Попередня     Головна     Наступна




Станіслав Оріховський

НА ПРОМОВУ СТАНІСЛАВА ОРІХОВСЬКОГО, СПРЯМОВАНУ ПРОТИ ЗАПЕКЛИХ ОБОРОНЦІВ ГАНЕБНОГО ЦЕЛІБАТУ

ДО РИМСЬКОГО ПАПИ, ЯКИЙ ВИГАДАВ ЦЕЛІБАТ

ЛИСТ ДО ЯНА ФРАНЦІСКА КОММЕНДОНІ ПРО СЕБЕ САМОГО



НА ПРОМОВУ СТАНІСЛАВА ОРІХОВСЬКОГО, СПРЯМОВАНУ ПРОТИ ЗАПЕКЛИХ ОБОРОНЦІВ ГАНЕБНОГО ЦЕЛІБАТУ



Не через те гримотить невпокійний Юпітер, що хмари

Чорні на небі, либонь, десь там взялись, а тому,

Що Оріховський, запалений гнівом небесним, одверто

Грішника-папи слова за побрехеньки вважа»

Ні, гоморітські гріхи не удасться-таки приховати,

Скільки б не скрашував їх, чи у багрець одягав.

Тож прочитай цю промову, прихильний читачу, уважно,

І міркування мої щиро і схвально прийми.








ДО РИМСЬКОГО ПАПИ, ЯКИЙ ВИГАДАВ ЦЕЛІБАТ


Де ти, омильнику, бачив тварину яку чи рослину,

Що залишить по собі не захотіла б дитя?..

Скнів би, напевно, і я без дружини, цнотливий самітник,

Вірячи в цноту твою й менших понтифіка слуг.

Та неудовзі побачив байстрят, яких ви наплодили:

Шльондри у них матері, ну а батьками є ви...

О, я втечу від Содому цього і слуги його прудко,

Житиму так, як мені Бог і природа велять.









ЛИСТ ДО ЯНА ФРАНЦІСКА КОММЕНДОНІ ПРО СЕБЕ САМОГО


Радимно. 10.XII. 1564



Приписав ти мені, Коммендоні, розповісти коротко, але чітко про все моє життя, найбурхливіше за все наше століття, щоб, коли поглянеш на нього і спізнаєш його, міг легше знайти рішення, відповідне законові й владі, яку маєш, а також твоїй гідності і розуму. Коли говорю, отже, про себе, що я небезпечний для молоді й у своїй запальності збиваю її на манівці, то треба пам'ятати, одначе, що і сам я виступив проти ганебних інтриг єретиків і багатьох у Польщі від цього стримував. Та, щоб ясніше викласти, як усе було, почну говорити про свої справи від початку аж до нинішньої миті мого життя, передаючи все стисло, але правдиво й докладно.

Вітчизна моя, Русь, простягається над рікою Тиром, яку мешканці надбережних околиць називають Дністром, біля підніжжя Карпатських гір, пасмо яких відокремлює від Угорщини. Народ той, ведучи збройну боротьбу проти своїх сусідів, волохів і татар, не займався ніколи наукою і філософією, зупинившись на освіті середньої міри -- частково слов'янської, почасти латинської, на такому ступені, який був необхідний для введення служби Божої і до вироблення законів. Щодо віросповідності народу, то років десь 700 тому, за князя Володимира, впроваджено було католицьку віру з Константинополя. Службу Божу правлено було по-грецьки, а прилюдні жертвоприношення проводились за грецьким обрядом слов'янською мовою. І народ той, раз прийнявши від греків святі обряди, ніколи від них не відступав. Потім, за пам'яті наших предків, унаслідок перемоги Польщі, народ той зазнає впливу латинської культури, і то такого значного, що нині у Русі латинський обряд має першість перед грецьким, оскільки більша частина шляхти прийняла обряд латинський; селяни і люди нижчого стану зберегли обряд грецький. Гадаю, що сам те зауважив, коли минулої осені об'їхав і звідав як легат усю Русь аж до кордонів Волощини.

