[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 34-48.]

Попередня     Головна     Наступна





2. Місто-держава



Більшість теперішніх політичних ідеалів — таких, як, скажімо, справедливість, свобода, конституційний уряд і повага до закону — чи принаймні визначення цих ідеалів бере свій початок від роздумів грецьких мислителів над інститутами міста-держави. Але в довгій історії політичної думки значення таких термінів багато разів змінювалося, і завжди це значення слід було розуміти у світлі тих інститутів, за допомогою яких ідеали мали реалізовуватися, й суспільства, в якому ці інститути функціонували. Грецьке місто-держава аж надто різнилося від політичних громад, в яких живуть теперішні люди, а тому потрібні неабиякі зусилля, щоб уявити собі картину його суспільного й політичного життя. Думки грецьких філософів про політичну практику вельми різняться від тих, які домінують у сучасному світі, так само різниться і вся атмосфера громадської думки, в якій провадилася їхня робота. Їхні проблеми, попри можливі аналогії з сучасністю, але ніяк не тотожні сьогоднішнім проблемам, а етичний апарат, за допомогою якого оцінювалося й аналізувалося політичне життя, дуже різниться від будь-якого узвичаєного нині. Для того, щоб мати загалом точне уявлення про те, що означали їхні теорії, слід насамперед усвідомити, принаймні в загальних рисах, який різновид інститутів вони мали на оці і яке розуміння вкладалося в слово «громадянство», як факт і як ідеал, людьми, для яких ці теорії писалися. Через те урядування, зокрема Афін, важливе почасти тому, що воно найкраще відоме, та переважно тому, що воно було предметом особливої уваги найвидатніших грецьких філософів.





Соціальні класи


Порівняно з сучасними державами стародавнє місто-держава було надзвичайно маленьким як за площею, так і за населенням. Отож уся територія і Аттики лише трохи перевищувала дві третини площі Род-Айленда, а чисельність населення Афін можна порівняти з чисельністю населення таких міст, як Денвер чи Рочестер. Дані вельми непевні, але, думаємо, ми не набагато помилимося, назвавши цифру трохи більшу, ніж триста тисяч. Такий лад, коли над невеликою територією панувало одне місто, був типовий для міста-держави. /35/

Населення ділилося на три основні класи, які різнилися з політичного і правового погляду. На нижніх щаблях соціальної драбини стояли раби, оскільки рабство було узвичаєним інститутом у стародавньому світі. З усього населення Афін десь третину складали раби. Як наслідок, для економіки міста-держави інститут рабства був так само характерний, як наймана праця для сьогоднішньої економіки. Звісно, раб не мав політичної ваги в місті-державі. У грецькій політичній теорії його існування було аксіомою так само, як у середні віки піхто не сумнівався в феодалізмі або як ніхто не ставить під сумнів взаємини робітника і працедавця нині. Часом доля раба була жалюгідного, часом інститут рабства (але не зловживання ним) брався під захист.

Одначе порівняно велика кількість рабів — а надто перебільшення їх числа — призвела до появи міфу, який спричинився до істотних помилок. Зокрема, до думки, наче громадяни міста-державн складали бездіяльний клас, а отже, його політична філософія була філософією класу, звільненого від корисної праці.

Це майже цілковита ілюзія. Звільнений від праці клас в Афінах навряд чи міг перебільшувати кількість незайнятих у будь-якому американському місті, яке дорівнює їм за розміром, бо греки не були багатими й жили у дуже вузьких економічних межах. Якщо стародавні греки мали більше дозвілля, ніж теперішнє покоління, то це тому, що вони купували його — їхній економічний механізм не був аж надто щільно підігнаний — коштом зниження рівня споживання. Простота й примітивність життя стародавніх греків була б важким тягарем для сучасного американця. Безперечно, що переважна більшість афінських громадян мали бути купцями, ремісниками чи землеробами, які своєю працею заробляли собі на життя. У них не було іншого способу існування. Як наслідок, подібно до більшості людей у сучасних суспільствах, вони займалися політичною діяльністю за рахунок скорочення часу, який вони віддавали своїм безпосереднім заняттям. Слушно, що Арістотель, використовуючи цю обставину, вважав, що було б бажаним, якби всю ручну працю виконували раби, щоб у громадян з’явився вільний час для занять політикою. Хоч би що думали про мудрість цього ідеалу, безперечно, що Арістотель не описував тодішній стан речей, а пропонував змінити його для вдосконалення політики. Грецька політична теорія часом ідеалізувала бездіяльний клас, і в аристократичних містах панівним класом могли бути землевласники, але цілковито хибна думка, згідно з якою в такому місті, як Афіни, громадянами були люди, чиї руки не знали праці.

Після рабів другою основною групою у грецькому місті були осілі чужоземці, або метики. У торговому місті, яким були Афіни, таких людей могло бути багато, і більшість із них не були тимчасовими мешканцями. Однак не існувало форми законної натуралізації, і метик не ставав громадянином, попри те, що кілька поколінь його предків жили в місті, інакше як через недогляд чи попускання. Уявіть собі, що перші американські колоністи з англосаксів приймали б іммігрантів із різних країв, /36/ не даючії їм громадянства. Метик, як і раб, не брав участі в політичному житті міста, хоча він був вільною людиною і його вилучення з цього життя не містило в собі нічого дискримінаційного.

