Попередня        Головна






XXI


Ні, геть з думок моїх!

Скарб справжнього знання —

В твому творінні, а природа мати

Старого Райну пишні береги

З якою іншою красою порівняти?..




Попрощавшися Артур із батьком, сів у човна пливти Райном, не подбавши взяти з собою щось із речей. Трохи білизни та кілька, золотих, — ось усе його добро, а решта лишилась на в'ючакові. Коли трохи від'їхали від берега, натягнули вітрилля й під легким вітерцем попливли проти течії, навскоси від Кірхгофа.

За кілька хвилин опинились біля другого берега. В цю мить Артур, що. напружено стежив за лівим берегом ріки, побачив батька з двома верхівцями; подумав, мабуть, один Бартоломей, а другий якийсь випадковий подорожній. Він зрадів, — однією людиною більше, певніше переїхати шлях. Артур вирішив і на мить не спинившись у Кірхгофі, їхати швидче до Страсбурга, хіба що темрява може примусить десь заночувати в селищі по німецьку сторону Райна. Запальний юнак уже радісно мріяв про побачення в Страсбурзі з батьком; недавня гризота розвіялась, і від тяжкого розпачу він раптом перейнявся веселими бадьорими мріями.

Зійшовши на берег, попоїв і швиденько подався шукати коня. З великими труднощами, кінець-кінцем, роздобувся в надбережній, хатині якогось рибалки й залишивши йому натомість трохи золотих, скочив на сідло й дав коневі остроги.

Тепер їхав східнім берегом величної ріки — мальовничі місця, що їх обмиває Райн; надбережні кручі вкривали рослини роскішним осіннім убором. Далі височіли фортеці, де маячили прапори гордих власників; потім назустріч з'явилися села маленькі, де родючий ґрунт годує хлібороба, а той кожну мить начувається, чи не відніме важка рука великого пана останній шматок його хліба. І кожний ручай, що вливається до Райну, в'ється долиною, і кожна долина ріжно-барвна й красна; час од часу луки, лани, виноградники, потім далі — скелі, провалля... Артур жагуче пив насолоду запашної осінньої природи.

Але ось сонце сідає й вечірня заграва нагадує йому про близьку ніч. Він поклав собі в першому селищі, що трапиться дорогою, знов постукати до якої хати. Саме спустився до мальовничої долини, де велетенські дерева розкинули тіняве гілля над соковитою, м'якою травою. Посередині — широкий ручай, а десь за милю за течією вгору його струмені обмивають стрімку, високу скелю, на ній старовинні мури та готичні вежі величезного февдального замку. А перед Артуром ця частина широкої долини пишно буйніла скиртами пшениці; обабіч широченного поля височіли темночервоним листом старезні дуби. Якийсь молодик, з убрання селянин, ловив перепілки, біля нього дівчина сиділа на пні й посміхалась на веселу забаву. Маленький цуцик, що мав заганяти дичину до сітки, раптом забув свій обов'язок і почувши близько мандрівника — загавкав. Він злякав птахи. Тоді дівчина підійшла до Артура й увічливо попросила трохи збочити.

Той залюбки дав згоду.

— Можу поїхати так далеко, як вам заманеться, — і він ґречно вклонився. — Пробачте, і в нагороду скажіть: тут денебуць чи є будинок або халупа, де б добра душа прийняла подорожнього на ніч?

Дівчина, обличчя він гаразд не розгледів, здавалось ось-ось зарегоче.

— Невже ви гадаєте, — простягнула руку до замку, — що там мандрівникові може забракнути місця?

— Місця може й багато, — Артур їй на те, — а от чи схочуть ним поступитися?

— Становлячи сама чималу частину людности цього замку, — ручусь вам за те! А що ви немов не дуже привітний, то за воєнними правилами, я мушу спустити причілля.

Дівчина оділа машкару, — таких часто вживали жінки за давніх часів, захищаючи себе від спекоти, а коли то й від надокучливих очей.

Але Артур уже пізнав. Він бачив цю дівчину в оселі дядька Анни Геєрштейн.

Невже знов близько вона! Може в цьому самому замкові?

Невже знов під однією стріхою? Анна! Анна уже стільки часу виповняла вщерть йому думки — і раптом таке диво!

Йому серце затіпалось, бурхливіше забилась по жилах гаряча кров. А як довідатись? Чи ж дівчина скаже? Йому рвалася думка, не знав що говорити, з чого починати, а десь у серці буяли нестримні радощі.

Дівчина сказала тому юнакові віднести дві найкращі куріпки, а решту пустити на волю.

— Мушу подбати про вечерю, — обернулась до Артура, — ведучи несподіваного гостя.

Артур мовив, що не бажав би завдавати клопоту населенню старовинного замку Дівчина хитнула головою.

— В жодному разі не хочу потурбувати вашу господиню, — обережно озвався Артур.

— Овва! — скричала дівчина; Філіпсон пригадав, що ім'я їй Аннета, — здається, і слова не було ні за господиню, ні за господаря. А цей кумедний подорожній уже уявив, що його приймуть обов'язково у вітальні.

— Як? — трохи збентежився Артур. — Адже ви казали, що служите тут? А дівчина, очевидячки, прислуговує жінці!

— Висновок не є абсолютно правдивий. Часами жінки мають добрі посади в будинках, де господинь не буває.

— Ви хочете сказати, що й ви також?.. — злякано оступився Артур.

— Невже край несподіваним мріям?

Настала мовчанка. Дівчина вперто не дивилась на нього.

— Як називається замок?

— Арнґейм, — відказала Аннета.

— Мабуть, залога велика, — подивився Артур на фортецю, — якщо ви можете по тих вежах на мурах понаставляти салдатів.

— О, з цим справа погана, признаюся вам. Ми, певніше, ховаємось у замкові, а не живемо. Та такі тут про нього чутки, що навряд підійшов би хто близько.

— А сами ви не знаєте страху? — питав уже Цілком заспокоєний Артур. В пам'яті оживали Рудольфові слова про історію баронів Арнґеймів та страшні події, що припинили їхній чоловічий рід.

— А може надто знаємо причину страху і тим навважуємося дивитись йому в самісінькі очі?! Проте, як бажаєте, я вас не тримаю, хоч вершини далеких горбів, он дивіться, вкриває вечірній туман. Чи лишатися в Арнґеймі, чи довго ще їхати, аж натрапите на притулок новий.

Артур посміхнувся. Тут дівчина збочила, гукнувши йому їхати широким шляхом; сама подалася стрімкою тропою. Сюдою віддаль була багато менша.

Артур поїхав сам і незабаром досягнув західньої сторони Арнґеймського замку. О, він незрівняно був більший, ніж міг уявити Артур за словами Рудольфа Донергуґеля. Його будували за різних епох, — трохи готики, більше будови арабської, — мінарети, бані, всілякі прикраси східніх будівель. Що й казати, все старе-старовинне, але несправедливо казав Рудольф, що самі лишились руїни. Ні, замок старанно було відбудовано.

Швайцарка не дала мандрівникові змоги докладніше обдивитись замок. Ледве доїхав до нього Артур, зразу почув її голос. Повернув голову й побачив перекинутого через висхлий рів містка, одним кінцем на вікні, де стояла Аннета.

— Ви забули швайцарську науку, — подивилась вона на Артура, що нерішуче посувався хитким мостом.

Раптом згадалась йому Анна, її колишні слова, трохи чи не в однакових обставинах; він випростався й спокійно скінчив свою путь. Скоро став на вікні, Аннета зняла машкару й поздоровила з в'їздом до Німеччини, до давніх друзів з новими найменнями.

— Анни Геєрштейн уже немає, — сказала вона: — ось ви побачите незабаром баронесу Арнґейм. А я швайцарка Аннета Вейльхен, тепер їй за покоївку, — скінчила лукаво.

— О! — запалився Артур, — дозвольте просити, скажіть баронесі за мене... і... я не знав... що вона тут!

— Та годі, що там, — перехопила Аннета, всміхнувшись, — знаю, як треба казати. Перекажу їй про кохання, що його не вгасити всім Райнським водам, яке привело вас сюди, бо! . вона — або смерть.

— Ні! Ні! Аннето, Аннето!..

— Це що? Ви збожеволіли? Яка фамільярність! Прошу називати мене не інакше, як Анна!..

Пустотлива дівчина вибігла з хати схвильована й захоплена. Двома розгонами вибігши вузенькі сходи, вона, мов вихор, вдерлася до вбиральні:

— Анно, Анно Геє... пробачте, баронесо . Арнґеймська. Вони приїхали!., приїхали!.. приїхали!

— Філіпсони? — тамуючи віддих, прошепотіла Анна.

— Так, так... Ні!.. Цебто так. Бо приїхав найкращий, Артур!

— Аннето! А батька з сином нема?

— Ну певно, що ні! — відповіла весела Аннета, і враз збентежилась: — ой, я й не спитала за нього. Та він не був ні мені, ні кому іншому друг, крім старого Бідермана. А ці старі...

— Ой дівчино, дівчино, що ти наробила! Хіба ж я не загадала тобі привести обох. А ти привела одного сюди, де ми зовсім самі. Це ж незручно!

— А що ж я могла робити? Ну, він був сам. Хай! Може скажете треба було послати його на село, де є Райнграфські салдати, що кожну рибу в неводі ловлять? Як він би продерся там, де волоцюги, хижі барони, — пробачте Анно, — розбишаки та всілякі недобитки під прапорами Бургундського герцога...

— Мовчи, Аннето, не бався зі мною. Ось порадь, що робити. Де ж це старий?

— Може зволите сами запитати молодого про це, люба Анно... Пробачте, шановна баронесо! Чого ви вагаєтесь? Ви врятували йому двічі життя, він прекрасний, молодий, стрункий та спритний; всього є, щоб подобатись. Щоправда, раніш ніж ви побачили його, вам не здавалися бридкими й швайцарські юнаки, ви грались і танцювали разом, могли з ким одружитись, навіть певно обрали б собі Донергуґеля...

— Ніколи! — закричала Анна.

— Не так рішуче, моя господине! Коли б він зумів зажити ласки вашого дядька, небога була б також не від того, але ось Артура побачили — і весь світ вам байдужий.

— Годі, Аннето! Ти хочеш, щоб я зненавиділа тебе?

— От і виходить, що ви кохаєте його, і нічого дивного в цьому не бачу. Що вам можна закинути?

— Аннето, цього ніколи не буде!

— Та не лякайтеся, Анно. А щодо грошей, Артурів батько найщедріша в світі людина. Він дасть синові гроші купити десь фарму в швайцарських горах. Ви маєте трохи лісу та трохи землі, — передо мною ж спадкоємиця частини геєрштейнського маєтку... Буде своє господарство, Артур полюватиме, ловитиме рибу, оратиме землю, буде боронити та збирати в жнива...

Анна Геєрштейн сумнівно хитнула головою, немов не переконана, що її коханий має до цього хист.

Трохи заспокоїлась, і вже мала силу вийти до Артура.

— Ну, ходімо, — озвалась до дівчини. — Помріємо потім. І не базікай більше дурниць, бо цей молодик жодного слова не казав мені про кохання.

— Та не може бути? — здивовано скричала Аннета. — Стільки часу бували вкупі, про віщо ж міркували ви обидва?! Вам же ніщо не стояло на заваді.

— Облиш це! — рішуче промовила Анна. — Ходімо.

Анна розчинила двері й не встигла зробити й кроку, як Аннета вже збігла сходами та помчала далі. Тоді спинилась внизу, немов щось пригадавши, й притишено вдалася до Анни, яка повільно взялася рукою за поручні.

— Анно, Анно! Треба пишніше вбратися. Ви ж тепер баронеса

Арнґейм!

Вона сказала це вчасно, бо Анна знов так схвилювалась, що не мала відваги сходити вниз. Аннета миттю підскочила знову до неї, взяла за руку й сказала:

— Ходімо назад, я вас приберу, а ви втихомирите своє серце. Як зблідли! Нічого, хай він ще трошки почекає!

Вони повернулися до вбиральні молодої баронеси. Анна схилилась без сил на стільця, Аннета заходилась вибирати їй сукню. Як же вона здивувалась, коли Анна попросила дати те простеньке вбрання, що в ньому вона була першого дня, коли приїхав Артур до Геєрштейну. Але зараз же й оцінила ідею, скричавши захоплено:

— Чудесно, чудесно! Так буде найкраще! Анна посміхнулася. Сказала:

— А проте ми в стінах Арнґеймського замку. Може ще хто над'їде. Треба бути напоготові й кожну мить начуватися ворогів. Що ж убрати на доказ мойого нового наймення? А, до стрічки на волосся я вколю велике перо...

Два яструбові пера, з'єднані застібкою з опалом, що мінливий переливався всіма кольорами, швайцарку зачарували.

їй Анна досі опала не показувала.

— Це єдина річ, на яку я можу позаздрити, — промовила Аннета. — Вона міняє свій кольор — от мов ваші щічки, коли ви схвильовані.

— Ех, Аннето, — відповіла вже тепер баронеса, колишня Анна. — З усіх дорогоцінностей, що мали жінки цього дому, це — найстрашніша. Вона призвела до загину мою бабуню.

— Ну, то скиньте її. — невгавала жваво Аннета, — та й ходімо мерщій.

— Скидати не буду. Ходімо!

Вони спустились униз. Ставши на порозі великої залі, Анна збентежено відчувала, як страшенно б'ється їй серце. Артур теж зніяковів. Вони поздоровкались, ледве звівши один на одного очі і щось таке почали говорити, що ні він, ні вона не розуміли.

Аннета стоячи неподалік здивовано їх спостерігала. Що раптом їм сталося? Ну й закохані!

Одразу сіли до столу. Аннета між ними, силкуючись брати у всьому з них приклад. Повечеряли. Слуга десь пішов. Сяк-так почалась уривчаста размова; рятувала Аннета, яка де треба й нетреба вихоплювалась із своїми зауваженнями. Ролю покоївки грала погано, все збивалась до Анни на ти, а в Німеччині це був тоді гріх чималий. Та, проте, це дало змогу юнакам трохи опанувати себе й вони посміхалися на Аннетину гру. Але не з таких була дівчина, щоб давати себе, дарма, що на дружній, глум; ніби гніваючись вона закричала:

— А ось розкажу те, що я думаю за вас. З мене кепкуєте, а подивіться лишень на себе; мов діти малі втрачаєте час, даний вам, щоб завоювати щастя. Не треба супити брівок, моя люба Анно, чи то пак, шановна баронесо; надто багато я дивилася на Пілатову гору, сердитим поглядом мене не злякаєте!

— Замовчи, Аннето, — рішуче промовила баронеса, — або йди собі геть.

— Коли б я не любила вас понад усе на світі, — вперто сперечалась Аннета, — я моментально залишила б не то кімнату, ба й замок. Госпадарюйте тоді сами з вашим чудовим управителем.

— Ну, я благаю тебе, йди собі!

— Ба ні, почекайте! Ось щось скажу. Чи знаєте ви, Артуре, що мою господиню мають за родичку якихось духів... Тим то вона така сором'язна... Ха... ха... ха...

Анна Геєрштейн страшенно зраділа, що размова набирала іншого змісту, що Аннета її не чіпає.

— Так, справді, Артуре, ви маєте право мене трохи розпитати. Признавайтеся, чули ж якісь спльотки... Цікаво, що думали ви, як я проминула постать вартового вночі біля Графслустського замку?

Артур почув себе ніяково. Поперше тому, що так по-дурному поводився тоді, не обізвавшись до Анни, а ще більше тим, що-згадав Рудольфові слова.

— Признаюсь, я чув... Цебто... Рудольф Донергуґель мені розповів, але я нісенітниці віри не йму.

— А-а... коли Рудольф, — перехопила Аннета, — виходить ви довідались за все, що кажуть найгіршого про мою господиню та її предків... звичайно, знаєте за чари, за бабуню?!.

— Аннето, — насупив брови Артур, почувши в голосі дівчини захований сміх, — я ж не вірю таким дурницямі

— Мовчи, Аннето, ось я розповім сама. Артуре, то правда, що дід мій з матерньої сторони, барон Герман Арнґейм, багато знав найскладніших наук; до того ж був за голову таємничого суду, що його називають Фемгеріхт; ви за нього напевно чули. Одного разу увечері чужинець, що його переслідували аґенти цього суду — про суд краще мовчати взагалі — прибіг до замку та просив захистити. Мій дід, довідавшись, що то великий вчений, охоче відчинив браму, а перед судом клопотав вирок відстрочити. Вони вкупі працювали, і коли наблизився реченець, розлучаючись гість із хазяїном, просив привезти до замку дочку, щоб востаннє з нею попрощатись. А барон пропонував лишити дівчину в себе, зглянувшись на її сирітство та сподіваючись ще чогобудь навчитись. Данішменд, її батько, дав свою згоду й покинув замок, бо мусів з'явитись до суду, що був у Фульді. Що далі було з ним — невідомо; може барон Арнґейм його врятував, а може спіткали його меч та мотуз. Персіянка одружилася з своїм опікуном. Вона таки трохи не зважала на місцеві звичаї, їй подобалось глузувати з дурних німецьких пань, які чувши, що вона размовляє по-перському та арабському, ладні були мати її трохи чи не за відьму. Тим то за неї силу-силенну сплітали чуток. І того нещасливого дня, коли вона померла, до справи була причетна баронеса Штейнфельд. Вона перед тим з нею посварилася; тут уся справа в отруті.

— А опал? А вода, що їй бризнули в обличчя? — спитав зацікавлений Артур.

— Коли бабуня зомліла, цілком природно, на неї бризнули водою, а щодо опалу, мені також оповідали, ніби він втратив свій блиск; проте кажуть, цей дорогоцінний камінь завсіди від отрути гасне. Оце все й спричинилося до цілих леґенд навколо ймення перської дівчини, створило якусь казку.

— А?.. а?.. Ви нічого не сказали...

— Про що? — запитала господиня.

— Про вашу появу минулої ночі.

— Хіба ви ще не догадались? Мій батько, що брав запальну участь у справах країни, викликав ненависть багатьох дуже могутніх осіб, тому він тут не може з'являтися. До того й з братом не хтів зустрічатись. Коли ми приїхали до Німеччини, повідомив, щоб я прийшла до нього на перший поклик. В кімнаті в Графслусті я знайшла листа, де згадувалося за таємний вихід, отой, із каміння; його легко було відкрити. Сюдою я вийшла до брами, тоді до лісу й знайшла батька на призначеному місці.

— Небезпечно ж було, — скрикнув Артур.

— Я була страшенно стривожена. Не люблю мати таємниць від мойого дядька.., і взагалі вночі йти невідомо куди в чужій країні... Але я мусіла, а вартові мені перешкоджали, довелося відверто розповісти молодим Бідерманам. Від Зіґізмунда ми вирішили таїтися;

заманулося трошки пожартувати. Я мала перейти повз нього, немов примара, і ніяк не сподівалася, що замість нього стоїте ви.

— А я дурень! Я мусів пропонувати свої послуги.

— З того нічого б не вийшло! — спокійно відказала Анна. — Я мусіла йти сама. Батька знайшла, сьогодні бачилась із ним удруге; а серед швайцарських депутатів була зовсім не я, під сірим вкривалом — Аннета. Батько хтів, щоб ніхто не знав, де я поділася. Тому й бачили мене у в'язниці.

— Ви врятували мені життя! — скричав юнак.

— Мені заборонили з вами розмовляти. Щоб звільнити — я мусіла слухатись. А вам дали змогу втекти, щоб був зв'язок між швайцарцями, які в дорозі, та міськими змовниками; потім, після повстання, я довідалась від Зіґізмунда, що вас переслідують розбишаки; батько влаштував так, щоб з Анни Геєрштейн я зробилася німецькою баронесою, і я поїхала. Яке щастя, що ми цього вже позбулись!

— А мій батько? — запитав Артур.

— Живий, сподіваюся, за нього дбає багато людей, серед них бідолаха Зіґізмунд; тепер, Артуре, таємниці з'ясовано, час попрощатись.

— Попрощатись? — схвильовано повторив Артур.

— Так! Вранці поїдете до Страсбурга, і... і... ми більше не побачимось!

Артур кинувся до неї й хаосом запальних, майже незрозумілих сліз благав. Вона зворушено дивилась на нього.

— Артуре, заспокойтеся!

— Анно, я англієць... Що. ж нам робити? Я не можу розлучитися з вами. Слухайте, батько та я мусимо виконати доручення... Успіх дуже сумнівний.. Ви мабуть довідаєтесь, який буде кінець. І почуєте за мене... Дізнаєтесь моє справжнє наймення, а коли я врятуюсь — до вас долетить моя слава!

— Годі, сюди йдуть!..

— Ще мить... пам'ятайте, поки Артур має серце, воно б'ється для вас!

До кімнати вбігла Аннета.

— Йдіть! Йдіть, — закричала, — вернувся управитель, йде сюди. Артур став біля Анни і скричав:

— Коли небезпека — я вас обороню! Анна рішуче сказала:

— Я нічого лихого не зробила, що б могло розсердити батька, й не буду ховатись від його та мойого управителя. Артурові нічого тікати! Скажи, Аннето, управителеві, хай іде сюди, а ви сідайте, будь ласка, — вдалась вона до Артура.

Артур знову сів на своє місце.

Аннета підбадьорена сміливістю Анни Геєрштейн, весело заляскала в долоні й вийшла з кімнати, тихенько промовляючи:

— Тепер я бачу не жарти вдавати баронесу, коли вмієш підтримувати свою гідність. Чому ж цей брутальний чоловік так налякав мене?







XXII


Нічого не кажи мені за це: Завжди було мені нестерпне лицемірство Тієї гречности нещирої: „Будь ласка, Сідайте, сер!" „Ні, ви раніш, мілорде!" Щоб вас поперевішали усіх!


(Old Play).




Чекали. Артур сів трохи віддалік біля столу. Аннине обличчя прибрало виразу гордовитого спокою. Сходами добувалися кроки, швидкі та нерівні, кроки дуже стривоженої людини. Двері відчинилися й до кімнати увійшов управитель.

Такої повишиваної одежі з стількома блискучими прикрасами Артур не бачив ні у Франції, ні в Англії. Соколяче перо на шапці застібалось золотом. Саме вбрання — з буйволової шкіри, а на шиї висів золотий ланцюг. Він увійшов, поспішаючись, сердито, стурбовано, та досить брутально сказав:

— Анно Геєрштейн! Що це означає? В замкові чужинці під таку пізню годину?

Анна Геєрштейн, хоч і довго жила далеко від своєї батьківщини, проте знала її звичаї. Вона відповіла:

— Чи ти васал Арнґеймів, чи хто інший, що можеш так розмовляти? Як це ти говориш з баронесою Арнґейм в її власному замкові й не скинувши шапки? І коли ти попросиш мене тобі пробачити та почнеш розмовляти як слід, тільки тоді, не раніше, я матиму змогу тебе слухати.

Управитель мимохіть узявся за шапку й скинув її.

— Пробачте, може я з переляку недобре повівся. Але сталося ось що. Райнграфські салдати зчинили заколот, подерли державного прапора та підняли свойого, незалежного, оголосивши, що воюватимуть із цілим світом. Вони хочуть узяти замок, і ви мусите на світанкові його покинуть.

— Невже нічого не можна зробити?

