[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 556-612.]

Попередня     Головна     Наступна





Ранні писання Могили. Малюнки середовища в його записках. Нарешті приходить черга поговорити про цю улюблену традицією постать, що надовго закрила для потомства, можна сказати, все культурне київське, бо навіть усе українське життя XVII віку. Для людей, що стояли під впливами києво-могилянських традицій (а ці традиції захоплювали дуже широкий круг дослідників і письменників XIX віку), все, що перед Могилою, — це були тільки скромні предтечі, що по нім — епігони, що і в порівнення не могли йти з ним. Він вивишався над ними, як гігант, супроти якого все зникало, як просте тло, як простий антураж. Творення такої концепції — факт незвичайно цікавий з культурно-історичного становища, і варто собі усвідомити, які обставини вплинули на це. Передусім треба відзначити, що серед українського духовенства першої пол. XVII в., людей невисокого походження — дітей церковничих, міщанських, дрібношляхетських, з невеликою, самотужки браною, переважно місцевою освітою, Могила був людиною незвичайною і чужою. Що був він не українець, а молдаванин походженням, це не так важно: між тодішньою Молдавою і Україною були такі тісні колонізаційні (мандрівні) і культурні зв’язки, елементи етнографічні й культурні були такі близько й тісно споріднені, що тут, мабуть, не відчувалося яких-небудь різких меж: Галич, Кам’янець, Сучава, Ясси — це була так тісно зв’язана між собою країна, що люди пересувалися через українсько-молдавські політичні й етнографічні межі, ледве їх помічаючи. Одна церква, одна візантійсько-болгарська культурна і книжна традиція, та сама церковнослов’янська мова, під котрою наростали і набирали літературного значення місцеві "прості мови" — українська і молдавська; при тім самі етнографічні і язикові межі між обома народностями дуже невиразні, пов’язані різними переходовими мішаними українсько-молдавськими смугами, маса слов’янських елементів у народній молдавській мові і гойні запозичення з молдавського в сусідніх українських говірках, — все улегчувало перехід з одної етнічної стихії до другої і обживання в ній. Молдаванин в Печерськім монастирі чув себе так само мало чужинцем, як який-небудь подолянин у Сучаві або Драгомирні, небагато більше, ніж галицький підгорянин у Києві.

Так що, кажу, молдавське походження Могили, мабуть, дуже мало відчувалось як чужинство, новіші історики непотрібно кладуть натиск на цьому, тим більше, що з маленькості Могила жив на Україні, при польських дворах, мав, мабуть, і українських гувернерів, отже, досить притерся ще змалку до українського і польського життя.

Важніше, що був він людиною не демократичного, а великопанського походження, це одно; друге, що родинні зв’язки зв’язували його з цілою низкою великопанських домів українських і польських, а родинні традиції виховали в почуттях вдячності і пієтизму до Польщі, її королів і гетьманів, і тим він дійсно відрізнявся різко від загалу українського духовенства до шляхетської Річи Посполитої і до її уряду, настроєного опозиційно, а часто и сильно озлобленого і ненависного. Молдавія, формально піддана від XIV віку Туреччині, крім того стояла в фактичній залежності часом від володарів семигородських, ще частіш — від королів польських, які вважали цю країну за сферу своїх політичних впливів, за фактично васальне своє князівство, і таким воно часто було, хоч формальні права зверхності Отаманської Порти при тім ніскільки не заперечувалися. Було чимало боярських і господарських родин, які спеціально культивували ці зв’язки з Польщею, її протекторат, і до таких належала родина Могилів (в румунській формі Movila), що висунулася на верхи політичного життя Молдавії під кінець XVI віку.

Мабуть, уже їх голова, великий логофет (канцлер) 1560-х років Іван Могила, ввійшов у тісні зв’язки з польським двором. Його старший син Єремія, що займав уряд великого дворника в 1580-х рр., в 1588 їздив до Польщі з політичними дорученнями і здобув приязнь як вірний клієнт всесильного гетьмана і канцлера Замойського. Завдяки його протекції одержав 1593 р. "індігенат" — права польського шляхетства і "допущений був до гербу Замойських". 1595 року, вмішавшися до молдавської усобиці, Замойський посадив його на молдавськім господарстві, а 1600 р. на господарстві мунтянськім його молодшого брата Симеона, батька пізнішого нашого митрополита, що в тих роках саме прийшов на світ (при кінці 1596 р., як виводять).

Панування Симеона не було ні довге, ні певне — він просидів на господарстві мунтянськім з перервою два роки, 1600 — 1602, потім, по смерті свого старшого брата, просидів рік на господарстві молдавськім (1606 — 7) і восени 1607 р. помер 1. Були підозріння, що його отруїла невістка, вдова Єремії, щоб відкрити дорогу до молдавського господарства свому синові Константинові: привід до таких підозрінь дала боротьба за молдавське господарство, що розгорнулася між синами Єремії й Симеона — Михайлом (старшим братом нашого Петра) і Константаном — сином Єремії. Почавши від цього часу, сини Єремії і Симеона від часу до часу гастролювали то на молдавськім, то на мунтянськім господарстві: брати Петра Могили — Гаврило й Мусій були короткий час господарями в Молдавії і Мунтянах в 1620 і 1630-х роках 2, але частіше приходилось їм пересиджувати в своїх маєтностях, придбаних на Україні, — тут вони обжились і загосподарились.



1 Про політичну обстанову дивись в "Історії України", VII, с. 206, 251, 326, 327, 354.

2 Гаврило Могила дістався на господарство мунтянське літом 1616 р., але не дістав потвердження від Порти і мусів уступитись, і тільки в 1618 — 1620 рр. скоштував цього щастя. Мусій Могила був на господарстві молдавськім в рр. 1630-1 і 1633-4. Крім того, на господарстві молдавськім в рр. 1615 — 6 кілька місяців був господарем молдавським молодший син Єремії Олександр, а в рр. 1626 — 9 і 1633 Мирон Берновський, або Барновський, родич Могили по матері. Див. реєстри господарів у Jorga. Geschichte des Rumänischen Volkes, II, 1905.



Так, Константан мав на Поділлі маєток Устя, Мусій — Великі Очі, в воєв.Белзькім, у Петра був маєток десь коло Жовкви. Між польськими магнатами була в них купа свояків. Старша донька Єремії, Ірина-Регіна або Раїна, як її називали, від р. 1603 була за Михайлом Вишневецьким, звісним стовпом православної Русі (йому був присвячений "Тренос"). Друга — Марія — того ж року видана була за брацлавського воєводу Стефана Потоцького; після його смерті вийшла за іншого визначного магната Мик. Фірлея, воєводу сандомирського. Третя — Катерина — була за кн. Самійлом Корецьким. Четверта — Ганна — мала цілий ряд чоловіків з вищої аристократії: була за Максимом Пшерембським, воєводою ленчицьким, потім за Яном Чарнковським, каштеляном ленчицьким, за Волод. Мишковським, воєводою краківським, нарешті, за Стан. Потоцьким, гетьманом коронним і теж воєводою краківським. Ці швагри підтримували грошима і військом претензії синів Єремії на господарство молдавське — Стефан Потоцький, Михайло Вишневецький і особливо Самійло Корецький, що прославився своїми героїчними вчинками і неволею в Царгороді 1; брали участь в цій боротьбі також і козаки.

В такій атмосфері виростав Могила. Треба сказати, що скільки-небудь задовільної біографії його нема й досі 2. Те, що про його молодість 50 літ тому зібрав Голубєв у своїй монографії про нього, було небагато навіть на ті часи, ще менше вдоволяє тепер; але інші праці майже нічого не додали до того, — приходиться вдоволятися старими, дуже загальними вказівками.



1 Про це повніша студія акад. М. Возняка в "Україні", 1929, березень.

2 Головніша література: П.Горский. Петр Могила, митрополит кіевскій — прибавл. к твор. св. отец, 1846. 77 Пекарскій, Представители кіев. учености в полов, XVII стол. — Отеч. Записки, 1862. С. Голубєв, П. Могила и Исаія Копинскій. Прав. Обозр., 1874; з приводу цієї статті стаття М. Костомарова, П. Могила перед судом исследователей нашего времени, там же (передрук в "Монографіях", XIV) його ж стаття в "Русе. Исторія в Жизнеописаніях", IV, того ж року. С. Рожденственскій, П. Могила, м. Кіев. — "Чтенія" московські, 1877. Макарій в XI "Исторіи рус. церкви". 1882. Ф. Терновскій, Кіев. митр. П. Могила — К. Старина, 1882. С. Голубев. Кіевскій митроп. П. Могила и его сподвижники, два томи, 1883 і 1898, і спеціальніша стаття на стару тему: Прискорбные столкновения П.Могилы с своим предшественником по митрополии и киево-никольскими иноками — Труды Киев. дух. акад., 1897, X. П. Викул. Митропол. П. Могила — Странник, 1896-7. Румун. мовою: В. Constantinescu. Românul P. Movilâ ca representant al Bisericii ortodoxa (Columna cui Traian), IV. Z. Arbore. P. Movilâ metropolitul Kievului, Tinerimea Româna, XVI. Gennadie Eraccanu. P. Movila Biserica ortodoxa româna, VII i VIII, 1883-4. Іншими мовами: E. Picot. Pierre Mogila; бібліографія й біографія в Bibliographie Helenique du XVII siecle Леграна, t. IV, 1896. A. Jabłonowski. Academia Kiewo-Mohilańska, 1899. Найновіше: M. Василенко. Очерки по истории Зап. Руси и Украины, 1896, — просторий розділ про могилянську добу. Моєї "Історії України", т. VIII, ч. 2 (Початки Хмельниччини), 1916, T. Grabowski. Z dziejów literatury unickoprawosławney w Polsce, 1922). Огієнка. Історія укр. друкарства, 1925. Panaitescu. L’influence de l’oevre de P. Mogiła dans les Principautes Roumaines — "Mélanges de l’Ecole roumaine en France", V, 1926.



З записок самого Могили бачимо, що він за дитячих часів бував на Молдавії — в ті роки, очевидно, коли господарювали його родичі. Це між іншим показує, що відносини його до потомства Єремії не треба собі уявляти дуже загостреними, як можна б думати з огляду на поголоски про те, що Петрового батька отруїла вдова Єремії (мати Константина), і взагалі між цими двома родинами було політичне суперництво. Іншими часами він, видно, жив на Україні й в Польщі; де саме вродився — невідомо, могло це бути і на Волощині, і в Польщі, на дворі Замойського або в маєтках котрого-небудь з Могил, весною 1568 р. його батько Симеон пишеться гетьманом (молдавським) і паркалабом сучавським 1, може, проживав там і раніш під час уродин Петра. Про його молодечу науку єсть здогад, що він учився раніш у Львівській братській школі, але на це нема ніяких документальних вказівок, і це мало правдоподібно, тому що в першім десятилітті XVII в. братська школа зовсім не стояла високо і не підходила для такого панича. Що найбільш можна прийняти, що при нім бували часами "директори" слов’янської науки з львівської школи. Двір Замойського більше підходив для виховання господарича, а єсть звістка, що він якийсь час учився в паризькій ієзуїтській колегії La Plèche в p. 1609 2, коли Могила мав приблизно 14 років. На другий рік, восени, бачимо його в Сучавиці. Наступна дата в його біографії — це що він брав участь у Хотинській війні 1621 р.: про це згадує панегірик йому і пізніші польські генеалоги, дуже загально і без всяких подробиць 3.



1 П. Могила, І дод., с. 155.

2 Віднайшов її В. Щурат, Українські джерела до історії філософії, с. 29.; про це в моїй "Історії України", VIII, с. 95; можливо, що цей дійсний факт відбивався в звістці каталога київських митрополитів, мовляв, П. Могила вчився в паризькім та інших заграничних університетах — у Голубєва, с. 9.

Піко, не знавши цієї звістки, вважав за правдоподібніше, що Могила вчився в Голландії, як і його свояк Самійло Корецький.

3 От одна з таких панегіричних згадок — присвята Могилі "Варлаам і Йоасаф", 1637, кутеїнського видання 1637 р.:

"Не здалося теды иначей єно под именем вашей стл. мости... межи люди подати, як того который с прикладом сего знаменитого и благословенного кроля Іоасафа не толко славу, заслуги и отважныє дЂлности для Речипосполитои в КоронЂ Полской, а особливе подчас експедыцыи противко неприятеля Креста Христова в року 1621 оказаныє з охотою опустивши, але и пресвЂтлый род свой, а отдалесь ся в весь на услугу небесного кроля, набарзЂй любовію к нему досконалою будучи потягненый. Которую досыть значне юж о том поволанью своєм осведчати ратчит, душу свою за благочестіє святое покладаючи, домы божіє реставруючи, школы семинарія фундуючи, а надто вшелякіє утиски, бЂды, тяжары терпливе и статечне для имени єго святого зносячи. Здар же то всесилный и всемилостивый Христе Царю абысь в. стл. мл. на том стопню архієрейства митрополій Рускои будучи до всЂх яскин и озер свЂта сего, з наглубших тЂла розсЂлин сЂтью слова божого сынов Сіонских половил и як другій однорожец рогом наук яд заразливый отогнавши жажду в ро†невидЂнія высхлои души оных утолил, a пышным горы сердец противников владзою духа... смирил и понижил".



Але сучасний історик Хотинської війни Якуб Собєський побіжно згадав, що після того, як не стало Жолкєвського, який спеціально опікувався нашим Могилою після смерті батька, він усі свої надії покладав на Ходкевича — головного коменданта польських сил у Хотинській війні як на свого патрона; каже також, що Могила старавсь установити щирі відносини між поляками і молдаванами. Це кидає світло на попередні роки: свідчить, поперше, що по смерті Замойського (пом. 1605) родину Семена Могили і самого Петра, зокрема, прийняв був під свою протекцію наступник Замойського на його урядах, його вірний помічник і клієнт Жолкєвський; по-друге, що Петро М. брав участь у воєнних і дипломатичних заходах коло повернення Молдави під польський протекторат, в володіння його родини і, мабуть, в тій чи іншій формі був учасником експедиції Жолкєвського 1620 року, що закінчилась його смертю під Цецорою.

Далі цей хотинський епізод дає ключ до автобіографічних згадок Могили (в його записках), що він з того часу щороку заїздив до Києва. Перша така записка належить до "середопістя того року, як Сагайдачний помер" (1622), потім згадки про побут в Києві маємо для р. 1625, 1626, 1627. Можна думати, що Хотинська війна зблизила Могилу з Сагайдачним і деким з київської козацької старшини і він став наїздити до Києва, зав’язав відносини з тутешніми церковними й цивільними кругами, і у них і в нього самого з’являється гадка — пуститися по українській ієрархічній лінії. Протекторат Замойського-сина, Томаша, що року 1618 став київським воєводою, і голос його в українських справах став особливо авторитетним, забезпечував молодому Могилі всякі промоції, і коли недуга печерського архімандрита З. Копистинського висунула питання про обсаду цієї важної і впливової ієрархічної позиції — властиво найважнішої в православнім світі, — очевидно, не в самого тільки Могили, але й у різних впливових представників київського православного світу з’явилася гадка, що це буде добра комбінація — поставити архімандритом печерським цього "господарича молдавського" з його зв’язками і впливами в панському польському світі і щирою відданістю православній вірі й культурі, котру він, очевидно, встиг доказати і під час останніх відвідин Києва, а мабуть, і в попередніх роках — на Україні і в Молдавії. Коли кандидат печерської братії, швагер Борецького, Феофан Боярський не дістав королівського потвердження і на нові вибори з уніатсько-католицької сторони висунено кандидатуру родича житомирського старости Тишкевича (пізнішого київського воєводи) — Германа Тишкевича, ситуація була настільки грізна, що треба було протиставити кандидата якнайсильнішого, який би міг подужати в урядових колах такого сильного й небезпечного кандидата. Сей Герман Тишкевич в сих роках іще рахувався православним, перейшов на унію пізніш, але вже тепер за ним дуже клопотався митрополит Рутський, і я думаю що православним кругам характер цієї кандидатури був ясний, вони її дуже боялись і всі готові були підтримати кандидатуру Могили як певнішого одновірця, аби тільки не допустити Тишкевича.

