[Кун Томас. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 80-90.]

Попередня     Головна     Наступна

VII. Криза і виникнення наукових теорій

Усі відкриття, що ми їх розглянули в VI розділі, були або причинами змін у парадигмі, або сприяли цим змінам. Крім того, всі зміни, що призвели до цих відкриттів, були настільки ж деструктивними, наскільки і конструктивними. Після того, як відкриття усвідомили, учені отримують можливість пояснювати ширшу сферу природних явищ або точніше розглядати деякі раніше відомі явища. Але цей прогрес досягали тільки відкиданням певних колишніх стандартних переконань або процедур, а також заміною компонентів попередньої парадигми іншими. Подібні зміни, як я прагнув показати, пов’язані з усіма відкриттями, що їх досягає нормальна наука, за винятком тих порівняно тривіальних відкриттів, які хоч у загальних рисах можна було б передбачати і заздалегідь. Однак відкриття не є єдиними джерелами деструктивно-конструктивних змін у парадигмі. В цьому розділі ми почнемо розглядати подібні, але звичайно набагато більші зміни, що є результатом створення нових теорій.

Ми вже показали, що в науках факт і теорія, відкриття і дослідження не поділені категорично й остаточно. Відтак може бути, що цей розділ чимось повторюватиме попередній. (Не можна стверджувати, що Прістлі перший відкрив кисень, а Лавуазьє після цього створив кисневу теорію горіння, хоч би якою привабливою була така точка зору. Отримання кисню вже розглядалося як відкриття. Ми незабаром ще повернемося до нього, розглядаючи його вже як створення кисневої теорії горіння.) Аналізуючи виникнення нових теорій, ми неминучо розширимотакож наше розуміння процесу відкриття. Однак частковий збіг не ідентичність. Типи відкриттів, наведені в попередньому розділі, не були (принаймні, кожний зокрема) відповідальні за такі /81/ зміни парадигми, як коперніканська, ньютонівська, хімічна і ейнштейнівська революції. Вони не відповідають навіть за вузькоспеціальні і тому не такі значні зміни в парадигмі, викликані хвильовою теорією світла, динамічною теорією теплоти або електромагнітною теорією Максвелла. Як теорії, подібні до названих, можуть бути результатом нормальної науки, діяльність якої більше спрямована на те, що випливає з відкриттів, аніж на пошуки цих теорій?

Якщо усвідомлення аномалії має значення у виникненні нового виду явищ, то зовсім не дивно, що подібне, але глибше усвідомлення є передумовою всіх визнаних змін теорії. Наявні історичні щодо цього, гадаю, цілком певні. Положення астрономії Птолемея було скандальним ще до відкриттів Коперніка ¹. Вклад Галілея у вивчення руху значною мірою грунтувався на ускладненнях, викритих в теорії Арістотеля критикою схоласті ². Нова теорія світла і кольору Ньютона виникла з відкриттям, що жодна з наявних парадигмальних теорій не може врахувати довжину хвилі в спектрі. А хвильова теорія, що замінила теорію Ньютона, з’явилася у розпалі зростаючого інтересу до аномалій, що порушують дифракційні і поляризаційні ефекти теорії Ньютона ³. Термодинаміка народилася зі зіткнення двох фізичних теорій XIX століття, а квантова механіка — з безлічі труднощів навколо тлумачення випромінювання чорного тіла, питомої тепломісткості і фотоелектричного ефекту ⁴.

¹ А. R. Hall. The Scientific Revolution, 1500-1800. London, 1954, p. 16.

² M. Clagett. The Science of Mechanics in the Middle Ages. Madison, Wis., 1959, Parts II-III. А. Койре виявив низку моментів, що їх запозичував Галілей у середньовічних мислителів, в своїй роботі «Etudes Galileennes». Paris, 1939; передовсім, том І.

³ Про Ньютона див.: Т. S. Kuhn. Newton’s Optical Papers, in: Isaac Newton’s Papers and Letters in Natural Philosophy, ed. I. B. Cohen. Cambridge, Mass., 1958, pp. 27-45. Про вступ до хвильової теорії див.: Е. Т. Whittaker. A History of the Theories of Aether and Electricity, I, 2d ed. London, 1951, pp. 94-109; W. Whewell. History of the Inductive Sciences, rev. ed. London, 1847, II, pp. 396-466.

