Головна




ЖИТІЄ
ПРЕПОДОБНОГО ОТЦА НАШЕГО ВАСИЛІЯ НОВОГО



Во дні благочестивих царей гречеських, Льва премудрого і Александра, брата єго, синов царя Василія Македона, в десятоє літо самодержавствія їх, магістріани ніциї, от Асійськія страни повеленієм царським послани бувши, егда оттуду в Константін-град возвращахуся, і мимо нікія непроходимия пустинния гори ідяху, узріша чоловіка (сего, о нем же нам предлежить слово блаженного Василія) по пустині ходяща, худими одіяна руби, образом странна і страшна, яко в пустині воспитана, і абіє скорими ногами текше, яша того, і, дивяшеся о странном образі єго, прелагатая того бути мняху: связавше, убо ведоша єго купно з собою в царствующий град, ідеже, явившеся царем, явлено їм і о ятом в путі чоловіці сотвориша. Цар же Лев, видів єго, вдаде на істязаніє патрикію, іменуємому Самон, родом агарянину, да іспитаєт яже о нем, кто єсть і откуду, і како єму ім'я. Самон же патрикій, поємши чоловіка божия, веде в дом свой і, сідши зо всіми своїми совітники, гордостно повелі представити пред лицем своїм блаженного. Той же, представлен, не воздаде єму достойния честі і поклоненія. Глагола убо к нему Самон: «Кто єси ти, і откуду, і како ім'я твоє». Он же не даде єму отвіта, но стояше молча, і кроткими на него смотря очеси. Глагола убо паки к нему: «Возвісти нам, откуду єси ти». І глагола к нему святий: «Ти убо кто єси і откуду». І рече єму Самон: «Ми тебе вопрошаєм, ти кто єси і откуду. Кто же єсмь аз, не подобаєт вопрошати. Аще же увідати хощеши, яже о мні, возвіщу ті: аз єсмь Самон, патрикій і паракімомен царствующих нам нині самодержцов. Повіждь убо, ти кто єси, і откуду, і коє єсть твоє житіє». Глагола к нему блаженний: «Аз странен єсмь, єдин от живущих на землі». Рече к нему Самон: «Добрі убо о тебі глаголють, яко прелагатай єси, пришедший преглядати Гречеськую область». Преподобний же на то нічто же отвіща. І мнозі предстоящії нуждаху, глаголюще:

«Кто єси?» І не отвіщаваше їм. Повелі убо Самон, да принесуть пред лице єго жезліє сурово і воловия жили сухі, і іна нікая страшнійшая орудія на устрашеніє єму — да негли убоїться і повість, откуду єсть. Он же, вся та видя, нічто же глаголаше. І повелі розтягнути єго чотирем і воловими жилами бити, вопрошающи, кто єси. Бієн же сущи кріпко, святий не отвіщаваше їм, но терпяше молча. Дотолі же биша єго, донеліже мніти їм, яко уже абіє умрет, і взємше єго аки бревно (не могуща ходити), несоша і ввергоша в темницю...

...Єгда убо к концу житія моєго приближихся і наста час розлученія от тіла, видіх множество ефіопов, окрест одра моєго ставших, іже лица, акі сажа і смола, бяху очернена, очі же, акі угліє огненно, їх же видініє толь люто, яко і сама геєна огненная. Тії начаша творити молву і мятеж. Овії ревуще, яко скоти і звіри, іниї, яко пси лающе, іниї виюще, яко волці, іниї, яко свинії вопіюще. Всі же, взирающе на мя, яряхуся, грозяху, устремляху, зуби скрежещуще і пожерти мя, абіє хотяще. Готовляху же хартії, аки би чающе судію нікоєго прійти тамо, і свитки розвиваху. В них же написана биша вся злая моя діла. Тогда убогая душа моя бисть в страсі і трепеті великім. І недовольна мі бисть горесть смертная, но і то ефіопов страшних грозноє зрініе і ярость бисть мні яко другая смерть лютійшая.

