[Ярослав Ісаєвич. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів, 2002. — С. 3-41.]

Попередня     Головна     Наступна





Вступ

Джерела та історіографія

Пам’яті батьків Дмитра і Наталі Ісаєвичів



Інформатизація всієї людської діяльності, дедалі глибша й повніша, дає належну перспективу для оцінки функціонування рукописної і друкованої книги саме з огляду на їхню роль в інформаційному забезпеченні суспільства. Мають рацію ті, хто вважає, що попередниками нинішньої перебудови життя на основі комп’ютерних технологій були дві своєрідні інформаційні революції, пережиті людством у минулому. Перша — поява в давніх суспільствах письма, рукописних документів і книг, друга — перехід на світанку нової доби до поліграфічної форми реєстрації та розповсюдження інформації.

У рукописній і друкованій книжності різні сторони політичного життя й культури зафіксовані не розрізнено, не відірвано одна від одної, а в поєднанні та взаємопереплетенні — як це відбувалося і в житті. Тому вивчення книгописання і книгодруку допомагає простежити інтеграційні процеси в культурі, усвідомити її як певну цілісність. При цьому стає очевидним, що впродовж століть релігійне світосприймання було не формою вияву культури, а її глибинною сутністю.

Цілком природно, що як виникнення національної писемності, так і поява власного друкарства були переломними подіями в історії кожного народу 1.



 1 Огієнко І. Історія українського друкарства, Львів 1925; McLuhan M. The Gutenberg Саіаху: the Making of Typographic Man, Toronto 1962, p. 170, 199, 206; Eisentstein E. The Printing Revolution in Early Modern Europe, Cambridge 2000, p. 278.



Здавна в рукописній і друкованій книжці відображалися притаманні народові форми культури, писемність ставала засобом примноження й поширення культурних багатств. На українських землях перша з двох названих культурних революцій — утвердження писемності — забезпечила функціонування держави й утвердження християнської релігії, віровчення якої ґрунтується на Святому Письмі. Цим водночас був започаткований і особливий розкол суспільства: виокремлення тих, кому знання письма надавало істотні переваги над рештою людей. Наступною революційною за значенням зміною стало запровадження друкарства, яке дало змогу залучати до культурного й політичного життя значно ширші, ніж раніше, верстви населення. А це властиве не так середньовіччю, як тому періодові культури, що його тепер все частіше називають ранньомодерною добою, початковим етапом нової історії, позначеної формуванням націй і національних /4/ культур. У багатьох відношеннях поширення друкарства стало складовою частиною національно-культурного та релігійного відродження українського народу в останніх десятиріччях XVI — першій половині XVII ст. 2 Також і в наступні періоди друковане слово — попри всю складність і суперечливість умов його розвитку — відігравало істотну роль у самоусвідомленні нації, формуванні її політичної культури й духовості.



 2 Див.: Історія української культури у п’яти томах, т. 2: XIII — перша половина XVII ст., Київ 2001.



Темою цієї книги є розвиток книгописання, книговидання й друкарства на тих землях, де здавна жили предки українців і де на основі інтеґрації протоукраїнських етнічних груп сформувалися український народ і українська нація. У ряді розділів розглядаються явища та процеси, спільні для українських і білоруських земель, як і вияви спільності історичного розвитку українців з іншими народами — сусідніми й несусідніми.

Розділ про рукописну книгу є вступним. У ньому звернено увагу, насамперед, на ті риси рукописання, які пізніше впливали на формування специфічного обличчя української друкованої книжки. Основна частина пропонованої праці присвячена книзі XVI-XVIII ст., її виданню й розповсюдженню, особливостям функціонування рукописної та друкованої писемності в різні періоди і в різних регіонах. Цю добу в розвитку української культури можна в багатьох відношеннях визначити як проміжну, "середню" між давнім і новим періодами. Хоча в той час видавці, особливо дрібніші, нерідко були одночасно друкарськими майстрами, — видання книжок і їх друкування від самого початку стали різними галузями діяльності. Одне із завдань, що їх ставив перед собою автор, з’ясування еволюції форм співпраці видавців і поліграфістів, їхньої ролі в культурному житті, процесах самоусвідомлення цілого суспільства та його частин. Спостереження, висновки й гіпотези, що стосуються цієї доби, ґрунтуються на вивченні самих стародруків, архівних та інших писемних джерел про діяльність видавничих осередків.

Розділ про друкарство XIX-XX ст. — оглядовий. У ньому на підставі наявної, порівняно обмеженої, наукової літератури здійснено спробу окреслити головні тенденції розвитку друкарства на теренах України та визначити місце в цьому процесі національного книговидання. Завершує книжку післямова — роздум про долю українських видавництв у наш час і перспективи традиційної паперової книжки в системі сучасних засобів інформації.

Огляд кількох століть історії книги в Україні, насамперед книги української, дозволяє поставити питання, якою мірою можна вважати цю історію процесом, що його подальші етапи випливають з попередніх. Деякі дослідники вважають, що будь-яка національна історія, в тому числі історія національної культури, є метарозповіддю, позначеною штучним нав’язуванням історичному процесові наперед заданої схеми. Безперечно, на різних етапах історії події мали свою специфіку й розгорталися в різних контекстах, тому їхнє тлумачення можливе лише з урахуванням своєрідності періодів і регіонів. У той же час ретроспективний погляд у минуле дозволяє знаходити в кожному етапі елементи тяглості /5/ з попереднім, врахування яких і дає змогу простежити спадкоємність розвитку книги як чинника культури та націотворення.

У монографіях на історичні теми, — і це цілком виправдано, — прийнято перед викладом основного змісту праці характеризувати джерела дослідження. Неминуче постає питання про їхню класифікацію, ступінь репрезентативності та вірогідності окремих різновидів. У багатьох працях, зокрема в дисертаціях, джерела розділяють на опубліковані й неопубліковані. Єдина різниця між ними та, що опубліковані джерела доступніші для використання, оскільки їхнє прочитання не вимагає спеціальних палеографічних знань; крім того, в публікаціях, як правило, подаються певні коментарі й пояснення. Але ступінь надійності джерела, методи його аналізу не залежать від того, чи було воно опубліковане, чи ні. Природно, що цінність роботи тим більша, чим більше нових, раніше невідомих джерельних матеріалів упроваджується до наукового обігу, чим більше автор пропонує нових інтерпретацій вже відомих джерел, аналіз яких у попередніх дослідженнях був недостатнім або неадекватним.

У працях з історії друкарства дотепер триває суперечка, яку з двох категорій джерел — документальні чи "друкарські" (тобто самі видання) — вважати основною, а яку допоміжною. Арґументи обох сторін непереконливі: джерела себе взаємно доповнюють, чим різноманітніші використано матеріали, тим переконливіші узагальнення.

Серед архівних документів з історії книговидання й друкарства можна виділити такі основні групи, як нормативні акти про юридичний статус друкарень, внутрішня документація поліграфічних підприємств, матеріали про працівників книговидання в складі фондів судових й адміністративних установ, листи та інші документи приватного походження, старі бібліотечні каталоги. У першій групі провідне місце займають грамоти про надання особам і установам права видавати книги, підтвердження видавцям їхніх привілеїв, судові ухвали та інші правові акти. Православні видавці отримували грамоти на право друкування від церковної ієрархії (патріархів, митрополитів, єпископів), друкарі, що обслуговували католицьку церкву, — від католицьких єпископів, архиєпископів, призначених ними цензорів, генеральних і провінційних настоятелів чернечих орденів. Першою з грамот православної ієрархії з питань друкування був підписаний 1589 р. константинопольським патріархом Єремією, луцьким єпископом Кирилом Терлецьким і львівським єпископом Гедеоном Балабаном акт, що санкціонував діяльність друкарні та інших установ Львівського братства. Після невдалих спроб встановити загальні засади контролю єпископату над книговиданням (ухвала Берестейського собору єпископів 1591 року) ієрархія обмежувалася грамотами, що стосувалися діяльності окремих друкарень або видання окремих книжок. Друкарні Східної України діяли в першій половині XVII ст. без дозволів державної влади Речі Посполитої, але західноукраїнські видавці, починаючи з кінця XVI ст., вважали за необхідне отримувати для себе королівські привілеї, хоча часто їхня наявність не забезпечувала реального гарантування видавничих прав. Давня історіографія перебільшувала значення привілеїв, які часто здобувалися за допомогою "подарунків" — хабарів працівникам королівських канцелярій та інших владних структур. Оригінали /6/ королівських привілеїв зберігалися у тих, кому вони видавалися, їхній текст включався також до книг Коронної і Литовської метрик (тепер у складі Головного архіву давніх актів у Варшаві). Крім того, на прохання зацікавлених осіб привілеї записувалися ("облятувалися") до актових книг, найчастіше до ґродських, на підставі яких можна було отримати засвідчені копії. Численні привілеї дійшли до наших днів у складі грамот, якими королі підтверджували видані їхніми попередниками акти й наводили при цьому повний текст цих актів. Такий порядок не виключав можливості підробок. Наведемо характерний приклад. Королівська грамота 1633 року з дозволом Перемишльському братству св. Трійці мати друкарню і школу була відома історикам тільки за підтвердженнями 1658 і 1669 рр. Виявилося, однак, що в оригінальній грамоті 1633 р. згадана тільки школа, але не друкарня. Таким чином члени братства при підтвердженні "розширили" текст попереднього привілею. Можливо, це було погоджено з королівськими канцеляристами, яким легше вдавалося оформити підтвердження старого документа, ніж домогтися підпису для цілком нового. Потреба в підробці, очевидно, виникла у зв’язку з діяльністю у середині XVII ст. Перемишльської братської друкарні. Таким чином, висновок про існування друкарні в Перемишлі вже в 1633 році, зроблений на підставі офіційного підтвердження датованої цим роком грамоти, виявився помилковим.

Вказівки про наявність привілеїв нерідко наводилися на титульних сторінках, що слугувало одним із засобів рекламування книжки. Часто канцелярії видавали конкурентним друкарням привілеї, які взаємно себе виключали. Покликаючись на такі акти в суперечках між собою й у конфліктах з іншими особами, видавці та власники друкарень вважали привілеї найвартіснішою частиною своїх архівних збірок. Історики-архівісти також спершу надавали перевагу саме цьому виду джерел. Не дивно, що привілеї збереглися повніше, ніж ті писемні джерела, які виникали в ході діяльності самих видавничих підприємств. У той же час для істориків саме останні є особливо цінними, бо найповніше і переважно адекватно відображають дійсну ситуацію. З числа видавців XVI-XVIII ст. значний архів зберігся тільки від Львівського братства 3. Стосовно кінця XVI — перших десятиріч XVII ст. у цьому архіві наявні тільки фрагментарні згадки про видавничу діяльність; лише починаючи з 30-х рр. XVII ст. масив інформації суцільніший. Ухвали братства з видавничих питань, записи витрат на друкування, як і відомості про збут книжок, зафіксовані в реєстрах прибутків і витрат братства 4. До найважливіших документів належать угоди братства з майстрами-друкарями.

Архів друкарні Києво-Печерської лаври зберігся починаючи з 20-х рр. XVIII ст. 5; з першого періоду діяльності друкарні є лише окремі згадки в актах пізнішого часу.



 3 У складі 129 фонду ЦДІАУЛ. Див.: Ісаєвич Я. Архів Львівського братства // Архіви України, 1968, 1, с.88-93.

 4 Частина цих матеріалів опублікована, але нерідко з пропусками і спотвореннями тексту. Це зумовлює необхідність порівняння публікацій з архівними оригіналами.

 5 ЦДІАУК, ф. 128, оп. "друкарські 1".



Від інших друкарень здебільшого збереглися лише окремі /7/ документи. Деякі з них відомі з актових книг, куди з нагоди різних конфліктів записували тексти угод або викладали їх зміст (наприклад, виклад умов угоди Гедеона Балабана з Симоном Будзиною в матеріалах судової суперечки між ними). Однак такі випадки порівняно рідкісні. Частіше в актових книгах натрапляємо на випадкові згадки про друкарів, пов’язані з судовими процесами або нотаріальними діями, що стосувалися осіб, причетних до книговидання. Матеріали спірного і неспірного характеру про виникнення та врегулювання майнових зобов’язань вносились як в акти міських магістратів, так і в книги шляхетських ґродських судів. Ці документи проливають світло на економічне становище видавців і друкарів, інколи містять відомості про технічне обладнання друкарень, збут їхньої продукції та про матеріально-технічне постачання. Матеріали, в яких висвітлюються конфлікти самостійних друкарів між собою й керівників друкарень з працівниками — важливе джерело про організаційну структуру книговидання. Нерівномірність збереження архівних матеріалів різних фондоутворювачів призвела до того, що про деякі провідні друкарні є порівняно багато інформації, а діяльність інших взагалі не відбита в наявних нині архівних матеріалах. У львівських міських (радницьких, лавничих, війтівських) і ґродських актових книгах є документи про діяльність Івана Федорова, Гедеона Балабана, Михайла Сльозки, Андрія Скольського, в могильовських міських актах — про Спиридона Соболя, з документів рогатинського маґістрату стали відомі факти з біографії Стефана Зизанія. У ґродських актах збереглися документи про друкарство на Волині і про київського друкаря-козака Тимофія Вербицького 6.



 6 Більшість відомих упорядникам джерельних документів 1573-1648 рр., які стосуються тогочасного українського друкарства, опубліковано в збірнику документів, якому в тодішніх умовах надано дещо ідеологізовану назву "Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні. XVI — перша половина XVII ст." / Упорядники Я.Д. Ісаєвич, О.А. Купчинський, О.Я. Мацюк, Е.Й.Ружицький (Київ 1975). Лише окремі документи, на щастя, другорядні (про участь Івана Федорова як управителя монастирського маєтку в сутичці з мешканцями сусіднього села), було вилучено зі збірника під тиском видавця — Головного архівного управління при Раді міністрів УРСР.



У скаргах, що подавалися до судів, і в записаних до судових книг заявах сторін і свідків факти нерідко викладалися тенденційно, тому при користуванні такими джерелами слід аналізувати можливі мотиви тих чи інших тверджень. За надійністю та повнотою матеріали в судових і адміністративних книгах поступаються джерелам, які виникли в ході внутрішньої діяльності друкарень. Але збереглися вони, починаючи з ранішого часу, і, попри всю фрагментарність, більш масово, ніж матеріали діловодства друкарень. Тому саме в актових книгах вдалося виявити порівняно багато подробиць про початковий період діяльності багатьох видавничих осередків України.

