Попередня     Головна     Наступна




«Itinerarium» Даніела Крмана, мол. і Україна в ньому


«Itinerarium» (1708 — 1709), тобто подорожній щоденник словацького гуманіста Даніела Крмана, молодшого (1663 — 1740) належить до вершинних творів не тільки словацького, а й загальнослов’янського літературного бароко. Він має безпосереднє відношення до подій у Пруси, Польщі, Питві, Білорусі й Україні в 1708 — 1709 рр., тобто до т. зв. Північної війни, в якій шведський король Карло XII спільно з українським гетьманом Іваном Мазепою (1640 — 1709) воював проти Петра I. Ця війна, як відомо, закінчилась перемогою російського царя й забезпечила Росії панівне становище на Сході Європи. З поразкою шведських і українських військ під Полтавою 1709 р. Україна майже на три століття втратила свою самостійність і стала колонією Росії.

В історії словацької літератури Д.Крман, мол. належить до найвизначніших і найпродуктивніших письменників словацького бароко. Він є автором багатьох латинських і чеських (від XV до кінця XVII ст. літературною мовою словаків була, крім латинської, ще й чеська) віршів і прозових творів релігійного (проповіді й ораторії з нагоди різних церковних свят і діячів) й т. зв. принагідного жанру (латинських мемуарів і щоденників, дидактичних полемічних творів), перекладів німецьких церковних пісень і молитов, видавцем латинських актів, латинських, словацьких і чеських церковних книг і т.д. Доба, в якій він жив, характеризується в Угорщині (його рідна Словаччина знаходилась тоді у ній) упадком столітнього панування турків, посиленням Габсбурзької абсолютистичної монархії й початком протигабсбурзьких повстань Ракоція II, з іменем якого в Угорщині поєднувались надії на повалення Габсбургів. Будучи лютераном, Крман гостро засуджував католицьку надвладу, висловлював на свій час прогресивні погляди, стає глашатаєм культурного просвітительства (пропонував заснування університету, книгарень, бібліотек, словацької друкарні та ін.). Його граматика (1704), хоч і була написана по-латинському й по-чеському, виявляла тенденцію посилення словацької національної свідомості. У вірші «Хвала буде Тобі...» він оспівав рідну словацьку мову, вважаючи її матір’ю всіх інших слов’янських мов.

Особливо драматично склалося життя Д. Крмана, якого, на відміну від його батька, пароха в с. Омшені (біля Тренчянських Теплиць) Даніела Крмана старшого, називають молодшим. В цій же Омшені й народився, як шосте дитя своїх батьків-євангеликів, Даніел Крман, мол. Після закінчення «домашніх» шкіл в Тур’ї Луці, Соботищі, Ілаві, Тренчіні й Див’яцькій Новій Весі, він дальше студіює в чужині — у Вратиславі (1678 — 82) й Липську (1682); теологічні й філософські студії закінчив 1663 на академії у Віттенберґу. Після цього він стає завідуючим євангеличної школи в Ілаві, приватним учителем у кількох панських маєтках. Для поширення Крманової освіти велике значення мали його подорожі до Дрездена й Берліну. Завдяки своїй невсипучій діяльності стає Крман, мол. в ряд визначних просвітителів Угорщини. Саме його, вже як суперінтенданта, тобто євангеличного єпископа, надсилають угорські й словацькі протестанти, які були в католицькій Габсбурзькій монархії переслідувані, до шведського лютеранського короля Карпа XII за допомогою для своїх євангеличних станів. Після повернення з цієї його «одіссеяди», в якій він познайомився не тільки з Карпом XII, а й з Мазепою, йому — після придушення повстання Ракоція II 1 (див. стор. 22) — довелося переховуватись.

Перемога протиреформації змусила його емігрувати до Німеччини й Польщі (1710 — 1711). За його переконання, віру й симпатії до повстання сам цісар наказав його 1729 р. арештувати. Після довготривалого процесу (1729 — 1731) Крман був відсуджений на досмертне ув’язнення на замку у Братиславі. Незважаючи на різні прохання й інтервенції йому довелось пробути у в’язниці до самої смерті.

