Головна




СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ-РОКСОЛАН

Про турецьку загрозу слово друге (До польського короля Сигізмунда)

Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу

Лист до Павла Рамузія. 15 серпня 1549 р., Перемишль

Лист до Яна Франціска Коммендоні. 10 грудня 1564 р., Радимно




Станіслав Оріховський-Роксолан народився 1513 р. в с. Оріховці Перемишлянської округи воєводства Руського. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Вчився в університетах: Краківському (з 1526 р.), Віденському (в 1527 р.), Віттенберзькому (в 1529 р.), Падуанському (в 1532 р.), Болонському (в 1540 р.), а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. 1543 р., після сімнадцятирічного перебування за кордоном, повернувся додому, де займається активною гуманістичною діяльністю. Помер 1566 р.

Найвизначніші його твори латинською мовою — дві промови «Про турецьку загрозу», видані відомим краківським друкарем Гієронімом Вієтором (? — 1546) у 1543 і 1544 рр. У них порушується актуальне на той час питання — згуртування європейських народів проти турецької експансії. Саме тому ці твори користувалися великою популярністю в Європі протягом тривалого часу, про що свідчить значна кількість їх перевидань у західноєвропейських країнах: «Про целібат» (1547); «Відступництво Риму»; «Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу» у двох редакціях (1543, 1548); «Хроніки», що описують п'ять років історії Польщі; «Промова на похоронах Сигізмунда ї» (1548). Цікаві й дрібніші його твори — листи, діалоги, памфлети та промови на різні теми.

Свій багатогранний талант оратора, публіциста, філософа, історика Оріховський виявив у багатьох сферах духовної культури у найрізноманітніших жанрах. У галузі філософії його найбільше цікавили питання, присвячені етиці та політиці. Станіслав Оріховський був визначною постаттю в східнослов'янській культурі доби Відродження.




Станіслав ОРІХОВСЬКИЙ-РОКСОЛАН



ПРО ТУРЕЦЬКУ ЗАГРОЗУ СЛОВО ДРУГЕ (ДО ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛЯ СИГІЗМУНДА 1)



Я хотів би, Сигізмунде-королю, щоб ти з волі божої краще спізнав мою відданість безпеці республіки і тобі, звичайно, іншим якимось чином, а не з промови про війну. Бо хоч така і потрібна, але не приносить вона оратору тієї радості, з якою він міг би присвятити себе такому особливо визначному слухачеві. Та й чому це людині приватній дозволено більше говорити про війну, навіть коли перебуває поряд короля найвищого і численними перемогами вождя найславнішого? А якщо вже випало говорити до тебе саме в цей час, — коли ти бачиш, що твоє королівство до найбільшої небезпеки втягується, — ти не повинен дивуватися, якщо побуджуваний страхом перед неволею, почну говорити про війну у твоїй присутності. Який великий цей страх, ти бачиш: вже нікого нема у твоєму королівстві, хто не турбувався б про життя своє і свободу.

Справді, якщо турецький султан 2 раніше завжди різними і витонченими хитрощами шлях до Польщі собі торував, то тепер, після укладення миру з нами, одержав на підкріплення жадану свободу дії. А віднедавна (коли Угорщину цілком захопив, після того, як військо Фердинанда 3 знищив і коли армію германців розбив 4) — став твоїм і держави твоєї сусідом. Таким чином, султан відкрив собі і своїй державі шлях з Фракії 5 до Польщі через Угорщину, якого даремно шукали ще його попередники. Цього він домігся ціною (як вже було сказано) великого кровопролиття: знищив велике угорське військо, вигубив численні германські легіони і, нарешті, втратив силусиленну своїх воїнів.

А чого варті його брехливі присягання, якими домагався у тебе договору? Цим обманом хотів лише досягнути, чого ні Баязет 6 від брата твого, ні Магомет 7 від батька, ні Амурат 8 від дядька твого по батькові не змогли домогтися зброєю. Хіба не так? Ти ж благоговійно договору дотримувався. Ні Валахію 9 не оборонив, ні допомоги Угорщині не виявив. Внаслідок ніким не стримуваний Сулейман 10 відверто і наполегливо шлях до Польщі через обидві провінції готував.

Тепер угоду з тобою уклав. А що мав робити, коли втратив надію досягти свого якимось іншим способом. І не вважай Сулеймана за шаленця, який не пам'ятає, як Владислав 11 своїм військом знурив і подолав могутнього Амурата, бо забув, якою силою, запалом і вмілістю батько твій Казимир 12 звільнив Валахію з Магометового полону. Коли Сулейман давнє зважить, тоді і нинішнє краще спізнає: збагне, що ти нащадок тих давніх королів; що тебе боїться Азія; що вдома громадяни визнають за найкращого короля, а чужинські всі народи визначним полководцем вважають.

Отож коли він побачив, що завдяки твоїй доблесті шлях йому до Польщі закритий, вдався до укладення угоди і політичного союзу. Після того ж, як ти військо своє забрав звідти, він спроквола й обережно через Угорщину і Валахію шлях собі до Польщі став прокладати. Ти все це бачив і розумів. Але він гадав, що після укладення договору йому все дозволено, а тобі — нічого не можна.

Після захоплення Валахії і підкорення Угорщини він уважав себе вже не лише переможцем цих провінцій, а й хазяїном твого краю і королівства. Вважав, що все те вже в його руках і що Польща (про це він говорив не раз!) за три, щонайбільше чотири роки загине. Ці слова передав тобі недавно відважний і діяльний лицар Ян Оцеський 13, легат, який повернувся щойно з Туреччини. На ту мову султана ти повинен зважити. Чого він сподівається, і що замислив, і коли таку думку вперше висловив? Хіба, може, коли з Людовіком 14, а потім з Фердинандом воював? Не думаю. Бо тоді він називав тебе союзником, тоді до синівських містерій 15 і на весілля запрошував; тоді, нарешті, зі всіма люб'язностями домагався того злощасного договору від тебе. А може, ці слова сказав він, коли преславний лицар і нагороджений всіма військовими гідностями полководець Ян Тарновський 16 під твоєю орудою повернув Валахію розбитому і змушеному втекти Петрові 17. Ні, й не тоді. Бо в цей час він переконував, що з'явився відібрати в Петра Валахію, хоч насправді проти тебе готувався.

Тому, хоч ти раніше завжди Сулейманові обіцяв бути вірним союзником і другом (недавно лиш став ворогом), ти не повинен сумніватися: вже відтоді він не дружби, якою нині безпідставно нехтує, але Польщі (якої не без причин завжди жадав) добути прагнув за допомогою усіх тих прихильностей і угод: і тоді, як тобі на п'яти з усіх боків наступає, і коли угорським союзникам загрожує (яких на твоїх очах вельми жорстоко нищив), і коли волохів 18 переслідує, яких у тебе обманом відняв. Польщу він хоче бачити спустошеною, а тому турбує її, страхає, погрожує і диктує їй.

А якщо хтось гадає, що Сулейман докладає таких великих зусиль, не замишляючи вдертися сюди якомога раніше, той жорстоко помиляється. Не такий він шаленець, щоб пропустити велику вигоду стосовно місця і часу, якої раніше не мав ні Амурат у війні з твоїм дядьком по батькові, ні Магомет з батьком, ні Баязет з братом твоїм, ні оцей Сулейман, замишляючи проти тебе.

Те, про що я розповім, вислухай, прошу, доброзичливо й уважно і не нехтуй, коли говоритиму про загальну небезпеку, бо вона не чужа визначній твоїй мудрості. Дбай про тих, від імені кого мовиться, про життя яких і про свободу йдеться, які у всіх небезпеках є твоїми спільниками. Все, про що буду говорити, звичайно, могло б прийти на думку будь-кому.

Так от, Сулейман вибере одне з двох: або з Угорщини піде навпростець до Польщі, або звідти зі всім військом рушить проти Германії 19. В Угорщині він не залишиться. І я не бачу перешкоди, яка завадила б йому піти сюди чи туди. Але якщо про Германію можу сказати, що вона убезпечена нині від нього, то щодо Польщі волаю: шлях турецькому війську до неї відкритий.

Коли я на це вказую, — все одно, що сам ти розмірковуєш, як розпорядитися всіма засобами і військом, щоб стримати Сулеймана, не допустити винищення твоїх підданих. Тому мені не зрозуміло, хто і для чого думки твої в інший бік, спрямовує? Хто він такий, що гадає, ніби Сулейман швидше почне воювати з германцями, ніж з поляками? Випадкова, певно, він людина, яка погано знає стан справ у Германії і в Польщі. Але ти (який завдяки великій діяльності маєш у розпорядженні і Германію) не будеш, певно, заперечувати, що саме ця провінція найкраще захищена від усієї сили турецької. Єдина, здається, Германія зі всіх країн і провінцій спроможна вести війну з ворогом чи то у відкритому полі, чи біля мурів малих і великих міст, яких там така сила, що здається, ніби вони тиснуть одне одного.

Отож і забудовою своєю, і різноманітністю укріплень, і величиною значних міст, і великою їх кількістю переважають всі інші міста, які є будь-де. На них Германія має таку велику надію, що окремі навіть виставляє супроти всього війська Сулейманового. І то цілком слушно. Бо нема людини, яка вважала б, ніби Норік 20, Аугуста 21, Віттенберг 22, Любек 23 (не кажу вже про інші незліченні міста, щоб не обтяжувати тебе переліком), нема, кажу, такого, хто твердив би, що ці численні, і славні, і так захищені міста легко можуть бути захоплені Сулейманом.

Навіть Вієнна 24, яка у всьому згаданим містам поступається, двічі вельми люто штурмована всією силою Сулеймана, витримала облогу і згаданому Сулейманові, завдяки самому лише муру, не дозволила просуватися далі. Тому він, хоч як був сильний, міцно засів біля Вієнни, а потім люте, але знесилене військо своє двічі звідти додому повертав, — жалкував, мабуть, дуже і про похід, і про облогу.Та якщо Вієнна явила таку міць і таку могутність проти сили турецької чому ти віриш, що Сулейман нападе на інші, більш підготовлені і набагато укріпленіші міста Германії? А вони є такими, що одних сама природа захищає, інші — мистецтво і дбалість жителів, а ще інші — сила самих людей і їхня доблесть.

Коли він усе це збагне (частково навчений своїм досвідом, почасти ж розповідями інших), то відмовиться нападати на Германію. Я сказав би навіть, що він (у багатьох справах передбачливий) випробовує щастя, якщо йде воювати туди, де чекає на нього не менша війна з мурами, ровами і валами, ніж з самими людьми.

Але я не думаю, щоб він зовсім цього не розумів. Сулейман відчуває, що в Германії з іншим типом людей справу матиме, ніж колись з каппадокійцями 25, кілікійцями 26, а також сірійцями. Тут не фракійців 27 і не міста фрігійські 28 знайде, а справжніх германців, доблестю, зброєю і містами сильних, про яких стільки разів думав, дарма що зарозумілий і варвар.

Тому в інший бік поверне розум і душу. Але нічого з того не вийде, бо я про його намір вже заявив. І якщо він не зважить на це, то виявить себе шаленцем і сліпим. Чому? Тому що недооцінить твого розуміння обставин: коли впаде Германія, загине разом з тим потрясінням і Польща. Це, як ніщо інше, повинно змусити тебе у Германії порядок і своїх підданих захищати.

Сулейман це добре розуміє і не залишить тебе сильним, по п'ятах за ним з тилу ідучого. Він буде прагнути швидше ослабити тебе якимось чином, а тому, ймовірно, на тебе, короля не міст, а людей (який лише на Марса і правицю покладається) , неодмінно нападе і спробує ослабити. Він буде нести руйнування при всякій нагоді ще до того, як вирушить з Угорщини — краю, що позбавлений підтримки твоєї держави і перебуває нині в страху й заціпенінні. Проте наступна його мета — захопити Польщу, звідки зручніше воювати не лише з германцями, а й з іншими народами.

Знай, що він думає про це дні і ночі: для цього й договори, і брехливі присягання; для цього Валахію захопив і, нарешті, підкорив Угорщину. Ось яка була причина і мета германської війни. Цю війну вів не заради Германії, а щоб германців од Угорщини відсунути, і він з великим старанням готував собі шлях до Польщі. А коли підготував, то до Польщі з великим запалом потягнувся.

Але чому ми думаємо, що після перемоги він швидше піде з Угорщини до Германії, ніж до Польщі, про яку знає, що вона жодним муром не захищена, легко доступна.

Все це заохочує його до розширення війни, і всяк розуміє, в який бік: йому нема підстав починати її з германцями раніше, ніж з поляками. І якщо Сулейман чогось боїться, так це щоб ти не уклав якийсь військовий союз з германцями.

Уже раніше викликало в нього підозру твоє свояцтво з германськими князями то завдяки дочці твоїй, Ядвізі 29, то з-за сестер, відданих туди ж заміж. І ось тепер уже замість підозри страх на нього напав неймовірний, коли побачив, що твій син пошлюбив дочку Фердинанда 30, з яким він не лише заради держави війну веде, але заради самого життя. Невже він такий навіжений, що не розуміє, що тобі не можна, не дозволено нехтувати добробутом, державою і гідністю цього короля (з яким ти зв'язаний таким священим договором і доводишся близьким родичем), якщо б навіть незначна для тебе і держави твоєї небезпека з нещасливих дій Фердинанда виникала.

Тепер же, коли Сулейман збагнув, що ти зв'язаний з Фердинандом не лише родинним зв'язком, а також спільною небезпекою, він обачливо боїться, щоб ти не напав на нього ззаду, коли йтиме до Австрії, або якщо він поволі і нерішуче сюди просуватиметься. Якби він це і багато чого іншого (що заради стислого викладу не згадую) усвідомив, не зволікав би і мерщій з'явився б сюди як переможець Угорщини, щоб і на військо твоє зненацька нагло напасти, і ступити на шлях уже віддавна предками шуканий і лиш тепер (після повної поразки угорців) відкритий.

Та й справді, що йому тепер заважає почати цю справу? Може, зручні до оборонної війни місця? Гай-гай! А хіба Валахія не була завжди надійним захистом твого королівства? А тепер вона вся під владою Сулеймана. То, може, Угорщина — головне джерело польського статку, скарбниця Речі Посполитої, комора провіанту, давня житниця цієї держави? Але ж бачиш, і вона лежить перед твоїми очима повалена і знищена. Не той час! Після того, як германців з Угорщини вигнав, зручнішого часу напасти на нас у нього ще не було.

А може, все, що я досі казав, брехня, а мої супротивники правду кажуть, і він з Угорщини спочатку піде до Германії? Можливо. Але тоді треба погодитись, що Сулейманові легше вести війну з мурами германців і їхніми містами, ніж з поляками, які живуть у степових місцях.

Отже, нам одне з двох лишилось: або перемогти, або вмерти. Третього не дано. Не мурам і не ровам завдяки доблесть польська зросла, а лише за допомогою зброї. На полі бою борючись, а не по хатах ховаючись, збудували предки таку велику державу.

Ось чому якщо він ні своє військо не поведе на германські фортеці, ні тебе не залишить за спиною, йому нічого іншого не лишиться, як кинутись мерщій чинити задумані злочини. І нема чого сумніватися, Сулейман буде нищити не Польщу в Германії, а навпаки — Германію в Польщі. Чому? Хіба тобі про це ні руїни угорські, ні сам Петро Валах не нагадують, не попереджають, заздалегідь не дають знати про велике лихо, щоб ти остерігався?

Не вірь ні угоді, ні союзові, ні вірності Сулеймановим. Бо якщо зір тебе не обманює, ти чітко побачиш не тільки численні підступи, віроломність і злочини турецькі, а й досить переконливі докази й ознаки того, що Сулейман жодної угоди не дотримується, жодною доброчесністю не гамується, і взагалі нічим його од війни не втримати.

Згадай, прошу, які були від нього нещодавно посольства, який вираз обличчя посланців, яка мова! Вони звикли диктувати свої умови всім, тому й не дивно, що, посилаючись на угоду, стали вимагати видачі найвідважнішого лицаря Бернарда Претвіція. Для тебе це все одно що виступити проти самого себе. Та й на яких підставах вимагав у тебе Претвіція?

Соромно, клянусь Гераклом 31, і говорити. Претвіцій став буцімто перешкодою на шляху до укладання міцного миру між тобою і ним! Як так? Тому, каже Сулейман, що він скіфів 32, які з величезною здобиччю поверталися з Русі 33, біля Очакова 34 розбив і здобич додому повернув, а також відігнав назад військо переможця.

Що то за такий мир, який можна порушувати! Його він у тебе частими посольствами, велеречиво і безсоромно нещодавно добув. Відтоді стало ясн.о, що Сулейман ніколи миру з тобою мати не прагнув, а після укладення угоди війну лише до зручного часу відкладав. Бо після того, як уже й Угорщину захопив, і германців звідти вигнав, вишукує тепер причину, вигадує провину, щоб можна було вважати, що між вами вже давно справжня війна ведеться. На словах вона, щоправда, лиш тепер через послів оголошується. Бо що інше, скажи на ласку, означають такі його слова: «Вели, щоб здобич була повернена!»

— Як же так? Це, мабуть, тому, що хоч по праву договору є «твоїм», але по закону клятвопорушення є «моїм». — Претвіція від суміжного кордону усунь!

— Чому?

— Тому, що дуже надокучливий і заважає настроювати йому супроти тебе волохів та скіфів.

Так він неодмінно відповів би, коли б захотів говорити правду.

Всі ці чутки, які скрізь обговорюються сенаторами (якщо тільки існують сенатори красномовства), я ось тут зібрав, додавши вигадки азіатські.

Послам твоїм ставлять за провину, що полонених скіфських людей тримають у тебе по каторжних в'язницях, що польський воїн з'явився в германських таборах біля Пешта 35, що це тобі так не минеться. Багато ще чого подібного вони закидають нам. Ти про це добре знаєш із давніх повідомлень. Про це всі говорять, і не знаю, чи ще на щось інше, крім як на загин твого королівства, звернене.

З того часу, як Сулейман з усіх боків оточив нас інтригами, відтоді весь сюди поривається. Ніщо його не стримає — ні договір, ні запевнення, ні сумління, ні почуття справедливості, ні, нарешті, міжнародне право. Навпаки, є все, що його сюди невпинно штовхає. Передусім всілякі зручності для починання війни. Крім того, родичання і залежність германців від Польщі, а головне — дружина твого сина.

Внаслідок усього цього він розуміє, що укладений ним договір з поляками і германцями ненадійний. А відтак (тому що добре бачить, що діється!) ні про що так не турбуватиметься, ні про що не думатиме, нічого не жадатиме, ні до чого так не прагнутиме, як щоб негайно напасти на Польщу. До неї, кажуть, запалений таким великим шалом, що навіть мимоволі виказав, як давно вже про тебе думає і нині знає: що тобі проти нього вигідно чинити і що ти обачливий. Отож вдарить на тебе, непідготовленого, супроти його війська.

— А коли так, то як бути?

— Менше про батьківську та дідівську доблесть згадуй, а краще свою покажи і свою правицю (численними азійськими перемогами знамениту) проти свого і держави твоєї ворога простягни. Відверни нею шал турецький від держави своєї і шлях, який був раніше звідусіль до Польщі закритий, своєю доблестю знову заступи.

Чи бачиш, які небезпеки тебе обступають і загрожують справжньою руїною? Звідси дика Скіфія 36 загрожує, тут полонена Валахія, там упокорена Угорщина. Немає підтримки тобі звідти, як раніше, лиш небезпека. Не допомогу твоїй обороні, а лиш руйнування твоїм справам це обіцяє. Ті, що раніше вірністю і близькими стосунками були відомі, тепер самі, плачучи, супроти тебе із зброєю на захист турків ідуть.

А це тому, що в курії християнській 37 їм зброю нечестиву дано, щоб нею ті брати своїх одновірців-поляків нищили і віру Христа-Спасителя, яку в Угорщині силою губили, в Польщі також винищували.

Марно сподіватися, що на допомогу Польщі прийде змучена багатьма поразками Германія, як також даремна надія на перенесення турецької війни до Германії. Тому на тебе одного, окрім бога, надія лишилася.

Що ж, Сигізмунде-Августе, порятує нас від стількох небезпек які обступили? Чи не помиляємось ми в мудрості твоїй?

Під твоєю орудою і за твоїми планами досі ми боролися, не вдаючись до зброї, і, скільки правиш, жодна випадковість нас не засмучувала ні сила ворожа не згубила. Це тому, певно, що бог дав тобі найвище кермо правління державними і божественними справами.

Завдяки твоїй мудрості і твоїй зброї раніше вдома у нас спокій був і кордони були захищені. Тому й дожили ми до найостаннішого і ослабленого роками віку твого непошкодженими.

Згадай зі мною на хвилину, Сигізмунде, який спосіб життя держави твоєї був, який шлях, важкий і небезпек сповнений!

Нині 76-й рік пішов, як ти народився. Половину життя правиш. І весь цей проміжок часу міг би засвідчити, повір, що ти, завдяки винятковій ласці бога, народжений для поляків і даний їм король.

Держава і могутність королів тримається, звичайно, на двох найбільших і наймогутніших благах. Одне з яких, щастя, дається якоюсь божественною долею, інше — розсудливість — дарується природою. Останнє хоч і поступається першому, однак є набагато більшим із всіх благ, які надаються людині. Справді, ці двоє в житті людини дуже великі і високі, а тому й набагато рідше дає їх обох бог комусь одному.

Найвищої розсудливості був брат твій Іоанн Альберт 38. Але й не було нікого більш нещасного за нього. Кого, навпаки, Польща бачила більш щасливим за Болеслава 39? Однак хоч і вважали його відважним лицарем, він виявив себе нерозсудливим і навіть нікчемним, коли чинив злочини, яких ми тепер усі жахаємося. Щоправда, Іоанн Альберт менше в житті слідував тому, що розсудливо вирішив, а більше покладався на фортуну. І Болеслав, піднятий щасливим подувом фортуни, державу згубив, перш ніж жадність свою погамував.

Але ти не схожий ні на того, ні на другого в обох випадках, хоч справами такими займався, яких в Польщі до тебе ніхто не чинив, або лише дехто: ніколи фортуна у твоїх справах не важила більше, як розсудливість. І хоч справи свої ти з самого початку вів правильно, в кінці вони часом шкутильгали, бо ти «державу не океаном, а славу не зірками обмежував», — як сказав хороший поет, а оточував миром, згодою, а також спокоєм держави твоєї.

Отож ти шлях до безсмертя услав собі не кров'ю і не тілами вбитих людей, а збереженням набожності, добробуту, а також свободою своїх громадян. Заради цього так багато і таких великих воєн було ведено і часто переможних! Але хто бачив тебе, щоб ти вів на битву воїнів або щоб з битви йшов на чолі переможців?

Ані розсудливість твоя не поступається фортуні, ні ця, остання, не підносилась занадто високо, коли їй сприяли якісь справи. Але цієї рівноваги ти не зміг би утримати у справах, якби не долучалася до цього сила твого війська: його відвага, його уміння. Завдяки цьому державу (не свою, а Христову) і славу (не свою, а бога найкращого і наймогутнішого) ти обмежив зірками. І це тому, що справи у мирний час вів розсудливо, а на війні щасливо, не прагнув жодної іншої похвали, окрім слави охоронця релігії. Отож тебе справедливо й заслужено стали називати найхристиянськішим королем королів.

Таке високе ім'я ти не словами, але вчинками, не привілеями, але зброєю собі здобув. Ти більше прагнув найхристиянськішим бути, а не просто називатися. Ти не прагнув будь-що придбати це гідне для тебе ім'я. А тому уникнув тих вад і помилок, зброя і перемоги яких служили приватній забаганці, а не користі всього християнства. Ім'я «найхристиянськіший» вони повертали на згубу християн і знищення самого імені Христа.

Справді, якби вони хотіли щось гідне цього імені свого зробити, ніколи б не заважали цісареві подавати допомогу християнам і не були б союзниками турків у війні проти християн саме в той час, коли ці (хіба не бачиш?) гинуть від турецької зброї.

Чому так є, Сигізмунде? На кого ще, крім тебе, втрачену надію мати, до кого звертатися, у кого допомоги просити? Без тебе не лише ми, але й уся ця держава не може бути здоровою.

Але що ти з великою небезпекою робив досі, скажи на ласку, щоб не лишити нас у цій майже найгіршій частині свого життя? Для кого ти в Польщі такі святі закони, такі гідні порядки встановив? Для кого таку велику державу створив? Кому оце стільки залишиш? Може, синові? Але цьому юнакові Сулейман своїм сусідством державу ненадійною робить. Може, нам? Але ж ти бачиш: ми від страху і занепокоєння нерішучі. То, може, для решти християн? Вони сам бачиш, від міжусобних воєн гинуть. Отож Сулейманові справді залишається тільки сюди йти.

О жалюгідне становище і даремна надія наша! О нікчемні твої турботи і плани, коли ганебний кінець матимуть; якщо засновані тобою права і закони, релігійні обряди, повага до Ісуса Христа, дякуючи тобі, збережені, нині нечистий Сулейман захоплює й нищить, бажаючи завести у Польщі магометанську державу. Він хоче, щоб ниці баші і слуги оттоманського роду святині наші грабували, вівтарі руйнували, могили предків нищили, дітей на очах у батьків, а дружин на очах у чоловіків безчестили, добро для несамовитого султана у людей віднімали, назву і сам рід поляків прагнули викоріняти і знищити.

Словом, він хоче зробити все так, як зробив нещодавно на наших очах: після того як Стригонію захопив; відтоді, як поляків розбив і, кров рікою текла по коліна коневі. Весь край сарматський 40 хоче присвятити Магометові, край, де всі твої предки правили і Христа шанували, і де їхні могили понині.

Якби предки захотіли висловитись, вони сказали б так: «Ми, Сигізмунде, правили колись на цій землі, на якій ти нині правиш, її, збережену зброєю нашою, тобі передали. Не боялися, що цій державі зашкодить колись сила турецька, яку ми лишили тобі вкрай знуреною. Бо після нас не зосталося для цієї держави такого небезпечного ворога, як колись був Амурат, такого підступного, як у давнину Баязет. Дякуючи нам, ці султани змушені були просити миру у поляків. На це і сподіваємося, у цій землі поховані. Ми хочемо, щоб нам тут вівтарі було закладено, тут могили насипано, тут монументи доблесті і діянь наших поставлено і хай боронить і захищає їх твоє військо, яке, всупереч надії ще не підготовлене і боїться появи Сулеймана. А він таки прибуде, щоб помститися нам, покійникам, за полеглих предків своїх. І, жорстокий, буде глумитися над захопленими вівтарями і над нашими також батьками покійними. Ворожі доспіхи і здобич військову — ознаки тріумфів наших, які ми свого часу у турків захопили і додому принесли (і якими державні храми, а також хати прикрасили), відніме, забере. Все знищить, з кістками і прахом нашим. Тому щоб так не сталося, ти по.винен наперед зважити і піклуватися передусім про те, як все славне і нами покинуте напризволяще по храмах, на майданах і по інших місцях держави, зберегти зброєю, доблестю і військом своїм. Святая святих, передусім святі реліквії Спасителя, про які ми і самі найнепорушніше дбали, і вам, нащадкам нашим, передали, — всіма способами захищай. І, нарешті, передаємо тобі поляків, яких ми завжди захищали, вітчизну, заради якої так багато крові пролили, могили, в яких тепер спочиваємо. Тільки ти можеш захистити свободу поляків, Сигізмунде. В тобі одному є все, що в нас було в кожного зокрема. Бо ніхто з нас не переміг тебе розсудливістю; нікому не сприяла так фортуна, немало хто з нас рівнявся з тобою подвигами. Тому до тебе смиренно руки простягаємо; у тебе мертві просимо, щоб ти з багатьох благ захищав передусім такі три: по-перше, свободу своїх підданих; потім — своє здоров'я і, нарешті, наш спокій, щоб на цій вільній землі, і ти правив, і ми, поховані, спочивали».