Окрему групу джерел становлять матеріали приватного походження, насамперед, листи. Так, серед вхідних документів архіву Львівського братства є листи, що висвітлюють видавничу діяльність не тільки братської, але й інших друкарень: Острізької (лист князя Костянтина Острозького 1602 р.), Києво-Печерської (лист Єлисея Плетенецького 1619 р.). У складі архівів магнатських родин також збереглися листи з важливими відомостями про умови роботи українських і польських друкарень. /8/

Спеціально присвяченими історії друкарства нарративними джерелами є деякі з передмов, присвят і післямов до стародруків 7. Звичайно, і це джерело потребує критичного ставлення. Зокрема, за архівними даними, друкування ряду видань закінчилося на кілька тижнів і навіть місяців пізніше, ніж вказано в післямовах або передмовах. Очевидно, в них називали ту дату, до якої планували закінчити працю. Заслуги видавців і осіб, що фінансували видання, в передмовах нерідко перебільшуються. Видаючи бажане за дійсне, автори передмов часом вихваляли меценатів не тільки за реальні вчинки, а й для того, щоб спонукати знатних покровителів надалі доброзичливіше ставитися до культурно-освітньої діяльності. З іншого боку, висока оцінка в деяких передмовах діяльності видатних видавців, таких, як наприклад, Єлисей Плетенецький, засвідчує розуміння сучасниками заслуг цих діячів. Це стосується й окремо виданих творів панегіричного жанру. Як видно з аналізу ранніх київських друків, об’єктивно висвітлено факти про видавничу діяльність Єлисея Плетенецького в панегіриках на його честь (Олександр Митура "Візерунк цнот...", 1618; Захарія Копистенський "Казанє на честном погребі...", 1625). Цілком заслужено, що підтверджують і архівні дані, Плетенецького хвалили в них за залучення до Києва здібних фахівців-книжників.

У створених в Україні пам’ятках літописного характеру й подорожніх записках виявлено лише побіжні згадки про друкарство. На початку XVII ст. Йоан Альнпек в історичному описі Львова "Topographia civitatis Leopolitanae" обмежився згадкою, що й це місто має друкарню та папірню. Вірменин Симеон Дпір Замостеаці (Лехаці) писав, що у Львові діють українська, польська та вірменська друкарні. Важливе мемуарне джерело з історії раннього друкарства в Києві — подорожні записки Павла Халебського (Алеппського), сирійського мандрівника, який 1653 року ознайомився з Києво-Печерською друкарнею і дав їй високу оцінку. Своєрідною хронікою є виявлені на полях одного з примірників "Аполлеї Апології" Смотрицького (1628) 8 записи, що їх вів у Замості Кирило Іванович, митрополичий екзарх Холмської православної єпархії.



 7 Про передмови і післямови як жанр і про їхню традиційну стилістику див.: Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова, Львів 1989, с. 5/8-59.

 8 НБВ, примірник Q XVI 953-956. Належність записів Кирилові Івановичу встановлена шляхом їхнього порівняння з написаним тією самою рукою збірником ЛНБ (Оссол. 828), який дослідники раніше приписували Кирилові-Транквіліонові Ставровецькому.



У них є й невідомі раніше відомості про визначних видавців та друкарів (Л. Зизанія, П. Беринди, Т. Земку, П. Черкавського, С. Рогалю та інших) і про зв’язки українських друкарень України з Вільнюсом і Волощиною. Записи внесено різним чорнилом, у більшості випадків по гарячих слідах подій. Сам Кирило Іванович брав участь в опрацюванні церковнослов’янського тексту Біблії для перевидання в Києво-Печерській друкарні, добре знав людей, про яких писав. Це вказує на вірогідність його повідомлення.

Окремі відомості з історії друкарства є в монастирських хроніках. Вони вимагають особливо критичного ставлення в тих випадках, коли хроніст писав про давно минулі випадки й при цьому власні припущення викладав так, начебто /9/ це були безсумнівні факти. До таких творів належать "Хроніка Львівського Онуфріївського монастиря", складена 1771 року Б. Кровницьким, і "Випис із книги анналів Ставропігійського братства". Треба мати на увазі, що в XVIII ст. історичні довідки про друкарні, школи й монастирі часто складалися спеціально для того, щоб покликаннями на давню традицію підтвердити свої привілеї або протидіяти втручанню влади у видавничу діяльність. У деяких із таких меморандумів сумлінно викладається зміст старих документів. Так, у довідці К. Лехницького й монаха Ієроніма було наведено документальні дані про заснування Київського братства і братської школи бл. 1616 р. 9 У той же час, в інших довідках, складених київськими ченцями у XVIII ст., створення братської школи довільно датується 1589 р., а Києво-Печерської друкарні — 1531 або 1589 р. 10 Монахи львівського Онуфріївського монастиря твердили в 1791 р., що начебто ще 1460 року монастирю подаровано друкарню міщанином Степаном Дропаном’’. Однак в інших документах монахи ствердили, що зміст акту 1460 р. невідомий і висунули зовсім інші припущення про час заснування друкарні 12. На жаль, документально не підтверджені записи другої половини XVIII ст., в яких власники друкарень вигадували вигідні для них версії давніх подій, як і довільні здогади істориків-аматорів, автори деяких сучасних публікацій приймають на віру, навіть не згадуючи ні праць, присвячених джерелознавчому аналізові "сенсаційних" знахідок, ні поглядів на час виникнення українського друкарства й друкарства всіма мовами в Україні М.Грушевського, І.Огієнка, Л.Винара та багатьох авторів спеціальних досліджень 13. Прикладом довір’я до незгідних з джерелами припущень є і твердження про наявність друкарні при Грошовському монастирю на Закарпатті в XVII ст., чи навіть наприкінці XV ст. 14. Для вивчення шляхів поширення книги важливим джерелом є інвентарні описи книжкових збірок XVII-XVIII ст. Переліки книг нерідко записувалися в міські акти як складова частина заповітів. Такий характер мають збережені інвентарі книг, що належали міщанам Львова та Кам’янця. Є також інвентарі книжкових збірок монастирів, братств, навчальних закладів. Нещодавно знайдений перелік книг, які належали відомому карпатському православному монастиреві Скитові Манявському на час його скасування 1785 р. Збереглися також інвентарі бібліотек василіянських монастирів Галичини, укладені австрійськими урядовцями після секуляризації монастирського майна наприкінці XVIII ст. 15 Наявність книг у церквах фіксувалася в описах церковного майна.



 9 РДІА, ф. 796, оп. 54, од зб. 367.

 10 Там само, ф.796, оп. 73, од. зб. 307, арк. 10. Див про це нижче, с. 167.

 11 Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства, Львів 2000, с.31 -32, 77.

 12 Див. докладніше: Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму, Київ 1972, с. 140-141.

 13 Див., наприклад: Андрійчук М. Про дофедоровське книгодрукування в Україні // Вісник Книжкової палати, 2000, 9, с.32.

 14 Про легендарний характер тверджень щодо цієї друкарні див. далі, с.89.

 15 Інвентарі книг василіянських монастирів, передані після їхнього скасування бібліотеці Львівського університету, поки що зберігаються в Національній бібліотеці у Варшаві разом з іншими рукописами, вивезеними під час війни на Захід окупаційною нацистською адміністрацією. /10/



Суцільним охопленням значних теренів щодо цього вирізняються протоколи здійснюваних єпископами або за їхнім дорученням візитацій церков Західної та Правобережної України 16 XVIII-XIX ст. Однак до наявних у деяких з них повідомлень про невідомі бібліографам видання XVI-XVII ст. треба підходити дуже обережно, оскільки в цьому джерелі трапляються помилки в датуванні. Це стосується і старих бібліотечних каталогів. Наприклад, в інвентарі бібліотеки Словітського монастиря 1826 р. описано книги, видані в Україні начебто в XVI ст: Тріоді (Київ 1527, 1540), Анфологіон (Львів 1542), Служебник (Львів 1546), Апостол (Львів 1566) 17. Проте, як з’ясувалося, укладач інвентаря пересунув дати видання більшості названих ним книг рівно на сто років назад 18. Колекціонування стародруків з науковою метою почалося в Україні у другій чверті XIX ст. Київська археографічна комісія, створена 1843 р., започаткувала систематичний пошук стародавніх рукописів і книг. Деякі установи (бібліотеки Київської духовної академії та православних семінарій у Наддніпрянській Україні, Ставропігійський інститут у Львові, Перемишльська капітульна бібліотека) поступово поповнювали свої збірки стародруків за рахунок пожертв окремих осіб, найчастіше сільських священиків. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у Східній Україні єпархіяльні археологічні комітети й товариства почали збирати предмети давнини; у ряді єпархій було створено церковно-історичні музеї, які включали важливі збірки стародруків із церков та монастирів. Такі збірки, до яких увійшли книжки, знайдені на конкретній території, важливі для вивчення регіональних аспектів інтелектуальної історії. Це, зокрема, стосується збірки Волинського єпархіяльного церковно-археологічного товариства в Житомирі, яку під час Першої світової війни вивезено до Харкова, тепер вона зберігається в Харківській державній науковій бібліотеці ім. В. Короленка. Діяльними збирачами українських стародруків були: Іван Лукашевич у Лівобережній Україні (деякі з його стародруків і вся колекція рукописів зберігаються тепер у Російській державній бібліотеці в Москві), Костянтин Свідзінський на Правобережній Україні (його збірки знищено у Варшаві під час повстання 1944 р.), Антон Петрушевич у Галичині (його колекція належить тепер відділові рідкісної книги ЛНБ) 19. На Волині для рятування та обліку пам’яток багато зробили Микола Теодорович, Орест Фотинський, Орест Левицький 20, на Поділлі — Юхим Сіцінський (Січинський) 21.



 16 Крип’якевич І. Невикористане джерело до історії старої книги // Науковий збірник Бібліотеки АН УРСР, 1, Київ 1946, с. 98-102.

 17 Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства, с. 51.

 18 ЦДІАУЛ, ф. 684, оп. 1, од. зб. 2816, арк. 10-12.

 19 Колосовська О. Кириличні стародруки з бібліотеки Антона Петрушевича // Проблеми слов’янознавства, 47, Львів 1995, с. 95-98.

 20 Луць В. З листування Ореста Левицького // Пам’ятки сакрального мистецтва Волині на межі тисячоліть, Луцьк 1999, c. 11-12.

 21 Сецинский Е. Опись старопечатных книг, Каменец-Подольский 1904.



Іларіон Свєнціцкий за дорученням митрополита Андрея Шептицького цілеспрямовано формував колекцію рукописів і стародруків Національного музею у Львові. Він та його співробітники /11/ не тільки виявляли стародруки в українських селах, але й купували чимало книжок в антикваріатах України, Білорусії, Росії. Метою вченого було забезпечення музею зразками видань всіх давніх кириличних друкарень, не тільки українських, але й білоруських, російських, південнослов’янських, румунських. Укладений І.Свєнціцким каталог колекції стародруків Національного музею в багатьох випадках враховував такі риси примірників, як індивідуальні особливості видруку, форми оправи, маргінальні записи 22. Цінним (і, до речі, недостатньо використовуваним) джерелом для вивчення історії друкарства і граверства стали виявлені в Києві, Львові та Чернігові кліше гравюр 23, а також залишки шрифтів. Лише деякі з цих матеріальних свідчень про стан давньої техніки належним чином описані.

У Східній Україні після 1917 року ряд приватних книжкових колекцій знищено або розпорошено під час конфіскації майна їхніх власників. Особливо трагічною була доля збірок у провінційних монастирях і резиденціях великих землевласників, багато яких спалено. Порівняно повніше збереглися збірки, передані великим бібліотекам; натомість доля книг, що опинилися в невеликих периферійних музеях, часто залежала від різних випадкових обставин. Немало кириличних стародруків, конфіскованих радянською владою, продано в 1930-х рр. московською державною фірмою "Международная книга" іноземним колекціонерам або антикварам. Таким шляхом примірники деяких українських стародруків були придбані митрополитом Андреєм Шептицьким для заснованої ним дослідної бібліотеки "Студіон" і західними бібліотеками, в тому числі Нью-Йоркською публічною бібліотекою й Бібліотекою Кенігсберзького університету (ряд книжок з останньої тепер у Національній бібліотеці у Варшаві).



 22 Свєнціцкий И. Каталог книг церковно-славянскої печаті / Видавництво Церковного музею у Львові, Жовква 1908.

 23 Куценко Т.Г. Маловідомі гравюри на міді Чернігівської друкарні кінця XVII — початку XVIII століть // ЗНТШ, т. 236, 1998, с. 447-448.



В результаті об’єднання створених у кінці XIX — на початку XX ст. колекцій сформувалися найбагатші в наш час збірки українських рукописних книг та стародруків у державних бібліотеках і музеях України (Національна бібліотека ім. В.Вернадського НАН України в Києві, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, /12/ Національний музей у Львові, Львівський державний історичний музей, Харківська державна наукова бібліотека) 24.



 24 Issajewytsch J. Sammlungen alter Drucke in der Ukrainischen SSR // Marginalien, 1982, Heft 88, S. 10-15. Вичерпну для свого часу анотовану бібліографію публікацій (каталогів, оглядів, досліджень) про наявні в Україні збірки давніх рукописних книг подала відома американська дослідниця Патриція Кеннеді Ґрімстед. Див.: Grimsted Р.К. Archives and Manuscript Repositories in the USSR. Ukraine and Moldavia, Book l, Princeton 1988, p. 31-48.



Колекції стародруків обласних, міських і деяких районних музеїв цінні тим, що дають уявлення про циркулювання книг у регіонах. Музеї та окремі бібліотеки й архіви купують стародруки або отримують їх у подарунку від колекціонерів та краєзнавців. Окремі краєзнавчі музеї та обласні бібліотеки видали каталоги своїх колекцій стародруків. На наш погляд, багато з таких каталогів без потреби повторюють наявні у бібліографіях і зведених каталогах розгорнуті бібліографічні описи видань, натомість недостатньо фіксуються індивідуальні особливості примірників і відомості про їхніх попередніх власників та користувачів.

