[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 360-382.]

Попередня     Головна     Наступна

План релігійного компромісу. Писання Саковича і Смотрицького. Полеміка, викликана опортуністичними ухилами ієрархії, має чималу культурно-історичну вагу. Але вона велась майже виключно польською мовою і з літературного становища здебільшого не має великого інтересу; тому її мало студійовано; нам треба приглянутись до неї уважніше, але й ми спинимося тільки на деяких її моментах, поскільки в ній брали участь взагалі представники сучасної літератури і їх виступи характеризують різні течії в сучасній ідеології й культурнім житті. Та дещо в них має й літературну вартість.

Початок дав звісний нам як київський ректор Касіян Сакович. Очевидно, це ректорство його не вдоволяло, а київські круги не давали йому ніякої промоції чи то з огляду на його нечисту минувшину, чи на поведінку його в Києві. Було обопільне невдоволення, і коли Смотрицький, приїхавши зимою 1624 — 5 р. до Києва, замешкав у Братськім монастирі перед своїм виїздом на Схід, Сакович, видко, зчаста сходився з ним, балакали на тему різних дефектів в православній церкві і способів вийти з ситуації, яка не вдоволяла їх обох. Про це рік пізніш похвалився Сакович у своїм виданню "Дезидероза", випущенім в Кракові, вже по переході на унію. Кинувши Київ скоро після виїзду Смотрицького на Схід, Сакович перейшов, як уже знаємо, на посаду проповідника при Братській церкві в Любліні, а кілька місяців потім, знайшовши протектора в особі кн. Олександра Заславського і діставши від нього обіцянку дубенської архімандрії, коли перейде на унію, вчинив волю князя і став студіювати богословіє у люблінських домініканів. Відти переїхав до Кракова і тут літом 1625 р. випустив польський текст "Дезидероза" — моралістичного трактату, переложеного з латинського ще в XVI в., і до нього додав передмову, де виясняв мотиви свого переходу на унію, а при тім доволі ясно натякав "на побожні мислі" "в такім же напрямі" — "заспокоєння нашої релігії" Мелетія Смотрицького. Посилався на свої стрічі з ним у Київськім братстві, нібито на те, щоб його авторитетом скріпити високі прикмети цього трактату, "Дезидероза", що, мовляв, і в руському перекладі читається за трапезою по монастирях, як то було під час, коли Смотрицький мешкав у Київському братстві. А з того всього виходив недвозначний натяк, що й Смотрицький такого духу, як Сакович; і він також не може далі зносити роздвоєння руської церкви і православних непорядків, шукає способів полагодити це роздвоєння і з тим "поїхав туди, звідки може вийти полагодження таких справ", себто до патріархів по згоду. Сакович бажає йому від Бога успіху в його замислах.

Одним з мотивів, що погнали його самого з православної церкви, Сакович вказує її народовластя, що так ображало вже перших владиків-уніатів: "руська церква правиться противно природі: в ній не клір править народом, а нарід кліром. Бувши в Люблінськім братстві, надививсь, як які-небудь хлопи — квасники або коршмарі — видають попові ризи, посуд, хрести, Євангелія і самі заносять їх до олтаря, беручи до своїх нечистих рук такі речі, що на них вони ледво гідні дивитись. А коли я їм завважав це, не тільки не бачив з їх боку, щоб вони то поправили, а накликав на себе їх гнів. Дивна річ — довіряють вони духовним своє сумління, а посуду, хрестів, Євангелій не можуть довірити!"

Розуміється, братчики могли на це цілком резонно відповісти, що сумління, йому повіреного, піп не зможе ні продати, ні заставити орендареві в коршмі, а з церковним Посудом це траплялось занадто часто. Але духовенство, особливо вищі його верстви, такі обмеження від громади і братств зносили нерадо. Нижче побачимо такі самі міркування Смотрицького, що в православній церкві "за карою божою, все рішають світські люди", а духовенство тільки для форми, і нема сумніву, що це були настрої серед вищої української ієрархії загальні. Отже, коли на початку 1626 р. стало відомо, що Смотрицький з подорожі до патріархів привіз грамоту на скасування ставропігіальних прав братств та піддання їх єпископській юрисдикції, і цей факт зійшовся з отими уніатськими наріканнями Саковича на незносну залежність православного духовенства від братств та з його компліментами Смотрицькому за спасенні заміри заспокоєння схизми, то це дало зовсім недвозначне освітлення місії Смотрицького до патріархів. А з ним кинуло підозріле світло на церковну політику православної ієрархії взагалі, бо цілком ясно було, що Смотрицький робив свої представлення патріархам за волею і згодою інших ієрархів.

Пізніший православний памфлет, вигороджуючи влади ків, писав, що "апостат Смотрицький, зфальшувавши собі листи від всієї Русі, від імені всієї Русі — духовних і світських, поїхав до Єрусалима і патріархів, а там, легко здуривши всіх патріархів, сфабрикував від них листи до Русі і одержав їх підписи на ті листи в тому напрямі, щоб від того часу не було ніяких апеляцій до константинопольського патріарха з нашої Русі, а справи були реферовані ним — екзархом і намісником патріаршим. Тим він думав відвести Русь від послушенства константинопольському патріархові і потайки впровадити ганебну унію — все то для фальшивої слави: щоб то пізніші віки йому, а не кому-небудь іншому признали, — як тому, що спалив храм Діани в Ефесі" ¹.

¹ "Indicium albo pokazanie cerkwie prawdziwey" передр. в Архіві ЮЗР, I, VIII, с. 794.