Свій «Itinerarium» Д. Крман, мол. написав латинською мовою, що була тоді інтеґральною мовою Західньої Європи. В цьому творі, що охоплює майже 250 стор., він занотував усе побачене, почуте й пережите під час відрядження до Карла XII. У свою нелегку й ризиковану в часах воєнної хуртовини подоріж вирушив Крман 14.5.1708 р., разом із своїм земляком Самуелом Погорським із Пряшева. Шлях їх слався через Бардіїв 2 , Санч, Баранов, Сандомир, Камень, Пулави, Варшаву (там він бачив не тільки шляхетські палати, а й жебраків), Вартбурґ, Кеніґсберґ, Вільно й білоруський Могилів, де словацькі посли вперше 17.8.1708 р. познайомились з Карлом XII. Тут вони одержали від короля позитивну, хоч і не в усьому конкретну відповідь на петицію угорськословацьких протестантів. Разом із нею дістали теж охоронну грамоту для повернення додому. З Могилева вони, разом з шведськими військами, розпочали спільний похід через усю Україну, яку Крман називає Козакією. 6.10.1708 р. вони «трьома шляхами увійшли до Козаки». Першим їх містом був Стародуб, а першим пунктом, де Карло XII зустрівся з українським гетьманом, було поблизьке село Гірки:

«В тому часі, — пише Крман, — прийшов з малою групою свого легкого війська Маєстатний князь козаків (так Крман називає українців. — М.Н.) Іван Мазепа. Його попровадили до короля, у якого він мав авдієнцію й обід у його резиденції, котру тут король займав. Був це день 8 листопада, пам’ятний його приходом і рецепцією».

Після цього Крман переказує відому романтичну легенду про бурхливу молодість українського гетьмана, закінчуючи її цікавим портретом Мазепи, який йому запам’ятався:

«Був це чоловік більше як сімдесятирічний, мужнього обличчя, яке зображувало козацького ґенія, який між іншим володів латинською, польською й російською мовами і був власником великого багатства..., бо ж йому належала на все життя уся Козакія»3.

Далі Крман оповідає про Мазепиних полковників, з яких деякі звуться городові, бо ж керують фортецями в більших містах, як напр. стародубський, чернігівський, сумський... Разом їх тут нараховує словак 18. «З того є, — продовжує він дальше, — неосяжні простори Козакії, яка починається на Волині й Поділлю й простягається через обидві ці провінції аж до ріки Дніпра чи Бористену 4, italic'> а від нього забігає аж до смоленського воєводства через сіверське, що займає більше 180 польських миль», «її (тобто Козакії — України. — М.Н.) головою і метрополією, — пише важливе Крман, — є Київ, місцеперебування митрополита, котрий бореться за першість з митрополитом московським і є затверджений митрополитом константинопольським, олександрійським і єрусалимським...»

«Itinerarium» Д.Крмана треба читати критично, бо ж словацький посол під час своєї воєнної «одіссеяди» не міг докладно ознайомитись з дійсним станом справ у тогочасній Україні. Крім того, не треба забувати, що Крман був людиною своєї доби, людиною бароко, приймав усе безпосередньо і з позицій єдино спасенної своєї євангеличної віри. Тому не дивно, що до православного духовенства і до православної віри він ставиться негативно. Православні священики і вірники у нього просто «схизматики». До свого щоденника він вкладає довгі пасажі релігійних полемік, цитує на оборону Карла XII і власних тверджень відповідні псальми з Біблії, ба навіть і з апокрифічної літератури (з Сираха 51).

Те, що словацький посол виявляє найбільші симпатії до шведів, пояснюється тим, що й шведи, як і він, були лютеранами. Портрет Карпа XII, особливо після його поранення, вийшов досить ідеалізований. Він у нього — мало що не легендарний герой античної Греції Муцій Сцевола. Від Карла XII словацькі посли дістали 20 тисяч талярів на євангеличну колегію у Пряшеві. На зворотну дорогу додому щедрий шведський король дав ще Крманові 1000 талярів. Воєнні події словаки переймали й оцінювали згідно зі шведами, хоч поразку Карпа XII під Полтавою приписує Крман також Божому провидінню і виправдовує її Божою карою за різні гріхи шведських старшин і вояків. Деколи «промахи» були викликані незнанням мови корінного населення сусідньої слов’янської країни (випадок з реаліями Кошовий, Лиман та ін.).

В найгіршому світлі виступають у щоденнику Крмана калмики, які складали ударну силу численного війська Петра I. Вони у Крмана — жорстокі дикуни, кровожерливі розбійники, злодії, конокради. Сама згадка про них кожного тривожила, приводила до божевілля. З певним респектом ставиться Крман до турків, які були союзниками шведів і українців. Їхній висланець, мурза, супроводжував їх по Дикому полю й південних володіннях «Татарії», як Крман називає Кримський Ханат.