— П'ятсот чоловіка було б нам досить, а я не знаю, де набрати й десятків із два. А тепер ви все знаєте, і дозвольте вас попросити вислати звідціля цього молодика. Я покажу йому найкращу дорогу, а з нас досить буде дбати за самих себе.

— А ти куди думаєш? — спитала Анна.

— Поїду до Страсбурга, коли дозволите, — сподіваюсь бунтарі не помітять. По-мойому, нам краще тікати туди. Там чекатиме ваш батько — Альберт Геєрштейнський.

— Гаразд! Ви, Філіпсоне, — повернулась Анна до Артура, — казали мені, що також їдете до Страсбурга? Хочте вкупі?

Легко уявити собі, як зрадів Артур і з яким задоволенням пристав на таку пропозицію.

Управитель намірявся сперечатись.

— Баронесо!.. — нетерпляче почав він.

— Подумай спочатку, друже, — перехопила Анна, — навчися розмовляти з пошаною.

Нахабний управитель щось промурмотів крізь зуби та вимушено ввічливим голосом сказав:

— Дозвольте, в наших умовах мусимо дбати за себе; я не можу через те дозволити чужинцеві їхати разом.

— Коли б я, — підвівся Артур, — вам перешкоджав, я б не підтримував такого наміру. Хіба ви не розумієте, що вам можу стати в пригоді?

— Аз чого я знаю, що ви не зрадник?

— Стережіться! — скричав Артур, та Анна його спинила:

— Ми мусимо якнайшвидче заснути, бо вранці лагодитись у дорогу. І ти слухай: я наказую тобі, щоб цей юнак ночував сьогодні в замкові, а взавтра поїхав вкупі з нами. Відповідальність перед батьком беру на себе, а ти мусиш мене слухати...

Управитель люто подивився на Артура, проте змовчав.

Повернувся й повів його до якоїсь кімнати, де панувала цілковита тиша та стояло вигідне ліжко.

Артурові здавалось, що з хвилювання не буде спати. Сталось по-інакшому. Тільки кинувсь на постіль — одразу заснув.

Прокинувсь від крику над головою. Управитель гукав:

— Вставайте, ми їдемо!

Скочити, умитись, убратись, одягнути панцера та взяти зброю забрало Артурові кілька хвилин. Потім він побіг до стайні, осідлав коня й виїхавши на двір, почув Аннетин голос:

— Сюди, Філіпсоне, хочу щось вам сказати! Він підійшов.

— Анна хоче на хвилинку побачитись з вами, раніше ніж ми сядемо на коні.

— Де ж вона? — скрикнув Артур, заходячи до кімнати.

— Ось зараз прийде... Поверніться в той бік. Увіходила Анна, цілком одягнена до подорожі.

— Я певна, що ви, Артуре, цінуєте мою гостинність, хочу сказати дружнє почуття, тому я й не згодилась, щоб ви увечері виїхали. Майте на увазі, біля страсбурзької брами ми розлучаємось: я поїду до батька, ви також до свойого. І відтоді всі стосунки між нами припиняться.

— Але будуть спогади, — схвильовано промовив Артур, — що їх із серця не вирвеш довіку.

— Годі! Ніч скінчилася, мрії розвіялись... Надійшов ранок, з ним збудився і розум. Так мусить бути! Ще Одне: дорогою розмовляти не можна зі мною! Це небезпечно. Прощавайте, я йду!

Гнів і раздратовання, біль і розпука обхопили Артура.

Терпець і навіть лагідність Анни Геєрштейн вчора увечері, коли він промовляв їй слова кохання, ніяк не приготували його до сьогоднішньої обережної стриманости. Він не знав, як мучиться Анна, в

ладен був її осуджувати. Сумно подивився на Аннету, яка йому потіха з її важких зітхань! Дівчина сказала:

— Я сама нічого не розумію. Вона так змінилася, пізнати не можна. Але ходімо швидче, ми їх затримуємо.

Вона показала Артурові коритар, що ним ближче із замка вийти до осідланих коней, сама побігла вперед.

Вийшовши Артур знову на двір, побачив свойого коня між двадцятьох інших. Все населення Арнґеймського замку рушило в путь.

Артур не міг зрозуміти одразу, чому не чути тупотіння копит. Незабаром зайнялося на днину, і тоді він розгледів, що ноги всім коням обгорнуто вовною. Дивно так було, що їде маленький кінський загін, униз від замка кам'янистим шляхом, тихо й нечутно.

Проїхавши дві годині, управитель пропонував Артурові попоїсти. Він мав із собою пляшку доброго вина. Анна була трохи далі. Управитель зачіпав його то тим, то іншим словом, хоч Артур, пам'ятаючи останні Аннині слова, нічим не виявляв своєї ворожнечі.

По сніданкові мандрівники посідали знову на коні й не поїхали, а помчали, так швидко, що вже перед полуднем опинились у містечкові Келі, яке лежить навпроти Страсбурга, на східньому березі Райна. Там знов спинились на півгодини, а тоді взяли дорогу на Страсбург.

Ось маленький загін досягає й протилежного берега.

Анна вимудрувала якось зручну хвилинку та під'їхала трохи ближче до Артура. Він і собі подався в її сторону.

— Чужинче, тепер прощаюсь востаннє. А чи ви знаєте, де шукати батька?

— В заїзді «Крилатий Олень», — похмуро відповів Артур, — а де він є в тому великому місті — не уявляю.

— А ти не знаєш? — спитала Анна управителя.

— Я? О ні, не знаю ні Страсбурга, ні його заїздів!

— Ну ти принаймні розмовляєш по-німецькому, — розгнівалася Анна, — можеш краще розпитати, зроби це, будь ласка!

Знизавши плечима, управитель пішов до міста шукати, де є заїзд «Крилатий Олень».

І хоч вони, власне, були в самому Страсбурзі, і від управителя відділяла їх відстань дуже мала, встигли проте кинути один одному кілька останніх слів.

— Прощавай... — прошепотіла Анна, — ось, візьми... і будь щасливий! А він мурмотів безліч ніжних слів, приймаючи її дарунка, та Анна вже від'їжджала, а перед очима виріс управитель:

— Йди сюди, я відшукав заїзд! Поспішай, мені ніколи!

Він поїхав уперед, Артур своїм конем мовчки за ним до міського перехрестя, де широка вулиця перетинала ту, що нею вони над'їхали з надбережжя від берега.

— Ось і «Крилатий Олень», — показав управитель на величезну дошку, що трохи не всю посідала вулицю. — А далі, гадаю, тобі стане своїх очей!

Більше не додавши й слова, він помчав назад до свойого загону.

Очі Артурові мимохіть повертали за ним, але згадавши за батька, він потомленому коневі дає остроги й за кілька хвилин прибув до «Крилатого Оленя».







XXIII


Гуди, скорботний дзвоне! Немає сил давно. Розбите хворе серце Вже не болить воно... Лише омана — краси принада Запона чорна на сцену пада.

(Старовинна пісня).



В «Крилатому Олені», в Страсбурзі, як і взагалі геть по всіх тогочасних заїздах імперії, так само неуважно ставились до потреб подорожніх, як і в Джона Менґса. Але Артурові молодощі, врода, справили велике вражіння на низеньку кремезну, червонощоку дівчину, господареву дочку. Сам господар, товстий, старий чоловік, не вставав з свойого дубового крісла у вітальні. І молоденька господиня виявила таку дбайливість, що аж сама зважилась перейти брудним двором показати Артурові, де стайня. А коли юнак запитав за батька, вона, навіть, завдала собі труднощів пригадати, що саме такий, як він каже, мандрівник приїхав до них напередодні увечері й розповідав, ніби чекатиме на молодого товариша.

— Я зараз пришлю його сюди, — мовила низенька дівчина й на вустах їй з'явилася посмішка. Так, сталося диво — дівчина ще й усміхнулася.

Вона слова додержала. За кілька хвилин старий Філіпсон увіходив до стайні.

Вони кинулись один одному в обійми.

— Сину! Любий! — скричав старий англієць. Звичайної стриманости не було й сліду, вибухнуло природнє почуття. — Я завсіди любив бути з тобою, а сьогодні мільйон разів щасливіший побачити тебе, після таких перешкод, таких небезпек... Ще більше радію, що ти над'їхав у ту мить, коли ось вирішиться наша доля. За кілька годин ми довідаємось, на що можна сподіватися від бургундського герцога. А... ця річ — із тобою?

Артурова рука мимохіть спершу почала шукати те, що лежало ближче до серця — Анниного подарунка. Та вмить схаменувся й дав батькові скриньку, що були її втратили й потім знову знайшли в Ля-Фереті.

— Небезпека стерегла близько, — промовив Артур, — як я спинявся в одному замкові й там починались події, бунт... Але дякувати долі, все, як бачте, гаразд.

— Терням усіяний путь наш, — обізвався батько, — мене також спіткала пригода — загроза була страшна... Це минулої ночі, потім тобі розповім. А оце вранці виїхав був і вже безпечно дістався сюди; тепер поклопотався про охорону, що проведе нас до герцогського табору біля Діжона, а ввечері, гадаю, станем йому перед очі. Коли ж останні надії наші не справдяться, ми подамось до Марселя, звідтіля до Кандії, або на острів Родос і будемо вдвох собі жити. Бо як немає змоги Англії допомогти...

Він не скінчив і в тривожній задумі замовк. Артур схилив голову. Мовчав. Батькові слова наче відкрили перед ним завісу, що за нею — темна безнадійна ніч. Так засуджують злочинця на вічне ув'язнення, викидаючи його з громади, позбавляючи всіх радощів життя.

Старий Філіпсон сказав, що хоче трошки перейтися. Син залюбки приєднався до нього.

Проходячи містом повз величезний собор, вони побачили, як це буває по всіх католицьких країнах, силу жебраків біля входу. Деякі мали такий нужденний вигляд, що старий Філіпсон потягнувся до кешені. Висока жінка біля самісіньких дверей протягнула також до старого руку. Він поклав їй більшу монету, срібну.

— Ну й дива, — мовила вона по-англійському, проте так тихо, щоб більше ніхто не міг чути. — Справді дива. Англієць ще має срібло й може давати його злидарям...

Артур побачив, що батько стрепенувся на звук цього голосу, чи, може, слів, — юнакові також видалося, щось ніби є дивне в жебрачці.

Старий, глянувши на жінку, пішов за нею до церкви. Там саме відбувалась відправа. Він мовчки став, біля нього Артур, а жінка підійшла до вівтаря і спинилась перед ним.

Відправа перейшла й скінчилася з усіма звичайними обрядами. Піп одразу пішов, люди й собі потягли додому.

Артур був дуже здивований, побачивши, як батько, який, на його думку, не мав часу виконувати релігійні обряди, підійшов до жінки, що й досі стояла перед вівтарем, і спинився позаду, втупивши очі в завинену вкривалом жебрачку.

Жодної відповіді не міг підшукати Артур. Хто ця жінка? Яку може мати справу до неї батько? Він тільки знав, що батькові доручено важливе діло, дуже небезпечне, знав про силу перешкод, а так само й за те, що політичні діячі у Франції, в Італії, у Фляндрії часто мусіли перебиратися, зберігаючи таємницю, щоб не викликати підозри, з'являючись там, де їм треба. Людовік XI, надзвичайний політик, що мав величезний вплив на тодішні політичні справи, на цілу добу, раз-у-раз посилав аґентів в убраннях жебраків, циган, мандрівних співаків тощо.

І Артур уже втямив, що то не старчиха, як виглядає жінка з одягу, а хтось зовсім інший. Він вирішив брати у всьому приклад з батька.

Ось жінка встала. Підійшла до старшого Філіпсона; той схилив голову з таким шанобливо покірливим виглядом, якого Артур ще в батька ніколи не бачив. Він чекав, що вона скаже, сам, очевидячки, не маючи наміру починати.

Хвилину тривала мовчанка. Крізь довгі вузенькі шибки кольорового вікна світило проміння осіннього сонця, зливаючись із тьмяним мерехтливим вогником останньої непогашеної свічки. Але яскраво на цьому тлі вирізнялася постать жінки, скорботна й немов задумана, велична. Обличчя Філіпсона старшого виявляло тривогу. Артур схвильовано дивився, йому розпалювалась буйна фантазія і він сподивався незрозумілих незвичайних подій.

— Я виїхала назустріч, щоб швидче довідатись... Мене схиляє скорбота... Щасливий ти, що можеш думати за своє власне щоденне життя...

— Я глибоко переживаю лихо, якого зазнала наша країна... — схиливши ще нижче голову відповів Філіпсон.

— Що важать твої втрати проти моїх, — глибоко зітхнула жінка й закрила обличчя руками.

Артур стояв трохи віддалік. Він не міг більше витерпіти й підійшовши до батька стиха промовив:

— Батьку! Хто це? Може моя мати?

— Ні, сину, — озвався Філіпсон: — але мовчи, мовчи! Та жінка почула й питання і відповідь.

— Ти не помилився, юначе, — сказала, — я була тобі матір'ю... матір'ю цілого англійського народу... я Маргарета Анжуйська...

Артур став на одне коліно перед відважною удовою Генріка VI, що так довго, в найжахливіших умовах непоборною мужністю й розважливою політикою підтримувала безнадійну справу свойого слабкого чоловіка. Щоправда, вона інколи з перемоги користувалась на лихо, була жорстока тоді та мстлива, але багато також і спокутувала; їй припала жорстока доля. Артура виховали так, щоб він прихилився всією душею до позбавленого престола лянкастерського роду, що одна з найславетніших підпор йому був Артурів батько. Його діяльність, його подвиги часом, дарма що зазнавали поразки, мали на меті знести знову на трон цю династію. І Артур перейнявся запалом — він був ще молодий і гарячий.

Маргарета відкинула вкривало. Величне обличчя, навіть і тепер, коли сльози порили зморшками щоки, вкрили чоло, зберегло красу, що колись над неї, казали, не було на цілу Европу. Холодна байдужість від безмежних, безперервних страждань і оман на мить змінилась: обличчя пом'якшало, набрало лагіднішого виразу. Вона протягнула юнакові руку.

Артурів батько тимчасом відійшов і зачинив двері, ставши біля них, щоб бува хто не увійшов.

— Так ти, юначе, — сказала жінка, й у сталевому голосі забреніла ніжність, — ти останній з того славного роду, що гине в боротьбі за наше діло. Що я маю змогу зробити тобі? Маргарета не може й побажання тобі дати, бо воно накликає нещастя, бо її доля жорстока, бо її слова дають іншим — горе. Я мов отруйне дерево довела до загину ті добрі ростини, що оточували мене. Я — причина смерти всіх моїх друзів, хоч сама ніяк не можу її дійти.

— Велика королево! — мовив старший англієць. — Не попускайте собі! Хай мужність, що давала вам сили зносити горе та страждання, не зрадить тепер, коли все страшне минулося, коли є, нарешті, надія на відродження Англії, на відновлення вашої величі.

— Мені вже нікого й нічого не треба, Оксфорде. Я не маю сили. Коли б завтрішнє сонце освітлило мене на престолі — і тоді, і тоді, кажу, я не сила... Хто поверне мені мойого сина. Моє військо, моі хоробрі друзі — Сомерсет, Персі, Стаффорді, Кліффорді. безліч інших — де вони? А мій чоловік... Але Едвард, Едвард мій син!.. О, як мені дивитись на юнака твойого й не згадувати мойого чудового хлопчика. Вони ж були однолітки, ба й однієї ночі з'явились на світ. Як часто ми з твоєю дружиною намагались були відгадати, що дасть ім майбутнє... І ось... твій Артур ще живе.. а мойого.. хлопчика нема. Нема Едварда!!

Вона закрилась вкривалом. Філіпсон, або вигнаний граф Оксфорд, щов славився за тих часів — мінливих настроїв та повсякчасної зради — своєю непохитною вірністю лянкастерському родові, зрозумів, що час починати про справи. Треба заспокоїти королеву.

— Велика королево! — сказав, — життя — мов короткий зимовий день; воно плине само, як хоче, де хоче, — цікавимось ми ним, чи ні — однаково. А я сподіваюся, що ви добре зумієте опанувати себе. Я приїхав сюди, згідно з вашою волею, незабаром стану перед Карлом Бургундським, і коли він з нами погодиться, стануться такі події, які ваше горе перетворять на радощі. Але не можна гаяти часу. І дозвольте мені довідатись, чому ви зволили прийти сюди в такому убранні, забувши про небезпеку? Вже ж не для того, щоб ридати над цим юнаком, велика"королева Маргарета покинула двір свойого батька й прийшла до такого підозрілого, небезпечного місця.

— Ти може глузуєш, Оксфорде, чи просто помиляєшся сам. Ти пам'ятаєш колишню Маргарету, а перед тобою стоїть інша жінка. Де мій розум, розсудливість, відвага! Мене жене страшна туга з місця на місце; де з'явилась, уже одразу лишатись не можу, подамся де-інде — знов те саме. Ти кажеш, батькова столиця мені надійний захист. Але як може витримати це моя душа! Як може королева найвеличнішої країни в Европі, позбавлена престолу, втративши військо, друзів, удова, мати без дитини, та, що на неї доля вилила до останньої краплини свій гнів — сидіти з старим серед пісень та музики, бавитись звуками арфи та віршами й у цьому проти призирства та горя мати розраду?!

— О, навіщо, королево, ви так кажете про доброго короля Рене. Адже це гаразд, що він змучений і прибитий зумів знайти собі потіху, хоч яка б там вона була.

— Ні, ні, не кажи так! Цей нікчемний старий... О, благородний Оксфорде, я трохи не збожеволіла, живучи в його столиці. Жалюгідне життя, мізерне оточення, що його називає він своїм двором... Ні, ні, краще пустельні Піренеї! Хай зітреться з моєї пам'яті, батькове ймення, хай зітреться воно з сторінок історії, там йому місця не буде. Але годі... Я мушу тобі розповісти й од тебе почути багато важливіші речі. Отже, Оксфорде, які відомості з Італії? Міланський герцог нам допоможе — порадами та грошима?

— Порадами — охоче, а от як вони вам припадуть до вподоби не знаю. Бо герцог радить нас скоритися долі.

— Лукавий італієць! Виходить, Галеацо нічого не хоче дати з свойого багатства й не допоможе тій, кому він стільки разів заприсягався в дружніх почуттях?

— На нього не вплинули й діяманти, що ми йому пропонували на заставу. Хоч він додав, що коли Карло Бургундський стане за вас, він з пошани до великого державця та з співчуття до страждань вашої величности, подивиться, що може дати нам його скарбниця, спустошена всілякими податками.

— Брехун! Лицемір! Коли допомога бургундського герцога дасть нам надію повернути все наше, він позичить якісь мізерні грошенята, щоб ми, випливаючи, знову забули за його байдужість до нас у нещасті. Ну а герцог, герцог Карло Бургундський? Я зважилась прийти сюди довідатись, що ти зробив і розказати, що знаю. Надійні люди вартують. Я не мала тепцю тебе дожидатись... Мій вірній Лямберт повідомив, що ви приїхали й я поспішила відшукати вас.

— Велика королево! — відповів Оксфорд. — Я не бачився ще з герцогом. Ви знаєте його легковажну, горду й уперту вдачу. Якби він був хоч трошки здатний підтримати мирну й розважливу політику — він давно б помирився з Людовіком, своїм непримиренним ворогом, а може й з Едвардом. Але він — увесь порив, божевілля, пристрасть, і може збурити проти себе бідних, але хоробрих швайцарців. А тоді буде зле...

— Він звичайно не довіриться хижакові, що вкрав мойого престола, коли той так довів своє лицемірство.

— Тобто? Я не розумію...

— Як, мілорде? Невже я перша повідомляю вас, що Едвард Йоркський переплив море з такою армією, що її, навіть, славетний Генрік V, мій свекор, ніколи не вводив із Франції до Італії?!

— Я лише чув, що на це сподіваються, — відповів Оксфорд, — і мав на увазі, що наслідки для нашої справи — лихі.

— Так, Едвард переїхав! — сказала Маргарета. — Зухвалець вимагав від Людовіка, французького короля, корони держави, немов би вона йому належала за правами спадщини, корони, що її дано було мойому бідолашному чоловікові, коли він ще був у колисці...

— Виходить, напевно англійці у Франції? — спитав Оксфорд. Голос звучав глухо, стривожено. — Кого ж він привів із собою?

— Усіх найлютіших ворогів нашого роду. Брехливого, підлого Георґа, що його він називає герцог Кларенський, кривавого Річарда, розпусного Гастінґса, Ґоварда, Станлея — одно слово ватажків усіх зрадників...

— І... і? я не маю сили питати... Бургундія має намір до них приєднатися і об'єднатися з йоркським гостем проти Людовіка?

— Я маю таємні відомості, — відказала королева, — цього не буде.

— Яке щастя! — скричав Оксфорд. — Едвард Йоркський — я не хочу гудити хоч би й запеклого ворога — відважний ватажок, але він не Генрік III, ні Чорний Принц, ні навіть Генріх V Ланкастерський, що його нащадкам служитиму довіку. Хай Едвард повоює з Людовіком без Бургундії. Що й казати, і Людовік не герой, а проте добрий напрочуд політик, може, ще страшніший за нашої політичної доби, ніж сам Карло Великий. Людовік не зважиться на такі битви, як під Крессі, Пуатьє, або Азінкуром. Коли Бургундія з нами, Едвард може втратити Англію. Але що робить Карло?

— Він загрожує Німеччині, — відповіла Маргарета, — його військо скрізь по Льотарінґії, по всіх головних містах та фортецях.

— А де Ферранд де-Водемон — хоробрий юнак, що б'ється за Льотарінґію, ніби з права від матері, Йоланди Анжуйської, вашої сестри?

— Він утік чи до Німеччини, чи до Швайцарії.

— Хай Бургундія начувається! — сказав досвідчений граф. — Бо коли він знайде собі товаришів у Німеччині та погодиться з одчайдушними швайцарцями — Карлові Бургундському буде поважна загроза, а він і в гадці цього не має собі. А ми тепер покладаємось на самого Карла, наша остання, єдина надія. Коли він зменшить свою силу цілком непотрібними бійками, наша надія вмирає разом з його могутністю. Мої друзі в Англії поклали, поки нічого не робити, аж одержимо з Бургундії військо та гроші.

— І це ще не головне, — відповіла королева. — Надто побоююсь я політики Людовіка XI, бо коли мої шпигуни мене не дурять, він уже потайки пропонував Едвардові мир на сім років, обіцяючи величезні гроші на підтримання Англії за йоркською родиною.

— Цього не може бути, — заперечив Оксфорд, — з такою бо армією, яку має Едвард, ганьба йти з Франції не спробувавши повернути свої колишні володіння.

— Та воно то так, такої думки був би законний державець, але не Едвард, що підло привласнив йому не належне. Кожен порив вітру з Англії несе йому страх, нагадуючи, що можуть збуритися ті, над ким він незаконно тримає владу. Він не зможе спокійно спати, аж повернеться із своїм військом до Англії. З Людовіком не воюватиме. Той ладен бо запобігати його ласки, принижуватись перед ним, дарувати величезними грішми — той політик, політик. А Едвард жадібний золота, жаднюга страшенний!