До найбагатших належать сформовані в XIX ст. і пізніше поповнені збірки українських стародрукарів в Росії (Російська державна бібліотека, Державний історичний музей Росії в Москві, Російська національна бібліотека й Бібліотека Російської Академії наук у Петербурзі), Польщі (Національна бібліотека у Варшаві), Румунії (Бібліотека Румунської Академії в Бухаресті). Бібліотека Перемишльської греко-католицької капітули, яка сформувалась на підставі однієї з найстарших українських книжкових збірок, була після війни конфіскована тодішньою польською державою й поділена між кількома установами: більшість кириличних стародруків віддано до Національної бібліотеки у Варшаві, а видань латинського шрифту — до Бібліотеки Католицького університету в Любліні, деякі книжки, однак, залишилися в музеї та архіві Перемишля. Каталоги капітульної бібліотеки також передано до Перемишльського архіву. Більшість примірників рідкісних українських книжок бібліотек та музеїв Польщі, Словаччини, Румунії й Угорщини належали раніше православним і греко-католицьким церквам у заселених українцями регіонах цих країн. Такий характер мають, наприклад, збірки Греко-католицької богословської академії в Ніредьгаза /13/ й бібліотеки Дебреценського університету (Північна Угорщина). Частину книжок, які раніше належали церквам у селах Надсяння й Лемківщини, населення з яких було після війни виселене, зібрано в Музеї народної архітектури та Історичному музеї в Сяноку, музеях Ланцута та Перемишля 25.



 25 Witkowski W. Katalog starodruków cyrylickich Muzeum Zamku w Łańcucie (Dział Sztuki Cerkiewnej), Kraków 1994, s. 3, 6.



Внаслідок археографічних експедицій останніх десятиріч створювалися збірки стародруків Наукової бібліотеки Московського державного університету, Інституту історії, філософії та філології Сибірського відділення Російської академії наук (Новосибірськ), Наукової бібліотеки Уральського державного університету (Єкатеринбург).

За межами України, в Центральній та Західній Європі, українські книги колекціонували головно дві категорії збирачів — ті, хто цікавився іноземними книжками як зразками різних, особливо екзотичних для них, видів письма, і ті, хто збирав переклади Святого Письма. Зокрема, багато примірників Острізької Біблії 1581 р. збереглося в спеціалізованих колекціях видань Біблії. Наприклад, примірник, який тепер належить Крайовій бібліотеці у Штутґарті (Німеччина), придбаний у складі знаменитої колекції Біблій багатьма мовами, власником якої був спершу Йосія Лорк (пом. 1758 р.), німецький пастор у Копенгаґені. Українські стародруки є також у бібліотеках Австрії, Італії, Німеччини, Великобританії та інших держав, окремі примірники знайдено в таких неочікуваних місцях як Королівська бібліотека на Мальті та Музей книги в Пуерто-Ріко.

Заслуговують уваги й стародруки, привезені до Канади і США українськими емігрантами. Наприклад, в Українському єпархіяльному музеї в Стемфорді (Коннектікут), заснованому єпископом, пізнішим митрополитом Константином Богачевським, є примірник Тріоді пісної Фіоля, який походить з галицького села, де його батько був священиком. Унікальною є колекція бібліотеки Гоутона — відділу рідкісних книг Гарвардської університетської бібліотеки. Досить сказати, що саме тут виявлено перший примірник львівського Букваря Івана Федорова. Основу колекції кириличних книг становить збірка Баярда Л.Кілґура; пізніше колекція цілеспрямовано поповнювалася завдяки зусиллям Українського /14/ наукового інституту й Фонду катедр українознавства. Цікава збірка стародруків, зокрема зібраних серед емігрантів із Закарпаття, належить музеєві при єпархії візантійсько-католицького обряду в Пассейк (Нью-Джерзі). Бібліотека університету Торонто закупила українську частину книжкової колекції Павла М. Фекули. Низку стародруків вдалося зібрати колекціонерові Теодозієві Гриціву у США; крім рідкісних російських (Апостол Івана Федорова 1564 р.) і білоруських (Апостол Мамонича та видання Максима Вощанки) книг, збірка включає також цінні українські видання, в тому числі київський друк 1623 р. Бесід Іоана Златоустого на послання ап. Павла. Іраїда Ґерус-Тарнавецька описала кириличні рукописи та стародруки канадських збірок. Між ними є і книги, привезені першою хвилею українських емігрантів до Канади (зокрема, більшість книжок Музею василіянського монастиря в Мондері, Альберта), і книги зі збірок післявоєнних емігрантів. Найважливіша серед останніх — колекція митрополита Іларіона Огієнка, що увійшла пізніше до Колегії св. Андрія у Вінніпезі. Деякі з книжок, які належали емігрантам, крім давніх марґіналій, містять записи, що стосуються діяльності парафій, церковних братств, недільних шкіл 26.

Репродукції важливих стародруків, зокрема "Лексикону" Памва Беринди й деяких інших, опубліковано в Україні в серії "Пам’ятки української мови", що її започаткував академічний Інститут мовознавства ім. О. Потебні. Велике наукове значення мало виявлення за кордоном найстарших українських букварів львівського 1574 р. і Острізького 1578 р., а в Києві — першого відомого київського Букваря друкаря-запорожця Тимофія Вербицького та інших стародруків, які не були відомі попереднім дослідникам. Створює умови для подальшої активізації студій над українською давньою книгою також публікація в "Гарвардській бібліотеці давньої української літератури" репродукцій кількох рукописних і стародрукованих книг.

Можливість нових узагальнень зумовлена вдосконаленням за останні десятиріччя методики дослідження стародруків. Щодо кириличних видань застосовано, з відповідними модифікаціями, методи, розроблені дослідниками західних інкунабул і палеотипів. Позитивний вплив мало також врахування досвіду вчених, які опрацьовують кириличні рукописи  27.



 26 Gerus-Tarnawecka І. East Slavic Cyrillica in Canadian Repositories: Cyrillic Manuscripts and Early Printed Books, Winnipeg 1981.

 27 Пожвавлення досліджень рукописної книги засвідчує поява присвяченої їй наукової дисципліни — кодикології. Див.: Дубровіна Л. А. Кодикологія та кодикографія української рукописної книжки, Київ 1992.



Адже не тільки кожен рукопис є неповторним, але й у давніх друкованих книгах кожен примірник має свої особливості. Під час друкування майстри нерідко вносили, навмисно або випадково, зміни в набірні друкарські форми, з яких відбивали тираж: мінялися літери, інколи й фрагменти тексту, орнаментальні оздоби, пошкоджені дереворитні кліше, які ремонтувалися в ході друкування. Тому порівняння якомога більшої кількості примірників стародруків дає можливість встановити особливості поліграфічної техніки, у деяких випадках — виявити варіанти видань, відмінних за текстом чи мистецьким оформленням. Вдосконалена А.С. Зьорновою та її колегами методика книгознавчого вивчення стародруків дозволила /15/ уточнити місце видання низки недатованих книг, визначити час їхнього надрукування на підставі уважного вивчення не тільки обрисів шрифту, але й ступеня його зужитості, коли шрифт або орнамент використовувався послідовно в багатьох виданнях. Мають значення і такі особливості примірників, як характер оправи, й особливо, наявність рукописних виправлень, доповнень, записів і дописок, пов’язаних або не пов’язаних із змістом книги. Записи дозволяють робити висновки про коло читачів та їхнє ставлення до книжок, розкривають шляхи розповсюдження видань.

Стародруки збереглися дуже нерівномірно. З видань великого обсягу дійшли до наших днів переважно десятки, інколи сотні примірників, розпорошених по книгозбірнях різних міст і країн. Нерідко вони ще й тепер зустрічаються в церквах. Натомість малі брошури після використання цінувалися мало, тому тепер відома тільки частина таких видань, нерідко лише в одному-двох примірниках. Недостатньо збереглася і внутрішня документація друкарень, мабуть, не всі її вели, тим більше не всі зберігали архіви. Тільки комплексний аналіз усіх наявних матеріалів може стати підставою для визначення вірогідності окремих джерел.

Якщо йдеться про перші кроки історіографії книговидання, варто згадати, що деякі українські книжники вже в XVII-XVIII ст. досліджували давні друки, використовували їх у своїх працях. Так, Захарія Копистенський не тільки покликався на видані раніше книги, але й збирав відомості про місця збереження окремих примірників, робив певні висновки на підставі спостережень про поширення примірників видань Швайпольта Фіоля. Тому ж Копистенському приписують також укладення Густинського літопису, в якому серед найважливіших подій світової історії названо винайдення "преславного художества друкарського" 28. У Західній Європі пожвавлення зацікавлення печатками друкарства простежується в 1640 р., з нагоди 200-річчя початків друкарства, та особливо, в 1740 р. на відзначення 300-річчя винаходу Ґутенберґа. Ґданський історик Бартоломей Кеккерман (1572-1609), вказуючи на необхідність створення "універсальної" (інтегральної) історії, стверджував, що вона повинна включати історію друкарства 29. Однак цей постулат довго залишався незреалізованим. Найстарішою науково-бібліографічною працею з історії книги вважають укладений Йоганом Заубертом каталог інкунабулів нюрнберзької бібліотеки. Термін "книгознавство" вперше впроваджено у двотомній праці віденського єзуїта, пізнішого директора цісарської бібліотеки Міхаеля Деніса "Einleitung in die Bücherkunde" (Вступ до книгознавства, Відень 1777-1778) 30.



 28 ПСРЛ, т. 2 (1843), с. 355.

 20 Див.: Гейштор А. Теория исторической науки в Польше XVI в. // Культурные связи народов Восточной Европы в XVI в., Москва 1976, с. 41.

 30 Żbikowska-Migoń A. Anfänge buchwissenschaftlicher Forschung in Europa. Dargestellt am Beispiel der Buchgeschichtsschreibung des 18. Jahrhunderts, Wiesbaden 1994, S. 59-60, 149 (переклад праці, виданої 1989 p. польською мовою у Варшаві).



Якщо мова про Східну Європу, то визначним явищем стала латиномовна праця Йогана Даніеля Гоффмана "Про друкарні, їх виникнення і розвиток в Королівстві Польському і Великому князівстві Литовському" (Ґданськ 1740). Гоффман згадував не тільки /16/ польські, але й українські друкарні (Львів, Остріг, Київ, Добромиль), називав деякі їх видання 31.

Кінець XVIII — перша половина XIX ст. були часом дальшого розвитку бібліографії, появи нарисів з історії друкарства окремих країн і міст 32. Зацікавлення друкарством поширюється й на українські землі. 1806 р. київський митрополит Євгеній Болховитинов опублікував статтю про Івана Федорова та Петра Мстиславця, а пізніше тричі друкував її доповнений варіант 33. На західноукраїнських землях у складі Австрії початок джерельних досліджень у галузі історії друкарства пов’язаний з іменем професора Львівського університету та настоятеля Онуфріївського монастиря Модеста Гриневецького (1756-1823). Він звернув увагу на надгробок Івана Федорова й порівняв вміщений на ньому знак з видавничою маркою Апостола 1574 р. Особисто або листами Гриневецький інформував про львівські стародруки Петра Кеппена, Зоряна Доленґу-Ходаковського, Самуеля Боґуміла Лінде; його матеріали використовував Я.Ф. Головацький. У 1813 р. у листі Максиміліянові Оссолінському львівський дослідник на підставі стародруків і частково архівних матеріалів подав відомості про кілька друкарень — Острізьку, Львівського Успенського братства, Михайла Сльозки. Уривок з цього листа опублікував Є.С. Бандтке в першому томі своєї "Історії друкарень", повністю лист видав І. Франко 34. Таким чином, хоча за життя Гриневецького не були опубліковані результати його досліджень 35, вони стали джерелом інформації для сучасних йому вчених. У праці Івана Могильницького "Відомість о руськом язиці" (скорочений польський переклад надруковано вперше 1829 р., неточний російський — 1838 р.) знаходимо бібліографічні описи низки стародруків, спостереження про вживання в них церковнослов’янської та української мов. У львівському Онуфріївському монастирі вивченням стародруків займався пізніше новий його настоятель, історик і краєзнавець Варлаам Компаневич.

Першою науковою працею з історії західноукраїнського друкарства стала польськомовна розвідка "Історичні дослідження про русько-слов’янські друкарні /17/ в Галичині" Дениса Зубрицького (1836) 36.



 31 Hoffmann I.D. De typographiis earumque initiis et incrementis in Regno Poloniae et Magno Ducatu Lithuaniae, Gedani 1740, p. 41, 45-47, 50-51, 58-59.

 32 Див.: Brunet J.Ch. Manuel du libraire et de l’amateur des livres, t. 6, Paris, 1865, col. 1799-1807.

 33 Цю та пізніші праці дослідників раннього кириличного друкарства докладно характеризує Є.Л. Немировський у своїх історіографічних дослідженнях. Див.: Книга. Исследования и материалы, 8, Москва 1963, с. 22-49; 9, 1964, с. 389-497. Ґрунтовна бібліографія досліджень з історії українського друкарства зібрана у книзі І. Огієнка "Історія українського друкарства" (т. I, Львів 1925, с. 3-7, 9-11, 16-22, 55-72) та ін.

 34 Bandtkie J.S. Historya drukarń w Królestwie Polskim i Wielkim Xięstwie Litewskim jako i w krajach zagranicznych, w których polskie dzieła wychodziły, t. 1-3, Kraków 1826, s. 385-388; Франко 1. Лист Модєста Гриневецького до гр. М. Оссолінського з р. 1813 // Житє і слово, 1895, т. 3, кн. 2, с. 175-176.

 35 Частина рукописів збереглася в ЛНБ (зб. Василіянських монастирів, 552). Я. Головацький планував опублікувати "замітки і уваги високоученого Гриневецького", виявлені на книгах збірки Онуфріївського монастиря (Головацький Я. Коротка відомість о рукописах словянських і руських находящихся в книжниці монастиря св. Василія Вел. (Онуфрія) у Львові, Русалка Дністровая, Будим 1837, с. 129).

 36 Незабаром після видання праці польською мовою вийшов скорочений російський переклад (ЖМНП 1838, ч. 19, сентябрь, 9, с. 568-585), а в 1912 році друге польське видання, трохи доповнене А.С. Петрушевичем ("Временник Ставропигийского института на 1913 год" і окрема відбитка з датою "1836" на титульному аркуші).



