Попередня     Головна     Наступна




РОЗДІЛ II,

у якому е напучення Східної Церкви синові, котрий її покинув разом з іншими


Сину, се мати з усім благословенства Божого віншуванням постає перед тобою. Се я перед лицем твоїм стати зважуюсь і з покорою про згоду на лагідну з тобою розмову прошу.

Підведи голову свою превелебну і веселим оком поглянь на матір твою, поглянь і пізнай мене, сину, вияв людяність і покору, діткам властиву, допусти мене до себе і, простягнувши руки, візьми мене в обійми, хай не затвердне серце твоє, підведи очі свої на зболілу матір твою і поглядом ласкавим дозволь ще хоч раз спокійно порозмовляти зі мною, бо ж не для того прийшла до тебе, аби тебе картати, а для того, аби тебе навчити; прийшла не для того, аби в тобі гнів розпалити, а для того, аби тебе прихильним і покірним зробити. Прийшла не для того, щоб любов синівську до матері згасити, а для того, щоб надалі нам у злагоді жити. Подивуйся, сину, бачачи нечуване приниження матері твоєї. І зжалься з надмірного плачу, жалю, болю і мук моїх, які ти сам з іншою братією своєю і молодшими синами моїми спричинив.

Бо виховала з радістю я вас, а позбулася вас із скорботою й плачем; породила я вас на втіху і підпору старості моєї, а зазнала од вас гіршого, аніж од ворогів моїх явних, неприязні, палкішої ненависті, дошкульнішого гніту, підступного гоніння і згубнішого упадку. Завдяки вам і через вас я, нещасна мати ваша, стала убогою, змученою, осиротілою, гнаною чи не всім світом і тепер -- о горе мені! -- сидячи на прикрому березі солоних вод вавілонських 1, бачу, як самі ви тонете в них ганебно і ще багато інших, вами зведених синів моїх бідних. Тож і плачу ревним і невгамовним плачем і жалобні, болем сповнені, голосіння мої аж під хмари линуть. Тому слушно в час сей сказати про мене словами пророка: «Голос у Рамі чути, плач і зойк голосний: то Рахіль плаче над своїми синами, не хоче знати, що немає вже їх» 2.

Хай же тебе зворушить синівське почуття до матері твоєї, хай приймуть серце твоє се гірке моє і до тебе звернене голосіння, зітхання й волання. Потіш мене, пробі, прошу тебе, сину, потіш у сій моїй муці! Бо ж я тебе з малих літ твоїх тішити не переставала! Утри сльози з очей моїх, опам'ятавшись і навернувши себе. Бо ж я тобі в дитячі літа твої плакати не давала. Зоставайся, сину, при матері своїй у старості її віку. Бо проклятий буде кожний Богом, хто її вчинком і словом покидає. Пошануй мене, і матимеш благословіння од найвищого Пана. Не давай причини, аби тебе проклинала твоя мати, бо прокляття материнське з підвалин вивертає оселі синівські 3.

Що ж бо тобі за слава із безслав'я мойого? І що за втіха із безчестя мойого? Послухай, отож, сину, пильно науки моєї і повчання слова мойого! Узгодь волю свою з помислом вітця твойого, і добре буде тобі 4.

Послухай мене, сину, і не нехтуй словами моїми, добрий дарунок дарую тобі я, не погорджуй ти ним. Візьмися за науку охочіш, аніж за срібло. Шануй мудрість, а не злото: знання волі Божої відшукуй, а не перли й каміння дорогоцінне, бо всі ті речі мудрість переважить, і немає на світі нічого, що б з нею зрівнялось 5.

Коли її полюбиш, благословенним будеш і вічну славу заслужиш.

Пильнуй повеління моє і мудрості досягнеш.

Бійся Бога і не наважуйся йому перечити, бо, як глина в руках гончаревих, так і всі люди в руках Божих -- той створив їх.

Глянь-но, сину, на старожитні народи: хто любив і боявся Бога і не був прощений? Хто взивав до Бога і не був почутий 6?

Підготуй же і ти, сину, свою душу для служби панові твоєму. Очисти серце, щоб прийняти мудрість, котра в підступну душу не входить 7.

Поглянь-бо на тих святих предків, перших пастирів і вчителів, і одітри од серця свого іржу недбальства, відкинь камінь ледарства, вмий очі розуму свойого. Набудь страху Божого, проймися сумлінням і пізнай самого себе. Подбай про довірених тобі.