Нарешті, була група громадян, або тих, хто був членом міста і мав право на участь у його політичному житті. Цей привілей надавався за правом народження, бо грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки. Ба більше, громадянство давало право людині на членство, тобто на певну мінімальну частку політичної діяльності чи участі в державній діяльності. Цей мінімум міг зводитися до привілею відвідувати міські зібрання, які самі могли мати більше чи менше значення відповідно до наявного ступеня демократії, або ж давав право бути обраним на ту чи ту посаду. Отож Арістотель, очевидно маючи на оці афінську практику, вважав, що право бути обраним для виконання судових обов’язків є найкращим критерієм громадянства. Мала людина право обіймати багато посад чи лише деякі, своєю чергою залежало від того ступеня демократії, що переважав у її місті. Проте слід зауважити той момент, що для грека громадянство завжди більшою чи меншою мірою означало саме участь у політичному житті. Отже, сама тодішня ідея громадянства була куди особистішою і набагато менш правовою, ніж сучасна. Теперішнє поняття «громадянин», тобто людина, якій законом гарантовані певні права, краще зрозуміли б не греки, а римляни, бо латинське слово ius почасти означає володіння таким особистим правом. Греки, одначе, вважали своє громадянство не особистим володінням, а чимось подібним до спільного володіння, як, скажімо, спільне життя членів родини. Цей факт справив глибокий вплив на грецьку політичну філософію. Він означав, що проблема, на їхню думку, полягала не у здобутті людиною своїх прав, а в забезпеченні їй того місця, на яке вона має право. Трохи перефразувавши, це означає, що, з погляду грецьких мислителів, політична проблема мала розкрити місце, на яке кожен тип чи клас людей заслуговував у цілісному суспільстві, побудованому так, щоб могли провадитися всі істотні форми суспільної роботи.





Політичні інститути


Роботу інститутів, за допомогою яких громадяни провадили свою політичну діяльність, можна проілюструвати на прикладі Афін як найвідомішого типу демократичного устрою 1.



1 Устрій Клісфена, чиї реформи були прийняті 507 р. до н. е. Дрібні зміни вносилися час від часу, переважно в напрямку збільшення кількості суддів, які обиралися голосуванням і жеребкуванням, а також кількості платних посад — і те, і те було знаряддям народного врядування, — однак Клісфенові реформи встановили устрій Афін, що зберігався протягом періоду найвищої могутності Афін. Був час короткої олігархічної реакції наприкінці Пелопоннеської війни, але давні форми правління було відновлено 403 року.



Всі громадяни чоловічої статі утворювали асамблею, або еклесію, міські збори, в яких кожен афінянин мав право /37/ брати участь після того, як йому виповнювалося двадцять років. Асамблея збиралася регулярно десять разів на рік, а у надзвичайних випадках — на заклик Ради. Ухвали цих міських зборів відповідали, настільки, наскільки це можливо, теперішнім декретам. У них втілювалася вся повнота державної влади цього політичного органу. Проте це не означає, що на асамблеї відбувалося чи мало відбуватися формування політики й ефективне обговорення заходів. Безпосередня демократія, яку здійснювали всенародні збори, — це радше міф, аніж форма управління. Ба більше, всі форми грецького врядування (за винятком неправової диктатури), як аристократичні, так і демократичні, включали в себе певного роду народні збори, хоча насправді їхня роль в управлінні була неістотною.

Цікавим моментом афінського врядування, таким чином, були не збори всього народу як такі, а засоби, що робили суддів та чиновників підзвітними загалу громадян і відповідальними перед ним. Ці засоби зводилися до представництва, хоча воно й істотно відрізнялося від теперішніх уявлень про представництво. На меті мався вибір достатньо великого органу для створення зрізу чи зразка загалу громадян. Цьому органу було дозволено в окремих випадках на короткий час діяти від імені народу. Терміни перебування при владі були короткі; як правило, існували запобіжні важелі проти переобрання; а отже, решта громадян своєю чергою могла взяти участь у керуванні державними справами. На додаток до такої політики архонтат був правлінням не когось одного, а ради десятьох, які вибиралися по одному від кожного племені, на які були поділені громадяни. Одначе судді здебільшого мали незначну владу. В Афінах були два ключові органи контролю за урядом, а саме — Рада п’ятисот і трибунали галеастів із широким колом суддів.