Коли б усі, як я вже сказав, предки твої змогли б заговорити, вони сказали б і так: «Ми, мертві, не можемо діяти, тому тобі довірили цю державу, цю вітчизну, цих громадян, добробут яких, ти бачиш, в небезпеці перебуває. Це тобі не війна зі скіфами із-за Русі — вони здобичі, а не держави домагаються; не з мосхами 41 із-за Литви — з ними, коли хочеш, ведеш війну; не з германцями із-за Пруссії — їм однаково: і переможені тебе люблять, і коли самі перемагають, то бояться. Це війна з найзапеклішим, вже навіть не ворогом (ця назва надто м'яка!), але з осквернителем віри, з презирливцем договорів, губителем природнього права; ганьбою і згубою всього, що є в людей святого, чесного, пристойного. Він хоче захопити не якусь частину Польщі, не людей, не королівську владу, не просто всю державу; він хоче, щоб і сліду жодного не лишилося від народу, від роду і навіть імені польського. Цього він хоче, цього прагне і про те лиш думає, щоб турків тут розселити, щоб храми Магометові присвятити, щоб ці міста, ці села, ці містечка сарацинами наповнити, щоб на руїнах держави нашої нащадками твоїми правити, щоб звідси, куди захоче, безпечніше прямувати і війну, з ким захоче, вести. Якщо його не перепиниш, якщо не вийдеш йому назустріч якомога раніше, яку надію синові залишиш, яку нам, яку собі? Чим, нарешті, утішиш старість свою? На якого бога, на яку людину надію покладаєш? Хто принесе тобі в майбутньому захист, якщо сам себе тепер кинеш, себе сил позбавиш, себе зрадиш? Є ще в тебе невикористані сили держави, є військо, є час для роздумів. Чи бачиш, угода нічого не важить для нього? Чи помічаєш, яким великим шалом запалившись, він сюди прямує? Невже тобі невтямки, що шлях туркам з Угорщини відкритий? Хіба не бачиш: Сулейман через Валахію також до Польщі поспішає? Хіба не пам'ятаєш, що він робив у Греції? Що в Ілірії 42? Що в Угорщині? Не боїшся? Тобі байдуже? Невже ти гадаєш, що мир краще збережеш, якщо війною на нього не підеш? О ми нещасні, якщо гинемо не інакше, як тільки із-за укладеної угоди! Не вона, ні, перешкодила колись Сулейманові правити у Польщі. Шлях до Польщі йому закрила релігія наша. Невже ти гадаєш, що людині, найпідступнішій з роду людського, — яку ні запевнення, ні присягання, ні сором людський, ні страх перед богами не стримував ніколи від задуманого злочину, ба, навіть, не людині, кажу, а звірові, при встановленні його тиранії щось інше сприяло, а не угоди, не брехливі присягання, не хитрість, не обман, не віроломство усіляке? Свідок — Греція, паном якої він став завдяки обману і клятвопорушенню. Свідком є Валахія, яку відняв у тебе, хоч був союзником і другом твоїм. Свідок — Угорщина, знищенням якої виказав, що немає взагалі поняття про якихось богів, божеств чи й сили небесної взагалі, на якій усе це тримається і якою правиться. Якого він злочину не вчинив, доки Солкузіум нищив? Яких богів не ображав у полоненій Стригонії? Якого божества, яку релігію, яку віру не оскверняв, доки королівській Альбі загрожував? Жодної речі не було ні на небі, ні на землі, якою б він не присягався, щоб добути щось. Якось громадяни (відомої тобі місцевості), гадаючи, що він буде вдоволений капітуляцією, просили, щоб дозволив їм відійти кудись. Хіба не присягався троном своєї держави, що не буде чіпати? Але подивись, будь ласка, як він угоди дотримався. Вигнав доведених до відчаю нещасних мешканців Стригонії, а коли вони разом зі своїми союзниками вже були за Дунаєм, якнайжорстокіше знищив. І ти гадаєш, що ця людина вважатиме угоду святою? І що можна покладатися на його запевнення? Чи не будеш, нарешті, цією підступною доброчесністю так обплутаний, що не зможеш у майбутньому відганяти такого безчесного, такого ганебного і такого підступного ворога від своєї і їхніх ший? Він, милосердя не знаючий, — гадає, що чесність, угода і присягання існують в житті людей тільки для того, щоб він уживав їх на загин і згубу родові людському. Та якщо угода приносить кінець перемогам інших, йому угода приносить перемогу в житті. Таким підступним його створила природа. А закони Магомета ще й зміцнили в цьому. Християн, бач, не гріх убивати, обманювати й дані їм клятви порушувати, — Це для турків навіть благочестям вважається! Ці закони зробили Сулеймана справді великим. Але він страшний і коли перемагає. Заключивши договір з ним, ти себе у всьому обмежив, а він, навпаки, гадає, що тепер йому все можна. Використовує всяку оказію проти тебе в надії, що ти необачний, і вважаєш себе поза небезпекою. Не боїться, що ти, ображений, помстишся йому за насильства, бо уникнув твоїх помстливих нападів всілякими хитрощами, угодами, а також брехливими присяганнями. Нині в тебе нічого взагалі не лишилось, завдяки чому ти був би убезпечений, крім того запевнення, якому ти не повинен вірити. Але тепер все те, чим Сулейман був сильний (лицемірством тобто), виявлене тобою і розпізнане. Чи не так? Чому ж безтурботний тут вичікуєш тирана? Що заважає тобі, тим більш під орудою бога уникнути всіх його злочинних підступів, які тобі й імені польському намагається чинити з такою запопадливістю, поспішністю, обачністю? Чому ж ти ухиляєшся? Готуючись до цієї справи, ти повинен покладатись на бога, який буде тобі помічником, бо Сулейман не тільки віру його, але й клятву, брехливо присягаючись, всіма способами ґвалтував. Це не минеться йому безкарним. Сам бог, релігію, святині і службу якого ти захищаєш, боронитиме тебе і не дозволить загину твоєї держави, — щоб його влада над життям людей не була знищена. Сам бог закликає тебе готуватися до цієї війни і починати її. І в той же чає одностайною думкою всіх народів небезпеку тобі віщує. Бо він має звичку говорити з нами тільки спільними вустами людей і їх голосами. І навіть не інші якісь ознаки виявляє, — якими нас примушує слухатись, — а лиш оказії, час, місце. Адже вони зручні бувають для здійснення того, чого хочемо (нема сумніву, що й він цього хоче), чого не бажаємо і що затіваємо. Хто нині германців підбурював проти турків, або волохів спонукав просити у тебе допомоги, або хто поляків схиляв до війни з турками, коли тебе відверто ніхто не просив! Нікого нема, повір мені, королю, крім тої сили небесної, яка цю думку навіяла полякам, щоб навислу згубу зброєю прогнали. Ця сила підбурювала германців, щоб гинучій Польщі виявила допомогу. Вона ж волохів змушувала, щоб з християнином (під твоїм керівництвом) більше бажали бути, ніж з Магометом-тираном. І якщо з одного боку Валахія, з другого — Германія, з третього — Польща стримують турка, запертого в Угорщині, то, певно, явився нарешті сам бог, щоб помститися Магометов! за його підступи. Захисник своєї релігії, захисник держави своєї, він домагається для султана кари за клятвопорушення, якими той стільки племен і народів поневолив, якими державу Христа розчавив, якими все святе і пристойне серед людей знищив. А оскільки цар божий не з тих, хто нехтує людською думкою стількох народів і задовольняються скромною турботою про них, він відверто тобі вказує шлях, куди треба йти (я про це помовчу), до чого прагнути при таких відвертих інтригах Сулеймана. Однак не тільки про ці небезпеки він тебе попереджає вустами людей, але також здобув тобі ті народи, які близькі до нас і державою, і небезпекою. Але не тільки цих, але й тих, які хоч і далеко перебувають, але тим мим іменем християнським називаються: це видатні доблестю, розумом і доброчесністю іспанці, а з ними італійці — в давнину переможці цілого світу. Всі вони за власним розсудом і завдяки старанню вельми відважного і преславного лицаря Карла V 43 допомогу тобі пропонують заради збереження спільної свободи.

Я додав би сюди ще й галлів, якби вони, забувши предків навмисне не перешкоджали зусиллям Карла V. Нарешті, вже після поразки турків, ти побачив, які народи дав тобі бог на допомогу, зібравши їх ніби для зменшення небезпеки твоєї держави. Вони з'являлися навіть тоді, коли й потреби не було, коли ти був навіть поза небезпекою, і здавалося, що все діється за твоїм, а не божественним планом.

Нині ж, коли нікому більше, ніж тобі, загрожує небезпека з Угорщини, коли Сулейман з усією силою, скільки має, сюди дивиться, коли недруг сам жодної обіцянки не дотримується, жодної нагоди не пропускає, щоб не кинутись до Польщі, — залишається, Сигізмунде-королю, щоб у час найбільшого випробування справ і держави ти спізнав ласку божу, якою він заради тебе і безпеки твоєї ледве чи не всю земну кулю змусив прийти тобі на допомогу.

А тепер про домашню, у державі твоїй народжену підтримку. Де ти нею тільки не користувався!..

Отож всі наші люди нині, до якого б стану не належали, постійно вимагають у тебе цієї війни, тебе просять, тебе благають і молять. Не дай ганебно згинути від турка. Ні на що інше, лиш на зброю останню надію порятунку цієї держави покладай.

Передусім у тебе під рукою є шляхта польська — смерть і жах для всіх турків і сарацинів, її дух такий, що не потребує тієї допомоги, про яку я вже говорив. На божу пораду і на твоє керівництво сподіваючись, шляхта гадає, що завдяки домашньому війську і підтримці вона спроможна протидіяти всій силі турецькій.

Розлад і чвари у нас звичні. Але згадана причина і ця спільна небезпека так усіх гуртує, що від заснування Польщі не було часу в цій державі, коли б усі були так одностайні. Усі чекають тільки закінчення Пьотрковського сейму, щоб потім ти дозволив їм (обманутий брехливою клятвою Сулеймана, а також доведений до такого хвилювання і страху) шукати порятунку і свободи собі, і дітям, і дружинам за допомогою зброї.

Але не тільки цьому найвідважнішому і найславнішому шляхетському стану притаманна відвага. Навіть найзнатніший стан жерців також усердя виявляє. Побачивши, що релігія Христа до крайньої небезпеки доведена, жерці навіть не заперечували проти підготовки до цієї війни. Вони, як і наші предки, за вельми святий скарб її мали і хотіли, щоб в таїнах храмів зберігалася й охоронялася у непевні часи держави.

Тобі відома, певно, пророча мова Петра Гамрата , понтифіка найвищого, яка нещодавно на Среденському сеймі прогримотіла при великому схваленні польської шляхти. Він запопадливо намовляв шляхетський стан, щоб виправдав покладені надії і, нехтуючи іншими справами, готувався до війни, в якій одній міститься буцімто засіб до порятунку держави. До потреб війни слід використати, радив, не лише те, що вдома необхідне, але також найсвятіше з храмів.

Не гамір, а найбільший крик знявся після його промови, не людськими вустами, але з неба посланим голосом виголошеної. Той голос найвищого лицаря настільки приємний був, що ним навіть зі справ божественних зиск для батьківщини добув.

Весь народ приходить і міські, і сільські, навіть найпростіші. Побуджені страхом перед нинішньою неволею, до тебе простягають руки, благаючи; тобі життя своє, і житло, і долю свою, і свободу, дружин, батьків, дітей доручають; тобі довіряють свій набуток і гроші; тобі обіцяють свій карк заради життя цієї держави; біля тебе купчаться всі озброєні.

Тебе просять, нарешті, зважитись і вже тепер вийти назустріч Сулейманові, і не вірити брехливій угоді його ні лицемірному благочестю. Не дай клятвопорушнику турецькому відібрати життя у нас, яке ми доручили твоєму захистові, твоїй доблесті, твоїй вірній правиці.

Та якщо ти покажеш нам, гинучим, укладений тобою союз, якщо будеш говорити, що тебе стримує дана ворогові обіцянка, тоді дивись, прошу, щоб із-за несправедливої і нестерпної угоди не сталося так, що ти угоди будеш дотримуватись, а для Сулеймана-ворога вона нічого вартою не буде. Бо коли він затіває таке, що руїну і загин цій державі принесе, хто ж тоді скаже, що цей ваш мир із ним є кращий за підступне лицемірство, замішане на твоїй надії і на хитрощах Сулеймана.

Не по словах, а по ділах ми повинні визначати ціну доброчесності законів і угод. А якщо певні договори не виконувати, якщо їх не дотримуються однаково обидві сторони, або якщо договір порушує бодай частково хоч одна з договірних сторін, тоді інша теж може договору не дотримуватися.

Про це ти повинен дбати у своїх справах, найважливішою з яких є піклування про добробут твоєї держави. А він же настільки великий і добрий, наскільки сумною і згубною є угода, жодною святістю і щирістю не зміцнена, не угода тобто, а образа і хитрощі.

Не забувай про підступи магометанські, що хоч і приховані в чудесному і святому слові «мир», якого він на згубу твою обертає, однак дурні б ми були, якби віддали Сулейманові переможених, путами лицемірного благочестя зв'язаних Цього він прагне і хоче мати у цій справі тебе однодумцем. А найбільше бажає, щоб ти спілкувався з ним як з другом, а не як з ворогом, принаймні доки германців усуває з Угорщини, доки шлях собі через Угорщину до Польщі прокладає. Про це він і прямо говорив, якщо хтось питав:

— Що ти, Сулеимане, маєш від союзу зі Сигізмундом?

Що тобі з нього?

— Угорщину завдяки цій угоді захопити хочу. — Чого ти прагнув, захоплюючи Угорщину?

— Нічого іншого, крім Польщі, якої дід мій колись, прадід і батько домагались.

— Але ж Сигізмунд союзник твій на основі взаємного присягання, яке не дозволяє, щоб ти чинив йому шкоду.

— Мені можна. Так Магомет велить. І закон наш дозволяє користуватись інтригами проти християн для ширення релігії і віри нашої. Незважаючи на нікчемні титули християн, — якщо іншим способом не зможу, — мені дозволено полонити і будь-яким підступом їх нищити..

Якщо в цьому зізнається сам Сулейман, хто наважиться підтримувати цю угоду — це віроломство, це відверте клятвопорушення і це злочин. Навіть сам ворог, ворог, кажу, держави й імені твого — Сулейман, якому одному угода найбільше сприяє, не стане цього заперечувати.

Хто ж той небезпечний ворог, який нікчемними словами, — за якими нічого не стоїть, — утримує тебе від приготувань і радить, щоб нам, небезпечно хворим, на допомогу не приходив? І, нарешті, хто від тебе вимагає, щоб (після того, як релігія ослабне) передав туркам переможену, але ще згуртовану Польщу. Хто той безголовий і згубний, який, — коли вже все, здається, готове і обмислене Сулейманом проти тебе, — виставляв би тепер договірне право, докази, набожність, а також запевнення турецьке, від якого, сам бачиш, увесь світ гине.

Є, однак, і донині люди, що при такій загрозі, при такій небезпеці для твоєї держави заперечують нам на прикладах, Запевняють, що за подібних обставин дядько твій Владислав, потерпівши поразку у Варненській битві 45, сплатив Амуратові належну суму грошей за порушення угоди. Але такої Думки дотримуються вельми нерозумні люди.

Поразка трапилася за пам'яті батьків наших. У ній брав участь дід мій Олександр, який з Русі на цю Варненську війну юнаком пішов і в ній показав себе лицарем хоробрим і воїном відважним. Після того, як майже всі його загони, які з Перемишлянської округи 46 з собою привів, загинули, повернувся додому. Він розповідав (про це я сам від батька мого колись чув), що Владислав, десь 22 років від народження, великою мужністю і багатьма успішними битвами до такої міри запишався, що гадав, ніби нема такого війська в Амурата, яке він невеликим числом воїнів стримає і переможе. Отож, як бачиш, із-за молодечого запалу, а не внаслідок покари за порушення миру він став жертвою Амурата.

У Владислава були ті самі стосунки з Амуратом, що і з тебе нині з Сулейманом. Тими самими й хитрощами Амурат колись Угорщини домагався, якими тепер Сулейман домагається Польщі. І якщо Амурат не зміг зброєю вирвати з рук Владислава Угорщину, то й Сулейман не зможе у тебе добути Польщу.

Тою самою хитрістю і законом магометівським, про який я вже говорив, Амурат намагався обманути короля могутньої душі і духу. Спочатку він зі своєю угодою приставав, яку, однак, ніколи не визнали: ні сам великий понтифік, ні Владислав, ні, нарешті, Капістран 47 той Сененський. Бо стверджують, що ця угода твоя з Сулейманом більше схожа на руїну або напасть, ніж на пристойну угоду.

Отож ти бачиш, що все схоже, й у всіх відношеннях справа Владислава перебуває у зв'язку з твоєю. Але ж ніхто не скаже, що ти підступний, ніхто — що злочинний, ніхто — що клятвопорушник, якщо цю війну приймеш і підготуєш. Навпаки, сам бог із вуст всіх людей голос посилає, яким тебе до цієї війни справедливої, почесної, необхідної закликз. Хіба не так?

— Але ж, — каже дехто, — саме в такому випадку Владислав порушив угоду!

— Не було у Владислава угоди, не було й подоби миру! В ній Амурат не вірність леліяв, не про умови миру дбав.

І не була убезпечена угодою Угорщина від Амурата. Це був злочин і, як я вже сказав, руїна якась, а також нещастя і швидше щозавгодно, ніж угода, або вірність, або доброчесність. Якби вона була непорушена; якби в тій святій назві «угода» не були приховані насильство й обман, ніколи б напевно найвищий понтифік не був ревнителем цієї війни; і Капістран не закликав би до неї; і Владислав не думав би про підтримку і приготування до війни.

Схвалення найкращих людей (справедливе, але недостатнє) вчить нас: те, що вони схвалювали, було завжди найчеснішим і найрозумнішим. Ось приклади:

— Хто від Євгенія IV 48 авторитетом поважніший, справедливістю, доброчесністю, набожністю і вірністю більший і святіший був? Однак він схвалював цю війну.

— Хто від Капістрана у родині Франціска був лицарем кращим? Хто — непохитнішим? Хто — розважливішим? Хто з більшою повагою ставився до законів, угод і всіляких обов'язків, якими життя людей скеровується? Як повелитель, навіть сам креатор цієї родини Франціск значнішим лицарем не був.

Коли Капістран щось робив, ми завжди погоджувалися, що так треба і навіть так повинно бути. А він же не лише радив за війну і найзапальніше спонукав Владислава до її ведення, але цю саму війну, цей самий Капістран, з тою самою пристрастю, з якою закликав, також і вів. І ту помилку Владислава (поспішив-бо несподівано назустріч Амуратові) великою різаниною ворогів виправив, і незліченною кількістю турків відшкодував той преславний, але сумний загин.

Такий особливо великий і значний муж завжди і Владиславові у тій війні дораджував, і себе в керівники давав королеві, і, нарешті, залишену у спадок запущену королем війну найупертіше продовжував. Гадав, що король не повинен триматися тієї угоди, бо ця війна є справедлива і законна. Лише після цього турки припинили, нарешті, неславити рід твій безчестям віроломства; припинили гудити вчинок вельмиславного короля; припинили також приписувати зневаженій релігії те, що лише людському родові притаманне, а також самій фортуні (яка у війнах багато важить) завжди приписується.

Хай турбуються противники війни також про те, щоб, коли вчинок найзнатнішого короля чорнитимуть, не згубили авторитет у найбільших і найсвятіших лицарів, які ту Варненську війну частково схвалювали, частково ж вели.

А коли так є, що завадить або, що, нарешті, від цієї війни відхилить? Хіба релігія і страх божий? Але ж ти чуєш, що бог до цієї війни заохочує. Тоді, може, людська слава? Але ж усі показують, що надія порятунку для тебе у зброї, а не в угоді.

Сам Сулейман-ворог навчив численними прикладами, що для нього нічого не варта ні угода, ні перестороги союзних королів. Це тобі доказ, що хоч усі й визнають їх силу, однак угодою турецькою обплутані. Щоправда, вони вчасно розпізнали хитрощі і з тих пасток фальшивої віри вислизнули. Ті ж, які не підготовлені проти ворога виступали, хоч і з великою гідністю, але у жорстокій для нас поразці полягли. І всі інші, які більше хотіли брехливій релігії служити, ніж своєму гаразду, також ганебно згинули.

Я не хочу згадувати ці нещастя поодинці, щоб не здавалося, ніби я або справи (більше відомі тобі, ніж мені) переглядаю, або тобі неприємності примножую згадкою про нещастя союзників чи друзів. Однак додам, що можу.

Отож коли я нещодавно говорив промову до польської шляхти, я добре розумів, що шляхетський стан стурбований; що нікого, крім необачних, Сулейман не обманув; і ніхто під владу його не пішов, — хіба лише той, хто після поразки війська угоді довірився.

До того ж, як я вже на початку говорив, у тебе є достатньо такого, що стосується ведення такої війни: частково домашні засоби, частково зовнішні. І якщо правильно все у державі влаштуєш (а в цьому, бачу, ніхто не сумнівається), кількість війська досягне 200 тисяч найвідбірніших і вмілих у війні вояків; їх підрозділи ти виставиш проти численних легіонів турецьких.

При такому влаштуванні слід враховувати спосіб життя: хай буде один порядок у шляхти, другий — у священиків, інший — у селянина, бо їхні інтереси не збігаються. Всі стани від твого імені матимуть обов'язки. Але всякий шляхтич повинен служити на користь свого краю. Хай жрець постачає воїна. Хай приносять користь і селянин з купцем. Хай всяк і вдома, і на війні республіку підтримує: коли шляхта воює, інші стани вдома залишаються. Одні хай обробляють поле, інші займаються торгівлею, ще інші — служать службу богові. При такому розподілі обов'язків добре виявляється гармонія в суспільстві, тому що кожен є хазяїном своїх справ, а отже, і сам є ніби цензором своїх багатств. Хай надійний воїн обов'язок має себе утримувати згідно свого статку. Якщо міг би навіть обов'язку не мати, однак хай має.

Священик (який селами володіє), якщо воїна дати не може, хай дає щось інше. Оскільки він десятиною живе, хай відповідно зі своєї частки вносить, скільки совість чесної людини дозволяє.

Це ж стосується і селянина, якщо не буде змоги вести війну без цієї сільської і мізерної допомоги. Так само купці і всі інші (які з великим старанням роздобувають припаси) повинні бути оподатковані. Хай платять якусь і свою частку з прибутку. Але у них хан частка грошей, на зразок шляхетських помість, залишається незайманою. Хай цензові не підлягає і те, що вони відрахували для придбання чогось.

Але що я роблю? Чи я не збожеволів, коли це тобі витлумачую? Я розумію, що набрид, що вже давно чекаєш від мене чогось іншого і навіть, здається, лаєш мене. Чому? Я не думав про це, доки ти не нагадав. Ти про це пам'ятаєш, Сигізмунде! Адже нема нічого такого, що стосувалося б управління державою і чого ти не знав би; або щось нового, про що б ти не чув, або щось таке, що ти рідко чи мало робив і хтось міг би тебе в чомусь повчити? Такого, звичайно, нема нічого.

Я дуже далекий від того, щоб тебе, лицаря визначної мудрості, наставляти або хотіти, щоб це здавалося тобі новим і далеко вченішим при керуванні державою, від усього, чим коли-небудь наставляли наймудрішого короля. Я не настільки безумний, я дуже добре знаю себе. Але я вирішив нічим з того не нехтувати, чого час і справа вимагає. Отож спроквола починаю з наміром, щоб роздмухати, можливо, те невідоме або приховане у глибині твоєї високої розсудливості.

Ти повинен пам'ятати також, що, крім сил удома, про які я щойно говорив, ти можеш покладатися у турецькій війні на підтримку численних королів і народів. Крім того, тобі допоможуть всі, не лише сусідні, але і ті, яких фортуна цієї держави робить тобі частково союзними, частково причетними і необхідними.

Ти не повинен сумніватися ні щодо щирості і вірності Карла V, ні щодо союзу і дружби короля Фердинанда. Дали-бо запоруку прихильності своєї до тебе: цей дочку, а той племінницю синові твоєму в дружини. І ось, крім цього святого шлюбного і законного права, з'являється спільність небезпеки.

Отож ніякого лиха окремо Карлові і Фердинандові не могло приключитися, щоб і тебе не зачепило; нічого не треба й тобі боятися, що їх не лякає.

Не буду окремо решту князів германських згадувати, тому що вони самі про свої неприємні справи дбають. Але ти не забувай часом про дочку, яку за князя Мархії 50 видав заміж. Пам'ятай про сестер, яких до Баварії 51, до Мізнії 52, до Померанії 53, до Легніції 54 видав заміж. Пам'ятай, нарешті, про саму Германію.

Звільни себе, нарешті, від тенет угоди, якими обплутав тебе Сулейман на згубу і твою, і германців, а також усіх християн. Як тільки позбудешся недоречної в цім випадку доброчесності, зброєю шукай собі разом з германцями порятунку і свободи.

Тепер же італійські князі, самі перебуваючи на незначній відстані од Греції, гадають, що живуть у великій небезпеці Щодня. І коли бачать, що від частих нападів Неаполь, а також інші морські провінції гинуть з кожним днем, хочуть діждатися того дня, коли ти на суші, а вони на морі візьмуться за спільного ворога християн — Сулеймана.

Одні погодилися бути тобі союзниками у війні з доброї волі, другі — внаслідок необхідності, інші — як свояки, бо ти найславнішу королеву Бону 55 пошлюбив, яка походить з давнього дому Сфорці 56, а тому ніби самою Італією породжена. Вона породичала з тобою не лише Неаполь 57 і державу Барі 58, але також венеційців 59, і ломбардійців 60 (які є опорою Італії), і інших, зв'язаних з ними або державою або іменем.

Як тільки слава про твоє завзяття до них дійде, всі допоможуть тобі, спершу посольствами, нунціями, посланнями, нарешті схваленням, а також славленням серед людей твого наміру. Чим воно буде прихильнішим, тим, здається, більше в наших інтересах. Тому що через послів, мужів поважних і досвідчених у ораторському мистецтві, до попереднього миру і згоди германських князів повернеш. Бо не дозволено, не можна очікувати нам від цієї війни чогось доброго, доки запалені ворогуванням германці не виступлять на битву і доки ім'я релігії не буде викликати серед них такі трагедії 61.

О, якби колись настав край або хоч міра оцим роздумам, які стримують германців від турботи про державу, і вони незворушно філософствують по школах.

Тепер про плебейську миску, а тоді вже й про одруження священиків. Отож германці дозволяють жерцям полишити старих дружин з дітьми і з усім майном і шукати нових дружин. Я не з тих безжалісних чи відлучених од Христа, тому заявляю, що мене турбує це загальне правопорушення. Однак я стверджую те саме, що недавно на найбільшому зібранні польської шляхти говорив. Небезпечно, мені здається, тепер, коли Магомет вже зброєю, а не доказами віру Христову нищить, відволікатися князям від турботи про провінції і займати державу найбезглуздішими проблемами.

Я розумію, що ця моя мова не подобається германським найвченішим мужам. Тому, певно, що справи людські для них вище, ніж божі. Я ж так не думаю.

Але хоч я бачу, що про угоду вельми часто говорять, проте часто даремно покладаємо на неї надію. Адже ні завдяки творцеві, ні діям Павла III 62, найбільшого понтифіка жодна угода зброю не погамує. І самі германці хоч завдяки релігії так захищаються, однак не дуже турбуються, яке місце займе релігія в занедбаній Германії.

Тоді я радив польській шляхті те саме, що повторюю тобі: треба, щоб вона докладала зусиль до цього під твоєю орудою, щоб на певних, справедливих умовах Карл V мир у Германії встановив, а не на тих, що заважають полагодити всі справи. Говорю про мир, який на певний час (після того, як суперечки будуть усунуті) звільнив би Германію від страху, сум'яття, а також чварів.

Я, звичайно, не жалію з приводу сказаного. Адже досі ніхто не спромігся сказати щось докладніше за ту мою пораду, як вийти з такого скрутного становища суспільству. Але треба мені, певно, було подбати, щоб на ті збори не з'являтися, коли цісар 63 за моєю порадою у всіх провінціях, краях, серед вільних народів не зміг усунути такий сумний, такий жорстокий, такий жахливий нелад.

Мені особливо прикро, коли бачу, що цісаря відверто всі лають за те, що він малим зусиллям велику суперечку не хоче або не прагне усунути. Бо всі знають, що він може, якщо б тільки захотів наслідувати давніх отих Костянтинів 64, Теодозіїв 65 і Сигізмундів 66, які наперекір усім (порадившись з єпископами) легко всі подібні чвари з республіки усували. Таким чином, вже давно ми не мали б жодної громадянської війни.

Задля цього, Сигізмунде, заради Ісуса Христа, заради крові його про себе і про нас піклуйся і, наскільки від тебе залежить, дбай. Адже той розбрат такий великий, такий ганебний, такий давній, такий небезпечний, а також шкідливий. Він численні збитки християнській справі приніс. Він Германію розхитав. Він Угорщину згубив. Він Валахію у тебе відняв. Це зло (яке широко розповсюдилось і розсіялось) якщо не зможеш цілком з республіки християнської усунути, тоді принаймні до певного часу вгамуй і зменши.

І германцям, якщо не послаблять бодай трохи запопадливості, треба боятися, щоб раніше, ніж досягнуть, чого хочуть, не згинула Германія, полонена Польща також щоб не стала рабинею.

Сам бог, якщо б навіть захотів, нічого не зробив корисного найвищій нашій справі, якщо ми самі (такі розсудливі і знаючі) будемо добровільно поспішати до загину.

А щоб цього не трапилось, Сигізмунде, тобі треба дбати. І в цьому не шкодуй жодних зусиль: ні клопоту, ні старання, щоб таким чином на користь самотнім германцям і всім народам жаданий мир завдяки тобі відновився. Ця справа тобі і державі твоїй користь, захист і допомогу принесе.