Це було пізніше толковання. Так говорилось і писалось, коли безпосередні учасники зійшли зі світу і можна було собі комбінувати сміліш. Ближчий подіям Мужилівський в своєму "Антидоті" не виходить поза загальніші натяки, що, мовляв, Смотрицький робив свою подорож зовсім не з ідеальних мотивів — тільки здійснити їх йому не пощастило (див. нижче). На початку 1625 року, перед поворотом Смотрицького з Сходу, митрополит Іов, не передбачаючи, як будуть прийняті в українськім громадянстві наслідки цієї подорожі, в добрій вірі, без всяких застережень підписувався під його місією. Повідомляючи віленських братчиків про відомості, отримані від Смотрицького з минулого серпня, митрополит переказував їм у виразах, повних незвичайного пошановання для Смотрицького, приємну вість, що він "справив ведлуг потребы церкви нашоє" у царгородського патріарха — очевидно, розуміючи ті справи, які було йому доручено піднести перед патріархом. І з поворотом Смотрицького ніхто не поспішив одректись від привезених ним патріарших грамот, що касували ставропігіальні права братств і піддавали їх під власть єпархіальних владик. Навпаки, коли між православним громадянством пішли неприхильні балачки про привезені від патріархів грамоти і недобрі заміри не тільки самого Смотрицького, але й інших владиків разом з митрополитом, і з’явилось чиєсь "ущипливоє писання", яке викривало тайні наміри владиків, Борецький рішучо взяв в свою оборону і солідарність Смотрицького як "мужа всякого порока волного", і його останні заходи як "вЂрную працу". Так що, очевидно, місія Смотрицького, як то він потім твердив, справді була ділом не його самого, а цілого київського гуртка, до котрого належав Борецький і чимало інших, котрих Смотрицький не вважав потрібним відкривати, до самої своєї смерті не вважаючи за програне підняте ним діло — порозуміння руської церкви з урядом і католицькими колами.

В своїй "Історії України" я виясняв психологію цього гуртка владиків, що, отримавши Феофанове священня, повні великого ентузіазму і радості від такого тріумфального подвигу, незадовго помітили, що їх становище зовсім не завидне: з одної сторони вони опинялись перед абсолютно непримиренним становищем уряду, а з другого — перед тою демократичною, пресвітеріанською, можна сказати, організацією православної церкви, яка виробилася в Східній Україні і на Білорусі за чверть століття без’єпископського існування. Вона зовсім не думала ліквідуватися з появою владик нового, єрусалимського священня, віддавати все в їх руки і виводити за двері ті громадські елементи, які в цих тяжких обставинах обстояли ці православні установи ¹.

¹ Див. т. VIII, I, с. 4 і далі.

Майже кожний з посвячених в своєму єпархіальнім осередку знайшов братство, міцно організоване, обсаджене тісно збитою лавою людей, гордих тим, що вони з батька й діда стояли на стражі церковно-національного життя, і всяку пробу обмежити їх права контролю цього життя готових вважати за симптом невірності й непевності в правдивому благочесті. Факти виправдували таку підозрілість. Ті, що не хотіли зносити громадського контролю, занадто часто шукали помочі в правительствених і клерикальних католицьких кругах. Психологічно це було зрозуміло, що ті, котрі не боялись розійтися з своєю громадою на цім пункті, були схильні шукати прибіжища у правительства, адміністрації і в католицької ієрархії. І цим разом, як незадовго виявилося, Смотрицький, почавши цю акцію проти братства, вже був цілком готовий не то що для компромісу, а й до повного переходу на католицьку сторону. Інші ж владики, з Борецьким на чолі, ті, що уповажняли його старатися перед патріархом про відібрання в братчиків їх церковної автономії, теж роздумували над способами можливо легкого порозуміння з правительственими кругами і можливо приємною формою поєднання з унією. Невважаючи на всю свою обережність, Смотрицький не втерпів, щоб не пригадати цього Борецькому, коли той, рятуючи свою репутацію, рішуче відрікся всякої спільності з його планами.

Нагадував, як той Борецький ще в 1625 р. шукав такого поєднання і вважав його ділом не трудним, як побачимо далі. Пригадував йому й Могилі, що вони вважали взагалі різниці між обома церквами дуже маловажними і заохочували його, Смотрицького, щоб він дав відповідну оцінку цих різниць з такого становища. А в приватному листі до звісного нам луцького діяча Лаврентія Древинського, вартім уваги як літературна пам’ятка, так що я вважаю інтересним його навести тут в цілості, так нагадував розмови, що велися різними людьми на тему цього порозуміння, або, як він його весь час формулює, — "порозуміння Русі з Руссю" (Русі православної з Руссю уніатською) ¹:

¹ Голубев. Петр. Могила, I, дод. с. 317-322; кінець листа, присвячений біжучим справам, пропускаю. Копія і друк містять у собі явні помилки, дещо справляю, а дещо, до незрозуміння зіпсоване, поминаю. Лист писаний 28 вересня 1628, скоро після приїзду Смотрицького до Дермані з київського собору. З контексту виходить, що Древинський писав Смотрицькому з приводу непринятої до луцьких гродських книг його "Протестації" проти київського собору, на котрім викляли його "Апологію перегринації", Смотрицький, видко, посилав йому цю "Протестацію", з Дня 8 вересня, котру слідом потім видрукував окремою брошурою (про неї зараз далі), і, мабуть, скаржився як луцькому нотаблеві, що того його "шкрипту" до книг не прийняли.

"Милостивий пане чашнику волынський. Зычил бым в справе той, о которой милость твоя до мене писать рачиш, устне з милостю твоєю розмовити, поневаж подостатку писмом выразити се не может. Єсли милости твоєи воля на то будет, лацно стати се может: гдыж, Дерман от Луцка недалеко! Иле єднак, лист огорнути может з милостю твоєю, як добре справы тоєй свЂдомым, з части моєй любовне, як милость твоя припомнити рачиш, пером побеседую.

Дивую се многим з милостей ваших, же якобы николи справы тоєй не толко не вЂдавши, але якобы о ней николи ани слыхавши, так в ней и за нею мене наступаєте, и што бы ся то дЂяло пытаєте. Но досыть бы было як милости твоєй самому, так намЂстникови моєму отцю Іосифови ¹, нашему господину его милости господину отцу ², а в головнЂ преосвященному архимандриту печерскому ³ и нЂкоторым инъшим самых себе внутр под сумненєм запытати: як ту у нас всЂх немал штоденная от сердца до Господа Бога пЂсенка была: "о дай нам, Господи Боже, Русь з Русю до помЂркованя прійти" — абысмо ся юж болшей до умаленя и вынищеня народу нашего, звлаща в стане шляхецком не приходили!

¹ Бобриковичу, віленському ігуменові.

² Борецькому.

³ Могилі.

Частокрот о том бывала милостей ваших межи собою, православным послом на многих соймах приватная мова, абы ся до того способы якіє вынайти могли. Было о то як през сон трактовано в Вилне, пред трома лЂты. Публице был межи милостьми вашими на сеймЂ прешлом в року 1627 обхоженом пріватне намовлен способ зъношеня се обоєє стороны з собою в певных особах. В чом для устноє розмовы приобецалес ся был милость твоя зо мною видити ся, як ми о том отец з Варшавы ознаймил. Недавными теж днями, милость твоя в справе той до єго милости пана Тризны кухмистра вел. княж. Литовского писать рачил. Нуж што тых мов и голосов бывало по всей Руской земли в той самой справи, от лЂты немал шести? А єднак всЂ теперь яко бысте о том не знали, мене єдиного пытаєте: што ся то дЂет? Кождому з вас судія своє сумненє — тоє і свЂток и инстыгатор!

