Попередня     Головна     Наступна




Іван Калимон


СОНЦЕ, ЩО СХОДИТЬ ПІСЛЯ ЗАХОДУ 1


Подано як Орацію на другий день Великодня 1641 року, коли риторичний горизонт Київської колегії осяяв найяснішою своєю присутністю найславніший протектор, найвелебніший пан, пан Петро Могила, н[айславетніший] п[ан] митрополичий архієпископ київський і всієї Русі, екзарх найсвятішого апостольського престолу Константинопольського, архімандрит Печерський.

Виголосив Орацію Іван Калимон, студент риторичного класу тої самої колегії.


Київ, у Печерській друкарні.






Найяснішому правителю, найвелебнішому панові, панові Петру Могилі, найшляхетнішому панові, митрополичому архієпискому київському, галицькому і всієї Русі, екзархові найсвятішого апостольського престолу Константинопольського, архімандритові Печерському і т. д., найласкавшюму панові і благодійнику


Із Сонцем приходжу до тебе, найясніший правителю, бо кожному личить приносити свій подарунок. Свята Східна Церква бачить у тобі сонце. Отож прийми оце «Сонце, що сходить». Ти також, немов друге сонце, освітлюєш своїм іменем священне красномовство. Радій же сонцю, яке я передаю тобі. З давніх-давен карбували Сонце твої предки на отчому гербі у супроводі місяця й зірки. Воно ніби пророкує тобі славу. Разом із життям тобі дісталися найкращі небесні світила, тому завжди й у всьому будь славен, найясніший! Я ж у твоїй присутності тут і під орудою превелебного Теофана Скумницького, коли трудився запопадливо над «Сонцем, що сходить після заходу», сонця сонцеві гадав додати. Якщо ти прихильний до того, ласкаво прийми і його тінь!

Найменший із твоїх клієнтів, найясніший меценате, Іван Калимон









СОНЦЕ, ЩО СХОДИТЬ ПІСЛЯ ЗАХОДУ


Оссь Сонце — спільний Батько життя! Засуджене колись на триденну смерть, воно було оплакане серед полуденного мороку. По тому, як могильна темрява, спричинена його зникненням, одійшла, над землею знову з'явилося світило та [його] тріумфуючий супутник — з'явився вельми щасливо наш щасливий Спаситель од загину. Найясніший отче, і ви, шляхетні слухачі! Настав час розповісти про ще одну перемогу нового переможця! Будьмо прихильні до цього звитяжця! Після стількох жахливих поневірянь ми прийшли, нарешті, до світла, до радощів. Вони множаться [нині] у світі, хоч були його вигнанцями; зростають помалу, але відчутно.

Мовчазна радість набагато красномовніша за радість, виражену в слові. Та нині слово новому небу на радість мовлене, — чи походить від небесного світла? Наше Сонце наслідує сонце, яке, як показує телескоп, мало плями. І наше їх має. Ті кривавобагряні плями, що [з'являються] після заходу сонця, що сходить [нині], кидають багряний відблиск на землю. Так-так, ці плями постали з крові, але з крові сонця. Тож, яку ще іншу славу міг принести переможцеві терновий вінець, крім кривавої. Я не зупиняюсь на тому, що має зловісні ознаки і через що тремтить дух. Серед нових тріумфів краще втішатися новою радістю, доки з ран нашого сонця (я хотів сказати: плям) нове засяє світло: новий день повинен новим звеселяти світлом. Цей день — тріумфальний, бо для тріумфу призначений. І тим славніший тріумф нашого звитяжця у перемозі, чим більш доречно використовував /він/ його на благо, — доки один за всіх смерть приймав, невинний судія перед підсудними.

Гай-гай, найясніший отче! Гай-гай, [священство наше]! Візьміть сонце, що зійшло над землею. Але, оскільки слабне наш зір від лику доступного сонця, живімо за швидким послухом розуму. Хто не дивувався плямам, що достоту з'являються [певно] із сумних могильних його глибин. Їх небагато. Це лише окремі ушкодження, які є нічим іншим, як тільки плямами. Новим же дивом природи є світила, з допомогою яких кривавим світлом засяяв день на землі, — доки в полуденному сонці ще найглибша ніч затемняла душі. Неймовірно, щоб їх міг принести творець денного світла, око світу. Про кривавочервону ясність цих ран я вже наголошував, — то засяяло вельми ясне світло тілесного сонця, яке, хоч при новому сходженні достатньо має слави (коли сяє як земне сонце і ширить західні промені, які щасливо вже сяють на землі при зародженні), однак більше довершеності додають йому своїм світлом земні зірки.

