, негідниці», Деякі варіанти пояснюють, що то були не голуби, а ангели, зіслані по молитві Івановій ², а в одному місці їх заступає віщий ворон і провіщає, що володітиме тою жінкою не Кощій, а Іван Годинович ³. Кощій хоче застрелити сих голубів — з власної волі або за намовою Іванової жінки. Але пущена ним стріла обертається на нього самого, і він падає мертвий.

¹ Вар. М. 14: «Не йди, Настасіє, за нього заміж, на святій Руси віра тяжка, по кожній ночі треба вмити лице, помолитись!»

² Г. 256, М. 78.

³ Р. 122-Г. 51.

Тут зажурилась Іванова жінка: «Від одного берега я відійшла, до другого не прийшла!» В одних варіантах вона рішається зарубати Івана, побоюючись його помсти, але Іван випрошується, обіцяючи взяти її за себе, давши наперед три невеликі «грози» науки, і жінка, роздумавши, розв’язує його. В інших варіантах вона переговорює з Іваном, обіцяючи його визволити, коли він їй пробачить, — а як ні, то вона його зарубає. Іноді ж шабля помилково перерублює Іванові пута, коли жінка хоче його зарубати, або перетинає їх стріла, пущена Кощієм на віщих птахів. Увільнений Іван тут же на місці чи в дальшій дорозі до Києва дає свої три науки жінці: він відтинає їй губи, що цілували Кощія; відтинає руки, що його обнімали; відтинає ноги, що з ним сплітались (вар.: відтинає руки, що тягли Івана за волосся, відтинає уха, що слухали Кощія, вириває очі, що дивились на нього і под.).

Іде до Києва по сім сам-один. Здивовані питають, де ж його жінка, про. котру він оповіщав. Іван відповідає приповідкою, що кожний молодець жениться, та не кожному женячка удається.

Сей мотив легкодушної, невірної жінки, що зраджує своєму чоловікові і поносить за се тяжку кару, звісний у східних, індійських оповіданнях, в дуже близьких формах стрічається в сербських піснях і в українських є група, споріднена з сербськими піснями. Халанський свого часу, аналізуючи билину про Івана Годиновича, на підставі полудневослов’янських аналогій виводив її з полудневослов’янських джерел, що пішли звідти через Україну на північ. Веселовський супротив сього вказав, що українська пісня про Івана і Марієчку ближче до билини, ніж яканебудь з полудневослов’янських: Коли турчин викликав на поєдинок Івана, щоб забрати у нього жінку і став його перемагати, Іван покликав жінку на поміч:

Ой Маріє, Марієчко,

Поратуй ми цес разочок —

Хай не буде загибочок.

Марієчка як се вчула,

Плечима ся обернула:

За Іваном бідувати,

За турчином панувати,

Били Івана та й зв’язали,

Та й до коня прив’язали.

Рятунок і тут приносять голуби:

Чи видиш ти дубровочку,

Край дуброви два дубочки,

Сидять на них голубочки,

Подай же ми, пане, лучки:

Та най уб’ю голубочки,

Один буде, пане, тобі,

Другий буде пані твоїй,

Пані твоїй, жінці моїй.