Крім католиків грецького і латинського обряду, маємо у Русі ще вірменів, котрі, не знаю яким чином, прибули у Русь 1 із своєї вітчизни. Вони -- купці і підтримують постійні зв'язки з турками, ведучи торгівлю в Константинополі. В богослужінні користуються антіохійським обрядом 2. Народ цей благочестивий і вельми побожний. Як уже здавна стверджували на соборах єпископи, вірмени завжди вважали все те за святе, благородне та побожне, що, як гадаю, сам зауважив, беручи участь у їхніх богослужіннях у Львові. Про це розповідав ти мені, пам'ятаю, у Яна Криштофа Тарновського, графа на Горлічині, де колись я був люб'язно зустрінутий гостем. Але воістину вся Русь, де живе стільки різних людей, які дуже між собою відрізняються звичаями та обрядами, стала одним цілим завдяки предивному правлінню короля польського, коли отримала право вільного шлюбу між особами різних народів і обрядів. З тої, власне, причини і мої предки, польські лицарі, прибули у Русь, переконані в родючості грунту і в догідному становищі провінції. А як осіли у Русі (така й нинішня назва цієї землі), вони пошлюбилися з русинами, придбали село Оріховиці в Перемишлянській єпархії і заснували там свій маєток, зібравши до нього все, що мали. З тих пір багато русинських воїнів, вихідців з того села, почали носити прізвище Оріховських. Від тих предків походив і мій батько Станіслав 3, який узяв за дружину Ядвігу Баранецьку, уроджену шляхтянку, дочку священика грецького обряду. То була моя мати. Народжений цими батьками, прийшов я на цю юдоль скорботи, сповнену всіляких злигоднів, за короля польського Сигізмунда, в день святого Мартина 4, року Божого 1513. Коли прочитаєш до кінця моє оповідання, визнаєш, що це має зв'язок з усією справою. Вже знаєш тепер про вітчизну, батьків і колиску мого народження, послухай же і про подальший плин мого життя.

Коли надійшов мій вік навчання, початки письма і всіляких наук, відповідних хлоп'ячим літам, я одержав у Перемишлі, навчаючись у школі нижчого ступеня. Вчився я непогано, відзначався швидким розумом і доброю пам'яттю. Батько побачив у мене неабиякі здібності і послав до Відня не стільки для вивчення наук, як для набуття хороших манер і звичаїв у королівському місті Фердинанда, яке вважалося всюди найрозкішнішим серед усіх німецьких міст. Прибув, отже, до Відня вже після того, як турки вбили угорського короля Людовіка 5 під Мохачем, -- у час нещасливого безкоролівства і суперечок між королем Яном та Фердинандом 6, коли вся Угорщина взялася за зброю, а вся Австрія палала. То був рік 1527 від народження Господа нашого Ісуса Христа, а мого життя рік 14-й. Тоді саме, коли я був дбайливим учнем ритора Александра Брасікана, вивчаючи майже повні два роки грецьку і латинську мови, несподівано дійшли туди смутні вісті про те, що вже з'явилися передові загони великого турецького війська, яке на чолі з Сулейманом вирушило, щоб підкорити Австрію і зайняти Відень. То був рік Господній 1529, а мого життя рік 16-й. Учні, перелякані наближенням такого грізного ворога, порозбігалися з Відня, серед них і мої колеги поляки. Я ж, захоплений звабністю цієї науки, зачарований нею і полонений, волів перетерпіти у Відні, що випаде, аби лиш ні на крок не відходити від Брасікана. Лишився, отже, у Відні, доки посланий наперед Сулейманом Ібрагім-паша, головнокомандуючий його війська, не наблизився з великим загоном турків і зайняв панівну над містом гору, на якій стоїть покинутий стародавній замок. Аж тоді мої опікуникупці кинулись до втечі, бо злякалися війська, що наближалося. Втікаючи, вони забрали й мене, всупереч моєму бажанню і спротиву, до Саксонії, війна від якої була далеко. Посилаючись на волю мого батька, віддали мене там у науку до Мартіна Лютера і Філіпа Меланхтона. Лише випадок, отже, спричинив до того, що дорога втечі занесла мене з Відня до Віттенберга (так!). Але, як говорить прислів'я, коли у Відні уникнув турків, ніби небезпечної Сціли, то потрапив, а точніше, впав у Віттенберзі до пащі лютої і зажерливої Харібди: до рук Лютера і Філіпа, ворогів імені християнського, найжорстокіших відколи існує рід людський, -- немов до рук турків. Головним їхнім бажанням було зіпсувати мене, недозрілого тоді парубійка, вирвати у мене всяку доброчесність і релігію, яку одержав у спадщину від батьків, і зробити мене більше безбожним від них самих і від їхньої єресі, яка досягла тоді серед народу найбільшого поширення і сили. Зваблений їхніми штучками, відійшов на кінець року під впливом їхньої науки од католицької віри і прийняв усю їхню єретичну доктрину, передусім артикули лютерівської єресі. Як дикий звір, випущений із клітки і збуджений голодом, жадібно кинувся чинити всіляку сваволю. На все віжважувався, нікого не боявся. Дійшло до того, що сваволі вже не могло стримати ніщо -- ні Боже, ні людське. Цілком безкарно й вільно дозволялося нам з юнацьким запалом про все міркувати і всюди говорити все, що заманеться. А Лютер і Філіп Меланхтон хвалили нас за те дуже. Найбільше, проте, розмірковували про святі таїнства, в яких, згідно з наукою Лютера, визнавали лише хрест і таїнство вівтаря. Інше все такою мірою пов'язали зі справою целібату, що ніхто, кажу, не міг би стати нашим товаришем, якби став заперечувати взаємне сплетіння і об'єднання тих двох речей. А саме так чинив безбожний папа. (Це ми самі, безбожні й безвірні, так називали тоді погірдливо голову царства небесного!) Лютер предивною штукою, такими науками і вченими словами відібрав у нас усяку повагу до найвищого каплана і зробив так, що ми йшли за ним у всьому, підносячи хвалу йому до небес. Одначе пізніше, набравшись досвіду і звідавши багато лиха, ми зрозуміли, що той плюгавий чоловік був ніби конем троянським або золотом тулузьким, і що ніхто ніколи не міг безперечно спілкуватися з ним або з його прихильниками. Ото побачив, преславний Коммендоні, перший період мого хлоп'ячого віку, а тепер послухай дещо про мою юність, якою її запам'ятав.

