[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 2. — С. 95-134.]

Попередня     Головна     Наступна





Старозавітні легенди. Подібний синкретичний характер, як і наша космогонія, мають перекази і на старозавітні теми, з тою різницею, що дуалістична доктрина і оригінальні космогонічні поняття виступають в них слабше. Переважає біблійно-апокрифічна традиція, дана візантійською церковністю. Але до неї в сильній мірі домішується мандрівна легендарна повість-аполог.

Відкриває сю серію дуже складна синкретична історія «преблаженного (або: треблаженного) дерева», в котрій образ того світового дерева, що ним розпочинається космогонічний цикл, комбінується з різними мотивами райського дерева, принесеними біблійною легендою. На жаль, ми розпоряджаємо для сеї теми досить скупим матеріалом, і вона досі не була у нас ближче студійована. Тому і нам приходиться вдовольнитись більш побіжним оглядом, ніж вона того варта.

Почати з того, що саме те оповідання, яке читається в Біблії, являється продуктом доволі складного літературного оброблення широко розповсюджених переказів про дерево життя і смерті і дерево пізнання доброго і злого. Фрезер в згаданій вище праці за поміччю світового фольклору дав дуже дотепну реконструкцію первісного оповідання, що лежить під нинішніми біблійними текстами. Бог садить в раю дерево життя і дерево смерті з тим, щоб люди їли овочі з дерева життя і були безсмертні; але змій, через котрого він переказує їм сей секрет, лукаво покористувався секретом безсмертності для себе, а нашу праматір намовив з’їсти овочів дерева смерті 1.



1 Folklore in the old Testament, c. 51.



Священнича редакція «Пятикнижжя» зробила з сього моралістичну історію про погибельні наслідки людського непослуху. Дуалістична повість, що відбилася на наших оповіданнях, навпаки, зводила початок сеї біди до одвічного суперництва Доброго і Лихого Творця, в котрім людина відіграє зовсім пасивну роль. Пізніші сектантські переробки вносять сюди моралістичні елементи гріховності подружжя, вина і под. Сі нові релігійні історії стрічаються з мотивами космічного дерева старшого походження: вони асоціюються з ними, борються, перемагають і підбивають їх собі, підсилюються їх деталями, або навпаки — розпускаються в них, часом майже до останку. Все се дає різні дуже інтересні з погляду історії поетичної творчості комбінації і варіанти.

Зачин історії преблаженного дерева бачили ми вище, в легенді про рай. З насіння, украденого чи затаєного

Сатанаїлом і посіяного серед раю, виростає дерево — Христові на розп’яття, Сатанаїлові на прогнання (вище). Механічно, без видимого погодження, зв’язуються кілька мотивів:

Дерево з украденого Сатанаїлом насіння стає деревом гріха і погибелі для роду людського.

Воно служить знарядом хресної смерті Христа, що було ділом диявола.

Воно служить знарядом, через смерть Христову, визволення роду людського з власті диявола.

Чи об’єднувались сі мотиви коли-небудь в спільній концепції? Перші два мають виразно дуалістичний характер, третій наближується до християнського, канонічного розуміння. Цитована вище апокрифічна повість про походження хресного дерева (з іменем Григорія Богослова), заховуючи мотив походження хресного дерева від украденого дияволом насіння, має вже вигляд механічного сполучення різних варіантів легенди, в котрім її ідеологія сильно притемнилась. Її можна б було собі уявити так: діло Сатани мудрістю божою чи божим мудрованням (пор. церковні погляди) обертається проти нього самого. Його насіння спочатку дає нібито наслідки йому бажані: гріх перших людей, смерть Христову; але кінець кінцем все обертається проти нього: на знищення гріха і смерті. На зверх сі мотиви розходяться в тім, що дерево гріха, згідно з біблійною легендою, представляється яблунею, а в апокрифічнім (можливо, богомильськім) варіанті — виноградною лозою. Дерево ж хресне, там де воно специфікується, згідно з апокрифом, представляється кипарисом, чи кедромпевком-кипарисом.

Старий полемічний твір (захований в деяких північних кормчих), звертаючись проти толкування «древа разумного добру і злу» як винної лози 1, відкликувався до звісного «слова Єремії пресвітера», і на сім спирався погляд, що маємо тут богомильську вигадку.



1 Написаніе Афонасіа мниха єрусалимського к Панкови о дре†разумнЂмъ добру і злу, в Памятн. древн. письм. III, с. 84. Інший матеріал у Веселовського X, розд. III, критичні замітки М. Соколова — Матеріалы, с. 132 дд.



В звісних досі копіях сього слова такої тези нема, та й богомильський характер сього «Слова» тепер не певний. Зате ся теза знайшлася в апокрифічнім «Откровенії Варуха», що міститься в старім сербськім збірнику (Сречковича), разом з «Словом». Тут оповідається, що тим часом як ангели з наказу божого засаджували рай різними деревами, Сатанаїл посадив лозу і нею потім спокусив Адама і Єву 1. Таким чином формального зв’язку з богомильською проповіддю в сім мотиві вказати не можна, але все-таки сей зв’язок зістається дуже правдоподібним, з огляду, що богомили виступали однаково і проти подружжя, і проти винного пиття, як спокус диявольських: «вино і жена от диявола єста». Тому гріх Адама в богомильській проповіді дійсно міг представлятися скуштуванням вина або винограду, як в Голубиній книзі, і я певний, що сей варіант мусив у нас існувати, хоч не можу в сій хвилі вказати іншого сліду, крім цитованої вже мною колядки, де «райське дерево» представляється виноградом:


Ой як плило, плило райськеє древо,

Ой як приплило край-оз Дуная,

Ой як приплило, та й сі приймило,

Як сі приймило, корінь пустило,

Корінь пустило, вино зродило...

Ой гила, гила, райської пташки,

Ой не дзьобайте зелене вино,

Бо мені вина того потреба —

В мене братійко на оженненку, і т. д.2


Ся переміна райського дерева на лозу вповні могла відбити на собі богомильське толкування. Але в дотеперішніх записах легенди, кажу, її не знаходимо:

Взяв Бог глини 3 жовтої й сотворив з неї чоловіка й дихнув до нього духа свого божого... І повідає йому так: «Зроблю тебе ґаздою тому всьому сотворінню, котре сотворив, дам цілий рай і всі звірі і всі скоти, буде тобі вільно м’ясо їсти, але їх ховати і не мучити; буде тобі з них вільно шкіри на потребу уживати, але їх не мучити 4.



1 Матеріалы Соколова, с. 134.

2 Етн. Зб. XXXVI, с. 195.

3 В друкованім: «слини», очевидна помилка.

4 Цікава гуманна риса, так сильно підчеркнена в оповіданні.



І так оддав Бог Адамові рай. А ті дерева Пан-Біг засадив всі в раю. Те дерево, котре Сатана не хотів дати, то було серед самого раю посаджене, дерево яблукове, коло райської студні. То як Бог оддав рай Адамові, то йому повів так: «Ото, Адаме, маєш цілий рай, єсть твій, ти йому ґаздою і шафарем. Вільно тобі все в нім їсти і заживати, тільки з того одного дерева тобі заказую, бо в тім дереві єсть смерть і гріх (Лемківщина, Д).

Відти ж інший варіант: Коли Сатана признавсь, що сховав яблукове зерно, Бог йому сказав: «То йди посади, буде тобі!» І він послухав і пішов, і посадив. І Бог сотворив чоловіка, і дав йому рай, і казав йому по тім раї ходити і зо всіх овочів їсти, а з тої яблуні, що посадив Сатана — що мав під язиком, то з того дерева Бог заказав їсти (Етн. Зб. XII, 15).

Дальшу історію преблаженного древа так представляє запис Руданського.


Бачить Адам, що недалеко до смерті, та й каже до свого сина: «Сину, каже, сину! Піди до раю та принеси мені з раю золотого яблучка, бо отже вже находить не мене остання година!» Пішов син до раю, але замість яблучка приніс того прута, що Бог Адама виганяв з раю. Адам і казав зробити з нього три обручі і положити на голову. Але де вже від смерті та що поможе! Воно то голова ніби і перестала боліти, але вмерти все-таки вмер. І як умер він з тими обручами, так його з ними і поховали. І от з тих обручів і виросло три дерева: кипарис, кедрина і треблаженне дерево.

Ще за треблаженне дерево кажуть, що Матір Божа з Спасителем одного разу спіткнулась на нього та й сказала з переляку: «О треблаженне древо, на тобі син мій розіпнеться!» А син і промовив: «Правда, моя мати». І справді, скільки після хрестів не підбирали, на жоднім не могли його розіп’яти, а тільки на єднім треблаженнім древі, котре ще тоді як росло, мало вигляд хреста 1.


Як бачимо, тут уже зв’язок з деревом добра і зла затратився. В апокрифічній повісті, що оберталась у нас, Адам в принесених йому з раю трьох прутах пізнає «древо разумноє — сего ради изгнан я бых со Євою из рая» 2. Те що в запису Руданського оповідається про Матір божу, апокрифічні повісті кажуть про царицю Южську або Сівіллу, що, сівши на дерево хресне, опалилась і пізнала його. Апокрифічна історія віднайдення Адамової голови, що була між корінням хресного дерева і опинилася в кінці під хрестом на Голгофті (див. вище, Голубину книгу, с. 248), оповідає закарпатський запис в такій формі.


Хто найшов Адамову голову по Нойовім потопі? Найшли вівчарі. Упав дощ дуже великий на них, туча, що не знали, де ся діти, і сховалися до хащі з вівцями, і найшли оту кістку Адамову в хащі й там ся стулили перед тим дощем під ту кістку. Прийшли домів і почали ся на них чудувати люде, що вони такі сухі, і такий дощ падав. Вони сказали: «Ми найшли їдну кістку, та там ми ся стулили перед дощем». І пани пішли позирати оту, кістку. І пани інак би не знали, коли б були не найшли у старих письмах, що Адамова голова. І пустили по світу письма: там на Адамову голову нести і метати, лиш хто що має. Ну і там наметали намет такий великий, що гора ся вчинила. І ту гору назвали Голгофта 3.



1 Драгоманов. Преданія, с. 94.

2 Апокрифи Франка I, с. 31 = Памятники стар. рус. литер. III, с. 8.

3 Етногр. Зб., с. 2 (я стягаю се оповіданнє, сказане в формі питань-відповідей).



Популярна апокрифічна повість зв’язує сю історію з Соломоном, котрого ловець на ловах заблудив до тої Адамової голови, а кидання каміння на неї представляє актом засудження Адамового переступу: Соломон спочатку поклонивсь голові, як первозданій тварі, а потім кинув на неї камінь, на укаменовання переступника божого, і так за ним зробив усесь нарід «и сотвориша лі остратон — Єврей же нарекоша Голгофа» 1.

Правдоподібно, систематичніші шукання відкриють і в інших сторонах України образи крові Христової, що стікає на голову Адама, дані Голубиною книгою. Поки що навожу з того ж закарпатського запису се питання-відповідь.

Коли ся Адам хрестивсь, хто не знає? Адам охрестивсь тоді, коли Христос на хресті умер, коли воїн прийшов і пробив копією ліве ребро Христове, і Христові потекла кров і вода. Тоді ся Адам охрестивсь Христовою кровою і тоді душі заспівали в Аду: «Яко з нами Бог!»

В колядках, крім зазначеного вище образу райського дерева — лози винної, хресне дерево відбилось без сумніву також в образі дерева, з котрого мурується церква — самим господарем дому або за спасіння і щастя його та родини. Сю асоціацію ідей освітлює вже цитована колядка про будову святої Софії київської:


А що нам било з нащаду світу?

Ой не било ж нам хіба синя вода,

Синяя вода та й білий камінь,

А прикрив Господь сиров землицев,

Виросло на тім кедрове древо,

Барз височейке і барз слічнейке.

Висмотріла го Пресвята Діва,

Зізвала д нему сорок ремісників:

«Ой підіте ж ви, ремісничейки,

А зітніте ж ви кедрове дерево,

Збудуйте з него Святу Софію,

Святу Софію в Святім Кийові,

Би на ній било сімдесять верхів,

Сімдесять верхів, сімдесять крижів.

Семеро дверей, а єдні підлоги» 2.



1 Апокрифи Франка I, с. Зі = Памятн. стар. рус. лит. III с. 8

2 Етн. Зб. XXXV, с. 196.



Се кедрове дерево, безсумнівно, райське хресне дерево, асоційоване з предвічним світовим деревом, що виростає на предвічнім морі. На будову св. Софії воно переноситься за взірцем легенди про те, як хресне дерево було зрубане для будови Соломонового храма: легенда про св. Софію, безсумнівно, копіює сю Соломонову легенду.

З другого боку, будова св. Софії на те, щоб у ній «милий Господь відслужив службоньку соборовую за здоров’я господаря і всіх християн», тільки індивідуалізує популярний величальний мотив, де церква ставиться чи самим господарем, чи його сином, чи святими, чи ангелами за його здоров’я. Колядка про св. Софію помагає нам пізнати в сильно вже обтертій і позбавленій первісних легендарних подробиць сю тему хресного дерева. Візьмім кілька варіантів сеї теми:


Ой що ж то було з початку світа?

Синії морі, яснії зори,

Яснії зори. Три ангеленьки

Церкву будують з трома верхами,

З трома верхами, з трома дверями,

Єден вершочок на схід соненька,

Другий вершочок на полудненько,

Третій вершочок на захід соненька.

В першім вершочку дзвононьки дзвонять,

В другім вершочку служба ся править,

В третім вершочку світлонько горить.


Дзвононьки звонять за господаря,

Служба ся править за господиню,

Світлонько горить за всю челядку 1

Сивесенька зозуленька,

Я всі луги облітала,

А в одному не бувала,

А в тім лузі три церковці,

А в тій церкві три віконці,

А в їдному ясний місяць,

А в другому ясне сонце,

А в третьому ясні зірки.

То не місяць — сам господар,

То не сонце — господиня,

То не зірки — то їх дітки 2.

Ой в бору, бору волохи гудуть,

Волохи гудуть — церкву будують,

З трема хрестами, з трема окнами.

В перве віконце вскочило сонце,

В друге віконце місяць ізійшов.

В третє віконце сокіл улетів

(вар.: ангел влетів)

Крільми стрепенув, слізку уронив,

З тої слізоньки та потік ручай, З того ручея розлився Дунай... 3


В сих інтересних з художнього погляду варіантах образ преблаженного дерева затратився майже цілком. Тільки три хрести на церковних верхах, або три церкви вказують на вихідний мотив: трьох хрестів, витесаних для Христа, і двох розбійників з трьох райських дерев 4. Але з інших варіантів можемо вибрати кілька інших рис, які не полишать сумніву, що ми маємо тут різні стадії розвитку образу райського дерева — яке зливається докупи і обмінюється різними подробицями з світовим деревом, що несе всякі «користі» (пожитки) родові господаря:


Сивесенька зозуленька

Всі осади облетіла,

Іно в єдній не бувала.

Мурували три вірлоньки,

Іно єден не муровав,

Йно їм тільки росказував:

Кладіть на спід біле каміння 5,

На каміню сиру дубину 6.

На дубині клениноньку,

На кленині явориноньку 7,

Під сам верх біле залізо.

В тій церковці сам Бог попом,

А дячата ангелята,

Самі ся свічи посвітили,

Самі ся книги почитали,

Самі ся служби повідправляли 8.