Питання було тільки в тім, хто кого випередить у виборі і в заходах на королівському дворі. Собор печерський скликав православних на вибори архімандрита до Житомира, де мав відбутися тоді соймик Київського воєводства, і тут 6(16) "духовенство й обивателі (шляхта), которые до того належали (себто до православної церкви), обрали на архимандрьщию печерскую киевскую вельможного Петра Могилу, воеводича земель Мулдавських, человека высоце знаменитого, на тот стан годного, без жодное причины водле канонов — чистого млоденца (молодика), а способного и умиєтного водле потребы церкви святой". Герман не поспів "з Літви" на той час, його іменем розіслано тільки листи поміж печерську братію з повідомленням, що він приїхав на вибори до Києва на день 13(23). На цей день його свояк, житомирський староста, з озброєним полком приїхав до Києва, щоб перевести ці вибори. Обложивши Печерський монастир, він з своєю "гвардією" ввійшов до великої ізби і, покликавши старшину, велів списати протокол виборів свого свояка, невважаючи на протести і заяви братії, що вибори архімандрита вже переведено 1. Протокола зараз же послано до Варшави. Королівський двір став ареною боротьби прихильників Могили і клерикалів, що підтримували Рутського. Маємо листа його уповноваженого Якоба Маркарта з 13 н. с. жовтня: він повідомляє Рутського, що хтось настроїв короля на користь елекції Могили, і йому, Маркартові, не вдається переконати його в правосильності вибору Тишкевича, опротестованого ченцями. Він покладає надію, що, може, під час сойму, коли Рутському не вдасться приїхати самому, його справу підтримає київський воєвода або котрийсь інший сенатор, "прихильнійший цій елекції" (Тишкевича) 2.

Але київський воєвода був Томаш Замойський, і завдяки заходам його Могила дістав королівське потвердження. Присвячуючи йому згодом (1631) печерську "Тріодь" 3, Могила виписав у ній всі добродійства, які зазнав сам, його родина і вся православна церква від дому Замойських:



1 Протестація печерської братії в книзі Луцьк.гроду, № 2453, л. 608, переказана в Голубєва, П. Могила, с. 555.

2 П. Могила, I, дод. 49.

3 Матеріали для історії книжної справи, с. 243.



"ДобродЂйств теды найпервЂй ясне велможного Яна Замойского, родича вел(можности) твоєи — моєго млс.пана продкове и родичове мои в тым дознали, кгды подчас пріймованя индігнату в КоронЂ королевства Полского до своєго клейноту припустити зезволил, и оным мудрою дорогою своєю и одвагою и отцевским промислом и ратунком яко власный отец во всем ласкаве и зичливе ставил ся на кождом мЂстцу, где того потреба и слушность вытягала — на панство дедичноє впроважаючи и противко кождого непріятеля помочи додаваючи.

При том и я сам од вел. ваш. так єше в свЂцком станЂ будучи, яко теж вступивши в стан законничій духовній гойне єстем добродЂйствы приоздобленый. Поневаж и того самого бенефіциум-архимандриті и кієвской Печерскои за презентацією, зелеценем и млстивою інтерцессією од. в. мст. моєго млст. пана и добродЂя до маєстату єго кор. мсти поважне, пилне а праве упрійме чиненого доступилем. Которой ласки и добродЂйства вдячным стаючи ся певен єстем, иж од окон нЂкгды оддаленый не буду 1.



1 На боці: "ДобродЂйство ЛаврЂ Печерскои", а нижче: "Всей церкви Россійской".



То з особы моєи выличивши, з уряду зась архымандрычого именем всеи російскои православнои церкви добродЂйства годит ми ся спомнЂти. Кгды ж вся церков Россійская православная превеликих дознала того превысокого дому добродЂйств.

А то напрод в пастыру своєм блаженноє памяти Ієреміи архиепископЂ константинопольском и патріарсЂ вселенском. Который от святои памяти велце поважного родича в. м., моєго мл. пана, ведлуг чти годнои своєи духовнои персоны и ведлуг поважнои (для которой тут приєжджал) справы так был принятый и уконтентованый, иж то обоє за самого єго мл. промоциєю яко мудрого и побожного сенатора нетрудно одержал. Зачим доживотным слушне домовства велможности вашей зо всею церквою зоставаючи богомолцею, и по собЂ нас всЂх посполите богомолцами (для которых ся тоє добродЂйство стало) быти облиговал, пророцким духом оному вел. вашу — сына такового отца годного и по добродЂю добродЂя ровного всей церкви Россійской православнои предрекши и обєцавши отихал.

Не пристоит теж мнЂ и того замолчати добродЂйства, котороє походит з презацного домовства вел. ваш, же Академіа Замойская так много народови нашему пожитку и утЂхи принесла, иж немало з неи людей учоных, ростропных и поважных, а церкви нашой православнои велце потребных вышло".


Королівський привілей Могилі на печерську архімандрію підписаний 29 листопада 1627 р., а на різдвяні свята, як правдоподібно здогадуються, Могила прийняв посвячення (що він перед тим іще на соборі в вересні був людиною світською, — виразно згадує Смотрицький вище). Йому скінчилось тоді 31 рік; такою молодою людиною він став фактично на чолі православного громадянства. Але в новій позиції не було для нього нічого незвичайного, його стрий Григорій Могила був митрополитом молдавським, і вся родина Могил була пройнята церковними інтересами. Одначе, висуваюч і свою кандидатуру на печерську архімандрію і потім вступивши в цей новий уряд, П. Могила, видимо, приложив особливі старання, щоб бути на висоті свого чернечого звання — підтягти себе на цей аскетичний рівень. Його старий біограф другої пол. XVIII в., чернець Яков, передає, мабуть, усну традицію про нього, що він, прийнявши чернецтво, "гострою волосяницею, тяжким полувіром і залізним ланцюгом стискав тіло своє" 1.



1 Біографія надрукована була в "Киев. Губерн. Ведомостях", 1859, № 43, — у Голубєва, I, с. 58.



Дорогоцінна пам’ятка його інтимних переживань з цих років, 1628 — 32 (головно з 1629), дає змогу провірити і потвердити цю традицію, ввійти глибше в переживання молодого провідника української церкви і сконстатувати цю характеристичну двоїстість його індивідуальності: з одної сторони кар’єристичні забіги, хапання високих ієрархічних посад, боротьба за владу, завзяте і безоглядне поборювання всіх, хто ставав йому в тім на дорозі, і зависна охорона своїх прерогатив, з другого боку — культивування релігійних настроїв, чистоти чернечої моралі, заглиблювання гадок в такі теми, як неминучість смерті, перспективи божого суду і под.

Повірницею цих аскетичних настроїв лишилась його записна книга — дуже цінне джерело не тільки для вивчення індивідуальності цього визначного діяча, що наложив своє ім’я і свою печать на цілу епоху українського (навіть ширше — східноєвропейського) життя, але й для висвітлення самого цього життя — цеї культурної епохи на безпосередніх її відбиттях. Може, занадто сильно було б назвати живим м’ясом життя ці записки монастирського достойника, але ж це був політичний діяч, що свідомо вибрав Печерську архімандрію за арену політичної і громадської кар’єри і не переставав ним бути, складаючи свої гімни і побожні оповідання. З цього становища треба оцінювати їх. Все головніше з цієї записної книги видав Голубєв в "Архіві Ю. З. Р." (ч. 1, т. VII, що вийшов у світ р. 1887), але не давши при тім ніяких відомостей про саму книгу 1 і багато упустивши з різних дрібних, але небезінтересних подробиць; не зробив цього і ніхто інший з Київської академії — огнищі культу Могили і пієтизму до нього, хоча б у формі скромної студентської праці. В першій половині XIX в. ця книга була затрачена і тільки 1855 р. вернулася до митрополитанської бібліотеки св. Софії, де переховується й досі. З цього приводу з’явилося тоді кілька виписок з неї в "Киев. Епарх. ВЂдомостях" 1861 р., але на тім діло стало надовго. Тільки в 1882 р. в книжці "Кіевской Старины", присвяченій Могилі (за квітень т. р.), проф. Ф. Терновський дав загальну характеристику, знову-таки не всього записаного в цій книзі, а головної її частини — агіографічних записок, і переказав кільканадцять цих записок більш або менш свобідно, про записну ж книгу в цілому не сказав нічого. Тим часом вона варта обслідування і як ціле.

Правда, завдання не легке, бо писана вона місцями дуже нерозбірно, місцями дуже утерпіла від нового обрізу, обшарпалася від перегортання, бо її палітурки не покривають цілої площі книги, через це особливо утерпіли приписки на боках — дуже часті; не знаю, чи хто-небудь візьме на себе тепер цю працю, коли інтерес до цих тем значно зменшився, але я вважав своїм обов’язком вказати на інтерес цієї пам’ятки 2.



1 Очевидно, мав замір це зробити у вступній розвідці (див. відсилач на с.167 "Архіву"), але так і не написав її.

2 Не можучи сам перевести детального обслідування цього Могилиного записника, я все-таки дам кілька помічень з аутопсії, які можуть доповнити коротеньку анотацію в описі Софійської бібліотеки акад. М. І. Петрова ("Описание рукописных собраний, находящихся в Києве", III, с. 123). Рукопис бібліотечного опису № 676 — старого каталога 1803 р., № 44, формат in folio, в старій оправі.

Це записна книга, заложена в домашнім діловодстві Симеона Могили, відти перейшла до його сина. На першім листі заголовок молдавським письмом: "В лЂто 7114 (себто 1608) мца юл приход о пинЂзи за пчели... до о знаєш от кто что приходит в дом а Руси І Симиона Могили воєвод... 1909 — 3 по... пинЂзи з пчел..." Ця перша частина або була не записана, або записані картки з неї повидирано, і П. Могила записав всі своїми записками. Від картки 38 починаються другі рахункові помітки того ж молдавського письма (здається, заголовки окремих маєтків — незаповнені рубрики), вони йдуть на л. 39 — 41, далі знову порожні картки, здебільшого заповнені Могилиними записками. На картці 75 новий заголовок, того ж письма: "В лЂто 7114 мца юля 29 послалося в... пинЂзи..." і знов через картки 75 — 85 ідуть такі ж означення місцевостей, а картки 86 — 92 чисті (з слідами видертих листів). На л. 92, оборот і 93 остання агіографічна записка рукою Могили, іншим чорнилом (дуже сірим), і по цім книга записана навиворіт — то значить, книгу обернено сподом догори і записувано від кінця, так що перший лист цієї нумерації мав би бути останнім листом фронтової (І) нумерації. Така оборотна нумерація (II) іде через 23 листи, записані рукою Могили або його помічників. Але старі молдавські грошові записки проходять далі через книгу, серед цих Могилиних записок, аж до кінця, не в оборотнім, а в прямім порядку. На картці оборотної нумерації (II), що був листом 101 порядкової (І), фронтової нумерації, маємо запис довгів на термін 7114 р. 22 липня і нарешті на передостаннім листі записка тої ж руки з нечіткою датою "...мца... 2 ...".

Таким чином уся Могилина книга від початку до кінця — це рахункова книга з канцелярії Симеона Могили, використана його сином на записки. Відки він почав її використовувати — спереду чи з кінця — це трудно рішити. Ззаду вписано насамперед як окремий твір — міркування про чернече життя (див. в "Архіві", с. 171 — 180, див. нижче уривок на с. 574) без дат. Фронтові записки походять з р. 1629, в їх продовженні, в середині книги найпізніші записи походять з р. 1635. В записках оборотної (II) нумерації деякі (всередині) походять з р. 1632-3. Середні записи, значить, пізніші в обох нумераціях. Почати записувати їх Могила міг з фронту книги чи з кінця. Це позбавляє нас можливості орієнтуватися в порядку записів, а хронологізовані вони далеко не всі.

Починаючи з першої (фронтової) пагінації, маємо насамперед "Епітафію кн. Юрія Слуцького" — не руки Могили (ненумерований лист).

Принотовано пункти щодо організації колегії чи університетів, на жаль, в лихім стані — інша рука.

л. І. Агіографічний запис з Потока (маєтності Потоцьких) без дати, рука Могили — видана в "Архіві" на першому місці (с. 49).

Ряд записок для пам’яті про різні чуда — друга половина їх під нумерами від 1 до 12; деякі знаходяться далі, деяких нема — з них дещо потім з’явилося в "Тератургімі"; в "Архіві" їх не видно (с. 185).

На обороті реєстр тем продовжується до ч. 26. Потім починається суцільна запись про чудо в Єзуполі, воно повторюється далі на л. 50 ("Архів", 121). Очевидно, тут бракує наступного листа або кількох листів.

л. 2 — кінець запису про якесь печерське чудо, кінчається: "От него же аз Петр Могила архимандрит стои чудотворной Лавры Печерской Кіевскои се слышав в ползу всЂм православным христіанам написах, да увЂдят яко не точію в днех преподобных отец наших, ни нынЂ творит Бог рабом своим чудеса, в лЂто 1629 мца ген. 7 дня (зачеркнено — себто взято до "Тератургіми"). Це було, мабуть, чудо 1-е, бо потім під ч. 2-м іде чудо, переказане Піглавським, — "Архів", с. 49.

Потім ідуть під ч. 3-28 записи про чуда і варті побожної уваги випадки на л. 2-32, те, що видано в "Архіві", с. 49-109; нумерація йде без перерви, вона, мабуть, пізніша, ніж записи, але свідчить, що рукопис тут непорушений.

Запис здебільшого руки Могили, місцями тільки, в середині оповідань, стрічаються частини, записані іншими руками, очевидно, за його наказом, напр., надпис на Євангелії с. Смедина ("Архів", с. 59), записаний спочатку скорописним, досить каліграфічним письмом, потім удруге — гарним півуставом, і потім під цим рукою Могили написане саме оповідання про те, що він бачив і чув у Смедині. Польський лист пустинника Іллі ("Архів", с. 95) вписаний іншою рукою, безпосередньо, з середини рядка продовжуючи записане рукою Могили, і далі його рукою з середини рядка продовжується оповідання там, де кінчиться польський лист. Багато приписок і доповнень на боці. Багато місць поминено для доповнення докладнішими датами, часом на боці зазначено: "имени пытати" тощо. Докладно датовані записи обіймають час від січня до жовтня 1629 р., але хронологічний порядок не дуже витриманий (після жовтня серпень). Потім кілька записок з пам’яті з попередніх років. Те, що пішло відси до "Тератургіми", зачеркнене. Подекуди полишені місця порожні, очевидно, призначені для якоїсь теми, що була на гадці. Місцями сліди червоного лаку, котрим були, мабуть, приліплені якісь записочки на пам’ять.

На л. 32 ці записи перериваються — очевидно, тому, що вже раніш на обороті л. 32 Могила записав причасний канон — вид. в "Архіві" на с. 133-9, в ориг. л. 32-4. Потім за л. 35 "Канон на исход души" ("Архів", с. 140-6); після цього канону записка на кінці л. 36 об. і на початку 37 незвичайно дрібним письмом, очевидно, пізніше, але, мабуть, таки Могилиною рукою (дивуюсь, як його відчитали для "Архіву", не можу провірити, чи точно).

На л. 37-8 і на поч. 39 записаний інший канон, без заголовка,

з акростихом: "Боже православную молит...тя Петр Могила архимандрит — лесть жестокую погубити". Канон не докінчений, дещо дописано пізніше, але цілості нема (видане в "Архіві", с. 146151 як "канон о умиреніи православной церкви" — воно дійсно ввійшло до "Канона о умиренів св. восточныя апостолскія церкви", в збірнику Парамифіа, 1634 року). Далі п’ять сторінок гуляють порожні. На л. 41 об. — 43 канон про загальне воскресеніє і страшний суд, писаний в різні часи, — те, що в "Архіві" на с. 156-160.

На л. 43 об. — 51 знову ряд агіографічних записок, одна з них з докладною датою — 29 квітня 1631 року. Це те, що видрукувано в "Архіві", с. 109-124. По них на л. 52-4 "Мученіє преподобного отца нашего Аввакума схимника Святой Гори", подія 1628 року, цілком проложного стилю — "Архів", с. 124-131. Потім З порожні сторінки, а на л. 57 об. початок відправи в подяку пречистій за визволення Печерського монастиря від польського війська в 1630 р. — "Наста день радостен ВЂрныи пріидЂте съшедше ся празднуим свЂтло, Христа Бога нашего славяще, пречистую матерь свою в покров и звЂстное прибЂжище народу нашему (поправлено на — "обители нашей") даровавшего и молитвами тоя от нуждънаго обстоянія преславно нас свободЂвшаго" — "Архів", с. 160. Потім 2 сторінки вільні.

На л. 59-62 "Канон благодарствен и пресв. Богородици", з акростихом: "ПЂснь благодарственную печерская великая Лавра тебЂ, богородице, приносит, и Петр Могила архимандрит велича(ет) заступленіє твоє" — "Архів", с. 162-7. Не докінчено, 2 сторінки наступні порожні.

