[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 1. — С. 289-305.]

Попередня     Головна     Наступна





...початок розділу


Відгомони старого епосу в билинній традиції. З усього вищесказаного виходить ясно, що героїчний епос, представлений в нинішній билинній традиції, в переважній мірі і зложився на Україні, і жив довго в українських землях, складаючися в певні цикли та виробляючи певні загальні, типові поетичні образи, котрими орудувано при різних переробках і відмінах старих поем. Тому в найбільш постійних і типових загальних місцях нинішньої билинної традиції маємо безсумнівно дуже багато такого, що йде безпосередньо від нашого билинного репертуару пізніх княжих часів — а чимало в тім походить і з раніших віків. В пізнішій билинній передачі, на новім, великоруськім грунті, в нових скомороших та калічих передачах воно, розуміється, підпало значним змінам: огрубіло, опростилось, звело первісні тонкіші малюнки до більш схематичних, вульгарніших форм. Але уважно переглядаючи їх, порівнюючи з образами української обрядової пісні, казки, легенди і пізнішої героїчної епіки (козацької), можна доволі ясно собі уявити образи старого епосу. І досліди, поведені в сім напрямі методами історичної поетики, дадуть, певно, досить яскравий образ нашого старого напівзатраченого епосу сих княжопереходових часів. Поки такої роботи не переведено, я вважаю корисним дати вибірку найбільш типових, на мій погляд, — найбільш традиційних і постійних поетичних образів, в котрих виступає ся стара спадщина: в загальних рисах її можна відгадати вже в сьому матеріалі. Маючи на увазі сю мету, я покорочую різні тавтологічні повторення, пропускаю явно не на місце перенесені подробиці, зайві ймення, які нічого не дають; натомість підбираю часом і по кілька відмінних варіантів тих самих образів, коли своїми деталями вони поглиблюють їх та наближають до свого правдоподібного архетипу.

Зачинаю від чудесного богатирського уродження і різних знаків, що його провіщають або йому товаришать:


Закотилося красне сонечко за лісочки темні, за моря широкії, розсідалися звізди часті по світлім небі — нарождався Вольга судар Буслаєвич на Святій Руси. Мати сира земля схвилювалася, звірі в лісах розтікалися, птахи попід облаками розліталися і риби в синім морі розметалися. Г. 172.

Як на, небі родився світлий місяць, тоді на Руси родився могуч богатир, молодий Вольга Всеславович. Риба відступила в морську глибину — почувши на Руси богатиря, молодого Вольгу Всеславовича. Птиця зліталась по піднебессю — чуючи на Руси богатиря і т. д. Тонкі горностаї (ховались) в сиру землю, чуючи і т. д. Бурі лисиці по темних лісах — чуючи і т. д. (О, с. 331).

Як народивсь молодий ясний місяць, тоді нарождався Вольга-богатир. Від його слави богатирської «орги» всі позамовкали, птиця вся полетіла під «оболоки», риба пішла в глибокі «стани», звірі пішли в темні ліси. Цар Сантал (Салтан) в Вольгу (sic) утік із своєго царства. Г. 15.

Іще тури-олені по горах пішли, іще сірі зайчики по засіках, іще біленькі горностайчики по темних лісах, а рибина ступила в морську глибину, а на небі зійшов молод-ясний місяць, на землі народився могуч-богатир, а по імені Єгорій світ-храбрий. М. ч. 24.

А не туча, а не туча тучиться, не темінь, не темінь темниться, вибігало, братця, стадо звірів. У тім стаді лев-звір. Волосся («шерсть») у льва золочене, уси у льва як «щики» стоять. Кричав лев-звір по-звіриному. Позсипались круті красні бережки, замутилася мать Ніпра-ріка — зачули народження Добринине, так в ту пору родився Добриня-князь. К. II, c. 11.

Здалека, здалека, з чистого поля, із того широкого роздолля, не грізна б то туча накотилася, не буйні вітри підіймалися, вибігало стадечко зміїнеє, не зміїне стадечко — звіринеє. Наперед вибігає лютий скимн-звір, на тім скимні волоссячко буланеє (сиво-залізне), не булане те волоссячко — булатне (сталеве), не булатне ж те волосячко, а срібне, не срібная волог синка — золотая, а на кожній волосинці по перлинці. Наперед його волоссячко наставилось, «рило» у того скимна як гострий спис, уха у скимна як гартовані стріли, очі у скимна як ясні зорі! Прибігає лютий скимен к Дніпру-ріці, стає він, собака, на задні лапи. Зашипів він, вор-собака, позміїному, засвистав він, вор-собака, по-соловіевому, заревів він, вор-собака, по-звіриному. Від того «шипу» зміїного зелена трава в полі пов’янула. Від того свисту соловієвого темні ліси до землі хилилися. Від того реву звіриного бистрий Дніпро-ріка схвилювався, з крутим берегом Дніпро-ріка порівнявся. Жовті дрібні пісочки обсипалися, з піском вода замутилася, в зелених лугах розливалася. З крутих, гір каміннє повалилося. Грубе каміннє по дні котиться, дрібне каміннє верхом несе. Зачув лютий скимн недобре — народивсь на небі ясний місяць, на землі народився могучбогатир. ТМ. с. 65.

Не галича стая підіймалася, не звірині збори збиралися, не галича стая в перелет летить, не звірині збори в перебіг біжать. Наперед біжить собака лютий індрик-звір. У індрика копиточки булатні, волоссячко на індрику «бумажнеє», наперед щетина виставилась, на спиночці дві мисочки серебряні, на мисочках два яблочки качаються, «жемчуг-бунчук» розсипається. Підбігає собака до бистрої рікцц до тої річеньки, до бистрого Дніпра. Засвистав, загаркав по-звіриному, зашипів він, собака, по-зміїному. Від того наша Ніпрочка схвилювалася, з дубів верхи поломилися. ТМ. 66.

По саду, саду зеленому ходила-гуляла молода княжна Марфа Всеславєвна. Вона з каменя скочила на лютого змія. Обвивається лютий змій коло чобота зеленого саф’яна, коло панчішки шовкової, хоботом б’є по білому стегну. А княгиня (sic) тоді понос понесла — понос понесла, дитину родила. КД. л. 9.

Проводила його (чоловіка) молода жона, проводила аж за дві границі, від третьої вернулася, входила на вежу високу, ставала на біл-горючий камінь, дивилася-гледіла в чисте поле: чи далеко їде мій князь, Саур Ванидович? А з-під того білого камінця вилазила люта змія, кидалася княгині на білі груди — б’є хоботом по білому лицю. Молода княгиня злякалася, в череві дитина стрепенулася. Вона пише «ярлики» (листи) скорописні, посилає за самим князем — аби князь Саур Ванидович повернувся додому — молода княгиня заваготіла. Доганяє його скорий посол, віддає на білі руки, він прочитує: «Не перший раз вона мене обманює, не другий раз назад завертає, тепер не вернусь я додому! Коли доньку породить, годуй її до п’ятнадцять літ, на шістнадцятім замуж віддай! Родить; сина — лести його до восьми літ, на дев’ятім році в поміч мені посилай». К. III. 113.