[Тепер] настає наш день, підноситься тріумф нашого сонця. Це стосується нас, бо в [нашому] домі народилася радість. В найпотаємнішому куточку душі народився день. О, як далеко одійшов він од того [дня], коли всюди панував страх. Вже здавалося, що [навіть] каміння і скелі рушаться від вельми великих страждань, спричинених людськими злочинами. Та несподівано все змінилося: боротьба породила перемогу, битви — тріумф, а сльози стражденних — радість. О найвищий творителю [всього] сущого, невже тобі подобало лікувати хворий світ за рахунок свого здоров'я? Невже нема [іншого] способу відновити давні палаци втраченого раю, не руйнуючи подароване тобі Дівою Матір'ю чудове, понад усі форми, тіло. Невже подобало направляти сумний світ до радощів лише через скорботи? Невже і Переможець мусив добувати лавровий вінок перемоги ціною поразки? Переможцям він завдав поразки, але не раніше, ніж сам був переможений. Обидва способи, гадаю, тут пристойні. В ім'я Любові одні хай виступають як переможені, інші — переможцями. Любов так чинить, щоб урятувати рід людський, — бо любить [його]. Та відома також похибка, коли переможений відбирає славу тріумфатора. Таке, на перший погляд, на світі неможливе, але сьогодні звабне, — бо то [похибка] божественна. Таким чином, Богові властиво помилятися. Але як може помилятися той, хто непомильний?.. Проте хай живе похибка нашого Переможця! Адже в самій похибці вже бачиться порятунок, бо він підсилює спасіння.

Чому, найясніший Господи, тріумфатори часто люблять золоті клейноди, сідають до блискаючих золотом колісниць, ніби й самі золоті? Тепер, коли з'явилася найбільша наша перемога, яка навчила, що нечуваний загин наш поволі відступає, весь тріумф вони чванливо прикрашають, — о ні! — обтяжують полоненими. Нікчемна зваба тріумфу не рівня перемозі, бо несе [не тільки] прославлення своїх подвигів, [а й] гризоти, ганьбу, плювки, тортури й рани. Чи зміг би ти відмовитися від цього блиску тріумфу? Від блиску золота, що звеличує свого тріумфатора? Адже зі всього золотавого вельми славним є лише те, що стосується бога, що стосується сонця. Куди тобі до нього, прославлений у міфах Мідасе, що дотиком обертав усе на золото! Ми [натомість] леліємо нове Сонце. Справжній його тріумф стався, гадаю, тоді, коли отримав перемогу єдиний всюди хрест, завдяки якому золото втрачає свою цінність. Здобута перемога не може бути кращою за хрест, під яким [вона] прийшла до славлення ран Христа.

Чого ж ви ще хочете? Виходьте назустріч Переможцеві! Ви — нова скеля прародительки [церкви], яка розсипається у привітаннях [йому! Отож вгамуйтеся належним чином! До вас надходить тріумфатор. Міцні, мов скеля, ви також приймайте Квітку, шліть барвистий дарунок весни Переможцю, що надходить. Хай і він відчуває вашу радість. Бо ця квітка, що зросла серед колючок, милує око власними барвами. З другого боку, треба зважати на божественну волю: бо тріумф Бог і новий спосіб тріумфування виявляється: бо з нової смерті постає [нова] перемога, яка тягне життя до тріумфу [що само по собі не має гріха] — і з власної волі [була] переможена. Викрадачка після викрадення здобичі мусила втікати, бо життя не зникає. Про це засвідчують зірки, які Сонце, що сходить з глибокого підземного мороку, радо вітають і радіють з нашого блаженства, яке навіть Бога привело до безчестя, ран і смерті, хоч і, не без волі небес! Постривай, отже, постривай, стара байко, гамувати всіх богів і богинь золотим ланцюгом, яким вони зв'язаного Юпітера намарно прагнули стягнути з неба. Наше прагнення набагато легше від їхнього: воно Бога опустило на землю, і замкнуло його до тілесної в'язниці, немов до могили. О блаженство! О небо! О приємна рана страждання!