Полудневослов’янської паралелі епізодові з голубами досі не знайдено, а тим часом в билині він грає дуже важну роль. Вище ж згадані варіанти, де сими голубами являються ангели, послані по молитві Івана до Бога, — «лежить Іван Годинович під дубом сировим та щиро Богу молиться, щоб від смерті йому втекти, — налетіли два сиві голуби, не два голуби — два ангели, вразили Кощея смертю скорою» ¹, [¹ Г. 286.] — сей варіант переносить цілу історію до індійського прототипу всіх сих історій по невдячну і невірну жінку. В збірнику Сомадеви міститься така історія про зависного чоловіка, котрого жінка була втекла з молодим чужинцем. Вона віддала чоловіка в руки свого коханця, й той прив’язав його до дерева з заміром убити його другого дня, як жертву богині Бавані, а сам з його жінкою став потішатись на його очах. Але чоловік помолився тій же богині, й вона увільнила його, і він стяв коханка своєї жінки його власною шаблею ¹. Ся історія, як бачимо, дуже близька до билини, і можна думати, що складачі билини йшли не за сербськими піснями в тих формах, як тепер їх бачимо, а за якимсь мандрівним оповіданням східного походження. Воно могло зайти до нас дійсно через Візантію і полудневослов’янські землі, як то припускав проф. Лобода в своїй студії про сю билину, але могло дістатись до нас й іншими дорогами. Тема була, без сумніву, дуже популярна. Ак. Веселовський навів з одного пізнішого тракту проти жіночої злоби оповідання, досить близьке до сербської пісні по Бановича Страхинью. В сій славній сербській пісні Банович в боротьбі з турчином, що вхопив його жінку, просить її вдарити турка, а турок, навпаки, спокушає її багатством, щоб вона вдарила Страхинью, і та, як жінка Івана Годиновича, дійсно вдарила чоловіка. Тоді той кликнув на поміч пса, пес вхопив його жінку, турчин, занепокоєний тим, не допильнував своєї боротьби з Страхиньєю, і Страхинья поконав його. В тракті, виданім Веселовським (з біографії Йосифа Саніна, XVI в.), жінка, вхоплена якимсь князем-«варваром», видає йому свого чоловіка; чоловік покопаний в поєдинку тим князем, і він його має зарізати, але пес хапає «варвара» за лице, і завдяки тому чоловік встиг його поконати. Рука аскета стерла всю поетичну закраску з сього оповідання, лишивши суху схему, але вона свідчить про існування іншого варіанта — з псом, паралельно з варіантом з голубами, як 6 билині і в нашій пісні. Супроти сього нашу пісню можна вважати відгомоном билини, скомбінованим з новішими сербськими впливами ².

¹ З виданий Tawney зацитована в студії Лободи, Рус. былины о сватовствЂ, c. 114.

² Халанський вказав іще як паралель билинні повість «о убіенії злочестивого царя Батия» (XV в.), власне той епізод її, де король угорський Володислав, побивши турок, бореться з самим Батиєм, а королева-сестра, вхоплена татарами, помагає Батиєві: «бысть повнегда спластися Владиславy c Батыемъ, тогда сестра его памагаше Батыю, ихже самодержець обою погуби» (розширення сього тексту: «Король же Володислав з великим плачем і сльозами скричав до Господа Бога, аби поміг йому, і так за поміччю Божою подолав і вбив царя Батия і свою сестру разом з ним»). (Про сю повість студійка Розанова в ИзвЂстияхъ отд. рус. яз. 1916, I.).

Лобода в цитованій студії (V. Сватовство Йвана Годиновича) притягає ще оповідання польської хроніки Богуфала Паска і хоче бачити в тім доказ, що таке оповідання тоді було вже відоме і на Руси; але дедукція його не дуже певна, а аналогія досить далека. Так само не переконує мене і другий аргумент його, що основною билиною був «момент сватання», потім скомбінований з мотивом боротьби претендентів. Я думаю, що погляд Потебні (проти котрого аргументує Лобода) був зовсім справедливий: центр оповідання лежить в мотиві: «в поєдинку жінка стає по стороні ворога». А мотив сватання ввійшов моментом другорядним. На се вказує хиткість мотивів сватання, яку ми бачили вище, а символіка сватання, котру спеціально просліджує проф. Лобода, являється тут елементом чисто декоративним.

Як повість на тему жіночої злоби, вона підходить доволі близько до вище оповідженої теми про жінку Михайла Потока.