Так само пильно поглянь на недбальство співпастирів твоїх, для котрих ти є провідником.

А з тим одним почуттям і помислом гляньте на посланих од вас ієреїв, котрим ви перед чередою овець ваших ходити повеліли. Чи пристойно поводяться? Чи пильно про довірену череду дбають?

Ти сам перший стань якнайшвидше і вчини по волі моїй і по волі вітця мойого. Поведи розмову із співпастирями твоїми, запитай їх про наданий під їхнє зверхництво уряд. Чи так у ньому йдеться, як годиться? Запитай і про довірену їм євангельську проповідь. Чи належно її виголошують? Чи уважні вони пастирі, а чи недбалі наймити при вівцях? Чи Церкві Христовій слуги вірні, а чи невірні найманці? Довідайся, чи, доладно верховодячи в Церкві Божій, дають собі раду? Чи є щирими апостолів святих і благословенних їхніх намісників послідовниками? Чи немає між ними Симона або Іуди, котрий би не будував, а псував і зраджував Церкву Божу? А певно звідавши, одним помислом про добро і користь матері проймаючись, піднесіться всі і, за свідка саме сумління взявши, в братерській любові до умовляння вдайтесь і зі співчуттям на вади ваші зважте.

Пізнайте самих себе, хто ви є. А усвідомивши, в чому покликання ваше, один одного доймайте, щоб без догани кару відбути.

Порушся, сину, в милості Божій, набудь ревної сміливості та мов до братії твоєї:

-- Браття! Ми є розумної отари овець Христових пастирі. Ми дому Божого охоронці. Слушно було б, аби ми самі себе замість довіреної нам пастви засудили, відаючи, що маємо в день судний звіт за те Панові дати, чи гідно в довіреній череді й без нагани справуємо, чи достатньо харчу та напою, євангельського хліба і води, овечкам нашим давати вміємо, чи в цілості й без втрат довірену нам отару бережімо? Пригляньмося при тім і до посвячених нами ієреїв, пригляньмось і до ввірених їм овечок. Учинімо нашу з ними розмову, доки час маєм, аби потім через недбальство наше сорому від Вітця не мали і, корони життя позбувшись, на вічні не були засуджені муки.

А що кожному вірному і справедливому між братів судді спочатку зі своїм власним сумлінням рахуватися слушно, поки до інших приступить, аби йому не сказали: «Лікарю, вилікуй себе самого; вчителю, навчи сам себе спочатку» 8. Отож, і ти, сину, собі самому в першу чергу вчини допит, осуди перше себе самого, стань сміливо й без жодної облуди, поєднай Вітця свойого, відкрий перед ним рани серця твойого, і той тебе зцілить.

Прийди щонайшвидше і до братії своєї з лагідним виразом так промов од щирого серця:

-- Не сором мені, браття, вам признатись у будь-чому, що вчинив я, у Бозі моїм зневірившись. Не сором, співпастирі мої, у злих учинках, що ними Вітця мого розгнівив, вам зізнатись. Знаю, що ліпше мені перед небагатьма вами, аніж перед усім світом і перед ангелами божими засоромленим бути і позбавленим життя вічного.

-- Я -- сіль зіпсована, я -- світло погашене 9. Я -- вчитель недбалий. Я -- наймит, а не пастир. Овець Вітця мойого до незвичної вівчарні видавця, а не чуйний од хижих вовків оборонець. Розгородити пліт виноградника Божого і викопати там точило дозволив через своє недбальство, перевернув вежі його непоквапливою мовчанкою, передав його невірним робітникам срібло 10.

Закопав я повірений мені талант у землю, погубив незліченні гурти овець, за котрих Цар мій і Бог умер 11.

-- Де мій харч духовний, із євангельської ріллі зжатий і довіреній мені отарі призначений, аби всі овечки одним харчем живились і одним напоєм сили свої кріпили, по чужих пастівниках не ходячи?

-- Де науки, завдяки б яким слухачі в страх Божий і в любов до ближнього свойого навертались?

-- Де й інші доброчинства, що з уря'ду і зверхництва мойого походять? Святобливе монастирів спорядження? Пристойна церков оздоба?