На л. 63 об. — 66 плач Адама і Єви, вигнаних з раю (в "Архіві" чомусь пересунено назад, на ст. 151-3). Це парафраза і варіації старого твору на цю тему "СЂдя Адам прямо рая и своєя нищеты и обнаженіа рыдаше и в лице біа ся с слезами въпіаше: "О раю, пресладкій раю! како отпадох своєго сладка причастія и красного вЂдЂніа! Како отчуждих ся єже в тебе любезнаго пребываніа! Не тръплю єже красоты твоєя не вЂдЂти и божіа славы лишитись, Но не вЂм к кому прибЂгну, и что сътвору не доумЂваюся..."

Изгнана Єва из рая зря своє падениє горко въсклицаще и власы теръзая болЂзненно въпіаше: Горе мнЂ, горе, и паки реку: Горе! Како и сама прелстихъся и съпружника прельщати привлекох! Але проклятый змію, злоначальниче, враже и завЂстниче, гордости ради отпадый славы божіа"...

На л. 65-6 "Канон покаянен о сотвореній мира и о изгнаніи Адама из рая и о избавленіи" — "Архів", с. 154-6.

По цім 12 сторінок незаписаних. Потім записки різного змісту:

л. 72 об. "Род их милтей панов Лядинских c повету Оршанского и Новгородка Литорского 1635 Julii 12" — імена і по них: "то души усопшых. А то верные сынове церкви восточноє єщо на свете живущи церкви христовой слуги потребныє" (імена). Рука не Могилина, вписав хтось з самих же Лядинських, що під цим підписані.

л. 73: "лЂта 1635 мЂсяца іюля 3 дня. "Каталог вапна для стои Софіи от их млтей панов обывателей оршанских обЂцаного" — "Архів", с. 181. Рука не Могилина, але, здається, його приписки. Останнім прописаний Криштоф Лядинський, підписаний під попереднім пом’янником.

л. 73 об. "З Могилева" — реєстр жертводавців, з приписками Могили — "Архів", с. 182.

л. 74 — Рахунки золота і каміння з рр.1629 — "Архів", с. 184, рука не Могили; потім сторінка порожня.

л. 75. "Складанка на реставрованнє церкви стои пречистои Десятиннои" 1635 р. — "Архів", с. 183, руку Голубєв уважає за Могилину, але здається мені, що тільки деякі приписки Могилині. Потім 23 сторінки порожні, а на л. 87 записки про золото й срібло 1635 р. — "Архів", с. 185. Потім 10 сторінок порожніх.

На розвороті л. 92 об. і 93 остання агіографічна записка: Мученіє Анастасія ченця Іверського монастиря — "Архів", с. 131 — 2, рука Могилина, здається, чорнило відмінне, сіре.

По цим записи II-ої, оборотної нумерації.

На л. 1 кілька коротких записок — про агіографічні теми і про срібло — видрукувані в "Архіві", с.185.

л. 2-5 (л. 5 вклеєний) — трактат про чернецтво, видр. в "Архіві", с. 176-80, див. уривок с. 574. Рука Могили. Потім 2 сторінки порожні.

л. 8 — 9 промова Древинського 1620 р., рука не Могили.

л. 9 об. промова Богуслава Радивіла в справі з воєводою віленським (Львом Сапігою), 1631 р., та сама рука.

л. 10-16 процес за монастир Супрасльський 1629 р., спис архімандрій, акти процесу обох братств віленських: православного і уніатського, 1631 р., та сама рука.

л. 17-8 грамота кн. Льва Галицькому митрополитові Григорієві 6809 р., потверджена кор. Стефаном і Жигимонтом III, та ж рука.

л. 18 об. Польсько-латинські вірші з нагоди вибору короля — проти унії, та ж рука.

л. 19 об. Спис книг, закуплених у Варшаві р. 1632, вид. в "Архіві", с. 186-7.

л. 21 об. Спис книг, куплених р. 1633 там же, с. 188-9, обидва списки не руки Могили.

л. 22 — 3 молитви про заспокоєння церкви, з нагоди вибору короля — "Архів", с. 167-170, рука не Могилина.

На обороті л. 23, пагінації II-ої, записане оповідання про замучення Афанасія Іверського; в порядку І пагінації, л. 92 — 3: на л. 23 пагінації II сходяться обидві пагінації, зворот л. 23 пагінації II — це л. 93 пагінації 1-ої.

Виходить так, що І пагінацію Могила на початку 1629 р. зачав записувати агіографічними своїми записками і видержував цей порядок до л. 32 — до осені 1630 р. приблизно (є дата на л. 29 об., записки л. 30-32 без дати). В тім часі, кажу приблизно восени 1630 р., середина книги була вже занята гімнографічним матеріалом, і Могила, минаючи його, вибираючи порожні листи і лишаючи запас для гімнів, надалі записував середину книги далі в порядку І пагінації, в році 1631.

Другу половину книги І пагінації призначено на записки ділові — вписувано їх не рукою Могили, на л. 79 найраніший такий запис з травня 1629, сягають вони р. 1635, загалом же таких записок мало, і тут найбільше лишилось порожнього місця.

Одночасно записувано книгу з кінця, обернувши її низом догори (II пагінація). Трактат про чернецтво, руки Могили, не має дати, але належить, очевидно, до найраніших записок. Я думаю, що Могила почав записувати книгу з кінця, і цей трактат може бути найранішою записсю, 1628 року, а вже потім, з кінцем 1628 року або на початку 1629, він почав записувати книгу спочатку. Психологічно легше пояснити собі, що він обернув касову книгу свого батька догори ногами, коли тільки прийшла йому гадка використати її собі на записник, ніж припускати, що він зачав записувати цю книгу агіографічними записками з фронту (І пагінація), а потім для записування своїх гадок про чернецтво обернув книгу догори коренем і став записувати з кінця (II пагінація). Щоб відділити ці побожні міркування від агіографічних записок, він міг би їх внести до середини книги, як це зробив з гімнами, і не потрібував обертати книгу.

Чорнило і письмо трактату про чернецтво, агіографічних записок і гімнів дуже подібне; можна думати, що всі ці три відділи почато приблизно в однім часі — зимою 1628-9 р.: спочатку трактат, потім агіографію, нарешті гімни.

В кожнім разі книга від кінця (II пагінація) в 1629 році вже вживалася — про це свідчить записка на першім листі, залишенім як обгортка, форзац, при записуванню трактату про чернецтво: вона походить з грудня 1629 р.

Останні записки II пагінації належать до 1633 року. Дальше поширення цеї II пагінації в глибину книги спинилося, мабуть, тим, що зворот л. 23 пагінації II був уже записаний історією мучеництва Афанасія Іверського в порядку І пагінації десь в р. 1631-2: вона поклала межу II пагінації. Але ця історія Афанасія Ів., зачата на л. 93 пагінації І і докінчена впоперек аркуша на л. 92 об., очевидно, вписувалася тоді, коли зворот л. 93 був уже записаний в порядку II пагінації молитвами про заспокоєння церкви, що належать, очевидно, до р. 1632. Книга була заповнена в головнім, властиво розподілена, бо ще лишалося чимало запасу в різних відділах, і порожні сторінки полишилися подекуди до кінця.

Таке світло, на мій погляд, кидає екстер’єр цього Могилиного записника на історію його творчості. Але я повторюю, що не мав часу простудіювати цей екстер’єр цілком детально, і полишаю це іншим.



Студіюючи цю книгу, приходимо до висновку, що незадовго по своїм постригу на ченця, ієромонаха і архімандрита, десь в р.1628, Могила задумав дати серію писань на аскетичні теми: загальний трактат про чернецтво як найвищу, ідеальну форму християнського життя; збірку побожних оповідань, що прикладами з життя й практики найбільш совершенних і авторитетних старців мали ілюструвати, чим повинно бути чернецтво; колекцію чуд, зв’язаних з різними православними святинями, а особливо з Печерським монастирем, які мали засвідчити святість православної церкви, її святинь і установ; нарешті, серію канонів, гімнів і молитов на різні церковно-аскетичні теми. З особливим замилуванням займався він цим, видимо, в 1629 році, можливо, мріючи про славу великого православного вчителя, поета-гімнографа. Незадовго ці мрії простигли, його замітки в цій пам’ятній книзі стають рідші і в рр. 1631 — 2 зовсім припиняються 1.



1 Першою літературною працею Могили вважається нібито виправлений ним переклад "Главизн поучительных" Агапита Діакона, випущений Печерською друкарнею при кінці 1628 р.

Переклад досить тяжкий, передмова писана стилем дуже претенціозним і непрозорим, це все можна б було положити на рахунок невправної ще руки Могили. Але передмова говорить, властиво, що переклади споряджено за ігуменства Могили, а не ним самим, і стиль його записок 1629 р. настільки відрізняється від стилю передмови "Главизни", що трудно вважати її ділом Могили. От її закінчення:

"Дан в добродЂтелной дЂлателници пръвоначалныя с(вя)толЂпнаго жительства в Россіи с(вя)тыя двоица (себто Антонія і Теодосія) c вышше даннаго искупника и божественнаго даяніа, божественнаго же киота упокоєніа жилища (Лаври Успенія).

От невещственнаго огня в вещестъвенном єстест†явленіа минувшим сто шестъдесят и двом десятицом и седмим лЂтом к сим приложившимъся (1627) декам. 1 дня. Текущу же реченному киріо-пасха лЂту.

Исправи же ся от єллинского идіомате c многим опоством в благочестіи сіяющ богопріємцу тезоименнаго Могілы Дакійских земель началника отраслі, твръдоименнаго пръвопрестолника тезоименну произбранну c Г(осподо)м в предстателство старЂйшеа паствы постничествующих" — себто за Симеонового сина Петра Могили архімандрита.



Друком під своїм іменем він нічого з цих записок не появив. Вони пішли як матеріал до спільного печерського казанка, так, напр.. я одмітив вище, що записки про печерські чуда ввійшли до "Тератургіми" Кальнофойського, випущені в світ 1638 р., в записній книзі Могили вони повичеркувані — значить інший матеріал малося на меті пустити до інших видань. Гімни на теми сучасного церковного "озлобленія" пішли до збірки "Парамифіа сиреч утЂшителная молбы", випущеної з Печерської друкарні 1634 1.



1 Містить у собі гімни, записані в Могилиній книзі на л. 37 — 8, з легкими змінами в лекції й орфографії, доповнені іншими молитвами, без усякої згадки авторства Могили.

От перша строфа в друкованім вигляді (по розкриттю скорочень): "ВЂры яже втя истинныя камень, основаніє незиблемоє церкви твоєй положивый Христе Цару, и єже адовыми враты не одолЂтися обЂщаніє. Наложноє даввей, от нинЂшних єретических бЂд и обстояній отступнических избави вскорЂ, co слезами молим тя, ты бо сію чесною ти искупил єси кровію".

В рукопису: "ВЂры яже в тя истинныя камень, основаніє незиблимоє церкви твоєи млостивый, Христе царю, и єже адовыми враты, не одолЂтись єй обЂщаніє неложноє давій, от нинЂшних єретических бЂд и обстояній отступнических избави вскор., со слезами молим тя, юже честною си искупил єси кровію".



Докладніші розшуки, може, ще не одно таке відкриють. Факти ці показують, що мрій про літературну славу Могила скоро зрікся. Чи тому, що сам переконався в неблискучих своїх письменських здібностях і не знайшов моральної підтримки в близьких людях, чи зрозумів, що сильнішою стороною його індивідуальності являється робота організаційна, адміністративна, що провідник і правитель з нього сильніший, ніж поет і агіограф чи мислитель. Але для пізнання індивідуальності його ці письменницькі проби в кожному разі дуже інтересні — так само як цінні вони і для характеристики того українського православного середовища, до котрого Могила тоді приспособлявся.

Для характеристики цих ідей і їх літературного викладу наведу насамперед такі міркування з трактату про чернецтво.


"Іноческоє житіє — христіанского житіа єсть съвершенство. Съвершенство же христіанскоє — Христова житіа єсть подражаніє. Христос же съвершенство не в ином положи раз†в нестяжаніи. Вся бо заповЂди юноша совершил бЂ раз†точію єдиная сея рече єму Христос: "Иди продаждь вся имЂнія твоя и раздай нищим и гряди во слЂд мене. Нестяжанієм бо и съвершенноє съвершенство и любовь съвершенная съвершится может. Идеже бо моє и твоє, нЂсть там мир и вседружество.

Іноческоє истинноє житіє на нестяжаніи основаєт ся, цЂвством и послушанієм состоит ся, любовію же съвершаєт ся. Вся же добродЂтели от сих четырех як от источника истекают, и в разум божій съвершенный человЂка исправляют, и съвершают, и єще на земли в тЂлЂ суща небеснаго наслажденія творят причастника, таин божественных самовидца, божественныя славы наслЂдника и ангелом служителя и събесЂдника" 1.


Як взірець Могилиних гімнів наведу отсей "ірмос" на тему смертної години:


"ТлЂнного и временного житіа, суєтного же мечтаніа мира сего образ, прійдЂте, братіє, — нынЂ в представляющим ся брать видяще, c слезами в покаяніи Христу възопіим: Пощади, Спасе, душу от тЂла исходящую и в ограду небесную со святыми ти покой 2.



1 Ориг., л. 4, "Арх.", с. 171-2.

2 "Покой" — тут, очевидно, дієслово, від покоїти.



Мечтаніє сонноє, пара же и дым, трава и цвЂт сельный быти зряще житіє наше, отвержЂм житейскую, братіє, печаль к небесному възнесшись житію, в покаяніи Христу вьзопіим — Помилуй пощади, Спасе, душу от тЂла исходящую и с святый покой.

Окрест нынЂ стоящіи братіє, зряще, како всує мятет ся всяк человЂк, оставим єже о временных печаль и преложшесь мыслью к небесным, в покаяніи Христу възопієм: Помилуй и пощади, Спасе, душу от тЂла исходящую и с святыми покой" 1.


А от з канона подячного:


"Приносит ти, ДЂво, благодарственную твоя Лавра пЂснь о преславном своєм тобою избавленіи, — сыну твоєму вЂрно зовущи: "Слава, Христе, силЂ твоєй!

Испустила єси с небес, ДЂво, на молитву раб твоих дождь, як же огнь враги попаляющ, и от твоєя обители отражающ. ТЂм сыну твоєму възопієм: "Слава, Христе, силЂ твоєй"!

Пещный пламень иногда в росу благочестивым приложи ся. НынЂ же твоим, богомати ходатайством роса в огнь претворись и враги попали не поющія: "Слава, Христе, силЂ твоєй".

Трищи покусивших ся твоєй обители насильствовати воин, явленієм множества въоруженных ангел, в бЂгство претворила, не хотящих пЂти: "Слава, Христе, силЂ твоєй" 2.



1 Там же, с. 144.

2 "Архив", с. 163.



З сих писань Могила не видрукував за своїм іменем нічого.

Натомість випустив проповідь на Хрестопоклонну неділю на тему самовідречення — поняття хреста Христового як свою сповідь віри в строго аскетичному дусі, не згірш якого-небудь Копинського або Копистинського.

Виголошуючи її перед громадою і пускаючи для вжитку не тільки чернечої, але і світської суспільності, він і написав її мовою, зближеною до "посполитої", а не чисто церковної, доволі зручним риторичним стилем. Як взірець його наведу сю "експозицію":


"Абысмо особливе научити ся могли, для чего церков с(вя)тая, матка наша, в посродку постного рая животворящє крестноє древо пред очи выставляєш, с пилностью послухаймо.

Межи иншими многими причинами три напреднЂйшиі тым суть:

"Причина першая:

Абысмо упрацованый и трудами постнои дороги земдленыи под тЂнем листя того животворящого древа, то єст(ь) с припоминання добродЂйств через крест от Христа нам поданых одпочинок и охолоду нЂякуюсь духовную мЂти моглы.

Мерру албо горкость утрапеня и удрученя тЂла, c постных подвигов бываючую, солодким припоминанєм спасителнои Христовы муки и тым нового Израиля вожа а второго Моисея жезлом усолодили.

И способнЂйшими себе до охотного подняття другои половицы постнои працы учинити могли.

А снадне c постнои пущи посилени хрестною солодкостю вышовши, до пожаданои духовного отновеня от X. Ісуса через крест въскресеніє даннои обЂцанои земли внійти могли.

Другая: "Абысмо через припоминанє и самою речью вираженє знаку спасителнои муки Г. Бога и Спаса нашего І. Христа, през которую нас от вЂчной неволи княжати тмы вызволил,

сынами и сполдЂдичами кролества своєго учинити рачил:

яко через наидорожшіи подарки, (до) милостивого и ласкавого и до вдячного принятЂя постных наших прац, трудов и молитв и до отпущеня грЂхов наших учинили.

АлбовЂм не так суть вдячныи и милыи добродЂем наболши подарки от тых которыи добродЂйства приняли, яко гды добродЂйства их вдячне припоминаны, хоч при наменших подарках выличаны и выславованы бывают.

Третяя причина: "Абы смо знак хоругов пана и кроля неба и земли предидущую видячи.