Іван Гостів син. З сим іменем «Івана Гостинного сина» записано дві цілком окремі теми, котрі пок. Веселовський дуже дотепно попробував зв’язати разом за поміччю інших казкових і книжно-повістевих тем, припускаючи, що ся цілість розбилась і в своїх фрагментах стратила первісне мотивування, з полудневого грунту, де вона зложилась початково, опинившися «в тій північній сфері, куди пройшли її глухі і неясні відгомони» ¹. Хоча реставрація, переведена небіжчиком, була відкинена В. Міллером ², але вважаю, що гіпотеза Веселовського не стратила своєї вартості і після сеї, по-моєму, досить поверхової критики: навпаки, новіші записи принесли їй деякі потвердження. Тому коротко спинимось на ній далі, хоч властивий інтерес для нас лежить тепер тільки в одному епізоді билини — про пробу коней Володимира, незалежно від тої гіпотетичної реставрації цілості, даної Веселовським.

Ся тема звісна в трьох новіших текстах і кількох фрагментах; найкращою являється старий запис Кирші Данилова. Вона починається звичайним описом пиру у князя Володимира:

Коли день був в половині дня, а пир в половині пиру, Володимир розвеселився й, ходячи по гридні, став викликати присутніх: хто б узявся їхати на перегони з його кіньми — трьомастами коней, а особливо з трьома кіньми похваленими: з «сивим жеребцем», з «кологривим жеребцем» із.-тим вороним, що здобув Ілля у молодого Тугарина Змієвича; пробігти між обіднею і заутренею двічі міряних дев’ятьдесять верст між Києвом і Черніговом. Ніхто не відзивається на се, ховаються один за другого, аж відозвався нарешті з лавки богатирської Іван Гостинний син — вискочив на своє місце богатирське і крикнув гучним голосом, що він береться бігти наперегони з усіми тими кіньми, а «заклад» ставить не в грошах, а свою «буйну» полову, тільки вимовляє собі часу три дні ³.

Се один варіант. В другому парі не виходить від князя, тільки від самого Івана. Коли всі на пиру почали хвалитись, хто чим знав, Іван став похвалятись своїм малим коником. — трьохлітком і заявив, що береться, з ким-небудь скакати між Києвом і Черніговом, ставлячи в тім свою голову ⁴.

¹ Южнорус. былины, IV: Былины объ ИванЂ Гостинномъ сынЂ и старофранцузскій романъ объ Иракліи, с. 49.

² Былины объ ИванЂ Гостинномъ сынЂ, 1896, передр. в І т. Очерків, Відкидаючи інтерпретацію Веселовського, В. Міллер уважав обидві теми новгородськими, досить пізніми, — одну билиною, а другу піснею не билинного характеру, не ранішою XV — XVI в. Ся аргументація за новгородське походження має всі прикмети тодішнього одностороннього захопленим її автора новгородською гіпотезою, з приводу котрого можна тільки повторити тодішню замітку одного з критиків, проф. Архангельського, що не можна ж уважити виключною прикметою Новгорода ні багатого купецтва, ні впливового владику, ні малоавторитетного князя, як в сій билині. (ИзвЂстія отд. рус. яз, 1898, III).

³ Аналогічний початок в сибірському записі, новішому і неповному ТМ. Ч. 55.

⁴ К. III с. 1, Т. 135 — такий зачин, як тут подав, можна реставрувати з сих двох відмінних варіантів.

Князь Володимир приймає парі; за нього в ста тисячах рублів ручаться князі, бояре і гості-корабельщики. За бідного ж Івана ніхто не хоче ручитися, аж «нагодився тут владика чернігівський» — він заручив за Івана проти княжої заруки также в ста тисячах. Списали заручний акт і підписали — «приложили руки білі».