Давній міф передає, що день народження вигаданої Паллади — покровительки мудрості — сяяв золотим дощем. Але то була золота вигадка поетів. Наш чудовий початок теж відзначався золотою повінню, якою рятуються душі розумних створінь: не пригнічуються, а швидше рятуються і прославляються. Воістину золотою була ця повінь, коли з Божественного боку дощило і кров'ю, і водою, — хоч мала б золота повінь бути цілющою для здоров'я. Вона поширилася у новому, дивовижному краю саме тоді, коли, певно, заходило золоте сонце. Бо це небо вже й само стало золотим. Інакше як могло б воно сипати винятково золотом? Гай-гай, тепер навпаки: сонце і небо червоніють кривавим кольором! О, як осквернені хмари зловісним видом! Чи, може, вони страшні блискавкою? Але ні, запевняю вас, якщо тільки наміри були спричинені Божественним задумом. Любов ненавидить блискавки, не любить шкодити, а любить голубити. Це день, напевно, дарує життя, а не смерть, — якщо тільки є днем започаткування життя. Принаймні, такий день хай буде у нас удома. І хай [ніхто] не страждає через віру; тому що і та і друга дія від Любові.

Славний сьогоднішній тріумф не без лету жахних блискавок. Але звук цієї доброї слави нам приємний. Його вельми потужний гук сягає найдальших країв землі і глибин Всесвіту, а також неба. Тому хай не буде нічого дивного, якщо Творець небесного сонця кинув би променів певний час до того полуденного, ніколи не смеркаючого, ніколи не заходячого сонця, що перебуває досі на землі незвиклим способом, нечуваним видовищем. Покрите вчорашньою пітьмою, сумне від сліз, в простому темному і віщому одязі воно земному сонцеві, що воскресає для тріумфу, назустріч з'явилося: сонцю, кажу, Творцеві його світла. Можу сповістити: добре, що це сонце — радість світу — [після того, як було знищене наше сонце] сховалося на триденне затемнення і затьмарило полуденне сяйво: змушене було [ це робити], хоч не бажало. Отож коли світло було замкнене в могильному мармурі, [сяйво], що черпало з нього, само занурилося в пітьму. Чому так сталося? Звідки одержувало світло, якого саме було позбавлене? Піднімається, нарешті, сонце з пітьми до [нашого] Сонця, випромінюючи світло, і лине до все ще тьмяної Аврори. Новий предтеча найщасливішим сходженням на престол вказав шлях новому сонцю. І перетворив ніч на полудень. Хай же зникає тепер подолана ніч. Хай повертає землі день, бо тінь її захопила [світло] не без сумувань стражданої природи.

І вже давнім світлом покрите сонце з'явилося назустріч Сонцю, що сходить на нашім горизонті. Тоді ж завдяки його приходу ми побачили сонце раніше, ніж день. Гукаймо всюди: на радість світу [з'явився] день, освітлений двома сонцями — обома при заході, обома й при сході. Чому б з найвищої спорідненості небожителів і людей нам не втішатися? Наш оцей смертний сьогодні дивною долею яскравіший за небо (бо тішить вельми яскравим власним світлом) шанує власне сонце, родить свої [власні] світила, сонценосців, славніших за небо і вищих од неба.

Отож зважаймо на наше Сонце, що на прихильному небі. Стародавні вгорі над сонцем надписували: «Все для всіх». І це не позбавлене глузду, бо сонце сходить і над добрим, і злим, кожному з яких однаково ласку виявляє. Воно для всіх одне, і всі відчувають його однаково. Але чому я не говорю: «Все для всіх» — стосовно Сонця-Христа? Може, я помиляюся? Адже в ньому також нема нічого, щоб йому бракувало.