яко найбарзЂй постом, милостинею и молитвою въоружившися,

тЂло, свЂт и діавола звЂтяжили.

И всЂми зась добродЂтельми мле можност(ь) наша приоздобившися,

и отрастем єго подобными през умертвенє тЂла ставшы ся,

з триумфом як от чъртога от гроба исходячого споткали и привитали" (272).


Ставлячи в обов’язок, особливо станові чернечому, аскетичне самовідречення, оратор малює його такими рисами:


"През тоє запрЂне ся самого себе он от нас найбарзЂй потребуєт, абысмо пожадливости тыи, через которыє долгого жывота и роскошей прагнемо, от себе откинули и до щенту уморили. Отколь не толко свЂта, родичов албо повинных, але што над всЂ речи найтруднЂйшая єсть и самих себе запр! Ђти ся приказуєт.

Котороє запрЂнє ся на ином мЂстцу называєт пан "ненавидЂніє душа своєя". Яко божественный Лука мовит: "Кто хочет ити до мене и не взъненавидит отца своєго и матку и жену и дЂтей и братію, єще же и душу свою, не может быти учеником. Што подаючи до зрозуменя онаднЂйшого божественный Златоуст так мовит: "Гды розумЂєш, што єсть запрети ся иного, тогды добре поймеш, што то єст запрЂти ся себе самого. Кто иного ся заприт, то єст албо брата албо слуги або кого иншого, — гды обачит, же єго розгами сЂкут, вязенєм трапят, албо што иноє терпит, — не забЂгаєт, не помогаєт, не скланяєт ся, ани ся жадным способом взрушаєт, яко згола отчуженый от него. — Так Господь наш хочет, абысмо тЂлу нашему жадным способом не фолговали. Жебы смо єго не щадЂли, гды быто бывает, гды выганяно, гды палено, люб, што иноє терпит таковоє.

А то гды рекл до кождого: "Запри ся самого себе, войди в небезпеченства, на подвиги и працы себе выдай, а то так зноси, кобы хто иный терпЂл, — теды тоє запрЂнє ся самого себе называєт єдин з учителей 1 мученичеством. — "Жаден мовячи — нехай не речет, иж за наших часов мученическіи подвиги быти не могут. Поневаж маєт и покой наш мучеников своих. ГнЂв бовЂм утулити, от вшетеченства 2 утЂкати, справедливость заховати, лакомством погоржати, пыху смЂряти великая часть мученичества єсть" (283).


Цю практичну повздержність далі оратор розвиває для вжитку людей, що живуть у світі:


"СвЂтокіи зась любо позвЂрховне так досконале ити за Паном не хотят 3, єднак абы забвенными быти могли, конечне внутрие тыи три цноты 4 тым способом заховати, тым способом заховати повинни суть.



1 На боці цитата з Августина "О церкви".

2 Розпусти.

3 Себто виходячи з світу в монастирі.

4 Вони вичислені далі: виріктися себе; взяти на себе хрест Христа і йти за ним.



Напрод доброволноє выреченє ся самого себе и всЂх марностей свЂтских через престанє злостей и воздержанє ся от намЂтностей и пожадливостій телесных, и через не пр(и)кладанє сердца и любви до речій тогосвЂтных, яко то: до славы, до богатства, до збираня маєтностей и иных достатков, заховати повинни — ведлуг псалмисты мовячои: "Богатство аще течет, не прилагайте сердца".

И хоч таковыи добра тогосвЂтніи мают, и в них оплывают, так их мают якоби их сами для себе не мЂли, але же им цо вЂрных рук от Пана даны суть до пристойного шафования и ведлуг воли єго самого 1 уживаня завше жебы помышляли, ведлуг науки Павла святого (цитата).

То єст — абы сте ни в чем ся барзЂй не кохали, єдно в самом Пану, и ни о чем ся барзЂй не печаловали, яко о выполнено воли и приказаня его, служачи з телесных добр и стараня о них, на выгоженє ими, яко Марфа, и услуженє самому Пану в особЂ — Церкви-матцЂ, и оздобЂ єи внутренней и позверховной, духовным своим служителем єи, школам, вдовам, сиротам и всЂм убогим, а не своєй похоти, роскошам и збытком.

А згола не толко всЂ речи от Бога вам повЂреныи, але и самых себе не для себе, ани собЂ быти розумЂли, тылко за панскіи неволники быти себе завше помышляли и на чиненє пристоинои личбы 2 з повЂренных добр с страхом ся готовали.

Крест зась взяти и носити повинни суть тым способом, то єсть абы бЂды всЂ и шкоды так на тЂло яко и на маєтности от Бога допущеный през розмаитыи припадки и през незбожныи люде за Христа и вЂру православную преслЂдовання охотно зносили и любовне з благодаренієм пріймовали, а при том не толко всЂ достатки, леч и самых себе на смерть для Христа и вЂры єго святои выдати и за зыск собЂ для него всєго пострадати и умрети мЂли и вмЂняли" (286).



1 Себто "пана" — Христа.

2 Обрахунку.



Тепер я спинюсь на тих агіографічних текстах Могили, що становлять головну і найціннішу частину його записника і що через те й звертали на себе деяку увагу дослідників 1.



1 Востаннє — в згаданій студії Т. Грабовського, правда, що дуже побіжно.



Скоро по своїм посвяченню, входячи в традиції свого нового володіння і потрапляючи під традиційний печерський ригоризм, береться Могила до списування всього, що йому доводилося чути в монастирі і поза ним про чудесні події, які могли свідчити про святість православної церкви, благодать божу, їй притаманну, вірність традиціям великих святців і чудотворців, якими вона пишалася, а зокрема високу святість Печерської Лаври, високі прикмети її провідників, чудесну силу тих могил, на котрих вона спочивала, тих останків святих, що наповняли її церкви й печери.

Оповідання ці записані до книги головно в р. 1629, з січня по серпень. Походять вони від печерських і межигірських старців, від різних прочан і гостей, що відвідували Печерський монастир — особливо пильно записується те, що оповідали на честь монастиря католицькі духовні (сучасний біскуп київський Радошевський) і різні шляхтичі-католики: як вони на собі дізнавали чудову силу Печерської Божої матері, печерських святих, мощей тощо або як покарані були ті чужовірці — латинники чи протестанти, які зневажливо ставилися до цих святинь чи мощей. Залюбки описуються події з різних інших сторін, поскільки вони свідчили про святість руських церков, православних свят, старого календаря: кари за відступлення від руської віри, її неповажання тощо. Оповідання походять з різних сторін України і Білорусі, дещо з Молдавії — з особистих переживань, стріч і знайомостей Могили. Хронологічно вони обіймають одно покоління: від 1590-х років до 1630. Спеціальний інтерес мають оповідання, записані від козаків, що приходили до Печерського монастиря. Здебільшого записки ці мають наприкінці докладну дату записання, іноді також означення часу, коли відбулася описана подія. Писані майже всі церковнослов’янською мовою, в стилі патериків і прологів, кілька лише "посполитою мовою". Оповідання доволі стисле і просте, майже позбавлене моралістичних рефлексій і поучень, цитат Св. Письма і т. д.

Записки таким чином дають інтересні і часом навіть гарні взірці оповідальної прози в старім, традиційнім, архаїчнім стилю. Дивно подумати, що вони не сподобилися бути виданими в цій формі і тільки в деякій частині послужили матеріалом для пізнішої збірки печерських чуд, т. зв. "Тератургіми", зредактованої Ат. Кальнофойським. При цій переробці вони, на мій осуд, багато втратили: крім того, що їх перекладено на польську мову, оповідання загалом схематизовано, зроблено коротшим і сухішим, натомість пододавані до кожного оповідання нудні моралізування, розміром не раз довші самого оповідання. В цій новій формі ставали приступними людям, які не читали руського письма: їх можна було давати чужим людям як апологію руської віри; нова форма обгострювала їх моралістичну і апологетичну вартість, для цього пожертвовано слов’янськими оригіналами Могили. Мало тоді думали про збагачення літератури своєю мовою. Оповідання Могили мали всі шанси зайняти визначне місце в популярній лектурі поруч "Патерика", а так зосталися в однісінькому примірнику, дуже пильно читанім, але ніколи не виданім і навіть не копійованім. Чорновик — автограф Могили — досі унікат цих записок.

Як взірці мови і стилю я наведу в оригінальному тексті ці два оповідання. Одно оповідання козаків, що прийшли "відслужити" Печерській Божій матері показане їм чудо на морі:


"ПовЂда нам єдин от войнов запорожских, иже нарицаются козаци, именем Андрей Хулак Лагута, сый Черкаского града житель, глаголя, як по брани турецкой, яж глаголется Хотинская, идохом на море, по обычаю своєму казацкому, прибытчества ради, в землю Турецкую.

Ватагу же, се єст старшину, имЂхом нЂкоего Москвитянина, именем Ивашу. Розграбившии же нам многи села и грады, наполнихом великій корабль многого прибытчества и начахом плысти. Уже възращаемся к запорогам и в пучинЂ сущим, толикій наста вЂтр крЂпкій и волны противныи, як наплнитись кораблю воды, и як нача c нами утопати. Извергохом все прибытчество в море, нъ ни сице что успЂти възмогохом, УзрЂвшеже, як уже погибаем, начахом c слезами и веліим вЂплем молити Бога, — да нас молитвами пресвятой Богородицы печерской и святаго архистратига Михайла избавит от горькіа сія смерти, и обЂщахомся в обители матери єго время нЂкоє послужити. Молящимжесь нам и к Богу вопіющим, — оле предивному чудеси! — внезапну от дна корабля юноша златовиден, блистаяся на конЂ такожде златовидном и свЂтлом, изЂиде, и став посред нас, c оскабленным лицем възрЂв, рЂче:

"Не бойтеся, мужіє, нъ прилежно молите Богу и възопійте к нему — избавит вас, на се бо и мене посла".

Зрящим же нам и молящимся Богу c въплем велієм (вси убо уже по поясі в водЂ стояхом), юноша он свЂтел по ядвихлЂ корабленом взыйде к горЂ, и невидим бысть. ВЂтр же и волны абіє престаша, и внезапну бысть тишина веліа, и корабль внутр оста сух, як никогда в нем быти водЂ. Мы же, се видЂвше, прославихом Бога, от горкіа смерти избавльшаго нас, и тако възратихомся вспять цЂлы, славяще Бога и благодаряще, и святаго архистратига Михайла, им же избави нас Бог от морскаго истопленія. По обЂщанію же послужихом кождо нас в обители богоматере великіа Лавры.

Се ж написахом, да увЂсте, коль милостив єсть Бог не точію преподобным своим, нъ и гришным и разбойником, от всего сердца въпіющим к нему, и скоро от бЂды избавляет их молитвами пречистыя своея матери и святых, В лЂто 1629 генв. 26 дня" (л. 5).


Друге — з серії оповідань про дивного старця з скиту Манявського — школи Ійова Княгиницького:


"Пріиде нЂкогда блаженый старец Езекіил Скитскій ко княгини Корецкой. Она же, по обычаю своєму, радостно прія старца. И якъже же сЂдоша ясти, старец c тщаніем до третей яди вкушаше, (як) дивитись предсЂдящим и глаголати, як сей старец объяслив есть. По третей же, єгда прочеє от множества ядій приносимых ничтоже вкушаше, моляше его княгиня, глаголя: "Яждь, отче, добрЂйша бо сіа суть пръвыя". Он же отвЂща, глаголя: "Аз не ищу доброты пища, точію да єстественну нужду довольством употреблю". ВсЂ ж, удивившесь, рЂша: въистину сей старец истинен инок есть. ИмЂящеж сей старец всегда сей обычай: болей двох, излишнеє ж нЂкогда трех ядій не ясти, — и егда впрошаше єго кто, чего ради более яст, глаголаше: "излишнее двох или тріех ядій — объяданіа, а не сытости есть цЂло" (л. 10).


Тепер подам у свобіднім перекладі найкраще, на мій погляд, з літературного погляду оповідання про дивного старця Григорія межигірського — може, в перекладі мені вдасться яскравіше визначити його літературні вартості.


"Року 1620 (пропущене місце для ближчих пояснень лишилося не заповнене) чотири козаки 1 вийшли на лови звірині й рибні до Орельської пущі (на боці: де севруки ходять).



1 Слово козаки закреслено і потім надписано: ловци ихже нарицают Севруки, при тім автор хотів пояснити, з якого города були ці севруки, і тут теж прогалина лишилася незаповнена.



Ходили там, а коли схотіли вертати, промислом божим заблудили і не могли знайти дороги. Блудили два тижні, і не мали що їсти, не стало що їсти, не стало припасу. Так ходили пущею і журились, аж надибали малу, свіжо протоптану стежку. Здивувались і зраділи, пішли нею, бачать — малу хижку і дим з неї куриться. Зайшли — бачать стіл, на столі дикі груші, в меду варені, а в землі піч маленька, груші на сушення в ній накидані і горнятко з узваром з грушок. Побачили і злякались, нічого не рушили і хутчій вийшли — подумали, що розбійниче мешкання. Але, вийшовши, сховалися два з одної сторони хижі, а два з другої і так з самопалами стерегли, коли ті розбійники прийдуть.

І от побачили — іде з пущі "муж святоліпний", з бородою і довгим волоссям, одежа з лика плетена, довша колін, рукави по лікті, на ногах обмотки до півголені і личаки, на голові наче чернечий підкапок, теж личаний. В руках сокира. Підійшовши до хижі, пізнав духом, що люди приходили, і ну ж тікати назад до пущі. Ті ж, пізнавши, що то пустинник, побігли за ним і кричали: "Не тікай від нас, чоловіче божий! Підожди і пожалуй нас, ми християни, в дорозі заблудили!" Почувши, що християни, він пристав. Наблизившися, поклонились йому в землю, а він привітав їх Христовим іменем: на боці текст привітання: "Христос і Бог наш І. X. благословенний во віки, нехай благословить і помилує вас, діти", "Амінь", — відрекли. Завів їх до хижі і дав їм їсти грушок, що були в хижі.

Настав вечір, бо то вже було пізно, як він прийняв їх до своєї хижі. Став він на молитву, і їм велів стати, і наказав стоячи не дивитися туди й сюди ані на нього, тільки, побожно опустивши очі, дивитися в землю й молитов слухати. Але під час молитви один з них не витерпів, і подивився на нього, і побачив, що він стоїть не на землі, а в повітрі, з руками, піднесеними до неба, а стопи ніг його стоять у повітрі вище колін їхніх. Довго молився, а скінчивши молитву, велів їм спати. Сам же, трохи посидівши, вийшов з хижі і всю ніч стояв на молитві в повітрі, молився з слізьми — це бачив один з них, що стеріг, поки товариші спали, — такий у них звичай.

Коли настав день, прийшов пустинник, побудив і сказав: "Вставайте, час Богу молитись і вас з пущі вивести". І знов молячися бачили, як він стоїть у повітрі. По молитві пішли в дорогу, щоб вивести їх з пущі. Йдучи перед ними, питав їх про церкви православні і як світ нині стоїть 1.



1 Голубєв пропустив це місце, написане чітко, але явно помишлено: "и о мЂрЂ ка нынЂ стоит". Може, "мірЂ" замісць "мЂрЂ", а "ка" — це недокінчене "како".



Наказував їм завсіди молитися, чесно жити, нікого не кривдити нічим і праву віру заховувати непохитно. Розпитував їх про монастир Печерський і Межигірський, що в них діється, чи живий іще архімандрит печерський Єлисей — він ще тоді був живий. А один з козаків, ідучи ззаду, робив на деревах знаки, кудою йшли, щоб знайти потім дорогу до старця. Так по двох днях вивів їх з пущі, показав дорогу до їх города. Поблагословив їх іменем господнім і хотів вертатися до пущі. Але вони, поклонившися йому, Богом на те наставлені, аби цей дорогоцінний скарб, у пущі ними віднайдений, не лишився далі в пустині нікому не відомий і непам’яттю покритий, стали просити старця, іменем господнім його заклинаючи, аби розповів їм, хто він такий, звідки і як прийшов у цю пущу і чи давно в ній живе. Він, поневолі примушений ними, почав їм оповідати:

"Я, діти, монах з Межигірського монастиря. Живучи в нім, я впав у гріх, спокушений дияволом. Але за благодаттю божою, що не хоче смерті грішника, спам’ятався і, побачивши свою вину, почав каятись і Бога молити, аби наставив мене на покуту. Так у молитві прийшла мені в серце гадка: "Іди з монастиря в пустиню, там знайдеш покуту!" Я прийняв цю гадку, як вість од Бога, і сказав: "Ти, Господи, всім людям бажаєш спасіння, навчи ж мене, куди мені йти — куди ти сам хочеш, і я піду твоєю дорогою". Так я помоливсь і пішов, божим промислом і наукою прийшов до цієї пустині і вже 13 літ сам-один, не бачачи людей, благодаттю божою живу в цій хижі, як ви бачите, та живлюся з овочів пустинних".

