[Делімарський Р. Маґдебургзьке право у Києві. — К., 1996. — С. 142-143.]

Попередня     Головна     Наступна





Скорбь кіевлянъ о потере Магдебургскаго права (1835)

(современное стихотвореніе)



Яку раду маемъ слухать:

Чи рушныци снаряжать,

Чи кабаку будемъ нюхать,

Чи въ управу поспішать?


Ой щось пахне — до управы,

Кличуть, каждый щобъ ишовъ —

Слухать новіи уставы,

Що намъ скаже Левашовъ *.


Чутка — щось погано з нами!

Вже не коней намъ сідлать,

Хочуть насъ рівнять з панами,

Да до церкви загонять.


Да все пішки, не верхами,

Ни капелія не йде,

Ни до курка, ни цехами,

А Часныкь ** чогось иде.


Часный приставъ — командиромъ,..

Се якійсь новий нарядъ —

И десятникь изъ папиромъ...

Се щось, бачиться, не въ ладъ.


Мабудь декретъ якійсь мають:

Все по пари становлять,

Всіхъ до купы в стрій ривняють,

Дай ще кажуть: по три в рядъ.


Хиба Мажного *** немае?

Глянъ-лишень, чи вінъ не тамъ,

Бо вінъ сей артикулъ знае,

Якій дасть приказъ він намъ.


Де вже туть вінъ пішки буде,

Хиба дідько принесе,

Коли було верхи іде,

Той дуду съ собой везе.


Ни, вже мабуть не до строю, —

Онъ-де, бачиться, стоить;

Щось кивае головою,

Да щось значить, що мовчить.


Ни, вже мабуть не до того, —

Щось повісивъ дуже нисъ:

Хитяновскій підля его...

Почкай трохи, схаменись:


Щось туть буде, коли звонять;

Напередъ идуть паны,

Навпростець до церкви гонять,

А за ними ратманы,


Всі майстрацьки бургомистры,

Головы и всі цехмистры,

И почотне добродійство,

Чиновъ чиньми шалевірство.


Да дивись; нога въ ногу...

Десь учились маршовать,

И самъ війть туть на підмогу,

Я чувъ, буде присягать.


Щожъ се буде? — чи не знаемъ,

Хто се каши наваривъ?

Ось якъ выйдуть, то спытаемъ.

Кажуть, Кравченко зробивъ.


Ой не сего се робота,

Не прійшовъ либонъ указъ,

Чи не требують відчота,

Бо се чувъ я вже не разъ,


Да и въ церкви у неділю

Так Призенко говоривъ,

Заблудывши писля хмілю,

Що се Кисиль **** натворивъ.


Се вінъ натантиривъ,

Левашову щось сказавъ,

Мусівъ той ему повірить,

Да ввесь городъ розчухравъ:


Се вже, кажуть, его справа,

Щобъ ввесь городъ зруйновать.

Дивись, брать, яка ватага!..

Да все, кажуть, присягать.


Да вже, чутка, він не буде

Уже бильше війтовать,

Дуже щось не гарно буде:

Хочуть голову збирать.


— А жежъ голову мы маемъ? —

Дакъ се жъ, бачишь, для цехівъ,

Сего тилькі ми вважаемъ,

А той буде для панівъ.


Да и ще не съ здешнихъ

Збиратимуть чередомъ, —

Се закуска для тутешнихъ,

Бо всі кажуть підъ судомъ. *****


Хто же се повиненъ бути

У насъ такимъ судіею?

Се не зъ простыхъ, а надутыхъ,

Да изъ руськихъ зъ бородою.


Се б то цапъ пріизжій зъ Тулы,

Чи то зъ Брянска, изъ дібровъ,

Що ливъ колись пушки й кули?...

Чи заводчикь Ходуновъ,


Той, що свічки выливае? —

Мій кумъ его добре знае.

Оть же, братці, вы збрехали:

Ему кажуть, видказалы,


Теперь другій поступае, —

Самъ низначивъ Левашовъ, —

Що багацько грошей мае,

Підъбережный Деперевъ.


Да ихъ кодла щось чи мало.

Видкиля жъ то? — Изъ Калуги.