1 Етн. Зб. XXXV, с. 188. На жаль, тут надруковано тільки першу половину (9 стихів) сеї гарної колядки, з Львів/ повіту. Друга половина записана з Зарваниці, збірки Вагилевича.

2 Уманський пов. — Етногр. Зб. XXXV, с. 193.

3 Чернігівщина. Чуб. IV, с. 434=Етн. Зб. XXXV, с. 190, справляю подекуди попсований ритм.

4 Годиться згадати, що в однім з раніших варіантів хресної легенди, в Шестодневі Анастасія Синаїта, VII в., з дерева розуміння добра і зла витесується хрест для розбійника, що глузував з Христа.

5 Може: білий камінь?

6 Сирі дуби?

7 Яворину?

8 Запис з збірки Вагилевича, котрий я справляю, маючи на увазі вищенаведений уманський варіант, стараючись відтворити старшу форму. В останніх стихах ся, очевидно, зайві.




В сім варіанті я прошу завважити трояке дерево, з котрого будується церква. Роди дерева тут не мають уже нічого спільного з хресною легендою, вони модернізовані; але, напр., отсей варіант дещо-таки доніс нам:



На горі, горі топірці дзвенять,

Топірці дзвенять, біл камінь тешуть.

Білий молодчик камінь збирає,

В купи складає, церкви будує,

Церкви будує — Біг помагає.

Та сподом іде — біл камінь кладе,

А в середині суху ялину,

А при вершечку жовту кедрину.

Ой та церковця з трема хрестами,

З трема хрестами під облаками,

З трема хрестам , з двома вікнами,

Одним віконцем зоріють зорі,

Другим віконцем ісходить сонце,

Райськими дверми Cyc Христос ходить,

Службоньку служить все собірную

Молодчикові заздоровную 1.


Понижчі варіанти (в однаковій формі записані в Галичині і на Полтавщині!) вказують, що церква будується з райського дерева, що з раю заплило вже звісним нам способом (І) на подвір’я господаря:


В пана NN на його дворі

Стояло древо тонке високе,

Тонке високе, листом широке,

А з того древа церков рублена,

А в тій церковці стоять престоли,

В першім престолі святеє Різдво,

В другім престолі святий Василій,

В третім престолі Іван Хреститель.

Святеє Різдво радість принесло,

Святий Василій новий год приніс,

Іван Хреститель воду посвятив 2.

А в пана NN да на його дворі

Виросло дерево тонке та високе,

Тонке да високе, ще й листом широке.

На тому дереві да намальовано,

Намальовано три святителі:

Що перший святитель святе Рождество.

Другий святитель то ж святий Василий,

Третій святитель тож Іван Хреститель 3.


Сюди ж належить наведена вже волинська колядка:


Пане господарю, що в тебе на дворі?

А в тебе на дворі та й кленове древо.

А на тому древі аж три об’явлення, і т. д.4



1 Гуцульщина, Етногр. Зб. XXXV, с. 191. Цікаво порівняти з сим колядку з Слобідщини, де три престоли перейшли в три столи в світлиці господаря:

У сього хазяїна весь двір на помості,

Ворота з-під алота, стовпи золотиї,

Стовпи золотиї, світлиці новиї,

А у тих світлицях три столи стояли,

А на тих столах три свічі палало,

А за тими столами три гості сиділо:

Перший гость — святеє Рождество,

Другий же гость — святеє Василля, і т. д. (Грінченко III, с. 4).

2 Етногр. Зб. XXXV, с. 201.

3 Чубин. с. 337 (справляю розмір).

4 Малинка, с. 44, вище с. 354.




Кленове древо в останнім варіанті, безсумнівно, заступає кедрове або кипарисове древо, що заховалося в інших. В деяких варіантах «Сну Богородиці» (Марія при хресті):


Як у славному граді у [Єрусалимі,

А на святій ріці на Іордані,

На Сіянській горі, на вертепію

Виростало там древо пресвятоє,

Пресвятоє ж то древо кипарисове.

На тім святім древі да й на кипарисовім



Проявився, матушко, хрест чудовний —

Проявився, сам промовився:

Ой сам я твій сон, Мати, знаю,

Ой сам я твій сон, Діво, розсуждаю... і т. д. 1


В колядках мотив кедрового дерева:


Що в пана хазяїна та на його дворі,

Що на його дворі там стояла кедр;

Що на тій кедрі три святиї щедрі,

Що перве святеє — святеє

Рождество і т. д. 2

Подивися, пане, на круту гору,

На крутій горі кедрове древо,

А з того древа хрест рубають,

Хрест рубають церкву будують,

А в тій церковці три гроби стоять.


Три древа, три хрести, три гроби:


Ішла Марія попід горою,

Да й ізійшла на гору круту,

Да глянула на землю святу:

На тій землі крижі крижують;

Ой там вони (!) церкву будують

А в тій церковці три гроби стоять 3

Да й ізійшла на гору круту,

А на тій горі три древа лежать,

З того древа церкви будують 4.

А на тій горі (та на) Сіонській

(А на тім дворі) древо стояло,

А з того древа церков будують,

А в тій церкві криж мальований,

А під тим крижом три гроби лежать.

А з того древа крижа робили,

А на тім крижі Христа мучено.

Де кровка кане, церковця стане,

А в сій церковці три гроби стоять...


Сі варіанти належать уже до іншої групи, де образ райського дерева, з котрого витесують хрести для Христа і розбійників, ускладнюється образом легендарного віднайдення сих трьох хрестів царицею Єленою в печері: три хрести замінюються в три гроби, в котрих замість Христа і двох розбійників спочиває Бог, Ісус Христос (або Ісус Христос і хтось з святих) і Діва-Марія, а гроб Діви Марії притягає різні деталі з легенди успенія: цвіти, що процвітають в її гробі —


А в першім гробі сам Господь лежить,

А в другім гробі син божий лежить,

А в третім гробі Діва Марія.

Над паном-Богом книги читають,

Над сином божим свічки палають,

Над Мамков Божов рожа зацвіла,

А з тої рожі вилетів пташок,

Не є то пташок — є то син божий,

Є то син божий — людей нам множить

І по всім світі і по всій землі 6.

У першому гробі Ісус Христос,

А в другім гробі — святий Миколай,

А в третім гробі — Діва Марія.

На Сусом Христом книги читають,

Над Миколаєм свічки палають,

Над Марією рожа процвітає,

А з тої рожі та вилетів птах,

Та вилетів птах та попід небеса.

Усі небеса розтворилися,

Усі святиї поклонилися:

А це ж не птах, це син божий,

Це син божий — людей намножив 7.



1 Сперанскій, Южно-рус. пЂсня с. 43 (Сосницький пов.), пор. Безсонова ч. 605 і далі.

2 Грінченко III, с. 5 (Ніжин, пов.).

3 Чуб. с. 353 і 447.

4 Запис Кошиця, на жаль, тільки в сім фрагменті поданий в Етн. Зб., с. 195.

5 Чуб., с. 353 — 5.

6 Галичина, Етн. Зб., с. 194.

7 Харківщина, Етн. Зб., с. 105.



З сих варіантів доволі ясно виступає сей розвій образів:

Сіонська гора — на ній три дерева лежать;

кедрове дерево на крутій горі — з нього рубають хрести;

Діва Марія надибає треблаженне древо — вона вибирає кедрове дерево на церкву;

церква з троякого дерева — на ній три хрести;

на дворі господаря райське дерево, з котрого будують церкву — церква з трьома хрестами;

три хрести, три верхи — три гроби.

Так виробляється з хресної легенди нинішня величальна пісня-колядка.

Первородний гріх, вигнання і грішне потомство. Тема і тепер досить багата, мабуть, була колись далеко багатша, ніж ми тепер маємо. Поруч прийнятого церквою біблійного оповідання, прикрашеного деякими апокрифічними подробицями, маємо популярні дуалістичні, богомильські толкування, прибрані, очевидно, здавна в форму різних «басень болгарських», як їх характеризували церковники.

Біблійне оповідання в своїй новішій, останній редакції трактує гріх як акт непослуху, вчинений під намовою старого вороховника Сатани: з’їдається Богом заборонений овоч, яблуко з дерева розуміння добра і зла, се гріх. Єретичні доктрини додають до сього згаданий уже образ спокушення перших людей винним плодом, хмельним питтям і «блуд» як пагубний гріх — згідно вищезазначеній аскетичній доктрині дуалістів, що засуджували подружжя, уживання вина і м’яса. Зійшовшися з Євою, Адам стратив через се свою блаженну природу. Але в деяких варіантах до сього додається ще той же елемент «блуда» в формі любові Сатани з Євою: залицяння і сплоджений з нею грішного потомства — мотив звісний в іудаїстичній і християнсько-апокрифічній літературі.

Церковний погляд на власть гріха і смерті над людським виводить її як безпосередній наслідок першого гріха: послухавши Диявола, перші люди і їх потомство відпали від Бога й опинилися у власті Диявола, аж поки Син божий не визволив їх своїм стражданням і смертю. Така занадто теоретична концепція не задовольняла творчої уяви, і наша легенда слідами за світовою розробляє мотиви, що конкретніше описували сей випадок — як люди попали у власть диявола. Староіранська дуалістська традиція представляла се наслідком договору, уложеного Агурамаздою з Ангріманом: поділу між ними власті над світом на кілька тисяч літ 1.



1 Dahnhardt I, с. 7 дд., 33.



В болгарських і румунських оповіданнях знаходимо пояснення, що перші люди попали у владу Сатані, як а неба були вигнані на землю, тому що по умові Бога з Сатаною небо і рай належали Богові, а земля — Сатані. Друге об’яснення — се широко розповсюджений казковий мотив про добровільний запис душі людиною чортові: чи своєї чи своїх дітей. Воно зв’язується часами з попереднім: Адам мусить записати себе і своє потомство Сатані, щоб дістати право господарити на землі, що її вважає своєю власністю Сатана. Часом для того підшукуються самостійні мотиви. Особливо популярний з них — се уродження Євою від Сатани страшного виродка, котрого Сатана береться привести до людського вигляду під умовою, щоб його записано йому з усім потомством, або щоб Адам записавсь йому з усіми дітьми. В кожнім разі ви комбінований відси мотив запису, чи «контракту», як висловлюються наші оповідання, стає твердою підставою дальшого розвою сеї теми. Сатана ховає контракт, Бог силується його обманути, перемудрити, нарешті, — добути і знищити контракт. В болгарськім оповіданні він умисно продовжує людям віку, щоб вони довше жили і не так скоро, вмираючи, переходили у власть Сатани; помітивши ж, що все-таки число померлих множиться і царство Сатани зростає, він довідується у Сатани через своїх повірників — патріархів і пророків, як можна уневажнити той контракт. Умови виглядають як неможливі (може знищити двічі роджений і т. под.) — се теж звичайний казковий мотив, і Бог добирає на них способу (пор. вище наведений погляд про боже мудрування, що проривається навіть у провідників офіціальної церкви). Христос відповідає поставленим умовам і видобуває контракт чи рукописання, як називають його церковні мотиви. Се зв’язується або з хрещенням в Йордані, або з сходженням в ад. Перший мотив ми мали нагоду бачити в його відгомонах в героїчній поезії (Добриніне купання в Почай-ріці). Другий пізнаємо трохи далі, в загальнім комплексі легенд про Христа.

Так от наростає складна комбінація мотивів, повна інтересних ситуацій і висновків; в досі зібранім фольклорнім матеріалі виступають вони цілою серією цікавих фрагментів і відгомонів, більш або менш виразних.

З історії первородного гріха образ «грішного плоду виноградного», переданий Голубиною книгою і різними книжними творами, в нашій усній традиції, як я вже згадав, зблід і загубився майже до решти. Виринає в легенді про Ноя, з котрим сей мотив зв’язаний в біблійній історії, але теж не дуже помітно. Мотив «блуду» доволі міцно тримається в різних варіантах «гріха Єви з Адамом» і «чужоложства» її з Сатанаїлом, але сі епізоди то містяться на своїм властивім місці — в раю, як причина його утрати і вигнання, то переносяться вже на «поділ», на землю, по вигнанні з раю:


Пан-Біг зліпив Адама і Єву з глини та й каже: «Ходіть собі по раю, але абисьте не згрішити. А вони обоє були голі й ціле тіло мали рогове, як наші нігті. А Єва підходила до Адама та й скусила його, бо кобіта то вміє гірше чоловіка скусити. Адам ся розпалив та й пішов з нею спати і так згрішив. То Пан-Біг не яблуко заказав йому їсти — то тільки дітям так ся каже: Пан-Біг казав їм іншого гріха не робити. Адам як згрішив, сховався поза дерево, бо ся встидав. Пан-Біг каже: «Ходи сюди, ходи не встилайся! видиш: сповнив єеи гріх!» І з Адама зникла та шкіра рогова, лише лишилася на нігтях на пам’ятку. Адам вирвав лопух і позакривав грішне тіло. Каже йому Пан-Біг:


На ж, Адаме, рискаль і мотику,

Іди робити на хліба партику.


А Єву Пан-Біг узяв та й витрутив із раю, і з неї зробилося дерево — єва (іва) 1. Видите, як вона міцна? ану ламай її кільки хоч, то не зломиш, бо жива!

Пішов Адам, робить, робить — нема нічого ні за ним, ні перед ним. Аж десь уполудне приніс йому ангел поживу. Каже до нього Адам: «Що то таке, що я роблю, а нічого ні за мною, ні передо мною?» Каже йому ангел: Ти скажи, як зачинаєш робити: «Господи, допомагай мені!» І від того часу йому все пішло, що й злічити не можна було того, що Адам скопав.

Але Адамові було дуже смутно. Прийшов до нього Пан-Біг та й каже: «Смутно тобі, Адаме? Жаль тобі за жінкою? А видиш, казав я тобі: не сповняй гріха». (Наступає створення другої Єви — з ребра Адамового). Жили вони собі, працювали на хліб і мали сім синів і вісім доньок. Отже, ж то не гріх, коли брат із сестрою живе, бо коли на початку світу не був гріх, то й тепер не є. А єдна донька не мала пари і була межи братьми і мала діти. То від неї походять сі світові дівчата, що пари не мають.

Там же варіант: Адам і Єва мали дванадцять синів і тринадцять дівок, сини повінчалися з сестрами, так. що кожний з них брав третю дівку з ряду — на пам’ятку того днесь можна в третім коліні женитися. Єдна лишилася і почала плакати, що не має пари, а Адам мовить до неї: «Містися меже ними, я тобі нічого не пораджу». Звідти пішли завитки і копилиці» (Галичина, ближче незвісно де, Етн. Зб. XII, с. 20).

Той змій навчився до Єви ходити. А Пан-Біг взяв і обсарчив огнем рай, аби він туди не ходив. Він прибирає способу, як би дістатися до Їви, бо не міг витримати без неї. І уробив собі руку желізну, поставив через огонь, зробився так як вуж і через то пересувався в рай. А Пан-Біг тоді взяв його й закляв: «Бодай сувався на череві поки світу!»

І він пішов у рай, і вже ті овочі, що Пан-Біг садив, уродили. А на тім, що він сховав був під язик, то найкращі яблука (наступає біблійна історія). Їва вкусила і проковтнула, а Адам вкусив, ангел закликав: «Адаме, вже ти согрішив!» А він ся ймив за яблуко і тут в шиї зісталося, і до днесь таки є у хлопа. (Адамове яблуко на горлі — незвичайно розповсюджений в європейськім фольклорі мотив 2). А баба з’їла, то не має яблука.



1 Се слово вимовляється в Галичині як «єва».