Випив Іван заручинну чару ¹ і пішов з княжого двору до стайні білодубової, де стояв його коник трьохлітній, бурий, волохатий. Припав йому до правого копита й розповів йому, як він ним похвалявся й заставив у тім свою голову. Промовив до нього коник голосом мудрим, чоловічим (вар.: руським): «Не журись нічим, мій ласкавий господарю! Сивого коня я не боюсь, кологривого не страшусь, як розженусь — і від вороного втечу. Тільки ти мене виводь що три зорі, медовою ситою напувай, сорочинським пшоном годуй. А як настане призначений час, прийде від князя грізний посол, щоб бігти-скакати на добрих конях, ти мене, Іване, не сідлай, лише бери на шовковий повід, а на себе візьми шубу соболину в три тисячі, з ґудзиками на п’ять тисяч. Поведеш мене по двору княжому, почну я, бурко, передом ходити, копитами на шубу наступати, по соболю чорному виривати, на всі боки підкидати, будуть князі-бояре дивуватись. А ти як будеш живий, справиш шубу (іншу), а не будеш живий — то так наче носив її».

Іван то все зробив, виводив і годував коня, а як від князя посол пішов, убрався в найдорожчу шубу й повів коня на княжий двір. Тут його бурко, як заповідав, почав передом ходити, соболі з його шуби рвати й на всі боки розкидати, князів, бояр, купців дивувати. Далі як почав ревіти по-туриному, а шипіти по-зміїному, княжі коні полякалися, з княжого двору порозбігалися, сивий кінь дві ноги зломив, кологрив жеребець голову скрутив, полонений вороний назад утік, хвоста задер та тільки хропе: Князі, бояре налякалися, люди купецькі по двору рачки полізли. Князь Володимир з княгинею зажурився, закричав Іванові: «Забери геть зо двору того виродка, заруки прості (уневажені), записи подерті!» Та владика чернігівський велів узяти (арештувати за програне парі) три кораблі на бистрім Дніпрі з товарами заморськими — «а князь та бояри від нас не втечуть!».

Так кінчить найкращий варіант Кирші Данилова. Один з олонецьких записів дає інше закінчення: заплативши заручену суму Іванові, Володимир просить його, щоб продав йому свого коня. Іван каже, що може хіба подарувати — такий він дорогий. Отже, дарує коня, і князь велить своїм конюхам годувати його найкращим пшоном, поїти медом солодким. Але княжі конюхи прибігають зі звісткою, що з тим конем не можна витримати: пшона не їсть, меду не п’є, кричить, свище і б’є інших коней. Тоді Володимир віддає Іванові коня його назад: «Не потрібен мені твій добрий кінь! Їдь собі додому»! (Р. 97).

Перше ніж перейти до розбору сеї билини, коротко спинюсь на другій темі, зв’язаній з Іваном Гостевим сином та запропонованій Веселовським реконструкції. Ся друга тема довго була представлена тільки двома записами, зробленими Рибніковим і Гільфердінгом у того самого сказителя ², але досить відмінними: десять літ не минуло дурно, і пізніший, записаний Гільфердінгом текст, значно гірший від записаного Рибніковим. Недавно прибули ще записи з біломорського помор’я. Коротко перекажу зміст, тримаючись головно рибніковського запису.

¹ Хто ставить парі, пропонує з ним випити чару вина чи меду; ся подробиця виступає найясніше в сибірському фрагменті, ТМ: Володимир кличе: хто з вас, бояре, охочий пити пиво, зелене вино, солодкий мед — скакати добрим конем з Києва до Чернігова? Й Іван заявляє, що він готов пити й скакати.

² Р. III Г. 172.

У розумних батька-матері родилось чадо нерозумне по імені Іван Гостів син. Коли батько його помер, мати-вдова вирядила Івана торгувати за синє море і остерігала, аби ніяк не ходив до корчми, не приставав з розпусними жінками та голотою корчемною. Але Іван не послухав, став пиячити і приставати з вищезгаданою публікою, пропив все, що мав, всі товари заморські, і в застав заставив чорні кораблі. Почуши про це, мати сама вибралася до тих заморських городів і відшукала свого сина, як він пиячив в корчмі. Тоді, взявши його за руки білі, вивела його над море синє солоне, над пристань корабельну і кликнула клич до «купців заморян вавилонян», щоб купили в неї її чадо миле, дитину любиму за п’ятьсот рублів. Купці перепитують її, чи вона продає не якого-небудь злодія-розбійника, «нічного подорожника»; мати потверджує свої слова, і син прилучається до неї. Проливаючи сльози, він просить купців заплатити за нього цілу тисячу, щоб того стало його матері до смерті, аби не прийшлось їй жебрати («до гробової доски скитатись»). Купці купують Івана, і сей олонецький варіант закінчується останніми словами сина і матері. Син, прощаючись з матір’ю, каже, що вона йому «по закону була рідна мати, а по життю — змія люта». Мати, попрощавшися з сином, так промовляє до людей: «Не дивуйтеся, народе православний, що продала я своє чадо миле: не кормитель він був рідній матері, а розоритель казни, за вчинки його я продала!».

