Головна



Житіє святого Антонія пустинножителя



ЖИТІЄ

СВЯТОГО АНТОНІЯ ПУСТИННОЖИТЕЛЯ


Святий Антоній пустинножитель рожден в Єгипті, воспитан в наученії Христові от чесних і добродітельних родитель, от юності явися добродітелен. Єгда же осироті по смерті родитель своїх, вкупі з сестрою малу, в пеленах суще, робота опасно в дому своєм, яко чоловік домовит, споминающе, яко з апостоли прежде бившая християне ціну пред ноги апостольсти ношаяха. Се помишляюще себі, прійде в церков і услиша євангелію, чтуща о багатом юноші: «Аще хощеши совершен бути, іди продай іменіє своє, і роздай нищим, і гряди вслід мене, і імети будеши сокровище на небесєх».

Слишав же словеса сія, пріят їх в серці своєм яко от самого господа, і іде в дом свой. Сестру свою обдаривши і ближнім своїм отдаде, іменіє же своє нищим розточи, нача іскушати пустиннє житіє, на місто нікоє тайно приходяще ко нікоєму старцу, іже показа єму путь своїм добродітельним житієм; і часто в него пребивающе, постом і молитвами, і бденієм жертви богу творяше. І де же слиша Якова, добродітельна старца, тамо к нему біжа, яко пчела мед добродітелі от различних і когождо цвіта ізбирающе. В велико ученіє і книг прочитаніє не вдавашеся, токмо яже от писанія слиша, сіє в мислі, яко на камені начертанних, сохрани, абіє ісполнити тщашеся. Книги своя називаша весь мир, і на коєждо худо сотворенно, понеже в нем благость і багатство божиє увидіти і почитати кождо возможе. Діюще своїма рукама, їдий хліб і прежде захожденія сонця ніколи не ядаше, хліба і води в міру уживаше, іногди ж даже четвертого дні пища телесния ожидаше, теплим серцем бога возлюби, непрестанно моляшеся.

Єгда же в ученії такови младенець ізучися, вооружи на себе ярость врагов, сиріч духов злих, іже хотіша єго различним лукавством і іскушенієм отдалити. Прежде влагати мислі єго і торгати начаша сим, яже он оставль, сиріч багатства і іменія, і осиротінієм сестри малия і благообразієм родитель і славою, пищами различними.

«Што твориши, — рече, — младий і благообразний юноше? Повредив єси своє благоліпіє і благообразтво, жестоко житіє начав єси, тіло твоє сея броня понести не возможе. Обратися і уживай сего, яже ті бог дарова». Он же о словесєх сих яко столп необорим стояше, житієм і страстію Христовою возбраняшеся, обещаньми єго утішаяся і яко щитом вірою святою от стріленія єго защищашеся, сице, яко ніколи же сим уязвити і ослабити єго не возмогоша.

Нача паки іними вещьми іскушати єго. Возложи нань страсті, і телесния похоті, і розтлінія нань мещущи в снах і на яві, яко ніколи же імяше успокоєнія. Тим же постом і образом, і лютих мук чаянієм і істлінієм в прах тіла своєго, кріпко сицевия мислі розгна, і тако з студом враг отиде от него. І на прочая вящше подвизася пости, і в дальнію отиде в пустиню, от нея же хотяше біс силою єго ізгнати; видящи себе посміянна от младенца сего, з великою ратію ведоме в храмину єго удари, яко люто тіло єго побив. І тако полумертв на многі дні лежаше, дондеже той прійде, іже єму пищу приношаше. Мняще єго уже мертва, в вес принесе єго, о погрібанії помишляше.