— То швидче нам треба скінчити справу з Карлом Бургундським, — свазав Оксфорд, — Я помчу до Діжону. Такій армії, як Едвардова, треба кілька тижнів, щоб перейти назад. І можливо, вона перезимує у Франції, хоч би й мир. Я візьму тисячу вояків із Фляндрії й подамся до північної Англії, де маємо так багато друзів, до того ж допомога з Шотляндії... Західні графства тримають нашу руку й на перший поклик стануть до зброї. Зберуться валійці — й розквітне ще Червона Троянда, і на всю Англію пролунає крик: «Хай живе король Генрік».

— Ох, — мовила королева, — не чоловік, не друг, тільки син моєї свекрухи та валійського ватажка. Холодний, хитрий. Та що подіяти — аби лянкастри. Помститись йоркам, а там можу вмирати.

— Отже, ви хочете, щоб я пропонував Карлові все, як ви писали. Коли він довідається за мир між Францією та Англією — це вплине на нього найбільше.

— А проте, обіцяй усе. Я добре його знаю. Він хоче ширити й ширити свої володіння. Тому він вдерся до Гельдерну, тому він зазіхає на мізерні рештки Провансу, що в мойого батька. Він хоче змінити герцогську корону на корону великого державця. Скажи йому, що Маргарета допоможе, що батько мій, король Рене, дасть йому Льотарінґію та що з моєї згоди оголосить його своїм спадкоємцем Провансу, скажи... скажи, що старий поступиться своїми володіннями йому того дня, коли герцогське військо сяде на судна до Англії. А королю Рене — маленький прибуток на життя серед музиків та віршів. Інших потреб він не має. Мої ще менші — помста йоркам, тоді можу вмирати. А за потрібну нам невелику суму золота дай йому діяманти. Ручись йому чим хочеш у всьому іншому!

— Крім вашого королівського слова я можу ручитись своєю лицарською честю, а мало — хай у заставу лишається син!

— Ні, ні! — скричала королева зворушено. — Він останній з вірного роду де-Верів, не наражай його дитя на небезпеку. Він був би брат і товариш мойому синові...

— Пробачте! Син мій — де-Вер! Обов'язок і честь — хоч би за те меч, спис, чи сокира. Предки показали йому шлях.

— Так, — заломила королева руки, — всі мають гинути, всі, хто нам служить. Вмирає кожен, хто мене любив, і кого любила королева Маргарета... — вона майже ридала.

— Заспокойтесь, велика королево! — мовив Оксфорд. — Здається стукають у двері.

— Це знак, що нам час розлучатись, — перемогла себе Маргарета. — А ти не бійся, Оксфорде, це зі мною трапляється тільки вряди-годи. Я вже заспокоїлась. Юначе, ось мій тобі дар!

1 королева зняла з себе золотого ланцюга.

— Він належав мойому чоловікові, — сказала вона. В двері постукали вдруге.

— Швидче! — сказала королева. — Ти, Оксфорде, мерщій до Діжону, а я поки знову до батька. Прощавайте, може побачимось за кращих часів — чи ж я можу тепер сподіватись? Я казала це стільки разів. Але надія — така річ, що її з грудей не вирвеш нічим.

Вона вийшла й змішалась на вулиці з юрбою. Філіпсони за нею, але повернули в інший бік. Вони пішли назад до заїзду. Там їх уже чекав післанець від бургундського герцога. Він сказав, що коли вони ті англійські купці, що везуть дорогоцінний крам до двора, йому наказано їх туди привести, щоб були цілком безпечні.

Так вони поїхали з Страсбурга. Але герцог Карло так дивно їхав і так важко було переїжджати, бо скрізь переходило військо, заступаючи путь, що аж увечері другого дня дістались вони на велике поле поблизу Діжона, де стала табором більшість Карлового військо.







XXIV


Так дук сказав — так дук зробив...


(Richard III).



Оксфорд звик до розкошів та пишноти великого війська, проте навіть його вразила велична картина бургундського табору. Тут під стінами Діжону Карло, найзаможніший державець у Европі, вихвалявся найможливішою розкішшю. Намети й найменших його офіцерів були з оксамиту та єдвабу, а на шатрах вельмож і військових начальників виблискували золоті та срібні парчі, барвисті килими та різні найкоштовніші тканини, що їх в жодному разі ніхто б не уживав від негоди, тільки навпаки, якнайпильніше б зберігав. Зброя, була також дуже коштовна.

Попереду розташовано дужий артилерійський загін. Філіпсон одразу впізнав начальника — то був Генрік Колвен. Англієць зовсім простого роду, він вславився своїм умінням ходити біля гармат, які тоді нещодавно були з'явилися. Скрізь прапори, пишні начальники, довжелезні ряди чудесних коней, що іржали, тупотіли копитами, скидали гривою, нарікаючи на бездіяльність. Салдати весело товпилися навколо мандрівних співців, або бенкетували в маркітанськик наметах.

Нарешті, подорожні дійшли намету самого герцога. Перед ним вітрець розвівав величезного гарного прапора з гербами держав шістьох країв, графа п'ятнадцятьох графств, що вступати з ним у війну боялась ціла Европа. їхній провідник переговорив з кількома близькими до Карла людьми й англійців прийняли дуже ввічливо.

їм одразу дали намета недалеко герцогського, внесли туди їхні речі та подали різні наїдки.

— Будьте готові, герцог, мабуть, незабаром по вас пришле, — сказав їм слуга.

Справді за кілька хвилин старшого Філіпсона покликано й приведено з заднього ходу до тієї частини герцогського намету, де за дерев'яною перегорожею та щільними завісами була внутрішня герцогова кімната, власне, та, де він сам жив. Тут усе було дуже просте, як і герцогове вбрання — разючий контраст з пишнотою навколишніх наметів. Герцог взагалі був людина хаотична. На столикові лежали різні щітки та гребінці, що їх давно треба було б повикидати й замінити на нові, а тут само поруч, серед шкіряних поясів та всіляких дрібниць, лежав ніби випадково величезний діямант — славетній Сансі — три рубіни, що їх називали три Антверпенські брати, ще один великий діямант — Фляндрська лямпа, — так називали його — та кілька дрібніших дорогоцінних камінців. Така сумішка була дуже характерна для вдачі самого герцога. Карло Бургундський назустріч Філіпсонові голосно сказав:

— Просимо, просимо, Філіпсоне! Просимо чужинця з тієї землі, де купці — королі та найперші вельможі. Якого ще краму привіз мені на спокусу. Ви хитрющі люди...

— Нового краму не маю, — відповів Філіпсон: — я привіз усе те, що й першого разу, сподіваючись, що тепер ви приймете ласкавіше.

— Гаразд... Філіпсоне — так, здається, тебе звуть. З тебе недосвідчений крамар, або мене маєш за дурня, приїжджаючи вдруге з тими Самими речами. Нове й нове — ось головне гасло торгівлі. Твій лянкастерський крам був цінний свойого часу; я купував, як і всі, і, мабуть, багато платив. Але тепер мода на йоркський.

— Може бути — де-інде. Але для таких душ, як ваша — вірність, честь та любов до правди є дорогоцінності, що їх жодна зміна думок чи смаку не може викинути з моди.

— Правду мовивши, благородний Оксфорде, я ще й досі шаную ці старовинні почуття: тим то так і поважаю тебе. Але моє становище дуже важке. Досить маленької помилки на цей критичний момент, і я можу зруйнувати всю побудову, що веде мене до мети мойого життя. Затям це гаразд! Сюди приїхав старий твій знайомий Блекборн, що його звуть Едвард Йоркський та Лондонський. Він має безліч луків та списів — стільки не було ще у Франції з часів короля Артура. І ось він пропонує мені взяти участь у торгівлі його; тобто пропонує йти в парі з Бургундією, виганяючи старого лиса Людовіка. Англія пропонує скласти з нею спілку проти мойго найхитрішого й непримиреннішого ворога, дає мені змогу скинути ярмо підданства й знестися на великого державця. Як ти гадаєш — я можу опиратися такій великій спокусі?

— Вам слід це питати в кого з бургундських порадників. Бо це руйнує мої наміри, і я не можу безстороннє казати.

— Проте, я питаю тебе, благородну людину. Що можеш мовити проти? Кажи відверто свою думку!

— Я не знаю — ви ніколи не маєте жодного сумніву щодо успіху тієї справи, на яку ви вже зважились. Але бувають обставини, коли така впевненість може довести до загину. Справді, — англійська армія... надходить зима... де ви дасте їй приміщення? Як прогодуєте? Хто їй платитиме? Невже візьмете все на себе, щоб аж на весні дати їй змогу вийти в похід? Будьте певні, англійська армія ніколи не могла й не може воювати, доки не перебуде поза своїм островом хоч деякий час. Бо їй ще треба вивчатися військової роботи. Нема здібніших на світі людей до війни; але вояків ще ж треба вивчати. Вам доведеться робити це своїм коштом.

— Хай! Я гадаю в Нідерляндах є чим прохарчувати їх кілька тижнів, є села, де можна дати приміщення...

— А потім? Ви йдете на Париж, приєднуєте до корони, що вкрав Едвард, ще одну державу... Повертаєте йому все, що Англія коли будь мала в Нормандії, Мені, Анжу, Гасконії, скрізь... Ну, а на Едварда ви можете покластись, коли ви зміцните йсого могутність, коли він буде величніший за самого Людовіка?

— Заприсягаюсь, ти вгадав! Це мене найбільше тривожить. Хоч Едвард мені й шваґер...

— А ми знаємо, — казав далі Філіпсон, — що кревні зв'язки не дуже інколи стають у пригоді.

— Так, так, твоя правда... Кляренс зрадив свойому свекрові, Людовік отруїв брата... На це сподіватись не можна. Але що виходить взагалі. Людовік воює з Едвардом, а мені однаково — хто переможе, бо один ослабне, а я зміцню свою державу. Англійці битимуть французів довгими стрілами, французи руйнуватимуть тих потихеньку, хитрощами й знищать також армію. На весні ж я стану до бою з військом вдвічі проти них обох і тоді...

— А коли ваша величність зволите хоч трохи допомогти найблагороднішій справі, невеличка сума грошей та кілька загонів, що придбають здобич, що набудуть слави — це все потрібне, щоб повернути лянкастерському родові неправдою відібраного престола.

— Я бачу, Оксфорде, — зауважив герцог, — ти зразу берешся до діла. Але ми стільки вже бачили з тими йорками та лянкастрами, що, правду мовивши, вже не знаємо чия правда, хто винен і до кого прихиляється нарід. Мені вже все в голові перекрутилося від цих надзвичайних переворотів в Англії.

— Це доводить, державцю, що переворотам не край і ваша допомога може допомогти справедливості.

— Ви, англійці обидвох партій, надто зарозумілі, гадаючи, що справи вашого скаженого острова цікаві цілому світові. Ні Йорк, ні Лянкастер, не Блекборн, ні моя родичка Маргарета Анжуйська мене не піддурять, навіть з допомогою Джона де-Вера. Хто закликає сокола з порожніми руками!

Оксфорд герцога знав. Він дав йому виговоритись, вислухав спокійно обурення гнівного герцога, немов би йому вказують, що та як робити, а тоді промовив:

— Невже це я чую благородного Бургундського герцога? З кого беруть приклад всі європейські лицарі. Невже це каже він, ніби не бачить жодної причини допомагати лянкастрам! Адже такого державця чекає слава, коли він один за цієї зіпсованої доби виконає обов'язок великодушного лицаря та великого монарха.

Але тут герцог поклав йому руку на рам'я.

— Не забувай також про п'ятсот музиків короля Рене, що запищать на свої сопілки, вихваляючи мене та свойого старого Рене, який крикне: «Ловко воював герцог, добре граєте музики». Одне скажу тобі, Джоне Оксфорде: коли ми з тобою ще носили юнацьку зброю, слова: лицарська честь, слава та інші були дуже пристойні символи на наших білих щитах і достатні повставати на бій. Але тепер доводиться давати величезні гроші, відсилати за море фльоти, і я гадаю нашим підданцям треба кращої причини, щоб втягнути їх у війну. Так роблять справи на світі, і скажу тобі правду, Оксфорде, я маю намір іти цим шляхом.

— Хай доля боронить, я й не думав вас радити чинити інакше, як тільки на користь вашим підданцям; ми просимо грошей, але то не подарунок, а тільки позика. Маргарета охоче дасть вам дорогоцінне намисто, а ціну йому, на мою думку, ви знаєте.

А! — мовив герцог. — Наша родичка хоче зробить із мене лихваря, але, Оксфорде, можливо ці діяманти мені будуть потрібні, бо в разі ми з тобою погодимось, мені самому доведеться покликати лихваря, помагаючи Маргарет у злигоднях. Я удався був до моїх вельмож і чекаю від них великих грошей, але між ними є скупердячії: на кожний випадок лиши дорогоцінності тут на столі. Тепер даймо на те, що мій гаманець ані трохи не постраждає від такого лицарського подвигу, але відомо тобі, державці не починають війни, не маючи на оці вигод.

— Ось послухайте мене. Ви, звичайно, маєте на меті сполучити володіння вашого батька з привласненими вашою зброєю, та скласти міцне непохитне герцогство.

— Скажи, королівство, — урвав мову Карло, — така назва немов звучить краще.

— ... королівство, кажу я, що його вінец на чолі вашої високости, як на Людовікові французька корона.

— Навіщо б інакше я одягнув шолома та витягнув меча? Я битимусь за це діло, доки зможу сидіти на коні!

— А вам не спадало на думку, — мовив англійський граф, — що коли подивитись на мапу ваших володінь, є дещо біля південного кордону, що дало б вигоду бургундському королю?

— Не розумію, про що ти, — промовив герцог, глянувши на мапу Бургундії, а тоді на обличчя вигнаного графа.

— Я хочу сказати, що такому могутньому державцеві потрібен морський кордон. Ось Прованс, між вами та Середземним морем; Прованс з прекрасними гаванями, з його плодючими полями та виноградниками, адже варт записати його до мапи ваших володінь: однією рукою до Середземного моря, а другою до берегів Північного окаену у Фляндрії.

— Прованс? — жваво підхопив герцог, — ох, я марю ним! Коли чую пахощі помаранчів, не можу забути запахущі ліси та гаї, цитринові та гранатові дерева. Але як його взяти? Сором тривожити Рене, він близький мій родич. До того ж він дядько Людовікові і напевно обминувши Маргарету, вже призначив собі за спадкоємця французького короля.

— А ми з ним позмагаємось, — на те відповів Оксфорд, - тільки допоможіть Маргареті Анжуйській.

— Бери що хочеш! — скричав герцог. — Даю вдвічі більше людей і грошей: дай мені найменшу надію. Але я дурень, який слухаю мрії, базіканину людини, позбавленої всього, що нічого не втрачає, даючи змогу помарити іншим. І Карло аж зблід.

— Я не така людина, — спокійно озвався граф, — Рене старий, любить спокій, його стомила боротьба... Він одмовляється від своїх володінь.

— Від своїх володінь? — скричав Карло.

— Так, від тих, які ще поки належать йому; а також і від тих, що на них має право, але давно вже їх втратив.

— Ти мене приголомшуєш. Я нічого не розумію! — сказав герцог. — Рене відмовляється Прованса... а що каже Маргарет? Невже вона згодна?

— Аби лянкастри в Англії перемогли! Маргарета відмовиться і своїх володінь і радо віддасть життя. А втім жертва не така то й велика. По смерті Рене, французький король виявить свої права на Прованс, і тоді ніхто не підтримає прав Маргарети Анжуйської, хоч які б вони були справедливі.

— Вони справедливі, священні! — скричав Карло. — Я не дам їх [зрушити, тобто, звичайно, коли їх мені дадуть. Воєнна політика га добробут суспільства потрібують, щоб жоден край не був приєднаний до французької корони, надто коли вона на голові хитрого та брехливого монарха. А Бургундія, сполучена з Провансом... володіння від Німецького океану до Середземного моря. Оксфорде — ти моя доля!

— Ваша високість, одначе мусите подбати королю Рене дати утримання.

— А певно, а певно! Він матиме співців, матиме музики. Маргареті Анжуйській також дамо пристойне утримання, ти сам признач.

— Це справа легка. Маргареті тоді не потрібна буде допомога Бургундії. А коли поразка... тоді нікого, нічого не треба й поготів.

— Гаразд, — сказав герцог. — От тільки французький король... Він змагатиметься за Прованс.

— Тоді дасте йому бій, проти Людовіка ви воювати гаразді. А я можу сказати, що ви одержите три тисячі англійських стрільців, і Джон Оксфорд, бо кращого немає ватажка, сам приведе їх до вас.

— Оце так! Твоя служба, шановний графе, для мене цінна, коли б ти прийшов навіть сам. Знаю голову твою, знаю серце. Але ближче до справи; і найрозумніші вигнанці можуть давати обіцянки. Яка ж надія на успіх? Бурхливий та небезпечний бо є океан ваших громадянських повстань.

Граф Оксфорд витягнув з кешені рисунка та пояснив герцогові свої наміри.

Герцог роздивлявся, обмірковував, підраховував, підраховув образи від свойого шваґера Едварда IV, радів, що помстився, мріяв за Прованс від Рене Анжуйського та його дочки.

Вельможа англієць сказав:

— Не можемо гаяти й хвилини. Починаймо! Щоб забезпечить успіх нашого наміру, я мушу приїхати до Англії з військом вашої високости раніше, ніж встигне повернутись із своєю армією Едвард

Йоркський.

— Залізши сюди, — мовив герцог, — наш любий шваґер не буде квапитись. Чорноокі француженки, добре французьке вино... ви ж знаєте Блекборна...

— Великий герцоге! Я казатиму правду! Едвард легковажний, як навколо все тихо; але скоро почує небезпеку, і ви побачите, який він бадьорий, мов відгодований кінь. І Людовік також, той зуміє подбати, щоб англійський король швидче переплив море назад. Тому кажу, — швидче, швидче і швидче!

— Швидче, — повторив бургундський герцог. — Гаразд, я їду з вами; ви при мені сядете на кораблі, ви одержите хоробрих певних

вояків.

— Даруйте мені ще раз, ваша високість... але немає терпцю той, хто потопає. Коли ми поїдемо до берегів Фляндрії?

— Ну... тижнів за два, або може за сім днів; оце тільки скінчу справу з розбишаками, злодіями, що оселивши Альпійські верховини, на наших кордонах провадять заборонену торгівлю.

— Ви зволите, певна річ, говорити про союзних швайцарців?

— Так називають себе ці брутальні селюки. Вони мов собака, що порвав ланцюга, користуються з своєї свободи.

— Я переїжджав їхньою країною з Італії і чув, що кантони мають намір послати до вас посольство по мир.

— Мир? — скрикнув король. — Як миролюбно їдуть їхні посли! Скористувавшись з нагоди для Ля-Феретського повстання, першої фортеці їм на дорозі, вони її взяли, схопили Арчібальда Геґенбаха, коменданта фортеці та губернатора на цілу округу... Таку зневагу я покараю. Джоне де-Вер! І коли я зараз не скаженію від гніву, це тільки тому, що я вже загадав повісити підлі волоцюги.

— Ваша високосте! Великий державцю! — не пам'ятаючи себе закричав англієць, — ради вашої слави, ради миру цілої Европи, скасуйте наказ. О, невже ви зробили це?

— От тобі маєш! Що означає таке співчуття? — запитав герцог Карло. — Що тобі до них? До цих людей? Хіба що війна на кілька днів загає виконання твойого наміру...

— Вона його зруйнує. Слухайте... я їхав з цими людьми частину моєї дороги.

— Ти?.. Ти — супутник швайцарських селюків? Видима річ, лихо дуже приборкало гордощі англійських вельмож, коли вони вибирають таких товаришів.

— Я випадково потрапив до них, — сказав граф. — Деякі з них роду дуже поважного, а за миролюбні наміри — ручуся я!

— Заприсягаюся, мілорде Оксфорде, надто багато їм чести! Ви — посередник між ними та мною? Дозвольте зауважити, я й так досить ласкаво з вами поводився, шануючи наші колишні стосунки,

гадаю, ви могли б не завдавати собі труднощів оголошувати мені ваші думки про справи аж до вас ніяк непричетні.

— Повелителю Бургундії! — промовив Оксфорд. — Я був під твоїми прапорами під Парижем і мав щастя врятувати тебе від французьких салдат!

— Ми цього не забули. А що пам'ятаємо, то й доводимо, бо надто багато дозволяєм говорити про цих розбишак. Мені слухати, як ти просиш звільнити їх від шибениці, тільки тому, що вони товаришували в дорозі благородному Оксфордові?!

— Ні! Не тому! Вони мирні посланці й не брали найменшої участи в злочині, який викликає ваш гнів.

Герцог почав ходити по кімнаті, схвильовано, насупивши свої густі брови, стиснувши кулаки, та час од часу скрегочучи зубами. Нарешті, він, очевидячки, зважився і подзвонив срібним дзвіночком, що стояв на столі.

— Конте! — сказав до вельможі, який увійшов до намету, — чи повісили гірських волоцюг?

— Ще ні, ваша високість, але кат чекає.

— Хай вони живуть, — сказав герцог, — ми послухаєм завтра, що можуть сказати на виправдання свойого злочину,

Конте вклонившись пішов. Тоді, повернувшись до англійця герцог сказав — величі ласка бреніли в тоні — прибравши веселого спокійного вигляду:

— Тепер я тобі віддарував, мій лорде, життя за життя, а щоб вирівняти неоднакову вартість, маєш шестеро за одного. Тепер не звертатиму жодної уваги, коли тобі заманеться вихвалятись своїми подвигами. Багато державців ненавидять людей, що зробили їм важливу послугу, але я не такий, лише не люблю, коли мені нагадують. Фу! Я майже задихаюсь від зусилля над самим собою, касуючи те, що вже ухвалив. Гей, хто там є, дайте пити!

Увійшов військовий і приніс велику срібну пляшку з пахучим напоєм якихось трав.

— Я такий гарячий, — весело промовив герцог, — що лікарі заборонили мені пити вино, але ти, Оксфорде, це можеш зробити, іди до свойого земляка Колвена, генерала нашої артилерії, він подбає, прийме гостинно, а завтра матимемо багато діла, бо я чекаю на відповідь од моїх діжонських ослів: опріч того, що мушу послухати твоїх швайцарських післанців. Та годі за це! А з Колвеном можеш говорити вільно, він, як і ти, прихильник лянкастрів. Але затям, жодного слова... Прованс — ніколи, й уві сні. Конте, відведи цього англійського вельможу до намета нашого Колвена.

— Ваша високосте! — відповів Конте, — я вже лишив сина цього вельможі в генерала Колвена.

— Що таке? Твій син, лорде Оксфорде? Він тут із тобою? Чого ж мовчав! Він гідний нащадок старовинного роду.

— Я пишаюся з того, що можу так думати. Я мав вірного товариша всіх подорожів та небезпек.

— Ото щасливий! — зідхнув герцог. — Маєш сина, Оксфорде, що поділяє з тобою злигодні та радощі. А я не маю людини, нема з ким пити насолоду моєї величі, не маю собі спадкоємця.

— А дочка, великий державцю, — відказав Джон де-Вер, — сподіваємося, вона одружиться з яким могутнім принцем, і він буде підпора вашій високості.

— Ніколи, ніколи, заприсягаюсь ніколи! — рішуче відрубав Карло. — Щоб мій зять почав домагатися корони жінчиного батька. Оксфорде, я розмовляв з тобою відвертіше, ніж до того звик... Але є люди варті довіри, і серед них ти, сер Джон де-Вер!