Отже, коли я вийшов із підліткового віку, батько, не знаю чому, покладаючи більше надії на мої студії, велів мені в одному з листів їхати до Падуї, проти чого рішуче заперечували Лютер і Філіп. Вони побоювалися, очевидно, щоб учені італійці не перевиховали мене, вже так прекрасно ними навченого, на власну мою згубу й на лихо іншим. Однак батько переміг, і я подався до Італії. Прибув до Падуї, коли мером був там Ян Бадеріус, старостою -- Ян Морус, а дожем у Венеції -- Андрій Гріті. То був рік Господній 1532, а мого життя рік 19-й. В тому, власне, році, в день святого Матвія, Клемент VII коронував у Болоні Карла V. Був присутнім на церемонії з нагоди церемонії, на яку прибув з Падуї разом з ровесниками. Зараз по поверненні звідти зустрів випадково у Падуї найбільшого філософа нашого віку Антонія Паризеуса і ритора Лазаря Бонаміко, людей, котрі випромінювали доброчинства і знання, і від них сприймав близько до серця й оцінював передусім те, що сприяло зміцненню і вшануванню наук Лютера. Це не значить, що ті мужі були пов'язані чимось з Лютером, але швидше доводить, що весь мій помисел був спрямований не на те, щоб шукати правди у науці тих мужів, а щоб знайти лиш осудження католиків. З того часу Антоній у філософії показував мені спосіб доведення, або прості і певні, зручні для диспутів методи Арістотеля (які й тобою добре знані: поділ, визначення, умовиводи, доведення). Лазар з повагою передав мені спосіб розміркування над філософськими проблемами за Ціцероном і Демостеном, але саме за допомогою Антонія і Лазаря я став у Падуї стійким, рішучим і переконаним оборонцем секти Лютера. Адже віттенбергці звикли послугуватися тими самими аргументами, що й усі інші єретики, їхній розум безплідний, чужий філософії і її способові розміркування. На восьмий рік мого перебування у Падуї батько листом звелів мені повертатися додому. Я ж гадав, що мені не варто повертатися, доки не побачу Рима, першого на світі міста й найславнішого пам'ятника на землі. В тому місті, як у високо піднесеній твердині, так розташованій, щоб бачили всі, мешкає ватажок і поборник, а також проводир всякого безбожжя і злочинності, сам папа римський. Таким хотів бачити його Лютер і переконав у цьому нас, недосвідчених тоді і легковажних. Отож вирушив з Падуї року Господнього 1540, на 27-му році мого життя, і, прямуючи до Рима, прибув до Болоні, коли легатом того міста був кардинал ді Санта Фіора. В тому місті полонило мене красномовство Амазеа і затримала гострота розуму філософа Бокадіферо. Залишився там на цілий рік і став найщирішим з-поміж багатьох прихильників тих мужів. Коли ж, як мені здавалося, виявив достатньо дбання і запопадливості, покинув Болонь і прибув до Рима за правління папи Павла III. Не мав гадки довго там залишатися, але хотів лише докладно познайомитися із звичаями того міста, яке Лютер колись прокляв у Вітенберзі, та щоб пізнати в руїнах міста той давній Рим, який знав з лектури. Проте після кількох місяців, проведених у Римі, вирушив додому. Але тут трапилася раптом чудова нагода, про яку хочу тобі докладно розповісти все, як було. Йдеться, отже, про ту найважливішу справу мого життя, в якій хочеш бути моїм порадником. Тоді саме в Римі достойний кардинал Александр Фарнезе почав філософський диспут, на якому були присутні багато кардиналів та інших учених мужів. Очолював той диспут кардинал Контаріні, муж видатний за походженням, посадою і в науці. Серед мовчанки всіх присутніх він боронив матеріальність першої матерії проти якогось шляхетного софіста, який щойно прибув до Рима з Болоні (імені якого за давністю не пам'ятаю), проти софіста, кажу, швидше зухвалого, аніж мудрого. Той софіст, одначе, рішуче твердив, що, окрім трьох вимірів, матерія не має жодної форми. Але противники софіста вели диспут з таким незвичайним талантом, що він, зборений вагою аргументів, ледве тримався. Я ж, перебуваючи в тому товаристві, мовчав, як личить чужому, і лише дивувався проникливості Контаріні. Підштовхнутий, однак, якоюсь незнаною силою, раптом і підсвідомо (як-то звик чинити спочатку в Падуї, а потім у Болоні на заняттях, коли першим виступав проти філософів) вигукнув: «З твого дозволу, найдостойніший Контаріні, запитую: «Якщо перша матерія не має жодної власної форми і сама в собі міститься, то як може звідкись узяти хоч який вид, або як може до народження і знищення набувати нескінченні види, якщо нічого з того, що з'являється всередині, не випускає назовні», -- про що свідчить з усією поважністю Арістотель у книзі «Про душу» 7. На те Контаріні, звертаючись до мене цілком по-дружньому, як людина шляхетна й освічена, каже: «Дуже добре говориш, юначе. Знай, проте, що одне -- форма власна, не обмежена, а інше -- форма окрема й обмежена, яка надається для того, щоб нею назвати щось і виділити. Якби перша матерія мала ту особливу форму, вона б не змогла набути жодної форми зовнішньої, що, власне, доводить Арістотель у тому наведеному тобою уривку. Та оскільки матерія не має жодної форми, крім тієї, що властива їй від природи і яку можна звести до окремої форми, вона може набути всяку форму».