-- Бо що на те з пастирської повинності моєї видатись і покластись мало, я на свій тільки пожиток, чи, радше, збиток (не духовному повіреній мені отарі пожиткові догоджаючи, а свої тільки шкатули, скрині та склепи наповняючи) обернув, забравши для себе всупереч звичаям і канонам святих вітців кілька духовних урядів і відбираючи у церков і монастирів стародавні надання. А щоб мене за те не було кому картати, негідників і неуків, і що більше, двоєженців, трьохженців і до дивних при вірі і звичаях блудів схильних, на владицтва й інші церковні уряди, за свідченням щедрого датку, настановив.

Отоже, я є розтринькувач скарбу Пана мойого, драпіжником добра Вітця мойого, розкішником у багатствах Церкви Христової, марнотратником отчої спадщини Царя мойого.

-- А що ж скажу про монастирі, владі моїй підлеглі, в яких ченці святі предків своїх статути свавільно поламали, потоптали і в нівеч обернули, так що ані сліду старожитного того побожного в молитвах і постах, у праці й науці Письма Святого життя у них не зосталось?

-- Біда мені, котрий, іменуючись пастирем, про весь той нелад звіт Пану своєму в день судний маю давати! Так само, любий мій сину, себе самого осудивши і перед справедливим Суддею неправості твої з покутою визнавши, сміливо й без огляду на особи братію свою, картаючи, запитай:

-- Чи не визнаєте і ви, -- скажи, -- отці і браття, що те саме і з вами, що й зі мною, діється? Хіба ж не тими лихими вчинками в довіреному уряді вашім до неслави прийшли ви? Хто ж з-поміж вас довірений талант подвоєний Пану своєму принесе? Усі однаково в одному недбальства ярмі шиї наші ми похилили, всі в одному болоті погрузли.

-- Покажім, браття, самі себе і осудімо себе самі до того, як на суд покликані будемо, до того ублагаймо Судію, як справедливим його вироком за справи наші вічне покарання одержимо. А осудивши самих себе, погляньмо і на посланих покладенням рук наших ієреїв, котрих єсьмо насіяли, як молю, який гризе невинні душі, по всій землі російській -- недозрілих хлоп'ят, неуків, нахаб, непристойних грубіянів, мерзенних ненажер, безсоромних байд, самовпевнених мудрагелів, безкарних баккантів, затятих рибалок, норовистих свавільців, вертких вітрогонів, боязливих джмелів, пихатих нікчем, байдужих улесників, безбожних святокупців, проклятих святопродавців, ненаситних ласунів, сліпих поводирів, недбалих вітців, нечуйних пастирів, розпусних ієреїв, невмілих майстрів, підозрілих казнодіїв, несправедливих суддів, облудних фарисеїв, лисопідступних Іуд, пекельних блюзнірів, котрі за нестатком літ своїх незрілих не до читання Письма Божого, а до дитячих ігриськ і до інших легковажних справ повабніші, не до науки, а до свавілля охочіші, не до порядного чинів церковних одправлення, а до корчемних куклів і метання тузів здатніші.

Статут благословенних вітців не досягнувших тридцяти літ у почт ієреїв Божих не приймає. А ми, свавільники-симоніти, як кого, то й до п'ятнадцяти допускаєм. Відомо кожному, що у декотрих ще й материнське молоко на вустах не обсохло, а їм вже вітцями їх усупереч пристойності допустили; ще й самі читати по складах не навчилися, а їх на слова божого проповідь послали; ще своїми домами ніколи не справували, а ми їм церковний уряд доручили. Чи ж ми, браття, нерозсудним нашим (за марного золота причиною) рук покладанням чужих гріхів не є учасниками? Безсумнівно.

О нездоланна захланність! Як же ти і над тими, котрі убозтва дотримуватись взялися, пануєш! О нездоланне срібло! Як же ти і духовним людям на шиї сідаєш! Сею непоборною хтивістю ми на такий гострий гак великої небезпеки матір нашу наразили, на таку велику наругу і світську ганьбу обранницю Христову прирекли, даючи її під нагляд легковажним хлоп'ятам, а в опіку доручаючи нестатечним дітям, котрі, за браком розуму, не знають ані як із собою, ані як із матір'ю, ані як із довіреним їм урядом повестись належить.

А щоб краще те усвідомили, накажімо сим недорослим пастушкам, аби нам ті луки показали, на які вони Христових овечок виганяють. Хай перед нами харч і напій покладуть, якими вони тих годують і поять.