Антоній же, в нощі в себі був, моляше друга своєго, яко сам ходити лютих ради ран не возможе, да отнесен будет тайно абіє на місто, ідеже взят єго, да не порадується враг, да от міста єму ні єдиним стопнем не отступовати. Сотвори же нань диявол послідній приход, собравши множество другоє своїх в образі различних звірей, лвов, медведій, волков, вепров, псов, юнец і прочиїх лютих звірей, і вдари в храмину єго, ю же розоривши, страх творяше єму риканієм гнюсних звірей, влагающе нань различную смерть. Он же болестію телесною об'ят суще, тяжко стенаше і возвестися не возможе, обаче же серцем веліїм неустрашенним к раті сей вопіяше:

«Видіх, яко сили не імате, обаче, яко єдин от вас возмогл би мя, яко єдиного от червій пожрети, єще на мя безсловесних і нерозумних звірей посла-сьте; видіх, яко і звірей ухитри-сьте. Аще і от бога моєго сила дасться вам, се аз єсмь, погубіте мя, творіте, яже повелено вам єсть. Аз вам не ізбігну і вєм се, яко нічто же мі возможете сотворити без волі господа моєго. Всує покушаєтеся, знаменіє креста святого і віра в господа нашего їсуса Христа кріпко забрало противу вам єсть».

По сих яко тьма от сонця і прах от лиця вітру враги іщезоша і погибоша. І абіє світ із небесі облиста єго, і храмина неврежденна бисть. І увидє господа Ісуса Христа, от теплого серця воздихающе, рек: «Где бє, возлюбленний Ісусе, где був єси, почто прежде оставі мя, язв моїх не уврачевав єси?» Услиша глас, глаголющ ко нему: «Зде пребих, Антоній, подивихся храброству твоєму. Не бойся, помощника мя прісно іміти будеши, і прославлю тя в сем мирі».

Се слиша, Антоній здрав бисть, яко і прежде, укріпися о господі своєм, яко по великой побіді з вящшим дерзновенієм і упованієм в помощи божиї житіє провождающе, яко же і прежде.

Єгда ж, імія 30 і п'ять літ, нача мислити о совершениї пустиножительства, сице в пустиню іде, і де же нікто же єго увисть. Моляше старца, к нему ж прежде хожаше, да з ним в дальнію пустиню ідет, де от очій і виденія чоловічеська укриється і возможе свободні всякія вещі к спасенії прийти і совершенно покаяніє творити. Он же старостію отрекся дружства, не хотяше помощи єму. Антоній же сам в ім'я господнє в дальнію пустиню отиде. На путі враг не перестаяше іскуша єго, блюдо сребрно перед очі єму поверже, яко сребролюбієм от путі сведет єго. Єя же увиді, мислити нача: «Откуду сребро зде? Путі велика ність, токмо птица і звіріє преходять. Аще лі кто вещь сицеву погуби, паки обращшися возмогл би обрісти. Розуміх убо, яко твоє іскушеніє, дияволе; но не іскусиши мя, сребро твоє на пагубу ті будет». Сіє же глаголя, абіє блюдо іщезе.

Тождє паки второє сотвори, єгда множество злата обріте, од него ж яко од огня біжаше. Тамо убо в дальній пустині храміну пусту, повну гадов, обрітше, і затворися в ней. Увіща друга себі у полгода хліба і води приносити. Змієве і єхидни уступитша святому, друг же єго в полгода хліб і воду зверху спущаше єму, з ним же ніколи же глаголя.

Живяше тамо літ 20. По многих странах прославися блаженний Антоній, і множество їх добродітельному єго житію последоваті хотяху, яко і двері в храмині єго розрушаху. Явися в мир здрав і благоліпен, нача прочиїх чоловік научати ходити тісними врати к оному тісному і добродітельному житію. І єму господь бог благодать дасть, яко по сем без числа бє учеников єго, яко путем і житію єго наслідоваша, їх же к возгординію мира сего і оставлению іменій, к покаянію і смиренію, і прочиїх совершенних добродітелей християнських поважаше. Брань же їх. бяше к духовній злобі, їм же яко стратилат [бяше] святий Антоній, добре уміюще духовния стріли і сіті диявольськия познавати і в них прочиїх остерігати...

Повідаше блаженний Антоній, яко диявол боїться молитви, бденія, постов, смиренія, нищети самовольния, гніву і тщеславія удалятися, конець же всему чистого серця в любві Христовій зіло боїться. Чюда творяше великія, паче же недужним і бісноватим, імяше-бо і духа пророчеського, дальнія видяше, яко близь сущі, і прочиїм братіям возвіщающе.