Хоч про Україну, її народ і культуру й пише Крман значно більше, ніж про інші країни, проте не все в його щоденнику буде подобатись українцям. Насамперед при його читанні треба мислити історично. З деяких спостережень Крмана український читач лиш легко усміхнеться (комічний випадок з дяком під час похорону). Деякі його необґрунтовані твердження можуть викликати й обурення (козаки — злодії й розбійники). Деякі сцени у творі досить натуралістичні й несмачні (детальний опис місця «куди цар пішки ходить»), хоч і це можна віднести до стилю доби й автора. Зустрічаємо в творі і явні протиріччя: одного разу автор козаків лає, називаючи їх злодіями й розбишаками, іншого — вони лицарі й герої, бо врятували його й Погорського під час ризикованої переправи через Дніпро.

Найдраматичніші події в подорожі словаків трапились саме на Україні, яку вони, разом зі шведськими й українськими військами, перейшли per pedes 5 або возами з півночі на південь. Зі Стародуба, де вони вперше побачили Мазепу, слався їх шлях через північноукраїнські села Мезин, Чиплеївка, Райгород, Лукнів, Краснопілля до славного Батурина, збурення якого «москалями» описує

Крман досить докладно. Звідти йшли вони через Городище, Голенки, Рубанку, Красний Колядин до Ромен, куди прибули 29.11.1708 р. В холодних осінніх і зимових місяцях цілий похід рушив далі на Гадяч, Зіньків, Опішню, Липове, Русанівку, Веприк, Борки й Будища, де вже 30.3.1709 р. словацькі посли дістали від Мазепи охоронну грамоту на повернення до «солодкої батьківщини», як Крман називав Угорщину. Після трагічної битви під Полтавою 8.7.1709 р., свідком якої словаки були, вони, разом з відступаючими шведами й мазепинцями, рушили через Рибці, Іванчиці, Петрівку, Хведірки (тут їхня зупинка була триваліша), Нові Санжари, Супронівку, Білики, Кобеляки й Соколики до Переволочної 6, куди прибули 10.6.1709 р. Це було місце переправи протиросійських союзників через Дніпро. Перейшовши на Правобережжя, їм треба було ще переправлятись через глибоку й широку ріку Буг, де також чекали їх нові несподіванки й незгоди безлюдного Дикого поля. Дійшовши наприкінці червня аж до берегів Чорного моря, втікачі в Очакові підкріпились молдавським вином і рушили до Бендер, де дивувались старим замком, турецьким храмом і купецькими домами. Звідти вже було недалеко до «солодкої батьківщини».

З поглядом В.Січинського, що до Мазепи Крман ставиться неприхильно 7, погодитись тяжко. Його образ, з якого відчувається сильна особистість українського гетьмана, є цьому найкращим доказом. Не менше свідчить цьому і звернення Мазепи до своїх найвірніших полковників, де він виступає як патріот-державник. Досить однобічно оцінює ставлення Крмана до Мазепи й відомий словацький дослідник Й.Мінарик у своїй студії до словацького видання «ltinerarium»-y (1969, 185). Посилається при цьому лиш на все гірше, що сказано в цьому творі про українського гетьмана. Бачить у ньому — за Крманом — «безмірного багача, який з величезних прибутків і данин своїх підданих загрібає небувале багатство». Це так, але хіба інші вельможі феодальної доби не були багачами й не жили з податків своїх підданих? А хіба інші з них не були в критичних хвилинах жорстокими? А романтичну легенду про перелюбство молодого Мазепи, вимислену заздрісним польським шляхтичем Пасеком, історикові варто розглядати розважливіше. Зрештою, мало хто з королів, царів і гетьманів не був Дон Жуаном. А про Мазепине і всього українського народу ставлення до «москалів», як Крман називає росіян, найкраще довідаємось із наради 30 полковників, що її скликав Мазела напередодні «зради», тобто розриву з Петром I, про якого Шевченко у своїй сатирі на царський двір «Сон» писав: «Це той Первий, що розпинав Нашу Україну» (1844). А про саму «зраду» найвизначніший сучасний український критик І.Дзюба сказав: «Мазепа зрадник? Для Росії може й так, але для України — ні. Він для неї був і є великий патріот». Саме на нараді згаданих полковників, яку наводить Крман, виступає він як борець за права свого народу. До портрета історичної особи зараховують усе, що про неї в даному творі сказано. Шкода, що реномований літературознавець не згадує про цю нараду, визначальну для Мазепи, який є героєм багатьох творів світової літератури (Байрон, Гюґо, Пушкін, Шевченко, Рилєєв, Залеський, Булгарін, Фріч, Ґотшаль, Мордовець, Лепкий, Дараган, Сосюра та ін.), але й ще — вже за свого життя — символом української свободи й незалежності. Крмановий портрет українського гетьмана суперечливий. Саме в початку cap. 452, з якої Мінарик цитує негативні риси гетьмана, подає Крман і його кращі риси, які словацький критик якось оминув. А варто було теж згадати образ Мазепи у пишному одязі, на прекрасному (generasissimo) коні (cap. 527), бо й це складає його портрет. Вислів Крмана, що «цього хитрого лиса не було легко впіймати до пастки» (cap. 455), можна розуміти й так, що його як вправного дипломата нелегко було побаламутити й обдурити. Саме так писала про надзвичайні дипломатичні здібності Мазепи тогочасна європейська преса в реляціях своїх послів у Росії й Україні. «Чужинці, які мали можливість бачити та розмовляти з великим гетьманом, писали про його особу з великим признанням і пошаною, а саме, що це була людина освічена, з тонким, проникливим розумом, з великою інтелігентністю, така, що «могла говорити з кожним мовою свого співбесідника» 8.