Англієць вклонився і хотів іти. Герцог знов на його гукнув:

— Ще слово, Оксфорде! З Провансом справа не гаразд. Рене та Маргарет мусять зректися запального гульвіси Ферранда де-Воде-мона, він бунтує проти мене в Льотарінґії, виголошуючи на неї своє право, ніби від матері його Іолянди.

— Державцю! Ферранд унук короля Рене, небіж королеви Маргарети, але...

— Але заприсягаюсь, треба цей замах підтяти! А от кажеш мені про зв'язок між кревними, проте сам підбурюєш на війну з моїм шваґером.

— Найкращий привід Рене відсахнутись свойого внука, — відказав Оксфорд, — ось який: він зовсім не може підтримувати його та допомагати. Я його сповіщу про вашу умову, дарма що вона жорстока.

І вклонившися ще раз, вийшов від герцога.







XXV


Покірно я складаю вам подяку.

Я вдячний несподіваній пригоді —

Від наклепу вона мене боронить...


(King Henry VIII).



Англієць Колвен, що йому герцог бургундський платив великі гроші й доручив свою артилерію, був господар намету, де розташувались англійці. Він прийняв Оксфорда з великою пошаною, додержуючись у всьому герцогових наказів. Був прихильник лянкастрів і виявляв приязнь до небагатьох вельмож, вірних цьому родові. Підчас вечері Колвен, частуючи Оксфорда добрим бургундським вином, сказав:

— Його високість дуже добре робить, що п'є самі холодні напої.

— Цілком згоджуюсь з вами. Я знав герцога Карла, коли він був ще граф Шароле. Що й казати, гарячий на вдачу він був, але який тихий проти теперішнього — запального, шаленого. Це — від успіху. Його хоробрість і успіх в боях спричинились до того, що з дрібного принца, який платив податки, він знісся на наймогутнішого державцю в Европі; великий тепер та незалежний. Але сподіваюся він лишився великодушний, як і колись.

— Сміливо можу засвідчити! — вояка зрозумів слово «великодушність» в обмеженому значенні щодо грошей. — Герцог благородний державець, і рука його завсіди щедра.

— Було б добре, одначе, щоб його ласка припадала самим вірним та благородним людям, як от ти, Колвене. Треба надійних йому людей. Я знаю більшість найстаровинніших бургундських родин. Де вони? Чом так мало їх у герцогському таборі? Я бачу прапори, штандарти, позначки; але навіть мені, що стільки років знав французьку та фляндрійську шляхту, герби їхні цілком невідомі.

— Оксфорде, — відповів генерал: — не гаразд, що ви гудите вчинки герцога Карла мені, людині, що працює у нього. Але воно таки правда; останніми часами герцог надто довіряє чужим воякам і надто мало своїм. Воліє утримувати численне військо німецьких та італійських салдатів, замість виявляти ласку лицарям. Німці досить чесні люди, як їм вчасно платять; але борони нас доле від герцогських найманих сил, від начальника італійського війська Капмо-Басса — той тільки й чекає слушної нагоди продати Карла.

— Невже так зле?

— Я такої думки за нього. І боляче чесному англійцеві служити в армії, де верховодять такі зрадники. Але що робити, як немає нагоди воювати в моїй власній батьківщині! О, я так мрію за це — може ж знову розпаляться в нашій дорогій Англії благородні громадянські війни, де чесно бились, не знали зради.

Оксфорд натякнув, що він не втратив надії жити та померти в батьківщині в бою за правду. Потім він попросив Колвена дати вранці його синові Артурові провідників та перепуску, бо той мусить їхати до Нансі, де живе король Рене.

— Як? може молодий лорд їде туди записатися в трубадури? В столиці бо короля інших справ не знають — кохання та поезія.

— Ні, — відповів Оксфорд, — там живе королева Маргарета і для годиться треба, щоб Артур засвідчив їй своє шанування.

— Розумію, — сказав лянкастерський ветеран: — хоч надходить зима, але сподіваюся, на весні розквітне Червона Троянда.

Він провів Оксфорда до призначеної йому частини в наметі: там була постіль і Артурові. Колвен сказав, що на світанкові коні та провідники чекатимуть.

Батько та син залишилися вдвох.

— Нині, Артуре, ми знову з тобою розлучаємось! — промовив Оксфорд. — Місця тут небезпечні, листа до королеви я не дам. Перекажи їй, що бургундський герцог дуже думає за свої вигоди, а проте не від того, щоб сполучити їх з її справою. Скажи, на мою думку ми допомогу одержимо, але з умовою, що зречеться король Рене. І скажи, не забудь, що я ніколи не порадив би їй дати таку жертву ради самої невеличкої надії на скасування йоркського престолу. Але Франція та Бургундія, мов гайвороння, носяться над Провансом; той або інший державець, а може й обидва... накинуться по смерті її батька на ці володіння. Отож, поперше, умова з Бургундією може дати нам велику допомогу в поході на Англію; подруге, коли наша королева не пристане на умову герцога Карла, — справедливість її справи ані трохи не забезпечить їй права на батьківські землі. Отже проси королеву виклопотати від короля Рене акта про передачу його володінь бургундському герцогу, а вона хай на письмі ствердить свою згоду. Утримання Рене та їй призначать таке, як вони схочуть. Карло щедрий... Ото лише я побоююсь, чи Карло не встряне...

— В якийсь дурний замах, потрібний для його чести та безпеки його земель? — почули обидва голос за наметом: — і не віддасть більше уваги власним справам, ніж вашим? Чи не так, Оксфорде?

До намету увійшов чоловік в убранні та шапці звичайного салдата валонської ґвардії. Оксфорд пізнав бургундського герцога.

Артур принца в обличчя не знав. Він здригнувся, коли той увіходив і схопився був за кинджал; батько зробив йому знак, Артурова рука спустилась. Він здивовано дивився. Батько з такою пошаною приймає салдата. Але перші слова з'ясували йому таємницю.

— Коли ви перебралися, щоб випробувати мою честь, ваша високість, дозвольте вам сказати — даремно.

— Але згодься, Оксфорде, — відповів герцог, — з мене благородний шпигун: перестав тебе слухати в ту мить, коли міг сподіватися на трехи небезпечні снова.

— Заприсягаюся лицарською честю, державцю, лишившись за наметом ви почули б істину, що її можу сказати вам увічі.

— Кажи! То нахабна брехня, ніби Карло Бургундський іноді гнівається на поради від доброзличливих друзів.

— Отже, я б іще був сказав, — провадив далі Оксфорд, — що герцог Бургундський, маючи намір придбати Прованс та допомогти Маргареті в Англії видновити престола, може бути, не зуміє цього зробити. І саме тому, що від таких поважних справ йому увагу, можливо, відверне легковажне бажання помститись ніби то за якусь зневагу від союзних альпійських горян. З ними війна не дасть ні вигоди, ні слави, а позбутися цього надзвичайно легко. Швайцарці живуть серед проваллів та самотніх скель, сливе неприступних; з їхньої їжі найостанніший злидар ваш підданець помер би від голоду. Але їх сотворила природа на оборону гірських фортець. Благаю, державцю, не сваріться з ними, ідіть до мети благородної, поважної, не дратуйте вулика з бджолами: своїми жалами вони доведуть вас до сказу.

Герцог обіцяв набратися терпцю і тепер намагався додержати слова; та блиск в очах показував, як важко подолав він гнів.

— Ви помиляєтеся, — сказав, — і ті люди не мирні чабани, не селюки. Горді на кілька давніх перемог, вони забули повагу до влади, набули незалежности, почали наскоки, беруть міста та свавільно судять людей. Ти маєш не бистрий розум, Оксфорде, бо ж інакше це мусів збагнути. Щоб твоя англійська кров могла відчути мій гнів на гірських волоцюг, скажу: швайцарці є ніби шотляндці суміжним з

ними моїм краям. Вони злиденні, горді, люті, мстливі і завжди напоготові використать сприятливі обставини, напасти на сусіду. Отже, Бургундії швайцарці запеклі вороги, як шотляндці Англії. Що скажеш? Можу я починати будь-яку важливу справу раніш, аж приборкаю гірський нарід? Проте, не турбуйся, мені досить кілька днів.

— Виходить, ви скінчите з ними багато швидче, ніж наші англійські королі з шотляндцями. Війни з ними тривали так довго, ріки крови проллято, і розумні люди досі жалкують, що їх починали.

— Ні, — озвався герцог, — я не зневажу шотляндців, порівнюючи їх з горянами. Де швайцарцям устояти проти моєї кінноти?

— Так, коли кіннота матиме місце переїхати, але...

— Мовчи, я тобі доведу! Ці люди підбурюють на змови... Ось я тобі казав, що губернатора Арчібальда фон Гаґенбаха забито в Ля-фереті, коли його зрадою взяли твої швайцарці. А ось пергамент, мойого намісника покарано на смерть за вироком Фемгеріхта, таємної розбишацької спілки. О, коли б мені знайти їх на поверні землі так легко, як вони збираються в її надрах, — я б помстився. Читай нахабне писання.

Там було написано, что Арчібальда фон Гаґенбаха засуджено на єтрату за тиранію, насильство та утиски з волі священного Фем'у: виконали вирок аґенти відповідальні перед самим судом.

— Я це з-найшов кинджалом притяте до мойого стола, — вів далі герцог; — бачиш, які таємниці?

Англієць, згадавши заїзд Джона Менґса, здригнувся.

— Благаю, мовчіть про страшний суд; аґенти скрізь над нашими головами, навколо нас. Жодна людина не може покладатися на найкращу варту. Ви оточені німцями, італійцями, чужаками. Багато з них можуть бути зв'язані таємною обіцянкою, що звільняє людей від усіх інших громадських обов'язків. Подумайте за себе. Я друг вашої родини, хай навіть це останні слова перед смертю! — скажу: швайцарці, то загроза, що тяжить над вашою головою, а таємні товариства працюють під нашими ногами, щоб струснути землю. Не починайте боротьби! Вас чекає жахлива смерть!

— Одначе, ти дуже тремтиш перед селюками та нічними розбишаками. Але я терпляче вислухаю швайцарських післанців. А щодо таємних товариств, гаразд, мовчатиму, аж сполучусь з імператором; ми виженем їх звідусіль. Що мовиш? Кажу я до діла?

— Думати можна. А краще не говорити. Ви в такому становищі, що одне слово підслухає зрадник, і прийде загибель.

— Я не приймаю зрадників до себе, — промовив Карло. — Коли гадати, що вони є в моєму таборі, краще загинути від їх, ніж кожну мить начуватись.

— Вірні підданці та начальники нашої високости говорять лихе про Кампо-Басса. Він має у вас велику довіру...

— А, легко ширити наклеп на найкращого друга! Це Колвен... Кампо-Басса всі ненавидять, бо він не запобігає моєї ласки, одверто рубає правду увіччі, і я завсіди з ним згоджуюсь, а він усе знає, до

того ж веселий, добре тямить на придворних звичаях... Хіба ж не перлина?

— Може... Проте, не кожен путній царедворець є вірний порадник.

— Коли так, — закричав герцог, — доведеться сказати тобі таємницю щодо Кампо-Басса. Людовік, король французький, повідомив мене, Кампо-Басса пропонував йому за великі гроші дати мене живого чи мертвого. А. ти здригаєшся? Заспокойся! Зрозумій же, коли б воно так і було, Людовік мене не повідомив би в жодному разі. Ні, він знає, як я ціную Кампо-Басса, тому вигадав наклеп, щоб мене з ним посварити.

— Державцю! — скричав Оксфорд, — послухайтесь мене, носіть завжди панцер і самі ніде не виїжджайте!

— Ех, Оксфорде... Ну гаразд! Ти, юначе, можеш запевнити мою родичку Маргарету Анжуйську, я матиму її інтереси за мої власні. Побажавши герцог надобраніч обом, пішов.

— Ти пересвідчився сам, — озвався Оксфорд до сина, — який це надзвичайний державець. Немов молодий стрілець, натягнувши лука, забуває за мету, побачивши поблизу маленьку ластівку. Боляче дивитись на гру... Він міг би виграти, коли б не примхливі забаганки... Все залежить від того, як герцог Карло скаже завтра. Але вплив мій малий, щоб примусити його дбати за власну долю та за наші вигоди. Надобраніч, мій сину!







XXVI


Занадто кров моя була холодна, Проти образ отих обуритись нездатна, І ви користувалися з цього, Знущалися з мого терпіння...


(Генрік IV).


Скоро зайнялася сліпуча зоря, обидва Оксфорди прокинулись. Увійшов Колвен, за ним салдат, принесли кілька пакунків.

Начальник бургундської артилерії сказав, що прийшов з дорученням от герцога.

— Його високість посилає молодому серу Оксфордові чотирьох надійних провідників та гаманець із золотом на витрати в столиці короля Рене. Опріч того, листа до короля, щоб графа Оксфорда гостинно приймали. І ще посилає герцог два придворні вбрання, щоб молодий англієць міг брати участь у святах. А коли сер Оксфорд має ще які справи, його високість радить поводитися дуже обережно. Герцог дає також пару коней, а я тільки додам: що швидче молодий Оксфорд поїде, то більший успіх дасть його подорож.

— Я сяду на коня, як тільки переберусь, — відказав Артур.

— А я, — мовив батько, — не буду затримувати. Але хто знає, коли й де ми побачимось.

— Гадаю, — сказав Колвен, — це залежить від герцогових вчинків. Він здається ще не знає й сам, що робити. Його високість має надію, що ви, мілорде, лишаєтесь тут, поки вашу справу буде остаточно вирішено. Я маю дещо сказати вам на самоті.

Артур відійшов у куток і переодягнувся. З великою насолодою скинув він з себе купецьке вбрання, але ще з більшою похапцем, так щоб ніхто не помітив, накинув на шию та заховав під коміра тоненького золотого мавританського ланцюжка. Він вийняв його з маленького пакуночка, що всунула йому до рук Анна Геєрштейн. На ланцюжкові висів маленький медальйон, де з одного боку було вирізано «Прощай навік», а з другого «Пам'ятай А. Г.».

Всі, хто читає цю книгу, любили кого, люблять, або будуть любити, тому кожен зрозуміє одразу, чому Артур повісив подарунка так, щоб напис лежав на самому серці.

Скінчивши одягатись, юнак підійшов до батька.

Граф Оксфорд сказав:

— Доручення ти знаєш. Коли привезеш потрібні акти, знайдеш мене біля герцога.

Вони мовчки вийшли з намету. Там стояло четверо бургундських вершників, та ще двоє коней, один Артурові, один на вантаж.

— Тібо, — сказав Колвен, показавши на старшого з чотирьох верхівців, — заслуговує на цілковиту довіру; можеш на нього покластися.

Артур скочив на сідло, страшенно задоволений, бо давно не сидів верхи на доброму коні.

— Ще одно слово, сину, — промовив Артурів батько. Юнак схилився до нього. — Якщо дістанеш від мене листа, — прошепотів Оксфорд, — дізнаєшся зміст, потримавши папера над вогнем.

Артур уклонився. Час було рушати. Помчали чвалем через табор. Юнак ще раз обернувся, кинувши останній погляд на батька та Колвена.

Старий Оксфорд довго дивився навздогінці за сином і поринув у тривожну задуму. Коли це Колвен озвався:

— Не дивно, що так непокоїтесь. Ваш син — чудесний юнак і цілком на це заробив...

— Тяжко ризикувати останнім, що маєш. Які накази від герцога?

— Його високість, — відповів Колвен, — має намір, поснідавши, поїхати верхи. Посилають вам убрання, бажаючи, щоб ви й надалі вдавали з себе англійського купця, та поїхали за ним до Діжона, де герцог почує відповідь од бургундської шляхти, а потім прийме швайцарських уповноважених; а втім, мабуть, він і сам казав вам про це; ви ж бачили його вночі! Ходимо! Може хочете поїсти?

Вони поснідали. Тільки скінчили, засурмили сурми, — герцог сідає на коня. Філіпсонові підвили чудового коня і він разом із господарем приєднався до блискучого товариства, що починало збиратися перед герцогським наметом. Ось вийшов і герцог, за ним багато вельмож.

Поїхали. Філіпсон поруч з Колвеном, і урочистий похід, залишивши табор, попрямував до Діжона, тодішньої столиці цілої Бургундії.

Сурми герцогського походу повідомили сторожу біля діжонської брами. Спустили моста, і повітря сповнили радісні крики народу, коли Карло верхи білим конем з шістьома пажами в'їхав на міст.

Похід спинився перед величезною будівлею в центрі Діжона.

Тоді цей замок називали — герцогський, а потім, коли Бургундія приєдналася до Франції, називали королівський палац.

Діжонський мер чекав на герцога на сходах. Тут зібралося сотня громадян в чорних оксамитових убраннях з невеликими списами в руках. Герцог вступив до великої залі, де стояв трон, а ззаду нього лави для вельмож.

На одну з них, звідкіля можна було добре бачити геть усі збори та самого герцога, Колвен посадовив англійського вельможу.

Карло кинувши швидкий пильний погляд, легенько кивнув головою, дуже задоволений.

Коли всі посідали, мер знову наблизився до герцога і запитав, чи його високість зволить вислухати населення його столиці та прийняти на ознаку відданости срібного келиха, сповненого золотом, що його він, мер, має щастя подати герцогові від імени громадян та діжонських вельмож.

Карло, що інколи не бував надто ввічливий, коротко відрубав:

— На все є час! Дайте нам перше довідатись, що мають сказати представники бургундської шляхти, а тоді ми послухаєм діжонських громадян.

Ображений мер з срібним келихом у руці одійшов.

— Я сподівався, — промовив Карло, — побачити зараз уповноважених від бургундської шляхти. Невже нікого нема?

Мер, побачивши, що ніхто не зважується відповісти, сказав, що ті цілий ранок мали важливу нараду і, звичайно, зараз же з'являться, скоро довідаються, що його високість зробив честь прибути до міста.

— Туазоне Д'Ор, — сказав герцог герольдові: — піди та скажи їм, що ми бажаємо знати, які наслідки їхньої наради.

Герольд пішов.

Треба відзначити, що за тієї доби по всіх февдальних землях, тобто трохи чи на цілу Европу, панував дух свободи.

Погано було лише те, що свобода ця, що за неї проллято стільки крови, не ширилась на нижчі верстви суспільства; її не мали саме ті, хто найбільше її потрібував. Дві головні верстви в державі — шляхта та духівництво, мали величезні переваги; ба третя верства — громадяни — мали виїмкове право не підлягати новим податкам, аж самі дадуть згоду.

Пам'ять герцога Філіпа була в Бургундії священна.

Тридцять літ мудрий державець підтримував свою гідність між європейськими монархами та збирав, скарби, не вимагаючи нових прибутків з багатої, йому, підлеглої країни.

Але запальний та нерозсудливий Карло неймовірними втратами здобув незадоволення провідних верстов; починали ставитись до нього підозріло, з недовір'ям. Останніми часами дух опозиції чимраз більшав; провідні верстви осуджували деякі війни, що на їхню думку потреби не було; а те, що державець набирає численне наймане військо, збуджувало підозри, що прибутками, які стягає герцог з підданців, він досягне необмеженої монархічної влади та скасує народні права свободи.

Але одночасово успіх Карла Бургундського, раз-у-раз в кожному змаганні, в кожному бої, інколи, цілком неймовірний, спричинився до того, що Карла поважали та любили.

Проте, можна було передбачати, що в цьому випадкові опозиція повстане і не заплатить нового податку. Тому герцог та його вельможі нетерпляче чекали на результати наради.

Хвилин за десять канцлер Бургундії, віденський архієпископ, увійшов до залі із своїми придворними, та переходячи повз герцогський трон, на мить спинився, намовляючи Карла прийняти відповідь від шляхти на приватній авдієнції. Він натякнув, що рішенець для нього незадовільний.

— Заприсягаюсь! — гнівним голосом закричав герцог, — я не такий боягуз, щоб злякатись упертих нахабних бунтарів. Коли бургундська шляхта дасть лиху відповідь на нашу батьківську пропозицію, хай каже її прилюдно, щоб чув нарід.

Канцлер уклонився й сів на своє місце. Присутні почали щось шепотіти один одному, знизуючи плечима та хитаючи головою. У цю мить герольд розчинив двері, і до залі увійшло дванадцятеро депутатів, по чотири від кожної верстви.

Коли вони опинилися в залі, Карло старовинним звичаєм устав з трона, та знявши капелюха з високим пером, сказав:

— Доброго здоров'я, радий бачити вас, мої вірні підданці!

Всі також встали та поскидали шапки. Представники верств стали на одне коліно; четверо попів, між ними Оксфорд пізнав каноника, підійшли ближче до герцога, за ними шляхта, а далі громадяни.

— Великий герцоге! Як зволите слухати відповідь від ваших вірних бургундців — з вуст одного представника, чи трьох?

— Як хочете!

— Тоді, духовна особа, шляхтич, та вільні громадяни, — промовив каноник, — казатимуть за чергою; хоч кожен однієї думки з усіма іншими, але має власні причини.

— Ми послухаємо кожного нарізної — сказав герцог Карло, одягаючи капелюха.

Всі присутні в залі шляхтичі швиденько квапилися довести своє право покривати голову при державцеві, мерщій одягали капелюхи; і майже одночасово ціла хмара пер велично нахилялась по лавах.

Каноник виступив уперед і сказав:

— Державцю! Ваші вірні підданці, духовні особи, обмірковували вашу пропозицію про новий податок. Це для нової війни; але духовенство вважає війну небезпечною, тому не сподівається, щоб небо благословило тих, хто її починає. А через те духовенство мусить відмовити на вимогу вашої високости.

В герцогових очах заблищали люті вогники.

— Ви скінчили промову? — була єдина відповідь, що її він зволив дати.

Тоді почав говорити представник шляхти Шевальє Мірбо:

— Ваша високосте! Мечі бургундських вельмож, лицарів та шляхтичів завжди були до послуг вашої високости, як мечі пращурів вашим попередникам. В усіх справедливих війнах ми ладні зробити більше, та битися завзятіше від кожного найманого війська, що його ви можете набрати у Франції, Німеччині та Італії. Але не даємо згоди обтяжати нарід податками, призначеними на платню чужинцям за військову службу, що її виконувати велить нам честь та виїмкове наше право на неї.

— Ви скінчили? — знову була єдина відповідь. Герцог сказав ці слова повільно, з павзою, ледве стримуючись. Оксфордові видалось, що Карло кинув спочатку погляд на нього, ніби його присутність могла допомогти.

Тоді вийшов Мартін Бльок, заможній діжонський різник:

— Великий державцю! Батьки наші були покірні підданці вашим попередникам, ми маємо ті самі почуття до вашої високости, але на таку вимогу, як ваша, ніколи не приставали пращури; ми вирішили відмовити!

Карло так затупотів ногами, що затрусився його трон — і гуркіт пішов луною по цілій залі.

— Ах ти, різнику! — закричав герцог. — Невже я мушу тебе слухати? Шляхта може вимагати права вільно говорити, бо вона вміє воювати; попам дозволяється базікати язиком, таке їхнє ремество. Але ти ніколи не проливав іншої крови, саму бичачу, дурних баранів як і ти, — ти зважуєшся ревти біля підніжжя герцогського трону?! Різників пускають до державця, щоб вони мали честь жертвувати з своїх назбираних скарбів.