2 Паралелі у Денгардта, I, с. 206.



Тільки Адам согрішив, уже нема такого тіла як ноготь, вже Адам встидається тілом. І дав Пан-Біг Іві куделю прясти, а Адамові ослінча (лавку) і рискаль: «На, ти пряди, а ти довколо себе сидячи копай, аби жив.

І Адам копає, а воно вже — жито чи щось — стигне єдно, а друге ще сходить, а третє ще сіє. А злий відкись надбіг: «Та чому ти копаєш сидячи?» — «Бо так мені Бог велів». — «Геге, я тобі не так пораджу! Встань, бо більше будеш мати». І вона, баба, відкись: «Та вони правду повідають, устань!» Він устав, а ангел кличе: «Адаме, роби поки чола, і все голоден будеш! А ти, невіста, діти без болізни не вигодуєш». Вже прокляв!

І як зайшов той злий коло Їви збивати час і зробив їй таку дитину, що мала 24 голови. І як зарикало під сходом сонце, то чути було аж на запад, де заходило. І Адам встрашився того, не знає, що робити, а злий мовить: «Не бійся, запиши мені, що буде по тобі, то я вилічу, так що буде (голова) єдна. А Адам не знав, що по нім цілий світ піде, та й записав те, що по нім буде, і він залічив, хіба єдна голова зістала (Бойківщина, И).

Закарпатський варіант: Уродила Їва з Сатаною, як ся доторкнув їви, по Каїнові і Авелеві третього хлопця, з п’ятьма головами, і так ридав той хлопець — на сім миль задалеко. І прийшов Сатана, став казати: «Їво, я учиню з нього так, як і другі хлопці маєш: чотири голови зріжу, а п’яту лишу, і буде чесний, лише дайте мені те, що за нього не знаєте» 1. І прийшов Адам з роботи і каже Їва: «Адаме, находиться такий чоловік, що учинить із нашого хлопця такого, як і другі». Каже Адам: «Та що би ми дали? не знаємо що то є!» Їва одповідає йому: «Адаме, то що нам із нього, що за нього не знаємо і не хіснуємо?» І передав Адам контракт Сатані за те, що на нього не знає; пустив Адам крови із мізильника і вдарив на той контракт (як) печать, і поніс Сатана на Голгофту гору і закопав у камінь, у синяк, на сім локоть завглубшки, і так промовив: «Тоді сей контракт вислободить той, що ся вродить, умре і в третій день воскресне: (Етн. Зб. III, с. 35).

«Сатана заходив і до царства (раю), назирав Бога, що Бог робить. Він думав, як би то Адама й Їву забрати поза царством на подол, то є на нижню, першу землю. Він сказав Адамові й Їві: «Ви зробіть блуд! ви вже сотворені, робіть собі, що хочете!» А Бог казав Адамові й їві, аби дерева з гріхом не кивали; а він знав, що як вони зроблять блуд, то Бог їх вижене з царства свого. Тоді вони зробили гріх, блудство. За то Бог ся вгнівав і вигнав їх, і казав: «Будете з кровою і потом поживати обід і вечерю!» Як вони вийшли на подол, учинилася дитина. Сатана підмінила (далі сей мотив ширше розвинений). Відтак Адам підписався й запродав весь свій рід — то Сатана мав велику силу своїх спомічників: він тоді зачав будувати на свої люде ад-пекло».

Вар.: Як Адам і Їва жили в раю, то Сатана скусив їх до блудства, вони вінець не дотримали. Тоді Господь Бог вигнав їх з раю, щоб потавали в-спід. А на землі біда ходила за ними вслід, аби зробити на своїм. Та й на землі учинилася перша дитина, а біда хотіла відібрати для себе весь плід людський та й викрала сю дитину. Тоді не світили світла в ночі при дитині, а біда підмінила. Взяла дитину сю собі, з одною головою, а підмінила з сіма головами. Від цього часу, доки ще дитина не хрещена, то вже люде водно світять та й не держать довго нехрещеного.

Та дитина дуже гірко ссала: сім голов так її (Єву) нуждали, що аж кров чуріла (текла), як вужі ссали — бо то були покуси 2.



1 Звісний казковий мотив.

2 Се той легендарний образ зміят, що ссуть ухоплену змієм жінку: ми з ним стрічалися в билині (Добриня, Поток) і в духовнім стиху (Федір Тірон).



Він в одно до них приходив. Їва скаржилася Адамові, що не годна терпіти, бо приходилося вмерти. Сатана приходив і казав, що цьому порадить, як йому запишуть ся, з своїм плодом — як уроблять контракт, і він зробить з сімох одну йно голову. Адам не хотів на це пристати, ино як зачала перед ним Їва плакати, то мусів. Тепер, як вони стали до того контракту, то Адам підписався, а Сатана каже: «Се письмо не може ніхто скасувати, хіба такий, щоб народився, вмер і воскрес; тоді цей контракт не важний. Се письмо поніс він в море і поклав під таку плиту велику, що там є» 1. Він, Сатана, не гадав, що такий ся найде, народиться і вмре і воскресне та й викупить весь рід і плід людський (Гуцульщина. V, с. 13).

«Завидував Сатана Адамові і їві щастя і так ся постарав, зробив таке підступство, що зробив з ївою чужоложство, і потому зайшла груба (заваготіла) і мала хлопця. Як ся той хлопець уродив, мав сім голов, і вона на тім нарікала, і він повідає: «Цить, не плач, я його украшу, що буде мати тільки одну голову». І потім йому шість голов зняв, тільки йому лишив одну. За то Пан-Біг погнівався і вигнав Адама з раю й їву. І потім Їва покутувала в ріці Нил, а Адам покутував в ріці Ордан. Але Сатана все їх наводив до гріху. Прийшов до їви і повідає: «Вийди з води, бо вже єси чиста». І до Адама так само приходив, що вже спокутував. 1 так від гріху ся не освободили». (Лемківщина, Етн. Зб. 20. Останній мотив (про покуту Адама і їви) — з апокрифів. Памятн. отреч. літ. I, 13. В запису Кравченка з Житомир, повіту Адам іде покутувати на сорок день у Ордань-ріку, а Єву посилає у Сабат-ріку — звісну ріку талмудичних переказів 2.)

«По сотворенню Єви тільки Бог пішов на небо, Єва зараз і пішла в сад гулять. А вона була така гарна, що той ангел, котрого Бог скинув з неба, зараз і полюбив її (слідує біблійна історія гріху). Як Бог вигнав Адама і Єву з раю, то вони посідали в лісі та й плачуть, не знають, що й робить. Заслав Бог до них ангела, а ангел дав йому жменю жита і заступ да й каже: «Возьми да скопай кусок землі, да посій оце жито, то тобі з нього буде хліб». А Єві дав жменю конопляного сім’я да й каже: «Оце ти посій, то од цього буде вам плаття. А колись Бог дасть, що од тієї жінки, що з цвіту, народиться син божий, то він вас зовсім упустить у рай».

Ото посіяли вони да й посідали. А той ангел, що їх підвів, перекинувсь у самого старшого ангела та й каже: «Ви вже посіяли собі таке, щоб був у вас хліб і плаття, але проте нема у вас такого, щоб ви не вмерли; ви візьміть та зійдіться докупи єдно з другим, то од Єви родиться син, то той син випросить у сина божого, котрий родиться з тої жінки, що з цвіту, щоб вас знов упустили в рай». А Єва каже: «Та ми не знаєм, як же то зійтися докупи? адже ми й тепер вкупі!» От той ангел як показав, то й родився у Єви Каїн. А Каїн дуже не любив Адама: він, бачте, знав, що його батько той ангел, котрого Бог вигнав з неба. Послав раз Адам Каїна сіяти жито, а Єва й каже Адамові: «Совокупімось, може я приведу дочку, щоб сіяла коноплі». От і привела Єва Авеля. От як виріс Авель, його послали пасти овечки, а Каїн поніс йому обідать та взяв і з’їв той обід. Авель як вернувсь додому та й сказав Адаму, що він не обідав, а Адам узяв да й вибив Каїна. Каїн розсердився на Авеля да й убив його, а Бог за це убив громом Каїна 3.



1 В деяких варіантах уже ниряючи в море, щоб винести глини на сотворіння світу, Сатанаїл нагледів там плиту на сховок «контракту»: «Тоді він найшов там у морі плиту і вже має гадку тоді, що вона йому ся придасть: письмо з Адамом там заховати, запрятати». Там же. С. 7.

2 Звичаї в селі Забрідді, с. 30.

3 Київське Полісся, Радомис. пов. Чуб. I, с. 146.



Історію многоголового сина, за котрого Адам мусив записати Сатані своє потомство, маємо в трьох варіантах, — в однім, що, мабуть, треба вважати основним, він родиться від «чужоложства» Єви з Сатаною; в другім — Сатана підмінює у Єви дитину, роджену від Адама; в третім — така дитина родиться у Єви таки від Адама.


Як Бог Адама вигнав, то він зостав голий, плакав як день, так і ніч під царським райом. Пан-Біг йому дав мотику, городник, казав: «На, йди, обробляй землю». Дав йому насіння, аби він посіяв і землю обробляв, і жив. І як йому старший син народився, то він мав сім голов гадячих. Тоді прийшов до нього злий дух і казав до нього: «Адаме, що ти мені приобіцяєш за то дати, що я тобі твого сина обчищу?» — «А що ж ти жадаєш од мене?» — «Підпиши мені свою душу, то я тобі твого сина обчищу!» І він йому підписав свою душу, (і) він його обчистив... Як народився Ісус-Христос, а прийшовши до хрещення... війшов туди, де той диявол мав той запис від Адама, і він його знищив, спалив сірковим огнем (Брідщина, Етн. Зб. XII, с. 21).

Єва... уродила дитину, що мала 12 голов: звірі, пси, вовки, коні, різні звірі були, і єдина голова дитинська. Надійшов диявол: «Запиши мені ті люди, що з потомства вийдуть», і вона йому записала — не знала, що піде з неї нарід на цілий світ. А однак вимовилася, що (хто) два рази буде родитися, два рази умирати, то той то скасує. Господь Бог розгнівався і запечатав ад і царство на чотири тисячі літ: аж хіба мій син отворить (Бойківщина. Там же, с. 22).


Поруч сього найбільш популярного мотиву записання Сатані Адамом потомства 1 маємо інші. Один бачили ми: люди записалися Сатані за те, що зробить їм млин, котрого не міг їм змайструвати Бог. Того самого порядку, але неумотивоване ясно оповідання каже Адамові записати потомство взамін за плуг і коней: Коли Адам з Євою опинились на землі, чорт зажадав від Адама запису на те, «чого він не знає», і чорт сховав той запис під білий камінь у Чорному морі, а за те зробив йому плуг, запряг коней і дав Адамові (теж запис з Гуцульщини, Етн. Зб. XII, с. 4). Старий запис з Полісся мотивує се так, що інакше чорт не дозволяв Адамові ні орати, ні сіяти, бо земля належить до нього. Він вложив Адамовий запис до каменя і кинув у море, але Господь витяг відти і вернув Адамові. Розгніваний чорт хотів за те скувати Бога ланцюгом, але сам туди попав 2.

Я згадував про балканські відгомони сеї дуалістичної концепції; книжна апокрифічна повість теж знає сей мотив. Диявол сказав Адамові: «Земля — моя, а боже — небо і рай, або хочеш бути мій і орати землю, а як хочеш божий бути, іди до раю». І Адам сказав тоді: «Хто землі господь, того я і діти мої» — бо знав, що Господь прийде на землю і поборе диявола 3.



1 До наших переказів близько підходить «роскольнича» повість, видана Тихонравовим, I, с. 6 і повторена у Драгоманова, с. 345 — може бути й українського походження.

2 Запис Трусевича у Веселовського, с. 82.

3 Пам. отр. литер., I, с. 12, Dahnhardt, I. с. 236.



В згаданих гуцульських оповіданнях чорт виступає як учитель людей в хліборобстві; від його й кінь — звірина чоловікові не прихильна: вона все наміряється його вбити, тільки не відважується.


«Кінь — найлукавіша худоба: він, як п’є воду, то дивиться і виДить у воді, яка у чоловіка сила, що слабий, а думає: «Ой, уб’ю його зараз, лиш ся нап’ю», а так подивиться і здрігне ся: не може ся зважити; кожний кінь як нап’є ся, мусить подивитись на чоловіка через те» 1. Запис Руданського пояснює се так, що Бог обернув чорта в коня на службу Адамові (мадьярські паралелі до сього мотиву вказані у Денгардта 2: «Образив ся Адам, що Господь вигнав його з раю. Копає землю та й не каже: «Боже поможи». А чорт і радий тому, і що Адам скопає за день, то він уночі і поперевертає догори травою. Адам копає на другім полі — думає, що поле тому винне, копає та й копає, а рано гляне: його поле знов зеленіє як некопане. Бився він бідний та побивався, далі зітхнув до Господа Бога та й каже: «Господи Боже, допоможи мені!» 1 як сказав, то так тая земля, що він копав, раптом і зачорніла. І помолився Адам Богу та й зачав засівати. Ото засіяв Адам, запрігся сам у борону та й волочить! І так то йому тяжко ту борону тягнути, а чорт ззаду сидить на бороні та й сміється. І поглянув Господь та й каже до свого ангела: «Бачиш того чорта, що на Адамовій бороні?» — «Бачу». Каже: «Піди ж та зроби з того чорта коняку для Адама». Ото ангел і пішов, та як закинув на чорта оброть, то так з нього і сталась коняка. Тоді ангел і каже до Адама: «Розпрягайся, чоловіче, та запрягай коня, Господь дає тобі худобину». Ото з тої коняки і почались наші коні» (Драг., 93).


Плач Адама перед замкненим раєм (вище) був одною з популярніших тем релігійної поезії. Взірці її давали церковні співи суропусної неділі, присвяченої пам’яті праотець, де, напр., стрічаються такі строфи:


СЂде Адамъ прямо раю

и свою наготу рыдая плакаше:

Увы мнЂ соблазна лукаваго по слушавшу

и отъ славы лишившуся!

Увы мнЂ откинуде нагу,

нынЂ же недомыслену!

Ho, раю, ктому твоя пища не насыщуся,

уже бо не у зрю Господа Бога моего и зиждителя.

Въ землю бо поиду, отъ неяже прежде взятъ быхъ!

Милостиве, щедрый, вопию ти:

Помилуй мя падшаго!

Изгнанъ бысть Адамъ изъ рая пища ради,

тЂма и сЂде прямо ему рыдаше

вопия умиленно гласомъ и глаголаше:

Увы мнЂ, чьто сотворих окаянный азъ!

Єдину заповЂдь преступихъ владычьню

и благихъ всЂхъ лишихся:

Раю пресвятый, иже мене ради наеадженний

и Еввы ради затворенный!

Но моли тебе сотворшаго

и мене создавшаго,

яко до твоих цвЂтЂцъ насыщуся 3.



1 Етн. Мат. XI, с. 19.

2 С. 23 д.

3 Безсонов, КалЂки, VI, с. XVI.



Між записами Кіреєвського з першої половини XIX в. знайшовся такий запис з характером північноукраїнським. Я подаю її без задержання діалектичних прикмет:


Прекрасноє сонце

Весь свет осветило,

Рай сокрасило.

Єва Адама смутила,

Закон преступила.

Расплакався Адамя

Перед Богом стоя

«Ох Боже ж Боже,

Спас наш милостивий,

Пусти ж мене, Боже,

В раю побувати,

Раю повидати,

Ангельського гласу

Ой мні послушати,

Херувимського стиху

Ой мні поспівати!