А як задовольнив таким чином і мене, і всіх присутніх, Контаріні почав допитуватися, звідки я родом, якого віросповідання і що роблю у Римі. Я відповів, що поляк, вихованець Падуанського університету; що прибув щойно до Рима, аби познайомитися з містом, і маю намір незабаром повернутися до Польщі. Про Вітенберг при цьому мови не було. Тоді він запевнив свою прихильність до мене і порадив відвідувати його дім, доки залишатимусь у Римі. На тому зібранні був також кардинал Гієронім Гінучі -- муж, обдарований гідною пам'яті доброчесністю, про якого говорили, що більше, ніж інші в Римі, поважає наш народ. Навіть наш король Сигізмунд вважав у Римі його своїм власним і всього королівства опікуном. Він і сам по собі, а також дякуючи рекомендації Контаріні ласкаво поставився до мене й запросив прийти до нього на сніданок наступного дня, що я й зробив. На сніданку, крім римських кардиналів, було кілька вчених єпископів. Кардинал з насолодою слухав висловлювання найвченіших з-поміж них і до мене виявляв ласку, тому що в перервах між стравами виставляв тим єпископам не тільки філософські проблеми, а також лютеранські тези, приховуючи водночас мою прихильність до Лютера. Чого ж мені ще треба? Коли після сніданку дякував кардиналові, просив дозволу покинути місто і запропонував йому покірно дати мені якогось листа до Польщі. На це він відповів вельми ласкаво: «Передам, Оріховський, у твоїй справі листа до твого батька, але не через тебе, -- щоб дозволив довше побути в Римі і залишитись при моїм дворі». Радив також, щоб я не вирушав з Рима. Спілкувався зі мною і привітно усміхався. Якщо зробиш інакше, Оріховський, накличеш на себе гнів Петра і Павла, патронів римських.