Незадоволений гомін пронісся по залі, а діжонський різник зовсім нешанобливо сказав:

— Гроші наші, належать нам; не віддамо їх до ваших рук, коли не будемо задоволені з ужитку; а втім ми знаємо, як боронити себе та своє майно від чужинців, розбишак та грабіжників!

Карло хтів наказати, щоб цього депутата взяли під варту. Але глянувши на Оксфорда він змінив цей легковажний намір на інший ще легковажніший.

— Я бачу, — сказав, — тут змова, ви задумали позбавити мене влади, давши право тільки носити корону. Але ви маєте справу з Карлом Бургундським, він зробив вам ласку, питаючи поради, може обійтися й без вас. Йому стане грошей на війну без допомоги скупердяїв-шляхтичів, і може бути, він ухопить тропу до царства небесного без молитов невдячного духовенства... Я вам покажу, що на мене не вплинула ваша відповідь. Герольде, веди сюди післанців від союзних швайцарських міст та кантонів!

Оксфорд схвилювався. Всі відчували, жеребок кинуто. Оксфорд бачив, що його наміри руйнуються, що герцог запалився і спинити його годі.








XXVII


Це стиль важкий, брутальний. Певно личить

Він турчинові, хто гордує

Хрещеними...


(„Як вам завгодно...")


Двері розчинилися швайцарським депутатам, що цілу годину чекали на вулиці — так не приймав послів жоден цивілізований нарід. Але який контраст — посли швайцарського союзу в грубезних сірих вбраннях гірських чабанів чи ловців — і сліпучі блиски золота та срібла, дорогоцінного каміння.

Оксфорд, що пильно роздивлявся на обличчя колишніх супутників, бачив душевний спокій та непохитну волю. Рудольф Донергуґель дивився сміливо та гордо. Бернець також виявляв рішучість хороброго вояка, що звик дивитись увічі найгіршій небезпеці; а золурнець і собі за ними стояв поважно та урочисто.

їх не вразили пишнота та роскоші.

Знавши добре Бідерманові думки, Оксфорд розумів сумний вираз його очей. Старий Арнольд бачив, війна неминуча.

Хвилин із п'ять тривала мовчанка. Тоді герцог з пихою на обличчі суворо озвався:

— Краяни Берна, Золурна, чи хоч яких там будь сіл та пустель. Знайте, що вас, бунтарів, які повстали проти законної влади, ми б не вшанували, давши честь побачити вам наше обличчя, коли б не кл&потання нашого шановного друга. Він жив у ваших горах, ви знаєте його, як Філіпсона, англійського купця, що їхав з коштовним крамом. Шануючи такого посередника, ми замість послати вас на шибеницю, чи на колесо на Морімонтський майдан, робимо вам ласку, пускаємо на збори. Вислухаємо ваші благання з приводу міста Ля-Ферета та вбивства благородного лицаря Арчібальда фон Гаґенбаха. Кажіть про вашу зраду, щоб уникнути справедливої смерти.

Ляндаман хотів говорити. Але одчайдушний Рудольф вихопився перший. Він витримав гордий герцогів погляд і так само гордо сказав:

— Ми не для того сюди прийшли! Не зрадимо нашу честь та гідність вільного народу, щоб благати вас дарувати нам злочин, що не ми його вчинили!.. А, ви кажете, бунтарі... Мусите згадати, як численні перемоги вписані в литописі історії найславнішою австрійською кров'ю повернули союзові свободу. Коли Австрія дала нам тиранію, ми повстали й нині є незалежні! Ваша високість, коли такий ваш титул, — не втручайтесь в змагання між нами та Австрією! А щодо загроз, то ваша справа! Ми знаємо, як померти, а земляки зуміють помститись!

Розлютований герцог хтів усіх миттю заарештувати, але тут канцлер устав з низьким поклоном, прохаючи дозволу відповісти юнакові.

Карло кинувся в крісло, нетерпляче та гнівно дав знак, що той може говорити.

— Юначе, ти не зрозумів слів великого державця, але не в тому річ. Бургундія вимагає відповіді: як, з'явившись сюди післанцями миру, ви принесли війну, взяли облогою фортецю, перебили залогу та замордували благородного губернатора? Це є жахливе порушення міжнародніх законів і вам справедливо загрожує кара. Але я сподіваюсь наш милостивий державець зглянеться на вас, коли ви пропонуєте відповідну винагороду та благатимете пробачити вам злочин.

— Ви духовна особа! — скричав Донергуґель, — але коли на цих зборах є вояка, що підтримає обвинувачення, я викликаю його на герць. Ми не брали Ля-Ферета. Нас пустили до брами, там оточили салдати і тоді саме спалахнуло повстання міської людности. Мені здається до них приєднались їхні сусіди, що їм не сила була вже терпіти тяжке знущання. Ми не допомагали, але сподіваюсь, неможна вимагати, щоб ми тримали руку тих людей, які чинили на нас замах. І жоден спис, жоден меч, наш особистий, або нашої варти, не знає бургундської крови. Що й казати, чимало радів я, побачивши Гаґенбаха на ешафоті, за вироком суду, що його владу визнають у Вестфалії та по її володіннях по цей бік Райну! Я оголошую, герцог одержав докази щодо вироку цього суду та тиранії небіжчика. Все сказане я можу довести зброєю. Ось моя рукавичка!

Ї з відповідним жестом горянин кинув долі рукавицю з правиці. Чи войовничий дух тих часів, чи бажання вихвалятись, а можливо надія на герцогову прихильність, але між бургундцями — хвилювання та запал. Шість чи вісім рукавичок перелетіли залю. Кожен голосно казав своє наймення.

— Я піднімаю усі! — сказав одчайдушний швайцарець, схиляючись над кожною. — Більше, більше, товариство! По рукавичці на кожний мій палець...

— Годі, спиніться! — скрикнув герцог, задоволений із такого вияву відданости своєї шляхти та трохи зворушений мужністю запального юнака. Карло ж сам був і мужній і запальний.

— Герольде! Підніми рукавички та поверни тим, кому вони належать; ми не повинні ризикувати життям і останнього бургундського шляхтича ради швайцарського селюка. Приховай свої витівки, юначе, і знай, що тільки Морімонтський майдан тобі товариш, а кат твій суперник. А ви, його товариші, дозволяєте йому відповідати?!

Молоді перед старими, селюки над шляхту?! Ви, сиві бороди! Хіба немає між вас такого, хто б зумів говорити словами, гідними вуха великого державця?

— Хай боронить нас доля, — сказав ляндаман, виступаючи наперед, — щоб нам несила була говорити з вашою високістю. Бо ми прийшли клопотати за мир та справедливість. Коли покора може схилити вашу високість, я охоче скорюся, ніж буду вас дратувати. Щодо мене, я можу справедливо сказати: я жив та помру селюком та ловцем Унтервальденських Альпів; але з роду такого, що маю спадкове право розмовляти з герцогами, королями та імператором. На зборах, ваша високосте, немає славетнішого родом від графа Геєрштейна.

— Ми чували за тебе, — промовив герцог. — Ти той, кого прозивають «Мужицький граф». Народження твоє ганьба твоя, чи може твоєї матері... Добровільно стати рабом!

— Ні, не раб я, державцю! Вільна людина, хто не пригноблює інших, не зносить знущання. Мій батько великий вельможа, а мати добра дворянка. Ваша глумлива увага не перешкодить мені спокійно виконувати доручення від моєї країни. Краяни неплодючих альпійських країн бажають, ваша високосте, жити в мирі з усіма сусідами, додержуючися того устрою, що сами собі вибрали. А надто хочуть в добрій згоді сусідувати з великим бургундським герцогом. Вони бажають цього, державцю, і навіть згодні просити вас. Про нас багато базікають... Ніби ми уперті зухвальці, ніби відкидаємо кожну владу... На доказ, що це є не так, я, хто ніколи не ставав навколішки перед жодною людиною в світі, не маю за ганьбу схилити коліна перед вашою високістю, прилюдно, де герцог має право вимагати пошани від підданців з обов'язку, від чужинців з увічливости. Гордощі не стануть на заваді мені схилитися, — коли мир, благословенний мир, бажаний та потрібний всім людям не буде порушено!

Усі присутні, сам герцог були зворушені. Коли благородний та величний сміливий старий схилив коліно.

— Встаньте! — сказав йому герцог. — Коли ми сказали якубудь зневагу, прилюдно просимо пробачити нам. Слухаємо посла.

— Складаю вам подяку, державцю. Переданий вашій високості папір каже про незчисленні образи, зневагу, знущання швайцарцям від ваших вельмож та Ромонта, графа Савойського, вашого найщирішого союзника та порадника. З Ромонтом ми справу скінчили сами, але досі не вживали жодних заходів проти тих, хто посилаючись на волю вашої високости, затримував наших земляків, віднімав у них майно, іноді відбирав життя. Ля-Феретське повстання справа не наших рук; але неможливо вільному народові терпіти такого знущання і ми поклали собі зберегти незалежність, або померти, боронячи прав. Що буде, коли ваша високість не схочете вислухати пропозицію... Війна! Людожерлива війна! Коли війна розпалиться, поки хоч один наш земляк зможе носити зброю, вона триватиме між вашою могутньою країною і нашими злиденними селищами. А що великий Карло Бургундський зможе придбати? Багатство?» Здобич? Гай-гай! Більше золота та срібла на збруї ваших вершників, ніж у державній скарбниці та в цілого народу нашої країни. Слави? Яка ж слава численній армії розбити кілька невеликих загонів! Але коли доля схилить перевагу на нашу сторону — яке горе вам! Може ви бажаєте збільшити число ваших підданців та поширити землі? Коли поразки зазнаємо ми — ви візьмете неплодючі скелисті гори. Але, як наші предки, ми в диких пустелях знайдемо притулок, і в разі потреби — віддамо своє життя, а рабами не станем! Чоловіки, жінки та діти раніш замерзнуть в льодовиках, ніж дадуть себе в ярмо хоч би й найкращого володаря!

Величезне вражіння справила промова Арнольда Бідермана. Герцог це помітив. Його впертість ще більше розпалилася з того. Хмарний, він перехопив слова старого, що мав намір провадити далі:

— Ви помиляєтесь, Бідермане, чи Геєрштейне, як вас там звати, гадаючи, що ми будемо воювати для, слави чи за здобич. Немає ні вигоди, ні чести дістати таку перемогу. Але державці, що їм доля дарувала владу, мусять, це їхній обов'язок, винищувати грабіжників та розбишак. Ми цькуємо вовки, хоч нам м’ясо та шкура їхні непотрібні.

Ляндаман похитав своєю сивою головою і відповів, нічим не виявляючи збентеження, навіть, немов би поміхаючись:

— Я довше за вас, державцю, знаю цькування вовків. Найвідважніший ловець наражає на небезпеку своє життя, нападаючи на вовка в його лігві. Я вже сказав вашій високості, що можете ви програти, а виграти з війни — нічого вам! Тепер я казатиму ось про що. Щоб забезпечити довгий та добрий мир з нашим великим сусідом бургундським герцогом, ми багато хочемо зробити. Ваша високість хоче тепер підкорити Льотарінґію. Межі вашої влади можуть поширитись до берегів Середземного моря — будьте нам благородний друг, вірний союзник — і наші гори, що їх боронять вояки, звиклі до перемог, правитимуть вам за непохитні мури від Німеччини та Італії. З пошани до вас, ми помиримось із герцогом Савойським, повернемо завойовані землі на тих умовах, що їх пропонуєте ви. Про попередні образи та знущання від ваших начальників та губернаторів ми тоді мовчатимем, звичайно, як надалі цього вже не буде. Нарешті, це остання моя пропозиція — пришлемо три тисячі наших юнаків на допомогу вашій високості у війнах з французьким королем чи німецьким імператором. Це зовсім інакші люди я маю право вишаючись сказати, — ніж ваші німецькі та італійські волоцюги, надійне військо, що покладе на бойовищі кістки, а не зрадить вашій високості!

Смаглявий, високий та поставний чоловік в пишному вбранні підвівся з свойого місця. Це був граф Кампо-Бассо, начальник герцогського найманого італійського війська, що мав великий вплив на Карла.

— Його високість пробачить мені, — сказав він, — коли я наважуюсь казати на оборону моєї чести та чести моїх хоробрих підданців. Я б звичайно не звертав уваги на якусь базіканину старого. Але коли я чую, що він має намір приєднати своїх бунтарів до війська вашої високости, я мушу оголосити, що в мойому військові немає стайничого, що буде битись у такому товаристві. Тоді я звину мойого прапора і піду шукати не кращого повелителя, бо над Карла Бургундського немає в цілому світі, а такої війни, де не треба буде соромитися своїх товаришів!

— Мовчи, Кампо-Бассо! — скочив герцог, — і будь певен: ти служив державцеві, який надто добре знає тобі ціну, щоб міняти на першихліпших волоцюг такого надійного та вірного лицаря.

Тоді герцог повернувся до Арнольда Бідермана й з холодним виразом обличчя промовив:

— Ми терпляче слухали вас, дарма що швайцарці прийшли з нечистими руками, в крові нашого Арчібальда Гаґенбаха. Коли його, навіть, справді забило таємне товариство, яке — заприсягаюсь! ніколи, поки ми живемо та пануємо, не підведе своєї отруйної голови на цьому березі Райну, — ви однаково винні. Ви стояли з зброєю у руках і нічим його не боронили. Вертайтесь до ваших гір і дякуйте, що живі. Я там незабаром з'явлюся!

— Тоді прощай мир — хай буде війна! — виголосив ляндаман. — Ми стрінемо ваших вояків на кордоні з мечами в руках. Карло Бургундський, Фляндрський та Льотарінзький! Герцог сімох герцогств, граф сімнадцятьох графств! Я викликаю тебе на бій і виголошую війну від імени союзних кантонів та інших, що до нас приєднаються! Ось грамота!

Герольд узяв від Бідермана страшного папера.

— Не читай, герольде! Можеш прив'язати до хвоста свойого коня і протягти вулицями на шибеницю, хай там повисить. Ідіть швидче до ваших гір! — повернувся він до швайцарців. — А мені, — він повернувся до зборів, — коня! Засідання скінчилось.

Коли всі підвелися виходити, діжонський мер знову підійшов до герцога і боязко висловив надію, може той таки прийме скромний дар від діжонського громадянства та відвідає бенкет, влаштований на його честь.

— В жодному разі! — скричав Карло. — Годі! Нам не досить сподобався сніданок — і ми не хочемо вашого обіду!

Він брутально відвернувся від ображеного мера й сівши на коня поскакав до табору, ведучи дорогою запальну розмову з Кампо-Бассом.

— Я б пропонував вам обідати, мілорде Оксфорде, — сказав до старого Колвен, — але певен, вас зараз покличуть до герцога. Карло Бургундський має звичай, починаючи погану справу, радитись із своїми друзями, доводячи їм, ніби намір чудовий. І цей запобігливий італієць завсіди з ним згоден.

Так і сталося. На цю мить прийшов паж од герцога. Просять англійського купця Філіпсона зараз же з'явитись туди.

Карло насамперед заходився лаяти всі верстви свойого герцогства, тоді згадав, що треба покарати швайцарців за зухвальство.

— І ти також, Оксфорде, — скінчив він, — мало маєш розуму та є дуже нетерплячий, втягаючи мене в далеку війну з Англією, перетягаючи моє військо за море, коли тут під боком такі бунтарі!

Коли герцог замовк, Оксфорд шанобливо, але впевнено почав доводити йому, як небезпечно зачіпати нарід, дарма що злиденний, проте войовничий та запальний, славетний стількома перемогами. А тимчасом французький Людовік таємно допомагатиме ворогам, ще може й складе відверту спілку.

Герцог уперто й непохитно провадив своєї:

— Ніколи, — скричав він, — ніхто не скаже за мене, що я загрожую лише, а виконувати грізних намірів не вмію. Вони оголосили мені війну, і вони мусять пізнати мене. Але я тобі не відмовляю, Оксфорде, — перевів герцог розмову, — дай Прованс, умов Рене, щоб Ферранд де-Водемон не ставав мені на перешкоді в справі з Льотарінґією, — і за це варт буде вислати військо проти Блекборна, що бенкетуючи в Франції, втратить свої володіння в Англії! Май терпець, почекай! Я ж не можу послати військо одразу. Мені треба небагато часу. Похід на швайцарців забере не більше, як один ранок. Ти ж підеш із нами, старий мій товаришу. Я зрадію, побачивши, що ти не забув, живучи в тих селюків, як сидіти на коні та тримати списа.

— Я піду за вашою високістю, — промовив Філіпсон, — бо всі мої вчинки залежать нині від вашої волі. Але битися з ними не буду.

— Згода, гаразд! Принаймні матиму чудового свідка.

До намету постукали.

Швидкою ходою увійшов стривожений канцлер бургундський.

— Новини, державцю, з Франції та з Англії... — але побачивши Філіпсона, він замовк.

— Кажи! Це друг, що заслуговує на довіру.

— Незабаром ці відомості знатимуть усі... Людовік та Едвард склали спілку...

Герцог та Оксфорд обоє зблідли.

— Я на це сподівався, — мовив герцог, — але не так швидко.

— ...королі вже бачились, — провадив далі канцлер.

— Як? На бойовищі? — закричав, забувши все на світі, Оксфорд. Канцлер здивований спинився, але побачивши, що герцог чекає на відповідь, не звернувши жодної уваги на Оксфорда, докінчив:

— Ні, чужинче, не на бойовищі, мирно вони побачились.

— Цікава картина, варто б подивитись, — озвався герцог. — Старий лис Людовік та мій брат Едекбо... Едвард. Де?

— На мосту через Сену. .

— Я б хотів, щоб там був ти, — подивився герцог на Оксфорда, — і дав би два добрих удари — один за Англію, а другий — за Бургундію. Мойого діда отак забито на Монтероському мості через Йон.

— Щоб цьому запобігти, — сказав канцлер, — посередині мосту зробили загороду. Там вони й розмовляли.

— А-а... обережність хитрющого Людовіка... Бо ж англієць, одверто кажучи, Едвард, не знає ні страху, ні політики. Але які умови? Де зимуватиме армія? Які міста, замки та фортеці дається назавжди чи на заставу?

— Жодних, державцю! Англійська армія повернеться до Англії, скоро дадуть кораблі; а Людовік либонь же віддасть останнього човна, аби швидче їх виперти з Франції...

— Якою ж ціною купив собі Людовік такий бажаний йому мир?

— Хитрими словами, розкішними подарунками та шістьомастами бочками доброго вина.

— Вина?! — скричав герцог. — Ти колинебудь чув таке, Філіпсоне! Одверто кажучи, всім відомо, що англійці не торгуються з сухими вустами.

— Важко йняти віри... — відповів Оксфорд. — Коли б, навіть, Едвард і подався за море з п'ятдесятьма тисячами англійців, військо ж його має досить гордих та пишних вельмож: вони не дадуть згоди на таку ганьбу.

— Людовікові гроші, — заперечив канцлер, — знайшли благородні руки, а французьке вино потопило цілу англійську армію.

— Тепер дано Людовікові змогу, — сказав Оксфорд, — напасти у всій своїй силі на Бургундію.

— Ні, друже Філіпсоне, — заперечив герцог, — між Бургундією та Францією підписано ще на сім років мир. Шановний канцлере, можете нас залишити. Але будьте поблизу, може потім покличу.

Коли той вийшов, герцог який поєднував з суворою та запальною вдачею багато доброти та великодушности, — підійшов до Оксфорда. Граф приголомшений і прибитий стояв на одному місці.

— Бідолашний Оксфорде! — поклав руку йому на плече герцог. — Це тобі велика мука. Ради тебе я б хотів затримати англійців яко мога довше у Франції, хай би пили вино та посиділи... Але порушити миру з Людовіком я не можу. От що: ти дай мені тиждень, я добре накладу твоїм горянам, а тоді дістанеш від мене величезну армію. Тимчасом я прикладу всіх можливих зусиль, щоб Блекборн ще таки трохи пересидів на місці, щоб не міг переїхати море одразу. Вони не одержать жодного корабля із Фляндрії. Схаменися, мій друже! Ти будеш в Англії багато раніше за них! Пам'ятай за Прованс! Діяманти королеви Маргарет ми мусимо на деякий час узяти. Може за них, додавши трохи, звичайно, і своїх добудемо у фляндрських лихвярів грошенят.

— Державцю, я був би останній негідник, коли б мав сумнів, що маєте щирі наміри. Але ви знаєте, яке мінливе щастя війни. Ви зволили давати мені деяку довіру... Дозвольте, ваша високість, мені сісти на коня та поскакати за добрим ляндаманом. Я складу з ним угоду, що забезпечить ваші південно-західні кордони. Тоді все буде гаразд з Льотарінґією та Провансом.

— І не кажи мені такого, — закричав на нього Карло: — державець, давши слово свойому народові, не може взяти його назад, мов купець. Іди й будь певен, ми тобі допоможем, але самі вирішимо, як та коли. А я поспішу, не турбуйся, я тебе дуже ціную іне гаятиму часу. Армія наша вже дістала наказ сьогодні увечері виступити.

Оксфорд важко зітхнув. Сперечатися не було жодної рації. Однаково Карло зробить по-свойому.

Він попрощався з герцогом і пішов назад до Колвена. Той стурбовано готував плян пересування артилерії. Він прийняв Оксфорда радісно, здоровлячи себе з таким товаришем на час походу. Колвен Оксфордові сказав, що з герцогового наказу, він може зберегати своє інкогніто.








XXVIII


Веселою людиною він був.

Сніг старощів на нього впав. Але

Його байдужим не зробив.. Мозок

Був повний привидів, шалених, диких...

Так сонце, що сіда, — на льодовик

Кида проміння, — і холодну кригу

Малює тисячею барв...


(Старовинна комедія).


Артур де-Вер, або молодий Філіпсон, спокійно, але дуже повільно посувався до Провансу.

В Льотарінґії, де стояло військо Карла Бургундського та блукали різні волоцюги, подорожувати тоді було дуже небезпечно. Доводилось раз-у-раз збочувати з битого шляху.

Артур мав великий досвід і знав, що не треба покладатися на провідників. Але — цьому, Тібо, що був родом з Провансу, юнак бачив, вірити можна. Дорогу знав надзвичайно добре й до обов'язку ставився якнайсумлінніше. Артур дуже з ними потоваришував, як молодий купець Філіпсон; і Тібо йому розповів усе за Прованс, за веселого короля Рене.

Він його дуже вихваляв, казав, що той справедливий, сумирний, що його кавалок землі є притулок усім лицарям та співцям. І в цих словах було багато правди.