Богатир виростає й збирається до виїзду:


Царська дитина не роками росте, царська дитина не місяцями: що інша дитина в двадцяти роках, він — Константан — в семи роках. Посадила його мати грамоти вчитися, — скоро йому грамота далась, і писать нау.чивсь. Сповнилось йому десять років, — став він по улицях ходити, з парубками жарти жартувати — з усатими й бородатими: котрі парубки двадцяти років, а котрі і в пів-тридцяти. Все то діти княжі, все то діти боярські, все то діти дворянські, а ще й діти купецькі. Робить він (з ними) жарти не дитячі, творить «творки» не по-маленькому: кого за руку візьме, з плеча руку тому виломить. Котрого зачепить за ногу, по зад ногу відірве геть. А котрого вдарить поперек хребта, той кричить, реве, рачки лізе, без голови додому вертає. Князі-бояре дивуються, і всі купці богаті: що же се В нас за виродок росте, що ж се в нас за байстручок? Заносили вони скаргу велику цариці Азвяківні; тоді скоро кликала матінка до теремів своїх того молодого Константина Сауловича, стала його сварити, на ум учити, смиренно жити. А молодий Константин Саулович тільки в матері запитав: «Гей ти, моя матінка, молода Єлена Олександровна, чи єсть у мене рідний батенько?» Говорила йому цариця: «Гей ти, моє чадо миле, єсть у тебе рідний батенько цар Саул Леванидович. Поїхав за море синє в дальню Орду, Половецьку землю — брати дані невиплачені»... (Константин, допитавшись за його розпорядження — тіж, що в варіанті про Саула; — вибирається зараз до батька — КД. л. 54).

На десятий місяць чадо провіщалось, проговорилось: «Гей ти моя матінко рідная, не дам я тебе змієві в обиду! Як я виросту на п’ятнадцять літ, скуй мені булаву бойову на сто пудів, а як се буде мені залегка — в півтораста пудів. Тоді я буду з змієм воювать, поїду до його печери зміїної, здійму йому буйну головоньку, принесу його головоньку до твого двора (Ж. М. Н. П. 1877, X, с. 128).


Богатир добирає собі коня (або йому радять, якого вибрати) — тут кілька варіантів: часом се ще зовсім молоде лоша, дуже непоказне, котре богатир доперва відгодовує; часом — навпаки, він відшукує старого батькового або дідового коня (пор. мотиви в т. І). Так Добриня не знайшов собі коня в материній стайні:


Скочив Добриня на швидкі ноги з-за того столика дубового, побіг на стайню («конюшню») стоялу — тут йому не подобалося, перейшов на стайню кінську — нема доброго коня під розум, спустився до погребів глубоких, побачив він коня доброго, упав коневі до правої ноги: «Гей ти, добрий коню богатирський! Служив єси, коню, батькові, служив єси, добрий, дідові — послужи-но Добрині Микитовичу у тих путях богатирських» (Г. 206).

В іншім тексті мати сама радить йому: «Рідна ти моя дитино, молодий Добриня Никитович, Богу молись та й спать лягай, буде ранок мудрий, мудріший від вечора, а день буде нам прибуточний! Піди до стайні стоялої, стоїть там кінь батьків та дідів — стоїть п’ятнадцять літ, по коліна ноги позаростали, двері по пояс в гною заросли». Приходить тут Добриня син Никитович до тої стаєнки стоялої, видер двері з гною, кінь ноги з гною видирає, бере Добриня доброго коня на узду тасмянку, виводить з стаєнки стоялої, годував коня пшеницею білоярою, напував напоями медовими (Г. 5, с. 43).

Михайликові батько так радить: «Поїдеш ти, Михайле, в чисте поле, виїдеш на шоломя окатисте, а по руському — на гору високу, крикни, Михаїле, на всю голову, клич бурка волохатого: «Котрий служив мойому батькові, послужи тепер синові Михайликові»! Прибіжить тоді кінь волохатий, стоїть він на горі високій» (К. НІ, с. 46).

Ілля з наказу калік, що його уздоровили, так старає собі коня: Пішов Ілля на роздолле-чисте поле, бачить: веде мужик коника («жеребчика») немудрого, бурого коника волохатого. Купував Ілля того коника — скільки схотів мужик, стільки й дав. Поставив коника до стайні («срубу») на три місяці, годував пшеницею білоярою, напував свіжою водою з джерела. Пройшло часу три місяці, став Ілля коника по три ночі в саді виводити, в трьох росах викочувати. Підводив до паркану високого, і став бурко через паркан перескакувати, в той бік в другий бік. Р. 51.

В інших варіантах Ілля просить батька: «Купи ти мені лошатко коростяве, дай за лоша п’ятдесять рублів з половиною, годуй його тістом пшеничним, напувай ситою медовою, виводь по три ранішні зорі качатися на перинах пухових» (К. I, с. 25).

Дука з усеї величезної стайні «веде конячку малесеньку, — малесенька конячка та удаленька: вона гори й доли поміж ноги бере, бистрі річки перескакує». ТМ. 49. Або: бере в руки узду тасьмянку, надягає на малого «бурушка-каурушка» — по коліна був той бурко в землю зарошений. Напував він бурка питтєм медовим, годував його пшоном білоярим. Р. 29.

В інших вар.: «Виходив Дюк на широкий двір, до тої стайні до стоялої, вибирав собі коня дорогого, не їздженого, вибирав бурка волохатого: вовна у бурка на три пяди, грива у бурка на три лікті, хвіст у бурка на три сажні — хвостом сліди він заорює. Виводив він коня на широкий "двір, качав-валяв бурка волохатого в росі вечірній. Брав гребіночку часту риб’ячу (себто з «рибйого зубу»), розчісав бурка волохатого, наложив попонку пістряну. Г. 230.

Михайлик разом з конем знаходить потрібну йому зброю на вказаному батьком місці:

Відміряв Михайло з п’ять ліктів в сторону східню, копав мати — сирову землю, знаходив усю зброю богатирську, та й поїхав тоді вже в чисте поле: забренчала його булава бойова, зазвеніла його шабля, шабля гостра (вар.: приймав Михайло в руки шаблю гостру, брав у білі руки булаву бойову, та й поїхав Михайло в чисте поле). К. III. с. 47.


В виїзді богатиря одне з найбільш популярних епічних місць — се сідлання коня:


Потнички він кладе на потнички, а на потнички кладе повсти (фільц), на повсти сідельце черкаське, підтягає всі дванадцять тугих попруг, (а ще й) тринадцятий кладе для кріпості 1 (вар.: не для краси-баси,2 задля кріпості).



1 Веселовський вказав на паралель новогрецьких пісень, де кінь просить наложити на нього 12 сідел, 10 попон, 18 попруг — лиш не колоти його острогами. Южнор. был. II, с. 17, 20.

2 Пор. «баский кінь», «басувати».



Попруги були шовкові, спряжки при сідлі червоного золота, а шпильки в спряжках все булатні — щоб добрий кінь з сідла не вискочив, доброго молодця в чистім полі не викинув (Г. 152). Шовк не рветься, булат не треться, червоне золото не ржавіє, молодець на коні сидить — сам не старіє (Р. 29).

Мати виправляє молодого богатиря (Добриню): Говорила його рідна матінка: «Лягай-но спати рано з вечора, ранок буде мудрий, мудріший буде від вечора»! Він устав з рана ранесенько, умивавсь з рана білесенько, убирався гарнесенько; осідлав доброго дідового коня... Проводила його, на прощання канчука подала: «Гей ти, рідна моя дитиночко, візьми ти канчука шовкового: як будеш в далекім чистім полі, на тих горах Сорочинських, потопчеш малих зміят, а ті молоді зміята підточать у коня щіточки (на копитах) — бий бурка (коня) між ух, бий бурка між задних ніг: стане бурко поскокувати, зміят від них відтрушувати — потопче всіх до одного» Р. 25.

Проводи богатиря описуються в таких виразах — задержаних нашими піснями козацької доби: «Коло правого стремені проводила його родителька мати, коло лівого стремені проводила любима родина («семья» — себто жінка) молода Настасія Микулична. Чесна вдова (мати) пропрощалася й вернулася, додому пішла — сама плакала. А коло лівого стремені йшла молода Настасія Микулична, стала Добриню питати, вивідувати: «Гей ти, душенько Добриня Микитович, коли ж тебе чекати з чистого поля, коли вичікувати в свою сторону?» Г. I, с. 54.