Спосіб, у який вибиралися члени цих керівних органів, вказує на те, що вони представляли весь народ. Для зручності місцевого управління афіняни поділялися приблизно на сто демів, або, як їх ще можна назвати, адміністративних районів, цивільних округів чи парафій. Ці деми були одиницями місцевого управління. Втім, в одному їх не можна прямо порівнювати з місцевими одиницями; членство в них було спадковим і навіть якщо афінянин переїздив з однієї місцевості до іншої, він залишався членом того самого дему. Відповідно, попри те, що дем був місцевістю, система не була виключно системою місцевого представництва. Деми, одначе, мали певний ступінь місцевої автономії і справляли деякі місцеві поліцейські обов’язки, що не мали істотної ваги. Окрім того, вони були тими дверима, крізь які афінянин вступав у громадянство, бо в них вівся список членів, і до нього записували кожного афінського юнака, коли тому виповнювалося вісімнадцять років. Та по-справжньому важливу роль вони відігравали, виставляючи кандидатів на посади в розмаїтих органах, Що здійснювали центральне керівництво. Система поєднувала вибори й жеребкування. Деми вибирали кандидатів, приблизно пропорційно до їхніх розмірів, а урядовці визначалися жеребкуванням зі списку, сформованого виборами. На думку греків, такий спосіб призначення на посади /38/ шляхом жеребкування був винятково демократичною формою правління, оскільки всі мали рівні шанси посісти державну службу.

Утім, був один важливий афінський офіційний орган, який залишався поза межами цієї схеми виборів за допомогою жеребкування і який порівняно з іншими зберігав більшу незалежність. Це були десять стратегів, які вибиралися прямим голосуванням і, крім того, мали право переобиратися. Звісно, в теорії стратегії були суто військовими людьми, але надто за імперської доби вони не лише фактично здійснювали важливі владні функції в далеких частинах Афінської імперії, а й мали істотний вплив на ухвали Ради й асамблеї вдома. Отже, ця посада насправді була не військовою, а давала в окремих випадках якнайважливіші політичні права. Саме як стратег Перікл багато років поспіль стояв на чолі афінської політики, а його становище відносно ради й асамблеї більше нагадувало становище прем’єр-міністра в сучасному уряді, ніж звичайного воєначальника. Але його сила полягала в тому, що він міг повести за собою асамблею; якби йому це не вдавалося, то від нього позбулися б так само ефективно, як, голосуючи проти, звільняють відповідального міністра.

Як було сказано вище, по-справжньому важливими керівними органами в Афінах були Рада п’ятисот і трибунали галеастів, які вибиралися народом. Певного роду рада була характерною частиною всіх форм грецького міста-держави, але в аристократичних державах, таких, як, скажімо, Спарта, рада була сенатом, утвореним із старійшин, яких обирали на все життя і які не були відповідальними перед асамблеєю. Членство у такій раді, як правило, було привілеєм благородного класу, а отже, цілком різнилося від членства в афінській раді, яка обиралася народом. Рада ареопагу була пережитком аристократичного сенату, якого позбавила влади зростаюча демократія. По суті, Рада п’ятисот була виконавчим і керівним комітетом асамблеї.

Фактично урядову роботу було зосереджено в цьому комітеті. І все ж таки п’ятсот чоловік було забагато для ведення справ, і це число скорочувалося до робочого розміру за допомогою улюбленого засобу — ротації. Кожне з десяти племен, на які були поділені афіняни, призначало п’ятдесят членів Ради, і ці п’ятдесят представників одного племені працювали лише одну десяту частину року, тобто терміну своїх повноважень. Цей комітет п’ятдесяти, за участю дев’яти інших радників — по одному від кожного з дев’яти племен, які на той час не мали влади, здійснював фактичне керівництво й вів справи від імені всієї Ради. Голова вибирався жеребкуванням не більше, ніж на один день, і жоден афінянин не міг перебувати на цій почесній посаді більше одного дня за все своє життя. На Раду покладався дуже важливий обов’язок пропонувати заходи для розгляду на загальній асамблеї громадян, яка брала до уваги лише ті проблеми, що попередньо розглядалися Радою. У часи, коли афінська конституція досягла своєї найвищої точки, могло скластися враження, що Рада, а не асамблея була тим органом, який ефективно формулював заходи. Пізніше вона, схоже, обмежилася завданням підготовки проектів заходів, які слід /39/ було розглянути на асамблеї. Окрім виконання цих законодавчих обов’язків, Рада була ще й центральним виконавчим органом управління. Чужоземні посольства могли звертатися до народу лише через Раду. Судді трибуналу галеастів великою мірою були під її контролем. Рада могла ув’язнювати громадян і навіть засуджувати їх на смерть, виступаючи в ролі суду або передаючи злочинців до одного зі звичайних судів. Вона здійснювала весь контроль над фінансами, управлінням державним майном та стягненням податків. Флот та його арсенали були безпосередньо підпорядковані їй, і з нею більш чи менш тісно співпрацювали розмаїті комісії й адміністративні органи або службовці.

Великі повноваження Ради, однак, завжди залежали від доброї волі асамблеї. Асамблея розв’язувала питання, подані на її розгляд Радою, ухвалюючи постанови, вносячи доповнення або відкидаючи їх, відповідно до своїх поглядів. Пропозицію, яку було висунуто на асамблеї, могли передати до Ради, або ж остання могла ознайомити асамблею з пропозицією, не даючи жодних рекомендацій. Усі найважливіші питання, такі, як оголошення війни, укладання миру, створення союзів, голосування за прямі податки чи загальні законодавчі постанови, мали розглядатися асамблеєю для народного схвалення, але ніхто не вважав, принаймні в найкращу добу афінської політики, що Рада мала бути лише органом для складання проектів постанов. У всякому разі, декрети видавалися від імені Ради і народу.

