[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 442-459.]

Попередня     Головна     Наступна





26. Республіканці: Гарінгтон, Мілтон та Сідней



Проблема республіканського врядування на противагу проблемі врядування монархічного, здається, не відіграла важливої ролі на жодному етапі Пуританської революції. Офіцери Кромвелевого війська були готові 1648 року звільнити короля і відновити його владу, заручившись попередніми гарантіями. Але це вони були готові зробити після певного інтервалу, протягом якого могли б бути вбезпечені здобутки Революції. Проте за кілька місяців цих самих офіцерів привели на страту Карла не республіканські засади, а певність, що ніяка тривка угода з королем неможлива. Левелери — дарма що декотрі з них були переконаними республіканцями, — здавалося, не вважали повалення монархії своєю головною метою. Тож протимонархічні засади мали незначну практичну вагу. Щоправда, була невелика група творів, вочевидь присвячених республіканській теорії, проте в природі її відчувалося щось різнорідне, може, тому, що вона ніколи не була розрахована на те, щоб дати якісь плоди. Джон Мілтон і Елджернон Сідней обстоювали республіканізм на абстрактному грунті: мовляв, він передбачений природним правом та найвищою владою народу. Джеймс Гарінгтон — дарма що був творцем утопії — рішучіше за будь-якого іншого автора відійшов від загальновідомої правничої аргументації й обстоював республіканізм як плід суспільно-економічної еволюції. Хоча Гарінгтон хибно вважав, що монархія вже неможлива, він мав слушність щодо зміни економічної влади, яку мало брати до уваги будь-яке англійське врядування.

Гарінгтон був політичним мислителем виняткової сили і незалежності, він єдиний з-поміж дослідників і коментаторів Пуританської революції мав якесь філософське розуміння соціальних причин, що за нею крилися. Переконаний і щирий республіканець, він був, проте, аристократом з народження та за станом і щиро приятелював із королем Карлом, якого супроводжував навіть до місця його страти. Гарінгтон захоплювався Гобсом, називав його «найкращим на сьогодні автором у світі», але його політичне мислення було за самою своєю метою цілковитою протилежністю Гобсовому. Чим він захоплювався в Гобсові, то це його вірою в універсальну причиновість і його намаганнями науково осягнути пружини людської поведінки. Але він відчував: Гобсові не пощастило жити у злагоді зі світлом, яке осявало його душу. Адже його теорія соціального контракту не зважає на причини, що ведуть до правової аналогії, а його теорія верховної влади виявилася неспроможною проаналізувати суспільні причини, /443/ які тільки і зумовлюють реальну владу будь-якого врядування. Саме до такого аналізу почав удаватися Гарінгтон, чим засвідчив, що він і сам — філософ першорядної оригінальності, який програвав Гобсові у сміливому розмаху своїх міркувань, але набагато перевищував його в осягненні політичних реалій.

Форма Гарінгтонового твору «Океанія», опублікованого в Лондоні 1656 року 1, дає підстави віднести його до розряду політичних утопій; у ньому описано формування нового врядування уявною державою Океанією. Це врядування змальовано з багатьма кумедними подробицями, проте справді утопічного в Гарінгтонових міркуваннях було порівняно мало. Океанія — то вочевидь Англія, і ніколи не постає жодних сумнівів щодо реальності персонажів чи історичних подій, до яких він звертається. Адресована Оліверові Кромвелеві й задумана як трактат про ті часи, ця книжка — докладно розроблена нудна фантазія — мала своєю формою приспати увагу цензора. Метод політичного теоретизування Гарінгтона геть виключав образність стилю. Філософ був ревним шанувальником Макіавеллі, якого він вважав єдиним новочасним політичним автором, що наблизився до висот стародавнього мистецтва керувати державою. Подібно до Макіавеллі та Бодуена, він послуговувався в основному історико-порівняльним методом. Кожна риса уявного врядування була скопійована зі стародавніх чи тогочасних врядувань, надто з Юдеї, Риму, Спарти та Венеції, і підкріплена посиланнями на них. Історичні студії, огляд і порівняння тогочасних форм державного правління подано тут як такі, що можуть бути використані для навчання мистецтва державного управління.



1 Єдине гарне сучасне видання — це видання С. Б. Лілджегрена, Гейдельберг, 1924. Гарінгтонову книжку «Праці» («Works») видав Джон Тоуленд, Лондон, 1700 року, і видавав ще не раз потім.






Економічна база республіканізму


Гарінгтон був самотній серед політичних авторів свого часу, оскільки бачив, що врядування визначається як у своїй структурі, так і в своїх діях основними суспільними та економічними силами. У добу, коли протилежні сторони перебували в розпалі свого протистояння й коли кожна сторона пояснювала громадський нелад глупотою чи неміччю своїх опонентів, Гарінгтон майже досяг наукової безсторонності, хоч цілком серйозно пропонував своє вигадане врядування як план для державного будівництва. Чільна думка в Гарінгтоновій теорії та, що відповідна форма державного правління залежить від розподілу власності, надто земельної. Будь-який клас, що домінує в земельному балансі, скажімо, має три частини з чотирьох, мусить із справжньої економічної потреби мати владу, щоб керувати урядом. /444/

Отже, замість просторікувати про вади роялістів чи парламентаристів, Гарінгтон висунув економічно-історичну теорію походження громадянських воєн, у своїх висновках цілком логічну. Пояснення, на його думку, слід шукати в сивій давнині, в суспільній історії тюдорівської Англії. Причини висування вимоги народного врядування криються в руйнації англійського дворянства у війнах Троянд і в послідовній політиці, що її дотримувався Генрі VII, в політиці поділу великих земельних володінь між відносно дрібними власниками, а отже, у зростанні дрібних землевласників коштом дворянства. Інший великий крок у тому самому напрямку — розформування монастирів заходами Генрі VIII, тобто політика, що позбавила права власності найбільших англійських лендлордів і церкву, а на їхнє місце поставила безліч дрібних власників. Наслідок в обох випадках був один: розподіл багатств між численними класами землевласників, які рано чи пізно мали висунути вимогу народних прав. З блискучою іронією Гарінгтон змалював політичну тактику Єлизавети як таку, що «перетворює її панування у пригодницький рицарський роман завдяки вічним любовним інтригам між нею та її народом». Але політичне комедіанство могло лише затримати на певний час настання того дня, коли будуть усвідомлені реалії народної власності.