В том року теперешнем 1628, в неделю 6-ю св.великого поста, гды смо ся были зъєхали в Городской маєтности монастыра печерского ¹: их милость отец митрополит ² и єпископове луцкій ³ и холмъскій ⁴, сего милость отец архимандрит ⁵, а з ними и я в той же матерій згоды Руси з Русю трактуючи, усъмотрЂлисмо пильную потребу собору, на которого зъєхане, и штобы на нем мЂло быти намовлено, по листах приватных преосвященного ⁶, мнЂ описати и публиковати злецили и просили. А гды пришло до речи — аж они всЂ в дрова. И заровно з иными пытают: што то? Якобы о тои речи николи не намовляли, але якобы ани вЂдали. И мене не отцевско ани братерско отступивши, всему народови рускому в подзор подали. Не допустили ми дати о собЂ пред собором справы, и в оборону того моего шкрипту ⁷ и єдного слова речи не позволили, от початку до конца незбожным єго быти оголосивши.

¹ Городок коло Рівного на Волині.

² Борецький.

³ Ісакій Борискович.

⁴ Паїсій Іполитович.

⁵ Могила.

⁶ Борецький.

⁷ "Апологія", про котру зараз нижче.

В том разЂ таковом што м мЂл чинити? Мусилем так плясати, яко грано. Видилем, же се все дЂяло не порядне, а властелско, не от епископов, але от попов — зачим непорядным непорядне поступить усудилем. Шкрипту того моєго єпископи сами не читали, ни екзаминовали; два попы всЂм собором як хотЂли керовали. Владици, як не по их мысли ходил, полаяли; што они намовили и писали, то нам владыкам, як нЂмым и слЂпым до подпису приносили. На такоє то безчиніє ряд церкве руское пришол, же епископов и писма их не єпископове, але священницы екзаменуют: тыє оных и декретуют, — зачим и на зложеніе епископов готуют. Кгдым на их поданныє мнЂ кондицій позволити не хотЂл, в церкви Печерской на утрени празнечной такій галас на меня учинили, же обавяючи ся ¹ тумулту от люду простого, мусилем на их позволити. Не своєй души там положити при правдЂ божой пощадЂвши, але бЂдЂ, которая за тым наступити на нас мЂла нашолем, отдаючи Господу Богу, же он сам тое злоє часу своєго усмирит и в чувство им прійти зъдарит.

А за тым маючи мене по воли, шъкрипт мой прокляли без жадного в нем доброє люб злоє речи означення. Если выкляли тыє блуды и ереси, з новых наших богословов през мене в них означоныє, добро ся стало, — бо през то на них тоя рефутація церковною наукою быти єсть освЂдчона. Єсли кляли тоє, тады Зызанієв наших блуды и єреси вЂри нашой догматами вЂры быти суть зоставлены А если наконец кляли обоє, повинни были своє третоє: тих вЂры догмат вызнане оголосити и межи народ пустити, абысьте ² юж болш в дни наши як в темной ночи не слиповали.

За чим я з того так порядного собору до дому прибывши, мыслилем не о собЂ (бо мнЂ и жити и умерети за єдино, точію о ГосподЂ) — о анафемованню ³ незбожной и подгикиненой вЂры нашой православноє.

¹ В друк.: як.

² Друк.: абысь то.

³ Друк.: анафемою.

А хотячи тую справу зась поднести и на собор порядне вытянути, послалем был протестацыю до гроду Луцкого през своєго слугу — Крилосовского, а не през того, которого милость твоя в листЂ своєм меновати рачиш: Той се там ярмарку якось будучи трафил. И не в той конец, абы тоє епископское зневаги и ґвалтовного на мене наступу доволил я, абым народ мой, а особливе милостей ваших шляхту, которых еще в том воеводст†Волынском єсть гроно значное, до того побудил, жебысте та се пытали, що то? A затым обысте шкрипты тои читали в справу заведеную вЂры нашое вейзрити хотЂли и уважати, єсли ж в ней есть што здорожное, або и незбожноє.

Еднак гды в Луцку принята не была, понехалем. Зезволивши рачей о то так пред всЂм народом моим Руским протестовати ся на той непорядный собор, укривжен на нем будучи. Як се тепер перед милостію твоєю през мой лист протестую, а остаток Господу Богу на исправленіє полецаю, то што повинен былем и єстем учинити, учинивши.

А же в шкриптЂ моєм (як писати до мнЂ рачиш) не ознаймую того, о чом до старших странствовалем, реклем в нем, же о том потом. ХотЂлем то приватне самым єпископом и преимЂющим церковником нашим ознамити, бо ми того голосить еще не вышло. Але за тым нерядом того прійти не моглем. Вшак же где соборне от них слухан не буду, о том сумиснє мя примусит, же то и публиковать з неславою церкве нашоє восточноє мушу. О нашу збовЂм церков и о всЂх нас души идет.

А што милость твоя мову свою и мою припоминати рачиш, през тое самоє слово, же милость твоя иновЂрным єго назвал, о зъєдночене з ними в вЂре абысем старал, сумненє и правость вЂры моєй не допустили ми. Як што (мовлю, то на слове милости твоєй) и єретицкого през писма мои в церкви ¹ моєю рукою назидал, а певне назидалем, и чистую продков моих вЂру блудами и ереси онечистил — разораю то благодатію божею все, и преступником в том перед лицем всеє церкве божоє показати хочу. Благословенный абовЂм то разоритель и преступник, который набудованыи през себе на маєстат божій блюзнерства, блуды и єреси разоряєть и преступником себе в них чинит.

¹ Тут незрозуміле: роду, може, "народу моєго"?

Сласть мира сего в листу милости твоєй зъмЂнъкованая, не повредит ми милостю божею: научилем ся я благостію божіею изобиловати и лишати. А не для міра сего сласти, але для пришлого вЂку сладости то чиню, же напротив Богу бридких, а церкви святой руской в Святых продках наших не слыханных блудов и єресей вооружаю ся. Милшая ми низкая келія з окрухом хлЂба и воды, нижли теперешнєє в высоких гмахах достатнєє мешканє, бо она єсть безпечная, а ово зась хлопотливо.