Озброєння і вигляд богатиря в найповнішій формі: «Кінь під ним наче лютий звір, сам він на коні — як ясний сокіл. Кріпка зброя на могутніх плечах. «Куяк»,1 панцер чистого срібла, а кольчуга червоного злота.2 Шолом на буйній голові замикається. Спис в руках мурзамецький як свічка горить. При лівім бедрі пропоясана шабля гостра — довжини на цілу сажень печатану,3 вширш шабля на вісім вершків. А ще з ним тугий лук розривчатий — полоси булатні, а жили — слона сохатого,4 роги червоного золота, а тетивочка шовкова, білого шовку шемаханського 5 (КД. про Козарина, подібно ж, тільки трохи коротше — про Дюка).

Дуже мальовничо розвивається опис стріл, з котрими ми стрічалися вже в українських обрядових піснях.6 У Дюка в колчані триста дорогих стріл, а три такі, що їм зовсім ціни нема — «ціни не було і невідомо». — «А то тому тим стрілам ціни не було, що щипані були ті стрілки з тростьдерева, стругані ті стрілки в Новгороді, клеєні вони клеєм осетра-риби, перені вони пір’ячком сизого орла. — Літав орел над Синім морем, а бігли гості — корабельщики, збирали пера на Синім морі, вивозили пера на Святу Русь, продавали душам красним дівицям, купувала Дюкова матінка по сто рублів і по тисячі. (А ще) чому ті стріли дорогі? Тому вони дорогі, що в ухах вставлено по тірону каменю дорогому самосвітному, а коло ушок перевивано стрілки аравійським золотом. Їздить Дюк коло Синього моря, стріляє гусей, білих лебедів, перелітних сірих качечок: він вдень стріляє, а вночі ті стрілки збирає, бо вдень стрілочок не видати, а вночі ті стрілочки як свічки горять (від тих самосвітних каменів) — як світять свічі з воску ярого.7 КД.

Вар.: Дюк бере тридцять три стріли — «тридцять стріл гартованих, а три стріли золочені, перені перами орлиними: не того орла, що літає в чистім полі, а того, що на Синім морі — сидить 8 орел на камені Латирі,9 як той орел ворухнеться, по селах півні заспівають.10



1 Рід панцера.

2 Пропускаю означення ціни, що придаються при тих усіх частях зброї.

3 Повномірну, з урядовою печаттю.

4 Сохатим зветься лось.

5 В. Міллер (Очерки II, 5) завважає з приводу сього опису озброєння, що вони «утворені в XVI в. і ввійшли в ужиток складачів билин». Але ніщо не вказує на XVI в. як початок складання сього образу; розуміється, є в ньому пізніші елементи — напр. сей шовк «шемаханьский», так як домішуються часом подробиці і з XVIII і XIX в., але в основі сей опис, певно, далеко старший, ніж XV — XVI вв.

6 Див. в т. І.

7 Сей мотив «самосвітних» (тепер помилково «самоцветных») каменів дуже люблений билинними складачами і сказителями: такий камінь вони то вплітають до кінського убору, то вставляють до передків калічних постолів — щоб освітлювати вночі дорогу.

8 Вар.: виводить дітей (Г. 230).

9 Про сей камінь вище.

10 Пор. про морського півня вище.

11 Вар.: іхали гості корабельщики, знайшли три пера орлині, привезли Дюкові в даруночку (Г. 230).



Тоді їздять гості-корабельщики, збирають ті пера орлині, привозять їх в дарунках." (Р. 63).



Інакше розвивається сей мотив в билині про Михайла Козарина: «Були стрілки тим дорогі, що стругали ті стрілки з кипарис-дерева — кипарис-дерево тут не водиться, не плодиться, воно плодиться за Єфрат-рікою. І не тим ще стрілки були дорогі: перо було тагулине — тагула-птиця тут не водиться, не плодиться, плодиться на Єфрат-ріці. Клеєні ті стрілки китрибою, а кит-риба тут не водиться, вона плодиться в Єфрат-ріці. І не тим ще стрілки були дорогі: він вдень стріляє, вночі збирає — де стріла стоїть, там (наче) свічка горить, свічка горить воску ярого. ТМ, с. 150.

Богатир виїздить не звичайною дорогою, через міські ворота, а перескакує через стіну де-будь, і кінь його одним скоком зникає з очей, лишаючи лиш порохи та сліди богатирських копит («ископыть») — ті риси, що так живо заховуються в нинішніх українських переказах про «богатирських коней» — улюблений предмет народної фантазії, напр., оцей запис з Катеринославщини: Бачили люде, як він і на коня сідав, та не угляділи, де він дівся. Пішли вони тоді його слідом, так де він або кінь ступив, так скрізь аж у піваршина ями й зостались (Кіев. Стар. 1891, IX, с. 325).

Бачили доброго молодця, як сідав, та не виділи удалого, як поїхав, не дорогами поїхав, не ворітьми, а через ту стіну поїхав городовую, через ту башту наріжную.

Бачили молодців сідаючись, не бачили їх на добрих конях поїдучись, не ворітьми вони поїхали: через стіну, через стіну махнули городовую, тільки в чистім полі порох пішов.

Бачили Добриню, як сідав, а не бачили Добриню, як поїхав: перший скік знайшли за стіною городовою, другий скік знайшли за три верстви, третього скоку не могли знайти (Г. I, с. 66, 206, 232).

І назад так само: «Не ясний сокіл в перелет летить, добрий молодець перегон гонить: не ворітьми їхав, а через стіну городовую, повз башту наріжную, до того двору вдовиного» (Р. 26).


Біг коня богатирського описується такими формулами: Пішов тут, поскакав його добрий кінь: ріки або озера перескакував, темний ліс між ніг пустив, Синє море наоколо оббіг (Г. 49, с. 344).


Та й біг коник малий шахманик: гори-долини між ніг пускав, маленькі озера перескакував, швидкі річки хвостом застеляв (Г. 20).

Особливо фантастичними подробицями обставлений біг коня Дуки в деяких варіантах. Мати стримує його від подорожі до Києва, бо окольна дорога туди далека, а проста небезпечна: «Окольною доріжкою дальною гінці ганяють туди про три місяці, а простою дорогою, не окольною є три застави великі. Перша застава велика — три гори товкучі: як розійдуться гори та разом зійдуться, тут Дюкові не проїхати, молодому живим не бути. Друга застава велика — се птахи клевучі: як розправлять птахи крила, тут Дюкові не проїхати, молодому живому не бути.1

Вар.: простою дорогою їхати три місяці, а окольною три роки, та простою дорогою ні кінний не проїздив, ні піший не проходив, ні звір не пробігав, — на сій дорозі три застави великі: перша застава зміїна, друга — звірина, третя — п’ятьох богатирів (Р. 63).

Або: Перша застава чорних грачів, друга застава сірих вовків, третьої застави минути не можна (там стоїть Ілля) ТМ. 50.

Але завдяки своєму коневі Дюк минає всі сі застави: До землі бурко припадав, провіщав йому голосом чоловічим: Господарю мій любимий, спускайсь-но з мене, доброго коня, бери матері — сирої землі, підв’язуй під плече праве, а другу під ліве, щоб не страшно було сидіти на добрім коні, а я, малий бурко, стану поскокувати з гори на гору, з горба на горб, ріки-озера перескокувати, а де широкі роздоли — між ноги пропускати.2



1 Г. 9, подібний вар.: Р. 29-Г. 152.

2 Р. 29-Г. 152: треба, одначе, зазначити, що сей мотив прив’язування землі приходить тільки у сказителя Чукова, який спеціально визначився різними транспозиціями казкових мотивів в билинній формі.


З гори на гору, з горба на горб став він ріки-озера перескакувати, широкі роздоли між ніг пускати. До першої застави прискочив: гори розходяться і разом сходяться, розійшлись ті гори, а не встигли разом вдаритись, а його бурко проскочив, його маленький прокрутивсь. З гори на гору, з горба на горб, до другої застави прискочив. Не встигли птахи крил розправити, його бурко проскочив, його маленький прокрутивсь. До третьої застави прискочив — не встигла змія хоботів розправити, його бурко проскочив, його маленький провертівсь. Г. 9.