Одначе народний контроль як над суддями, так і над самим законом здійснювався через суди. Афінські трибунали галеастів, безперечно, були наріжним каменем усієї демократичної системи. Їхню роль неможливо порівняти з роллю, яку виконують суди в будь-якій теперішній системі управління. Їхнє завдання, як і будь-якого іншого суду, звісно, полягало в ухваленні юридичних постанов, зокрема при розгляді і цивільних, і кримінальних справ. Але, крім цього, їм було надано широких повноважень, які, згідно з сучасними уявленнями, мали радше виконавчу або законодавчу, ніж юридичну, природу.

Члени або судді трибуналу галеастів призначалися демами — щороку обиралося шість тисяч осіб, з яких жеребкуванням визначалися ті, хто мав засідати в конкретних судах і розглядати конкретні справи. Для виконання цих обов’язків могли вибрати будь-якого афінянина, якому виповнилося тридцять років. Трибунал був великим органом, де ніколи не було менше 201 члена, а як правило — 501, а то й набагато більше. Ці громадяни не ділилися на суддів та присяжних, оскільки афінський суд не мав жодних механізмів, супутніх методологічно розвиненій формі права. Сторони на судовому процесі повинні були особисто викласти свої справи. Суд просто голосував, спершу щодо встановлення вини, а потім, якщо вину було встановлено, щодо покарання, яке слід було накласти на винного після того, як кожна сторона пропонувала справедливу, на її думку, кару. Ухвала суду була остаточною, оскільки не існувало системи касацій. Справді, це було цілком логічно, адже згідно з теорією афінських /40/ судів трибунал діяв і вирішував від імені всього народу. Трибунал був не просто юридичним органом; для зручності він буквально вважався афінським народом. Отже, ухвала одного трибуналу в жодному разі не була обов’язковою для будь-якого іншого. Фактично, у певних аспектах суд був рівнин самій асамблеї. І асамблея, і трибунал були народом. Таким чином суди використовувалися для забезпечення народного контролю як над посадовими особами, так і над самим законом.

Контроль трибуналів над суддями здійснювався у три основні способи. По-перше, була можливість екзаменувати кандидата, перш ніж він обійме посаду. Іспит могли влаштувати на тій підставі, що даний кандидат не годився для такої посади, і трибунал міг дискваліфікувати його. Такий механізм робив вибори шляхом жеребкування куди менш випадковими, ніж здавалося б на перший погляд. По-друге, наприкінці повноважень від судді могли вимагати звіту за всі його дії; звітувати він мав також перед трибуналом. І нарешті, наприкінці строку повноважень кожного судді трибуналу галеастів відбувалася спеціальна ревізія рахунків і огляд того, як він розпоряджався державними коштами. Афінський суддя трибуналу галеастів, який не мав права на переобрання і дії якого (до і після виконання ним своїх обов’язків) міг розглянути трибунал, що складався з п’ятиста чи більше його співвітчизників, визначених жеребкуванням, мав украй обмежену свободу дій. У випадку зі стратегами та обставина, що їхнє переобрання дозволяло їм уникати ревізій, безперечно, великою мірою пояснює, чому вони були найнезалежнішими афінськими посадовими особами.

Контроль з боку трибуналу аж ніяк не зупиняв суддів. Вони контролювали сам закон, який міг дати їм справжню законодавчу владу і піднести їх до становища, яке в окремих випадках дорівнювало становищу самої асамблеї. Адже трибунали могли судити не лише людину, а й закон. Отож ухвалу Ради чи асамблеї могли поставити під сумнів, висунувши певного роду позов, згідно з яким ця ухвала суперечила конституції. Будь-який громадянин міг оскаржити її, а відтак дія спірного закону призупинялася, поки його доля не вирішувалася в трибуналі. Винний закон судили так само, як і людину, й негативна постанова суду анулювала його. На практиці не було зримого обмеження підстав для такої дії; досить було просто припустити, що цей закон недоцільний. З другого боку, очевидно, що афіняни, для зручності, ототожнювали волю суддів трибуналу галеастів з волею всього народу.





Політичні ідеали


Вибрана народом Рада та її відповідальність перед асамблеєю і незалежні й вибрані народом судді трибуналу галеастів були характерними інститутами афінської демократії. Одначе, як і в будь-якій системі управління, за інститутами стояли певні концепції того, що ці інститути мають уособлювати, /41/ ідеали вартісного політичного життя, для якого ці інститути мали бути корисними. Такі ідеали важче виявити й охарактеризувати, проте вони не менш важливі, ніж самі інститути, для розуміння політичної філософії. На щастя, історик Фукідід констатував, у незрівнянному фрагменті одного із своїх творів, те значення, яке демократія мала для глибокодумних афінян. Це уславлене «Надгробне слово», що його приписують Періклові, провідникові демократії, і яке нібито було виголошене на честь солдатів, полеглих у перший рік великої війни зі Спартою 1. Мабуть, в історичній літературі ніколи не було кращого викладу політичного ідеалу. Гордість, з якою афінянин споглядав своє місто, любов, з якою він ставився до своєї участі в громадському житті міста, й моральне значення афінської демократії проглядаються у кожному рядку.