Французький дипломат Жан Балюз відмітив, що Мазепа більше любить мовчати та слухати інших, своїм перфектним знанням латини «може ривалізувати з найкращими отцями єзуїтами... Він дуже поважаний у козацькій країні, де народ, загалом свободолюбний і гордий, мало любить тих, що ним володіють... Він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує й знає, що діється в чужоземних країнах» 9. У місячнику «Europaische Fama», що виходив у Ляйпціґу і був поширений в дипломатичних колах 1704 р., багато писалось про Мазепу. «Українські козаки, — читаємо там, — стоять під командою їхнього вождя Мазепи, котрий, завдяки своїй спритності і великому військовому досвіду, має вже у світі велику славу... При польському полководцеві так добре грав свою ролю, що цей доручив йому важливі справи — посольство до татарського хана. Мазепа все добре виконав» 10.

У зв’язку з переходом Мазепи до шведів вельми цікаву реляцію подав своєму уряду французький дипломат Фріоль: «Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддалися ніби під його протекцію, й ніхто не може обвинувачувати їх за те, що, бачачи, як нищать їх вольності, вони підняли повстання» 11.

1730 р. вийшли в Штутґарті «Reisen und Campangen durch Deutschland in Polen... und Ukraine», де учасник походу Карла XII віттенбурзький принц Максиміліян Емануїл занотував про Мазепу, що «він у своєму віці (тоді ж йому було понад 60) виказував також іще вогненний дух та добрий розум. Мова, якою він послуговувався, була латина». Про козаків тут сказано, що вони «хочуть бути вільним народом, непід’яремним ні Польщі, ні Москві, тому завжди боряться за свої привілеї та права, що власне й стало за причину, що Мазепа прийняв шведську сторону, бо якраз, всупереч їх вольностям, був їх край обложений Москвою різного роду податками й порціями» 12.