Спитали вони його ім’я, він сказав: "Я грішний і непотрібний раб божий Григорій". Вони поклонились йому і просили, щоб він їх поблагословив. Він сказав їм: "Нехай благословить і помилує вас Бог Сіону, що живе в Єрусалимі", — і по цім пішов собі до пущі. Вони ж пішли своєю дорогою, славлячи Бога, що сподобив їм побачити свого повірника ("угодника"), подібного до Павла з Тебаїди (Фівенського). Прийшовши до міста, нікому не казали, що бачили, довший час мовчали про це, але по якімсь часі волею божою згадали це собі і стали оповідати священикам і міським людям, і дехто з священиків 1 і побожних людей, почувши, забажали й собі піти відвідати того божого чоловіка. Взяли чернечі ризи, хліба, риби й іншої чернечої страви і пішли з тим, що робив знаки на дорогу. Знайшли ті знаки, прийшли до хижі і все знайшли як було: грушки, які лишились, і горнець той, але вже гниле, птахами подзьобане 2; і зміркували, що, розлучившися з ними, той чоловік уже не вернувся до хижі, а втік до дальшої пустині, духом святим передбачивши марну славу людську і шукаючи спокою. Бо хто Бога возлюбив щиро, ті, як серна від сіті, тікають від мирської слави людської і порожніх балачок, аби за людською минущою славою не втратити божу вічну небесну і за марними балачками не позбавитися повсечасного солодкого бачення Бога і безнастанної з ним розмови 3.



1 "От ієрей" дописано на боці пізніш.

2 Ці два слова дописані на боці.

3 Ці побожні міркування потім взято в дужки.



Вернулися додому, жалуючи, що не доступили такої божої благодаті — не сподобилися бачити чоловіка божого. А ті чотири самовидці, бувши в монастирі Печерськім в оброці 1 року 162...2, розповіли братії, а братія, чувши від них, розповіли нам. Ми ж записали це на славу божу, що він і тепер, як і давніх часів, різними способами прославляє вірних своїх і виявляє їх блаженне життя на нашу користь, на скріплення нашої православної віри. Йому належить усяка слава, честь і поклоненіє вовіки. Амінь" (л. 19).



1 На обов’язковій роботі.

2 Прогалина.



Наведу тепер дещо з тих оповідань у скороченні, підчеркуючи літературно чи побутово інтересні подробиці або характеристичні для манери й індивідуальності автора.

Почну з тих, що характеризують монастирське життя — звичаї, чесноти і хиби з його становища, для внутрішнього — чернечого вжитку. В оригіналі вони записані всуміш з іншими, так як оповідались або приходили на пам’ять; я ж виберу з них серію інтересніших оповідань на цю тему, скорочуючи зайву для нас фразеологію, моралістичні міркування, цитати тощо.


"Оповідав нам Ісакій Боришкевич, єпископ луцький. За архімандрита Никифора Тура був я паламарем. Року 1597 під свято Феодосія Печерського правилася всенощна, але архімандрит не прийшов до церкви на початок — забарився в келії з князями й панами. Я з ієреєм і дияконом, бачачи на архімандричому місці когось по-чернечому вбраного, подібно до ікони св. Теодосія, і думаючи, що то архімандрит, підійшли, поцілували в руку й приняли благословення. Всю ніч він молився на архімандричому місці, і коли прийшлось на 9 пісні канону кадити, він благословив диякона, як звичайно. Аж як почали співати славословіє, ввійшов архімандрит з князями і боярами, ми ж, побачивши, злякались і сказали до себе, стоячи в олтарі: "Коли архімандрит тепер іде, хто ж до того стояв усю ніч на його місці і благословляв нас?" Подивились — і вже не побачили його і зрозуміли, що то був сам св. Феодосій, що охороняє честь свого престолу, і" молиться за нас завсіди, і не кидає нас, хоч ми й лінивих правителів маємо. Коли ж після утрені розповіли це архімандритові, він, заплакавши, сказав: "Задля мене було це видіння, аби я пам’ятав, що архімандритові треба бути першим на церковнім правилі і в кожній справі богодухновенній". І з того часу став частіш бувати в церкві і уважніш за собою слідити (л. 21).

Оповідала нам братія печерська, як за архімандрита Єлисея раз прийшов до нього келар (начальник комори) і став розповідати, як багато щодня розходиться хліба. Архімандрит розсердивсь і пішов до келарні подивитися, хто то поїдає стільки хліба. Побачивши, як то зібралося багато по хліб прошаків, ще більше розсердився, — не тому, що їх було багато, а тому, що разом з недолужними здорові й сильні теж брали хліб. Почав здорових проганяти, аби не їли дурно хліба, а працювали, і велів давати хліб тільки неспособним — сліпим, безногим тощо. Коли вернувся до келії, диви — впав сильний град на монастирське жито — побив, потовк і з землею змішав, а іншого збіжжя не побив, тільки печерське. Архімандрит, побачивши це, велів не відмовляти хліба нікому, а всім давати, хто просить. І коли потім келар, бувало, відрікав, мовляв, нема того чи цього, не маю звідки дати, — архімандрит приказував: "Дай, коли просить, лихий рабе, не збідніє монастир ніколи" (л. 5).

Оповідав нам Ісайя Трофимович ("Трофиміус") про свого архімандрита віленського Леонтія Карповича, що завів у Вільні "общежитіє" (кіновію, комуну). Якось так була збідніла скарбниця, що тільки півгроша лишилось у ній. Скликавши братію, архімандрит розповів їй і сказав: "Думаю, братіє, що може це бути тільки з двох причин: або хтось з нас має своє окреме майно, затаївши, і Бог хоче, аби ми його викрили і привели до поправи; або цею бідою хоче нас випробувати, чи справді хочемо йти прикладом Христа в його бідності". Оповідання на цьому кінчиться, не пояснивши, до якого ж результату дійшла тоді віленська братія з своїм архімандритом.

Оповідав іще Трофимович про Карповича: коли він задумав зробити щось добре, а вся братія противилась, він говорив: "Це він не від Бога говорить", — і робив так, як задумав. Оповів також, що одного разу, коли він молився, прийшли братія і постукали, бо він мав звичай замикати келію, коли молився, сказали, що йде князь Богдан Огинський, — хоче з ним бачитись. Він мусів вийти, бо цей князь був ктитор і великий добродій їх монастиря, але попереду розплакався ревно, що не скінчив молитви, догоджаючи чоловікові" (л. 6).

Наука чернечого послуху подана на прикладі Мелетія Смотрицького. Перед своїм постриженням жив він при Л. Карповичу за послушника. Зібрався Карпович з ним кудись їхати і перед дорогою став на ранішню молитву, зачинившися в келії. Молився довго, і Смотрицький кілька разів приходив під віконце і кликав: "Отче, час уже спішитися в дорогу". Старець не відповідав. Смотрицький, унудившися, намовив служку Йосифа запрягти коней, а сам, не взявши благословення у старця, що все ще молився, поїхав вперед. Старець, скінчивши молитву, вийшов з келії і, побачивши запряжених коней, спитав, хто їх велів запрягти. Погонич сказав, що йому Йосиф сказав запрягти. Старець велів коней розпрягти і дати їм їсти, а Йосифові велів обцілувати всі бруси, з котрих заложена келія, ноги столові і піч за те, що без благословення його розпорядився. Коли виїхали — бачать Смотрицького: щось йому поломилося в дорозі (тут зіпсоване місце, яке затемнює зміст). Впавши на коліна, він просив пробачення, що виїхав без благословення і поніс за це кару. Старець сказав: "Бог простить, але бачиш, що непослух завсіди такий кінець має, молитва ж ніякого діла не затримує, а тільки помагає" (л. 6).

На тему чернечого майна. "Розповідав нам ієросхимонах Доротей, намісник межигірський, як він з ігуменом Родіоном постригав у схиму ієромонаха Макарія. Був він колись кравець і мав 40 золотих і різну дрібнішу монету. Захворів, і коли його постригли в схиму, почав кричать: "Візьміть з мене цей тягар!" — "Що за тягар?" — "Ці прокляті гроші; візьміть їх від мене, прошу!" Коли намісник забрав їх до монастирської "полати" (скарбниці), прийшов до доброго настрою той старець і дякував: "Полегшили ви мені сумління, забравши те прокляте майно, і хороба моя полегшала, і на сумлінні не чую ніякого тягаря". І так радісно одійшов" (л. 5) — потім дописано побожне поучення, кількома наворотами, ще розширене дописками на боці.

"За архім. Плетеницького був у Печерському монастирі, в Троїцькій больниці, хворий старець; коли він умирав, архімандрит прийшов до нього і спитав, за звичаєм монастирським, чи він забуттям або з сорому не полишив чогонебудь на сповіді, або, може, має якісь свої речі. Він відповів, що висповідався з усього, що пам’ятав, і речі віддав, які мав. Потім він помер, і, обрядивши, його тіло понесли до могили, співали вже провід, і архімандрит був при тім, аж больничар приходить з гаманцем: каже архімандритові, що це він, опрятуючи постіль, знайшов під нею — куди то віддати? Архімандрит дуже здивувавсь і засумував, спитав його духовника, чи покійник сказав йому про це, коли ж той заперечив, закричав архімандрит: "Уже загинув, горе мені і братії, горе цьому окаянному, він осудив себе, затаївши гроші!" Велів припинити одпівання і кинути його до могили. "Не варт, каже, християнського похорону!" Кинули його в могилу, архімандрит узяв гроші і з плачем кинув на тіло, приказуючи: "Затаїв єси, як Ананія і Сапфіра перед апостолами, буде твоє срібло з тобою в погибель". І так усі розійшлися з страхом і плачем, не докінчивши похорону" (л. 14, не зачеркн.).

За Єл. Плетеницького був у лаврі старець Феодосій, москвитин, дуже подвижний. Диявол же, бачачи його піст і подвиги, задумав його спокусити лакомством ("сластолюбієм") і вложив йому гадку, що не гріх монахам їсти м’ясо, і таку охоту до м’яса в нім розпалив, що той почав говорити: "Коли не з’їм м’яса, то вмру і буду засуджений як самовбивець" 1.



1 Цей початок досі вписаний іншою рукою, не Могили, далі його рука.



І так не пізнавши спокуси, післав свого послушника, щоб купив йому м’яса і спік. Коли принесено йому, сховав він то над піччю, чекаючи часу, щоб з’їсти, аби ніхто не бачив. Години за дві зачинив двері і взяв миску з м’ясом, коли відкрив — сморід великий пішов відти, дивиться, м’ясо повне хробаків. Побачивши таке, опам’ятавсь і, кинувши м’ясо, впав ниць на землю, просячи в Бога пробачення. Довго так лежав і плакав, потім показав те смердяче м’ясо братії і розповів свій гріх. По цім приложив піст до посту, сльози до сліз і молитви до молитов, став подвизатися ще більше, ніж перед тим. Це розповіли нам братія, особливо ж намісник наш Філотей Козаревич, 1629 р. 3 сент. (л. 15 не зач.).

Коли в р.16... приїхав з Греції на Русь Іосаф — митрополит монемвасійський і пробував в Унівськім монастирі, приїхав до нього по благословення скитський старець блаженний Єзекіїль. Митрополит радо прийняв його і лишив на обід; знаючи його святе життя, схотів його випробувати, чи єсть в нім благодать божа. Знав, що старець не їсть масла ні яєць і велів наперед приготувати всі страви на маслі. Коли принесено їх і за благословенням митрополита всі почали їсти, а старець тільки хліб, не рушаючи страв, митрополит сказав йому: "Чому не їси, старче?" Він поклонився, але нічого не сказав. Митрополит підніс руку, благословив і сказав: "Їж, старче, благословено тобі". Тоді старець з поспіхом узяв ложку, але тільки один раз з’їв, а потім положив і більше не їв. Митрополит, побачивши, що він більше не їсть, спитав: "Вже благословено тобі, чому ж не їси, старче?" Той устав, поклонивсь і сказав: "Що треба було до послуху, я сповнив, а поза тим, вибач мені, отче". Митрополит, почувши таку мудру відповідь, сказав: "Дійсно, справедливо називається старцем, і далі повинен так називатись". І далі велів подавати йому страви без масла. Бач, який був мудрий цей преподобник: послух показав, і повздержність заховав, і всім присутнім показав добрий приклад" (л. 10).


З серії чуд передусім ті, що прославляють Печерський монастир, — вони всі ввійшли потім до "Тератургіми" і вичеркнені в записнику:


"Р. 1621 приїздив кн. Павло Курцевич відвідати свою матір, що була черницею в жіночім Печерськім монастирі. Був він хворий на очі, так що не міг сам ходити, а його водили. Тодішній намісник печерський Кипріян Лабунський нарадив йому замовити собі літургію в Антонієвій печері і потім помити очі водою, зачерпненою хрестом Марка Печерника. Він послухав, і зараз по тім, як він собі помив очі тою водою, перестали вони боліти, але ще не бачив. В дорозі ж "на Київський город", коли він ішов "Вздихальницею" і зняв пов’язку з очей, побачив усе, навіть і те, що далеко за Дніпром, і з того самого були йому очі здорові. Це він сам розповів, приїхавши до Печерського монастиря, на Успеніє 1629 року" (л. 11, перечеркнено).

"Р. 1625 син шл. Миколи Скаревського 1, бувши під корогвою Одривольського, коли військо лядське йшло на козаків на Курукове, переходячи під Білою Церквою Рось, утонув у ріці.



1 На боці: "Имене пытати" — довідатись ім’я.



Поки його товариші покликали з міста рибалок і ті його гаками витягли з води за ребро, минуло більш двох годин; качали його на бочці, але не було надії його оживити. Тоді деякі з його родичів, чувши про чуда, що діються тим, хто роблять обітниці Лаврі Печерській, впавши на землю, з плачем обіцяли за себе і за нього, що підуть до Печерської Лаври церкви помолитися святим і послужити якийсь час. І зараз той безнадійний молодик наче з мертвих воскрес: встав і почав говорити. Всі, побачивши таке чудо, прославляли Пречисту, молодик той з родичами своїми пішов, прийшли до Печерського монастиря і розповіли всім це чудо, і нам розповів це самовидець Ян Пігловський і ті, що чули від самих "в оброцЂ бывших" — тих людей і самого молодика, що відбували обітну працю" (ор. 45, зачеркн.).

"Розповідав нам Ян Древецький, скарбник київський, про чоловіка одного Івана з с. Зарубинець, що він держить від пані віленської. Біс його люто мучить зчаста, і щоб позбутись його, обходив він місця латинські і уніатські, де, мовляв, бувають зцілення, — Сокаль, Лежайськ, Святий Хрест, Кальварія, Ченстохова, Журовичі. Приймаючи їх віру, сповідавсь і причащавсь, але нічого то йому не помагало. Року ж 1627 прийшов до Печерського монастиря, і коли священик проголосив: "Ізрядно о пречистЂй", біс голосно закричав з нього: "Маріє, не муч мене, вже виходжу з нього!" І вийшов. Чоловік упав як мертвий, так що люди настрашились, але по скінченню богородичної пісні встав здоровий і пішов, і з того часу був здоровий" (л. 21, зачеркн.).

"Розповідав Олександр Вельгорський про свого брата на Волині: захорував гарячкою і не міг встати. Але одного разу покликав його і просить послати до Печерського архімандрита, щоб дав йому монастирського вина — "вірю, каже, що як тільки покушаю, зараз буду здоровий молитвами Пречистої". Він то зробив, і за кілька день посланець приніс від Єл. Плетенецького вино. Хворий випив з півгорнятка і заснув, а за годину встав, убрався, почав ходити, казав дати їсти, і був з того часу здоровий" (л. 21, зач.).


Особливо улюбленою темою була кара божа на тих, що глузували з мощей, зневажали їх або відривали собі частини.