Як тільки германці, а потім інші всі позбудуться чварів, а також звільняться від ненависті громадянської, нехай приєднуються з легкістю до цієї війни, а також здружують душі, і тобі хай несуть передусім підтримку. Бачать-бо всі, що Польща перебуває серед небезпек; помічають, кому Сулейман загрожує з Угорщини, кому війна погрожує з Валахії, кому вогонь і меч грозить зі Скіфії. Всі бачать, що угода нікому не приносить користі, як і присягання, і запевнення, і благочестя.

До чого тобі особливо треба старатися, так це щоб не заради інших, але заради свого життя і добробуту, до згоди германців привів, раніше, ніж Сулейман сюди прийде і зведе нанівець усі твої зусилля. Особливо тепер, коли ти відчуваєш, що він тут робить, тут замишляє, над чим трудиться, аби всю війну з Угорщини до Польщі якомога раніше перенести.

Як колись через Угорщину до Польщі торував собі шлях, так тепер він той самий шлях, але вже через Польщу до Германії займає і ним простує.

Ти, Сигізмунде, чини певно, як душа велить і згідно плану свого, щоб передусім звільнити батьківщину від такого великого страху, а також небезпеки, в якій вона є. На тебе одного батьківщина пильно дивиться, на тебе покладається, без тебе не може бути здорова. Тобі, нарешті, передає себе, найбеззахиснішу, до ведення війни, до підготовки війська, вносячи скільки треба грошей.

Отож нічого вже тобі від нас не бракує. Підемо за тобою усі, куди б не повів: воїнів у нас достатньо. Жодний стан, жодне звання, жодна людина нічого іншого у тебе настійно не просить, як ворога, як січі, як війни. І не треба тобі чекати Сулеймана в Польщі, краще по своїй волі напасти на нього з військом. Краще на угорських руїнах, ніж під нашими дахами, війну з ним вести.

Звичайно, якщо ми будемо чекати його вдома по хатах любенько, а також біля богів-пенатів, нам буде здаватися, що ми за вівтарі і за вогнища домашні з ним б'ємося, а не за державу і не за гідність, яку нам предки наші великою кров'ю добуту залишили.

Але ж більша сила завжди того, хто війну розпочинає, а не відбиває. Хто серед рідних стін війну веде і бачить спустошену мечем і вогнем батьківщину, легко мужності позбувається і поразку терпить. А це тяжче будь-якої рани.

Навіщо побільшуєш страждання: до безчестя дочки додаєш сплюндровану вітчизну і поразку своїх підлеглих.

Яка буде сила, яка відвага і бажання перемогти при спогляданні цього такого сумного, болісного і тяжкого видовища. Хто вигадав таку міць, яку б не зруйнувала і не повалила гіркота і жахливі руйнування держави?

Але ті, які далеко від дому заради батьківщини кидались назустріч ворогові, які покладались на добру надію і не мали жодного гіркого відчуття із-за нещастя рідних, не занепадали духом були здорові і міцні і набагато жвавішими виявляли себе в. бою порівняно з тими, які (той самий дух маючи) на очах дружин, дітей, батьків сходились на бій з озброєним ворогом і майже переможцем.

Ось чому ти повинен робити все, щоб вести війну з Сулейманом, доки в тебе ще нічого не змінилося на гірше. До того ж, краще воюй деінде, а не в польському домі.

Отже, не віддавай нікого на поталу ворогові: воїнів шануй, дружин їхніх не дозволяй безчестити, дітей убивати, маєтки пустошити, житла спалювати, храми руйнувати. Коли у нас вдома все залишиться непошкодженим, легшими будуть рани які одержимо десь на війні. Бо мертва дружина їх вже не перев'яже, не побачить ран збещещена дочка, не оплаче їх замучений батько ні вбита мати. І спалена, виснажена вкрай батьківщина не помститься за них.

Нарешті, й сам ворог не зможе подолати нас, коли станемо до битви в повній силі, коли покажемо, що небезпеку і клопоти близького друга сприймаємо як свої і що нам соромно служити його ворогові саме тоді, коли слід було б шукати пристойної смерті од ран. Втративши своє життя, ми зробили б тебе або переможцем (чого дай нам боже!), або, певно, досяглн б того, що один бог знає, чого нам більше й треба. Я закінчив.

Друкар засвідчує повагу читачеві.

Друже читачу! Ми одержали примірник листа, в якому Станіслав Оріховський рекомендує свою промову найясні шому Сигізмунду, королеві Польщі. Його разом з промовою прислали друзі із Русі. Лист, як нам здається, гідний твого ознайомлення, а тому долучаємо його до промови. Бувай здоровий.

Найясніший і непереможний королю!

Твоя велич, безумовно, дивовижна, тому я й вирішив написати до тебе, короля королів, хоч мені це, людині приватній і тобі не відомій, можливо, й не чуваній, здається найменше личило б. Однак є причина цієї зухвалості, тобто наміру мого, над яким хочу, щоб, величність твоя, поміркував передусім. І хоч гідність твоя заслужено відома у своїх і тобі після бога ми всім зобов'язані, однак я не маю наміру із-за лінощів залишити без уваги твої заслуги, якими не менше себе, ніж ім'я поляків, ти звеличив. Ім'я це само по собі хоч і велике завжди було, але досі жодною так очевидною похвалою ніколи ще не було звеличене, — ведені тобою справи, здається, не додали йому ще належного блиску. Всі ті славні подвиги, одні вдома, інші на війні предками нашими були здійснені. Вони зміцнені або славою твого імені, або також освітлені блиском твоєї слави. І те, і друге в міру своїх заслуг на небі хваленим буває.

Я також, скільки сили, прагнув і собі підтримати певну частку твоїх заслуг із твоєї незмірної слави, яка така велика порівняно з моїми мізерними силами, не достатніми для здійснення твоїх видатних подвигів. Тому я за іншу частину твоїх справ хочу взятися і її, довірившись письму, нащадкам передати. Адже залишиться (я не боюсь про це сказати) певне місце нашому писанню у нащадків, які, можливо, перевершать чимось нами писане, — якщо не талантом нашим побуджені (якого, щоправда, у мене нема), але величчю імені твого збуджені, яке таке велике, що могло б по добрій волі здружити читача з найнездатнішим автором. Сподіваюсь, що в літопису твого імені моє писання житиме і в приємності зростатиме, в історії твоїх подвигів, нарешті, глибоко засяде і зміцниться.

Більшість освічених мужів про величність твою вже писали, і багато з них обрали твою славу ніби спільним полем своєї діяльності, на якому мали змогу себе виявити і свою здібність показати. Але я бачу, що йду за ними з невідповідним твором. Ті перевершили мене значно в писанні авторитетом, досвідом, талантом, і, якби не вони, то, певно, сама фортуна (і ніхто інший), зваживши на вельми квітнучі твої справи, написала б про тебе. Мені ж твої розладнені і дуже непевні для описання справи сама доля дала. З переміною щасливих часів Польща також потрапила до смуги загального лихоліття. Я не прагнув про це писати, але до цього змусили обставини.

Нещодавно я написав до величності твоєї промову, в якій закликав до походу війною на турків. Вона гідності твоїй призначена, і нині вже до рук людей потрапила, її також величності твоїй тепер надсилаю. Там прагнемо пов'язати весь план ведення війни з похвалою твоїй гідності. Якщо ж у війні не досягнемо чого хочемо, вину щонайменше приписуй обдаруванню й бажанню.

Ми прагнемо також переконати читача, що ти такий король, яким ми, піддані, воістину повинні пишатися. Бо лиш такою справжня слава королів буває, і нею легко задовольняється слухач, коли королів славлять свої громадяни, особливо, якщо та похвала не від примусу їхнього виникала. Це твоєї величності, бачу, передусім стосується.

А я, щоб не говорити про самого себе, написав про твою величність. І хай не здається тобі, що шукаю таким чином якоїсь доброї собі ласки. Я задоволений твоєю загальною ласкою, завдяки якій ти мені батьківщину і батьків оберігаєш непошкодженими, а права, закони і, нарешті, свободу — непорушними. Ось якими великими благодіяннями твоїми я обтяжений.

Зважаючи на обставини, не маю потреби приховувати зухвалості творчості, але хотів би бути певним, що написане нікому з людей не буде передаватись ніяким чином, як тільки з волі пишучого. Я хотів би, щоб читач оцінив ті подвиги, про які я пишу і які ти справді здійснив, їх визнають не лише твої громадяни, але також всі інші.

Похвал ти маєш чимало, але я додам ще. Тільки боюся, щоб не стали докоряти мені, що я перелічив тут подвиги лише заради грубих, хоч і всезагальних твоїх вихвалянь. Бо подвиги твоїх предків, ще більш дивовижні, обходжу мовчанкою.

На це я відповів би так: ті похвали я, звичайно, також бачу (і предки їх заслужили), але піднятися до їх величання не спромігся ні в цьому писанні, ані в помислах.

Ось чому від самого початку прошу у величності твоєї вибачення, бо, як здається, зловживаю твоїм видатним іменем у виданій мною промові. Зроби це з причини нещастя, що нависло, — воно, як бачиш, загрожує твоїм підлеглим з Угорщини. Далі, спізнай, прошу, доброприхильного і най-вірнішого підданого також з цього листа, довшого, можливо, ніж того величність твоя бажала б. Такою мене сприймай душею, якою маєш звичку сприймати інших, а передусім тих, які на письмі визнають твої громадські благодіяння, спрямовані на збереження порядку, а також свободи суспільної і державної. Хай буде величність твоя при добрім здоров'ї. Подано в Перемишлі на березневі календи року Христового 1544.


Тієї ж самої вашої святості і найяснішої королівської величності

вірнопідданий Станіслав Оріховський

















НАПУЧЕННЯ КОРОЛЕВІ ПОЛЬСЬКОМУ
СИГІЗМУНДУ-АВГУСТУ СТАНІСЛАВА ОРІХОВСЬКОГО-РОКСОЛАНА


ВСТУП ДО НАПУЧЕНЬ ПОЛЬСЬКОМУ КОРОЛЕВІ АВГУСТУ ЯГЕЛЛОНУ 1


Нещодавно, коли Скіфія 2 вторглася скопом на Русь і все тут в нас тремтіло з ляку перед ворогом, я, спонуканий самою справою, відверто послав до тебе свою книжечку, яку раніше видав під прихованим іменем. А тому що на Русі ми щороку зазнаємо ворожих нападів, я змушений був кілька літ тому, почасти із-за моєї вірності до тебе, а частково із-за любові до батьківщини, запропонувати тобі, королеві щойно обраному, ці поради, які ти міг би за прикладом батька на благо наше використати. Я не повинен був зухвало втручатися до цих справ. (Хоч не можна звинувачувати автора в зухвалості, якщо від цього він не має зиску.) Але, зважаючи на постійний страх перед полоном і користуючись нагодою, Що ти став захисником Сарматії 3, я вирішив за прикладом найвизначніших філософів напучити тебе, сховавшись під загальним іменем «зразковий підданий». Якби ти захотів Русь від рабства звільнити і спільну твоїй державі свободу зберегти, мусив би показати вже від дитинства, що ти за король. А я ж ніякої особливої ласки від тебе не чекаю, крім тої, що від доброго короля зразковому підданому належиться. Однак страх перед теперішнім лихом примусив мене, щоб те саме напучення я знову до тебе послав, але вже не під прихованим, а під власним іменем, щоб саме воно нагадувало, в якому місці і в якій небезпеці ми живемо нині.

Отож ти король Сарматії з діда-прадіда. Зважаючи на велич роду й імені свого, ти жодної іншої ласки (як не більшої взагалі, так і не гідної короля) від своїх не сподіваєшся, аби лиш упевнитись, що хочуть тебе королем мати і чекають на твою прихильність, а також довідатись про їхні бажання і уподобання. Тут не все тобі дозволено, бо обирали тебе королем поляки, а тому від їхнього імені правиш і їхня справа для тебе є найвищою.

Але одне — доброзичливість твоїх підданих, а інше — королівська доблесть і відзнаки, які набагато визначніші від усіх інших справ, і їх здобути легше тим, що дух мають шляхетний, вільний від гріхів.

Бо як збереже королівське ім'я той, хто сповнений всіляких пороків і ступив туди немов до якоїсь прірви, коли до справ, сповнених сум'яття, тут додасться ще й страх? Хіба зможе розглядати на сеймі заплутані і безнадійні справи розтринькувач і гультяй? Раніше все зруйнують і спустошать вкрай, перш ніж король, який цінує королівське ім'я за діадемою, а не за доблестю, принесе їм достаток. Якщо ж треба сюди доказів, — а саме вони і переконують, — то наше нинішнє сумне становище є достатнім свідченням у всіх подібних випадках.

Нині ми, нещасні, вогнем і залізом цілком знищені, просимо тебе всім гуртом: допоможи нам, прийми біду нашу близько до серця, і хай уславиться у цій справі не лише твоє ім'я, а й відвага королівська.

В тобі найвища і найславніша гідність, в тобі незламний і непереможний рід Ягеллона; ще живі недавні подвиги батька! Вчини ж, прошу, так, щоб з'явився в тобі дух гідний і батька, і роду, і цього місця. Та якщо в цій справі од них відступишся, чи не буде це для нас значним доказом того, що кепсько з тими поводяться, які королів обирають і долею чи випадком він стає першим у державі?

Ми тому з таким запалом до тебе пишемо, що дуже хвилюємося за полонених, яких наступного дня мають вести до Скіфії. Отож якщо це трапиться, чи легшою буде неволя наша від того, що й ти, син короля і сам король, теж поніс збитки, нас утративши? По правді кажучи, нам не полегшає. Наша воля (хай їй здоровиться!) потребує для свого захисту лицаря, а не титулу.

Запитай у полонених, щойно з Русі до Скіфи поведених, кого вони звинувачують, на чию допомогу сподіваються, кого вдень і вночі слізно просять і благають. Тебе, о королю! Та доки ти живеш у Краківському замку, люд на Русі нещасливо гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить, міста попалено, фортеці зруйновано, багатьох славних лицарів посічено або забрано до полону, немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збещещено на очах у чоловіків, молодь пов'язано і забрано разом з реманентом і худобою, без чого жодна сільська праця неможлива.

Жах і смуток всюди на полях і в оселях наших. І якби дивовижна і неймовірна доблесть полководця Яна Тарновського не протистала шаліючій Скіфії, якби залізом і вогнем її не було стримано, то побачив би тепер вельми простору і благодатну Русь у згарищах всю і в попелі. Лише Ян Тарновський, призначений для оборони цього краю полководець, доклав усіх сил і в короткий строк зумів утікаюче військо докупи зібрати і ворогові шлях заступив. Таким чином, майже у безнадійному становищі нам приніс порятунок і Русь із пащеки смерті вихоплену, згорьовану вкрай, тобі врятував, щоб ти мав її, про неї турбувався і полікував її рани.

З цих справ ти вже зрозумів, як важливо для республіки і загального добра не забувати про Краків — місто батьківської і дідівської слави, звабу юності твоєї, яке ти спочатку залишити мусиш і на Русь податися, щоб відбудувати її і врятувати громадян, що уникли ворожого меча.

Не знаю, чи легко буде зробити це, якщо не матимеш перед собою зразків і філософських настанов, які наповнюють і вдосконалюють розум великого короля. Бо якщо цими прикладами наставлений не уявиш себе міцним дубом і якщо не усвідомиш, що ти, король, немов філософ якийсь (що не під дахом, а під небом мешкає), ніколи не зможеш осушити сліз в очах наших.

А оскільки тобі, найповажнішими справами зайнятому, не вистачає часу на дослідження того, що в глибинах самої філософії міститься (але керувати республікою вельми допомогло б), ми беремося знайти ці настанови чи напучення і послати до тебе, якщо не всі, то бодай значніші з них. Таким чином, написане «зразковим підданим» шість років тому в нашому домі, далеко багатшому тоді, ніж нині, прилюдно до тебе посилаємо з цими настановами.

А щоб це виглядало більш довершенішим, я додаю вступ, ніби попереджаючого і майже рідного йому суперника, якого вже після похорон твого батька я недавно склав. У них обох приписом самої філософії немов якимось циркулем окреслене все твоє королівське життя, особливо ж справи і постанови, що не суперечать нашим звичаям.

Та я знаю, не забракне придворних гнатів-ненажер, які, ніби ловці птахів, облудним голосом вас, королів, ловлять та ще й кажуть: «Чого йому треба, цьому непроханому радникові королів? Хто він такий і звідки взявся?» Цим я відповідаю зразу ж, щоб у втіхах тим часом дотримувалися помірності і вас, королів, наслідували у харчуванні і здобуванні прихильності. А нам хай не заважають тебе, короля нашого, правдами і вірними порадами напучувати до збереження загального достатку.

Далі. Хай знають нарешті, що ніхто з королів, хоч який розумний, не зможе добре правити іншими, якщо сам раніше не навчився слухатись належним чином наставників. Коротше кажучи, ти цим ледачим придворним поясни, що королі не повинні уподібнюватись бджолам, які жалять своїх опікунів, особливо ж тоді, коли самі з державою в скрутному становищі. Не зважай також і на моє ім'я, бо хто він, той син Оріховського, щоб повчати короля? Але те, що дбайливо вибране з надр самої королеви філософії і до тебе надіслане (без чого ніхто не зможе стати добрим лицарем і мудрим королем) з приємністю і ласкавим серцем від мене, твого зразкового підданого, прийми! Не тому, що моє, а тому, що справді преславне і майже королівським здається: воно вельми гідне того, щоб його спізнав король. І то так читай і до блага нашого спрямовуй, щоб ми сказали — ти золоте дитя своєї матері і щоби вважали тебе з волі божої призначеним для нашої батьківщини в такий важкий час. Одне з них веде до вічної слави твого імені, а інше — до усунення скорботи і горя нашого нинішнього. Та послухаймо вже зразкового підданого, що бажає говорити з тобою.







ЗРАЗКОВОГО ПІДДАНОГО ПРО НАПУЧЕННЯ КОРОЛЯ


Книжка 1


Чи ти знаєш, хто ти? Король. Отож ти правитель, а я — підданий, а тому ти мудріший за мене. Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну, а якщо ти не мудрий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець. Отже, я один лиш нещасний від твого прогріху. Внаслідок цього ти вже бачиш, певно, настільки я переконаний, що твоє сумління благає, щоб ти по зозі вчився. Лише таким чином ти збережеш мені, перебуваючому в небезпеці, вітчизну, права і свободу.

Ти ще дуже молодий. А щоб хтось не зміг використати це на шкоду, я змушений (якщо ти чогось не знав би!) в простій щирій промові порадити, чого тобі слід остерігатися, чим нехтувати. Всякий дорадник є вісником бога, а його треба слухатись. Бо якщо знехтуєш, бійся, аби замість дорадника не послав тобі бог нахлібника зі зрадливою душею, який тебе обманить. Чим більшої держави ти король, тим пильніше турбуйся, щоб вже тепер одержав правильні настанови, як захистити всіх людей.

В цьому тебе можуть підтримати лише ті, які люблять тебе і переконані, що в твоєму порядку захований і їхній добробут. До цього гурту належу і я, про що свідчить писання, яке тобі пропоную. Вся світська влада розділяється передусім на короля і сенат, і цим двом сторожам (обом, кажу!) вручається. Проте раніше треба піклуватись про тебе як про голову, а вже потім про сенат.




Частина І

ПРО КОРОЛЯ


Передусім знай, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише та, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього недостатньо. Треба, щоб вона запалала наукою, яка цю саму людину зробить і правдивою, і справедливою. Людина, що знехтує наукою, нічого не дасть, гідного похвали.

Але чому не треба тих слухати, що відраджують вивчати мистецтва, без яких життя є варварським і нікчемним? Це стосується всякого правління, а найбільше світської влади. А тому, що ніхто не зробить нічого корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися.

Найважче у світі керувати державою. Та що корисного і гідного короля зробиш ти людям, якщо не будеш вчитися? Яким чином стануть твої громадяни справедливими, чесними, сумирними, якщо ніколи не пізнають принципів справедливості, чесності і миру? А вони ж, повір, не приходять туди, де лиш сміх та жарти, їх знаходять, зокрема там, де твій найсвятіший батько черпав, — у вченого і святого лицаря Длугоша 4, якому ще хлопцем був переданий. І не раніше він перестав учитися, як навчився стримувати свої бажання, — немов коня вуздечкою. Від учителя батько навчився шанувати бога, любити рідних, керувати державою, гуртувати громадян, а в час війни і миру захищати кордони. Завдяки наукам, праці, а то й остраху, міцно вкорінилися на батьківському і дідівському троні доблесть найвищого мужа. Це домашній приклад, сторонитися якого було б для тебе вельми ганебно. А ось не менш давній, ніж згадувано, чужинський і гідності твоїй достойний приклад. Александр Великий 5 в такому, як ти, віці вже Фіви б здобув, бо вчився наукам у школі Арістотеля 7. І якщо велике з малим дозволено порівнювати, однаковий спосіб життя було раджено всім тим, вічна пам'ять про яких ніколи не згасне.

Так, у Гомера 8 призначений Ахіллові 9 наставник Фенікс 10 заявив, що посланий батьком Пелеєм " для навчання юнака спочатку мудрості, а потім військового мистецтва. Хто ж від цього способу відступив, став згубним королем у своїй державі. Бо яка ще інша сила, якщо не розум, позбавлений добрих настанов, спородила сіцілійського тирана Діонісія 12, Болеслава у Польщі, Клавдія 13 і Нерона 14 в Римі, коротше, всіх тиранів, як грецьких, так і латинських, та й варварських.

Навпаки, ті, які одержували задоволення від жорстокості (як Сарданапал 15 той ассірійський, Геліогабал 16 римський, Алківіад 17 грецький) були навчені ганебними науками і вчителями. Вони жили з брудним натовпом параситів і нашіптувачів, які починали готуватися до бенкету ще вдень, приводили з собою потайки розпусниць, вміли співати, грати на цитрі, заходитись невчасним реготом, теревенити, підлещуватись, брехати, вихваляти нікчем і зводити наклеп на добрих.

У таких королів доблесть вважалася хибою, сором'язливість — дивацтвом, цнотливість — глупотою, ощадливість — жадібністю. Всю велику купу доблестей в душах тих (яких згадав) я перевіряю ніби й далекими, але вірними сторожами нашої душі — розумом і знанням. Любощі, розкіш, гуляння, а також оспалість прийшла на місце доблестей, і цим ще посилили їхнє шаленство. Отож Сарданапал жив зі служницями, Геліогабал влаштував військо із розпусниць, Алківіад прилюдно виставляв напоказ свої соромощі.

І ось так незвичайно живучи, вони подобались параситам, які завзято їм аплодували. В пихатості своїх хлібодавців вони вбачали мудрість, у невгамовності — розкутість, у непомірності — щедрість і, нарешті, у бездіяльності — саму відвагу.

Ти вже побачив, королю найкращий (до тебе нарешті, до тебе повертаюсь!), що і жорстокі, і розбещені правителі бували-таки в державах, бо такими їх зробило виховання. Зрештою, тобі вже відомо (закарбуй це собі в пам'яті!), що без добрих настанов і чесних порад не може бути хорошого мужа, тим більше короля.

Крім того, чую ще (і то від твоїх наближених), що ти повинен бути королем, а не ченцем, а тому, мовляв, повинен щонайменше вдаватись до наук. Гай-гай! Святий Юпітере 18, виходить чернець повинен бути мудрішим за короля! Невже у твоєму королівстві якийсь нероба, що сидить разом з іншими ченцями в якомусь закутні і вигадує та без кінця переказує силогізми, мудріший, ніж ти, якому стільки і таких важливих справ вирішувати доводиться.

Кажуть, досить коли сенат буде розсудливий. Але ж це так само, якби хтось сказав, що стерничий на судні може шаліти, якщо матроси розумні. Але так не буває, не буває, о королю! Не слухай таких, стережись їх і знай: це спів сирен.

Кажуть ще, що коли хоч одна з отари кіз вхопить трави синеголовника, то спершу сама ціпеніє, а далі й решта отари стає нерухомою, і зрушаться не раніше, як козопас траву з рота в кози вийме. З цього випливає, що і правитель повинен мати право остаточного рішення на сеймах.

Ти скажеш: але ж де у нас в Польщі Арістотель? Де Фенікси? — Маєш, о королю, у своїй державі мужів (чи не кожного другого), гідних для всіх своїх потреб. От, не знаю тільки, чому їм більше до вподоби неробство, ніж діло. Якщо ти з ними познайомишся, потоваришуєш і їхніх порад дослухатимешся, не буде тобі чого заздрити ні Александрові із-за Арістотеля, ні Діонові 19 із-за Платона 20.

Користуючись тими самими настановами, що й ті колись за допомогою своїх громадян, ти легко і швидко у всякій науці возвисишся. А щоб доповнити науку цю не тільки настановами, а й приписами, пропоную коротко дещо потрібне у вихованні і житті.



ПРО ПОЧЕТ КОРОЛЯ


Передусім треба дивитися, з ким живеш, бо це дуже важливо. Тому, якщо б хтось запитав, якою мені здається твоя родина, я б відповів: найпочеснішою здається і цілком королівською. Та коли б якийсь причіпливий теолог запитав:

— Гей, ти! А чи ти знаєш приятелів королівських?

— Знаю, — відповів би, — то й що?

— А чи всі вони гідні жити поруч короля?

Я б засумнівався і, якби наполягав, то сказав би:

— Ні, не всі.

— Хто ж вони, ті, що не гідні короля? Відповідаю:

Ті, що завжди хвалять його.

— А які гідні його?

— Ті, які часом засуджують вчинки короля.

— Чому?

— Тому, що король молодий і може легко помилитися чи бути введеним в оману. Коли з такими доведеться жити королеві, хто виправить його несхваленням, хто не утверджуватиме в помилці короля похвалою.

Отак я відповів би цьому теологові, не боячись його гніву, і показав би на прикладах богатьох королів, як вони, улесливим, хитрим і підступним людям довірившись, найганебнішими ставали. Бо що змусило короля Птолемея II 21 виходити на сцену й грати на флейті? Що приневолило правителя всього світу Нерона одягати розкішні театральні шати, машкару і котурни. А ніщо інше як похвала підлабузників. Тому що спів його ці підлабузники називали гідним Аполлона 22, бенкети — Вакха 23, а палестру — Геракла.

Ось чому нічого іншого в житті так не уникай, як підлабузника. Цей бо один зводить з розуму королів і мов чарівним напоєм, як захоче, змінює їхній характер. Цього він прагне досягнути, засуджуючи передусім доблесті. Якщо побачить, наприклад, що ти стриманий, негайно починає кричати, що таке життя селюцьке; якщо в короля бенкети без дівчат, без хору й музики, — такий король, на його думку, незнатний.

Переконує підлабузник завжди прикладами. Всюди буцімто, де він тільки побував, ніколи королі не обідають без співу, флейти і танців. Так само понавигадує тобі нарядів, нашукає мазей, позаводить лазні, підкаже, хто з сенаторів і коли влаштовує для тебе бенкети, похвалить ходу й біг твоїх коней, поклянеться навіть, що кращих немає і в конюшнях турецького султана.

А якщо хтось доповість про недавню поразку і спустошені ворогом прикордонні землі, підлабузник не надасть цьому значення, а тебе заспокоїть: для такого королівства, як у тебе, то дрібниці.

Далі. Якщо сам будеш піклуватися про все у державі, будеш не королем, а дуже нещасним підданим. Хто добрий муж і любить батьківщину, хай застерігає короля від подібного, бо такі його дії суперечать праву і будуть незаконними Підлабузник цього королеві не скаже. А для дорадника винесе швидше відому вірьовку тиранів — вирок про образу величності. Короля ж заспокоїть тим, що справедливості дотримано, бо король таки не повинен буцімто підлягати жодному такому праву. А той, хто відступає від цього, чинить злочин проти величності короля.

Такими ото майстерними доказами підлабузник доведе до безчестя, а нещирими похвалами ще й пришпилить, немов якимись цвяхами, до найпорожніших, а то й найзгубніших речей, зробить непомітно з тебе або жорстокого Болеслава, або зманіженого Сарданапала.

Та це тебе не стосується. Ти з ними не житимеш і їх від себе відганятимеш, базік цих, кажу, донощиків, пліткарів і одночасно хвалителів твоїх. Це ворони і навіть багато гірші. Бо ті лише на мертвих сідають, а ці на тебе живого.



ДЕ ПОВИНЕН МЕШКАТИ КОРОЛЬ


Доречно визначити також місце, де слід тобі жити. Це не важко зробити, бо всім зрозуміло, що для кожного ремесла є своє відповідне місце. Лихвар шукає місто, адвокат — майдан, рільник — поле. Тобі ми також визначили: ти найвищий майстер у республіці. Тому за змістом свого мистецтва треба вибирати й місце.