Але ношу то для той, которая мя от самых пелен понынЂ носит и по весь вЂк мой носити будет. Але юж вышло ззаранку, и к западу солнца година надходит, як писати до мене рачиш, и прето же смо юж при схилку вЂку допустить маємо церков рускую нашу (або и всю восточную) єресми заразити и обезчестити, не дай Боже! Бо при том то бы схилку свЂта стеречи потреба, аби на старость свою єресми и блуды зараженую и ошкараженною не стала ся. В той заисте конец я Апологію мою выдалем и на свет пустилем абы от того церков нашу рускую остерег. Выразивши абовЂм блуды и ереси Зызанієв наших, прошу и напоминаю народ наш, абы их як пекельного вроду выстерегал.

Церкве теж русской, которая мя з воды и духа родила и за архієрея в собЂ мЂти мя зезволила, як милой матки моєй турбовати юж болш не мышлю, и не дай ми того, Боже. Турбовалем тогды, коли м в ней ереси насаждал; теперь их з неє з части моеє викоренивши,юж за помочу и ласкою Христа моєго єй в покою з мое староны зоставую, и сам успокоеноє в ней сумнене моє ношу. Не оставлю єє николи, але и душу мою в ней и при ней для правды єє за помочу божою положу.

Але о то на сес час на лист милости твоєє любовнои беседы моєє досыть. Прочеє устной розмови нашой, даст Бог, зоставую".

Смотрицький в тім часі був уже уніатом формальним, але потайним. З його біографії, написаної пізнішим єпископом холмським Як. Сушею, довідуємось, що коли Смотрицький побачив, як грунтовно й безповоротно зіпсована його репутація між православними тими заходами, які він поробив у патріархів проти братств, і ні в Києві, ні в Вільні йому нічого доброго не дочекатись, він зимою 1626 — 7 р. звернувся до кн. Заславських — може, не без посередництва Саковича, який скорше умістився під їх протекторатом. Просив у старого князя Юрія, щоб попросив свого сина Олександра дати Смотрицькому багату дерманську архімандрію, чи не найбагатшу після Печерської Лаври православну бенефіцію. Кн. Юрій порадився з митрополитом Рутським, що заїхав на той час до нього, і Рутський рішуче йому того відрадив, з огляду на всі попередні гріхи Смотрицького. Коли Смотрицький потім звернувся до Олександра Заславського, патрона Дермані, той на його прохання відповів довгим писанням — цілим літературним трактатом, скомпонованим, очевидно, якоюсь уніатською рукою ¹.

¹ Його в цілості надрукував Суша в латинськім перекладі, мовляв, без усяких сторонніх прикрас, щоб віддати славу заслугам князя перед католицькою вірою — Saulus et Paulus Ruthenae Unionis, sanguine b. Josaphat transformatus, sive Meletius Smotriscius per J. Suszam ex tenebris in lucem prolatus, нове вид. Мартинова, п. 3, Vita M. Smotriscius. Bruxellis, 1864, c. 39-65. Лист датований 19 лютим, Смотрицький отримав його 22 лютого і 23 ставився перед князем. Суша виявляє тут детальне обізнання з фактами — мабуть, з паперів Рутського, свого попередника в холмському владицтві і митрополії.

Він ставив умовою, щоб Смотрицький на письмі заявив свій перехід на унію — так, як це колись обіцяв князеві "в присутності Касіяна і п. Боярського", але назверх зістався православним і носив титло полоцького архієпископа для полегшення своїх заходів коло навернення православних на унію.

Смотрицький, одержавши це писаннячко, мовляв, думав над тим цілу ніч, і другого дня, 23 лютого, поїхав до князя з згодою дати таку декларацію і проханням, щоб князь узяв на себе порозумітися з Рутським, щоб той прийняв його до уніатської церкви.

Крок несподіваний для недавнього проповідника і передового бойовика православної церкви, як себе показав Смотрицький у своїй трьохлітній діяльності в Вільні, від зими 1620 — 1 і до вітебської трагедії. Але він не здивує нас, коли пригадаємо собі все те, що оповідали уніати в своїх писаннях тих років про давні зносини з ними Смотрицького і його прихильність до унії в давніших літах. Смотрицький того не заперечував, а в пізніших писаннях потверджував, потверджують це й деякі фактичні вказівки, що характеризують його як письменника-публіциста, в догматичних питаннях схильного до еклектизму, готового черпати богословську аргументацію з якого-небудь джерела, аби вона для даного моменту могла придатись.

Тяжке становище православної церкви на Сході, низький рівень освіти й культури і різні, не конче побожні церковні практики, котрим він мав нагоду зблизька приглянутися під час подорожі до Царгорода й Єрусалима, з свого боку теж могли спричинитися до тої депресії, котру Смотрицький по недавніх тріумфах відчув у себе дома після вітебського погрому. А податність на ідеї компромісу, яку він помітив, під впливами загальної аналогічної депресії на Україні по своїм повороті з Царгорода могла дати йому надію, що він справді зможе стати творцем нової унії, більш удалої й щасливої, ніж Берестейська.

І так з усіх цих причин, а ще до того заохочений перспективою багатої дерманської бенефіції — "золотого яблука", як його називають сучасники, Смотрицький рішається не для форми тільки, "не за страх, а за совість" забратись до переведення нової унії, носячи маску православного до слушного часу. Рутський, одержавши від Заславського повідомлення про його переговори з Смотрицьким, з свого боку похвалив цей план (мабуть, він же й продиктував його кн. Заславському) ¹. Тим часом Смотрицький мав виїхати до Києва, щоб у ролі православного владики дискредитувати в очах православних грецьку церкву й приготовляти грунт для їх прилучення до унії. Він пробув там весну, ведучи в тому напрямі свою агітацію, а після зелених свят приїхав з своїм звідомленням до кн. Заславського, до Дубна. Спішно викликаний Рутський ухвалив поведінку і плани нового промотора унії, прийняв від нього ісповідь віри, підписану його рукою, для певності її зложено до княжого архіву; на адресу папи і конгрегації пропаганди (?). Смотрицький мусів також виписати декларації свого переходу на католицтво — їх переслано до Рима в супроводі тріумфальних листів Рутського й Заславського з приводу такого цінного для католицької церкви придбання ².