Займаючи посади керівника друкарні, бібліотеки й архіву Ставропігійського інституту, Зубрицький отримав доступ до архівних матеріалів Львівського братства. Його праця побудована як збірка нарисів про діяльність окремих друкарень — Івана Федорова, Львівського братства, Сльозки. Порівняно мало використовуючи стародруки, Зубрицький обґрунтовував більшість своїх тверджень виносками на архівні документи. Широке залучення невідомих раніше джерел сприяло тому, що розвідку Зубрицького почали вважати своєрідним зведенням джерел, сумлінно переказаних. Однак в "Історичних дослідженнях" Зубрицького складно відрізнити ті місця, де переказано або вдало інтерпретовано документи, від тих, де автор під виглядом викладу джерел наводив свої гіпотези, далеко не завжди слушні. Уявлення про низку видань, які ніколи не існували, увійшли в наукову літературу саме на підставі праці Зубрицького 37. Значення друкарства у ній висвітлено переважно з точки зору його ролі в еволюції національно-релігійних взаємин. У цілому консервативні історичні погляди Зубрицького не відображені в "Дослідженнях про друкарні" такою мірою, як у його наступних працях. Слід додати, що окремі факти з історії книговидання Д. Зубрицький порушив і у польськомовній "Хроніці міста Львова" (1844); серед місць, викреслених цензурою при її публікації, виявився і опис сутички унійних прелатів, які захотіли в 1615 р. оглянути друкарню в Онуфріївському монастирі, з членами братства 38. Д.І. Зубрицький присвятив свою книгу друкарням кириличного шрифту. Натомість бібліографічний облік і опис друкованих книг українських авторів, написаних латинською й польською мовами, розпочав колишній член "Руської трійці" Іван Вагилевич. Його праця, не цілком завершена, опублікована з рукопису щойно недавно 39. Перша спроба дослідження історії початкового періоду друкарства всієї України належить Михайлові Максимовичу. В праці "Книжная старина южнорусская" 40 він не тільки узагальнив матеріали попередніх істориків і бібліографів, але й впровадив до наукового обігу факти, встановлені на підставі проведеного ним дослідження самих стародруків, здебільшого з колекцій київських Софійського собору та Михайлівського монастиря, церков Переяслава, бібліотек І. Лукашевича, К. Свідзінського. Автор згрупував свої спостереження за історичними регіонами України, а в їхніх межах — за друкарнями.



 37 Про деякі бібліографічні помилки Зубрицького див.: Ісаєвич Я. Деякі питання бібліографії видань братств // Архіви України, 1970, 6, с. 13-14.

 38 Дзьобан О. "Цензура вилучила наступне..." Маловідомі сторінки "Хроніки міста Львова" Дениса Зубрицького // Галицька брама, 2001, 2-3 (74-75), с. 5.

 39 Wagilewicz Jan Dalibor. Pisarze polscy Rusini (wraz z dodatkiem: Pisarze łacińscy Rusini) / Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, Przemyśl 1996.

 40 Вперше опублікована в 1849-1850 pp., передрукована в зібранні творів Максимовича (Максимович М. Собрание сочинений, т. 3, Киев 1880, с. 661-716).



Таким чином будувалися і всі наступні праці про українське друкарство, аж до виданої в 1965 р. колективної монографії "Книга і друкарство на Україні". Нариси про окремі друкарні у М.Максимовича супроводжувалися бібліографією видань, щодо деяких друкарень досить повною. Недоліком бібліографічних переліків було те, що в них часто важко відрізнити описи, здійснені de visu, від запозичених з недостатньо надійних джерел. Важливо відзначити наявність у праці Максимовича елементів статистичного вивчення книжкової /18/ продукції. "Книжкова старовина" залишилася незакінченою. Доповненням деяких її розділів стали нариси заслуженого дослідника про окремі стародруковані книги та про виникнення друкарства в Києві. Студії Максимовича настільки значний крок уперед у вивченні питання, що їх можна вважати початком нового етапу в дослідженні історії української книжки  41.

Істотне значення для пізнання історії друкарства Східної та Центральної Європи мали праці польських вчених першої половини XIX ст., зокрема Єжи Самуеля Бандтке. У нарисі про найстарші краківські інкунабули ("De primis Cracoviae in arte typographica incunabulis", 1812) він висловив погляд, як виявилося пізніше, хибний, що першою у Кракові й усій Польщі була кирилична друкарня Фіоля. Книга Бандтке "Historia drukarń w Królestwie Polskim i Wielkim Księstwie Litewskim" (Історія друкарень у Королівстві Польському і Великому князівстві Литовському, 1826) містила й багато нових матеріалів з історії друкарських закладів України. При вивченні кириличних книг краківський вчений користувався допомогою Феофіла Кудревича (1766-1836), українця, який працював у Краківському університеті 42. Публікації Бандтке мали певний вплив на формування історії друкарства як наукової дисципліни. Безпосереднім продовженням його книгознавчих праць стали розвідки визначного польського історика Йоахіма Лелевеля. У своїх "Bibliograficznych ksiąg dwoje..." (Дві бібліографічні книги, 1836) він подає відомості також і про українські стародруки, пов’язує видавничу діяльність з подіями суспільно-політичного життя. Деяке довідкове значення довгий час зберігали історико-бібліографічні праці Адама Бенедикта Йохера, Вацлава Мацєйовського, Міхала Вишневського, незважаючи на наявність у них неточностей. З легкої руки австрійського бібліографа Міхаеля Деніса в західноєвропейській літературі поширилася версія про заснування в 1493 р. друкарні в Чернігові 43. Джерелом цієї помилки було неправильне прочитання Денісом листа Фортуната Дюріха, який повідомляв про знахідку Ю. Рібаєм Октоїха, виданого в Чорногорії (Tsernogoria він прочитав як Tsernihovia). Хоча помилка була виправлена Й. Добровським, дата 1493 називалася в деяких виданнях до недавнього часу 44.

Опубліковану 1820 р. відбитку статті Костянтина Калайдовича про Фіоля вважають першою в Росії окремо виданою працею з історії східноєвропейського друкарства 45.



 41 Шалашна Н. Михайло Максимович і його "Книжная старина южнорусская" // Вісник книжкової палати, 2000, 3, с. 32-33.

 42 Ф.Кудревич розшифрував для Бандтке скорочені написання Октоїха 1491 р. друкарні Фіоля, яких не могли прочитати інші знавці.

 43 Panzer G.W. Annales typographici, t. 2, Norimbergae 1803, p.284; Falkenstein K. Geschichte der Buchdruckerkunst in ihrer Entstehung und Ausbildung, Leipzig 1840, S. 308.

 44 Golka B., Kafel M., Kłos M. Z dziejów drukarstwa polskiego, Warszawa 1957, s. 43.

 45 Немировский Е.Л. Очерки историографии русского первопечатания // Книга. Исследования и материалы, сб. 8, Москва 1962, с. 28-29; Книга. Энциклопедия, Москва 1999, с. 267.



Ще одну статтю Калайдович присвятив Заблудівському Учительному Євангелію 1569 р. Значним кроком вперед у вивченні кириличних стародруків стала поява в Росії бібліографічних праць В. Сопікова, П. Строєва, І. Сахарова. Зокрема заслугою П. Строєва було вивчення передмов. За його словами, "критичний огляд передмов і післямов старих слов’янських книг, нині /19/ забутих і навіть таких, що вважаються не вартими уваги, принесе велику користь різним галузям вітчизняної історії. Наприклад, спитайте в будь-якого історика і читача історії, хто почав виправляти богослужбові книги, і загальна відповідь буде: патріарх Никон. Але перечитуючи передмови і післямови старовинних видань, ми бачимо зовсім інше: задовго до Никона займалися цим у Львові і Києві" 46. Сопіков подав і вирішальні арґументи про справжню дату початку друкарства у Києві.

Утворення відносно повних книжкових колекцій і їхнє упорядкування сприяли активізації бібліографічних праць. Узагальненням попередніх бібліографій став "Очерк славянорусской библиографии с... 1491 по 1864 г." В.М. Ундольського (Москва 1871, вып.1). Хоч у книгу потрапило й чимало помилкових відомостей, вона довгий час зберігала значення довідника про кириличні видання, особливо ті, які вийшли після 1650 року. Для книг, надрукованих перед цією датою, її замінила підготована на вищому рівні праця І.П. Каратаєва "Описание славянорусских книг, напечатанных кирилловскими буквами" (т. 1, Санкт-Петербург 1893). За небагатьма винятками, коли Каратаєв був змушений користуватися даними інших авторів (це він завжди застерігав), його опис — надійне бібліографічне джерело. Це ж стосується і фундаментальної бібліографії Кароля Естрайхера "Bibliografia polska", хоча до неї на підставі літературних джерел увійшли також і деякі апокрифічні друки. Естрайхер описував не лише польські книги, але й українські та білоруські, видані на теренах польсько-литовської Речі Посполитої або пов’язані з ними тематично чи особою автора 47.

Поява надійних бібліографічних праць, формування колекцій стародруків, активізація обстеження церков і монастирів та виявлення в них стародруків все це сприяло появі краєзнавчих нарисів про окремі друкарні та про друкарство міст і регіонів 48. Так, нариси друкувалися в "Епархиальных ведомостях", працях губернських архівних комісій та інших виданнях. Навіть ті, де були неминучі на той час фактичні помилки, цікаві своєю інформацією про конкретні примірники стародрукованих книг.



 46 Строев П.М. Обстоятельное описание старопечатных книг славянских и российских, хранящихся в библиотеке... Ф.А. Толстова, Москва 1829, с. 21-23.

 47 Працю Кароля Естрайхера (1827-1908) продовжували його син Станіслав (1864-1939) і внук Кароль (1906-1984).

 48 Див., наприклад: Баранович С. Краткие исторические сведения о бывших на Вольти православных типографиях // Волынские епархиальные ведомости, 1877, № 18, часть неофициальная с. 763-787; Селецкий А.К. Острожская типография и ея издания, Почаев 1885.



Цінну інформацію про київську та чернігівську друкарні, їхні видання, оформлення книг, а також про утиски російською імперською владою українського книговидання зібрано в сумлінно документованій праці російського літературознавця й дослідника історії культури Петра Пекарського "Наука и литература в России при Петре Великом" (т. 2, Санкт-Петербург 1862).

Особливо важливі для дослідження історії книговидання фундаментальні праці київських дослідників церковної старовини професорів Київської духовної /20/ академії Сергія Голубєва та Федора Титова, а також здійснені ними публікації джерел. Їхні публікації, попри зумовлені особистими мотивами взаємні звинувачення в некомпетентності, себе доповнюють, оскільки побудовані на різних джерелах 49. Однак Федір Титов у праці про Києво-Печерську друкарню недостатньо використовував архівні акти, йому залишилися невідомими й численні київські видання XVII ст. Значна частина додатків ("приложений") до першого тому праці Титова "Типография Киево-Печерской Лавры", що були надруковані 1918 р., збереглася на складі й заходами А.Ю.Кримського випущена у світ Всеукраїнською академією наук під назвою "Матеріали до історії книжної справи на Вкраїні в XVI-XVIII ст. Всезбірка передмов до українських стародруків" (Київ 1924; факсимільне відтворення з передмовою Ганса Роте, Кельн; Відень 1982). Відомості про історію друкарні Львівського братства у присвяченій йому книзі Амвросія

Криловського рясніють неточностями, тому його висновки не є надійними. Ряд фактичних помилок кочували з роботи в роботу, наприклад, твердження про працю у Львові в першій половині XVI ст. німецького друкаря Ганса Люфта, про існування друкарень у Дольську на Волині (який переплутали з Дялом у Волощині) і Фастові 50.



 49 Крайній К. Історики Києво-Печерської лаври XIV — початку XV ст., Київ 2000, с. 161.

 50 Heck KJ. Życie i dzieła Bartłomieja i Szymona Zimorowiczów (Ozimków) na tle stosunków ówczesnego Lwowa, Kraków 1894, s. 53; DDP 6, s. 7, 8, 79.



У Галичині дослідженням стародруків, головно в контексті літературознавчих студій, займалися Іван Франко, Кирило Студинський, Василь Щурат, Михайло Возняк, на Закарпатті історію друкарства вивчав Гіядор Стрипський. Поряд з текстологічним аналізом творів, вчені-філологи звернули увагу на особливості набору й оформлення друків та на джерелознавче значення покрайних записів. Михайло Грушевський досліджував книговидання як чинник і вияв національного відродження, діяльність видавців і друкарів розглядав у контексті зародження й розвитку осередків інтелектуального життя, пов’язаних з міщанським, магнатсько-шляхетським і козацьким середовищем. У широкому суспільному контексті висвітлено значення друкарства у відомій книзі "Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVIII віці" (вперше видана 1912 p.) /21/ й у відповідних розділах "Історії України-Руси" (т. 6, с. 437-441, 496-498; т. 7, с. 406-411; т. 8, ч.2, с. 90-94). Запропонована Грушевським концепція "першого відродження", пізніше розгорнута в його "Історії української літератури", справила значний вплив на наступних дослідників культурного життя, зокрема й друкарства.

Істотних успіхів досягай на початку XX ст. ті філологи, які розглядали літературні явища в контексті суспільного руху. Тут можна назвати Володимира Перетца й учасників його семінару в Київському університеті, які напередодні Світової війни розгорнули дослідження стародруків і рукописів у Києві й під час наукових експедицій до різних міст (Сергій Маслов, Микола Гудзій, Олександр Білецький, Іван Огієнко, Володимир Отроковський, Варвара Адріанова-Перетц). їм належать цінні розвідки про окремі видання XVI-XVII ст. Зокрема, Іван Огієнко подав зразок перевірки датування видань на основі аналізу шрифтів й оформлення. Ювеналій Тиховський успішно застосував аналіз зовнішніх особливостей стародруків для розв’язання питання про час початку друкарства в Почаєві 51.



 51 Тиховский Ю. Мнимая типография почаевского монастыря (конца XVI до первой четверти XVIII в.) // Киевская старина, 1895, 7, с. 1-35; 9, с. 248-281.



Досягнення гуманітарних наук, у тому числі теоретичного книгознавства й історії книги в Україні в 1920-х рр., у виданих в СРСР працях ще донедавна тлумачили тим, що, мовляв, умови для цього створили більшовицька революція 1917 р. і прийняття вченими марксистської методології. Залишалося незрозумілим, чому цей розвиток припав на ті роки, коли ще радянська влада не встигла поставити наукове життя під ідеологічний контроль. Як тільки цей контроль став тотальним, гуманітарні науки, між ними й їхні книгознавчі галузі, опинилися в стані глибокої кризи, майже колапсу, з якого почали виходити лише в умовах "відлиги" — певного ослаблення ідеологічного тиску. В цілому досягнення українознавства в 20-х рр. аж ніяк не були наслідком встановлення радянської влади, а спиралися як на його здобутки в кінці XIX — на початку XX ст., так і на піднесення національно-культурного руху в роки визвольних змагань. Інституційну підтримку українським книгознавчим студіям забезпечили установи, створені ще незалежними українськими урядами, — Всеукраїнська академія наук, Національна (з 1919 р. Всенародна) бібліотека України, Книжкова палата України. Зумовлене тривалим колоніальним статусом України принижене становище української культури, обмеженість національного струменя книжкової продукції спонукали тогочасних вчених-україністів звернути увагу на теоретичні аспекти книгознавства: воно мало сприяти перетворенню друкованого слова в дієвий чинник культури — не лише для розв’язання культурно-національних завдань, а й для піднесення цивілізаційного рівня народу. Із цього випливала й програма збереження та використання культурної спадщини, складовою частиною якої мало бути створення національного бібліографічного репертуару. Зокрема, по-державному, з належною ґрунтовністю розпочата праця над обліком /22/ і науковим бібліографічно-книгознавчим описом українських стародруків 52. Для цього було створено спеціальний комітет при Археографічній комісії ВУАН, на високому науковому рівні обговорювалося питання про основні параметри каталогізації, зміст і форму інструкції для його укладачів.