Ти — сторож королівства, так ми раніше вирішили. Місце ж сторожа, природньо, не всередині, а поза тими речами, які стереже. Так, породистий собака ніколи не ховається в середину вівчарні, а лягає на ніч за ворітьми, щоб швидше почути вовків, відганяти їх і переслідувати. Навпаки, ледачий і непородистий собака ховається серед овець і часом ганебно шукає захисту у чабана.

Живи ж заради спільного добра в тому місці, яке всім серцем відчуваю, ніби само волає до тебе. Ти в Кракові юність марнуєш, у преславнім, зізнаюсь, і знатнім місті. Але в цьому немає твоєї заслуги. Місто розташоване у внутрішніх спокійних місцях країни, де немає можливості для вияву твоєї доблесті. Зручно там живеш, не гірше, ніж колись Людовік 24 у Буді 25, але й не більший також авторитет у своїх матимеш, ніж колись той Людовік у Буді. Своїми тими машкарами він згасив усю надію, яку на нього покладали. Машкара бо викликає лише сміх і хіба не є, питаю, такою ж смішною, як мім, що вдає короля?

Отож будь мужем сильним, твердим, сарматом непереможним і, полишивши машкари або галлам, або зманіженим італійцям, їдь до гімназії справжньої доблесті — на Русь. Там ти матимеш усі зручності і житимеш, по-перше, серед труднощів і страху, з двома найкращими вчителями юності, які спочатку різними способами тебе виховуватимуть, а пізніше навчать розсудливості і дадуть належну пораду.

Все це поєднає тебе з підданими і зробить улюбленцем всіх. Побачать-бо, що ти, їхній король, не серед натовпу дівчат ховаєшся і не вдома біля материнської спідниці, а у ворожій землі за свій добробут дбаєш. . :

Уяви собі, що оживуть тоді твій прадід Ягелло 26, дід Казимир, а також Сигізмунд, твій батько. Помолодіють вони коли побачать, що в твоєму характері найправдивіша виявилася їхня доблесть. Подумай про це, о королю, збирай оцих, наслідуй тих!

Якщо це зробиш, легко уникнеш всіляких пліток і побрехеньок міщан. І стануть вихваляти тебе не тільки шляхетна молодь чи безсоромна череда параситів, а й чужі народи, передусім громадяни твоєї держави.



ЯК КОРОЛЬ ПОВИНЕН ДОБУВАТИ ПРИХИЛЬНОСТІ У ПІДЛЕГЛИХ?


Ти вже знаєш, з ким слід жити і в якому місці. А тепер, — оскільки все твоє життя не є ні одиничним, ні приватним, а спільним і громадським, — треба тобі від початку найпильніше подбати, щоб привернути прихильність тих людей, серед яких правиш. Вона єдина є захистом королів. Без прихильності підданих неміцною і непевною буває влада королів.

І коли вже підпорою твого королівства є шляхта, прихиляй її до себе всіма способами. А цього ти досягнеш найкраще двома речами. По-перше, якщо нічого не називатимеш у державі своїм, а лиш одній республіці все приналежним вважатимеш і покажеш, що ти, король, є ніби сторожем держави.

Бо сторож жодну річ з тих, які стереже, не може назвати своєю (хоч насправді він буде не сторожем цих речей, а господарем). Так само не давай підстав запідозрити тебе у пожадливості, навпаки, вселяй у них надію на свою щедрість.

Друга ж річ, яка викликає велику доброзичливість у підданих, коли тих, яких ті правителі зараховують до свого почету, ласкавістю своєю оточиш. Ця порада є вельми справедлива.

Що ж до найприкрішого падіння найхоробрішого і найдосвідченішого лицаря Мартина Зборовського 27, ми повинні нагадати: його нещастя стало для твого батька найбільшим звинуваченням. Про цю людину багато, повір мені, говоритимуть нащадки, і буде час, коли вірність його твоєму батькові при постійній обороні республіки і любов до батьківщини найславніше виявиться. Але цього не трапиться, якщо спершу не згине ненависть, а справжня мужність не перейде до нащадків, які правдиво і безпристрасно про нас судитимуть. Та це вже не стосується суті нашої справи. Уникай підданих, що дуже дбають про прибутки короля, інакше станеш неприємним як тим, що нехтують багатством, так і відважним лицарям.



ПРО ТЕ, ЯК ТРЕБА ЗАХИЩАТИ ДЕРЖАВУ


Не тільки про те знати мусиш, як здобути прихильність у своїх, але й як їх захистити, коли бог дав тобі до рук «берло рівності, берло держави твоєї», звичний спосіб захисту якої завжди був важким.

Декому не до вподоби збирання грошей для оборони, частково тому, що податки щорічні державу виснажують, а частково тому, що молодь звикає до розкішного і безтурботного життя і нелегко тоді її виховувати і змушувати робити щось на благо держави. Тому треба змінити всю систему оборони.

І якщо б ти захотів знати, який спосіб мені подобається, я б відповів: «Той, який завжди подобається мудрим». Вся наша республіка, якщо не помиляюся, поділена на 13 воєводств. Зроби так, щоб певний час по черзі воювало кілька воєводств: одного року, наприклад, певні якісь три воєводства, а іншого року — інші три. Таким способом найкраще державу захистиш. Супроти ж особливо великої ворожої сили готував би посполите рушення.

Така військова служба, дивися, й принесла б нам блага. По-перше, посполиті спочили б від податку. Далі. Молодь утримувалася б від розкоші потребою військової служби і поволі призвичаїлася б до праці, звикла б до труднощів.

Крім того, їхні батьки, ніби змагаючись між собою, уважніше б добирали для своїх дітей коней, зброю, слуг. Та й іншу військову амуніцію завжди вдома готовою матимуть, якщо певні будуть, що через три чи там чотири роки згідно черги повернеться до них служба.

Наскільки тепер все у них перебуває у занедбанні, мовчу, щоб ненароком не зачепити і моїх русинів. Більш мудро це помітили ще давні греки, які саме завдяки цьому позбулися і розкоші юнаків, і ворога тримали на відстані від дому.

Я сказав, що знав. А якщо моє не до вподоби, наслідуй кращих за мене і по-їхньому в час миру і в час війни державою прав.



ЩО В ДЕРЖАВІ БІЛЬШЕ: ЗАКОН ЧИ КОРОЛЬ?


А оскільки все в твоїй державі підпорядковано потребам або миру, або війни і республіка обмежена їхніми обов'язками, тому здається недоречним ставити запитання: чому в твоєму королівстві є такі дві гідності, як «закон» і «король», або хто з них більший? Після того, як переборю всякий сумнів, скажу: «Найсправедливіше, щоб ти перебував у межах свого обов'язку».

Бо якби ми стали слухати римських законників, тобто улесників тиранів, всю зверхність у державі, без сумніву, приписали б королеві і таким чином підпорядкували б йому саму юстицію, а його власні закони вихваляли б. Ніколи не ставили б королеві запитання «чому?». Ніколи б не нагадували йому про присягання. Показували б лише, що сам він є паном нашого життя і смерті. А ті дармоїди тим більше нашіптували б з усіх боків королеві про «злочинців», які непоштиво ставляться до короля.

З другого боку, ми виросли не в королівстві Нерона, а в славній батьківщині Сигізмунда. І нас так наші предки виховували, щоб ми знали, що король вибирається задля держави, а не держава заради короля існує. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша і достойніша за короля. Закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу і більшим за короля. Отож закон дорівнює королеві і навіть кращий і далеко знатніший для короля.

А тепер поясню тобі, що таке закон. Він, як я вже показував, сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Завдяки йому обирається одна людина, яку ми звемо королем. Вона є вустами, очима й вухами закону. Якби закон міг вислуховувати, вести бесіди, ніхто не обирав би короля; бо закон сам навчає, що слід робити. А тому, що всього цього робити не може, прибирає собі посередника — короля.

Коли ж якийсь требоніанець — один з римських рабів, наприклад, Ульпіан , влещуючись до тебе, скаже, що ти наймогутніший у своїй державі, не погоджуйся. Скажи, що у твоїй батьківщині править не людина, а закон. Отже, коли тебе запитають: хто ти? — відповідай побожно і правдиво так: я король — вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнувся віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон скаже.

Така відповідь буде не лише правдивою, а й преславною, величною і гідною спадкоємця Казимира Великого. Цей бо нам перший дав найсвятіші і найсправедливіші закони, які ти так само шанувати мусиш і від них не відступати навіть на кінчик нігтя. Бо якщо закон є даром божим, помщається бог на порушниках його подарунку вбивством, чварами, вигнанням, ворогуванням, руйнуванням, рабством; веде, нарешті, державу з покоління в покоління до ганебних законів.

Багато міг би я прикладів тобі навести як нових, так і давніх, які достеменно свідчать, що тирани завжди нещасливо закінчували життя. Про це ось і дистих засвідчує:

Дві є фортеці міцні в короля: справедливість і віра.

Влада тиранів ніде довгою ще не була.

Та оскільки я поспішаю до іншого і не хочу тобі набридати, додам небагато. Закінчу хіба що цим: якщо ти сам собі вирішиш, що в королівстві закон є немов другим королем, хай зробить тоді бог тебе і королівство твоє щасливим, бо ти добровільно підкориш, всього себе волі його. Та якщо зміниш цей порядок і скажеш, що ти є паном закону, змінить тоді господь королівство твоє і віддасть його або ворогові, або рабові твоєму.

Коли ж побачиш, що перевага законів і держави є такою незначною, що ти повсякчас стаєш попереду них і вище обох, знай тоді: добре і належним чином керувати державою — труд не для одної людини (а ти його один нести збираєшся!). Більший тягар і зусиль вимагає більших, ніж ті, яких ти докласти сам можеш. Помічників тобі для цієї справи треба вірних, які в певному відношенні приймуть на себе разом з тобою цей тягар і підтримають тебе працею і порадами спільними.

Ми вже сказали, яким у республіці правителем ти повинен бути, а тепер скажемо коротко, яких подобає мати сенаторів, тобто союзників, при управлінні державою (і пристойних, і однодумців), щоб цим своїм прибічникам і слугам ти здавався і хранителем держави і, власне, королем, а не тираном.



Частина II

ПРО СЕНАТ


Треба передусім знати, що добрий король нічим іншим не відрізняється від тирана, як тільки ставленням до сенату. Бо і тиран своїх підданих захищає так само, як і король: часом справедливо вирішує справи, а то й вибачає. Проте його сенат ніколи не подібний до королівського.

Тиран переважно не має сенату, а якщо має, то це нікчемний гурт людей. А тому що сам всю республіку використовує для своїх потреб, побоюється дуже, щоб хтось йому не став на дорозі; і коли спільників (не для оборони республіки, а для шкоди) собі добирає, то передусім дбає, щоб уміли тримати язик за зубами.

Старанно пильнує, щоб видатні чимось в його державі люди не зростали ні в благородстві, ні в науці, ні в доброчесності. І тоді лише вважає себе щасливим, коли відважних, шляхетних, розумних, вчених чи багатих мужів не вижене зі своєї держави.

Навпаки, король (оскільки не сам по собі, але з ласки своїх підданих правителем у республіці стає), щоб більше державі прислужитися, обирає собі в спільники найкращих, найвидатніших з-поміж громадян і з допомогою їхнього авторитету, порад і думок оберігає республіку і в час війни, і в час миру.

Саме тому талановитих і вчених оточує він увагою, — цінує їхню працю і певен, що і в майбутньому ці мужі знадобляться для республіки. Без них жодне зібрання людей, жодна республіка не зможе довго утриматися. А коли вже так воно є, найбільше потурбуйся про добирання сенату, щоб в обраному тобою сенаті всі люди зрозуміли, що ти справжній король, а не тиран.

Остерігайся зажерливих і не довіряй їм керівних посад в республіці. Адже і Святе письмо забороняє вірити захланцям. Апостол Павло, наприклад, каже: «Коренем усіх гріхів є жадібність». До цієї вади найближча розкіш. Якщо її нема, не буде місця і для пожадливості. Треба, щоб ніхто на чуже не зазіхав, хто своє витратив. Інакше з'являться в республіці хитрощі, обман, зрада, грабунки, чвари, насилля над слабшими. Тому коли від цього зла державу свою увільниш, підбери до сенату людей стриманих, які задовольнятимуться тим, що мають, — навіть малим.

Мудрі не допустять до державної служби також людину незнатну за походженням або заплямовану, бо за великий скарб свободи вважають доблесть вільного батька. І навпаки, життя незнатного батька виховує (на їх думку) ницого сина. Ти ж, маючи таку чудесну раду, добирай, скільки змога, мужів знатних і народжених славними батьками: почасти тому, що вони є ніби колонами якимись твоєї держави, почасти ж, що інші мешканці королівства з діда-прадіда вже звикли дослухатись авторитету таких родин. Це ти постійно відчуваєш. (Жодне ім'я в твоїй державі, наприклад, не важить більше, ніж прізвища Тарновський, Кміта 29 чи Тенчинський 30.)

Але не забувай, однак, що авторитет є нагородою за славу, доблесть, а не за породу. Тому якби хтось (так само Тарновський за прізвищем, але несхожий на цього вельми славного і великого каштеляна) був би, наприклад, ненажерою, гультіпакою, розтринькувачем, обманщиком, в той же час якийсь Крібовський життям і звичаями був би йому протилежний, та ще й мужем добрим, — чи не подумав би тоді ти, що саме цей є справжнім Тарновським, а того негідника велів би палицею прогнати геть зі своєї держави. Отож таку трилику породу людей мудрі не допускають до республіки.

І в нашій республіці також, коли добірних мужів залучатимеш до сенату, ні про що так не дбай, як щоб між сенаторами була належна згода. Бо ніщо так швидко не руйнує держави, як чвари в сенаті. Від сварки Цезаря 31 з Помпеєм 32 Рим занепав. Із-за внутрішнього ворогування в сенаті небавом Угорщина вкрай занепала. Останній випадок і нас повинен настрашити. Про це я вже раніше говорив, коли домагався від наших сенаторів, щоб ласкаво дозволили вільно говорити правду тобі в вічі.

Заради любові до батьківщини і віри єдиної я звертаюся тебе, мого короля, який, бачу, не може міцно тримати кормило держави при найвищій незгоді між сенаторами. Особливо прикро, що це становище не хвилює мужів нижчого стану. Але коли таке відбувається між вищими урядовцями, годі й казати (особливо, коли туди проникла ненависть), що вони почнуть думати про щось інше, окрім того, як знайти спосіб обідрати один одного, а партії — щоб знурити супротивників образами, приниженнями, плітками.

І для цього вони тримають тисячі судочинців, тисячі адвокатів-крутіїв. Тому якби ти наблизився до деяких, то побачив би їх немов оточених юрбою судочинців, дорадників, які підказують, чому треба обирати цього, яким чином слід вигнати когось з держави або затаврувати іншого. Я нікого в цьому місці не називаю поіменно, нагадую лише про похибки. Бо хто знайдеться настільки відважним, що міг би сказати: люди найвищого авторитету покинули напризволяще республіку в такий небезпечний час і ні про що інше не думають, як тільки про згубні позови до суду, тільки про вигнання та про потрійні грошові застави? Який же з цих звичаїв, — якби утвердився, — зміг би принести нам користь, а не найпевніший загин твоєї держави?

Тому якщо ти не зважаєш і якщо не турбуєшся, яким чином прихилити собі дружніх і придатних тобі сенаторів, або правити будеш зле або взагалі не правитимеш: із-за чварів з-поміж видатними в одну мить буде згублене все, що залишив тобі батько. А причина ж появи цієї мовчазної ненависті і розбрату, чув од мудрих, одна — саме про неї і буду говорити.

«Моє» і «твоє» — два джерела всякої незгоди в суспільстві. Із-за них спочатку й виникають суперечки та судові позови, з яких народжується ненависть. З ненависті потім постають заколоти, а після заколотів наступає вже неминучий кінець державі.

Отож аби королівство було здоровим, твої сенатори не повинні застановлятись над «моє» і «твоє». Хай цього ні обговорюють, ні вирішують: це інших суддів стосується.

Хай сенатори стануть отцями держави, далекими од чварів, дружніми, лагідними. Хай душу мають, не затуманену ворожістю, не обплутану ненавистю, не сліпу від заздрощів. Хай щиро і чистосердо бачать, що шкодить, а що корисне державі.

Цього не може статися, доки вони самі будуть суддями власних справ. І потім, якби колись те рішення попереднього сейму ти прийняв, те, в якому сказано, що треба встановити в державі суд з виборних суддів і туди передати всі суперечки з приводу приватних справ, щоб ти не міг оскаржити їх. Хай їхня ухвала буде остаточною, щоб вони не вирішили.

Це моє міркування, не мудріше й не корисніше за інші, слід прийняти до уваги, бо стосується воно добробуту нашого короля. В такий спосіб жила колись щасливо Греція, маючи обраних від найзначніших міст мужів, що вирішували спірні питання; їх греки називали амфіктіонами. Подібного звичаю дотримувався й Рим, після того, як було встановлено прилюдний суд, званий рота. Саме завдяки цим судам, здається, запанувала між громадянами не тільки справедливість, а також мир і злагода.

Таким чином і Галлія за подобою тих встановила парламент і надала йому такі повноваження, що своїм рішенням він прирік короля вирішувати лише приватні справи. І Германія також вирішила встановити у всій своїй імперії один суд подібним способом і ного авторитетові підкорятися: германці називають його просто «камерний закон».

Коли ми маємо, отже, стільки зразків, як утримати мир і згоду серед громадян, і коли вже бачимо, що цей самий закон подано на розгляд сейму, нема причини, чому б за найвищим бажанням і заради блага цієї республіки не встановити б тобі такий суд у Польщі. Так ти забезпечив би своєму королівству мир, спокій і відпочинок.

Що ж до сенаторів, то коли у них буде забрано право вирішення в суді справ «моє» і «твоє», старанніше почнуть піклуватися про республіку, і ти матимеш таким чином у сеймі пристойних отців своєї держави.

Але ти повинен не тільки закликати сенаторів, щоб у мирі між собою жили, але також вельми турбувалися, щоб у провінціях, де за твоїм дорученням правлять, вони справедливо і пристойно з провінціалами поводились. Бо їхня пихатість (як ніщо інше) доходить доти (про це я вже говорив), що більших утисків од них у провінціях годі й чекати.

Не один є, повір мені, в твоєму королівстві такий: їх багато, є навіть гірші за нього. Вони у підданих твоїх не тільки гроші [...], але маєтки, поля, луки, а також ліси віднімають.

Відкрий же вуха і нагостри їх: звідусіль почуєш жалібний плач і стогін своїх підданих, у яких відібрано також свободу — їхню силу, тому й не наважуються навіть поскаржитися своєму королеві про нещастя. Якщо ж поскаржаться коли, приниженими в різний спосіб повертаються додому. Всюди чатують на твоїх підданих смерть і жах, бо стряпчий, розглядаючи за позиванням начальника виклики до суду, рахують спочатку вигоду і вже тоді, якщо малий хабар, хитрим чином виключають того з числа добрих громадян. І ще можу додати: недавно з мого маєтку було забрано багато добра, поле моє захоплене і худоба викрадена, тому не можу нині користуватися своїм добром. Не кажу вже про погрози і незліченні образи, що гірше всякої неволі турецької.

Таке становище, як ти бачиш, не можна терпіти у вільній державі, бо громадяни стануть зле думати про республіку. Отож звільни свою державу від такого рабства і нікому не дозволяй, як-то кажуть, сваволити, бо охочих до цього багато.

Так, наприклад, нещодавно цілком чесно поставились до найганебнішої і вельми жадібної людини (Чосновського?) 33, коли до нього було послано слідчих. Такими слідчими, я б хотів, щоб були мужі суворі і вірні, які про правопорушення у провінціях тобі повідомляли б. Знаючи це, злочинці боятимуться твоєї справедливості. В такий спосіб, отже, вибирай і направляй сенат і урядовців стримуй.

На твоїх нарадах сидять також найсвятіші єпископи (на зразок старших), їх ти шануй як отців, бо вони до твого сенату призначені і виступають авторами всіх твоїх рішень. Але завів ти це правило, певно, випадково, тому що воно чуже для релігії господа Христа.

Таких людей завжди біля себе тримай, як дід твій Казимир мав Збігнева, Болеслав — Станіслава 34, а його наступник — Прандоту 35. Ти їх повинен не тільки добирати, а й виховувати. Увіруй, що вся гідність єпископа полягає в тому, щоб жодна справа на землі і на небі після бога не виявлялася б, яка б з цією гідністю не урівнювалася. Бог бо перший має ключі для закривання і відкривання небес, він посилає нам святий дух, церкви; його владі підкоряються королі, принци, знатні, незнатні, багаті й бідні.

Послухай, куди веду: ці всі, яких перелічив, творять одну кошару, в якій усі рівні: «ні раб», як каже Павло 36, «ні вільний», тобто становище одного не є кращим ані гіршим за іншого, бо всіх одним іменем «святі» названо і всіх зараховано до підданих єпископа. А якщо так є (а воно, певно, так і є), то прошу, чи тобі не буде здаватися дивним, коли запитаю у твоєї величності: за яким правом король у церкві вибирає єпископа? Чим ти кращий за мене, чи будь-кого іншого? Адже при однакових правах у всіх одна, кова сила.

Що скажеш, о королю, або чим гадаєш виправдати? Може Письмом 37? Але ж воно цілком проти тебе, бо вчить, що диякон Стефан 38 був вибраний не переважним правом когось одного, а волею всіх тих, які були скликані до Єрусалима апостолами. Довідуємося, що Матвій 38 також був обраний на посаду єпископа всіма апостолами.

Таким чином, Письмо не можеш назвати свідком твоєї правоти. Але, можливо, закон якийсь назовет? Тоді скажи, що він з себе є? Де виданий? Невже на радах, які доручають канонікам як членам капітул обирати єпископа? Адже вони на виборах репрезентують ту церкву, яка потребує єпископа. Таке досі бачимо ведеться в Римі, Зальцбурзі 40, Памберзі, Магдебурзі 41, Бреслау 42 і по багатьох інших містах. Отож ти не навів жодного закону, де було б тобі це дозволено.

Але, може, тобі відомо якийсь приклад? Старого в усякому разі не знаю, бо аж до Казимира, діда твого, вибір єпископів у Польщі залишався виключно в руках церкви. Розгорни, прошу, старі літописи, поглянь також на історію діянь свого діда: легко збагнеш, що найстаріший звичай церкви від діда твого в Польщі лишився незмінним.

Якщо, отже, тобі не можна призначати єпископів ні за Письмом, ні за законом, ні за прикладом чиїмось, слід визнати, що королі велику силу надали церкві. І тому миряни із святим духом відверто воюють, коли єпископа, якого хочуть, в церкві наставляють. Ще більший гріх, коли при виборах єпископа виголошують такі слова: «Королівська величність за твоє вірне низькопоклонство дарує тобі сан єпископа».

Нещодавно, коли наступав час канонічного вибору, казали трохи інакше: «Угодний святому духу і нам, будь єпископом цієї церкви». Тепер же в багатьох випадках ніби само собою зрозуміло, що обрання того чи того єпископа угодне святому духу, хоч раніше про це говорилось відверто; відверто і чітко заявлялося також, що цей [претендент] тридцять років віддав службі єпископату, перш ніж заслужив право бути обраним.

І невтямки цьому доброму мужу, що єпископський сан він одержав від короля як винагороду і не чув Христа, який сказав: «Не ви мене обрали, але я вас вибрав». І потім усіх апостолів, тобто єпископів, Христос покликав слідувати за ним. Тих же, які самі себе запропонували Христові, відверто прогнав геть.

Отож це запровадження, як бачиш, не від отця небесного і поза сумнівом буде знищене, якщо церква знову не одержить своє старе право вибору єпископів. З цього ти також матимеш численні блага, — передусім, справжні єпископи будуть обиратися не одною людиною, а багатьма. Далі, перестане простолюд скаржитися на згубні звичаї кліриків, бо єпископом у них буде не призначена їм чужа людина, а багатьом відома і звичаєм своїм, і приватним життям; такий не страждатиме, що підлеглі його ордену не схожі на нього. Тому якщо ти це зробиш, знову одержить через тебе свою давню гідність церква, і глибоко усвідомиш провину, що з богом відверту війну забажав вести. І віддаси тоді себе всього до лона церкви бога.

Я про цю справу не говорив би тут і слова, якби саме сумління не турбувало мене, коли я побачив, що немає проповідника, який прилюдно повчав би вас, королів. За такий порядок, за вашу до церкви бога несправедливість ви повинні потерпіти від бога. Але чому ми, пеньки, повинні біля євангелія кричати, коли учені всі мовчать? Нагадую тобі про свої помилки тому, щоб у день страшного суду я не картав себе, що тебе не застеріг. В цій книжці пропоную тобі певні зразки чи елементи королівського життя. Решта буде, коли розглядатимемо по порядку всю діяльність короля.





ЗРАЗКОВОГО ПІДДАНОГО НАПУЧЕННЯ КОРОЛЮ


Книжка 2


Розділ І. Коли успадкуєш батькове королівство, перед тобою постане вельми багато планів, як правити державою і обороняти тих, які охоче підкажуть те, що для тебе буде корисним у майбутньому. Але маючи навіть багатьо'х дорадників, не нехтуй і мною. Бо я часом боюся: що то буде зі мною, якщо ти злегковажиш обов'язком дбати про мене. Отож наполегливо прошу: стань моїм королем, а я буду твоїм підданим. Я відверто кажу, яким хотів би бачити тебе королем: щоб ти розумів, з яким авторитетом треба правити, які звичаї наслідувати; щоб не ображався, коли буду стримувати тебе від тебе самого; щоб між нами обома завжди були порозуміння і, з одного боку, покірність, з другого — правління. Ти мені наказуй строго, а я в свою чергу підкорятимусь тобі без образи.

II. Дбай і про те, щоб я поважав тебе. Тоді я хоч і не невільник, але охоче й з радістю слухатимусь. При цьому тобі Теба дотримуватись двох умов. По-перше, щоб ти під час правління свого ні про що інакше так не дбав, як про мій добробут. По-друге, щоб я був цілковито переконаний, що ти мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за мене муж. Бо однією з цих умов ти вчиш, щоб я любив тебе а другою — щоб вірив тобі.

Бо якщо нічого не знатиму про твою доблесть, не буде у мене також жодної надії на користь. Завдяки цим двом ти завоюєш або мою любов, або довір'я. Ти їх тримаєш твердо і тому вони постійно серед нас є. Як доблесть без користі безсила, так і користь без доблесті непевна і небажана. Бо чому ти біля мене повинен розкошувати (хоча б усе заради мене витрачав), якщо я вважатиму, що ти нерозумний, несправедливий, слабкий і нечесний король? Не дуже певне тоді у нас становище самої держави буде.

III. Тому серед усіх доблестей передусім мудрість є захисницею. Якщо ти хочеш, щоб я вважав себе достойним, я повинен керуватися нею. Але невже ти гадаєш, що я людина, дурніша за худобу? Адже навіть худоба швидше послідує за розумним своїм вожаком, ніж за тим, хто її зваблює їжею. Те саме спостерігаємо і серед людей, коли хворі підкоряються лікарям, бо високої думки про їхнє мистецтво. Так само й мореплавці підкоряються власникові судна, а воїни — своєму вождеві.

Тому якщо ти хочеш, щоб я вважав тебе великим, зроби передусім якусь справу і покажи себе в ній мудрішим за мене, і будь таким. Бо коли хтось удає з себе іншого (не того, ким є насправді), особливо мудрого, легко виявляє свою немудрість. Хтось удає з себе хвацького кавалериста, але тільки-но сяде на коня, як одразу виявляє свою недосвідченість. Карою за оману нерідко буває падіння з коня сторч головою.

Даремно не обіцяй, та коли вже дав мені слово, дотримуй його і підкріпляй ділом. Бо якщо будеш обіцяти, а обіцянки не завжди виконуватимеш, чи не зробить це мене подібним до собаки, яку мисливець на дичину часто нацьковує, але рідко коли з тої здобичі шматок дає, і таким чином робить собаку невірним і ледачим до ловів.

IV. Чим, питаю, ти зможеш переконати мене, що твоя мудрість справжня і висока? А ось послухай. Передусім я повинен відчути, що ти мудрий король і без моїх настанов. Але даремними були б вони, якби ти сам не вмів керувати державою. В цій справі ти чиниш як митці, які, бажаючи вдосконалити свою майстерність, самі малюють себе перед дзеркалом. (Таке найвищою мірою притаманне живопису!) Художникам, які не можуть досягнути правдоподібності свого портрету, ніхто не вірить. Вияви у цій справі весь сенс і силу розуму свого, щоб я переконався у доцільності своїх порад і спізнав, наскільки велика моя мудрість. Тих же, які можуть це зробити, вважають визначними майстрами. Таких ми бачили колись у Німеччині: Дюрера 43 в Нюрнберзі 44 і Луку 45 у Віттенберзі 46. За їх прикладом ти теж мусиш виявити свою мудрість. Якби-то мені збагнути (а я в цьому не сумніваюся) у силу, тобто мудрість твою, що в тобі є. Отож хай буде це моє писання першою і винятковою настановою для тебе, щоб ти сам себе спізнав і керувався ним у житті.