"Один шляхтич, вояк Гражевич, латинської віри, прийшов з товаришами до Антонієвої печери і там насміхався з мощей, не слухаючи осторог ченця-доглядача. Але коли вийшов, стратив розум, і тимчасом як його товариші пішли геть, він ходив і ходив навколо церкви. Було це перед полуднем, ченці по благословенні пішли до трапези, поїли і пішли до келій, а він усе ходить; ченці ж, божим промислом, нічого його не питали, аби навчився, як то зле глузувати з святих. Прийшов час вечірні, а він кружляє навколо церкви. По вечірні, коли всі сторонні мали виходити з монастиря, один з ченців підійшов і спитав: "Що це ти, пане, цілий день кружляєш навколо церкви? Вже вечір, всі розійшлися, і час замикати браму, іди на своє помешкання". Підійшли і інші братія, бачачи їх розмову. Він відповів: "Знаю, як я прийшов і з ким, та не знаю, як це я так не можу вийти звідси: не знаю дороги, і воріт не можу знайти, і так ходжу як дурний, як бачите". Той спитав його, чи він не согрішив чим тут. Признався, що, бувши в печері, багато наговорив на святих, — "і бачу, це мені Бог таку кару на мене попустив". Його повели до печери, і він там припадав до мощей, прохаючи пробачення, і прийшов до розуму. Другого ж дня прийшов, попросив відправити службу в печері і пішов додому, славлячи печерських святих. Розповів це ігумен Сильвестр, сам чувши це від Гражевича, і багато інших, "а я записав се 1629 р., окт. 2 в славу Богові" і т. д. (л. 14, зач.).

"В 1627 приходив до Печерського монастиря якийсь шляхтич-кальвініст з Помор’я, як то звичайно приходять з різних далеких країв"; ім’я його Могила хотів дописати, але, видно, не довідався. "Посміявся з ікон, мощей, обрядів, але коли зайшов до печери св. Антонія, обхопило його таке розчулення, що він зі слізьми покаявся з усього і признав, що віра грецька правдива, і, вийшовши з печери, пішов до Михайлівського монастиря, до митрополита Борецького, і просив його прийняти до православної церкви. Бажання його сповнене, і з тим він поїхав додому, — оповів це Могилі сам Борецький і багато з печерської братії" (л. 11 перечеркнено).

"Шляхтич Ян Піглавський, латинської віри, розповідав Могилі 1, як він 1628 р. відвідав Печерський монастир з кількома товаришами, чувши багато славного про нього, заходили до Антонієвої печери і потім пішли до міста.



1 "Аз же Петр Могила великій архимандрит святыя великія чудотворныя Лавры Печерскіа Кіевскіа" — ці слова (потім зачеркнені) — ще одно з свідоцтв авторства, які усувають гадки, що, може, ці записки були писані для Могили.



Але один пахолок, Лементовський на ім’я, розхворувався так сильно, що прийшлось його нести. Покликали лікаря, але він не міг вгадати хвороби; нарешті стали догадуватися, що, мабуть, той Лементовський щось наброїв у печері, і він признався, що, побачивши Івана Многострадального 1, він захотів скрутити йому голову на доказ того, що це ніякі святі, а звичайні трупи 2; але як не моцувався, не міг голови тої обернути, а натомість почув у собі лютий біль. Вислухавши його оповідання, порадили йому покаятися за свій вчинок, і дійсно, коли той пахолок почав просити пробачення у Бога і Івана Мн., заявляючи, що він похваляє віру руську, признає її правдивою і вірить печерським святим і їх мощам, — біль його полегшав, а коли потім він пішов знову до печери й помолився — став цілком здоров" (л. 2 — на боці приписано: записано р. 1629 14 січня).



1 Тіло цього Івана закопане по плечі в землі, а голова вистає з землі.

2 "Рекох о себЂ: Не стерплю баснем сим російским, но обличу их блядивыя повЂсти".



"В р. 1606, "як Дмитро-розстрига з ляхами йшов на Московське царство", "церульник се єсть хирург", з роду німець, зайшовши до печери Антонія, відірвав одному святому ногу і, приховавши, виніс до міста і там поклав у себе на полиці. Вночі, коли всі спали, раптом від тої полиці пішов великий світ. Господиня, пробудившись і побачивши світ, подумала, що хата горить, і підняла крик. Пробудившись і полякавшись, усі з тим цирульником вийшли на двір подивитись, з котрої сторони огонь, але не побачили нічого, і в хаті світла не було; подумали, що привиділось, і полягали. Але те саме повторилось тої ночі вдруге і втретє. Нарешті побачили, що світ іде від тої сухої ноги. Тоді світ перестав, хазяї ж допитались у того цирульника, як то він відрізав ногу в печері, не віруючи, що то святі в печері. Тоді хазяї з великою честю положили ту ногу на столі, на убрусі, і свічку засвітили, а рано дали знати "старЂйшинам граду", а ті, під присягою розпитавши, понесли ту ногу до монастиря. Архімандрит же Єл. Плетенецький вийшов назустріч "з клиросом і усіми іконами, з свічами і кадилами", і, внісши ногу назад до печери, прив’язав її до тіла, котрому була відірвана. Цирулик же з переляку втік, так що його і знайти не вдалось" (ор. 43, зачеркн.).

"В травню 1630 р., коли військо польське воювало, все те військо проходило повз Печерську Лавру за Дніпро, і сила їх проходила щодня, щоб побачити святі печери. Дивувалися благодаті божій, що стільки в них нетлінних святих тіл. Але слуга одного сотника (ротмістра) Павла Павловського, посланого від гетьмана Конєцпольського, щоб привести пороми київські (міські) і монастирські під Стайки, ввійшовши до печери св. Феодосія, лаявся, глузував і плював на ці святі тіла. Та коли вийшов і сів на пором, чудо! Як божевільний почав кричати: "Ой печери, печери! Через вас я помираю!" Ті, що були з ним, заспокоювали його: "Не бійсь, нічого з тобою і не буде!" Але він повторяв: "Умираю і жити не можу, бо вбивають мене святі печерські". Так сім день не їв і не пив, вдень і вночі стогнав і кричав, на диво всьому військові, і восьмого дня помер на перевозі в Стайках, де перевозилися за Дніпро. Всі вояки, що там були, бачили це чудо і, повернувшися з-за Дніпра, деякі розповіли нам — між ними і самовидець Казимир Тишкевич, воєводич мінський. Ми ж записали це на осторогу тим, що приходять до печер, і на запевнення, що це правдиві святі, котрих тіла лежать у печерах нетлінні" (л. 28 зач.).

"1625 р., в листопаді, в четвер 1 ... Потоцький, підкоморій кам’янецький, тоді бувши "полковником се єсть стратилатом", вертаючися з війни з козаками, що була на Курукові, прийшов до Печерського монастиря. Тодішній архімандрит Захарія Копистинський частував його, а вояки й слуги пішли в Антонієву печеру оглядати мощі і вийшли відти, чудуючись з такої благодаті, але один хлопець Генрик Мансфельд, німець 2, відірвав у одного святого палець і сховав.



1 Полишено місця на день і на певне ім’я, і вони зісталися незаповнені.

2 Це все приписано на боці: іменем Генрик Мансвел, — німець родом.



Поїхали всі з підкоморієм до міста, а пахолок той ішов ззаду. Коли йшов повз монастир Миколи Пустинного, впала на нього пітьма, так що він як дурний ходив — силкувався йти до Києва і не міг (приписано на боці: і привиджувались йому якісь люди, що скрегочуть зубами на нього і велять йому вертатись і взяте повернути). Побачили його, як він ходить наче дурний, розпитували його і, допитавшись, веліли йому вернутись і покласти палець назад. Він став їх просити, щоб ішли з ним, бо напав на нього великий страх. Тільки побачивши той палець, самі злякалися і пішли з ним, і чудо: стала тьма відступати з очей того хлопця, так що він міг іти потроху, а коли ввійшов до печери й поклав пальця на місце — прийшов до себе, і тьма зовсім відступила від нього. Величаючи печерських святих, пішов він до Києва і оповів панові свому". Пізніша приписка: "Це розповів мені сам Станіслав Потоцький, тоді підкоморій, а тепер каштелян кам’янецький, р.1631, квітня 29, в Потоку, на похороні Стефана Потоцького, воєводи браславського" (л. 44 об., зачеркн.).


Інші чудесні мотиви.


"1629 р. 15 липня, в день в. кн. російського Володимира, нагодилось мені бути в моїм селі монастирськім Рубежівці у слуги мого Станіслава Третяка — святити новий дім, ним побудований. Я, як звичайно, зробив мале свячення води і посвятив дім, а жінка Третякова сховала святу воду, яка лишилася, в шклянці в окремім місці. За рік, оглядаючи ту воду, побачила, що вона перетворилася в вино. Здивувалась і дала славу Богові, а коли я р.1631 20 дня того ж місяця знову був у тім селі, Третяк з жінкою прийшли до мене і принесли ту шклянку з водою і розповіли, як та вода обернулася в вино. Я здивувавсь і, понюхавши, почув запах вина, покуштував — смак волоського (мб., італійського) вина. Здивувався ще більше і сказав: "Чи правда, що це вода перетворилась? Не вірю, аби це була вода, це волоське вино". Вони клялись, що цього разу не було в їх домі вина, і в цій шклянці ніколи не було вина, це вода, посвячена тобою минулого року. Я взяв цю воду, і вона й досі в мене, не псується, має запах і смак вина і не скисає на оцет" (л. 46, незач.).

"14 січня 1629 р. оповідали "нам" селяни печерського села Забілоч, що в сусіднім с. Осівцях в 1619 сталася така пригода: був "урядник Грицько", робив великі шкоди селянам, крав овець, волів, свиней і всяку худобу. Шукали не раз за злодієм і не могли викрити. Раз зібралася в цій справі громада ("мужіє веси той"), і той Грицько був там. Допитувались злодія, коли один побожний чоловік Федько, прозваний грішником, тому що так себе завжди називав, почав радити громадою помолитися Богові, щоб він викрив того шкідника. Послухали його і почали всі громадою читати "Отче наш". "Коли прочитали, Грицько почав стогнати і кричати, що му болять плечі. Так раптом розболівся, що не міг ні стояти, ні сісти, мусіли його занести додому. Промучився сім день і помер, і так виявилось його злодійство" (л. 3).


Мотив чудесного навернення на православну віру.


"Кн. Ганна Корецька, Ходкевичівна, по смерті свого чоловіка відставши від православної віри, переходила через різні єресі: з кальвінської до аріанської і інших — навіть з іудеями суботствувала, і сильно докучала священикам і ченцям, як православним, так і католицьким. Року 16... промислом божим почувши про Єзекіїла, скитського старця, запросила приїхати на розмову. Він обіцяв і три дні відправляв збільшені пости, молитви, богослуження, потім визначив усій братії піст і всеночну службу за повернення княгині, аж до свого повороту, і з тим поїхав до неї.

Коли дали знати їй про нього, вона сама вийшла йому назустріч, і коли побачила, напав на неї страх, дрожі, потекли їй сльози з очей і з усього тіла, від голови до ніг, потік смердячий піт, так з півгодини. Тоді став старець її навчати, і вона, вислухавши, впала на землю і обіцяла все виконати, що він їй накаже; висповідалась перед ним, хоч він не хотів, бо не мав ієрейського чину, але на її прохання вислухав і, закликавши священика, засвідчив перед ним її сповідь, і той розгрішив її, і, пробувши у неї по цім кілька день, повернувся до скиту. Княгиня ж стала ревною православною, побудувала багато монастирів і "странноприїмниць" для духовних і для прочан в своїм городі (мб., Корці), в Межиріччі, в Білилівці, і Білгородці, багато роздавала милостині, а перед смертю, захорувавши, постриглася сама в черниці і так відійшла" (л. 10).


На тему чистилища ціла повість, цілком у стилі Бокаччіо, тільки на пісній олії:


"В селі Мунині, в землі Перемиській, за милю від Ярослава, до котрого це село й належить, був лях-хлібороб на ім’я Войцех Душа. Мав жінку Ганну, і коли вона померла, в недовгім часі біс, хотячи не тільки латинників зміцнити в їх забобонах про огонь чистилища, але і православних збаламутити і до тих же забобонів привести, вліз під піч і невидимо кликнув того чоловіка голосом його жінки: "Войцех!" Той злякавсь, скочив і хотів тікати. Але біс скоро: "Не тікай, але слухай! Я душа твоєї жінки Ганни і за гріхи страждаю в цій печі. Прошу тебе, змилосердись і поможи мені: піди до священиків, нехай помоляться і відправлять службу за мене, а ще краще, нехай прийдуть сюди, тут службу і молитви відправляють, доки я не визволюся від цих мук у чистилищі: я сподіваюсь їх молитвами скоро визволитися. Досі ти не подбав помогти мені милостинею, службами і скоротити мою муку в чистилищі, забув єси мене, як я з тіла вийшла". Чоловік, не зрозумівши тої бісовської прелесті і переконаний, що то справді душа його жінки, побіг скоро до Ярослава і розповів ієзуїтам і ксьондзам з фари (парафіяльної церкви) все, що чув. Ті послали до його додому двох своїх на перевірку. Біс і з ними говорив так, як з тим чоловіком, і прохав у них молитви. Коли розповіли це, всі ксьондзи й ієзуїти повірили, що то душа жінки; почали правити за неї молитви і служби, людям теж заповіли піст і пильні молитви, а на казаннях голосно ганьбили православну Русь, мовляв, це не для нас, що віруємо в чистильний огонь, а задля вас, схизматиків, що не вірите в спасенну нашу науку, наказав Бог цю святу душу, щоб вас на правду навернути. Вже святою Ганною того біса називали, така прелесть!

Пішли з співами пішо до Мунина — ксьондзи, ієзуїти і багато народу, до хати того чоловіка, співали молитви за ту душу. Ввійшовши до хати, стали ксьондзи говорити до тої душі, а біс голосом жінки відповідав і просив, щоб вони за неї молились. Ті правили службу і молитви, а біс дякував, казав, що має полегшу від їх молитов, і просив покропити свяченою водою ті місця, де він нібито був: то під піччю, то під лавою, то під коритом, де свиней годували, аби їх в тій вірі укріпити і притягти ще більше людей. Ті пильно робили, що їм біс наказував, думаючи, що справді роблять полекшу душі. Пішли по всім краю поголоски, що в Мунині свята душа проявилась; багато людей звідусіль приходило, не тільки латинської віри, але й православної, щоб послухати тої душі і переконатися, ніби то правда, молилися за неї і милостиню давали.

Так пробули латинники в цій прелесті, за біса молячися, з 12 тижнів: по всіх домах молитви, по всіх костьолах служби. Аж Бог схотів охоронити від цієї мани православних, бо вже і з них багато стало відставати (від православної віри), і положив на серце одному, Мартину Грабковичеві на ім’я, шляхтичеві піти й подивитися на ту прелесть. Був він слуга кн. Василя Острозького, чоловік побожний, добрий і в писаннях церковних досвідчений, приїхав з Краківської землі до Ярослава, пішов до Мунина з ксьондзами і з людьми, як ішли з співами до тої душі, і зараз пізнав бісівську прелесть. Поки він не ввійшов до хати, душа говорила ксьондзам, щоб вони не дозволяли входити Русі й іновірним людям, бо коли, каже, вони входять, муки мені прибуває і я не можу говорити з вами, коли ви мене питаєте. Тому проганяли всіх чужовірців, але Грабковичеві не могли заборонити як княжому слузі, і коли він ввійшов і став питати про душу, де вона, бо з його приходом вона перестала говорити, вони показали йому те місце, звідки чути було голос. Тоді він кілька разів кликав: "Чи душа, чи біс, говори зо мною!" — але відповіді не було, і він тоді сказав ксьондзам: "Не давайте, отці, себе здурити, вірте мені, що це не душа, а прелесть бісівська, це біс говорить з вами, щоб збаламутити вас і людей".

Ксьондзи ж йому на це відповідали: "Ти, схизматику, говориш таке на святу душу, а її Бог появив не для нас, а для вас, схизматиків, аби ви переконались щодо чистилищного огня і повернулися до римського костелу!" — і ще багато іншого в наругу йому. Але він відповів: "Коли це не біс, а свята душа, як ви кажете, чому вона не говорить зо мною?" — "Бо, — кажуть, — ти не католик, не нашої віри". — "Нехай говорить з вами, і я тільки аби голос чув". Тоді вони почали її кликати й просити, щоб вона з ними говорила, але вона не відповідала; нарешті, по довгих питаннях: "Чому, свята Ганно, не відповідаєш нам?" — біс стогнучи відповів: "Бо сюди прийшов чужий чоловік". Грабкович, почувши цей голос, сказав: "Як же це ви, ксьондзи, називаючи себе правовірними, не можете пізнати бісівської омани, називаєте біса святим і таку силу людей ведете на погибель? Чи не бачите, що це голос диявола?" І почав його заклинати святою трійцею, аби сказав, чи він свята душа, чи біс проклятий? Біс дуже стогнав, нарешті промовив: "Я не душа", — і всі переконалися, що біс їх манить. Грабкович же сказав ксьондзам: "Бачите, як вас біс манить, і ви вчите людей байкам про огонь чистильний! Перестаньте баламутити людей задля свого прибутку і не ведіть їх замість очищення до геєнни" 1. І почав допитуватися господаря, чи то він, чи хтось з домашніх займається чарами і біса має. Але виявилось, що господар невинний, чоловік простий і добрий, — "поварица єго, се єсть кухарка". Коли її стали пильно допитувати, призналася, що це вона цього біса має з Великої Польщі — "бЂ бо Ляховица". "Але, — виправдувалась, — я цього не казала йому робити, він, що хоче, робить без моєї волі". Ксьондзи з великим стидом вернулися назад і по костелах проголосили, щоб люди не ходили туди, бо виявилося, що то бісовська мана, а не душа. Куховарку ж всадили до темниці і хотіли спалити, але ксьондзи веліли її вночі випустити, аби не ширилися відомості про цю бісівську ману, на більший їх сором" (л. 130 — 2).