Провіщення — кінь Добрині подає до відома весілля його жінки:


Трапився (тоді) Добриня коло Царгорода, а у Добрині кінь спотикається. «А ти, вовча сить, ти медвежа вовно, що ти сьогодні спотикаєшся?» Провіщав йому добрий кінь голосом чоловічим: «Гей ти, хазяГне мій любимий, ти над собою нещастя не знаєш! Твоя молода Настасія Микулична заміж пішла за сміливого Альошу Поповича!» (Р. 26).

Кінь Михайлика після битви, що тривала три дні й три ночі, проситься у хозяїна: «Мій хазяїне любимий, від’їдь від війська нечестивого! Затекли мої очі ясні поганою кров’ю татарською, не можу носити тебе богатиря по тому війську нечестивому». Михайлик послухав і виїхав на спочинок. Проспавшись, бачить: «Стоїть його кінь засумований, уха у нього повішені, очі його в землю спущені». Він б’є коня по тучних бедрах: «Вовча їдо, трав’яний міх! Чому не зоблеш пшениці білоярої, ні їш трави шовкової?» Говорить йому його добрий кінь: «Молодий Михайле Даниловичу! не було мені часу ні їсти, ні пити, я ходив-скакав на бугру-ropy, дивився на військо нечестиве, що погані татари робили. Копали вони три рови, три глубокі «погреби», ставили рогатини звірині, затягали полотнами, засипали пісками рудо-жовтими: давитимуть вони удалих добрих молодців, сильних могутніх богатирів!» Михайлик остороги не послухав, напустився на татар з усеї сили, став коня канчуком поганяти. Став його кінь просити: «Молодий Михайле Даниловичу! не бий мене доброго коня по тучних бедрах, дай мені волю розглядатись, куди треба, туди скакати» (Вар.: «Бий, Михайле, силу з краєчку, не заїзди до сили в середину!» Або: «Дай мені здихнуть, перескочу я і третій погреб!») Михайло не послухав, погнав коня і підпав у підкоп (Р. 104, Г. 192. К. III, с. 48).

Часто повторюваний мотив — віщий ворон, що випрошується від богатирської стріли (Козарин, Дука Королевич з Крякова — пор. мотив сей в святочних величаннях — I, 226):

Під’їхав до дуба сирого «кряковистого», нагледів птаха чорного ворона: сидить птах чорний ворон в сировім дубі: пір’ячко на вороні чорним-чорне, крилятко у ворона білим-біле, пір’ячко розпущене до сирової землі. Такого птаха на білім світі не видано, не чувано. Спинив він коня богатирського, відстібнув свій лук тугий розривчатий від правого стремені богатирського. Накладає стрілочку гартовану, говорить такі слова: «Підстрелю я сього птаха чорного ворона, розточу я його кров по сировому дубі, тулуб спущу на сирову землю, пір’є розпущу по чистому полю, по славному роздолові широкому». Проговорить птах язиком чоловічим: «Славний богатирю святоруський! чи не чув ти поговірки на святій Руси: В келії старця вбити — не спасеннє (дістати), чорного ворона підстрілити — не користь одержати. Хоч підстрілиш, ти птаха чорного ворона і т. д., не заспокоїш плеча могутнього, не потішиш серця богатирського. Їдь-но краще роздолом чистим полем... (знайдеш собі кращого супротивника). Стоїть молодець, задумався. «Чув я поговірку (сю) на Святій Руси: В келії старця вбити»... і т. д. Здіймає він стрілочку калену, спустив тетивочку шовкову, свій тугий лук розривчастий дристібнув до правого стремені булатного та й поїхав по роздолові чистому полю». Р. 21 — Г. 87.


Не переходитиму аналогічних інших мотивів — віщого птаха, вістей, ним принесених, і под. Спинюся на сім характеристичнім мотиві: замовленні стріли при вистрілі:


Ілля, стріляючи до Соловія розбійника, «накладає стрілочку ракитову, а сам до стріли примовляє: „Ти лети, моя стріло, не до темного лісу, лети, моя стріло, не до чистого поля, а лети йому, Соловієві, до правого ока, вилітай ти, стріло, лівим ухом!" Стрілив він ту стрілочку ракетову, і впала стрілочка розбійникові в праве око, вийшла лівим ухом — покотився він як вівсяний сніп» (Г. 56).

В билині про Івана Годиновича його противник «пускає свою стрілу гартовану, а сам стрілі наказує, сам стрілі наговорює: „Ти впади, стріло, не в воду, не на землю, ти впади, стріло, в дуба-дерево, з сирового дуба до сизого голуба, сизому голубдві впади до правого ока". Але Іван Годинович замовляє навпаки (бо ворог стріляє з його лука): „Гей ти батенько мій, тугий луку, матінко, гартована стріло: не падай, стріло, на воду, не падай, стріло, ти й на землю, а вернись татаринові в білі груди!" По його словах так і вийшло: гартована стріла вернулася, витрутила серце з печінкою» (К. III, с. 18, Г. 179).


Любуючись іншими разами в гіперболізмі богатирської сили: де богатир одним махом побиває незчисленні полки, або вхопивши, за браком підхожої зброї, якого-небудь «татарина» за ноги, ним орудує як булавою, побиваючи силу-рать ворожу, іншим разом знов билина розписує поєдинок двох рівносильних противників:


«Пустив він доброго коня роздолом — чистим полем, наїхав поленицю в чистім полі. З’їхались вони та поздоровкались, спинили добрих коней богатирських, вчинили змову між собою, щоб роз’їхатися з роздолу — чистого поля на своїх добрих конях богатирських та вдарити в булави («палиці») булатні — тут ми силу один у одного попробуємо! Роз’їхались вони з роздолу — чистого поля, вдарили в булави булатні, били один одного не жалуючи, по білих грудях з усеї сили богатирської. Та убори на них були міцні — булави у них в руках позгиналися, маківки їх відломилися, а не збили один одного з добрих коней, не побили один одного, ні зранили, ані котрого місця не скривавили. Ставили ті молодці своїх добрих коней богатирських, вчинили змову між собою, щоб роз’їхатись з роздолу — чистого поля на своїх добрих конях богатирських та вдарити в списи мурзамецькі — тут ми силу один у одного попробуємо. Роз’їхались і т. д... списи у них в руках позгиналися, в маківках списи поломилися, а не збили один одного і т. д. Ставили добрих коней богатирських, сходили добрі молодці з добрих коней: треба битись боєм вруч, спробувати сили великої. Молодий Петрой Петрович королівський син — він дуже був навчений боротись одною рукою: підійшов до полениці удалої, ухопив поленицю за бедро, підніс поленицю вище голови, кинув поленицю на сиру землю». Р. 21 — Г. 86.

Або: «З’їхався Ілля з нахвальщиком, наперед палицями вдарилися — у палиць цівки відломилися, один другого не зранили. Шаблями гострими вдарилися — гострі шаблі поломилися, один другого не ранили. Бились, боролись вруч день до вечера, з вечера до півночі, з півночі до білого світу (К. I, с. 50).

Такий мотив рівносильного бою особливо підходить, коли богатир стрічається з непізнаним свояком: батько з сином, брат з братом — тому за таким поєдинком наступає часто впізнання, коли переможець уже готовиться зарізати свою противника — тільки чомусь йому рука не підноситься. Так в билині про братів-королевичів з Крякова:

„Ступив полениці на білі груди, бере свій ніж булатний, заносить праву руку вище голови, спустити хоче нижче пояса. Права рука в плечі застоялась, в ясних очах світ замутився. Став він у полениці випитувати: «Скажи, поленице, повідай-но, з якої ти землі, з котрої Литви, як тебе, поленицю, на ім’я звуть, як тебе, удал’ую, величають по батькові». Говорила полениця такі слова: «Гей ти, стариганю, добре тобі з мене знущатися, коли ти стоїш над моїми грудьми білими, держиш в руках ножаку булатну!" „Якби я був на твоїх білих грудях, різав би я твої груди білі, діставав би серце з печінкою, а не питав би ні батька, ні матери, ні твого роду, ні племені!"