Коли правитель, так само непохитний у диспутах, як непохитна міць монархії, ослаб і прийняв цю злощасну підтримку своїх церковників, які були до пари його цілковитій руїні, і покладався більше на їхню логіку, ніж на сувору філософію свого парламенту, це призвело до непоправної руїни 1.



1 Oceana, р. 94.



Свою теорію Гарінгтон виводив почасти з Арістотелевого погляду, що революції спричиняються насамперед майновою нерівністю, а почасти з думки Макіавеллі, що потужне дворянство несумісне з народним врядуванням. Макіавеллі, на його думку, у своїх спостереженнях не зміг звернути належної уваги на економічну причину, але якщо Макіавеллі доповнити Арістотелем, то це означає, що ключа для слушної теорії знайдено. Число землевласників має вирішальне значення; якщо великий земельний баланс утримує дворянство, люди з народу мусять залежати від них економічно, а отже, й політично. Якщо земля переходить до рук багатьох людей з народу, влада дворянства буде відповідно урізана. Ця Гарінгтонова теорія також мала на меті виправити і доповнити Гобса. Він добрався до самої суті Гобсового поверхового пояснення врядування єдино як влади, що базується на угоді.


Коли він (Гобс) казав про закон, що без меча він існує тільки на папері, то йому слід було подумати, що без руки цей меч — холодний шмат заліза. Рука, що тримає цей меч, то національна /445/ оборона нації... але військо — то звір з великим черевом, що має бути наповненим; ось чому настане час, коли ви матимете пасовиська, коли буде рівновага власності, без якої народний меч тільки порожній звук чи звичайний комариний укус 1.


Влада у правовому розумінні не є терміном, що не потребує ніякого тлумачення; вона передбачає соціальну силу, а та, своєю чергою, передбачає контроль над засобами для існування. Суперечка між Гобсом та Гарінгтоном — то суперечка між логіком-правником та суспільним економістом.

Тож для Гарінгтона наслідок громадянських.воєн був вирішений заздалегідь: то було не питання абстрактного резону чи помилки, а питання суспільних причин. Контроль над землею перейшов до рук середнього класу, а з ним і важелі політичної влади. Тимчасово, поки новий клас не став, сказати б, політично самосвідомим, Тюдорська монархія могла здійснювати велику владу, але рано чи пізно врядування мусило пристосовуватися до факту розподілу власності. Саме на цьому грунтувалися погляди Гарінгтона-республіканця. Він не мав теоретичних заперечень щодо монархії, але республіку він ставив вище.


Курс Англії на республіку і безперечний, і природний. Шляхи природи вимагають миру шляхи миру вимагають покори законам; закони в Англії не можуть вироблятися парламентами парламенти в Англії повинні стати просто народними зборами; закони, вироблені народними зборами (хоч певний час вони можуть навіювати страх чи навіть виявитися ошуканськими), мають бути народними законами; а сума народних законів має становити собою республіку 2.



1 Там само, с. 16.

2 Art of Lawgiving, Works, 1747, p. 432.



Публікація з цією сентенцією з’явилася у рік відновлення монархії, а отже, давала привід для їдкої критики, але кілька сентенцій із праць, написаних у XVII столітті, ще глибше осягнули найважливіші факти зміни, що сталася в Англії. Хоч би що там було, земельне дрібномаєткове дворянство лишилося невибитим із сідла, і ніяке правове регулювання не могло не зважати на цей факт.

На Гарінгтонову думку, власністю, яка реально враховується в державному регулюванні, є земля. Поза всяким сумнівом, він перебільшував політичну вагу землевласництва й відповідно недооцінював вплив виробництва, торгівлі та фінансів. Він припускав, що в дуже маленькій державі торговців, такій, як Флоренція, гроші можуть більше важити, ніж земля, але, на його думку, це неможливе в такій за розміром країні, як Англія. Як на свій час, він мав тут рацію. Але він поділяв погляд землевласницького класу і був неспроможний усвідомити ваги, якої торгівля набувала навіть /446/ у тій Англії, що її він міг вивчати. Тож висновок Гарінгтона, що Англія випередить Голландію в комерційному плані (тут він не помилявся), грунтувався на припущенні, що їй дозволить це зробити її здатність виробляти свою власну сировину, а це вже, звичайно, була помилка.

На основі власної теорії рівноваги земельної власності Гарінгтон розробляв далі свою класифікацію форм урядування. Тут він скористався з традиційного потрійного поділу їх на монархію, аристократію та демократію із трьома відповідними модифікаціями, успадкованими від Арістотеля, але його перегляд стереотипів був такий оригінальний, що привів до цілковитого переінакшення традиції. Потрійна Гарінгтонова класифікація передбачає абсолютну монархію, змішану або феодальну монархію і республіку, причому кожен із цих устроїв залежить від типових форм землеволодіння. Якщо король зосереджує у своїх руках управління землями свого королівства й віддає їх в оренду силі-силенній дрібних орендарів, зобов’язаних робити військові послуги королю, то перед нами абсолютна монархія, урядування військового типу, демонстроване Римом за часів імперських деспотів та Турецькою імперією. Коли земля переходить до рук порівняно малого числа дворян, які керують великими групами своїх васалів, то перед нами змішана монархія. Це неминуче буде слабка форма монархії, бо король залежить від своїх власних великих васалів, які тяжіють до бунту, хоча їхнє взаємне суперництво запобігає цілковитому знищенню королівського сану. Зрештою, якщо великий феодальний маєток занепадає і дворянинові вже несила втримувати великий гурт васалів, утворюється грунт до того, щоб започаткувати республіку, або народну форму врядування.