Не можу передати так негаданої ласкавості того достойного і видатного мужа, якого і з обов'язку, і з синівської любові шанував, як тільки міг і мусив, вдячний за ласкаве ставлення до мене у своєму домі. Коли після довшого спілкування він побачив, що мене зіпсувала єресь Лютера, запросив на ранкову бесіду під час сніданку багатьох учених мужів, частково єпископів, почасти ченців, яких у Римі завжди було дуже багато. Гострі суперечки з ними зламали мене, надали думкам ліпшого спрямування, і я зрікся шаленства Лютера. Отож після трьох років занять зі мною у Римі цей муж на власних раменах приніс мене як заблукалу вівцю до христової вівчарні, з якої підступно викрав мене Лютер у Вітенберзі. Кардинал зітер у мені всякі сліди лютеранізму. І лиш одне питання з усіх тез Лютера лишилося для мене не спростованим: думка про те, що як світські, так і духовні особи мають право чесно вступати у шлюбні зв'язки, аби уникнути розпусти. Навіть Пнучі не дуже захищав протилежну думку, проклинаючи велику й очевидну у Римі розпусту, внаслідок якої навіть ім'я Рима стало для всіх народів ненависним. Потім, коли я завдяки тому великому мужу з прихильника Лютера став його запеклим ворогом, я продовжував боронити право капланів на шлюби, не посилаючись уже на цитати Лютера, з яким не хотів мати нічого спільного. Охочіше вказував тепер на приклад капланів вірменського і грецького обрядів. Від останніх, як уже згадував, веду свій рід через матір і я.

З тим непорушним переконанням, обсипаний ласками у Римі і сповнений надії, повернувся я на батьківщину, куди настійно кликав мене батько, що вже тоді мав чимало років. То був рік Господній 1543-й, а життя мого рік 30-й. Тепер маєш, славетний муже Комендоні, повну уяву про мої студії, а тому зрозумієш, яким чином я, що впав до тяжкого гріха -- жахливого батьковбивства (бо нічим іншим мій учинок і не був!), дав себе обплутати Лютерові у Вітенберзі; як потім, уже ніби по дорозі до рідного дому, повернувся у Римі знову до церкви завдяки благочестивому мужеві Гієронімові Гінучі. Тепер викладу тобі якомога стисліше про ті течії, які підхопили мене у вітчизні, відвертаючи від обов'язку, і про долю, що допровадила мене до того дня, в якому довелося стільки настраждатися.

Отож повернувся у Русь до батьків після 16 років від тих пір, коли пішов з дому 8 здобувати знання. По поверненні застав у доброму здоров'ї батьків, дім, п'ятьох братів і п'ятьох сестер та всю численну челядь. Але після стількох випробувань наш родинний маєток значно зменшився і занепав. Батько вирішив, що родинні справи підуть на краще, якщо я стану духовною особою. Тому, як тільки я повернувся, невпинно став підмовляти мене до цього і весь час нагадувати, як багато витратив він коштів на моє виховання та освіту, занедбавши решту дітей та зменшивши батьківщину. Казав, що родина терпіла такі великі збитки в надії, що я, навчений чемності й освічений, стану капланом і вторую дорогу братам до якихось високих посад. Коли ж обману надії, хай буду певний, що позбавить мене спадку в своєму заповіті, аби відшкодував витрати й збитки, яких зазнала родина. Збунтувався я на це і відповів, що не бажаю такого життя і волію краще втратити батьківський спадок, ніж прийняти спосіб життя, з яким не можу впоратися. Тоді з одного боку батько, з другого -- мати почали натискати: «Зроби, казали, як радить батько, а ні, то й за сина нашого не будемо вважати. Або ж поверни всі до гроша витрачені нами кошти. Але краще стань капланом». До такої думки приєдналися найповажніші члени нашої родини, які присягалися, що коли не виконаю волю батька, вважатимуть мене за чужинця. Батько, казали, вірить, що ти справишся з капланським обов'язком, тому що досить здібний і в науках маєш успіхи, яких ніхто досі на всій Русі не мав і про які серед польської шляхти мало хто чув. Маючи такі значні здобутки в найшляхетнішій науці, легше міг би завдяки королю польському перейти від родинного нестатку до найвищого ступеня священицьких почестей і гідності. Доведений до, крайності, коли вже не міг нічого вдіяти проти сили, заявив, що зроблю так, як хочуть, але прийде час -- і оце моє священицтво, до якого тягнуть силою, принесе шкоду не тільки мені й родичам, навіть королівству, бо, як свідчить найбільший філософ, нічого не може бути тривалим, що грунтується на примусі. Усі присутні можуть засвідчити, що саме такими були мої слова, а подальший перебіг справи явно те підтвердив. Далі все відбувалося швидко. Родичі не дозволили жодної затримки, не дали часу спокійно подумати і ледве чи не в путах повезли мене до Львівського архієпископа, щоб висвятити на послушника, без волі єпископа моєї єпархії.