1731 р., тобто ще за життя Д.Крмана, мол., вийшла у Франції відома «Histoire de Charles XII» Вольтера, де пишеться: «Україна, край козаків, знаходиться поміж Кримським ханом, Московією й Польщею... є одна з найродючіших країн світу... Україна завжди прагнула до свободи, але, оточена Москвою, Туреччиною й Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній з тих держав. Україна піддалася спочатку Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою країною, відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як це завше є звичаєм у Московитів. Спочатку користалися українці (les Ukrainiens) привілеєм обирати собі володаря під назвою гетьмана, але скоро позбавили їх того права, й гетьмана стала призначати Москва. Той, що правив у ті часи, називався Мазепа й мав колись ранґ шляхтича Польщі, бо народився на Поділлі. Слава Мазепи спричинилася до того, що цар іменував його володарем України. Одного разу, як Мазепа був у Москві, звернувся до нього цар, щоб він (Мазепа) поміг зробити козаків більш залежними. Мазепа відповів, що становище України і характер її нації є непереможні для здійснення царських планів. П’яний цар назвав Мазепу зрадником і загрозив, що посадить його на палю. Повернувшись на Україну, вирішив Мазепа повстати. Він хотів стати незалежним володарем і створити могутнє королівство з України та відламків Росії. Це була відважна людина, далекозора, невтомна в праці, хоч поважного віку... Він з’єднався таємно зі шведським королем, щоб прискорити кінець царя... Мазепа врешті з’явився до шведів, але скорше як втікач, ніж як могутній союзник. Московити викрили й попередили його плани; вони напали на козаків і знищили їх дощенту; видані приятелі Мазепи, захоплені зі зброєю в руках, загинули в кількості тридцяти чоловік на колесі. Його міста спопелили, його скарб загарбали... Мазепа ледве зміг сам врятуватися з шістьма тисячами козаків і кількома кіньми, навантаженими золотом та сріблом. Одначе він приніс королеві надію на підтримку своїм розумом у тій невідомій країні, та любов усіх козаків, що, розлючені на московитів, прибували відділами у шведський табір (тут Вольтер, очевидно, мав на увазі прихід до шведського табору 8000 запорожців. — М.Н.). Один лише козацький володар Мазепа дав змогу втриматися шведам. Без його допомоги шведська армія загинула б від голоду та мізерії. Цар запропонував Мазепі повернутися під його владу, але козак залишився вірний своєму новому союзникові» 13.

Це тільки незначні уривки з тогочасних писань про Мазепу і, незважаючи на менші «промахи», походять із авторитетних джерел. «Історія Карла XII» Вольтера була м. ін. перевидана різними мовами понад 100 разів. Бачимо, отже, що про Мазепу та про Україну, яка завжди прагнула до свободи, писали в Західній Європі ще за життя Д.Крмана, мол. Словацькі історики напевно про це знають, хоч і не завжди про це згадують. Щодо «Великого багатства» Мазепи треба ще сказати, що з нього український гетьман спорудив кілька храмів у Києві (дві церкви на території Києво-Печерської лаври та ін.), Вознесенську церкву у Переяславі та інших містах. Він збудував два корпуси Київської академії, званої потім Могиляно-Мазепинською. Доба Мазепи — це золота доба української історії й культури. Він був щедрим меценатом українського мистецтва й науки.

З певним застереженням треба сприймати в щоденнику Крмана те, що він пише про майже поголовне незнання латини в Козакії тих часів. Так кепсько тоді не було, бо в Києво-Могилянській академії викладали латину, спудеї (учні вищих класів братських шкіл у Львові, Києві, Острозі та ін.) писали латинські вірші. Крім того, не треба забувати, що це був воєнний час та що

Крман зустрічався переважно із сільськими та провінційними православними священиками, вчителями та ін. Данський посол Ю. Юст, що 1711 р. переїздив через Україну, писав, що в Київській лаврі можна розмовляти з монахами латинською мовою. При тім він помітив, що сам духовник Петра I не тільки не знав латинської мови, а й не знав латинської абетки. Тут же написав, що сам князь Меншиков не вміє ані читати, ані писати! 14

Далеко краще писав Крман про козаків: «Козаки, одначе, діляться на українських, на т. зв. запорозьких, тобто за місцями для котрих мусять вживати свої човни для переправи через Дніпро. Ці запорожці мають більше тридцяти миль і живуть на берегах Дніпра, який творить там найбільше островів. Їх метрополія є Січ, пограбована й спалена москалями після їхнього союзу з шведським військом...»

«Але вернемося, — каже Крман, — до Мазепи. Він прийшов до короля з малою групою вояків, які замість прапора несли довгу жердь, верх котрої був оздоблений позолоченою кулею й великою кінською гривою (йшлось, очевидно, про гетьманську хоругву. — М.Н.). Це була відзнака воєводи (так Крман деколи називав Мазепу. — М.Н.). Після авдієнціївін сидів при столі з Найяснішим королем, який сам зайняв один бік столу, праворуч короля сидів — на другому боці стола — із своїми вельможами Мазепа. Їх було, здається, десять; між ними й сестрінок Мазепи, польовий маршал Войнаровський, який займав лівий бік навпроти Мазепи. ...Було багато присутніх шведських міністрів, яким хотілось бачити Мазепу».