Вдавшись до такої теорії, Гарінгтон спромігся опанувати цілком туманне поняття «корупції» людей, яке, здавалося, багато важило у міркуваннях Макіавеллі й було властиве давній теорії конституційних циклів. Так звана корупція, що перетворює республіку на монархію, — то просто зміна у здійсненні контролю над землею. «Корупція одного врядування... то зародження іншого». Якщо водночас заходить зміна моралі, — це також наслідок зміни у володінні власністю. Гарінгтонова класифікація залишає простір для того, що може бути назване «викривленими» формами врядування, але то просто випадки, коли з якихось тимчасових міркувань здійснюється врятування, яке не дотримується засад рівноваги власності. В цьому розумінні монархія Єлизавети була викривленням. Є також випадки, коли не досягнуто остаточної рівноваги влади. Якщо землі були приблизно порівно поділені між дворянством та людьми з народу, стале врядування буде неможливе, якщо один клас не зможе «пожерти» іншого. Гарінгтонова система запропонувала гнучкі й порівняно реалістичні способи класифікувати форми врядування. /447/





Імперія закону


Проте в економіці Гарінгтон не був матеріалістом. Власність як така — законна інституція, а отже, можна з допомогою закону, замість міняти розподіл власності по-справжньому радикально, увічнити розподіл, що сприяв би бажаній формі врядування. У політиці він передбачав дві засади. Одна — сила, що залежить від розподілу власності й обмежує можливості стабільного врядування, але ще залишає якийсь простір для вибору. Друга засада — «влада», яка залежить, за його словами, від психічно-розумових даних, таких, як мудрість, відвага й розважливість. Мудрість чи розум в індивіді дбає про інтерес індивіда, і так само мудрість у республіці дбає про добро всієї громади. Гарінгтон, може, був би послідовніший, якби трактував владу чи розважливість як суворо відповідні формі врядування, в якій вони мусять себе виявляти, але тут він перебував під впливом дуже широкого республіканізму. Загалом кажучи, він провів межу між силою і владою, подібну до тієї, що була між «давньою розважливістю», чи мистецтвом врядувати через закон для загального добра, і «сучасною розважливістю», чи мистецтвом визискувати громаду в інтересах індивіда чи класу. Серед ідей новочасних авторів він вірив у «давню розважливість», репрезентовану Макіавеллі, і в «сучасну розважливість», репрезентовану Гобсом. Оскільки «сучасна розважливість» починається з розпаду Римської республіки, відмінність між нею і «давньою розважливістю» відповідає фактично тій, що має місце між монархією — абсолютною чи змішаною — та республікою. Гарінгтон поділяв ентузіазм доби Відродження щодо античності. Його республіка тяжіла до того, щоб якомога наблизитися до таких давніх моделей, як Афіни, Спарта, Рим та Юдейська держава: кожна з них, на його думку, була народним врядуванням у тому розумінні, яке він вкладав у цей термін.

Відмітна риса республіки — те, що вона «імперія законів, а не людей». Гобс, за словами Гарінгтона, завинив у тому, що припустився звичайної плутанини, доводячи, що, оскільки всяке врядування піддає людей якомусь контролеві, свобода підданого однакова за кожної правової системи. Гарінгтонове розмежування тут практично те саме, що й розмежування, проведене Арістотелем між тиранією, персональною і свавільною, та конституційним врядуванням, згідним із законом і здійснюваним у народних інтересах з участю і за згодою підданих. Усі форми врядування, в тому числі й республіка, вимагають збігу сили і влади. Ніяка мудрість не доможеться того, щоб врядування йшло гладенько, якщо політична влада й економічна влада не збігаються, але так само слушним є й те, що врядування не випливає спонтанно з установленого економічного ладу. Подібно до Арістотеля та Макіавеллі, Гарінгтон вважав політику мистецтвом. Але належно організована республіка — то реальніше врядування законів, ніж монархія, а також — стабільніше. Бо абсолютна монархія, по суті, — врядування людей, а феодальна монархія — поле для суперництва короля і дворянства. Тільки республіка дозволяє волю під зверхністю права і відповідно /448/ розширює обрії для істинного мистецтва керувати державою та для змагань громадського духу. Гарінгтон вважав, що люди з природи своєї товариські й не себелюбні, але він прагнув якомога менше підкреслювати некорисливість. Справжнє мистецтво керувати державою прагне узгодити егоїзм і громадський інтерес, а народне врядування робить це найкраще. Таку державу Гарінгтон назвав «справедливою республікою». Ця форма врядування охоплює і тих, хто якось зацікавлений у тому, щоб бунт спричинився до безвладдя, і тих, хто має владу, якій чужа така зацікавленість. Таке врядування має бути незмінним, поки не почнуть діяти внутрішні причини розпаду.

Вся решта Гарінгтонової політичної філософії була присвячена розборові того, як можна досягти цієї мети. Логічно міркуючи, наріжним каменем системи мало бути запобігання поважним змінам у розподілі землі чи, в разі республіки, запобігання тому, щоб земля зосереджувалася в руках жменьки людей. Звідси те значення, якого Гарінгтон надає своєму «аграрному праву», зведеному до вимоги поділу великих земельних володінь між кількома спадкоємцями на частини, що дають не більше 2000 фунтів стерлінгів річного прибутку. Закон, за яким велике земельне володіння було закріплене за найстаршим спадкоємцем чоловічої статі, видавався йому таким, що наражає на небезпеку політичну рівність і порушує всі засади справедливості.


Мені дуже дивно, як воно доходить до того, що ми повинні поводитися з нашими дітьми, як із цуценятами: зоставляємо одне, приберігаємо для нього молоко, не шкодуємо для нього ласого шматка, а решту п’ятьох топимо 1.


Проте він мав на увазі не кривду взагалі, а суспільну небезпеку. За аграрним правом, яке він запропонував, якщо спадкоємець тільки один, він може запопасти весь маєток, хоч би які були його розміри, для одного спадкоємця можна заповідати й маєток, менший максимальної межі. Тільки великий маєток, на який претендують кілька спадкоємців-чоловіків, підлягає поділові. Гарінгтон був зацікавлений не в тому, щоб поширювати в Англії народну власність на землю, а в тому, щоб підтримувати її status quo.


Нині ми обстоюємо не те, що ми могли б мати, а те, що ми вже посідаємо 2.


За його розрахунками, п’яти тисяч власників було б досить, щоб забезпечити Англії республіканське врядування.