Отвращах же очі мої сімо і овамо, єже би не видіти мі страшних лиць їх, ні слишати гласа їх, но не можах ізбити тих, всюду бо їх без числа зрях шатающихся. І не бє помогающого мні. В таковій біді ізнемогши до конца, узріх два світоносна ангела божия, ко мні приходяща во образі красних юнош. їх же красоти ізрещи невозможно. Лиця їх бяху пресвітлійшая, очі любезно взирающиї, власи глави, їх аки сніг білі, златовидноє показуючи блещаніє, одежди їх, яко молнія бяху, препоясани пояси златими по сосцам крестообразно. Тії приближившеся ко одру моєму, сташа одесную мене, нічто тихо друг ко другу бесідующе. Аз же, видівши їх, радостна бих серцем і веселими на них взирах очеси. Чорнії же ониї ефіопи, видівше сих, содрогнушася і отступиша подаліє. Рече же єдин світоносний юноша к темним, з яростію глаголя: «О безстидниї, проклятиї і мрачниї, злобниї рода чоловічеського вразі! Почто всегда предваряєте ко умирающим приходити і, творяще молви, устрашаєте і смущаєте всякую от тіла розлучающуюся душу. Но не вельми радуйтеся, зді бо не обрящете нічесоже, ібо божиє єсть з нею милосердіє і ність вам часті, ні жребія в душі сей».

Сице тому ізрекшу, абіє возшаташася ефіопи, велій клич і молву сотворяше, і начаша показовати діла моя злая, от юності содіянная, і глаголаху: «Нічто же в ней імами, а сії гріхи чиї суть? Не она лі содія сія і сія?» Тако мовлявше, стояху, ждуще смерті. І се прііде смерть, яко лев рикая, образом зіло страшна, подобія акі би чоловічеського, но тіла отнюдь не імуща, от єдиних точію костей чоловічеських нагих составлена. Ношаше же различная орудія к мученію: мечі, стріли, копія, барди, коси, серпи, рожни, пили, сікири, тесли, оскорди і удиці, і іная нікая незнаємая. То узрівши, смиренная моя душа возтрепета от страха. І ріша святиї ангели к смерті: «Што медлиши, розріши душу сію от соузов плотських, скоро і тихо розріши, не імать бо много тяжесті гріховния».

І абіе та, приступивши ко мні, взя малий оскорд і нача отсікати первіе ноги моя, потом руки. Таже іними орудії іния вся уди моя розслабіваше, члени от составов розділяющи. І не іміях рук, ні ног, і все тіло моє омертві, ні можах двигнутися прочеє. Та же взя теслу і отсіче главу мою, і к тому не можах подвигнути глави, чужда бо мі бисть. По сих сотвори в чаші нікоє розтвореніє і ко устом моїм придівши, нуждею напої мя. Толь же бє горько напоєніє то, яко не могущи стерпіти, душа моя содрогнуся і ізскочи от тіла, яко отторжена нуждею. І абіє пріяша ю світоносниї ангели на руках своя. Воззрів же вспять, видіх тіло моє, лежащее бездушно, нечувственно і недвижимо, якоже бо кто совлечеться одежди своєя і, повергши ю, стоїть, смотря на ню, сице аз смотріх на тіло моє, єгоже яко одежди совлекохся і удивляхся зіло...

...Грядущи нам от землі к висоті небесній, в началі срітоша нас воздушния дусі первого митарства. На нем же істязуються гріси словес і глаголов чоловічеських празних, буїх, скверних, безчинних, і абіє тамо страхом. І ізнесоша к нам многія свитки, в них же написана бяху вся моя словеса, от юності моєя ізреченная, аще когда проглаголах что непотребно і нерозсудно, а наіпаче аще что глаголах срамословно і кощуни діях в младості моєй, і сміхотворенія, якоже обичай єсть юним. Зріх тамо написана вся моя буєсловія, сквернословія, мирськія безстидния пісні, безчинная восклицанія, сміянія і хохотанія, і обличаху мя тим... Сія видящи, молчах аки безгласна, не імущи, што отвіщати лукавим духом — істиною бо мя обличаху. Удивляхся же в себі, како то в них незабвенно, єже толь многими перейде літи, єже аз давно забих, і ніже во умі потом когда помислих. Они же аки днесь глаголанная мні предлагаху, вся подробну і потонку істязующе, і вспоминах вся та, яко биша тако. Молчащей же мні і стидящейся вкупі і трепещущей от страха, святиї ангели, водящиї мя, противу тих гріхов моїх положиша нічто от добрих діл моїх посліжде бивших. Недоставшая же наполниша от дарованія преподобного Василія, отца моєго, і іскупиша мя, і ідохом оттуду вище.