Ще різні варіанти чуда на обличеніє унії:


1625 р. була велика пошесть у Вільні, багато народу помирало, і між ними помер протопоп відступницький (уніатський) Михайло Котлубай. Коли пройшла та пошесть, і люди повернулись, вернулись і уніатські ченці до монастиря трійці і стали правити службу за протопопа. Але на першій службі, як служили собором, ієромонах Рафаїл Корсак 2, Валеріян Калонофойський та ін., випивши вино, коли прийшов час причащатися, побачили, що воно обернулося в воду: сама вода була в чаші.



1 Промову Грабковича я скоротив.

2 Пізніший уніатський владика і митрополит.



Дуже схвилювались і докладно розвідувались; виявилось, що священик, відправляючи проскомидію, налив вина і трохи води, і диякон, що подавав священикові, засвідчив, що він сам наливав вино до судини і подав священикові. Послали до винаря, що продав те вино, і він присяг, що вино купили в нього і воно було правдиве. Попробували те вино, що ще лишилося в судині, і відправили службу на іншім вині, і всім, хто знав про це, заборонили оповідати, але так, що, мовляв, священик помилково не налив вина, а тільки воду. Далі наводяться і інші такі історії, як у Грубешові під час коли служив Потій з іншими "схизматиками" і в Берестю під час першого богослуження, відправленого по проголошенню унії, вино перетворилось на воду; далі дописані іншою рукою, не Могилиною, різні міркування на цю тему (л. 48).


Страшний уніатський владика:


"Р. 160... Коли за гріхи наші всі єпископські престоли, крім одного львівського, засіла унія і стала, "як гангрена або канцер", ширитися по всім тілі російської церкви, по смерті першого відступника Діонисія Збируйського відступники посадили на тому престолі Анастасія, званого Пакост 1, з Вільна родом, що вкрав був бурмістрові Лукашеві Бандиковичу кармазина, і якби не втік до уніатів і не постригся в ченці, певно, був би повішений як злодій 2. Цей Пакост по імені мав і життя своє: суворий, немилостивий 3, велике гоненіє підняв на православних по всій єпархії; священиків мучив, з церков проганяв, по церквах двері сокирами відбивав, відчиняв і своїх богомерзьких ієреїв приставляв, а інші тримав запечатані без хвали божої.



1 Було написано Пакост з надстрочним знаком, потім виправлено на Покост, на боці приписано: "иже по сем звашеся Пакост" і це зачеркнено новим чорнилом, XIX віку.

2 Пор. вище цю історію, с. 594.

3 Ці слова були написані вже перед тим і зачеркнені — при них там було: "житіє скверно имущаго".



Прийшовши до Красного Ставу з військом "з трубами і тимпанами", силоміць здобув муровану церкву, розбивши двері; до сусідньої дерев’яної церкви св. Параскеви приступивши, також насильством відчинив двері, але коли ввійшов до олтаря і хотів прочитати молитву перед трапезою, невидима сила божа відтрутила його. Він, на це не зважаючи, ввійшов удруге — те саме. Подумав, що то міщани зробили чари, бо ці невірники в своїм закаменілім серці чарами поясняють, коли Бог чудом відкриває їх безбожність, і бувають тим суворіші й немилостивіші. Розсерджений ввійшов утретє і став молитву читати, але божа сила не тільки від трапези відтрутила, але і з олтаря викинула, так що навзнак упав перед амвоном як мертвий, у всіх на очах. Ледве ожив, і від того часу почав хорувати, до церкви ж потім ні один відступник не важився ходити, і її запечатано. В останній своїй хворобі, за порадою чародіїв, велів свому кухареві, молодому хлопцеві, в себе на очах розтяти черево і кров’ю тою покропити і серце спекти, і, як звір, із’їв його, бо чарівниці казали: коли теплою кров’ю людською покропишся і серце з’їси — будеш здоров.

Але фальшива то була обіцянка: за три або чотири дні наступив його кінець поганий і немилостивий. Бо чорти відірвали йому голову від нечистого його тіла, так що вона впала з ліжка на землю, напрочуд усім — на знак його відступства. Оповідали це нам слуги, що то бачили, особливо Стефан Іляківський, брат протопсалта (першого співця) Печерської Лаври, що був домашнім хлопцем у того відступника і на свої очі це бачив. Ми ж записали це, аби знали всі православні, які наслідки має відступництво" (л. 46).


Для контрасту — пієтизм київського біскупа для печерської святині.


"1628 року травня 10, бувши в Печерськім монастирі, розповів Могилі біскуп київський Богуслав Бокша Радошевський, як 1626 року, за архімандритства Зах. Копистинського, сталося в нього, Радошевського, нещастя в його містечку Чорногородці. Поправляли старий вал, що почав розсипатись, Радошевський став на валу і дивився на роботу. Коли велика маса землі відірвалась з гори і впала на робітників, що працювали в рові. Вони побігли, але одного земля покрила більше як на п’ять ліктів (завтовшки). Радошевський дуже тим засмутився, заплакав, що, мовляв, за його гріхи сталася така пригода, і, вважаючи того приваленого за мертвого, велів робітникам відкопувати його, сам же з плачем пішов додому, але в дорозі подумав про чудотворну Печерську Лавру і, впавши на землю, став молитися до Печерської Богородиці, просячи лишити життя приваленому і обіцяючи за те йти до монастиря, і роздати в нім милостиню, і того приваленого туди ж на прощу послати. Під час, коли він тужив і молився, прибіг хлопець — потім, як минуло вже "дві години оролойних або зегарових", і розповів, що вже докопалися до голови того приваленого і думають, що він живий. Радошевський почав ще палкіше молитися до пречистої, і прийшов другий з вістю, що вже голову відкрили, і той чоловік очима моргав і бачить. Я, каже Радошевський, дуже зрадів, сам пішов туди і побачив, що його вже цілого відкопали і він киває головою — не скалічений, тільки дуже наляканий. Коли його витягли, він заговорив і попросив пити. Я велів дати йому чарку вина, і він випив і потім став працювати з товаришами. Я ж, як обіцяв, прийшов і подякував, ставши на коліна серед Печерської церкви перед усіма, — в подяку Богові і пречистій" і т. д. (л. 12, зачеркн.).

Той же біскуп розповів тоді, що 3 дні перед приїздом його захворів йому найкращий кінь, куплений за 600 золотих, так що вже не сподівалися, аби він вижив.

"Стало мені прикро, — казав біскуп, — що стільки грошей я дурно видав, вислав усіх з дому і, впавши ниць, зі сльозами помолився пречистій діві печерській: "Пречиста діво, як ти того приваленого чоловіка заховала цілого так, благаю тебе, оздорови коня того, аби я перед усіма прославляв тебе і чудотворну твою церкву!" Обіцяв за те піти до Печерської церкви і серед неї на колінах прочитати разів 15 "Отче наш" і стільки ж "Богородице діво". Не минуло і чверть години, коли приходить старший і, постукавши в двері, каже: "Не тужи, пане, кінь уже встав, здоров, їсть, і нічого йому не бракує". І от сказав мені (каже Могила): "Я, отче архімандрите, обітницю свою в святій церкві тутешній виконав уже перед усіма вами на честь і славу божу і пречистої його матері" (л. 13, зачеркн.).

"Той же біскуп, в науку одному бернардинові, що глузував з мощей, розповів, як за Плетеницького один з його коморників, Вольський на ім’я 1, ввійшовши до печери, теж став насміхатися з мощей: за волосся їх сіпав і казав: "То не святі, тільки русь засушила трупи мертвих, щоб дурити прочан". Але коли, вийшовши з печери, поїхав з біскупом, упав під ним кінь, поломив собі ноги і здох на місці; Вольський розбився, і потім ще інші йому нещастя сталися, і він вмер незадовго" (л.13, зачеркн.).



1 На боці приписано: "О имени липш ся опытати".



На тему божих кар за насильства над православними:


"Одступник Крупецький", одержавши перемиське владицтво по смерті Копистинського, "з єпархом се єсть со старостою" прийшов силоміць відбирати кафедральну церкву св. Івана Хрестителя; православні священики не хотіли відкрити церкви, тоді "єпарх" велів привести слюсаря, "желЂзноковца", і примусив його відкрити двері, "і тако вдаша епископію скверному отступнику всЂм православным плачущим и ридающим". Слюсар розхворувався і до рана помер лютою смертю. "Єпарх" також незадовго "злЂ скончася" і перед смертю страшним голосом кричав: "Іоане, не муч мене, Іоане, не погуби мене". Митрополит записав це (л. 8) "в пользу правовірних, в посрамленіє зловірних", але не міг похвалитись якими-небудь бідами самого Крупецького, що на злість православних як ні в чім не бував і правив захопленою силоміць єпархією".

Розповів Могилі 1629 р. 28 жовтня в с. Смідині на Пінщині священик, як 1624 р. прийшов до села "сотник" (ротмістр) Богуцький з вояками своїми і з "латинським ієреєм, єгоже людским нарицают(ь) ксонз", чоловіком суворим і немилосердним, і той "до инших лукавств і це додав": підмовив двох вояків відбити церкву, сподіваючися в ній великого багатства. Але коли вояки хотіли сокирами відбити двері, невидима сила відкинула їх від дверей, так що вони немалий час так, як мертві, лежали, а потім розповіли всім таке чудо. Тоді сотник прогнав від себе "безбожного ієрея" і з страхом забрався з села з своїми вояками (л. 7).

"1603 року одна вдова, Биковська, держала орендою село Торки в землі Перемиській. Була аріанської єресі, і в день Преображення веліла всім людям жати жито в полі. Ті просили, щоб вона не ображала божого свята, але та, не слухаючи їх, вигнала всіх на роботу, і сама вийшла на поле, і жартувала до слуг: "Дивіться, як мені русь хотіла з своїм Спасом дня вкрасти, а їх Спас свині пас" 1.



1 "Ихже Спас свЂнЂ пас", — ходяча, видко, приповідка.



Була тиша і погода, але тільки що вона це сказала, блиснула блискавиця і вдарив страшний грім, так що вона сама і всі, що були коло неї, впали на землю. Але їм нічого не сталося, але все жито їх на ниві і в снопах згоріло на попіл. Вона, вставши, присяглась не працювати в руські свята і святкувати їх з усякою честю, і після того кождого року питала, коли буде Спас, аби ніхто в її дому не працював того дня" (л. 29).

"Року 1625 в Перемиській землі один шляхтич Еразм Герборт на ім’я в піст перед Різдвом, за кілька день перед своїм латинським Різдвом, за радою своїх латинських священиків і слуг — сам молодий ще, скликав всіх православних священиків з своїх сіл, з протопопом їх, числом 12, бо був багатий, і велів їм разом з ними, за їх новим і зіпсованим (новорастлЂнным) календарем святкувати Різдво і м’ясо їсти. Ті не згодились, сказали свому панові, що краще смерть приймуть, ніж піст нарушать і згодяться змінити календар, переданий богоносними отцями. Той розгнівався, зганьбив їх і, безбожно глузуючи з православної віри, велів замкнути їх у темниці. Вони плакали і стогнали, до Бога кличучи, але в духу раділи, що сподобилися безчестя і в’язнення прийняти за правдиву віру, як наказував їм їх єпископ, Михайло Копистинський: не слухати наказу пана свого і пострадати з людьми божими краще, ніж придбати вічну погибель, приставши на скороминущу втіху з іновірними. Молилися, щоб Бог не дав святу віру в посміх мерзкому відступникові, і за два дні до латинського Різдва нагло розболівся той Герборт. Слуги його, зрозумівши, що це з їх паном приключилося за обиду божих слуг, зараз побігли до темниці, щоб випустити священиків, але поки добігли до темниці, пан їх нещасливо випустив свою душу злу. Слуги ж божі чудесно звільнилися з в’язниці" (л. 30).

"Року 1630, на Благовіщення, в селі Замойського Пискурівцях, в землі Белзькій один господар — "лях" — велів свому наймитові, православному, переорати ниву, де було посіяно озимину: бо не видно було, щоб сходило, і не можна було вже сподіватись, аби зійшло. Наймит сказав: "Пане, в нас, на Русі, сьогодня велике свято, працювати не годиться, і я орати не можу, а до того не треба тратити надії, але на Бога вповати: ще не пройшов час сходити, і не треба Бога гнівити". Але господар примусив його запрягти волів і вийти в поле. Вийшов наймит з його сином, але орати таки не насмілився. Господар вийшов подивитися, чи оре, і побачивши, що стоїть дурно, почав його лаяти: "Нема свята, Благовіщення вже минуло, верзеш ти з своїм руським святом, іди ори і більше не говори незнащо". Але той послушний син церкви волів не послухати свого господаря, ніж божий закон переступити. Бо слуга повинен слухати свого пана, доки він не наказує чого-небудь, противного волі божій. Він сказав господареві: "Позволю тобі й убити мене, коли хочеш, але працювати в свято не буду". Господар, налаявши його, став орати з сином, а наймит пішов до села. Ідучи, побачив темний вихор, як ішов на господаря його, як тьма, — і покрутився й став невидим. Наймит подивився — і нема ні господаря, ні його сина, ні волів, ні рала. Побіг на село і порозп овів усім. Люди вийшли на поле і не знайшли нікого, і досі не знайшлося: втратив його Бог за те, що глумився з благочестя" (л. 51).

"На Покутю за Галичем 3 милі, на горі над Тисьменицею 1 була церква з тесаного каменя, поставлена, як казали, двома братами з бояр руських. Коли молодший брат відступив від православної віри і пристав до зловірної латинської, половина церкви, ним збудована, до фундаментів упала і розвалилась, а половина старшого брата стояла до р.1611. Тоді Януш Потоцький, воєвода брацлавський, велів розібрати й ту половину, що лишилася, на будову "пирга се єсть башни" в місті своїм Єзуполі. Коли він з жінкою поїхав подивитися, як її розбирають, великий вітер вхопив їх і трохи що не вкинув з возом і кіньми до ріки. Він, невважаючи на це, не припинив розбирання, доки не збудовано башту, як він хотів. Коли ж з тої башти вперше звелів він з гармат стріляти, впала вежа аж до споду" (л. 50).



1 На боці: під Єзуполем, під с. Ганнусівкою.



"В Кам’янці-Подільському у внутрішнім городі єсть дерев’яна церква Покрови, поставлена кн. Коріятовичами — там їх тіла лежать, і вона стоїть досі: "Епарх або староста", Брезкий на ім’я, лютеранської єресі, не тільки що заборонив священикам правити службу, але в наругу православній вірі ще й коней велів там поставити. Другого або третього дня велів вивести коней, щоб подивитися на них, як то мав звичай, але як їх вивели, виявилось, що вони всі сліпі. Дуже розсердивсь і, не беручи на розум сили божої, задумав церкву зруйнувати. Тоді Бог, не терплячи образи церкви своєї матері, затьмив і йому самому очі сліпотою. Тоді "епарх", зрозумівши кару божу, очистив церкву і, покликавши православних священиків, віддав їм, щоб далі в ній служили, як перед тим. Тоді став видіти, за те таку уставу священикам видав — випросивши на підтвердження королівську грамоту, аби кожного свята і кожної неділі один з міських священиків по черзі відправляв там службу, а як не відправить, то староста візьме дві яловиці з міської череди за попову вину" (л. 29).