Велике значення для піднесення рівня українського книгознавства, в тому числі у вивченні стародруків, мала діяльність Українського наукового інституту книгознавства (УНІК), фундатором і директором якого був Юрій Меженко, і діяльність відділу рідкісної книги Всенародної бібліотеки України, яким тривалий час керував професор Сергій Маслов. Високий рівень книгознавчих досліджень у тодішній Україні відображено в редагованому Ю.Меженком часописі "Бібліологічні вісті", високо оціненому книгознавцями ряду країн 53. Як відзначав польський книгознавець Кшиштоф Міґонь, у той час деякі питання розглядалися українськими книгознавцями глибше, ніж у інших, сусідніх і несусідніх країнах. Зокрема, новаторський характер мали студії з питань соціального функціонування книги, теоретичних і практичних проблем бібліографознавства, бібліотекознавства й цілісної бібліології (книгознавства) як системи наукових дисциплін, присвячених книзі 54. Як згадував пізніше одеський професор Саул Боровий, співробітники Українського наукового інституту книгознавства "працювали в дуже важких умовах", виконуючи роботу, "для якої в звичайній радянській установі був би потрібен штат, більший у кілька разів" 55.



 52 Маслов С. Комітет для опису видань, що вийшли на території України в XVI-XVIII вв. // Бібліологічні вісті, 1925, ч. 1-2, с. 36-39; Кіржаєв С.М. Проблеми вивчення стародруків у діяльності Археографічної комісії ВУАН // Український археографічний щорічник, 2, Київ 1993, с. 15-23.

 53 Сарана Ф.К., Шовкопляс І.Г. Ю.О. Меженко. Життя і діяльність // Юрій Олексійович Меженко (1892-1869). Матеріали до біографії, Київ 1994, с. 22-24, 28-29.

 54 Migoń K. Księgoznawstwo ukraińskie w dwudziestoleciu międzywojennym // Studia o książce, t.1, Wrocław, 1970, s.25-41; Биковський Л. У службах українській книжці, Львів; Нью-Йорк 1997.

 55 Боровой С. Воспоминания. Москва; Иерусалим 1993, с. 131-132.



Пожвавленню досліджень початкового періоду історії друкарства сприяло відзначення в 1924 році 350-річчя друкарства в Україні. До ювілею проводилися наукові конференції, виставки стародруків. УНІК випустив у світ спеціальний номер "Бібліологічних вістей" (1924, № 1-3) із змістовними працями Сергія Маслова, Павла Попова, Пилипа Клименка, Миколи Макаренка, Данила Щербаківського та інших дослідників. Спробою визначення соціальних передумов появи української друкованої книги була вміщена в цьому номері коротка, але змістовна стаття Григорія Саливона (під псевдонімом Г. Тисяченко) "Початок друкарства на Україні". Виникнення друкарства він пов’язував із загостренням соціальних конфліктів в умовах наступу католицької церкви; відповідно до поширюваних у той час в СРСР концепцій, першопричиною соціально-економічних змін проголошував зростання торговельного капіталу. Однак у цілому Саливону вдалося уникнути властивого працям того часу перебільшення безпосереднього впливу цього капіталу на культурне життя. До цього ж числа Павло Попов подав оглядовий нарис про початковий період друкарства слов’янських народів (перероблені й доповнені перевидання вийшли в 1958 і 1959 рр.). У цих працях чимало цікавих спостережень з окремих питань. Проте рівень /23/ дослідження друкарства окремих країн у той час не давав змоги повніше простежувати типологічні відповідності в розвитку книговидання народів і регіонів.

У ювілейному номері були й інші цікаві статті, але основним його матеріалом став нарис визначного книгознавця Сергія Маслова "Друкарство на Україні в XVI-XVIII ст". Це невелике, але змістовне дослідження, в якому, на підставі вивчення стародруків і попередніх студій інших авторів, коротко викладено історію видавничих закладів, згрупованих по регіонах: друкарні в Галичині, на Волині, в Києві, на Чернігівщині. Хоча з архівних матеріалів тут використано лише вже опубліковані, все ж це дослідження стало першим надійним узагальненням відомих на той час матеріалів про українські друкарні кириличного шрифту. Також брошура того ж автора "Українська книга XVI-XVIII ст." (1925), хоч і вийшла в серії "Науково-популярна бібліотека книгознавства", була значним внеском у книгознавче вивчення стародруків 56. Крім огляду історії друкарень, тут подавалася загальна характеристика змісту й оформлення друкованих книг, викладалися узагальнення автора з історії книгарства та бібліотек. С. Маслову належить і низка майстерних етюдів про окремі стародруки і статей про методику їхньої ідентифікації та дослідження 57. Ознайомлення фахівців у інших країнах з підсумками досліджень українських істориків книги започаткував С. Маслов статтею в першому випуску престижного щорічника "Gutenberg-Jahrbuch", який від 1926 р. дотепер виходить у Майнці — на батьківщині Ґутенберга. Пізніше інформаційні матеріали про давнє українське друкарство публікували в цьому виданні Володимир Січинський і Зенон Кузєля 58. На жаль, після припинення "українізації" в УРСР вчений вже не мав змоги публікувати свої студії. Праці Сергія Маслова, в яких поєднувалися вдосконалені ним методи книгознавчого дослідження й блискуча філологічна майстерність, піднесли вивчення українських стародруків на новий рівень 59.



 56 1992 р. цю працю перевидано невеликим накладом у серії довідників Канадського інституту українських студій в Едмонтоні.

 57 Ковальчук Г.І., Королевич Н.Ф. Книгознавець, бібліограф і бібліотекар Сергій Іванович Маслов (1880-1957), Київ 1995, с. 13-18, 26-28.

 58 Masslow S. Ukrainische Druckkunst des 16. bis 18. Jahrhunderts // Gutenberg-Jahrbuch, 1926, S.65-67; Kuziela Z. Der Deutsche Schweipold Fiol als Begründer der ukrainischen Buchdruckerkunst // Gutenberg-Jahrbuch, 1936, S. 73-81.

 59 Маслов C. Друкарство на Україні в XVI- XVIII ст. // Бібліологічні вісті, 1924, № 1-3, с. 31-67; Маслов С.І. Етюди.., вип. 1-8, 1925; Маслов С.І. Етюди.., вип. 11-12, 1928.



Уже після ювілею УНІК видав збірник досліджень "Українська книга XVI-XVII-XVIII ст.", куди ввійшла праця Віктора Романовського про Івана Федорова — одна з перших спроб на підставі джерел висвітлити всі відомі на той час факти з біографії друкаря. У збірнику вміщено також розвідки Пилипа Клименка про острізький кириличний шрифт, Миколи Макаренка про художнє оформлення стародруків. Ці статті були початком поглиблених студій шрифтів і мистецького оздоблення давньої книги. Павло Попов уклав два випуски "Матеріалів для словника українських граверів" (1926, 1927) на рівні реєстрації прізвищ та монограм майстрів книжкової графіки.

У 20-х рр. ще не заборонялися наукові контакти між вченими УРСР і тими, що працювали поза її межами — на західноукраїнських землях і в еміграції. /24/ Ряд наукових акцій були, по суті, спільними. Зокрема в Жовкві до ювілею 1924 р. видано розкішну, як на той час, за своїм оформленням книгу Іларіона Свєнціцкого * про українське кириличне друкарство в контексті усього раннього друкарства, насамперед, слов’янськими мовами. Автор звернув особливу увагу на міжнародні культурні зв’язки та роль у них стародруків. Ювілейний характер публікації підкреслює підзаголовок: "В пам’ять 350-літя першої друкованої книжки на Україні у Львові 1573-4 р. із 560 зразками друку і прикрас давньої книги України, замислом, трудом і заходами Іларіона Свєнціцкого, накладом Наукової фундації Галицького митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ". "Частина історична" включала короткі нариси про Фіоля, Скорину, Федорова, а також про всі друкарні кириличного шрифту в Україні та білоруські друкарні у Вільнюсі та Єв’ї (Вєвіс у Литві). У частині другій, названій "Видавнича техніка", висвітлено, переважно на підставі опублікованих матеріалів архіву Львівського Ставропігійського братства, засади організації підприємств, спосіб фінансування видань, подано матеріали про постачання паперу, митців оформлення книги та книгарство. Попри деякі неточності, значною мірою зумовлені прагненням видати працю до ювілею, ряд питань порушено вперше в українській науці, зокрема про стилістику гравюр, вплив українських книжкових ілюстрацій на румунські, врешті про визиск працедавцями друкарів, яких братство винагороджувало лише відповідно до кількості праці, але не її якості 60.



 * Зберігаємо саме таке написання прізвища Іларіона Свєнціцкого, згідно з його волею.

 60 Свєнціцкий І. Початки книгопечатаня на землях України в пам’ять 350-ліття першої друкованої книжки на Україні у Львові 1573-4 р., Жовква 1924.



Популярності /25/ книги Свєнціцкого сприяла й найбільша на той час добірка репродукцій ілюстрацій з кириличних стародруків, здебільшого українських, щоправда без зазначення розмірів оригіналів.

Ймовірно, саме з ініціативи Свєнціцкого у Львові 15 травня 1924 р. відбулася й святочна академія, "уладжена, — як сказано в програмі, українськими друкарськими робітниками... в пам’ять 350-ліття появи першої надрукованої у Львові української книги Івана Федоровича". Свято привітали й деякі польські товариства, але в брошурі, яка містила вступне слово голови товариства друкарів "Огнище" Володимира Кубіцького й доповідь І.Свєнціцкого, тексти виконуваних на святі пісень, вітання учасникам від українських і польських товариств та відгуки преси, цензура викреслила ("сконфіскувала", як тоді говорили) кілька уривків 61.

Незабаром після виходу в Києві ювілейного номера "Бібліологічних вістей" у Львові видано і спеціальний номер "в 350-ліття друкарства на Україні" часопису "Стара Україна" (1924, ч. 2-5). Основну його частину становила велика підсумкова стаття Івана Огієнка "Іван Хведорович, фундатор постійного друкарства на Україні. Життя і діяльність". Різним аспектам цієї ж теми та історії вшанування пам’яті друкаря присвячувалися інші статті випуску, підготовані провідними вченими Львова — І. Свєнціцким, І. Крип’якевичем, В. Дорошенком, М. Возняком, Б. Янушем (під псевд. Б.Михайлович), М.Голубцем.

Особливо важливою подією в науковому та культурному житті став вихід книги "Історія українського друкарства" визначного філолога Івана Огієнка (т. 1, Львів 1925; передруки: Вінніпеґ 1983, Київ 1994) 62.



 61 Див.: Свято української друкованої книги. В пам’ять 350-ліття появи першої української друкованої книги у Львові, Львів: накладом кооперативи "Друкар", 1924, с. 16, 39, 59, 60.

 62 Kasinec E. Ivan Ohienko (Metropolite Ilarion) as Bookman and Book Collector: The Years in the Western Ukraine and Poland // HUS, 1979-1980, vol.3/4. Передрук у кн.: Kasinec E. Slavic books and bookmen, New York 1999, p. 41-59. Див. також рецензію Е. Касинця на перевидання "Історії українського друкарства", HUS, 1984, vol. 8, No. 3/4, p. 489-490. Про І. Огієнка як вченого і видавця див.: Ляхоцький В. Просвітитель: Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона), Київ 2000; Ляхоцький В. Тільки книжка принесе волю українському народові... Книга, бібліотека, архів у житті та діяльності Івана Огієнка (митрополита Іларіона), Київ 2000; Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження, Вінніпег; Київ 2000.



Перед початком її тексту було вказано, що це видання /26/ "славній пам’яті Івана Хведоровича, фундатора постійного друкарства на Україні в 350-ліття появи його першої книжки на землях українських присвячує Наукове товариство імени Шевченка у Львові". Том перший мав підзаголовок "Історично-бібліографічний огляд українського друкарства XV-XVIII вв."; на титульному аркуші була вказана дата "1925", хоча, як відзначив автор на останній сторінці, друкування закінчено ще в ювілейному році — 31 грудня 1924 р. Том 2 повинен був мати назву "Історія української книги XV-XVIII віків", томи 3 та 4 містили б опис стародруків, виданих на землях українських всіма мовами, 5-й і 6-й — документальні матеріали історії українського друкарства, том 7 — альбом знімків з українських стародруків. У післямові підкреслено, що "тільки по закінченні цілої цієї праці буде відповідно уторована дорога для того, хто захоче дати вже повний науковий огляд історії українського друкарства" 63. Як зазначив сам автор, перший том мав характер огляду друкованих джерел і літератури, проте І. Огієнко не тільки писав про джерела й аналізував погляди своїх попередників, але й дав короткі нариси діяльності всіх відомих йому друкарень та їхніх працівників, впорядковані за тими самими регіонами, що і в С. Маслова: Галичина, Волинь, Київ, Чернігівщина. Подавався деякий матеріал і про польське, єврейське та російське друкарство в Україні. Наступні томи не були написані, але підготовчі матеріали до них збереглися в архіві вченого (тепер у Колегіумі св.Андрія у Вінніпегу) 64.



 63 Огієнко І. Історія українського друкарства, с. 389.

 64 Значна частина архіву І.Огієнка, в тому числі матеріали до томів 2-7 та їхні написані фрагменти, згоріла 22 липня 1944 р. на станції Бистриця поблизу Любліна. Див.: Тимошик М. Зазн. праця, с. 430.



У післявоєнні роки в СРСР книгу мусили замовчувати, а дехто (в тому числі й ті, /27/ хто з неї переписував без посилань) її надмірно паплюжив. Протягом тривалого часу праця 1. Огієнка мала значний вплив на наступних дослідників і, назагал, цілком заслужила на дуже позитивну, хоч і зважену, оцінку фахівців 65 — без властивої деяким сучасним українським авторам ідеалізації, але й без відчутного в окремих пізніших російських і західних публікаціях применшення заслуг вченого. Важливим внеском у науку стали розвідки Огієнка з конкретних питань, зокрема про Унівську друкарню і про специфічну для українських стародруків систему наголосів 66. Вивчення гравюр українських стародруків започаткував Володимир Сочинський 67.