⁴ Про термодинаміку див.: S. P. Thompson. Life of William Thomson Baron Kelvin of Largs. London, 1910, I, pp. 266-281. Про квантову теорію див.: F. Reiche. The Quantum Theory. London, 1922, chaps. I — II.

Крім того, в усіх цих випадках, виключаючи приклад із Ньютоном, усвідомлення ано- /82/малій тривало так довго і проникало так глибоко, що можна з повною підставою охарактеризувати заторкнуті ними сфери як такі, що перебувають у стані кризи, що зростає. Позаяк це вимагає перегляду парадигми у великому масштабі і значного прогресу в проблемах і технічних засобах нормальної науки, то виникненню нових теорій, зазвичай, передує період різко вираженої професійної невпевненості. Мабуть, таку невпевненість породжує постійна неспроможність нормальної науки розв’язувати її головоломки тою мірою, якою вона має це робити. Банкрутство чинних правил означає прелюдію до пошуку нових. Насамперед розглянемо один з найвідоміших випадків зміни парадигми — виникнення коперніканської астрономії. її попередниця — система Птолемея, — що сформувалася протягом останніх двох століть до нової ери і перших двох нової ери, мала надзвичайний успіх у передбаченні змін розташування зірок і планет. Жодна інша антична система не давала таких гарних результатів; для вивчення розташування зірок астрономію Птолемея все ще широко використовують і нині як технічну апроксимацію; для передбачення розташування планет теорія Птолемея була не гірша за теорію Коперніка. Та якщо наукова теорія досягає блискучих успіхів, це ще не означає, що вона повністю адекватна. Щодо розташування планет і прецесії, то їх передбачення, одержувані за допомогою системи Птолемея, ніколи повністю не відповідали найвдалішим спостереженням. У подальшому прагненні позбавитися цих незначних розбіжностей для численних послідовників Птолемея постало багато засадничих проблем нормального дослідження в астрономії — так само, як спроба узгодити спостереження небесних явищ і теорію Ньютона породила нормальні дослідницькі проблеми для послідовників Ньютона у XVIII сторіччі. Але якийсь час астрономи мали повну підставу припускати, що ці спроби можуть бути настільки ж успішними, як і ті, що привели до системи Птолемея. Якщо й була якась розбіжність, то астрономам незмінно вдавалося усувати її, вносячи деякі поодинокі поправки до системи концентричних орбіт Птолемея. Та час минав, і учений, поглянувши на корисні результати, досягнуті нормальним дослідженням завдяки зусиллям багатьох астрономів, міг побачити, що плутанина в астрономії зростала набагато швидше, ніж її точність, і що корегування розбіжності в одному /83/ місці тягнуло за собою появу розбіжності в іншому ⁵.

Через те, що астрономічну традицію багато разів порушували ззовні, а також за браком друкарства, комунікація між астрономами була обмежена. Ці труднощі усвідомлювалися дуже поволі, але так або інакше їх усвідомили. В XIII сторіччі Альфонс X міг заявити, що якби Бог, створюючи світ, порадився з ним то почув би непогану пораду. В XVI столітті колега Коперніка Доменіко де Новара дійшов висновку, що жодна система, така громіздка і помилкова, як система Птолемея, не може претендувати на вираження істинного знання про природу. І сам Копернік у передмові до «De revolutionibus» писав, що астрономічна традиція, ним успадкована, врешті-решт, породила тільки псевдонауку. На початку XVI століття більшає число чудових астрономів в Європі, які усвідомлюють, що парадигма астрономії зазнає невдачі, якщо застосовувати її до розв’язання власних традиційних проблем. Це усвідомлення було передумовою відмови Коперніка від парадигми Птолемея і основою для пошуків нової парадигми. Його чудова передмова до «De revolutionibus» досі є зразком класичного опису кризової ситуації ⁶.

⁵ J. L. E. Dreyer. A History of Astronomy from Thales to Kepler, 2d. ed. N. Y., 1953, chaps. XI-XII.

⁶ T. S. Kuhn. The Copernican Revolution. Cambridge, Mass., 1957, pp. 135-143.