А що ж речеть Господь

Святому Петру — Павлу:

«Святий Петре — Павле,

Возьми златі ключі,

Отомкни в рай вороти,

Пусти Адама у рай,

А нехай же Адамя

В раю побуваєть,

Раю повидаеть,

Ангельського гласу

Ой він послишаєть,

Херувимського стиху

Ой він поспіваеть».

Як пішов же Адамя

Да у рай со свічами,

K Богу со слізами,

Як пішов Адамя

По раю ходити

Раю досмотряти.

Архангельського гласу

Ой він послишати,

Херувимського стиху

Ой він поспівати.

Як завидів Адамя

В раю свої гроби,

Розплакався Адамя,

Перед гробом стоя:

«Ой гробе ж мій, гробе,

Передвічний мій доме,

Прийми мене, гробе,

Як матір дитяти

На білиї руці

K румяному лицю.

K ретивому серцю» 1.


Запис подекуди викликає підозріння ретушування: тому приємно стрінути серед цілком певних записів початку сього століття варіанти, що служать його безсумнівним підтвердженням. Я наводжу такий варіант, поправляючи розмір:


Праведнеє сонце

В раї просвітилось —

Создав Бог Адама,

Древо призвістило.

Що із речеть Господь

Святому Петр — Павлу:

Святий Петро — Павел,

Верховний апостол,

Возьми златний ключик

(Одомкни рай пресвітлий),

Випускай Адама

З пресвітлого раю.

Пускай Адам ходить,

Душу сього кормить (2)

Тіло зодягає.

Розплачеться й Адам

Із раю ідучи:

«Вже ж мені не слихать

Господнього гласу!»

Очі ж наші ясні (ями)

Руці наші граблі:

Що очима заздрім,

Руками загребем.

Ми, братіє, помрем,

Сеє призабудем,

Тіло ж наше піде

В сирую мать-землю,

Душа наша піде

Богу на одвіта 2.



1 Безсонов, VI, с. 309.

2 Сосницький пов. — Сперанській. Южно-рус. пЂсня, с. 29.



Велетні і Потоп. Патріархи і судії. Ся тема доволі популярна, але не визначається особливою оригінальністю в трактуванні. Образи велетнів — се ходячі європейські мотиви; назву їх зв’язують з назвою одного з західних слов’янських племен, але се була, очевидно, ходяча назва, яка звісна була між усім слов’янством, — вона дуже популярна в Білоруси і в Західній Україні. Перекази про них виходили з ідеї виродження, повільного меншання людського роду. Біблійна традиція вплинула, що се зв’язано з історією Адамового потомства і Потопа.


Запис Руданського з Східного Поділля (в скороченні): «Колись були такі великі люди, що бувало по лісі ходили як по траві. А то вже як наші люди поставали, один велетень надибав нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем, забрав усіх на долоню та приносить до тата: «А подивись, тату, які я надибав мишенята!» А тато глядить та й каже: «Не мишенята, сину, а то такі люди, що після нас будуть. Ото і настало наше покоління, а за велетнів і помину нема, тільки десь у церкві, у Києві чи у Львові, стоїть нога з одного велетня, і така, кажуть, прездорова, що аж до бані сягає. А то ще, кажуть, що після нас такі ще будуть люди, що в наших печах їх дванадцять будуть молотити».

З Бойківщини: «Були колись такі великі люди, що як косили, то косив єден на Магурі, а другий на Воривім, (а) як треба було косу правити, то єден другому подав каменя з Воривого аж на Магуру. А потому, по них, то настали інші люди, менші, і днесь що верства — все менші. І можемо собі взяти такий примір з нас, що днесь, на нашім свідомі, трапляється много, що сини менші від вітців. Але по нас ще такі прийдуть (є проповість), що десять будуть рубати бодяка, а дванадцять в печі будуть молотити (Етн. Зб., XIII, 4).

З початку світу то були такі великі люди, що підпирали головами попід чорні хмари і переступали гори і долини. Як переступав дуба і уколовся в ногу, взяв найгрубшого дуба одною рукою і викинув з землі і казав, що «в бодяк уколов!» Один другому з руки в руку через Дністер і через Дунай сокиру подавав. Але тих людей уже тепер по потопі нема ніде. Як мав бути потоп, то ся явили середнього роду люди і орали на полі плугом. А велет ішов з далекої дороги додому і взяв на одну долоню штири воли і плуг і два люда і приніс додому і показав мамі: «Ади, мамо, які там на полі хробачки риють». А мама казала: «Віднеси, сину, назад там відкіль узяв, бо то по нас будуть такі люди». А по середнім роді третя «претва» людей то будуть такі завеликі, як з кукурудзи качанки, що будуть 12 у одній печі молотити, а як здибле чоловік середнього роду такі маленькі люди, то также збере на долоню і принесе мамі на показ (Галицьке Поділлє, Етн. Зб. XIII, 4).

Переказ, опублікований Новосельським, називає сих велетнів «Адамовими людьми» 1. Вони насипали вали і могили. Бог постановив їх знищити за те, що вони жили беззаконно, в вічних усобицях і кровопролитті, але не знав, як се зробити. Порадився з «царем другої землі», велетнем з двома головами. Той порадив йому напустити потоп, щоб затопити всю землю, крім одної високої могили, котру той цар виміркував на схоронище для себе самого. Бог так і зробив, наслав потоп, і потонули всі велетні і двоголові люди «іншої землі» також. Зіставсь тільки той цар — він спав на своїй могилі під час потопу і збудившись побачив, що замість двох голов зісталась у нього на шиї тільки одна. Почав жалуватись до Бога, а той сказав, що се йому кара за те, що своїм братам видумав таку люту смерть. Від нього то пішли нинішні люди 2.



1 В гуцульськім переказі «Велети — то була найпередня верства людей від Адама» (Гуц. V, с. 14).

2 Nowosielski II, c. 11.



В сім образі «царя другої землі», мабуть, лежить притьмена ідея Сатанаїла.

В гуцульських переказах 1 з потопом зв’язують цікавий образ дракона, «жертви», про котрий я мав нагоду згадувати, говорячи про наші образи змієборства.


Велети дуже піддавалися впливам Сатанаїла, котрий їх «юдив» проти Бога. Тому Бог облишив землю, перестав ходити поміж людьми і злинув на висину (вище). Через те піддавання «юдженню» людська верства щораз менша була і жила коротше. Бог же, не можучи пребувати між людьми, узяв собі повірницею і посередницею «жертву». «Вона була зразу така як чоловік. На горі високо, між небом і землею, де вона сиділа, росли лиш афини (чорниці). Жертва живилася ними, від того була вона чиста. Бог посилав її на землю, аби вона повістувала, що діється на землі. Не раз ссилав її Бог на землю карати людей вогнем. Як Бог посилав її на землю, то вона прикидалася у гадину з крилами, а на кінці хвоста її була «пацьорка» (перлина), що на весь світ світила (се образ змії «готиці», літучого дракона, що в віруваннях гуцулів живе й по нинішній час 2).


В сім оповіданні знов образ благого Бога характеристичне підмінюється ідеєю злого деміурга, мучителя людського 3.

Потоп стався таким чином, що Бог звелів жертві, аби пустила всю воду, і в ній потонули всі велети. Сам Ной належав, очевидно, до «середньої верстви». Він був такий малий, завважає один переказ, «що як хотів когось ударити в лице, то мусив аж підскакувати» 4.

Перекази про нього не підчеркують мотиву його праведності; можливо, що він переживає потоп просто як представник нової породи, верстви людей.

В історії будови Ноєвого «ковчега» безпосередньо відбиваються апокрифічні повісті («Методія Патарського») про те, як потайки будувався сей корабель і як диявол підходив Ноя через жінку, щоб довідатися, на що він будується — і довідався, коли жінка, по його вкавівці, напоїла Ноя хмельним питтям 5.



1 Гуцульщина V, с. 6, 14, 15, 16.

2 Там же, с. 271 — 2.

3 Див. вище.

4 Етн. Зб., XIII, с. 5.

5 Апокрифи I, с. 68, Пипін, с. 17, Тихонравов II, с. 213 д. д.



Денгардт справедливо підносить, що з-за сього християнського апокрифа визирають старі семітські (вавилонські) й іранські перекази, оброблені пізніш в християнському дуалістичному напрямі, про вавилонського Ксісутра і парського Тарімана, котрого Аріман підходить через жінку. Паралельно з апокрифом вони могли також різними дорогами впливати безпосередньо на наші перекази.

З другого боку, зв’язана з Ноєм історія чортового винаходу хмельного пиття в різних варіантах нашої легенди перекидається на св. Петра.

Опубліковані в корпусі Франка тексти з українських рукописів так описують дияволовий рецепт хмельного пиття, даний ним Ноєвій жінці: «Єсть трава над рікою, в’ється навколо дерева, ти візьми тої трави цвіту, уквась мукою і тим напої його». І дійсно, Ной, випивши три чаші, «став весел» і виговорив усе, а Диявол, довідавшись, зруйнував його роботу, і Ной мусив почати її заново.

Оповідання з Бережської станиці переказує сю історію так (переповідаю його, бо воно досить многословне).


Бог чекав шістьсот тисяч років людського покаяння, нарешті сказав: «Ною, прав ковчега, бо буде потоп». Тоді заліза не було, і Ной знайшов собі плиту з каменя і тим рубав дерево. Чорт питав його, що робить. Ной не сказав. Чорт зладив паливку (горівку) — доти її не було, дав її Ноєвій жінці, аби його напоїла. Дуже вона йому впала до смаку, і він по-п’яному все виговорив. Тоді чорти рознесли весь ковчег, він почав плакати, але Бог навчив його бити плитою в пень першого ним зрубаного дерева. Чорти його будуть питати, на що він то робить, він їм нехай скаже, що битиме доти, доки вони не знесуть йому всього ковчега назад 1.


Інші варіанти оповідають, що чортову роботу Бог поміг перебороти Ноєві тим способом, що в його руках дерево приймало само відповідні форми: коли було занадто довге, Ной стискав його, і воно ставало коротке, коротше він натягав і воно ставало довге, і так ковчег постиг на час, не вважаючи на всі чортові перешкоди 2.

Поруч історії горілки навколо потопу гуртується цикл інших т. зв. експлікативних оповідань, аналогічно як з сотворенням світу. Найбільш популярна історія кота і миші. Чорт, щоб потопити ковчег, уже наповнений всякою тварею, обернувся мишею й прогриз у дні діру; але Бог кинув свою рукавицю, з неї зробилася кішка і з’їла мишу. «Отже, миша — з чорта, а кішка та — з божої рукавички» (Галичина) 3. В подільському варіанті рукавичку, рятуючи ковчег, кидає Пречиста. В Угорщині се оповідання звісне з тою відміною, що рукавичку кидає сам Ной 4.

Дуже популярне оповідання, що з усіх звірів один тільки одноріг не схотів зайти до ковчегу, поклздаючись на свою силу, що він може плавати хоч би й сорок день. Але на його ріг, що стирчав з води, понасідали всі інші птахи, і він утопився; через те не стало однорога. Він в сім оповіданні представляється як птаx 5.



1 Етн. Зб. III, с. 5.

2 Запис Руданського — Драг., с. 95, бойківське в Етн. Зб. III, с. 31.

3 Етн. Зб. XII, с. 31.

4 Чубинський I, с. 54; Денгардт I, с. 273.

5 Драгоманов, с. 95 — 6.



Історія Ноєвих синів в цитованім варіанті з Бережської стол. дістає таке толкування: від проклятого Хама походять тільки цигани, а від благословенних синів — «перші люди на світі: русини і пани».

З-поміж патріархів досить популярна історія Йосифа, але в опублікованих записах вона оповідається близько до біблійної версії. Плач Йосифа незвичайно популярний в репертуарі великоруських каліків, без сумніву, широко розповсюджений і в Україні, але українські варіанти досі не звертали на себе уваги. Я наведу дещо з тексту, записаного на Браславщині, доволі побаламученого, — се новіша редакція з сучасновеликоруського репертуару, що покрила, правдоподібно, старші місцеві варіанти аналогічного характеру:


Було в отца Якова аж дванадцять синов,

Не було молодця — прекрасного Йосипа.

Сонце, місяць все продмінилося

Іосифові братя не поклонилися.

«А пойдемо, братя, а в чистоє поле,

Нажнемо, братя, а дванадцять снопов:

Которому снопу колос похилиться,

То ми тому брату всі поклонимося».

Іосипову снопу колос похилився,

Іосипові братя всі поклонилися.

Отче-отче, отче Якове, чи не звісно тобі

Чи не звісно тобі про твоє синовя,

Про твоє синовя — про прекрасного Іосипа?

Писав би псалтир а к своєму отцу,

А к своєму отцу, отцу Якову:

Із мя ризи зняли та у кров вмарали,

Та й отцу повіли, що звірі роздрали,

А хто б мені дав яко голубицу

Яко голубицу возлетающую,

А своєму отцу возвіщающую 1.



1 К. С. 1887, IX, с. 691.



У запису Руданського досить характеристичним способом Йосип, Самсон і Соломон — «один — найкращий, другий — найсильніший, третій — найрозумніший» — являються синами царя Давида, що випросив їх собі у Бога. Прекрасний Йосип завідує снами, тому, бачивши страшний сон, люди приказують: «Нехай святий Йосип на все добре переносить».

Мойсей лишив доволі слабий відбиток в нашій легенді: те, що оповідається про нього, належить більш до експлікативних оповідань, котрими толкуються різні прикмети жидів, циган (що мішаються з єгиптянами, фараоновими підданими) і т. ін. З образом Мойсея все се зв’язане досить припадково і механічно. Відгомони легенди про Мойсеєву смерть побачимо в оповіданнях про Соломона, про легку і люту смерть і под., але вони відірвані від його образу.

Досить популярна історія Самсонова — але легенди наші про нього були обговорені вище, при тих образах героїчної поезії, які відбили на собі його легендарні прикмети.

Цікаво, що нинішні легенди про Самсона підпали впливам популярної київської пам’ятки — подільського «Самсона і Льва», — маємо таке характеристичне оповідання, що могло б фігурувати нижче, в розділі «легенд, прив’язаних до України»:

Сильний Самсон воювався по всім світі, по остаток з нами задумав воювати. Пливе Дніпром, але тільки що з води, аж на нього лев. Самсон до нього, та як ухватив його за пащу, та як наступив ногою, то так разом з левом і закаменів. Так він і тепер стоїть у Києві 1.

Давид і Соломон. Соломонова легенда. Дуже багата в українській традиції, ця легенда мало звертала на себе увагу. Цілком припадково, напр., в 1890-х рр. виринула доволі багата і різностороння, але без розбору зложена з текстів українських і сторонніх (напр., записаних від місцевих євреїв), збірка з Харківщини, в праці Іванова 2.



1 Драгоманов, с. 98.

2 Этногр. ОбозрЂніе, XVII — XVIII: Изъ области малорусскихъ народныхъ легендъ, V і VI.



Одночасно стали з’являтись записи з Західної України, Галичини і Закарпаття, і в Етнографічному Збірнику львівському зібравсь цілий ряд довгих, складних і інтересних оповідань з сього циклу, а більш систематичні пошукування, правдоподібно, принесли б іще дуже багато. За сим варто пошукати, бо Соломонова легенда являється одним з найбільш інтересних продуктів синкретичної міжнародної творчості. В основі її лежать мотиви індійські, сполучені з іранськими й вавилонськими, іудаїстичні й арабськоісламські, розмішані додатками незчисленних геленістичних і візантійсько-романських переробок.