Т приближихомся к другому митарству, глаголемому лжи. На нем же істязується всяко слово ложноє, а наіпаче клятвопреступленія призиванія імені господа всує, лжесвидітельства обітов, богу содіянних, неісполненіє, ісповіданіє гріхов не по істині бивающеє, і іная тим подобная ложная. Духи же того митарства яри і свиріпи, кріпко настоящиї і істязующиї, іже єгда удержаша нас, абіє подобну іспитовати начаша і обличенна бих во двою, яко случися мі іногда в нікиїх малих вещах солгати, ні вмінях собі то во гріх, і яко множицею стида ради не по істині ісповідахся пред отцем моїм духовним. Клятвопреступленія же, і лжесвидітельства, і прочиїх тим подобних не обрітоша во мні благодатію Христовою. Обаче обрітшихся во мні оних лжах торжествоваху і хотяху мя похитити от рук, водящих мя. Но святиї ангели, нічто от моїх благих діл, прочеє же от дарованія отца моєго, противу тих гріхов положивше, іскупиша мя і ідохом више безбідно...

...І доідохом іного митарства, єже чревоугодія глаголеться. І абіє ізбігоша противу нас скверниї тії дуси, радующеся аки о обрітаємой їм користі. І видіх образи духов тих зіло скаредни, образующиї собою сластолюбивих чревооб'ястников, мерзостних п'яниць, от них же овії показовахуся носити блюда і коноби з ястіями, овії же чаши і корчаги з питіями. Зрящеся же пища та і питіє то гной смердящ і мерзость блевотинная. Являхуся убо бути аки пресищені і п'яни, і скачущиї з прегудицами і вся по подобію корчемников і пирующих творяху, ругающеся душам грішним, к митарству їх приводимим. Тії, обшедше нас, яко пси, і удержавше, абіє принесоша пред мене вся моя об'яствія, єгда тайно ядох, когда ілі через силу і потребу ядох... Такожде і п'янства моя вся показоваху мні, представляюще чаши і сосуди, із них же упивахся, і число іспитах чаш глаголюще: «Толико чаш іспила єси во оноє время на оном пиру, з тими чоловіки, в другоє же время і на другом місті толикими чашами упивалася єси до безпам'ятствія і блеванія»...

...Вся та мі і іная моя чревоугодія представляху, і істязоваху, і радовахуся, аки уже імуще мя в руках своїх, і во дно адово низвести хотяще. Аз же трепетах, видящи себе тими обличенну, і не імущи что противу отвіщати. Святії же ангели, із'ємше довольно от дарованія преподобного Василія, противу тих за мя іскупленіє положиша. Тії же, узрівши Іскупленіє моє, воскричаша, молву же і мятеж велій сотвориша, горе нам, вопіюще, погубихом труд наш і погибе наша надежда і пущаху по воздуху хартії, яже іміяху на мя написані. Аз же то зрящи, веселяхся і ідохом оттуду безбідно, рядуще же бесідоваша святії ангели з собою, глаголюще:

«Воістину велику помощ імать душа сія от угодника божия Василія, і аще би не того труди і молитви помагали єй, многую нужду іміла би претерпіти, преходящи воздушная іспитанія»...

...Грядуще же више, улучихом митарство, глаголемоє лихви, ідеже істязуються дающиї сребро своє в лихву, і скверная приобрітенія творящиї, лихоїмці же і чуждого присвоїтелі. Тамо істязателі, іспитно обискавше яже о мні, і нічтоже обрітше, скрежетаху на мя зуби своїми. Ми же вище пойдохом, благодаряще бога.