Народжений від королівської крови, Рене протягом цілого життя не міг доскочити тих земель, що йому належали. З королівств, на які він мав право, не лишилось жодного в його руках, опріч графства Провансу. Чарівний тихий край, але зменшений з однієї сторони Францією, що забрала частину за гроші, видані на особисті потреби короля, а з другого боку — Бургундією: вона дала була колись викуп, як короля Рене було взято в полон. За молодощів він кілька разів воював, силкуючись повернути собі землі, та йому завжди не щастило, дарма що хоробрий був та відважний. Але особливого вражіння на нього це не справляло. Він весело жив собі з піснями та віршами, з музиками та ловами — і, навіть, родинні втрати не завдавали йому великого горя. Був уже зроду такий веселий та спокійний. Багато дітей повмирало йому. Потім він заплутався в нещастях своєї дочки, мусивши раз-у-раз діставати їй гроші. Можливо, старий король не стільки лиха зазнавав через ці гроші, як від того, що довелося Маргарету прийняти до свойого двору назад. Вони не могли вкупі помиритися. Горда королева, плачучи над втраченим престолом та друзями, не могла стерпіти веселощів та розваг, які буяли в палаці старого короля. Іще одне лихо мав Рене: Іоланда, дочка його від першої дружини, Ізабели, передала одержане від матері право на Льотарінзьке герцогство свойому синові Феррандові де-Водемонові. То був розумний та сміливий юнак. Але бургундський герцог вдерся до цього герцогства й заволодів ним, вважаючи, що належить йому за правами з чоловічої сторони. І нарешті, наче мало йому лиха з двома дочками — Рене довідався, що Людовік французький та його брат у других бургундський герцог змагаються потайки за ту невеличку частину Провансу, що її він, король Рене, посідає.

А проте король бенкетував, танцював, співав, писав вірші, малював і намагався, щоб його народові весело жилось.

Артур із провідниками опинилися у володіннях цього короля. Була пізня осінь — південно-західня частина Франції тоді не дуже привабна. Одноманітні дерева сохнуть, а листя схоже на спалений спекою ґрунт, і земля тоді виглядає похмура та неплодюча.

Країна взагалі мала особливий вигляд. Скрізь добре зберігалося старовинні пам'ятники, все що лишилось гарного, художнього — король Рене ретельно реставрував. І звичаї помітно інакші. Чабан виганяв стару, наспівуючи любовних баляд, а худоба немов почувала всю красу музики. Артур іще помітив, що прованські вівці чабан не підганяв, вони слухняно й вишикувано слідкували за ним і починали скубти травичку тільки тоді, як повернувшись до них обличчям той грав на сопілку якунебудь пісню.

Але що найбільше здивувало Артура — ніде не було видно жодного салдата, жодної людини зі зброєю. В Англії ніхто не виходив із дому без меча, лука та списа. В Німеччині й милі не переїдеш битим шляхом, щоб не стрінути в хмарі куряви пера та блискуче військове озброєння. Навіть у Швайцарії горянин, ідучи десь милі за дві, обов'язково брав келепа та меча. А тут, у Провансі, панував мир, немов би всі пристрасті приборкував геній музики. І коли час од часу їм трапляв верхівець — був він з лірою.

— Мир, — промовив оглянувшись навколо Артур, — чудесна річ! Але його легко вкрасти, коли рука та серце не напоготові його боронити.

Перед мандрівниками виростало старовине місто Ей, де перебував король Рене.

Англієць запитав Тіба, чи він повертає назад.

— Мені наказано, — відповів провідник, — лишатися в Еї, доки будете там ви: і я мушу тримати всіх, — він показав на решту мандрівної варти, — може вам навіщо будем потрібні. Я пошукаю приміщення, а тоді з'явлюся до вас. Я пропоную роз'їхатись тільки тому, що вам це потрібно.

— Так! Я мушу негайно їхати до двору. Чекай мене за півгодини на вулиці біля водограю.

— Але коли ви шукаєте короля Рене, — він тепер прогулюється там. де камін. Ви не бійтеся, можете підійти. Він ласкаво приймає.

— Але його придворні не пустять мене до палацу!

— До палацу? — запитав Тібо. — Якого палацу?

— До палацу короля Рене... Якщо він гуляє там де камін, виходить — у палаці...

— Ви мене не зрозумили, — засміявся Тібо. — Ми називаєм «каміном» короля Рене ось цей вузький вал. Він лежить між двома вежами на південь і закритий з усіх інших сторон. Там він любить гуляти прохолодними ранками, як от і сьогоднішній. Він каже, що ці прогульки живлять його поетичний геній. Ви підійдіть до нього, і він охоче поговорить з вами, звичайно, коли в ту мить не складатиме вірші.

Артур не міг не посміхнутися, уяв'ивши вісімдесятилітнього старого короля, в небезпеці, який зазнав стільки лиха, — на прогулянці, з віршами...

— Йдіть сюдою навпростець, — сказав Тібо, — там незабаром побачите нашого доброго короля та сами розміркуєтесь, чи можна до нього підходити.

Артур нічого не сказав, охоче користуючись із нагоди подивитись на доброго старого Рене, раніш, ніж його королю рекомендують.

Обережно підійшовши до того місця, де любив уранці гуляти Рене, який, як нам каже Шекспір, мавши титул короля неапольського, єрусалимського та обох Сіцілій був не багатший за доброго англійського фармера. Артур міг добре його розгледіти.

Перед ним був старий з таким сивим волоссям та довгою бородою, як і швайцарський депутат; але рум'янцем палали свіжі щоки, а в очах горіли вогні. Одяг мав надто вишуканий, як на його роки. А впевнена та легка хода примушувала забувати його сивизну. Старий король тримав у руці маленького зошита та олівця і, здавалось, нічого більше не бачив, хоч трохи нижче навколо нього стояли люди.

Деякі вбранням та загальним виглядом скидались на трубадурів, — в руках тримали скрипки, ліри та арфи. Були тут і перехожі; йдучи в справах своїх, нашвидку поглядали на короля, на таку людину, що звикли бачити щодня, але кожен знімав шапку та вклонявся з повагою.

Рене нікого не помічав, то прискорював, то тишив ходу, щось записував, всміхався, іноді в запалі стрибав, а то раптом поринав у задуму. Коли він випадково кидав погляд на юрбу, вітав нарід ласково, відповідаючи на поклони, коли їх помічав.

Нарешті король угледів Артура й побачив одразу, що то чужинець. Рене покликав пажа й щось прошепотів. Тоді юнак увічливо підійшов до Артура й сказав, що король хоче з ним говорити.

Англієць пішов, хоч і не уявляв собі гаразд, як поводитись перед таким давним державцем.

Коли він наблизився, Рене вдався до нього ласкаво, але велично, і Артур раптом відчув до нього багато більшу повагу, ніж на те сподівався.

— Я бачу, ти, юначе, чужинець. Як на ймення тебе, та яка справа дає нам приємність побачити тебе тут?

Артур мовчав. Старий прихильно витнув головою:

— Скромність є добрий дар. Ти, либонь, починаєш веселе життя співів та музик і тому з'явився сюди?

— Я не шукаю чести бути трубадуром! — відповів Артур.

— Вірю тобі, — сказав король, — бо вимову маєш північну, або нормано-французьку; так розмовляють в Англії та по інших землях, де мова ще не зовсім чиста. Але може ти співець із загірніх країн? Ми з охотою слухали їхні сміливі та дикі співи. Вони щось мають таке, що запалює серця, мов звуки сурм.

Увага вашої величности цілком слушна; я чував співців моєї батьківщини, але сам їм не наслідував ніколи. А тепер я приїхав з Італії.

— Може ти присвятив своє життя малюванню? Коли так, знай, ти стоїш перед монархом, який кохається в цьому, як і в прекрасній Італії.

— Я англієць, ваша величносте; рука моя надто звикла до лука, меча та списа, щоб грати на арфу чи тримати пензля.

— Англієць? — запал Рене трохи зменшився. — А яким побитом тут? Давно вже між Англією та мною немає дружніх стосунків.

— Ось через те саме я тут, — сказав Артур. — Я приїхав засвідчити мою повагу вашій дочці, принцесі Маргареті Анжуйській, що її я та інші вірні англійці визнаємо за нашу королеву.

— Ех, добрий юначе, — мовив Рене, — тебе мені жаль. Коли б Маргарета була слухалась мене... не пролилося б ріки крови її благородних та хоробрих прихильників.

Король, здавалося, хотів ще щось додати, але утримався.

— Йди до мене, до палацу, спитай там гофмаршала де-Сен-Сіра. Він дасть тобі змогу побачитись з Маргарет, якщо вона зволить тебе прийняти. А коли ні — повертайся до мене. Ти міг би, гадаю, зробити великий успіх у моїх улюблених науках... Ось я придумав простий, але високовчений мотив.

Король взяв струмента й намірявся заграти юнакові свою баляду. Але Артура охопив сором. Той тяжкий сором, що його зазнають чесні люди, коли їм доведеться бути за свідків чийого вихваляння. Одно слово, Артурові стало соромно за короля неапольського, єрусалимського та обидвох Сіцілій, і він кваплячися відійшов. Рене здивовано подивився навздогінці, але взяв це на карб англійського виховання.

— Збожеволів старий! — сказав Артур. — Дочку скинуто з престола, землі розпорошено, винищується рід, унука позбавлено спадщини... а він здурів із своєю музикою! Довга сива борода — я гадав він хоч трохи схожий на Миколу Бонштетена, але старий швайцарець — Соломон проти нього!

З такими думками Артур дійшов того місця, де мав знайти Тіба. Той стояв біля водограю. Сказав, що всіх розташував і що Артура можна провести до палацу.

Палац вражав своєю красою. Передня частина складалася з трьох веж римської архітектури — дві на кожному розі, а третя, мавзолей, належала до цілої будівлі. Ця була особливо гарна. Долішня частина квадратова, немов правила за підставу горішній, круглій, з гранітних колон. Навпроти цих решток римської побудови — сторіччя V чи VI-го, височів двома сторіччями пізніше збудований палац давніх прованських графів.

Артур здивовано спинився навпроти дверей, завжди відчинених, де міг кожен зайти. Хвилину подивившись навколо, юнак підійшов до старого, який стояв біля дверей, і запитав де можна знайти гофмаршала. Той увічливо дав йому пажа, і за дві хвилині Артур опинився в кімнаті перед старим приємним гофмаршалом. Ніколи не бачивши Артура, він проте одразу його пізнав.

— Ви розмовляєте північно-французьким говором, маєте біляве волосся, та й шкіра вам біліша проти тутешніх краян, і ви питаєте королеву Маргарету. Очевидячки, ви англієць, її величність тепер у манастирі, і коли вас звуть Артур Філіпсон, я маю наказ вас одразу до неї привести, тобто раніше почастувавши від імени мойого державця.

Артур хотів заперечувати, але той не дав змоги:

— їжа ніколи не вадить справам. Я сам попоїм із гостем королеви та вип'ю пляшку старого вина.

Частування наготували так швидко, що Артур побачив, гостинність в палаці Рене є на першому місці. Пироги, дичина, смачна кабаняча голова та інші ласі страви з'явились на стіл і гофмаршал гостинно Артура частував.

— Їжте добре, юначе, бо навряд чи пообідаєте, поки зайде сонце; добра королева так сумує, що живиться самими зітханнями, а задовольняє спрагу слізьми. Але я гадаю вам потрібні коні, до неї сім миль.

Артур відповів, що провідника та коні він має, та попросив дозволу рушати. Гофмаршал провів його до дверей. Внизу стояв Тібо з новими кіньми з королівської стайні.

— Вони наші, бо ті стомилися. Добрий король Рене ніколи не бере назад коня, даного гостеві; може бути саме тому його величність та ми дуже часто мусимо ходити пішки.

Гофмаршал попрощався з Артуром і мандрівники рушили в путь.

На Артурове запитання, де саме є королева, Тібо пишаючись показав йому на гору, заввишки три тисячі футів.

Тоді Тібо запитав, чи знає Артур. чого королева переїхала до манастиря.

— Обіцянку дала, — відповів Артур, — це знає цілий світ!

— А вся столиця гомонить про інше! Я б сказав вам справді істину, коли б ви не образились.

— Кажи, тільки стримуй свої вислови!

— Добрий король Рене, сумуючи, що дочка так побивається, ужив усіх зусиль, щоб її розвеселити. Влаштовував свята, збирав співців та трубадурів, по цілій країні лунали веселощі. Але королева замкнулась у себе й рішуче відмовилась приймати навіть свойого батька.

— Не дивно, — зауважив Артур: — як вона з ним не збожеволіла!

— І королева так розсердилась, коли сам король, бажаючи розважити її, виконував головну ролю якогось видовиська, вдаючи царя Соломона з кумедними придуркуватими рухами, що силоміць продерлась скрізь юрбу, вихорем промчала вулицями, та скакала чимдуж до гори, де стоїть манастир. Там і залишилась.

— Це сталось давно?

— Минуло три дні. Ну далі нам їхати верхи неможливо! Он бачите, манастир між двома високими кручами, до нього є тільки одна дорога.

— А ти що робитимеш з кіньми?

— Ми відпочинем у заїзді, тут неподалік. А ви поспішайте! На заході збираються хмари, може нахопитися буря, коли ви не сховаєтесь вчасно.

Артур стрімкою кам'янистою тропою поліз на гору. За годину він був на вершині. Біля манастирської брами стояв чоловік. Артур сказав, що він є англійський купец Філіпсон і хоче засвідчити пошану королеві Маргареті. Його провели до вітальні. Артур вийшов на балкон і побачив під ногами безодню, принаймні, на п'ятсот футів завглибшки. Вражений, здригнувся й перевів очі в далечінь, де погасала вечірня заграва. Червоне проміння освітлювало горби та долини, луки, ниви, міста та замки між деревами, високі кручі та струмки.

А з другої сторони краєвид немов Артурові загрожував. Чорні хмари насувалися небом, розлягалися дикі звуки, мов стогін чи рев у печерах гори, насувався гнів далекої бурі. Артур дивився і розумів, чому ченці вибрали це місце — напрочуд дика краса!

Артур майже забув про свою справу. Він опам'ятався, побачивши перед собою Маргарету. Не знайшовши його у вітальні, вона нетерпляче вийшла на балкон.

Королева мала на собі чорну сукню без жодних прикрас; вузька золота стрічка перев'язувала їй довге чорне волосся, що вже починало сивіти. З-за стрічки стриміло чорне перо та червона троянда — символ лянкастерського роду.

Кожному іншому післанцеві добре б перепало, що він не був на місці, коли ввійшла королева. Але Маргареті Артур нагадував улюбленого померлого сина. Вона любила Артурову матір, мов сестру.

Тодішнім звичаєм Артур став перед нею на коліна; вона ласкаво його підвела та почала розпитувати про доручення та новини з Діжона.

Потім вона запитала, якою дорогою герцог Карло посунув із своїм військом.

— Як казав начальник його артилерії, — відновив Артур, — до Невшательського озера; біля його берегів герцог Карло має намір напасти на швайцарців.

— Упертий! — скрикнула королева. — Невже твій батько радить мені віддати рештки моїх земель та за кілька тисяч монет останній скарб мойого рода цьому гордому егоїстові Карлові Бургундському?

— Я б погано виконав моє доручення, коли б лишив вам цю думку. Батько добре знає жадобу бургундського герцога до завоювань. А проте, він гадає, що Прованс однаково по смерті короля Рене а може й раніше перейде до герцога Карла або французького короля. Мій батько, вояка та лицар, сподівається на велику допомогу, коли матиме засоби вийти до Великобританії. Але ви маєте вирішити.

— Юначе! — сказала Маргарета, — мені тьмариться розум.

І мов несила їй більше стояти, вона схилилась на кам'яну лаву, на самому краю балкона. Блиснула блискавка, гримнув грім. Полляв дощ.

Артур упрошував її заховатись від бурі.

— Ні, — категорично відповіла Маргарета, — стіни мають вуха. Слухай! Після побачення з твоїм батьком я все гаразд обміркувала, але коли б я знала, що герцог бургундський щиро погоджується допомогти мойому вірному Оксфордові, я б поступилась землею. Але ось батько... Мені сором, що я його так ображала. Він же від усієї душі хтів розважити мене. Чи маю я право віддати його задоволений нарід до влади лихого державця? Чи не буду я катом рідному батькові? Мені страшно й подумати. Коли ж знов проґавити єдину нагоду... Може ж твій батько справді зможе помститись йоркам та відновити престола.

— Я надто молодий та недосвідчений, щоб радити вашій величності в таких важких обставинах. Я б хотів, щоб мій батько сам був тут.

— ...Коли б мова йшла про мої особисті права, — правадила далі королева, — за змогу на єдину мить стати ще раз ногою на рідній англійській землі, я б охоче відмовилась від Провансу, від нікчемної корони, як віддаю я бурі цей непотрібний символ відібраного мені королівства.

Маргарета висмикнула з свойого волосся чорне перо та червону троянду й кинула їх із балкона. Вітер підхопив та високо поніс перо. Артур стежив за ним. Але в цю мить протилежний порив вітру приніс назад червону троянду, просто до нього на груди.

— Радощі вам, королево! Це щастя! — схопив квітку Артур.

— Так, — мовила Маргарета, — але це пророцтво, відновлення лянкастерської родини, стосується не мене, а тебе; мої очі цього не побачать. Але ти доживеш, ти побачиш, будеш йому сприяти... Мені зле... Ти завтра побачиш мене інакшу... а поки бувай здоров.

Вони увійшли до вітальні, королева ляснула в долоні і з'явилося двоє жінок.

— Улаштуйте чужинця на ніч!

Вона протягнула юнакові руку. Той над нею схилився. Королева вийшла.

Другого ранку Артурові принесли листа. Юнак прочитав: «Любий сину Артуре. Вважаю за потрібне тебе повідомити, що нині мандрівники у великій небезпеці. Герцог, узявши міста Грі та Грансон, забив п'ятсот чоловіка залоги; але наближаються союзники, їхні сили численні, хто знає, чия буде перемога. Хоч який там буде кінець, а поки війну ведуть запальну, обидві сторони й у гадці не мають миритись; виходить нам велика небезпека, поки настане цьому край. Можеш запевнити королеву, що наш кореспондент, як і раніше, має намір купити крам. Але заплатити зможе тоді, коли скінчить теперішні важливі справи. А я сподіваюся, це станеться вчасно. Пред'явникові цього можеш довіряти. Твій батько Джон Філіпсон».

Артур зрозумів листа. Він запитав післанця, яка велика герцогська армія. Той сказав, що має шістдесят тисяч чоловіка, а союзники не набрали й третини. Молодий Ферранд де-Водемон, що його потайки підтримує Франція, є також в їхньому військові. Взагалі, як розповідав післанець, всі вигоди на Карловій стороні. Артур страшенно зрадів.

Увійшла королева.

— Я все думала цілу ніч. Рене не згодиться. Я гадаю поступитись Провансом. Тому треба поводитись дуже обережно. Ось я заготую потрібні акти, тоді поїду до батька.

— А цей лист, ваша величносте, повідомляє про важливі події. Треба поспішати. Швидче давайте акти. Я їхатиму день та ніч, щоб швидче опинитися в герцогському таборі. Я напевно потраплю туди в день перемоги. І тоді Карло... тоді ми одержимо величезну допомогу і побачимо, чи довго ще розпусний Едвард Йоркський матиме вкрадену корону! Але все залежить від нашої швидкости!

— Так, за кілька днів все буде вирішено між Карлом та його ворогами, але краще наперед, ніж віддавати землі, ще раз пересвідчитися, чи може нам допомогти Карло. Проте, я поспішатиму.

— Але хто складе вижливі акти? — запитав юнак. Маргарета подумала:

— А, твій батько каже, що післанцеві можна довіритись. Ми йому й доручимо. Він чужинець і за гроші мовчатиме. Прощавай, Артуре де-Вер!

Сьогодні Артур багато швидче спустився з гори, ніж учора на неї ліз. Його думки перелітали до скель Унтервальденського кантону, до Анни, і тому юнак цілком забув батькову пересторогу. Вірити змістові листа треба було, наперед потримавши його над вогнем.

Перше, що йому за це нагадало, був огонь у кухні заїзду біля підгір'я, де він знайшов Тібо та свої коні. Який подив охопив Артура, коли піднісши папера до вогню, ніби бажаючи його висушить він побачив слово, нове слово в найважливішому місці листа: «Післанцеві не довіряй».

Соромлячись, приголомшений Артур помчав на гору.

Не минуло й сорок хвилин, як Артур де-Вер стомлений, заточуючись стояв перед Маргаретою.

— Післанцеві не вірте! — скричав він. — Зрада! Я винен! Ось кинджал, накажіть мені себе заколоти!

Маргарета сказала, щоб він докладно все розповів.

— Це велике лихо, — мовила вона, — я вже доручила йому скласти акти. Він оце вийшов від мене, щоб співати в хорі, але я можу попросити, щоб його затримали в манастирі, а ми йому добре заплатимо. Спочинь, Артуре. Розстібни плаща. Бідолашний, як ти стомився.

Артур послухався, сів на стільця, бо він справді не міг уже стояти.

За дві хвилині проте підвівся. Королева сказала:

— За три дні ми побачимося в мойого батька!

Артур повернувся до заїзду, де відшукав здивованого Тіба, який не міг отямитись, побачивши, як Артур скаче на гору. Юнак пояснив, ніби він забув там свойого гаманця.

— Тоді не дивуюсь, хоч заприсягаюся честю, не бачив живої істоти, хіба крім кози, що її переслідує вовк, яка б так шалено мчала по скелях.

За годину вони примчали до столиці короля Рене. Його приняли там чудесно.

Четвертого дня прийшла звістка, що королева Маргарета в'їде до столиці перед полуднем, щоб оселитися в палаці свойого батька. З усіх рухів доброго короля знати було, що він так само боявся побачення з дочкою, як раніш його бажав. Королеву прийняли дуже пишно. Але вона не зраділа всенародній зустрічі. Щоб спокутувати свій попередній запал перед батьком, вона зійшла з коня і ставши перед ним на коліно, просила пробачити.

— Бідолашна голубко моя, — промовив добрий король. — Встань, ти нічим не завинила. Провина моя.

І добрий король Рене сам став перед дочкою навколішки. Нарід плескав у долоні.

Вони подались до палацу. Батько та дочка йшли під руку. Пообідали, і вже надходив вечір, час було кластися спати. ,




XXIX


Кладе на чоло він вінок лавровий, Що Аполон його і дев'ять муз Сплели. Скидає він шолом сталевий І діядему золоту. В той час, У тій прикрасі з листя на чолі Він владар е коханців і поетів...



Другого дня сталася важлива подія. Королева Маргарета на подив та незадоволення Рене вимагала побачення, щоб переговорити про важливі справи. Коли існувало щонебудь на світі, що міг ненавидіти король Рене, то були справи, а надто важливі.

— Чого бажає дорога дочка? — запитав він. — Грошей? Скільки?

— Ні! Батьку, я казатиму не за свої справи, а за ваші власні.

— А коли так — можемо їх відкласти на завтра, може випаде дощ, або кращого нічого буде робить. На мене чекають мисливці, гріх втрачати такий день.

— Хай вони їдуть сами та побавляться. Справа стосується вашої чести та життя!

— Але я сьогодні маю слухати Калезона та Жана, наших двох найславетніших трубадурів. Буде змагання.

— Відкладете на завтра!

— Коли ти вимагаєш, я не можу тобі відмовити.

І король мусів дати наказ, щоб лови починали без нього.

Батько з дочкою пішли до невеликої кімнати, щоб їм ніхто не заважав. Маргарета поставила свойого секретаря та Артура в передпокою, загадавши їм нікого не пускати.

Дочка дала батькові короткий список боргів, що за них заставлено його володіння, та кошторис великих сум, що їх час було платити, а грошей Рене не мав.

Король Рене боронився, казав, що в скарбниці має десять тисяч і ніяк не згоджувався, що цього не стане на всі борги, кожен не менший, як тисяч на сім.

— Тоді, — нетерпляче сказав, — заплатимо найгіршому кредиторові, а решта хай почекає.