Неспроможність впоратися з технічними завданнями, що виникають в розвитку нормальної науки з розв’язання головоломок, звичайно, не була єдиним складником кризи в астрономії, з якою зіткнувся Копернік. При докладнішому розгляді слід зважити і на соціальну вимогу реформи календаря, що зробило розгадку прецесії особливо нагальною. Крім того, повніше пояснення має врахувати критику Арістотеля в середні віки, піднесення неоплатонізму в добу Відродження та інші, окрім сказаного, важливі історичні деталі. Але ядром кризи все-таки залишається неспроможність впоратися із технічними завданнями. В зрілій науці — астрономія стала такою ще за античності — зовнішні чинники, подібні наведеним, є засадниче важливими при визначенні стадій занепаду. Завдяки їм також легко розпізнати занепад нормальної науки і визначити галузь, в якій цей занепад намітився вперше. Ця обставина заслуговує на особливу увагу. Але хоча ці чинники і надзвичайно важливі, предмет /84/ обговорення такого роду виходить за рамки нашої праці.

Позаяк приклад з коперніканською революцією достатньо ясний, перейдемо від нього до іншого, в ряді моментів відмінному за значенням прикладу кризи, що передував появі кисневої теорії горіння Лавуазьє. До 70-х років XVIII століття цілий комплекс чинників спричинив кризу в хімії, але не всі історики дійшли згоди щодо її природи та важливості тих чи інших чинників її виникнення. Однак два чинники звичайно вважаються найзначнішими: виникнення хімії газів і порушення питання про вагові співвідношення. Історія хімії газів починається у XVII столітті зі створення повітряного насоса і його застосування в хімічному експерименті. Протягом наступного століття, застосовуючи насос та інші пневматичні прилади, хіміки незабаром доходять висновку, що повітря, мабуть, є активним інгредієнтом в хімічних реакціях. Але за рідкісними винятками — такими сумнівними, що їх можна було б не згадувати взагалі, хіміки і надалі вірять, що повітря — лише вид газу. До 1756 року, коли Джозеф Блек показав, що «важке повітря» (СО₂) точною процедурою можна отримати зі звичайного повітря, вважалося, що дві проби газу можуть вирізнятися лише завдяки різноманітному змісту забруднюючих домішок ⁷.

⁷ J. R. Partington. A Short History of Chemistry, 2d ed. London, 1951, pp. 48-51, 78-85, 90-120.

Після праці Блека дослідження газів прискорилося, передовсім завдяки Кавендішу, Прістлі і Шеєле, які розробили ряд нових приладів, що дали змогу відрізнити одну пробу газу від іншої. Всі дослідники, починаючи від Блека і до Шеєле, вірили в теорію флогістону і часто послуговувалися нею проводячи та інтерпретуючи експеримент. Шеєле фактично перший отримав кисень за допомогою ретельно розробленої послідовності експериментів, маючи намір дефлогістувати теплоту. До того ж спільним результатом, отриманим унаслідок їхніх експериментів, була безліч проб газу і властивостей газу, отриманих у такий спосіб, що теорія флогістону практично не «вписувалася» в проведення лабораторного досліду. Хоча жоден із названих хіміків не припускав думки, що теорію треба замінити, вони не могли застосовувати її постійно. До часу, коли Лавуазьє на початку 70-х років XVIII ст. почав свої експерименти з повітрям, було майже стільки ж варіантів теорії флогістону, скільки було /85/хіміків-пневматиків ⁸. Таке швидке множення варіантів теорії є дуже звичайним симптом її кризи. В передмові до своєї праці Копернік також висловлював невдоволення подібною обставиною.

⁸ Багато потрібного матеріалу міститься у праці: J. R. Partington and D. McKie. Historical Studies on the Phlogiston Theory // Annals of Science, H, 1937, pp. 361-404, III, 1838. pp. 1-58, 337-371; IV, 1939. pp. 337-371, хоча в ній розглядається переважно пізніший період.

Проте зростання невизначеності і зменшення придатності теорії флогістону для пневматичної хімії не було єдиним джерелом кризи, з яким зіткнувся Лавуазьє. Він також сильно занепокоївся тим, як пояснити збільшення у вазі, що спостерігалося у більшості речовин при спалюванні або розпеченні, а ця проблема теж має велику передісторію. Принаймні декілька арабських хіміків знали, що окремі метали важчають в процесі розпечення. В XVII ст. деякі дослідники цього факту дійшли висновку, що при розпеченні металу відбувається поглинання якогось інгредієнта з атмосфери. Але тоді такий висновок більшості хіміків не здавався необхідним. Якщо хімічні реакції могли змінювати об’єм, колір і щільність інгредієнтів, то чому, зрештою, вони не можуть так само змінювати і вагу? Вагу не завжди розглядали як міру кількості матерії. Крім того, збільшення у вазі при розпеченні залишалося ізольованим явищем. Більшість природних речовин (наприклад, деревина) легшають при розпеченні, як і мало бути згідно з пізнішим варіантом теорії флогістону.