1 Oceana, р. 94.

2 Там само, с. 93. /449/



Важко сказати, наскільки сумлінно Гарінгтон обгрунтовував уявне народне врядування. Громадянство він зводив до поняття «годувати себе самому». Громадянством не охоплювалася прислуга та наймані працівники. Цифри, якими Гарінгтон послуговувався, накреслюючи свою схему врядування, виразно свідчать, що він допускав у своїй державі десь із півмільйона громадян віком понад тридцять років. Тож, якби він мав якесь чітке уявлення про кількісний склад сучасної йому Англії, негромадян було б надзвичайно мало. У всякому разі, до Гарінгтонових планів не належало обмежувати політичні права земельних власників. Гарінгтон виступав за те, щоб майновий ценз для сенату був низьким. Він обстоював платню для членів сенату, аби зробити сенат відкритим для бідних людей. З другого боку, він ні на мить не сумнівався в тому, що в республіці провідну роль має відігравати аристократія.


Якби хтось мав закласти республіку, він мав би бути спершу джентльменом 1.


Оскільки дрібномаєткове дворянство надто численне, щоб утворювати вельможне панство, воно загроза не для республіки, а для самої дворянської крові. Обрання магістратів через вибори імпонувало Гарінгтонові, бо він гадав, що це відкриє шлях «природній аристократії», насамперед здібному дрібномаєтковому дворянству. Він відкидав думку, що народне врядування буде використане як засіб для стирання економічних відмінностей.



1 Там само, с. 35.






Структура республіки


Коли створення республіки покладається на аграрне право, є три засади мистецтва керувати державою так, щоб здійснювати врядування відповідно до народної волі. Перша — ротація службових осіб, яку Гарінгтон порівнює з кровообігом. Судді повинні обиратися на короткі терміни, звичайно на рік, і повинні бути позбавлені права поновно обиратися відразу після закінчення терміну повноважень. Друга — забезпечення свободи вибору для виборців, вибори повинні здійснюватися шляхом балотування. Гарінгтон присвятив багато уваги виробленню системи таємного голосування, йдучи за схемами, що ними, за його словами, користувались у Венеції, мовляв, він сам це бачив. Третя — в організації вільного врядування, на його думку, важливо забезпечити розмежування влад. Проте Гарінгтонів поділ політичних влад не відповідає точно тому, що пізніше став загальновідомим завдяки Монтеск’є. Тут Гарінгтон дотримувався засади, навіяної йому студіями міста-держави. Дорадчу, або політикотворчу функцію він розглядає як доконче аристократичну, в тому розумінні, що її мають виконувати кілька осіб із досвідом та грунтовними знаннями. Ухвалення /450/ чи відхилення пропонованої політики він розглядав як народну функцію, яка повинна здійснюватися великою групою тих, кого обрано для цієї мети і хто не має ніякої дорадчої влади. Факт радше курйозний у світлі англійського досвіду, нагромадженого напередодні громадянських воєн, що йому нічого було сказати про незалежність судочинства.

Аграрне право, службова ротація, балотування і розмежування — то структурні засади того, що Гарінгтон називав «справедливою республікою», де, як він гадав, ці інтереси та право антиурядової агітації несумісні. Він сформулював це так:


Справедлива республіка... то врядування, що грунтується на рівних аграрних законах і втілюється в надбудові чи у трьох суспільних групах: в сенаті, що дебатує й виносить пропозиції, у виборцях, що вирішують голосуванням, та у державних чиновниках, що формуються на засадах рівноправної ротації через голосування виборців на основі балотування 1.



1 Там само, с. 33.



Непослідовний у дотриманні засад, він, проте, не переставав працювати над виробленням конституції для Великобританії, що відкривало перед ним широкі можливості для грунтовного застосування своїх засад. Підготовлений ним проект загалом підтверджував його репутацію утопіста. Він тішився, мов дитина, розробляючи його деталі, аж до дат і годин скликання конституційних зборів та одягу, в якому мали ходити державні достойники. Фактично ці кумедні деталі мали дуже далекий стосунок до засад його філософії. Доктринерською частиною його філософії була віра в дієвість політичного механізму, і тут він мало чим відрізнявся від своїх сучасників. Дивно, що людина, яка так добре бачила економічну зумовленість політичної влади, все ще покладала великі надії на апарат.

Гарінгтонова конституція з самого початку поділяє всіх людей на вільних, тобто громадян, та на слуг. Громадяни поділені за віком на активний військовий клас (до тридцяти років і старші — ті, хто утворює військовий запас), та на цивільну «верству» республіки. Далі йде поділ за багатством на кавалерію та інфантерію, яким приблизно відповідають дрібномаєткове дворянство та простий народ. План урядування — старанно розроблена схема непрямого представництва. Найменша місцева одиниця — парафія, де старійшини обирають одну п’яту частину зі свого загального числа в депутати наступної більшої одиниці, групи парафій, що налічує приблизно сто депутатів. Двадцять сотень об’єднуються в клан. Парафії, сотні та клани обирають свої місцеві магістрати, і, на додаток, кожен клан щороку обирає до сенату двох рицарів та сімох представників (три рицарі й четверо людей з народу) до «прерогативного клану», який виконує функції, подібні до функцій виборців у чинному законодавстві. Терміни повноважень — три роки, а що кланів п’ятдесят, то сенат складається із трьохсот /451/ членів, з яких одна сотня щороку йде у відставку, та плюс тисяча п’ятдесят виборців, з яких щороку звільняється триста п’ятдесят. Сенат обирає голову магістрату, а також чотири ради — з державних, військових, релігійних і торговельних питань, — де в основному започатковуються всі справи. Сенат має проводити дебати відповідно до поділу влади. Після того як він сформулює засади законодавства чи політики, його пропозиції віддруковуються і передаються виборцям чи прерогативному кланові, який вирішує, чи прийняти їх, чи відхилити, чи повернути раді для додаткового розгляду, але сам не може ні обговорювати їх, ні вносити в них поправки.