V. Друге, що тієї справи, безумовно, стосується, — хочу бачити, що ти не лише захоплюєшся мудрими людьми, але також з ними живеш і їм відданий, настанови їхні слухаєш, читаєш і їх дотримуєшся, а також у згоді з ними правиш. Я коли про це довідаюсь, буду вважати тебе подібним також до тих, яких звичайно люблять, особливо якщо я побачу, що ти робиш це щиро і від душі. Усувай від себе людей похітливих, жадібних, злочинних, хвалькуватих, а також блазнів, щоб не народилася від співжиття з цими нікчемними людьми про тебе у мене думка не як про мудрого.

Отож, як тільки можеш, пильнуй протягом усього життя, щоб серед твого почту завжди були чесні і вчені мужі, що заслуговують на довір'я. І не так вже й важливо, чи з твоєї вони держави, чи з чужої, бо як про породистих коней не турбуються, чи вони польські, чи іноземні, так само і людей добирай: дивись, аби лиш були корисними тобі й королівству твоєму. Однак при самих цих добираннях треба керуватися розумом, який сам по собі справедливий. Багато-бо є таких, що від тої правдивої і справжньої мудрості щонайдалі перебувають, хоч, як не дивно, видають себе за саму мудрість.

Такого роду небезпечних людей, відданих наживі й обжерливості, уникай. Марнотратником-бо зроблять вони короля, пихатим і виродком. Усіх їх ти одним таким правилом стримуй, яке тут подаю. Котрогось, як побачиш грубого, самовпевненого і [...], скажи відверто, що він дурень і негідний з тобою разом жити, якби навіть був чужинським похмурим і пихатим вченим з багатьма титулами. Але чому? А тому, що справжня мудрість і правдива наука тісно позв'язані з освіченістю, уникають титулів, керуються благородством і нехтують чужими справами.

Добирай собі людей не за титулами, але дивись на їхні діла, які сприяють осягненню найвищих посад у твоїй державі. Таких людей у давнину називали філософами, бо вони такі знання давали королям, які потрібні їм були при правлінні і на яких тримається життя людей. Із цього виходить, що внаслідок цього найсправжнісінького перевороту всі любителі мудрості стали любителями республіки (і навпаки): їх, отже, до себе прихиляй з найбільшим старанням і найбільшим бажанням.

VI. Нарешті залишається підготувати належним чином також високу думку про мудрість, але по можливості якнайширше. Мова йде про школи і гімназії, оселі мудрості самої у держави; де їх нема — засновуй, де занепали — відновлюй. Хай навчається там підростаюча молодь твоєї держави гуманності і мудрості. Так твої піддані ще з дитинства навчаться і справу добре вести, і тебе, мудрого правителя, слухатися. Бо якщо ти лише цими простими спробами, законами і покарами будеш спонукати своїх громадян до доблесті, це буде те саме, якби хтось покарою примушував влучати в ціль людину, яка ніколи раніше не вчилася метати списа. Тому вважай, що енергійно сприятимеш примноженню слави мудрості лише тоді, коли Краківську гімназію, яку дід твій заснував, підсилиш.

Розумно також зробиш, коли прилюдним едиктом повністю очистиш цю гімназію від незліченних тих глоговітських старців і тим самим усунеш не досить чесних і щонайменш корисних державі людей: Голкотів, Тартаретів, а також Брікотів, Глоговітів 47, а разом з ними і ті незліченні складні слова (яких за плату навчаються нетямкі люди) від своїх підданих відверни. Прилюдним едиктом збери однодумців, мужів високих і замість цього бруду нечестивих людей прийми до колегії авторів досвідчених як у грецькій, так і латинській науках, щоб звідси, немов з якогось чистого і прозорого джерела текла та королівська наука, яка зробить громадян твоїх мудрими і державі потрібними.

Таким самим чином прості школи з найбільшим завзяттям відновлюй. І вчителями у них настановляй не придворних слуг, що хизуються пурпуром і тонким полотном, а людей вчених, завдяки яким молодь стане вченішою і твоїй державі більш потрібною. Так само про гімназії та школи турбуйся. Сам призначай туди надійних вчителів, які навчать, покажуть і привчать юнаків займатися такими справами, завдяки яким вони стануть уже в зрілому віці добрими, славними і щасливими. І навпаки, якщо буде знехтувано добрими справами і запанує байдужість, ті ж самі вчителі з найбільшим старанням виховають юнаків такими, що принесуть державі найбільшу неславу, ганьбу й нещастя.

Однією цією працею ти зробиш і підданих своїх мудрими, і себе покажеш усім якнайкраще. Бо ми вважатимемо тебе єдиним майстром, скільки разів не споглядали б твою працю. Покажи нам тією працею свого розуму зразок, якого ти зможеш досягнути, лише коли станеш мудрим. Ознакою мудрого є те, що він може навчати. І ти навчиш своїх громадян, якщо дбатимеш про школи і вчителів.

Треба гадати, Августе, що до слави мудрості є інший шлях, крім цього, про який я вже говорив і повторюю знову: щоб ти сам вище всіх був і мудро правив; потім щоб з мудрими жив; і, нарешті, щоб робив своїх підданих мудрими. Це перша і найвища порада твоїй королівській величності. Тепер до цієї одержуй останню пораду, яка, власне, також звідси початок веде.

VI. Мова йде про рівність і справедливість. Про ці доблесті мусиш дбати, якщо хочеш у цій країні зажити слави найсправедливішого. Бо якщо ти і мудрістю, і справедливістю будеш рівний мені, то в чому ж тоді різниця між тобою і мною, тобто між королем і підданим? А ні в чому, гадаю. Тому, якщо хочеш цим виділитися, дбай про славу доблесті, шануй справедливість і саму ретельно зрощуй, не лише цим нікчемним способом, про який ті адвокати-крутії говорять, а лише єдиним королівським: коли за доблесть нагороджують, а за злочин справедливо карають. Бо, якщо люди збираються на сейм задля якого блага, то повинен дбати, щоб те найбільше благо підтримувати в державі міцно і нагородами та посадами заохочувати.

А тим найвищим і найостаннішим з усіх благ є жити у твоїй державі під твоїм правом і владою у згоді з законом і природою. Це кінцева мета, і до неї ти повинен спрямовувати свою державу, якщо хочеш зробити польський сейм не таким тривалим, але щасливим.

Розумно також у житті поведешся, якщо станеш турбуватися, щоб у польському сеймі доблесть не підкорялася пороку та щоб негідникам нарешті не приписували того, що належить достойним. Якщо ж колись ти відступишся од цього, розпущено буде сейм твоєї держави і буде зруйнований за твоїм бажанням. Лютує-бо зневажена доблесть (казиться і надто бунтує) і бажає, щоб суспільні справи згинули, коли бачить, що сама зневажена.

Але ти гадаєш, що немає іншої причини виникнення чвар і навіть загину держав, ніж хибний розподіл почестей і посад. Згадай, що кажуть з цього приводу греки і латинці, яких, чую, вивчаєш завзято. Там знайдеш лицарів великих і славних, які не скаржились, що їх зневажено, і таким чином батьківщину свою не губили вщент. Найперша прикмета тирана — невідповідний і несправедливий розподіл почестей. А коли тиран є ще й нещастям у вигляді купи різноманітних напастей, тоді він при роздачі посад негідникам саму доблесть ганьбою, ніби мором, губить і обтяжує. Бо як наші тіла своєю їжею вдовольняються, то доблесть своєю нагородою живе. А всякий тиран дбає, щоб у вільній республіці доблесті не було.

За тиранії при розподілі посад мають значення гроші, прохання; мають значення бенкети, пиятика і блуд, а особливо підлабузництво, на якому тиранія цілком тримається. Тиранам здається, що саме в цьому сенс життя і саме це сприяє їхньому добробуту і нестримному бажанню.

Якщо хочеш показати себе несхожим, будь при розподілі посад пильнішим і справедливішим за усіх: не приймай хабарів, бо гроші засліплюють очі мудрим і знеславлюють чесних. Зважай, щоб прохання були гідними громадянина і корисними для держави.

Будь прихильним до добрих мужів, які про гаразд держави дбають, на їхні прохання звертай більше уваги, ніж на прохання тих, що з негідним наміром посад домагаються. А коли люди, схильні до пиятики, зманіжені і розбещені, почнуть вимагати у тебе почестей, скажи їм відверто, що державні посади ти надаєш лише мужам чесним, шляхетним і стриманим: таким, що вміють і правду говорити, і мужньо діяти, і ощадливо жити, які не підлабузники, не зманіжені, і не п'яниці. А іншого гатунку людці не вшанування, а кари гідні.

Коли ти зробиш це, доблесть негайно зросте в Польщі, а вади зменшаться і сама нечесність в безнадії згине.

Запрошуй, отже, всякого бажаючого, найкращого і найславнішого, і ми незабаром побачимо, що ти є вірний хазяїн могутньої держави, і довідаємося, що ти користуєшся державним добром, а не розтринькуєш його.

VIII. Тоді іншу частину справедливості, яка тримається на законах, легше тобі буде довести до досконалості, коли її раніше старанніше довершиш, бо цю другу частину справедливості ти повинен оцінити в твоїй державі, що є ніби якоюсь медициною для лікування ран.

Отож турбуйся, щоб тіло республіки було здоровим, бо в цьому найвища похвала королеві як лікарю.

Та коли якісь частини твоєї держави захворіють якимись вадами, лікуй їх за законами, як це роблять у своїй справі лікарі. Не думають вони, коли лікують, хто перед ними — багатий чи бідний, пан чи раб, громадянин чи чужинець. їм важливо знати тільки, що перед ними хвора людина і спосіб лікування її хвороби. І нічого більше.

Так і ти підсилюй увагу людей у їх рішеннях. Гідність в людях цінуй, а на боржників нікчемних взагалі не зважай. Бо якщо б ти навіть захотів усе це виправити, якщо б ти навіть одержав лик судді, ніколи не звільниш цю державу від несправедливості, немов від якоїсь хвороби. Адже ці скарги, серед яких живеш і які добре чуєш, ніколи не припиняться. Вони з'явилися (як це часто в судах буває) саме тому, що там багато важить авторитет, звання, респект самої людини. Отож значення мали сила й острах: той в суді перемагав, хто або сам був сильний, або адвоката мав сильного.

Так з несправедливого судочинства народилася їхня нестерпна сила, яка на суді при складанні угод, лише забороною діяла, пригнічувала всяке право і замість одного короля наплодила нам у провінціях багато королів; а вони, користуючись на свій розсуд нашими справами, судять як хочуть, судові справи вирішують як хочуть, і ми їм здаємося ніби дітьми. Таким чином у провінціях вони нас так принизили, як ніби й короля в Польщі взагалі нема — захисника від їхніх дурних вчинків і патрона спільної нашої свободи.

Відкрий очі, Августе, оглянь і досліди старанно префектури свого королівства. В багатьох з них владарі пригнічують твоїх підданих, дбаючи тільки про власну вигоду. Тому від їхнього панування державі одні лише збитки. Ці хиби виникли тільки із-за неправих дій суддів, які в той же час вдають з себе безкорисливців і вельмишановних, хоч ці їхні гідності зросли завдяки лише силі, нестерпній для слабкіших і собі самому неприємної, якщо про неї лише турбуватися. Але що ти проти них вдієш, коли не чим іншим, як самим правом на життя доводять, що провінції належать не тобі, а їм. У тих провінціях, де вони правлять, король взагалі ніякої сили не має, бо й податки на свою користь збирають, і люд привчають, щоб не розраховували на тебе, а тільки на них; все їм, а тобі нічого не сплачували (щоб їх боялися, а тебе за ніщо вважали). Тому і не дивно, що у провінціях нині мало таких, хто сказав би, що він підданий короля. Більшість негайно назве своїм паном того чи того вельможу. Тих же, хто назве тебе паном, знайдеш небагато. І до такої ганебної відповіді їх змусили не доброзичливістю і не ласкою, а силою і страхом.

Покінчу, отже, королю Августе, з цим жахливим і найостаннішим рабством. Хай станеться так, щоб усі ми однаковою мірою не стільки титул, як силу твою королівську звідали. Якщо ти зробиш це, змовкне всезагальний плач і скарги припиняться, як також молитви нещасних, для яких ліпше під турком ходити.

IX. Тому якби ти запитав мене, яких ліків тобі вжити до Цих нещасних, скажу, що думаю. Мудрість давніх королів У Польщі мені вельми до вподоби, вони щороку по черзі певні провінції королівства обходили, щоб одержати від урядовців (яких ми називаємо офіціалами земель) достовірні відомості. Чимало з них (їх імена ми знаємо) великі збитки державі учинили. Бо є в деяких провінціях, як сам знаєш, підкоморії (префекти королівської опочивальні), є слуги столу, є мисливці, є також самі судді, немов якісь синдики короля, президенти у провінційному суді. Виявляється, що вони по деяких провінціях були колись заведені, щоб на випадок прибуття короля до провінції знаходитись біля нього.

Повтори, Августе-королю, старий і до того ж батьків приклад. Ніколи не живи довго на одному місці, всюди бувай, всюди давай про себе знати, звертай увагу на всі частини своєї держави: оглядай провінції, вислуховуй скарги, карай винних, звільняй пригнічених. І хай буде в тебе узаконене право позбавляти префектури за пригнічення нещасних і карати безчестям негідників. Тоді будеш єдиним королем Польщі, єдиним захисником і патроном усіх. (Гонором своїм королівським ні з ким з твоїх підданих не ділись.) І ми самі тоді не будемо впадати у відчай, коли відчуватимемо твою нинішню допомогу, яка для нас є немов волею божою: бо і скаржимося у твоїй присутності вільно, претензії висловлюємо вільно, сперечаємось з префектами також при тобі, судді, вільно. Тепер, коли ти давно у нас був і рідко відвідуєш, ми грабовані і переслідувані, змушені через це постійно позиватися.

Отож це зроби передусім. Далі потурбуйся, щоб ніхто з сенаторів не вів у сенаті справи когось із знайомих (бо такий сенатор певною мірою є спільним суддею цієї держави), і щоб хтось з сенаторів не закинув, що один з позивачів є другом судді, а інший — слугою. Бо що можна сказати або подумати більш ганебне, як виправдовуватись, що змушений був вчинити неправий суд; або, якщо якийсь сенатор засудив у твоєму суді якогось раба, послухавши спільного пана всіх твоїх підданих. А тому щоб усунути страх перед несправедливістю, зроби те саме в Польщі, що колись ти зробив у Литві.

Коли ти, кажуть, довідався, що у литовському сенаті веде справу близький родич звинуваченого, ти заборонив йому виступати в цьому суді зі звинуваченням. Цей приклад гідний похвали і є найбільшою ознакою твоєї справедливості. Віднови її у Польщі, просимо.

X. Якщо ти саме такими прикладами справедливості покажеш судочинцям зразок до наслідування, бог дасть тобі, немов другому Соломонові, мудрий розум, щоб ти мав велику репутацію справедливості і так само тішився славою серед усіх, — особливо, якщо до цієї справедливості громадянської додаси також божественну справедливість, яка є благочестям для бога. Про неї скажу коротко.

Не сподівайся щось зробити в цій державі, перш ніж розум твій, освітить божественне світло, без якого (як вельми справедливо провіщається) ніщо не буває безпечним. А щоб воно освітило твій розум, дбай, щоб те світло і непорушним передавалось. Чутка лине, і в твоїй державі воно розливається. Це світло не може, звичайно, виникнути, якщо саме слово не звільниш з неприємного якогось і гидкого зловживання; не виведеш усіх справ із темряви на світло, а також на огляд своєї держави. Це зробиш працею вірних людей, які зможуть інших вчити, і які є немов ліхтарями цього слова божого.

Ретельно дбай, щоб вибори єпископа було довірено або капітулам, як це вже у першій книжці показано, або, якщо не до вподоби, принаймні не передавай священство якомусь негіднику грубому, а також марнотратнику.

Вибори священиків будуть настільки вдалими, наскільки більше турботи виявиш до виборів. Не зважай у цій справі ні на рід, ні на прохання, ні на гроші.

Не допускай, щоб сам єпископат став тобі нагородою за підлабузництво і платою за облуду. Не слухай нечестивих, що просять за іншого (такими, наприклад, словами): «Цей стільки твоїй величності служив, стільки трудився в поті чола, стільки заплатив», або «стільки-то дав, а ще стільки обіцяє».

Не думай, що принесе користь церкві той, хто таким шляхом до церкви пробирається. Сліпці, повір мені, і поводарі сліпих, а то й вороги хреста Христового ті, які з шалом і безтямством несуть до церкви бога великі лиха.

З цього народжується передражнювання; звідси беруть початок обман слова божого й інтриги; ними знищується Євангеліє і сам Христос виганяється з душ багатьох.

Нічого дивного. Бо не про ревність, благочестя і братню любов чи допомогу бідним братам ксьондзи нині дбають, а про свої сімейні справи, про панування, сіяння чварів і неробство.

Чому вони, коли бачать, що якесь святе питання сумнівне, не світло несуть заблукалим, не знання неосвіченим. не надію тим, хто її втратив, а навпаки: гасять те світло, нищать надію у душах людей і з коренем її виривають. Злодій, за свідченням Христа, ненавидить світло, тому що боїться, щоб при світлі слова божого не виявилося крадене. А оскільки священство боїться цього, то прикидається і блазнює, надівши на себе машкару давньої святості, — хоч всередині жерці нічого не варті і є вовками найжадібнішими, які дбають лише про те, щоб простий народ, наставлений на розум словом божим, не розпізнав, що вони вовки у одязі овець, і не залишив їх, і не забрав у цього бидла прибутку, тобто харчу і жолудя.

А щоб цього не сталося, вони, повір мені, вчинили змову проти слова божого і проти його вірних і справжніх проповідників. Навіть більше, намагаються не допустити їх до церкви. Отак вони шаліють. Можливості у них невеликі, але вдають, що все можуть. Підтримай справу самої церкви в міру своїх сил і за прикладом царя Езекія знищи мідного змія і їхню користолюбну релігію, а по провінціях настанови таких єпископів, про яких будеш певен, що вони мають серед люду добру славу.

Якщо ти це зробиш, звільниш свою державу від страху перед новими подіями: не будеш боятися ні єресей, ні навіть зміни самої релігії в Польщі. Бо нікого нема святішого від примаса, нікого любішого і ні з кого так не беруть приклад, як з нього. Коли простолюд скористається нагодою і житиме за її приписом, мир і злагода всюди буде.

Від тебе найбільшою мірою залежить, щоб у держави були такі примаси. Їх ти у великій повазі май. Передусім же єпископів, цих намісників Христа, і батьків держави твоєї, і ключників, ти повинен вважати гідними вічного життя. Шануй їх всіляко і поважай, але так, щоб маєстат єпископів ні в якому разі не дорівнював твоїй королівській гідності.

XI. А оскільки я відверто заявив, що є тобі зразковим підданим, то ти, поклавшись на свою розсудливість, швидше і сміливіше знищи у Польщі схвалений королями мерзенний звичай. Ти маєш найвищу посаду, але треба відхилити порядок, коли єпископ, одягнений у святе вбрання, під час священнодійства, господа Христа біля жертовника репрезентуючи, благоговійно падає з кадильницею до ніг твоїх, а також з хрестом і Євангелією.

Як можеш, о королю, зносити цей нечестивий звичай злочинного культу? Невже хочеш, щоб про тебе думали, ніби ти Пілат 48, або Герод 49 нечестивий, удостоєний за ту жахливу службу ласки господа твого Христа? Чому ти цей гонор виявляєш лише до єпископів? Адже ти їхній підданий і їм завдячуєш своїм гонором, так само як слуги — начальнику, як син — батькові, як людина — богові, Христу і господу твоєму завдячує, — якого єпископ, відправляючи службу, зображує і одягом, і пов'язками, і, нарешті, всім процесом богослужіння.

«Але не терпить, — скажеш, — маєстат мій, щоб я підкорявся своїм підданим», їх число набагато зменшиться, королю Августе, якщо всупереч справедливості й глузду правити будеш.

Єпископ під час богослужіння не є твоїм підданим. Навпаки, в цей час ти його підданий. «Але ж вони терплять!» — скажеш. — Терплять, Августе, терплять, — і з великою навіть для себе і для церкви ганьбою терплять. Тому що або не розуміють цього, або не відчувають ганьби. Деякі з них бояться тебе прогнівити, щоб, чого доброго, не позбутися твого довір'я і посади.

Якийсь Іван Людбраницький 50, слова і діла якого у Польщі відомі, був, кажуть, свідком, коли якийсь єпископ, перший з польських єпископів, під час богослужіння з кадилом у руках припав до ніг короля. Так от, цей Людбраницький, вельми обурений, мовив: «Негідний звичай ти вводиш до Польщі, єпископе!» — «Тобі, — відповів той, — добре говорити, — бо ти вже єпископ познаньський. А мені, щоб стати перемишлянським, треба ще здобути ласку короля».

І справді, єпископ, який завів таким чином ганьбу воздавання почестей у Польщі, невдовзі вже простував Перемишлянським шляхом.

Ти не винен у його прогрішінні, а тому надавай більшого значення давньому звичаю понтифіків, ніж новому — введеному одним єпископом. У цій справі треба наслідувати цезаря Карла, блаженну людину, який при богослужінні римського папи прислуговував йому з найбільшою повагою.

Далі. Ти у своїй державі є тим самим, що й цезар у своїй імперії. Єпископ же у Польщі — все одно, що папа в Римі. Отож якщо той ніколи цезаря так не вшановував, то і єпископ також не повинен тебе, короля тим самим способом, шанувати.

Тут доречно вдатися до такого порівняння: наскільки понтифік перевершує цезаря, настільки також тебе хай перевершує єпископ. І як цезар віддавав належне в Римі папі, це саме й ти також повинен воздавати в Польщі його намісникові. І чого папа не зобов'язаний цезареві, того й тобі намісник не зобов'язаний як королеві.

Таким доказом почесно і благочестиво цю ідоломанію від себе відхилиш. І скільки разів будеш присутній на богослужінні, завжди так повинен будеш діяти. І запам'ятай, Що на цьому богослужінні ти не король, а приватна людина і грішник, рівний усім іншим, які тут присутні, або й навіть більший. А божественних тих почестей тобі, людині грішній, єпископ не повинен воздавати.

Після того ж, як богослужіння закінчилося, коли ти повернешся до своїх королівських справ, тоді знову будь королем. Бери до рук меча, якого бог дав тобі для покарання злих і захисту добрих. В церкві ж забудь, що ти король, там, до певної міри, королівство єпископів, а не твоє. Ти ж будь королем не в церкві, а в республіці.

XII. Якщо хочеш цій республіці мудро, справедливо і благочестиво служити, турбуйся про її безпеку від зовнішніх напастей. І трудись так, щоб ми, слабкодухі, мали в твоїй особі захист. Коли нас вороги оточать звідусіль і треба буде оборонятися, ти, як сторож і вождь, станеш нашим захистом. І доки будеш за всіх пильнувати, ми будемо спокійні за здоров'я дітей, дружин і за власну долю. Отож будь мудрим королем, справедливим.

Та якщо побачимо, що ти боязкий, не маєш сили й твердості, ніщо не буде для нас корисним, хоч би яким воно було б великим і преславним. Маю на увазі, власне, хоробрість чи мужність, яка одна лиш силу дає. Королі, які позбавлені цього, слабкі, зніжені і не шановані, їх називають Сарданапалами, за ім'ям фрігійського царя Сарданапала, який загинув із-за власних нікчемних забаганок. Його, кажуть, убив якийсь ассірійський воїн-найманець, коли побачив серед жінок за прялкою. Воїн вважав, що ассірійцям, мужам відважним, не подобає підкорятися такому царю.

І по заслузі одержав. Бо тому, хто хоче правити, душу треба мати передусім велику і благородну. Адже від цього все в житті людини залежить. З воістину царською гідністю такий правитель уникатиме нечестивців (не тільки найбільших, а й навіть зовсім малих); і навпаки, прагнутиме до чесних. (Такий і гідності служитиме, і про пожиток народу турбуватиметься, і державу більше власного життя любитиме.) Всі, що таку думку мають, справжні королі. А ті, яких ми називаємо Сарданапалами, позбавлені її.

Такі королі нікчемні і зневажені всіма. Подібним, кажуть, Мєшко 51 в Польщі колись був. Так от він, коли від батька Болеслава Хороброго, найславнішого і найхоробрішого мужа, державу Польську багатою і сильною одержав, зруйнував її на догоду дружині своїй Ріксі 52. (Ганебно він у Польщі свій вік прожив і знеславлений нікчемно загинув.) Не згадую тут Людовіка, багатьох інших, які, окрім імені королівського, нічого не мали гідного короля. Слабкодухими вони були, але їм дуже хотілося царювати, їхнє падіння і неслава хай нагадують тобі, щоб такими нехтував, а наслідував собі старих Болеславів і Казимирів, дідів твоїх, а передусім Сигізмунда, батька твого. Вони у Польщі були найкращими королями і найхоробрішими мужами.

За прикладом цих з юнацьких років загартовуй себе. Не шукай спокою, а берись за державні справи. (Похвалу і славу приймай. До цього спонукає тебе хай неслава інших.) Живи серед злигоднів і там постійно перебувай, де страх панує. Хай він позбавляє тебе сну, волає, терзає і обтяжує тебе. Хай своєю присутністю похітливість — згубу молодості від тебе відганяє і вчить тебе, як і де, і з ким треба королеві жити. Той самий дорадник і вчитель хай дух твій гартує і в усі сторони його немов лук натягує, щоб ти гостріше відчував, швидше приходив і всезростаючі напасті швидше знешкоджував. Причому той самий дух окропить тебе, передбачливого і сміливого, доброю надією, коли запрагнеш слави, і ніколи не дозволить впасти у відчай, коли небезпека загрожуватиме твоїй державі. Все у страху спізнаєш, все виявиш, зокрема, що ніколи не буває тобі корисним те, що державі шкодить.

Отож коли наберешся досвіду, і вдома стануть тобі довіряти, і серед чужинців найбільший авторитет матимеш. Твої вороги думатимуть, що мають справу з мужем діяльним, досвідченим, сміливим, вельми надійним, а не з ледащом, не з невігласом і не з зіпсованим і нерозважним. Така думка для тебе не менш корисна, ніж зброя і військові машини.

І не треба гадати, що ворог цього не розуміє, коли стає до бою. Він сподівається на перемогу і розпочинає битву, коли знає про нікчемність чи слабкість супротивника. Хто чатує, завжди сподівається перемогти сплячого. Так само як тверезий — п'яного, передбачливий — неуважного, досвідчений — недосвідченого. Але тільки мужність бореться з вадами і стає більшою там, де більші вади зустрічаються.

XIII. А оскільки чутка про твою відвагу не позбавлена глузду і переважає всі інші, їдь до тої частини держави, якій ворог більше загрожує. Передусім прямуй на Русь, мешканці якої зазнають нападів численних ворогів. Приходь до цієї провінції, Августе, оглянь її укріплення (а щоб захистити слабкі місця, фортець міцних побільше набудуй); покажи себе королем, який може прогнати від нас скіфів, волохів і турків.

Отож доведи вже тепер отут, а не у Вільні чи Кракові; саме на Русі доведи, що можна покладатись на твою доблесть. Хай будуть ті міста пристанищем священиків і купців, а не тільки місцем вияву твоєї доблесті і військової вправності. Поспішай туди, на Русь. Хоробрі мужі за тобою послідують. З тобою поїдуть лицарі, а не ганебні блазні. На Русі житимуть з тобою, нарешті, воїни і польські вершники, а не хвальки і не нікчемні актори.

Коли сусідня Скіфія (Волощина чи Туреччина) почує брязкіт зброї в Кременці, або Перемишлі, або в Київщині, скаже охоплена страхом: «Невже так швидко новий король тут? Напевно, прийшов захищати, напевно, пильнує і щось недобре для нас затіває».

Та якщо ти будеш займатися іншими справами, будеш захоплюватись співом дівчат у Вільно або танцями у Кракові, будеш у своїх підданих посміховиськом, і вороги тебе не боятимуться: пустошитимуть, палитимуть, здобич безкарно братимуть.

Такий уже рід людський, язикатий і злостивий. Любить покпити, незважаючи на титул. Отож і чуємо вже: «Король ще дитя і не сердитий!» 53 Тому, що б ти не робив, як уладнаєш усі справи, йди на Русь якомога швидше. І там роби те саме, що добрий батько робить на щойно купленій віллі: ледве став господарем, оглядає віллу, вивчає все ретельно, обмірковує з управителем і кожному з селян вже, дивись, відповідну роботу дає. Те саме й ти зроби.