«Властивою вітчиною іудейської саги про Соломона була Персія, особливо в тій частині, яка раніше носила ім’я Месопотамії», — формулює її історію один з новіших іудаїстів, — «а саме (зложилась ся сага) під час Вавилонського переселення і ще більше по зруйнуванню другого храма. Підмішана індійською казкою, вона скоро — при тих живих зносинах, які підтримувались євреями Вавилонії, метрополії і єгипетських колоній — була перенесена з Персії до Палестини й Єгипту. В Палестині, а ще більше в Александрії, приймає вона до себе грецькі складники, і з ними, через посередництво почасти арабів, почасти арабських євреїв, мандрує до багатого зносинами полудня Аравійського півострова — до Ємену. В сім часі християнський елемент відбився в ній мало. Навпаки, з Аравії сага входить в нові зв’язки з перським і ще дальше — індійським казковим світом. В сій формі познайомились з нашою сагою абісінські християни, що здавна мали торговельні зносини з Єменом, і переробили її по-своєму. Арабська редакція саги за посередництвом євреїв переходить до Іспанії й там переживає дивне відродження. Нарешті, завдяки хрестоносним походам магометанська Соломонова легенда, як багато інших, здобуває собі грунт також в Італії, Німеччині й Англії, а ще раніше через Візантію була перенесена до Полудневої Слов’янщини й Руси» 1.

Скомбінована з другою такою ж популярною легендою — про Александра Македонського, — Соломонова Легенда разом з нею стала взірцем для різних легенд про мудрих, могутніх і справедливих володарів. Можна сказати, що від сього часу кожний такий легендарний образ мав взірець у Соломоні — чи був то арабський Гарун-аль-Рашид, чи Фірдусіїв Джемшід, чи легендарний Карло Великий. З другого боку середньовічна католицька Європа, мусульманство й різні інші релігійні доктрини — напр., буддизм, маніхейство, включно до новішого масонства, використовували мотиви Соломонової легенди для релігійної пропаганди і морального поучування. Служила вона також матеріалом для фантастичних повістей, сатиричних новел і жартів.

В різних часах, з різних сторін, в різних формах сі оброблення чи то суцільні, чи то фрагментарні заходили також і між наш нарід, між верству книжну і ту, що жила виключно усною традицією, і наверствовувалися на раніші її сліди. Обслідувані детально, в світлі міжнародного розгалуження сеї легенди, її українські відгомони, без сумніву, дали б незвичайно інтересний образ міжнародної дифузії на нашім грунті. Але, на жаль, досі вони тільки зрідка і принагідно притягались до освітлення тих чи інших варіантів Соломонової легенди, а самі по собі не були ні разу предметом такого досліду 2. Тому й нам прийдеться обмежитись лиш деякими замітками, щоб бодай в приближенню познайомитися з сим циклом.



1 Salsberger. Die Saiomo-Sade, c. 4.

2 Короткий схематичний перегляд головніших українських мотивів Соломонової легенди подав був Сумцов в «Южнорус. апокриф. сказаніяхъ». Але головне значення для їх освітлення мають і досі праці Веселовського, не заступлені нічим новішим: Славянскія Сказанія о Соломонъ и Китоврасъ, 1872 г. (передр. в акад. збірнику творів) і Новыя данныя къ иеторіи Соломоновскихъ Сказаній (Разысканія, V). Загальні новіші праці: Grünbaum. Neue Beiträge zur semitischen Sagenkunde, Leiden, 1893; R. Faerber. König Salomon in Tradition, Wien, 1902; G. Dalzberger. Die Salomo-Sage in der Semitischen Literatur, Berlin, 1907; його ж. Salomon Tempelbau und Thron in der Semitischen Literatur. B., 1912.



Наші оповідання про Соломона творять кілька груп, які відповідають таким же групам в світовій літературі, їм товаришать в значній мірі також книжні оповідання, звісні почасти в українських, почасти в великоруських відписах, але, не завсіди можна знати, при нинішній недостачі обслідування, чи вони відбивають в собі книжні джерела наших усних оповідань, чи навпаки — відбиваються в них ті усні оповідання, що ходили по нашій землі від дуже ранніх часів і дожили почасти й досі з тої давнини.

При тім треба мати на увазі, що мотиви Соломоної легенди переходять часто в безіменні притчі, казки й анекдоти і навпаки — такі безіменні твори чіплялися до Соломонового циклу, наслідком суголосності мотивів великого розуму, дотепу і ворожості до жіноцтва — котрою перейняті Соломонова легенда і біблійні писання, зв’язані з його іменем, а також і деяких демонологічних ідей дуалістичного характеру, котрими перейнята ся легенда в варіантах іудаїстичних, арабських і очевидно — богомильських.

При тім до Соломонової легенди вплітаються також різні мотиви, зв’язані з царем Давидом — теж дуже популярною постаттю. Властиво він, Давид, являється улюбленим героєм правовірної іудаїстичної легенди: Соломона, не свободного від прогрішень проти іудейської правовірності, улюбила більше арабська легенда, і найбільше Коранові завдячує він свою репутацію великого і святого пророка божого. В популярних варіантах Соломонової легенди, що з мусульманських рук пішли в ширший світ, перекази про Давида входять епізодами до Соломонової легенди, або різні мотиви з Давида переносяться на Соломона. Тому і у нас теж сорозмірно мало лишається самостійних переказів про Давида (таких, наприклад, як мотиви, зв’язані з Псалтирею, звісні в кількох українських оповіданнях, але без особливого інтересу 1). Тому й не вилучаємо їх окремо, а розглядатимемо разом з Соломоновою легендою.



1 В записах Зубрицького (Старосамбір. пов.) маємо такий: «Як то давніше ще було в церквах, люди не знали так як днесь таких обрядків добрих та й собі вспоминали у євангелії всяке, що живе на світі, а жабу забули. А жаба все погризе то їден папір, то два у євангелії, і так священик не може ся доконати, що ся таке робить. Але була така ворожка, і вона так поворожила, що жабу не споминають, і вона лізе й гризе так. І від тоді узнали старші священики мотиви так: Усяке диханіє да хвалить Господа. І від тоді не гризло нічого у євангелії, жаден папір, до днесь» (Етн. Зб. XII, с. 37, стираю діалектичні особливості і скорочую).

З Канівщини: «Як колись цар Давид кінчав Псалтир, та не знав як закончати: і на умі вертиться, та не згадає, бо жаби клекотять і мішають. Давид думав-думав, а послі і налаяв, каже: а, прокляті жаби, мовчіть, не мішайте. А жаби кажуть: що ти нам загадуєш мовчать? всякоє диханіє да хвалить Господа! — А справді, справді, — каже тоді Давид да й закінчив псалтир цими словами, а жаб поблагословив» (Чубин. I, с. 65).

В оповіданнях, записаних Руданським на Поділлю, Давид, навернувшися до Бога («став християнином») «все бувало тільки й робив, що писав святії пісні та грав їх на гуслях; і писав він та й писав, і як списав уже цілую книгу, то і розрізав листи та й кинув на море. Ті листи, що були не святі, то ті потонули, а ті, що були святії, ті плавали собі по морі. Ото ангели і зібрали тії листи та й понесли до Бога, а Бог їх перечитав та й казав передати людям. От звідки то почалась наша Псалтир» (Руданського твори, Рус. письм. I, с. 261).

В сих оповіданнях маємо фрагменти, на різні способи позмінювані, апокрифічної повісті про Псалтир (слово како исписа Давидъ Псалтирь) — звісної в полудневослов’янських списках уже від XIV в., в східнослов’янських від XVI (див. Яцимирскій, Библіогр. обзоръ апокр., с. 182). Наші опубліковані Франком і Перетцом з кількох галицьких текстів XVII в. Наведу в перекладі один з сих текстів: Сів Давид на окремім місці писати псалтир. А була сажавка перед палацом царським, і в тій сажавці жаби безнастанно стреготали-кричали, і Давид через той крик не міг писати. Велів Давид закидати сажавку соломою, каміннєм, землею, аби не кричали жаби. Одної ночі побачив Давид жабу, що розпалилась на писання Давидове і попсувала йому писаннє. Дуже тоді тому Давид здивувався. Потім вдруге попсувала йому писаннє; дуже зажурився Давид і не знав, що; робити. Потім і в третє попсувала Давидові писаннє. Тоді Давид сказав: «Заклинаю тебе, дияволе, Богом вишнім: що ти мені таку пакість робиш?» Тоді жаба проговорила до Давида: «Не дам тобі Бога хвалити, за те що не даєш нам Бога хвалити». Тоді Давид велів отрокам вичистити ту сажавку: викидати солому, каміння, землю, і стала сажавка чиста. Тоді проговорили всі жаби «рівно». Тоді Давид написав: «Всяко диханіє да хвалить Господа!»

«І списав Давид Псалтирю: всіх псалмів 365, і залив псалтир оловом і кинув у море, рече: «Коли се слово праве, нехай вийде з моря, коли зле — там загине і лишиться». По смерті Давидовій закинув Соломон мережу в море, витяг олово і знайшов псалтир, і знайшов всіх псалмів 151. І то проповідав мирові, і наповнився мир пісень псалтирних». Апокріфи I, с. 272.



Соломон і його мати — комплекс мотивів, зв’язаних з історією нечесного оженення Давида з Вірсавією, відібраною від її чоловіка. В легенді вона стає типом всіх женських хиб: невірності, легкодушності, продажності, злоби. Соломон викриває сі жіночі хиби матері — почавши се ще перед своїм уродженням; він стає таким чином класичним обвинуватцем жіночої природи, і сьому його легенда завдячує багато з своєї популярності. Своїми обвинуваченнями Соломон стягає гнів, переслідування і закляття своєї матері, котрі мусить різними способами переборювати: се дає провідну нитку першій групі оповідань.

Вступний епізод в наших оповіданнях ослаб: Соломон, бувши ще в череві своєї матері, виявив її розпусту і назвав її ганебним іменем. Мати завзялась йому відомстити се, і як він уродився, дала його одному з дворян убити. В записах Руданського з Східного Поділля і Дерлиці з Галичини ми маємо сей епізод в дуже скороченій формі 1 — скоріше як натяк на те, що тут колись ходили ширші оповідання в тім роді, як записане Рибніковим в Олонецькій губ. Тут на очах Давида царя і його жінки обманює сліпого купця його жінка з своїм полюбовником. Давид висловлює побажання, щоб сліпий прозрів і покарав жінку; цариця запевняє його, що та жінка завсіди потрапить оправдатись. Соломон з черева її проговорює: «баба по бабьому суд судить». Цариця грозить його заморити в череві, Соломон заявляє, що хоч ребро проломить, а на світ вийде 2. В наших оповіданнях Соломон з черева прозиває свою мати ганебним іменем, але се не умотивоване ближче.

Другий варіант переносить се Соломонове обвинувачення матері на пізніше: коли йому вже є кілька років. Відповідне освітлення сеї версії знаходимо в ширшій повісті 3, звісній в пізніших копіях, XVII віку.



1 Драгоманов, Преданія, с. 99 і Етн. Зб. XII, с. 38, 47.

2 Рибніков I, с. 230 — 1, пор. 317.

3 Видана Тихонравовим в IV т. ЛЂтописей рус. лит., аналізована Веселовським, Соломон і Китоврас, с. 51 дд.



Соломон був свідком, як його мати Вірсавія зраджувала Давида з якимсь міщанином; він звертав на се увагу свого батька, але говорив метафорично, так що цар Давид того не зрозумів. В усній традиції популярний інший епізод:


Одного разу Соломон, граючи з дітьми, став важити на вазі золото (вар. жіночий очіпок) з песячим гноєм (вар. горстю клоча); коли мати його спитала, що він робить, він пояснив, що золото (очіпок) означає жіночий розум; він показується легшим від гною (клоча). Мати питає, чи він то прикладає й до неї. Соломон притакує, або каже що «баб справедливих, як ворон білих». Мати каже його вбити — або в інших варіантах: заклинає його, аби був німим доти, аж дерево заговорить, або — аж помірить небо і море, тоді з нього її прокляття спаде.

Мати веліла слузі вбити Соломона і їй принести його серце і мізинний палець. Соломон упросивсь у слуги, що той тільки відтяв йому палець, а замість його серця принесено цариці серце песяче. Соломон зоставсь живим, пристав до пастухів. (Вар. цариця веліла його положити до скриньки чи бочки й пустити на воду, але його відти витягли і т. д.). Вирісши, він приходить з різними дорогоцінними речами (перстенем, дзеркалом, музикою і под.) до своєї матері, ніким не пізнаний як чужинець. Цариця-мати конче хоче випросити від нього ті чудесні речі; Соломон не згоджується на ні що інше, тільки щоб цариця переспала з ним. Цариця згоджується. Соломон приходить до неї, але між собою і матір’ю кладе гострого меча, і цариця, простягнувши руку, відтяла собі пальця. Так відплатив він їй за свій відтятий мізинець. Метафоричними виразами натякає він їй, що вона його мати, але цариця не розуміє. Тоді він каже їй се виразно і нагадує ту сувору характеристику жінок, за котру мати його хотіла вбити. Тепер він їй пробачає і мириться з нею, очевидно, вважаючи жіночу натуру взагалі непоправною. Апокрифічна повість про Соломона, включена до Палеї з нагоди одного з його «сусідів», цитує Соломонів афоризм з Біблії: «чоловіка (правдивого) знайшов я одного з тисячі, (правдивої) жінки не знайшов в цілім світі». Сей афоризм може бути епіграфом для сього циклу оповідань про Соломона і його матір 1.


Варіанти з материною клятвою на Соломона розвивають еей мотив в різних напрямках. Мати закляла Соломонові, щоб він був німий, поки дерево не промовить. Він зараз зробив гуслі, чи скрипку і заграв, — отже, дерево промовило під його рукою, мова вернулась до нього. Мотив сей входить в цілий цикл Соломонових вигадів. Він являється автором найрізніших речей, на нього переносяться різні «мудрування», котрих винахідником в космогонічних оповіданнях являється Сатанаїл. Напр., проходячи раз, він побачив, як люди тягнуть на дах вола, аби з’їв траву, що там виросла, — він показав, як зробити косу, щоб скосити ту траву. Іншим разом показав як робити плуг, рало, віз. Для вищеописаної операції з жіночим розумом винайшов вагу і под. Модернізуючи сю традицію, напр. на Бойківщині, оповідають, що Соломон випросив собі у Бога таку мудрість, що поробив всякі чуда «на послідню тисячу»:


«То все в Англії було запечатане: теліграфи, філіпони, машини — все тото Соломонові штуки. Він там умирав; ключ на дверях висів у тій канцелярії: хто посягнув за ключ, каменем став. Може дві тисячі літ стояла тота канцелярія, може більше — не знаю кілько. Аж в кінці отворилася канцелярія, і училися люди в той час машини робити, теліграфи, меблі і усі речі» 2.


Правдоподібно, в зв’язку з тим же закляттям матері стоїть цікаве оповідання, записане Руданським, которому не знаходиться паралелі в інших літературах, як Соломонові призначено було прожити тільки три роки:


Всі святі жалкували, що така розумна дитина не має життя. Господь змилостививсь і дозволив, що святі випросили у людей, аби уділили Соломонові щось з свого віку. Довго шукали святі: ніхто не хоче нічого уділити. Нарешті знайшли таку стару бабу, що прожила вже сто літ, а мала жити ще сто, й намовили її відступити Соломонові «півсотні» своїх літ. Тим життя Соломона було урятоване (Драг., 100).