1 Фукідід. Кн. II, 35 — 46. Цитується за англійським перекладом Бенжамена Джовета, виданим в Оксфорді 1900 року.



Періклова промова, очевидно, мала на меті пробудити у слухачів усвідомлення міста як їхньої найдорогоціннішої власності, а також як чогось найкориснішого, чому вони могли присвятити своє життя. Мета звернення — патріотичний заклик, привід — похорон, отож від промовця слід було б чекати розмірковувань щодо благочестя та родової величі. Фактично Перікл мало говорить про традицію чи про минуле. Він зупиняється на тогочасній славі об’єднаних і одностайних Афін. Він закликає своїх слухачів побачити в Афінах те, чим вони були насправді, збагнути, що вони означають для життя своїх громадян, і говорить про все це так, наче місто було надзвичайно вродливою і гідною жінкою.


Я хотів би, щоб ви день у день споглядали велич Афін, поки не сповнитесь любові до них; а коли вас вразить видовище їхньої слави, згадайте, що цю імперію створили люди, які знали свій обов’язок і мали сміливість виконати його, яких у годину незгоди ніколи не полишав страх безчестя і які, коли їхні наміри зазнавали поразки, не дозволяли, щоб їхні чесноти були втрачені для країни, а беззастережно офірували своє життя, як найщиріші жертви, на її вівтар.


Отже, афінське громадянство — найбільша слава афінян. «Звеличуючи місто, я звеличив їх». Адже якому скарбові глибокодумна людина віддала б перевагу перед цим? Яке своє майно вона поціновувала б вище або за яке вона ризикуватиме й офіруватиме більше? Може, вона віддасть перевагу своєму майну або своїй родині? Яка користь від майна, окрім тієї, Що воно дозволяє людині втішатися вищим благом, що йде від активної участі в житті міста? А яка вартість родини, навіть якщо вона походить із стародавнього і шляхетного роду, окрім тієї, що вона забезпечує доступ до вищої форми соціальних взаємин, якою є громадське життя? Над усіма фракціями, над усіма меншими групами будь-якого кшталту стоїть місто, /42/ яке надає їм усім значення й вартості. Родина, друзі та майно дають найбільшу втіху лише тоді, коли вони є складниками цього найвищого добра, яке полягає в тому, щоб мати місце в житті й діяльності самого міста.

Зваживши на риторичну гіперболізацію, природну для такої нагоди, залишається той факт, що «Надгробне слово» було виразом справжнього ідеалу грецького політичного життя. Це життя було позначене тією інтимністю, яку теперішній людині важко асоціювати з політикою. Сучасні держави настільки великі, далекі й відчужені, що не можуть відігравати ту роль у житті сучасного громадянина, яку так природно брало на себе місто-держава стародавнього грека. Інтереси афінянина були не так роз’єднані, вони не розпадалися аж надто різко на відсіки, не сполучені між собою, а всі зосереджувалися на місті. Його мистецтво було громадянським мистецтвом. Його релігія, оскільки вона не була родинною справою, — це релігія міста. Його релігійними святами були громадянські торжества. Навіть його засоби існування залежали від міста куди частіше, ніж у сучасному житті. Отже, для греків місто було життям укупі; його устрій, за словами Арістотеля, був радше «способом життя», ніж правовою структурою; і як наслідок, основоположною думкою у грецькій політичній теорії була гармонія цього спільного життя. Між його розмаїтими аспектами майже не робилося різниці. Для греків теорія міста була водночас і етикою, і соціологією, і економікою, а також політикою в її вужчому теперішньому розумінні.

Всеохопність цього спільного життя й те, як афіняни цінували його, стає зрозумілим з їхніх інститутів. Ротація в державних установах, призначення на посади за допомогою жеребкування, а також збільшення розмірів керівних органів настільки, що вони ставали незграбними, — усе це мало на меті залучення якомога більшої кількості громадян до участі в урядуванні. Афінянин незгірш за інших знав докази проти всіх цих механізмів, одначе він був готовий погодитися з цими вадами заради переваг, що їх, на його думку, вони давали. Його системою врядування була демократія, «бо управління перебуває в руках багатьох, а не кількох». У сучасній політиці такий вираз ймовірно сприймуть не зовсім буквально, якщо тільки під ним не розумітимуть вельми безбарвне право голосувати. Безперечно, перебування при владі важить мало в розрахунках теперішніх демократів, окрім тих небагатьох, які роблять кар’єру в політиці. Для афінянина така подія була нормальною в житті майже кожного громадянина. Спираючись на цифри, наведені Арістотелем в його «Конституції Афін», можна підрахувати, що в будь-який рік один громадянин із шести міг братії участь в управлінні державою, навіть якщо ця участь зводилася всього-на-всього до обов’язків судді трибуналу галеастів. А якщо громадянин не виконував людних державних обов’язків, він усе-таки міг, регулярно десять разів на рік, брати участь в обговоренні політичних питань на загальній асамблеї громадян. Обговорення, формальне чи неформальне, державних справ було однією з головних розваг і інтересів його життя. /43/

Отож Перікл найбільше пишається тим, що Афіни краще, ніж інші держави, засвоїли таємницю того, як дати змогу своїм громадянам об’єднати піклування про свої приватні справи з участю у громадському житті.