Богатир береться тоді знов ударити супротивника, але знов повторяється те саме, до третього разу (в тих самих виразах, як описано) — аж. тоді переможений оповідає своє походження — з чого виходить, що він рідний брат переможця. Тоді переможець «скоренько зскочив з білих грудей, бере за руки білі, за перстені золочені, ставив його на бистрі ноги, цілував в солодкі («сахарні») уста, називав своїм братом рідним. Р. 21-Г. 86.


Пир Володимира.


Старий запис: „В славнім городі у Києві у великого князя київського Володимира Всеславєча було пированнє велике, на многих князів і бояр і сильних могучих богатирів. Як був у них пир навесело, заговорив в. кн. Володимир київський: «Гей ви, князі і бояре і сильні могутні богатирі! чи єсть хто у мене, щоб послужити три служби великі? Хто б поїхав в землю Турську, взяв би дань та виходи? Хто поїхав би в землю Задонську, взяв би дань й виходи? Хто поїхав би в землю Алевицьку (мб. Половецьку), взяв би дань й виходи за тридцять літ і три роки?»

Устав з місця славний богатир Ілля Муромець і промовив таке слово:

«Світ-государ, в. кн. Володимир київський 1 і князі і бояре і сильні могутні богатирі! Чом ніхто одвіту не дасть? Більший за меншого (ховається) , а у меншого одвіту нема»? І сказав слово похваляючись: «Світгосудар, я поїду в землю Турську, візьму дань і виходи! (Так само зголошується Михайло Поток і Альоша Попович.) Ті слова великому князеві полюбилися. Підносить їм зеленого вина. Запивають медами солодкими, з великим князем прощаються, називають себе братами названими, сідають на добрих коней й їдуть з города Києва. ТМ, с. 26.



1 Сей розширений титул: великий князь і т. д. треба, очевидно, вважати книжним додатком, доданим при записі.



В стольнім городі у Києві, у ласкавого государ-князя Володимира було пированнє — почесний пир, було столуваннє — почесний стіл. Богато було на пиру князів-бояр і руських могутніх богатирів. Був день в половині дня, княжий стіл в половині стола. Володимир-князь розпотішився, по світлій гридні він походжує, чорні кучері розчісує, говорить він, государ, ласкавий князь Володимир такі слова: «Гей ви, князі і бояре і могутні богатирі! Всі ви в Києві переженені, тільки я, Володимир-князь, самітний («холост») хожу — самітній хожу, не жонатий гуляю. Хто ж знає мені пару, красну дівицю, щоб була станом статна, розумом відповідна, — лице щоб було як білий сніг, щоки як маків цвіт, чорні брови як у соболя, ясні очі як у сокола»? Тут більший за меншого ховається, від меншого князеві відповіді нема. Аж з-за столу княжого, з тої лавки богатирської виступає Іван Гостів син: скочив він на місце богатирське, скричав гучним голосом... (КД).

В славнім городі у Києві у ласкавого князи Володимира було пированнє — почесний пир на всіх князів і бояр, на сильних могутніх богатирів і на всіх полениць удалих. Сонечко вихожає — іде на захід, білий день до вечера, почесний пир іде весело. Всі на пиру напились, всі на пиру наїлись, всі п’яні веселі, всі між собою порозхвалювались: один князь хвалився чистим серебром, другий хвалився червоним золотом, третій хвалився скатним жемчугом. Не золота трубочка затрубила, не срібна сопілочка заговорила, заговорив, — слово князь Володимир стольнокиївський: «Не добре ви, брати, хвалитеся». К. III, с. 52.

Як у славнім городі у Києві, у ласкавого князя Володимира заводилось пированнє — почесний пир. Всі на пиру понапивались, всі на чеснім понаїдались, всі на нім порозхвалювались. Оден хваливсь широким двором, другий хваливсь золотим скарбом, інший хваливсь добрим конем, котрий знов — силою могутною, тільки дурний хваливсь молодою жінкою. А сидить молодець, він не їсть не п’є і не кушає, нічим молодець не хвалиться, повісив буйну голову. Се князеві Володимирові не сподобалось, по підлозі цегляній він заходив, білими руками розводив, жовтими кучерями потрясав: «Що ж ти, Данилушко Ігнатієвич, не п’єш, не їси, не кушаєш і нічим не хвалишся?» К. III, с. 42.

Не ясний сокіл з теплого гнізда злетів, не білий кречет з теплого гнізда спурхнув — встає сам батько Володимир-князь з свого місця княжого. Велів налити кадь зеленого вина, пускає до неї золоту чару вагою в півсема пуда, мірою в півсема відра. Говорить сам батько Володимир-князь: «Гей ви мої сильні, могутні богатирі, хто підійме сю чару одною рукою, хто вип’є сю чару одним духом, послужить мені той службу велику, поїде в Орду невірну до царя Батиря Каймановича, відвезе йому дані-плати, всі виходи княжі». К.. III, с. 90.


Збирання даней (полюдьє).


У Сонечка князя Володимира пированнє йде вже третій день. Всі на пиру понапивались, всі на чеснім понаїдались, всі на пиру порозхвалялись. Проговорив Володимир стольнокиївський: «А мені, князеві, нема чия похвалитись: лишались у мене дані-виходи за дванадцять рік, за тринадцять літ з половиною! Гей же ви три руські могутні богатирі! Старий козаче Ілля Муромець — їдете-но в Кам’яну Орду, велику землю, виправтено данину-виходи за тринадцять літ з половиною! Молодий Добриня син Микитович — їдьте ви в велику землю Золоту Орду і т. д. Третій могутній богатир, Михайло Поток, їдь-но ти в землю Подільську, виправ» і т. д.

Старий козак Ілля Муромець поїхав в велику землю Кам’яну Орду. Мужики ж (тамошні) нагло збунтувалися, не стали давати даней-виходів за дванадцять рік, за тринадцять літ з половиною. Тут старий козак Ілля Муромець по-своєму з мужиками розпоряжається. Мужики перепалися (з сил вибились), від нього поховались, стали давати дані-виходи за дванадцять рік і т. д. Молодий Добриня — так само. Михайло Поток поїхав у землю Подільську, став виправляти дані-виходи... Мужики усі збунтувалися... Тут Михайло Поток розпорядився по-богатирському. Мужичхи ж перепалися, від нього поховалися, і т. д. Р. 113-Г. 6.

Печорський варіант: Володимир-князь став п’яненький та веселенький, вийшов на середину цегляного помосту, з ноги на ногу переступав, сам мову говорив: «Всім молодцям служба об’явлена, Потокові служба позначена: їхати йому в землю Холщевську, гіршу силу в пень вирубати, кращу силу в полон забрати, червоне золото на вози поскладати, скатний жемчуг гнати телігою, добрих коней табунами гнати, молодих дівчат станицями, молодих молодиць пленицями, старих баб гнати коробицями. О. 57.

Говорить Вольга Святославович: «Нагородив мене рідний дядько, хрещений батько ласкавий Володимир стольнокиївський трьома городами з селянами, першим городом — Кучовцем, другим городом — Оріховцем, третім городом — Крестьяновцем. Тепер я їду до городів за получкою». Промовив ту оратай-оратаюшко: «Ой же ти Вольга Святославович! Там живуть мужички та всі розбійнички! Вони підрублять «стеги» калинові, потоплять тебе в ріку Смородину. Я недавно там був в городі, третього дня, закупив я солі разом три міхи, стали з мене мужики грошів просить, я їм гроші ділить — грошів стало мало-мало ставати, мужичків все більше ставати...» (Г. 156).