— Нічого не вийде!

— Але хіба я, — промовив Рене, — не король неапольський, арагонський, єрусалимський та обидвох Сіцілій? Хіба державець таких чудесних земель...

— Ви справді державець цих земель, — сказала Маргарета, — але хіба треба нагадувати вашій величності, що ви такий самий король цих земель, як я королева Англії, де не маю й десятини землі, не маю одного шілінга прибутку. Наші володіння тільки на папері, а так само й прибутки.

— Що ж я робитиму? Хіба ж я винен, що не маю грошей? Я б охоче заплатив!

— Я вам скажу, де взяти коштів. Відмовтесь від вашого непотрібного сану короля, і прибутків вам буде досить, щоб жити в достатках та мати ваші улюблені розваги, як приватна людина.

— Маргарето! Ти не думаєш, що кажеш, — державець та народ міцно зв'язані! Підданці мої є вівці, а я їх доглядаю. Я не маю права відмовитись від свойого обов'язку!

— Коли б ви спроможні були його виконати, — заперечила королева, — я б цього не радила, а королівство ваше скелет: його Франція, або Бургундія однаково розіб'є.

По щоках старого короля текли сльози.

— Ради твоїх вигод я не мав змоги вжити заходів, — промовив старий. — Хіба ти не можеш мені допомогти?

— Коли вам важать мої вигоди, — озвалася Маргарета, — майте на увазі, що відмовившись Провансу, ви виконаєте єдине бажання моє; але заприсягаюсь, і вам це вийде тільки на краще!

— Не кажи нічого; дай акт, я підписую! Я бачу, ти його приготувала. Підпишу й піду на лови. Треба вміти терпіти й не плакати.

— А ви не питаєте, — здивувалась Маргарета, — кому віддаєте ваші володіння?

— А мені що до того! Адже ж мені вони не належатимуть. Це, мабуть, або Карлу Бургундському, або небожеві мойому Людовікові.

Обидва розумні та розуміються на політиці.

— Ви поступаєтеся Провансом бургундському герцогові!

— Я й сам волію його; він гордий та не лихий. Але почекай, а забезпечення буде мені та моїм підданцям?

— Вам призначають добре утримання, — відповіла Маргарета.

Рене байдуже почав насвистувати свою нову пісню та підписав акта зречення, не знімаючи рукавички та не прочитавши його змісту.

— А це що? — подивився він на другого пергамента. — Невже мій родич Карло хоче одержати також Сіцілію, Неаполь та Єрусалим, як і рештки Прованса? Мені здається, тоді варто взяти більшого аркуша...

— Цей папір, — сказала Маргарета, — зречення від вимог Ферранда де-Водемона на Льотарінґію, та зобов'язання не мати з бургундським герцогом з цього приводу жодних чвар.

Цього разу Маргарета надто багато на себе взяла.

Рене здригнувся, почервонів та вперше обурено скрикнув:

— Як? Зректися мені мойого внука, Йоландиного сина? Сором тобі, Маргарето!

Маргарета почала йому доводити, що закони чести . не зобов'язують Рене підтримувати молодого претендента. Але не встиг батько їй відповісти, в передпокої почувся гомін, двері широко розчинились та до кімнати ввійшов цілком озброєний лицар, увесь запорошений — знати, зробив він далеку путь.

— Я тут, батьку моєї матері, гляньте на вашого унука Ферранда де-Водемона. Благословіть мене!

— Благословляю! — сказав Рене. — Будь щасливий, відважний юначе.

— А ви, тітко, — повернувся лицар до Маргарети, — ви, яку скинули з престола зрадництво та лицемірство, невже ви не підтримаєте вашого родича?

— Бажаю тобі добра, небоже, — відповіла англійська королева. — Але радити старому тебе підтримувати в такій безнадійній справі не буду.

— Невже моя справа така безнадійна і невже це говорить моя тітка Маргарета?

— Тебе, — провадила далі Маргарета, — підтримують самі розбишаки й німецькі шляхтичі, волоцюги з райнських міст та підлі швайцарці.

— Але доля за мене! — закричав Водемон. — Я примчав сюди переможцем з кривавого бойовища, де розбито військо бургундського тирана!

— Брехня! — скочила з місця Маргарета. — Не вірю!

— Ні, це правда. Чотири дні тому я залишив ґрансонське бойовище, закидане трупами Карлових вояків. Ви це пізнаєте? — він протягнув їй каменя, що прикрашав герцогський орден Золотого Руна: — Невже Карло покинув би сам таку дорогоцінність?

Маргарета розпачливо дивилась на цю річ. Руйнуються її наміри.

Артур, що стояв із секретарем Маргарети, був страшенно здивований, побачивши графа де-Водемона в супроводі другого швайцарця з величезним келепом на плечі. Коли принц себе назвав, Артур не вважав за можливе його спинити. Але він страшенно здивувався — другий юнак швайцарець був Зіґізмунд Бідерман. Той глянув на Філіпсона, радісно скрикнув і кинувся його обіймати. Артур не міг прийти до тями, слухаючи Зіґізмундове оповідання.

— Бачиш, Артуре, герцог дійшов із своєю величезною армією до Ґрансона. Там було шістсот союзників, вони мусіли здатися. Тимчасом у наших горах усі збиралися на війну. В Невшателі до нас приєдналося трохи німців з льотарінзьким герцогом. Ах, Артуре, ось начальник, ми маємо його за другого після Рудольфа Донергуґеля! Ти його бачив, це він пішов до короля Рене, але він траплявся тобі й раніше; синій базельський лицар був він, ми називали його Лавренцем. Отож коли ми увійшли до Невшателя, нас було щось із п'ятнадцять тисяч та не менше, як п'ятнадцять тисяч німців та льотарінґців. Ми довідались, герцогмає шістдесят тисяч на бойовищі, але одночасово прийшла звістка, що Карло повісив наших шістсот союзників, мов собак. Я б хотів, щоб ти чув крик п'ятнадцятьох тисяч швайцарців. Навіть мій батько перший подав голос за битву. На світанкові ми підійшли до Ґрансона. Герцог льотарінзький напав на кінноту. А ми пішли на гору виганяти піхоту. Справа діялась у невеликому межигір'ї між горою та озером. І нам досить було однієї хвилини. Кожен на кручах швайцарець був дома, а Карлові вояки — їм довелося погано! Пам'ятаєш себе першого дня в Геєрштейні? Але тут не було добрих дівчат, самі списи та кияки. Кіннота, що її попобили льотарінґці, побачивши нас з другої сторони — накивала п'ятами. Тоді ми знову зібрались під горою на великому полі. Вишикувались, заграли музики; раптом у долині таке ми почули кінське тупотіння, такий скажений рев, немов усі салдати та співці Франції та Німеччини зібрались на змагання. Ми побачили куряву. Це герцог Карло вів усю армію на допомогу передовому загонові. Вони везли гармати, але ми посунули на них — і гуркіт гармат раптом замовк. Земля струснулась від нового реву... мов грім під землею загримів: на нас скакала кіннота...

Але наші начальники були митці своєї справи. Ми перекинули коней, поперебивали вершників хорунжих та лицарів; із тих, хто падав, жоден не лишився живий. Карлове військо відступало... почало безладно втікати, а тут нахопився Ферранд льотарінзький до нас з допомогою. Ворожа піхота, побачивши в такому стані кінноту, також повернула назад... Тисячі загинули, армія втекла.

— А батько? — ледве прошепотів Артур.

— Він урятувався, — відповів швайцарець, — і втік вкупі з Карлом.

— Мабуть багато пролито крови, раніш, ніж він утік?

— Ні, він у битві участи не брав.

В цю мить Рене та Маргарета вийшли з кімнати, король за руку з унуком, і перейшли передпокій. Маргарета гукнула на Артура й сказала:

— Перевір, чи правдива звістка, та прийди до мене сказати. Вони вийшли.

— Зіґізмунде, кажи далі! — кинувся до нього Артур.

— Раніше мені треба попоїсти!

— Це легко. — сказав Артур.

За допомогою секретаря королеви вони влаштували собі добрий сніданок. Лишившись на самоті з своїм другом Артуром, Зіґізмунд розказував далі:

— ...так от, піхота тікала також, ми половину б перебили, якби не спинились роздивлятися Карловий табор. Який розкішний, яка краса, яка пишнота! Я увійшов до Карлового намету і побачив у внутрішньому покою на столикові дорогоцінне каміння між рукавичками, черевиками та всілякими дрібничками. Я пригадав вас, тебе та твойого батька. Коли це несподівано побачив старого знайомого — Зіґізмунд витягнув із-за пазухи намисто королеви Маргарети — і одразу пізнав...

Артур скочив з місця.

— Це намисто страшенно дороге... Воно належить оцій королеві. Артур радісно вихопив із Зіґізмундових рук дорогоцінне намисто, а той вів далі:

— Карло втік до Бургундії, кажуть він, похмурий та задуманий. Дехто розповідає, ніби він знову готує армію, але вся Швайцарія приєднається до нас після такої перемоги.

— А батько мій із ним?

— Звичайно. Він щиро намагається скласти з Швайцарією мир, але Карло божеволіє... А вино це чудове!

— Чого ви сюди так поспішали? — запитав Артур.

— А це вже провина твоя!

— Моя?

— А ось слухай: до нас добулися чутки, ніби ви з королевою Маргаретою умовляєте старого Рене віддати Кардові свої володіння та зректися Ферранда. Тому льотарінзький герцог послав сюди післанця, ти його добре знаєш, цебто не його, а деяких осіб з його родини, щоб цьому перешкодити.

— Нічого не розумію!

— Ото лихо... Ніколи ніхто мене не розуміє. Це був мій дядько Альберт Геєрштейн... брат мойого дядька...

— Аннин батько, — закричав Артур, — я його ніколи не. бачив!

— Це, байдуже. Він усе знає. Мій дядько давно переїхав через Райн і знайшов притулок при Карлові Бургундському. Останніми часами вони один до одного дуже охололи. Альберт узяв участь у таємному товаристві; Карло розгнівався, а той уперто провадив свою діяльність; і дядько мій каже, що Карла він не боїться, що, навпаки, Карло може тепер стерегтися його. Ти сам бачив його сміливість у Ля-Фереті.

— Невже канонік?..

— А-а! зрозумів? Отож то! Він вихвалявся, що Карло не покарає його за участь у страті Гаґенбаха. Вийшло справді на його, дарма, що дядько Альберт підмовив бургундську шляхту не дати Карлові грошей. А коли почалася війна з Швайцарією, Альберт подався до табору Ферранда в Невшателі та послав Карлові папера, що він касує свою перед ним присягу й не боїться його.

— Дивно! Діяльна та хитра людина!

— І зауваж, він за п'ять чи шість днів покинув швайцарський табор і хоч між Невшателем і Провансом чотириста миль, ми стрінули його, як він вертав од вас назад.

— Кого? каноніка?

— А так! Це твій післанець!

— А я йолоп пропонував його послуги королеві Маргареті!.. Увійшов секретар. Королева кличе Артура.

— Що ти довідався? — спитала Маргарета, коли Артур увійшов до її покою.

— Дуже мало. Але герцог знову збирає свої сили.

— Щоб зазнати нової поразки? Або щоб тривала безконечна війна? Де твій батько?

— З герцогом!

— Поїдь до нього й скажи, хай дбає за себе. Мене підтяв цей останній удар. Наша справа безнадійна. Я лишилася без спільника, без друга, без грошей.

— Ні, королево, щасливий випадок повертає вашій величності дорогоцінне намисто.

І Артур розповів королеві, що довідався від Зіґізмунда.

— І ще мушу додати про Альберта Геєрштейна... — Артур розказав і за це.

— Але ж не може людина, що прийняла духовний сан, зберегати свою владу між членами карного суду.

— Ні, з фемгеріхтами це трапляється. Члени цього суду мають багато переваг.

— Тепер їдь, — сказала королева, — до батька й скажи, хай він заховається в Бретані. Вирушиш на світанкові.

Попрощавшись із королевою, Артур пішов шукати Тіба й наказав провідникові лаштуватися до від'їзду.

Увечері Зіґізмунд та Артур брали участь у бенкеті короля Рене. Там була й Маргарета. Наприкінці вечора повернувшись Артур глянути на обличчя королеви, перелякано скочив. Голова Маргареті схилилась на груди, обличчя змінилося. Руки звели корчі.

Підбігши юнак до крісла, з криком відскочив.

Королева померла.








XXX


Бажаєте ви бачити людину,

Досвідчену в житті, в його пригодах!

Вона до наших послуг...


(Старовинна комедія).



Артур зараз же відрядив Тіба до свого батька з листом, де додавав, що через похорон йому доведеться лишитись у Провансі, і він чекатиме на відповідь.

За кілька днів відбувся і похорон. На великий подив Артурові в останню хвилину, коли похід уже вирушав, приїхав граф Оксфорд.

Коли церемонія скінчилася, старий, узявши сина за руку, повів його до невеличкого оточеного мурами двору. Вони опинились на самоті.

— Наша драма скінчилася. Ми грали останню ролю, мій сину. Артур зідхнув.

— Я ще довідаюсь, — промовив Оксфорд, — чи не потребує моєї допомоги Генрік Річмондський, законний спадкоємець лянкастерської родини. Це намисто йому стане в пригоді, А до Карла Бургундського я вже не верну, бо він нічого зробити не може. Ми поки залишимось при дворі короля Рене, а там я налагоджу зв'язок із Річмондським графом.

Артур рекомендував свого батька королю Рене. Сказав йому, що це особа вельможна, ретельний прихильник лянкастерської родини. Але на Рене краще вражіння б справило, коли б гість знався на піснях та музиках. Проте, Оксфорд мав нагоду допомогти королеві, склавши договора між Рене та Людовіком XI. Старий поступався, нарешті, правами на Прованс цьому хитрому монархові. Він дістав багато грошей і тепер міг спокійно жити.

Людовік зумів розстаратись на прихильність Оксфордову, обіцяючи йому в майбутньому допомогу лянкастрам в Англії. Вони, навіть, почали перемови, і ці справи, що примусили обох Оксфордів двічі їздити до Парижу на весні та влітку 1376 року, забрали їм місяців із шість.

Тимчасом між бургундським герцогом та швайцарськими кантонами з льотарінзьким графом тривала жорстока війна. В першій половині літа 1376 року Карло набрав нову армію: шістдесят тисяч чоловіка та сто п'ятдесят гармат. Горяни мали тридцять тисяч війська. Спочатку перша перемога дісталася Карлові; він забрав багато країв та повернув собі більшість завойованих міст після Ґрансонського бою. Але замість забезпечити себе добрим кордоном, або скласти мир, упертий державець знову захотів пролізти до самого центру Альпійських гір та добре покарати горян. Досвід Карла нічого не навчив. Повернувшися Оксфорди в половині літа, довідалися, що Карло дійшов Муртена на берегах Муртенського озера, на порозі Швайцарії. Потім повідомили їх, що Адріян Бубенберґ, старий бернський лицар, уперто б'ється з бургундцями, чекаючи на швайцарське військо.

— Ех, — сказав старий синові: — глибокі озера, неприступні кручі, — Карлові загрожує ґрансонська трагедія, а може ще страшніша!

Останніми липневими днями в столиці Провансу перелітали нові чутки. Бургундці вдруге зазнали поразки, — такої страшної поразки, що старий Оксфорд не міг повірити, що то правда.

Оксфордам не спалося, хоч успіхи чи поразки бургундського герцога не могли вже мати такого важливого значення, як раніше для них; але старий дуже хвилювався за долю колишнього товариша. А син був молодий та запальний юнак.

Артур уставши з ліжка почав убиратися. Раптом вони почули тупіт кінських копит. Підбігши юнак до вікна закричав:

— Новини, новини з армії!

Артур вибіг на вулицю; там стояв Колвен, начальник бургундської артилерії. Мав Колвен вигляд страшний. Він ледве зліз з коня, захитався й напевно б упав, коли б його не підтримали; очі не бачили, ноги не могли вже йти. Але він сказав:

— Це втома — спати та їсти!

Артур повів його до кімнати та дав попоїсти. Але Колвен ледве похапцем щось перехопив, тільки випив чарку вина. Тоді подивившись на старого Оксфорда, він розпачливо сказав:

— Герцог Бургундський... — Забитий? — скричав Оксфорд: — ні! ні!

— Краще б це сталося, але ні не смерть, а ганьба! Його страшенно побили, такого бою я не бачив ніколи, хоч нас було двоє на одного ворога, щонайменше. Я не маю сили за це говорити. Це жах. Армія тікала, тікала, і герцог не міг спинити... Тоді він поскакав за вояками. Він нас страшенно тривожить, нічого не їсть, нічого не розмовляє, байдужий... Він у такому відчаї, що ми вирішили просити вас, Оксфорде, може ви якось вплинете. Рятуйте йому життя!

І Оксфорд поїхав. З начальником бургундської артилерії вони прискакали до замку Ля-Рів'єр, миль за двадцять на південь від Салінса., Досвідчене Оксфордове око одразу помітило в герцогському стані страшенний нелад. На запитливий погляд, Колвен тільки знизав плечима.

В кабінеті Оксфорд побачив бідолашного Карла. Він так змінився, що скидався на привид. Немитий, незачісаний, очі глибоко позападали, погляд байдужий в одну, точку перед себе.

Коли Оксфорд, перед ним схилився, він байдуже озвався:

— Мій єдиний друже, як ти мене відшукав?

— Я, не єдиний друг вам, державцю, їх маєте ще багато. І найхоробріший лицар може впасти з сідла, але той боягуз, хто буде валятись на землі, замість устати знов!

— Боягуз?!.. Що ти кажеш? — скричав герцог. — Ідіть, Оксфорде, ідіть й не показуйтесь мені на очі!

— Державцю, я можу відчувати жаль, коли падає велич, але не можу поважати того, хто сам себе ганьбить!

— А ти хто такий, щоб мені тут таке говорити? — вже на ввесь голос закричав Карло, цілком прийшовши до тями, забувши байдужість, віддавшись властивому йому гніву.

— Своєї долі я не соромлюсь! Але чи можу я пізнати Бургундського герцога, Карла Сміливого, кажу я, коли він мов поранений у барлозі вовк ховається в похмурому замкові! Як я можу пізнати Карла Сміливого, хто покинув лицарського меча, хто не борониться ним!...

— Смерть тобі! — гучно скричав герцог і хотів схопити меча, але меча не було. — Конте! — зарепетував. — Де мої салдати?

— Державцю! — вбіг схвильований Конте, — маєте численне військо, але в ньому панує нелад. Салдати вимагають платні, скарбник не дає без дозволу вашої високости; а ви не приймаєте нікого з нас і не хочете ні з ким говорити. Наказів вашої ради ніхто без вас не виконує.

Герцог гірко посміхнувся. Але знати було, що йому така відповідь приємна.

— А! Тільки Карло Бургундський може керувати своїм військом. Завтра я огляну його! Накажи принести одежу та зброю! Мене трохи повчили. — Карло кинув похмурий погляд на Оксфорда. — Я помщуся швайцарцям! Ідіть обидва геть. Ти, Конте, пришли з рахунками скарбника!

Не встигли ще зачинитися за ними двері, як герцог знов закричав:

— Оксфорде, де ви вчилися медицини? Напевно у вашому славетному університеті? Ліки чудові! Одначе, докторе Філіпсоне, ти міг заплатити життям.

— Я не можу тремтіти за своє життя, коли треба допомогти другові!

— Ти справжній друг, — сказав Карло, — Але йди... Я дуже схвильований. Завтра ми поговоримо докладніше. Я дуже поважаю тебе.








XXXI


Так згоду дав я самохіть Покинути мій пишний одяг, Змінити славу — на неславу, владу Державну — на гірку неволю, Величність горду — на залежність...

(Річард II).


В стані Бургундського герцога вирувало життя. Карло добув грошей, найняв нових салдатів і лагодився до походу.

Кампо-Бассо всіма силами намагався підтримувати герцогові поганий настрій; хитрий італієць бачив, що могутності Карла Бургундського надходить край. Він уже важив на здобич. І мавши Оксфорда за найрозумнішого друга та порадника герцога, він вигадував на нього всілякі наклепи, щоб якось їх посварити. І Оксфорд кожну хвилину мусів начуватися.

Союзні швайцарці настоювали, щоб перші військові операції почалися в Савої та у Вальдському кантоні. Герцог Ферранд чекав на союзників. Час минав, уже кінчався грудень, коли одного разу до герцога, як він засідав у своїй раді, раптом увійшов Кампо-Бассо.

— Я приніс добру звістку! — італійцеві обличчя засяяло. — Божевільний Ферранд зійшов з гір і що б ви гадали? — вони вдерлись до Льотарінґії та взяли Нансі! Ха, ха, ха!

Його радість усіх здивувала. Вельможі скочили на ноги, обурені з такого невчасного сміху.

— Ви смієтесь, — скричав Конте, — так, як сміялись після наших поразок при Ґрансоні та Муртені!

— Мовчіть! — сказав герцог, — граф Кампо-Бассо має погляд такий, як і я; до зброї! Рушайте на Льотарінґію. Послати вперед італійську та албанську легку кінноту! Оксфорде, ти йдеш у похід?

— Звичайно.

І обидві армії підійшли одна до одної так близько, що передові загони вже мали кілька сутичок. Оксфорд помітив, що італійська кіннота, завжди повертаючись, казала, ніби ворога розбито. Герцог шалено бажав узяти Нансі, хоч більшість вельмож та Оксфорд умовляли його, бо це було небезпечно. На Карла ніщо не впливало.

Бургундська армія стала на досить вигідній позиції перед Нансі. Перед нею протікала річка. Попереду стояло тридцять гармат під орудою Колвена.

За два дні вночі зчинився великий шарварок. Опівночі, коли всі спали в герцогському наметі, раптом пролунав крик: «зрада»! Але допомога була близько, і коли в одну мить всі збіглися до намету, герцог трохи заспокоївшись розповів, що члени таємного суду були у нього в кімнаті й вимагали, щоб він за три дні став перед священним Фем'ом.

Присутні б не повірили, але в Кардовій руці був пергамент; три хрести замість підписів стояло внизу. Оксфорд уважно прочитав. Там було призначено, де герцогові з'являтися.

— Це справа Альберта Геєрштейна, — сказав герцог, — ми довідались, що він у Феррандовому стані. Дорого заплатить мені за це.

Поставили надійний загін бургундців. Другого дня після цієї тривоги Оксфорд сам оглянув табор Ферранда Льотарінзького. Коли Кампо-Бассові сказали, щоб він поїхав з Оксфордами перевірити численність Феррандового війська, він виявив велику радість.

Вони втрьох поїхали. Вступивши до невеликого межигір'я, Кампо-Бассо сказав Оксфордові, що на його окрайкові ставши можна побачити ввесь ворожий стан.

І Артур, що їхав попереду, окремо, побачив, але не самий стан, а до того ще загін кінноти, який чимдуж мчав до межигір'я. Він хотів повернути коня та скакати назад, але покладаючись на його швидкість, спинився на хвилину роздивитися табор.

Артур помітив, що вершник попереду загону мав на щиті бернського ведмедя, та дуже скидався на Донергуґеля.

І тоді він поїхав назустріч. Вони бадьоро з'їхались, закрившись щитами. Швайцарців спис пройшовся тільки шоломом Артура, — але Артурів спис улучив добре. Рудольф упав з коня, перевернувся двічі на землі й зідхнув востаннє.