Єресі аріанськия і маніхейськия, і дружества з ними стужашеся яко з ними ніколи же бесідова, токмо іже к їх возвращенію і пользі служаще. Повідаша, яко бесіда їх пагуба душі

Бремені єднаго, єгда между братією нічто дєлаше, очі свої на небо возношаше, і воздихающе, і жалость показующе, колінома к землі припадающе, моляшеся, да отвратить господь бог гнів свой, і зіло плакаше, слезами омакашеся. Вопросиша же єго, но глаголати от стенанія не возможе, тягота серця глаголи прериваше, дондеже кріпко возопи: «Уне бє нам, чада возлюбленная, смертію скупитися от таковия гнюсоти. Велика злоба і безбожиє чоловічесько створися. Видіх-бо олтар божий ратію звірей обстоїм і копитами їх розорений, і глас глаголющи: «Омержу себі олтар мой».

В второє же літо ісполнися видініє єго, в не же аріане, поган себі на помощ взяша, церкви православних розрушиша, олтаря гнюсною мерзостію ісполніша, розліяша кров православних, діви законния насиловаша, єпископи побиша і ізгнаша, сосуди церковния пліниша, люті нежелі когда погани, віру святую і всячески служби божия пусто сотвориша. Обаче же то же господь бог, іже бє се видініє дряхло яви, утішеніє милосердій своєго не потаї. Сему убо святому Антонію прояви, яко паки церкви божия будет яко же і прежде, лютость же аріанськая погибе. «Обратяться, — глаголя, — змієве в язвіни своя, віра же святая розпространиться, токмо блюдітеся, да не причаститеся к аріанам». По времені же малом єпарх александрійський, аріанин, Валакій іменем, сице люто православних дручаше, яко дерзну чорноризці і інокині яві обнаженно посреді града у столпа бути. К нему же Антоній таково писаніє посла: «Видіх на тебі гнів божий. Престанися лютості на християни, да не погибнеши в ярості божій, я же скоро імать прійти на тя».

Прочет же писаніє і плюваше нань, і на землю поверже, і посланника безчести, сице глаголюще: «Да учить Антоній іноки своя і да розумієт, убо аз яко нісмь под областію єго». Тим же по п'яти днєх руку господню увиді: конь, іже над прочиїх всегда бяше кроткій, от нікоя вещи вержеся конь, і зубами єго розторже, і ногами потопта, негли третіяго дні дожда. Всі видіша, яко месть божия прійде нань, єму же святий Антоній обіща, ісполнишася слова єго.

Єгда же хотяше преставитися святий Антоній, о дні смерті своєя видяше. Братію опасно вспоминая, да богу віру, яже от отець і поданія апостольського взяша, сохранять, аріанов же і маркіанов блюдуться, яко врагов божиїх.

«Вісте бо, яко аз гнушахся єресі їх, яко ніколи же з ними не глаголах». Остерігая же їх, яко да видять вражия лукавства і всегда хранятся їх, і прочиши душеполезними глаголи научая їх, і тако в мирі і в веселії о господі успе, імуще літ 100 і п'ять. Чоловік в пустині воспитаний, і по вселенній прославлений, мужествений бісом воїн (сице яко і менє єго єгда кто вспомяну по всім Єгипті, бояхася і од чоловік отбігаху), великий учитель всім к добродітелі і любви божій, єго же молитвами всіх нас сохрани, боже, в тройці прославляємий у вся віки. Амінь.





«Житіє святого Антонія пустинножителя» — один з найяскравіших зразків ранньої агіографічної літератури. Автором його вважається Афанасій, патріарх александрійський, відомий церковний діяч і письменник IV ст. Це композиційно стрункий біографічний опис життя християнського аскета, засновника й організатора інституту чернецтва Антонія, викладений у дусі ранньохристиянських догм.

У східнослов'янських літературах «Житіє святого Антонія Великого» відоме давно. Його переклад згадує Нестор у своєму «Житії Феодосія Печерського» (кінець XI ст.), слов'янські рукописи твору в уривках доходять до XIII ст. І. Франко опублікував українські редакції твору за львівським рукописом XVI — XVII ст. у серії «Пам'ятки українсько-руської літератури. Апокрифи і легенди», т. I, Львів, 1896. Текст подається за цим виданням.






Головна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.