І постигохом митарства неправди. На нем же істязуєми бивають всі судії неправедниї, на мзді судящиї і оправдающиї винних, невинних же осуждающиї. Тамо же істязується удержаніє мзди наємничи, і мірила неправедная діющих куплю, і што-лібо неправедно творимоє взискується тамо. Но ми благодатію Христовою пройдохом то безбідно, мало что давше.

Такоже і єже потом бє митарство, глаголемоє зависті. Минухом, нічесоже давше, нікому же бо когда позавидіх. Аще же і іспитовашеся тамо же нелюбов, братоненавидініє, недруголюбіє, ненависть. Обаче Христовим милосердієм во всіх тих іспитаніях неповинна обрітохся, точію ярость скрежещущих на мя бісов видіх, ні убояся їх і ідохом више, радующеся...

...Таже достигохом іного митарства, глаголемого гніва і ярості. Но і тамо аще і свиріпиї бяху воздушниї істязателі, обаче не много от нас получиша. І ідохом прочеє, радующеся о господі, покривающим грішную мою душу молитвами отца моєго преподобного Василія святого.

Посем злопомнінія митарство предста нам, на нем же немилостивно істязуєми бувають держащиї в серцях своїх злобу на ближнєго і воздающиї зло за зло, і оттуду із многою яростію низводяться злобними духами в тартар. Но милосердіє господнє і тамо мя покри...

...І нічим же должна бути на митарстві том обрітохся. І ридаху о том біси, яко свободна отхождах от лютих рук їх. Ми же даліє ідохом, веселящеся о господі. Вопросих же водящих мя святих ангелов, глаголящи: «Молюся вам, господіє мої, скажіте мі, откуда сії страшниї воздушниї власті свідять вся злая діла всіх чоловіков, во всем мирі живущих, якоже і моя, не точію яві сотворенная, но і яже втайні, ізвістно та обличають?» І отвіщаша мі святиї ангели, глаголюще: «Всяк християнин от святого крещенія пріємлет богом даного себі ангела-хранителя іже, невидимо храня чоловіка, наставляєт єго во дні і в нощі на всякоє діло благоє во всі дні живота єго, даже до смертного часа, і написуєт вся того добрая діла, в житії сем творимая, за ня же би чоловіку тому получити от господа милость і вічноє в небесном царстві воздаяніє. Такожде і тьми князь, желающ весь род чоловічеськии к своєй привлещи погибелі, єдиного от лукавих духов приставляєт, іже в слід чоловіка ходящи, назираєт вся того от юності діла злая на ня же єго і поощряєт козньми своїми, і собираєт, што-лібо злоє чоловік содіет. Отходя же к митарствам, относить тамо гріхи чоловічі, всяк гріх в подобающеє тому митарство вписуя. І потому свідоми суть князям воздушним вся гріхи всіх чоловік во всем мирі...»

...Внідохом в митарство убійства. В нем же не точію розбойничество істязується, но і всякая рана, всякоє удареніе чим-лібо і гді-лібо — по плещам ілі по главі, ілі в ланиту, заушеніє, ілі по виї, ілі пханіє із гнівом. Вся та потонку іспитуються і на мірило полагаються. Но ми і тамо, мало што положивше, пройдохом добре.

І миновахом митарство чародіянія, обаянія, отравленія, шептов і призиванія бісов. Бяху же дуси тії подобни четвероногим гадом і скорпіям, зміям же, і єхиднам, і жабам. Страшно же і мерзостно тих бє видініє. Но тамо нічто же на мя обрітеся благодатію господа моєго. І пройдохом абіє, нічесоже давше. Восклицаху же, на мя ярящеся, ониї дуси і глаголаху: «Прійдеши на блудная міста, узрим, аще от тих ізбіжиши...»