¹ Суша цитує його лист до Заславського 2 березня такого змісту (с. 67).

² Листи Смотрицького, наведені в Суші, мають дату 6 липня, супровідні листи Рутського і Заславського — 10 липня (с. 72 — 7).

Смотрицький після цього отримав ціну своєї зради — Дерманську архімандрію і, за вказівками Рутського, виробив дальший план своєї операції.

"Закриваючися плащем схизми", удаючи з себе далі православного владику і ревнителя чистоти східної доктрини, він між іншим мав вивести на денне світло єретицькі ухили сучасної грецької церкви, в центрі яких стояв тодішній царгородський патріарх Кирило Лукаріс. Його євангелістські (спеціально кальвінські) симпатії і зв’язки з протестантським світом були здавна відомі. Одначе якогось декларативного документа досі від нього не мали ні одні, ні другі; тільки пізніше в 1629 р. зручному женевському пасторові Антуанові Леже, післаному від женевської консисторії до Царгорода в ролі секретаря голландського посла Корнелія Гази, вдалося намовити Лукаріса до такого рішучого виступу. Він написав свою ісповідь віри, з виразними ухилами в кальвінський бік, і передав для опублікування: літом 1629 р. вона була видрукувана і випущена в світ женевською консисторією, з засвідченням автентичності від К. Гази як ісповідання східних патріархів, і викликала страшне замішання: передруковувалась, опротестовувалась, викликала велику полеміку і стала на довгі роки, на цілі століття "каменем соблазни" ¹.

¹ Про цей епізод і взагалі про протестантські ухили серед грецької ієрархії в першій пол. XVII в. цитовані вище праці Піхлера, Леграна, Лебедєва, Соколова. Православні церковні історики — грецькі і російські, щоб рятувати репутацію Лукаріса й грецької церкви разом з ним, трактують ісповідання віри 1629 р. як протестантський фальсифікат (з київських учених, напр., на такій позиції стояв Малишевський у своїй праці про Пігаса, с. 569-571). Але листування Лукаріса, опубліковане Леграном в "Bibliographie Hellenique du XVII siecle" (IV, 1896, c. 315 і далі), і обслідування автографа ісповідання, що собі випросили в Кирила женевські богослови власне на доказ його автентичності, не лишає сумніву, що маємо діло з твором Лукаріса. Соколов вказує на лист Лукаріса до Львівського братства 1634 р., де він відкладає обвинувачення в кальвінізмі, але це не доказ проти автентичності ісповідання, доведеної Леграном: що Лукаріс при тім хотів зіставатися православним в очах своєї церкви — це інша річ!

От такого документа хотілося Рутському і К°, і в 1627 р. Смотрицький під час своєї подорожі на Схід ще не передбачав, що йому доведеться з цієї печі хліб їсти, і не зібрав відповідних документів, хоч і стрічався з фактами, а ще більше з поголосками і підозріннями про протестантські ухили грецького духовенства. Обміркувавши це з Рутським, виробили такий план, що Смотрицький, користаючися з своєї знайомості, постарається добути від Лукаріса його ісповідання і, скориставши з його протестантських ухилів, здискредитує східний патріархат в очах православної Русі. Далі в формі вражінь з своєї подорожі до східних патріархів Смотрицький мав би опублікувати критику православної доктрини і нарешті виготувати свій власний православний катехізис, можливо наближений до доктрини римської церкви: але для цього треба було дістати апробату православного собору, а це, очевидно, можливо було тільки під умовою, щоб Смотрицький далі удавав з себе стовпа православної церкви. Тому, не відкладаючи справи, він зараз же почав здійснювати цей план, поки авторитет його серед православних ще не був захитаний до решти.

В серпні 1627 р. Смотрицький дійсно написав просторого листа до Лукаріса латинською мовою і, мабуть, відразу пустив його в оборот між православними і католиками як вступ до своїх дальших уніатських писань. Потім надрукував його в польськім перекладі в додатку своєї книги "Паренезіс", 1629 р.¹ Це — цілий меморіал, що займає 32 друковані сторінки малого кварто. Написаний він дуже єхидно: назверх помазаний нібито надзвичайною інтимністю — влазив, як-то кажуть, в душу голови Східної церкви і під покривкою глибокого пієтизму, щирості, відданості розсипав убивчі, на погляд автора, інсинуації і навколо самого патріарха, і навколо всієї церкви.

Розсипаючись в компліментах старому патріархові, Смотрицький взяв тон "смятенної душі", до глибини схвильованої релігійною тривогою. За причину своїх сумнівів вказував суперечність, помічену ним між ісповіданням віри Лукаріса, що оберталася в Польщі й на Русі, — написане з сильним ухилом в протестантську ідеологію, і його листом до арцибіскупа Соліковського ², незвичайно прихильним римській доктрині — мовляв, у всім головнішім згідній з доктриною грецької церкви. Смотрицький у своїм "Треносі", мовляв, сам ухилявся в кальвінство; тому, прочитавши згаданий лист Мелетія, що так рішуче відмежовується від євангелістських сект, він був страшенно збентежений і рішив їхати на Схід самому, щоб познайомитися з автентичними текстами творів патр. Геннадія, Мелетія й ісповідання Кирила, аби знати, чого триматись.

¹ Kopia listu pisanego od w Bogu wielebnego Meletiusza Smotrzyskiego... do i. m. oyca Cyrylla Patryarchy Konstantynopolskiego. Który z łacińskiego na język polski przełożony, tak się w sobie ma... Латинська копія була в архіві уніатських митрополитів. Короткий витяг з неї подав Суша, цит. тв., с. 78-91.

² В оригіналі: не оглядаючись на ніщо, корисна чи для тіла, чи lля душі.

Одначе творів Геннадія і Мелетія добути йому не вдалось, а текст ісповідання, одержаний в Царгороді від самого Кирила, і деякі його слова про різниці між грецькою і римською доктринами, мовляв, зовсім не такі трудні до полагодження, як звичайно вважають, викликали в нього, Смотрицького, ще більші сумніви, і йому не вдалось розвіяти їх докладнішими розмовами з патріархом на цю тему. Мовляв, ріжні справи й недуга перебили їх тоді, виздоровівши, він виїхав до Єрусалима, відложивши ці розмови на поворот. Але коли він вернувся з Єрусалима, знову тяжка пошесть не дала йому розмовитися з патріархом як слід, і Смотрицький поїхав додому ще з гіршими сумнівами, які по цю хвилю не дають йому спокою. Тим більше, що Руська православна церква пильно потребує катехізиса, і Смотрицький взявся написати його. Руський текст його мав він з собою і в Царгороді, та не насмілився трудити патріарха такою затяжною роботою — його розглядом. Тепер же як за власною гадкою, так і порадою духовних і світських осіб, що знають цю його роботу, він рішається звернутися до патріарха з благанням, щоб той прислав свій катехізис з поясненнями щодо різниць, які розділяють церкви Східну від Західної (походження св. духа, чистилище, неквашений хліб, стан душ праведних і грішних до останнього суду, причастя вином тільки для духовенства).