Як тільки поховаєш батька і закінчиться сейм, бери на себе управління дерновою, їдь до тих частин, що перебувають у небезпеці. Оглянь там військо, з воєначальниками порадься, будуй фортеці. Довідайся про труднощі жителів, чого вони потребують. Якщо це зробиш, важко уявити, як любитимуть тебе, королю, свої і як боятимуться вороги. Другим Кіром 55, і Агесілаєм 55, і самим Александром Македонським всюди тебе будуть вважати — як вдома, так і по чужих краях.

XIV. Розумію, що пишу набагато докладніше, ніж раніше думалось. Та це тому, що кажуть, ніби ти до Литви скоро повернешся, — щойно діждешся кінця сейму. Роби як знаєш. Але заради гідності твоєї королівської, яка тобі наймилішою повинна бути, прошу і благаю: якщо так швидко ти, королю, від нас до Вільна підеш, вельми гірко нам буде і, — не ображайся, — постраждає від цього твоя репутація.

«До побачення», — скажемо тобі при виїзді і додамо такі слова: «О Кіре наш, чи не швидко звідси? Чому ховаєш очі? Чому відвертаєшся?» Або такі: «А кажуть, що в нас король є!» (або: «Якщо це наш король, то чому він до Литви поїхав?») Хіба цей натовп змовчить? Ніколи! Він швидкий на вигадки і, за звичкою, не пропустить нагоди вжалити тебе при від'їзді.

Народ вважає тебе своїм захисником, а ти втікаєш од нього. Не цурайся його, дбай про прихильність і уникай неслави. Отож прислухайся до моїх прохань, Августе. І коли відмовишся від поїздки до Вільна, з'явись через певний час на Русі озброєний і покажи, що вирішив тут замешкати на довгий час. Настраши ворогів своїх несподіваним прибуттям. І то так, щоб вся та азійська нечисть відчула в тобі короля дійового і вірного сторожа цієї держави.

XV. Але наші поради і приписи для тебе, певно, нічого не значать, бо маєш свої особисті бажання і прагнення. Коли до них лише будеш прислухатися, вони знищать в тобі почуття доблесті і гуманності, — ти їх просто не відчуватимеш.

Так, наприклад, деякі люди внаслідок певної хвороби і заціпеніння відчуттів перестають відчувати смак їжі. Так і похіть, і пристрасне бажання вдовольнити її сковує молодь і штовхає її на нерозважливі дії, закриває очі, щоб не бачила власного загину, затикає вуха, щоб не слухала корисних порад, нав'язує їй лише потяг до Венери , яка відбирає у молоді всі інші відчуття: і зору, і слуху, і нюху, і смаку. А щоб юнацький вік з більшою приємністю насолоджувався, забрала в нього, передусім, почуття сорому.

Але де одна доблесть гине, неодмінно гине всяка турбота про почесні вчинки. Таким вчинком є воістину сумний приклад (Дідони) 57, вельми корисний для остороги королям, і описаний поетом у такому вірші:

Вежі, початі віднині, не тягнуться вгору 58, і збройних Вправ юнаки не виконують, гавані й захисних замків Задля війни не будують; припинено все споруджати — Й мури високі, і грізні ті башти, що неба сягають.

Ти бачиш, як та нещаслива Дідона, «якій Юпітер велів заснувати нове місто» 59, жагою, ніби чумою, охоплена, всі державні справи занедбала. (Пристрасть вирвала з її рук берло державне, оціпеніння і нехіть до всіх справ принесла.) Жага-бо нехтує працею (і, дбаючи про тіло, прагне зберегти його для Венери юним).

Та коли вже чоловіка всього охопить і нещасним його зробить, то, щоб не зазіхався на ширші права (як це зробив Прометей, за що і був прикутий до кавказької скелі на поталу хижому птахові), а щоб думкою лише про інше тіло жив і в ньому прагнув знайти задоволення, змушує Цього чоловіка любити багатьох, — але більше ту, що далеко, бо, як каже той самий поет:

...і відсутнього, бачить його біля себе 60.

Таким чином, дух жаги нещасливий, тому що завжди про чуже тіло думає, а до свого недбайливо ставиться і себе самого найганебніше виснажує. Тому, хто відданий жазі, здається, що нема нікого кращого, нікого гіднішого за його обраницю. Не про власну гідність, отож, турбується, і не про громадську користь думає, коли, насупившись, сидить за вечерею, непривітний і сердитий на всіх.

Інший, щоб приємніше було казитися, влаштовує бенкети куди скликає навіть чужих. Пиячить там, витанцьовує, а як втратить вже всяке почуття сорому, одягає машкару і блазнює. Це вже, королю Августе, неронівські примхи. Такими забаганками починав той, а закінчив зруйнуванням Римської імперії. Бо коли в того жага перейшла в шал (а для нього вино, мов олія для вогню), ніяка ганьба вже не могла його спинити.

Якого злочину він не вжив при нищенні Риму? Кого не прагнув убити? Яких законів не переступив? Якою цнотою не знехтував? Якого святотатства не вчинив? Цей дивогляд палав жагою, яка породжувала сп'яніння, а воно викликало шал.

Отож в Нероні за людською подобою ховалося ніби три жахливі звіра, а саме: жага, пияцтво, шал, від яких залежала поведінка цієї людини і дії. Чи тобі не здається, що саме ті звірі штовхнули його до злочинів?

Уяви собі, що хтось у людську шкіру зашив таких, наприклад, трьох диких звірів: вепра, ведмедя і лева. Що за вигляд, питаю, був би у цієї шкіри, що за рухи! Чи тобі дуже б захотілося мати таку шкіру, якби ти побачив її рухи і почув страшне рикання. Таке краще спостерігати, на небі сидячи, ніж з близької відстані. Таким дивоглядом був Нерон, коли Римську імперію марнував. Він сам себе найжахливіше покарав. Сам себе, кажу, бо невдовзі був убитий і, таким чином, хоч запізнілу, та, напевне, заслужену кару за республіку поніс. Такий кінець мала його жага, сильна жага до пиятики, яка, запалена шалом, стрімко відійшла до Тартару 61 після жорстокого вбивства матері.

Отож цим ганебним досвідом навчений, ти житимеш, гадаю, обережніше і будеш пам'ятати, що від природи жоден король не є злим, а лише від звички. Бо якщо король жорстокість і злість у собі не гамує, а згодом починає пиячити і шаліти повсякденно, напевно знай, що буде з нього тиран найнегідніший і дуже схожий на Нерона. Таким чином, уже тепер, в юнацькому віці, за настановою божественного Павла, «уникай жаги». Позбувшись її, легше жити стримано і сумирно, без нарікань. У цьому віці більше надавай значення доблесті і гідності своїй королівській. XVI. Чим же іншим потяг і жагу молодого віку свою стримаєш, як не словом апостольським, яке вчить: «Ніхто лише заради злягання хай не одружується!» Отож приводь дружину для того, щоб невгамовну молодість твою, до жаги охочу, з доброї волі у покорі тримала. Дружина хай буде мірою і межею цієї жаги, яку природа тобі від народження подарувала. Таким чином, життя юнаків без дружини неспокійне, клопітке, непевне, ганебне і нечестиве. Тому коли переконаєшся, що без дружини не зможеш увесь час жити тверезо і скромно, негайно з найбільшою дбайливістю її вибирай. І то таку, з якою добре і сумирно вік проведеш.

А коли вже ти два обов'язки на себе береш (один — приватної людини, другий — короля), то мусиш пам'ятати, що приведеної дружини мусять бути, лише ці два обов'язки. Перш за все ти приводиш дружину, щоб з нею в одній постелі ночувати. А по-друге, щоб мати королеву (з якою будеш правити нами). Якщо хоч одного з цих обов'язків у твоєму подружньомУ житті бракуватиме, недосконалим воно буде і ледве чи правдоподібним. Адже у королів мета одруження зовсім інша, ніж у приватних людей. Бо приватна людина, коли приводить собі дружину (яка і добра, і зла приносить порівну), то приводить її лише для одного себе і ні для кого іншого. Тому досить щоб вона була доброю, чесною, слухняною.

Що ж до королів, то тут інший резон: королеві треба турбуватися не стільки про дружину для себе, як про королеву для держави. Від цього всім буде вигода. Вона державу збагатить віном, новим союзом підсилить, мир для людей добуде, а також гідність, рідню і королівський маєстат з собою принесе. Вона буде своєму королеві не лише подругою в постелі, а й у державних справах дорадницею.

А щоб видно було, що дружина короля у державі є його союзницею і співправителькою, її за старим звичаєм окропляли, як і самого короля коронували, і називали «з ласки бога королевою». І віно королеви у вигляді певних володінь самій державі приписували.

Таку дружину, доньку римського короля Фердинанда, ти, Августе, нині привів. Здавалося, що вона принесе неймовірні вигоди нашій державі: передусім славу, вельмишановні звичаї, цнотливість. А далі: майже зі всією Європою зв'язки, замирення з цезарем Карлом 62 і королем Фсрдинандом, а також мир з князями германськими та найвищу доброзичливість до всіх.

Та оскільки нещаслива доля забрала її у нас, ти мусиш знайти подібну до неї, і то якомога швидше. Хай вона принесе тобі і твоїй державі такі самі блага, які та принесла. І будь у цьому дбайливим. Бо якщо ти в новій дружині будеш шукати лише для себе вигоди, не забувай, що лихо спіткає тоді не тільки нас. Така дружина передусім буде нам чужа і неприємна. А тебе самого зробить нам нелюбимим і ворожим. Будемо оплакувати, що ти віддав перевагу своїм, приватним інтересам всупереч інтересам нашим, публічним.

Війна з сусідами починається чи якась інша напасть буде нам загрожувати, твій шлюб станемо звинувачувати, на тебе самого нарікати почнемо: «Може б, цієї війни й не було, може б, мир між нами й сусідами був непорушним, якби наш король узяв за дружину дочку Цезаря 63, або Фердинанда, або іншого якого могутнього короля. Коли ж візьме позбавлену союзників, ми будемо одні серед ворогів. З усіх боків нас обступили небезпеки: з півночі тисне на нас Московія 64, зі сходу — Скіфія і Волощина, з півдня через Угорщину — Туреччину від заходу сонця нам загрожує Германія. Звідусіль оповив нас страх і побоювання, і нема надії на допомогу. Прикро, але ми гинемо із-за помилки одного юнака». І будемо тоді один одному на вухо шептати: «Як? Невже така давня і така могутня республіка згине із-за помилки одного юнака?» Такі слова і багато інших, їм подібних, про які тепер навіть «душа боїться згадувати», будуть у нас на вустах. Але важко не говорити, коли тобі болить.

XVII. А щоб такого лиха не трапилося, і за рішенням сенату, і на власний розсуд подбай про вибір дружини, гідної і твоєї постелі, і цієї видатної держави. І в цьому наслідуй діда свого Казимира, а також батька Сигізмунда, які після того, як одружилися, державу цю змінили.

Дід твій узяв дружиною дочку Альберта 65, верховного князя Австрії, який водночас був римським королем. Батько ж узяв матір твою, вельми славну і вельми шляхетну жінку з давньої родини неаполітанських королів. Краще наслідуй цих, ніж нерозважливий вчинок Владислава, прадіда твого, який при великій ненависті і найбільшій недоброзичливості полюбив дружину зі свого королівства (вдову Грановську) 66. Вона воістину приємна і чесна жінка, але як дружина більше придатна для приватної якоїсь людини, ніж для короля. Та вона всього два роки, не більше, з королем прожила, померла. На відверту радість всієї держави. Такою була ненависть наших батьків до цього шлюбу.

На місце померлої Владислав привів твою прабабку Софію, княгиню руську 67. Бери собі за приклад прадіда свого, якому гонору королівського не бракувало. В цій справі треба передусім дбати про гідність і шляхетність.

А щоб не повторювати старі приклади, приймай найближчі — батька свого і діда, і їх наслідуй, їх імітуй і за їхнім прикладом приводь дружину, гідну твоєї величності, яка саме в ці найнеспокійніші часи підтримає твою державу новими союзами і договорами, мир і злагоду в державі зміцнить, спокій, тишу разом з тобою встановить. З найвищою прихильністю, найчесніше і без жодних ревнощів і недоброзичливості в Польщі з нею будеш правити. Вона буде тобі дружиною, союзницею молодості і подругою ложа твого. Під щасливим і прихильним знаком ми від цього священного шлюбу матимемо вождів, принців і королів, а також щирих спадкоємців твого королівства. Коли станеш володарем такої дружини, вся Польща вийде її зустрічати і вітати з прибуттям. І ми поспішимо також з піснями і танцями, з радісним пеаном вітати нову королеву нашу, твою обраницю. І приведемо до покоїв матері твоєї, вельми славної і цнотливої жінки, немов святу і сором'язливу ту Ребекку до намету Сарри 68: щоб ти нею, з ласки бога і людей, втішався і щоб від неї побачив синів своїх дорослих і мир, якого тобі понад все довірив Ізраїль 69. Цього і ми бажати мусимо, і ти до цього прагнути повинен.

XVIII. Якщо цих прикладів і зразків будеш дотримуватися, королю Августе, то переможеш юнацьку легковажність. А коли вуздечку стриманості і помірності на неї надінеш, більшу матимеш спроможність для здійснення великих справ. Та людина найменш здорова, якою опановує жага, особливо якщо вона до того ж хвора. Тоді всім стає зрозуміло, що така людина не виправдовує покладених надій і нічого путящого не зробить.

Але ти можеш стати сильним мужем у державі і здійснити багато доброго: чому вік завадить, допоможе доблесть. Отож за прикладами багатьох того домагайся, до чого прагнули у твої роки усі, гідні наслідування, — владу зміцнюй і ім'я своє уславлюй.

І це не вигадки. Один Александр Македонський хай буде тобі належним прикладом: з молодих літ почав займатись найбільшими справами. І хоч у 33 роки помер, але встиг перемогти греків, погамувати персів і всю Азію підкорити. З цього можна зробити висновок, що доблесть діяльних королів може більше, ніж вік.

Але до тієї слави, якої Александр досягнув, мусиш іти тими самими шляхами. Передусім він був найвищою мірою стриманим щодо жаги, а тому до захоплення Вавілона 70 не мав справи з жінками. Отаким він був безжальним і суворим до себе.

Доблесті не прийшли до нього самі, а лише внаслідок постійних вправлянь. Александр ніколи не сідав до столу, якщо не мав спраги (й голоду), ніколи не лягав відпочивати, якщо не був утомлений, ніколи не вставав з-за столу пересиченим, рідко ночував під дахом, а частіше під відкритим небом, користувався простою, солдатською постіллю.

Таким чином, Александр, і вдень, і вночі, по-солдатському живучи, ворогам був страшний, а своїм — любий. Бо коли у військовій справі витримка і послух є найважливішими, то ніякому іншому вождеві більше воїни не довіряли і ні з ким не страждали, як з Александром. І не ремствували. Бо їхній король разом з ними терпів злигодні, мерзнув і страждав. І радість у них була спільна з королем, коли щось здобували, і спільний біль, якщо щось втрачали. Першим бачили його завжди у наступі і останнім при відступі. В небезпеці король був пильним, відважним, на полі бою з'являвся там, де було найважче, ніколи не падав духом, з переможеними поводився великодушно.

Тож і не дивно, що воїни його слухались і найбільшу надію на нього покладали. Та й хто з таким вождем не був би хоробрим? Хто б не кинувся слідом за ним у найжорстокіший бій?

Якщо війна точилася влітку — він пікся на сонці разом з усіма, якщо взимку — мерзнув на морозі більше за останнього воїна. У важкі дні, в безсонні ночі, в голод і спрагу під час військових переходів Александр завжди був першим. Навіть тоді першим був, коли через сірійську пустелю і засушливі місця вів військо, що знемагало від спраги. Коли йому під час цього походу хтось добровільно запропонував пригорщу холодної води, він відмовився і віддав знуреним спрагою воїнам.

«Хай живе передусім король, — закричали тоді всі, — а військо в тебе ще буде! Бо якщо ти загинеш, і військо разом з тобою загине!»

Така у всіх воїнів була витримка, що навіть жорстокої смерті не злякалися, аби лиш Александр лишився живим. І ця витримка воїнів, яка спочатку була властива лише Александрові, з'явилася у них завдяки прикладу самого вождя. Після цього вже й не дивно, що сама Азія підкорилася цій видатній доблесті. Суворим гартом Александр виховував доблесть вдома, а перемоги шукав по чужих краях.

Багатих персів він переміг бідністю, розкішних греків — стриманістю, безтурботливих індійців — пильністю. (Нарешті сам Кавказ полонив пристрастю, трудом і стриманістю.) Отак завдяки слухняності і витримці воїнів імперію з обох боків обмежив океанами і став не лише переможцем всього світу, а й зразком переможця, корисним для наслідування всім королям.

[X] IX. Про цього короля докладно тобі говорю, щоб не вважав, що твій вік ще не дозрілий, і брав приклад з нього. Адже він є зразком того, що королі і в державних, і військових справах більше прислужуються силою духа, ніж тіла. І ти за прикладом Александра відмежуй своє тіло від жаги і його, як я вже казав, на Русь перенеси. Там і мерзнути будеш, і голодуватимеш, і спрагу будеш мати. Там не мозолитимуть очі тобі вродливі личка, не чутимеш пісень, не вдихатимеш парфумів, не смакуватимеш ласощів, не будеш витанцьовувати.

Навпаки, перед очима там завжди буде те, що гідне хороброго мужа і могутнього короля та вождя. Своїм приходом ти у воїнів дух піднімеш і любити себе змусиш, їхні тіла загартуєш, їхні душі привчиш зносити тягар війни, і тебе слухатися, і поневірятися разом з тобою.

Вороги ж твої, коли почують про твою славу стриманого і у воєнній справі досвідченого, припинять напади на твій і наш край, і твого імені більше, ніж зброї, боятимуться. Коли так славно у Польщі правити будеш, навіки славним королем станеш. Вже тепер ти сенс цієї суворої слави відчуваєш і до неї шляхом мудрості, справедливості, могутності і стійкості прагнеш, — що я тобі в цьому дружньому посланні запропонував.

Не треба шукати слави поміж людьми, даруючи їм пурпур чи тонке полотно. Не надавай переваги даремній силі, ненависним багатствам, жадобі панування, бездумній і нещирій правді. Найвище цінуй тяжку, але непорушну славу, — щоб тішились поляки, що ти народився і виявив себе королем, щоб любили тебе, щоб вважали корисним для республіки.

З цією славою ніщо не може зрівнятися, — тому саме її всіма своїми силами підтримуй і навіть власним життям оберігай. За нею слідуй і всю силу таланту, яка тільки є в тебе, використовуй для її зміцнення.

XX. Я написав оце, як зміг, не для невігласів, які відкидають всіляку науку, але для тебе, короля найвищого, який згідно з духом своїм приймати рішення повинен, — щоб розсудливість дружила з силою. Тому що від природи одна з цих доблестей шукає іншу, обидві прагнуть одна одної і навіть живуть разом. Адже і сила без розсудливості сама по собі завалюється, і розсудливість, коли панує над речами, не буває міцною без сили.

Тому якщо ти відчуваєш себе королем, не нехтуй жодною з тих речей, які обоє сприяють примноженню розсудливості. І не кажи мені: «Ти можеш так повчати, бо ти приватна людина, а не король».

Я бачив на арені кулачних бійців і бігунів у ристалищі, які хоч і сильні мужі, але здаються дітьми, їх можна підбурити криком до змагання, тому що крик допомагає, навіть коли розум нічого не вартий. Багатьох я міг би ще тобі назвати, які, хоч і були приватними особами, добре вміли повчати багатьох володарів, і пам'ять про них між людьми завжди свіжа і безсмертна. Так поет Симонід 71 багато повчав спартанця Павсанія 72, Талес з Мілета 73 — Періандра Корінфського 74, Анаксагор Клазоменський 75 — Перікла 76, Платон — Діона, Арістотель — Александра, а Длугош — батька твого Сигізмунда.

Якщо б ці всі князі і королі не звертали на них уваги лише тому, що вони приватні особи, вони б ніколи не досягли такої слави і безсмертя між людьми. Але я зовсім не збираюся себе ставити поруч з ними (бо не шаланець я), але на їх прикладах вчу, що ім'я приватної людини не повинно перешкодити прислухатися до наших порад. Вони відкривають тобі короткий шлях до здобуття похвали і слави між людьми.

Такий шлях не багатьох людей приваблює, бо багато хто воліє сам усе спізнати, мандруючи по чужих краях. Ми ж тут ніби докупи все' зібрали і в одному місці показуємо, як треба королеві себе поводити. Бо ти перебуваєш на високому щаблі найвищої гідності, і очі майже всіх народів спрямовані на тебе. Тому жоден твій вчинок не може бути прихований і негайно стає всім відомий.

Тож наслідуй все краще і в Лікурга Спартанського 77, і в Кіраперса чи поляка Сигізмунда, а також всякого іншого, хто розумом і звичаями в житті серед людей вивищився. Так легко й швидко прославиться твоє ім'я в Польщі і в найвищій славі на вустах усіх перебуватиме, — хоча б ти ніколи й не збирався плисти до Єрусалима. Якщо ж знехтуєш щирими і правдивими настановами, для тіла і майбутньої долі корисними, то хоч і сидітимеш на цьому дуже високому місці, однак сидітимеш так, що місце тебе прикрашатиме, а не ти місце.

Але, правду кажучи, ми про тебе кращої думки. Скільки про твоїх предків і рід Ягеллона ми не думали, щоразу зазначали, що їм завжди була чужа пихатість. Увесь ваш рід натомість був сумирний, щедрий, ласкавий, кмітливий.

Отож прийми ласкаво оцей дарунок від доброприхильного вірнопідданця твого і не забувай того, хто ні про що інше цим писанням не дбає, як про твій зиск. Хай з волі бога найкращого і наймогутнішого він буде в тебе постійним і незмінним.





ЛИСТ ДО ПАВЛА РАМУЗІЯ

15 серпня 1549 р., Перемишль.


Станіслав Оріховський шле вітання Павлові Рамузію '! Гадаю, Павле Рамузіє, що не без волі божої так сталося, щоб я, вивчаючи у молоді роки науки в італійських університетах, тепер звітуюся про своє навчання перед вами, чільними науковцями в Італії. Якщо у моїх творах щось видасться вам вартим уваги й похвали, зробіть ласку, зажадайте від мене якогось діла і нагадуйте про те постійно як про послугу, яку вам заборгував. Як би мені все те збагнути, щоб ви, вчителі всього світу, не пошкодували, що є вчителями також і цього учня. Воїстину хотілося б виправдати ваші сподівання, зібрати докупи все те, що вже давно визнане за добре, щоб показатися, нарешті, перед вами зі всім своїм здобутком таким, як того очікуєте від мене. А позаяк того ще, гадаю, вчинити не можу, буду прагнути по змозі не обманювати вашої надії, яку на мене покладено, а передусім твоєї надії, яку так ласкаво мені даруєш. У своїй прихильності ти пішов так далеко, що завдяки дбайливості преславного мужа Томаса Джунта 2 вручив нас не тільки освіченим людям в Італії, а й звернувся найласкавіше навіть особисто до мене, людини тобі не знаної і перебуваючої на такій значній відстані від тебе. Це для мене велике щастя. Чого ж більше прагнути слід у нашому смертному житті, як не того, щоб ви, італійці, визначили для нас якесь поважне місце, бо в тих справах ваша оцінка має найбільшу вагу. Коли читав твого листа, здавалося, що бачу, як ти божественним своїм розумом ніби заохочуєш мене, щоб пам'ятав не лише про місце народження, а й про те, де вчився; щоб, довірившись вашим настановам і наукам, не вважав, ніби на перешкоді до очікуваної слави стоїть мені власна вітчизна, сувора і неосвічена, яка завжди шанувала Марса, а Мінерву щойно тільки шанувати почала. Адже Русь раніше не дуже відрізнялася родом і звичаями від скіфів, з якими межує. Проте, спілкуючись з греками, прийняла від них символіку й віру, покинула свою скіфську неосвіченість і дикість і тепер, лагідна, спокійна і врожайна, виявляє великий потяг до літератури латинської і грецької. Завдяки цьому вона визнає видатними серед своїх сусідів-скіфів лише Токсаріса і давнього Анахарсіса 3. Заохочена їхнім прикладом, щорічно висилає до вас в Італію, до Падуї, багатьох юнаків, які прагнуть зажити доброї слави. Серед них є у вас мої земляки і родичі: Станіслав Ваповський 4 і Станіслав Дрогойовський 5 — юнаки шляхетного роду, які подають великі надії. Дуже хочу, щоб ти познайомився з ними. Тоді ти зможеш зробити висновок про звичаї і здібності всього нашого народу. Нині у Падуї їх вважають поляками, бо Русь є провінцією Польщі.

Повертаюся, однак, до своїх справ. Хотілося, щоб ти знав: твій лист утвердив мене дуже в тому напрямі студій, які ти так прикрасив у княжому місті венеційців, коли вславив діяльність благородного мужа Томаса Джунта і видав це, щоб читали всі. Ніколи не перестану переконувати тебе у моїй відданості цій справі. Про те, як слід цінувати зусилля, подібні до моїх, можна довідатися з твого листа до мене, а також з поеми, в якій ти оплакуєш смерть кардинала Петра Бембо 6. Мене дивує у цій поемі твоя скромність, бо не підписуєш свого імені, гідного найбільшої похвали: коли вишуканим віршем оспівуєш свою тугу, то невідомо, що більше завдає болю читачам — твоя пісня чи сама смерть Петра Бембо. Таким чином, твій видатний талант, стримуваний італійською скромністю, що уникає хвали, зажив серед нас великої слави. Тож даруй мені, якщо викрию твою скромність і вчиню з твоєю поемою про кардинала Бембо те саме, що. ти вчинив з моєю промовою 7 про Сигізмунда. Послав, отже, до видавців у Кракові твою еклогу 8. При цьому я спорядив її передмовою і вказав на почесному місці твоє ім'я. Не міг-бо знести твоєї недоречної скромності (вибач, прошу!), бо із-за неї ти позбувся слушної і належної тобі слави. Такої ж думки були і всі інші, кому показував твою еклогу. Гадаю, отже, що як еклоги, так і твоя витонченість (яка, на мою думку, з багатьох причин дуже велика) варті того, щоб наші люди про це знали. Поглянь навколо, чи грецька або латинська література є де-небудь у більшій шані, ніж у Польщі, що є першою у всій Сарматії і править нею. Прагну також, аби наші люди якнайкраще тебе пізнали. Не хочу, щоб ти був позбавлений заслуженої похвали. Не допущу, аби твоя видатна і прекрасна поема була представлена в Польщі як твір якогось невідомого автора, тоді як справжній автор відомий і вельми поважаний. Я вже потурбуюся про це.

Тебе ж прошу тільки, аби надсилав до нас усе, що видаватимеш надалі. Надсилати можеш для певності на ім'я [...] 9 у Кракові. Він подбає, щоб усе, що надішлеш, було доставлено до мене у Перемишль, досить відоме місто на Русі. Накажи, аби в разі його відсутності все віддавали його братові. Що ж до твого прохання надіслати ще щось, — хоч і не маю чогось, гідного твоїх вельми освічених очей і вух, — то, аби не відмовляти тобі ні в чому, послав я нещодавно до Падуї Станіславові Дрогойовському, — про якого вже згадував, — кілька моїх промов. Одна з них спрямована проти закону про безшлюбність, введеного папою римським Сиріцієм 10; друга — про війну, яку слід розпочати з турками 11; третя — «Діатриба» 12, з неї пізнаєш все моє життя.

Послав щойно ці незначні твори разом з листами до Станіслава Дрогойовського, щоб ти їх якнайшвидше отримав. Гадаю, що він віддасть їх тобі негайно. Я вклав у ті невеличкі твори, скільки мав, свій талант і здоровий глузд. Про їхню вартість довідаюся з твоєї оцінки більше, ніж з будь-чиєї.

Поза тим, коли буду гідним твоєї доброзичливості, прошу зберігати до мене і надалі те саме ставлення. Будь певний, я завжди пильно дбатиму про те, щоб не здавалося, що маю в тім заслуги.

Бувай здоров. Привітай від мого імені Томаса Джунта, благородного і вельми освіченого мужа, і нагадай йому про мене; віддай також йому листа, в якому дякую за сердечну допомогу. Дуже хочу, щоб ви обидва, ти і він, завжди добре думали про мою вдячність і пам'ять, в якій зберігаю вашу незвичайну доброзичливість до мене. Ще раз бувай здоров.

Подано у Перемишлі, місті на Русі, в день успіння найсвятішої панни Марії, року господнього 1549.