Заходи Соломона знайти край небу і морю, висоті й глибині деякі варіанти ще пам’ятають зв’язати з клятвою матері: вона закляла його, щоб не вертав додому, «доки не збіжить небо високо, море глибоко і світ широко» (вар.: «абись зміряв глибину і ширину — тоді спокутуєш се слово» 3).



1 Драгоманов, с. 99 — 101; Чубинський I, с. 106 — 7; Етн. Зб. III, с. 31, XII, с. 41, 42, 45, XIII, с. 229; Гуцульщина V, с. 17.

2 Етн. Зб. XII, с. 47.

3 Етн. Зб. III, с. 32, XII, с. 47.



Але розвивається сей мотив самостійно в різних напрямах, і вже властиво не вертається назад до свого вихідного пункту. Часом Соломона спиняють святі або ангели, щоб він не залітав занадто високо, аби не згинув. Часом Бог не попускає йому дізнатись міри землі, і він падає з високості й розбивається 1. Мотив Соломонової мудрості сходить таким чином на марність людських мудрощів,

В гумористичну карикатуру натомість переходить він в оповіданні про те, «як Соломон богував». Цариця, котру сватає Соломон, не хоче інакше йти за нього, як тільки по тім, як він «хоч день буде замість Бога». Соломон зладив камінь з написом: «Бог-Соломон убив за неправду» і, неребравшись за мужика, пускається в світ. Сховавшись раз у скирту, стає свідком, як багатий мужик обкрадає бідного наймита. Соломон убиває злодія своїм каменем; камінь приносять цариці; Соломон переконує її, що він був на небі, цілий день богував і з неба кинув тим каменем на багатого мужика, щоб він людей не обманював. Цариця повірила й вийшла за Соломона.

Інший варіант, записаний там же, на Слобідщині, представляє се так, що Соломон дійсно був впросився у Бога, щоб той його пустив хоч на день на своє місце; Соломон убив з неба мужика за злодійство каменем з аналогічним написом, і Бог прогнав його за се з престола: «Ти мені всіх людей переб’єш» 2.



1 Гуцульщина V, с. 19 — 20.

2 Е. Об. XVIII, с. 99 — 100.



Се варіант широко розгалудженого світового оповідання про те, що святець чи простий чоловік, упросившись на місце Бога, не може стриматися в божій нейтральності і дивитися спокійно на людські неправди.


Соломонові суди. Мотив безконечно розгалужений в різні варіанти; пок. Веселовський вважав його першим джерелом індійську повість про царя Вакрамадітиї, її вихідний мотив: хлопець-пастушок звертає увагу своїми мудрими рішеннями, дійсно приходить в різних версіях Соломонової легенди, в тім — і в наших варіантах її. Причиною, що малий Соломон попав між пастухів, в деяких варіантах представляється гнів його матері, описаний вище. Але в деяких наших Соломон розгнівав батька Давида тим, що переймав на дорозі людей, котрі йшли до царя за порадою чи з скаргою, та сам рішав їх справи. Як взірець такого рішення подаю одне, цікаве тим, що його тексти, записані в подібних виразах на Бойківщині і на Слобідщині, до букви відповідають варіантові сербському:


Чоловік радиться, кого йому брати, чи вдову, чи дівчину, чи завитку (зведеницю); Соломон відповідає загадковими словами. Удову — як вона схоче (коли візьмеш удову, то вона так робитиме, як сама схоче). Дівчину — як ти схочеш (так вона робитиме). Завитку — тікай, бо мій кінь тебе заб’є!» 1.


З судів, котрі чинить малий Соломон між пастухами, наводиться отсей суд над гадиною, що вкусила одного хлопця:


Приходить премудрий Соломон: «Відки тя укусив?» — «Із отого ламу», каже. — «Но і відтак де ся дів?» — «Я не знаю». Премудрий Соломон каже: «Я знаю, де є, — онде на пні, каже, сидить». І каже премудрий Соломон (гадові): «Лізь відти!» — «А чого я буду лізти?» — «Того будеш лізти, що право тобі буде стояти, суд!» — «Ба, я й відти вислухаю суд!» — «Не може того бути, щоб ти відти слухав суду, бо й цісар, коли йому право стоїть, з свого коня мусить злізти, вислухати право». Тоді зліз; і казав йому премудрий Соломон: «Бери з ноги то, що положив». Той витяг своє жало з ноги хлопцеві і виссав пухлину. «Кажи: за що його вкусив?» — «За те вкусив, що на мене наступив». Каже той хлопець: «Я не винен, бо я тебе не видів!» Премудрий Соломон каже: «Коли він тебе не видів, тобі було його стерегти. Тепер же буде таке, таке твоє право: Хлопці бийте!».


Варіант оповідає про суд над змією, котру селянин, жаліючи її, взяв за пазуху, а гадина, огрівшися, обвинулась йому коло шиї і не хотіла відчепитись. Се жидівське оповідання про Соломона, близьке до орієнтальних варіантів сей байки 2.



1 Етнограф. Зб. XII, с. 51=Караджич. Припов. № 41, у Веселовського, с. 90. Пор. Етн. Зб. III, с. 23; Этн. Об. XVIII, с. 88.

2 Етногр. Зб. III, с. 30 — 1, XII, с. 38 — 9; Веселовський ор. с. с. 67; Tendlau, Fellmeiers Abende, c. 77 — 81.



Старий Давид тим часом посилає своїх людей розшукувати втікача-Соломона. Соломон не відкривається їм — але звертає їх увагу незвичайними вчинками, парадоксальними висловами або влучними замітами. Коли післанці переповідають їх Давидові, той пізнає з них сина і посилає за ним, — але той бере на себе новий якийсь образ, збиває з пантелику новими загадковими вчинками, парадоксами і т. і. Поруч безконечних варіантів мудрих Соломонових судів, сі «Соломонові мудрощі» нанизують другий ряд різних казкових та анекдотичних мотивів. Наводжу, напр. (в покороченні) оці оповідання з Закарпаття — вже густо приодягнені побутовими рисами:


Царі і пани шукають подивитись на премудрого Соломона, він перебрався за теслю, зробив два плуги, один дерев’яний, другий золотий. Питають пани, котрий плуг дорожчий (властиво повинно бути: що котрий плуг варт?). Соломон каже, що золотий не варт нічого. Дійсно, пробували орати золотим — не оре, а дерев’яний зорав «як червоток прекрасно».

Зміркували, що то був Соломон, вернулись, а він тим часом перебрався за кравця, пошив одежу з клочаного полотна і з шовку. Пани питають, котра одежа дорожча, він каже, що полотняна дорога, а шовкова нічого не варта. Пани дивуються. Кравець каже їм пробувати: убратись в одежу полотняну і шовкову та йти між хащі та терни. Дійсно, шовкова одежа облетіла з них шматками, а клочана ще ніби густіша від того стала.

Зміркували, що то певно Соломон, вернулись, а він уже перебрався за швеця; нашив чобіт і постолів «як руснаки носять». Пани питають, чи не бачив Соломона — не бачив. Питають ціни обуві, він каже, що постоли дорожчі від чобіт, — каже їм пробувати йти по горах в чоботях і в постолах. Дійсно, той, що пішов в постолах, пройшов добре через скали і ніде не впав; а той, що пішов в чоботях, і чоботи знищив, і сам з скали впав.

Так Соломон і не відкрився панам — «пройшов скрізь світ, і не годні були знати, де премудрий Соломон; вернувсь назад, наохрест світу, і за нього забули вже, що живе на світі (до нині, очевидно): за нього ніде не чути» 1.


Декотрі з сих «Соломонових судів» живуть в народнім репертуарі нашім без усяких видимих вказівок на своє походження з Соломонової легенди, і без ближчих студій часто буває таки трудно зміркувати, чи походять вони від неї, чи з того, так би сказати, — передсоломонового peпертуару, в котрім різні мотиви, розуміється, жили довго перед тим, ніж притягла їх та легенда.

Напр., між «Соломоновими судами» Палеї читається повість про те, як Соломон хотів показати, що значить «мисль мужеська і женська», або, краще б сказати, — чого варта приязнь мужеська і жіноча (знов та характеристична женоненависна ідея, що переходить через всі писання, зв’язані з іменем Соломона, і сучасними інтерпретаторами вважається результатом буддійського впливу).


Соломон покликав одного з своїх дворян, Декира на ім’я, — і став намовляти його, аби вбив свою жінку, як вона буде спати; обіцяв тоді видати за нього свою доньку і повисити його становище. Декир обіцяв се зробити, але ніяк не міг піднести руку на жінку, не вважаючи на всі намови царя, і нарешті таки відмовився — віддаючи себе всім наслідкам його гніву. Тоді Соломон покликав до себе Декирову жінку і став їй говорити, що вона йому припала до смаку своєю красотою і він би оженився з нею, якби вона схотіла вбити свого чоловіка, як він буде спати. Вона радо зговорилась, і він дав їй меча. Але, знаючи своєю мудрістю наперед, як воно буде, він дав Декирові справжній меч, а Декировій жінці дерев’яний. Меч виглядав, як би справжній, і Соломон наказав Декировій жінці, аби заколола ним свого чоловіка, як буде спати на своїм ліжку. Вона сховала той меч, і коли чоловік заснув, стала ним термосити йому по горлі, силуючись відтяти голову. Чоловік пробудився і хотів покликати людей, але розглянувши, що меч дерев’яний, зрозумів, що се Соломонова мудрість 2.


Се, мовляв, дало Соломонові підставу до вище процитованого афоризму «Еклезіасту»: ся повість служить їй ілюстрацією, і її талмудичний прототип досить близький до сих книжкових повістей 3. Тепер же погляньмо на сю казку, записану в Полудневій Київщині (Звенигородський повіт):



1 Етн. Зб. III, с. 32 — 4.

2 Див. виривок з Палеї в корпусі Франка I, с. 285 — 6 (коротше); Пам’ятники отречен. литературы I, с. 284 дд.

3 Зальцбергер вказує його у Слінка, Beth Ha-midrasch IV, c. 146.




Був собі їден чоловік, стрілець. Пішов він раз з рушницею зайців стрілять. Дивиться він: у лісі на пеньку якийсь чоловік, а кругом того пенька вовк так скаче, так скаче, — хоче його з’їсти. Той стрілець вистрілив, убив вовка. Той чоловік так йому дякує: «Спасибі тобі, каже, що визволив мене з біди! приходь тоді й тоді на таку й таку могилку і жди мене там: я тобі багацько грошей принесу. І як будеш туди йти, то бери з собою, що є в тебе найвірніше.

А то був чорт: їх вовки їдять. Їх би такого розплодилось, що й світу б не було, якби їх грім не бив та вовки не виїдали.

Прийшов той стрілець додому. Вже пора йому йти на ту могилку. Думає він, що в нього є найвірніше? Що ж в мене є? тільки жінка, вона в мене найвірніша! Іде він і бере жінку з собою, а за ними побігла собачка з дому, але він її завернув назад, Приходять вони на те місце — нема чорта. «Поськай мене», каже той чоловік жінці, «я трошки засну, поки він прийде». Ліг той чоловік спати, а жінка почала його ськати. Аж приходить чорт, несе мішок грошей. «Це твій чоловік?» каже до тої жінки. — «Чоловік». — «Знаєш, що я тобі скажу: заріж твого чоловіка та будем зо мною жить: бач якого у мене грошей!» — «Коли нема ножа». — «Ось я тобі дам». Дає він їй ножа. Може, він їй тріску дав, а їй вже так видалося, що то ніж. Вона бере й хоче різати свого чоловіка. Тоді чорт будить його й каже: «Бач, чоловіче, що твоя жінка хоче робить? Тепер вже я тобі грошей не дам, бо ми розплатилися: ти мене вибавив од смерті, а я тебе! А я ж тобі казав бери з собою, що в тебе є найвірніше!» — «То що ж у мене таке є? — «А за тобою бігло, та ти завернув, якби ти прийшов з собакою і заснув, то вона як тілько б побачила мене, зараз би й сунулась до мене, а ти б і прокинувся 1.


Подібність дуже помітна, женоненависна тенденція теж. Без сумніву, багато оповідань з сею тенденцією пливе-таки з Соломонового циклу. З другого боку, інтересно зазначити, що деякі з мудрувань, прив’язаних до імені Соломона, кінець кінцем попадають між запорізькі штуки, котрими вони в народних переказах роблять сенсації на дворі цариці Катерини (напр., оповідання про задовгі ложки, дані до їди 2).



1 Рудченко I, ч. 40.

2 K Стар. 1904, IX, с. 313, пор. напр. Етн. Зб. XII, с. 40.



Соломон і демон. Власть Соломона над демонами — се один з найпопулярніших і улюбленіших мотивів сеї літератури. «Тестамент Соломона», як думають, — апокрифічний твір з кінця І віку по Хр., являється найранішим документом таких переказів про нього. Він має подати «дітям Ізраїля» відомості про демонів і про способи боротьби і панування над ними за поміччю Соломонових заклять і маніпуляцій. Тут, в зародку, в натяках, знаходимо й ті подробиці, котрі розвинула пізніша іудаїстично-ісламська повість про будову єрусалимського храму Соломона за поміччю царя демонів Асмодея, котрого Соломон зловив, але потім нещасливо випустив, і з того впав в біду. На слов’янський грунт ся повість перейшла в формі оповідань про «Соломона і

Китавраса»: демонічне єство, очевидно — на еленіетично-візантійськім грунті, прибрало назву «кентавра» (кентаврос’-а), із того вийшла слов’янська форма «китовраса» 1. Повість «о Соломони цари і о КитоврасЂ» згадується між апокрифами в східнослов’янських індексах XIV в., і з того ж часу, з першої половини XIV в., походить пластичний образ, що представляє один з епізодів сеї повісті: кентавр тримає в руках маленьку фігурку Соломона в короні, при тім напис: (Ки) товрась меце (мече) братом своим на обЂтованную землю зр... (на другім плані та ж маленька фігура на троні, представляє, очевидно, того ж Соломона перед тим, ніж Китоврас його вхопив). Се показує, що повість про «Китовраса» була популярна в Східній Європі в часах, коли культурні зв’язки України з північними землями були досить ще сильні. Одначе в усній традиції України досі не звісні варіанти повісті з такою назвою царя демонів, і сама вона була досі опублікована — в записі з Землинської столиці (з Закарпаття) в доволі затемненій формі, в зв’язку з історією «цариці южської»:


Соломон покликав до себе царицю і «Диявола», з котрим спільно вона править за морем. Диявол не хоче прийти, тоді Соломон посилає своїх «офіцерів» зловити його. Вони ловлять його також, як люде Соломона в талмудичній легенді, — упоївши демона вином. На тім місці, де той диявол-демон мав пити воду, Соломонові люде вичерпали воду, а налили замість того вина. Демонові вино засмакувало, він випив його до решти, упивсь і заснув. Соломонові люди тоді зв’язали його ланцюгами, закляли, так щоб він не міг їх розірвати. Прокинувшись, демон «перевертавсь, як сніп», але не міг устати і з переляку став ричати, «так що лука тряслась». Але заспокоївся, коли йому сказали, що злого йому нічого не буде, відведуть його до Соломона, де йому буде щодня м’ясо й вино на обід. На дворі у Соломона він живе з приємністю і дає Соломонові поради, «як він ррзкішно царствувати має». Але Соломон необережно накликав на себе біду, упившись одного разу на обіді з демоном: став від нього жадати, аби той зробив таке чудо, якого ще не було. Демон сказав, що потребує для того одежі, в котрій ходить Соломон, і перстеня з його іменем (відгомін легенди про магічний перстень Соломона, широко розроблюваної в арабській літературі). Коли Соломон йому то передав, демон вхопив його в губи і виплюнув його на 400 миль відти 2.