У Львові посаду архієпископа займав тоді Петро Стажеховський, муж доброчесний, але простий і грубий: його пов'язували вельми тісні зв'язки з моїм батьком. У переддень освячення він, аби задовольнити батька, намовляв мене прийняти субдияконат, виставляючи ті самі докази, що й батько. Та я був глухим до його лайки. Нарешті, обурений впертими наполяганнями, я відкинув усяке почуття пристойності і, не лякаючись архієпископа, в присутності батька і багатьох присутніх сказав, що як священик піду слідом за родом своєї матері (який походив, як відомо, від священиків грецького обряду), і колись таки одружуся. Усміхнувся на це архієпископ. То потім побачимо, мовив, а тепер чини, як ми хочемо! Сказано -- зроблено. Другого дня уранці надійшла мить освячення. Мені веліли прийняти ступінь субдиякона. Гідний гніву Божого, проходжу на очах у батька і гурту приятелів перепоясаний, як й інші, єпитрахиллю субдиякона. Архієпископ тим часом виконував усякі чинності, що супроводжують звичайно освячення на каплана. І от, коли дійшов до мене і коли всі, хто приймає освячення, одержували від архієпископа Святе причастя, я, який попереднього дня прийшов додому після вечері напідпитку (і таким чином не міг приступити до таїнства), утримався від Святого причастя. Всі сприйняли те за недобрий знак. Коли ж побачили, що я став субдияконом і без того (а за звичаєм предків, як знаєш, нікого не можна висвятити ні на який ступінь, хто не прийняв євхаристії), вирішили, що те освячення незабаром якимось дивним чином буде спаплюжене. Отаке недійсне посвячення на субдиякона викликало гнів батька, який пізніше прокляв усе моє потомство. Того самого року, на 30-му році мого життя, як уже казав, швидко отримав од згаданого архієпископа дияконат, а згодом священицтво, ні в що маючи вартість тих ступенів,

Я навіть священством нехтував, уважаючи його за гідність, нав'язану мені всупереч волі. Пам'ятав і про своє грецьке походження. Внаслідок цього на моїх пребендах, які мав у врожайній Русі, тлумилися всякі наложниці, з якими жив по-сороміцьки й огидно, як другий Геліогабал. Раз тільки в житті відправив святу мессу, і ніколи більше. Прилюдно вихваляв міркування Лютера проти римського целібату й оголошував вищість шлюбу священиків грецького обряду. Більше того, видав латиною промову, спрямовану проти целібату, де рекомендував священикам шлюби. Виступив там претензійне за шлюб як засіб проти розпусти. Промову ту вже тричі видано в польській, німецькій та французькій друкарнях. На багатьох вона справила таке велике враження, що схилила багатьох священиків у Польщі до одруження і збурила суспільну думку в цілій короні Польській 9. Оскільки Ян Дзядуський, єпископ перемишлянський, вважав, що моє освячення, проведене без його згоди, є недійсним (та й з приводу тієї промови часто виступав проти мене в різних своїх едиктах та інтердиктах), тому, зрештою, оголосив публічно, що мене не можна допускати до відправи святої служби Божої. Відповів на те явним бунтом і засвідчив, що одним заходом заспокою всі його вимоги: розігнав повій, водночас зрікся освячень, а небавом ще й привів додому дружину. Отак учинив. Після смерті батька, а незабаром і п'ятьох рідних братів, коли весь маєток і вся батьківщина перейшли до мене одного, я зрікся передусім священства, і взяв дружину зі шляхетного дому на ймення Магдалина, дочку Яна з Холму, дівчину, котра переважала інших посагом, вродою і цнотою. Це сталося на м'ясниці року Господнього 1551, на 32-й рік мого життя.

