Попередня     Головна     Наступна





НОВЕ МИСТЕЦТВО



10. Під чужим небом


Мартос. Українське мистецтво, що так буйно і всебічно розвинулось у XVIII в., мало великий вплив на Московщину. Українські митці, яким довелося жити в Петербурзі чи Москві, не тільки дотримували кроку місцевим майстрам, а й нерідко ставали їхніми вчителями. «Малярство Московщини XIX в., — говорить Д. Антонович, — без українських майстрів являло б собою окремі відривки, окремі, іноді високоталановиті явища; але ледве чи далось би історію малярства XIX в. в Московщині представити як одноцільний, природний процес, якби виключити з нього українських митців. У кожному разі цей процес починається від українських великих митців XVIII в. і далі, на протязі століття, українськими майстрами держиться».

Російська різьба аж до появи в ній українських митців не виходила поза межі декоративного кустарництва. Митцем, що вивів її на світ, був українець Іван Мартос (1752 — 1835). Був він учнем Канови й Торвальдсена, першорядним представником класицизму, але разом із тим й оригінальним творцем. По науці в Петербурзькій академії художеств їде Мартос як стипендист Академії за кордон. У 1774 р. був у Римі, де працював у робітні Торвальдсена, німецького класициста-еклектика Рафаеля Менгса й нарешті у Вієнна й Помпея Баттоні. В 1776 р. Мартос різьбить свого «Нарциса» й «Сонного Ендиміона», які два роки згодом здобули йому титул «академіка скульптури». В 1779 р. Мартос повертається з-за кордону й живе в Москві та Петербурзі напереміну, виконуючи цілий ряд пам’ятників і намогильників. Із діяльності його в Україні залишилися пам’ятники Катерини II у Катеринославі, Рішельє в Одесі, Олександра І в Таганрозі й Потьомкіна в Херсоні. Поза тим Мартос прислужився російській культурі як педагог, будучи спочатку професором, а потім ректором Петербурзької академії художеств. Із-під його руки вийшла ціла низка видатних різьбарів, але ніхто з них не дорівняв учителеві. Російські мистецтвознавці запевняють, що зі смертю Мартоса «зайшло сонце різьби в Росії».

На рік молодшим від Мартоса був другий різьбар українського походження й культури — Михайло Козловський (1753 — 1802), якому російське мистецтво також чимало завдячує. Формально він був представником класицизму, але фактично в його душі дрімали ще невижиті ідеали рококо й навіть бароко. Вчився він у Петербурзькій академії, а потім у франції, звідки привіз замилування для форм, що на них революція видала присуд смерті. Його «Амур» чи пам’ятник Суворову в Петербурзі мають в основі класицистичну тематику, але оформлення їх ще рококове. На жаль, коротке життя не дозволило Козловському розвинути свій талант в усю широчінь.

Поряд з українськими різьбарами у Петербурзі працюють українські малярі, які в ще більшій мірі заважують на розвитку мистецтва Московщини.


Антін Лосенко. Українцем по крові й культурі був творець так званої «історичної школи» в російському академічному малярстві Антін Лосенко (1737 — 1773), про якого його французький сучасник гравер Віль висловився, мовляв, той «козак по національності став першим великим митцем свойого краю». Коли в 1744 р. диригент царської капели об’їздив Україну, набираючи хлопців із голосами, його увагу привернув семилітній сирота Лосенко. До 16-го року життя Лосенко співав у петербурзькій придворній капелі, у вільні хвилини забігаючи до робітні маляра Аргунова; коли ж він втратив хлоп’ячий голос, то присвятився малярству всеціло. В Академії студіював у класі Ротарі, потім виїхав до Парижа, де працював у портретиста Рету. Перша композиція молодого маляра — «Чудесна ловля риб» — зробила в Петербурзі таке враження, що цю картину закупила цариця. Завдяки тому Лосенко міг продовжувати студії в Парижі, Відні та Римі.

Повернувшись до Петербурга, Лосенко обійняв професуру, а відтак директуру Академії художеств, малюючи рівночасно композиції, що мали лягти в основу «історичної школи» російського академічного малярства.

Першою з циклу картин того типу був «Володимир і Рогніда», твір, який хоч і викликав не менше захоплення, ніж «Чудесна ловля риб», був по правді наївною пародією того, що ми звикли вважати історичним малярством. У подібному стилі й смаку Лосенко виконав свої чергові «історичні» картини й останню з того циклу — «Прощання Гектора з Андромахою».

Та є в мистецькому доробку Лосенка картина, яка виявляє в ньому справжній «левиний пазур» геніального митця, вбитого потім педагогічними методами його вчителів та конвенціональністю тогочасного розуміння мистецтва. Це — «В робітні маляра» з 1756 р. «Ця загадкова картина, — говорить І. Грабар, — так дивно вихоплена з життя, чарівна композицією і прекрасна колоритом, іде в розріз з усім, що в той час творилося в Росії, й повинна бути причислена до найчарівніших картин своєї доби. Коли підпис на ній автентичний, а Лосенко в самій речі її автор, то в його особі Росія мала талант зовсім виїмкової величини, змарнований умовами тогочасного мистецького життя».

Помер Лосенко молодим, ледве 36-літнім чоловіком, посередині шляху, мета якого була далеко не там, де заскочила його смерть. Сам факт, що його забарвлене псевдокласицизмом «історичне» малярство послужило для грядучих образотворців Росії зразком на протязі майже цілого століття, вимовно говорить про те, ким був той українець для російської культури.


Дмитро Левицький. Найвизначнішим портретистом свого часу був Дмитро Левицький (1735 — 1822), син відомого маляра і гравера Григорія. Ще як студент Київської академії, молодий Дмитро запопадливо рисував, не раз допомагаючи батькові при його графічних працях для лаврських видань. Потім дістався до Петербурга й тут учився спочатку в Антропова, а відтак у робітнях Лагрена й Валер’яні.