Однак протягом XVIII ст. відповіді учених на проблему зміни ваги, що задовольняли їх раніше, викликають усе серйозніші ускладнення. Частково внаслідок того, що вбги все частіше були необхідним експериментальним засобом для хіміка, а частково внаслідок того, що розвиток пневматичної хімії зробив можливим та бажаним збереження газоподібного продукту реакцій, хіміки відкривали все більше і більше випадків збільшення ваги при розпеченні. Водночас поступове впровадження теорії тяжіння Ньютона навело хіміків на думку, що збільшення у вазі має означати збільшення кількості матерії. Ці висновки не є наслідком відмови від теорії флогістону, бо її багатьма різноманітними способами можна було узгодити з такими висновками. Скажімо, можна було припустити, що флогістон має негативну вагу, або частки вогню чи чогось іще проникають у розпечу-/86/вану речовину, як тільки флогістон залишає її. Були й інші пояснення. Але якщо проблема прирощення ваги не призводила до відмови від теорії флогістону, то все-таки вона стала спонукою до багатьох спеціальних досліджень, де ця проблема ставала основною. Одне з них, озаглавлене «Флогістон як субстанція, що має вагу і [що аналізується] на підставі зміни ваги, створюваної флогістоном у речовинах у процесі його з’єднання із ними», було озвучене як доповідь на засіданні Французької Академії на початку того самого 1772 року, наприкінці якого Лавуазьє передав свою знамениту запечатану записку в Академію. До того, як ця записка була написана, проблема, така гостра для хіміків, багато років залишалася нерозв’язаною головоломкою ⁹, аби впоратися з нею, розробили багато різноманітних версій теорії флогістону. Подібно до проблем пневматичної хімії, проблеми змін у вазі все більше і більше ускладнювали розуміння того, що власне являє собою теорія флогістону. Все ще будучи такою, що її визнають і сприймають засобом дослідження, тим не менше парадигма хімії XVIII ст. поступово втрачала свій статус як єдиний спосіб пояснення цих явищ. Чим далі, тим більше дослідження, що спрямовувалося нею, нагадувало дослідження, що провадилося під контролем конкуруючих шкіл допарадигмального періоду. Це було ще одним типовим наслідком кризи.

Як третій і завершальний приклад розглянемо тепер кризу у фізиці кінця XIX ст., що підготувала шлях для виникнення теорії відносності. Одне джерело кризи можна простежити наприкінці XVII ст., коли деякі натурфілософи, передовсім Лейбніц, критикували Ньютона за збереження, хоча і в модернізованому варіанті, класичного поняття абсолютного простору ¹⁰. Вони досить точно, хоч і не завжди повно, спромоглися показати, що абсолютний простір і абсолютний рух не несли жодного навантаження в системі Ньютона взагалі. Більше того, вони висловили здогад, що повністю релятивістське поняття простору і руху, до речі, відкрите пізніше, мало би більшу естетичну привабливість. Але їхня критика була суто логічною.

⁹ Н. Guerlac. Lavoisier — the Crucial Year. Ithaca, N. Y., 1961. Вся ця книга документує еволюцію і перше усвідомлення кризи; щоб уявити ситуацію, що стосується Лавуазьє, див. стор. 35.

¹⁰ М. Jammer. Concepts of Space: The History of Theories of Space in Physics. Cambridge, Mass., 1954, pp. 114-124.

Як ранні прибічники Ко-/87/перніка, котрі критикували Арістотелеві докази непорушності Землі, вони навіть не мислили про те, що перехід до релятивістської системи може мати спостережувані наслідки. Ані в жодному пункті вони не узгодили свої погляди з тими проблемами, що виникали внаслідок застосування теорії Ньютона до природних явищ. В результаті їхні погляди померли із ними разом упродовж перших десятиріч XVIII ст. і знову воскресли лише в останні десятиріччя XIX ст., коли набули зовсім іншого стосунку до практики фізичних досліджень.