Наведу кілька уривків з цього хитромудрого писання в свобіднім перекладі:

"З того часу, як я виїхав з Царгорода і розлучився від твоєї велебності, не мав і не маю ні одного дня, коли не сказати — й одної години, щоб не нарікав на своє нещастя й горе. Прийнявши на себе такі великі прикрості сухопутної подорожі й морського плавання, такі клопоти й турботи в немолодих уже літах і при слабому здоров’ї, я й там не позбувся того тягаря, що тяжив на мені тут: не осяг того, для чого піднімав цю подорож, і не звільнив свого сумління з того, що його так пригнітало. Я сподівався того всього від тебе, блаженний отче! Я й вибрався до тих країв тільки на те, аби цілющою радою твоєю і живущою наукою звільнити свою душу і вигоїти її від тих сумнівів, що хвилюють її й точать, як міль. Та що ж? Там я нічого не зробив, а коли вернувся додому, зависні й невдячні люди мало що не розп’яли мене! Непогамована зависть і погане неуцтво на спілку напались на мене, як тільки я з’явився, з таким завзяттям і так безоглядно, що коли б не свідомість невинності і правого сумління, що за особливою божою ласкою потішали мене, я вже готов був тікати від цього народу, що глибоко упав, а так був мені сердечно милий. Вернувся б або до тебе, блаженний отче, або до Палестини, щоб там оплакувати свої гріхи прикладом святих отців наших, доки б Бог, що мене сотворив, затримав би ще дух мій в тілі моїм. Але любов до ближнього не допускала мене до цього! Вказувала мені, що загибель людей, полишених під таку тяжку хвилю на краю безодні, буде моїм упадком і загибіллю. Бо ж це мене, хоч і не гідного, зволив Господь постановити на сторожі — піклуватися про його стадо, його овець, що він викупив найдорожчою своєю кров’ю та після багатьох інших доручив мені. Тому їх загибель через моє недбальство буде моєю загибіллю, а їх спасіння моїм спасінням.

Тому от і звертаюсь до велебності твоєї, бо без твоєї поради не осягну спасіння. Через віддалення чиню це пером, бо не можу говорити з тобою устами. Припадаю до ніг твоїх — і не встану ані відступлю, доки твоя любов і милосердя не підіймуть мене від ніг твоїх потішеного. Більш мені нема до кого звернутися. В нашім краю нема ученої людини, як-то кажуть — "ані зі свічкою чоловіка"!

Але хоч всі ми неуки, одначе ніхто з нас не хоче признати когось мудрішим від себе. Хоч у питаннях про спасіння в нас (ой тяжка біда наша!) що голова — то й розум, проте хочемо вважатися однодумними. Коли збереться в нас десять чоловік — не з простої галайстри, а з тих, що вважаються за щось, то стільки ж виникає й гадок щодо кожного артикулу віри. Помішав Бог наші розуми сильніш, ніж язики дурних велетів при вавилонській вежі, і то в такій справі, де хто дурний — то вже у всім дурний! Зголодніли й переголодувалися ми так, що вже декотрі через ослаблення й себе не чують; інші ледво рухаються. А голод терпимо той, що млоїть чоловіка не на тілі, а на душі — голод слова божого, і такий голод тяжкий і незносний, що нас щодня, щогодини все менше стає. Одні в нас пішли до римлян-уніатів, інші до євангеліків, багато й аріанствують, і так щодня меншає, що коли б велебності твоїй довелось тепер глянути на лице руської церкви, що ти його бачив двадцять і кілька літ тому, здивувався б тим і ревно заплакав" (с. 63 — 6).

"Що ж в такім разі почати? Я не знаходив іншої ради, крім того, як я вчинив, але як мені з тим повелось, не тайно велебності твоїй. Дістав я певну відомість, що у тебе єсть послання до латинян пок. Геннадія Схолярія, патріарха царгор., против п’яти різниць; Мелетія александр. чотири книги про догмати, твій катехізм православної віри, і ці три твори подавали мені надію знайти розв’язку в тебе, за поміччю четвертої — розмов з тобою про все, що в тих писаннях знаходилося. Я був певен, що ти не відіслав би мене з тим до когось іншого, особливо тому, що, бувши з молодих літ учнем твоїм, я в значній мірі через твої погляди попав в розбіжності гадок і замішання мислі. Лементове писання моє ¹ відоме тобі, бо було тобі післане, показує, чим був я перше, ніж побачив твій лист з 24 січня 1602 р. до Деметрія Соліковського, покійного арцибіскупа львівського, у котрого й мені з тобою довелось одного часу бути. Чим я став, познайомившися з тим твоїм листом, легко можеш догадатись. Моє лементове писання майже ціле одгонить лютеранізмом і кальвінізмом у всіх розділах, а особливо в катехізмі, доданім на його завершення. А твій лист сприяє римській вірі, вказуючи в усіх артикулах віри повну згідність східної церкви з західною, а про євангелістське визнання так одверто висловлюючись: "Добре знаю я й знають мої патріархи, що наука і вчинки євангеліків не тільки чинять шкоду і замішання в церкві східній і західній — у Німеччині, Франції, Англії й деінде, але й приносять явне зіпсуття добрих обичаїв до королівств християнських" (іде довша цитата про згідність доктрини східної церкви з західною, 67 — 70).

Так згадуючи перші (давніші) і ці другі ² слова велебності твоєї, роздиравсь я в гадках своїх і не міг ніяким іншим чином заспокоїтися, тільки з уст твоїх і з писань згаданих патріархів Геннадія і Мелетія взявши інформацію.

¹ Смотрицький говорить про свій "Тренос".

² Перші — мовляв, пройняті євангелістськими ухилами, що доводилося Мелетієві чути від Кирила давніш, другі — з листа до Соліковського, сприятливі для латинян.