Вже в 1763 р. Левицький був модним портретистом аристократичних сфер Петербурга, дарма що тоді ж у столиці працювала ціла низка європейських знаменитостей. Цикл портретів вихованок Смольного інституту — це справжній шедевр тогочасного портретного малярства. В женевському музеї зберігається мальований Левицьким портрет Дідро — єдиний із портретів, що його великий французький енциклопедист визнав добрим. У цілому Левицький спортретував ледве не всіх помітніших представників свого часу. «Найбільшим російським митцем цього часу, — каже І. Грабар, — є учень Антропова — Левицький, твори якого належать до кращих подвигів європейського портретного мистецтва XVIII в. Успадкувавши від Антропова його серйозність і вдумливість, з’єднав їх Левицький із засліплюючою технікою. І коли в останньому він ще мав суперників на Заході, то в переданні інтимного, невловимого чару обличчя, що не виблискувало красою, не вирізнялося оригінальністю, в зображенні простого, пересічного, непомітного обличчя — не мав він собі пари. Поряд із ним не тільки мистецтво Рейнольдса виходить жорстким і холодним віртуозівством, але й музикальна творчість Гейнсборо здається надто підробленою, її чар — настирливим, а прийоми — завченими, деколи навіть банальними. Такі портрети, як портрет Борщевої, ритмом лінії, несподіваністю й викінченістю цілої композиції, легкої й незвичайно архітектурної під оглядом правдивості малярства, можна рівняти не з тогочасними портретами, а з архітворами Ренесансу».


Боровиковський. На тлі тогочасного мистецтва й життя московської Півночі відбиває постать українського релігійного маляра й портретиста Володимира Боровиковського (1757 — 1825). Він походив із Миргорода на Полтавщині, зі старої козачої рідні, в якій малярство було до деякої міри родовим. Малярем-іконописцем був його батько Лука Боровик, малярами були його дядько Олексій, його родич Дамян й нарешті всі три брати — Василь, Петро та Іван. Молодий Володимир навчився малярства у родинній хаті і вже як відомий маляр іконостасів виїхав до Петербурга. Тут працював у робітні Дмитра Левицького, а потім, у 1791 р., — у Лампі. Крім портретів, Боровиковський мав цілу низку замовлень на більші, монументальні роботи, як розпис Михайлівського замку (1802), а найбільше на іконостаси, яких залишив кілька по різних церквах Московщини. «Якась м’якість і особливий смуток — це національні, українські питоменності релігійних картин Боровиковського, — пише В. П. Горленко. — Такими почуваннями надихані релігійні твори Гоголя, так близького духом Боровиковському. Тут немає відчуження від життя й мрячної однобічності, а є тільки глибока туга за самодосконалістю і прагнення в інший, зоряний світ».

«Портрети, — пише Гнедич, — виходили в Боровиковського деколи задивляючі. Він прегарно володів гамою барв і надавав одностроям катерининської й олександрівської доби чаруючої око гармонії фарб, ні на йоту не відступаючи від природи. Тільки він знав таємницю такої розв’язки гри самоцвітів і перлів на грудях орденованих достойників, коли із звичайних орденів виходив цілий барвовий акорд. Усі його портрети пройняті якимсь сентименталізмом, куди різкіше підкресленим, ніж у Левицького, рисунок якого був досконаліший, ніж у Боровиковського».

Із збереженої переписки митця із земляками (1795 — 1819) довідуємося, що Боровиковський залишився типовим «полтавцем» і на далекій чужині, додержуючись українських звичаїв і традицій, та все мріяв повернутися в Україну перед смертю.

Венеціанов і Штернберг. Одним із кращих учнів Боровиковського був Олекса Венеціанов (1779 — 1847), син грека й українки з Ніжина. Він мав відвагу піти врозріз зі своїм учителем та класицистичними ідеалами Академії й, підглянувши чар московського народного побуту, стати піонером «національного російського жанру». Застав його ще в Академії Шевченко, доля якого зворушила старого Венеціанова й примусила допомогти геніальному кріпакові, але для самого Шевченка-маляра, засліпленого «генієм Карла Великого» (Брюллова), Венеціанов був тільки «старим чудаком»...

Людиною й митцем, що вмів захопити уяву Шевченка-маляра мальовничістю українського побуту, був його товариш по Академії і приятель, німець за походженням Василь Штернберг (1818 — 1845). Вже на 17-му році життя він був «казьонним» учнем Академії художеств у класі краєвидів і перспективи проф. В. Воробйова. Не знаходячи вдячних мотивів для свого романтичного олівця й палітри на московській Півночі, Штернберг їздив рік-річно на український Південь, звідкіля привозив свої етюди. В 1837 р. за сім картин, намальованих на Київщині й Полтавщині, Штернберг дістав золоту медаль, а відтак за «Свячення пасок в українському селі» дістав брильянтовий перстень, золоту медаль першого класу й «чин художника XIV-го рангу». В 1838 р. він познайомився й задружив із Шевченком. Два роки згодом їздив з експедицією графа Перовського до Хіви, а потім виїхав за державний кошт до Італії, де й помер усього двадцятисемилітнім молодиком. Із картин, намальованих Штернбергом на теми з українського побуту, найкращі «Великдень на Україні», «Шинок», «Мажі в степу», «Гра в кота й мишу», «Вид Києва з-за Дніпра» та відома гравюра до Шевченкового «Кобзаря» 1840 р.

Штернберг не мав змоги розвинутися у великого митця, але його заслуга в тому, що він першим відкрив українську природу й українського селянина.















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.