А ті мужички Куржевські та ті мужички Оріхівські пізнали їх як їхали, що їдуть вони в Куржівець, їдуть вони в Оріховець — поробили місточки підроблені, підроблені місточки калинові, калинові місточки фальшивії — ’ зайшла сила Микулина, погинуло тут сили багато тої. (Вар.: Поїхали к городам за получкою, приїхали до річки Смородинки: пороблені місточки підроблені, пороблені підкопи великі і поставлені ножі все булатні, Р. 3). Тут Микула Селянинович і той Вольга Всеславєвич тут вони розсердилися і розгнівались, заїхали в Куржівець та в Оріховець, побили вони мужиків куржівських і оріхівських, набили їх доволі за їх «дурачество» (Г. 45).


Богатирська застава.


Було то край синього моря, на богатирській на заставі — стояло тут п’ять богатирів, перший Ілля Муромець, другий Коливан син Іванович, третій Самсон Василєвич, четвертий Добриня Микитич молодий, а п’ятий Альша Попович. Не перепускали вони ні кінного, ні пішого, ні царського, ні боярського, ні звіря побігущого (рискучого), ні птиці летючої. Молод ясен-сокіл летить — перо упустить, добрий молодець біжить — головою накладає. На зорі ж то було, зорі ранішній, на розсвітку світу білого, на сході ж то сонця ясного. Від сна Ілля пробуджується. Виходив Ілля з білого шатра, пішов Ілля на Дніпр-ріку, на Дніпр-ріку умиватися, а сам дивиться в чисте поле. Побачив він добра-молодця... Прийшов Ілля до білих шатрів, вийшов Ілля на серед кругу, говорить їм такі слова: «Браття мої, товариші, хто з вас з усіх удаліший, у кого кінь швидший, щоб побігти за удалим добрим молодцем, розпитати його дідину-отчину, чий се добрий молодець — цар чи царевич, король чи королевич, чи руський могутній богатир? Коли руський богатир — то побрататись, а коли невірний — то поборотись!» К. I, с. 7.

Під славним городом Києвом на тих степах Цицарських стояла застава богатирська: отаманом був Ілля Муромець, підотаманом Добриня Микитович молодий, осаул Альоша поповський син: ще був у них Гришка боярський син та Васька Довгополий. Всі брати були в роз’їзді... Добриня Микитович їздив по ловах молодецьких — стріляв гусей, лебедів, їде Добриня з чистого поля, побачив в чистім полі великий слід (іскопить), почав слід розглядати: «Що ж то за багатир їхав?» З тої землі Жидівської проїхав Жидовин могутній богатир на сі степи Цисарські. Приїхав Добриня в стольний город Київ, збирав свою братію прибрану (побратимів): «Ой же ви, браття-молодці, що ж ми на заставі вистояли, що на заставі вигледіли? Повз нашу заставу богатир проїхав!» Зібрались вони на заставу богатирську, стали кріпку думу думати, кому їхати за нахвальщиком... Положили на Добриню Микитовича: Добрині їхати за нахвальщиком, доганяти нахвальщика в чистім полі, по плечі відрубати буйну голову, привезти голову на заставу богатирську. Добриня того не зрікається, йде Добриня на кінський двір, бере Добриня доброго коня, уздає в уздечку тасмяну, сідлає в седельце черкаське, в’яже в тороки булаву бойову — важить та булава дев’ять — десять пудів, на бедра бере гостру шаблю, в руки бере канчука шовкового. Поїхав Добриня на гору Сарацинську, подивився з трубочки срібної, побачив на полі чорнину, крикнув-гукнув гучним голосом: «Злодію, собако, нахвальщику! Що ти нашу заставу минаєш, отаманові Іллі Муромцеві не б’єш чолом, підотаманові Добрині Микитовичу, осаулові Альоші до скарбу не кладеш на всю братію прибрану?» К. IV, с. 6.

Від славного города Києва за три версти міряні стояла велика застава: першим стояв старий козак Ілля Муромець, третім Михайло Потик Іванович, та ще стояло сім братів Грядовичів і т. д. Поуз ту заставу кріпку проїздив удалий дородний добрий молодець: сидить на коні молодець дванадцяти літ, кінь під ним як лютий звір, з ніздрів іскри сиплються, а з ух дим столбом стоїть. Молодець на коні сидить, як сокіл летить, проминає заставу кріпкуі — до застави не повертає, до них — молодців нічим не обзивається, князя Володимира в посміх уводить. Проїздив заставу кріпку — виходить старий козак Ілля Муромець, сам говорив такі слова: кого мені післать за богатирем? — Посилав Добриню Никитича. Скоро Добриня коня осідлав, скоро сів на доброго коня, поїхав до батька Синього моря, до матері Сахатар-ріки 1, і наїхав його коло синього моря: їздить по тих заводях, стріляє гусів, лебедів, пір’ясту качку. Закричав Добриня на всю голову: «Що ж се ти, сокольник-ловець, до нашої застави не повертаєш?.. Р. 199.

За городом було за Києвом — стояли за Києвом три роки, нічого в чистім полі не бачили. Третій рік вже виходив, четвертий ходить по улиці — на ранній зорі ранішній вийшов Ілля з білого шатра, погледів далеко в чисте 1 поле, побачив поленицю преудалу... К. IV, с. 12.

Із Волинця города Галича на ту на доріжку Латинську на ту на заставу богатирську виїздило три могучі богатирі: перший богатир Ілля Муромець, а другий Добриня Микитович, третій Микита Романович 2. Простояли на заставі три місяці... Г. с. 246.

На тій дорозі на Латинській стоїть сім застав богатирських: перша застава Ілля Муромець, друга застава Добриня Микитович, третя застава Альоша Попович молодий, під Альошею стояв Полішанин Довгополий, та були два рідні брати: Лука та Мойсей, діти боярські. А ті роди боярські були охочі довго спати: проспали життя-буття й багатство. Проїхав богатир у чисте поле, від коня сліди як ціла шкіра баранова. Раненечко повставали: «Кому з нас їхати наздогін? послати Луку, Мусія дітей боярських? вони ті роди боярські проспали життя й багатство! Післати Добриню Микитовича... Г. 265.



1 З Сафат — Іосафатова (долина).

2 Герой московських пісень XVI в.



Погибіль Києва — плач Богородиці (видіння турів).


От здалека було з чистого поля, з-під білої березки кучерявої, з-під корчика ракитового (з-під чудного хреста Леванидового) виходила туриця золоторогая, з турятами з своїми дітьми. Розійшлися тури в чистім полі (розійшлась туриця, розпрощалася: «Прощайте тури, малі діточки!»).

Вар.: Ішло дев’ять турів, дев’ять молодих, а назустріч турам рідна матінка, гніда туриха золоторога, говорила турам рідна матінка: «Де ви, тури, були, де, гніді, гуляли?»

Лучилось турам повз Київ-град іти (повз тую стіну городовую), бачили над Києвом чудним-чудне, бачили над Києвом дивним-дивне: По тій стіні городовій ходить дівчина — душа красная, в руках носить святу книгу євангеліє (вар.: книгу Леванидову, божію книгу святе євангеліє), — не стільки читала — вдвоє плакала.

Сходився тури з рідною матінкою: «Здорова, турице, рідна матінко, зродова, турице, золоторога! Ішли ми, тури, повз Київ-град, бачили ми над Києвом дивним-дивне, бачили над Києвам чудним-чудне: виходила дівиця, слізно плакала: на руках держить книгу святу євангеліє, не стільки чатає, вдвоє плаче».

Говорить туриця, рідна матінка: «Дурні, ви тури, малі діточки. Не плакала то душа — красна дівиця, плакала то стіна городовая: вона знає нещастє над Києвом, вона знає велике нещастє («нещастьицо», вар.: «невзгодушку.»).

Вар.: Не дівиця плаче, стіна плаче, стіна плаче городовая. Не красна дівиця тут плакала, тут плакала сама мать Богородиця, тужила про віру християнську: вар.: вона плакала про дів, про сиріт, про бідні голови, або: по тій вірі християнській буде на Київ-град погибіль (Г. 18, 60, 66, 231).