ЛИСТ ДО ЯНА ФРАНЦІСКА КОММЕНДОНІ 10 грудня 1564 р., Радимно 1


Приписав ти мені, Коммендоні 2, розповісти коротко, але чітко про все моє життя, — найбурхливіше за все наше століття, — щоб, коли поглянеш на нього і пізнаєш його, міг легше знайти рішення, відповідне законові і владі, яку маєш, а також твоїй гідності і розуму. Коли говорю, отже, про себе, що я небезпечний для молоді й у своїй запальності збиваю її на манівці, то все ж слід пам'ятати, що і сам я виступив проти ганебних інтриг єретиків і багатьох у Польщі від цього стримував. Та щоб ясніше викласти, як усе було, почну говорити про свої справи від початку аж до нинішньої миті мого життя, передаючи все стисло, але правдиво і докладно.

Вітчизна моя, Русь, простягається над рікою Тиром, яку жителі надбережних околиць називають Дністром, — біля підніжжя Карпатських гір, пасмо яких відокремлює від Угорщини. Народ той, ведучи збройну боротьбу проти своїх сусідів, волохів і татарів, не займався ніколи наукою і філософією, зупинившись на освіті середньої міри, — частково слов'янській, частково латинській, на такому ступені, який був необхідний для ведення служби божої і до вироблення законів. Щодо віросповідання народу, то років десь 700 тому, за князя Володимира 3, впроваджено було вселенську віру з Константинополя. Службу божу було правлено по-грецьки, а прилюдні жертвоприношення велися за грецьким обрядом слов'янською мовою. І народ той, раз прийнявши від греків святі обряди, ніколи від них не відступав. Потім, за пам'яті наших предків, — внаслідок перемоги Польщі, — народ той зазнав впливу латинської культури, і то такого значного, Що нині на Русі латинський обряд має першість перед грецьким, оскільки більша частина шляхти прийняла обряд латинський; селяни ж і люди нижчого стану зберегли обряд грецький. Це ти, певно, й сам побачив, коли минулої осені об'їхав і звідав як легат всю Русь аж до кордонів Волощини.

Крім католиків, грецького і латинського обряду, маємо на Русі ще вірменів, що не знаю яким чином прибули на Русь зі своєї вітчизни. Вони — купці і підтримують постійні зв'язки з турками, ведучи торгівлю в Константинополі. В богослужінні користуються антіохійським обрядом 5. Народ цей благочестивий і вельми побожний. Все, що здавна стверджували на соборах єпископи, вірмени завжди вважали за святе, благородне і побожне. Це, гадаю, ти зауважив, коли був присутнім на їхніх богослужіннях у Львові. Про це ти розповідав мені, пам'ятаю, у Яна Криштофа Тарновського, графа на Горличині 6, де колись я був люб'язно зустрінутим гостем. Але воістину вся Русь, — де живе стільки різних людей, що дуже між собою різняться звичаями і обрядами, — стала одним цілим завдяки предивному правлінню короля польського, коли отримала право вільного шлюбу поміж особами різних народів і обрядів. З тої, власне, причини і мої предки, польські лицарі, прибули на Русь, переконані в родючості грунту і в догіднім становищі провінції. А як осіли на Русі (така і нинішня назва цієї землі), вони пошлюбилися з русинками, придбали село Оріховці в Перемишлянській єпархії і заснували там свій маєток, зібравши до нього все, що мали. З того часу багато русинських воїнів — вихідців з того села — почали носити прізвище Оріховських. Від тих предків походив і мій батько Станіслав 7, який узяв за дружину Ядвігу Баранецьку, уроджену шляхтянку, дочку каплана грецького обряду. То була моя мати. Прийшов я на цю юдоль скорботи, сповнену всіляких злигоднів, за короля польського Сигізмунда, в день святого Мартина 8, року божого 1513.

Коли прочитаєш до кінця моє оповідання, визнаєш, що це має зв'язок зі всією справою. Вже знаєш вітчизну, батьків і колиску мого народження, послухай тепер про дальший плин мого життя.

Печатки письма і всіляких наук, відповідних хлоп'ячим літам, я одержав у Перемишлі, навчаючись в школі нижчого ступеня. Вчився я непогано, відзначався швидким розумом і доброю пам'яттю. Батько побачив у мене неабиякі здібності і послав до Відня не стільки для вивчення наук, як для набуття хороших манер і звичаїв у королівському місті Фердинанда, яке вважалося всюди найрозкішнішим серед усіх німецьких міст. Прибув, отже, до Відня вже після того, як турки вбили угорського короля Людвіка 9 під Мохачем 10 — у час нещасливого безкоролівства і суперечки між королем

Яном та Фердинандом, — коли вся Угорщина взялась за зброю, а вся Австрія палала. То був рік 1527 від народження господа нашого Ісуса Христа, а мого життя 14-й рік. В той час, коли я був дбайливим учнем ритора Олександра Брассікана 11, вивчаючи майже повні два роки грецьку і латинську мови, несподівано дійшли туди смутні вісті про те, що вже з'явилися передові загони великого турецького війська, яке на чолі з Сулейманом вирушило, щоб підкорити Австрію і зайняти Відень. То був рік господній 1529, а мого життя 16-й рік. Учні, перелякані наближенням такого грізного ворога, порозбігалися з Відня, серед них і мої польські колеги. Я ж, захоплений звабністю цієї науки, зачарований нею і полонений, волів перетерпіти у Відні, що випаде, аби лиш ні на крок не відходити од Брассікана. Лишився, отож, у Відні, доки посланий наперед Сулейманом Ібрагім-паша, головнокомандуючий його військ, не наблизився з великим загоном турків і зайняв панівну над містом гору, на якій стоїть покинутий стародавній замок. Аж тоді мої опікуни-купці кинулись тікати, бо злякалися війська, що наближалось. Втікаючи, вони забрали й мене, всупереч моєму бажанню і спротиву, до Саксонії, війна від якої була далекою. Посилаючись на волю мого батька, віддали мене там в науку до Мартіна Лютера 12 і Філіппа Меланхтона 13. Лише випадок, отже, спричинив до того, що дорога втечі занесла мене з Відня до Віттенберга. Але, як говорить прислів'я, коли у Відні уникнув турків, ніби небезпечної Сцілли '4, то потрапив, а точніше, впав у Віттенберзі до пащі лютої і зажерливої Харібди 15, до рук Лютера і Філіппа, ворогів імені християнського, найжорстокіших, відколи існує рід людський, — немов до рук турків. Головним їхнім бажанням було зіпсувати мене, недозрілого в той час парубійка, вирвати у мене всяку доброчесність і релігію, яку одержав у спадщину від батьків, і зробити мене безбожнішим від них самих і від їхньої єресі, яка досягла тоді серед народу найбільшого поширення і сили. Зваблений їхніми штучками, відійшов на кінець року під впливом їхньої науки од католицької віри і прийняв усю їхню єретичну доктрину, передусім артикули лютерівської єресі. Як дикий звір, випущений з клітки і збуджений голодом, жадібно кинувся чинити всіляку сваволю. На все відважувався, нікого не боявся. Дійшло до того, Що сваволі вже не могло стримати ніщо, ні боже, ні людське. Цілком безкарно й вільно дозволялось нам з юнацьким запалом про все міркувати і всюди говорити все, що заманеться. А Лютер і Філіпп хвалили нас за те дуже. Найбільше, однак, розмірковували про святі таїнства, в яких, згідно з наукою Лютера, визнавали хрест лише і таїнство вівтаря.

Інше все до такої міри зв'язали із справою целібату, що ніхто (ніхто, кажу) не зміг би стати нашим товаришем, якби почав заперечувати взаємне сплетіння і об'єднання тих двох речей. А саме так чинив безбожний папа. (Це ми самі, безбожні і безвірні, так називали тоді погірдливо голову царства небесного!) Лютер предивною штукою, такими науками і вченими словами відібрав у нас усяку повагу до найвищого каплана і зробив так, що ми йшли за ним у всьому, підносячи хвалу йому до небес. Однак пізніше, набравшись досвіду і звідавши багато лиха, ми зрозуміли, що той плюгавий чоловік був ніби конем троянським 16 або золотом тулузьким 17 і що ніхто ніколи не міг безпечно спілкуватися з ним або з його прихильниками. Це, преславний Коммедоні, ти спізнав перший період мого хлоп'ячого віку, а тепер послухай дещо про мою юність, якою її запам'ятав. Отож коли я вийшов із підліткового віку, батько, не знаю чому, покладаючи більше надії на мої студії, велів мені в одному з листів їхати до Падуї, проти чого рішуче заперечували Лютер і Філіпп. Вони побоювалися, очевидно, щоб учені італійці не перевиховали мене, вже так добре ними навченого, — на власну мою згубу й на лихо іншим. Однак батько одержав перемогу, і я подався до Італії. Прибув до Падуї, коли мером був там Ян Бадеріус 18, старостою — Ян Морус 13, а дожем у Венеції — Андрій Грітті 20. То був рік господній 1532, а мого життя 19-й рік. У тому, власне, році, в день святого Матвія, Климент VII 21 коронував у Болоньї Карла V. Я був присутнім на цих урочистостях, на які прибув з Падуї разом з ровесниками. Зараз після повернення звідти зустрів випадково у Падуї найбільшого філософа нашого віку Антонія Парицеуса 22 і ритора Лазаря Бонаміка 23, які випромінювали доброчинства і знання, і від них сприймав близько до серця й оцінював передусім те, що сприяло зміцненню і вшануванню наук Лютера. Це не значить, що ті мужі були зв'язані чимось із Лютером, але швидше доводить, що весь мій помисел був спрямований не на те, щоб шукати правди у науці тих мужів, а щоб лише осудити католиків. З того часу також, коли Антоній у філософії показував мені спосіб доведення або прості і певні, зручні для диспутів методи Арістотеля (які й тобі добре знані: поділ, визначення, умовиводи, доведення), Лазар з повагою передав мені спосіб розміркування над філософськими проблемами за Ціцероном 24 і Демосфеном 25. Неймовірно, але саме за допомогою Антонія і Лазаря я став у Падуї стійким, рішучим і переконаним оборонцем секти Лютера. Адже віттенбержці звикли послуговуватися тими самими аргументами, що й усі інші єретики, їхній розум безплідний, чужий філософії і її способові розміркування. На восьмий рік мого перебування у Падуї батько листом звелів мені повертатися додому. Я ж гадав, що не слід повертатися, доки не побачу Рима — першого на світі міста і найславнішого пам'ятника на землі. У тому місті, як у високо піднесеній твердині, так розташованій, щоб бачили всі, мешкає ватажок і поборник, а також проводар всякого безбожжя і злочинності — сам папа римський. Таким хотів бачити його Лютер і переконав у цьому нас, не досвідчених тоді і легковажних. Отож вирушив з Падуї року господнього 1540, на 27-му році мого життя, і, прямуючи до Рима, прибув до Болоньї, коли легатом того міста був кардинал ді Санта Фіора 26. В тому місті полонило мене красномовство Амазеа 27 і затримала гострота розуму філософа Боккадіферо 28. Залишився там на цілий рік і став найщирішим з-поміж багатьох прихильників тих мужів. Коли ж, як мені здавалося, виявив досить дбання і запопадливості, покинув Болонью і прибув до Рима за правління папи Павла III 29. Не мав гадки довго там залишатися, але хотів лиш докладно познайомитися зі звичаями того міста, яке Лютер колись прокляв у Віттенберзі, та щоб розпізнати в руїнах міста той давній Рим, якого знав з лектури. Проте після кількох місяців, проведених у Римі, вирушив додому. Але тут трапилася раптом чудова нагода, про яку хочу тобі докладно розповісти все, як було. Йдеться, отже, про ту найважливішу справу мого життя, в якій хочеш бути моїм порадником. В той час у Римі, у достойного кардинала Александра Фарнезе, почався філософський диспут, на якому були присутні багато кардиналів та інших вчених мужів. Очолював той диспут кардинал Контаріні 30, муж видатний за походженням, посадою, і в науці. Серед мовчанки всіх присутніх він боронив матеріальність першої матерії супроти якогось шляхетного софіста, який щойно прибув до Рима з Болоньї (імені якого за давністю не пам'ятаю), проти софіста, кажу, швидше зухвалого, ніж мудрого. Той софіст, однак, рішуче твердив, що, окрім трьох вимірів, матерія не має жодної форми. Але супротивники софіста вели диспут з таким незвичайним талантом, що він, зборений вагою аргументів, ледве тримався. Я ж, перебуваючи в тім товаристві, мовчав, як личить чужому, і лише дивувався проникливості Контаріні. Підштовхнутий, однак, якоюсь незнаною силою, раптом і підсвідомо (як то звик чинити спочатку в Падуї, а потім в Болоньї на заняттях, коли першим виступав проти філософів), я вигукнув: «З твого Дозволу, найдостойніший Контаріні, запитую: якщо перша матерія не має жодної власної форми і сама в собі міститься, то як може звідкись прийняти хоч який вид або як може до народження і знищення прибирати нескінченні види, якщо нічого з того, що з'являється всередині, не випускає назовні, про що свідчить зі всією поважністю Аристотель в книзі «Про душу» 31. На те Контаріні, звертаючись до мене цілком подружньому, як людина шляхетна й освічена, каже: «Дуже добре говориш, юначе. Знай, проте, що одне — форма власна, не обмежена, а інше — форма окрема і обмежена, яка надається для того, щоб нею назвати щось і виділити. Якби перша матерія мала ту особливу форму, вона не змогла б прибрати жодної форми зовнішньої, що власне доводить Арістотель в тім наведеному тобою уривку. Та оскільки матерія не має жодної форми, крім тієї, що властива їй від природи і яку можна звести до окремої форми, вона може прибирати всяку форму».

А оскільки задовольнив таким чином і мене, і всіх присутніх, Контаріні почав допитуватись, звідки я родом, якого віросповідання і що роблю у Римі. Я відповів, що поляк, вихованець Падуанського університету, що прибув щойно до Рима, аби познайомитися з містом, і маю намір незабаром повернутися до Польщі. Про Віттенберг при цьому мови не було. Тоді він підтвердив свою прихильність до мене і порадив відвідувати його дім, доки залишатимусь у Римі. На тім зібранні був також кардинал Гієронімо Гінуччі 32, муж, обдарований гідною пам'яті доброчесністю, про якого говорили, що більше, ніж інші в Римі, поважає наш народ. Навіть наш король Сигізмунд вважав його у Римі опікуном своїм власним і всього королівства. Він і сам по собі, а також внаслідок рекомендації Контаріні, ласкаво поставився до мене і запросив прийти до нього на сніданок наступного дня, що я і зробив. На сніданку, крім римських кардиналів, було кілька вчених єпископів. Кардинал з насолодою слухав висловлювання найвченіших з-поміж них і до мене виявляв ласку, тому що в перервах між стравами виставляв тим єпископам не тільки філософські проблеми, але також лютеранські тези, приховуючи в той же час мою прихильність до Лютера. Чого ж мені ще треба? Коли після сніданку дякував кардиналові, просив дозволу покинути місто і запропонував йому покірно дати мені якогось листа до Польщі. На це він відповів вельми ласкаво: «Передам, — але не через тебе, — листи, Оріховський, у твоїй справі до батька твого, щоб дозволив довше побути в Римі і залишатись при моїм дворі». Радив також, щоб я не вирушав з Рима. Спілкувався зі мною і привітно усміхався. «Якщо зробиш інакше, Оріховський, накличеш на себе гнів Петра і Павла, патронів римських».

Не можу передати так негаданої ласкавості того достойного і видатного мужа, якого і з обов'язку, і з синівської любові шанував, як тільки міг і мусив, вдячний за ласкаве ставлення до мене у своєму домі. Коли після довшого спілкування він побачив, що мене зіпсувала єресь Лютера, запросив на ранкову бесіду під час сніданку багатьох вчених мужів, частково єпископів, частково ченців, яких у Римі завжди було дуже багато. Гострі суперечки з ними зламали мене, надали думкам ліпшого спрямування, і я зрікся шаленства Лютера. Отож після трьох років занять зі мною у Римі цей муж на власних раменах приніс мене, як заблукалу вівцю, до Христової вівчарні, з якої підступно викрав мене Лютер у Віттенберзі. Кардинал зітер у мені всякі сліди лютеранізму. І лиш одне питання з усіх тез Лютера лишилось для мене неспростовним: думка про те, що як світські, так і духовні особи мають право чесно вступати у шлюбні зв'язки, аби уникнути розпусти. Навіть Гінуччі не дуже захищав супротивну думку, проклинаючи велику й очевидну у Римі розпусту, внаслідок якої навіть ім'я Рима стало для всіх народів ненависним. Потім, коли я завдяки тому великому мужу з прихильника Лютера став його запеклим ворогом, я продовжував боронити право капланів на шлюби, не посилаючись уже на цитати Лютера, з яким не хотів мати нічого спільного. Охочіше вказував тепер на приклад капланів вірменського і грецького обрядів. Від останніх, як я вже згадував, веду свій рід через матір і я.

З тим непорушним переконанням, обсипаний ласками у Римі і сповнений надії, повернувся я на батьківщину, куди настійно кликав мене батько, що вже тоді мав чимало років. То був рік господній 1543-й, а мого життя 30-й рік Тепер маєш, славетний муже Коммендоні, повне уявлення про мої студії, а тому зрозумієш, яким чином я, що впав до тяжкого гріха — жахливого батьковбивства (бо нічим іншим мій вчинок і не був!), дав себе обплутати у Віттенберзі Лютерові; як потім, — вже ніби по дорозі до рідного дому, — повернувся у Римі знову до церкви завдяки благочестивому мужеві Гієронімові Гінуччі. Тепер викладу тобі якомога стисліше про ті течії, які підхопили мене у вітчизні, відвертаючи від обов'язку, і про долю, що допровадила мене до того дня, коли довелося стільки настраждатися.

Отож повернувся на Русь до родичів після шістнадцяти років від часу, коли пішов з дому 33 здобувати знання. При поверненні застав у добрім здоров'ї батьків, дім, п'ятьох братів і п'ятьох сестер та всю численну челядь. Але після стількох випробувань маєток наш родинний значно зменшився і занепав. Батько вирішив, що родинні справи підуть на краще, коли я стану духовною особою. Тому, щойно я повернувся, невпинно став мене підмовляти до цього і весь час нагадувати, як багато витратив він коштів на моє виховання та освіту, занедбавши решту дітей та зменшивши батьківщину. Казав, що родина терпіла такі великі збитки в надії, що я, навчений чемності і освічений, стану капланом і вторую дорогу братам до якихось високих посад. Коли ж обману надії, хай буду певний, що позбавить мене спадку в своєму заповіті, аби відшкодувати витрати і збитки, яких зазнала родина. Збунтувався я на це і відповів, що не бажаю такого роду життя і волію краще втратити батьківський спадок, ніж прийняти спосіб життя, з яким не зможу змиритися. Тоді з одного боку батько, з другого — мати почали натискати: «Зроби, — казали, — як радить батько, а ні, то й за сина нашого не будемо вважати. Або ж поверни всі до гроша витрачені нами кошти. Але краще стань капланом». До такої думки приєдналися найповажніші члени нашої родини, які присягалися, що коли не сповню волю батька, вважатимуть мене за чужинця. «Батько, — казали, — вірить, що ти справишся з капланським обов'язком, тому що досить здібний і в науках маєш успіхи, яких ніхто досі на всій Русі не мав і про які серед польської шляхти мало хто чув. Маючи такі значні здобутки в найшляхетнішій науці, легко міг би (завдяки королю польському) перейти від родинного нестатку до найвищого ступеня капланських почестей і гідності». Доведений до крайності, коли вже не міг нічого вдіяти супроти сили, заявив, що зроблю так, як хочуть, але прийде час і оце моє капланство, до якого тягнуть силою, принесе шкоду не тільки мені і родичам, але навіть королівству, бо, як свідчить найбільший філософ, нічого не може бути тривалим, що грунтується на примусі. Усі присутні можуть засвідчити, що саме такими були мої слова, а подальший перебіг справи явно те підтвердив. Далі все відбувалося швидко. Родичі не дозволили жодної затримки, не дали часу спокійно подумати і ледве чи не в путах повезли мене до львівського архієпископа, щоб висвятити на послушника, без волі єпископа моєї єпархії. У Львові посаду архієпископа займав тоді Петро Стажеховський 34, муж доброчесний, але простий і грубий: його пов'язували вельми тісні зв'язки з моїм батьком. У переддень освячення він, аби задовольнити батька, намовляв мене прийняти субдияконат, виставляючи ті самі докази, що й батько. Та я був глухим до його лайки. Нарешті, обурений впертими наполяганнями, відкинув уже всяке почуття пристойності і, не лякаючись архієпископа, в присутності батька і багатьох присутніх сказав, що як каплан піду услід за родом своєї матері, — який походив, як відомо, від священиків обряду грецького, — і колись одружуся. Усміхнувся на це архієпископ. «То потім побачимо, — мовив, — а тепер чини, як ми хочемо». Сказано — зроблено. На другий день вранці надійшла мить освячення. Мені веліли прийняти ступінь субдиякона. Гідний гніву божого, проходжу на очах у батька і гурту приятелів перепоясаний, як і інші, єпитрахіллю субдиякона. Архієпископ тим часом виконував усякі чинності, що супроводжують звичайно освячення на каплана. І от, коли дійшов до мене і коли усі, хто приймає освячення, одержували від архієпископа святе причастя, я, який попереднього дня прийшов додому після вечері напідпитку (і таким чином не міг приступити до таїнства), утримався від святого причастя. Всі сприйняли те за недобрий знак. Коли ж побачили, що я став субдияконом і без того (а за звичаєм предків, як знаєш, нікого не можна висвятити ні на який ступінь, хто не прийняв євхаристії), вирішили, що те освячення незабаром якимось дивним чином буде спаплюжене. Отаке недійсне посвячення на субдиякона викликало гнів батька, який пізніше прокляв усе моє потомство. Того самого року на тридцятий рік мого життя, як уже казав, швидко отримав од згаданого архієпископа дияконат, а згодом капланство, нехтуючи вартістю тих ступенів.

Я навіть капланством нехтував, уважаючи його за гідність, нав'язану мені всупереч волі. Пам'ятав і про своє грецьке походження. Внаслідок цього на моїх пребендах, які мав на врожайній Русі, тлумилися всякого роду наложниці, з якими жив по-сороміцьки й огидно, як другий Геліогабал. Раз тільки в житті відправив святу месу, і ніколи більше. Прилюдно вихваляв міркування Лютера супроти римського целібату й оголошував вищість шлюбу священиків грецького обряду. Крім того, видав латиною промову, спрямовану проти целібату, де рекомендував капланам шлюби. Виступив там претензійне за шлюб як засіб проти розпусти. Промову ту вже тричі видано в польській, німецькій та французькій друкарнях. На багатьох вона справила таке велике враження, що схилила багатьох капланів у Польщі до одруження і збурила суспільну думку в цілій короні Польській 35. Оскільки Ян Дзядуський 36, єпископ перемишлянський, вважав, що моє освячення, проведене без його згоди, є недійсним (та й з приводу тієї промови часто виступав проти мене в різних своїх едиктах та інтердиктах), тому, зрештою, оголосив публічно, що мене не можна допускати до відправи святої служби божої. Я відповів на те явним бунтом і засвідчив, що одним заходом заспокою всі його вимоги: розігнав повій, одночасно зрікся освячень, а небавом ще й призів додому дружину. Отак учинив. Після смерті батька, а незабаром і п'ятьох рідних братів, коли весь маєток і вся батьківщина перейшла до мене одного, я зрікся передусім капланства і взяв дружину із шляхетного дому на ймення Магдалина, дочку Яна з Холма, дівчину, яка переважала інших посагом, вродою і цнотою. Це сталося на масницю року господнього 1551, на 32-й рік мого життя. Єпископ мій не подарував мені того. За те, що взяв дружину, того самого дня (хоч і побоювався натовпу лицарів, що зібрався мене захищати), оголосив мене бунтівником, вилученим із суспільства (ніби я є і мене нема), після чого прокляв, зажадав конфіскації маєтностей на користь скарбу і присудив до вигнання. Вирок його був сповнений найгостріших висловів, якими зневажав мене і моїх нащадків. Далі свідомо пропускаю багато чого, бо не вистачило б і дня на обрахування всього по черзі. Згодом дійшло до того навіть, що моя особиста справа набрала в короткий строк публічного розголосу. Це питання, подане на розгляд сейму в Пьотркові 37, збурило проти єпископів усі стани в королівстві. Адже то було чимось новим — прикладом, небезпечним для всього шляхетського стану, бо єпископи, крім відлучення від церкви, наважилися накладати такі кари, які може накладати лише король, як наприклад: вигнання, конфіскація маєтків, заслання. Шляхта польська воліла зносити будь-що, тільки б не допустити вкорінення такої жорстокості в Польщі. Чого ж іще треба? Коли посли, що зібралися з усіх земель, бурхливо і з таким душевним хвилюванням обговорювали мою справу в присутності короля (мовили, що досі в нашій Речі Посполитій Польській жодної справи ще не обговорювано з такою поспішністю), сталося так, що, доки король розмірковував, найвищою волею всіх єпископів вирішили, щоб Миколай Дзєжговський 38, архієпископ гнєзнєнський, звільнив мене від єпископського відлучення од церкви до того часу, доки апостольська столиця прийме щодо мене якесь рішення. Те зняття кари відлучення од церкви передбачалось на рік. Воно заспокоїло хвилювання в сеймі. Але насправді, доки я, за посередництвом моїх опікунів, вельми часто і надаремно благав найвищого каплана римського, архієпископ знову наклав на мене попередні церковні покари (про це свідчить едикт), і я ледве зносив ті нові кривди. Я бачив щодня, як множаться в Польщі і поширюються найрізноманітніші згубні єресі через несправедливості єпископів, але не хотів роз'ятрювати того суспільного чиряка. І хоч із-за повторного накладення церковних кар я був усунений від служби божої, багато, однак, говорив на оборону святощів од єретиків, багато писав і дискутував з ними прилюдно. Не брешу ніскільки. Мої праці відомі всюди і самі за себе хай свідчать. Крім того, і його королівська величність раз по раз заступався за мене перед найвищим капланом. А той відкладав нерозглянуту справу до найближчого синоду. Протягом семи років зносив я те зволікання спокійно, як тільки міг, сподіваючись, що справедливість папи врешті покладе край моєму стражданню. Тим часом прибув до нас легат, єпископ Камеріні, попередник, який скликав провінційний синод до Варшави, і там, коли вислухав виклад справи і довідався про вирок синоду, з допомогою діючого на благо загального спокою єпископа Валєнти 39, наступника Дзядуського, мужа шляхетного і в науці та доброчинності видатного, увільнив мене від усього процесу і дозволив поки що тримати дружину, аж доки апостольська столиця не узаконить мого шлюбу.

Таким був перебіг і таким кінець мого життя, навчання і всяких прикрощів, вельми шляхетний і вчений Коммендоні! Тобі залишається виконати останній акт — потурбуватися про те, щоб найвищий каплан узаконив мій шлюб. Покірно прошу, аби ти того для мене домігся. Дбаю отак і пильную, щоб усе полагодити якнайкраще не тому, що боюся за майбутнє своїх дітей. Хочу, щоб згадка про моє капланство, яке виконував колись всупереч моїй волі, не стало дітям моїм на перешкоді до успадкування маєтностей. Боюсь також, щоб не вдалися до цього єретики. Я був у Польщі найзавзятішим охоронцем маєстату папи супроти єретиків, хоч сам відверто з ним порвав, бо одружився і спородив дітей. Читай книги, видані єретиками проти мене 4 , тоді зрозумієш, що вони бачать у мені головного супротивника. Я не перестану боротися проти цих негідників і безбожників і покажу до того ж, що разом з дружиною і дітьми дотримуюсь вірності папі римському. Як і про що пишу, засвідчують мої вельми численні книжки, недавно видані латиною, як наприклад: «Химера» — проти Франциска Станкара, а також польською мовою: «Екзекуція» і «Компас». У тих працях переконую поляків, що папа є головою і джерелом правди Польського королівства. Якщо це усунути, Польща впаде й розсиплеться.

Нині маю ось у руці «Політію королівства Польського», написану на зразок книг «Політики» Арістотеля. В тій книжці захищаю примат нашого архієпископа гнєзнєнського над ворогами і говорю чітко, що якби Польща не спиралась на той примат, то Польське королівство разом з королем не змогли б уціліти. Та праця зі всіх боків заслуговує на те, Щоб її пізнав і ти, а мені велів перекласти з польської на латину, коли тільки знайду більше вільного часу. Та розмаїта справа, народжена з найглибшої філософії не тільки арістотелівської, а й нашої, католицької, тут всебічно висвітлена. Побоююсь, однак, чи зумію перекласти її для тебе на латину так, як хочу і повинен. Спробую 41 все ж і переконаюся, що рамена спроможні нести, хоч у чомусь, може, сили й не стане. Тебе ж прошу, аби порадами своїми заспокоїв мене колись і дав відпочити, усунувши причини моїх поневірянь. Не буде, гадаю, непристойним і легковажним, якщо попрошу, щоб у своєму вироку відзначив того, хто в сармацькій землі завжди виступав проти єретиків, постійно борючись з ними вдень і вночі, захищаючи найвищу гідність апостольської столиці. Знай, що я зажив собі стільки ворогів, скільки єретиків є у сармацькій землі і в Німеччині. Але сповнений віри в буття бога, не керуючись ні користю, не чекаю жодної ласки, живу, оточений ворогами, задовольняючись убогим набутком. І, незважаючи на все, даю свідчення моєї вірності апостольській столиці: словом, пером, ділом. Якщо із-за моєї згаданої тут легковажності ти перестанеш дбати про знану твою доброчесність і спільну справу, якій служиш, не гордуй мною. За це воздасть тобі справедливу віддяку той, що воздає кожному по заслугах. Знаю, кому звірився. Бувай здоров, найласкавіший!