У Радянській Україні в 30-х рр. ситуація кардинально змінилася. Власне, спершу йшла ідеологічна підготовка до репресій: з’явилися підкреслено політизовані публікації, які протиставлялися тій науці, яка не була прислужницею режиму. Особливо гостро засуджував "буржуазне книгознавство" Кость Довгань. До певної міри перехідний характер мала брошура А. Козаченка "Минуле книги на Україні" (1930): у ній соціально-економічні передумови друкарства викладаються переважно на основі статті Г. Саливона, фактичний матеріал про окремі стародруки — здебільшого на підставі праць С. Маслова. Однак автор дуже категоричний в оцінках. Він вважає, що на зміну "феодальній рукописній книзі" "доба торговельного капіталу" приносить книгу друковану, й беззастережно кваліфікує її як "буржуазну".

Вслід за замаскованими під критичні виступи доносами щодо визнаних шкідливими установ і видань прийшли організаційні висновки, тобто політичні репресії і встановлення небувалого раніше ідеологічного контролю. Спершу цензура дбала головно про дотримання в статтях і книгах "класового підходу" (який передбачав тоді паплюження не тільки українського націоналізму, але й "великодержавного шовінізму"), з 40-х рр., особливо ж після війни, в Україні чи не основною вимогою до авторів стало вихваляння допомоги Україні від "великого російського народу" і прославляння "віковічної дружби слов’янських народів", очолених російським "старшим братом". Політичний терор щодо не тільки справжніх, але й уявних ворогів режиму та заборона будь-яких досліджень, яким можна було — слушно чи неслушно — приписати незгідність з офіційною доктриною комуністичної партії, особливо згубно позначилися в галузі досліджень з історії книги. Міждисциплінарний характер книгознавчих студій тлумачився як спроба заперечити монополію марксизму як єдиної методології інтегрування знань *.



 65 Див.: Маслов С.І. Нові роботи з історії українського друкарства // Бібліологічні вісті, 1927, 2(15).

 66 Огієнко І. Наголос яко метод означення місця виходу стародрукованих книжок. Замітки історії наголосу на послугах палеотипії // ЗНТШ, т. 136-137, 1925, с. 197-224.

 67 Січинський В. Архітектура в стародруках, Львів 1924; він же. Історія українського граверства, Львів 1937; Sićynskyi W. Anfänge der ukrainischen Gravierkunst // Gutenberg-Jahrbuch, 1940, S. 238-247.

 * Вже в повоєнні роки у "народно-демократичній" Польщі ця теза була з доведеною до абсурду прямолінійністю сформульована у брошурі Владислава Бєньковського про бібліологію як "буржуазну псевдонауку".



Заборонено часопис "Бібліологічні вісті", припинено діяльність Українського наукового інституту книгознавства. /28/ Визначних дослідників історії друкарства, бібліографів, керівників наукових бібліотек і бібліотекознавців репресовано або позбавлено можливості друкуватися 68.

Історико-книгознавчі українські праці в другій половині 30-х років можна було видавати тільки за межами СРСР, зокрема у Львові. 1937-1939 рр. тут виходив часопис "Українська книга" за редакцією Євгена Юліана Пеленського, де опубліковано книгознавчі та бібліографічні нариси Івана Крип’якевича, Богдана Кравціва та інших авторів. Активізувалися на західноукраїнських землях у 20-30-х роках і польські дослідження історії книги. Значним внеском у науку стала публікація Юзефом Скочеком і Анною Єнджейовською рукописних інвентарів книг львівських міщан і книгарів 69. Брошура А. Єнджейовської "Польська книга у Львові в XVI ст." дещо однобічна, але містить цікавий фактичний матеріал 70. На жаль, праці про книгу в Україні залишались на той час поза увагою авторів оглядових нарисів історії світового друкарства. Одним з нечисленних винятків була колективна монографія за редакцією Роберта Александера Педді. Працівник Британського музею Л. Уортон, автор розділу "Східна Європа і слов’янські країни" згадав про першу кириличну друкарню в Кракові (щоправда, на підставі застарілих публікацій), коротко схарактеризував діяльність Ф. Скорини та Івана Федорова, назвав друкарню Львівського братства (яка "заснувала першу постійну друкарню, що існує дотепер"), Києво-Печерську і Почаївську 71.



 68 Ковальчук Г.І. Доля репресованих директорів Всенародної бібліотеки України у 20-30-х роках // Рукописна та книжкова спадщина України, вип. 4, Київ 1998; Ковальчук Г. І. Співробітники УНІК — жертви політичних репресій // Наукові праці Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського, вип. 2, Київ 1999; Боровой С. Воспоминания, с. 132-135.

 69 Jędrzejowska A. Inwentarz księgarni Baltazara Hybnera z roku 1592, Lwów 1929; Skoczek J. Lwowskie inwentarze biblioteczne w epoce renesansu, Lwów 1939.

 70 Jędrzejowska A. Książka polska we Lwowie w XVI w. (Biblioteka Lwowska, t.27), Lwów 1928.

 71 Wharton L. C. Eastern Europe and Slavonic countries // Printing, a short history of the art / Ed. by R. A. Peddie, London 1927, p. 255-265.



В Україні книгознавчі дослідження не публікувалися і в перші повоєнні роки. Хоч і велася певна бібліографічна праця в бібліотеках; такі визначні дослідники й бібліографи, як С. Маслов, Ф. Максименко, С. Петров, П. Попов писали "для шухляди". Натомість в еміграційній "Енциклопедії українознавства" вже в 1949 р., у 3-й частині систематичного нарису про Україну, були опубліковані короткі розділи "Початки друкарства" (автор І.Огієнко) і "Видавництва" (В.Дорошенко і П.Зленко) 72. /29/ До речі, в англомовному доповненому й переробленому варіанті цієї енциклопедії розділ про книговидання значно грунтовніше опрацював Богдан Кравців, який написав параграфи про друкарство XV-XVIII ст. і про книгорозповсюдження в кінці XVIII-XX ст., а щодо друкарства XIX-XX ст. доповнив текст Дорошенка і Зленка (для періоду 1919-1966 рр. співавтором став також В.Кубійович) 73. Великою перевагою цих розділів над усіма радянськими публікаціями було те, що в них з належною повнотою називали як радянські, так і еміграційні дослідження. Короткий, але змістовний нарис історії українського книговидання Дмитра Бучинського вийшов тільки іспанською мовою 74. Література, недоступна або заборонена в Україні, була використана також в працях Любомира Винара з історії раннього українського друкарства 75. З низки питань, щодо яких попередніми авторами висловлювалися суперечливі погляди, тут обґрунтовано найпереконливіші за сучасного стану джерел версії. Слушно відкидає дослідник різні фантастичні припущення — про походження Фіоля з лемків, про його працю в закарпатському Грушові тощо. Визначний український філолог Іван Панькевич, якому довелося працювати в тодішній Чехословацькій республіці, відновив започатковане ще до війни вивчення покрайних записів на стародруках з церков Закарпаття. Пізніше працю в цій ділянці продовжив в Україні, також на закарпатському матеріалі, Василь Микитась.



 72 Енциклопедія українознавства, т. 1, 3, Мюнхен; Нью-Йорк 1949, с. 970-981.

 73 Book Publishing and the Press // Ukraine. A Concise Encyclopaedia, vol. 2, Toronto 1971, p. 428-476.

 74 Buchynskyj D. Pasado y presente del libro ucraniano. Estudio bibliografico-historico, Toronto; Madrid 1962. Заслугою цього автора була також організація у Мадріді великої виставки українських книжок, надрукованих за межами України в 1945-1955 рр., публікація її каталогу і цінного покажчика "Bibliografia ucrainiana, 1945-61" (Торонто; Мадрід 1962, перевид.: Едмонтон 1996).

 75 Wynar L. History of Early Ukrainian Printing 1491-1600, Denver 1962; Винар Л. Історія українського раннього друкарства 1491-1600, Чікаґо-Денвер 1963; Wynar L. Der Ursprung der ukrainischen Buchdruckerkunst, Munchen 1959 (Sonderdruck aus: "Wissenschaftlichen Mitteilungen" der Ukrainischen Freien Universität in München, Heft 3, 1959).



Своєрідні хрестоматії уривків із джерел і праць про друкарство, які видавав невеликими накладами бібліограф Максим Бойко, попри компілятивний характер, /30/ мали й певне позитивне значення, нагадуючи нерідко читачам і вченим забуті або малодоступні публікації  76. Щойно 1958 р. у Києві змогли вийти перші після довгої перерви праці про стародруки — виданий під керівництвом Павла Попова каталог "Славянские книги кирилловской печати XV-XVIII вв. Описание книг, хранящихся в Государственной публичной библиотеке АН УССР" (укладачі С. Петров, Я. Бирюк, Т. Золотар) 77, і брошура Павла Попова "Початковий період книгодрукування у слов’ян" (змінений варіант нарису 1924 р.). 1959 р. опубліковано науково-популярну книжку харківського книгознавця Ісаака Каганова "Українська книга кінця XVI-XVIII ст.".



 76 Див., зокрема: Бойко М. Книгодрукування в Почаєві і Крем’янці та мандрівні друкарі / Typography in Pochaev and Kremianets’ and wandering printers, Bloomington; Toronto 1980.

 77 Див.: Ісаєвич Я. Описи стародруків // Вітчизна, 1960, 3, с. 208-210.



Її основною частиною була спроба згрупувати стародруки за тематикою, виділяючи деякі з позицій, що видавалися найважливішими з точки зору їхнього суспільного значення. З 1958 р. почали друкуватись у Москві, Києві та Середній Азії, куди доля закинула автора, розвідки Григорія Коляди про окремі аспекти українського книговидання (дофедоровське друкарство, мова видань Івана Федорова, діяльність Памва Беринди, вплив української давньої книги на румунську).

Багатогранним був внесок в охорону та вивчення стародруків визначного українського книгознавця й бібліографа Федора Максименка (1897-1983). У передвоєнні роки він працював у Києві, після війни — в Науковій бібліотеці Львівського державного університету. Тільки частина зібраних ним фактів зафіксована в його каталозі кириличних стародруків львівських збірок. Знаннями, здобутими внаслідок дослідження стародруків і вивчення рідкісних пізніших публікацій, Максименко щедро ділився з іншими книгознавцями, тому деякі його наукові знахідки увійшли, не завжди з вказівкою на ім’я першовідкривача фактів, і до праць інших авторів.

Невтомна праця вчених попереднього покоління дала змогу відновити книгознавчі студії й залучити до них молодих дослідників, коли послабшав ідейно-політичний контроль. Першою, після довгої перерви, досить великою за обсягом і насиченою фактами підсумковою історико-книгознавчою працею став /31/ опрацьований кількома авторами нарис "Книга і друкарство на Україні" (Київ 1965), в якому історія давнього київського друкарства була висвітлена Павлом Поповим, а історія книговидання й журналістики XIX — початку XX ст. Олексієм Деєм. Книжка готувалася досить поспішно, і коли том був поданий до видавництва, виявилося, що автор розділу про західноукраїнське друкарство Г.І. Коляда обмежився XVI — початком XVII ст. Безпосередньо перед друком редактор тому О.Дей замовив Я. Ісаєвичу терміново, і тому в дуже обмеженому обсязі, дописати матеріали про другу половину XVII — XVIII ст. Через кілька років було підготоване друге, істотно вдосконалене видання, однак політична ситуація змінилася, тому видавництво поставило вимогу викреслити з тексту будь-які згадки про переслідування українського слова в Росії. Коли редактор і автори не побажали це зробити, роботу, за тодішньою термінологією, "зняли з плану", тобто відмовилися друкувати. Тим часом розділи "Книги і друкарства" були опубліковані в дещо іншому варіанті російською мовою у двотомнику "400 лет русского книгопечатания" (т. 1, Москва 1964); редакція, очевидно через недогляд, не передбачила параграфів про монастирські друкарні — Унівську та Почаївську. Том 1 мав назву "Русское книгопечатание до 1917". Тенденційність упорядників недвозначно, хоч і обережно, відзначив український рецензент (автор написаних на замовлення О.О. Сидорова розділів про давнє українське друкарство Львова), написавши, що, мовляв, зміст книжки ширший від її назви: в заголовку йдеться про російське друкарство, насправді в ньому є також розділи про друкарство інших народів, у тому числі й на теренах, які не входили до російської держави 78.



 78 Я.Ісаєвич під псевдонімом М. Контич // Архіви України, 1965, 6, с. 73-74.



Поява більших можливостей для друкування праць з історії книги була пов’язана з відзначенням 1964 р. в СРСР 400-ліття російського друкарства, а в 1974 р. — ювілею "друкарства на Україні" (назва "українське друкарство" з офіційної точки зору на той час вже стала небажаною). Тодішні ідеологічні керівники намагалися обидва ювілеї використати для обґрунтування тези про "благотворний вплив російської культури на українську і білоруську". Проте в працях таких дослідників, як Г. Коляда, Ф.Максименко, Я. Запаско, Я. Ісаєвич, а в Росії О. Сидоров, А. Зьорнова, Є. Немировський, в Білорусії Г. Голенченко, М. Ботвінник та інші, діяльність Івана Федорова висвітлювалася в контексті розвитку всього друкарства у Східній Європі — до Федорова та після нього. Не применшуючи реальних заслуг Івана Федорова, ці автори присвячували належну увагу також піонерській ролі видавничих закладів Швайпольта Фіоля, Францішка Скорини, Василя Тяпинського та інших друкарів і видавців. Зокрема в книжці автора цих рядків "Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні" досить повно подавалася інформація про першого українського автора друкованої книжки Юрія Дрогобича, а також про кириличні друкарні кінця XV — першої половини XVI ст. Фіоля, двох Макаріїв, Скорини, Будного та інших. Об’єктивність цих досліджень відзначалася також у рецензіях, /32/ надрукованих за межами радянського блоку: в англійському книгознавчому часописі Дж. Сіммонсом, а в одному з видань Українського Наукового Інституту Гарвардського університету Любомиром Гайдою, Франком Сисином, Едвардом Касинцем 79. Однак, якщо йде мова про так званий "післяфедоровський" період, в Україні вдавалося друкувати лише окремі статті, публікації документів, бібліографічні огляди, натомість монографію про українське друкарство кінця XVI — першої половини XVII ст. і його загальнокультурний контекст тодішні українські видавництва відмовлялися прийняти до друку *. Її погодилося опублікувати, не без певних вагань, московське видавництво "Книга" щойно 1981 р.; полегшила включення книжки до плану згода автора на назву, пов’язану з ім’ям Івана Федорова як першодрукаря — дійсного, хоч не єдиного 80. Виданням книжки видавництво відгукнулося на 400-річчя виходу в світ Острізької Біблії. В Україні навіть до ювілеїв видавати щось про стародруки, в тому числі їхні бібліографії й каталоги, бувало нелегко. Так, згадуваний вже загальношанований ветеран української науки Федір Максименко намагався з нагоди 400-річчя львівського Апостола 1574 р. опублікувати каталог "Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках".