Пливуть-перепливають через синє море два тури золоторогі, одношерстні. Поплили тури на Буян-острів, пішли тури по Буян-острову. Стрічає їх рідна матінка-туриця, золоторога, одношерстна: «Здорові, дітоньки рідні, де ви, тури, жили-пожили?» «Були ми... в стольнім городі у Києві, коло тої церкви соборної,» вар.: «Ідемо-йдемо з Святої Руси, з города Києва, від ласкавого князя Володимира». «Що ж там, діточки, у Києві?» «У нас, у Києві не по-старому, не по-старому, не по-давньому: ходить нарід в одежі чорній, жалобній... виходила душа — красна дівиця, виносила на руках малого «юноша», клала його на горюч-камінь, сама жалувала, гірко плакала!» «Дурні ви, тури, нерозумні: по лісу ходите — звірів не знаєте, по людях ходите — людей не знаєте! Не душа — красна дівиця до вас виходила — виходила до вас мать — Пресвята Богородиця, виносила на руках книгу Євангеліє, клала його на престол Христов: сама жаліла, слізно плакала: «Ой ви дітоньки рідні, постійте за стольний Київ-город, за дом Пресвятої Богородиці, за ту церкву соборную!» ТМ. ч. 39, пор. М. 77.

Плили тури на Боян-острів, назустріч ім туриця йшла: «Здорові, тури золоторогі та одногніді! Я ваша, тури, мати! Де ви, тури, бували, кого ви, тури, бачили?» «Були ми, мати, в Шахові в Ляхові 1, опівночі прийшли в стольний Київ-город, бачили в Києві чудо чудне, диво дивне: з церков божих, дверей пречистеньких виходила дівиця на у-біль-біла, на голові несла книгу євангеліє, виходила на синє море, забродила в море по груди в воду, сідала на сірий горюч-камінь, клала ноги по коліна в воду, клала книгу на праве стегно, читала та слізно плакала». «Дурні ви, тури, нерозумні! Не дівиця то вийшла, а Богородиця... вона чула нещастя над Києвом». ГР. 105.

Ах ви два тури-браття рідні золоторогі! Мати їх туриця золоторога. Відплили вони від берега крутого, припливали на сипучі піски. Вийшла, виходила їх мати: «Ви два тури золоторогі, де ви були-побули, що чули, що бачили?» «Були ми у Чахів та Ляхів 2, Польську землю опівночі пройшли, до стольного Київ-города на зорі прийшли. На тій зорі раннім ранішній, під заутреню благовєщенську зайшли ми до церкви божої помолитись, а такого чуда не видали, не чували: з правого олтаря вийшла красна дівиця, у неї коса до пояса, очі ясні, як у сокола, чорні брови, як два соболя, лицем біла, щоки — як дві маковиці. В руках держить книгу євангеліє, а сама плаче — як ріка тече, заридає — як негода б’є!» «Ах ви діти мої рідні! То вийшла не дівиця красна, а сама мати Богородиця! Вона чує нещастя над Києвом, знає нещастя не мале... Ах ви діти мої милі! Заступіться ви за стольний Київ-город, за мати святу Богородицю!» Нед. 48.

Плили-випливали два гніді тури, а назустріч їм рідна матінка: «Здорові, тури, діти малі!» — «Здорова, матінка рідна, туриця золоторога!» — «Де ж ви тури були-побули, що ви, тури, богато виділи». — «Були ми, матінко, в Шахові, погуляли, государине, у Ляхові, Сорочинське чисте поле поперек пройшли, стольний Київ-град з кінця до кінця, ніякого чуда не бачили, тільки бачили чудичко мале-превелике. Серед ночі темної осінньої відчинилась брама городова, виходила дівиця молода-красна, в одній сорочечці без пояса, в самих панчішках без черевичків, виносила книгу лист-євангеліє 3, приходила до Почев (Пучев)-ріки, забродила по коліна у воду. Іще глибше до пояса, по білі груді (вар. іще глибше — до горлонька), ставала до каменя до сирого, клала книгу на сірий горюч-камінь, стояла від зорі до зорі, читала книгу від дошки до дошки, скільки читала, удвоє плакала. О. 4 і 18.



1 Себто в Чахах — Ляхах. «Чахи — Ляхи — се староруське прислів’я, яке означає далеку сторону, край світу: Святополк, убивши братів, забіг «між Ляхи і Чахи» і там загинув. В північній билинній традиції сей вираз Чахи — Ляхи, чаховинський — ляховинський зостався досить популярним. Изв. отд. рус. яз. 1900, I, 73.

2 В ориг.: во Шахо†да во ЯковЂ.

3 В ориг.: лист-евангелье, листового, великого формату.



«Гей, тури ви тури, малі діточки! де ви, тури, були-ходили?» «Були ми, тури, на святій Руси!» «Що ж ви, тури, там бачили?» «Бачили ми, тури, стіну городову, бачили ми, тури, башту наріжню! З-за тої стіни городової виходила дівиця — душа красная, виносила книгу євангеліє, закопувала книгу в сиру землю, плакала над книгою, розливалася: «Не бувать тобі, книго, на святій Руси, не видати тобі, книго, світу білого та сонця красного!» «Ой, дурні ви, тури, та нерозумнії Не башта то стояла наріжня, то стояла церква соборна. Не дівиця виходила красна, виходила запрестольна Богородиця. Не книгу євангеліє вона закопувала, закопувала віру християнську, над вірою плакала, розливалася: «Не бувать тобі, віро, на Святій Руси! не бачити тобі, віро, світу білого — світу білого, сонця красного, зорі ранньої — пізневечірньої!» Гр. 33 1.

(Се видіння турів служить в билинах про Василя П’яницю і царя Батия безпосереднім вступом до образу грізного наступу невірної сили на Київ. Але образ сей виступає також в інших билинах: про наступ царя Калина, про Михайлика, про Сухмана. В ньому буз сумніву комбінуються риси з різних тем. Дещо близько підходить до книжної повісті про Батиеве побоїще, написаної в XIII віці — див. в т. III). В інших варіантах (билина про Сухмана) він в’яжеться з поетичними образами збаламученого Дніпра. Наводжу кільканадцять текстів, в котрих виступають сі різні мотиви:


Наступ ворожої сили на Київ.


Із Орди Золотої землі, з тої Могозеї 2 богатої підіймався злий Калинцар до стольного города Києва з своєю силою поганою. Не дійшов до Києва за сім верств, став Калин у бистрого Дніпра. Збиралося з ним сили на сто верст, на всі чотири сторони. Як то мать — сира земля не погнеться, як не розступиться? Від пари, було, кінської місяць, сонце померхли, не видати проміння світу білого. А від духу татарського не можна нам хрещеним живим бути! КД, л. 51.

Підішла сила за версту за міряну — не могли продувати вітри буйні, не могло пропікати ясне сонечко, від того духу поганого, поганого духу татарського, від тої пари кінської. М. 2.

По тих полях, по широких, по тих лугах по зелених, понад матінкою Почай-рікою стоїть сила незчисленна, незміряна: в три години вовкові не оббігти, в три часи ясному соколові не облетіти. Г. 207.

Що з-за поля, поля чистого, з-за моря, моря синього підіймався собака Кудреванко цар: від скоку, скоку кінського зарухалася мати — сира земля, від здиху татарського померхло, поблідло красне сонечко! Було й у його многе множество: сорок царів, сорок царевичів, сорок королів, сорок королевичів, а у кожного царя та царевича сили по три тьми, по три тисячі, а у любимого зятя Коншичка сили було тридцять тисяч, у любимого сина Коршмичка сили було сорок тисяч, а у самого, собаки, і числа нема, їхав собака чистим полем, не доїхав до Києва три поприща, поставив шатри чорні — чорного оксамиту. Гр. 105.