Але з уст твоїх я почув, що Геннадієвих писань нема, крім трактату "про походження св. духа проти латинян", рішуче відкиненого його наступниками, а Мелетієві книги про догмати спалені тобою, за наказом його, даним при смерті під присягою. Сердечнj тим засмучений, питав я тебе, чи нема яких твоїх писань, і ти дав мені до перечитання виклад Нікео-царгородського символу, написаний в формі діалогу. Пильно, з охотою читав я його, але на моє здивовання вичитав речі, противні згаданому твому листові (до Соліковського), тут (в викладі символу) велебність твоя уставляє тільки два сакраменти, не більше, вважаєш молитви за душі померших за непотрібні для мертвих, безпожиточні (наступає довший виказ розбіжності поглядів Лукаріса з доктриною східної церкви, 73 — 75).

Тому, ще більше розбурений в гадках після свого виїзду з Царгорода, ніж був до приїзду до тебе, і тут, дома, не знайшовши способу виплутатися з цієї сіті і прийти до порядку в мислях своїх, я знову звертаюся до тебе не з усною мовою, а з тим листом — пильно прошу тебе, як син батька, як ученик учителя: виведи мене своєю мудрою радою і спасенною наукою з цього заплутаного лабіринту. Чого я мушу триматись і як повинен думати не тільки про згадані, але й інші артикули віри? Напр., про волю — чи вона поневолена, чи свобідна? про гріх первородний і вільний; про благодать віри і оправдання ділами, про промисел, предбачення, призначення, про церковні сакраменти, Св. Письмо і традицію, стан померших душ і под. Чи маю в цих артикулах віри йти за постановами Трідентського собору, чи з тою стороною, против котрої в цих постановах той синод звертався (себто з євангеліками). Дуже я хочу це знати, свідчуся своїм спасінням, хочу научитись від тебе, як пастиря і учителя, і не без особливої причини шукаю саме в тебе научення про це все і в наших питаннях.

Бо, розглядаючись в звичаях і постановах нинішніх часів, бачу я, що між усіми християнськими громадами, які тільки єсть в нашій країні, тільки руська церква східного послушенства не мала і не має порядної сповіді віри, списаної в формі катехізму. Тому хоч розумів я, що це діло понад мої сили, але, положивши надію на того, що робить премудрими сліпців і дає мову ослицям, я зважився написати катехізм руською мовою. Я мав його при собі в Царгороді, але не показав тобі, бо розгляд його вимагав би праці не одного дня! Тому я відклав це до вільнішого для тебе і для мене часу, але так його й не дочекався через вищепояснені причини. Тепер же як за власним потягом, так і за наставанням братів духовних і світських, які знають цю мою працю, я звертаюсь до тебе за тим, чого бракує нам: навчи нас, з ким ми згідні, в усіх тих вищезгаданих артикулах віри: з римлянами, чи з євангеліками, чи, може, чогось третього ми тримаємось і визнаємо? Також прошу при тім і за пораду в тих різницях віри, що здавна завважаються між східною і західною церквою" (с. 76-8).

Поговоривши на цю тему і підчеркнувши, що ці питання ставить він не тільки від себе, але від усеї своєї величезної дієцезії — такої велелюдної, що в східних краях і в десять митрополій її не вбрати, і навіть від усієї руської церкви, що в значній мірі орієнтується на нього, Смотрицький заводить єхидну розмову на тему тих спалених писань Мелетія і митрополита мірського Матвія та інших сумнівів, що, мовляв, виникли в нього під час тої подорожі на Схід і тепер гризуть його, як в’їдливі молі.

"Чув я спочатку в Царгороді, в присутності багатьох поважних митрополитів, з уст митрополита созопольського Феодосія, добре тобі звісного, а потім і в Єрусалимі з уст о. патріарха єрусалимського кир Феофана, котрому то в Мунтянській землі (як він туди заїхав був з нашого Руського краю) оповідав сам митрополит мірський, з яких причин він попалив свої писання, в котрих за ті різниці між східною і західною церквою він аж до обридження уїдав на західну церкву і віру римську. Йому о полудні, чи вві сні, чи в екстазі — сам він того не міг сказати, тричі з’явився св. ап. Петро. За першим і другим разом говорив йому: "Матвію, чим так заважила тобі моя столиця, що ти на неї так безсоромно брешеш? остерігаю тебе: перестань!" І по тих словах не ставало його. А за третім разом до тих слів додав ще такі: "Коли не перестанеш, кличу тебе на страшний суд божий — там мені відповіси за це перед нелицемірним суддею". Митрополит настрашивсь, а прийшовши до себе, прокляв ту свою працю, що за неї мав відповідати на страшному суді, і спалив її перед своїми.

Коли я почув це оповідання, зродився в моїм сумлінню гризливий міль і почав болюче точити серце моє, нагадуючи мені, попри такі ж мої власні писання, також і те, що, мабуть, не з іншої причини (котрої я й у тебе питав, але дістав відповідь, що вона тобі незвісна) і не з інших міркувань твій попередник на тім престолі Мелетій, патріарх александрійський, звелів тобі і взяв присягу з тебе перед своєю смертю, щоб ти спалив його "чотири книги про догмати православної віри". Як він мусів ставитися в них до римської віри і папи, добре дає знати його лист, писаний з Александрії сюди, до Іпатія Потія, тодішнього єпископа володимирського, року від сотворення світу 7108. Мабуть, ласка божа справила то в сумлінні його, що той побожний муж за краще прийняв тими своїми працями дочасний огонь нагодувати, ніж віддати себе на жертву вічному огневі.

За третій міль положив я сповідь філадельфійського архієпископа перед ченцем римської віри, тому що чув від поважних монахів-греків в Єрусалимі й Царгороді, що тіло того мужа зісталось нетлінне. А наші люди навіть в найгострішій хвилі бояться, як пекла, висповідатися у римського священика і не признають за ним власті в’язати й рішити.