Особливо історично цінними є понад десять сторінок Полтавської битви 1709 р., підкріплені двома фронтовими мапами. «Перед вирішальною битвою, — пише Крман, — обидва табори були навпроти себе майже на чверть милі, розділені рікою Ворсклою». Вельми цікаво теж пояснює Крман причину поразки Карла XII й Мазепи. Першою хибою був, мовляв, прискорений наказ Карла XII до наступу проти «москалів» (так він називав росіян. — М.Н.), зумовлений тим, що ворог у своїй країні має досить провіянту, в той час шведи з дня на день терпіли велику нужду». Другою причиною поразки союзників було те, що «Царська Величність (так Крман звав царя. — М.Н.), навпаки, відверто говорить, що хоче шведів ослабити віддалюванням битви, знесилюючи їх частими наскоками московської калмицької кінноти, змусити їх — перебоями в постачанні й голодом — до миру». До причин поразки зараховує Крман теж люті й нестерпні морози і раптове поранення в ногу Карла XII-го, яке сталося напередодні вирішального бою. Битву, одначе, вирішило різке співвідношення сил ворожих армій: проти 13 тисяч шведів і 6 тисяч українських військ виступило аж 50 тисяч «московського» війська. «Саме тому, — констатує Крман, — москвичани були щасливіші від шведів». Поразку Карла XII й Мазепи, які, мовляв, не схотіли задовольнитися першою перемогою, вирішила краща російська артилерія, підкріплена французькими гарматами. Після цього «Царська Величність, досягнувши неочікуваної перемоги, з пишним супроводом вступила до Полтави». Причиною поразки союзників були, — вважав Крман, — також зловісні сили природи: «Між Біликами й Кобеляками ми бачили зловісні зграї вороння, яке наганяло жах і смуток». Містикою було теж навіяне пророкування якоїсь віщунки, яка, мовляв, попереджувала Мазепу, що «ані він, ані король Полтави не втримають та що біля неї відбудеться велике кровопролиття».

Історично правильно зрозумів Крман теж рішення Мазепи розійтись із Москвою,яка лишень грабує Україну і постійно порушує договори:

«Мазепа між тим скликав яких 30 полковників, котрих вважав вірнішими, і запитав їх: Що треба зробити і до кого приєднатися? Цар, як бачимо, порушив багато їх вольностей, вміщуючи московські війська в Козакії, забираючи щорічно певну кількість коней, не виплачуючи козакам обіцяної платні, відриваючи вже три роки в Козакії три полки, які були до неї приєднані з Воротинського воєвідства. На противагу до цього, від шведського короля, який живе досить далеко, не загрожує їхнім вольностям ніяка небезпека. Можна, мовляв, надіятись на їхнє поширення. Король суворо дотримує своє королівське слово і їх не схоче залишити, оскільки вони віддадуться під його опіку. Дотепер він перемагає і через справедливість і Божу допомогу здобуває постійні перемоги. А він — гетьман — вже на порозі смерті й хотів би свої сили і кров віддати на захист своєї Козакії. Після цього всі з великою одностайністю пристали на волю свого гетьмана й, заприсягнувши таємно, розійшлись».

З усього сказаного бачимо, що Крман саму суть російсько-українського конфлікту тих часів зрозумів і став на бік Мазепи.

Не оминув Крман і зрадника, «який відразу ж потаємно втік до царя, хотячи йому це все розказати». Крман його відверто називає «зрадником», описує, як цар його покарав і відіслав назад до Мазепи, який негайно його скарав. Коли ж, одначе, цар довідався, що Мазепа перейшов до шведів, наказав спалити Батурин, що був його резиденцією, разом з ним і Білу Церкву, де знаходились скарби Мазепи й козацької старшини. «Його самого, — пише далі Крман, — цар замінив стародубським полковником Скоропадським, а Мазепине ім’я, прибите катом на шибеницю, було прокляте в усій Московії й Козакії». Це відповідає історичній правді: московський Православний Синод наклав на Мазепу анатему.

З визначніших козацьких старшин, яких Крманові довелось особисто пізнати, він з певними симпатіями згадує А.Войнаровського, П.Орлика й К.Гордієнка. Незважаючи на явні протестантські симпатії до Карла XII, словак Крман все ж таки не забув сказати, що «шведів охопила туга здобути козаків і Козакію, вельми урожайну і бойову». Крім місцевостей, де Карла XII й Мазепу вітало населення хлібом-сіллю, змальовує Крман також сцени народної помсти, коли шведських старшин і вояків, які вимагали щораз більших податків, місцеве населення нищило і навіть вбивало. Закінчилася «одіссеяда» словацьких посланців, в якій їм довелось пройти понад 3 тисячі кілометрів, 5.9.1709 р. на Закарпатті, куди прийшли вони з Молдавії. Майже на порозі своєї «солодкої батьківщини», побували вони наприкінці в Мукачеві, Чинадієві й Хусті, звідки вже була близько Словаччина.