У Гарінгтоновій схемі врядування вгадувалися, хоч їх і не сформульовано виразно, конституційні ідеї, вже відомі в XVII столітті, — ідеї писаного інструменту врядування, надзвичайного законодавчого органу для творення конституції та розмежування державного і конституційного прав. Свій проект, написаний 1656 року, він не міг не адресувати Кромвелеві, оточеному в його уяві романтичним ореолом міфічного законодавця. Він бажав, щоб Кромвель заснував раду дрібних землевласників і вчених для вироблення ідеї нового врядування і щоб кожному було вільно вносити тій раді свої пропозиції. Після вироблення конституцію відразу публікували за статтями, кожна з яких трактувала якийсь важливий елемент. Гарінгтон ніде не порушував питання про доопрацювання конституції, але видається очевидним, що він мав намір провести розмежування між підготовкою конституції та актом її прийняття.

Розглядаючи дражливу проблему свободи релігії, Гарінгтон спробував досягти компромісу між конгрегаціоналізмом та національною церквою. Якась форма національної релігійної інституції, на його думку, була конче потрібна як для того, щоб забезпечити пристойні стипендії для церковників, так і для того, щоб утверджувати форми богослужіння згідно з національною свідомістю. Він, проте, був ворогом будь-якої форми примусу, що його він розглядав як «корінь огидної звички, ніколи досі не знаної у світі, — воювати за релігію, відмовивши магістратові у праві розглядати такі питання» 1. Отже, він вважав, що кожна конгрегація може мати право вільно обирати своє власне духівництво і що можуть бути дозволені, крім установлених законом, ще й інші форми культу, за винятком тих випадків, коли йдеться про євреїв та католиків. Він мріяв також про національну систему шкіл, які обов’язково мали відвідувати діти віком від дев’яти до п’ятнадцяти років.



1 Там само, с. 38.



Попри всю фантастичність Гарінгтонової республіки, вона була осереддям разючого числа проектів, що пізніше привернули до себе увагу типового ліберального врядування. Письмова конституція, вибори магістратів, використання балотування, короткі терміни повноважень і ротація, розмежування влад, гарантії свободи віросповідання та народна освіта громадським коштом — ілюструють цю думку. Проте Гарінгтон був аж ніяк не демократ у своїх намірах чи в теорії. Правління республіки, на /452/ його думку, мало зосереджуватися в руках земельного дрібномаєткового дворянства, і зверхність цих класів як у користуванні владою, так і в правоздатності він трактував як аксіоматичні. Його теорія економічної причинової зумовленості включала в себе демократичний ідеал на зразок ідеалу левелерів, який допускав відокремлення політичних прав від прав власності. Гарінгтоновим політичним ідеалом була стародавня республіка під аристократичним заступництвом, і в цьому плані філософ не відрізнявся від решти республіканців свого часу. Проте він стояв осторонь від них, коли наголошував на залежності форм урядування від розподілу багатства, а його пояснення витоків громадянських воєн, можливо, було прикладом найреалістичнішого теоретизування на цю тему. Гарінгтон мав рацію, вважаючи, що сходження до влади дрібновласницького дворянства — найважливіший суспільний факт доби, але краще розуміння англійської торгівлі могло б підказати йому думку, що зрівняння землеволодіння не відповідало інтересам увічнення влади землевласників. Розвиток торгівлі був цілком несумісний з будь-чим подібним до економічної рівності. Якби він це бачив, то, логічно припустити, був би зобов’язаний або шукати дієвіших способів контролю над багатством, або змінити всю свою концепцію народного врядування.





Джон Мілтон


Республіканізм Джона Мілтона і Елджернона Сіднея був не такий важливий, як Гарінгтонів республіканізм. Сполучною ланкою між цими трьома людьми було їхнє захоплення античністю і їхня ідеалізація аристократичної республіки. Мілтон і Сідней не мали такого знання політичної історії і порівняльних інституцій, як Гарінгтон, і такого, як він, розуміння суспільних причин політичних змін. На їхній погляд, республіканізм був моральним ідеалом, створеним на абстрактному грунті природного права та справедливості. Так само не зробили вони якогось визначного доповнення до політичних ідей, загальновідомих у XVII столітті. Мілтонові трактати пам’ятні в основному завдяки пишній літературній формі, в яку він убрав загальновідомі вже ідеї, та завдяки красномовству, з яким він висловив свій шляхетний політичний ідеал. Сіднеєву радше недоладну і кепсько скомпоновану книжку навряд чи було б помічено, якби її не написано у надто вбогий період англійської політичної думки і якби вона не стала оказією для однієї з найславетніших судових помилок Джефрі.

З усіх Мілтонових трактатів найпам’ятніший «Аеропагітика» (1644), де він обстоює свободу друку. Лишившись майже непоміченим після виходу у світ 1,



1 Див. Tracts on Liberty in the Puritan Revolution, 1638 — 1647, ed. by William Haller. Vol. I, Appendix B.



він, проте, разом з есе Джона Стюарта Міля «Про свободу» став класичним аргументом на захист свободи мовлення /453/ англійською мовою. Мілтон у вишуканій формі раз і назавжди сформулював віру інтелектуального лібералізму в те, що правда братиме гору над облудою, коли і перше, й друге можна буде вільно з’ясовувати з допомогою розслідування і дискусій.


І хоч усім вітрам, що розпросторюються від догмату, дозволено вільно гуляти над землею, аби правда могла давати бій, ми чинимо несправедливо, видаючи їй патент і забороняючи сумніватися в її силі. Дайте їй і брехні зчепитися між собою; ті, хто завжди знав, що правда зазнає поразки у вільній і відкритій сутичці... Бо хто не знає, що правда найсильніша після Всемогутнього; вона не потребує ніякої політики, ані вивертів, ані дозволів на те, щоб зробити себе звитяжною; облуда лише хитрує й обороняється, змагаючись із її потугою 1.



1 Works, ed. by F. A. Patterson. Vol. IV, pp., 347 f.



Тож Мілтон міг робити те, на що був здатен мало хто з його сучасників: він міг спокійно розглядати зростання числа сект і партій як експериментування в пошуках нової правди і нової волі. Мілтонове обстоювання релігійної толерантності було обмежене упередженістю його доби та його партії. Мілтонова толерантність не поширювалась на римських католиків — почасти через те, що він вважав їх ревними поборниками вірності всякому керманичеві, що боронить папу. Та попри таке обмеження «Ареопагітика» — найліпший аргумент із будь-коли зафіксованих на письмі проти тупості та нікчемності цензури.