Єпископ не подарував мені того. За те, що взяв дружину, того самого дня, побоюючись війська (бо натовп лицарів, котрий зібрався тут, ледве його не ув'язнив), оголосив мене бунтівником, виключеним із суспільства (вважаючи мене, присутнього, ніби відсутнім), після чого прокляв, зажадав конфіскації маєтностей на користь скарбу і присудив до вигнання. Вирок його був сповнений найгостріших висловів, якими зневажав мене і моїх нащадків. Далі свідомо пропускаю багато чого, бо не вистачило б і дня на обрахування всього по черзі. Згодом дійшло навіть до того, що моя особиста справа набула за короткий термін публічного розголосу. Це питання, подане на розгляд сейму в Пьотркові, збурило проти єпископів усі стани в королівстві. Адже то було чимось новим і прикладом, небезпечним для всього шляхетського стану, бо єпископи, крім відлучення від церкви, наважилися застосовувати такі кари, на які спроможний лише король, як, наприклад: вигнання, конфіскація маєтків, заслання. Польська шляхта воліла зносити будь-що, лише б не допустити вкорінення такої жорстокості в Польщі. Чого ж ще воліти? Посли, які зібралися з усіх земель, бурхливо і з душевним хвилюванням обговорювали мою справу в присутності короля. Мовили, що досі в Польській державі нічого подібного не обговорювано з такою поспішністю. Та доки король розмірковував, волею усіх найвищих єпископів вирішили, щоб гнезненський архієпископ Миколай Дзєжковський скасував єпископське відлучення од церкви до тих пір, доки апостольська столиця висловить свою волю. Зняття кари відлучення від церкви передбачалося на рік. Воно заспокоїло хвилювання на сеймі. Але насправді, доки я за посередництвом моїх опікунів вельми часто і недаремно благав найвищого священика римського, архієпископ знову наклав на мене попередні церковні покари (про це свідчить едикт), і ледве зносив нові кривди. Я бачив щодня, як множаться в Польщі і поширюються різні згубні єресі через несправедливості єпископів, але не хотів ятрити того суспільного чиряка. І хоч через повторне накладення церковних кар я був усунений від служби Божої, багато, проте, говорив щодо оборони святощів од єретиків, багато писав і дискутував з ними прилюдно. Не брешу аніскільки. Мої праці відомі всюди і самі за себе хай свідчать. Крім того, і королівська величність його раз по раз заступався за мене перед найвищим каштаном. А той відклав нерозглянуту справу до найближчого синоду. Протягом цілих семи років зносив я те зволікання спокійно, як тільки міг, сподіваючись, що справедливість папи врешті покладе край моєму стражданню. Тим часом прибув до нас легата, єпископ Камеріні, попередник, який скликав провінційний синод до Варшави і там, коли вислухав зміст справи і довідався про вирок синоду, з допомогою діючого на благо загального спокою єпископа Валенти, наступника Дзядуського, мужа шляхетного і в науці та доброчинності видатного, увільнив мене від усього процесу і дозволив поки ще тримати дружину, аж доки апостольська столиця не узаконить мого шлюбу.

Таким був перебіг і кінець мого життя, навчання і всяких прикрощів, вельми шляхетний і вчений Комендоні! Тобі залишається виконати останній акт -- потурбуватися про те, щоб найвищий священик узаконив мій шлюб. Покірно прошу тебе, аби того дня мене домігся. Дбаю отак і пильную, щоб усе полагодити якнайкраще, не тому, що боюся за майбутнє своїх дітей. Хочу, щоб згадка про моє священство, яке виконував колись усупереч моїй волі, не стала дітям моїм на перешкоді до успадкування маєтностей. Боюся також, щоб не вдалися до цього єретики, немов якась махіна. Я був у Польщі найзавзятішим охоронцем маєстату папи супроти єретиків, хоч сам відверто з ним порвав, бо одружився і спородив дітей. Читай книги, видані єретиками проти мене 10, тоді зрозумієш, що вони бачать у мені головного супротивника Я не перестану боротися проти цих негідників і безбожників і покажу, відтак, що разом з дружиною і дітьми дотримуюсь вірності папі римському. Як і про що пишу, засвідчують мої вельми численні книжки, недавно видані латиною, як, наприклад: «Химера» ("Chimera") проти Франціска Штанкара, а також польською мовою: «Екзекуція» ("Ekzekucja") і «Квінкунко ("Quincunx"). У тих працях переконую поляків, що папа є головою і джерелом правди польського королівства. Якщо це усунути, Польща впаде і розвалиться.