Певен я того, браття, що які пани, такі й слуги. Які рукопокладачі, такі й ті, котрі рукопокладення од нас приймають. Коли ми в затінку недбальства дрімаємо, то вони через лінощі вже й поснули, коли ми, світлом сонячним будучи, імлою неуцтва затьмарились, так, що дехто із нас і своєю власною мовою Писанням добре читати не вміє, то яким те світло місяця буде? А що наше світло й у них, і в повіреній їм розумній отарі світили б мало, то де ж не морок, де ж не пітьма? З того багато великих блудів, великих погіршень, великих невпинних од Церкви Божої одщепенств виросло. Бо де ж серед них хоч один казнодій, котрий би своїм звичним духовним, а не чужим, євангельської науки хлібом овечок своїх живив?

Такі мої до тебе, сину, слова. Така з тобою моя розмова, котру, од родительки своєї вислухавши, з удячністю прийми і пильно на вічні часи в серці своєму заховай і, пройнявшись ними, овочі, покути гідні, з тими, котрі тебе наслідували, учини. Згадайте закон Божий про пастирів і вчителів, наверніться до мене, матері своєї, котру ви безбожно покинули і зрадили. Нагодуйте себе і свої душі поживним веселого благовіщення хлібом і вином напійте наук рятівних.

Стійте, не хитаючись, при родительці своїй і про неї поштиво і славно всіляким способом дбайте.

Одкрийте сердечні очі ваші і пізнайте самих себе, пізнайте родителя і родительку ваших, усвідомте, в чиїм і якім долі ви народились.

Родом обраним, народом святим, царственним -- священством і синами Бога найвищого були ви 12.

Пізнайте себе, кажу, і мене, матір вашу, на котру тепер, безпричинно повставши, всіма силами своїми наступаєте. Хіба ще мало за недавніх літ витерпіла я наруг і навітів од явних противників, що їх вони, святу й непорочну перед Богом у Трійці єдиним віру мою і правдивих синів моїх славного народу російського в огиду всьому світу подати силкуючись, замість канонів, або правил, або артикулів релігії Церкви російської всьому світу читати дають. Чого свідчення суть scripta* латинською мовою з друку видані, якогось Іоанна Сакрана, краківського костьола каноніка, і ксьондза Петра Скарги, і лист incerti authoris ad Davidem Chytreum**, начебто про віру, про обряди й церемонії людей релігії руської, де між іншими невимовного дивування гідними calumniati*** і ті summatim**** зібрані речі задають.



* Лат.: «Писання».

** Лат.: «Непевного автора до Давида Хитреуса».

***Лат.: «Наклепницькі».

****Лат.: «Поверхово».



Начебто сини мої, російської Церкви ієреї і вчителі, з усім опіці їхній довіреним людом, небесного слова правди ще не пізнали; начебто їх спасіння світло євангельське ще не освітило; начебто між ними Євангеліє святе ніколи читане не було; начебто вони в церквах замість Євангелія щирі байки, заводячи люд простий, розповідати мали; начебто вони великі гріхів одпусти тому мали давати, хто б ворога свойого або римського католика забив; начебто вони криво присягати наказували; начебто вони навчати мали, що жива людина смертно грішити не може; начебто вони те стверджували, що молитви церковні і oblationes (*Лат.: «Пожертвування») тим, котрі в пеклі суть, а не іншим помагають; начебто вони повідали, що розпуста й лихва не є гріхами смертними; начебто вони одночасно двох жінок одному мати дозволяли; начебто вони чужоложство за гріх не вважати навчали; начебто вони з уподобання свойого, без жодної слушної причини, шлюби розривали; начебто вони грубий і дурний народ багатьом безбожним церемоніям при одправі благословенства шлюбного і при погребах тіл померлих заживати навчали; начебто вони листи посвідчувальні померлим до Петра, святого апостола, давали; начебто вони до уряду ієрейського нікого неодруженого не допускали; начебто вони симоній за гріх не мали; начебто вони хрестили не в ім'я, а через ім'я Вітця і Сина і Святого Духа; начебто вони таїнства Божої вечері замість вина, в квасі і в ситі посвящали; начебто їм тіло і кров Божі непристойно по обіді або на другий день після пиятики, як свиням, заживати вільно бути мало; начебто вони інше тіла і крові Божої таїнство здоровим до заживання давали, а інше хворим, і що те тим, а те тим пожитку ніякого не дає, казали.