Як публіцист, Мілтон зажив слави насамперед після призначення його 1649 року на посаду секретаря Державної ради у справах добробуту. Вже у своїй праці «Володіння королів і магістратів» він виправдовував страту Карла, особливо полемізуючи з пресвітеріанцями, які почали висловлювати жаль із приводу того, що Революція ні перед чим не зупинялась. Далі, 1649 року, з’явилася праця «Eikonoklastes», а 1651 року — «Defensio pro populo Anglicano». Обидва твори написані у відповідь Салмасіусові з Лейдена, якого роялісти підмовили написати твір на захист короля. У цих працях автор щиро обстоює смертну кару для короля-тирана, спираючись на природне право, на Святе Письмо та на англійський закон. Його доводи були такі могутні , що «Defensio» порівнювали з Кромвелевим військом — цією твердинею Республіки. Жоден автор не спромігся краще за нього висловити палкий ідеалізм Революції:


І тут я не міг не привітати себе з нашими пращурами, що заснували цю державу з не меншою розважливістю і волелюбністю, ніж найвидатніші прапороносці Риму чи Греції; а вони також, якби щось знали про наші діла, не могли б не привітати себе зі своїми нащадками, які, вже опустившись майже до рабства, з такою /454/ мудрістю й відвагою звільнили цю державу, в чию основу так мудро покладено таку велику свободу від королівського деспотизму 1.


Мілтонова аргументація фактично не більш і не менш як обстоює прадавню засаду, що опір тиранові — то природне право. У «Tenure» («Володіння») він доводить, що люди народжені вільними і започатковують урядування заради взаємного захисту. Громадська влада заступає право кожної людини на самооборону, і закон створюється, щоб обмежувати і контролювати громадську владу. Влада магістратів іде від народу і служить громадському добру, а отже, право боронити загальне добро від тирана — невід’ємне право народу.


Королівська влада і влада магістратів — не що інше, як влада похідна, влада, передана і довірена їм людьми для загального добра, добра всіх тих, у кого ще лишається основна влада, якої в них не можна забрати без насильства над їхнім природним правом за народженням 2.


Король не має жодного невід’ємного права, і його можна скидати стільки разів, скільки народ вважатиме за потрібне. Цілком законно вбити тирана, чи узурпатора, чи законного правителя. Мілтонова аргументація підкріплюється звичними посиланнями на протестантських реформаторів, особливо на Нокса та Буканана.

Щодо релігійних питань, то Мілтонові погляди були поглядами більшості переконаних конгрегаціоналістів 3. Примус у справах віри і підтримку церковників за рахунок державних прибутків він вважав головними причинами загнивання церкви. Він не лише прийняв протестантський принцип, що симовол віри — Святе Письмо, а й дав йому щонайширше тлумачення: кожна людина мусить тлумачити Святе Письмо на свій лад.



1 Defensio prirm, ch. VIII. Eng. trans. by Wolff; Works. Vol. VII, p. 451.

2 Works. Vol. V, p. 10.

3 A Treatise of Civil Pover in Ecclesiastical Causes and Considerations touching the Likeliest Means to Remove Hirelings out of the Church; обидва твори опубліковано 1659 року.



Ніхто не може вважати, що він має цілковиту рацію, а отже, ані магістрат, ані церква не повинні запроваджувати віру у винятковість якоїсь інтерпретації. Особисте сумління — то суд останньої інстанції, і жоден щирий вірний — не єретик. Церква зацікавлена лише в духовній людині, якої не вільно прилучати до істини силоміць, тим часом як держава зацікавлена лише в зовнішніх діях. Ці дві інституції різні за природою і за цілями, а отже, повинні бути відокремлені. Нічого, крім корупції, не вийде, якщо духівництво клопочеться врядуванням для того, щоб себе підтримати, замість задовольнятися добровільними внесками тих, хто користується з їхньої науки. Церква і держава, отже, два різні суспільства, які не споріднює /455/ жодна спільність членства чи цілей. Таке відокремлення, однаково чинне для обох сторін, цілком відрізнялося як теоретично, так і практично від того, через яке Гукер критикував пресвітеріанців та католиків. Мілтонів умовивід був практично такий самий, як той, до якого заледве двадцять років тому підвели Роджера Вільямса конгрегаціоналісти, коли він полемізував у Масачусетсі з теократією. Напередодні Реставрації Мілтон був далекий від того, щоб такий його умовивід знайшов розуміння в Англії. За Мілтоновим республіканізмом стоїть розпливчастий теоретичний принцип, суть якого полягає в тому, що справжнім виправданням влади є моральна й інтелектуальна перевага. «Природа приписує, щоб мудрі люди врядували дурнями». Спадкова влада, отже, неприродна. У своєму останньому політичному памфлеті «Приступний і легкий спосіб започаткувати Вільну республіку», опублікованому 1660 року перед самою Реставрацією, він навіть висловив сумнів, чи Ісус сам не наклав «тавро чужовірства на королівський сан». Цей трактат був останнім відчайдушним виступом проти монархії, написаним тоді, коли Мілтон знав напевне про неминучість Реставрації. Тут він мужньо дивився в обличчя небезпеці — крахові всіх шляхетних прагнень, невід’ємних, на його думку, від Революції.


Ця нація буде доволі звитяжна і мужня, щоб здобути свою волю на бойовищі, а здобувши її, буде так само легкодуха й безголова у своїх радах, якщо не знатиме, як користатися з неї, цінувати її, що робити з нею чи з самою собою, а натомість по десятьох чи двадцятьох роках успішної війни і змагань із тиранією підло й очманіло знов стромлятиме шию у ярмо, яке сама розбила... О, то буде страшенна ганьба, якщо нам випаде те, що ніколи не випадало жодній нації, яка посідала свою волю 1.