Тяжкий осуд, кинений Іваном в лице матері, дуже правдоподібно вважається перенесеним з інших пісень, які оповідають про тяжкі інтриги матері. Пок. Веселовський пішов далі, вважаючи, що весь взагалі епізод продажі матір’ю сина представлений в сім варіанті в фальшивому освітленні. Вказуючи на те, що сам же Іван просить купців дати за нього можливо високу ціну, аби мати була забезпечена, він нагадав аналогічний епізод в старому французькому романі про Іраклія, написаному в XII віці в Північній Франції, а судячи по грецьким іменням, опертому на якомусь візантійському романі або казці, що могла послужити також взірцем, в тому чи іншому варіанті, і для билини про Івана Гостевого сина. В французькому романі мати з сином роздали все майно бідним і збідніли, тому син намовив її продати його за можливо високу ціну (мотив, звісний нам з казок типу Оха ¹). [¹ Див. т. I.] Йому дійсно вдається намовити царського дворського заплатити за нього високу ціну, з огляду на його незвичайні знання: що він має хист пізнавати дороге каміння, коней і жінок. Своє знання коней він потім доказує тим, що з усіх коней краю вибирає мале волохате лоша, котре, підрісши, мало перебігти найбистріших коней. Але цар зажадав проби зараз, не вважаючи на всі остереження Іраклія, і лоша, хоч перейшло всіх коней", але загинуло від такого передчасного зусилля.

З огляду на сю аналогію, Веселовський вважав пісню про продажу Івана, матір’ю першим епізодом сеї поетичної історії. Іван, проданий матір’ю на його власне бажання, по смерті батька, завдяки чудесному коневі, доходить великої слави і впливу на царському дворі: сюди от і належить епізод про перегони. Але Іван міг володіти ще різними іншими чудесними здібностями, як «Іван удовин син», герой одної олонецької казки-билини, котру покійний дослідник притягнув також як матеріал для своєї реконструкції.

Я вважаю сю реконструкцію не тільки дуже дотепною, але й досить правдоподібною. Біломорські записи, опубліковані Григор’євим і Марковим, доказали се. Перша з них, оповівши історію продажі Івана згідно з олонецькими текстами, коротко згадує про його дальшу долю: Іван їздить з купцями по синьому морю, служить вірою-правдою незрадливою один рік і другий, на третій стає вже старшим над 30 кораблями, і сказитель переказує своїми словами дальшу історію: що Іван пішов з тими кораблями за море і забрав мати до себе. Билина, записана Марковим, уводить новий мотив: купці, купуючи безпутного сина, розвідуються у матері, чому вона править за нього так дорого, і довідуються про його дивні таланти: обертатись птахом, вовком, рибою, грати в шахи з морським царем і под., збір різних билинних мотивів. Проданий син дійсно виграв золото у морського царя, повернув купцям заплачене за нього золото, а сам соколом полетів під небесами» (Нед. 92).

Твердження В. Міллера, що продажа Івана — се закінчена тема, без продовження, не справдилось: продовження були, і, можливо, що між ними були й такі, що йшли приблизно в напрямі, вказанім Веселовським. Але я не буду заглиблюватися в сю справу, бо вважаю поки що за досить використати саму билину про кінське парі Івана Гостевого сина.