В такому плані «Itinerarium» Даніела Крмана, мол., який був гостем Карла XII й Мазепи, є одною з перших пам’яток Полтавського бою 1709 р., після якого Україна утратила майже на 300 років державність і стала колонією Росії, спершу царської, потім більшовицької. Рівночасно можна вважати цей твір словацького Плутарха (так по заслузі словаки його називають) енциклопедією тогочасного життя Східної Європи і в найбільшій мірі — України, про яку там сказано найбільше. Крім суспільно-політичних і воєнних подій автор живо й цікаво зафіксував географічні, торговельні, господарські, побутово-етнографічні й загальнокультурні проблеми історичної України, також Білорусі, Польщі, Литви й Прусії. Барокові описи національних типів — поляків, литовців, білорусів, шведів, українців, росіян, а також калмиків, татар і турків, підкріплені побутовими, релігійними та іншими проблемами, дозволяють простежити минуле цих народів у всій їх розмаїтості.

Дещо в своєму щоденнику доповнював Крман, як пишуть деякі дослідники (Йоз. Мінарік) 15, уже після повернення зі своєї майже дворічної подорожі (це, напр., помпезні відзначення перемоги Петра I в російських амбасадах за кордоном). Відомості про це, як і про деякі фактичні дані, черпав він з тогочасної європейської преси, енциклопедій та інших джерел. У зв’язку з цим часові рамки написання цього твору дослідники поширюють до 1711-12 рр. Цікаво для нашої теми буде також те, що наприкінці свого драматичного життя, ще до ув’язнення, Крман побував ще кілька разів на українських землях. Щоб уникнути переслідування, з’явитись відразу після повернення до Жиліни, де була його сім’я, не міг, тому затримувався якийсь час 1709 р. у Мукачеві, Хусті, Ужгороді, Ярославі і навіть у лемківській Дуклі. 1710 р. знову побував у Мукачеві, свідченням чого є його лист до Михаеліса з 17.4.1710. Тоді ж був він у Хусті й Ужгороді. Із записок Крмана у його «Тисовському щоденнику» знаємо, що 1711 р. він бував у Чинадієві, звідки за тиждень повернувся до Мукачева. За пару тижнів звідти, разом із своїм другом Ю. Оттліком рушив знову до Чинадієва, потім до Верецок. У березні, квітні й травні цього ж 1711 р. вони були в Дрогобичі, Ярославі, Дуклі й Зборові, перейшовши при цьому три рази ріку Сян. За життя Д.Крмана, мол., сталася ще одна визначна подія. 1713 р. був страчений відомий словацький опришок Юрай Яношік, чим завершилась остання фаза протигабсбурзького повстання Ракоція II.

«Itinerarium» словацького гуманіста свідчить про нього, як про людину вельми спостережливу, ерудовану, високої духовної культури. Цікаво, що він умів вирахувати рухи планет, а за побуту на Україні учив доктора Фабера 6-десяткової аритметики (cap. 523). Одночасно треба сказати, що Крман оцінював усе бачене й пережите з виразно протестантських позицій і тому власне не з усім у його щоденнику можна погодитись. Особливо він критикував, як ми казали, «схизматиків», до яких зараховував українців, росіян і очевидно білорусів. Деколи він ставився неприхильно і до українців, яких називав, за прийнятою тоді у Європі традицією, козаками. Інколи Крман був надто суб’єктивний, трохи упереджений до невідомих йому звичаїв, обрядів, традицій. Але ж не це є визначальне. Його твір — історія, подана барвистим бароковим стилем, безпосередніми враженнями й спогадами всього недавньо пережитого, баченого, почутого. Крім того, треба ще пригадати, що мемуари — жанр без берегів. Найцінніший у щоденнику Крмана — signum temporis, необхідний для цього жанру. А саме це й забезпечує цьому твору тривалість і джерело для дослідників і майбутніх поколінь. З нього виринає Україна початку XVIII ст., її побут, звичаї, віра, її уславлений гетьман, боротьба за волю й державність.