 79 Рецензійні нотатки Дж.С.Ґ. Сіммонса (J.S.G.Simmons): Incunabula in the USSR. 1965-1974, The Book Collector (London), 1975, Autumn, vol. 24, Nr 3, p. 369, 377-378; [Book Review], The Book Collector (London), 1976, Spring, p. 109-111; Incunabula in the USSR. Russia and Ukraine, The Book Collector vol. 14, Nr 3; The Baltic republics, addenda and concordances, The Book Collector, vol. 15, No 1; Bibliographical Notes and Queries, ibidem, vol. 16, Nr 2 (London 1965-1967); Рецензії Л. Гайди (L.Hajda): Recenzija, 1970, vol. l, N l, p. 3-12; Ф. Сисина (F.Sysyn): Recenzija, 1974, Spring-Summer, vol. 4, Nr 2, p. 14-32; Р.Матьєсена (R.Mathiesen): Recenzija, 1977-1978, vol. 8, p. 12-14; Огляд Е.Касинця (Kasinec E.): Jaroslav Isajevyč as Historian of the Ukrainian Book, Recenzija, 1974, Fall-Winter, vol. 5, Nr l, pp. 12-24. Передрук останнього: Kasinec E. Slavic Books and Bookmen. Papers and Essays, New York 1984, pp. 60-72.

 * Перший випуск каталога львівських видань XVI — XVIII ст. (який включав короткі описи й в багатьох випадках інформацію про тиражі друків Івана Федорова, Львівського братства і Ставропігійського інституту) авторові цих рядків вдалося опублікувати лише на ротапринті завдяки підтримці І. Кудина, керівника Львівської обласної організації товариства охорони пам’яток історії та культури.

 80 Исаевич Я. Преемники первопечатника, Москва 1981.



Незважаючи на наявність у вступі ювілейної фразеології та цитат з "класиків марксизму" та з газети "Правда", у "внутрішній рецензії" доцент одного з львівських інститутів /33/ стверджував, що в каталозі можуть залишатися видання "прогресивних" православних друкарень, але не "реакційних" унійних. Тодішній ректор університету вимагав у дирекції Інституту суспільних наук вияснити, чому співробітник цього інституту Ісаєвич позитивно оцінив рукопис, щодо якого були такі "серйозні" зауваження. Тільки з великими труднощами вдалося домогтися видання цінної праці Максименка, хоч і з великим запізненням, до того ж "для здешевлення книжки" видавництво викинуло розширений варіант передмови, покажчик назв друків і їхній хронологічний перелік (в основному тексті вони розміщені за друкарнями), як і вдумливо підібрані ілюстрації. Всі ці матеріали автор-бібліофіл поновив лише в десяти іменних примірниках, які розіслав історикам книги й бібліографам. Втім, ніякі хитрощі не змогли врятувати книжки І.Могитича "Ансамбль вулиці Руської" — про архітектурні пам’ятки Львівського братства, яке свого часу прославилося освітньою та видавничою діяльністю. Видавництво "Каменяр" звинувачувалося в тому, що в ілюстраціях "надто багато хрестів", і, з наказу Держкомвидаву, мусило знищити всі 22 тисячі примірників 81.



 81 Див. докладніше: Ісаєвич Я. Україна давня і нова, Львів 1996, с. 12.



Відомому історикові Миколі Ковальському, який у ті роки працював у Дніпропетровському університеті, доводилося свої джерелознавчі студії називати "навчальними посібниками", інакше дозвіл на видання було б важко отримати. Все ж йому вдалося видати в 1972 р. книгу "Джерела про початковий етап друкарства на Україні" і ряд статей на цю тему. Історію спроб налагодити книговидання для закарпатських українців і питання про розповсюдження на Закарпатті українських стародруків висвітлено в монографії Олексія Мишанича "Література Закарпаття XVII-XVIII століть" (1964).

Вивчення мистецького обличчя стародруків сформувалося в окрему наукову дисципліну, яка розвивається в подвійному контексті — мистецтвознавства та бібліології. Підсумком довголітніх студій у цій царині були праці Якима Запаска. Його монографія "Орнаментальне оформлення української рукописної книги" (Київ 1960) стала вихідною точкою для дослідження оформлення стародруків, виявлення в них рис, успадкованих від рукописів, і ознак, які розвивалися /34/ в контексті мистецьких течій відповідних періодів. У праці "Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст." (Львів 1971) розглядається оформлення книг різних видавничих осередків; окремий розділ присвячено оздобам книг, виданих в Україні латинською та польською мовами. Добре уявлення про розмаїття і високий рівень мистецького оформлення українських стародруків дає альбомного характеру праця Г. Логвина "З глибин. Гравюри українських стародруків XVI XVIII ст. (Київ 1990). Треба, однак мати на увазі окремі неточності в датуванні ілюстрацій та відсутність інформації про відбитки гравюр з тих самих кліше у різних виданнях.

Як найважливіша подія в дослідженні рукописної книжності була розцінена науковою громадськістю фундаментальна праця Я. Запаска "Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга" (Львів 1995) — опис найцінніших із мистецького огляду рукописів і виданий великим накладом альбом репродукцій із пам’яток, розсіяних по всьому світу 82. Великим є також внесок дослідника у справу наукового опису стародруків 83. Мистецтву оформлення стародруків і діяльності граверів-ілюстраторів книг присвячено і праці Григорія Логвина, Дмитра Степовика, Валентина Фоменка, Марії Видашенко, Оксани Юрчишин та інших авторів. У виданих впродовж останніх років розвідках Володимира Александровича поєднується аналіз пам’яток із вичерпним використанням виявлених автором архівних матеріалів про митців.

Ідеологічний і загальнокультурний контекст виникнення друкарства в Україні й Білорусії найповніше висвітлено в недавній фундаментальній монографії Бориса Гудзяка з історії Київської митрополії (англійське видання 1998 р., українська версія 2000 р.). Один із ключових розділів у ній названо: "Початки книгодрукування і руської церковної реформи", оскільки створення видавничих осередків у Заблудові, Львові, Острозі розглядається як перший істотний вияв реформування церковного життя 84.



 82 Описи рукописів, які не увійшли до цього видання, див. у кн.: Запаско Я. Мистецькі рукописні пам’ятки України. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1997.

 83 Див.: Запаско Яким Прохорович. Бібліографічний покажчик. Львів 1993.

 84 Gudziak B. Crisis and Reform: The Kyivan Metropolitanate, the Patriarchate of Constantinople, and the Genesis of the Union of Brest, Cambridge 1998, p. 105-117; Ґудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії, Львів 2000, с. 139-151.



Слушно критикуються радянські й /35/ підрадянські історики за оцінку "просвітництва" перших друкарів поза зв’язком із його релігійним підґрунтям. Втім, принаймні деякі з цих істориків не наголошували на суто релігійному характері тогочасної культури не з доброї волі, а тому що мусили враховувати цензурні вимоги. Якщо ж чисто практичні мотиви розвитку світської освіти (плановані паралельно з друкарнями гімназії мали служити також і їй) істориками й перебільшувалися, це, звичайно, не означає, що тепер їх слід цілком скидати з рахунку. Останнім часом Оксана Пахльовська, пишучи про раннє друкарство в контексті літературного життя, слушно підкреслює вияви секуляризації культури 85. Видається очевидним, що не можна однозначно вважати виключним критерієм "прогресу" ані рухів за відродження релігійності, ані секуляризаційних процесів. Можливо, варто тут згадати улюблену — за свідченням одного з його співробітників — приповідку М. Грушевського: "не що, а як".

На час підписання цієї книги до друку певний підсумок досліджень української науки з питання про соціальний і культурний контекст книговидання було підведено саме у щойно названих працях Б. Ґудзяка та О. Пахльовської, а також у другому томі академічної "Історії української культури". У той же час слід підкреслити значний внесок білоруських, польських і російських книгознавців, бібліографів, мистецтвознавців у дослідження історії українського книговидання, його передумов і міжнародних контактів. Білоруських вчених варто згадати на першому місці — з огляду на якнайтіснішу пов’язаність українського та білоруського друкарства. Зокрема білоруську кириличну книгу вивчали свого часу Вацлав Ластовський та Володимир Пічета, в повоєнні роки Георгій Голенченко, Марат Ботвінник, Юрій Лабинцев, Міколай Нікалаєв, оформлення стародруків студіював Віктор Шматов. Підсумком скоринознавчих студій стала підготована з непідробною любов’ю й відповідальністю за справу енциклопедія "Франциск Скорина і його час" (білоруське видання 1988 р., російське — 1990 р.).

З огляду на істотний вплив польського книговидання на українське, для дослідників української книжки важливі праці з історії польського друкарства доби ренесансу Алодії Кавецької-Ґричової та її послідовників, насамперед інформаційний том про друкарні та друкарів на українських землях Речі Посполитої 86. На нових, вперше впроваджених до наукового обігу архівних джерелах ґрунтуються праці польського дослідника Едварда Ружицького про українське й польське друкарство у Львові, а також про книгарство та книжкові збірки. Плідно працюють над вивченням гравюр українських стародруків Ромуальд Біскупський і Вальдемар Делюґа. Містять довідкові дані не лише про польське, але й про українське книговидання енциклопедичні словники "Encyklopedia wiedzy o książce" (1971), "Słownik pracowników książki polskiej" (1972; Suplement, 1986).



 85 Pachlovska O. Civiltá lettearia ucraina, Roma 1998, p. 408, 417, 188.

 86 Drukarze dawnej Polski od XVI do XVIII wieku. Zeszyt 6. Opr. A. Kawecka-Grzyczowa, K. Korotajowa, W. Krajewski. Див. нашу рецензію: Книга. Иссл. и материалы, сб. 5, Москва 1961, с. 359-371. /36/



У польських книгознавчих виданнях можна знайти критичні зауваження нерідко слушні — щодо недостатнього врахування українськими авторами впливів польської культури на українську. З іншого боку, попри високий рівень багатьох польських бібліологічних студій, характерним для них є механічне зарахування до "працівників польської книги" усіх українців і білорусів, які працювали в Речі Посполитій, навіть тих, що видавали православні богослужбові книги церковнослов’янською мовою. Це обґрунтовують визначенням "полоніків"* як видань на терені "країни в історичних кордонах", причому під цим розуміють усю "Річ Посполиту двох народів", яку в інших випадках називають не Польщею, а "Польсько-Литовською державою, федерацією Польщі і Великого князівства Литовського" (див. вступ до "Словника працівників польської книги", SPKP, s. IX). Марія Блонська, яка багато зробила для збереження і популяризації кириличних стародруків варшавської Національної бібліотеки, до полоніків (правда, "побічних", "другого ступеня", призначених не для поляків) зараховує навіть видання Скорини, які вийшли у Вільнюсі та Празі в ті роки, коли об’єднаної польсько-литовської державності не існувало, а Велике князівство Литовське юридично було самостійною державою, сполученою з Польським королівством тільки персональною унією внаслідок обирання на польський престол литовських князів 87. Якщо вважати головним критерій державних територій, тоді польські варшавські друки періоду поділів Польщі треба було б зарахувати і до російського друкарства, на що, і цілком слушно, ніхто не претендує. Звичайно, багато конкретних видань належали одночасно до культур двох і більше народів, але це визначалося не так належністю до тієї чи іншої держави, як характером міжнародних культурних зв’язків, на конфігурацію яких впливали і кордони, але не тільки кордони.



 * Принагідно зауважимо, що в польській мові слова типу "Polonica", "Mickiewicziana" залишаються, — відповідно до правил латинської граматики, формами множини від слів типу "Polonicum" (щось пов’язане з Польщею), "Mickiewiczianum" (щось пов’язане з Міцкевичем). Втрата в радянські часи більшістю інтелігенції елементарних знань латини спричинилась до того, що слова типу "україніка", "шевченкіана" стали сприйматися як іменники жіночого роду в однині.

 87 Błońska M. Polonica cyrylickie XV-XVIII wieku czyli o drukach cyrylickich wydawanych w państwie polsko-litewskim // Z badań nad dawną książką: Studia ofiarowane profesor Alodii Kaweckiej-Gryczowej w 85-iecie urodzin, 2, Warszawa 1993, s. 439-440, 450, 482.



Російських книгознавців (деякі з них у 20-х рр. плідно співпрацювали з українськими, зокрема, публікували свої розвідки в "Бібліологічних вістях") пізніше теж змусили замовкнути. Все ж можливості для публікації наукових праць у Росії були кращими, ніж в Україні, цензурні обмеження порівняно слабшими. У Москві 1935 р. видано збірник ґрунтовних статей "Иван Федоров первопечатник". Дослідженням книжкової гравюри займався відомий російський мистецтвознавець Олексій Сидоров, 1947 р. тодішня московська Бібліотека ім. Леніна випустила у світ написану ще до війни книгу Антоніни Зьорнової "Начало книгопечатания в Москве и на Украине". Дослідниця встановила тривале вживання пізнішими українськими друкарями шрифтів та дереворитних дощок із видань Івана Федорова, остаточно довела, що було лише одне видання Острізької Біблії. Використовуючи розроблену А.С. Зьорновою методику, /37/ працівниці відділу рідкісної книги Державної бібліотеки в Москві (тоді ще — бібліотеки ім. Леніна) Тетяна Камєнєва, Олександра Гусєва, Ірина Полонська ґрунтовно описали видані в Україні книги з колекції цієї бібліотеки. Опис супроводиться вичерпним альбомом друкарських матеріалів (орнаментів, ілюстрацій), вжитих у стародруках. Поки що опубліковано три випуски: т. 1 охоплює видання всіх друкарень кириличного шрифту 1574-1650 рр., т. 2, вип. 1 — київські друки другої половини XVII ст., т.2, вип.2 — київські, новгород-сіверські, чернігівські, унівські друки другої половини XVII ст. На найвищому науковому рівні здійснено бібліографічний опис видань, зареєстровано і репродуковано у розмірі оригіналів усі орнаментальні оздоби (заставки, кінцівки, ініціали, виливні набірні прикраси) та ілюстрації. Скрупульозний аналіз стану відбиток з дереворитних кліше дозволив датувати видання без вихідних даних, встановити численні факти тривалого використання друкарських матеріалів і їх міграції від одних друкарень до інших. По суті, більшість описів видань і окремих елементів здійснені в результаті порівняння всіх примірників і всіх відбитків однієї гравюри у різних виданнях, тому каталог побудований на матеріалах однієї — щоправда дуже багатої — збірки дав унікальний матеріал для подальших книгознавчих та культурологічних студій. Т.Н. Каменева на основі проведеної каталогізації та вивчення документів підготувала серію праць про Чернігівську й Новгород-Сіверську друкарні. 1959 р. у Москві засновано періодичний збірник "Книга. Исследования и материалы", який приймав до друку праці й від українських авторів. Із студій російських авторів, що стосувалися України, назвемо розвідки визначного книгознавця Миколи Кисельова про грецьке друкарство в Україні та про вживання українськими друкарнями складаних виливних оздоб. Сократ Клепіков опублікував зразкові за ґрунтовністю бібліотечні розвідки про новгород-сіверську друкарню. Для неї він опублікував таблицю репродукцій всіх шрифтів; на жаль, подібної інвентаризації шрифтів інших друкарень поки що немає.