Щось добра у насъ не буде,

Зададуть теперь потуги,


Дай ще въ Тули всі згоріли,

А Калуга розвелась:

Перелізуть до насъ сміло,

Туть артиль ихъ завелась;


Поставають всі панами.

Хоть и въ патлахъ зъ бородою,

Хто де швендявъ з калачами,

То тугь буде головою.


Старожилыхъ годі знати

Й золотую корогву, —

Пора муштры забувати

И парадную гульбу.


Всіхъ, здаеця, поривняли,

Хоть черкеску покидай;

Коли права прогуляли,

То и войско забувай.


Кинь рушницю и ладунку,

Бо що скаже Пилипонъ? ******

Сей завдасть намъ иншу думку,

Якъ поставить свій законъ,


Да такій же крючковатый,

Що и бісъ не розбере,

По крюкамъ навчить співаты *******

Ажъ по серцю подере;


И таке дасть просвіщеньне,

Що въ Парижи не чувать,

Сей покаже наставленьне,

Якъ у лантях гарцювать.


Всі поробляця панами,

Не вгадаешъ и попивъ,

Бо змішавшись изъ жидами

Всі похожи на цапивъ.


Треба намъ вже не голити

Ни бородъ а ни усивъ,

Да и патлы запустити,

Щобъ походить на цапивъ.


Доброго здоровья, голодрыги,

Поздравляю з четвергомъ,

Се втялы мы не до шмыги

И зостались зъ батогомъ!...


А дежъ тіи, що все знали

Чортма у ихъ языка —

Колись твердо вымовляли,

Та не стало Новака,


Що все було раду радить

Пидля лёху вінъ що дня,

Пить и істи не пидгадить,

Не проливъ, а пивъ до дна.


Пропили права не въ дяку,

Кисиль въ карты прогулявъ,

Чи проіли на кульбаку

Да й самихъ ихъ дідько взявъ.


Ни, не взявъ ихъ, вони ціли,

Тилько въ дурняхъ зостались,

Да щось цупко заговіли,

Мовъ видъ хріну подались.


А ці зъ пузомъ, да безъ грошей —

Ото мабуть богачи!

— Де тамъ! — тильки прудять...

Да лежать все на печи.


Вража бъ мати ихъ пизнала,

Чого вони зъ насъ хотять,

Що ихъ тілько туть напхало

И якъ галичъ къ намъ летять.


Жидівъ, бачиться, не стало,

А кацапівъ ватажокъ;

Тихъ зъ десятокъ розхватало,

А сихъ скликавъ бісъ въ рижокъ.


Повітря на ихъ немае,

Не бояця и чумы,

Де бъ не вырвавсь, къ намъ тікае,

Безъ сорочки, безъ сумы.


Де вже хочешь добра ждати

Тамъ, кацапъ де завитавъ,

Кидай жинку, кидай хату,

Куды очи, тай чухрай.


Замутила вража сила,

Мабуть кара и на насъ,

Все до щенту погубила.

Годі! вже ввирвався басъ...


Наварили горшокъ каши,

Да не вмілы выідать,

Прогуляли права наши,

Москаль буде панувать.


Дуже, бачиться, негожа

Оця шутка для кіянъ,

Се багацько щось похоже

На исходъ израильтянъ.



Получено отъ б. секратаря думы Степана Павловича Вертиморохова, чрезъ Н. Д. Муколова.



* Бывш. военный губернаторъ.

** Частный приставъ.

***Бургомистръ или ратегеръ магистрата, командовавшій на церемоніи.

**** Бывшій войтъ.

***** Войтъ и члены магастрата обвинялись тогда въ огромной растрате городскихъ суммъ и имущества.

****** Пилипонъ — Филиппонъ, Филипповецъ, Филиппова согласія раскольникъ. Въ этомъ указаніе на староверчество перваго кіевскаго головы Дегтерева.

******* Указаніе на крюковое пеніе у раскольниковъ.






[Скорбь киевлян о потере магдебургского права (1835 г.) (Современное стихотворение) // Киевская старина. — 1882. — Т. 2. — № 5. — С. 352-357.]









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.