Технічні проблеми, з якими релятивістська філософія простору, зрештою, мала бути узгоджена, почали проникати в нормальну науку з визнанням хвильової теорії світла приблизно після 1815 року, хоч вони й не викликали жодної кризи аж до 90-х років XIX ст. Якщо світло є хвильовим рухом, що розповсюджується в механічному ефірі і підпадає під закони Ньютона, тоді й спостереження небесних явищ, і експеримент у земних умовах дають потенційні можливості для відкриття «ефірного вітру». З небесних явищ тільки спостереження за аберацією зірок обіцяли бути достатньо точними для отримання надійної інформації, і відкриття «ефірного вітру» за допомогою виміру аберацій стає загальновизнаною проблемою нормального дослідження. Однак подібні виміри, незважаючи на значну кількість спеціально сконструйованих приладів, не виявили жодного спостережуваного «ефірного вітру», і відтак проблема від експериментаторів і спостерігачів перейшла до теоретиків. У середині століття Френель, Стокс та інші, аби пояснити невдачі в спостереженні «ефірного вітру», розробили чимало варіантів теорії ефіру. Кожний з цих варіантів припускав, що рухоме тіло захоплює за собою часточки ефіру. І кожний з варіантів досить успішно пояснював негативні результати не тільки спостереження небесних явищ, а й експериментів на землі, заразом зі знаменитим експериментом Майкельсона і Морлі ¹¹. Та конфлікту все ще не було, якщо не брати до уваги суперечки навколо різноманітних тлумачень. До того ж за браком відповідної експериментальної техніки ці суперечки ніколи не були гострими.

¹¹ J. Larmor. Aether and Matter... Including a Discussion of the Influence of the Earth’s Motion on Optical Phenomena. Cambridge, 1900, pp. 6-20, 320-322.

Ситуація знову змінилася тільки завдяки поступовому прийняттю електродинамічної теорії Максвелла в останні два десяти-/88/річчя XIX ст. Саме Максвелл був ньютоніанцем і вірив, що світло і електромагнетизм взагалі зумовлені мінливими переміщеннями часток механічного ефіру. Його найраніші варіанти теорії електрики і магнетизму були спрямовані на використання гіпотетичних властивостей, якими він наділяв певне середовище. Він проігнорував ці властивості в остаточному варіанті теорії, але все ще вірив, що його електромагнітна теорія сумісна із якимось варіантом механічного погляду Ньютона ¹². Від нього і його послідовників вимагалося відповідно чітко сформулювати цей погляд. Та на практиці, як це не раз траплялося в розвитку науки, ясне формулювання теорії зустрілося з надзвичайними труднощами. Так само, як астрономічний план Коперніка, незважаючи на оптимізм автора, породив зрослу кризу наявних тоді теорій руху, теорія Максвелла всупереч своєму ньютоніанському походженню, відповідно створила кризу парадигми, з якої вона вийшла ¹³.

Дослідження Максвеллом електромагнітної поведінки рухомих тіл не зачепило питання про опір ефірного середовища, і ввести цей опір у його теорію виявилося надзвичайно важко. Отже, сталося так, що ціла низка раніших спостережень з метою виявити «ефірний вітер» вказував на аномалію. Тому період після 1890 року був відзначений тривалою серією спроб — як експериментальних, так і теоретичних — визначити рух щодо ефіру і впровадити в теорію Максвелла уявлення про опір ефіру. Експериментальні дослідження скрізь були марними, хоч деякі учені визнали результати непевними. Що ж до теоретичних спроб, передовсім дослідження Лоренца і Фіцджеральда, то вони дали чимало багатообіцяючих імпульсів, але водночас вказали і на інші труднощі; зрештою відбулося таке саме множення теорій, яке, як ми виявили раніше, супроводжує кризу ¹⁴. Все це суперечить твердженням істориків, що спеціальна теорія відносності Ейнштейна виникла в 1905 році.

¹² R. T. Glazebrook. James Clerk Maxwell and Modern Physics, London, 1896, chap. IX. Про остаточну думку Максвелла див. його книгу: А Treatise on Electricity and Magnetism, 3d ed, Oxford, 1892, p. 470.

¹³ Про роль астрономії в розвитку механіки див.: Т. Kuhn. Op. cit., chap. VII. Крім того, пункт, в якому криза розгорілася дужче, був пов’язаний якраз зі щойно розглянутими проблемами — проблемами руху щодо ефіру.