Сі та подібні до них наклепи, сі брудні байки, сі богопротивні блюзнірства вимисливши, противники мої не соромились перед усім світом публікувати і як правдиву для необізнаних повість видавати, додаючи до неї і свіжі щоразу обмови та злісні навіти, не тільки словами, а й скриптами різними, що їх тієї самої fariny* люди за недавніх часів видавати не вагались, засвідчуючи свою смертельним ядом сповнену проти вірних Божих злобу й неприязнь, та й не менше своє дурисвітство і шаленство, замишляючи безсоромно на ні в чому неповинних і непорочних синів моїх речі не тільки in rerum natura** ніколи не бувалі, а й узагалі неможливі, а породжені вітцем усілякої брехні (котрий, як мовить Письмо, правдивим ніколи не буває). Тих же, хто докладніших відомостей прагне, я до самих тих скриптів одсилаю.

До тебе, о славний російський народе, [до синів моїх], котрі від мене, матері своєї, ще не відцурались і брудом відщепенства себе не заплямували, звертаюсь. Питаю, чому на сі великі й нечувані calumniae*** не відповідаєте?



* Лат.: «Борошна, замісу, тіста».

** Лат: «У природі, насправді».

*** Лат: «Наклепи».



Чому, оббріхані, не виправдовуєтесь? Чому, огуджені, про честь свою не дбаєте? Обмовці честі та віри навіть волосу на вас не зоставили, а ви тому отруйному злу на одсіч і язиком не поворухнули! Вовки виють на овець диким і страшним своїм голосом по пущі, різні думки розпустивши, хапають їх поволі і, до лігвищ своїх затягнувши, без ніякої завади пожирають. А ви ж що? Чуючи, не чуєте, бачачи, не бачите і, наче вас те зовсім не діймає, повз вуха пропускаєте! Невірними, воістинно, Божого виноградинка робітниками, німими розумних овець пастирями і глухою дому Божого стали ви сторожею!

О ганьбо, за всі інші зганьблення гірша -- славу, без якої життя людське -- не життя, в неславу обернену бачити й мовчати! Віру, без якої людина -- не людина, невірою ославленою чути і не одповідати!

Скажіть же мені, прошу вас, нащо язиком вас природа обдарувала? Нащо розумом наділила? І мовою, на одміну од інших створінь, приоздобила?

Безрозумна і німа худоба, скривджена і роз'ятрена, того, хто її кривдить і ятрить, як може, одганяє і пильність свою виявляє. Вогонь з неба впав і попалив порушників правди. Земля уста розверзла і поглинула душителів правди. Води зімкнулись і потопили в собі гонителів правди. Повітря отрутою розвіялось і поразило блюзнірців правди. Стіни, мури, гори, камені й дерева попадали на тих, котрі правду Божу навиворіт вивертали.

А ви, розумом і мовою обдаровані, за образом і подобою Божими створені, бачите і чуєте правду святу спотвореною, оббріханою, охуленою і зганьбленою, а прецінь мовчите! Од німого і безрозумного створіння недбалішими в обов'язку своєму і невдачнішими щодо творця вашого, Бога, об котрого всі правди оганьблення, як об саму самобутню правду, розбиваються, себе виявляєте.

Отож не терпіть більше сеї гіркої ганьби. Не зносьте більше всього світу кривди. Покажіть себе, дайте про себе знати, що ви людом Божим обраним есте, Церквою Божою освячені. Хай про вас і про правдиву вашу віру всі до одного знають. Усім народам чистоту визнання вашого покажіть. Наклепникам, котрі чистої віри вашої красу потьмарити силкуються, уста заткніть, аби далі й ті про вас та про віру вашу каркати не могли, й ті, котрі через їхні брехливі звинувачення вас у безбожності підозрювати стали, аби вас за вірних Богові визнали. Бо ж за їхню перед усім світом обмовою саме так про вас, а не інакше, всі народи, котрі іменем Христовим славляться, думають; за таких вас, а не за інших іспанці, італійці, французи, наварці, англійці, норвежці, данійці, іберійці, шотландці і всі Римської імперії князівства, як дехто із співгромадян ваших поляків та литвинів, мають.

Прошу вас, задля живого Бога, любі дітки мої, дайте розумові місце і судіть обачно.