1 Чому Кентавр заступив собою демона семітської легенди, пробував витолкувати пок. Жданов, і з огляду, що його толкування знайшло прихильників, я вважаю потрібним його згадати. Йосиф Флавій, переповідаючи Соломонову легенду, представляє диспутантами Соломона і царя тірського Хірама, з котрим мішається образ другого Хірама — мудрого помічника Соломона в будові, присланого Хірамом-царем. Сей варіант був досить популярний потім, і Жданов в цитованій уже студії про питання-відповіді (вище), звернувши увагу на се, висловив здогад, що сього мудрого Хірама помішано потім з кентавром Хіроном, — педагогом Ахіла в античній традиції, з котрого згодом зроблено мудреця і філософа. Так мудрий кентавр став совопросником Соломона, Волотом-велетом Голубиної книги.

2 Тут особливо докладно передані подробиці легенди в єврейській редакції Талмуда.



Соломон упав на торгу, де продавали хліб; прочунявши, почав просити, щоб йому дали хліба, бо не мав за що купити. Питали його, хто він і звідки; коли він казав, що він їх цар, премудрий Соломон, з його глузували і били. Посадили до арешту, потім пустили і сказали, кудою має йти. Два роки йшов він, випрошуючи хліба, до своєї столиці. Демон знав, коли Соломон верне, і при його наближенні зложив його одежу і перстень, а сам утік 1.


Історія Соломона, вигнаного з царства, без сумніву, давно існувала на іудаїстичнім грунті. Справедливо помічено, що «Еклезіаст», написаний, як приймають тепер, приблизно за два століття до Хр., вкладає свої афоризми в уста Соломона як бувшого царя єрусалимського. Але під тим лежить правдоподібно ще старший, індійський переказ, який не тільки через Соломонову легенду, але мабуть і поз нею поширився незвичайно широко. Відбиттям сеї теми, обчищеним з старої демонології й переробленим в мораг лістичну повість, являються наші оповідання про гордого царя. Одне з них, записане в 1860-х рр. під Білою Церквою, звернуло на себе увагу зараз же після свого опублікування в збірці Рудченка: Драгоманов одмітив його, рецензуючи сю збірку, і Веселовський присвятив їй кілька сторін в своїй студії про Соломонову легенду. Він вказав на її близькість до оброблення сеї теми в Gesta Romanorum, звісного збірника повістей, зложеного коло р. 1300, а саме до повісті «про гордого царя Йовініяна», як вона надписується в слов’янських перекладах. Отже висловив здогад, що наша казка може бути відгомоном якого-небудь польського (а можливо, очевидно, — й українського) перекладу її 2. Тепер маємо українські переклади сеї повісті про Йовініяна 3 і з тим більшим притиском можемо піднести, що наші казки не покриваються нею.



1 Етн. Зб. III, с. 25 — 9.

2 О СоломонЂ и Китоврасъ, c. 48, пор. Розысканія V, c. 103 дд.

3 З Хітарського збірника серед. XVIII в., опублікував В. Гнатюк в XVI т. львівських Записок.



Та й сам Веселовський зазначив, що закінчення білоцерківського оповідання — про пири, котрі справляв цар-ангел для мандрівної братії, відхилюючись від редакції Gęsta, ближче підходить до індійського варіанта Панчатантри (а також «Тисячі й одної ночі»). Таким чином залежність нашої казки від повісті про Йовініяна зістається сумнівною. Як одна з найкращих з літературного боку переробок тем Соломонового циклу, що маємо в нашім дотеперішнім репертуарі, вона варта того, щоб мати її в пам’яті:


Десь не десь, в деякімсь царстві, в деякімсь государстві, не в нашій землі, не за нашої пам’яти, жив собі цар, да такий гордий, такий гордий, що не приведи Господи! Хто б йому що не радив, щоб не казав, нікого не послухає, а робить усе, що тільки йому на думку впаде, і ніхто йому перечити не смій. Засумували всі міністри да бояре, засумував і люд весь.

Раз пішов цар до церкви. Слухає — піп читає Святе письмо. Якесь там слово йому не сподобалось — мені й казали, да на старість я й забувся 1.



1 Великоруський запис XVII в. дає такий нібито євангельський текст, що розгнівує царя: «Багаті обідніють, а нищі збагатяться». Почувши його, цар сказав з гнівом: «Неправда написана в євангелії, я цар, славний на землі і багатий дуже, як мені обідніти, а нищому збагатіти протав мене?» Пор. дальший запис.



Після служби йде цар додому і звелів попа привести. Приходить піп: «Як ти посмів читати таке й таке місце?» — «Як же не читати, каже, коли написано?» — «То що що написано? Це буде написано незнать що, то ти й читатимеш? Щоб ти те місце замазав — і більше читати не смій!» — «Не я, Ваше Царське Величество, писав ті слова, каже піп, не мені їх і замазувати!» — «Як ти смієш мені перечити? Я цар, ти повинен мене слухати!» — «Усе, каже піп, буду слухати, а в церковнім ділі Бог настановив, а людям не зміняти!» — «Як то не зміняти? крикнув цар. Коли хочу змінити, то зміню! Щоб ти мені зараз викинув слова ті і щоб ніколи не читав їх у церкві, чуєш?» — «Не смію, каже, не моя воля!» — «Я тобі приказую!» — «Не смію», каже — «Ну так даю тобі три дні подумати, четвертий день, увечері, явись до мене, і не зносить тобі голови на плечах!»

Піп низенько уклонився і пішов додому. От уже третій день кінчається, а піп і сам не знає, що робити. Умерти б за віру не страшно, та жінка, дітки ще маленькі! Ходить та плаче. Горе! Ліг він і спати, так не спиться. Коли к світу заснув, бачить ві сні: стоїть в головах янгол й каже: «Не бійсь нічого! Бог мене послав на землю оборонити тебе!» Встав піп уранці радий, наче допіро народився, й помолився щиро Богу.

Прокидається і цар уранці, та й гукнув, щоб скоріш мисливі збирались: на полювання поїде. Полюють вони у лісі. Коли бачить цар: олень вискочив із куща. Цар за їм, так женеться — олень не втече, цар не дожене. Розпалився цар, погнав коня, ось-ось-ось настигне, коли річка на дорозі. Олень у воду, цар одежу з себе та собі у воду. Плавати умів добре, думав — настигне. От-от ще кришечку, і за роги б ухопив! А олень переплив на берег і цар разом. Та тільки хотів його за роги, — аж оленя й не стало. Бо то був янгол.

Цар здивувався. Дивиться сюди, туди, де той олень подівся. Коли бачить, на тім боці хтось одягається в його одежу, сідає на його коня й рушає. Цар думав, що то злодій який або що. А то був той самий янгол: прийняв він на себе обличчя царя, догнав мисливих та й поїхав з ними додому. А цар зостався голий в лісі.

Коли дивиться, аж далеко десь дим піднімається над лісом і неначе хмара стає по чистому небу. Він подумав: «То мабуть мої мисливі палять». Пішов туди, на той дим, приходить — аж то цегельня. Робітники повиходили, дивляться, що воно за чоловік голий. А він у кущах ноги покалічив, тіло подряпане. Люди змилувались над ним, дали йому стару завалящу свитку, винесли йому їсти хліба черствого та огірків. Питають: «Скажи, чоловіче, хто ти такий?» — «Дайте, каже, наїмся, а то їсти хочу». Нагодували його, може він зроду не їв нічого з таким смаком, як той хліб черствий та огірки. От як наївся, то й каже: «Тепер скажу вам, хто я такий: я цар ваш! Як достанусь у столицю, то я вас нагорожу» — «Ах ти ледач! Щоб то старець якийсь то смів себе царем величати! Подивись на його, ще й винагороди хоче!» — «Ви, каже, не смійте мене лаяти, бо звелю вам голови рубати!» (Забувся, думав, що дома) «Хто, ти?» Та давай його бити. Били, били, взяли та прогнали.

Пішов він по лісі блукаючи. Іде та й іде, аж бачить знову: дим підіймається над лісом. Він знову думав, що то мисливці, та йде до них. Аж ік вечеру вже приходить до другої цегельні. Там над ним змилувались, нагодували його, напоїли, дали йому драні штанці та сорочку, бо й самі бідні були. Вони ж думали, що то так собі якийсь бідний чоловік, може от Рекрут ховається або що, а він, як наївся та одягся, то й каже: «Я цар заш». Ті сміються над ним. Він знов посварився з людьми. І ті його набили добре та й прогнали. Він і пішов-собі у ліс. Аж уже й ніч. От він собі приліг під деревом та й переночував, а вранці, вставши, й поплівся куди очі глядать.

Аж ось приходить у третю цегельню та вже й не признається, що він цар: усе думає про те, що як би йому в столицю достаться. От і там його нагодували робітники та бачать, що у його босі покалічені ноги — змилувались: дали йому старенькі чоботи. Він їх питає: «Чи не знаєте, куди тут шлях на столицю?» Вони йому розказали. А вже далеко увійшов за цілий день.

От пішов він тою дорогою, якою йому показано. Іде та йде та й приходить у якесь містечко. Аж от перестріва його на дорозі становий. «Стой», кричить. Він став. «Пашторт є?» — Ні, нема». — «Як же ти без пашпорта ходиш? ти блудяга якийсь, возміть його», крикнув на соцьких. Тут де не взялись, взяли його та й посадили в холодну. Через кілька часу питаються: «А звідки ти?» Він сказав: з такої і такої, каже, столиці. Тоді його скували з злодіями та й повели.

От привели його у столицю та й знову сажають у турму. Через який час приходить старший і розпитується, хто за що сидить. От оден каже: «Мене, каже, пан злий бив і жінку одняв у мене, так я терпів, терпів, та й посадив його на вила, то мене оце сюди й посадили». Підходить до другого: «А ти, пита, за що?» — «У москалях, каже, був, та мене били та нівечили, що не вмію на трубі грать, так я і втік, а мене оце й піймали». — «А ти за що?» пита далі. — «А я не мав що їсти та й поліз до жида в комору, так мене сюди і завдали». А там інший каже, що з багачем у шинку побився, так багачеві й нічого, а він у турмі опинивсь. Сказано — хто за що. Аж підходить старший до його: «А ти, пита, за що, старичок?» От він йому й розказав усю правду: «Був я царем, та таке й таке приключилося зо мною». Тут на його дивляться, що він зовсім не подібний до царя. А він, звісно, за довгий час змарнів, борода одросла. Куди там, зовсім не подібний. А таки запирається, що цар: як уже його не запитували — «Цар та й годі». От і порішили, що він божевільний, та й вигнали його з турми. «Навіщо, кажуть, дурного будем держати, тільки хліб царський переводить». І як випустили його, то так бідує, так бідує, що Господи! Якщо знайде яку роботу (а до роботи не звичайний) — то ще й нічого, а часом то тим тільки й живе, що випросить шматок хліба. Ночує де Бог дасть: часом де в бур’яні або так де під тином. До того дожився.

А янгол, зробившись царем, поїхав з мисливими додому. Приїхав — ніхто нічого й не догадується, що то не цар, а янгол. Коли увечері й приходить до його піп та й каже: «Воля твоя, царю, голову мою зняти: не пристану я на те, щоб викинути й слово з Святого Письма». А цар йому: «Ну, слава Богу, тепер я знаю, що у моїм царстві є такий піп, що міцно стоїть за слово боже. Роблю тебе найстаршим архиєреєм». Піп подякував, уклонився до землі та й пішов собі дивуючись: що це таке, що з гордого царя та зробився такий тихий та справедливий. От і всі, всі дивуються, що таке з царем сталося: такий зробився тихий та поважний? По полюваннях не роз’їзжає, а все ходить, розпитується, де яка неправда чи яка кому кривда, чи що. На все сам увагу звертає, скрізь суд справедливий чинить, судців та розсудчиків справедливих назначає. Як перш народ сумував, так тепер і радіє: і податки невеликі, і суд справедливий!

А цар той — так бідує, так бідує! Коли через три роки приходить такий царський указ, щоб на такий-то й на такий-то день усі сходились до царя обідати: і багаті й убогі, й пани й мужики. От і посходились усі, прийшов і той цар нещасливий. А на царськім дворі такого-такого столів понакривано що Господи! От і сідають усі за столи, п’ють та їдять, а цар сам з міністрами всякі напитки та наїдки розношує, кожного сам припрошує. А тому цареві нещасному удвоє проти інших накладає й наливає. Усіх нагодували й напоїли, а далі цар і почав розпитуваться людей, чи нема кому якої кривди або обиди. А як почали вже люди розходитися, цар став у брамі з мішком грошей і всім дає по гривні, а тому цареві нещасному дав аж три гривні.

Через три роки знову цар зробив обід, і знов скликав всіх людей. От нагодував, напоїв, розпитався про все, що в його царстві робиться, дав по гривні всім, а тому цареві нещасному удвоє давав їсти й пити і на дорогу дав знову три гривні.

Через три роки знов робить обід — щоб були всі, і багаті й убогі, і пани і мужики. Посходились люди, понаїдались, понапивались, подякували, стали розходитись. Той цар нещасливий і собі хоче йти, так він його зупинив. Повів його до себе у палаци та й каже: «Це тобі Бог присудив, щоб ти дев’ять літ покутував свою гордість, а мене послав, щоб я навчив тебе, як цар повинен людей жалувати. Ну тепер ти, бідуючи та тиняючись на світі, набрався трохи ровуму, то гляди, щоб добре народом правив! Бо з цього часу ти будеш знов царем, а я полечу до Бога на небо!» Та це кажучи, звелів йому умитися й поголитися — бо борода у нього виросла, наче у пасішника. Та дав йому царську одежу, а далі й каже: «Іди тепер, там у покоях сидить царська чесна бесіда, іди туди, то там тебе ніхто й не пізнає, що ти той самий, ш.о старцем тинявся. Нехай тобі Бог поможе у всім добрім!» Та як сказав се янгол, то й не стало його — тільки одежа лишилась.

От цар перш усього помолився щиро Богу, а тоді й пішов до бесіди. Од тої пори правив уже народом, як його янгол навчив 1.



1 Рудченко, II, с. 36, записав Лоначевський-Петруняка, від котрого взагалі лишивсь цілий ряд записів першорядних щодо цінності змісту; лише де-не-де відкидаю явні дефекти мови оповідача.