Вона дуже інтересна тими суголосними мотивами, які ми маємо для неї в наших величальних піснях і казках з одного боку, а з другого — в матеріалі балканському. Той же Веселовський навів новогрецьку пісню про бідного Константина, що заложився з царем на кінський біг, заставивши свою голову, і виграв заклад. Величання коня, що рятує свого пана, бачили ми в колядках румунських ¹. Ще пишніше і любовніше розвинений сей мотив в наших величальних піснях, де також виступає непоказний, «найменший коник», з котрим герой доказує різних чуд ².

¹ т. I.

² Там же.

Похвала коневі, його красі, його достаткам належить тут до популярніших мотивів в величаннях парубкові. Теми про перегони, як в сій билині, або такі, як справлені Дукою й Чурилом, в сих величаннях не знайдемо, але вся сума тих деталей, котрими оперують згадані билини, тут перед нами, і згадані билинні епізоди цікаві як взірці мотивів, котрі об’єднували колись епічні деталі, тепер розложені і відокремлено збережені в нашій обрядовій скарбниці.

Кількома сторінками вище я навів сю колядку, де герой її

Двома яблучками підкидаючи,

Трьома горішками все чітаючи,

Вичітав коня та з-під короля.

А в того коня золота грива,

Шовковий хвостик, срібні копита.

Золота грива коня покрила,

Срібні підкови землю пишуть,

Шовковий хвостик слід заміта.

Там (ім’я) коничком іграв,

Мечем воював та й ся вихваляв.

Або:

Нема в короля такого коня!

А в мого коня золота грива,

Срібні копита, жемчужний хвостик!

Золота грива станю світила,

Срібні копита камінь рубали,

Жемчужний хвостик слід замітав ¹.

Молодець, що згубив стадо, не жалує за ним, тільки за конем, що там був:

Того єдиного коня вороного,

Що храпоньками звіреньки страшив,

Що оченьками звіздочки читав,

Що оченьками вірлоньки ² слухав,

Що копитцями біл камінь лупав.

¹ Етнограф. зб. т. 36, с. 95 — 7.

² В ориг. гірлойки, там же, с. 102.

Або:

Я ж не жалую всього стадонька,

Як я жалую сивця не сивця,

Сивця не сивця сивого коня,

Що помислами листонько читав,

Що він гадками землицю писав,

Що копитами біл камінь лупав.

Будування конем з налупаного копитами каміння тепер церкви, давніше, очевидно, «терема» для свого господаря — се одна з найбільш популярних тем, з котрою ми вже мали діло.

Господар перший входить до сього, збудованого для нього конем церкви-терема, як Іван Гостів син на княж двір, пишно вбраний:

На нім шубочка за сто червоних,

Коби ми знали, де вона шита?

Ой вона шита а в трьох кравчиків і т. д.

Розмова героя з конем звичайно обмежується тим лише, що герой грозиться коневі продати його ¹; але в однім варіанті, не дуже справнім, щоправда, явно йде мова про якісь перегони:

А виграв же си та й сивий коню!

Як він побіг, я го вдогоню.

Я тя вдогоню, йому тя й продам.

— Ой, як тя продам — то відай не в час!

Сідлай ко мене, сідай на мене,

А пробігай мною у чисте поле!

А в чистім полі коло дороги,

Коло дороги новенькі двори.

Хлопець-молодець заїхав конем —

Заїхав конем перед королем.

Нема в короля такого коня і т. д.

Скік коня через синє море, не замочивши білих копит, дає паралель до перегонів Дуки з Чурилом, що, перескокуючи через Дніпро, витягає з води і свого конкурента і под.²

Мотиви сі дають багаті паралелі до богатирських оповідань східноукраїнських, в котрих з таким замилуванням описується вірний товариш і помічник богатиря — його кінь. Ми бачили їх вище ³.

¹ Див.: в т. I.

² Е.3. XXXVI с. 99, 102, 110.

³ Пор. т. I.

Попередня     Головна     Наступна