Найясніший отче і ви, священство наше, якщо занепадете духом, вдавайтесь до дії. В цей день зійдуть до вас благодіяння від Сонця, перелічити які не в змозі ні сила, ні дух наш, такою великою працею освячений. Говорю про [його] нові благодіяння людству, про нові — нам, про нові — Сонцю нашому, яке [саме] дарувало [їх]. Пізнав їх світ, одержавши, і зізнався, що не спроможний перелічити навіть, бо не знає такої арифметики. Сонцеві звично зникати, але нашому розумові зникати не звично. Я сказав би навіть так: сонце існує, воно не може зникнути! В сонці ми маємо також вигляд переможця. Але Земля, зборена сном, спить навіть удень, забуваючи мостити шлях переможцеві. Та лише в сонці, яке сходить на світанку, тріумфує Господь.

А тепер, якщо ласка, покажу, чому саме хотів зображувати його у вигляді сонця. Бо сонце своїм звичаєм і сходить, і заходить. Приходом світло на землі породжує, а відходом — темряву. А потім, повернувшись з неосяжних просторів грозової ночі, знову дарує світло, не забуваючи відзначити кожного. Бачили ми також сходження нашого Сонця на землі, після того як Бог створив чудо, понад усякий блиск розуму. Це тоді, коли сад недоторканної цнотливості, я б сказав, також небесної, має божественну квітку у власному саду нашої тлінності; коли діва (вибачте за зухвалі слова!) чи то Бога на людину (о таїна!), чи людину на Бога перетворила. Людство відчуло його тілесну з'яву, а не божественність, і полюбило.

Всяке земне смертне, але його щонайменше в Богові, бо він не має свого початку народження, й [існує] до появи світу і навіть самого часу. Він вічний. Він основа і першопричина [всього], ба, навіть початок початку речей. Сонце тут є божественним початком од вічності; початком від Отця, але вічним, жодним часом не обмежене. Це є початок без початку.

Ми бачимо також занепад, що наступає. То вечірня зірка людських гріхів заходить, бо вона на дереві життя. Коли небо червоніє, творіння, наскільки [йому] дозволяють сили, править [свої] обряди. Але, полуденною пітьмою жалісно закутана в траур, [вона] вмерла, зайшла, — тому що [сонце] Могили було закрите хмарами. Але чого треба було чекати, коли сонце хилилось до заходу? Пітьма землю охопила, умертвила; ніч настала сильніша будь-якої ночі; пітьма запала, але тільки для нас. В чужинецькій землі у мешканців підземного світу воно день відновило. А в нас, на нашому горизонті, воно було згублене і загасле. Глупа ніч породила горісну, зіткану з пітьми тогу, а тогу світлу відкинула на горе людському родові. Внаслідок цього вона на [нашій] землі все покрила пітьмою, все, що було земним.

Аж ось раптом гук на небі зчинився і — звук несподіваної радості. І вже рухається нове сонце, новим вельми радісним шляхом. А творець нашого щастя новим світлом стає. Добра то вістка, певно, коли сонце заявляє про своє сходження скорботній землі. Слава тріумфові. Оповита скорботою природа тоді співає:

Красна весна на землі — то пора найпрекрасніша року;

Ясні на небі й зірки радість являють тоді.

Сонце виходить з пітьми, щоб принести світло на землю, щоб творити радощі. Обоє вони приємні, тому й бажані. Зустрічайте сонце, що сходить, співом приємним! Зустрічайте з радістю, бо воно — творець вашої радості! Аплодуйте йому, люди! О радість! О сонце! Не соромтеся сліз на радощах; не соромтеся, бо сходить Сонце. Не тримайте в серці давній біль, бо нині тріумфує наш переможець. Він справді захотів, щоб наш край при сонці державну радість виявив. Ми бачили, найясніших отче, його полудень. Не без суму сприймали й захід. Нині бачимо схід. Бо у сонці Господь. Шануймо сонце й далі. Щорічним рухом воно всі знаки зодіаку відомим обертом пробігає. Але як мені порівняти Сонце з сонцем? Я не помилився: Володар-Істина уособлює [таки] сонце. Наше Сонце саме найлюб'язніше прийшло, нарешті, до знаку Лева 2, для людей найяскравішого. Перший його рух, перший гаразд краєві. Але найбільший [гаразд] буде, якщо надія на це майбутнє благодіяння буде одержана у плоді немовляти.