Більш стертий варіант сеї казки з Харківщини, зв’язаний з царем Давидом, опублікував П. Іванов; я навожу його, справляючи подекуди мішану мову:


Як був Давид царем, то любив полювати. І от раз, їхавши лісом, помітив на дубі вирізані золоті слова: «Багатші обнищають, а бідні збагатяться». Давид зліз з коня, прочитав та й каже: «Хіба можна сьому статись, що це бач — багач, а потім стану бідним?» І велів слугам вирубати ті слова. Вернувши додому, диви — коло воріт стоїть дикий олень, такий красивий. Він погнався за ним, а олень почав тікати. Гнався, гнався Давид, аже дивиться — тече річка. Олень побрів нею. Давид зліз з коня, роздягся та голий і поплив за ним. Олень плив, плив і счез. А той самий олень був ангел; він прибіг на берег в образі Давида, сів на коня й поїхав замість Давида царствувати. Давид же виліз з води і не знайшов ні коня ні одежі. Бігав, бігав по березі, диви — пастухи пасуть скотину, він прийшов до них та й каже: «Я ваш цар». Пастухи довго сміялись над голим царем, одняли від нього зброю, побили його палицями, щоб не брехав, та й прогнали від себе, кинувши йому стареньку свитку. Таким порядком він ходив як старець сім год. І от, блукавши по світу, знов знайшов той дуб, де було написано: «Багаті обнищають, а бідні збагатяться». Тоді й згадав: «Істинно, каже, була правда написана!» І став на тім місці, де велів вирубати ті золоті слова, писати пальцем: «Багаті обнищають, а бідні збагатяться». Тільки, написав се пальцем — диви, знов стали на дубі золоті слова; глянув в бік, і кінь його стоїть і одежа лежить. Давид від радості не знає, що йому робити. Потім опам’ятавсь, одяг царську одежу, сів на коня й поїхав царствувати. Се, бач, йому була кара за те, що він дуже загордивсь, від гордості не повірив зразу святим словам і самовільно велів їх стерти (Э. Об. XVII, с. 86).

В ослабленій формі сей мотив чоловіка, що позбувається всього, необережно роздягнувшись на березі, приходить в відомій казці про те, як чоловік біду шукав (напр. Чуб. II, с. 628). Вона споріднена з сею Соломоновою темою; її прототип вказувано в згаданім тексті Панчатантри; але там оповідання збудоване на мотиві магічного перенесення в чуже тіло:


Цар має недоброго прибічника; бувши на охоті з царем, він використав момент, коли цар, пробуючи силу своєї магічної формули, попробував вселитися до надибаного в лісі тіла браміна. Прибічник користає з сього, вселяється до царського тіла і, вернувшись до міста, входить в роль й права царя. Але його недоречні розмови розбудили підозріння цариці, вона відкриває їх старому міністрові, а той, щоб відшукати дійсного царя, справляє обіди всякому нищому і неприяканому людові, й кожному вмиває ноги, примовляючи при тім фразу, на котру повинен би відкликнутися дійсний цар. Се удається, цар відкликається й оповідає секрет обманця. Тоді його викликають на те, щоб він показав силу своєї формули і, використавши хвилю, коли той виходить з царського тіла, дійсний цар вселяється знову до свого тіла 1.



1 Benfey, Pantshatantra, II, p. 124 дд. Веселовский ор. с. с. 44 дд.



При зміненій закрасці оповідання з магічної на релігійноморалістичну тема все-таки, як бачимо, задержалась в головнім досить діло.

До сього ж циклу Соломона і демона належать як епізоди деякі теми, що здобули неймовірну популярність в світовій літературі, а мали більш або менш багаті розгалуження і в східнослов’янській літературі, як книжній, так і усній. Така була тема про Соломона і його жінку, обговорена вище, з нагоди її билинної форми. Такі були питаннявідповіді, котрі Соломок дає Демонові під час, коли той живе на його дворі. Суцільних записів в нашім фольклорі не пригадую, але його елементи приходять в різних комбінаціях.

Варіантом історії про Соломона і Демона являється також популярна у нас історія про замкнення Соломоном чортів до бочки. Книжна редакція її була видана Франком з збірника, перехованого в с. Іспасі над Черемошем.

Тут оповідається, що Соломон за вечерею заспорив з Сатаною, хто з них має більшу силу і власть (пор. вище спір з Демоном). Сатана похвалився, що міг би все множество своїх слуг обернути в мак і заперти в одній бочці. Соломон посміявся й сказав, що не вірить тому, і Сатана, щоб його переконати, дійсно зібрав всіх «преісподніх своїх» і зсипав їх до бочки. А Соломон тоді ту бочку закляв і закопав. Сатана не знав, що робити, аж підійшов Ірода (так!), що настав по Соломоні: користаючи з його молодості й глупоти, розказав йому, що Соломон закопав в тій бочці великі дорогоцінності, і так привів його до того, що він ту бочку викопав, відкрив — і чортів випустив.

Сучасне оповідання, записане в Березькій столиці, представляє, що Соломон зловив наперед чорта, коли він спав, напившися води (очевидний варіант вище наведеного), зв’язав його свяченим поясом і сказав іншим чортам, що збіглись його рятувати, аби перекинулись маком і зібрались у бочці — доти не пустить ловленого. Тоді, заднивши бочку, замурував у церкві в престолі. Але на свободі зістався кривий чорт, що не поспів на сю операцію, бо був далеко в світі. Він пристав за слугу до попа тої церкви, де були замуровані чорти. Війшовши попу в довір’я, він намовив попа відкопати гроші, сховані під престолом. Піп послухав, розбив бочку і випустив чортів.

Інший варіант, записаний в Катеринославщині, зв’язує сей мотив з другою темою — Соломоновими штуками в пеклі. Проходячи з Христом і св. Петром повз пекло, Соломон зайшов туди, став писати хрести на всіх стінах і так збив усіх чортів в один куток, а далі змусив їх перекинутись мурашками і повлазити до одної пляшки; зіставив собі тільки одного кривого чорта, щоб на нім догонити Христа і св. Петра. Той кривий чорт потім викопує закопану пляшку і визволяє чортів 1.



1 Апокрифи I, с. 291 дд. і замітки Франка до сього тексту в Житті і Слові 1894. Етногр. Зб. т. II, с. 47. Сборник харьков. ист. фил. об. II, с. 129.



Се мотив, звісний в різних легендах про святих. Напр. про мученика Конона оповідається, що він, мавши силу в’язати бісів іменем Христовим, так що вони йому служили, загнав бісів, які мучили людей віспою, до тридцяти глиняних дзбанків, залив оловом, запечатав словом Христовим і закопав їх під своєю хатою. По його смерті будували на тім місці церкву й через необережність випустили тих чортів (Мінеї від 5 березня).

Роман Соломона з «заморською королівною», вплетений до вище наведеного варіанту історії про «спіймання Демона», се відгомін незвичайно популярної і розгалуженої легенди про царицю южську або сабейську, Балкіс на ім’я, що свого часу заінтригувала єменських арабів та абіссінців — бо вони добачили в ній свою землячку (від її подружжя з Соломоном виводила себе «Соломонова династія» абіссінських царів). Він полишив деякі епізоди в нашій легенді, але видані досі тексти не дали чогось інтереснішого, на чім було б варто спинитись. Далеко популярніша на цілім просторі нашого краю та романтична історія невірної жінки Соломона, що довела була його до шибениці, розповіджена вище.

Легенда про Соломонову смерть та міряння гробу для нього так само була вже наведена. Отже на закінчення спинюсь ще на популярній темі про те, «як Соломон з пекла вимудрувавсь».

В рукописній збірці кінця XVII або поч. XVIII в., знайденій в Закарпатті, старе казання на воскресіння Христове так оповідає се Соломонове мудровання:


«Пошовши Христос до пекла пекло розбив, діявола извязав, народ люцкій c пекла вывЂлъ! И коли ишли люде ис пекла, которых Христос вызволивъ оттол, йдучи скакали веселячи ся, грали, ликовали. Посмотрытъ царъ Давидъ, ано ушитки идутъ, едно сына єго Соломона нЂть. Рек єму Христось: «Не журыся, Соломона я тамь оставилъ про страхъ діяволом, абы их тамъ настрашилъ по моємъ отходу. Бо Соломонъ сынъ твой мудростію оттол выйдет».

«А коли утихло у пеклъ, почали ся діяволы збирати по той войнЂ и страху, и стали надзирати у пекло и примикати и смотрыти, ци зостал хто по том страху в пеклі. A Соломонъ сЂвши почалъ спЂвати воскресний канон: «Боже мой, да вознесет ся рука твоя, не забуди нищихъ своих до конца!»

«Там ся діяволы ко Соломону позбирали и встали коло него. Почали єго звЂдовати мовлячи: «ПовЂж нам, цару Соломоне, чого ты ся тут зостав?» Рек им Соломонъ: «Слухайте, діяблы, Христос мнЂ тут велЂл сидЂти, бо ся Христос по мене другій раз вернет сюда: тых отпровадивши то єще c большим страхом по мене прійдет». Слышавши то діяволы вбоялися велми и порвавши Соломона вытрутили єго c пекла: «Иди ты оттол, сли мы єще за тебе єдиного маємо бъду терпЂти! Єсли Богъ узялъ полову, а за тебе, хвоста, не стоиме!»

«И выпустили Соломона вонъ діяволы ис пекла. A Соломвнъ скачучи весело спъваючи, Господа Бога выславляючи (пішов). УвидЂвши то Цар Давидъ сына своєго и рек: «Господи, идетъ мой сынъ Соломонъ за нами спЂваючи». A Христось рекъ до царя Давида: «Я ти казал, аж твой сынъ Соломон мудростію оттол выйдет» 1.



1 Апокрифи I, с. 293 — 4.



З сучасних переказів наведу отце гуцульське (початок про прихід Христа з Соломоном відкладаю надалі): Як Ісус пішов, а Соломон зачав собі робити ніби церкву. А кривий чорт прийшов та й каже: «Що хочеш робити?» Він каже: «Тут захристія, тут престіл для служби правити, а тут комора, аби з речами стояла». — «А тут що таке велике?» питає чорт. А Соломон каже: «Там має народ стояти». Кривий побіг та й каже старшому, а старший каже: «Ідіть, дайте йому, що він хече, бо я гину, як він там церкву робить». Тоді кривий побіг та й каже: «Що хочеш, то тобі даю!» Соломон каже: «Вишкрябчи з котлів пригари тоті, що люде ізгоріли, але так вишкребчи, аби такі кітли були чисті, як шкло!» Чорт вишкребтав так, як шкло, та й у тобівку (торбу) та й поніс чорт кривий Соломона, та аж перед Ісуса Христа поклав, а сам пішов кривундей. Ісус як підгонив Соломона та й каже: «Премудрий Соломоне, ти ще ліпше від мене зробив, бо ти з тисячі народу більше від мене маєш». А потому Ісус сказав: «Висип сі пригари на землю». Соломон як висипав, а Ісус поблагословив, то 3000 народу більше мав Соломон як Ісус. Тоді Соломон подарував ті народи Ісусові, а Ісус йому так сказав: «Маєш жити кільки схочеш!» (Е. З. XII, с. 58).

З східноукраїнських оповідань: «Ісус Христос по смерти пішов з святим Петром ад рушити. Приходять до аду і побачили, що бісенята кують залізне осело, а то осело приковано до залізного стовпа, і. вже кінчають роботу (Наступає історія, закування Сатани до ланцюга). І взяв Ісус душі всіх людей, вивів із аду і повів на Сюнську гору. А премудрий? Соломон десь загаявся в аду, опізнивсь і оставсь сам з бісами: приходе, а за Христом вже двері закрились. Ідуть люди за Христом і балакають про Соломона, що він безщасний сам в аду зостався, а Христос і каже людям: «Не журіться Соломоном, бо він вперед нас на Сіонській горі буде. Йшли, йшли і дойшли до стовпа, Христос і написав на стовпі надпись, що світу стояти тисячу літ». (Соломон тим часом вимудровується з пекла, почавши зарубувати хрести на церкву.) «Стали (чорти) прохати Соломона: Що хоч бери, тільки йди від нас!» А премудрий цар каже: «Нічого мені не треба, а вивезіть мене поперед Христа на Сіонську гору. Зібралась на совіт уся нечиста сила, раду держать, як Соломона справлять на Сіонську гору. Ні оден біс не хоче везти. Ось найшовсь оден кривий і взявсь його везти, тільки з уговором, щоб йому приготовити бочку м’яса та бочку води. Прив’язали тому кривому з одного боку бочку м’яса, а з другого — бочку води. Сів на нього Соломон, а кінь-біс і приказує: «Як я поверну голову направо, так кидай мені у рот м’ясо, а як наліво, так лий воду». Сів Соломон — і полетів чорт, як стріла. Соломон тільки знав, що води лив та м’ясо йому в рот кидав. Летять, а у Соломона шапка спала, він і закричав: «Стій, стій, шапка спала! — Еге вже твоя шапка за тисячу верст осталась!» 1 Далі летять, і побачив Соломон стовп і на йому надпись. Схотів прочитать, що, там написано, спинив чорта, звелів йому остановиться. Прочитав, що Христос оснував світу стояти тисячу літ, і дума: «що це так мало? дай-но я прибавлю!» Узяв і прибавив ще на тисячу літ. Сів і далі полетіли. Прилетіли на Сіонську гору, зліз Соломон з діявола і пустив його на всі чотири сторони, а сам ходе по горі і співає: «Святий Боже, святий Кріпкий!...» Підводе Христос людей до гори, вони й почули — щось співа, і кажуть: «Ось і тут є живі люди!» — «Д це ж премудрий Соломон нас випередив», сказав Христос. Вийшли на гору. Христос і каже Соломону: «Ти прибавив віку на тисячу літ, нехай по-твойому, тільки в мій вік добре людям поживеться, будуть гарні урожаї, і всього у людей буде доволі, тільки не буде мудрих людей: а в твій вік будуть люде дуже мудрі. Нароблять машин, заводів, а урожаїв не буде, і життя буде плохе!» Оце ми й живем Соломонів вік.

«Соломон був хоч і мудрий, а своєю мудрістю всьому світові лихо зробив, через його чорт по землі ходить» (той що його з ада вивіз 2).



1 Мотив використаний Гоголем.

2 Э. Об. XVIII, с. 107.



Запис з Катеринославщини, опублікований Грінченком, дуже стягнений, має небезінтересний варіант щодо сього «Соломонового віку». Христос, закувавши Сатану, каже: «Будь ти, Сатано, закований на тисячу літ!». Соломон, вимудрувавшися з пекла, прийшов до раю. Коли там на раю написано: «Жити людям тисячу літ». А Соломон подививсь та й каже: «Мало!» І приписав ще своїх сімсот год. І ото вже ми божі літа прожили, а тепер уже Соломонові годи живемо, і ось-ось і їм уже край» (I, с. 76).


Логічно сей напис повинен стояти над адом, де замкнено Сатану, і тут його мусить поправляти Соломон. Може й не припадкова ся дата 1700 р., як кінець світу — вона може походити дійсно з кінця XVII в. — але з часом мусила, розуміється, мінятись.

1899 р. один з кореспондентів пок. М. Дикарева писав йому з Вороніжчини:


«Це вже пройшли годи Соломонові: Бог написав без двохсот літ дві тисячі та й прибив на таблиці. Соломон узяв, приписав та й каже: Щож не сполна друга тисяча? нехай сполна! Бог каже: «Так-то гарно: сполна! та мудро буде жити на цих годах, що ти приписав; ну та ко-як проживуть, хоч мудрощами!» Так оце стало мудро жить! Я уже казав сам собі: «Нащо його, цього Соломона, чорти витягли з моря, як йому рак перерубав чеп (ланцюх), як він дознавав у морі дна? Він би пропав і годів би не писав. Та воно, мабуть, чорти знали, що їм буде полза: ці люде, що на Соломонових годах уродяться, так усі підуть в ад, того що вони не думають, що єсть іще Бог, а тільки сама природа 1.



1 Э. Об. XLIV, с. 162.



Легендарну постать Іллі Пророка переношу до кругу «апостолів і святців», з котрим вона зв’язалася в нашім фольклорі.















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.