1 Works, ed. by Mitford. Vol. V, p. 431.



Проте ніщо не ілюструє так яскраво, як саме цей памфлет — головна Мілтонова праця в галузі конструктивної політики, — неспроможності його ідеалів кореспондувати з дійсністю. Його «приступний і легкий спосіб» був насправді напрочуд нереальним. Усе, що він міг запропонувати, зводилося до того, що люди повинні відкласти набік свої пересуди й егоїстичні інтереси й обрати «найкращих людей» нації до ради безсмертних, де її члени утримуватимуть посади протягом усього життя. Цей памфлет — курйозна мішанина доктринерської віри у «найкращих людей» і підозріливості щодо контингенту виборців, які мають обирати кожну раду, що діє постійно чи періодично. Мілтон попросту вважав, що тільки одні вибори, ті, які для нього бажані, дали б добрий ефект, а решта всі, які для нього небажані, давали б поганий результат. Щире, палке захоплення особистою волею йшло у нього в парі зі зневагою до здорового глузду і доброї волі людей із мас. Природжена витонченість розуму робила його в дДуші аристократом, і він зневажав парламенти не менше, ніж королів. /456/ Він був зовсім неспроможний зрозуміти, що особиста воля — нездійсненний ідеал, якщо люди такі, що їм не можна довірити права голосу в урядуванні. Подібно до всіх, хто ідеалізує ранні етапи революції як народження нової цивілізації, він не був готовий дивитися в обличчя реаліям її останнього етапу.





Філмер та Сідней


Республіканізм Елджернона Сіднея у найважливішому подібний до Мілтонового республіканізму. З настанням Реставрації 1660 року бурхлива дискусія про політику в Англії вщухла, встигнувши перед тим породити за два десятиріччя два великі класичні твори: Гобсового «Левіафана» і Гарінгтонову працю «Океанія», та ще силу полемічних трактатів, які охоплювали кожен аспект політичної філософії і конституційної теорії. Дискусія не поновлювалась, поки близька страта Карла II так наблизила можливість католицького престолонаступництва, що знову виринула давня проблема спадкового права і супротивного йому права парламентського. Вимога Якова спадкового права була правочинною і цілком відповідала роялістським засадам. Але спадкоємність без попередніх гарантій для протестантства лякала більшість англійців. Коли ця проблема стала очевидною, роялісти висунули напрочуд старомодну фігуру сера Роберта Філмера, померлого 1653 року після написання низки роялістських памфлетів і за життя майже непомітного. Том його творів був перевиданий 1679 року, а наступного року вперше видрукувано його найвідомішу працю «Патріарх, або Природне королівське право». Ця праця зажила популярності вже після смерті автора через нищівну критику, якій піддали її Сідней та Лок. Сіднеєва праця «Роздуми про врядування» була написана між 1680 та 1683 роками, а опублікована лише 1698 року — запізнілий вияв шаноби, подібний до того, коли 1689 року парламент скасував винесений йому смертний вирок. Сіднея страчено 1683 року за співучасть у «змові житньої комори», а на суді його папери, в тому числі й «Роздуми», використано проти нього. Обвинувальний акт процитував речення, де говориться, що король — підданий закону, відповідальний перед народом, і може бути усунутий подібно до того, як анульовують «фальшивий наклеп бунтаря та зрадника».

Певна річ, якщо говорити про Філмерового «Патріарха», то тут ніщо так не важило, як те, що його вперше опубліковано 1680 року. Його рукопис із аргументами на захист невід’ємного спадкового права пролежав у забутті десь із тридцять років, тож абсурдність книжки відразу стала очевидною, виявивши всю нежиттєздатність своєї проблематики. Справді, Філмерова книжка була анахронізмом ще тоді, коли її писано. Полемізуючи із двома ворогами королівської влади, єзуїтами та кальвіністами, через яких «монархія була розіп’ята між двома злодіями, папою та народом», автор спробував сформулювати наново дві роялістські засади: /457/ божественного права й обов’язку пасивної покори. Але Філмер обрав небезпечну тактику перенесення війни на ворожу територію. Замість покладатись на авторитет Святого Письма, він намагався довести, що королівська влада «природна», виводячи її з природного авторитету батьків. Словом, Адам — перший король, а «теперішні королі вважаються, чи мають вважатися, подальшими його наступниками». Немічність цього «мають вважатися» не пройшла повз увагу жодного Філмерового критика. Оскільки правом первородства міг бути лише теперішній Адамів наступник, а ніхто не знає, хто цей наступник, напрошується висновок, що влада всякого короля незаконна. Докучлива впертість, із якою Сідней і Лок експлуатують цей очевидний аргумент, просто показує, що згаданий абсурдний висновок — справжня знахідка, яка не могла лишитися поза увагою будь-якого полеміста.

Задля справедливості слід, проте, сказати, що, якби Філмер не батожив, сказати б, мертвого коня, його критики не мали б на своєму боці усіх цих переваг. Вони сповідували теорію, що осереддя політичної влади — в «людях» і уряди утворюються лише з їхньої згоди. Філмер легко довів, що ці, начебто слушні, твердження, якщо розуміти їх дослівно, такий самий нонсенс, як і всі ті, що будь-коли висловлювалися досі. Бо хто такі люди? Якщо вони все населення, то коли вони досягають згоди і як вони можуть дійти згоди у всьому? І якщо згоду розуміти буквально, то чи не означає вона безмежного зростання числа фракцій? Для такої своєї аргументації, як не дивно, Філмер багато чого запозичив із Гобса, якого він ставив дуже високо. Люди, наполягав він, то «безголовий натовп», стільки-то й стільки одиниць населення, та й годі, а концепції представництва, виборів і принципу більшості — чисте безглуздя, за винятком того випадку, коли вони стосуються законної спільноти. Щоб утворити спільноту, потрібен монарх. Якби Філмер не дискредитував себе своєю нісенітною аргументацією щодо королівської Адамової влади, його можна було б вважати серйозним критиком. Він мав майже таке саме розуміння англійської конституційної історії, як Сідней чи Лок 1, і подібно до багатьох людей, знаних лише за відгуками про них критиків, він зовсім не був таким простаком, яким волів здаватися.



1 Див. його Freeholders Grand Inquest touching Our Sovereign Lord the King and his Parliament.