Афінський громадянин не нехтує державу, бо він піклується про свою домівку; і навіть ті з нас, хто займається ремеслом, мають дуже ясне уявлення про політику. Тільки ми вважаємо людину, яка не цікавиться державними справами, не добромисною, а некорисною; лише небагато з нас спроможні бути політиками, але всі можуть оцінювати їхні дії.


Присвячення всього свого часу приватним справам за Періклової доби сприймалося б жахливим спотворенням цінностей; вироби афінян, зокрема гончарів і зброярів, свого часу були найкращі у грецькому світі, але навіть ремісник повстав би проти життя, де не залишалося місця для участі у спільних справах, справах міста.

Цьому бажанню участі кожного у громадському житті доконечно супутній той ідеал, що зовнішні розбіжності в становищі чи багатстві нікому не повинні ставати в цьому на заваді.


На почесні державні посади висувають тих, кого шанують за чесноти, і привілей не дає більшого успіху, ніж особиста доблесть, а скромність звання не заважає біднякові прислужитися своїй країні.


Іншими словами, ніхто не народжений для посади і ніхто не купує собі посаду, одначе рівні шанси ставлять людину на те місце, на яке їй дає право її природний хист.

Нарешті, цей ідеал спільного життя, в якому всі могли б брати активну участь, містить у собі оптимістичну оцінку політичних здібностей пересічної людини. З другого боку, припускається, що сувора муштра і глибока спеціалізація не потрібні для того, щоб розумно розсудити політичні й соціальні питання. У Перікловій промові найвиразніше бринить гордість, з якою демократ-афінянин сприймає свою «щасливу різнобічність».


Ми покладаємося не на управління чи хитрість, а на наші серця та руки. А в питаннях виховання, тим часом як вони (спартанці) з дитинства виснажують себе важкими вправами, які мають на меті зробити їх сміливими, ми живемо вільно, а проте так само готові долати небезпеки, як і вони.


Це, звичайно ж, глузливе зауваження про Спарту з її суворою військовою дисципліною, але не тільки. Духом аматорства завжди була пронизана афінська політична практика. Афінянин мав гострий розум і був готовий /44/ повірити — собі на біду, — що гострота розуму могла замінити глибокі знання чи фахові навички. І все ж таки правдою в похвалянні афінянина було те, що він міг перевершити представників усіх інших народів своїми здобутками — у мистецтві, в ремісництві, у війні на морі і в управлінні державою.

Отож, згідно з афінським розумінням, місто було спільнотою, де якомога більшій кількості громадян слід дозволяти брати активну участь у громадському житті, не роблячи різниці щодо звання чи багатства, і де здібності її окремого члена знаходили природний, несподіваний і щасливий вихід. І досить великою мірою — мабуть, більшою, ніж будь-якій іншій людській спільноті, — Перікловим Афінам вдалося реалізувати цей ідеал. І все-таки це був ідеал, а не факт. Навіть у свої найкращі часи демократія мала свій зворотний бік, який так само пов’язаний з початком політичної теорії, як і з її успіхами. Платонову «Державу», либонь, можна охарактеризувати як критику демократичного поняття «щасливої різнобічності», поняття, яке, на Платонову думку, було нічим іншим, як невикорінною вадою будь-якого демократичного устрою. І справді, знаючи про руйнівні наслідки Пелопоннеської війни, він міг сумніватися у вартості демократії більше, ніж Перікл. У Фукідідовій «Історії» щодо «Надгробного слова» також є жахлива іронія, бо воно протиставляється розповіді про наступну поразку Афін.

Стосовно ширшої проблеми досягнення гармонійного спільного життя також слід визнати, що місто-держава мала лише обмежений успіх. Вже сама інтимність і всеохопність його життя, яка пояснює більшу частину моральної величі ідеалу, призвела до вад, які були зворотним боком його чеснот. Загалом міста-держави мали, ймовірно, стати жертвами фракційних сутичок та партійного суперництва, які були настільки запеклими, наскільки може бути лише суперництво між близькими людьми. Фукідід малює жахну картину наступу крутих змін і розбрату на грецькі міста мірою того, як поглиблювалася війна.


Необачна відвага вважалася відданою сміливістю; обережна затримка була виправданням боягузтва; стриманість приховувала нечоловічу слабкодухість; знати все — означало нічого не робити. Шалена енергія була істинною ознакою чоловіка... Тому, хто втішався жорстокістю, завжди довіряли... Політичні узи виявлялися міцнішими за кровні зв’язки... Довіра грунтувалася не на божественному законі, а на співучасті у злочинах 1.


Пізніше, після завершення війни, Платон сумно стверджував, що «всі міста, навіть найменші, поділені навпіл, на місто багатих і місто бідних» 2.



1 Фукідід. Кн. II б, 82.