Що дають вам ті слова їхні знати? Жалю гідний, направду, є навіт, що досі ще євангельське світло Русь не освітило. Хіба ж ви ще не пізнали Бога, в Трійці єдиного, Вітця нерожденного, Сина рожденного і Духа Святого, котрий із них виходить? Хіба ж ви ще не пізнали єдинорожденного Сина Божого (котрий задля людини й спасіння її зійшов із неба і втілився з Духа Святого із Діви Марії), правдивого і досконалого Бога і правдивої і досконалої Людини, в подвійному бутті й в єдиній особі славимого? Хіба ж ви ще не охрестилися в ім'я Вітця і Сина і Святого Духа для одпущення гріхів? Хіба ж ви ще не стали учасниками життєдайних таїнств тіла і крові Сина Божого, на Древі Хресному за гріхи всього світу пролитої? Хіба ж ви ще не увірували в єдину повсюдну апостольську Церкву, в якій даремне гріхів одпущення смертю Сина Божого дається і воскресіння з мертвих та вічне життя через воскресіння Христа, котрий вічно живе, заповідається? Хіба ж ви не пізнали ще тої, сказати б, спасенної небесної науки, що євангельської правди світло якої безбожні пліткарі ваші силкуються затьмарити імлою марної і пустої балаканини своєї?

Бачу у вас, сини мої, невміння, та, однак, не блюзнірство. Бачу лінощі, та чекаю пильності. Бачу недбальство, та сподіваюсь на старання. Бачу байдужість, та не безнадійний розпач.

Отож без сумніву стверджую, що пліткарі ті сею проклятою єрессю і сим безбожним ідолопоклонством не у Вільні, не у Львові, не в Острозі і не в якій правовірній і неодступній руській церкві, а в Криму, Очакові або в Перекопі добачили те, в чому вас без сорому й без страху Божого обмовляють. Бо що мають [спільного] простота й неуцтво з безбожністю? Що [має спільного] непорядне і свавільне життя із правовірністю? Хай пригадають собі, що у недавні часи їхні римського двору ієреї недалеко відійшли од ваших попів і в природі своїй, і в звичаях. Хай пригадають собі, що вони в простоті, але не духу, мало не донині дурнішали.

Свідком сього є controversia (* Лат.: «Суперечка».) єпископа салецьбурзького і архієпископа могунецького, яка спалахнула без формули хрещення через простоту і невігластво якогось ієрея з Баварії, котрий хрещення такими словами завжди одправляв: «іп nomine Patria, et Filia, et Spiritus Sancta», тобто: «в ім'я Вітчизни, і Дочки, і Святого Духа». Такого самого грубого невігластва ієрейського в деяких країнах і досі помітний слід зостається.

Можуть се засвідчити землі французька, італійська, іспанська, австрійська, баварська, стирська і хорватська, де й тепер проповідування за гріх смертний мають, де багато хто не тільки того, що читає, не розуміє, а ледве чи й читати вміє.

А в ріднім твоїм краю, глянь, як швидко на краще повернуло, як скоро грубі трутні працьовитими павуками стали!

Прокиньтесь же, знову вас прошу, зі сну смертного, сини мої, прокиньтесь! І внутрішніми зіницями на пропоновані повісті поглянувши, обтрусіть порох огуди із шат ваших на голови тих, котрі вас навітами зганьбили! Заткніть їм пристойною одповіддю уста, аби не могли вже більше на безсумнівну віри вашої правість мовити неправди! Поворушіть тільки губи і подвигніть язик, то сам дух Вітця вашого направляти їх буде. Бо вам варто тільки за Бога обстати, а вже Божою справою буде забезпечити успіх того, що з волі його почалося. Чого я, опечалена родителька ваша, собі і вам зичу, і знову мовою моєю до того сина, котрий од мене одбіг, повертаюсь...








Розділ II

 1 Див. Пс. 136, 1.

 2 Див. Єр. 31, 15.

 3 Сірах 3.

 4 Там само.

 5 Див. Пр. 3, 1; 4, 1 та ін.

 6 Сірах 2.

 7 Там само.

 8 Лк. 4, 23.

 9 Посилання (Мт. 5) помилкове.

 10 Див. 21, 33.

 11 Див. Мт. 25, 18.

 12 Див. І Петр. 2, 9.






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.