Нарешті четвертий міль душі моєї — огонь великосуботній в гробі Христовім. Думаю, що велебність твоя добре пам’ятаєш, з якої то причини — як я тебе запитав, чомуто Мелетій, попередник твій, пишучи проти нового римського календаря, щоб довести перевагу старого календаря над новим, понаводив багато чудовних подій, які вже й не діються тепер, а це таке знаменне щорічне чудо поминув, коли вже з огляду на це одно новий календар мусів вповні відступити перед старим. На це тоді ти двічі, при двох визначних мужах двору твого — протосинкелі ієромонаху Леонтієві і при архидияконі о. патріарха александрійського — відповів мені, що коли б це чудо тепер у нас діялось, то всі турки давно б в Христа увірували. А дещо докладніше про той огонь чув я від самого о. патріарха єрусалимського, що його (при тій церемонії) бере, виносить і роздає. З того взявся не малий міль у душі моїй, що наші православні щодо цеї речі, котра бувала колись, а тепер через гріхи наші перестала, вони вважають за краще приставати з єретиками, євтихіанами, діоскоритами і якобитами, позбавленими ласки божої, ніж з римлянами, які того огня не приймають з слушних причин і з явних поступків, що чиняться нам від єретиків-абісінців.

От з тих причин ті чотири великі прикрі молі опанували мою душу в тих Східних краях і не перестають гризти мого сумління, б’ючи мене по голові, наче молотом. А особливо два перші не перестають мені мовити щогодини: спали й ти, за прикладом тих великих мужів, свої писання, понаписувані на ту ж тему різниць східної церкви від західної" (с. 83-7).

Тяжко, мовляв, загризений цими докорами свого сумління, автор коротко переходить різні єретичні погляди, виставлені Зизанієм, Філалетом, Кліриком Острозьким і самим Смотрицьким у "Треносі" — коротка схема, пізніш розвинена в "Апології". А кінчить гарячими закликами до патріарха, щоб він узяв у свої руки церковну справу Русі й привів до одності розділену Русь: уніатів і не уніатів. Поклик літературно гарний, але не буду його тут наводити, бо він потім ширше розвинений автором в покликах до руської шляхти його "Апології", і ми його там побачимо в повнішій формі (в "Листі": "Нарід наш не тільки від грізного упадку урятуєш, але привернеш його до давньої свободи; станам шляхетським відчиниш двері до урядів земських і достоїнств сенаторських; міщанам даси приступ до урядів міських ратушних, побудуєш нам школи, церкви прикрасиш" і т. д., с. 94).

Розуміється, старий патріарх відчув лукавство цих запитань і покликів до інтервенції в справі погодження православних з уніатами: кінець кінцем все це хитрування було досить наївним! Він не відповів на ці благання Смотрицького, і той мусів обійтися без приємності випровадити його на світовий глум як єретика, те, що два роки пізніш удалось зручному женевцеві. До слушного часу мусів вдовольнитись поширюванням в копіях цього листа-памфлету, поки прийшла нагода його надрукувати. А тим часом узявся до другої точки своєї програми: опублікувати свої помічення над грецькою церквою, зроблені під час подорожі на Схід, і в цій формі дати читачеві відчути потребу унії або "поміркування Русі з Руссю", як це називалося в компромісово настроєних православних кругах.

Літом 1627 р. він відвідав Могилу — тоді вже певного кандидата на печерську архімандрію, потім у вересні т. р. бачився в Києві і з ним. і з Борецьким, і тут з ними обговорював план свого катехізму і способи його видання. Далі під весну 1628 р. в Городку — волинській маєтності Печерського монастиря — був уже цілий соборчик православної ієрархії, як ми вище бачили, і тут було рішено скликати справжній собор для обміркування способів об’єднання православної й уніатської церкви. При тім, як оповідає Смотрицький, котрому, на жаль, тільки йому самому завдячуємо відомості про цю підготовчу роботу, цей ієрархічний осередок дуже прихильно ставився до його гадок про догматичний компроміс грецької й римської доктрини. В Києві він, Смотрицький, мовляв, розвинув перед ним свій план: раніш опубліковання повного катехізису видати коротке обговорення головних релігійних різниць обох церков, і Могила з Борецьким ухвалили це. А в Городку йому було доручено оповістити мотивовання собору і виготовити для нього "гадки про різниці східної і західної церкви" та видати все разом.

Розуміється, Смотрицький писав це все тоді, як треба було виправдувати себе і для того якнайбільше з своєї акції переложити на православних владик, які потім обмивали руки з його планів ¹.

¹ Див. вище, с. 364.

Зовсім правдоподібно і навіть певно, що православний ієрархічний осередок в цілому не йшов в уніонних планах так далеко, як їх мав замір потягнути Смотрицький — уже формально зв’язаний з унією й римською курією. Але що певний ухил до релігійного компромісу в цьому осередку був і порозуміння в цій справі між ним і урядовими кругами в 1628 р. було справді зав’язане (найправдоподібніше — через Могилу), про це виразно свідчить певне співробітництво Уряду з православною ієрархією в справі скликання собору православних і уніатів. Справа ця докладно представлена мною в іншому місці ¹, і я тут не буду того всього переповідати, — нам тут важно констатувати, що Смотрицький не видумує, коли говорить про принципіальну прихильність цій ідеї провідних православних кругів — київських і луцьких. Для заохоти була пущена чутка, що уніатська ієрархія хоче вернутися з-під власті папи під послушенство царгородського патріарха, і уніатський митрополит Рутський вже веде в цій справі переговори з Борецьким ². З другої сторони, висунено план ліквідації відносин до царгородського патріарха через утворення свого домашнього патріархату — так, як зробив то в себе цар московський: православні Польщі — Литви з прилученням до них уніатів виберуть собі патріарха, в порозумінні з урядом (як кандидата вказано Могилу), і більше не будуть залежати від Царгорода ³.

¹ Історія України, VIII, с. 13-4, 73-4, 94-7.

² Таку чутку пустив Смотрицький у формі секретного листа до віленських братчиків, заразом вписавши його до книг луцького Гроду (№ 2141, л. 619).

³ Цю ідею Смотрицький розвивав потім у своєму "Паренезисі", але пустив її вже в згаданім листі до львівських братчиків.

Все це мало дати православним кругам приємне почуття, що цим разом нема мови про капітуляцію православних, навпаки — новий компроміс буде тріумфом і звеличенням "грецької релігії". А в сподіванні такого формального полагодження справи між православними і уніатами мала б негайно настати обопільна толеранція — релігійна згода з проголошенням за неважні тих різниць, що їх ділять.

Це була нова унія, доволі зручно підготована заходами ієрархії обох сторін, з участю православної шляхти, може, в деякій мірі й міщанства. Але вона розбилась на опозиції демократичних низів духовенства — "неучених попів київських", підтриманій її протектором — Військом Запорізьким.

Попередня     Головна     Наступна