2 Платон. «Держава», Кн. IV, 422е. /45/



Саме тому, що ідеал гармонії було лише частково або ненадійно реалізовано, він аж надто наполегливо формує частину грецької політичної думки. Була тенденція повсякчас виявляти відданість радше конкретній формі правління чи партії, ніж місту, а це надто просто відкривало шлях до чистісінького політичного егоїзму, в якому не було місця для лояльності до партії. У цьому відношенні становище в Афінах, певне, було кращим, ніж у цілому, хоча Алківіадова кар’єра висвітлює як небезпеки розколу, так і безсовісний егоїзм, можливі в афінській політиці.

Хоч би як ненадійно реалізований, цей ідеал гармонійного спільного життя, участь у якому мала бути головною втіхою для кожного громадянина, залишається провідною думкою у грецькій політичній теорії. Це більше, ніж будь-що, пояснює здивування, яке охоплює сучасного читача одразу після того, як він уперше звертається до Платонових чи Арістотелевих праць. Там нема наших найбанальніших політичних понять; зокрема поняття окремих громадян, наділених особистими правами, і поняття держави, яка, за допомогою закону, захищає права своїх громадян і вимагає від них виконання необхідних для цього обов’язків. Наша найузвичаєніша політична думка припускає наявність певної рівноваги між цими двома протилежними тенденціями — достатньою владою, щоб держава була ефективною, і достатньою свободою, щоб громадянин залишався вільніш у своїх діях. Філософ міста-держави не розглядав ані таке протистояння, ані таку рівновагу. Право чи справедливість означає для нього устрій чи організацію спільного життя громадян, а мета закону — визначити кожній людині її місце, її звання, її функцію в загальному житті міста. Громадянин має права, але вони не є атрибутами окремої особистості; вони асоціюються з його званням. Він також має обов’язки, але вони не накидаються йому державою; вони виростають з необхідності реалізувати його власні можливості. Грек щасливо уникав як ілюзії, що в нього є спадкове право чинити так, як йому заманеться, так і удавання, наче його обов’язок «суворо заповідав голос Божий».

У межах кола, окресленого таким чином за допомогою концепції громадянської гармонії та спільного життя, афінський ідеал визначив місце для двох фундаментальних політичних вартостей, завжди тісно пов’язаних У грецькій свідомості, які були, так би мовити, стовпами системи. А саме — свобода і повага до закону. Важливо відзначити, як Перікл поєднує обидві вартості майже в одному й тому самому висловлюванні.


У нашій державі ми живемо вільно і в повсякденному житті уникаємо взаємних підозр: ми не почуваємо ворожості до сусіда, якщо він у своїй поведінці керується особистими нахилами; ми не кидаємо на нього похмурих поглядів, які неприємні, хоч і нешкідливі. Тим часом як наші особисті взаємини не обмежені, наше громадське життя просякло духом шанування; ми шануємо владу і не порушуємо законів, надто тих, які встановлено на захист скривджених, а також законів неписаних, порушення яких усі вважають негідним. /46/


Міська діяльність відбувається за добровільної співпраці громадян, а головний засіб цієї співпраці — вільне й вичерпне обговорення політики в усіх її аспектах.


Великою перешкодою для дії, на нашу думку, є не дискусія, а бажання того знання, яке здобувається за допомогою обговорення, що передує дії. Адже ми маємо особливу силу думати, перш ніж діяти, і все-таки діяти, тим часом як інші люди сміливі через незнання, а розміркувавши, стають нерішучими.


Саме ця віра в обговорення, як найкращий засіб визначення державних заходів і запровадження їх у життя, — ця віра, згідно з якою мудрий захід чи добра інституція має витримати перевірку багатьма головами, — зробила афінянина творцем політичної філософії. І не тому, що він зневажав звичай, він просто ніколи не вірив, що засновані на традиції звичаєві закони є обов’язковими лише завдяки своїй стародавності. Він вважав за краще вбачати у звичаї підставу для припущення існування основоположного принципу, який витримав би раціональну критику, а відтак став би чіткішим і зрозумілішим. Ця проблема взаємин звичаю та розуму пронизує всю теорію міста-держави. Отож скептицизм, згідно з яким право є лише сліпим звичаєм, а політичні інститути — це всього-на-всього засіб здобуття переваг для беніфіціаріїв системи, був, на думку Платона, найсмертельнішою соціальною отрутою. Але в цьому відношенні Платон обстоював ту природжену віру греків, що державне управління у крайньому разі спирається на переконання, а не на силу, і що його інститути існують для того, щоб переконувати, а не примушувати. Урядування не є таємницею для шляхетних нащадків Зевса. Свобода громадянина залежить від того факту, що він має раціональну здатність переконувати інших і дозволяти переконувати себе у вільному й беззастережному спілкуванні зі своїми співвітчизниками. Грек по суті дещо наївно вважав, що йому одному з усіх людей була властива така здатність і що з усіх форм урядування лише місто-держава давала їй вільний вихід. Саме в цьому корінилося зверхнє ставлення до «варварів», які, за словами Арістотеля, були рабами за натурою.