Ми пізнавали його у сузір’ї Овна і шанували, народженого цнотливою Дівою. Ми бачили його малим біля грудей Матері. Бачили подібним до ягняти, що припадало до дівочої пазухи. Це було найсумирніше ягнятко, але й воно потребувало пастиря. Вже в ранньому віці воно само було наставником пастухів і жило з ними їхнім життям. І, можливо, тому, що і саме у свій час було ягнятком, з плином років стало вельми дбайливим пастирем душ. Але Ірод розшукував це ягня, немов вола для жертви. З тої причини ще в молочному віці, — у дітей, які ледве вийшли з утроби матері (і промовистих більше ранами, ніж голосом), — зазнало недолі на порозі життя. Замість того, щоб бавитися серед однолітків, воно страждало від [сузір'я] Тельця, коли утікало до Єгипту. Ганебна, можливо, для Бога втеча, але відповідала миролюбній людській природі. Вибачте: найкраще життя з Богом-спільником, хоча й у втечі. Та й нічого дивного: втеча дала порятунок [йому] людині. Бо й сонце, яке, знаємо, завжди заходить, [але] в майбутньому завжди породжує день. Оці початки суму бачила народжена на землі [його] покірність: перший сум був у втечі. Але й тут не дрімало те сонце. Чим більші печалі спричиняв його рух, тим ряснішим теплом обдаровувало [воно] і яскравішим сяйвом освітлювало. Нарешті з'явилося в сузір'ї Близнюків до подвійної у своїй єдності, а також до одної (якщо можна так сказати) парності; одної божественної, а другої — людської природи. Справді, божественній [його] природі властиво народжуватися від матері, і він вибрав собі матір, щоб ми шанували [його] народженого на землі без батька, а на небі — без матері; там — єдинорідного матері, а тут — батькові. Зачудована стояла тоді земля. О диво! Але й не дуже дивне. Бо воно [є] в Богові, який без Отця ніколи [не буває]. Завдяки йому також народжена й мати. Він же і без матері вічний, перебуває у всемогутній величі.

Божественне те, коли співом вітають дитя Неба, коли Богові і царям моляться з жертвами. А людське — коли пастирі невідповідні, на смерть оскаржують. Людській [його] природі було властиво зважати на юрби і бути приниженим біля правиці раба. Дарувати ж рясні блага було властиво [його] божественності. [Але] не в цьому полягає подвійна природа [нашого] сонця. Вона на хресті і в тріумфі, від усіх найславніша і на землі, і під землею. Безсоромна влада знущалася над ним, як над людиною. Але він більше, ніж людина, вражав своїх катів. І падає тоді нечестивість від одного лише його погляду, бо той погляд божественний. Гідний людини колючий його вінець обагрює кров'ю чоло. Але до вінка прирівнюється й перемога, гідна Бога. Спраглому [йому], як людині давали терпкий напій жовчі. Коли ж умирав Бог, рушилися тоді каміння й скелі — більш щасливі, певно, ніж ми смертні. Зазнав настання смерті, бо був людиною. Після того як настання смерті було припинене, воскрес, бо був Богом. Це колись вважалося протиприродним. Але сьогодні ця єдність, єдність у людині-Бозі визнається. Бо воістину був у двійні. Сам світ бачив із дня на день його подвійну любов до нас. Визначне те сузір'я, поблизу якого божественне сонце зійшло і в якому упокоїлося. Воно бачило на землі народженого для нашого добра Бога-людину. Але, о згубне сузір'я, в якому наш Феб захотів лишитися в тіні, немовби нехтуючи своєю божественністю. Помічений був також у сузір'ї Рака, і до задкуючої істоти перейшов 3. Всемогутністю поступився ще тої ночі, яка накрила полуденне сонце. Коли ж доля змінилася, освітив затемнену землю.

Що ж являє собою божественне Сонце? Невже цей шлях корисний для похвального твого просування? Невже тобі було замало, що сила людського тіла, ба, навіть смерті, зростає за твоїм бажанням? Чи не достатньо було, що ти приніс жахливі напасті зими (які найглибша ніч подвоїла ще до твого народження), хоч і сам був готовий страждати? Чи не досить того, що ти, Господи, перебував біля грудей матері, готовий бути розіп'ятим на хресті?