Історику Степану Томашівському — з Львівської школи Михайла Грушевського — був відомий «Шпегагіит» ще зі свого першого видання, яке вийшло в латині (Monumenta Hungariae historіса, scriptores XXXIII, Budapest, 1894). Свою працю про цей твір він опублікував у «Науковому Збірнику, присвяченому Проф. Михайлу Грушевському», Львів, 1906 16.

Перший словацький переклад цього твору, здійснений Ґ.Вікторим, вийшов у Братиславі у вид-ві Словацької АН 1969 р. Дякуючи тому, що в цьому виданні, здійсненому серйозними дослідниками, цей переклад попереджував латинський оригінал, можна помітити в деяких відступах певну ліценцію, вільне тлумачення деяких явищ і подій, спричинене не так перекладачем — людиною високої кваліфікації, але скоріш рецензентами, які після придушення Празької весни 1968 р. старалися подати дещо на догоду московським «визволителям».

Український переклад цього твору, здійснений за згаданим словацьким перекладом, звірив частково з оригіналом автор цієї студії. Його видання в Україні мало б вийти напередодні 300-річчя від появи латинського оригіналу «ltinerarium»-y Даніела Крмана, мол., який перший зі словацьких інтелігентів побував на Україні, особисто познайомився з її гетьманом і дістав від нього охоронну грамоту для безпечного повернення до своєї «солодкої батьківщини». У Полтаві, або навіть у Будищах, де 30 березня 1709 р. Мазепа вручив Д.Крманові, мол. цю грамоту, планують цьому словацькому письменнику встановити з цієї нагоди пам’ятну дошку. А сам твір славного словака зацікавить не тільки пересічного українського читача, а й, напевно, й дослідників минулого України, любителів слов’янської барокової літератури.



Микола Неврлий

Братислава, 5.10.1997 р.





Примітки


1) Угорський шляхтич Ференц Ракоці II (1676 — 1735), кинувши гасло Pro tibertate, pro patria! (За волю, за батьківщину!), очолив протигабсбурзьке повстання 1703 — 1711. Організувавши своє військо (куруців), він хотів визволити Угорщину від надвлади Габсбургів. Повстання було жорстоко придушене.

2) Про нього В. Січинський видав у Празі у вид-ві Ю. Тищенка коротку монографію «Бароне» (без подання року), що має 26 стор.

3) В оригіналі: Vir est septuagenario major, torvo vultu, ad genium Cosackorum composito, adhaec Latine, Polonice et Russice doctus, multarumque opum possessor..., tota nam Cosackia paret dud suo usque ad dies vitae ejus.

4) B opus.: ad fluvium Dniper seu Borysthenem (латинська назва Дніпра).

5) Per pedes (лат.) — пішки.

6) Село на лівому березі Дніпра, поблизу гирла ріки Ворскли. 30.6.1709 р. під Переволочною капітулювала частина шведського війська Карпа XII, який програв битву під Полтавою. З 60-х рр. - сотенне містечко-фортеця Полтавського полку, яке захищало південні кордони Лівобережної України від нападу кримських татар. Під час другої світової війни в районі Переволочної 1943 р. радянські війська форсували Дніпро. 1962 р. Переволочна була залита водами водосховища ГЕС. Жителів було переселено до с. Світогорське Кобеляцького району Полтавської області.

7) Докл. про це в кн.: В.Січинський. Чужинці про Україну. — Прага, 1942, с. 121.

8) В.Січинський. Чужинці про Україну, с. 111.

9) Там таки, 113.

10) Там таки, с.118.

11) Там таки,с. 130.

12 Там таки, с. 139.

13) Там таки, с. 141 — 142.

14) Там таки, с. 135.

15) Частина подорожнього щоденника була, можливо, написана вже у Бардієві (вересень 1709 — березень 1710) — пише Й.Мінарік (Itiner., 1969, 173).

16) З дальших дослідників цього твору зазначимо: В.Січинський у кн.: «Чужинці про Україну», Прага, 1942; М.Неврлий, Словацький гуманіст про Україну. — «Наша Культура», 4, Варшава, 1971; Той же: Козацький ґеній Мазепи. — «Літературна Україна», 1997, 17 квітня; М.Неврлий, Словацький гуманіст про Мазепу. — Українське Слово, ч. 6, Київ-Париж, 1999, 11 лютого.






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.