...Доідохом митарства блудного. На нем же істязується всякоє любодіяніє і умноє гріха блудного мечтаніє, помисла же в том умедленіє, соізволеніє, услажденіє, скверная же осязанія і страстная прикосновенія. Князь же митарства того, сидяше на престолі своєм, оболчен во одежду скверну і смрадну, піною кровавою окроплену. Єю же он яко царською багряницею красяшеся, і бісов множество предстояще єму. Тії, видівши мя, тамо дошедшую, много чудишася, яко достигох до них. І, ізнесше написаная блудная моя діла, обличаху мя, показующе лиця з ними же грішних в юності моєй... Глаголаша же за мя святії ангели к бісом: «Но остави діла блудная от многих літ, і прочеє в чистоті і воздержанії поживе постничеськи...» І положиша ангели святії много от діл моїх, множає от дарованія Василія преподобного, і єдва ізбавихся біди лютия, і ідохом...

...По сем прійдохом к митарству єресей, іде же істязуються неправая о вірі мудрованія, отступства от православного ісповіданія віри, недовірства, сомнінія в вірі, хули на святиню і прочая тим подобная. То митарство без іспитанія, яже о мнє, пройдохом, і уже не далече от врат небесних біхом.

Но і єще срітоша нас злобниї духи посліднєго митарства, єже єсть немилосердія і жестокосердія. Жестокі же бяху істязателі тії, і князь їх лют, зряшеся же сух і унил от ярості дишай огнем немилосердій. Тамо без милості іспитуються душі немилосердних...

...Но ми благодатію Христовою і то митарство пройдохом безбідно, помогшим мі всюду молитвам преподобного Василія, даровавшего от своїх добрих діл много на моє іскупленіє.

Таже к самим вратам небесним з радостію приближихомся, горких митарств ізбивше. Бяху же врата небесная яко кристал пресвітел, і сіяніє зряшеся неізреченноє, і юноші в них стояху сонцеобразни, іже видівши мя руками ангельськими водиму, веселія ісполнишася, радующеся о мні, яко божиїм милосердієм покриваєма, ізбих от митарств воздушних. Любезно убо нас срітше, ведоша внутрь. «Что же тамо видіх і что слишах, о чадо Григоріє! — глаголет преподобная Феодора. — Ність возможно ісповісти подробну. Видіх-бо, єже око чоловічеськоє не виді, і слишах, єже ухо нікогда же слиша, ні на серце кому от живущих на землі взидоша та благая. Приведена же біх пред престол божий, неприступния слави обстоімий херувімами, серафімами і множеством вой небесних, неізреченними пісньми всегда славящих бога. І, падши, поклонихся невидимому і недовідомому божеству...»

...Водима убо біх всюду, і видіх прекрасная селенія і обителі многи, любящим бога уготованния, преісполненния слави і благодаті. Показоваху же мі водящиї мя особно обителі апостольськія, особно пророчеськія, особно мученичеськія, особно святительскія і коєгождо чина святих особни обителі. Каяждо же обитель красоти бє неізреченния в широту і долготу, рекла би, яко Царю-граду подобна, но несравненно краснійша, многі пресвітлі палати нерукотворенни імущая. Всюду же во обителєх тих слишашеся глас радості і веселія духовного і зряхуся лиця празнующих. Всі же, видівше мя, радовахуся о моєм спасенії, срітаху же і лобизаху, хваляще господа, ізбавльшого мя от сітей вражиїх...








«Житіе преподобного от ца нашегоВасилія Нового» — зразок візантійської агіографічної літератури X ст., відомий у Київській Русі на початку XI ст. Давньоруські його списки, що збереглися, сягають XIV ст..

«Житіє преподобного отца нашего Василія Нового» — твір досить об'ємний і переобтяжений для сучасного ідейно-естетичного сприйняття зайвими подробицями. Однією з найкращих редакцій цього твору є запропонована О. І. Білецьким у «Хрестоматії давньої української літератури» (К., 1967). Тому текст подається за третім виданням згаданої «Хрестоматії». Велику частину українського тексту «Житія» — розмову Феодори — опублікував І. Франко за рукописом XVIII ст. (Апокрифи і легенди, т. 4. Львів, 1906). Повністю за текстом у «Четьїх-мінеях» Дмитрія Туптала твір виданий С. Вилинським: Житиє Василия Нового. Одесса, 1911.







Головна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.