Починаючи з 1960-х рр. виходять друком праці Євгена Немировського з історії, історіографії та джерелознавства кириличного друкарства. Крім численних статей, він опублікував монографії про діяльність Швайпольта Фіоля, Францішка Скорини, Івана Федорова (книги про окремі періоди його діяльності й підсумкове дослідження), врешті про початки друкарства Чорногорії та сербські монастирські друкарні. З ініціативи вченого й за його редакцією в Москві 1979 р. розпочато видання "Сводного каталога и описания старопечатных изданий кирилловского и глаголического шрифтов" (на жаль, вихід чергових томів припинено), а в Баден-Бадені з 1996 р. виходить укладений ним "Gesamtkatalog der Fruhdracke in kyrillischen Schrift" ("Зведений каталог стародруків кириличного шрифту", дотепер вийшло два томи). Для українського книгознавства особливо важливі праці Є.Немировського "Начало славянского книгопечатания" (1971) і "Начало книгопечатания на Украине. Иван Федоров" (1974). У них здійснено майстерний книгознавчий аналіз усіх доступних примірників першодруків Фіоля і Федорова, максимально повно використано дані з маргінальних записів на цих книгах. Дослідникові вдалося розв’язати низку не з’ясованих раніше проблем /38/ і значно просунути вперед вивчення тих питань, які поки що не можна вирішити через обмеженість наявних джерельних матеріалів. Досліджують питання, так чи інакше пов’язані з історією української книги, також Ірина Поздєєва (поширення рукописів і стародруків у старообрядницьких поселеннях України), Юрій Лабинцев (книжкова культура Підляшшя), Ірина Починська (старообрядницькі друки), Андрій Крумінґ (глаголичні друки, перевидання творів Фоми Кемпійського, видання творів св. Дмитрія Ростовського) та інші. В останні роки в ДБР активізувалася праця над зведеним описом кириличних видань XVI ст.

Помітним був внесок у вивчення й опис примірників стародруків Вєслава Вітковського (Краків, Польща), Іраїди Ґерус-Тарнавецької (Канада), Едварда Касинця і Богдана Струмінського (США). Слід відзначити також студії Е.Касинця з історіографії книгознавства та бібліографознавства. Естер Ойтозі наполегливо працює над виявленням і описом кириличних, здебільшого українських, стародруків у збірках Угорщини, пов’язаних із діяльністю греко-католицької церкви. Для дослідників історії української книги важливі також праці болгарських бібліографів і книгознавців інших країн над дальшим вдосконаленням методики комп’ютерного каталогування кириличних рукописів і стародруків 88. Особливо слід підкреслити значення праць західноєвропейських авторів, які підняли на вищий рівень дослідження соціально-культурологічних аспектів функціонування книги (студії Конрада Шоттенлоера 89, Люсьєна Февра 90, Анрі-Жана Мартена 91, Роже Шартьє та їхніх послідовників у різних країнах). Останнім часом книгознавці підкреслюють роль книговидання в інформаційній та комунікаційній інфраструктурах суспільства (Євген Немировський, Роберт Дарнтон 92, Міхаель Ґізеке та інші).



 88 Miltenova A. Repertorium of Medieval Slavic Literature: Computer and Philological Standards // Palaeobulgarica (Старобългаристика), Sofia 1998, 2, p. 60-65; Cleminson R. Computer Applications and the Study of Early Cyrilic Printed Books // Palaeobulgarica (Старобългаристика), 1998, 2, p. 104-115.

 89 Schottenloher K. Bücher bewegten die Welt: Eine Kulturgeschichte des Buches, 2. Auflage, Stuttgart 1968.

 90 Febvre L., Martin H.J. L’apparition du livre. Paris 1958 (і пізніші видання різними мовами).

 91 Martin H.J. Histoire et pouvoirs de l’écrit, Paris 1988.

 92 Darnton B. History of Reading // New Perspectives on Historical Writing / Ed. by P.Burke, University Park, 1992, p. 140-165.



Ґізеке заходить /39/ особливо далеко в спробі інтерпретувати раннє книговидання термінами сучасної інформатики і навіть фахового лексикону комп’ютерників — software, процесори, "творення книжкового знання як система переробки інформації" 93. Частішими стають згадки про українське книговидання у оглядових працях з історії книги у Європі й світі. Так, Дражен Будіша у своїй праці "Початки друкарства у європейських народів", опублікованій у Заґребі хорватською мовою, починає виклад історії української книги з розповіді про діяльність Фіоля 94.

Надзвичайно корисними посібниками для дослідників історії книги є бібліографічні праці, зокрема фундаментальні бібліографії Євгена Немировського з історії раннього кириличного друкарства, укладена Миколою Жарких дуже солідна "Бібліографія старої України" (на жаль, вийшла мінімальним накладом), міжнародні щорічники бібліографії праць з історії друкованої книжки бібліотек (АВНВ: Annual Bibliography of the history of printed book and libraries, The Hague 1970-), в яких останнім часом українська тематика репрезентована досить повно *.

Передумовою політичного відродження України, завершеного проголошенням її незалежності, стало національно-культурне відродження. Одним з його виявів було зацікавлення культурною спадщиною, в тому числі рукописами й стародруками. Майже одночасно пожвавилося колекціонування стародруків як з наукових, так і з комерційних мотивів. Деякі книги, що донедавна залишалися в церквах, перейшли до рук колекціонерів, окремі з них подаровані або передані науковим книгосховищам, інші були продані закордонним антикварам. З ініціативи громадськості, підтриманої, зокрема, Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, створено (всупереч опорові частини партійних бюрократів **) Державний музей книги і друкарства в Києві в приміщенні колишньої друкарні Київської лаври.

У незалежній Україні першочерговим завданням книгознавців стало впровадження до наукового обігу тих досліджень з історії української книги та преси й бібліографічних оглядів, які раніше не мали доступу до більшості українських читачів, зокрема, праць Дмитра Чижевського, Івана Огієнка, Лева Биковського, Євгена Юліана Пеленського, Степана Сірополка, Любомира Винара та інших авторів. Ведеться робота над створенням максимально повної бібліографії виданих в Україні і, в першу чергу, україномовних видань XIX — початку XX ст., яка припинилася в перші повоєнні роки. Активізувалося вивчення індивідуальних особливостей примірників, дедалі ширше фіксуються і досліджуються записи на стародруках ***.



 93 Giesecke M. Der Buchdruck in der frühen Neuzeit: Eine historische Fallstudie über die Durchsetzung neuer Informations- und Kommunikationstechnologien, Frankfurt am Main 1991.

 94 Budiša D. Počeci tiskarstva u evropskych naroda, Zagreb 1984.

 * Том 27 включає видання 1996 року (серія продовжується).

 ** Можу засвідчити, що в Інституті суспільних наук АН УРСР тодішній секретар партійної організації поставився до збору підписів про потребу такого музею як до неузгоджених з партійними інстанціями "самовільних дій", які "не личать науковцям".

 *** Записи з примірників видань Івана Федорова вже раніше публікувалися в чисельних працях Є.Л. Немировського та у кн.: Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова, Львів 1989, с. 142-173. Див. також: Шамрай М. Невідомі записи Лазаря Барановича // Бібліотечний вісник, 2001, 3, с. 29-32.



Важко переоцінити значення /40/ розпочатого процесу поновлення процесів інтеґрації української науки у світову. Українські вчені починають, врешті, враховувати появу новочасних методик досліду, залучають порівняльний матеріал із досліджень явищ в інших країнах, які типологічно можна зблизити з тим, що було в Україні. З іншого боку, книгознавці з України докладають зусиль, щоб український матеріал увійшов до загальних оглядів європейського та світового книговидання. Принципово новим явищем стало застосування комп’ютерної техніки для створення баз даних з історії давніх рукописів і стародруків.

За останні роки з’явилися нові дослідження про окремі друкарні, а також про книговидавців, книгарів, граверів. Деякі з них, упроваджуючи до обігу нові факти, засвідчують необізнаність їхніх авторів із новітніми течіями джерелознавства та культурології. Проте є всі підстави в найближчому часі сподіватися на істотне підвищення рівня студій з історії книги. Адже, якщо брати гуманітарні науки в цілому, перелом на краще вже відбувся. На наш погляд, не мають рації песимісти, які, мріючи про ідеал, твердять, що "у нас ще нема історичної науки", а неминучі для будь-якого перехідного періоду кризові явища вважають ознаками занепаду. Значний поступ у освоєнні нових масивів джерел і їхньому осмисленні засвідчують окремі монографії й синтетичні курси з історії України та її культури, активізація обговорення методологічних питань. Критика традиційних концепцій, як нам здається, змушуватиме їхніх прибічників не лише вдосконалювати свою арґументацію, але й приходити до усвідомлення відносності узагальнень, які неминуче спрощують багатоманітність світу, розмаїття і невичерпність можливих його інтерпретацій.

Втім, незалежно від історіософських і методологічних позицій дослідника, його праця починається з виявлення й залучення до аналізу якомога ширшого кола джерел, визначення їхньої репрезентативності та вірогідності. Це повністю стосується і досліджень з історії книги та книговидання. Висновки про місце книги в суспільному житті та ті процеси в культурі, що їх відображає еволюція книги, будуть тим переконливішими, чим повнішу матимемо інформацію про весь книжковий репертуар. Він, внаслідок праці кількох поколінь бібліотекарів і книгознавців, досить адекватно взятий на облік в укладених протягом останнього десятиріччя бібліографіях і каталогах книг, найважливіші з яких схарактеризовано вище. Саме на підставі зафіксованих у каталогах описів змісту й оформлення книжок і наведених у них даних про наявні примірники можливі висновки, що стосуються культурного життя країни та її регіонів. У цій праці статистичні підрахунки книжкової продукції окремих друкарень здійснено на підставі бібліографії книг, виданих в Україні до 1800 р. включно (Запаско Я., Ісаєвич Я. "Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні". Кн. 1, кн. 2, ч. 1-2, Львів 1981-1984) *.



 * При покликах в тексті цієї книги на описані в каталозі стародруки подається абревіатура З.І. і порядковий номер опису стародрука. Подані в тексті відомості про кількість видань і їхній розподіл за тематикою й місцем видання також підраховано, в основному на підставі цього каталога книг. Ці дані є мінімальними, бо деякі видання (зокрема, малоформатних дешевих навчальних посібників і малотиражних подарункових друків, таких як панегірики) не збереглися й не зафіксовані в джерелах.



Широко використано також /41/ вичерпно докладні загальні описи всіх відомих примірників видань Швайпольта Фіоля, Францішка Скорини (Є. Немировський), Василя Тяпинського (Ю.Лабинцев) 95, згадуваний каталог українських стародруків Тетяни Каменєвої, Олександри Гусєвої та Ірини Полонської (Т.Н. Каменева, А.А. Гусєва. "Украинские книги кирилловской печати XVI-XVIII вв.: Каталог изданий, хранящихся в Государственной библиотеке СССР им. В.И. Ленина", вып. 1, Москва 1976; А.А. Гусєва, Т.Н. Каменева, И.М. Полонская. Каталог.., вып.2, ч.І, Москва 1989), А.А. Гусєва, И.М.Полонская. "Каталог... ", вып. 2, ч. 2, Москва 1990) 96, каталог львівських колекцій Ф.П. Максименка ("Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках", Львів 1975), врешті, укладений свого часу Степаном Петровим каталог книг гражданського друку, виданих в Україні, й укладені Г.Я.Голенченком і В.І. Лук’яненко каталоги білоруських стародруків. У межах вступу не було змоги зупинитися на всіх публікаціях, які так чи інакше пов’язані з темою цієї книги. Кількість їх збільшується, — саме це зумовлює доцільність певного узагальнення, яке могло б стати підставою для подальших студій.



 95 Немировский Е.Л. Начало славянского книгопечатания, Москва 1971; Немировский Е.Л. Описание изданий типографии Швайпольта Фиоля, Москва 1979; Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова, Львів 1989; Nemirowskij J. Gesamtkatalog der Frühdrucke in kyrillischen Schrift, Bd. 1, Baden-Baden 1996.

 96 УККП 1976, УККП 1981, УККП 1990; Див. також: Гусєва А.А. Идентификация экземпляров украинских изданий кирилловского шрифта второй половины XVI-XVIII вв.: Методические рекомендации / Ред. И.М. Полонская, Москва 1997.



Назви рукописних книг і стародруків наводяться в подальшому тексті у спрощеній формі в тих випадках, коли докладні заголовки можна знайти в каталогах і бібліографічних покажчиках. Уривки з текстів українською писемною мовою середньої доби транслітеруються, як це свого часу пропонував академік І. Крип’якевич, відповідно до прийнятої в Україні вимови, однак основні особливості давнього правопису зберігаються у випадках, коли цитуються невідомі або важкодоступні пам’ятки.

В роботі над цією працею неоціненною для мене була допомога дружини Ольги та її матері Неоніли Михайлівни Сахнюк. Щиро дякую за поради, консультації, співробітництво Є.Л. Немировському, Я.П. Запаскові, О.О. Гусєвій, Ю.П. Ясіновському та іншим колегам. З особливими почуттями згадую, як багато завдячую спілкуванню у свій час з І.П. Крип’якевичем, Ф.П. Максименком, Й.С. Гронським. Успішним пошукам у бібліотеках США, де я перебував у рамках Програми наукових обмінів ім. Фулбрайта, сприяла всебічна підтримка Українського наукового інституту Гарвардського університету та Фонду катедр українознавства.

















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.