Отож, згідно з таким уявленням, свобода містить у собі повагу до закону. Афінянин не думав, що його ніщо не стримує, але він чітко розрізняв обмеження, яке являє собою просте корення деспотичній волі іншої людини, і обмеження, згідно з яким закон є правилом, яке слід поважати, а отже, воно є добровільним. Є один момент, з яким погоджуються всі грецькі політичні філософи, а саме, що тиранія — це найгірша з усіх форма управління. Бо тиранія означає саме застосування незаконної сили: хоч би якими добрими були її цілі та наслідки, вона не стає від цього кращою, оскільки руйнує самоврядування. /47/


Уміста нема гіршого ворога, ніж деспот, який відміняє спільні закони, а править сам, тримаючи в руках закон 1.



1 Евріпід. «Прохачки», II, 429-432.



У вільній державі править закон, а не правитель, і закон заслуговує на повагу громадянина, навіть попри те, що в окремому випадку закон карає його. Свобода і верховенство закону — ось два взаємодоповнюючі аспекти доброчинного державного управління. Ось та таємниця міста-держави, що, як гадали греки, є тільки їхньою прерогативою з-поміж усіх народів світу.

Саме це означають Періклові горді слова, що «Афіни — це школа Еллади». Афінський ідеал можна підсумувати однією фразою, як поняття вільного громадянина у вільній державі. Процеси управління — це похідне від неупередженого, справедливого закону, який обов’язковий, бо він правильний. Свобода громадянина — це свобода розуміти, обговорювати й пропонувати не завдяки своєму званню чи багатству, а відповідно до своїх талантів і заслуг. Мета всього задіяного — поява громадського життя, яке для індивіда є найкращою школою поліпшення своїх природних здібностей, для суспільства — гарантія принад цивілізованого життя з його благами матеріального комфорту, мистецтва, релігії й вільного інтелектуального розвитку. В такому суспільному житті найвища цінність для індивіда — це, власне, його здатність і його свобода справляти істотний вплив на перипетії громадського життя, займати в цьому житті якесь місце, бодай скромне. Про гордість афінянина за своє місто свідчить його віра в те, що тут, уперше за всю історію людства, було майже реалізовано задумане. Про успіх афінян свідчить те, що жоден із народів, які жили після них, не ставив перед собою ідеал громадянської свободи, на який не впливають ані його інститути, ані його філософія.










Вибрана бібліографія


Greek Political Theory: Plato and his Predecessors. By Ernest Barker. 4th ed. London, 1951. Chs. 1, 2.

Hebrew Thought Compared With Greek. By Thorleif Boman. London, 1960.

Lawyers and Litigants in Ancient Athens: The Genesis of the Legal Profession. By Robert J. Bonner. Chicago, 1927.

Aspects of Athenian Democracy. By Robert J. Bonner. Berkeley, Calif., 1933.

Classical Greece. By C. M. Bowra. New York, 1965.

Aspects of the Ancient World. By Victor Etrenberg. Oxford, 1946. Essays 3, 7.

Hellenistic Athens: An Historical Essay. By W. S. Fergusson. London, 1911.

Greek Imperialism. By W. S. Fergusson, Boston, 1913.

Thucydides. By John H. Finley, Jr. Cambridge, Mass., 1942.

The Pre-Socratic Philosophers. By Kathleen Freeman. Oxford, 1946.

The Growth of the Athenian Economy. By A. French. London, 1946. /48/

The Greek City and Its Institutions. By G. Glotz. Eng. trans. by N. Mallinson. London, 1929.

Essays in Greek History and Literature. By A. W. Gomme. Oxford, 1937. Chs. 4, 5, 9, 11.

«Democracy at Athens». By George M. Harper, Jr. In The Greek Political Experiens: Studies in Honor of William Kelly Prentice. Prinston, N. J., 1941.

The Liberal Temper in Greek Politics. By Eric A. Havelock. New Haven, 1957.

A History of the Athenian Constitution to the End of the Fifth Century B. C. By C. Hignet. Oxford, 1952.

The Early Ionians. By G. L Huxley, London, 1957.

A History of the Greek World from 479 to 323 B. C. By M. L. W. Laistner. 3rd. ed / London, 1957.

Representative Government in Greek and Roman History. By J. A. O. Larsen. Berkley, Calif., 1955. Lecture 1.

«Cleisthenes and the Development of the Theory of Democracy at Athens.» In Essays in Political Theory. Ed. by Milton R. Konvitz and Arthur E. Murphy. Ithaca, N. Y., 1948.

The World of the Polis. By Eric Voegelin. Baton Rouge, 1957.

«Athens: the Reform of Cleisthenes». By E. M. Walker. In the Cambridge Ancient History. Vol. IV (1926). ch. 6.

«The Periclean Democracy». By E. M. Walker. In the Cambridge Ancient History. Vol. V (1927), ch. 4.

Greek Oligarchies, Their Character and Organization. By Leonard Whibley. New York, 1896.

A Companion to Greek Studies. Ed. by Leonard Whibley. 3rd ed. rev. and enlarged. Cambridge, 1916, ch. 6.

Staat und Geselschaft der Griechen. By Ulrich von Wilamowitz-Moellendorff. 2d ed., 1923. In Die Kultur der Gegenwart. Ed. by P. Hinneberg, Berlin, 1906- 1925.

The Greek Commonwealth: Politics and Economics in Fifth-century Athens. By Alfred E. Zimmern. 5th ed. rev. Oxford, 1931.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.