Під славним городом під Києвом виступає велике «подратьє» (передовий полк) сиди незнаної-незчислимої: сорок царів царевичів, сорок королів королевичів, під кожним царем під царевичем, під кожним королем під королевичем було ще по три тьми, по три тисячі — сила, що їй нема числа і рахунку. Не видко від сили світлого місяця, не видно в силі красного сонечка. Нед. 45.

Під ту-то стіну городовую 3 наганяє Батига сили — ліку нема! Наче чорного лісу дрімучого — стільки у Батиги сили нагнано. Г. 231.



1 В сьому й іншому записах сей мотив відокремився і став в старокиївських кругах самостійною темою, як віщування про загибель православної . віри.

2 Мангазея в Схід. Сибіру.

3 На котрій тури бачили дівицю — див. попередній розділ.



А тої сили рахунку нема, а тої сили і ліку нема! Наче чорного лісу дрімучого — стільки у Батиги сили нагнано. Г. 231.

А тої сили рахунку нема, а тої сили і ліку нема: соколові летіти «межений» (літній) довгий день, а малій пташці не облетіти. Г. 60.

Не весняна вода облила — обступила навкруги сила погана: соколові навколо летіти — буде на межений день. Р. 194.

Обступає Батига коло Києва кругом, а Київ же град не мал не велик: соколові летіти на межений день, а маленькому пташкові не перелетіти! Г. 18.

Скільки було в лісі-лісу стоячого, на лісочку пруття висячого, на прутиках листячка зеленого, стільки у Батиги було сили нагнано. Г. 258.

Треба паперу, чорнила три вози описувати орду три роки: тої сили-орди невірної ясному соколові не облетіти за цілий весняний день, сірому вовкові не обскакати за цілу нічку осінню! М. 94 (Камське побоїще).

Коло того города Чернігова нагнано сили — чорним чорно, чорним чорно — як чорна ворона! Так (що) піхотою ніхто не пройде, добрим конем не проїде, птиця чорний ворон не пролітає, сірий звір не пробігає Г. 74 (Ілля і Соловій).

Тече бистрий Дніпро не по-старому, не по-старому, не по-попередньому — «пожирає» в себе круті береги, вириває до себе 1 жовті «скатні» піски, попід берегами несе вербове, ветлове дерево, по струї несе крокове дерево, посеред Дніпра несе добрих коней, з усею приправою молодецькою, з усією . «доспіхою» богатирською. — «Що ж ти, батенько, старий Дніпро, не постарому течеш, не по-попередньому?» — «Наді мною стоїть сила невірная того Мамая безбожного: іде він на дом Пресвятої Богородиці, на славного батенька Київ-города. Половина сили переправилася, друга половина на другій стороні. Чорному воронові за ніч сили не скаркати, сірому вовкові за ніч не обрискати, доброму молодцеві за день не об’їхати». ТМ. 54 (Суханьша).

«Що ж ти, матінко, Ніпро-ріко, що ж ти течеш не по-старому, течеш не по-попередньому, а вода з піском сколамутилась?» Спроговорить матінка Ніпро-ріка: «Як було мені текти по-старому, по-старому текти, по-попередньому, коли за мною, матінкою Ніпрою-рікою, стоїть сила татарська невірна, сорок тисяч татарів поганих. Мостять вони мости калинові — вдень мостять, в вночі я вириваю — з сил (я), матінка Ніпро-ріка, вибилася!» Вар.: зрана мостять мости калинові, що зрана мостять, я вночі все вириваю, скаламутилась я, матінка Н.-р., скаламутилася вся, вибилася. Р. 148, М. 11. Ладяться перейти через Ніпру до того города Києва, до ласкавого князя Володимира: ладяться Київ спалити, а Володимира того в полон узяти. Г. 63.


Наведений матеріал уже дає деяке поняття про те, як мусив виглядати той, забутий у нас, героїчний дружинний епос, що доживав свій вік у переходових століттях, XV — XVI. Коли будуть переведені більш систематичні студії в напрямі дослідження його пережитків в усній повістевій літературі й відгомонів в книжній традиції XV — XVIII вв., сей образ виступить, без сумніву, значно ясніше.

Тепер нагадаю, що в попередньому я не раз зазначував різні аналогічні мотиви, які приходять чи то в сучасних українських переказах про богатирів, чи то в легендах і казках: чудесне уродження богатиря зі змія; полишений батьком ще перед своїм уродженням син допитується у матері про нього і хоче йти до нього чудесний кінь як товариш і віщий помічник; богатир-малоліток, що сповняє великі діла; змієборство, як улюблений мотив геройського служіння; молодильна вода, що добувається з-під ока змія: тереми, що будуються через ніч; довгомісячні дороги, що пробігаються за кілька годин; віщі птахи, що приносять вісті і помагають в нещасті; чарівні обертання героя звіром — добровольні або наврочені; жінка-лебідь; жінка-змія; жінка-чарівниця; недобра для свого чоловіка.

Зазначу ще для прикладу такі характеристичні форми, звичайні в нинішньому казковому оповіданні:

«Лягай спати рано з вечора, ранок буде мудріший від вечора» (Добриня, Г. 25).

«Коли ти старий богатир, назву тебе батьком, коли молодий — назву собі другом любимим» (Г. 5 стих 669).

«Як я довго спала!» — говорить оживлена покійниця; — Якби не я, то б і вік спала!» (Потик. Г. 40).

З другого боку, бачимо ми цілий ряд мотивів, образів, живцем узятих з релігійної легенди, які становлять переходи до духовного стиха, до книжної легенди, що зв’язується з епосом рядом переходів, спільних мотивів та обопільних впливів.

Напр. сей образ дівиці з книгою, що виступає в билині про Батиїв наступ, властиво, цілком належить до сфери духовної поезії.

Святий Микола, що видобуває Потока з каменя, — так само.

Та й цілий Поток правдоподібно являється переробкою на казково-билинні мотиви християнської легенди.

Добриня-змієборець повторює типові подробиці святих змієборців: Юрія, Федора, Дмитра; визволена ним княжна носить на собі різні деталі, перенесені з тих релігійних легенд.

Кров, випущена вбитим змієм, зникає завдяки тому ж чудесному способові, що описують стихи про святих змієборців і под.

Смерть «не написана» Іллі святими отцями та апостолами, або навпаки — смерть змієві «написана» йому від Добрині, переносить нас вповні в атмосферу легенди.

Голоси з неба (голоси Богородиці), що підтримує Михайлика в битві з татарами, або Добриню в битві з змієм; «не пташки, а ангели», що- рятують Івана Годиновича від невірного царя, — так само.

Син Дуная, загублений батьком в утробі матері, описується тими ж словами, що новорождений св. Юрій: «по коліна ніжки в серебрі, по локтички ручки у золоті, по головці, по косочкам звізди будуть часті...»

«Камінь-Латир» — «хрест Леванидів», Сафат-ріка, Єфрат-ріка й інші подібні атрибути християнської легенди і духовного стиха переносяться в обстановку богатирського Києва й його околиці: хрест Леванидів стоїть під Почайрікою, богатирі стоять заставою над Сафат-рікою і под.

Михайлик і його батько, що йдуть в монастир, кидаючи богатирське діло; Ілля, що кінчить його постриженням в Печерському монастирі; мотив небезпечної похвалки богатирів, яка накликає на них нещастя — чудесне двоєння ворогів, — все подробиці релігійної легенди.

Се незвичайно цікаво бачити, як з-за пізнішої тенденції представити київських богатирів в образі корчемної голоти, підіймається інша, мабуть, старша тенденція — убрати їх в пози і німби героїв легенди, подвижників божих, сосудів християнства. Скільки з того мусить бути положено на рахунок пізнішої християнізації в репертуарі каліків, а що належить старшому, паралельному оброблюванню тих самих або аналогічних тем (як оборона Києва, боротьба з степовими насильниками, з невірними царями й ідольськими силами і под.): що робилось то з становища чисто дружинної епічної традиції, то побожної легенди? Се питання дуже важне з становища еволюції нашої епіки, але поки що воно стоїть відкрите!









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.