Жорстокі ті обійми, які не молоком гасять спрагу, а жовчю. Нема, отож, на світі насолод, які б були без жовчі. Достатньо було тобі видати дитячий писк, як залунали б небесні пісні, і за твоїм бажанням дарунки несли б від царів і навіть до цілих країн. Торкаюсь межі, найясніший Отче. Не могло божественне сонце ввійти до найжаркішого сузір'я Лева, тобто Любові, щоб не перейти [сузір'я] задкуючого Рака. І личить всемогутньому його власне рішення, щоб Син Божий, творець життя, прийняв на себе кайдани. Спочатку-бо захисник свободи мав би бути полоненим. Тріумфував у терновім вінку. Справедливо праведність терпить терни, якими оперізується. Безперечно, на кам'янистім полі гордощів не зростають троянди. До стовпа був припнутий сам, (будучи) пірамідою перемоги, на якій почасти через новизну письма, почасти внаслідок варварства писців було написано стислим, але водночас досить вільним Письмом, яке червоніло: «Смерть прийняв, який дав життя світові, першопричина радості нашої, джерело щастя». Після того як відбулося стільки сумних потрясінь, він променями своєї ласки смутні душі оживив, скорботу зменшив. Відомо також: погамував, підсилив, зробив більш славним, розумним людське суспільство. Після цього наступає ця середина літа божественної любові.

І тут звертають на себе увагу квіти. Рік повинен, звичайно, оживати з весною, якщо (його) відверто породжує те сонце, супроводжуване звичайним Сонцем божественності. Подвійна радість огортає (тоді) світ: одна творцева (тобто вічна), інша — часова. Бо (творець), до подвійної величі Сонця дає свою радість, а ця — свою. Ні те, ні інше не заперечують творця. Йде суперечка на радощах, коли ми віддаємося веселості тріумфатора, який сприяє (радості) часу. Оживаючу радість воскрешає слава сонця, яке сходить. І подвійна радість тішить: одна — тіло, друга — душу. З настанням весни родиться щаслива зрілість нашого щастя, весна рожева. На голові Переможця терни, але достатньо троянд на всьому тілі. Проростає насіння. Нічого іншого не лишається, як чекати на плід. Плід за нашим бажанням з'явиться вельми швидко. Але який він? Батьки звільняються від давньої темряви, звільняються від неволі. А що ж плід? Він ще не достиглий! Раби-вільновідпущенці не цікавляться небесними справами. Вони, найщасливіші спадкоємці, ще не осягають залишеного спадку — вічного блаженства. Не треба дивуватися — цей плід найбільший. І саме влітку його можна здобути. Ця жадана пора року приємніша за славу, славніша за приємні плоди. Жадана й осінь після сорока днів, коли молоде насіння, що вродило нині, дозріває. Ніжні квіти дають довершений плід. Квіти, кажу, коли Христос воскресає, також воскресають. А коли він умирає, смерть його показують, надаючи окраси громадському життю і втішаючи [людей] за його важку смерть. Воістину, о золоте літо! В ньому підростає — не смійтеся — рясота квітів, і першою на світі веснує принада. Та це й не дивно. Квітоносне літо повинне знову приходити, щоб ростити квіти й палати спекою божественної любові. Рясна туга, мов кривава роса, спаде на землю. Але літо лише ті квіти любить, які зростило саме. Бажана й осінь, яка дасть виноград Господнього вознесіння. Тоді, в той день, завдяки палкості небесної радості плоди підтвердять свою дозрілість. Уздрійте в Сонці образ Переможця! Уздріть божественне Сонце, що сходить! Адже сонце можна краще розгледіти лише завдяки його власному світлу, а не якомусь іншому. Аплодуйте звитяжцеві. Його тріумф тріумфатора доброчинний. Нуте, нова радість! Змінюйте сльозливу мову на радісну, змінюйте! Тріумф звитяжного сонця, що сходить, такий великий, що жодне красномовство не спроможне його описати. Отож замовкаю.











ІВАН КАЛИМОН

«Сонце, що сходить після заходу»

Перекладено за: [Ioannes Kalimon]. Sol post occasum oriens. — Kioviae, s. а. Переклад з латини В. Литвинова.


 1 Тут під сонцем треба розуміти, гадаємо, православну церкву в Україні.

 2 Знак Лева — сузір'я Лева.

 3 «До задкуючої істоти, перейшов» — повернувся до сузір'я Рака.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.