Подано в Радимні, єпископськім місті,

в єпархії Перемишлянській, року господнього 1564,

на другий тиждень пришестя.





Про турецьку загрозу слово друге. (До польського короля Сигізмунда).

1 Сигізмунд I Старий (1467 — 1548) — польський король і великий князь литовський з 1506 р. Забезпечив на деякий час спокій у Польській державі тим, що пообіцяв татарському ханові Менглі-Гірею щорічну данину. Упорядкував внутрішні справи Польщі. 1512 р. він видав, зокрема, нові правила військової оборони держави. Польщу було поділено на п'ять округ, з яких кожна по черзі протягом п'яти років несла військову службу

на східних кордонах держави. За цим указом кожен воїн споряджав себе на власний кошт.

2 Султан. — Мова йде про Сулєймана І.

3 Фердинанд I (1503 — 1564) — австрійський імператор (з 1556 р.), молодший брат імператора Карла V, імператора «Священної Римської імперії».

4 ...армію германців розбив... — Мова йде, очевидно, про перемогу турецького султана Сулєймана І в Угорщині, якій допомагали австрійські війська. Турки взяли тоді Буду (1541) і фортецю Естергом (1543).

5 Фракія — історична область на північному сході Балканського півострова. В розглядуваний період належала Османській імперії.

6 Баязет. — Мова йде, очевидно, про турецького султана Баязида II (1481 — 1512).

7 Магомет. — Мова йде про турецького султана Мехмеда II (1451 — 1481), який у 1453 р. оволодів Константинополем. Внаслідок цього, як відомо, припинила своє існування Візантійська імперія.

8 Амурат. — Йдеться про турецького султана Мурада II (1421 — 1451), який у 1444 р. розгромив у битві під Варною армію європейських держав під командуванням польського короля Владислава III («Варненчика»).

9 Валахія. — Мова йде про Волощину, історичну область на півдні Румунії. Від XIV ст. — феодальне князівство, яке у XVI ст. потрапило під владу Туреччини.

10 Сулейман. — Мова йде про Сулєймана І Кануні (1520 — 1566). При ньому турки в 1521 р. захопили Белград, у 1526 р. завдали поразки угорським військам у битві при Мохачі, ввійшли в столицю Угорщини Буду. Згодом, незважаючи на невдачу облоги Відня (1529), турки закріпилися в більшій частині Угорщини. Сулейман вів війни також проти Польщі та інших країн.

11 Владислав — польський король Владислав III 1424 — 1444 рр., який у 1444 р., очолюючи в битві під Варною армію європейських держав, зазнав нищівної поразки.

12 Казимир. — Певно, Казимир IV Ягеллончик (1427 — 1492), великий князь литовський і король польський (з 1447 р.), відвоював у Тевтонського ордену Східне Помор'я.

13 Оцеський Ян (1501 — 1563) — секретар короля Сигізмунда I, потім староста краківський; з 1552 р. великий канцлер коронний. Очолював посольства до різних країн. Оріховський давав йому читати свої праці, а в творі «Діалог» називає Оцеського «найпершим з красномовців, якими Польща будь-коли пишалася і буде пишатися».

14 Людовік. — Напевно, Людовік (Лайош) II (1506 — 1526), угорсько-чеський король. Загинув у 1526 р. в битві під Мохачем.

15 Містерії — релігійні обряди, церемонії, до участі в яких допускалися лише посвячені.

16 Тарновський Ян (1488 — 1561) — польський державний діяч і полководець, одержав кілька важливих перемог над волохами і татарами, що плюндрували українські землі. Сприяв будівництву фортець та укріплень на цій території.

17 Петро. — Мова йде про Петра Рареша, господаря Молдавського князівства в 1527 — 1538 і 1541 — 1546 рр. Боровся за звільнення Молдавії від турецької влади. Коли 1538 р. до Молдавії вдерлася турецька армія на чолі з Сулейманом, Петро втік з країни. Від цього часу Молдавія надовго потрапила під владу Туреччини. У 1541 р. Петро знову став господарем, одержавши від турецького султана престол Молдавії. В 1542 р. уклав угоду з Габсбургами; підтримував антитурецькі сили.

18 Волохи. — Йдеться про волохів — спільна назва середньовічного населення Придунайських князівств і Трансільванії, з якого сформувалися румунська і молдавська нації.

19 Германія. — Тут мова йде переважно про Австрію.

20 Норік — істерична область між верхньою течією Драви і Дунаю в Австрії.

21 Аугуста. — Мова йде, очевидно, про баварське місто, нині Аугсбург.

22 Віттенберг — нині місто в НДР.

23 Любек — нині місто у ФРН (земля Шлезвіг-Гольштейн).

24 Вієнна — давня назва нинішньої столиці Австрії — Відня.

25 Каппадокійці — мешканці історичної області і держави у Малій Азії.

26 Кілікійці — мешканці історичної області на південному узбережжі Малої Азії, між Памфілією і Сірією.

27 Фракійці — племена, що населяли Фракію.

28 Фрігійські міста — міста історичної країни Фрігії у Малій Азії.

29 Ядвіга (1513 — 1573) — дочка Сигізмунда I, була одружена з бранденбурзьким електором Йоахімом.

30 ...твій син пошлюбив дочку Фердинанда... — Мова йде, певно, про Фердинанда I, брата і наступника Карла V. 1521 р. Фердинанд одержав австрійську, а 1526 р. — чеську і угорську корону.

31 Геракл — у грецькій міфології один з найпопулярніших героїв, син Зевса. Здійснив 12 подвигів. Це — втілення мужності, відваги, працелюбності.

32 Скіфи — кочові і частково осілі племена, які населяли у давнину південну частину території сучасної України. Тут кримські татари.

33 Русь (Руське воєводство). — Тут українські землі, що входили до складу Польської держави, зокрема і такі нині польські міста, як Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Санок та ін.

34 Очаків — нині місто Миколаївської області, районний центр на березі Дніпровського лиману.

35 Пешт — історичне місто на лівому березі Дунаю, яке, злившись з Будою, утворило нинішнє місто Будапешт. Обидва міста були захоплені турками 1541 р.

36 Скіфія — територія північного Причорномор'я, що перебувала під владою скіфів до і на початку нової ери.

37 Курія християнська. — Мова йде про Ватікан.

38 Альберт Іоанн — верховний князь Австрії.

39 Болеслав. — Йдеться про Болеслава II Сміливого (1039 — 1081), польського князя, а згодом короля. Вів розпусний спосіб життя і відзначався жорстокістю. Був вигнаний за межі держави і помер на чужині.

40 Сарматський край — територія, заселена у давнину кочовими племенами сарматів, спорідненими зі скіфами. Сармати змішалися із слов'янами та іншими народами. Жили також на території нинішньої України і Польщі. Тут мова йде про українські і польські землі.

41 Мосхи — росіяни.

42 Ілірія — історична область у північно-західній частині Балканського півострова, яка включала територію розселення ілірійців.

43 Карл V (1500 — 1558) — імператор «Священної Римської імперії», іспанський король, принц Нідерландів, король Сіцілії.

44 Гамрат Петро (1487 — 1545) — краківський єпископ (з 1538 р.), архієпископ гнєзненський (з 1541 р.), прихильник і дорадник королеви Бони; виступав за мир з Турцією. Був противником Габсбургів; опікувався літераторами і вченими; вів розпусне і гультяйське життя.

Варненська битва — відбулася 1444 р. поблизу болгарського міста Варни між армією європейських держав на чолі з польським королем Владиславом III і турецьким військом, очолюваним Мурадом II. Битва закінчилася цілковитою перемогою турків.

46 Перемишлянська округа. — Мова йде про українські (руські) землі, одним із найзначніших міст яких був Перемишль — нині місто в Польщі.

47 Капістран Іоанн (1386 — 1456) — християнський святий, невтомний проповідник хрестового походу проти єретиків і турків. У 1450 р. папа Микола V послав його легатом до Германії, щоб схилити німців до хрестового походу проти турків. Проповідував також у Сілезії і Кракові. Самотужки зібрав 60-тисячне військо і воював з турками в Угорщині.

48 Євгеній IV — папа римський (1431 — 1447).

49 Франціск І (1494 — 1547) — король французький з 1515 р.

50 Мархія — історична територія Германії, власне, маркграфство.

51 Баварія — в епоху Реформації герцогство. Була твердинею католицької реакції. Нині територія ФРН.

52 Мізнія — назва маркграфства у Саксонії і його столиця. Підлягало архієпископові магдебурзькому.

53 Померанія — середньовічне герцогство на узбережжі Балтійського моря.

54 Легніція. — Мова йде, мабуть, про Легніц — повітове місто Вроцлавського воєводства (нижня Сілезія). До 1675 р. — столиця князівства П'ястів; пізніше потрапило під владу Габсбургів.

55 Королева Бона. — Йдеться про Бону Сфорца д'Арагона (1494 — 1557), польську королеву (з 1518 р.), другу дружину Сигізмунда І Старого. Родом з Італії.

56 Дім Сфорці. — Мова йде про династію міланських герцогів (1450 — 1535), звідки походила польська королева Бона.

57 Неаполь — італійське місто, адміністративний центр області Кампанія.

58 Держава Барі. — Мова йде про південно-західну провінцію неаполітанського королівства, яка до підкорення її Неаполем існувала як окреме князівство. Тут деякий час жила і мала маєтки польська королева Бона Сфорца.

59 Венеційці — мешканці м. Венеція.

60 Ломбардійці — мешканці Ломбардії, історичної області на півночі Італії.

61 ...доки ім'я релігії не буде викликати серед них такі трагедії. — Тут натяк на Селянську війну у Німеччині (1524 — 1526).

62 Павло III — папа римський у 1534 — 1548 рр.

63 Цісар. — Мова йде, очевидно, про Карла V, імператора «Священної Римської імперії».

64 Костянтини. — Йдеться, певно, про кількох візантійських імператорів: Костянтина I, Костянтина IV Погоната, Костянтина VIII Багрянородного, Костянтина IX Мономаха.

65 Теодозій. — Мова йде, мабуть, про візантійського імператора Феодосія Великого.

66 Сигізмунди. — Автор має на увазі, певно, Сигізмунда І Старого і його сина Сигізмунда-Августа.


Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу.

1 Август Ягеллон — Сигізмунд II Август (1520 — 1572), король Польщі (з 1530 р.). Походив з династії Ягеллонів. За його правління православних українських феодалів зрівняно у правах з феодалами католиками.

2 Скіфія. — Так автор називає територію, де постійно проживали татари (Крим, південні степи України), яких він помилково ототожнює із скіфами.

3 Сарматія. — Так в добу середньовіччя й Відродження називалась у західноєвропейській літературі територія, що охоплювала польські та українські землі.

4 Длугош Ян (1415 — 1480) — польський історик і дипломат, архієпископ львівський (1480), вихователь дітей короля Казимира IV. Написав «Історію Польщі», яка стала вершиною польської історіографії того часу.

5 Александр Великий (Македонський; 356 — 323 до н. е.) — полководець і державний діяч античних часів, цар Македонії (336 — 323 до н. е.). Вихованець Арістотеля. Підкорив Грецію, а також багато країн на Близькому Сході (Сірію, Єгипет, Месопотамію, Персію) і в Середній Азії.

6 Фіви — давньогрецьке місто-держава (поліс), головне місто в Бестії (центральна Греція). 338 року до н. е. м. Фіви завоював Александр Македонський.

7 Арістотель (334 — 322 до н. е.) — великий давньогрецький філософ і вчений. У своїх численних творах розробляв проблеми філософії, логіки, психології, природознавства, історії, політики, етики, естетики. В ряді питань відстоював принципи матеріалізму.

8 Гомер (бл. XII — VII ст. до н. е.) — легендарний давньогрецький поет. Автор епічних поем «Іліада» та «Одіссея».

9 Ахілл — міфічний герой троянської війни, головний персонаж «Іліади» Гомера.

10 Фенікс — с:ш Амінтора, вождя племені долотів, вихователь Ахіла і його супутник у Троянській війні.

11 Пелей — цар племені мірмідокян, один із аргонавтів, батько Ахіла.

12 Діонісій (431 — 367 до н. е.) — тиран у м. Сіракузах (з 405 р. до н. е.).

13 Клавдій — народний трибун у Римі (з 58 р. до н. е.). При підтримці тріумвірів Цезаря, Помпея і Красса домігся вигнання Ціцерона. Зі своїми братами тримав у страху весь Рим, доки у 52 р. до н. е. не був убитий Мілоном.

14 Нерон Клавдій Цезар (37 — 68) — римський імператор. З винятковою жорстокістю вів боротьбу проти опозиції сенаторів. Позбавлений сенатом влади, покінчив життя самогубством.

15 Сарданапал (? — бл. 880 до н. е.) — останній давньоассірійський цар, відомий схильністю до розкоші. Спалив себе разом зі своїм двором під час облоги ворогами столиці Ніневії.

16 Геліогабал (Марк Аврелій Антонін; 201 — 222) — римський імператор (218 — 222). Особисте життя імператора було суцільною розпустою. Був убитий разом з матір'ю повсталими солдатами.

17 Алківіад (бл. 450 — 404 до н. е.) — афінський політичний діяч і полководець, вихованець Перікла, учень Сократа. Користувався великою популярністю у громадян, за що вороги люто зненавиділи його і звинувачували то у прагненні до тиранії, то у святотатстві. Був вигнаний з країни. Внаслідок підступів спартанців вбитий у Фрігії.

18 Юпітер — у римській міфології верховний бог. Його ототожнювали з давньогрецьким Зевсом.

19 Діон (409 — 353 до н. е.) — знатний сіракузець, друг Платона. У 357 р. до н. е. звільнив рідне місто від тиранії Діонісія Молодшого, але сам загинув під час змови.

20 Платон (427 — 347 до н. е.) — давньогрецький філософ, об'єктивний ідеаліст. Близько 330 р. заснував філософську школу, яку називали Академією.

21 Птолемей II Філадельф — цар Єгипту (285 — 246 до н. е.) — Одержав блискучу освіту. При його дворі жило багато відомих вчених і поетів того часу (Калімах, Теокріт та ін.). Птолемей II був великим бібліофілом, побудував багато міст з розкішними спорудами, влаштовував пишні свята, на яких іноді виступав як актор.

22 Аполлон — у грецькій міфології бог сонця і світла. Пізніше вважався покровителем мистецтва й муз, богом лікування тощо.

23 Вакх (Бахус) — імена, якими у Давньому Римі називали Діоніса — бога родючості, виноградарства і виноробства у грецькій міфології.

24 Людовік II (1506 — 1526) — угорський король. У битві з турками під Мохачем, що відбулася 1526 р., Людовік II загинув разом зі' своїм військом.

25 Буда — історичне місце в Угорщині. З 1350 р. постійна резиденція угорських королів, пізніше стало складовою частиною Будапешта.

25 Ягелло. — Мова йде про Владислава II Ягайла (1348 — 1434), великого князя литовського і короля польського. Очолював об'єднані сили Польщі і Литви в Грюнвальдській битві 1410 р.

27 Зборовський Мартин (? — 1565) — краківський каштелян.

23 Ульпіан Доміцій (170 — 228) — відомий римський юрист. Мав великий вплив на молодого імператора А/Іександра Севера.

29 Кміта Петро (1477 — 1553) — маршалок, воєвода краківський, прихильник королеви Бони.

30 Тенчинський Станіслав (? — 1563) — воєвода сандомирський.

31 Цезар Юлій (100 — 44 до н. е.) — державний діяч, полководець, письменник Давнього Риму. 60 р. до н. е. уклав з Крассом і Помпеєм таємну угоду про спільну боротьбу за владу. Пізніше встановив у Римі одноособову владу. Здійснив ряд реформ, зокрема реформу календаря. Убитий внаслідок змови, очоленої Брутом і Кассієм. Автор історичних праць.

32 Помпей Гней (106 — 48 до н. е.) — римський полководець і політичний діяч. У 60 р. до н. е. уклав тріумвірат (союз) з Юлієм Цезарем і Крассом. У 48 р. до н. е. війська Помпея були розбиті військом Цезаря, і він утік до Єгипту, де незабаром був убитий.

33 Чосновський Михайло — магнат з Холмщини.

34 Станіслав (Щепановський; ? — 1079) — один із впливових діячів Польщі.

35 Прандота (Бялачевський; ? — 1266) — польський державний діяч.

36 Павло — один з мандрівних проповідників-апостолів у часи раннього християнства.

37 Письмо — Святе письмо, Біблія.

38 Стефан-диякон — один з перших мучеників у християнській міфології.

39 Матвій — один з апостолів християнської церкви.

40 Зальцбург — нині місто в Австрії.

41 Магдебург — нині місто в НДР.

42 Бреслау — німецька назва польського міста Вроцлав.

43 Дюрер Альбрехт (1471 — 1528) — німецький художник доби Відродження.

44 Нюрнберг — нині місто у ФРН, в землі Баварія.

45 Лука (Кранах Лукас Старший; 1472 — 1553) — німецький художник. Створив пройняті гуманізмом картини на релігійні міфологічні теми.

46 Віттенберг — нині місто в НДР.

47 Голкоти.Тартарети, Брікоти, Глоговіти — викладачі Краківського університету: Голкота Роберт (? — 1349); Тартарет; Брікота (старий і молодий) — викладали теологію у XV ст.; Глаговіта Ян (? — 1507).

48 Понтій Пілат — римський прокуратор (намісник) Іудеї в 26 — 36 рр. н. е. За євангельською легендою про суд над Христом, Пілат після того, як затвердив смертний вирок Христу, умив руки, щоб зняти з себе вину за страту (звідси вираз «умив руки»).

49 Герод. — Мова йде про Ірода (бл. 73 — 4 до н. е.), царя Іудеї (40 — 4 до н. е.). Відзначався особливою жорстокістю.

50 Людбраницький (Любраницький) Ян — єпископ познаньський (1498 — 1520).

51 Мєшко. — Мова йде, очевидно, про Мєшка II (1014 — 1034), польського короля (1025 — 1034), сина Болеслава І. Під час його правління Польща втратила багато завойованих територій.

52 Рікса — дружина польського короля Мешка.

53 «Король ще дитя і не сердити й!» — Вислів наведено українською мовою в латинській транскрипції.

54 Кір. — Мова йде, певно, про Кіра II Великого (? — 530 до н. е.) — першого царя Стародавньої Персії з династії Ахеменідів. За правління Кіра II до Перської держави було приєднано частину Індії, Мідію, Вавілонію, грецькі колонії в Малій Азії.

55 Агесілай. — Мова йде, очевидно, про Агесілая II (бл. 444 — бл. 360 до н. е.) — спартанського царя від 401 р., полководця і дипломата. Одержав ряд перемог над Персією, відновив гегемонію Спарти в Греції.

56 Венера — богиня кохання у давньоримській міфології.

57 Дідона — міфічна цариця Карфагену. Як описує Вергілій в «Енеїді», Дідона палко покохала Енея, а коли він зрадив її, цариця спалила себе на вогнищі.

58 Вежі, початі віднині, не тягнуться вгору... — уривок з поеми «Енеїда» Вергілія (К., 1972, IV, 86 — 89).

59 ...Дідона, якій «Юпітер велів заснувати нове місто»... — уривок з поеми «Енеїда» Вергілія (I, 522).

60 ...і відсутнього, бачить його біля себе»... — рядок з поеми «Енеїда» Вергілія (IV, 83).

61 Тартар — підземний світ.

62 Карл. — Мова йде про Карла V.

63 Цезар (кесар) — власне ім'я патриціанського роду Юліїв у Давньому Римі. Згодом, за часів імператора Адріана (117 — 138), стало титулом спадкоємця престолу, в IV — V ст. титул римських імператорів. Від слова «цезар» походять слова «цар», «цісар».

64 Московія — Московське князівство.

65 Альберт — верховний князь Австрії.

66 Грановська (Пілецька Єлизавета) — дружина короля Владислава, 11.

67 Софію, княгиню руську. — Йдеться про другу дружину польського короля Владислава II.

68 Сарра — за християнською міфологією, дружина патріарха Авраама.

69 Ізраїль. — Мова йде про Ізраїльське царство, рабовласницьку державу у Північній Палестині, що існувала бл. 928 — 722 до н. е.

70 Вавілон — давнє місто в Месопотамії, столиця Вавілонії в XIX — VI ст. до н. е.

71 Симонід Кеоський (бл. 556 — 468 до н. е.) — давньогрецький поет. У гімнах і епітафіях Симонід прославляв подвиги співвітчизників у битвах при Марафоні, Фермопілах, Саламіні, Платеях та ін.

72 Павсаній (? — бл. 470 до н. е.) — спартанський полководець. Під час греко-перських війн одержав перемогу при Платеях.

73 Талес (Фалес) з Мі лет а (бл. 624 — 547 до н. е.) — давньогрецький філософ; родоначальник античного матеріалізму і діалектики.

74 Періандр Корінфський (бл. 660 — бл. 585 до н. е.) — другий тиран Корінфу. Користувався авторитетом у сучасників. При дворі Періандра жило багато діячів грецької культури. Пізньоаитична традиція зарахувала Періандра до семи грецьких мудреців.

75 Анаксагор Клазоменський (бл. 500 — 428 до н. е.) — давньогрецький філософ, непослідовний матеріаліст. Визнавав нескінченну

якісну різноманітність первинних елементів матерії, з різних поєднань, яких утворюються всі існуючі речі.

76 Перікл (бл. 490 — 429 до н. е.) — політичний і військовий діяч Афін, видатний оратор. Правління Перікла позначилося демократизацією Афінської держави, розквітом культури та мистецтва.

77 Лікург Спартанський (IX ст. до н. е.) — напівлегендарний законодавець Спарти. Лікургові приписують найдавніші закони, які визначали устрій спартанської держави.



Лист до Павла Р амузія. 15 серпня 1549 р., Перемишль.

1 Рамузій Павло — син письменника Яна Баптиста, секретар сенату у Венеції, історик.

2 Джунта Томас — походив з династії венеційських друкарів, його діяльність припадає на 1537 — 1557 рр.

3 Анахарсіс — скіфський філософ у VI ст. до н. е.

4 Ваповський Станіслав (перша половина XVI ст.) — польський державний діяч.

5 Дрогойовський Станіслав (середина XVI ст.) — польський державний діяч.

6 Бембо Петро (1470 — 1547) — італійський гуманіст.

7 ...вчиню з твоєю поемою... те саме, що ти вчинив з моєю промовою... — С. Оріховський мав намір надрукувати поему П. Рамузія у Польщі.

8 Послав... до видавців у Кракові твою еклогу. — Це видання невідоме.

9 Надсилати можеш для певності на ім'я [...]... — Прізвище у тексті відсутнє.

10 Сиріцій — папа римський у 385 — 398 рр.

11 ...друга — про війну, яку слід розпочати з турками... — Мова йде про одну з двох промов С. Оріховського «Про турецьку загрозу».

12 ...третя — «Діатриба »... — Ця промова видана у Кракові 1548 р.



Лист до Яна Франціска Коммендоні. 10 грудня 1564 р.,

Радимно.

1 Радимно — село, пізніше (з 1431 р.) місто в Ярославському повіті Руського воєводства.

2 Коммендон і Джованні-Франческо (1524 — 1584) — папський нунцій у Польщі (в 1563 — 1565 і 1571 — 1573 рр.), кардинал.

3 Володимир Святославич (? — 1015) — великий князь Київський з 980 р. За його правління було запроваджено бл. 988 — 989 рр. на Русі християнство як державну релігію.

4 ...вірменів, що... прибули на Русь... — Тікаючи від турецької навали, вірмени з'явилися у Західній Україні в XII — XIII ст. У 1270 р. одержали від галицького князя Льва привілей і право на мешкання у Львові.

6 ...к ористуються антіохійським обрядом... — Мова йде, очевидно, про один з різновидів християнської церкви, центром якого було сірійське місто Антіохія.

6 Горличин — назва родового помістя Тарновських поблизу міста Пшеворська.

7 ...батько Станіслав... — Батько Станіслава Оріховського був земським писарем у м. Перемишлі.

8 ...в день святого Мартина... — тобто 11 листопада.

9 Людвік. — Мова йде про угорського короля Лайоша II (1506 — 1526).

10 Мохач — місто в Угорщині. Битва під Мохачем відбулася 1526 р. 25-тисячне військо угорського короля Лайоша II зазнало поразки від 100-тисячного турецького війська султана Сулеймана І.

11 Брассікан Ян Олександр (? — 1539) — австрійський гуманіст, професор Віденського університету, поет.

12 Лютер Мартін (1483 — 1546) — діяч Реформації в Німеччині, основоположник лютеранства, одного з напрямів християнського протестантського віросповідання.

13 Меланхтон Філіпп (1497 — 1560) — німецький протестантський богослов і педагог, сподвижник Лютера. Відстоював принципи гуманістичної педагогіки. Писав релігійно-богословські трактати.

14 Сцілла — небезпечна для кораблів скеля в Мессенській протоці (між Італією і Сіцілією),

15 Харібда — сумнозвісний вир у Мессенській протоці навпроти Сцілли, де часто гинули мореплавці.

16 Троянський кінь — прихована небезпека. Легенда розповідає, що греки одержали перемогу під Троєю підступом: подарували троянцям велетенського дерев'яного коня, всередині якого сховався загін грецьких воїнів. Троянці, нічого не підозріваючи, завезли коня до міста. А вночі греки вилізли з коня, перебили варту і впустили грецьке військо до міста.

17 Тулузьке золото. — Усі, хто одержував частку золота, награбованого в храмах міста Тулузи (Галлія), буцімто закінчили життя нещасливо. Переносно: тулузьке золото — неміцне, химерне щастя.

18 Бадеріус Ян (1465 — 1535) — відомий державний діяч і мер міста Падуя (1531 — 1532).

19 Морус Ян — венеціанський генерал, державний діяч.

20 Грітті Андрій (1454 — 1538) — дипломат, державний діяч.

21 Климент VII — папа римський (1523 — 1534).

22 Парицеус Антоній (певно, Антоній Пассера) — професор Падуанського університету в 1523 — 1563 рр.

23 Бонаміко Лазар — професор Падуанського університету в 1530 — 1552 рр., славетний у свій час ритор.

24 Ціцерон Марк Туллій (106 — 43 до н. е.) — давньоримський політичний діяч, оратор, філософ і письменник.

125 Демосфен (384 — 322 до н. е.) — оратор і політичний діяч Давньої Греції.

26 Фіора Санта — кардинал, родич папи Павла III.

27 Амазеа Ромул — професор риторики в Болонському, Падуанському та Римському університетах.

28 Боккадіферо Людвік (1482 — 1545) — філософ, професор Болонського університету.

29 Павло III (Олександр Фарнезе; 1468 — ?) — папа римський у 1534 — 1548 рр.

30 Контаріні Гаспаро (1483 — 1542) — кардинал, прихильник компромісу з реформаторами, автор філософських творів.

31 ...про що свідчить... Арістотель в книзі «Про душу». — Цитованих слів у згаданій книзі немає.

32 Гінуччі Гієронімо (? — 1541) — архієпископ м. Сієна, згодом кардинал (з 1535 р.).

33 ...повернувся... після шістнадцяти років... коли пішов з дому... — В іншому місці Оріховський говорить про 17-річне перебування за кордоном.

34 Стажеховський Петро (бл. 1474 — 1554) — архієпископ львівський.

35 «... [Промова ]... збурила суспільну думку в цілій короні Польській. — Ця промова називається «Про закон целібату проти Сиріція...».

36 Дзядуський Ян (1496 — 1559) — єпископ холмський, а з 1549 р. перемишлянський.

37 Пьотрков — місто в ПНР.

38 Дзєжговський Микол ай (1490- 1559) — відомий церковний діяч у Польщі, був прихильником компромісу з реформаторами.

39 Валєнти Гербурт (1524 — 1572) — польський церковний діяч.

40 Читай книги, видані єретиками проти мене... — Очевидно, мова йде про твір Фрича Моджевського «Оріховський, або Відхилення звинувачень, висунутих Ст. Оріховським-Роксоланом» (1562).

41 ...перекласти її для тебе на латину... Спробую... — Цього наміру Оріховський виконати не встиг.









Головна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.