Приклад чудесного покарання православного магната за знущання над православним монастирем:


"Року 1629 січня 26 записав я, Петро Могила, архімандрит і т. д. від багатьох достовірних свідків, від митрополита Ійова Борецького, самовидця цього чуда, і від братії Межигірського монастиря. Року 1614 Василь Воронич, писар земський київський, захопив озеро Межигірського монастиря, Косор на ім’я: прогнав монахів і їх людей з сітьми і послав своїх. Ігумен межигірський Гедеон з братією всяко просили його, щоб він відступив від того озера, бо ніколи воно до нього не належало, а монастир з давніх часів годувався цілий рік рибою з того озера, але Воронич не слухав і навіть погрозив: "Коли здибаю (на озері) ченця з вашого монастиря, як злодія, велю його повісити". Тоді ігумен наказав ченцям піст і молитву: рано сто поклонів, стілько ж у полудні і ввечері. Коли почали співати в церкві молебні всім собором, приходить слуга Воронича і просить ігумена й братію помолитись за нього, бо того дня він тяжко захворів, так що не знати, чи й застане ще його живого. Почали правити молитву, коли приходить інший посланець — кликати, щоб ігумен прийшов з братією і посвятив над ним оливу. Ігумен пішов і посвятив, але хвороба не проходила. Хворий признав свій гріх перед ігуменом, вернув монастиреві озеро і сіті свої, і страву, привезену для робітників, і так помер". Це останнє слово потім зачеркнене, і Могила дописав подробиці тяжких передсмертних мук. По цім коротке поучення: "Написав я це, аби побачили всі, хто кривдить монахів, як скоро мститься Бог за своїх вибранців, що кличуть його вдень і вночі" (л. 3).


Популярною темою легенд і оповідань була дивна доля Острозьких: як звівся цей рід і маєтки його перейшли до католицьких рук.

По смерті кн. Олександра Острозького вдова його з дому Костків, прославлена своєю католицькою ревністю, за намовою своїх дорадників-єзуїтів вигнала 1610 року з парафії православного священика (з дальшого виходить, що мова тут про місто Ярослав, що належав до цієї кн. Острозької, а відставлений священик — це Лаврентій Зизаній).

Посадила на його місце "одступника" і силкувала своїх підданих, щоб прийняли унію: садила до в’язниці, накладала грошові кари й інші біди їм чинила. Але піддані все зносили, за 12 років ніхто з них не відступив від православної віри, і нарешті Бог припинив цю пробу їх: в самий день, як ту церкву відібрано, в великий четвер перед Великоднем родичка княгині, також з родини Костків, латинська ігуменя, заснувши ввечері по молитвах своїх, побачила мужа благообразного і світоносного, і він наказав їй іти до сестри і остерегти, що вже Господь не буде далі терпіти її знущань над руссю і спустіння церкви своєї, і коли вона церкви православним не поверне і не лишить їх надалі в спокою, нагло помре лютою смертю.

Як прийнято в агіографічній літературі, ігуменя і раз, і другий не надала значення цьому видінню, ще за третім разом той "муж c яростію" загрозив їй, що коли вона зараз не остереже сестри, то рано помре сама, за нею сестра і все місто пропаде. Тоді ігуменя веліла зараз запрягти коней і поїхала вночі до сестри. Та, вислухавши, скликала рано своїх ієзуїтів, й ігуменя розповіла їм усе під присягою.

Єзуїти вважали її за святу людину і не сумнівалися в правдивості її слів, "але з зависті і гніву, що мають на православіє", веліли їй нікому того не оповідати, а княгині так сказали: "Краще вернути русі церкву, ніж би ти мала через те щось потерпіти, але не треба, щоб вони знали, що сталось, аби з того не укріпилася руська віра; зробимо таке: покличемо старшину міста, нашої віри, і наустимо їх, щоб вони покликали міщан руської віри і, нібито жалуючи їх стражданням за віру, намовили їх іти до тебе і просити, щоб ти вернула їм церкву, а вони, мовляв, з свого боку проситимуть за них; ти ж наче упрошена ними це зробиш, і ніхто не знатиме, що сталось".

Так і намовили вони католиків, і ті, покликавши руських міщан до магістрату ("в притор" — як у Євангелії про Пілата), говорили з ним так, як їм сказали ієзуїти. Але православні боялись стягнути на себе нові кари від княгині і говорили їм: "Знаєте, панове, скільки ми витерпіли від пані нашої і від вас за православну віру і за цю церкву, що ви нам силою відібрали на великий жаль наш. Скільки разів ми прохали її, кроваві сльози проливаючи, і своїми проханнями тільки до гніву її приводили. І тепер боїмось і не хочемо її прохати, аби не підняти на себе ще гіршої нагінки". Ті їм відповідали: "Повірте нам, що не буде вам нічого злого; ми певні, що коли нині підете з нами і ми попросим її, вона сповнить наше прохання, і вернемося від неї з потіхою". Тоді православні сказали: "Нехай буде воля господня, перетерпіли ми вже для нього великі біди, нехай робить з нами, що хоче, ми готові й померти за святу віру східну, ідемо з вами, як радите".

Так і пішли до княгині разом, ляхи і русь. Вона ж, нібито нічого не знаючи, своїм звичаєм, але не з гнівом, як бувало, але спокійним голосом сказала до них: "Що ж це ви, схизматики, панове русь 1, може, пізналисьте правдиву віру, хочете залишити свою схизму і з тим приходите?" і т. д. Вони ж однодушно почали прохати, щоб їм повернено церкву і дозволено мати при ній православного священика. Княгиня, заплакавши 2, сказала: "Я думала, що ви пізнали правду і прийшли приєднатися до нашої віри; але коли ви такі уперті 3, нехай уже сам Бог нас напутить на свою правду, як хоче, а я вам церкву вашу вертаю, тримайте при ній священика вашої віри не уніата і за мене Бога моліть". Вони, почувши це над усяке своє сподівання, бо княгиня заклялася, що в її маєтку, в Ярославі, поки вона жива, не буде церкви неуніатської, — подякували Богові, що обернув її серце, і, поклін її віддавши, з подякою й утіхою вернулись до своєї церкви. Ігуменя ж, бувши при тім, як вони прохали княгиню і вона дозволила їм мати православного священика, сказала тим русинам: "Я вам скажу і священика, щоб ви взяли до своєї церкви". Вони сказали: "Добре, пані, тільки аби православний, бо уніата не хочемо". Та відповіла: "Не уніата, але вашої віри скажу вам, котрого, і ви знаєте добре", — і назвала їм Івана з Рижкової Волі 4, що за милю від Ярослава.



1 Написано було: "Что єсть развращенная панове Русь", потім "развращенная" зачеркнено.

2 Слово це лишилося непрочитане в Голубєва, здається: въсплак(ав)шись.

3 Написано було: "упорни", іншим чорнилом, але тою ж рукою закреслено і дописано: "непокорива".

4 Написано було: "Єдином стадій", поправлено на: "миля єдина".



Вони ж, знаючи його за православного, прийняли його з радістю, і досі пробувають у православній вірі. Могила додає, що це він чув від багатьох мирян і шляхти, які чули це від самої тої ігумені, і записав це на покріплення православних, аби ніколи не тратили надії на поміч божу і не говорили, як то говорять декотрі: забув нас Бог і відвернув лице своє 1.



1 Ориг., л. 9, дата: писано року 162 (останню цифру поправлено невиразно) мая в 16 день в Мостисках, Голубєв: "в Кос...ках", але в рукоп. досить виразно: "в Мост...ках".



Друга повість на цю ж тему, її продовження:


"Після смерті Олександра Острозького лишилось два малі сини: Константин і Іван, хрещені в православній вірі, мати ж їх Ганна Костчанка, хотіла їх обернути на свою латинську віру. Тому віддалила їх учителя Лаврентія Зизанія Тустанівського і відставила від ярославської церкви, а синів намовила, щоб відреклись від батьківської віри. Коли вона їх намовляла, подвигнув Бог одного латинського священика Станіслава, з ярославського передмістя, від костела св. Якова. Він прийшов до княгині і сказав: "Перестань одвертати дітей від батьківської віри, бо знищиш до решти дім Острозьких; обидва сини помруть малими, і не потішишся з них, а тебе саму гнів божий постигне; коли ж даси їм вирости в батьківській вірі, Бог їх умножить і звеличить, як батька і предків, і тебе поблагословить".

Але єзуїти, почувши це, сказали: "Не треба слухати цього божевільного, не знати що говорить", — і вона незадовго потім намовила своїх синів, що вони приступили до латинської віри, висповідались і запричастились в фарнім великім костелі, і співано з цього приводу звичаєм латинським Te Deum laudamus. Тоді знову прийшов той священик до княгині, що була з синами в костелі, і сказав так, що чули всі: "Тішишся, княгине, і співаєш Te Deum, але незадовго побачиш їх на марах мертвих і гірко заплачеш!"

А вже перед тим була така наука княгині і пророцтво про синів: в серпні 1609 року прийшов до Рівного, до війта Тимофія Ольшевського, якийсь прочанин, дав йому листа, писаного лядським письмом, і впросив віддати княгині, бо сам він не може піти до неї через таку далеку дорогу. Війт, не вміючи сам лядського письма, попросив одного шляхтича латинської віри, "письменника доброго", аби йому прочитав; той, прочитавши, не хотів сказати, що там було написано: "Війте, — сказав, — або спали, або подери, не буде тобі з добром, коли віддаси княгині — там зле пророцтво про погибель дому Острозьких". Але війт таки ублагав його, що він прочитав, а в листі було таке по-польськи 1:

"Милостива княгине Ганно! Я, Ілля пустинник з пущі Наревської, що прожив у тій пущі 17 років, годуючись зіллям і сухими ягодами. Коли ж люди почали знати про моє життя і до мене приходити, я пішов до Кракова, потім до Львова 2 — там побачив церкви руські, про котрі доти ледве чув, і їх богослуження мені сподобались, звідти пішов до Острога, де прийшли мені в пам’ять ті великі князі Острозькі; приглядавсь я там їх богослуженню, і дуже воно мені подобалось.



1 Лист скорочую, він вписаний по-польськи, і, можливо, й ходив по руках як окремий літературний твір.

2 Далі цього листа писано рукою іншою.



Бувши там, пригадав, що колись чув про Київ і печери з мощами святими; побувавши й там, пустився до Святої землі. Але на третім ночлігу під деревом, під час молитви, з’явився мені ангел з огняним мечем і наказав мені, аби я йшов до тебе, княгине Ганно, і загрозив тобі гнівом божим, аби ти синів своїх від віри не відводила. Бо коли вони зістануться при вірі батьківській, вивищить Бог Константина — як їх предка Константина, а Івана — як їх предка Івана, будуть довговічні і щасливі, і тебе Бог поблагословить. А як відведеш їх від віри, вони помруть одного року, не дочекавшися панства свого, а тебе хробаки живу з’їдять, і до пекла підеш. Це я під присягою оповідаю. Писано під деревом, де мені ангел божий з’явився".

Вислухавши цього листа, війт сказав: "Як вірний і жичливий слуга я цього листа не роздеру і не спалю, а відішлю княгині, аби й мене кара божа не постигла". Улятицький же пояснив, що він знає, який то пустинник — називається Хоментовський. А листа, крім нього, читало багато шляхти (вичисляються ймення) і ровенських міщан, інші ж, що читати не вміли, чули від тих, що читали, і досі це оповідають. Війт же переслав його з десятником Петром до княгині. Але та, послухавши єзуїтів, не прийняла цього як божу пораду, а веліла того війта огнем спалити, що то він як русин видумав того листа і написав у нім такі образливі речі. Доходили того довго в Рівнім, чи то він написав, але що було багато свідків, таких, які бачили й того подорожнього, як він листа війтові давав, а війта знали за людину просту, що по-польськи не вміє і листа такого зложити не могла, тому його не спалили, тільки в нічім не повинного старця вигнали з міста, в чім був, позбавивши всього (а був багатим); потім і жінку, і дітей його вигнали, заграбивши все майно.

Але за 9 років, як ті молоді княжата повернулися з країв італійських й інших, збулись пророцтва і того священика, і того пустельника: вмерли оба того самого року, 1618. Перший, старший Константан, що його по-лядському перехрестили злощасно на Адама 1, нагло захворів у Люблині на дворі Стадніцького і, недовго поболівши, помер. А рівно за рік того самого дня і години, в тім самім місті й домі помер скорою смертю молодший Іван, і так на цих двох скінчився славний і побожний рід кн. Острозьких через відступство від православної грецької віри".



1 Було написано: Александр, зачеркнено і написано іншим чорнилом: Адам. Перед тим Адамом названий був молодший, і це лишилося невиправлене, оба Адами, видно, не могли дійти кінця з тими новими "злощасними" йменнями.



Наступає ліричний відклик до останків української й білоруської аристократії —


"благородіа Россійского православного рода оставшіа отрасли", аби не відступали від православної віри, а котрі відпали — аби вертали до неї, аби не стягнути на себе гніву божого: "Въспомяните убо себЂ, о преславный благочестивый роде россійскій, колико множество князей и благородных домов имЂ Малая Россія, и како донелиже в правовЂріи греческом, не преступающе предЂлы, ихъже богоносный положиша отцы наши, пребыша, — възвеличени, славни и умножени быша; благословяше бо их десница Вышняго, ей же покоряхуся. Єгдаже от православіа отступиша, абіє въскорЂ c шумом погибоша, и память их ищезе, богатства же, грады, села и множество подданых, в них же не надЂяхусь, чуждых впадоша руки. О благовЂрного рода исчадіе! Не зрите маловременную мира сего и скоро погибающую славу, нъ на небесное мздовъздаяніе взырающе, в правовЂріи крЂпитесь, ниже прельщайтесь почестными вЂка сего, як сЂнь мимоходящими, от вЂры отступити, почести и небесные вЂнца понимающе. Не мозЂм временных ради вЂчных честіи погубляти. Не ревнуим лукавым, ни завидим творящим законопреступленіе; зане (як же видим) як трава скоро иссыхают, и як зеліє злака скоро отпадают. Нъ мужайтесь и да крЂпится сердце ваше, и потръпите Господа, и той изведет як свЂт правду вашу, и судьбу вашу, як полуднє; повинуйтесь Господеви и умолите и, сЂмя ваше в благословеніи будет, будЂте вЂрни до смерти, и даст вам вЂнец живота, здЂ же на земли благословит вас, и як звЂзды небесныя умножит, и як песок въскрайній моря сЂмя ваше распространит" (л. 23 — 6).


Я дав багатенько матеріалу з цих Могилиних записок — все, що вважав характернішим для особи автора і його доби. Всупереч ходячим поглядам я високо ставлю ці записки як літературне відбиття епохи. Пок. Терновський, друкуючи невеликі виписки з них у р. 1882, вважав потрібним звинятися перед читачами за такої невисокої марки літературу. Пояснюючи занедбання записок Могили — той факт, що вони хоч, видимо, часто перечитувались на протязі трьох століть (про це свідчать дуже заялозені і обтріпані листки рукопису), так і не знайшли собі видавця, він пояснив це тим, що ці писання здавались їх читачам нижчими від репутації великого митрополита і прийнятого для нього пієтизму:


"Записки П. Могили не спиняли на собі уваги дослідників. Про існування записок знали, дехто, може, й перегортав їх у рукопису, але ні читати, ні видавати не квапився. Хоч як може дивувати така холодність аматорів старовини до цих записок П. Могили, але пояснити їх легко. Мабуть, і ті немногі, що перегортали їх, з незадоволенням відходили від них. Від записок Могили чекали чогось більшого, кращого; вони здавались занадто простими, наївними, забобонними, в кожному разі не такими, які б годилося писати Могилі — може, навіть вони понижували його історичну вагу". І, навівши кілька взірців, він кінчав: "Неправда ж?" По прочитанні оповідань П. Могили його моральний образ малюється дещо іншими рисами, ніж ми звикли собі його уявляти. Перед нами не відважний реформатор, не промотор освіти й зручний адміністратор, а перш за все поборник православної віри, наскрізь перейнятий уявленнями, які інший реформатор Петро Вел. не вагавсь уже прозивати "старечими бздурствами" (на початку автор нагадує висказ одного з старих письменників, що, мовляв, не знати, котрий Петро перевів значнішу реформу і вартніший прізвища великого, чи цар Петро, чи Петро Могила? І сам висловлюється за те, що хоч ці два Петри між собою і не рівні, але міряти їх одного до другого можна, особливо маючи на оці їх роль як організаторів освіти) 1.


Я мав нагоду раніш оцінювати роль Могили у сучасному культурному житті 2 і не бачив тоді й тепер не бачу підстав надавати якесь епохальне значення Могилі як носієві освіти й поступу. Пізніш ми ще до цього повернемося, тепер же зазначу, що, невважаючи на своє старовірство, темну реакційну середньовічність (характеристичну взагалі для "реформованої" Могилою церковності), згадані тут писання Могили не тільки як вияв "духу часу", але і з огляду на свої літературні прикмети мають повне право на місце в історії відродження київського літературного осередку, в історії української літератури, і особливо це треба сказати про його записки з поля творимої православної легенди. Вони не були дооцінені в своїм часі, недооцінювалися новішими дослідниками нашої літератури, а мають повне право на нашу увагу як цікавий літературний документ доби.



1 Киевский митрополит Петр Могила. Биографический очерк. "Киев. Стар.", 1882, IV, с. 1, 24.

2 Історія України, VIII, ч. II, л. 99 і далі.
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.