Мабуть, Сідней ніколи не мав наміру публікувати своїх «Роздумів», і попри повагу, якою він користувався опісля, наприклад, із боку Томаса Джеферсона, ця книжка фактично не справила якогось значного впливу. Автор коментує Філмера, супроводжуючи кожен контраргумент короткими роздумами, і зрештою геть заплутує читача. Якби книжку скоротити вдесятеро, з неї вийшов би ефектний памфлет. Оригінальної ідеї шукати в ній марно. Аргументація проти Філмера зводиться до викладу знайомих тез: усі люди мають природне право врядувати самі; вони можуть обирати своїх правителів, якщо вважають це за потрібне, витоки врядування — в народі; воно існує для їхньої безпеки та добробуту і в очах громади /458/ мусить відповідати за свої дії в цьому напрямку. На думку Сіднея, в Англії «Парламент і народ мають владу підкоряти своїй волі королів», — але він також вважав, що влада парламенту делегована і може бути відкликана в той чи той спосіб.

За словами єпископа Бернета, Сідней був «непохитно вірний усім республіканським засадам» і, можливо, був таким і за часів Республіки, але в «Роздумах» нема нічого такого, що було б по-справжньому несумісним з конституційною монархією. Певна річ, він гадав, що обраним представникам менше загрожує бути корумпованими, ніж правителевим фаворитам. Подібно до Мілтона, на якого він разюче скидався, Сідней захоплювався аристократичною республікою і вважав, що вибори — то спосіб добирати для врядування «найкращих людей». Подібно до Мілтона, він також ідеалізував Республіку й згадував її як добу славних здобутків, коли на момент англійська воля сягнула висот, гідних великих часів Греції та Риму. Десь 1680 року, через двадцять років після Реставрації Стюартів, Сіднеєві було легше, ніж Мілтонові у 1660 році, побачити крізь рожевий серпанок Кромвелеву витончено завуальовану диктатуру. Він був переконливішим, коли виливав свій праведний гнів на узвичаєне хабарництво і ганебні інтриги, які, на його думку, думку республіканця, занесено в монархію із Франції «по щасливій реставрації Його величності».


Давайте з’ясуємо, говорить він, «чи звідники, шльондри, злодюги, блазні, паразити й усі корисливі, зроду ниці поганці мали не більшу владу в Вайтхолі, Версалі, Ватикані та Ескуріалі, ніж у Венеції, Амстердамі та у Швейцарії; чи Гайд, Арлінгтон, Данбі, їхні світлості з Клівленда та Портсмута, Сандерланд, Дженкінс або Чіфінч доскочили б такої влади, яку вони мали серед нас, якби її могли в них відібрати голоси парламенту й народу 1.



1 Discourses, ed. by J. Toland, 1763, p. 205.



Дати остаточну оцінку англійському республіканізмові XVII століття нелегко. З одного боку, він був безнадійно доктринерським, бо знищення монархії ніколи не було його реальним завданням, а лише тимчасово зумовленим обставинами і швидко дискредитованим через зв’язок із кромвелівською диктатурою. У Мілтона і Сіднея республіканізм відбивав насамперед настрої захопленої ідеалізації, але без шаленої сили, притаманної загалом подібній філософії левелерів. Республіканізм XVII століття — це, по суті, аристократична доктрина й аж ніяк не загальна декларація людських прав, подібно до того, як це було записано у програмі левелерів. Для Мілтона і Сіднея «люди» — це спільнота, якою править природна еліта, і аж ніяк не маса рівноправних індивідів, наділених природженими правами. Справді, досягнуте Революцією врегулювання, а саме — виведення дрібновласницького дворянства на позиції влади, було не стільки демократичним, як аристократичним заходом, але таке врегулювання ніяк /459/ не було пов’язане з республіканізмом. Дрібновласницьке дворянство, яке досить легко вживалося з монархією, після Революції стало залежати від парламенту. З огляду на це, можна вважати, що республіканізм як такий в Англії тієї пори не мав реальної сили. Гарінгтонів економічний аналіз не видавався доктринерським, але не мав безпосередньої логічної причетності до його республіканізму. Якби цьому авторові не випало писати під час Республіки, він міг би легко пристосувати свій аналіз до конституційної монархії.











Вибрана бібліографія


Milton and the Puritan Dilemma, 1641 — 1660. By Arthur Barker. Toronto, 1942.

The Life and Times of the Hon. Algernon Sydney, 1622 — 1683. By A. C. Ewald 2 vols London, 1873.

The Classical Republicans: An Essay in the Recovery of a Pattern of Thought in Seventeenth Century England. By Zera S. Fink. Northwestern University Studies in the Humanities. Evanston, III., 1945.

Political Thought in England: From Bacon to Halifax. By G. P. Gooch London 1946 Ch. 5.

The History of English Democratic Ideas in the Seventeenth Century. By G. P. Gooch 2d ed. Cambridge, 1927.

Milton and Wordsworth, Poets and Prophets: A Study of Their Reactions to Political Events. By Sir Herbert J. C. Grierson. Cambridge, 1937.

Liberty and Reformation in the Puritan Revolution. By William Haller. New York, 1955.

The Rise of Puritanism: or, The Way to the New Jerusalem as Set Forth in Pulpit and Press from Thomas Cartwright to John Lilbume and John Milton, 1570 — 1643. By William Haller. New York, 1938.

The Social and Political Ideas of Some Great Thinkers of the Sixteenth and Seventeenth Centuries. Ed. by F. J. C. Hearnshaw. London, 1926. Ch. 8.

The Social and Political Ideas of Some English Thinkers of the Augustan Age, A. D. 1650 — 1750. Ed. by F. J. C. Hearnshaw. London, 1928. Ch. 2.

«A Historical Sketch of Liberty and Equality as Ideals of English Political Philosophy from the Time of Hobbes to the Time of Coleridge». By F. W. Maitland. In Collected Papers. 3 vols. Cambridge, 1911. Vol. I, p. 1.

Milton’s Contemporary Reputation. By William R. Parker. Columbus, Ohio, 1940.

Harrington and His Oceana: A Study of a 17th Century Utopia and Its Influence in America. By H. F. Russel-Smith. Cambridge, 1914.

The Revolution of the Saints. By Michael Walzer. Cambridge, Mass., 1963.

Milton in the Puritan Revolution. By Don M. Wolfe. New York, 1941.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.