¹⁴ Whittaker, Op. cit., I, pp. 386-410; II, London, 1953, pp. 27-40. /89/

Ці три приклади майже цілком типові. Щоразу, нова теорія виникла тільки після виразних невдач у діяльності з нормального розв’язання проблем. Більше того, за винятком прикладу зі становленням геліоцентричної теорії Коперніка, де стосовно науки зовнішні чинники відігравали особливо велику роль, названі невдачі і множення теорій, що є симптомом близької аварії колишньої парадигми, тривали протягом одного або двох десятиліть до формулювання нової теорії. Нова теорія постає як безпосередньою реакцією на кризу. Зауважимо також, хоч це, можливо, і не настільки типово, що всі проблеми, щодо яких визначається початок кризи, бувають саме того типу, що його давно вже усвідомили. Попередня практика нормальної науки дала всі підстави вважати їх розв’язанням або майже розв’язанням. І це допомагає пояснити, чому почуття невдачі, коли воно настає, буває таким гострим. Невдача з новим видом проблем часто розчаровує, але ніколи не дивує. Ані проблем, ані головоломок не розв’язують, зазвичай, з першої спроби. Нарешті, усім цим прикладам властива ще одна ознака, що підкреслює важливу роль криз: вихід із кризи в кожному з них був, принаймні частково, передбачений протягом періоду, коли у відповідній науці не було жодної кризи, але за браком кризи ці передбачення ігнорували.

Єдине повне передбачення, яке також і найвідоміше, — передбачення Коперніка Аристархом в НІ ст. до н. е. Часто говорять, що якби грецька наука була не такою дедуктивною і менше дотримувалася догм, то геліоцентрична астрономія могла почати свій розвиток на вісімнадцять століть раніше, ніж це сталося насправді ¹⁵. Але говорити так, значить ігнорувати весь історичний контекст події. Коли Аристарх висловив своє припущення, значно прийнятніша геоцентрична система задовольняла всі потреби, для яких могла б передбачувано знадобитися геліоцентрична система. В цілому розвиток птолемеївської астрономії, її тріумф і падіння, відбувається після висунення Аристархом своєї ідеї.

¹⁵ Про праці Аристарха Самосського див.: Т. L. Heath. Aristarchus of Samos: The Ancient Copernicus. Oxford, 1813, Part II. Про крайнє вираження традиційної позиції зневаги до досягнень Аристарха Самосського див.: A. Koestler. The Sleepwalkers: A History of Man’s Changing Vision of the Universe. London, 1959. p. 50.

Крім того, не було очевидних підстав /90/ приймати ідеї Аристарха серйозно. Навіть ретельніше розроблений проект Коперніка не був ані простішим, ані точнішим, ніж система Птолемея. Вірогідні перевірки за допомогою спостереження, як ми краще побачимо далі, не забезпечували жодної підстави для вибору між ними. За цих обставин одним із чинників, що привів астрономів до коперніканської теорії (і не міг свого часу привести до ідеї Аристарха), стала усвідомлена криза, якою насамперед було зумовлене створення нової теорії. Астрономія Птолемея не розв’язала своїх проблем, і настав час надати шанс конкуруючій теорії. Два інших наших приклади не виявляють настільки ж повних передбачень, проте, поза сумнівом, що одна з причин, через яку теорії горіння, (розвинені в XVII сторіччі Реєм, Гуком і Майовом), яке пояснюють поглинанням кисню з атмосфери, не отримали належного розповсюдження, полягала в тому, що вони не встановлювали жодного зв’язку з проблемами нормальної наукової практики, які становили труднощі ¹⁶. Та й те, що учені XVIII-XIX століть довго нехтували критикою Ньютона релятивістськи налаштованими авторами, сильно пов’язане з подібною неспроможністю до зіставлення різноманітних думок.

Філософи науки багато разів показували, що на одному і тому ж наборі даних завжди можна звести більше, аніж один теоретичний конструкт. Історія науки свідчить, що, передовсім на ранніх стадіях розвитку нової парадигми, не дуже важко створювати такі альтернативи. Але подібний винахід альтернатив — це якраз той спосіб, до якого вчені, якщо не зважати на періоди допарадигмальної стадії їхнього наукового розвитку і надто спеціальних випадків протягом їхньої подальшої еволюції, вдаються рідко. Доки способи, надані парадигмою, дозволяють успішно розв’язувати проблеми, породжені нею, наука просувається найуспішніше і проникає у найглибший рівень явищ, впевнено використовуючи ці способи. Причина цього відома. Як на виробництві, у науці зміна обладнання — крайній захід, до якої вдаються лише в разі доконечної необхідності. Значення криз полягає саме в тому, що вони свідчать про вчасність переустаткування.

¹⁶ Partington. Op. cit., pp. 78-85.

Попередня     Головна     Наступна