Люті крики почулися ззаду між вершниками, де вже наближався сам Ферранд Льотарінзький. Артура напевно б забили, але за нього вступився Ферранд. Він наказав його взяти в полон.

Коли Артура підвели до Ферранда, той сказав:

— Ви вільні, Артуре Оксфорде. Ви та батько ваш завжди вірно служили моїй тітці Маргареті. З пошани до пам'яті її я вас звільняю, але треба подбати, щоб ви спокійно повернулись до бургундського табору. По цей бік гір вчинки відверті та благородні, але за межигір'ям є вбивці та зрадники. Ви, лицарю, напевно охоче проведете Оксфорда?!

Лицар, що до нього вдався Ферранд, одразу під'їхав, а тимчасом Артур дякував молодому льотарінзькому герцогові.

Скоро Артур та його супутник від'їхали трохи, чужинець вступив у розмову.

— Ми раніше їздили з тобою разом, али ти цього не пам'ятаєш. Я Альберт Геєрштейн!

— Граф Альберт? — скричав стурбований Артур, реагуючи на все, що могло стосуватися Анни. — Вертайтесь швидче назад! Ви тут у небезпеці, герцог оцінив вашу голову, а всю місцевість сповняє італійська кіннота!

— Я її не боюся, та й ти зі мною!

— О, я завжди вас обороню!

— Невже? — посміхнувся Альберт: — допоможеш ворогові твого повелителя?

Артур на мить збентежився.

— Але ви сами мені допомагали, чому ж і я... — нарешті спромігся він на відповідь.

— Добре сказав, — відповів Альберт, — але здається мені, маєш інші причини. Ось що, я радий, що помер Донергуґель, бо він умовляв Ферранда, щоб той допоміг йому одружитись з моєю дочкою. Поки я живу, цього б не сталось ніяк, але я боявся, щоб по смерті моїй... Та з цим скінчено! Тепер ось що, Артуре де-Вер! Дочка мені все розказала. Не знаю, як ти, а я не від того, щоб ти взяв собі злиденну дівчину за дружину. А я знаю, надійдуть часи, коли ймення де-Вер та Геєрштейн знову засяють на обрії політичного життя. Ми зараз попрощаємось! Я повертаю назад.

Артур відповів:

— А ви, графе Альберте, ви з нами не житимете?

— Які мрії! Може життя незабаром скінчиться. Бургундського герцога засуджено на смерть. Я мушу виконати доручений від суддів вирок. Мені дано мотуза та кинджала.

— Та киньте ви ненависні символи! Не ганьбіть імени Геєрштейнів!

— Ні, Карло помре! Такий вирок справедливого суду!..

— Благаю, мовчіть! — перехопив Артур. — Я на службі в цього державця!

— І ваш обов'язок йому переказати мої слова? Я цього й бажаю. Скажіть Карлові, що він жорстоко зневажив Альберта Геєрштейна. А тепер прощавайте! Он наближається загін з бургундським прапором. Я мушу їхати!

Альберт Геєрштейн повернув коня та поскакав назад.









XXXII


Ця зброя злякає в наметі — звитяжця, І владу — на троні...


(Старовинна комедія).


Війки гуркіт неясний Вітер в далечінь несе. Слідом — жах, війна... ідуть, Сіють біль і смерть на все...

(Міскв).



Лишившись на самоті, Артур поїхав назустріч загонові бургундської кінноти під командою графа Конте.

— Просимо, просимо, — промовив вельможа, чвалем поскакавши до молодого лицаря. — Герцог Бургундський звідси за милю з великим загоном, щоб у разі потреби дати нам допомогу. З півгодини тому ваш батько повернувся до нас, прискакавши що було сили, й сказав, ніби зрадники завели вас у Пастку, і ви в полоні. Він обвинувачував Кампо-Басса, закидав йому зраду й викликав на бій. Обидва тепер у таборі, щоб не мали змоги стати на герць. Хоч італієць цього хоче, здається, не дуже. Герць відбудеться за п'ять днів.

— Побоююся, цей день не надійде ніколи для тих, хто чекає його, — сказав Артур, — але хай я тільки до нього доживу, я буду битися сам!

Він поїхав з Конте. Незабаром стріли другий, дуже великий загін кавалерійський, де маячив прапор бургундського герцога. Артура одразу рекомендували Карлові.

Герцогові було дуже неприємно, що Артур однієї думки з батьком і обвинувачує італійського графа, що до нього герцог ласкаво ставився. Але пересвідчившись, що Кампо-Басса уже потім після тих, хто оглядав межигір'я, порадив Артурові їхати наперед, тобто просто до засідки, герцог похитав головою, насупив чорні брови й стиха промовив:

— Це мабуть з помсти до Оксфорда. З італійців запальні месники.

Захоплено вислухав герцог звістку за смерть Рудольфа Донергуґеля й знявши важкого золотого ланцюга з своєї шиї, одів його Артурові.

— Честь і слава тобі, юний друже! Донергуґель був найстрашніший з усіх ведмідь, інші просто малі ведмежата; він мріяв, що може володіти списом. Добре, добре, хоробрий юначе, — ну розкажи, що ж далі? Як ти втік? Хитрощі?

— Пробачте, мене оборонив їхній начальник Ферранд де-Водемон, узяв мою зустріч з Донергуґелем за особисте змагання й бажаючи, як сказав він, поводитись чесно, пустив мене.

— Овва? — скрикнув Карло. — Він хоче показувати свою великодушність; будь ласка, прикладу з нього не братиму! Кажи далі, Артуре де-Вер!

Коли Артур розповідав де та як Альберт Геєрштейн з ним розмовляв — герцог кинув на нього бистрий погляд і мимохіть здригнувшись урвав:

— І ти не загородив йому в груди кинджала?

— Ні, ми благородно довірились один одному.

— Як? Проте ти знаєш, що він мій запеклий ворог. Нерішучість твоя зводить на нівець цілий подвиг. Що таке смерть Донергуґеля, коли ти зглянувся на Альберта Геєрштейна?!

— Хай і так, — сміливо відказав Артур. — Я не прошу хвали й може справді заробив на вашу догану. Але в обох випадках я мав особисті причини: Донергуґель був мені ворог, а графа Геєрштейна я... поважаю!

Вельможі навколо перелякані дивились, чим скінчиться смілива промова. Але таки справді виходить, Карлових вчинків передбачати

неможливо ніколи. Він подивився навколо, тоді зареготав і весело скрикнув:

— Ви чуєте, як співає англійський півень? Якої заспіває, він колись із часом; коли й тепер так тримається перед державцем!

На цю: мить вернулися післанці й сказали, що герцог Ферранд поїхав назад із загоном до свого табору й на бойовищі нема живої душі.

— То вертаймо й ми; — сказав Карло, — якщо немає надії піднімати списи. А ти, Артуре де-Вер, іди за мною!

Увійшовши до намету, герцог знову почав розпитувати Артура, який нічого не сказав йому про те, що батько Анни Геєрштейн говорив за дочку. Кардові, він думав, знати цього не треба. Але відверто розповів загрози графа Альберта. Герцог слухав його цього разу спокійніше, але почувши, що той, хто не тремтить за своє життя, цілковитий владар над життям свого ворога, він закричав:

— Підлий зрадник, убивця! Підійшов до виходу й гукнув:

— А ну ведіть сюди тих, хто під вартою!

Маршал Бургундії та граф Оксфорд увійшли й сказали, що другий, Кампо-Бассо; так красномовно просив дозволити обдивитися вартові табори, де його військо, що він одмовити не міг.

— Гаразд, — сказав герцог Бургундський, — а вам, Оксфорде, я хтів рекомендувати вашого сина, якщо ви не встигли обійняти його. Він зажив собі чести та слави, а мені зробив важливу послугу. Тепер такі дні, коли хочеться прощати своїм ворогам, не знаю чому, і ось проти свого звичаю я дуже хочу запобігти герцеві. Згодьтесь для мене. Потоваришуйте йому. Візьміть назад свої запоруки й дайте мені закінчити цей рік, може бути останній рік мого життя, примиренням.

— Ви просите небагатого, — мовив Оксфорд. — Я втратив надію був бачити сина. Ви вертаєте йото. Але бути другом Кампо-Бассові я не Можу. І свою честь даю на волю вашу; візьме назад він свою запоруку, Я охоче беру мою! Джов де-Вер не буде боятись, щоб хто не подумав, ніби він злякався Кампо-Басса!

Герцог щиро дякував і запросив усіх присутніх перебути з ним вечір. Артурові видалося, наче герцог багато ласкавіший, ніж раніш, а Оксфорд старший пригадав минулі роки, свої з Карлом дружні стосунки, поки необмежена влада та шалені успіхи Карла трохи змінили.

Герцог давав різні накази, розпитував за вояків й почувши відповіді, сумно півголосом мовив:

— Коли б не моя присяга, відклав би війну на весну. Шкода салдатів.

А втім нічого особливого в герцогові більше не помітили, ото тільки ж раз-у-раз питав про Кампо-Басса й, нарешті, йому сказали, що граф, нездужаючи, з наказу свого лікаря лежить у ліжкові, обіцяючи на світанкові встати.

Герцог промовчав, гадаючи, що італієць уникає стрічатись з Оксфордом. З герцогського намету гості пішли за годину до півночі. Оксфорд із сином повернулись до себе — до шатра. Старий був у великій задумі. Хвилин за десять сказав:

— Сину, загадай привести перед світанком коні. Я б хотів, щоб ти запросив нашого сусіда Колвена нам товаришувати. Я огляну передову варту.

— Такий несподіваний намір? — зауважив Артур.

— А проте, може й пізно, — відповів Оксфорд. — Ех, коли б місячна ніч, я б поїхав не гаючись!

— Тепер темно, — озвався Артур. — Але ви ніби сподіваєтесь небезпеки?

— Так, Артуре! Йди!

Артур повідомив Колвена, дав наказ щодо коней і тоді ліг спати.

Перед світанком першого січня тисяча чотириста сімдесят сьомого року — відомий історичний день — Оскфорд, Колвен та Артур із Тібом та ще двома вершниками поїхали оглядати військо навколо табору Карла Бургундського. Здебільшого панував лад. Ранок був холодний. Землю укривав сніг, що подекуди танув, бо два дні стояла відлига, де-не-де узявся кригою, — з вечора почався дужий мороз. Але як здивувався, як злякався Оксфорд, доїхавши тієї частини табору, де напередодні був Кампо-Бассо з своїми італійцями, понад дві тисячі чоловіка. Оксфорда та його супутників ніхто не спинив, жоден кінь не іржав, жодної навколо душі...

Вони даремно оглядали спорожнілі намети...

— Мерщій до Карла! — скричав Оксфорд. — Вдаряймо на сполох! Зрада!

— Дозвольте, — заперечив Колвен, — може краще раніше довідатись. За двісті кроків звідціля стоїть моя батарея; гляньмо, чи на місці вона. Я ладен ручитися. Батарея розчищає вузьку дорогу, єдину, що нею можна до нас перейти; коли мої вояки на своїх місцях, відповідаю життям: ми будемо боронити перехід, поки ви приведете військо!

— Швидче, швидче! — скричав Оксфорд.

Лихою дорогою, кригою, снігом, перелякані, захекані поскакали вони до гармат.

В тьмяному місячному світлі, що переливалося з першим промінням ранішньої зорі, вони побачили — гармати на місці; але жодної людини навкруги.

— Неможливо, неможливо! — хвилювався Колвен. — Вони не втечуть. А, по наметах вогні. Ох, це вино! Вони, напевно, п'яні. Ось я їм!

Скочив з коня, побіг до першого намету: артилеристи майже всі були там. Але вони лежали долі покотом між шклянками та пляшками п'яні; Колвен з величезними труднощами ледве-ледве зміг підвести трьох. Хитаючись вони посувались на Колвенів наказ, певніше, інстинктово, аніж з обов'язку, та подались до батареї.

Десь у кінці межигір'я почувся приглушений гуркіт, мов тупіт сили-силенної людей.

— Це котиться в далечині снігова брила! — сказав Артур.

— То не сніг, а швайцарці! — заперечив Колвен. — Що робити? П'янчуги... Гармати набиті, напевно наставлені! Один вибух зчинить тривогу багато раніш, ніж ми сами! О, кляті п'янчуги!

— На них не чекай! — закричав Оксфорд. — Ми з сином беремо ґноти й ідемо до гармат!

Вони зскочили з коней, віддали їх Тібо, тоді обидва Оксфорди взяли ґноти з рук гарматників, які не настільки ще впились, щоб не мати сили хоч цим допомогти.

— Чудесно! — закричав відважний начальник. — Знаменита батарея! Кожен стояв біля своєї гармати, стримуючи віддих. Страшний, ґуркіт чимраз наближався.

— Товариші, а ви. п'янчуги, також — не стріляйте! Я дам наказ! І ось у світлі нового дня вони побачили щільну лаву людей, озброєних довгими списами, келепами, а над ними — прапори.

Колвен дав наблизитись їм кроків на вісімдесят, тоді скрикнув:

— «Стріляй»!

Грізно гримнула одна гармата. В інших палівки засвітились — і погасли: зрадники італійці їх позабивали.

Коли б усі гармати були справні, Колвенове пророцтво неминуче здійснилося б. Один постріл перебив та поранив цілу лаву швайцарців, а між ними того, хто ніс прапора.

— Сміливо! — кричав Колвен. — Набиваймо знову гармату! Було запізно.

Велетенський вояка, що йшов попереду розпорошеної колони, підняв прапора та гучно закричав:

— Земляки! Пам'ятайте Муртен та Ґрансон! Ви злякалися першого пострілу? Прапори Берна, Урі та Швіця — вперед! Унтервальдене, ось прапор! Унтервальдене, за мною!..

І розбурхана лава посунула вперед, заглушливо ревучи, головокрутно прудко.

Колвена повалили. Оксфорд та Артур покотилися долі під дужими вдарами. Юнак устиг підповзти під гармату, але батько потрапив швайцарцям під ноги, і його певно забили б на смерть, коли б не міцні лати. А чотирьохтисячне військо кинулось до табору, сповняючи повітря страшним криком, що незабаром переплівся із зойками, стогоном, тривожним гомоном зброї.

Кривавочервоне полум'я нагадало Артурові його становище.

Ззаду був у вогні його табор, лунали крики перемоги й жаху. Скочивши на рівні ноги, він оглянувся навколо, шукаючи батька. Той зімлілий лежав неподалік. Схилившись Артур полегшено зідхнув. Батько розплющив очі.

— Коні! Коні! — кричав Артур. — Де Тібо?

— Тут! — вискочив вірний товариш, що обачно сховався був із кіньми в кущах.

— Де хоробрий Колвен? — запитав Оксфорд. — Дайте йому коня!

— Для нього війна скінчилася, — промовив Тібо. — Він більше не сяде на коня!

Оксфорд повернув голову й важко зідхнув: перед гарматою з розрубаною головою лежав Колвен.

— Куди ми тепер? — хапливо закричав Артур.

— Шукати герцога!

— Я бачив герцога, що чвалем перемчав з десятьма вояками через річку на поле, на північ. Я покажу куди.

— Швидче на коні! За герцогом!

Сяк-так підсадивши Оксфорда на коня, чимдуж поскакали. Дорогу показував Тібо.

Кілька разів обертались назад до табору, де палала пожежа. Де ж сліди Карла Бургундського?

Милі за три від того місця, де спіткала їх поразка, де ще чулися войовничі вигуки з дзвоном переможним із Мансі, вони доїхали до півзамерзлого болота, вкритого трупами.

Насамперед побачили Карла. їх вразив вигляд Карла, того Карла, що мав необмежену, може бути наймогутнішу владу в Европі.

Роздягнений, як і всі навколо, лежав він проколотий та порубаний; холодна рука ще тримала меча, а на блідому-блідому обличчі — скажений гнів.

Поруч нього лежали трупи Альберта Геєрштейна та його управителя, в одежі герцогських вартових.

Виходить, на Карла напав загін Кампо-Бассовких зрадників.

Оксфорд, зійшовши з коня, огледів тіло забитого товариша.

Тяжкий сум засвітився в очах на спогад давнього минулого. Довго стояв скорботно схиливши голову, увесь віддаючися смутним думкам.

Раптом Тібо, — він поглядав на дорогу, — скрикнув:

— На коні! Швайцарці!

— Тікай, — промовив Оксфорд, — і ти, Артуре, також! Бережіть своїх молодощів на щасливіші дні. Я не можу й не хочу. Я здамся.

— Я не піду нікуди! — промовив Артур.

— І я лишаюся теж, — приєднався Тібо. — Швайцарці благородно воюють.

Підходив загін. То була унтервальденська молодь. Привідця — Зіґізмунд Бідерман, поруч нього Ернест. Зіґізмунд радісно оголосив усім волю. Це втретє дарував він Артура.

— Я відвезу вас до батька, — сказав Зіґізмунд. — Він буде дуже радий. Тільки страшенно горює, бо помер Рюдіґер на бойовищі з прапором у руці від єдиного пострілу протягом цього ранку. Інші гармати не стрельнули, бо Кампо-Бассо їх позабивав, інакше ми б мали багато жертв. А Колвена вбито...

— То виходить Кампо-Бассо був із вами? — запитав Артур.

— О, ні... Ми з призирством ставимось до таких товаришів. Але італієць змовився з герцогом Феррандом, напоїв німецьких гарматників та прискакав до нашого табору, пропонуючи битись укупі; та півтори тисячі його вершників мій батько не схотів прийняти до наших лав. Отож ми використали дорогу, але з ними не товаришували. Тоді Кампо-Бассо помчав до Ферранда, і вони разом помчали з іншої сторони.

— Ні, — закричав Артур, — ніколи світ не бачив такого зрадника!

— Правда твоя, — підтвердив і швайцарець. — Кажуть, герцогові вже не пощастить зібрати нове військо.

— Ні, юначе, — промовив Оксфорд, — бо ось він лежить мертвий перед нами.

Зіґізмунд аж здригнувся і оступився назад. Він завсіди мимоволі з глибокою пошаною та острахом слухав імення Карла Сміливого. Не хтів йняти віри, що ось порубаний труп — Карло. Нещодавно такий могутній, такий грізний!? Але обличчя йому ще більше змінилось, коли він побачив труп свого дядька, Альберта Геєрштейна.

— Помер! — закричав. — Ходімо до батька! Оксфорда підсадили знов на коня й хотіли рушати, коли він рухом спинив їх і сказав:

— Поставте сторожу доглядати тіл, щоб їх більше не порубали.

— Я схиляюсь перед вами, дякую, що ви мені нагадали, — відказав Зіґізмунд.

Вони поїхали до ляндамана. Дорогою бачили такі жахливі картини, що Артур. ба й сам батько його, який давно звик до страшних боїв, не могли байдуже дивитися. Тоді Зіґізмунд, помітивши це, почав розмову:

— Маєте справи в Бургундії нині, коли Карло Сміливий помер?

— Гадаю, що ні! — мовив Артур. — Герцогиня Бургундська, яка має наслідувати свого покійного чоловіка, є Сестра Едварда Йоркського та запеклий ворог прихильників Лянкастерського дому, і нам небезпечно перебувати в її країні.

— Коли так, — зрадів Зіґізмунд, — ви вертайте до Геєрштейну та живіть із нами. Артуре, твій батько буде брат мойому, багата кращий, ніж був дядько Альберт. А ти, Артуре, — замість бідолахи Рюдіґера. До того ж Анна, моя сестра в других, тепер у Геєрштейні, а ти знаєш, Артуре, ми завсіди вважали її за твою наречену.

— Що ти плетеш?

— А проте це так. Бачиш, я дуже любив розповідати Анні за мої лови, тощо, але вона ніколи не слухала й тільки добре наставляла вуха, коли казав їй за тебе. Донергуґеля забито, він не стоїть тобі на заваді, можете одружуватись...

Артур почервонів під своїм шоломом і майже забув лихо цього дня.

— Ти не вважаєш на те, — заперечив, намагаючись говорити байдуже, — що твої земляки ненавидять мене за смерть Рудольфа.

— Ми ніколи не гніваємось за те, що сталось у чесному бою, під щитами.

Вони вже в'їжджали до міста Мансі. Всі вікна геть пообвішувано кольоровими тканинами, вулиці сповняла шумлива, весела юрба. Святкували перемогу над Карлом Бургундським.

Ляндаман прийняв Оксфордів дуже ласкаво й запевняв, що навіки їм друг. Він силкувався мужньо зносити скорботу з приводу загибелі сина Рюдіґера.

— Краще, що він скінчив своє життя на бойовищі, — казав старий, —ніж жив би, ставлячись із призирством до давньої простоти своєї батьківщини, захоплюючись війнами та здобиччю.

— Золото заб.итого Карла Бургундського, — додав, — може завдасть більше лиха швайцарцям, ніж Карловий меч — ворогам. Не здивувався, коли сказали йому за смерть брата.

— Такий буває кінець багатьох честолюбних задумів, що обіг цяють прекрасне майбутнє, а кінчаються, здебільшого, загином.

І ляндаман додав, що його брат попередив про змову, що Альберт доручив йому свою дочку.

На цьому побачення скінчилось.

Одпочивши, ляндаман прийшов до Оксфорда й спитав, чим може йому допомогти.

— Гадаю поїхати до Бретані, — відказав граф. — Там живе моя дружина, відколи Тюкезбурійська битва вигнала нас із Англії.

— Лишатись там не можете, — сказав Бідерман, — краще приїжджайте до Геєрштейну з дружиною, і якщо вона також зможе призвичаїтись до нашого гірського життя, вас з радощами приймуть у будинкові вашого брата. Бретанський герцог — слабодуха, нікчемна людина, цілком під владою фаворита, лютого Лянда, що може зарізати й рідного батька. Пам'ятайте це, адже знаєте, що у Франції та Бургундії деякі люди жадають вашої крови.

Оксфорд був дуже зворушений, гаряче дякував за гостинність. Відповів, що запросини охоче приймає, коли згодиться на переселення його Генрік лянкастерський, що за його підданця себе нині вважає Оксфорд.

Ще кілька слів.

Минуло місяців із три після битви під Нансі. Оксфорд, прибравши знову попереднього ймення — Філіпсон — приїхав із жінкою до Швайцарії, Вони оселились поблизу Геєрштейну й за деякий час з Бідермановою допомогою виклопотали собі права швайцарських громадян.


Анна Геєрштейн та Артур де-Вер одружилися. Аннета оселилася з ними, доглядаючи господарства. Артур волів віддавати увагу ловам, хліборобством нехтуючи, та це ані трохи не заважало їм існувати.

Збігали роки... 1482-го — помер Арнольд Бідерман, мудрий із мудріших, з хоробріх найхоробріший проводир давньої Швайцарії.

А там далеко закордоном знову лунали події. За тієї доби лянкастри ще раз випливли на бурхливих хвилях життя.

Тоді Оксфорди обидва залишили на час нову батьківщину й ще раз брали участь у політичних справах. Коштовне намисто Маргарети дійшло своєї мети і на ці гроші зібрано військо. Воно незабаром уславилось Босвордською битвою, де зброя Оксфордів чимало сприяла успіхам Генріха VII.

Потім того Артур де-Вер із батьком знову повернули до Швайцарії.






Попередня        Головна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.