Нині маю ось у руці «Політію польського королівства» ("Роlісіа"), написану на зразок книг «Політики» Арістотеля. У тій книжці захищаю примат нашого архієпископа гнєзненського над ворогами і говорю чітко, що якби Польща не спиралася на той примат, то Польське королівство разом із королем не змогли б уціліти. Та праця з усіх боків заслуговує на те, щоб її пізнав і ти, а мені велів перекласти з польської на латинську, коли тільки знайду більше вільного часу. Та розмаїта справа, народжена з найглибшої філософії не тільки арістотелівської, а й нашої католицької, всебічно висвітлена тут. Побоючись, одначе, чи здолаю перекласти її для тебе на латину так, як хочу і повинен. Спробую 11, одначе, і переконаюся, що рамена спроможні нести, хоч у чомусь, може, й сили не стане. Тебе ж прошу, аби порадами своїми заспокоїв мене колись і дав відпочити, усунувши причини моїх поневірянь. Не буде, гадаю, непристойним і легковажним, якщо попрошу, щоб у своєму вироку відзначив того, хто в сармацькій землі завжди виступав проти єретиків, сильно борючись з ними вдень і вночі, захищаючи найвищу гідність апостольської столиці. Знай, що я зажив собі стільки ворогів, скільки єретиків є у сармацькій землі і в Німеччині. Але, сповнений віри в буття Бога, не керуючись ні користю, не чекаю ніякої ласки, живу, оточений ворогами, задовольняючись убогим набутком. І, не зважаючи на все, даю свідчення моєї вірності апостольській столиці: словом, пером, ділом. Якщо тепер, коли ти спізнав мою легковажність у житті, погордуєш своєю відомою нам доброчесністю і посильно не подбаєш про справу, якій служиш, то не погордуй, однак, мною. За це воздасть тобі справедливу віддяку той, що воздає кожному за заслуги. Знаю, кому звірився. Бувай здоровий, найласкавіший!



Подано в Радимні, єпископськім місті,

в єпархії Перемишлянській року Господнього 1564,

на другий тиждень пришестя












Станіслав Оріховський (Лист до Яна Франціска Коммендоні про себе самого)


Даються за: Orichoviana. Opera inedita et epistulae Słanislai Orzechowski. 1543 -- 1566. -- Cracoviae, 1891. -- P. 280 -- 283, 288 -- 290, 334 -- 340, 390 -- 393, 587 -- 602. Переклад В. Литвинова.


 1 «...вірмени, що ... прибули на Русь». -- Втікаючи від турецької навали, вірмени з'явилися у Західній Україні в XII -- XIII ст. 1270 р. одержали від галицького князя Лева привілей і право на мешкання у Львові.

 2 «Користуються, антюхійським обрядом». -- Йдеться, очевидно, про один із різновидів християнської церкви, центром якого було сірійське м. Антіохія

 3 «...батько Станіслава...» -- Батько нашого автора був земським писарем у м. Перемишлі.

 4 «В день святого Мартина» -- тобто 11 листопада.

 5 Людвік. -- Мовиться про угорського короля Лайоша II (1506 -- 1526 рр.).

 6 Йдеться про Фердинанда І.

 7 Джерело цитати встановити не вдалося.

 8 «... повернувся ... після шістнадцяти років ...коли пішов з дому...» -- В іншому місці Оріховський говорить про 17-річне перебування за кордоном.

 9 «... (Промова) ...збурила суспільну думку в цілій короні Польській». -- Ця промова називається «Про закон целібату проти Сіріція...».

 10 «Читай книги, видані єретиками проти мене». -- Очевидно, йдеться про твір Фрича Моджевського «Оріховський, або Відхилення звинувачень, висунутих Ст. Оріховським-Роксоланом» (1562 р.).

 11 «...перекласти її для тебе на латинську-спробую». -- Цього Оріховський виконати не встиг.







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.